РОЗДІЛ XI.

ЦЕНТРАЛЬНА РАДА ПРОГОЛОШУЄ АВТОНОМІЮ УКРАЇНИ

1. Сінтез перейденого, імпульс до дальшого.

Відповіді з Петрограду не було. В останнє простягнену руку українства одкинено. Україна гула, гомоніла, хвилювалась і ждала рішучого, останнього, закінчуючого слова.

Те слово мало бути сінтезом перейденого і з його витворенням дальшого. „Дальше” повинно було мати коріні, основу в перейденому, в сущому й разом з тим новим, одсуваючим старе в минуле. Закінчуюче слово повинно було бути сказане в тому ж тоні високого піднесення, щоб не знизити, не прохолодити натхнення пробуджених мас. І разом з тим воно, це слово, повинно було спиняти дух руйнації, дух мстливого нищення, повинно було бути імпульсом до творіння, до творчої орґанізації пробуджених сил.

Таким закінчуючим словом, сінтезом і імпульсом до творчого „дальшого” був Перший Універсал Української Центральної Ради.

23 червня (н. ст.) 1917 року в одній із кімнат Педаґоґічного Музею відбулося засідання Комітету Центральної Ради, на якому в остаточному читанню було принято текст Універсалу.

І на цьому ж засіданню доручено було заступникові голови Центральної Ради В. Винниченкові негайно йти на засідання Військового З'їзду й оголосити принятий Універсал.

З яким нетерпінням, з якою згагою ждало українство того сінтетичного слова, можна судити по тій побожній, урочистій тиші, яка обхопила ввесь величезний театр, переповнений делеґатами й публікою, коли презідією З'їзду було оповіщено, що Центральна Рада має оголосити свій Універсал.

Увесь З'їзд підвівся й стоячи замер у чеканню.

І серед затаєного духу кількох тисяч людей залунали перші виразні слова української Державности:

2. Перший Універсал.

Універсал Української Центральної Ради до Українського Народу, на Україні й поза Україною сущого.

Народе Український! Народе селян, робітників, трудящого люду!

Волею своєю ти поставив нас, Українську Центральну Раду, на сторожі прав і вольностей української землі.

Найкращі сини твої, виборні люди від сел, від фабрик, від солдатських казарм, од усіх громад і товариств українських вибрали нас, Українську Центральну Раду, й наказали нам стояти й боротись за ті права та вольности.

Твої, Народе, виборні люди заявили свою волю так:

Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям. Хай порядок і лад на Вкраїні дають вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні Українські Збори (Сойм). Всі закони, що повинні дати той лад тут у нас, на Вкраїні, мають право видавати тільки наші Українські Збори.

Ті ж закони, що мають лад давати по всій Російській державі, повинні видаватися у Всеросійськім Парламенті.

Ніхто краще нас не може знати, чого нам треба, й які закони для нас лучші.

Ніхто краще наших селян не може знати, як порядкувати своєю землею. І через те ми хочемо, щоб після того, як буде одібрано по всій Росії поміщицькі, казенні, царські, манастирські та инші землі у власність народів, як буде видано про це закон на Всеросійськім Учредительнім Зібранні, право порядкування нашими українськими землями, право користування ними належало тільки нам самим, нашим Українським Зборам (Соймові).

Так сказали виборні люди з усієї Землі Української.

Сказавши так, вони вибрали з поміж себе нас, Українську Центральну Раду, й наказали нам бути на чолі нашого народу, стояти за його права й творити новий лад вільної автономної України.

І ми, Українська Центральна Рада, вволили волю свого народу, взяли на себе великий тягар будови нового життя й приступили до тієї великої роботи.

Ми гадали, що Центральне Російське Правительство простягне нам руку в сій роботі, що в згоді з ним ми, Українська Центральна Рада, зможемо дати лад нашій землі.

Але Тимчасове Російське Правительство одкинуло всі наші домагання, одпхнуло простягнену руку українського народу.

Ми вислали до Петрограду своїх делеґатів (послів), щоб вони представили Російському Тимчасовому Правительству наші домагання.

А найголовніші домагання ті були такі:

Щоб Російське Правительство прилюдно окремим актом заявило, що воно не стоїть Проти національної волі України, проти права нашого народу на Автономію.

Щоб Центральне Російське Правительство по всіх справах, що торкаються України, мало при собі нашого комісаря по українських справах.

Щоб місцева власть на Вкраїні була об'єднана одним представником від Центрального Російського Правительства, се-б-то вибраним нами комісаром на Вкраїні.

Щоб певна частина грошей, які збіраються в Центральну Казну з нашого народу, була віддана нам, представникам сього народу на національно-культурні потреби його.

Всі ці домагання наші Центральне Російське Правительство одкинуло.

Воно не схотіло сказати, чи признає за нашим народом право на Автономію, та право самому порядкувати своїм життям. Воно ухилилось од відповіді, одіславши нас до майбутнього Всеросійського Учредительного зібрання.

Центральне Російське Правительство не схотіло мати при собі нашого комісаря, не схотіло разом з нами творити новий лад.

Так само не схотіло признати комісаря на всю Україну, щоб ми могли разом з ним вести наш край до ладу й порядку.

І гроші, що збіраються з нашої землі, одмовилось повернути на потреби нашої школи, освіти й орґанізації.

І тепер, Народе Український, нас приневолено, щоб ми самі творили нашу долю. Ми не можемо допустити край наш на безладдя та занепад. Коли Тимчасове Російське Правительство не може дати лад у нас, коли не хоче стати разом з нами до великої роботи, то ми самі повинні взяти її на себе. Це наш обов'язок перед нашим краєм і перед тими народами, що живуть на нашій землі.

І через те ми, Українська Центральна Рада, видаємо цей Універсал до всього нашого народу й оповіщаймо: од нині самі будемо творити наше життя.

Отже, хай кожен член нашої нації, кожен громадянин села чи города од нині знає, що настав час великої роботи.

Од сього часу кожне село, кожна волость, кожна управа повітова чи земська, яка стоїть за інтереси українського народу, повинна мати найтісніші орґанізаційні зносини з Центральною Радою.

Там, де через якісь причини адміністративна влада зосталась у руках людей, ворожих до українства, приписуємо нашим громадянам повести широку, дужу орґанізацію та освідомлення народу, й тоді перевибрати адміністрацію.

В городах і тих місцях, де українська людність живе всуміш з иншими національностями, приписуємо нашим громадянам негайно прийти до згоди й порозуміння з демократією тих національностей і разом з ними приступити до підготовки нового правильного життя.

Центральна Рада покладає надію, що народи не-українські, що живуть на нашій землі, також дбатимуть про лад та спокій у нашім краю й у цей тяжкий час вседержавного безладдя дружно, одностайно з нами стануть, до праці коло орґанізації автономії України.

І коли ми зробимо цю підготовчу орґанізаційну роботу, ми скличемо представників від усіх народів землі української й виробимо закони для неї. Ті закони, той увесь лад, який ми підготовимо, Всеросійське Учредительне Зібрання має затвердити своїм законом.

Народе Український! Перед твоїм вибраним орґаном — Українською Центральною Радою стоїть велика й висока стіна, яку їй треба повалити, щоб вивести народ свій на вільний шлях.

Треба сил для того. Треба дужих, сміливих рук. Треба великої народньої праці. А для успіху тої праці насамперед потрібні великі кошти (гроші). До цього часу український народ усі кошти свої оддавав у Всеросійську Центральну Казну, а сам не мав, та не має й тепер від неї того, що повинен би мати за це.

І через те ми, Українська Центральна Рада, приписуємо всім орґанізованим громадянам сел і городів, усім українським громадським управам і установам 31-го числа місяця липня (іюля) накласти на людність особливий податок на рідну справу й точно, негайно й реґулярно пересилати його в скарбницю Української Центральної Ради.

Народе Український! У твоїх руках доля твоя. В цей трудний час всесвітнього безладдя й розпаду докажи своєю одностайністю й державним розумом, що ти, народ робітників, народ хліборобів, можеш гордо й достойно стати поруч з кожним орґанізованим, державним народом, як рівний з рівним.

Ухвалено: Київ. Року 1917, місяця червня (іюня) числа 10.”

Те чуття, яке обхопило ввесь З'їзд, було найкращим доказом, що це було іменно те слово, якого ждалося й яке висловлювало всю душу піднесеної нації. Грім радости, захвату й ентузіазму дійшов до екстазу, до чуття побожности, до бажання молитися своїй радости, свойому екстазові. Весь театр з делеґатами, з публікою, з кореспондентами ґазет став на коліна й нечуваним, могутнім, потрясаючим душу хором заспівав великий „Заповіт”:

Поховайте та вставайте,
кайдани порвіте
і вражою злою кроввю
волю окропіте.

Засмажені, загартовані в боях, у крови, в стражданнях обличчя кривились від солодкого болю надзвичайних переживань, від високої, ніколи не знаної радости. Деякі голосно ридали, припавши головами до спинок фотелів; многі кулаками, рукавами „гімнастьорок” витирали сльози; деякі суворо сціплювали зуби, щоб не закричати в екстазі.

3. Перший Уряд відродженої державности — Ґенеральний Секретаріат.

А в слідуючих днях, як виплив з Універсалу, як лоґічне переведення його в життя було зосновано Ґенеральний Секретаріат Української Центральної Ради, інстітут, який мав реалізувати виставлені в Універсалі тезіси.

Це не було Міністерство в звичайному розумінню. Центральна Рада не хотіла гратися бучними словами, для яких ще не було реальних, дійсних передумов. Але це була Рада Міністрів для української, свідомої орґанізованої демократії. Це був Уряд для тих, хто почував над собою примус законів духу, а не законів фізичної сили. Це був ідеальний Уряд, прообраз тих Урядів, які колись матиме людськість, коли позбавиться від усіх засобів насильства й грубого, злочинного примусу. Основою його була добра воля, довірря й спільна мета тих, хто визнавав його.

Ґенеральннй Секретаріат у тому періоді свого істнування не мав ніякої влади, яку має звачайне Правительство. До його розпорядження не було ні одного салдата. Але сотні тисяч українців, які були в армії, готові були на найбільші жертви по одному його слову.

Ґенеральний Секретаріат не міг ні наставити ні скинути ні одного урядовця, не міг ні одній адміністративній інстітуції дати разпорядження чи наказу. Але ті українці, які були в інстітуціях і на посадах урядовців накази Ґенерального Секретаріату ставили вище за накази Уряду.

Ґенеральний Секретаріат не мав ніяких грошей, не накладав ніяких податків, не мав ніяких засобів і орґанів для збірання грошей з населення для своїх потреб. Але й невеличкі гроші (кільки десятків тисяч рублів), які Центральна Рада мала в Національному Фонді, були знесені без примусу, без усяких орґанів збірання, без обману, без насильства й експлуатації.

Це був, здається, перший і єдиний у всій історії людськости Уряд, який повстав без насильства, без примусу, без усяких орґанів і засобів урядування, але який був справжнім Правительством з великою моральною силою, з неписаними, необставленими тюрмою, нагайом і жандармом законами.

4. Україна присягається на вірність своїй вищій владі.

Центральна Рада того часу, та Рада, яка, на думку Російського Уряду, не могла бути представницею української нації, та Рада, дійсно, була вищим законодавчим орґаном усієї свідомої української демократії. Вона не мала ніяких засобів примусити маси народні признати її своїм верховним орґаном. А тим часом, коли вона оповістила свій Універсал, вибух ентузіазму прокотився могутньою, всезмітаючою хвилею по Україні. Все, що було хоч трохи національно свідомого на українській землі, все від старого до малого в екстазі підвело руки до гори й присяглось на вірність своїй вищій інстітуції. Вся свідома й напівсвідома Україна за тих днів, як військовий З'їзд, стала на коліна й молитовно, в захваті визволення, в запалі смілости, в високій, піднесеній готовности до боротьби, до творчости заспівала „Ще не вмерла Україна, і слава, і воля”.

Ґазети не мали місця для вміщення всіх телеґрам, які посилалися Центральній Раді з усіх кінців України. Земства, думи, товариства, сільські сходи, військові части, мітінґи.

„Вітаючи Універсал Укр. Ц. Ради й визнаючи його справжнім висловом домагань укр. демократії признаємо Центральну Раду за своє Тимчасове Правительство й заявляємо, що будемо всіма силами боротися й боронити волю українського народу”.

(Українці в Головнім Штабі).

„Признаємо Військовий Ґенеральний Комітет найвищою нашою законною владою й завсігди та скрізь будемо виконувати його розпорядження. Признаємо Укр. Ц. Раду найвищою установою на Україні” (з телеґрами Вінницького ґарнізону).

„Полтавські ґубернські земські збори на своїм засіданню 5 липня (н. ст.), обміркувавши Універсал Ц. Ради, постановили:

1. У. Ц. Рада се—правосильний орґан усього українського народу; 2. ґубернські земські збори висловлюють повну готовність піддержувати У. Ц. Раду в заведенню основ автономії України. 3. Всі постанови російського Тимчасового Правительства, які торкаються України, виконуватиме земство тоді, коли вони будуть видані по згоді з У. Ц. Радою. 4. Ґубернське земство підлягає всім постановам У. Ц. Ради й асіґнує на її потреби 200.000 карб.”

„Збори робітників українців пічного й штампажного заводів у Катеринославі 7 липня (н. ст.), вітають Ц. Раду, яко єдиного виразника інтересів Українського народу й визнають, що Універсал Ц. Ради се акт величезного значіння в історії українського руху й висловлюють У. Ц. Раді своє повне довірря, заявляючи готовність підтримувати її доти, поки вона буде боронити інтересів українського народу в демократичнім напрямі”.

„Волосний сход у Пузирках Бердичівського повіту на Київщині, висловивши радість з приводу оповіщення Універсалу, постановив оподаткувати всі землі по 10 копійок від десятини на користь рідної справи”.

Можна б цілий том скласти з одних привітальних телеґрам і постанов.

Будинок Педаґоґічного Музею за тих днів зранку до пізнього вечора був переповнений делеґатами від війська, робітників, селян, орґанізацій. Одні приїжжали за вказівками, розпорядженнями, наказами, другі привезли гроші на Національний Фонд, асіґновані Ц. Раді, треті з жалями на непорядки, четверті просто з висловом своєї радости й готовности „боротись усіма силами”.

От у вестібюлі Музею проштовхується крізь густий натовп старенька-старенька бабуся. Вона приїхала з далеких, глухих хуторів до своєї Центральної Ради й привезла їй у торбинці срібних рублів, знесених з усіх хуторів, довго хованих од царських чиновників.

От ґрупа поважних, у празникових свитках дядьків. Вони обклали всі землі податком і привезли його Ц. Раді. За пазухою у найстаршого постанова сходу з казенною печаткою й підписами властей.

А там делеґати з фронту привезли всі свої медалі й хрести у Фонд Ц. Ради.

А обличчя всім святочні, повні внутрішнього піднесення, гідности, свідомости великого, їхнього діла.

Так було за тих великих історичних днів.