РОЗДІЛ XIV.

УГОДА З РОСІЙСЬКИМ ТИМЧАСОВИМ ПРАВИТЕЛЬСТВОМ

1. Не з доброї волі.

Такою тактикою Ц. Ради Російський Тимчасовий Уряд був позбавлений усякої можливости якого будь насильственого виступу проти українства. Не було ні одного вчинку, який би дав право на таке насильство. А в той же час сама Ц. Рада явно зміцнювала свої позіції, набірала все більшого й більшого значіння в політичному життю краю.

Буржуазні кола, розуміється, не потребували ніяких юридичних чи моральних оправдань для рішучих виступів проти українців. І вони настійно домагались цього від Уряду.

Але, як сказано вже, Уряд не пристав на їхні домагання. Крім юридичних чи моральних мотивів, він мав той особливо-важний мотив, що такий виступ проти Центральної Ради міг просто не удатися їм і ще більще діскредітувати Уряд. На оборону Ц. Ради могли би рушити з фронту українські части, в тилу на захист її стала б велика більшість людности України, всередині самої руської демократії через це вийшла б гостра суперечка й усе могло би скінчитися великою шкодою як для справи оборони Росії, так і для справи революції.

Замісць боротьби Уряд вибрав шлях порозуміння з Ц. Радою. Це було й демократично, й розумно, й вигідніше для самого Уряду.

Але що не з доброї волі своєї Руський Уряд прийшов до цього, що це був результат сили й тактики українства, що Уряд з великою охотою й не пішов би на таке порозуміння, про це свідчить характер, зміст і цілі переговорів Уряду з Ц. Радою. Не було в них дійсної, теплої щирости, не було отвертого, розумного признання своїх помилок і щирого бажання надалі вести справу поважно й справедливо. Тон дужчого, який примушений іти на уступки перед слабшим. Помилки? Ніяких помилок не було. А ціль: переговорами й угодою спинити переможний хід українського руху й вдержати все, що можна вдержати.

Ми розуміли це. Ми знали також, що переговорами й угодою з Урядом ми охоложуємо температуру „самочинности”, революційности мас, що, вводячи в „казенні” норми нашу боротьбу, ми з одного боку самі себе знесилюємо.

Але з другого боку можливість уникнути нерівної боротьби, а, значить, можливість через цю угоду здобути фактичне здійснення наших домагань, а з ним дістати засоби для дальшої орґанізації й відроження національних сил, ці можливости настільки більше давали позітивної користи, що ми охоче пішли на переговори.

2. Як не спинити, то хоч гальмувати.

Успішности цих переговорів сприяло ще й те, що неукраїнська демократія на Україні, як уже згадувалось, почала сама бачити, що дужчою за неї силою, а, значить, і дійсною владою являється українська демократія, що боротьба з українством не приведе до перемоги, а до крівавих конфліктів, які будуть на радість тільки вичікуючій цього реакції.

І коли до Київа прибули три міністри Тимчасового Уряду (Церетеллі, Терещенко й Керенський) для остаточного вирішення умов порозуміння, то тут уже приходило до згоди між українством і неукраїнством.

Але трудно приходило, з недовіррям, з невільним пригадуванням минулого, а бажанням виговорити більше.

І, розуміється, неукраїнська демократія займала позіцію свого Уряду, — їй хотілось удержати що можна вдержати, якось опанувати українським рухом і як не спинити його, то хоч загальмувати та хоч трохи затримати своє пануюче становище.

Як ілюстрація цього може послужити невеличка стаття з „Нової Ради” з 14. VII:

„Потребу порозуміння розуміють обидві сторони, прагнуть його й, хоч може поволі, йдуть до нього. Останніми днями висунуто вже конкретні пляни такого порозуміння.

„Саме є два пляни. Один, що висувають заступники неукраїнських орґанізацій, зводиться до того, щоб створити повний краєвий орґан, у якому знайшли б заступництво всі місцеві орґанізації з відповідною участю від Центральної Ради. Другий, що виходить з українських кругів, полягає в тім, щоб нового орґану не творити, а реформувати Ц. Р., давши в ній відповідне заступництво неукраїнським орґанізаціям. Рівняючи ці два проекти, не можемо не дати переваги останньому з мотивів чисто об'єктивної природи.

„Діло в тім, що Центральна Рада здобула вже собі серед мас на Україні широку популярність і має певний авторітет серед більшости місцевої людности, се-б-то серед Українців. Хочби як був зручно й добре складений новий орґан, йому довелося б ще завойовувати собі популярність і довірря, й хто знає чи це йому пощастило б, і не відомо, чи хутко. А тимчасом ми живемо під таку гарячу пору, коли треба працювати над орґанізацією краю зараз, не відкладаючи може ні на один день. До того ж, хочби й був утворений новий орґан, Центральна Рада не може бути просто розпущена, бо складав її цілий ряд національних з'їздів, як перший національний, селянський та військовий, і щоб розпустити її, треба б постанови таких само авторітетних зібрань, як ті з'їзди. Отже Центральна Рада все одно істнувала б, і знов було б два паралельних краєвих орґани, се-б-то те саме роздвоювання, що дається в знаки й тепер. А се кінець кінцем звело б нінащо й саме порозуміння.

„Отже Центральна Рада мусить лишитися. Але вона має поповнити свій склад новими елементами, се-б-то заступниками від тих національних меншостей та орґанізацій, які досі стояли осторонь від українського життя. Се справа вже чисто технічного порозуміння, але все-таки на практиці вона стріває чималі трудности, які треба полагодити. Насамперед що до числа нових членів, то тут маємо з одного боку проект Ц. Р., що дає їм 30 проц. місць, а з другого — домагання неукраїнських орґанізацій, що це число побільшують до 50 проц. Не торкаючись основ такого збільшення, можемо зауважити, що воно могло б причинитися до зменшення авторітету самої Центральної Ради серед селянської людности. Се в меншій мірі значило б те саме, що й утворення нового орґану. Не визнаючи певного числа нових мандатів, скажемо тільки, що реформу треба провести по змозі так, щоб вона не дуже все-таки міняла первісний склад і через те не втратила своєї авторітетности.

„В усякім разі знов кажемо, це вже справа технічна й на ній сяк чи так обидві сторони певне погодяться. А надто що в розмовах про се беруть участь такі популярні й поважні люди, як міністри-соціалісти Церетеллі та Керенський. Треба сподіватися, що сим разом порозуміння дійде вже до щасливого кінця”.

3. Другий Універсал Центральної Ради й Декларація Тимчасового Правительства.

І порозуміння таки прийшло. По довгих нарадах, дебатах і торгуваннях з міністрами було вироблено текст нового Універсалу, в якому зазначалося зміст і характер угоди.

Цей Універсал мав бути оголошений одночасно з Декларацією Тимчасового Правительства в Петрограді, в один і той же день.

16 липня 1917 року в залі Педаґоґічного Музею відбулось урочисте засідання Центральної Ради, на якому Голова Ґенерального Секретаріату оголосив ці два історичні документи: Другий Універсал Центральної Ради й Декларацію Тимчасового Правительства.

Другий Універсал звучав уже так:

„Громадяне української землі! Представники Тимчасового Правительства повідомили нас про ті конкретні заходи, які задумує перевести Тимчасове Правительство в справі управи Україною до Установчих Зборів. Тимчасове Правительство, стоячи на сторожі завойованих революційним народом свобід, признаючи за кожним народом право на самоозначення та полишаючи остаточне усталення його форми Установчим Зборам, простягає руку представникам української демократії й Центральній Українській Раді та закликує в порозумінню з ним творити нове життя України на добро всієї революційної Росії.

„Ми, Центральна Українська Рада, стоячи, як все, за тим, щоб не відривати України від Росії та щоб разом з усіма її народами змагати до піднесення й розвитку цілої Росії та до єдности її демократичних сил, з задоволенням приймаємо заклик правительства до єдности й сповіщаємо всіх громадян України, що вибрана українським народом через його революційні орґанізації Центральна Українська Рада незабаром буде доповнена на справедливих основах представниками инших народностей, які живуть на Україні, через їхні революційні орґанізації, і тоді буде тим єдиним найвищим орґаном революційної демократії України, що заступатиме інтереси цілого населення нашого краю.

„Доповнена Центральна Українська Рада виділить наново споміж себе окремий відповідальний перед нею Ґенеральний Секретаріат, який буде предложений до затвердження тимчасовому правительству в характері представника найвищої краєвої власти тимчасового правительства на Україні. В сім орґані будуть зосереджені всі права й засоби, щоб він яко представник демократії на цілій Україні й рівночасно яко найвищий краєвий орґан управи міг виповнити складну роботу орґанізації й будування життя всього краю в згоді з цілою революційною Росією.

„У згоді з иншими національностями України й діючи на полі державної управи яко орґан тимчасового правительства, Ґенеральний Секретаріат Центральної Ради твердо йтиме шляхом закріплення нового ладу, витвореного революцією.

„Змагаючи до автономного устрою України, Центральна Українська Рада в порозумінню з національними меншостями України приготовлятиме проекти законів про автономний лад України для предложення їх на затвердження Установчим Зборам.

„Зважаючи, що утворення краєвого орґану тимчасового правительства на Україні забезпечує бажане наближення управи краєм до потреб місцевого населення в межах, можливих до Установчих Зборів, і думаючи, що доля всіх народів Росії тісно зв'язана з загальними здобутками революції, ми рішуче відкидаємо проби самочинного здійснювання автономії України до всеросійських Установчих Зборів.

„Що-ж торкається комплетування українських військових частей. Центральна Українська Рада матиме своїх представників при кабінеті міністра війни, в ґенеральнім штабі й при верховнім головно-командуючім для участи при комплетуванню окремих частей виключно українцями, оскільки заходи в сім напрямі на думку міністра війни будуть можливі з технічного боку без нарушення бойової здатности армії.

„Сповіщаючи про се громадян України, ми твердо віримо, що українська демократія, яка наділила нас своєю волею, разом з революційним правительством доложить усіх своїх сил, щоб довести край і зокрема Україну до остаточної побіди революції. Українська Центральна Рада”.

А декларація Тимчасового Правительства оповіщала:

„Вислухавши звідомлення міністрів Керенського, Терещенка й Церетеллі в українській справі, Тимчасове Правительство приняло таке рішення:

„Призначити в характері найвищого орґану управи краєвими справами на Україні осібний орґан — Ґенеральний Секретаріат, склад якого означить правительство в порозумінню з Центральною Українською Радою, доповненою на справедливих основах представниками инших народностей, що живуть на Україні через їхні демократичні орґанізації. Через отсей орґан будуть здійснюватися заходи, що відносяться до життя краю та його управи.

„Уважаючи, що питання про національно-політичний устрій України та про способи розв'язки на ній земельного питання, в межах загальної засади про перехід землі в руки працюючих, повинно бути розв'язане Установчими Зборами, тимчасове Правительство поставиться прихильно до розроблення Центральною Українською Радою, доповненою згаданим вище способом, проекту про національно-політичне становище країни в такім дусі, як то сама Рада уважатиме відповідаючим інтересам краю, а також про форми розв'язання на Україні земельного питання для предложення сих проектів Установчим Зборам.

„Тимчасове правительство, узнаючи необхідним під час війни зберігти бойову єдність армії, уважав недопустимими заходи, котрі могли-б нарушити єдність її організації й команди, як напр. зміна тепер мобілізаційного плану шляхом негайного переходу до сістеми теріторіального комплетування військових частей або наділення командними правами якихсь громадянських орґанізацій.

„Разом з тим правительство узнає можливим попирати далі найтіснійше національне об'єднання українців у рядах самої армії або комплетування окремих частей виключно українцями, оскільки такі заходи на думку міністра війни будуть представлятися можливими під технічним оглядом і не зломлять бойової здатности армії.

„В теперішній момент для більше планового й успішнійшого осягнення сеї цілі тимчасове правительство уважає можливим притягнути до здійснення сього завдання самих вояків-українців і в цілі порозуміння з Центральною Радою можуть бути відкомандировані окремі делеґати українці, котрі будуть приділені при кабінеті військового міністра, при ґенеральнім штабі й верховнім головнокомандуючім.

„Що торкається військових українських комітетів на місцях, то вони здійсняють свої функції на загальних основах, при чому їхня діяльність повинна бути в згоді з діяльностю инчих військово-громадських орґанізацій”.

4. Голівки міністрів за стільцем.

Отже з цього моменту Центральна Рада й Ґенеральний Секретаріат мали стати правно-державними вищими інстітуціями на Україні.

І виходило так, що Російський Тимчасовий Уряд, не згодившись висловити своє прінціпіальне відношення до ідеї автономії України, не згодившись на обмежені, помірковані домагання українства в сфері адміністративного управління на Вкраїні, тепер примушений був не то що згодитись на ідею автономії, а на фактичне її здійснення.

Три посланці-міністри дуже уперто й настійно домагались вставки в Універсал про „самочинне” здійснення автономії. Цим вони хотіли примусити й нас і других повірити, що признання Центральної Ради й Ґенерального Секретаріату вищими орґанами влади на Вкраїні ще не є автономія. Але це було подібне до того, як діти граються в пужмарки: заховають голівку за стілець і думають, що їх не видно. Ми згодились на вставку, ми удали, що не помічаємо трьох міністрів за стільцем. Хай собі тішаться тим, що все ж таки ніби не дали автономії (бо навіть же й не згадали про неї ні в Універсалі, ні в своїй декларації!). Нам не слова потрібні були, а факти. Факт же був той, що з моменту оголошення цих двох актів Україна мала окреме управління, окремий Уряд, відповідальний перед своїм революційним Парламентом. І Уряд і Парламент мали складатися не тільки з українців, але й з представників усіх инших націй України. Отже авторітетність і значіння цих орґанів обхоплювали вже всі шари населення України.

А це ж і була та сама автономія, від якої три міністри ховали свої голівки за стілець.

Але треба думати, що міністри й самі добре бачили, що поганенько сховалися. Сховались просто з досади, з амбіції, з бажання хоч словесне поставити таки на свойому: отже ні за що не скажемо „автономія”! Хай буде хоч і федерація, а ми таки, як сказали, що до Установчих Зборів не скажемо цього слова, так і не скажемо.

Та ще й нас примусили самих себе за вуха намняти: „рішуче одкидаємо спроби самочинного здійснювання автономії України до Установчих Зборів”. Знову, чисто, як діти: тато удає, що б'є маму за те, що побила синочка. Ми й на це згодились, зробили вигляд, що тато б'є маму за „самочинне здійснювання”. А тим часом разом з трьома міністрами, а усією неукраїнською демократією України й усім Тимчасовим Правительством фактично те здійснювали. Правда, ми тим легче тепер могли „рішуче одкидати” „самочинність”, бо не мали вже потреби для „самочинности”, коли наші домагання здійснялись „законно” й перетворялись у правні форми.

І, розуміється, всі це бачили: й самі три міністри, й увесь Тимчасовий Уряд, і неукраїнська демократія. Але мусіли удавати, що не бачили, й мусіли згожуватись з тим, чого не хотіли бачити.

5. Кому охота битись за чуже?

Крім того, що до неукраїнської демократії, то таке відношення з її боку було тим легче, що значна частина її складалась з тих національностей, які вже не так дуже були зацікавлені в пануванню іменно руської нації на Вкраїні. Це були євреї й поляки. Особливо євреї, чисто єврейські політичні партії поставились розсудливо, а деякі з них навість прихильно до ідеї української державности. Не маючи самі претензій на національне панування на Україні; розуміючи, що при демократичному ладі пануюче становище повинна заняти та нація, яка складає більшість населення; розсудивши, що українці не сьогодня, то завтра неминуче витиснуть панування руських, вони не мали ніяких підстав для боротьби з українством за панування руських. Вони приняли в свою свідомість ідею української державности, як факт, як щось природне й неминуче, вклали її в свій світогляд, пристосували до її свої власні прагнення й цілком свідомо, рішуче й послідовно узнали себе громадянами Української Держави в тій формі її, в якій зазначалось в Універсалі.

З цього погляду цікаво зазначити резолюцію Бюра Окружного Південно-західнього Комітету Єврейської Соціальдемократичної Робітничої Партії з 12 липня (н. ст.) в якій між инчим говориться:

„Виходячи з погляду, що всі нації Росії мають безумовне право на політичне й культурне самовизначення, Окружний Комітет вітає тривале змагання українського народу до самоорґанізації на автономно-демократичних основах.

„Визнаючи гасло державного ладу в Росії на республікансько-федеративній підставі, Окружний Комітет уважає необхідним підтримувати у відношенню до України домагання національно-теріторіальної автономії сеї округи в етноґрафічних межах, у такім розумінню, що ґеоґрафічно ся автономія має обіймати одностайну теріторію, в якій більшість населення становлять члени української нації.

„При сім у виборах до Центральної Установи представників України (сойм) має брати участь усе населення України, без ріжниці національности, а вибори мають бути загальні, рівні, безпосередні, тайні, без ріжниць полу й пропорціональні.

„Для оборони інтересів національних меншостей, які живуть на Україні (руських, євреїв, поляків і ин.), вони повинні мати право автономно управляти національними справами, відокремленими від компетенції загально-державного парламенту, Українського Сойму й орґанів місцевого самоурядування. Тому нації меншостей утворюють місцеві орґани національного самоурядування окружні, всеукраїнські орґани й загально-російські — на персональних основах (представничий і виконавчий).

„Головні основи теріторіально-політичної автономії України, національно-політичної автономії національних меншостей, межі компетенції автономних орґанів і публичні права мов тих націй у всіх державних, окружних і місцевих орґанах — установляються за згодою всіх живучих на Україні націй і мають бути затверджені всеросійськими Установчими Зборами через основне, загальнодержавне законодавство”.

А на цій підставі єврейська соціальдемократія вважала необхідним, щоб:

„1. Тимчасовий Уряд признав Українську Центральну Раду й Ґенеральний Секретаріат автономними центральними орґанами української нації, як такої.

„2. Українська Ц. Рада разом з представниками національних меньшостей підготовила працю над орґанізацією теріторіально-автономного ладу на Україні”.

6. Пани-барони в обороні науки й справедливости.

Таким чином перемогу українства було зафіксовано вгодою з Російським Урядом, їй було надано правової сили й затвержено в юридичних актах державного характеру.

Лишалось тільки доповнити Ц. Раду представниками нац. меньшостей, скласти відповідно до цього новий Ґенеральний Секретаріат, представити його на затвердження Тимчасовому Правительству, й український Уряд з сфери морально-правової влади переходив у юридично-правову.

Але це не вийшло так легко, як здавалось. Слово було ще й за руською буржуазією. А вона мала деякі підстави бути невдоволеною таким розв'язанням тої справи, яку вона так, здавалось, хитро та міцно зав'язала в Петрограді на нараді делеґації Ц. Ради з комісією Уряду. Страх же за революцію для неї був тільки глузливим арґументом: вона з величезною охотою й революцію зав'язала б у мішок та закинула на саме глибоке дно реакції.

Кадетські професори з люттю накинулись на міністрів, що їздили до Київа, особливо на соціаліста Церетеллі, головного провідника всієї цієї акції. Своїм звичаєм, вони виставили свою тяжку артілерію: юридичну науку. Акт угоди не мав мовляв ніяких юридичних обосновань, є не правосильний, не виразний, викликаючий багато толкувань, — отже, з ним ніяк не можна згодитись.

Але вислухаємо самих панів професорів юридичної науки. Слово належиться п. барону Нольде, професору державного права Петроградського Універсітету;

„Я хочу, як юрист зробити спробу здати собі справу з того, що вийшло.

„Ні України, ні її Ради в Російськім праві до поїздки трьох міністрів не було. Кажуть, що їхнє фактичне істнування представлялося дуже сумнівним, але на цьому не варто тепер настоювати. Угода, довершена трьома міністрами й убрана в форму Декларації Тимчасового Правительства з 15 липня (н. ст.) і Універсалу Ради з 16 липня (н. ст.) не тільки накинула Раду Україні, але й Україну Росії”.

Знов юридична мантія: російське право ніколи не знало України. Воно цілком забуло Переяславський трактат, це забутливе „право”.

Але вважайте, як п. барон зараз же непристойно показув з під тої мантії свою буржуазну суть:

„Над тими міліонами російських громадян і над тими найбагатшими областями російської державної теріторії угода трьох міністрів поставила власть, внутрішній устрій і компетенція якої викликають цілковите дивування”.

Ну, розуміється, це страшне злочинство супроти бідних ріжних „баронів”, що так любенько панували досі над тими „найбагатшими областями”. І розуміється, що це й було найважніше з усієї угоди, й як побачимо далі, барони цього не забули.

Наш „юрист” незадоволений також обсягом влади Ц. Ради й Ґенерального Секретаріату:

„При означенню обсягу власти цих нових орґанів над Україною нема навіть фікцій: договір трьох міністрів просто признав, що Україною управлятиме Рада та її Секретаріат так, як самі знатимуть”.

І це пани-барони також потім згадали. А поки що вони були страшно обурені за ...науку.

Такого глуму з науки, з справедливости, з найкращих своїх почувань руська ліберально-професорська буржуазія не могла втерпіти й на цій підставі одкликала своїх міністрів з Уряду, утворивши міністерську крізу, розбивши коаліцію й тим самим отверто показавши, що ця коаліція мала служити для охорони інтересів не демократії, не революції, а інтересів буржуазії при революції. Коли ці інтереси було порушено, коли було вирвано можливість безоглядної експлуатації пануючою клясою цілого краю, коли було раз поступлено дійсно демократично, — тут панове кадети до того розлютились, що загубили всякий такт, сором і навіть своє звичайне лицемірря, — в критичний момент не тільки для російської революції, а для самої Російської Держави, в момент неудач на фронті й загрози наступу центральних держав і можливости зламання російської армії вони вчиняли заколот і замішання всередині самої Центральної влади.

7. Крівава плата за гнилу коаліцію.

Цим замішанням скористувалась фракція большевиків Російської Соціаль-демократичної Партії, рішивши активно, збройною силою виступити проти гнилого коаліційного Правительства з метою захопити владу в свої руки. Розрахунок їх був на те, що салдатські маси під сей час, коли на фронті вівся безглуздий наступ Керенського, коли центральні держави ламали останню силу опорности російської армії, коли невдоволення й утома в військах росли з кожним днем, — що салдатські маси охоче й однодушно стануть на їх бік. Але розрахунок іменно на цей момент мав і свій неґативний бік. Іменно виступ у такий момент, коли Росія могла бути захоплена Гоґенцолернами, викликав протест навіть у Ради Робітничих та Салдатських Депутатів, не говорячи вже про правіщі ґрупи демократії, й зустрів сильний опір з боку тої частини петроградського ґарнізону, який не був під впливом большевиків. Три дні (15,16 і 17 липня н. ст.) ішов крівавий бій на улицях Петрограду між прихильниками Уряду й большевиками.

Уряд переміг, купивши ту перемогу численними крівавими жертвами як з одного, так і з другого боку. Большевиків було на цей раз зламано, а ідею коаліційного Правительства ще раз підтверджено. На підставі постанови Ради Робітничих і Салдатських Депутатів Головою Уряду став Керенський, який і мав скласти новий коаліційний Уряд.

Виступ большевиків і поразка їхня надали сили буржуазним колам руського громадянства. Вони вже тепер ставили що більші вимоги на свою користь, ніж раніше. Головну силу в боротьбі з большевиками складали козаки. Руська демократія хоч-не-хоч мусіла або спіратись на цю силу або ставати на ґрунт большевизму. Большевизму вона не могла й не хотіла приняти, отже мусіла вибірати козаків. Козаки ж, розуміється, були ближчі до кадетів, ніж до есерів чи есдеків.

І таким чином руська демократія кроввю пролетаріата заплатила за дальше панування визискуючих кляс.

8. На підставі угоди.

А тим часом у Київі йшла гарячкова, піднесена, незвичайна робота: на підставі угоди будувалася реально, наочно, в подробицях українська державність.

Було три головніші сторони цієї роботи. Перша: стати, дійсно, урядом української землі. Але не тільки урядуючим, наказуючим і вимагаючим урядом, але й орґанізуючим, даючим, творячим. Усі скарги, незавдоволення, болі, все безладдя, розхитаність управління й господарства, створені війною й революцією, все це ми одважно брали на себе, все це ми повинні були заспокоїти, уладнати, навести на тверду, нормальну путь. До нас сипались сотнями в день телеґрами, заяви, прохання, вимоги; від урядовців, від інстітуцій, від громад, товариств і окремих людей. Вимагали часто абсолютно неможливого, вимагали такого, якого нігде ніколи в звичайних урядів не вимагається. Наприклад: щоб Ґенеральний Секретаріат наказав жінці прохача не зражувати його й покинути своїх коханців.

Бо на нас дивились, як на свій уряд, свій, простий, народній, який до всякого болю може й повинен поставитись уважно, який має силу все зробити.

І це було досить траґічне становище. Бо ми тої сили матеріальної, фізичної все ж таки, не вважаючи на угоду, не мали. Ми все містились у тих самих двох закапелочках, де не було місця для двох столів. Ми навіть не мали ніяких засобів відповідати на ту масу звертань до нас.

Друга сторона нашої роботи була в остаточному порозумінню з неукраїнськими „меньшостями”. Без них ми, як сказано, не могли вважатися владою всієї людности України; без них ми не могли мати відповідного довірря й авторітету серед населення городів; без них ми не могли мати затверження нашого уряду Тимчасовим Правительством; а без цього не могли мати відповідних фінансових засобів, без яких ніяке урядування, яке б моральне довірря воно ні мало, не могло провадитись успішно.

„Меньшости”, розуміючи це, старались на цьому виторговувати собі більше місць у Раді, в Секретаріаті, ставили ріжні прінціпіальні проґрамові вимоги, ціль яких була все та сама: обмежити правосильність Ради та Секретаріату й піддати нас під залежність від Петрограду. Вони все ж таки (крім єврейських партій) не могли примиритися з перемогою українства й все намагалися якось затримати її дальший поступ, загальмувати й тримати на status quo.

Таке відношення меньчостей з одного боку й необхідність здобути яко мога швидче „узаконення” державности й засобів для її будування, це вимагало від нас надзвичайного напруження нервів, такту, стриманости й разом з тим невтомної роботи й кипіння серед тисячі ріжних дрібних і великих труднощів.

І третя сторона: знов таки та сама внутрішня самоорґанізація, творіння власних державних апаратів. Людей було мало; знаття, досвіду, уміння ще меньче; відповідних для того матеріальних засобів зовсім обмаль.

А головне — людей мало.

Вже не було мови про партійність служащих у тому чи инчому Секретарстві. Есдек з радостю хапав есера й давав йому високу посаду, коли той виявляв якесь знання справи. Ради бога, людей!.. кричав кожний Ґенеральний Секретарь. Людей і хоч трошки грошей, бо не можуть же люди помірати з голоду. Хай ні члени Ради, ні Ґенеральні Секретарі не одержували ніякої платні, вони якось могли істнувати, але не можна ж було всю державну роботу ставити на ґрунт якогось аматорства, філантропії.

А ні грошей, ні помешкання, ні права користуватись державними засобами ми не могли мати, поки не відбудеться остаточне порозуміння з меньчостями й затвердиться Петроградом.

І, нарешті, це порозуміння таки сталось. 25. VII (н. ст.) відбулося перше засідання комітету Центральної Ради, або, як звалось инакше „Малої Ради” з участю представників неукраїнської революційної демократії.

Це був один із кращих моментів у співжиттю ріжних національностей на Україні. Була до певної міри щирість у примиренню, було бажання дружнього співробітництва й творіння спільного діла, було бажання забути старі непорозуміння. І знов мушу підкреслити: особливо ця щирість виявлялась у представників єврейських організацій. Вони вже приняли в свою свідомість Центральну Раду, як свій орґан і виступали в йому, як рівні члени його, з рівними правами політичними й національними: представник сіоністів промовляв староєврейською мовою, тим маніфестуючи й прихильність сіоністів до української державности й рівноправність єврейства в цій державности.

Нарешті, після кількох засідань, довгих дебатів і суперечок (29 липня 1917 р.) було вироблено й „Статут вищого Управління України”, який мав бути представлений на затверження Тимчасового Правительства й який визначав взаємовідносини між Ц. Радою, Ґенеральним Секретаріатом і Тимчасовом Правительством. Текст його такий:

„Статут вищого Управління України.

На підставі згоди з тимчасовім правительством дня 16 липня (н. ст.) 1917 р., — орґан революційної демократії всіх народів України — Українська Центральна Рада, що має підготувати Україну до остаточного здійснення автономного ладу й довести її до Українських Установчих всенародніх Зборів і російського Установчого Зібрання, — утворює Ґенеральний Секретаріат, який являється найвищим орґаном управи на Україні.

Діяльність Ґенерального Секретаріату зазначається тимчасово такими головними пунктами:

§ 1. Найвищим краєвим орґаном управи на Україні є Ґенеральний Секретаріат Української Центральної Ради, який формується Центральною Радою, відповідає перед нею і затверджується тимчасовим правительством.

§ 2. Формування Ґенерального Секретаріату Центральна Рада здійснює через свій Комітет.

§ 3. Центральна Рада затверджує Ґенеральний Секретаріат у цілости, висловлюючи йому довірря.

§ 4. В склад Ґенерального Секретаріату входить 14 ґенеральних секретарів, а саме секретарі: в справах внутрішніх, фінансових, військових, харчових, земельних, юстіції, освіти, національних, торгу, промисловости, почти й телеґрафу, праці, доріг, ґенеральний контрольор і ґенеральний писарь.

Примітка. При секретареві в національних справах назначається три товариші секретаря — від великоросів, євреїв і поляків. Товариші секретаря по ділам своєї нації мають право реферату її рішаючого голосу в сих справах у Ґенеральнім Секретаріаті. Товариші секретаря в національних справах затверджуються Комітетом Ради.

§ 5. Свою власть Ґенеральний Секретаріат здійснює через усі урядові орґани на Україні.

§ 6. Всі урядові орґани на Україні підлягають власти Ґенерального Секретаріату.

Примітка: Ґенеральний Секретаріат установляє, які орґани, в яких межах і в яких випадках мають зноситися безпосередньо з тимчасовим правительством.

§ 7. Всі урядові посади на Україні, коли вони не виборні, заміщаються Ґенеральним Секретаріатом або підвладними йому орґанами.

§ 8. При тимчасовім правительстві має бути статс-секретарь для справ України, якого призначає тимчасове правительство по згоді з Центральною Радою.

§ 9. Статс-секретарь має пильнувати інтересів України в усій роботі тимчасового правительства й в разі потреби переслати законопроекти через Ґенеральний Секретаріат на розгляд Ц. Ради.

§ 10. Ґенеральний Секретаріат передає на санкцію тимчасового правительства ті законопроекти, які розглянула й ухвалила Центральна Рада.

§ 11. Ґенеральний Секретаріат передає на затвердження тимчасового правительства тимчасові фінансові обрахунки видатків на потреби України, які розглянула й ухвалила Центральна Рада.

§ 12. Тими коштами, які надходять на рахунок Центральної Ради, розпоряджується Ґенеральний Секретаріат по буджету, ухваленому Центральною Радою.

§ 13. Ґенеральний Секретаріат ті справи, які він уважає найважнійшими, передає на розгляд Центральної Ради.

§ 14. Діяльність Ґенерального Секретаріату, відповідального перед Центральною Радою, контролюється нею шляхом запитань по всім справам.

Примітка: Порядок запитань має бути зазначений окремим наказом.

§ 15. В перервах поміж сесіями Центральної Ради Ґенеральний Секретаріат відповідає перед Комітетом Центральної Ради, який виконує всі її функції окрім зазначеної в § 3-ім.

§ 16. Коли Ґенеральний Секретаріат не згоджується з постановою Комітету в якій небудь справі, остання переноситься на розгляд Центральної Ради, яка скликається негайно.

§ 17. Коли Центральна Рада висловлює недовірря Ґенеральному Секретаріатові, він подається у відставку.

§ 18. Всі акти Центральної Ради й Комітету контрасіґнуються Ґенеральним Секретаріатом.

§ 19. Всі закони тимчасового правительства мають силу на Україні від дня проголошення їх у Краєвім Урядовім Вістнику на українській мові.

Примітка: В надзвичайних випадках Генеральний Секретаріат проголошує їх иншим способом.

§ 20. Всі закони, адміністративні приписи й постанови, проголошені українською мовою, публікуються також і на мовах: російській, єврейській і польській.

§ 21. У справах внутрішнього розпорядку роботи Ґенеральний Секретаріат виробляє свій наказ”.

З цим статутом мала їхати до Петрограду делеґація Укр. Ц, Ради для затверження його там і для вирішення инчих ріжних зв'язаних з ним питань. А так само подати на затверження лісту Ради Ґенеральних Секретарів, складену вже новою, поповненою 30% представниками неукраїнської демократії Ц. Радою з участю в Секретаріаті представників „меньчостей”.

Ліста була така:

Голова Ґенерального Секретаріату й Ґенеральний Секретарь внутрішніх справ — В. Винниченко (у. с-д.).

Ґен. Секретарь хліборобства — Б. Мартос (У. с-д.).

Ґен. Секретарь судових справ — Вал. Садовський (у. с-д.).

Ґен. Секретарь військових справ — С. Петлюра (у. с-д.).

Ґен. Секретарь освіти — І. Стешенко (У. с-д.).

Ґен. Секретарь шляхів — В. Голубович (у. с-р.).

Ґен. Секретарь харчових справ — М. Стасюк (у. с-р.).

Ґен. Секретарь фінансів — X. Барановський (безп.).

Ґен. Секретарь міжнаціональних справ — 0. Шульгин (у. с-ф.)10

Тов. Ґен. Секр. міжнац. справ по єврейським справам — І. Зільберфарб.

Тов. Ґен. Секр. по польським справам — М. Міцкевич.

Ґен. Контрольор — М. Рафес („Бунд”).

Ґен. Секретарь почт і телеґр. О. Зарубін (рос. с-р.).

Ґен. Писарь — П. Христюк (у. с-р.).

Не обсаженими лишались Секретарство праці й Торгу та Промисловости. Ці місця лишались для „меньшостей”, а саме для рос. с-д., які ще не могли вирішити свого остаточного відношення до Ґен. Секретаріату й участи в йому.

Статс-секретарем для справ України при Тимчасовому Правительстві було вибрано П. Стебницького (у. с-ф.).

З Петрограду ж увесь час настійно домагалися швидчого порозуміння на Україні. Міністри-соціалісти хотіли довести справу до кінця, щоб бути заспокоєними хоч з цього боку. (Це домагання багато спричинилося до тої відносної лагідности, яку виявила під сей час руська демократія в Київі).

З огляду на цю настійність, а надто на те, що ми й самі потребували як найшвидчого довершення справи, Мала Рада, не дожидаючись остаточного вирішення тексту статуту Ґенерального Секретаріату, вирядила до Петрограду делеґацію в такому складі: Голова Ґенерального Секретаріату В. Винниченко, Ґенеральний Секретарь фінансових справ X. Барановський і (від меньчостей) Ґенеральний Контрольор — М. Рафес.

Остаточно вироблений і ухвалений Малою Радою текст Статуту мав бути переданий делеґації по телеґрафу.

 

------------------------------------------------------------------

[10] У. с-ф. = Партія „Українських соціалістів-федералістів” переіменована на останньому своєму з'їзді з партії „Укр. Поступовців”. — Автор.