РОЗДІЛ XV.

ДРУГА УКРАЇНСЬКА ДЕЛЕҐАЦІЯ ДО ПЕТРОГРАДУ

1. Танець руської демократії між ножами.

В цей час у Петрограді бідна російська демократія танцювала небезпечний, невдячний танець „між ножами”: большевизмом і реакцією. Вона робила надлюдські усилля, щоб не наштиркнутись і не впасти на той чи другий бік.

Правда, вбік большевизму впасти було меньче небезпеки. Розбитий і розігнаний, він поховався по кутках і не смів подавати голосу. Зате реакції голос став удвоє дужчий, хазяйновитіший. Вона почувала себе, хоч і під демократичним вуалем, єдиною господиньою Росії. Адже ця красуня мала побіч себе таких дужих і славетних лицарів, як руський кучерявий козак з нагайом, з диким гиком, з темнотою в душі й з другого боку — ґалантний антантський імперіалізм з своїми банками, гарматами, зобов'язаннями. Ці два лицарі були одним із тих ножів, яких хоч-не-хоч руська демократія повинна була дуже обережно обминати.

Отже кадети після розбиття большевизму підбадьорились. Рожева (революційна) плівка на їхньому чорно-буржуазному тілі, яку вони, як хамелеони принатурили були до обставин, тепер почала виразно, безсоромно, на очах у всіх, як шкура з гадюки, злізати. Сила й перемога була за ними. Без них ні руський козак, ні антантський імперіалізм ніякої піддержки не дав би демократії. Їхня участь в уряді була необхідна. Вони нічого не мала проти, щоб червоний прапор революції маяв над підприємством, в якому вони були б панами. На якийсь час ця вивіска була потрібна. Але всередині все червоне повинно було витерто, викинено й виметено. Таку умову ставила партія „народньої свободи”. Ніякої залежности від революційних орґанізацій, ніякої відповідальности перед Радою Робітничих і Салдатських Депутатів. Уряд має бути відповідальний тільки „перед своїм сумлінням і Росією”.

2. Руський „національний герой”.

Вони навіть згожувались, щоб на червоній вивісці стояло: „Керенський і Ко.” На цей час це була корисна фірма. Керенський тоді був національним руським героєм. Обивательщина його боготворила, засипала квітками, промови його ковтала вухами, носом, ротом.

В часи гострої боротьби кількох соціальних течій, у періоді невияснености сітуації разураз у всіх націй з'являються так звані національні герої, яких обставинами випихає на гребінь хвиль. Вони легкі, як корка, й через те можуть триматися навіть на піні. Вони надзвичайно славолюбні й через те, опинившись на гребні, легко вірять у те, що вони вище за всіх, проймаються цею вірою й остільки проймаються, що своєю вірою заражають других. Славолюбність їхня примушує їх за всяку ціну й усякими способами триматись на найвищій точці. Для того вони голосно про себе кричять, метушаться, стають в пози перед масами внизу й обставляють свою особу ріжними урочистими процедурами, які гіпнотізуюче ділають на обивaтеля.

Національні герої не люблять залежности від світоглядів, — кляс, партій. Коли вони мають якісь переконання, а ті переконання перешкажають їм триматись на піні, тягнуть їх до низу, вони охоче одривають од себе ті переконання, викидають їх, виходять з партій, стають ще легчими й возносяться ще вище. Вони охоче приймають відповідальність „тільки перед нацією та своєю совістю”.

Керенський був типичним „національним героєм”. Він був, як опука (м'яч), — легкий, гнучний, податливий; він, налітаючи на якусь тверду стіну, й сам не розбивався й нічого не розбивав; він угинався тим боком, яким ударявся об стіну, приливав до неї й одстрибував у другий бік; там теж угинався, зрівнювався з стіною, й знову одлітав.

Керенський охоче взяв на себе ролю опуки між двома важкими, міцними, непримирими стінами: революції й реакції. І яка твердіща й дужча було стіна, перед тою він угинався ширшою площею своєї круглої, гнучкої істоти.

3. Одплата кадетів.

Українська делеґація прибула до Петрограду як раз під час складання нового уряду. Влади вже ніякої не було. Нікому було представляти наш Статут, домагатись затверження. Спочатку ще лишались у кабінеті міністри-соціалісти, але й вони всі вийшли. Лишився сам Керенський, який літав од стіни до стіни, намагаючись цим зблизити їх.

Ця справа тяглась багато днів, які для делеґації були ще тяжчі, ніж для Петрограду. Київ турбувався, хвилювався, щодня запитував делеґацію по телеґрафу, нетерпеливився, нервувався. Делеґація розуміла стан Київа, але мусіла сидіти й чекати.

А руська буржуазія в лиці кадетів вихилялась, вередувала, примушувала кланятись собі в ноги, ставила вимоги, торгувалась, коверзувала, як хотіла.

Нарешті, сторгувались. Відповідальність „тільки перед Росією та своєю совістю” і вся влада кадетам. Міністерство склалось. Головніші портфелі в руках буржуазних партій. Для фірми „коаліції” кільки соціалістів. Але без Церетеллі й Чернова. Чернов нелюбий був кадетам своєю аґрарною проґрамою, а Церетеллі угодою з українцями й своєю відповідальностю перед Радою Робітничих Депутатів.

Серед умов було й українське питання. Кадети сласно потирали руки: ага, ось коли вони покажуть українцям „автономію”! Ось коли вони одплатять за те пониження, яке було їм нанесено Київом.

І почалась одплата.

Насамперед, вони просто ласували тім, що довго не приймали нас. Кабінет уже склався, почав функціонувати, засідати, арештовувати большевиків, скасовувати постанови попереднього соціалістичного Уряду, —словом, уже жив Уряд. Але для української делеґації все не було його нігде.

Нарешті, знайшовся й для нас. Призначено спільне засідання. Але не з Урядом, як можна! Тільки з урядовим юрісконсультом п. Гальперном і фаховцем по україножерству бароном Нольде. Ці два добродії мали представляти собою для нас Російський Уряд, його погляди, наміри й „предположенія”.

Ці погляди й наміри зразу ж стали нам видні, з першого ж засідання. Вони їх і не дуже ховали: скасувати угоду 16 липня й обмежити українські здобутки до найменьчого мінімуму.

Статут Центральної Ради, ухвалений навіть неукраїнцями, здався їм просто смішним. Вони й не ховали свого сміху, вони його навмисне виставляли перед нами. Це — не автономія, навіть не федерація, а просто союз держав, цей Статут! Ніякої мови не може бути про його приняття й затвердження. Навіть обмірковувати його не схотіли, просто з посмішкою одпихнули вбік і сказали, що вони самі нам напишуть, що нам треба, й це буде не Статут, а просто Інструкція. Хочете, — приймайте; не хочете, — не треба.

Поводження панів становища було настільки образливе й обурююче, що делеґація хотіла після перших же засідань перервати всякі балачки й їхати до Київа. Я, особисто, ніколи за все своє життя не мав стільки пониження, як за цей час перебування в петроградських урядових „прийомних”. Иноді думалось: з якої речі я, вільний, ні від кого незалежний чоловік, маю терпіти стільки образ від тих людей, які все моє життя були в моїх очах найгіршими, найшкодливішими людьми, до яких я разураз почував огиду й ворожість? З якої речі я маю на собі переносити найгірші сторони соціальної й псіхичної істоти сих людей?

Розуміється, коли б ішло про мою особисту справу, мої відносини з цими людьми кінчились би цілком инакше, так само, як і відносини инчих членів делеґації.

Але справа йшла не про особисті інтереси тої чи инчої людини. Отже не особисті почування й взагалі не почування повинні були вирішувати наше поводження.

Ми бачили, що нас провокували, що нас навмисно, брутально й цінично висміювали, ображали й викликали на обурення, на реакцію чуття. Кадетам хотілось, щоб ми вибухнули гнівом, плюнули їм у лице й перервали всякі переговори. Тоді б вони утерлись, потім закричали б на ґвалт, кинулись на українство й придушили б його, як придушили большевиків. Силу вони за собою почували, а руська демократія не стала б за таку справу, як українська, вступати: до боротьби з ними.

4. Не піддаватись провокації.

Ми виризно бачили „предположенія” переможців. І це нас стримало від необережного кроку.

О, ні, панове кадети. Коли справа стоїть іменно так, то ви не діждетесь від нас результатів вашої провокації. Можете примушувати нас годинами просижувати в ваших передпокоях; можете посміхатись, недбало пускати слова крізь зуби; можете напружувати всі ваші здібности, ви не примусите нас зробити те, чого вам бажається.

Ми рішили уперто, неодступно домагатись виразної відповіді й постанови, які б вони ні були. Ми рішили взяти на себе всю мстливість господарів становища, яка б вона тяжка й образлива для нас особисто ні була. Ми не надіялись на затвердження Статуту, на приняття того, що було ухвалено в Київі. Дійсно, при тій сітуації, яка запанувала в Петрограді, при тій ролі, яку грали буржуазні кола, справді, смішно було думати, що ці кола згодяться на те, що було обіцяно зовсім при инчих умовах, і не ними обіцяно. Можна було тільки думати про те, щоб не дати зачіпки вирвати в нас усе, щоб не дати їм права, хоч би формального, відмовитись від усього, чого вони й домагалися від нас своїм провокаційним поводженням.

Стиснувши зуби, заціпивши всі почуття, делеґація справилась з цією тяжкою задачею: не піддалась провокації. Кадети мусіли трактувати з нами, мусіли додержуватись хоч з пристойности обіцянок своїх попередників.

Розуміється, це було не трактування, а шматування з гарчанням бідного „Статуту вищого Управління України”. З його лишились тільки клаптики, які добродії Гальперн та Нольде поподбірали, сяк-так позшивали й представили своїм панам. Ті ще дещо обгризли й з серцем тикнули нам... „Інструкцію Ґенеральному Секретаріатові”. Підписав її той самий Керенський, який разом з Церетеллі приїжжав до Київу й давав широкі обіцяння й який тепер у Петрограді ввесь час утікав од делеґації, ні разу не принявши її.

5. Замісць Констітуції — Інструкція.

Точний текст цього документу такий:

„Тимчасова Інструкція Ґенеральному Секретаріатові Тимчасового Правительства на Україні.

1. До вирішення питання про місцеву управу Установчими Зборами призначається тимчасовим правительством на предложення Центральної Ради Ґенеральний Секретаріат, котрий є найвищим орґаном тимчасового правительства в справах управи Україною.

2. Повновласти Ґенерального Секретаріату розтягаються на ґубернії: київську, волинську, подільську, полтавську й чернигівську, з виїмкою повітів мглинського, суразького, стародубського й новозибківського; ці повновласти можуть бути поширені й на инші ґубернії або їх части, коли заведені в сих ґуберніях на підставі постанови тимчасового правительства земські установи висловляться за бажаностю такого поширення.

2. Ґенеральний Секретаріат складається з ґенеральних секретарів по міністерствам для справ: а) внутрішніх, б) фінансових, в) хліборобських, г) просвітних, д) торговельних, і промислових і е) праці, а також секретаря для національних справ і ґенерального писаря; крім того при Ґенеральнім Секретаріаті находиться для контролю в його справах ґенеральний контрольор, який бере участь у засіданнях Ґенерального Секретаріату з правом рішаючого голосу.

В числі секретарів не менше чотирьох повинні бути особи, які не належать до української національности.

При Секретаріаті для національних справ заводиться три посади товаришів секретаря з тим, щоб усі чотирі найчисленнійші національности України мали кожна свого представника в особі секретаря або одного з його товаришів.

4. Ґенеральний Секретаріат розглядає, розробляє й предкладає на затвердження тимчасовому правительству пропозіції щодо життя краю і його управи. Сі пропозіції перед їх предложенням тимчасовому правительству можуть бути внесені на обговорення Центральної Ради.

5. Повновласти тимчасового правительства в справах місцевої управи в сфері компетенції перелічених в § 3 міністерств здійснюються при посередництві ґенеральних секретарів. Ближче означення сих справ знаходиться в окремому додаткові.

6. В усіх справах, означених у попередній статі, місцеві власти краю звертаються до Секретаріату, котрий, по зносинах з тимчасовим правительством, передає його розпорядки та вказівки місцевим властям.

7. Ґенеральний Секретаріат предкладає кандидатів на правительственні посади, які входять у круг справ, означених в § 5, і які обсаджуються по призначінню тимчасового правительства.

8. Зносини найвищих державних установ і окремих цівільних міністерств з Секретаріатом і окремими секретарями по приналежности, як рівнож останніх з найвищими державними установами й міністерствами, відбуваються через осібного комісара України в Петрограді, якого призначає тимчасове правительство; таким самим способом направляються законодатні наміри й проекти, які відносяться лишень до місцевих справ України, як також і заходи загальнодержавного значіння, що виникнуть в окремих міністерствах або обговорюватимуться в міжміністеріальних комісіях і будуть вимагати через спеціальне відношення їх до України участи представника управи комісара в тих комісіях.

9. В наглих і нетерплячих проволоки випадках найвищі установи й міністерства передають свої постанови місцевим властям безпосередньо, повідомляючи одночасно про ці розпорядки Секретаріат.

Підписали: міністер-презідент Керенський, міністер судівництва Зарудний. Петроград, 4 (17) серпня 1917.”

Таким способом замісць Констітуції ми мали Інструкцію.

Основним завданням цього кадетського твору було звести на нівець інстітут окремої національної влади на Україні. Навіть саму ідею такої влади витерти з договорного акту.

Через це, насамперед, Ґенеральний Секретаріат було названо Ґенеральним Секретаріатом не Центральної Ради, не України, а Тимчасового Правительства. Псіхолоґія казуїстів і книжкових законників очевидно припускала, що назва може зв'язати, з'обов'язати й перевернути дійсну суть справи. Але вони були консеквентні: Ґенеральний Секретаріат стає орґаном влади Тимчасового Правительства на Україні. Джерело його повновластей уже не є українська демократія, не з широких народніх мас він дістає силу, а від Тимчасового Правительства. Отже, виходячи з цього, всі права належали тільки Ґенеральному Секретаріатові. Центральна ж Рада мала бути при йому немов би якимсь дорадчим приватним орґаном. Вона могла собі обмірковувати проекти „предположеній”, вироблених Ґенеральним Секретаріатом, але то ніякого значіння мати не могло, бо ті „предположенія” приймати чи одкидати мало право тільки Тимчасове Правительство.

Далі компетенція. Військова справа, комунікація, міжнародні зносини, продовольча справа, почта й телеґраф, — усе це виймалося з компетенції Ґенерального Секретаріату.

Призначати урядовців він не міг. Міг тільки „представляти” їх на призначення своєму Урядові. Навіть не мав над ними влади, бо Тимчасове Правительство могло звертатися до сих урядовців, до місцевих властей, поминаючи Ґенеральний Секретаріат.

Теріторія — як раз та сама, яку кадетські професори намічали ще під час першої делеґації; як раз оті самі „найбагатші области” не входили в сферу влади Ґен. Секретаріату (Харьківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія й Бесарабія).

Словом, уся Інструкція було ні що инче, як ціничне, безсоромне й провокаційне зламання угоди 16 липня й отверте бажання видерти з рук українства всі його революційні здобутки.

І, розуміється, делеґація ні в одному пункті своєї згоди не дала. Ми рішуче й катеґорично до самого кінця одстоювали Статут, не сходячи з його навіть у тих точках, які сама делеґація вважала не конче необхідними для сього моменту.

Та й не мали ми повновласти давати чи не давати згоду.

Наше завдання було вирвати якесь рішуче, остаточне слово в Уряду. Це слово було: Інструкція. Добре. Ми своє зробили й везли те слово в Київ на вирішення Центральної Ради, чергова сесія якої спеціально для цього скликалась на 18 серпня (н. ст.).

І так само, як перша, не з легким серцем і не з добрим чуттям до Московії верталась і друга делеґація на Україну.11

 

------------------------------------------------------------------

[11] Для зрозуміння деяких дальших моментів, мушу тут згадати про один характерний інціндент, в якому участь ворожих до українства „темних” і схованих сил дуже помітна.

В Петрограді під час перебування там делеґації до мене приходили за інформаціями кореспонденти ріжних ґазет. Вважаючи пропаґанду й вияснення суті українського руху обов'язком кожного українця на всякому місці, я приймав цих людей і давав їм інтерв'ю. Між инчим прийшов і кореспондент великої бульварної французської Газети „L'іntransigeant”. Я з ним розмовляв, як і з усіма инчими, нічого не підозріваючи. А треба зауважити, що Антанта дивилась і тоді без усякої прихильности на український рух, уважаючи його „німецьким витвором” і шкодливим для справи війни. Особливо ж і тоді гарячу ворожість виявляла Франція, представники якої тоді в Петрограді називали нас „якимись скаженими” (fous). І от, на моє диво, кореспондент цієї ґазети вклав мені в уста те, чого я ніяк не міг сказати, а саме ніби в Центральній Раді є значна ґрупа ґерманофілів, чи навіть, ніби більша частина Ц. Ради є ґерманофільська. Або кореспондент щось перекрутив по нерозумінню або.., — що мені здається найбільш правдоподібним, — він навмисне перекрутив, що в практиці бульварних ґазет трапляється на кожному кроці. Крім того, мені думається, тут було не без інспірації й порозуміння з буржуазними й реакційними руськими діячами, — це їм улекшувало зламати з нами угоду.