РОЗДІЛ VII.

УКРАЇНІЗАЦІЯ ВІЙСЬКА

1. Росія — руська чи вже не руська?

Але, знов підкреслюю: ми не збройною, не фізичною силою хотіли доводити своє право. І як це ні здасться на перший погляд протирічивим, а як раз на військовій справі це найкраще й виявлялося.

В питанню ж про українізацію війська ще виразніше виступило розуміння одної й другої сторони суті національної справи на Україні.

Ми, українці, хотіли жити й виявляти себе в усіх сферах і галузях життя. Ми гадали, що всі громадські, політичні й соціальні установи мусять бути для народу, а не народ для них. На Україні — народ український. Отже для його, як українського народу мусять бути всі установи: уряд, адміністрація, школа, суд. А також і військо.

Це — одне. Друге, — вияв пробудженого національного чуття не міг обмежитись тою чи инчою сферою громадсько-політичного життя. В кожній сфері були українці й у кожній сфері вони хотіли, вони мусіли виявляти себе, як українці, затвержувати своє „я”, поширювати його, закріпляти певними нормами. Фабричні робітники, учителі, кооператори, студенти, прикащики, урядовці, всі гуртувались національно, всі домагались свою галузь діяльности українізувати, се-б-то принатурити до об'єкту свого істнування, — українського народу — й узаконити, унеобхіднити, уприроднити свою „пробуджену ніжність”.

Чому ж би мав бути позбавлений цього салдат? Іменно той, який найбільше приніс жертв на війні, який своїм здоров'ям і життям боронив державу, який, власне, зніс царський трон і дав волю всім клясам і народам Росії? Через що саме йому не можна було виявити свого національного „я”?

І цілком натурально, що по всій дієвій і резервній російській армії українець-салдат заворушився, загомонів і став домагатись затверження й узаконення своєї вибухлої національної свідомости в певних орґанізаційних формах.

Руські цього не розуміли. Розглядаючи національне, а надто українське питання зовсім з инчого погляду, вони ніяк не могли збагнути, для чого ще військо вплутувати в цей „націоналізм”, те військо, яке повинно бути міцним, дружним, дісціплінованим. Не розуміючи суті національного руху, не прикладаючи усиль, щоб чесно, об'єктивно зрозуміти його, піддаючись тільки своїм національним імпульсам, вони й питання про орґанізацію національних військ розв'язували по своєму. Проголошуючи де треба й не треба „право самоозначення націй”, щедро роздаючи ті права в проґрамах і промовах, вони ніколи серйозно не задумувались над тим, якою має бути Росія, коли те право реалізується. І емоціонально мислили собі й далі Росію такою, якою вона була до революції, — централістичною, ні в якій мірі не розмежованою, з пануючим станом руських. Росія — є руська держава. Отже порядкувати її долею, встановлювати той чи инчий лад, боронити її кордони на фронтах, розпоряжатись арміями є справа руська й лежить в компетенції руських.

Через це, коли в війську пішов національний рух, коли нації стали домагатись орґанізації армії по національному прінціпу, ні руський Уряд, ні руське громадянство ніяк не могли зрозуміти, для чого це. Boни не розуміли, що инчі нації зовсім не вважали всю Росію вже тільки руською, що право порядкувати її долею, право й обов'язок боронити її на думку инчих націй були зовсім не руською справою, а вже справою всіх народів, що живуть у Росії.

Недержавні, непануючі нації инакше відчували „право самоозначення”. Вони не мали ніяких підстав і причин лишати його в проґрамі, вони зараз же, в своїй свідомости, в своїй цілій істоті, в усьому життю свойому зреалізували його. І через те для них стара, централістична, руська Росія зникла, перестала істнувати. Для них була нова їхня Росія, кооперація вільних, самоозначених народів. А тому не руською, але їхньою була справа оборони цієї нової Росії від німецького імперіалізму.

2. Инчих треба кулеметів позад армії.

Через те недержавні нації почували повне своє право втручатись у орґанізацію військової справи. Вони бачили, що армія була вже й до революції розхитана. Революція, хоч-не-хоч, побільшила розхитаність. Воля зібрань, слова, орґанізацій ослабляюче одбилась на війську. Згага салдата скористуватись і собі здобутками революції, нового життя, його непереможна огида до крови, убийства й смерти, його втома, все це позбавляло російську армію витревалости, завзятости, сили відпорности. Революція не дозволяла вже ставити позад війська кулемети, щоб вогнем їх гнати в бій частини й не давати їм тікати. Словом, було багато факторів, розкладаючих армію й не було таких, які б скріпляти її.

Отже недержавні нації, знаючи, якою силою є національне чуття, а особливо тільки що пробуджене, хотіли ним зміцнити армію. Вони хотіли поставити за нею инчі кулемети, які б вогнем любови до своєї землі, до своєї нації стримували вояків на позіціях. Не казений ура-патріотизм, не абстрактний, холодний і чужий для недержавних націй патріотизм, а патріотизм своєї землі, своєї нації, на думку непануючих націй, міг здержати салдата на фронті. Салдатові треба було яко мога конкретніше, реальніше представити необхідність оборони. Його треба було запалити життєвою, наочною любоввю. А для цього треба було розділити всю армію по національностям і кожну національну армію поставити на її землі, по можности ближче до рідних кожному салдатові околиць. Тут він реально бачив би необхідність не пускати ворога на його землю, до його близьких і дорогих йому людей і предметів.

Це була головна причина домагання недержавних націй реорґанізації армії по національному прінціпу.

І хто знає, як би повернулась уся історія Росії, коли б цьому факторові дано було силу.

Але ні руський Уряд ні руське громадянство й слухати не хотіли про це. Вони мали дужчий, кращий фактор — Керенського. Вони гадали, вони пренаївно вірили, що цей істерично-красномовний, невтомний на балаканину чоловік може запалити зтомлену, розхитану армію.

Правда, коли на фронті траплялась якась дуже вже кричуща неудача й звідти віяло грізними пересторогами, перенепокоєний Уряд починав уважніше слухати недержавні нації, починав вагатись, скликать якісь наради з представників цих націй. Але, як тільки затихало на фронті, наради розпускались і знову по армії роз'їжжав тріскучий Керенський і з усієї сили дмухав у неї вогнем своєї красномовности.

Але від цього, розуміється, розпалявся тільки сам Керенський. Нікого його промови не переконували. Не переконували вони й непануючих націй, хоч Керенський й грозився на них кулачком, особливо на українців.

3. Нація хоче жити й у війську.

Нації, які хотіли жить, — хотіли жить і в армії, на фронті, в тилу, скрізь. Через те, не вважаючи на всякі перепони, перешкоди, національні орґанізації виникали в армії, росли, єднались і обхоплювали все ширше й ширше коло національних елементів. Але чуття пануючої нації заразило й руські салдатські маси й на цьому ґрунті стали виникати в армії непорозуміння, сутички між руськими й солдатами непануючих націй. В цих сутичках росла й скріплялась свідомість українського елементу, яка знов таки приходила до того самого — до необхідности забезпечити українству права істнування сталими нормами, — автономією Вкраїни, — до необхідности якось розмежуватися в армії.

А наслідком усього цього з'явилось непереможне, рішуче прагнення в салдатських мас орґанізації своїх національних військових частин, не зважаючи на всякі заборони Уряду. Особливо ж воно розвинулось у українців, коли Уряд дозволив полякам формувати свої національні леґіони, як в армії, так і в тилу. Одмовляючи українцям, Уряд посилався на те, що з стратеґічних і технічних мотивів усяке порушення будови армії буде для неї надзвичайно шкодливим. Але порушення для поляків, висмикування польських солдатів із частин, переґруповування для них, очевидно, було й можливим і не шкодливим. Забороняючи українцям орґанізацію національних частин у тилу, з запасних, навіть з охочих, Уряд посилався на те, що це ускладнило б і затягло формування запасних частин, які повинні були поповняти армію. Але поляки по всій Україні формували свої леґіони. Польська шляхта розставляла їх так, що, на випадок прориву фронту в Галичині, вся правобережна Україна стала б під владою цих польських військ. Польським поміщикам вільно було формувати на землі українського, експлуатованого ними народу свої національні й, дійсно, контрреволюційні (як вони себе потім і показали) війська, а орґанізація українських частин могла зашкодити й усьому фронтові, й усій революції, й Росії, й самій Україні.

Звичайно, такий факт не міг викликати великого довірря до арґументів та до щирости Уряду. І вкраїнські частини стали формуватись самі собою, без усякого дозволу, без усякого плану.

4. Перший український полк імени Богдана Хмельницького.

І, Господи, як захвилювалась, як загомоніла, як замахала руками, прінціпами, докорами, метафізікою й революцією бідна руська „революційна” демократія! Скільки було виголошено жагучих промов на всяких зібраннях, засіданнях, мітінґах з приводу „самочинного” сформування першого українського полку в Київі! Скільки резолюцій винесено з самими найреволюційнішими, найдемократичнішими й разом з тим найгрізнішими словами! Подія струсила весь Київ, шугнула на Москву, ударила в Петроград, сколотила тамошні власти, завдала роботи телеґрафістам, журналістам, партійним орґанізаціям, раді міністрів.

А справа вся була в тому, що на київському етапному пункті зібралось біля 3000 запасних українців-салдатів, які постановили йти на фронт не по одиниці, а всім разом, одною ґрупою, сформувавшись у правильний полк, який і назвали „Першим полком імени Богдана Хмельницького”.

Маючи на увазі інтереси армії, фронту, всієї обори, здавалось, можна було тільки радіти з такого явища, бо за тих часів, дійсно, вже рідко можна було побачити, щоб салдати хотіли йти на фронт цілими полками. З фронту вони охоче йшли полками, але туди й по одиниці не можна було їх заманути.

Одначе руська демократія подивилась на факт з погляду инчих інтересів. І з погляду цих інтересів вона, розуміється, була цілком послідовна. Інтереси пануючої нації вимагали рішучого опору й недопущення таких явищ. Бо суть полягала не в тому, як там піде на фронт невеличка ґрупа людей, а в прінціпі. Признати, допустити цю групу піти в формі української національної частини, це значило признати рівноправність української нації в такій важній справі, як оборона держави, це значило признання взагалі рівноправности українців у всіх сферах.

Це було недопустимо. І в цьому полягала причина тої пристрастности, з якою тоді руська демократія поставилась до історії з цим полком.

Але в цьому самому ж була причина й української пристрастности.

І от, одне й те саме явище дивним способом знаходило цілком ріжну оцінку в одної й другої сторони.

Руська демократія, — рада робітничих депутатів, рада військових депутатів, виконавчий комітет громадських орґанізацій, студентська рада й инч., — вважали це небезпекою для фронту, небезпекою для революції, небезпекою для миру всередині краю, небезпекою для демократії.

Українська демократія, — Центральна Рада, — не вбачала ніякої небезпеки, а, навпаки, тільки користь і фронтові, й революції, й демократії.

Руська демократія цілком щиро була переконана (бо хотіла бути переконаною), що реорґанізація армії по національному прінціпу абсолютно неможлива по технічним умовам. Військові руські спеціалісти доводили це як найкраще й як найщиріше.

Українська ж демократія була цілком щиро переконана (бо теж хотіла бути переконаною), що це зовсім можливо І українські військові спеціалісти доводили це як найкраще й найщиріше.

І через це руська демократія, визнаючи, що, дійсно, піднялась стіхія, не знаходила инчого виходу, як стиснути її, не допустити, не розуміти, заборонити. І резолюція така:

„Комітет депутатів військ київської воєнної округи, розглянувши на засіданню 28—29 квітня жадання Українців-салдатів сформувати з них самостійний український полк, відносячись у прінціпі(!) з повним співчуттям до піднесеного товаришами-салдатами питання про орґанізацію українських відділів, ухвалив: ...5) З огляду на те, що доповнення армії не може терпіти найменшого задержання, признати, що зібрані в Київі салдати-Українці коло 3000 людей, як і всі ґрупи салдатів-Українців, які могли-б дальше утворитися, треба відіслати в загальнім порядку для скомплетування військових частей. 6) Звернутися до київськової української Ради з проханням доложити всіх заходів схилити 3000 Українців негайно відправитися до армії в загальнім порядку”.

Українська ж демократія, бачучи в цій стіхії цілком нормальне явище, вважала й шкодливим і неможливим підходити до неї тільки з забороною й репресіями. І через те резолюція така:

„Що торкається 3000 салдатів, котрі припадково без усякої аґітації з боку українських орґанізацій, без відомости військових властей, зібралися в Київі й за прикладом польських леґіонів добиваються сформування з них українського полку, Центральна Рада не бачить иншого виходу, як сформування з них українського полку й задоволення їх бажання відправити їх негайно на фронт яко українську військову одиницю. Инакше сей стіхійний рух, незвернений у відповідне річище, може викликати непорядки позаду й на фронті й сим пошкодити справі оборони й укріплення нового ладу”.

5. Маленька перемога.

А стіхія, не зважаючи ні на грізні ні на милостиво — „прінціпіальні” резолюції руської демократії орґанізувалася собі далі: вибрала полковника для полку, вибрала полкову раду, розділилася по ротам, словом, реалізувала собі своє непереможне прагнення свого життя, так, як вона вважала кращим.

І от під натиском цієї стіхії, не маючи ні одваги та навіть і сили штиком розігнати її, вище військове руське начальство пішло на такий компроміс. Дозволити з цих 3000 виділити 500 чоловік, щоб вони були кадром для комплектування охоче-комонного українського полку.

Розуміється, це не задовольнило ні стіхію, ні українську демократію. І справа на тому не стала.

Але це вже була деяка перемога, це було вирване часткове признання. І українська демократія зараз же це зазначила в резолюції Центральної Ради: „Українська Центральна Рада з задоволенням приняла до відому заяву вищої команди в справі формування першого українського полку, яко признання українізації армії. Стоячи на прінціпі українізації всього життя на Україні й признаючи українізацію війська неоддільною частиною сеї проґрами, У. Ц. Р. піддержує далі ухвали комітету з 15 квітня про формування запасних команд для нових українських відділів і доконечність виділення українців в українські військові відділи”.

Бо, іменно, найважніше для нас було це признання. Ми готові були навіть не здійснювати його в повній мірі, ми готові були згодитись, що цілковита реалізація його для даного моменту є шкодлива, ми готові були ждати більш відповідного часу. І через те кінець резолюції Центральної Ради був такий

„Формування дальших українських частин може відбуватися тільки з запасних частей поза фронтом, а не фронтових. Ті салдати, які належать до фронтових частей, а припадково опинилася б на будуче в Київі, не можуть претендувати на сформування з них окремих українських частин. Творення окремих українських частей на фронті бажане, але в теперешню хвилю це можуть вирішити вищі військові власти”.

А що до 3000, то до них спеціально було винесено таку постанову:

„Усіх товаришів українців військових У. Ц. Р. взиває, щоб в інтересах волі, демократії й української свободи сповняли військові обов'язки вірно й непохитно. А товаришів-салдатів, зібраних у Київі, взивається, щоб після виділення з них кадрів для формування першого українського охочого полку поступили згідно з зазивом”.

6. Не силою зброї війська, а силою духу його.

Отже, з усього цього цілком виразно можна бачити, що не збройною, не військовою силою ми збірались тоді виборювати свої права. Це могли б руські бачити хоча би з того, як Центральна Рада цілком щиро хотіла, щоб той полк, дійсно, виконав свої військові обов'язки й пішов на фронт, а не лишався в Київі.

Для нас свідомість і національна орґанізація війська були під той час потрібні не як технічна, фізична, чисто військова сила, а як моральна, як ще один і сильний доказ нашої дозрілости й необхідности реалізації наших домагань.

І це саме лежало в ґрунті дальшої нашої акції що до війська. Стіхія росла, розросталась, обхоплювала всі фронти, вибивалася на поверхню політичного життя неорґанізовано, бурхливо, розкидано. Треба було, дійсно, звести її в якесь правильне, планомірне, усвідомлене річище.

А разом з тим наочно, на факті, на імпозантній реальности показати й руській демократії, й руському Урядові, чи ми нація, чи маємо ми силу.

З цими цілями Центральна Рада й скликала на 5 мая 1917 р. перший український з'їзд представників від усіх військових орґанізацій, товариств і просто військових частин українського складу, як з фронту, так і з тилу.

І, це вийшла, справді, імпозантна демонстрація українського руху. В маленькій залі Педаґоґічного Музею зібралось біля 700 представників, які приїхали з мандатами від кількох сот тисяч озброєного українського народу. Загартовані чотирьохлітнім вогнем війни, розбурхані хвилями революції, обвіяні духом пробудженої національної гордости, любови, ніжности, вони, ці представники, горіли, палали бажанням зразу, тут же здійснити свою ненависть і свою любов. Вони оперували життям людей й життям своїм усі ці чотирі роки. І коли вони несли це життя на чужий їм, шкодливий їм, ненависний здебільшого олтарь, то кольми паче вони готові були покласти його на олтарь свій, своєї любови, своєї пробудженої гідности.

Це був один з кращих моментів того молодого, здорового, повного сили завзяття, віри й чистоти періоду. Ніякі труднощі, ніякі перепони не пригнічували, а тільки здіймали дух до крику радісної боротьби. Це було трудне схождіння на гору, але з кожним кроком, з кожним усиллям розгортались все ширші, все могутніші перспектіви.

Ці 700 чоловік не всі були свідомими, освіченими, національнo орґанізованими. Вони не всі вміли говорити чистою українською мовою. Їхня душа, їхня свідомість, як і їхня мова були покалічені царизмом. Але тим більше іменно ці горіли, тим більше іменно вони були проняті „шовінізмом” — як нестримано, несовісно писала „Кіевская Мысль”, — бо вони найбільше відчували свою покаліченість і найбільше за це горіли ненавистю на тих, хто зробив їх такими. В цьому є корінь того явища, яке так потім помічалось увесь час на протязі української революції, що іменно неофіти, іменно ті, які не вміли навіть говорити як слід по українському, вони були найбільш крайніми, запальними, непримиримими „націоналістами”.

Демонстрація сил знов зробила вражіння. Як під час Всеукраїнського Конґресу, так і тепер, руське громадянство занепокоїлось, захвилювалось, насторожилось. Ґазети знов почали дзвякати в кишені монетами, —„правом самоозначення”, робить приємні, прінціпіально—готові на все міни, фамільярно брать українство під лікоть і по товариськи радить йому пам'ятать про революцію, про великі завдання на фронті, про демократію. Але одночасно, тут же, не здіймаючи руки з під ліктя пускали в публіку провокаційні чуточки, уваги, спостереження, які робили як серед руських так і серед українців відповідне вражіння.

Демонстрація сил не тільки в Київі, на Україні, але й у Росії, в Петрограді не пройшла непомітною. І там вона наробила заколоту. А провокаційні шпильочки й дописи київської руської преси настільки підогріли чуття петроградської руської демократії, що вона зараз же на раді петроградських військових депутатів поставила справу українського військового з'їзду й в той же день вислала в Київ, на цей з'їзд телеґраму, в якій говорилось, що справу творення окремих національних військ буде поставлено на порішення всеросійського військового з'їзду, який відбудеться 14 червня (н. ст.). Окрема комісія при участи представників національних орґанізацій і ґенерального штабу обговорює питання переформування запасних частей і утворення національного війська. Виконавчий Комітет Ради робітничих і салдатських депутатів просить український військовий з'їзд звернутися до всіх українців салдатів з закликом стриматися від самовільних явочних починів у сій справі до скликання всеросійського з'їзду.

Ця телеґрама викликала цілком природне й зрозуміле обурення всього з'їзду. Мало того, що на кожному кроці пануюча нація ставила українцям перепони, перешкоди, заборони, насмішки, образи, а ще хотіла, щоб ми самі своїми власними руками тягли себе за чуба туди, куди покаже воля пануючих. А за це манили обіцянням... поставити на обговорення питання на всеросійськім з'їзді. Тільки поставити питання обіцяли, а як вирішиться воно, про це мудро мовчали. І знов те саме: не смійте розрішать самі, „самовільно” ніяких питань, навіть про своє життя, про свої болі. Ми, пануючі, ми господарі Росії, ми тільки маємо право розрішать усі питання, навіть про ваші болі.

Так, приближно, можна б висловити зміст усіх промов учасників з'їзду. Найбільш запальною частиною з'їзду пропонувалось дати гостру, різку відповідь. Але така відповідь могла би внести серйозний заколот у ряди демократії, могла би викликати багато зайвих і тяжких непорозумінь. І з'їзд обмежився короткою телеґрамою, в якій говорилось, що Українська Центральна Рада й військовий З'їзд висилають до Петрограду до Уряду й до Ради Робітничих та Салдатських Депутатів депутацію з ухвалами Ц. Ради й Військ. З'їзду в сій справі. Від результатів переговорів сеї депутації з Петроградом буде залежати спосіб і порядок формування українських частин.

Отже: не саме формування, а тількі спосіб і порядок. Коли Петроград згодиться з прінціпом, то здійснення його, спосіб і порядок, буде обговорено разом. Коли не згодиться, то спосіб і порядок будуть такі, які покажуть обставини. Але саме формування мусить бути й буде.

І яко вислов цеї волі, з'їзд постановив:

„З огляду на те, що в військах, зтомлених за три роки війни, зменьшилася боєва енерґія й дісціпліна, а справі оборони грозить небезпека, — український військовий з`їзд визнав необхідним як найшвидче розпочати боротьбу з таким упадком духової й реальної сили армії. Для зміцнення військових частей в одну цілість потрібна негайна націоналізація української армії; всі офіцери й салдати повинні виділитися в окремі части. На фронті виділення відбувається ступнево; а що торкається фльоти на балтийському морі, то треба комплектувати деякі кораблі з українських команд. У чорноморській фльоті, яка складається переважно з українців, дальше доповнювання переводити виключно з українців. Для практичного переведення сих прінціпів треба утворити військовий ґенеральний комітет, що працював би в контакті з російським ґенеральним штабом”.4

Так само з'їзд ухвалив, підтвердив і скріпив усі инчі позіції, на яких стояла українська демократія в лиці Центральної Ради. Він надав їм ще більш реальної, тілесної сили й ще дужче підкреслив назрілість домагань українства, його силу, його дозрілість до цих домагань.

Тепер українська демократія могла їх рішуче й катеґорично виставити перед руською демократією й вимагати не прінціпіальної, а точної, виразної відповіді.

З цією метою й було вислано до Петрограду першу українську делеґацію.

 

------------------------------------------------------------------

[4] Персональний склад Військового Ґенерального Комітету був такий: від У. Ц. Ради — заступник голови Ц. Ради В. Винниченко, від фронту й тилу: військовий лікарь І. Луценко, військовий урядовець С. Петлюра, полковник Павленко, авіатор Полозов, матрос Письмений, ґенерал Іванов, військовий урядовець Горемика, поручик Чернявський, рядовик Ровинський, прапорщик Певний, полковник Капкан, підпоручик Міхновський, прапорщик Селецький, рядовий Граждан, підполковник Поплавко, прапорщик Потішко.