РОЗДІЛ VI.

БОРОТЬБА ЗА ПЕРШІ ПІДВАЛИНИ АВТОНОМІЇ

1. Промови в кабінеті й ляпаси на кухні.

Але, не вважаючи на те, що Конґрес вітали представники руської демократії, що говорили хороші слова про право українського народу на самоозначення, що (може, навіть і щиро) хотіли цими словами затушувати вражіння показаного кулака; не вважаючи на те, що Конґрес ніяких ні сепаратистичних, ні „самочинних” тенденцій не виявив, що самостійницькі промови зустріли цілковиту неприхильність Конґресу, що лояльність Конґресу до Російської Держави й до Російського Тимчасового Уряду була заманіфестована навіть тим, що голова Конґресу проф. М. Грушевський поцілував представника уряду д. Суковкіна; не зважаючи на те, що голос усього свідомого, активного, цілком демократичного й до глибини своєї істоти революційного українства виявився на Конґресі в безсумнівній, ненав'язаній, ненакиненій йому повноті; не вважаючи на все це, відносини руської демократії від того не змінились до української справи.

А здається, так логічно, так послідовно, так навіть необхідно було, щоб руська демократія після Всеукраїнського Конґресу змінила своє відношення. Коли б вона захотіла бути, коли б вона змогла бути щирою й чесною з собою й з українством, вона повинна була б так заявити: Українці! Ми помилялись. Ми думали, що ваш рух є штучний, чужий народові. Через те ми ставились недовірчиво до ваших домагань. Крім того ми боялись, що ваш рух — егоїстичний, шовіністичний, не революційний, що він є небезпечний для загальної справи революції. Тепер ми бачимо, що ваші домагання життєві, справедливі, що народ ваш з вами й що ви дорожите революцією не меньче, а то й більше, ніж ми. Отже ми, руські демократи, щиро бажаючи бути дійсними, послідовними демократами, признаючи за вами право в теорії, хочемо здійснити це признання в життю. Ми одходимо на бік і уступаємо вам право порядкувати на вашій землі. Ви не хочете відділятись від усієї Росії, отже давайте зараз же установимо форми взаємовідносин між вашим самоврядуванням і врадуванням усієї Росії.

Здається, так лоґічно було зробити тільки такий висновок після Всеукраїнського Конґресу. Але руська демократична інтеліґенція осталась усе тою самою руською інтеліґенцією, — роздвоєною, імпотентною, „мозговичною”. Мозком, розумом вона завсігди признавала все найкраще й поступове; інтеллектуально руська інтеліґенція завсігди боролась до фанатичної піни на устах за поступ, рівність, волю, — навіть на каторгу, на шибеницю могла піти та й ішла за свої інтелектуальні тезіси. А в реальному, буденному, особливо емоціональному життю вона була плоттю від плоті російської темноти, брутальности, насильства й неохайности, як фізичної, так і моральної. На столах і стінах портрети філософів, великих діячів поступу, братерства, свободи, а в ліжках блощиці, за портретами ж таргани й прусаки. В кабінеті до сліз, до щирого, нефальшивого гніву суперечки й промови про рівність усіх людей, а в кухні так само щиро ляпаси по лиці кухарці за пересмажену курку, „тикання” звощиків, кельнерів.

Те саме й в українській справі. В кабінеті, — в ґазетах, у промовах — цілком щирі слова про рівність усіх народів, про рівність української нації, про права її, а на кухні, а в буденному житті — штик, кулак, ляпаси за те, що вікова наймичка нарушає прівілеї й смаки „барина”. І там щирість, і тут щирість. Інтелект живе одним життям, — емоція другим. Пов'язанности, цільности нема. Царизм, як сказано, не давав можливости акції, дії, — через те всі здібности, вся акція йшла в інтелект, у розумування, в словесно-теоретичні вияви свого „я”. І, розуміється, витворена ненормальними обставинами псіхолоґія російського інтеліґента не могла змінитися в один місяць. Парадні, інтелектуальні портрети лишились портретами, а за портретами — буденні, емоціональні таргани, прусаки й блощиці. Всі люди — рівні, а звощику й кельнерові всякий руський інтеліґент цілком легко, привично й добродушно говорить „ти”.

І, розуміється, трудно було б вимагати від руського інтеліґента, навіть найдемократичніщої марки, щоб він, маючи таку калікуватість душі в усіх проявах її, в відношенню до всіх явищ життя, щоб він в українській справі раптом змінився. Українське питання для його було з сфери буденщини. В буденному ж життю він жив емоціями, — звичайними собі, обивательськими, неорґанізованими, недісціплінованими й незалежними від усяких теорій і проґрам емоціями й примітивними виводами не „чистого розуму”, а емоціонально-практичного. А емоція його, а практичний цей розум утворив йому давню звичку дивитись на українців, як на „хахлоф”, як на частину руського народу, тільки якусь собі смішну, недозрілу, гіршого сорту, щось вроді візника чи кельнера серед національного громадянства Росії. У його вже давно утворилась звичка добродушно, „по барски” похльоскувать „хахла” по плечі, говорить йому „ти” й часом давать ляпаси на кухні. Отже вимагати від руського інтеліґента, щоб він на підставі теоретичних, „чисто-розумових” виводів своїх уступився з стану „барина” й посадив поруч з собою візника й цілком щиро й чесно (чесно з собою, в емоції!) признав його рівним собі; щоб він вийшов з того чудесного помешкання, яке так довго вважав своїм, (але яке належало, в дійсности, візникові, дійсному творцеві того помешкання й всіх тих вигод, якими ласував інтеліґент), щоб він це зробив на підставі тільки того, що він у теорії визнавав це справедливим, — ні, це був би простісенький большевизм у національній сфері.

А на большевизм не всякий російський інтеліґент здатний. Бо большевизм є як раз найпослідовніше, найсуворіше переведення в життя, в буденщину, в емоцію теорій і виводів „чистого розуму”, це є найбільша чесність з собою.

2. Чесність з собою руського чорносотенства.

З цього погляду руське чорносотенство було далеко послідовнішим. Чорносотенець звик до акції. Він хльоскав по плечах і по мордах візників скрізь і завжди, не потребуючи в кабінеті говорити промов на тему про рівність. Ніякої рівности ні людей, ні кляс, ні націй йому не потрібно було, — вона йому шкодила. Отже її не було зовсім, не могло й не повинно було бути нігде. І він робив так, як думав і почував, чесно, щиро й активно обстоював своє переконання, — бив по лицях і по головах тих, що соціально чи національно хотіли підрівнятись до його, топтав їх яко мога нижче й дужче й вживав усіх способів, щоб унеможливити таке підрівнання.

Визиск української нації з економичного, соціального, культурного й инчих поглядів був потрібний і корисний для черносотенця та для тої кляси, до якої він належав. Всяка перепона до цього визиску — шкодлива. Признання факту окремої нації української вели до обмеження визиску. Отже ясно, що для чорносотенця ніякої української нації не було, не могло й не повинно було бути. А звідси вже, — цілком послідовно, — ніяких прав, ніяких рівностей, ніяких сентіментальностів: українство — злочинне, шкодливе явище, яке треба бить по морді, по голові, по очах, по чому попало й топтати без усяких церемоній яко мога дужче. Так черносотенець і робив до революції. Він би охоче робив би й під час революції, але... доводилось обмежувати себе, церемонитись, трохи навіть до демократичного інтеліґента підроблятись, — одне говорить, а друге робить.

І все ж таки чорносотенство, хоч і попсоване в своїй чистоті революційною обстановкою, серед якої йому доводилось тепер бити українство по голові, було консеквентніше за ліберального й демократичного руського інтеліґента. Воно устами свого „Кіевлянина” цілком виразно кликало всіх „честних руських людей” до боротьби з українством. Всеукраїнський Конґрес своєю силою, своїм національно-державним характером тільки надав більше завзяття й рішучости чорносотенству. Бо з цього Конґресу воно виразно побачило, що українство — не жарт, що трьохсотлітнє биття по голові не вбило його і що воно, як стане зовсім на ноги, уб'є саме чорносотенство на Вкраїні. Руські реакційні кола щиро бачили, що єдиним реакційним, контрреволюційним елементом на Вкраїні являються вони, „русскіе люди”, й що українство в тій стадії, в якій захопила його революція, було суто-революційним елементом, було наскрізь демократичне й найбільш вороже до чорносотенства.

Отже боротись з українством треба було всякими способами. І чорносотенство, не виголошуючи прекраснодушних промов про рівність, послідовно й ретельно кинулось до роботи. Воно після першого вибуху революції злякалось, принишкло й навіть на українство не сміло сичати з своїх закутків. Але очунявши трохи, гарненько обнюхавши сітуацію, воно запримітило, що в деяких галузях воно ще може одстоювать себе й свої позіції. Воно нюхом чисто - „русскаго чоловека” учуло, що в українському питанню його попередня дореволюційна діяльність не тільки не зустріне нагани в панів сучасної політичної сітуації, руської демократії, а ще, може, як не явне, то потайне признання та, чого доброго, й співробітництво, й поміч.

3. Таємний союз чорносотенця з демократом.

Звичайно, старих, випробованих, царських способів боротьби з українством, — участка, тюрми, заслання, штрафу, заборони, — вже не можна було вжити. Але лишились і такі способи, які ще й тепер годились: наклеп, брехня, інсінуація, глузування, донос, провокація, нацьковування. (Див. статі „Кіевлянина” за квітень, травень 1917 р.) Крім того чорносотенство зараз же взялось і до орґанізації відповідних орґанів, які б могли найкраще оперувати сими способами серед громадянства. Одним з таких орґанів стало товариство „Югороссовь”. Югороси сіяли по місті всякі брехливі чутки, видавали провокаційні листки, розпалювали націоналістичні почуття серед руського обивателя, лякали його всякими власними вигадками й скріпляли в йому свідомість необхідности задержати на Україні своє становище пануючої нації.

Чорносотенство не помилилось, рахуючи на добродушне відношення до його діяльности в українській справі з боку руської демократії. Розуміється, ні один руський інтеліґент не зробив нічого злого чорній сотні за все те страшне, люте злочинство, яке воно вчиняло над українством. В столичній демократичній пресі з'явилась одна-друга стаття з приводу царської урядової політики на Вкраїні, але це була собі тільки теорія, інтеліґентська балаканина. Чорносотенець знав їй ціну й міг спокійно спати на тій самій грабованій ним, душеній Україні.

Мало того, він знав природу руського інтеліґента настільки добре, що міг рахувати на більше, — на тайне співчуття своїй діяльности. І знов таки, — не помилився. Руський демократ - інтеліґент охоче йшов на провокацію чорносотенця, охоче слухав його брехень, чуток, охоче безкритично вірив більше, ніж українцям, демократам, соціалістам, революціонерам. А що охоче вірив, а що охоче йшов на провокацію, на це доказом може служити хоча би отой так легко вихоплений кулак предсідателя київської ради робітничих депутатів.

Руський інтеліґент потребував якогось оправдання свого консерватизму й шовінізму. Йому треба було яких небудь, хоч вигаданих, хоч безглуздих, але підстав для опозіції українським домоганням, для заспокоєння свого „чистого розуму”, який хоч-не-хоч мусів визнавати рівність. І чорносотенство, добре розуміючи природу свого інтеліґента, підносило йому ці підстави в формі ріжних пльоток і чуток: українці збіраються на конґресі оголосити федерацію; українці будуть виганять з України всіх руських, євреїв і поляків; українці наміряються зривати дінамітом усі руські школи; українці ведуть переговори з німцями, щоб прорвати фронт.

Брехня була явна, але руський інтеліґент охоче хапав її й нею арґументував свої кулаки.

І Всеукраїнський Конґрес не тільки не заспокоїв його, не вважаючи на лобизання, привітання й запевняння, але ще більше зтурбував, — бо Конґрес виявив серйозну, реальну силу українства. Груба, примітивна брехня чорносотенців, що українці виженуть руських з України, могла справдитися, — справдитися не в дослівному значінню, а в змислі знищення панування руської нації на Вкраїні.

А це вже була не теорія, не „чистий розум”, а реальність, буденщина, це торкалось матеріальної сторони життя руського інтеліґента. Загубивши пануюче становище на Вкраїні, він повинен був би шукати собі посади, служби десь инде або вчити українську мову, просити дозволу лишитись, почувати себе чужинцем у цьому теплому, поетичному, багатому краю, де він стільки століть почував себе дома, хазяїном і паном.

Ні, краще було штиком розігнати контрреволюційну, шовіністичну, націоналістичну, небезпечну для революції, для свободи, для всієї Росії українську рівність. А як розігнати не можна в один раз, то розгоняти її весь час, усякими способами, не давати їй укріплятись, набірати сил і захоплювати позіцій.

От таким чином руський демократ, революціонер, поборник прав людини й усіх найширших свобод — опинився в одному таборі з чорносотенцем, контрреволюціонером і ворогом усякої свободи, насильником і паразітом.

4. Загальнопартійна руська платформа:
Автономія в лапках або „не було, немає і не дати, щоб було”.

Розуміється, про цей таємний союз ні в промовах, ні в ґазетах, чорносотенних чи демократичних, нічого не говорилось. І та й друга сторона мовчки, але свято берегли свою неписану умову. Але вони в буденному життю стрічались на спільному полі й дружно йшли разом. Тільки кожний тримався власної тактики й підходящих собі засобів.

Чорносотенець просто кричав, ґвалтував, лякав, брехав і вимагав од Уряду, щоб українству, на підставі його доносів, не давалось ніяких прав, бо це небезпечно для Росії.

Демократ не кричав, (але характерно, що й чорносотенця не спиняв, не протестував проти його людожерних вигуків!). Він просто собі міркував і лоґічно, розумово, „в інтересах демократії й революції” доводив, що українству ніякої автономії не треба, що рівність усіх людей і націй зовсім не значить, що українці мають право „самочинно” вирішувати такі складні, трудні питання, як автономія й федерація. Та й чи мають українці права добиватись цієї автономії? Конґрес не може бути авторітетом у цій справі, бо він вибраний не по п'ятичленній виборчій формулі. Отже невідомо ще, що скаже український народ, коли прийде до виборів по п'ятичленній сістемі. Отже українцям цілком можна було б задовольнитись культурно-національною автономією. А там далі, коли зберуться Всеросійські Установчі Збори, й про инчу автономію буде піднято питання. А як воно вирішиться, то про це скажуть своє рішаюче слово оті Установчі Збори.

І треба, зазначити, що на цій теоретичній позіції зійшлись і „Кіевлянинъ”, представник руської реакції, й „Кіевская Мысль”, представниця руської „революційної” демократії.

„Кіевлянинъ” трошки злукавив, підробився під демократа. Але це справі не шкодило, бо суть цієї „культурно-національної автономії” як раз полягала в тому, що це не була автономія, що в цій формулі була як раз одмова на всі домагання українства, Що в ній не було ніякого позітивного, реального змісту й що самі автори її, коли б захотіли здійснити її, не знали б, що саме треба практично для того робити, в чому, в яких орґанах, у яких нормах її виявити. Для чорносотенця ясно було, що культурно-національна автономія визначає те, що: 1. управління й порядкування економичним, господарським і фінансовим життям лишається так само в руках руського уряду; так само буде провадитись політика безоглядного, егоїстичного визиску окраїн на корість штучно, в ім'я завойовницько-грабіжницьких цілей утвореного руським царизмом центру; що на Україні ця політика буде провадитись так само, як вона провадилась до цього часу; 2. що транспорт, залізниці буде й надалі під керуванням руського центру; 3. що адміністрація лишиться в руках руських; 4. про військо, фльоту, монету й казати нема чого; що, словом, все економичне, господарське, адміністративне порядкування краєм лишиться тим самим, яким воно було й тепер. Се-б-то, що український народ, при культурно-національній автономії так само, як і досі, не мав би ніякісінького голосу в порядкуванню своїм господарством, що так само його можна було обдирати, як і раніше.

На таку „автономію” чорносотенець міг з охотою пристати. Таку „автономію” визнав і з'їзд кадетів, представників ліберальної буржуазії на Вкраїні. Проти такої „автономії” не мав нічого ні один порядний „русскій человекъ” у Росії. Це було й ліберальне, й поступово, й слово „автономія” було й для себе не обидно. Одним словом: „не було, немає і не дати, щоб було”.

5. „Насильственная украинизація” школи.

Єдине, що могло би турбувати чорносотенця, це те, що українство при нац.-культурній автономії все ж таки діставало школу. Це могло як не зразу, то в майбутности привести до якоїсь инчої автономії.

Але чорносотенець не дурно згожувався на таку „автономію”. Він знав, що, маючи фінанси, економику, адміністрацію, всі апарати державно-політичного життя в своїх руках, можна й школу поставити в такі умови, що вона сама собою помре. І нехай собі буде тоді „автономія”. А що на таку „автономію” підуть і ліберальні кадети, й революційні есери, й ортодоксальні есдеки, то про це чорносотенець уже сумніву не мав, уже він мав з ними тайний масонський знак.

І, знов таки, чорносотенець не помилився. Ця угода чудесно виявилась зараз же після Всеукраїнського Конґресу в шкільному питанню, в тому єдиному питанню, де давалась автономія. Югороси з ціничним лицемірством забили на ґвалт: українці хотять вигнати руських дітей з школи, укранці хотять примусово українізувать руських. Розпочався цілий ряд засідань шкільних рад, шкільних батьківських комітетів, на яких, дружно з'єднавшись, чорносотенець і демократ, однодушно стали виносити протест за протестом, посилаючи їх до Уряду. Вони протестували проти „насильственной украинизаціи”! Вони вимагали від Уряду заходів проти такої несправедливости; в ім'я гуманности, людськости, в ім'я занедбанах прав великої руської нації вони домагались обмеження українських жорстокостей.

І це як раз у той момент, коли з'їзд учителів з усієї України виносив свої такі боязкі, такі скромні постанови;

1) „Просити Центральну Раду звернутися до міністра народньої освіти й до вищих шкіл на Україні з тим, щоб вони всякими способами полекшили читання викладів на українській мові”.

Це в справі вищої школи, про „насильственную украинизацію” якої в першому пункті резолюції ще таке говориться:

„Не ухвалюючи наперед, як зложиться наука в вищих школах на Україні, в якій мірі будуть потрібні вищі школи мішаної що до мови науки, або окремі школи з наукою в рідній мові, необхідно зараз звернутися до українських учительських робітників у вищих школах, що живуть поза теріторією України, предкладаючи їм негайно перенести свої виклади на Україну;

„2) Звернутися до тих професорів і учителів вищих шкіл, що опановують українську мову, з закликом перейти в своїх лекціях до сеї мови або бодай відкрити паралельні курси на сій мові”.

Що ж до середньої школи, то педаґоґічний з'їзд вимагав такого страхіття:

„1. Українські середні школи повинні бути засновані в найближчім часі. 2. Удержувати їх треба засобами казни. 3. В першу чергу треба одкривати ґімназії. 4. Середня школа повинна бути з спільною наукою. 5. Основувати всі середні школи не тільки по більших містах, але й по селах, а де населення цілком українське, українізувати й старі школи. 6. Професіональні школи одкриваються в міру потреби. 7. Наука української мови, історії й літератури обов'язкова в усіх школах на Україні. 8. В тих школах, де учні в більшости українці, в приготовляючій і в І-й клясі наука зовсім українська, а в инчих клясах тільки виклад мови й предметів українознавства, але по двох роках у всіх тих школах наука зовсім українська. 9. При українських гімназіях творяться російські паралельки там, де того вимагає значна меньшість руських. 10. Там, де покажеться значна меншість українських дітей, забезпечується виклад української мови”.

(Резолюції Педаґоґічного З'їзду в Київі 5-го квітня 1917 року).

І от проти такої „насильственной украинизаціи” руська демократія, руська буржуазія, руське чорносотенство й руський обиватель, скликаючи збори й з'їзди, палко обурено протестували.

І яку характерну для руської інтеліґенції, яку обмаслену єлеєм чистого розуму форму надавала своїм чисто звірячим емоціям!

Наприклад, телеґрама до міністра А. Мануйлова:

„Загальні збори союза комітетів батьків і педаґоґічних рад вітають у вашій особі першого відповідального міністра народньої осьвіти, який скасував шкільне кріпацтво; тепер ця школа вільна на шляху розвитку її виховання майбутніх вільних громадян, вільна в своїм національнім самоозначенню. Але (!) збори гадають, що тепер середня школа повинна зберегти свій основний за-гальноросійський характер з бажаним у ній курсом українознавства”.

А от, наприклад, ще один зразок. Телеґрама також, але від „Групи корінних Малоросів” (секція Югоросів, чорносотенців). „Новое Время” з 30 квітня вміщує цю телеґраму під таким заголовком: „Протест проти примусової українізації школи в Малоросії”:

„У вільній російській державі, збудованій на точно додержаних правних основах, усім громадянам повинна належати воля культурно-національного самоозначення й через те тим з малоросів, які вважають себе за українців, се-б-то за представників цілком окремого народу, повинна належати широка воля культурно-національного самоозначення, але тільки при умові недопущення ніяких проявів примусової українізації тих малоросів, які вважають себе руськими та при умові непорушного збереження за руською мовою значіння державної мови...”

І це ж усе говорилось у той час, коли ще не було зроблено ні одного розпорядження уряду про фактичне заведення української мови не то що в вищих чи середніх, але й нищих, народніх школах; коли не було видано на українізацію ні одної копійки з тих міліардів, які що року смоктались з українського народу; коли в Київі тільки на приватно-громадські кошти закладались українські ґімназії; коли уряд пальцем не кивнув, щоб хоч у якійсь мірі реалізувати свої прінціпіальні заяви про право українців на національно-культурне самоозначення.

6. Знамените „але” на ріжних підлевах.

І як надзвичайно цікаво виступало раз-ураз зараз же після отого нещасного, заялозеного „права національного самоозначення” оте „але”! У всіх, без виїмку, кляс і течій руського громадянства! Тільки на ріжних партійних підлевах.

Почнемо з чорносотенця:

„Кіевлянинъ” (12. IV. 17.):

„Змагання до культурно-національного самоозначення цілком природне для кожного народу й йому не треба ставити перешкод (!), але це завдання безумовно здійсниме й без автономії, лише при умові утворення широкої самоуправи, яка відповідала б місцевим краєвим ознакам”.

Ліберальний буржуа, кадет:

8-й всеросійський партійний з'їзд партії „народной свободи” від 10—11 мая 1917.

Кожна промова, кожний доклад починається з науково-обставлених, ліберальних заяв про „право національного самоозначення”, але „Партія народньої свободи для теперішнього моменту не вважає правильним розв'язання питання в напрямі утворення національно-теріторіальної автономії”. (Промова П. Мілюкова, голови партії).

Замісць того пропонується та сама кіевлянинська широка самоуправа, яка в кадетів називається „провінціальною автономією”.

Руський демократ, соціальдемократ-меньшевик:

Окружний з'їзд у Київі в перших числах мая (н. ст.). Референт, лідер партії: „Признаючи право націй на самоозначення, ми не ставимо перешкод (!) [цілком, буквально, так само, як „Кіевлянинъ”, що казав „не треба ставити перешкод”!] ніяким формам самоозначення, але активно піддержуємо тільки ту форму, яка не шкодить інтересам пролетаріату”.

А через те, цілком одкидаючи федерацію, не погожуючись на національно-теріторіальну автономію, київська окружна нарада рос. со-ціальдемократичної партії (меньшевиків) визнає право країн на автономію, яка б забезпечувала... культурно-національні домагання націй.

Але „до компетенції краєвих представницьких зібрань не належать питання, що торкаються оборони, міжнародніх зносин, митових договорів, залізничих і водних шляхів, почт і телеґрафів, монети, мір і ваги, карного, цівільного, торговельного й робітничого законодавства”.

І тут же, не всилі зтримати своєї мозговичної, теоретично-інтеліґентської половини натури, конференція стає перед портретом Маркса в ортодоксальну позу й суворо-натхено заявляв:

„Рівночасно нарада вважає, що буржуазно-націоналістичні змагання, які роблять складними завдання революції, затемнюючи клясову свідомість пролетаріату й загрожуючи його єдности, повинні стрічати иайрішучіщу одсіч з боку с.-д. робітничої партії. В єдности пролетаріату лежить запорука його сили й перемоги найвищого добра загально-людської культури. Найкращим способом боротьби з воюючим націоналізмом є протиставляння йому пролетарського інтернаціоналізму та виявлення клясових протирічностей серед кожної нації”. (Резолюції конференції.)

Воістину, ці люди на стільки були засліплені своїм „воюючим націоналізмом”, своїм темним, жадним, гарчащим чуттям національного панування, що не бачили, як обіймалися з чорносотенством, як затемняли клясову свідомість працюючих, як затирали протиріччя між „Кіевляниномъ”, „Речью”, з одного боку та „Кіевскою Мыслью” й „Рабочею Газетою” з другого.

І мало того, що вони не впускали ні на крихту свого панування, що лицемірно ґвалтували проти можливости уступки, вони ще лаяли нас за те, що ми сміли хотіти свого визволення. Лаяли кожний по своєму, вибіраючи з свого політичного лексікону ту лайку, яка кожній ґрупі здавалась найбільш дошкульною й разом з тим аґітаційною.

Чорносотенство лаяло мазепинцями, сепаратистами, німецькими запроданцями. Кадет-буржуа називав „вузькими шовіністами, тупими націоналістами. Демократ, особливо соціаліст, буржуазними націоналістами, контрреволюціонерами й реакціонерами.

Наприклад:

„Рабочая Газета”, початок мая 1917 p.: „Трівожні вісти приходять з України. Судячи з донесень комісарів виконавчого Комітету, там дуже сильні національно-федералістичні змагання майже цілком відділитися від Росії, скликати самостійні Установчі Збори України й Новоросії. Ми самі висуваємо прінціп самоозначення народів, які заселяють Росію, й домагаємось найширшого самоозначення навіть у краєвій автономії, але федералістичний рух на Україні мав характер національної виключности, дрібно-буржуазний, реакційний характер. Коло гасла відділення України гуртуються, як радикальне крило українських націоналістів, так і багато бувших столипинців, що сподівають знайти в йому підйому для контрреволюційної кампанії”.

Отже, навіть столипінцями нас лаяно. Більше вже нікуди.

(Для повноти картини ще треба одзначити теоретичне, ґазетне відношення російських есерів і большевиків до українського питання. Есери признали федерацію, а большевики навіть „право самоозначення” „вплоть до отделенія”.

Про есерів говорити багато не треба, — їхня природа мало чим відріжняється від природи меньшевика. Але на великий жаль і на шкоду як тій великій соціальній справі яку вони провадили, так і справі українського національного визволення, большевики теж не були до кінця послідовними. З дальшого перегляду подій це буде видно виразно.)

7. Край сентіментальностям.

Таким чином ”Всеукраїнський Конґрес мав ще те значіння, що поклав край сентіментальним похляскуванням „старшого брата” по плечі українства, примусив його виявити своє справжнє, реальне відношення до його, а тим самим примусив українство поставитись ще серйозніше, ще уважніше до орґанізації своїх сил.

Бо ми побачили, що ніяка наша революційна, соціальна, політична й національна чистота не має ніякісінького значіння в очах руських, не переконує їх і ні трішки не являється засобом досягнення наших домагань. Бо міг же Конґрес, складений з представників селянства, робітництва й трудової інтеліґенції, в устах „Кіевской Мысли” й „Рабочей Газети” стати осередком буржуазного, воюючого, реакційного націоналізму й навіть притулком для столипинців, се-б-то для тих же кіевлянінців, чорносотенців, се-б-то для найлютіших ворогів українства!

Коли люди в засліплености своїй можуть договоритись до таких диких, безглуздих абсурдів, то чим їх можна переконати?

Очевидно, тільки своєю силою.

Бо, власне, й їхнім найголовнішим арґументом було те, що ми не маємо ніякої сили, що ми — не нація, а коли й нація, то така нерозвинена, така безсила, що не варта ніяких державних форм.

Добре. Ми поминали причини нашої несили. Ми вже не посилались на те, що то ж їхній, руський царизм зробив наc нерозвиненими, малосильними, покаліченими. Ми вже не доказували, що це досить таки цінічний арґумент з боку руської демократії, — яка так спокійно мовчала, коли руський монархізм душив нас, — посилатись на нашу недодушеність і на цій підставі одмовлять нам у засобах видужати.

Ми — не нація? Ми — не сильні? Добре. Ми покажемо не в теорії, не в резолюціях, не в посиланнях на справедливість, а в життю, в фактах його, в усіх проявах, сторонах і явищах його, що ми ще не задушені, що ми хочемо, можемо й будемо жити, що ми словом — нація й що маємо сили для того, щоб бути нацією.