РОЗДІЛ ІІ.

УКРАЇНСТВО ДО ВІЙНИ, ПІД-ЧАС ВІЙНИ Й У РЕВОЛЮЦІЇ

1. Хрест на могилі нації: „Не було, немає й бути не може”.

Здається, ні одна группа громадянства Росії не приняла з таким щирим серцем, з таким чуттям радости й полегкости, з таким непідмішаним ентузіазмом Велику Російську Революцію, як українство.

Це цілком зрозуміло. Що більше страждання, то дужча радість од визволення від його. А українство не могло пожалітись на поміркованість політики російського монархічного уряду що до України. Всі форми утиску, експлуатації й нищення прав політичних, соціальних, національних та взагалі прав людини й громадянина, так притаманні всій сістемі, всьому характеру урядування царизму, що до українства прикладалися в самих щедрих розмірах і без усякого маскування.

Основною, історичною, істотною метою російського імперіалізму було з самого початку злуки України з Москвою, з моменту нещасливого переяславського трактату — знищити всяку тінь права української нації на цей трактат. Український народ на основі цього трактату вступив у державні й правові відносини з Московською державою, яко рівний з рівним, забезпечуючи собі ту рівність зазначеними в договорі засобами.

Але всякий закон, всякий трактат є тільки констатування й фіксація взаємовідношення сил двох контраґентів у той момент, це є тільки часове завішення зброї. Дійсний же закон і право є законом і правом сили. Знесилена, розшматована боротьбою з польською шляхтою українська селянсько-козацька нація зразу виявилась слабіщою стороною що до Москви. На цій підставі московські царі вклали в трактат і в відносини між Москвою та Україною своє власне право й розуміння того акту, се-б-то право й розуміння дужчого.

Яка ж може бути рівність між дужчим і слабішим? Отже, рівність, так урочисто, так клятвенно зазначену в переяславському трактаті, було зразу ж одсунено набік, як не відповідну дійсному, реальному відношенню сил. А звідси виходячи, всі засоби до фактичного встановлення її поміж Москвою та Україною сістематично було нищено.

Найбільшим лихом української нації в усій її траґічній історії було й є її прекрасна теріторія, родюча земля, багацтва вод і землі, м'ягкий, теплий, здоровий клімат. І це було найбільшим стімулом того жагучого прагнення Москви до найтіснішого „порідення з братським народом”, до перероблення переяславського трактату на своє розуміння й хотіння.

Певна етнолоґічна близькість цих двох націй улекшувала завдання царизму. З родичами, звичайно, найменьче церемоняться. Але, щоб цілком мати вільну руку в експлуатації багацтв України, щоб почувати себе зовсім дома в себе, треба було родича остаточно вигнати з його хати, заволодіти нею й знищити навіть всяку пам'ять про якогось, родича.

І через це „Україну” було переіменовано на „Малороссію”. (Стадія рідности, але без рівности: „мала-россія”.) Малороссія якийсь час ще мала атрібути поганенького, маленького родича, тому ще користувалась деяким правом у своїй хаті. Але далі родича було зовсім вигнано й всяку рідність знищено: ніякого ні українського, ні малоросійського самостійного народу не було й нема, є тільки один руський (московський) народ і єдина Росія.

Вся історія відносин між Москою та Україною на протязі більше, як 250 літ, з моменту злуки цих двох держав є планомірне, безоглядне, безсоромне, нахабне нищення української нації всякими способами, вщерть до стертя всякого сліду її, щоб навіть імени її не лишилось.

І, здавалось, така політика мала успіх. Перш усього українське панство, почасти куплене Москвою, почасти вирізане нею, потрохи заслане, зтерорізоване або приголублене, швидко покинуло свій народ, перебігло на бік дужчого, злилось, асімілювалось і стало „руським”. Інтеліґенція мусіла замерти, коли було знищено всі джерела її походження: школу, українську мову в урядуванню, літературу. Лишився сам народ, без панства, без літератури, без школи, безграмотний, знесилений, оплутаний законами й державними апаратами визиску. Він уже забув свою історію, свою колишню боротьбу за соціальне й національне визволення з під польсько-московської шляхти, свої великі установи (як наприклад республіку Січи Запорожської), свій колишній високий стан культурности, свою науку й школу, які були зразком і вчителем напівазіатської Москви; він навіть ім'я своє забув і покірно, тупо одгукувався на те ім'я, яким кликав його пан. Здавалось, нігде не лишилось ніякого сліду про колишнього господаря багатої, заграбованої країни. Ніхто по всім світі не знав про істнування якоїсь там напів задушеної в цупких обіймах російського самодержавія нації. Ні в европейській, ні в російській історії чи літературі нічого ніколи про це не згадувалось.

Здавалось, зроблено було все чисто: закопано, засипано, землю на могилі виглажено й пісочком присипано. „Ніякої української мови не було, немає й бути не може” — сказав в 80-х роках минулого століття один з видатних російських могильщиків України притоптуючи ногами землю на могилі. І, дійсно, за тих часів не могло з'явитись у літературі ні одного слова на українській мові. Щоб надрукувати українську народню пісню, її треба було перекласти на латинську або на французську мову. Отже, ніби повна смерть нації.

2. Сепаратизм від загибелі.

Але знов таки: закон є тільки фіксація певного стану, але не абсолютна норма для майбутнього. Так, — усіма апаратами державного й національного панування було знищено всякий зверхній прояв істнування української нації. Закон констатував силу й волю дужчої сторони. Але дійсний закон, закон життя не завсігди підлягає людським нормам. І волею цього закону ограбований родич усе ж таки й притоптаний жив, дихав, істнував; він говорити не міг, волі не мав, прав не мав, свідомости не мав, але закони життя в йому одбувалися в усій їхній залізній необхідности. Як тільки змінялись обставини, як тільки трошки слабла рука, що затуляла рота зв'язаному рабові, він починав уже не тільки мугикати, але щось виразніше говорити, з'являлась членороздільна людська мова, мова стогону, жалю, — з'являлась українська література. Бо такий закон життя, що живий орґанізм мусить виявляти себе в рухові й згуках.

Але як тільки такі вияви недодушеного родича здавались російському самодержавію неприємними або небезпечними, рота знов зав'язувалось і вже родич нічим не міг заявити про себе.

Так, наприклад, сталось під час війни 1914 року. Самодержавіє, боячись усяких ворожих собі елементів, зразу ж по оповіщенню війни постаралось придушити їх. Українство, звичайно, було в першому ряді цих ворогів монархізму й воно перше відчуло на собі тяжку лапу деспота.

Але лапа лапою, а життя життям. І цілком зрозуміло, що, коли самодержавіє загнало нас у підполля, коли заборонило всяке голосне друковане слово на українській мові, коли за одну належнісь до української нації садовили людей у тюрми, гнали в скотячих ваґонах у заслання, мордували місяцями в страшних „участках”, коли отверто й цінично заявлялось, що нарешті настав час остаточної загибелі українства й ту загибель усі реакційні течії Росії провадили в життя з сласностю й потиранням рук, коли нас обкидувалось болотом, інсінуаціями, прокльонами й коли за нас не чулось майже ні одного голосу, — цілком натурально, що ми тоді найбільше, найвиразніше почували себе чужими, ворожими цій проклятій „тюрмі народів”. Всякий хоч трошки свідомий, хоч трошки чулий на біль і страждання українець був за тих часів запеклим мрійником, фантастом, жагучим творцем таких намріяних комбінацій, які кінець кінцем увільняли нас з тюрми. Тут є корінь сепаратизму. Ми всі хотіли сепаратуватись від насильства, від самодержавної руки, від ганебної смерти в петлі всеросійської шибениці. Нам закидали брак патріотизму. В ім'я ж чого ми мали бити в бубни й літаври, гасати в дикому танкові й горлати славу? В ім'я того, що сотні тисяч наших мирних працьовників, творців і виробників здорових, простих, житєвих цінностів трощилися гарматами й трупом устилали шлях якимсь там крамарям і торгашам до великої всесвітньої поживи? Чи в ім'я того, що на випадок перемоги Росії, торжествуюча переможниця реакція ще цупкіше взяла б у лабети невибиті на фронті мілліони працьовників і ще нахабніше, ще отвертіше затвердила б своє право визиску й насильства? Чи в ім'я того, щоб нас уже остаточно, до щенту було задушено тоді, нас, українство, того недодушеного Авеля, кров якого 250 літ вопіяла до неба й до совісти всякого порядного, не задурманеного цею кроввю чоловіка?

Чого ради ми мали боятись розбиття Росії на фронті й у середині? І як сміли, оті наші докірники, докоряти нам?! звідки вони почерпали таку неймовірну силу цінізму, щоб вимагати од нас, од тих, кого вони розпинали, били по ланітах, кому плювали в закрівавлені, розбиті чорносотенним чоботом очі, хвали й славословія собі, своїм чоботям і кулакам?

І що дивного, що ми, сидячи в тюрмах, засланнях, у підполлях, з розбитими очима, з задушеним горлом, задихаючись, гарячково жадно прислухались до гуркоту гармат на фронтах і гадали, чи скоро той гуркіт наблизиться на Україну й розіб'є тюрму, й визволить нас, і дасть нам хоч трохи дихнути? Ми не боялись ні німців, ні австрійців; ми не боялись би французів, англійців, коли б вони бились з царською Росією; ми не боялись би дьявола, коли б він пекельним вогнем ішов на цей старий, жахний „застєнок” усякої волі й права.

3. Орієнтації: на руську ласку, на німецький штик і на себе.

І все ж таки, треба зауважити, треба одмітити нашу надзвичайну, надприродну чи оптимістичність, чи поміркованість, чи просто призвичаєність до стін своєї тюрми: не всі з українців були виразними, державними сепаратистами. Навіть не всі були „пораженцями”. Знаходились такі з нас, які по якимсь там своїм законам думання вірили, що перемога Росії на фронті дасть волю й життя народам її всередині. Це були прихильники „російської орієнтації”. Вони орієнтувались на добре, широке серце руської демократії, на грім перемоги, який зм'ягчить круте серце царизму аж до степені народоправства, до парламентаризму й до волі націй, що благоденственно мовчали тоді по всіх її неосяжних просторах. Але таких було дуже небагато. Це були переважно ті з українців, які корінням свого особистого життя занадто глибоко зрослися з життям руських.

Друга орієнтація була на німців, на великий струс на фронтах, на знесилля російської державности й на просте захоплення німцями теріторії України. Німецький імперіалізм— експлуататор культурний і розумний. Він не буде так безглуздо, ледачо, так неохайно й нераціонально грабувати, як то робив царизм. Він, доючи сили з народу, буде дбати про те, щоб він не дуже брикався, він не буде видирати в його останній клапоть сіна, він старатиметься, щоб дійна корова була сита й більше молока давала. Царизм по своїй некультурности, убогости державної освіти, брутальности й примітивности експлуатації народнього державного господарства цілком був подібний до російського селянина. Селянин, — темний, забитий, примітивний — не знав, не вмів і через це не шукав нових, економних і продуктивних засобів експлоатації своєї землі, лісу, води, всіх природних багацтв. Він прикладав до них стільки усиль і знаття, скільки треба було, щоб тільки взяти й зужити те, що було готове в самій природі, що давалось тільки її силами. Так само царизм тільки ті усилля робив, які йшли на одбірання природних сил народу. Селянин знесилював землю, занечищав її, вирубав до останнього деревця ліс, не турбуючись про те, щоб розвивати їх і з того розвитку користуватись і далі, й більше, й краще. Царизм так само рубав готове, вибивав, однімав, видирав і бездумно, безтурботно нажирався, напивався й з ситою п'яною філософією не завдавав собі труду й клопоту зазирати в завтрашній день. Крім того, німець — не родич, не слов'янин, мова його цілком чужа, не „рідна” нашій мові, німець не зможе сказати, що українець — то „разновидність” німця й на тій підставі одбере йому право своєї мови. Словом, ні з якого боку українці, на думку цієї орієнтації, не мали потреби боятися німця, — з двох лих ця орієнтація вибірала культурніше, корисніше лихо для українського народу.

Була й третя орієнтація, — не російська, й не німецька, а українська. Це була орієнтація на себе, на свої сили, на рятунок своїми власними усиллями, усиллями своїх працюючих мас. Ніякий чужий пан не може бути добродійником того, над ким він панує й кого може визискувати. До цієї орієнтації належали переважно соціалістичні течії. Вони не ждали визволення ні від зм'ягченого російсько-самодержавного чи констітуційного кулака, ні від закутого в залізо мілітаристичного німецького.

4. Єдина орієнтація: Всеросійська Революція, Справедливість.

Аж ось вибухла революція. Отже можна собі уявити, що почуло недодушене, затоптане, понижене українство, коли залізна рука спала з його горла, коли воно могло підвестись, умитись, людськими, не запльованими очима глянути в очі таким же людям, рівним, дружим, радісним. Уся замучена душа українства в ці дні побожно стала на коліна й молилась Революції: „Нині одпущаєши раба твого, Владико”.

Ми нелукаво, ми з побожним серцем, з чистим захватом вітали Велике Нове. Ми радісно витрусили з серця всі застарілі болі, образи, гіркість, ненависть, ми одягли чисту одіж дружности, братерства, все забули й готові були всіма нашими недобитими силами боронити здобуте.

Ми одразу, без вагання, без торгування повірили в Революцію. І так само без вагання, щиросердно, рішуче одкинули, одшпурнули від себе дореволюційні настрої, наміри, сподівання, розрахунки. Це все стало одразу непотрібним.

І зразу одпали всі инчі способи увільнення, всі орієнтації на зовнішні ворожі до Росії сили. Український сепаратизм тоді помер разом з причиною, що породила його. Українство тепер орієнтувалось тільки на Всеросійську Революцію, на перемогу справедливости, на здобуті права всякого поневоленого.

За 250 років перебування в спільці з Росією українство вперше в ці дні почуло себе в Росії дома, вперше інтереси цеї колишньої в'язниці стали близькими, своїми. Ми стали частиною, — орґаничною, активною, живою, охочою частиною — єдиного цілого. Всякий сепаратизм, всяке відокремлювання себе від революційної Росії здавалось смішним, абсурдним, безглуздим. Для чого? Де ми знайдемо більше того, що тепер ми матимемо в Росії? Де по всьому світі є такий широкий, демократичний, всеобхоплюючий лад? Де є така необмежена воля слова, зібрань, орґанізацій, як у новій великій революційній державі? Де є таке забезпечення права всіх пригноблених, понижених і експлуатованих, як у Новій Росії?

Ні про який сепаратизм, самостійність навіть мови не могло бути, а коли чулись рідесенькі голоси, то це були голоси або схоластиків, чистих теоретиків, запеклих „самостійників” або людей занадто вже, хоробливо пронятих національним чуттям. На конференції укр. соц.-дем. роб. партії в квітні питання про самостійність зустріло майже однодушне неґативне відношення. За самостійність висловилось з усієї конференції тільки два-три голоси.

Ми так щиро, так безоглядно були закохані в свободолюбність, у широкість, у безсребренність руської демократії, що навіть запропоновану одною частиною товаришів федерацію на тій конференції не внесли в переглянену програму. Конференція не забороняла боронити цей лозунґ тим товаришам, які вважали його життєвим, але сама конференція, все представництво укр. соціаль-демократії не мало ніякої потреби добиватись цеї форми національного забезпечення. Що ж до самостійности, то навіть уважали небезпечним для революції ідею сепаратизму, бо вона могла розбити революційні сили всієї Росії.

Та й для чого відокремлюватись, коли всі потрібні для вільного національного розвитку нашого народу засоби нам буде в повній мірі забезпечено в автономії. Денаціоналізацію, духовне калічення наших мас буде зараз же спинено й знищено українською школою, як нищою, так середньою й вищою. Гальмовані дотепер багаті здатності нашого народу, пущені по природному, найлегчому, найраціональніщому шляхові рідних методів розвитку забезпечать духовну сторону наших домагань. Народоправство, широке місцеве самоврядування, порядкування господарським і політичним життям на Україні місцевими силами, точне зазначення взаємних прав і обов'язків цілої держави та автономної одиниці унеможливить колишню безпардонну, руйнуючу політику централізму, коли всі сили окраїн нерозумно й злочинно висмоктувались на користь інертного, ненажерливого центру.

І резолюція соціальдемократичної конференції від 4-го квітня 1917 року такими словами формувала це:

„Зважаючи на те, що потреба найповнішого розвитку творчих сил України вимагає найширшого економично-політичного її самоозначення; беручи на увагу, що федеративний лад російської держави, як союз автономних національно-теріторіальних або просто теріторіальних одиниць не тільки не може шкодити розвиткові пролєтаріату всієї Росії, — а тим паче українського, — але й є корисний для його; приймаючи під увагу, що федерація автономних національних або краєвих одиниць є найкраща ґарантія демократичних і національних прав кожної нації або країни, — конференція української соціальдемократичної робітничої партії з усією непохитною рішучостю висуває давнє домагання партії — автономію України, яко першу, невідкладну, пекучу задачу сучасного моменту українського пролєтаріату та всієї України. Одночасно, виходячи з рямок партійної проґрами, виголошеної на з'їзді 1905 року, конференція, рахуючись з виключностю подій і домаганням життя, вважає можливим узяти на себе право дозволити товаришам партії піддержувати прінціп федеративної будови російської демократичної республіки й піддержувати автономичні змагання демократій инчих націй”.

В цьому дусі мислило, почувало й діяло за тих днів усе національно свідоме, орґанізоване українство. Наприклад, союз українських поступовців, (орґанізація дрібно-буржуазних ліберально-демократичних елементів усіх напрямів) у перших числах марта оголошує таку свою заяву:

„Ми, члени петроградського, відділу Союза Українських Поступовців, глибоко переконані, що витворені державним переворотом нові правові умови особистого та громадського життя повинні забезпечити порішення тих завдань, які ставить собі український національний рух у об'єднанню з демократичними силами всієї країни.

„Проголошені яко провідні державні основи гасла політичних свобод дають певність, що безповоротно одійшли в минуле всі національні обмеження, так ревно прикладані до українського народу за старого режиму й так широко використовувані ним у боротьбі з українським рухом у обставинах військового часу”.

Далі виставляється цілий ряд практичних домагань що до заведення рідної мови в школах, в деяких урядових інстітуціях і т. д.

Але все це виставляється не як протест-домагання, а як нагадування. „Ми глибоко певні”, „проголошені гасла свобод дають певність”. Сумніву нема місце, проголошені гасла, свято великих днів, сяючі очі обивателя, все є запорукою, що нікого не буде обижено. От треба тільки нагадати про себе, детально перечислити все, в чому українство має потребу, як в основному, дальшому, так і в найближчому, в дрібничках. І совісно, детально указується, що саме треба зараз же зробити.

Так само довірчиво, з захватом і непохитною певностю в негайну, необмежену здійснимість їхніх нагадувань висловлюються всякі українські орґанізації, збори, віча, маніфестації. І так само як в їхніх заявах, так і в їхніх душах нема й сліду недавньої ворожости до російської держави, нема ніяких мрій й планів про відокремлення, сепаратизм, нема й тіні чужинних орієнтацій.

„Українці! Громадяне! Підпірайте новий державний лад, бо він і тільки він несе волю Україні, й що більша наша участь у йому, то ширших прав собі здобудемо”.

Так закликала Рада Українських Поступовців у перших числах марта 1917 року українське громадянство.

Так закликали всі партії, всі течії українського політичного, громадського, культурного й всякого инчого життя. Бо ми знали, що для нас більше, ніж для кого, дорога революція. І ми не лукавили, коли казали, що така Росія, є наша Росія, що таку Росію ми будемо берегти й боронити всіма нашими силами.

5. Воскреслий мрець маніфестує славу Революції.

І коли ми гарячково, одкинувши все особисте, дрібне, одкинувши все велике старе, тяжке, кинулись для орґанізації наших сил, наших українських національних сил, то не для того, щоб відокремлюватись, а для успішної, непохитної боротьби за революцію, за те, що дало нам волю.

І коли ми уряжували свої маніфестації, то не для того, щоб заманіфестувати свою відокремленість, а щоб показати тепер, коли настала можливість показати, що ми, перш усього, не купка інтеліґентів, не вигадка Ґерманії, не авантюра ворожих Росії держав, як оббріхувати нас царизм і чорносотенство перед Росією та Европою, а природне, неминуче, сильне явище в життю пригніченої великої нації. Вдруге, для того ми виходили на улиці з нашими, національними прапорами, щоб показати, що це іменно ми, оті упосліжені, пригноблені, віками нищені українці оживаємо й усім оживаючим серцем своїм вітаємо Революцію.

І не диво, що наші національно-українські маніфестації виходили такими численними, імпозантними, такими найбільш натхненними, проймаючими не тільки своїх, але й чужих глядачів. По звідомленням ґазет українська маніфестація в Київі 19-го марта мала до 100.000 учасників. Це був ґрандіозний вибух національного почуття, демонстрація національної радости, слава визвольній Революції.

І коли в цій маніфестації не всі сто тисяч учасників були свідомі українці, коли тут були й „малороси”, й „югороси”, й євреї, й, може, навіть руські, то тим цінніше, тим показніше була їхня участь. Бо це було з їхнього боку признання вікової кривди українського народу, признання його права на істнування, це був благородний, можливий тільки в такі високі хвилини, чистий, безсторонній осуд усієї тієї неправди й злочинства, яке вчинялося століттями тут „на нашій не своїй землі” над хазяїном її й господарем, — українською нацією.

Українська маніфестація в Петрограді, по признанням руських ґазет, була найчисленніща, найорґанізованіща, найімпозантніща з усіх маніфестацій, які за того моменту без перестанку одбувались у столиці революційної Росії. Ґазети кільки днів після неї з здивованням описували її, захоплювались тим великим чуттям, силою, енерґією й красою, які шугали з середини струнких рядів маніфестантів на млявих петроградців. Вони, ці петроградці, як і всі росіяне, були щиро здивовані: значить, це зовсім не вигадка німців, це українство? Значить, ті малороси, яких вони за царизмом звикли вважати „теми же русскими”, не є „те-же русскіе”? Значить, це є, дійсно, якась сила, коли тут, у Петрограді, знайшлось так багато прихильників її?

Але ми не дивувались. Не дивувались навіть з того, що це було в Петрограді. Ми мали найбільше підстав і права так радісно, так імпонуюче маніфестувати. Адже ми вже давно були в Петрограді, ще тоді, як царь Петро будував його, як десятками тисяч гнав у петербургські болота українських козаків на роботи, як вони трупами, кістками своїми клали фундамент російській столиці. Адже Петроград, стоячи на кістках українців, збудований їхніми руками, цілі століття годувався українським хлібом, грівся українським вугіллям, ласував українським цукром і піддержував монархію українським здеморалізованим, спокушеним жандармом.

Мало того, коли монархія, вчуваючи небезпеку від зголоднілого петроградського населення, обліпила всі будинки, башти, дзвіниці кулеметами й розстрілювала робітництво, коли петроградський ґарнізон вагався й деякі полки вже пішли з рушницями проти робітників на оборону царизму, коли справа революції була на кінчику загибелі, хіба не українці врятували її, хіба не українські полки, не оті самі волинці та ізмайловці, що так гордо й струнко маніфестували, хіба не вони на заклик української соціаль-демократичної петроградської орґанізації кинулись з штиком на царизм, змели його кулемети й потягли за собою весь нерішучий ґарнізон та навіть тих, що стояли за монархію?

Хіба це були малі підстави для окремих, своїх, виразно зазначених маніфестацій? Хіба віки гніту, напів замерлого, рабського істнування не давали нам права в дні загибелі всякого гніту святкувати його так само національно, як ми його й терпіли?

6. Простодушність недобитого родича.

Але ми хотіли не тільки маніфестувати, не тільки висловлювати довірря й піддержку, ми хотіли самі, активно, всіма своїми силами будувати, закріпляти новий лад, боронити його. Бо цей лад і ми, то було вже єдине, неподільне. Бо вже не було царизму, який управляв, а народ приймав чи протестував, а до порядкування своїм життям не мав відношення. Ми, українці, довірчиво, безхитростно й простодушно почували себе рівноправними спадкоємцями з руськими. І оті століття нашого поневіряння, великі сили стягнені з України на утворення великої Росії, жертви наших мас і свідомих груп, понесені в боротьбі з царизмом, усе давало нам право на цю простодушність та довірчивість.

Ми не припускали за тих днів, що хтось у вільній, новій Росії може инакше розуміти новий стан, ніж розуміли його ми. А ми розуміли його так, що всі нації, всі народи, всі демократичні кляси їх мають не тільки право, але й обов'язок активно стати до праці над будованням і направленням нового ладу. Самодіяльність, самотворення, самоуправління, як протилежність абсолютизмові, це розумілось нами, як цілком натуральною, необхідною річчю, як єдиним методом організації політичного й господарського життя, коли мати на увазі розвиток держави й її народів, а не просту, грубу експлоатацію їх.

На цій підставі ми й нагадували про себе. Ми стояли ближче до себе, отже ми краще знали, чого треба для розвитку нашого краю, нашої частини всеросійської спадщини. І ми детально, діловито, але простодушно до наївности вичисляли, що нам треба. А саме:

Самодіяльність нашого народу краще всього вкласти в форму Автономії України. Формальність, урочистість, проголошення уложення в „законність” її ми охоче віддавали на Всеросійські Установчі Збори. Там же мала бути постановлена й оголошена федерація всіх народів Росії, яким також без усякого сумніву буде дано автономію.

Але життя є безупинний, живий, вимагливий процес. Воно не хоче стояти й дожидатись, поки люди надумаються надати йому ті чи инчі форми. Воно вимагає зараз же свого оформлення. Отже, в інтересах проголошених свобод, революції, в інтересах розвитку нашого краю треба було насамперед негайно дати можність многомілліоному народові цього краю приймати нове життя в найлекших для його, в найраціональніших, найекономніших і продуктивніших формах. А для цього треба було зараз же дати йому школу не на чужій, незрозумілій йому мові, а на своїй, на тій, якою він говорить у себе в хаті, в полі, за роботою, з товариством. Далі треба було до керування місцевими справами поставити людей, знайомих з життям місцевого народу, з його мовою, з його кривдами, потребами.

Це були головні заходи, які, на нашу думку, треба було зараз же зробити що до національної сторони орґанізації нашого краю.

Вони були такі скромні, такі невеликі, такі натуральні, необхідні й до очевидності справедливі, ці наші тодішні заходи, що це ще більше зміцняло нашу простодушність, з якою ми звертались до керуючих центрів всеросійської столиці. Туди сипався цілий дощ телеґрам: від партій, професійних орґанізацій, від земств, від зборів, з віч, з маніфестацій, від ріжних гуртків і окремих осіб. Всі щиро вітали новий лад, всі гаряче виявляли рішучість піддержувати новий уряд і всі з наївним захватом рекомендували яко мога швидче дати українську школу, українське самоврядування, українців-урядовців.

Словом, ми воістину були подібні до забитого, загнаного убезвість родича, який по смерти лютого деспота з'являється до себе додому й разом з старшим братом простодушно радіє, оглядає спільну спадщину й щиро клопочеться про те, як направити її зруйноване господарство. Він зовсім не помічає того, що старший брат вибачливо й звисока похляскує його по плечах, що поради його слухає неуважно, що сама поява родича здається тому братові дивною й чудною. Він так захоплений загальною радостю, так вірить у радість других, що нічого крім радости в ті дні не помічає.