РОЗДІЛ XII.

ПЕРЕМОГА УКРАЇНСТВА

1. Надаремне вопіющий чорний голос.

Російський Тимчасовий Уряд і все руське громадянство були ошелешені оголошенням Універсалу. Такого іменно кроку вони ніяк не сподівались. Ну, будуть заворушення; ну, будуть протести; ну, хай навіть десь учинять якийсь бунт. З цим Російський Уряд міг справитись.

Але щоб іменно так українці вирішили справу, це було цілком несподівано.

Буржуазна й реакційна преса забила на ґвалт, закричала, що Універсал, це — зрада, це — поміч німцям, прорив фронту, це — сепаратизм. І домагалась від Уряду рішучих, немилосерних заходів проти Центральної Ради.

Але Уряд на цей раз уже не пішов так легко за вказівками реакції.

Адже й він, так само, як і Ц. Рада, одержував усі ті постанови й телеґрами, які виносились на Україні з приводу Універсалу. Адже він мав свої очі й вуха на Вкраїні й міг бачити та чути, як поставився народ до Універсалу.

І цілком справедливо й розумно писала инча частина (правда, дуже невеличка) руської преси, говорячи: дайте спокій, панове, де, в чому ви бачите сепаратизм, зраду, „ніж у спину революції” й тому подібні вигадки? Українці звертались до нас не раз; вони домагались своїх прав у порозумінню з нами; ми їх зневажливо відпихали; тепер вони самі беруть ті свої права; й більше нічого. Отже, треба не ґвалтувати, не затівати різні, а постаратись мирно й справедливо виправити свої помилки. І той факт, що Уряд не посмів уже піти так сліпо, як раніше, за голосом чорної сотні, — це вже було першою перемогою українства.

2. І їхня величність також, хоча...

Їхня величність, петроградська демократія також схаменулась. Сила українства примусила й її поставитись уважніше до сеї, не такої вже легкої, як здавалось, справи. Хоча... натура руського демократа-інтеліґента „мозговика” й тут не позбавилась своєї подвоєности, нецільности, неконсеквентности.
З одного боку—прінціп самоозначення націй; хороший собі, чесний, гуманний прінціп, цілком відповідаючий „чистому розумові” руського „мозговика”. Крім того— прінціп цей так виразно вже здійснюється; так голосно, повно й безсумнівно „означає” себе народ; такі комплікації можуть вийти, коли далі опинатись цьому самоозначенню. Отже, ясно, що треба цілком погодитись з цим явищем, признати його й вітати прінціп самоозначення. Так говорить і „чистий”, і “практичний” розум інтеліґента.

А буденна, емоціональна істота знов опинається, викручується, шукає бічних виходів, корчиться, не хоче признавати фактів.

А в результаті така неконсеквентна, поплутана, смішна резолюція „мозговиків” руських есерів, провідників ради російських селянських депутатів:

1. Всеросійська рада селянських депутатів проголосила яко бажану й необхідну форму політичного ладу в Росії демократичну республіку на федеративних основах. Виконуючи волю ради селянських депутатів, виконавчий комітет заявляє, що він прилучається до бажань, проголошених Центральною Українською Радою, й разом з нею буде добиватися повної автономії, як України, так і ряду инших областей й національностей Росії”.

Отже, здається, все чудесно: сама Всеросійська Рада проголосила прінціп федерації, вона прилучається до бажань Центральної Ради, навіть разом з нею буде добиватись автономії України. Здається, лишається тільки вітати того, з ким маєш намір чогось добиватися, й допомагати йому.

Але... це тільки „чистий розум”, тільки одна худосочна, недокровна частина інтеліґентської істоти так прекраснодушно промовляє. А друга половина тут же тягне її за поли, одпиха назад і заявляє: Але

„2. Проголошуючи ці засади та признаючи необхідним можливо найбільше планове й широке приготовлення до їх здійснення, виконавчий комітет не вважає проте можливим тепер проголосити сих засад законом і тепер у повноті переводити їх у життя, бо найвищою інстанцією для порішення, як сих, так і инших основних справ державного політичного життя є тільки всеросійські Установчі Збори яко одинокий повновласний господарь російської держави”.

Мало того:

„3. З огляду на це виконавчий комітет думає, що відмова Тимчасового Правительства негайно проголосити автономію України є слушною, бо такого права воно не має, а проголошення сеї автономії означало-б присвоєння собі прав Установчих Зборів Тимчасовим Правительством і перевищення даної йому народом власти”.

Та й ще більше:

„4. З уваги на ту саму обставину виконавчий комітет уважає неправним і небезпечним видання Універсалу Центральною Українською Радою, котрий проголошує негайне здійснення повної автономії України. Видання Універсалу небезпечне тому, що негайне здійснення його основ вносить нові величезні комплікації в державне життя, грозить витворенням національної ворожнечі, помагає національним конфліктам, ослаблює силу спротиву держави, яка необхідна з огляду на небезпеку внїшнього ворога, підриває авторітет Тимчасового Правительства, дає понуку для подібних домагань иншим національностям, а в сумі всього того — розриває й ослаблює революцію”.

Словом, ціла купа всякого лиха. Отже ратуючи бідну революцію,

„На основі виложеного виконавчий комітет уважає в інтересі революції, добра народів Росії й добра самого українського народу конче потрібним скасування Українською Центральною Радою виданого нею Універсалу. (Ага, от де собаку закопано! — Автор.) А рівночасно гаряче співчуваючи відродженню України, як автономної области будучої всеросійської федеративної республіки, виконавчий комітет уважає необхідним:

Негайне заведення на Україні культурної автономії в найширших розмірах, негайне розроблення українцями її будучої політичної автономії та приготовання до її здійснення. Виходячи з того, виконавчий комітет звертається з закликом до Тимчасового Правительства пійти назустріч усім тим бажанням України, здійснення котрих не грозить загостренням національної ворожнечі, не нарушує моці та зорґанізованости сил революції й не ослаблює бойової здатности армії”.

Далеко послідовніщу й розумнішу (хоч все ж таки не до кінця) позіцію заняв Загальноросійський З'їзд Рад Робітничих та Салдатських Депутатів, принявши 3 липня (н. ст.) таку резолюцію:

„Признаючи згідно з своєю загальною позіцією в національній справі за всіма народами Росії право на вільний національний розвиток, з'їзд рад робітничих і салдатських депутатів обіцяє революційній демократії України свою повну підтримку в справі здійснення демократичної автономії України з забезпеченням прав національних меншостей”.

А маленьке „але” все ж таки й тут є:

„Признаючи далі, що цю автономію можуть остаточно установити тільки всеросійські Установчі Збори, з'їзд уважав конче потрібним згідно з бажаннями, висловленими Центральною Українською Радою, негайне утворення тимчасового орґану, що представляв би демократію всіх націй, які заселюють Україну, для розроблення основ автономного ладу краю й для проводу усією підготовчою працею, зокрема для скликання з'їзду представників усього населення України.

„З'їзд пропонує Тимчасовому Правительству увійти в порозуміння з орґанами української революційної, демократії для орґанізації загального тимчасового краєвого орґану та для установлення й переведення конкретних заходів, необхідних для задоволення національних потреб українського народу.

„Вітаючи український народ, котрий бореться в спільних революційних рядах і відроджується до національного життя, з'їзд рад роб. і салдат. депутатів висловлює своє тверде переконання в тім, що тільки збереженням революційної єдности трудових мас усіх народів Росії можна забезпечити побіду революції й свободу всіх національностей, що заселюють Росію”.

Найбільш і до кінця послідовними тоді були большевики, які відмовились голосувати за цю резолюцію, находячи її компромісовою. Вони зачитали свою резолюцію (одхилену з'їздом), в якій пропонувалось з'їздові осудити „яко контрреволюційну й ганебно-антідемократичну політику Правительства в відношенню до українців”. Тимчасове Правительство, на думку большевиків, повинно було негайно признати на основі прінціпу самоозначення націй право українців на повну автономію й утворення самостійної держави.7

3. Перемирря на Дніпрі.

Але найбільше, натурально, захвилювалась київська руська демократія. Вона стояла найблище до подій і вибухлих явищ, вона найчуліше була заінтересована в усьому цьому.

Перше вражіння в неї було обуреного здивовання.

Цікаво коротенько перебігти зміст промов і пропозіцій, виголошених за тих днів на кількох засіданнях київських об'єднаних неукраїнських орґанізацій.

Відчит з засідання 28 червня (н. ст.):

„Представник соц.-революціонерів Фрумін указав на те, що Універсал виявляє тенденцію Центральної Ради надати собі характер публично правової інстітуції, що виявляється в закликах до заміни неприхильних для українців представників власти, в наложенню окремого податку й т. ин. Універсал змагає до того, щоб здіскредітувати Тимчасове Правительство в очах українців. Тому бесідник пропонував приняти резолюцію з закликом до української демократії йти одним шляхом з російською демократією й з закликом до населення платити законні податки й не заміняти властей. — Голова ради робітничих депутатів Нєзлобін говорив, що Центральна Рада проявляє міщансько-буржуазний націоналізм, від якого повинна відвернутися справжня українська демократія. — Представники жидівського „Бунду” піддали Універсал різкій крітиці. Він уже викликав такі явища, як з'їзд адвокатів, котрі признали, що на Україні можуть бути суддями тільки українці. — Большевик Фіялек дивувався, що українська соц.-демократія не диктує лінії поведення своєї інтеліґенції, а навпаки сама одержує дірективи від інтеліґенції”.

Друге засідання:

„Представник військових депутатів капітан Карум указав на те, що тяжко найти спільну мову з Українською Радою, бо демократія Росії й Українська Рада стоять на ріжних прінціпіальних засадах. Для Української Ради вся „московська республіка” не ціль, тільки спосіб осягнення своїх національних завдань. Бесідник запропонував звернутися до народу України з відозвою, яка пояснювала б дійсний стан справи. — Представник соц.-револ. Фрумін вказав на те, що Універсал творить подвійну власть, яка доведе до анархії, погубної для російської революції й української автономії. — Голова ради салдатських депутатів Таск вказав на те, що проби порозумітися з Українською Радою, як і з иншими українськими орґанами, показалися даремними. Ці орґани ухвалили сепаратно вести свою будову. — Представник військових депутатів Рябцов заявив, що під впливом Універсалу деякі горожане питають, чи треба платити податки. А це вже — анархія”.

Але оскільки вже непевно почувала свою позіцію неукраїнська демократія, видно з того, що з цих двох засідань не було винесено ніякої резолюції.

А що далі, то непевність ставала все більшою та більшою. Всі ті орґанізації до сього часу вважали, що вони мають владу в краю, що вони являються представниками нового ладу. А тим часом бачили, що влада ця має дуже обмежене коло, що величезна більшість населення України не визнає їхньої влади, не рахується з нею, іґнорує. Вони, напр. забороняють з'їзди без їхнього дозволу, а з'їзди собі з'їжжаються не тільки без їхнього дозволу, а без дозволу Центральної Влади.

Вони почували, що хвиля революційного руху набірає инчих, нових форм і що вона їх заллє зовсім або відсуне так, що вони самі собі будуть непомітні. Коли ж мирно не захотять одсунутись, то може прийти до гострої й грізної боротьби.

А наслідком усього цього явилось третє об'єднане засідання всіх київських орґанізацій, але разом з представниками Ц. Ради для порозуміння. На так званій історичній „політичній прогульці по Дніпрі” одбулося те засідання, яке поклало перший камінь порозуміння між українською й неукраїнською демократіями в справі творення державних форм України.

Але на цьому засіданню з українського боку були вже представники не українських орґанізацій, а представники національно-державних інстітуцій, — голова Центральної Ради М. Грушевський і голова Ґенерального Секретаріату — В. Винниченко. І мова їх була вже від імени цих інстітутів.

„Завдання Центральної Ради — говорив М. Грушевський — оберегти край від розкладу, анархії та економичної експлоатації. Життя висуває питання переміни Центральної Ради з національного орґану в теріторіальний. Через те треба одкинути підозріння й недовірря й з гаслом „об'єднання демократії” підійти до орґанізації краєвого орґану”.

Голова ж Ґенерального Секретаріату говорив:

„Ми не закликуємо на бунт проти Петроградського Правительства. Але дуже можливо, що ми видамо декрет, у якому скажемо населенню, що всяку постанову Центрального Правительства перед її здійсненням повинна розглянути Центральна Рада... Ми щиро бажаємо спільної орґанізації. Ми признаємо, що в роз'єднанню не можна йти далі, що треба прийти до порозуміння. До часу порозуміння Ґенеральний Секретаріат не видасть ніякого акту. Але треба поспішити”.

Засідання визнало, що порозуміння на ґрунті скликання теріторіального з'їзду й краєвого орґану можливо. Для остаточного ж вияснення умов порозуміння призначено нове, четверте по черзі, зібрання всіх орґанізацій.

„На ґрунті теріторіального з'їзду й краєвого орґану”! Це-б-то на ґрунті того, що ввесь час рішуче одкидалося.

Це була ще виразніша перемога українства.

 

------------------------------------------------------------------

[7] Потім, на жаль, і в большевиків показав свбе „мозговик”, як побачимо далі.