РОЗДІЛ XVI.

ТРУДНИЙ, АЛЕ ОСТАННІЙ КРОК ДО ЮРИДИЧНО-ПРАВОВОЇ ВЛАДИ

1. Чорна переможниця на Україні.

Виступ большевиків і перемога реакції підсилили не тільки Петроградську реакцію, але й всеросійську. На Україні ж вона насамперед звернулась проти українства. Київ, з давніх давень відомий осередок чорносотенства, став гарячково збірати антіукраїнські сили. Насамперед сюди було стягнуто значну кількість війська. Не вважаючи на те, що в Київі був свій ґарнізон, потихеньку, непомітно сюди було стягнено декільки козацьких полків (донців) і полк кірасірів.

Особливу енерґію в підсиленню Київа цими елементами виявляв руський демократ, старий руський соціаліст-революціонер, комендант київської військової округи — Оберучев. Це був хоробливо-роздратований, істерично-лютий ворог українства. Коли він говорив про українців, йому трусилися губи й очі сіріли від ненависти. Це був найшкодливіший, нещирий й несовісний противник українізації війська. Він у великій мірі спричинився до напружених і ворожих відносин між українською й неукраїнською демократіями.

Цей добродій, цей „соціаліст” усіма засобами старався розбити силу українства й підсилити чорносотенні контрреволюційні й контрукраїнські течії. А найголовнішим засобом його були донські темні козаки та дикі кірасіри. Спіраючись на загальний правий курс і на цю військову силу „соціаліста” Оберучева, чорна сотня на Україні розвела енерґічну, гарячкову акцію. Стали орґанізовуватись, як гриби після реакційного дощу, виникати ріжні праві товариства й орґанізації, які посипали в Петроград протестами проти „примусової українізації Малороссії”. „Союзъ малороссовъ имени Гоголя” поставив собі проґрамою „боротьбу за Росію й проти України”.

Чорносотенна рада професорів Київського Універсітету послала гарячий протест Урядові проти укр. домагань, в якому між инчим говорилося:

„Керманичі українського руху прагнуть повного політичного відокремлення й відчуження від решти Росії тих областей, які вважаються українськими. Для розв'язки питання в цім дусі й напрямі нема ґрунту в попередній історії Малоросії... Такий напрям розв'язання українського питання Рада Універсітету вважає суперечним з найбільше життєвими, найсвятійшими інтересами російської держави й російського народу”. („Новое Время”, 11. VIII. 1917.)

І ціла зґрая чорних переможців з клекотом закрутилась над Україною в ім'я цих „найсвятіших інтересів” визиску й поневолення.

2. Крівавий арґумент за „найсвятіші інтереси”.

А як конкретним доказом і арґументом за ці інтереси явилася крівава подія з полком імени Б. Хмельницького.

Зорґанізований з найбільш свідомих національно й демократично елементів, цей полк з самого початку українського руху лишався в Київі й служив хоч невеличкою, але вірною опорою українству проти насильницьких замахів ріжних Лєпарських та Оберучевих. Цілком натурально, що ці добродії, а також усе чорносотенство лютим духом дихали на цей полк і вживали ріжних заходів, шоб випровадити його з Київу на фронт. Оберучев робив ріжні провокаційні спроби такої висилки, але це йому не вдавалось, — полк постановив до остаточного вияснення відносин між Петроградом і Центр. Радою з Київа нікуди не виходити. І не йшов.

Аж ось угода сталася. Ц. Рада стає владою. Вона зможе тепер сама знайти собі засоби самоохорони.

На фронті ж були неудачі, всяка сила була потрібна. Отже коли прийшов наказ Головного Штабу про вихід полкові на фронт, він згодився, зібрався й вирушив.

Але тут сталася подія, яка в найкращому світлі малює настрої контрреволюції й контрукраїнства. Від'їжжаючи з станції, богданівці на честь Київа дали сальву в повітря. Це послужило формальною причіпкою для кірасірів і донців, які з наказу свого начальства мали весь час стежити за одправкою полку ім. Богдана Хмельницького.

У відповідь на сальву почався обстріл поїзду, який уже рушив з станції (отже, очевидно, не мав ніяких намірів що до Київа). Потім виявилось, що по всій лінії залізниці було зарані розставлено кірасірів з кулеметами. Почався чистий розстріл, дикий і безглуздий. Богданівці, ошелешені такою несподіванкою; спинили поїзд, хотіли вияснити причину цього обстрілу. Але донці й кірасіри зараз же налетіли на поїзд й обезброїли ешалони. Обезброюючи, в сліпій люті били, знущались і кричали: „Ми вам покажемо Автономію, хохлацкія морди!”

Убитих богданівців було 16, ранено кільки десятків.

Весь Київ був вражений цим злочинством. Було призначено слідство, комісії й т. д. Але що можна вияснити, вислідити, коли ті самі, що вбивали, вони ж і слідчих призначали?

Українцями між инчим було вияснено участь у цій справі відомого провокатора й шпіона москвофіла Геровського, який був під захистом Оберучева. Але саме слідство кінець кінцем нічим не скінчилось і за убийство десятків людей, що їхали на фронт боронити Росію, ніхто ніякої відповідальности не поніс, не вважаючи па масові протести українців з усієї України.

Мало того: п. Оберучев віддав під суд полковника полку ім. Б. Хмельницького д. Капкана, ніби за „повстання полку ім. Б. Хмельницького”. (Його потім було все ж таки увільнено.)

Кірасіри ж і донці, не вважаючи на вимогу Ц. Ради вивести їх з Київу, лишилися, не понесли ніякої навіть нагани й голосно по всьому Київу нахвалялися розправитись не тільки з „богданівцями”, але й з усім українством. При такій сітуації було привезено з Петрограду відповідь російського Уряду.

3. Болюче рішення.

Розуміється, ця відповідь зустріла однодушну гостру неґативну оцінку, не виключаючи навіть неукраїнців-соціалістів.

Але як же далі бути: приняти цю інструкцію чи одкинути?

На цьому думки різко розійшлися. Величезна більшість Центр. Ради (переважно у. соц.-рев.) одразу заняли цілком виразну позіцію: одкинути, шпурнути в лице кадетам цей віроломний витвір їх і провадити свою справу без усякого відношення до Петрограду. Не давати йому хліба, салдатів, податків, брати самим усю владу в свої руки, а як треба буде зброєю боронити свого права, покликати українське військо з фронту, — хай відповідальність за бурю, за порушення фронту беруть на себе ті, що сіють вітер.

Це була реакція чуття, того самого чуття обурення, образи й гніву, що переживала делеґація в Петрограді. Делеґації це було знайоме, але їй також було відомо, що будувати свої вчинки під такий момент тільки на чуттю, є не тільки шкодливо, але й злочинно супроти всієї української справи, бо цеї іменно реакції тільки й хотіли від нас наші вороги. А надто делеґації було виразно видно, що треба яко мога меньче піддаватись провокації. Делеґація вже в Петрограді бачила, що треба приняти Інструкцію. Не уступаючи в переговорах ні кроку з Статуту, обороняючи кожний пункт його, ми в той же час про себе знали, що мусітимемо уступити в багатьох пунктах.

З таким настроєм ми й вертались до Київу. Але цей настрій зустрів цілком неґативне відношення більшости Ради. Навіть Ґенеральний Секретаріат поділився на дві половини й хоч за приняття було більше на один голос, це справи не вирішувало.

Обурення Ц. Ради шукало собі об'єкту, на якому могло би хоч у малій мірі реалізуватись. Таким об'єктом явилася делеґація, на яку було складено значну частину вини за неудачу. Нас обвинувачували в нетвердости, в неумінню, в недостойному поводженню по міністерських передпокоях, навіть у тайній зраді. Особливо невдоволення проти моєї особи було дуже виразне. Я не ховав того, що думав і отверто рішуче й зразу сказав, що, на мою думку, треба було зробити. Перейшовши вже фазу почуття, я міг легче тепер оглядати всю сітуацію з погляду об'єктивности. Сітуація ж залізною рукою тягла нас, не дивлячись на наше обурення, до згоди на Інструкцію. Більшість Ц. Ради з цим не хотіла погодитись, а хто приймав це, на того спадало її невдоволення й навіть ворожість.

З цих причин я постановив усунутися з посади голови Уряду й передати цю функцію тому, хто більш відповідав би настрою й позіціям більшости Ц. Ради. Мій намір поділяли й ті Ґен. Секретарі, що визнавали необхідність приняття Інструкції. Але поки справа з Інструкцією не була вирішена й не було складено нового Секретаріату, ми мусіли лишатись на своїх місцях.

А справу рішити було надзвичайно важко. Дебати на Малій Раді тяглися два дні. Потім розпочалася сесія Великої Ради й уся пішла на діскусію. Ліста промовців доходила до 60.

З усіх промов намічалось три течії: 1) цілком одкинути Інструкцію, 2) ігнорувати її, 3) приняти.

Найбільш невиразною була середня: „ігнорувати”. Се-б-то: провадати далі свою роботу так, ніби ми нічого й не знали про Інструкцію. Це було те саме одкидання, тільки не рішуче, не сміливе, а заховавши голову в пісок. Наслідки ж цього були б ті самі, що й від неприняття.

За неприняття висловлювалась майже вся есерівська течія. Арґументувалось тим, що приняття Інструкції нічого нам не дасть, а тільки одніме. Бо фактичної влади на підставі цього договору ми не матимемо, а тим часом ту моральну владу, яку маємо, зменшимо угодою, уступною, зробившись урядовцями Петроградського Уряду. Наша згода на Інструкцію виявить і перед Петроградом і перед нашими масами нашу слабість, що поділає на маси пригнічуче, а на Уряд підбадьорююче. Провадячи ж далі революційну боротьбу, ми скріпляємо свої сили й у відповідний момент зможемо здобути ще більше, ніж тепер.

Для яскравішого уявлення тодішнього моменту приведу короткий ґазетний відчит з тих днів, з якого можна виразніше бачити позіції, на яких стояли ті дві течії в Ц. Раді: за одкинення й за приняття.

„На повній Раді.

Шоста сесія Ц. У. Ради почалася 18 серпня н. ст. о 7 год. увечері й по залагодженню всяких формальних справ вислухано привіти представників неукраїнської демократії. На деннім засіданню 20 серпня велася діскусія з приводу рефератів Ґенерального Секретаріату про переговори з петроградським правительством. Записалося 59 бесідників.

З початку засідання ґенеральний контрольор Рафес доповнив реферат В.Винниченка з попереднього дня характеристикою політичного моменту, в якім з'явилася Інструкція. Взаїмні відносини сил за час, що відділював Інструкцію від приїзду до Київу міністрів, змінилися. Делеґацїї прийшлося тепер боронити саму ідею угоди. Але у правительства все ж замітне щире бажання зберігти в силі угоду з 15 липня. Члени делеґації глибоко переконані в тім, що в дану хвилю й від даного правительства більше не можна дістати, ніж воно дало. Коли має слушність Церетеллі, що революція перейшла від офензіви до дефензіви, то опублікована Інструкція се maximum можливого в теперішню хвилю.

Любинський (нац. рев. пар.) говорив про те, що приняття „сього неграмотного письма” або посилка його назад буде мати прінціпіальне значіння, себто вкаже прінціпіальну позіцію Центральної Ради. В такий бойовий день треба членам Ради показати або свою солідарність або виявити, що в Раді є миші, які втікають з корабля під час пожару. Але все ж бесідник вірить, що найдеться лінію угоди. Переходячи до Інструкції, Любинський, що стоїть на становищі установлення державного ладу до Установчих Зборів, в які він не вірить, запропонував відкинути сей документ. Він далекий і від українських ідеалів і від гасел, проголошених російською революцією. Се крок у пропасть, в яку на думку бесідника хочуть вкинути українців представники „братнього” народу. Коли се простий розпорядок правительства, ми повинні його приняти, коли признаємо правительство, й відкинути, коли його не признаємо. В останнім разі — боротьба, для котрої українці мають досить сил, і можуть побідити. Виводи бесідника й суть запропованої ним резолюції такі: цілком відкинути резолюцію й заявити правительству, що ми не признаємо його, й перестерегти його перед дальшими ганебними нападами на українські права.

З великою промовою при напруженій увазі авдіторії виступив В. Винниченко, що зложив наперед таку заяву: „Я постановив сам для себе вийти з складу Ґен. Секретаріату незалежно від приняття або неприняття Інструкції, тому говорю яко член Ц. Ради й с-д. фракції. Говоритиму зовсім отверто, не боячися нападів ні зліва ні зправа, ні з якого то не було-б боку”. „Інструкція—говорить бесідник — миршавий клаптик паперу, кадетська творчість. Перше вражіння делеґації від Інструкції — ганьба, обида. І через те перша нарада делеґатів мала бурливий характер. Але далі делеґати зважили всі обставини, виходячи з інтересів краю й революції, та прийшли до иншого настрою. Нарада ж делеґації з комісарами українських ґуберній показала, що треба взяти те, чого добилися в дану хвилю”. Бесідник зовсім годиться з крітикою Інструкції, та не про се треба говорити. Треба говорити про те, що робити? Сумуючи відношення членів Ради до Інструкції, Винниченко, повторюючи сказане ним у Малій Раді, вказав на три течії: відкинути, зіґнорувати, приняти. Значну частину промови присвятив докладній аналізі виводів перших двох течій і їх крітиці, відомій з промови бесідника в Малій Раді. Дещо подрібнійше задержався цим разом Винниченко на можливих наслідках пропонованого розриву. Контрреволюція на Україні дозріває безумовно. Про се говорить успіх чорної сотні в київських виборах і настрій в Одесі. „Відкинувши Інструкцію, ми зірвемо з неукраїнською демократією, а без її підтримки трудно буде нам справитися з контрреволюцією. В результаті: ростіч з не-українцями, розділ між самою українською демократією, сварки й може різня, — а орґанізаційної роботи не може бути. Говорять про заклик народу до рішучої боротьби. Та забувають на загальне воєнне положення. Для нас небажаний прорив фронту й поява німців. Спинитися тільки при орґанізаційній роботі при розриві, нам не вдасться. Наш розрив зрозуміють народні маси по своєму, переходячи від слова до діла, а розвитку їх поступовання ми не можемо передбачити. Тому треба виходити від розуму, а не від почування. Я — говорив бесідник — передбачаю настрій в разі відкинення Інструкції: не буде Центральної Ради, а буде нелеґальна орґанізація. Зачнеться упадок, апатія. Не треба позволити себе спровокувати! Коли позволимо так зробити, наші вороги тільки руки потиратимуть від задоволення. Порівнання з Фінляндією не говорить нічого, бо ми по своєму політичному розвиткові не стоїмо нарівні з Фінляндією. П'ять ґуберній не повинні нас страшити. Так не лишиться, коли ми віримо в свої сили й революцію. Не клаптики паперу дають право. Се тільки відбитка взаїмних відносин сил, яка зміниться при инших взаїмних відносинах. Треба взяти п'ять і добувати далі. Коли відкинемо Інструкцію, скажуть: Українці ще не доросли до політичної власти. Я — закінчив бесідник — оптіміст і вірю, що Центральна Рада не допустить се зробити”.

Залужний (рос. с. р.) полемізував проти заяви про „великодержавний російський народ” — і доказував, що на завоювання революції треба глядіти не тільки з національної, але й соціальної точки погляду. Бесідник пропонував приняти Інструкцію.

Шраг (укр. с. р.) у своїй промові полемізував зі становищем В. Винниченка й запропонував у сій або иншій формі відкинути Інструкцію, яка не тільки нічого, не дає, але й багато відбірає. Бесідник заявив, що нелеґальний шлях, відкинений В. Винниченком, не страшить соціалістів-революціонерів і вони готові піти сим шляхом слідом за більшостю української демократії. Промовою Шрага закінчилося денне засідання”.

Але не вважаючи на гостре, рішуче обурення есеровської течії проти Інструкції, не вважаючи на всі гарячі промови за одкинення її, самі есери мусіли згодитись, кінець кінцем, на приняття. Бо инчого виходу не було, бо все ж таки це був наш здобуток, це була наша перемога, не в тій мірі, в якій сподівалося, але таки перемога. І здорове чуття все ж таки підказувало й найзапальнійшим елементам не відмовлятися від своїх здобутків.

Вирішуючу ролю заграла соціальдемократична течія. В Ц. Раді тепер брала участь Рада Робітничих Депутатів, обрана на Всеукраїнському Робітничому З'їздові, (що відбувся в Київі 24-28 липня). 70 членів (із 100) сеї Ради були соціальдемократи. Вони взяли на себе сміливість сказати тверде й рішуче слово: приняти.

І 22 серпня 1917 року Інструкцію Ґенеральному Секретаріатові, що все ж таки була першою дійсною й дієвою Констітуцією України, було принято. Принято 247 голосами проти 16 в такій резолюції, складеній фракцією соціальдемократів:

„І. Вислухавши реферат Ґенерального Секретаріату Центральної Ради про переговори з Тимчасовим Правительством у справі затвердження Ґенерального Секретаріату й вислухавши видану 17 серпня н. ст. тимчасовим правительством інструкцію Ґенеральному Секретаріатові, Українська Центральна Рада, признаючи, що інструкція:

1) подиктована недовіррям до змагань усієї демократії України;

2) пересякнена імперіалістичними тенденціями російської буржуазії в відношенню до України;

3) нарушує угоду Української Центральної Ради з тимчасовим правительством з 16 липня;

4) не дає можливости демократії України утворити власть на цілій теріторії, заселеній українським народом;

5) звужує й ослаблює значіння власти Ґенерального Секретаріату, не обхоплюючи всіх краєвих справ і потреб населення України (справи: харчова, військова, судова, комунікації, почт і телеґрафів);

6) перешкаджає утворенню й праці міцної революційної краєвої власти (§§ 6 і 9);

7) признаючи всупереч порозумінню української й неукраїнської демократії невідповідаюче взаїмним відносинам націй у краю число (4) ґенеральних секретарів для представлених в Українській Центральній Раді неукраїнських національностей, вона має на цілі знищити єдність української й неукраїнської демократії;

8) зовсім не відповідає потребам і бажанням не тільки українського народу, але й національних меншостей, що живуть на Україні, —

Українська Центральна Рада вважає необхідним твердо й, рішуче вказати тимчасовому правительству:

а) що інструкція з 17 серпня стоїть у суперечности з угодою У. Ц. Р. з тимчасовим правительством з 16 липня, від котрої тільки й могла й може виходити У. Ц. Р. в справі приготування всієї України до автономного ладу, Українського Установчого Зібрання й Всеросійських Установчих Зборів;

б) що інструкція служитиме перешкодою в дійсній роботі по орґанізації краю, викликуючи зайві й непотрібні загострення й ослаблюючи силу та твердість революційної краєвої власти;

в) що в інтересі добрих взаїмних відносин між Україною й Росією необхідно в найкоротшім часі поробити заходи в цілі переведення в життя норм взаїмних відносин між тимчасовим правительством і відповідальним перед Центральною Радою Ґенеральним Секретаріатом, які випливали-б з угоди 16 липня”.

II. „В інтересі можливо швидкого установлення міцного ладу, закріплення й поглибення завойовань революції на Україні та здійснення необхідних для сього заходів, — У. Ц. Р. уважає необхідним:

а) предложити з числа 14 секретарів Ради — 9 ґенеральних секретарів, указаних у тимчасовій інструкції, на затвердження тимчасовому правительству;

б) поручити Комітетові У. Ц. Р. й Ґенеральному Секретаріатові виробити статут, що означив би взаїмні відносини між Українською Центральною Радою й її Ґенеральним Секретаріатом;

в) поручити Ґенеральному Секретаріатові виробити ряд законопроектів у справі планового задоволення потреб трудових мас населення, а саме: в робітничій справі, земельній, харчовій і просвітній;

г) підняти перед тимчасовим правительством питання про війну й мир, смертну кару й инші репресії;

д) негайно приступити до приготовної праці по скликанню Українського Установчого Зібрання й Всеросійських Установчих Зборів;

е) звернутися до всіх націй України з указанням на всі недостачі тимчасової інструкції й зазивом трудових мас населення всієї України до зорґанізованої боротьби за свої інтереси та до об'єднання довкола Української Центральної Ради”.

4. Перша урядова кріза.

Таким способом, здавалось би, мала бути залагожена й міністерська кріза, що виникла на ґрунті Інструкції. Приняттям немов би підтвержувалась величезною більшостю Ради позіція, занята й боронена Головою Генерального Секретаріату.

Але жертву чуттю все ж таки треба було принести й тою жертвою мала бути моя особа, яка, на думку більшости, була найбільше винна за Інструкцію. Я розумів це й, не вважаючи можливим бути на чолі Уряду при такому емоціональному відношенню більшости Парламенту, хоча ця більшість і приняла мою позіцію, свою дімісію не взяв назад.

Більшість Ц. Ради тою жертвою була задоволена й приступила до формування нового Генерального Секретаріату. Але ця перша міністерська кріза в українській державности випала не легко. Завдяки ріжним умовам дуже важко було підібрати відповідну людину, яка б стала на чолі Уряду й провадила б далі роботу державного будівництва тим же темпом, яким провадилась вона досі.

Нарешті, вибір упав на Д. Дорошенка. Він належав до партії у. с. ф., але він відповідав деяким вимогам тодішнього моменту. Одначе перший же виступ Д. Дорошенка перед Ц. Радою показав, що він не відповідав тим завданням, які складалися на голову українського революційного Уряду. Д. Дорошенко, стоявши весь час поза життям і діяльностю Ц. Ради, не бравши безпосередньої участи в революційному ходові всіх подій, не розумів і не відчував духу й змісту нашого напряму. Він дуже точно, совісно підійшов до Інструкції, принявши її, як справжню Констітуцію, якої треба строго додержуватись. З його невеличкого експозе Ц. Рада побачила, що в його особі був би не революціонер, не бороць за дальший розвиток здобутків, а акуратний і совісний урядовець Тимчасового Правительства.

Розуміється, це не могло задовольнити Ц. Раду. І сталась друга кріза. Д. Дорошенко, побачивши сам свою невідповідність, подав до дімісії. Уряд знову лишився не складений. Темп орґанізаційно - державної праці, й так загальмований переговорами, крізою в Петрограді, дебатами в Київі, тепер ще більше гальмувався й стояла загроза упущення багато з того, що було зроблено до сього часу.

А тут ще як раз стався контрреволюційний виступ Корнілова, реакція піднімала голову смілівіше.

І через це все, коли більшість Ц. Ради запропонувала мені знову стати на чолі українського Уряду, я не вважав себе в праві відмовлятись, і крізу було залагожено.

І того ж дня Центральна Рада вислала таку телеґраму до Тимчасового Правительства:

„З огляду на гостроту моменту, коли контрреволюція відкрито виступила проти Тимчасового Правительства й нового ладу, коли можливі контрреволюційні виступи в краю й ріжні деструктивні виступи та ексцеси, в цілі рішучої боротьби з контрреволюцією й оборони завойованої волі, для чого в першу чергу необхідна тверда власть, яка користується авторітетом у населення. Українська Центральна Рада просить Тимчасове Правительство поспішитися з затвердженням Ґенерального Секретаріату в такім складі: Голова Секретаріату й Секретарь для внутрішніх справ В. Винниченко; просвіти — І.Стешенко, фінансів — М. Туган-Барановський; хліборобства М. Савченко-Більський; міжнаціональних справ — А.Шульгин; Ґен. Контрольор — А. Зарубін; Ґен. Писарь — А. Лотоцький; Комісар при Тимчасовім Правительстві для справ України — П. Стебницький. Питання про секретаря праці вирішується. Напевне буде не-українець. Голова У. Ц. Ради — М. Грушевський, Секретарь — Постоловський”.

Але затвердження цього складу Ґенерального Секретаріату прийшло не зразу.

Тимчасове Правительство було неприємно вражене заміною Д. Дорошенка мною. Д. Дорошенко був більше підходящий для їх „предположеній”, мої ж погляди й наміри були добре відомі кадетам. І через те вони стали робити опір затверженню. А тут їм став у пригоді отой вищезгаданий інціндент з французським кореспондентом, вони вхопилися за його й почали обвинувачувати мене в ґерманофільстві.

Але ця причіпка була остільки безглузда й смішна, що самим крутіям стало ніяково й вони хоч-не-хоч, не маючи ніяких инчих формальних причіпок, мусіли зрештою затвердити представлений Ц. Радою склад Ґенерального Секретаріату.

І 20. IX. 1917 року відбулося перше засідання затвердженого Українського Уряду. Останній крок було зроблено й українська влада переступила з національно-моральної сфери в державно-правову.

Отже найголовніший, найважніший здобуток усієї нашої боротьби за цей період, ідею української державности було затвержено, зреалізовано, введено в життя. Яка б ні була та Інструкція, які б обмеження й перепони вона ні ставила, а все ж таки це була Констітуція автономної України, це був державний правосильний акт, це був історичний, великої ваги факт, який провів виразну, чітку лінію в відносинах України й Росії.

5. Закінчення першого періоду доби Центральної Ради.

Цим закінчується перший період доби Центральної Ради.

Це найкращий період у боротьбі за відродження нашої нації. Революційний, одважний, повний віри, натхнення, ентузіазму.

Це період акції воістину самого народу, широких творчих мас його. І тільки цим можна пояснити наші такі значні успіхи в сфері національних здобутків.

Всеросійська революція за того періоду ще не висунула так гостро соціальних моментів, як пізніше, й через те вся діяльність Центральної Ради не була в дізгармонії з соціальним рухом мас.

Так само цілі й засоби не були в суперечности з собою. Ціль для всіх була ясна й єдина: відродження нації, забезпечення поневоленому, грабованому, віками духовно й матеріально нищеному нашому народові природних, розумних і корисних форм та засобів його розвитку.

Це була та головна, істотна, для всіх, хто відчував у собі великий пробуджений інстінкт громадськости, цілком виразна, імперативна ціль.

І все було для цеї цілі, все клалося на олтарь відродження нації. І через те всі заходи, всі виступи, всі домагання, всі здобутки були тільки засобами! Навіть державність. Це була найкраща форма, забезпечення національних способів розвитку нашого народу, це була найрозумніша економізація сил, але це був тільки засоб. І засоб цей за того періоду підпорядковувався меті, гармонізувався з нею й не пробував навіть займати самодовліюче місце.

Так само ні партійні, ні тим паче особисті інтереси не грали тоді домінуючої ролі. Партії й особи були тільки чулими, вірними, натхненими виразниками волі своїх кляс, цих єдиних тоді артистів великої драми-революції. І вони, будучи тоді чулими, живими й сильними духом пробудженої ніжности мас, могли приборкувати свої особисті цілі й гармонізувати їх з єдиною вищою ціллю: відродженням нації.

І ці всі причини робили нас непереможними. І ще раз кажу: злиття з працюючими, творчими клясами українського народу, черпання своєї сили тільки з цього великого джерела й праця тільки для його, от-це робило Центральну Раду такою могутньою, такого однолитою стіною, об яку розбивалися всякі хвилі ворожих українству сил.

Весняним, творчим, гарячим сонцем, натхненою молодостю, бурхливостю й непереможностю весняних вод пашить від цього славного, чистого періоду нашої боротьби за відродження й визволення „отих окрадених, німих рабів” — многострадального українського народу, народу селян і робітників.