IV. КИЇВСЬКІ СІЧОВІ СТРІЛЬЦІ

Полонені УССтрільці і революція в Україні

Під час багатьох тяжких боїв Українських Січових Стрільців, на їхньому шляху від Карпат по Тернопіль попадали в ворожий московський полон в роках 1914-1917 різні частини, групи, або й поодинокі стрільці. Кожну таку втрату в бойовому стані сотень і куренів відчувалось дуже болюче, як послаблення УСС, як вихід із рядів багатьох найкращих старшин, підстаршин і стрільців, головно т. зв. "старої войни". Іх брак не всилі були заступити молоденькі новобранці та новоприділені запасні старшини українці із австрійської армії, що в переважній частині не розуміли ідеології, мети і завдань такої політично-військової формації, якою були УСС. Також і під духово-ідейним оглядом значно обнизився престиж УСС, коли в боях на Лисоні і під Потуторами восени 1916 року попали в полон найстарші і найбільш випробовані учасники передвоєнного стрілецького руху та карпатських боїв, найкращі бойовики та передові носії того стрілецького духа, що був основою ідейно-моральної, політичної і бойової сили УСС. Відходили вони, здавалось, назавжди в далекі табори полонених. Але химерна доля захотіла інакше...

Бо якраз навпаки, тим Українським Січовим Стрільцям, що в роках 1914-1917 попали в московський полон на Сибір, на Волгу, до Туркестану, в копальні донецького та криворізького басейну і в інші місця бувшої широкої Росії, призначено було стати творцями нової формації Українських Січових Стрільців, у непередбаченій ніким новій історичній ситуації в Україні після березневої революції. Їм довелося стати організаторами, ідейними керівниками та основними військовими кадрами цієі нової, військової і революційної формації, що під старою назвою "Січових Стрільців" відограла важну ролю в історії української революції та своєю безпосередньою участю в збройній боротьбі за нашу державність була в критичних моментах рішальною силою. Вони започаткували той найсвітліший період історії Українського Січового Стрілецтва, що був основною метою його історичної місії.

Зараз після вибуху російської революції зорганізувався в Києві, в березні 1917 року, провід українського революційного руху: Українська Центральна Рада. По всій Україні почалася стихійна розбудова національного життя. Нестримний гін пробудженої нації виявився в могутніх, масових маніфестаціях. Визволена енергія організує розбуджені із довголітнього рабства народні маси. Засуджена ще недавно цілим світом на смерть, велика нація воскресла до нового життя. Організувалася українська армія, українізація обхопила всі частини російської армії, де служили українці. Українська Центральна Рада, під проводом Михайла Грушевського, своїм І-им Універсалом із гордістю та радісним ентузіязмом проголосила на весь світ, що "від нині самі будемо творити наше життя...", та стала авторитетним національно-державним представництвом українського народу. Усе це відбувалося скорим темпом, стихійною силою, протягом тільки кількож тижнів.

Ще недавно, коли амбасадор Французької Республіки при петербурзькій владі, М.Палеольог, запитував царського прем'єра Горемикина про стан української проблеми в Росії, то той самовпевнено заявив, що українська проблема в Росії взагалі не існує, а її тільки штучно пропагує нікчемна купка австро-німецьких шпигунів із Союзу Визволення України у Відні.¹⁶⁵ Ту саму мерзенну брехню повторив із думської трибуни московський міністер закордонних справ Сазонов 9 лютого 1915 р., заявляючи, що український рух в Росії утворився за німецькі гроші.¹⁶⁶ Так оклевечували московсью великодержавники український рух перед усім культурним світом, надаючи йому п'ятно німецької інтригb. А тепер і прийшов той передбачений Т.Шевченком час, коли в крові революції встала потоптана Московщиною українська правда. На сцену історії увійшла пробуджена велика українська нація.

Цей несподіваний величавий зрив українського народу був доказом його життєвої сили та будив у кожного великі надії на майбутнє. Невідхильною силою історичного процесу, вся українська справа та її зна чення, як рівно ж центр українських національно-державних змагань, перенеслись із дотеперішнього галицького П'ємонту на вільний, наддніпрянський материк, що станув на порозі свойого незалежного державного життя.

Коли УСС по австрійсьюм боці бойового фронту станули всею душею по боці Києва, то для УСС в російськім полоні відкрились широкі можливості віддати себе безпосередньо на службу українській революції, для праці над розбудовою української державности та для оборони її незалежности.

Полонені Українські Січові Стрільці та під їх впливом полонені старшини і вояки українці австрійської армії, усвідомили собі тепер свої обов'язки супроти України. Вони почули себе вже не в уяві, а таки в дійсності громадянами відновленої української держави. Щоб здійснити цю все живу ідею національної соборности, що присвічувала їм ще від передвоєнного періоду стрілецької організації, вони мріяли вже навіть про свою активну участь в офензиві української революційної армії на Галичину, щоб визволити її з-під австро-польського панування та з'єднати з Україною. А треба пам'ятати, що був це час, коли Центральні Держави ще сильно стояли на своїх воєнних фронтах і ніхто ще не передбачав розвалу Австрії. Це була в тому часі глибоко революційна ідея.

Не всі за нею пішли. Навпаки багато полонених українців вважали за доцільне бути далі вірними громадянами Австрії. Тих старшин УСС, що вирішили станути в ряди нової української армії, вони вважали "державними зрадниками". За це велася тоді завзята ідеологічна боротьба в таборах полонених. Крім страху перед воєнним судом, головним аргументом австрійських льоялістів було твердження, що, виступивши проти Австрії, втратимо всі дотеперішні національно-культурні здобутки в Галичині і Буковині. Так отже навіть у таборах полонених, серед радісного гомону революції, коли візія власної, незалежної держави ставала вже дійсністю, прийшлось Українським Січовим Стрільцям знову звести засадничу боротьбу за правильну лінію української політичної думки. Полонені УСС та їхні однодумці із бувших австрійських вояків і старшин, прислухаючись до далекого золотого гомону над Дніпром, двигнулись тепер до найбільшого в їх воєнній історії маршу, через тисячі верстов, щоб станути на службу визволеній батьківщині, в рядах українського війська. І як вліті 1914 року їх метою був княжий город Львів, звідки вони вирушили в бій за Україну, то тепер після трьох років кривавої війни, восени 1917 року, вони прямували до вимріяного, золотоверхого Києва, щоб віддати всі свої сили на оборону здобутої волі. І з тою самою стрілецькою піснею на устах вони їхали до Києва. З невмирущою піснею про червону калину. Перша частина цього стрілецького бойового маршу про визволення братів українців з московських кайдан, перед трьома роками у Львові мала ще в собі глибоку ударну силу, як безпосередній бойовий клич. Тепер, коли розвалилася царська Росія, а український народ ставав вільним, перед борцями за стрілецьку ідею остало нездійснене ще друге гасло цієї стрілецької пісні: "розвеселити Україну!" Це значить: забезпечити Україні щасливе життя, закріпити її силу, завести лад і порядок, зорганізувати власну сильну армію. Їм ніщо не стояло на перешкоді, щоб вернутись до свойого рідного села, до свойого міста, до своїх близьких і рідних та після кількалітнього полону відпочити заслужено по трудах. Їх не манила приємність повороту до своєї провінції. Бо вони вже від гімназійних років виховані в своїх таємних організаціях, в ідейній школі передвоєнного стрілецького руху та під час кривавого бойового шляху від Карпат до Поділля, виросли ідейно. Вони були твердо переконані, що їхня батьківщина, це не тільки та частина української землі, на території якої вони народились. Вони однаково любили всю ту землю, де жив один український народ.

З великими надіями, з гарячим бажанням якнайскоріше станути після довгої мандрівки на старовинній київській землі, минали бувші полонені УСС та їх однодумці московсько-український кордон. А станувши своїми ногами на українській землі, оповідає учасник, вони цілувалися в почутті безмежної радости, що вперше в своєму житті вступили в пороги обітованої землі, вільної України.¹⁶⁷

Утворення в Києві Куреня Січових Стрільців

Після кількох тижнів першого революційного захоплення, коли минули святочні дні маніфестацій та промов, коли вільний народ уже достаточно виявив стихійну радість із свойого визволення, настали сірі будні, щоденна праця над розбудовою нового життя. Перед Українською Центральною Радою були поважні труднощі та перешкоди на шляху до організації власної держави.

Зараз, при перших кроках самостійної української політичної праці, показалось, що нова російська демократична влада не співчуває із домаганнями українського народу, що вона не має охоти зрікатись своєї опіки над Україною та веде політику "старшого брата", правда, вже не під кличем "собиранія русских земель", а для збереження "єдиного революційного фронту". Почалась затяжна боротьба між Українською Центральною Радою і російським Тимчасовим Урядом. Побіч української влади урядував в Києві представник Петрограду та пильно слідкував, щоб удержати Україну при спільнім "котьолку". Найбільше боялись нові російські централісти самостійної, української національної армії. Тому забороняли військові з'їзди та розгромили перший український Богданівський полк, який їхав на фронт.

Щойно тепер показались страшні наслідки панування на Україні царської Росії. Обезсилена та зруйнована довголітньою московською неволею, Україна не мала своєї провідної верстви. Міста обмосковщено. Не було власного свідомого адміністраційного апарату. Брак потрібного опертя в масах, які продемонстрували стихійно на початку революції свої національні почування, але не освідомлені національно та не виховані політично, не були тою конструктивною силою, потрібною для державного будівництва. З тяжкими зусиллями прийшлось Українській Центральній Раді переборювати усі ці труднощі.

Коли в Росії прийшли до влади большевики, які своїм впливом захопили значні кола вояцтва і повели серед війська завзяту пропаганду проти української влади, вживаючи демагогічних кличів, тоді наступило значне ослаблення авторитету і сили Української Центральної Ради. Серед зукраїнізованих військових частин почала ширитись анархія. Виконна влада держави та її збройне рам'я - армія, недомагали сильно. Україна мала неборонені кордони. Українська влада не виявила достаточної енергії для створення хоч невеликої, але свідомої і боєздатної армії. Це було велике занедбання УЦРади. Та що найгірше, внутрі краю почались бунти і збройні виступи проти української влади збольшевичених українських військових частин, які гордились навіть іменами українських гетьманів.

Серед цієї загальної ситуації на Україні, полонені старшини і стрільці, що прибули сюди із таборів полонених, застали в листопаді 1917 року в Києві великий гурт галицьких і буковинських українців, які вже від кількох місяців брали активну участь у державному житті України, працюючи в різних урядових установах на технічно-організаційних посадах. Вони були зорганізовані у "Галицько-Буковинськім Комітеті".

Вже в липні 1917 року зродилась тут ідея створити окрему галицьку військову частину, якої завданням мало б бути: вишколення зразкової бойової формації, охорона Української Центральної Ради, збройна боротьба за відбиття Галичини і Буковини від Австрії та об'єднання з Україною. Однак двомісячні заходи "Галицько-Буковинського Комітету" в справі отримання дозволу на організацію такої військової частини, були без успіху через надто великі ще впливи в Києві російського Тимчасового Уряду.

При кінці жовтня 1917 року відбулось у Києві велике віче галичан, буковинців і закарпатських українців, щоб запротестувати проти дволичної політики Австрії супроти українців, а зокрема проти згадуваного вже вище цісарського акту з листопада 1916 року, що підготовляв передачу Східньої Галичини полякам. Учасники віча прийняли з великим одушевленням резолюцію про негайну потребу зорганізування галицької військової частини для боротьби проти Австрії, за визволення українських земель з-під австро-польського панування.

Щойно в половині листопада 1917 року, після упадку Тимчасового Уряду в Петербурзі, отримано дозвіл на формування галицької військової частини.

13 листопада 1917 року появилася в українській пресі, в Києві та інших містах України відозва "Тимчасової Головної Ради Галицьких, Буковинських і Угорських Українців", яка закликала добровольців ставати в ряди військової формації, якій надано назву "Галицько-Буковинський Курінь Січових Стрільців". В тій відозві говорилося:

"... Ми галицькі, буковинські і угорські українці, сини єдиного українського народу, в цей важкий час, почуваючи свою відповідальність перед будучими поколіннями, не можемо бути тільки глядачами, а повинні взяти як найдіяльнішу участь в творенні нового ладу на Україні і в закріпленні тих всіх свобод, які виборов собі український народ.

Сповняючи цей наш Святий обов'язок, ми повинні створити таку силу, яка змогла б допомогти українському народові здобути і закріпити те все, що було проголошено в Третім Універсалі. В порозумінні і за згодою Генерального Військового Секретаріяту - Головна Рада Галицьких, Буковинських і Угорських Українців приступає до переводження організації військових частей з галицьких, буковинських і угорських Українців..."

Відозву підписали: Іван Лизанівський, як голова, товариш голови Гр.Лисенко, секретар Федь Черник, члени: Микола Низкоклон, Іван Чмола, Євген Коновалець і Роман Дашкевич.¹⁶⁸

Та знаменна відозва, що так близько нагадує маніфести ГУРади та УБУправи в 1914 р., є історичним документом, що покликав до життя формацію Січових Стрільців в Києві. Почуття відповідальности та національного обов'язку були тими моральними спонуками, що керували її ініціяторами і творцями.

Крім згаданих вище осіб, до перших організаторів Куреня Січових Стрільців належали: В.Семець, А.Домарадський і Г.Гладкий.

Більшість підписаних під відозвою осіб, як також майже всі пізніші передові старшини і організатори Куреня Січових Стрільців - це були активні члени передвоєнних Січових Стрільців у Львові, або які воювали від 1914 року в рядах Українських Січових Стрільців.

Назва "Куреня Січових Стрільців" та особовий склад його організаторів і старшин вказували, що нова військова формація буде продовженням обох згаданих Стрілецьких формацій. Основана на тій же ідеології, зорганізована на засаді добровільности, та мала ту саму мету: здобуття і закріплення самостійної і соборної української держави. Першим командантом куреня призначив Військовий Секретаріят сот. Олександра Лисенка. Осідком та місцем кватирування куреня була касарня при вул. Пирогівській, ч. 9.

На оголошений поклик численно збиралися добровольці з полонених галицьких, буковинських і закарпатських українців, які втікали з різних російських таборів полонених та з великими перешкодами продиралися до Києва. Перші явилися добровольці з табору в Дарниці. Впродовж місяця було вже в курені коло 200 стрільців. Найбільша кількість свідомих добровольців прибула під проводом О.Думіна з Катеринославщини і Кривого Рогу - разом 263-ох. Вони прибули в половині січня 1918 р. та утворили другу сотню під командою І.Чмоли.

Організаційна, вишкільна і виховна праця

Початки організаційної праці при організації київських Січових Стрільців не були легкі. Спізнене на кілька місяців формування куреня почалось серед крайно несприятливих відносин, повного розвалу суспільно-державного життя, загальної анархії та безладдя, хаосу революційних настроїв, які дуже утруднювали усяку творчу державно-громадську працю. Новостворена формація вимагала основної перебудови на здорових засадах та мусіла відмежуватись від розкладових впливів і кличів.

Хоч ці перші добровольці, які зголосились до Січових Стрільців, були ідейним та національно свідомим елементом, то багато з них, пояснюючи фальшиво принципи демократії, захопилось новою ідеєю радянського ладу в війську. Агітатори, яким залежало на тому, щоб знищити українську збройну силу та не допустити до зорганізування здисцицлінованого куреня Січових Стрільців, ширили між Стрільцями недовір'я та ненависть до старшин. Внаслідок цього почали показуватись в курені ознаки безпорядків, безладдя в касарні, та часті мітинги. В перших тижнях існування куреня, його вартість була дуже мала. Але ідейна і патріотична більшість стрілецтва давала надію, що всі перешкоди переможеться.

В першій половині січня 1918 року прибула до Києва з табору полонених у місті Дубовка над Волгою більша група бувших старшин і підстаршин УССтрільців: А.Мельник, В.Кучабський, Р.Сушко, П.Пасіка, Д.Герчанівський, Ф.Микуляк, М.Матчак та інші, які як рядовики вступили в склад куреня Січових Стрільців. Разом із дотеперішніми старшинами та стрільцями (УСС), які вже були в складі куреня: - Ф.Черником, І.Чмолою, А.Домарадським, В.Семцем і іншими, - вирішили вони зреорганізувати Курінь Січових Стрільців та утворити з нього здисципліновану та боєздатну військову формацію.

На 19 січня 1918 року скликали курінні збори-віче всіх стрільців, на яких прийшло до остаточного бою між прихильниками виборности старшин і мітингового ладу в курені, та тими, які були за суворою дисципліною. Ці останні вияснили присутнім шкідливість радянського ладу в війську та безумовну потребу послуху наказам старшин. Вони доказували, що серед панівного довкруги розвалу й безладдя, тільки твердо здисципліноване та ідейне військо зможе відвернути ту велику небезпеку, що надтягає з півночі на Україну. Збори були дуже бурхливі, бо прихильників радянства підтримував присутній на них голова Всеукраїнської Ради Військових Депутатів та грозив роззброїти Січових Стрільців. Момент був критичний, бо від постанови зборів залежало дальше існування Січових Стрільців. Гарячі патріотичні промови старшин та деяких стрільців, переважно бувших УСС, вирішили перемогу стрілецької, державницької ідеї. Приявне на зборах Січове Стрілецтво майже одноголосно скасувало вояцькі ради в курені та постановило підчинятись без застереження наказам старшин та твердій військовій дисципліні.

Установлено однак новий чинник в організації куреня, що аж до кінця існування Січових Стрільців відіграв вирішну ролю в їх історії, а саме т. зв. "Стрілецьку Раду", яка мала на майбутнє вирішувати всі справи ідеологічного, політичного, а також організаційного значення. В її склад входив командант Січових Стрільців, команданти сотень та підібрані ними старшини.

На місце команданта куреня сот. О.Лисенка, назначено командантом Січових Стрільців Євгена Коновальця.

Перша Стрілецька Рада виробила основний плян реорганізації Січового Стрілецтва, при якому мав залишитись тільки кращий, ідейний і бойовий елемент, а решту мали звільнити. Рівночасно мусіли стрільці підписати заяву, що будуть готові боротись також проти Австрії. В казармі, що містилась в Духовній Семінарії на Подолі, заведено суворий лад. Обмежено вихід з казарми та примушено всіх спати в казармі, а не по приватних мешканнях, як це діялось у всіх інших частинах київського гарнізону. Заведено систематичну військову муштру, навчання та культурно-освітню працю, головно виклади і гутірки на політичні і біжучі теми. Старшини перебували вдень і вночі при стрільцях та працювали з повним самовідреченням. Щоб створити здисципліноване військо, старшини самі, власним прикладом, на кожному кроці впливали на стрільців і в цей спосіб здобули собі їхнє повне довір'я та пошану. Вже в короткому часі показались добрі наслідки нового стрілецького ладу в курені, який став передовою частиною українського війська в Києві.

В тому ж часі змінено назву куреня на "І Курінь Січових Стрільців", відкидаючи дотеперішній додаток про його галицько-буковинське походження. З тою хвилею стали Січові Стрільці всеукраїнським військом. І такою всеукраїнською, військовою формацією, і своєю ідеологією, і своїм особовим складом були Січові Стрільці весь час свойого існування.

Командантом усієї формації Січових Стрільців був Євген Коновалець, який керував загальними організаційними і політичними справами при співучасті Стрілецької Ради. Командантом куреня піхоти призначено Андрія Мельника, а курінним адьютантом Михайла Матчака. Курінь піхоти складався з двох сотень, з яких кожна мала понад 200 стрільців. І-ою сотнею командував Роман Сушко, 2-ою Іван Чмола. Крім цього була там запасна сотня (100 стрільців) під командуванням Василя Кучабського та сотня скорострілів (150 стрільців) під командуванням Федя Черника. Невеличким відділом гармашів командував Роман Дашкевич. Усі команданти сотень і відділів - це передвоєнні активні члени й провідники Січових Стрільців та майже всі старшини Українських Січових Стрільців.

Ідеологічні та організаційні принципи Січових Стрільців

Стрілецька Рада, переорганізовуючи курінь, обдумала основно свій плян, та обхопила в ньому всі проблеми, які треба було розв'язати при творенні основ нової революційної армії. Практику сліпого послуху, автоматичного виконування наказів, ізоляцію офіцерської касти від вояцтва, тупоумну бездушність, що робила вояка і старшину манекінами реакційного мілітаризму, треба було відкинути. На їх місце треба було впровадити нові організаційні принципи при творенні революційного війська, які відповідали б вимогам хвилі і здоровому розумові та були оперті на глибокому знанні суспільної психології і революційної практики.

І той гурт старшин І Куреня Січових Стрільців, який входив у склад Стрілецької Ради та займав старшинські становища, був до цього діла добре підготований. Вони, як старшини УСС, пройшли добру школу військової і громадсько-політичної практики та воєнного досвіду. Студії суспільних наук в полоні та практична обсервація процесу російської революції, збагатила остаточно їх суспільно-політичний світогляд. Безпомічність та безсильність молодої української влади стали для них безпосереднім поштовхом до рішучого творчого діла: творення сильної, боєздатної української революційної армії. І це своє військове знання та досвід вони сформулювали в певну систему організаційних правил, які в процесі боротьби Січових Стрільців були доповнювані та вдосконалювані. На її основі будувалася вся організація куреня Січових Стрільців та пізніших формацій, в першій мірі в Білій Церкві перед повстанням проти гетьмана.

З огляду на їх вагу подаємо в цілості ці правила, прийняті Стрілецькою Радою І-го Куреня Січових Стрільців в Києві дня 19 січня 1918 року:¹⁶⁹

1. Всяка демократизація устрою - але не духа армії - шкідлива. Армія мусить бути цілком централістичною установою, в якій відповідальність є лише перед зверхниками, ніколи перед підчиненими.

2. Дисципліни в революційній армії не можуть творити ні мертві приписи, ні кари, лише: віра в одну ідею, особистий вплив старшин на його підчинених, як розумної і владної одиниці, військові зайняття, внутрішній лад, точно означений наказами, та культурно-освітня праця.

3. Основною ідеєю Січового Стрілецтва є: "Самостійна Українська Народна Республіка, зложена з усіх українських земель, із таким внутрішнім устроєм, який вирішить вільна воля українських громадян без впливу війська з його насильницьким багнетом". В цій ідеї повинні виховувати Січового Стрільця його старшини, щоб він завсіди знав, за віщо повинен збройно боротися. Зі стрілецьких рядів слід безпощадно викинути кожного, хто не є готовий за цю ідею полягти, во ім'я засади - "якість перед скількістю".

4. Від стрілецького старшини вимагається: щоб терпів усі ті незгодини, які терпить його стрілець, чи в бою, чи в мирі, і так особистим прикладом скріплювати витривалість рядовика; щоб завше відносився до свого стрільця привітливо і з рівним настроєм, але не входив із ним у тісні товариські "фамільярні" зносини, бо вони підкопують його повагу, отже й дисципліну, і щоб не потурав настроям і бажанням вояцької маси, якщо вони шкідливі для військової справи, але завжди йшов назустріч бажанням своєї частини, щоб зробити сіре життя в казармі різноманітним і приємним; щоб рішуче вмів виступити проти безладдя, навіть коли б такий виступ погрожував його життю; щоб у бою був прикладом сміливости й холоднокровности, не вагаючись для прикладу наражувати своє життя; щоб у виконанні своїх обов'язків був взірцем самопосвяти. Прикмети старшини революційного війська ціняться вище його фахово-військового знання. Тому старшини займанницьких армій - австрійської та російської - мусять починати службу в Січовому Стрілецтві від рядовика, щоб доказати, що справа збройної боротьби за українську державність їм цінніша від їхнього старшинського ступня, і виявити такі прикмети характеру, в першу чергу почуття обов'язку на підрядних постах, які доказували б здібність стати старшиною теж у Січових Стрільцях.

5. Брак військового зайняття розвалює військо. Час вояка мусить бути заповнений так, щоб вільних годин у нього було менше, ніж зайнятих.

6. Ніяких провин, зокрема провин проти дисципліни, не можна лишати безкарно. Найменшою карою є докір старшини, найбільшою - виключення з рядів Січового Стрілецтва. Тілесних і принизливих кар Стрілецтво не знає ніяких. Але всякі кари (з рівночасним виключенням із Стрілецьких рядів) і кара смерти є допущені за всяке свавілля у відношенні до мирного населення, бо безчинства руйнують дисципліну й перемінюють військо в озброєну юрбу.

7. Виховання Січового Стрільця повинно викликати в нього в першу чергу почуття особистої чести, в другу - почуття гордощів на Січове Стрілецтво, бо це необхідні і підставові прикмети доброго вояка. Інтенсивною культурно-освітньою працею слід поширити світогляд Січового Стрільця, бо чим вояк більше освічений, тим кращий.

Щойно маючи перед собою текст по вищих організаційних правил, можемо зрозуміти загадку: в який спосіб зуміло Січове Стрілецтво поєднати у своїй праці і боротьбі ті прикмети вояка, які характеризували Січового Стрільця як здисциплінованого бойовика, з принципами демократії, революційного світогляду та кличами свободи й рівности. І ми бачимо глибоку розв'язку цієї проблеми в першій тезі тих принципів, де сказано, що армія є своєрідною організацією і не може бути побудована на засадах формальної, устроєвої демократії. 3верхники (старшини) не є відповідальні перед підчиненими. Але дух війська повинен опиратись на основних засадах демократичної ідеї. Дух посвяти, віра в ідею та довір'я до старшини, культурна поведінка та привітливе відношення старшин до стрільців, виховання в Стрілецтві почyггя особистої гідности та особистої чести, однакова мета босротьби - це все елементи людської, демократичної ідеї, яка не має нічого спільного з всякими демагогічними гаслами, що їх довкруги кидала злочинна большевицька пропаганда і які темна маса приймала.

Січові Стрільці у своїх організаційних тезах блискуче розв'язали і сформулювали трудні і вічні проблеми: демократія і військо, наказ і свобода, ці формальні антитези, що почавши від французької революції, ворушили і ворушать умами передових політичних мислителів.

Про внутрішній устрій держави - по думці повищих принципів - має вирішити тільки вільна воля її громадян, при чому виразно застережено, що цей вільний вияв волі населення має відбутись без впливу війська. Це мудре становище Січових Стрільців є доказом їхньої пошани до закону, до народоправства, до вияву волі народу, як єдиного джерела правопорядку і ладу громадського, відкидаючи одночасно рішуче всяке вмішування війська у внутрішні справи держави. І Січові Стрільці весь час свойого існування дуже суворо додержувалися засади своєї аполітичности, не вмішувались ніколи самовільно у внутрішні політичні українські проблеми, не мали ніколи амбіції старатись за участь у владі та навіть відмовились від прийняття пропонованого їхньому репрезентантові високого становища в уряді. Тому всякі протидержавні підшепти та інтриги не находили в Січових Стрільців ніякого відгуку і ніяка політична партія чи група не змогла найти в них особливої піддержки чи симпатії. Суверенність Самостійної і Соборної Української Республіки була їх найвищою ідеєю, а готовість полягти за цю ідею - їх життєвою програмою. І це становище Січових Стрільців охоронило їх перед популярним на Україні явищем отаманії та можливим закидом надужиття військової сили для політичних цілей.

І тому Січові Стрільці були військом модерним, революційним і демократичним, вірним своїй основній ідеї: Самостійної, Соборної Української Народної Республіки. Цю основну свою ідею вони видвигнули ще перед 22.І.1918 року та більш як рік перед 22.І.1919 року.

Озброєні залізною дисципліною та високими ідейними засадами демократії, Січові Стрільці виправдали вповні ті надії, які на них поклала Українська Центральна Рада.

Перша зустріч з дійсністю

Після большевицького перевороту в Московщині найшлась Україна перед безпосередньою загрозою московсько-большевицької агресії. Большевики рішили за всяку ціну повалити владу Української Центральної Ради. Опираючись на змосковщенім населенні міст, вони підготовляли переворот в Києві та інших містах України. В тій цілі повели шалену агітацію між рештками зукраїнізованих полків, стараючись перетягнути їх на свій бік. І це їм, на жаль, в багатьох випадках удавалось.

В другій половині січня 1918 р. почали московські большевики наступ на Україну. Українська Центральна Рада найшлась у надзвичайно важкому положенні. Не зорганізовано навіть малої армії, зложеної хоч би з кількох, але певних і здисциплінованих полків. Лиш невеликі та незорганізовані військові частини були готові боронити Україну. Деякі відділи почали формувати щойно тоді, коли большевики, під командою Муравйова і Антонова, зайняли вже Полтаву. Зукраїнізовані полки заявляли невтральність, а деколи переходили на сторону ворога. Геройська оборона Крутів, ідейною але військово невишколеною сотнею київських студентів, закінчилась трагічно.

Для Січових Стрільців надійшла пора виступити вперше до боротьби на оборону загроженої української волі. Перший бойовий наказ для Січових Стрільців дістала 23 січня 1-ша сотня під командою сот. Р.Сушка, в силі около 200 бойовиків. Вона виїхала разом з сотнею Чорних Гайдамаків (Юнацькою Школою) в напрямі Полтави з завданням стримати наступаючі большевицькі сили. "З Чорними Гайдамаками, оповідає командант сотні СС, ми відразу заприязнились. Це була дійсно "юнацька школа". Дисципліна у них була повна. Це було не те, що ми бачили по інших частинах київського гарнізону. Дисципліна і постава нашої сотні, що нагадувала регyлярне військо, імпонували дуже юнакам..."¹⁷⁰

Під станцією Кононівка Чорні Гайдамаки і Січові Стрільці стримали большевиків, але після тяжкого бою уступили перед десятикратно більшими силами ворога.

При відвороті до Києва стрінулись Січові Стрільці вперше із трагічною дійсністю української революції. На станції Бровари стояв зукраїнізований полк ім. Наливайка в силі 1400 багнетів. Під впливом большевицької агітації він збирався вдарити на Київ, проти Української Центральної Ради. Висланий із того полку підривник, якого зловлено, намагався висадити в повітря поїзд Січових Стрільців ладунком піроксиліни. Сотня Січових Стрільців, при допомозі деяких старшин того полку, роззброїла 1400 салдатів. Забрано 2500 крісів, 75 скорострілів, 8 гармат та багато іншого воєнного матеріялу.

Командант сотні, яка переводила повищу операцію, в своїх споминах таке говорить про цю трагічну подію: "Стрільці хоч і раділи з самого переведення, то гірко відчували цю трагедію народу. Дикі азіяти з Муравйовим тиснули на Київ, а український полк, так гарно озброєний, доводилося роззброїти. Завелика була в них несвідомість. Не дивно, що нас прийняли Наливайківці за чехословаків. Бо де ж то? В той час, коли "воля" панувала на Україні, являється сотня дисциплінована, слухняна, з поняттям порядку, спаяна одним духом, без жадоби грабунку і насильства! Це не могли бути українці в понятті місцевого населення: це мусіли бути тільки - чужинці".¹⁷¹

Та подія була великою трагедією для Січових Стрільців. Їм було незрозуміле, що в грізнім моменті для столиці України, коли українська влада палкими відозвами закликала всіх вірних синів України ставати до зброї на оборону загроженої волі, досвідчені і добре вишколені українські полки не тільки не ставали під прапор Української Центральної Ради, але навпаки організовано переходили на сторону ворога України. А невеличка, ідейна і вірна Україні горстка Січових Стрільців, замість того, щоб посвятити себе всеціло боротьбі з ворогом та підготовитися до оборони української влади, була змушена звернути свої багнети проти рідного, несвідомого брата, проти озброєного yкраїнського полку...

Бої Січових Стрільців на вулицях Києва

В тім часі, коли проти большевицьких військ на Лівобережжі змагався в нерівнім бою Лівобережний Кіш під проводом Симона Петлюри та 1-ша сотня Січових Стрільців, в самім Києві вибухло грізне большевицьке повстання. Воно поставило в стан поважної загрози українські сили в місті та зокрема саме існування української влади.

В днях 27 до 29 січня зайняли большевицькі диверсанти київський арсенал, всі залізничі двірці, частину міста Поділ та серед завзятих вуличних боїв почали просуватися в напрямі середини міста, де в будинку Педагогічного Музею відбувалися безперервно засідання Української Центральної Ради під проводом Михайла Грушевського.

В обороні УЦРади станули до боротьби тільки зібрані на швидко невеликі частини з давніх зукраїнїзованих полків та різні окремі відділи Вільного Козацтва. Та вони, не зважаючи на велику хоробрість, не мали бойових успіхів, бо кількістю були невеликі, а крім цього не були об'єднані кріпкою та одностайною організацією й стислим бойовим пляном. Добре держалися рештки зукраїнізованих полків на Печерську, а під Арсеналом - сотні Вільного Козацтва, що складалися із студентства й робітництва, а зокрема т. зв. Дніпровська сотня¹⁷² і полк ім. Гордієнка. Сили большевицьких повстанців були більші та краще зорганізовані. Вони складалися з місцевого московського населення.

Курінь Січових Стрільців був від першого моменту повстання в гострім бойовім поготівлі, підготовляючись інтенсивно до сподіваного вирішного бою. Прочищувано кулемети, випробовувано кріси, йшли вправи як поводитись у вуличних боях. В полудне 29 січня настала критична ситуація. Большевики дійшли під Хрещатик та Бібіківський бульвар, на Пирогівську вулицю і зайняли готель "Прага", віддалений тільки на чотириста кроків від будинку УЦРади, який вони почали сильно обстрілювати. УЦРада якраз засідала в повному складі. Стрілецька казарма в Духовній Семінарії була окружена большевиками та відрізана від центру міста і від УЦРади.

Деякі відділи оборонців Центральної Ради обсадили найближчу околицю її будинку, відстрілюючись майже безнадійно. Так отже вся українська влада, члени Генерального Секретаріяту і Української Центральної Ради найшлися в крайній небезпеці, а українська державність перед очевидною можливістю ліквідації. Вся еліта української нації, увесь її провідний актив, творці і автори Четвертого Універсалу, президент Михайло Грушевський та його співробітники при віднові української державности, опинились несподівано перед загрозою неминучого фізичного знищення. Українська нація найшлась в критичнім моменті своєї історії.

У цій тяжкій історичній хвилині Командант Січового Стрілецтва негайно видав наказ Куреневі Січових Стрільців виступити в бій. Курінь отримав бойове завдання вдарити в головну большевицьку групу, що наступала з Подолу, зіпхнути її по Великій Володимирській назад за Дніпро та зліквідувати повстання також на Подолі. Тому, що 1-шу сотню перед кількома днями вислали на фронт проти большевиків на Лівобережжя, до бою Виступили: 2-га сотня Івана Чмоли в силі около 180 багнетів та Сотня скорострілів Федя Черника із 8 скорострілами та 120 стрільцями. Усі інші стрілецькі відділи з 2-ма скорострілами залишились як резерва у казармі під командою Василя Кучабського. Усією бойовою акцією мав керувати Андрій Мельник.

Старшина-учасник і очевидець цього тяжкого, славного першого бою Січових Стрільців в столиці України, що почався по полудні 29 січня 1918 року, - так його змальовує:¹⁷³

"Хто не хоче полягти, хай відступить на бік!" - заявлено перед виступом Січовим Стрільцям. Не відступив ніхто. В год. 2,45 по полудні входова брама в казармі відчинилася, на ній станув грузовик зі скорострілом і відкрив огонь по большевиках, що залягли від Львівської. Рівночасно під проводом Петра Пасіки пішов у бій перший стрілецький відділ. Він швидко зайняв Львівську і вдарив на Сінну Площу.

Тут зав'язався короткий, але надзвичайно кривавий бій. Там один із перших був важко ранений Петро Пасіка. На заімпровізованім броневику за кілька хвилин полягла вся залога. Один тільки наводчик у живих остався і, не відриваючись від скоростріла, ні на хвилину не переставав обстрілювати большевиків. Тут рішив удар Січових Стрільців на багнети й ручні гранати. Сінну Площу здобуто.

Після того перший відділ Січових Стрільців під проводом Федя Черника пробіг Велику Житомирську серед вогню, що сипався з домів. Від будинку Старокиївського Поліцейського Участку, що на розі Великої Житомирської та Великої Володимирської, густо обсадженого сильним большевицьким відділом, він стрінув важкий опір. Тут два стрілецькі скоростріли підсунулися аж під будинок і своїм огнем розторощили ворожий скоростріл, що стояв у брамі будинку. Тридцять стрільців вдерлися в браму й ручними гранатами здобули поверхи будинку, одну кімнату беручи за другою. Самих полонених узяли тоді поверх 70. В околиці Трьохсвятительської відділ стрінув непереможний ворожий опір. Ввесь час на тилах першого стрілецького відділу не вгавали постріли з будинків. На них раз-у-раз мусіли звертатися стрілецькі скоростріли. Здобута вулиця нарешті втишилася.

Такі величезні втрати мав перший стрілецький відділ, що вночі довелось післати йому на підмогу одну чоту новобранців, щоб робила службу на його тилах. Всю ніч на цьому відтинку Не вгавав бій. Большевики пробували відкинути стрільців зі здобутих позицій, але безуспішно. Тоді підтягнули міномети, важкими мінами густо обстрілюючи стрільців.

Поки перший стрілецький відділ Федя Черника приймав на себе найтяжчі удари, другий відділ під проводом Івана Вирвича легко дійшов Великою Підвальною під готель "Прага" і здобув його, а також Старокиївський Участок. Так припинено безпосередній обстріл будинку Центральної Ради. Під вечір відділ зупинився перед Софійським Майданом, виславши стежі аж по Хрещатик. Третій відділ Івана Чмоли дійшов до Софійського Майдану. На другий день, 30 січня, відділ Івана Чмоли після бою зайняв Михайлівський монастир, а відділ Івана Вирвича дійшов по Хрещатик та здобув Володимирську Гірку і перервав большевицький зв'язок між Подолом і Печерським. У боях відділу Вирвича взяли дуже визначну участь й інші відділи оборонців Центральної Ради, головно Вільні Козаки, що першого дня бою боролись на Хрещатику в околиці Думської Площі. Але важкий бій кипів весь цей день на відтинку Федя Черника в околиці Трьохсвятительської, де большевики скупчили всі свої сили, щоб проломитися в середину столиці. Туди теж впродовж дня Січові Стрільці кинули все, що мали, за виїмком одного скоростріла й 15-ох новобранців, які боронили доступу до казарми проулками з Подолу. Сам будинок казарми боронили навіть ті ранені Січові Стрільці, які могли стріляти з вікон. Кілька разів ходили стрільці під проводом Федя Черняка в наступ на Трьохсвятительську, і всі рази відбили їх большевики. Большевицькі протинаступи теж криваво відбито.

Третього дня, 31 січня, всі стрілецькі скоростріли, за виїмком одного, скупчилися на відтинку Федя Черника проти Трьохсвятительської. Побудовані за ніч большевиками барикади розсічено вогнем стрілецьких скорострілів на тріски. Під охороною цього вогню ще раз пішли тут Січові Стрільці в наступ, зламали ворожий опір і дійшли до Андріївського Спуску. Дорога на Поділ лежала перед ними відкрита. Рівночасно большевицький полк Георгієвських Кавалірів ударив від Подолу на казарму Січових Стрільців. Криваво відбитий, - відступив. Перемога Федя Черняка на відтинку Трьохсвятительської вулиці та успішна оборона казарми стрільцями, - перерішила долю Подолу й усього большевицького повстання.

Четвертого дня, 1 лютого вранці, почалося здобування Подолу. Під проводом Василя Кучабського та Івана Чмоли, з якими рушили й інші відділи оборонців Центральної Ради, ведено наступ на Поділ. Впродовж дня обидва стрілецькі відділи в бою, деколи дуже завзятому, здобули Поділ із Житомирським Базаром і Фроловським монастирем, який здобув Дашкевич своїми гармашами.

П'ятого дня, 2 лютого, вибито рукопашним боєм із Щекавицького цвинтаря, положеного на стрімкій і важко доступній горі останній більший відділ большевицьких повстанців, який закріпився там попередньої ночі в силі 300-400 багнетів.

До повної української перемоги залишився ще Печерський Арсенал та залізничі двірці".

Цей опис першого збройного виступу Січових Стрільців, змальований його учасником, відомим істориком, на основі його власних спостережень та свідоцтва інших учасників, стрілецьких старшин, зображує нам точно тодішню критичну ситуацію, яка заіснувала в Києві в хвилі вибуху грізного большевицького повстання. Він змальовує цю рішальну ролю в обороні столиці України, Української Центральної Ради і української державности взагалі, яку тоді довелось відограти щойно недавно основаному куреневі Січових Стрільців, а властиво його частині, бо 1-шу сотню, що творила понад третину куреня, перед тижнем вислано в розпорядження Лівобережного Коша для стримання наступу московських большевиків із Полтави.

Протягом п'ятиденних, тяжких і дуже кривавих боїв з великими, добре обізнаними із місцевим тереном, ворожими силами, Січові Стрільці були основною, ударною військовою силою, яка при нечисленній кількості бойовиків, завдяки своїй зразковій зорганізованості, знаменитій дисципліні, серед незвичайно тяжких умов вуличної боротьби у півмільйоновім місті, разом з іншими українськими військовими частинами, віднесла блискучу перемогу. І це шляхетне і горде почуття чести, що якраз їм, Січовим Стрільцям, припав цей високий обов'язок своїми грудьми боронити мури дорогої, старовинної столиці України, не спиняло їх перед ніякою небезпекью, а навпаки сповняло їх серця щастям та гордістю. Цей обов'язок вони вповні виконали, рятуючи існування Української Центральної Ради, якої знищення в тому часі, коли в Бересті рішались якраз переговори про міжнародне признання самостійної державности України, було б катастрофою.

Цей переможний бій Січових Стрільців за столицю України коштував їх дуже багато жертв в убитих і ранених. Втрати виносили около половини їхнього бойового стану. Між убитими був також один з перших організаторів і ідеологів передвоєнного стрілецтва у Львові, кол. голова таємної середньошкільної організації в Самборі, УСС, студент львівського університету Василь Семець.

Вкінці треба зауважити, що цей знаменитий київський бій Січових Стрільців та інших частин, що брали в ньому участь, на жаль, не знайшов належного відзначення в традиції наших визвольних змагань, а зокрема в традиції Українського Січового Стрілецтва, хоч своїм характером та історичним значенням він на це заслуговує.

Остаточну перемогу над большевицьким повстанням в Києві осягнено тоді, коли на відсіч вирушили 2 лютого з лівого берега Дніпра, з Дарниці: Гайдамацький Кіш під проводом Симона Петлюри та 1-ша сотня Січових Стрільців і інші менші військові відділи. Вони сфорсували смілим і рішучим ударом, із великими кривавими втратами, переходи через обидва мости на Дніпрі та продерлись у напрямі Печерська, займаючи Лавру.

На другий день 1-ша сотня СС з куренем Гайдамаків та Дорошенківцями пішла в наступ на київський Арсенал, здобуваючи в тяжких боях дім за домом. Начальник штабу куреня Гайдамаків так змальовує фрагмент наступу на Арсенал: "... звідти летять ручні гранати, такає кулемет, а разом з тим з інших домів ворог стріляє по нас з кожної щілини. Бійка, страшна вулична бійка, розпочалася. Січові Стрільці вриваються в дім, кидають гранати, а через кілька хвилин вертаються, обличчя розпалені, докладають, що все покінчено, на місці залишилось 15 трупів ворога".

Весь день йшов завзятий бій. Вільні Козаки, Гайдамацький Кіш, Січові Стрільці, Гордієнківці, гармати Алмазова й інші частини, безперервно атакували Арсенал. Той же старшина оповідає про фінал боїв за Арсенал: "...Бій стихає. На рано о 5 годині над Арсеналом видко білий прапор, а у слід за тим з нього виходить до 2000 людей. В 9 годині Гайдамацький курінь і Січові Стрільці під згуки "Ще не вмерла Україна" рушають у центр Києва".¹⁷⁴

Так отже і 1-ша сотня Січових Стрільців в складі 180 багнетів, рішальною участю при здобутті мостів на Дніпрі та в наступі на Арсенал, вплела і свою китицю червоної калини в лавровий вінок слави куреня Січових Стрільців.

Відворот з Києва і поновне здобуття столиці

Але не зважаючи на криваво окуплену перемогу героїчних оборонців Києва, його упадок був невідхильний. Большевицькі банди Муравйова, що наступали на Київ із Лівобережжя, ще того самого дня станули над Дніпром. Після тяжкого обстрілу міста большевицькою артилерією та після дводенних завзятих боїв, зморені тяжкими змаганнями оборонці Києва в ночі з 7 на 8 лютого залишають столицю і подаються на захід в напрямі Житомира.

Січові Стрільці дістають від уряду наказ забезпечити шлях відступу з Києва на захід, а зокрема скріпити стежами шлях зі Святошина до центру Києва, щоб Центральна Рада під певною охороною Січових Стрільців безпечно опустила столицю в напрямі Житомира.

Відступ Січових Стрільців та інших військових частин на захід, - це не був відхід у безпечне запілля, а тільки дальша, боротьба вздовж залізничих шляхів, крізь околиці, обсаджені сильними збольшевиченими військовими відділами, серед безперестанних, часто тяжких боїв. Обі піхотні сотні Січових Стрільців, сильно проріджені після київських боїв, а саме 1-ша сотня Романа Сушка і 2-га сотня Івана Чмоли, йшли як авангард, як охорона уряду. Приходилось зводити не раз тяжкі бої з ворогами. Під Бердичевом мала Запорізька Дивізія запеклі бої із большевицькими частинами. Для здобуття важної позиції, станції Коростень, Січові Стрільці пішли в наступ як авангард. Після тяжких боїв Січові Стрільці здобули Коростень, пізніше 2-га сотня Січових Стрільців зайняла Сарни.

Під час відвороту з Києва, дійшла до відома Січових Стрільців, 9 лютого, дуже відрадна вістка про заключення міждержавного договору між Україною й Центральними Державами та признання ними Української Народної Республіки незалежною державою. З українського боку були це відділи Січових Стрільців, що в Маневичах, близько бувшого воєнного фронту, перші стрінулись із німецькими військами, які йшли на Україну.

Розпочався тепер поворот української влади до Києва. Головним шляхом Коростень-Київ наступали Січові Стрільці і Гайдамацький Кіш, яким проводив Симон Петлюра. Після багатьох сутичок та більшого бою над річкою Ірпень під Києвом, в якому обі стрілецькі сотні ударом на багнети та батерія Січових Стрільців під командою Романа Дашкевича, відкинули ворога поза Ірпень. Січові Стрільці та Гайдамацький Кіш 3 березня 1918 року перші ввійши до визволеної столиці, якої населення з великою радістю вітало визвольників. Генерал Кірей, помічник команданта Гайдамацького Коша Симона Петлюри, став з того часу великим приятелем Січових Стрільців. Він говорив тоді про них, що "вони зуміли в той час зорганізувати майже регулярну військову частину".

Із визволенням Києва закінчився перший період трудів, боротьби, жертв і слави Січових Стрільців у власній державі. Коли тепер для України надійшла можливість спокійної, конструктивної праці, та відпала загроза для її безпеки, то здаватись могло, що роля Січових Стрільців скійчилася та їх дальше існування неактуальне. Та найвшций політично-ідейний і організаційний авторитет Січового Стрілецтва, яким завсіди була Стрілецька Рада, ще в Сарнах вирішила, що поки в Україні не зорганізується сильна власна армія, оперта на загальному обов'язкові військової служби, до того часу повинні існувати Січові Стрільці, як збройна опора Української Центральної Ради та запорука внутрішньої сили й ладу в державі.

На вершинах організації і бойової сили

Йдучи по думці цього рішення, Січове Стрілецтво після повороту в Київ, вступило в новий період своєї організаційної праці. Серед сприятливих відносин та повного спокою воно розбудувало та значно поширило свою формацію. Уряд Української Центральної Ради, а зокрема її голова М.Грушевський, поставились до нього з великою увагою та пошаною. Січових Стрільців визнано за гвардію війська України і залишено в Києві для охорони уряду, допомагаючи їм всебічно в їх організації і поповненні.

Пішла дуже енергійна організаційна праця. Січові Стрільці показали себе незрівняними організаторами. Розпочато формування нових сотень через набір добровольців, наплив яких був великий. В Запасному курені провірювано докладно характер, минуле та мотиви зголошення до СС. Віддалювано всякий підозрілий елемент та осіб непевних з морального боку. Бувші старшини (російські чи австрійські) мусіли заявити згоду служити в СС від рядовика. Охотник мусів погодитись на строгий службовий режим. Вкінці підписував відповідне писемне зобов'язання. Найточніший добір переводив до своєї сотні скорострілів Федь Черник, бо служба в скорострільній сотні вимагала найкращої вояцької постави в боях. В процесі вишколу відпадала частина зголошених. Заведено дуже гостру муштру і навчання. Обережно підібраний та в основі ідейний і свідомий елемент, після переведеного основного вишколу швидко дорівняв старим сотням куреня.

Зорганізовано та введено в життя зразкову школу для підстаршин. Відновлено склад старшинських кадрів.

Стрілецьке командування іменувало стрілецьких старшин не по думці постанов українського військового міністерства, яке не признавало старшинам постійних старшинських ступнів, а тільки кваліфікувало їх на основі виконуваної службової посади. Стрілецька Рада вирішила залишити в Січовому Стрілецтві сталі старшинські ранги. Перед іменуванням старшин Стрілецька Рада висловлювала свою опінію про фахові і моральні кваліфікації кандидата на старшину, а якщо не було застережень, то повний збір стрілецьких старшин мусів також дати свою згоду на іменування. Щойно після цього Стрілецьке командування іменувало даного кандидата старшиною Січових Стрільців.

Ця оригінальна січово-стрілецька практика при іменуванні старшин, та ці безумовно суворі вимоги, які ставилось кожному кандидатові на старшину, є доказом серйозности та почуття великої відповідальности найвищого органу Січового Стрілецтва, - Стрілецької Ради. В цьому і містилась одна з основних передумов сили і боєздатности та ідейної спаяности Січових Стрільців.

Завдяки наполегливій праці стрілецьких старшин, уже протягом кількох тижнів вишколювані і виховувані добровольці стали Січовими Стрільцями. Крім муштри та військового вишколу, звертали велику увагу на духово-моральний стан стрільців, їх бадьорий настрій, культурне і товариське відношення підстаршин і старшин до стрільців. Зорганізовано постійну культурно-освітню працю, курси, читальні, хори, драматичний гурток, бібліотеки, реферати, дискусії, прогулянки до церков, музеїв і театрів, - одним словом, - усе, що виховувало стрільця на культурну людину та свідомого громадянина. Старшини своїм прикладом виховували стрільців, живучи в касарні при сотнях та харчуючись разом зі стрільцями. Зокрема добре поставлено виховну і культурно-освітню працю в стрілецькій артилерії.

З кінцем квітня 1918 року, це є продовж не цілих двох місяців, на місце прорідженого куреня станув у Києві піший полк Січових Стрільців в складі трьох куренів по чотири сотні (в сотні 160-170 багнетів). Командантами куренів у тому часі були: Роман Сушко, Іван Чмола і Василь Кучабський. Команданти сотень: Андрій Домарадський, Осип Думін, Іван Рогульський, Микола Загаєвич, Іван Андрух, Микола Бісик, Федь Мамчур, Мирон Маренін, Дмитро Бочан і Іван Чорниш.

Крім піших сотень належали до полку дві сотні скорострілів, разом 16 скорострілів, обидві під командою Федя Черника.

Кінною частиною в силі 50 шабель командував Франц Борис. Артилерія СС побільшилась до двох батарей під командою Романа Дашкевича та його заступника Михайла Кураха. Січове Стрілецтво виросло на сильну військову формацію в лучній кількості около 3000 боєвиків.

Усім Січовим Стрілецтвом керував штаб з Євгеном Коновальцем у проводі. Технічно - організаційну працю провадив Андрій Мельник з помічником Михайлом Матчаком та адьютантом Грицьком Гладким.

В цьому періоді історії Січового Стрілецтва треба відмітити знаменне явище. В його склад включилось уперше поважне число наддніпрянців, які творили одну четверту частину полку.

Це вперше в історії новітніх українських збройних сил осягнено дійсну соборність зброї і боротьби. Між стрільцями із обох колишніх займанщин затерлись різниці походження. Січові Стрільці перестали бути галицькою військовою частиною, а стають всеукраїнською формацією, у якій служать уродженці всіх українських земель, об'єднані одним стрілецьким духом, одною соборницькою ідеєю. В процесі спільних змагань і боротьби, окремі СС затрачували прикмети, набуті в літах неволі в різних займанщинах. В рядах Січових Стрільців вони духово переродились та стали вояками єдиної України.

Той соборницький дух, що від початку існування Січового Стрілецтва був його провідною ідеєю, тепер став здійсненим фактом. Січові Стрільці в своїх найшляхетніших почуваннях національної відповідальности, нищили довкруги себе вщіплену в нас в минулому нашими ворогами, отрую взаємного недовір'я та відкидали всякі підшепти і голоси, які утривалювали чужинецьке роздертя нашої нації.

Уряд Української Центральної Ради з повним зрозумінням і довір'ям ставився до організаційної, творчої праці цього передового відділу українського війська, і тому після закінченої організації повного стрілецького полку, плянував у порозумінні з командуванням та Стрілецькою Радою негайно приступити до розгорнення широкої і основної розбудови української армії. Зразком організації армії, її дисципліни і духа - мав бути створений полк Січових Стрільців. Зокрема президент Михайло Грушевський, що весь час з глибокою любов'ю та подивом і вдячністю відносився до Січових Стрільців, був тим державним мужем, який після прикрого і трагічного досвіду минулих місяців, присвятив свою особливу увагу справі організації молодої, сильної української армії. В окремій статті: "Армія" він писав у тому часі: "Коли охоронним засобом нашої держави має бути армія, треба подбати, щоб її скласти якнайкраще, влити в неї елементи здорові, надійні, дати їй напрям певний і незломний... Нам доконче потрібна хоч невелика, але добра, тверда, дисциплінована армія. Треба раз поставитись до армії не як до якоїсь свалки, куди скидають найменш цінні, на ніщо краще непридатні елементи, а як до окраси держави і нації, ії почетну варту, куди йде все що найкраще, найбільше перейняте щирим, серйозним відношенням до держави, її демократичних, соціяльних і національних завдань, не за напасть, не за страх, а за совість, щоб віддати кілька найкращих літ сповненню найвищого громадського обов'язку: боронити найвищі народні досягнення своєю кров'ю!"¹⁷⁵

Ці самі знаменні думки повторив М.Грушевський у своїй "Історії України", де він про пляни українського уряду після повороту до Києва писав так: "На чергу дня виступали пекучі, негайні справи внутрішнього упорядкування... утворення армії, власної, твердої, дисциплінованої армії, яка б в найближчих роках, поки буде змога перейти до міліційної оборони, послужила запорукою політичних і соціяльних здобутків України!"¹⁷⁶

Коли Грушевський писав ці слова, мав перед собою правдивий образ майбутньої української армії: доброї, твердої, дисциплінованої. Він мав на думці, при його допомозі сформований полк Січових Стрільців, що став уже почетною вартою та окрасою держави і нації.

І так з кінцем квітня 1918 року знайшлися Січові Стрільці перед великої ваги історичним завданням - стати кадрами, основою української армії. Можливість плянової праці у досить спокійний час будила багато творчих задумів і надій. Запляновано заснувати школу старшин Січових Стрільців, що мала б бути зав'язком української військової академії. У ній мали виховуватись молоді, майбутні провідні старшини для всієї української армії. В Січового Стрілецтва вже зродилась вимріяна візія сильної та вірної Україні армії, що в короткім часі поставить українську державність на твердий, здоровий і непохитний грунт власної сили нації.

В тому ж часі, на половину місяця травня, запроєктовано Українською Центральною Радою скликання Українських Установчих Зборів, що мали на основі власної конституції покласти тверді підвалини під незалежну українську державність.

І саме в цьому зворотному моменті нашого державного будівництва, коли розбудова власних збройних сил Української Народної Республіки починала здійснюватися, доля не заощадила українській нації нового удару, який прийшов тим разом з іншого боку.

Січові Стрільці вірні Українській Народній Республіці

Незабаром після того, як німці та австрійці прийшли в Україну, почали вони міняти своє льояльне відношення до УЦРади та стали поводитися, як завойовники України. Проголошений в Четвертому Універсалі плян широкої земельної реформи через поділ поміщицьких маєтків, викликав незадоволення між московськими і польськими землевласниками. Вони використали прихід німецьких і австрійських військ, щоб при їх помочі не допустити до виконання того пляну. Вони робили заходи перед німецькою владою, щоб вона зліквідувала Українську Центральну Раду. До них прилучилися також московські промислові, торговельні і фінансові кола, які також не були задоволені соціяльним законодавством УЦРади. Одночасно всі вони були ворогами української державности, яку репрезентувала УЦРада.

Німці прийняли до уваги ці заходи реакційних кіл, думаючи, що великі землевласники зможуть успішніше та обильніше забезпечити Центральні Держави збіжжям, ніж маси дрібного селянства. Крім того, німецька політика почала в тому часі підготовляти плин відбудови "єдиної, неділимої" Росії, уважаючи небажаним для себе дальше існування незалежної української держави.

Німці, зговорившися з поміщицько-реакційними елементами, почали готуватися до скинення влади Української Центральної Ради. На два тижні перед гетьманським переворотом Січові Стрільці дізналися про намір німців форсувати ген. Павла Скоропадського на гетьмана України та розв'язати УЦРаду. Стрілецьке командування поінформувало тоді про це негайно президента М.Грушевського та інших членів УЦРади. На це заявив през. Грушевський, що нема чого лякатися, бо він має певні відомості, що УЦРаді ніщо не грозить.¹⁷⁷

В наслідок цієї заяви президента напад німців на будинок УЦРади в дні 28 квітня заскочив Січових Стрільців неприготованих, бо не зміцнено відповідно її охорони. Того дня вдерся на залю засідань Української Центральної Ради відділ озброєних німецьких вояків, а його командант, заарештувавши декого із міністрів, розігнав засідання українського парляменту. Рівночасно дозволили німці організуватись відділам московських офіцерів та навіть озброїли їх. Центральна Рада не зробила потрібних заходів для ліквідації очевидної підготовки перевороту. Січові Стрільці не могли розігнати озброєні банди московських офіцерів, бо не мали на це наказу.

Тоді Січові Стрільці обмежились тільки на скріпленні охорони УЦРади та її президента. Дня 29 квітня дві піші сотні та сотня скорострілів із 12 скорострілами, усі в бойовому виряді, під проводом Федя Черника пішли скріпити охорону УЦРади. Вони переходили через Софійський Майдан в моменті, коли там відбувався молебень з нагоди помазання П.Скоропадського. 3аховуючи військову дисципліну, відділи Черняка пройшли спокійно в напрямі будинку УЦРади, який забезпечено скорострілами.

29 квітня проголосили зібрані в київськім цирку під охороною німецького війська великі землевласники України - генерала Павла Скоропадського гетьманом України. Січове Стрілецтво остало єдиним залишком Української Народної Республіки. На вимогу німецького командування Січові Стрільці, що були розміщені в різних місцях Києва, перейшли до Львівських касарень, забираючи з собою президента М.Грушевського з родиною. Положення в Києві було неясне. Січові Стрільці були переконані, що на їх очах загибає державна незалежність України. Іхнє обурення та нервове напруження дійшло до крайности.

Ввечорі того ж дня окремі післанці запросили до гетьмана П.Скоропадського Є.Коновальця і А.Мельника. Стрілецька Рада вирішила, щоб вони поїхали до гетьмана. Гетьман запропонував стрілецьким представникам, щоб Січові Стрільці перейшли на його службу, та щоб на другий день урочисто продефілювали перед його палатою і в той спосіб визнали його за законну владу України. Командант Січового Стрілецтва Є.Коновалець, висловлюючи погляд цілої Стрілецької Ради, заявив, що Січові Стрільці є військом, яке служить рідному краєві та підчиняється його законному урядові, а цим урядом України до моменту доконання насильницького перевороту була для Січових Стрільців Українська Центральна Рада. Стрільці не можуть через ніч переходити з табору до табору лише тому, що хтось ставить їх перед доконаний силою факт. Вкінці ствердив, що вважає гетьманський переворот нещастям та початком лиха для України.

Коли показалось, що гетьман одного власного слова не скаже, не отримавши вказівок від німців, та що він є під впливом середовища московських офіцерів, Стрілецька Рада рішила переговорювати тільки з німцями щодо дальшої долі Січового Стрілецтва.¹⁷⁸

Але надії на розмови з німецьким командуванням та його обіцянки і заспокоювання показались наївними. Два дні балачок з німцями дали їм можливість опанувати та використати положення в Києві та в цілій Україні. Збройний виступ проти німців був тепер зовсім безнадійний. 30 квітня окружено стрілецькі казарми сильними відділами німецького війська, броневиками та артилерією. Будинок УЦРади зайняли відділи московських офіцерів. Німці поставили тепер Січовим Стрільцям ультимативний наказ: перейти на службу німців або гетьмана, або скласти зброю. Збір усіх стрілецьких старшин вирішив переважаючою більшістю голосів зложити зброю, як єдиний розумний вихід із цієї трагічної ситуації. Частина стрілецьких старшин, між ними Ф.Черник, І.Андрух, І.Рогульський, М.Загаєвич і інші, заявилася за тим, щоб Січові Стрільці збройно виступили проти німецького насильства та славно полягли в бою за нашу державну незалежність, бо інакше історія осудить їх за капітуляцію перед німцями.¹⁷⁹

І тут знову, як це вже було давніше в історії УССтрілецтва, воно найшлося перед серйозним, невідкладним питанням, яке треба було вирішити.

Стрілецтво вирішило не доконувати самовбивства, вважаючи, що гетьманський переворот, це тільки незначний епізод в українських визвольних змаганнях, які ще довго потребуватимуть випробуваної помочі Січового Стрілецтва. тут повторилася подібна ситуація, яка в 1914 р. заскочила УСС в Стриї (присяга Австрії) і вліті 1917 р., коли після революції на Україні, дальше існування УСС по стороні Центральних Держав видавалося зайвим.

Січове Стрілецтво для збереження своєї вояцької чести поставило німцям такі два домагання: перше, що складення зброї не сміє відбутись під загрозою німецької сили, а тільки як добровільне розформування, то значить, що німці мають відійти зі стрілецьких казарм і сусідніх вулиць, - і друге, що президента Української Центральної Ради Михайла Грушевського не сміє переслідувати ні німецька, ні гетьманська влада. Німецьке командування прийняло повищі вимоги.

Січові Стрільці виявили цим своїм домаганням глибоку пошану до президента незалежної української держави, якого вони весь час у найтяжчих хвилях вірно охороняли, за що він не раз висловлював їм свою щиру вдячність.

3ібраному полкові проголошено наказ про його розформування та про обов'язок ставитись у слушний час на нову стрілецьку збірку. Про цей трагічний момент в історії Січового Стрілецтва так розказує його учасник:

"...Наказано зложити зброю на землю. Тут ридання озвалися в стрілецьких рядах. Холодну сталь цілували Січові Стрільці і ламали кріси й шаблі... Пів години пізніше пусті були подвір'я стрілецьких казарм. Тільки на одному з них стояв Федь Черник, що ніяк не міг розпрощатися зі своїми скорострілами. Тут німецький старшина приступив до нього... а сотник Січових Стрільців Федь Черник погірдливо поглянув на нього і сказав: "Сьогодні ви відбираєте нам зброю, але вважайте, бо прийде час, коли разом із вашою зброєю складатимете ваші голови - нам!"¹⁸⁰

Полк Січових Стрільців перестав існувати. Розбито внівець двомісячну працю українських патріотів, що бажали збудувати сильну українську армію, та мріяли про забезпечену, незалежну батьківщину.

В надії на нову Стрілецьку збірку

Пригноблені та озлоблені розходились Січові Стрільці по всій Україні, бо щиро полюбили січове товариство, горді були на свою добру славу, все готові були під стрілецьким прапором життя віддати у вірній службі Україні. Деякі огірчені вернулися до Галичини.

А два з них, тих найчутливішого серця, що не в силі були пережити тяжкого болю після складення зброї, покінчили самі з своїм життям. Один із них, гармаш із Закарпатської України, а другий галичанин із скорострільної сотні. Хоронило іх січовострілецьке товариство в саму Великодню неділю, - гармаша в Києві, а скорострільця в Таращі.

В Києві осталася Стрілецька Рада, яка діяла дальше як таємний провід Січового Стрілецтва.

Після розформування полку Січові Стрільці розійшлись по всій Україні у твердій вірі, що скоро дістануть наказ на нову збірку. Цілими відділами перейшли вони на службу при вартових і повітових сотнях та інших військових частинах, а найчисленніше влились до бригади Натієва при Запорізькім Корпусі, якого старшини і козаки були неприхильно настроєні до Гетьманщини і радо прийняли іх до себе. Січові Стрільці утворили при 2 Запорізькім пішім полку окремий курінь під проводом Романа Сушка, із чотирма сотнями під командою Миколи Загаєвича, Івана Рогульського, Івана Андруха і Михайла Турка. Роман Дашкевич сформував стрілецьку батерію при Запорізькім гарматнім полку.

Стрілецький курінь і тут здобув собі перше місце. Зокрема закріпився тоді серед Січових Стрільців їх всеукраїнський характер, в наслідок близького співжиття уродженців усіх українських земель у Запорізькім полку. Вони близько стоваришувалися із славними вояками, Запоріжцями, серед яких вони служили, а передусім із смілими і одчайдушними бойовиками, Гайдамаками, із якими лучила їх найближча дружба. Дружнє вояцьке співжиття, взаємна пошана і довір'я до решти затерли існуючі між ними спогади про старі займанницькі кордони.

Служачи в 2-му Запорізькому полку, Січові Стрільці пізнали майже усю територію України: історичні землі Запорізької Січі, області над Дінцем, східню Харківщину і північну Чернігівщину. Пізнали також селянський нарід та зжились з ним сердечно. При прощанні лишали по собі щирий жаль. Цікаву картину співжиття селян з Січовими Стрільцями в тому часі подає Роман Сушко, командант цього куреня, що повнив тоді службу охорони північних кордонів України, над Десною в Чернігівщині. Він оповідає:

"Місцеве населення в околиці м. Воронки, між Стародубом а Новгородом Сіверським, відносилось до Січових Стрільців як до свойого рідного війська. Заховалась ще там свіжа та жива козацька традиція, де селами правили сотники, а вулиці більших сіл називано числами давніх козацьких сотень. Одного Січового Стрільця, що згинув в бою з большевиками, рада села Дем'янівки рішила похоронити старим козацьким звичаєм, з козацькими почестями. Зразу думали похоронити стрільця коло церкви, але один старий козарлюга радив, щоб поховати його при в'їзді до села, на найвищому горбі. Там все село висипало високу могилу, ще й шапками для старої козацької чести землю носили..."¹⁸¹

Національна політика гетьманської влади

Гетьманський переворот приніс з собою великі зміни національно-політичного і соціяльного характеру. Дійшовши до влади завдяки чужинецькому насильству шляхом таємного заговору, гетьманщина не виросла органічно з українського грунту, і тому від самого початку вона показалась штучним і нежиттєздатним твором.¹⁸² Ні одна українська політична партія не брала участи в перевороті. Спираючись виключно на фізичній силі німецьких багнетів та авторитеті і впливах польського і московського або зрусифікованого поміщицтва та промислових, торговельних і фінансових кіл, як рівнож на тисячах московських офіцерів і чиновників, новий режим розпочав реакційний курс своєї політики. Гетьманський уряд складався переважно із представників ворожих українській нації українській державності російських правих партій. Гетьман Скоропадський, що був слабою індивідуальністю, оточив себе людьми, ворожими до всього українського, і сліпо слухав їхніх порад та вказівок. Деякі свідомі українці із гетьманського оточення були в меншості і без впливу на політику уряду.¹⁸³ Майже весь національно свідомий український елемент усунено з громадських та державних інституцій. Міські, повітові і губерніяльні управи розв'язано та віддано в більшості в руки старих царських чиновників або поміщиків, ворожих Українській Державі. Формування української армії зовсім занедбано, а старшинські кадри для проєктованих 8-ох корпусів набрано найбільше з москалів. Одночасно ішла інтенсивна організація московських військових відділів, яких сила щораз більше зростала.

Політика гетьманського уряду занепокоїла всіх свідомих українців. Щоб рятувати українську національну справу та не допустити до перемоги Росії на Україні, помірковані українські партії створили т. зв. "Національно-Державний Союз", який звернувся до публічної опінії українського народу з відозвою-протестом проти віддання влади на Україні в руки чужинців. Опісля, коли збоку московських сил почала грозити крайня небезпека для України, тоді до цього Союзу приступили всі інші українські партії і організації та назвали його Український Національний Союз, який став найвищою українською громадсько-політичною установою та єдиним авторитетом усього свідомого українства. Його головою вибрано А.Ніковського, а пізніше В.Винниченка. Завданням Союзу була боротьба за сильну самостійну Українську Державу та за законну владу, відповідальну перед парляментом, вибраним на основі демократичного виборчого закону.

Назначені губернаторами і старостами москалі, розпочали плянову нагінку на український національний рух. Закривано українські просвітні установи, в суді запанувала знову російська мова, арештовано свідоміших громадян тільки зате, що вони були відомі як активні українські діячі. В Україні утворивсь єдиний російський фронт від монархістів до соціялістів з метою відновлення єдиної неділимої Росії. Київ став осередком найчорнішої російської реакції, що збіглася тут із цілої колишньої Росії. Появилися численні російські часописи ворожі українству. У вересні виявилось уже зовсім виразно, що Німеччина сприяє об'єднанню України з Росією. В цій критичній ситуації увійшов Український Національний Союз в переговори із гетьманом, щоб рятувати загрожену українську державність. Переговори скінчились без успіху для українців.

Січові Стрільці, в тому часі розсіяні по всіх областях України, були тим станом дуже занепокоєні та вижидали на рішення і дальші накази Стрілецької Ради, яка весь час пильно стежила за подіями та обмірковувала нові завдання Січових Стрільців в тяжкій для українського народу ситуації.

Соціяльно-політичний світогляд Січового Стрілецтва

Але, як з одного боку Січових Стрільців дратувало надзвичайно тяжке національно-державне становище українського народу, яке рівнялось майже повній ліквідації основ незалежного національного будівництва, започаткованого Четвертим Універсалом Української Центральної Ради, так з другого боку іх обурював новий реакційний режим, який зліквідував ті всі соціяльні та економічні здобутки і права, які вибороло українське селянство та робітництво впродовж революції. Московські та польські поміщики, ставши головною опорою гетьманського режиму, при збройній допомозі німецьких і австрійських окупаційних військ, відновили на Україні старий суспільний лад з-перед революції, відбираючи від селян назад втрачену землю, та заводячи брутальну систему соціяльного терору та визиску. Зовсім довільно, без ніякої контролі почали вони накладати на селян високі грошові контрибуції. Ці контрибуції стягали поміщики при помочі окупаційного війська або т. зв. "карательних отрядів", зложених переважно з московських офіцерів, які били й катували селян. По селах заведено кріпацькі порядки, селян гонили на роботу на панські лани, без огляду на те, чи вони обробили своє поле, чи ні.¹⁸⁴

Заборонено відбути в Києві Всеукраїнський Селянський З'їзд, а рівночасно відбувались численні з'їзди російських реакціонерів, які підготовляли повалення української державности. Полк. Коновалець пише у своїй праці:

"Внутрішньо-адміністраційний режим у той час доходив до шпилю безглуздого соціяльного терору проти селянства і робітництва та національного - проти живіших проявів стихійного національного руху. Серед народних мас почало кипіти, невдоволення селянства і робітництва переходило в завзяте обурення та бажання помсти... "¹⁸⁵ Українське селянство, доведене до краю, почало збройний спротив проти поміщицьких карательних відділів та окупаційного війська.

На ці відносини мусіло гостро зареагувати глибоко діткнене соціяльне чуття Січових Стрільців. Пробуваючи по селах усієї України, вони пізнали ближче селянський народ, який творив основу української нації. Пізнали життя селян, їх тяжку працю і злидні. Самі, переважно діти галицького села, глибоко співчували з недолею тих чорноробів, що століттями каралися в тяжкій соціяльній неволі та пробудилися у вогні революції до нового життя. Січові Стрільці зі щирим серцем відносились до селянства, як до своїх найближчих братів, живо інтересувались його життям, освідомляли його національно, помагали йому в праці та все ставали в його обороні.

Впродовж війни і революції Січові Стрільці достаточно пізнали інтереси та домагання народних мас. Вони пішли за ідеями Т.Шевченка, який "як апостол соціяльного визволення селянства, був рівночасно Прометеєм державного визволення України та пов'язував ці ідеї у нерозривну єдність національного і соціяльного ідеалу".¹⁸⁶ Ці ідеї були основним дороговказом усієї свідомої молодої української генерації, яка вступила в бойові лави Українських Січових Стрільців, щоб їх здійснити в боротьбі проти російського царату.

По лінії цих принципів простувала весь час січово-стрілецька думка, праця і боротьба.

І якраз тому, що Січове Стрілецтво, дозрівши духово і політично в процесі української революції, бачило в Українській Центральній Раді, її особовому складі, її президенті М.Грушевськім, її законодавстві і напрямі її політики - правильний вияв своєї національно-політичної і соціяльної ідеології - було воно таким гарячим і вірним оборонцем УЦРади.

Та таке позитивне і щире ставлення Січових Стрільців до Української Центральної Ради не позбавляло іх права та обов'язку критично ставитись до її помилкових і непродуманих актів та поважних занедбань. Це своє право льояльної критики діяльности молодого революційного уряду, Січові Стрільці, як громадяни України, здійснювали, вважаючи його своїм громадським обов'язком.

Історик Січових Стрільців так пише про цю сторінку стрілецької ідеології: "Змістом стрілецької самостійницької думки був якнайбільш демократичний внутрішній державний устрій, земля селянам, воля робітникам... Новосформоване в Білій Церкві Січове Стрілецтво було свідоме того, що воно повинно стати не тільки оборонцем Самостійної України, але й роволюційною силою, яка має за ціль повалити реакцію".¹⁸⁷

В ім'я цієї ідеї пішли вкоротці Січові Стрільці в рішучий бій проти тодішньої реакції, а то під двома основними кличами, видвигненими в Білій Церкві: "Ми хочемо і мусимо здобути самостійність України" і "Земля і воля на вістрю нашого багнета".¹⁸⁸ І з того шляху Січові Стрільці не сходили ніколи і перейшли в історію як передове, народне, революційне військо, вірне інтересам української державности і широких трудових мас українського народу.

Вони власними очима бачили загрожене існування української держави та невиносимий соціяльний терор над українським селянством і робітництвом, і тому нетерпеливо чекали на наказ Команди Січових Стрільців, який взивав би їх ставитись на нову стрілецьку збірку.

Відновлення формації Січових Стрільців

Внутрішнє положення на Україні докотилось до того, що все громадянство перестало вірити в довше існування незалежної гетьманської Української Держави, бо її злиття з реакційною Росією показалося неминучим. Коли російські реакційні впливи зросли в наслідок підтримки німцями концепції відбудови єдиної Росії, і коли на очах росла організована сила російських збройних відділів, тоді серед відповідальних українських громадян запанувала думка, що в тій тяжкій ситуації треба рятувати, що можна, щоб зберегти державну самостійність України.

В тій критичній ситуації прийшла знову до слова Стрілецька Рада, що була завсіди вирішним авторитетом для Січового Стрілецтва. Після основного обміркування політичного положення України, вона винесла засадниче рішення: з огляду на загрозливе для українського народу становище, належить зорганізувати негайно власну українську збройну силу. Тому постановлено відновити організацію Січових Стрільців і розпочати заходи перед гетьманським урядом у справі їх формування. Український Національний Союз дав свою згоду на повище рішення Стрілецької Ради.

Делегація Стрілецької Ради, під час переговорів з гетьманом, заявила, що Січове Стрілецтво є готове формувати свою військову частину при гетьманській владі, якщо вона буде непохитно боронити самостійну українську державність, та що СС виступлять збройно проти кожної сили, яка наважиться цю державність валити. Гетьман за порадою деяких українців, які були в його оточенні, дозволив на формування "Окремого Загону Січових Стрільців" з осідком у Білій Церкві.

Окремий Загін Січових Стрільців мав складатись з одного пішого куреня в складі чотирьох сотень, одної сотні скорострілів, кінної розвідки та одної легкої батерії. Розміщення Січових Стрільців у Білій Церкві, а не в Києві, як бажала Стрілецька Рада, вказувало на брак повного довір'я гетьманського уряду до них.

Стрілецьке командування видало з початком вересня 1918 р. наказ, який закликав усіх Січових Стрільців явитися негайно на збірку в Білій Церкві. Після чотирьох місяців розсіяння прибували ССтрільці цілими відділами з усіх сторін України в Білу Церкву. Там замешкали вони спершу в знищених та брудних бараках, які мусіли два тижні чистити та напрявляти. Також і щодо постачання військових матеріялів треба було перебороти різні перешкоди, які ставили московські офіцери, в руках яких находилося військове майно.

Щойно при кінці вересня почалася тут енергїйна організаційна та військово-вишкільна праця. Стрілецька Рада виготовила плян і методи вишколу та, спираючись на минулому досвіді, прийняла в цілості організаційні засади з січня 1918 р.

З-поміж членів Стрілецької Ради висунулася в Білій Церкві на чолове місце особа Федя Черника. Своєю надзвичайною енергією та працьовитістю і передусім тою внутрішньою силою стрілецького духа, яка била з нього, та вогнем гарячого одушевлення, він запалював усіх до праці.

Заведено дуже твердий військовий режим, а до стрільців поставлено надзвийно суворі вимоги, фізичного і морального характеру. Для вишколу Загону закликали кращих інструкторів із старшин і підстаршин Українських Січових Стрільців, які тоді стояли коло Єлисавету. Вони повели інтенсивну працю, яка зразково вишколила і здисциплінувала Стрілецтво. За основу бойового вишколу прийнято тактику німецьких пробойових куренів, практиковану в Вишколі УСС.

Усю цю вишкільну та організаційну працю вели з поспіхом, до чого спонукував Федь Черник. І тому історик говорить про білоцерківський період діяльности Черника: "Душею усієї праці був Федь Черник". Він з найбільшою енергією і пильністю готував Січове Стрілецтво до майбутніх історичних подій. Просто інстинктом передбачував ворожу перевагу та тяжку боротьбу і відчував, що вже незабаром буде бій проти ворога.

Черник був також у Білій Церкві речником ідеології Січового Стрілецтва. На нього припав обов'язок сказати вирішне слово в історичній хвилині на засіданні Стрілецької Ради.

Стрілецька Рада звернула особливу увагу на духово-ідейне виховання Стрілецтва, на оформлення його моралі і характеру та на громадсько-політичне освідомлення. "Стрільці не знають, що значить "назад", - було кличем виховання в Білій Церкві.

Зокрема виховання почуття особистої гідности й чести та власної вартости розвинуло в Стрілецтві дуже позитивну прикмету почуття січово-стрілецької гордости та свідомости приналежности до передового революційного війська. В критичних хвилях та тяжких переживаннях це шляхетне почуття було для Січового Стрілецтва великою моральною опорою.

Добрі висліди організаційної і вишкільної праці в Білій Церкві треба завдячувати ідейній та саможертвенній праці стрілецьких старшин. Свідомі своєї відповідальности вони працювали без відпочинку, самі пильно вчилися та підготовлялися. Своєю роботящістю і посвятою були вони живим прикладом для стрільців. Та висока військова мораль стрілецького старшинства, незвичаина солідність стрілецької організаційної праці спричинили те, що в короткому часі, впродовж шести тижнів, створено сильний військовий відділ.

Один із передових старшин Січових Стрільців, який брав активну участь в вишколі в Білій Церкві - твердить, що Січове Стрілецтво осягнуло тоді вершок своєї боєздатности, якій ніколи не дорівнювало.

Стан Окремого Загону Січових Стрільців напередодні протигетьманського повстання, це є дня 15 листопада 1918 року: курінь піхоти, зложений з чотирьох сотень, разом бойового стану 20-ох старшин і 474 багнетів; одна скорострільна сотня - 12 скорострілів; одна легка батерія - 4 польові гармати; кінна розвідка - 30 шабель та інші менші допоміжні відділи. Разом бойовий стан виносив 46 старшин і 816 стрільців.

Окремий Загін СС складався в двох третіх із галичан, а в одній третій частині із наддніпрянців. Ціла 4-та сотня складалася з молоденьких новобранців із Білоцерківщини, які протягом тільки десятиденного вишколу стали такими добрими бойовиками, що в критичному положенні йшли на багнети проти кількакратно сильнішого ворога. Так отже і тут, у Білій Церкві, Січове Стрілецтво мало в своїм складі уродженців усіх українських земель.

Підготова до боротьби проти московської загрози

Впродовж жовтня московські впливи на Україні скріпились до того ступня, що почався вже одвертий наступ на українську державність. І хоч під натиском Українського Національного Союзу до гетьманського уряду увійшло хвилево кілька українців, то вони не могли вже завернути тієї московсько-реакційної навали, що від кількох місяців пляново опановувала Україну. Не існувала українська збройна сила, яка змогла б зліквідувати сформовані на Україні сильні московські військові відділи. Кінець укранської державности став неминучий.

В останніх днях жовтня повідомив голова Українського Національного Союзу, Володимир Винниченко, відпоручників Стрілецької Ради Андрія Мельника і Федя Черника, що Національний Союз постановив виступити проти гетьманщини,¹⁸⁹ бо якраз були певні докази, що гетьман підготовляє федерацію України з Росією. Далі заявив Винниченко в присутності М.Шаповала і ген. О.Осецького, що Національний Союз поклав усі свої надії і пляни на Січове Стрілецтво і тому центром повстання буде Біла Церква. У відповідь на те, делегати Стрілецтва зложили заяву, що Січове Стрілецтво для рятування ідеї української державности піде в передовій лаві всенародного повстання навіть проти переважаючих сил ворога.

Стрілецька Рада одобрила заяву своїх відпоручників, і для виготовлення пляну та технічної підготови Січових Стрільців до повстання і для означення його реченця доручено Федеві Черникові виїхати до Києва, до Повстанчого Оперативного Штабу.

З усією енергією підготовлялось Стрілецтво до бойового виступу. Заряджено спеціяльні вправи для вишколу стрільців у вуличних боях. Громаджено звідусіль запаси амуніції. Праця йшла вдень і вночі. Стрілецтво добре розуміло свою ролю.

Діялось це все якраз тоді, коли галицькі українці після листопадового зриву змагались із поляками в кривавих вуличних боях у Львові за посідання цього важного історичного, політичного та стратегічного центру. Боротьба була затяжна та вимагала багато жертв з огляду на польське населення міста та брак воєнно-технічних засобів. Щоб дістати ці дуже потрібні для боротьби засоби, вислано зі Львова до гетьманського уряду делегацію з д-ром О.Назаруком на чолі, яка мала просити гетьмана цієї помочі. Але делегація - крім матеріяльної помочі почала просити також про поміч військову, а саме про вислання Загону Січових Стрільців на галицький фронт.

Тому, що в тій справі єдиним вирішним чинником була Стрілецька Рада, д-р Назарук виїхав до Білої Церкви і тут виступив особисто на засіданні Стрілецької Ради з пропозицією негайного вимаршу Січових Стрільців до Львова. Свій внесок піддержував він чуттєвими аргументами, був дуже схвильований, говорив про галицький П'ємонт та про плян пізнішого походу проти Росії і навіть старався зворушити членів Стрілецької Ради гнівом та прокляттям батьків, якщо Січові Стрільці не підуть боронити Львова.¹⁹⁰

З присутніх на цьому засіданні 8-ох членів Стрілецької Ради та 4-ох окремо запрошених старшин, усіх уродженців Галичини, після довшого та грунтовного обговорення справи, тільки один прихилився до пропозиції д-ра Назарука. Всі інші члени і учасники засідання заявилися проти виїзду до Галичини та вирішили, що Загін Січових Стрільців буде боротись за визволення столиці України - Києва та за установлення там влади Української Народньої Республіки.

Блискучим речником членів Стрілецької Ради, які заявилися проти виїзду до Галичини, був Федь Черник, душа білоцерківського Січового Стрілецтва. Він найбільш переконливо та гаряче аргументував конечність оборони української державности з Києва.

Це історичне рішення Стрілецької Ради з дня 13 листопада 1918 р. належить до найсвітліших маніфестацій січово-стрілецької національно-політичної думки. Воно було висловом їхньої державницької і всеукраїнської ідеології та є документом глибокого патріотизму її учасників. Це не був формальний військовий наказ, ані сyгестія вождя чи політиків, які веліли Січовим Стрільцям в тім часі рятувати загрожену українську державність у серці України. Це була та провідна державницька ідея українського стрілецького руху, яка народилася ще в перших передвоєнних Стрілецьких організаціях, яка не знала займанницьких кордонів, не благотворила ніякої української области, а знала тільки один український народ від Кубані до Сяну.

Один з передових старшин Січових Стрільців, пізніший їх історик, учасник засідання Стрілецької Ради з 13 листопада, так змальовує тодішні настрої:

"Для СС Київ був ціллю мрій, бажань і змагань. Не пригадую собі ні одного випадку, щоб якийнебудь стрілець після того, як стало відомим, що Галичина проголосила свою самостійність, виявив був охоту їхати негайно туди. Певно, що кожний СС був душею в своїй тіснішій батьківщині і бажав їй якнайкращих успіхів, але себе вважав щасливим вибранцем долі, призваним нею на виконання ще більшого всеукраїнського завдання, яким був одyшевлений.

Боротьба за дійсно українську державу на Наддніпрянщині, за повалення і розторощення огидного і зненавидженого російського чорносотенного кубла, це було в понятті СС головнішим, ніж боротьба у Львові. Київський фронт був для СС головним, львівськнй дрyгорядним. Він розумів, що доля Соборної Україин вирішиться над Дніпром, а не у Львові".¹⁹¹

Стрілецька Рада керувалась у своєму рішенні такими головними мотивами: Від самого початку формування Січових Стрільців, їх виховувано в тому дусі, що вони є революційним військом, яке має стояти на сторожі української державности, і тому не можна його відтягати далеко від центру саме тоді, коли ця державність загрожена. Центром української державности є Київ, а не Львів, і з Наддніпрянщиною впаде теж Галичина. Якщо СС підуть на Львів, а Україна стане базою відбудови єдиної Росії, большевицької чи реакційної, то результат тимчасової перемоги у Львові все одно пропаде, бо поміж Польщею і Росією Галичина ніяк втриматися не зможе. Для чого ж тоді не дозволити Січовим Стрільцям полягти під Києвом, бодай на спогад про геройську боротьбу за українську державу та для історичної маніфестації на доказ, що Україна вже ніколи не об'єднається добровільно з Московщиною. Смерть Січового Стрілецтва виховуватиме майбутні покоління українського народу, який зірветься ще колись до боротьби за свою державність і тоді здобуде її.¹⁹²

Ці останні мотиви переважили серед членів Стрілецької Ради, бо при малих силах Стрілецтва у порівнянні з масою вишколеного московського офіцерства, яке боронило Києва, невеликі були вигляди на перемогу. Тому було дуже правдоподібним, що Січовому Стрілецтву прийдеться полягти в цій боротьбі.

Такої ж думки був і голова Директорії, В.Винниченко, а також Симон Петлюра, що сказав тоді: "Хіба ж можна думати, що чотирма гарматами й кількома сотнями людей ми розіб'ємо гетьмансько-німецькі полки? Я знаю, що всі ідемо на смерть. Але ми мусимо пожертвувати собою. Це має бути крик розпуки народу, котрого насильно женуть в обійми ненависної Москви".¹⁹³

Соборницьке становище Січових Стрільців спопуляризувало цю зрозумілу вже сьогодні кожному свідомому українцеві правду, що тільки через вільний материк, тільки від центру й основи українських земель може бути здійснена національно-державна соборність і об'єднання України. А виразом цієї правди став уже тоді в Білій Церкві клич: "Через Київ, на Львів!" Рік пізніше, під цим кличем пішли на Київ об'єднані українські армії.

Як показалося пізніше, повище рішення було зовсім оправдане і мілітарно і політично.

Січові Стрільці на чолі всенародньої революції

14 листопада гетьман сформував новий уряд, що складався з прихильників царської Росії та видав грамоту, у якій м. ін. проголосив, що Україні "першій належить виступити в справі утворення всеросійської федерації, якої конечною метою буде відновлення великої Росії... Глибоко переконаний, що інші шляхи були б загибеллю для самої України, я кличу всіх, кому дорога її майбутність, тісно зв'язана з будуччиною і щастям усієї Росії, з'єднатися біля мене і стати грудьми на захист України і Росії..."¹⁹⁴

Повище проголошення гетьманом ліквідації української незалежної державности та об'єднання України з Московщиною викликало надзвичайне обурення серед українського громадянства і було остаточним сигналом до повстання. На чолі протигетьманського повстання станула Директорія Української Народної Республіки, вибрана Українським Національним Союзом, із Володимиром Винниченком як головою і Симоном Петлюрою як головним отаманом українського війська.

Основною і єдиною збройною силою Директорії, що мала розпочати повстання, як ударна бойова група, був Окремий Загін Січових Стрільців. Національний Союз майже нічого не зробив в справі військової підготови повстання. Голова Директорії В.Винниченко так висловився про ролю Січових Стрільців:

"Головною нашою силою, на яку я принаймні найбільше рахував, був полк Січових Стрільців, галичан, що стояв у Білій Церкві. Він мав півтори тисячі багнетів, був зразково дисциплінований і складався з національно свідомого елементу. Цей полк на думку організації, мав би служити ядром повстання, круг якого гуртувались би інші наші сили...

Січові Стрільці - це єдиний твердий опорний пункт повстання, єдина наша опорна військова сила".¹⁹⁵

Члени Директорії прибули 14 листопада до Білої Церкви, яка стала центром повстання. Січові Стрільці вже були в поготівлі, чекаючи тільки на наказ виступу. Впродовж найближчих двох днів перевели стрілецькі представники переговори з вояцькими радами німецьких військ, у Києві і Білій Церкві, щоб забезпечити українській повстанчій акції невтральність збоку двістітисячної німецької окупаційної армії. Директорія УНР та відпоручники німецької окупаційної армії 17 листопада підписали умову. Німці зобов'язались до невтральности, а Директорія до недоторкальности, прохарчування німців та відсилки їх додому.

Січовим Стрільцям подано до відома гетьманський маніфест про злуку України з Росією, який вони прийняли з глибоким обуренням, як найтяжчу зневагу їх національно-державницьких почувань та як зраду українських визвольних змагань. Надзвичайне одушевлення та радість викликав наказ, що Січові Стрільці переходять під нову владу Директорії Української Народної Республіки та вирушать негайно в похід на Київ.

Стрілецтво почало гарячково готуватись до збройного виступу проти гетьмано-московських сил. Білоцерківські бараки перемінилися в готовий до бою табір. Стрільці отримали бойові залізні шоломи, на яких вони припняли червоні стрічки під тризубом, як історичний символ стрілецької "Червоної Калини".

Небувалий ніколи до того часу бойовий ентузіязм опанував усе Стрілецтво. Надійшла довго ожидана хвиля помсти за зневажену українську незалежність. Це вже третій раз впродовж останніх років війни і революції довелось Українському Стрілецтву станути знову в передовій лаві на чолі збройного зриву проти смертельного, історичного ворога української нації - Московщини.

Вперше це було в вересні 1914 року, а другий раз на початку 1918 року в боротьбі проти російських комуністів.

Першою стратегічною концепцією Оперативного Штабу, який керував повстанчою акцією під командою ген. О.Осецького, була дефензива, скріплювання сил Директорії, після чого мала розпочатися воєнна акція проти московських сил, зібраних у Києві. Стрілецька Рада на своєму засіданні 30 жовтня спротивилася цьому плянові, вважаючи, що в даних обставинах тільки наглість нападу і скорість діяння є передумовою перемоги. Наказом Січових Стрільців було здобути в найкоротшому часі Київ.¹⁹⁶

Оперативний Штаб прийняв змодифікований дещо плян, на основі якого доручено Січовим Стрільцям виконати тяжке й відповідальне завдання - своїми власними силами, не вижидаючи на допомогу других повстанчих формацій, негайно вдарити на Київ.

При твердій волі і рішучости діяння Січові Стрільці постановили дійти до своєї мети без огляду на небезпеки і перешкоди.

Після закінчення остаточної підготови вирушили з Білої Церкви у бойовій готовості три потяги Січових Стрільців в напрямі Хвастова і Києва. В усіх цих поїздах були уміщені перед паровозами два вагони з готовими до стрілу гарматами і скорострілами; за паровозом були криті вагони з піхотою; також на останньому відкритому вагоні були скоростріли.

Першим потягом виїхала 2-га сотня Осипа Думіна, із курінним командантом Романом Сушком, яка роззброївши гетьманську залогу, зайняла станцію Хвастів, яка від тоді стала осідком і центром Директорії і повстанського Оперативного Штабу аж до моменту здобуття Києва. Небуденна, енергійна та мовчазна постава Січових Стрільців викликала у всіх здогад, що це французи приїхали з Одеси.

Другий стрілецький транспорт вирушив вполудне 17 листопада під командою Федя Черняка. Їхала в ньому 3-тя сотня Миколи Загаєвича в силі около 120 багнетів, одна гармата з Романом Дашкевичем та чотири скоростріли. Учасник і очевидець так пише про цей транспорт: "Цей потяг потім перший почав був славний для СС бій під Мотовилівкою. Заквітчані червоною калиною з білоцерківських лісів, їхали Січові Стрільці наче на весілля. Сталева гармата і сталеві скоростріли, навіть і вони заквітчані були грознами червоних ягідок".¹⁹⁷

В третьому потязі їхала 1-ша сотня Івана Рогульського і 4-та сотня Мирона Мареніна. Цим потягом приїхали також до Хвастова Директорія і Оперативний та Стрілецький Штаби.

Очевидець так оповідає про це: "І поки третій стрілецький поїзд наспів у Хвастів, то другий стрілецький потяг серед нічної пітьми обережно сунув уже далі на Київ. Їхав у ньому під Мотовилівку як його командант, грознами червоної калини заквітчаний Федь Черник по стрілецьку перемогу й кінець гетьманщини... і по свою смерть".¹⁹⁸

Мотовилівка

а) Ворожі сили

Рівночасно в Києві готовилися сили московської реакції до збройної стрічі з українським повстанчим військом. Гетьман призначив командантом своїх збройних сил генерала графа Келлера, відомого реакціонера-чорносотенця. Він скасував зараз усі статути, вироблені для української армії, і повернув статути старої російської армії. Зараз же розгромила московська офіцерня в Києві українські інституції, почала нищити бюсти та портрети Шевченка, зневажати український прапор.

Проти Січових Стрільців вирушили з Києва десять разів більші гетьмано-московські війська, які ранком 18 листопада зайняли станцію Васильків. В їх склад входила добірна дружина московських офіцерів, в силі коло 600 багнетів, цілий перший полк гетьманської гвардії Сердюків в силі понад 1000 багнетів, дуже багато скорострілів, дві сотні кінноти та один броневий потяг. Разом виносили ворожі сили понад 3000 війська.

Командантом цієї московської бойової групи був ген. князь Святополк-Мірський. Він рішив здобути Мотовилівку та вдарити на Хвастів, де був центр повстання і звідки керувала Директорія революційною акцією по всій Україні. У своїм пляні він легковажив противника, думаючи, що має проти себе тільки незорганізовані групи повстанців, які уступлять після першого наступу московських офіцерських сотень. Одначе дуже помилився.

б) Бій

Того ж ранку зайняв перший відділ Січових Стрільців під командою сот. Ф.Черника станцію Мотовилівку. В його складі були: 3-тя сотня сот. Загаєвича, одна чота 2-ої сотні, сотня скорострілів, кінна розвідка хор. Бориса та бронепотяг з одною гарматою сот. Р.Дашкевича. Цілий відділ мав коло 300 людей.

Около год. 8-ої ранку рушили Січові Стрільці зі станції Мотовилівки - до наступу з метою здобути станцію Васильків.

По обох боках залізничого шляху розвинулася в бойову лінію третя сотня. Ліворуч, чистим полем, під командою хор. Володимира Стефанишина¹⁹⁹ із одним скорострілом, а праворуч шляху, лісом, наступала друга половина сотні з двома скорострілами, під проводом команданта сотні сот. М.3агаєвича. Серединою наступаючої колони посувався комбінований стрілецький броневик з одною гарматою і двома скорострілами під командою сот. Р.Дашкевича та решта піхотних частин. Кінна розвідка хор. Бориса повнила зв'язкову і розвідчу службу. Цілою бойовою операцією керував сот. Ф.Черник.

Якраз у тому часі, коли розпочався наступ Січових Стрільців, показалися на полі, на ліво від шляху, три густі ворожі розстрільні офіцерської дружини Святополк-Мірського. Проти стрілецького броневика з'явився ворожий броневик, між якими почався артилерійський двобій. Ф.Черник зняв з броневика обидва скоростріли та, зайнявши кількасот кроків праворуч залізниці відповідну позицію, відкрив вогонь по ворожих розстрільних. На тій позиції Черник пізніше згинув.

Відділ Стефанишина найшовся вже на 400 кроків від першої московської офіцерської розстрільної. Цільним вогнем завдавав великі втрати ворожим розстрільним, що залягли на полі. Відізвалися численні московські скоростріли, яким відповідали - стрілецькі. Кілька разів зривалися москалі до наступу. 3 кривавими втратами їх відкинено.

Московська офіцерська дружина наступала вздовж залізниці, по чистому полі, і творила центральну групу військ Святополк-Мірського. На крилах йшли гетьманські Сердюки, які не були певним військом. Одна їх частина займала ліве крило гетьманських військ і посувалась лісом, де наступала півсотня Січових Стрільців під командою 3агаєвича, а друга частина на правому крилі підходила полями під село Плисецьке, де затрималася і поводилася досить пасивно.

Сердюки, що наступали лісом, малощо не спричинили розгрому Січових Стрільців, бо могли зайти на їхній тил, в моменті, коли вони стояли у важкім бою проти офіцерської дружини.

Коли сот. М.Загаєвич почув крісову і гарматню стрілянину наліво поза собою, звернувся зі своєю півсотнею фронтом до шляху, звідки чути було бій. Щоб зорієнтуватися особисто в ситуації, сот. 3агаєвич із 7-ма стрільцями пішов у напрямі залізничого шляху. Туди ж почала підсуватися за кілька хвилин півсотня під проводом хор. Степана Козака. В місці, де кінчився густий ліс і починалася лісова галявина, півсотня натрапила на більший ворожий відділ та численні ворожі групи, які прямували в напрямі Мотовилівки, щоб оточити головні стрілецькі сили, якими командував Ф.Черник. Так отже ця півсотня найшлася на тилах ворожих сил. Стрілецька розстрільна відкрила нагло крісовий і скорострільний вогонь по ворогах, між якими зчинилася паніка. Після завзятого бою розгромлено ворожі групи, які намагалися пройти лісом.

В тому ж приблизно часі зустріла стежа сот. Загаєвича інший ворожий відділ, який загрожував стрілецьким лініям наліво від шляху. Після короткої перестрілки сот. Загаєвич кинувся з своїми кількома стрільцями на ворога з багнетами та ручними гранатами. Були це Сердюки, які піддалися, але московські офіцери, яких було більше, кинулися на стрілецьку стежу. В рукопашнім бою від ворожих куль і багнетів згинув сот. М.Загаєвич та п'ять його стрільців. Своїм геройським виступом сот. Загаєвич спричинив захитання ворожих груп.

Частина ворожих сил (Сердюки), яка була уже далеко впереді, збентежилася і втратила боєздатність, коли почула далеко за своїми плечима стрілянину. Вона почала безладно відступати. Решту Сердюцьких резерв, які мали оточити сили Черника розбив хор. С.Козак зі своєю півсотнею та скоростріли хор. Я.Талпаша.

Весь час бою відбувався завзятий двобій стрілецького "броневика" Р.Дашкевича з ворожим справжнім броневим потягом.

Під час бою в лісі, наліво від залізничого шляху продовжувався завзятий бій під проводом сот. Ф.Черняка. Лави московських офіцерів напирали, не зважаючи на великі втрати, та все ближче підходили до стрілецьких становищ. Багато офіцерських скорострілів густим вогнем засипували безперервно стрілецьку розстрільну, в якій швидко почали вичерпуватися набої. Також вогонь стрілецької гармати ставав слабший. Стрільці відстрілювалися в міру можливости та держалися непохитно. Положення було грізне. Було вже багато вбитих і ранених.

Стрілецький історик так змальовує цей критичний момент мотовилівського бою та смерти сот. Ф.Черника: "Не зважаючи на благання своїх скорострільців, щоб положився на землю, Федь Черник увесь час стоїть біля своїх скорострілів, кермуючи вогнем останніх скорострільних лент. Нараз якийсь ворожий скоростріл відкриває його й повертає на нього свій вогонь. Смертельно ранений Федь Черник падає. Рівночасно і всій стрілецькій розстрільній бракує набоїв. Змовкають стрілецькі скоростріли. Тут дружина московських офіцерів зривається й рушає вперед на приступ. Наближається розгром".²⁰⁰

Якраз в саму пору, в цій найкритичнішій хвилині, наспіла з Хвастова на місце бою решта стрілецьких сотень: 1-ша, 2-га і 4-та, з двома гарматами і сімома скорострілами, разом із штабом. Зараз же вислано половину 2-ої сотні під командою сот. Осипа Думіна на скріплення і продовження лівого крила. На центр бойового фронту спрямовано другий новоприбулий скомбінований броневик з одною гарматою та чотирма скорострілами і одну чоту 2-ої сотні, усе під проводом сот. Романа Сушка.

Решткам півсотні Стефанишина доставлено набоїв. Чотири скоростріли зайняли становище на залізничім насипі та разом із двома скорострілами, коло яких лежав смертельно ранений Федь Черник, відкрили по московських розстрільних вогонь. Рівночасно заграла і новоприбула гармата, якою керував хор. Олекса Пилькевич. Густо вкрила вона шрапнелями ворожі лінії. Наступ московської офіцерської дружини спинено.

Півсотня Думіна вступила в бій з правим ворожим крилом та заходила його збоку. Сотня Івана Рогульського скріпила центр фронту та загрожувала лівому крилу ворога. 4-та сотня Мирона Мареніна була в запасі.

На центрі фронту продовжувався завзятий бій. Зі сторони Василькова почали підходити ворожі резерви. Стрілецький скорострільний, гарматній і крісовий вогонь не послаблювався ні на хвилю. Бажання перемоги та відплати за смерть Черника і Загаєвича опанувало стрільців. Броневик з гарматою Р.Дашкевича одчайдушно ввірвався між ворожі сили та завдав їм гарматою і скорострілами величезну втрату. Тоді усі стрілецькі сотні кинулися до наступу. Коли добігли до становищ московських офіцерів, винищили їх багнетами безпощадно. Ворожі сили, які були на крилах і в резерві, розбіглися. Мотовилівський бій скінчився повним розгромом військ ген. Святополк-Мірського. На побоєвищі залишилося коло 600 ворожих трупів.²⁰¹

Стрілецьку перемогу під Мотовилівкою окуплено смертю двох найкращих старшин Січових Стрільців, обох активних і передових членів довоєнного стрілецького руху (Черник у Львові, Загаєвич в Яворові), та пізніше визначних старшин УССтрільців під час світової війни. Велика це була втрата для УССтрілецтва. Черника, що був душею Стрілецтва, ніхто не зміг заступити. Він був одним з найздібніших творців і провідників Стрілецтва і дехто навіть приписує пізніший упадок стрілецького духа в значній мірі тому, що його не стало.²⁰²

Крім Черника і Загаєвича полягло під Мотовилівкою 17 стрільців, переважно з 3-ої сотні, 22 стрільців було важко ранених, а легше - кількадесят.

З нагоди Мотовилівського бою один зі старшин Дієвої Армії УНР присвятив пізніше сот. Ф.Черникові таку згадку: "УСС Федь Черник приплатив нашу перемогу власною смертю... Загально люблений, товариський, відважний до абсурду, рішучий, хоч по вдачі трохи мрійник, улюбленець покійного Отамана Петлюри, він був тим героєм, яких імена будуть записані в безсмертну книгу української слави... Я твердо переконаний, що вже в недалекому майбутньому, на місці пролому під Мотовилівкою та й у самім Києві стане монумент Федеві Черникові, з кавалерійською рушницею в руці, з піднесеною головою й очима, оберненими до золотих Київських бань. Хай сплять ці безсмертні герої, дух яких кличе доконати недокінчене! Прекрасна легенда живе і жити буде..."²⁰³

Про похід Січових Стрільців з Білої Церкви на Київ, їх бій з москалями під Мотовилівкою, про сотника Федя Черника та його геройську смерть, написав стрілецький поет Р.Купчинський поему п. з. "Дума про Хведора Черника", яку в цілості подаємо при кінці цієї книжки.

в) Похорон героїв

В два місяці після Мотовилівського бою всіх поляглих похоронили в Києві. Був це історичний похорон, величава національна маніфестація.

Дня 19 січня 1919 р., на сам Йордан, вполудне, хоронив український народ у визволеній столиці - Києві, своїх синів-героїв, Січових Стрільців, що полягли під Мотовилівкою. Хоронили їх по княжому. Цілий Київ вийшов на вулиці, щоб віддати честь поляглим за справу визволення України та за її незалежну державність. Цілий Бібіковський бульвар та сусідні вулиці залито масами народу. Із Володимирського Собору, де були зложені домовини поляглих, загули дзвони. За ними заграли чудовою мелодією дзвони всіх київських церков. Похоронний похід рушив головними вулицями Києва, Володимирською, Бібіковським бульварем, Хрещатиком, Олександрівською вулицею.

Напереді йшли церковні процесії з хрестами й хоругвами, делегації несли безліч вінків, маршували почоти з військовими знаменами й прапорами. За ними почесна сотня Січових Стрільців із військовою оркестрою впереді.

А далі їхали гарматні ляфети запряжені в шестірню карих коней кожна, по дві поруч. На них металеві домовини з тілами мотовилівських героїв, вкриті козацькою червоною китайкою і перепоясані національними синьо-жовтими прапорами. На кожній домовині в головах, стрілецький шолом заквітчаний червоною калиною. Кожного коня провадив за узди козак у шапці з червоним шликом і з крісом через плече, а біля кожної домовини по обох боках ішло в почесній сторожі 6 стрільців, учасників мотовилівського бою в шоломах із крісами на рамені. При домовинах сотників ішли стрілецькі старшини.

Попереду їхали домовини обох сотників, М.Загаєвича й Ф.Черника, за ними 17 домовин з тілами стрільців.

Перед самими домовинами йшло духовенство й церковні хори, а за ними родини Поляглих, які змогли прибути на похорон, члени Директорії з Головним Отаманом Петлюрою на чолі, представники Галицького Уряду, полк. Коновалець зі старшинами СС і делегати від різних громадських організацій.

Похід замикала сотня кінноти, а за нею йшов лавами народ. Цілу трасу походу обставлено військовим шпаліром у віддалі одного метра вояк від вояка, які стояли струнко й віддавали почесть зброєю, коли похоронний похід проходив повз них.

Вкінці похід дійшов до Аскольдової Могили над Дніпром, де героїв з-під Мотовилівки похоронено поруч героїв з-під Крут. Поляглих Січових Стрільців попрощали промовами представники влади і війська. Палку промову над могилою виголосив Головний Отаман Петлюра. Від серця дякував поляглим Січовим Стрільцям за їх вірну службу Україні. Він також зложив від себе вінок.

Стрілецькі гармати над Дніпром віддали останній салют Поляглим Героям, військо віддало почесть зброєю, і під звуки прощальної стрілецької пісні "Видиш, брате мій"... - стрілецькі домовини лягли в спільній братській могилі. Лягли як гранітовий камінь під величню Будівлю.²⁰⁴

Інший свідок цього похорону так пише про цю хвилину в історії Києва: "Маніфестація справді була імпозантна й мала тим більше значення, що поляглі були з другої частини української землі. За кілька днів тут же в Києві, в матері городів українських, мало відбутися свято об'єднання всіх українських земель в одно тіло, а покищо завдатком і вічною підставою того об'єднання мали бути могили галицьких синів одної спільної нашої Матері, поділеної і пошматованої нашими сусідами! Справді, великий історичний символ: з-над Дністра ріки прийшли вірні свойому обов'язкові, її вірні сини, щоб своєю кров'ю навіки запечатати ту злуку і зложити свої благородні кості на берегах Дніпра-Славути! В нашій столиці матимемо нарешті й ми свої святі могили, бо досі ми їх не мали".²⁰⁵

Могутня похоронна маніфестація об'єднаного українського народу, на чолі з представниками його державної влади і війська, в столиці України, якою віддано найглибшу честь і пошану поляглим в критичнім моменті історії України, її вірним бойовикам і оборонцям, Січовим Стрільцям, це заразом найвище і найбільш авторитетне признання та ствердження тої великої ролі, яку відограли Українські Січові Стрільці в новітній історії України.

Український народ виявив при цій нагоді ті думки і почування, що їх уже попередньо висловлювали передові люди української нації про ті високі морально-громадські і бойові цінності, які дали українському народові лицарі Червоної Калини.

Українське Січове Стрілецтво осягнуло вершини своєї слави, якої свідками були і старовинний Київ, і Дніпро-Славута, і небосяжні Карпати з Дністром річкою, і княжий Галич, і подільський чорнозем, і славне Запоріжжя.

Могили сотників Федя Черника та Миколи Загаєвича і їх Товаришів-Стрільців з-під Мотовилівки будуть вічним доказом чесно виконаного обов'язку та свідоцтвом безмежної вірности ідеї тих, які в них спочили.

І коли б на їх величному похороні прийшлось сказати прощальну промову полковникові Дмитрові Вітовському, який так часто провожав своїм золотим словом погибших Січових Стрільців у вічність, то він напевно був би повторив те саме, що говорив у своїм прощальнім слові на похороні УСС Василя Підручняка в Шумлянах в грудні 1915 р.: "Не скажу я тепер Покійним Товаришам "Прощавайте!" Я певний, що в нашім народі кружлятиме таємна, велика легенда. З січових могил вставатимуть заєдно лицар і з січовими стягами. І один з них застро мить наш стяг на верхів'ях Карпат і скаже: "Товариші, вставайте! Збірка!" Другий застромить наш стяг на високім синім Кавказі та скаже: "Вставайте! Збірка!" Третій застромить наш стяг над Сяном і те саме скаже: "Вставайте! Збірка!" й буде загальна "Збірка"... І щойно тоді покладуться ці лицарі на вічний спочинок, певні того, Україна-Мати свобідна і щаслива!.. А тепер на прощання можу Вам тільки сказати "Спочинь!.."²⁰⁶

І ми віримо, що Січові лицарі з-під Мотовилівки та автор цих золотих слів - полк. Д.Вітовський, не вмерли, а живуть між нашим народом, кличуть усіх живих українців "Збірки", до всенародної єдности і до боротьби, поки Україна не буде вільна.

г) Січові Стрільці і С.Петлюра

Тріюмф Січових Стрільців над багато разів більшими силами москалів був вислідом стихійного гону до перемоги, розмаху, наполегливої і ідейної праці, завзятої енергії та твердої віри в свої сили і в свою ідею.

Згідно з прийнятою думкою істориків українських визвольних змагань Мотовилівка стала Маратоном новітньої української історії, так як Крути є її Термопілами.

Бій під Мотовилівкою був вирішним ударом по головній московській силі. Він розгромив ворога та його самопевність і надію на перемогу. Дальший розвиток та мета протигетьманського повстання були вирішені. Упадок і зайняття Києва були тільки питанням часу. Відгомін про розгром московських сил недалеко Києва, був тою іскрою, що розпалила вогонь всенародної революції. Німецькі військові кола, що все ще хиталися та були поважною небезпекою для успішного повстання, щойно після розгрому військ Святополк-Мірського переконалися наочно про силу і розмах повстанчого руху та перестали бути загрозою для Директорії.

Жертвенний та геройський характер виступу Січових Стрільців скріпив історичне значення їхньої перемоги. Дальшу долю української державности у великій мірі врятував рішучий чин Січових Стрільців.

Правильний погляд висловив про це один з ближчих співробітників Симона Петлюри, пполк. О.Доценко. Він заявив: "Треба тут констатувати історичну справу, що невідомо, якби розвинулись події без участи Січових Стрільців. Започатковане в Білій Церкві Січовими Стрільцями повстання розгорнулося у всенаціональну, величню повстанську стихію".²⁰⁷

Блискуча перемога Січових Стрільців 18 листопада 1918 р. була важливою історичною подією, яка започаткувала новий період українських визвольних змагань під проводом Головного Отамана Симона Петлюри. Під верховним командуванням С.Петлюри розпочали Січові Стрільці під Мотовилівкою тяжкий і кривавий шлях, яким довелося йти Українській Армії до нової затяжної боротьби за незалежну державність, в нових, дуже трудних умовах української революції.

Січові Стрільці вже від початку свойого існування, від листопада 1917 р., стояли в близькім діловім і службовім зв'язку з тодішнім Генеральним Секретарем Військових Справ Симоном Петлюрою. Під час спільних боїв з большевиками на Лівобережжі в січні 1918 р. та з початком лютого в київських боях за Арсенал, Петлюра пізнав і полюбив Січових Стрільців і став їх приятелем. Незабутня була зустріч Петлюри з старшинами СС на заініційованій ним товариській вечері в Києві з початком березня 1918 р., де він особисто познайомився з усіма старшинами та з кожним декілька хвилин говорив. Один з учасників цього вечора оповідає: "Ці повні взаємної симпатії і дійсної щирости сходини, оставили у всіх стрілецьких старшин незабутнє враження".²⁰⁸

Біла Церква зв'язала Симона Петлюру і Січових Стрільців в нерозривну дружбу та створила між ними відношення взаємного довір'я та відповідальности. Мотовилівський бій цю дружбу закріпив. Січові Стрільці стали в майбутньому важливою опорою праці і боротьби Симона Петлюри. Вони оправдали це довір'я як передова бойова формація військ Української Народної Республіки та як вірна охорона Уряду і Штабу Дієвої Армії УНР в їх найкритичніших хвилинах.²⁰⁹

Ці незабутні моменти наших визвольних змагань, коли Петлюра приїхав з тюрми до Білої Церкви між Січових Стрільців, оспівали поети і народні співці в своїх піснях і думах.

При кінці цієї книжки подаємо одну з таких народних пісень, яку в 1919 р. співали бандуристи між українським військом. Є це "пісня про Петлюру".²¹⁰

Облога столиці й організація її здобуття

Після Мотовилівського бою Січові Стрільці зайняли того ж дня станцію Васильків. Розгромлені недобитки московських сил втекли до Києва, де виникла жахлива паніка, бо вони розказували про Січових Стрільців, як про непереможне військо. На другий день зайняли стрілецькі сотні Глеваху та Боярку. 20-го листопада зайнято Гатне, а 21-го після цілоденного завзятого бою здобуто Юріївку.

20-го листопада наспіла в розпорядження Стрілецької Команди перша поміч із повстанських сил - Чорноморський Кіш із Бердичева в силі 500 багнетів. 22 листопада поведено з новими силами наступ на Київ. Січові Стрільці здобули Крюківщину і в запеклім бою зайняли станцію Жуляни. На бік Січових Стрільців перейшов цілий Сердюцький Лубенський кінний полк під командою старшини ген. штабу Юрія Отмарштейна, що став пізніше визначним штабовим старшиною Січових Стрільців. Тому, що фронт Чорноморців заломився під натиском московських офіцерських відділів, і плянований наступ не вдався, припинено дальшу офензивну акцію на Київ до часу, доки не наспіють більші сили.

Відомість про переможний бій Січових Стрільців під Мотовилівкою та про їх похід на Київ голосно залунала по всій Україні та була гаслом і закликом до всенародного повстання. Вона надхнула широкі народні маси духом боротьби та вірою в перемогу. Директорія оголосила мобілізаційний маніфест до українського народу. Десятки тисяч озброєних селян станули до боротьби під прапори Директорії Української Народної Республіки.

В Стрілецький табір в Білій Церкві напливали тисячі повстанців, яких формували в сотні і курені оставші старшини СС під проводом сот. А.Домарадського. Була це дуже важка праця порядкувати масу селян та перетворювати її в військові частини, не маючи відповідно налагодженого організаційного апарату, це значить старшин і підстаршин, які змогли б ці частини здисциплінувати.

Оголошення загальної мобілізації було - на думку Стрілецької Ради - передчасне та непродумане. Вона була того погляду, що належить від самого початку повстання приступити до організації боєздатної і здисциплінованої армії під проводом ідейних та бойових старшин і підстаршин. Вона вважала, що невишколені та нездисципліновані війська, до яких на основі загальної мобілізації напливе багато непевних і здеморалізованих елементів - спричинять в майбутньому хаос і безладдя в військовій організації та в бойових операціях. На жаль, ці передбачення Стрілецької Ради справдилися в короткому часі.

Мобілізація народних мас при браку військового апарату давала можливість появитися багатьом самозванчим командантам різних частин, без моральних та фахових кваліфікацій. В той спосіб зродилася т. зв. "отаманія", яка накоїла багато лиха в наших визвольних змаганнях.

На плечі Січових Стрідьців покладено завдання організації багатотисячних селянських мас. Стрілецькі старшини і підстаршини, яких було небагато, працювали без відпочинку, день і ніч, із надзвичайною енергією та з найбільшою самопосвятою. Рівночасно несли Січові Стрільці головний тягар бойових операцій на фронті під Києвом. Стрілецьке постачання зодягало і озброювало в Білій Церкві і Хвастові зорганізовані нашвидку сотні і курені та відсилало їх в розпорядження Стрілецького штабу в Боярці. Великого сприту, організаційного хисту та тяжких її зусиль вимагало постачання всього фронту під Києвом, яке з великим успіхом зорганізували стрілецькі старшини.

Стрілецький штаб в Боярці розбудовував свою формацію, доповняв існуючі та творив нові сотні і курені зі змобілізованих повстанців, настановляючи на старшинські становища молодших стрілецьких старшин та підстаршин. Формовано нові скорострільні сотні в окремім скорострільнім Коші під командою Василя Соловчука. Стрілецька артилерія з одної батерії розвинулася в полк із сімома батеріями.

Протягом десяти днів від Мотовилівського бою створено Дивізію Січових Стрільців, зложену з двох полків піхоти і одного полку артилерії. Так поширили січові стрільці свою формацію до великої військової групи в кількості 6000 бойовиків.

Але стрілецькі старшини, під старшини та стрільці порозходилися по новостворених сотнях і куренях та батеріях та розгубилися між масою нового вояцтва. Новостворена дивізія не дорівнювала вже своїм характером і боєздатністю білоцерківському Січовому Стрілецтву.

Про цей період історії Січових Стрільців пише один із його найактивніших учасників: "Січові Стрільці робили на посторонніх у тих днях враження загіпнотизованих, людей сліпих і глухих на все, що довкруги діється, які знають лише одну мету: організацію здобуття столиці... "Святі якісь люди йдуть на Київ", - іноді говорили селяни. "Вони нічого для себе не бажають. Усе дають за волю народу". Були це часи ніколи перед тим і ніколи потім незрівняного героїчного підйому Січового Стрілецтва, про який із найвищим подивом висловлювалися всі очевидці".²¹¹

Повищі слова В.Кучабського вповні потверджує голова Директорії В.Винниченко: "Військове становище наше було не з блискучих. Не було офіцерів, не було одягу, не було зброї... Розуміється, в два-три тижні неможливо зорганізувати, навіть у найкращих обставинах, армії. І треба зазначити, що Січові Стрільці робили просто чудеса енергії, спритности, сміливости і працездатности... Українське селянство і робітництво, сформоване Січовими Стрільцями в сильне, дисципліноване й озброєне військо, почало все виразніше і виразніше перемагати..."²¹²

В наслідок ультимативного домагання німців, повстанчі війська з наказу Верховного Командування УНР відступили вночі з 29 на 30 листопада з-під Києва на лінію віддалену 25 верстов від столиці. Бої під Києвом припинено до часу виїзду німців з України. Не зважаючи на це перемир'я з німцями, Верховне Командування, зорганізувавши достаточно повстанські збройні сили, наказало роззброїти німців на всьому Правобережжі. Цей наказ виконано 8 грудня, майже без бою. Тільки в Хвастові і Білій Церкві прийшло до важких боїв з німцями, в яких брала участь також одна сотня скорострілів Січових Стрільців з броневим потягом. Решта німців стягнулася до Києва, заявляючи про свою невтральність.

Рівночасно йшла організація військових частин під Києвом. Крім дивізії Січових Стрільців сформовано ще дивізію Чорноморців і дивізію Дніпровську, яку зібрав отаман Зелений на Трипільщині. Із тих трьох дивізій утворено наказом Верховного Командування з 3 грудня, Осадний Корпус, на чолі з командантом Січового Стрілецтва Євгеном Коновальцем. 8 грудня приділено до Осадного Корпусу ще 2-гу Дніпровську дивізію, та інші військові групи, які називано дивізіями, бригадами або куренями. Перед наступом на Київ Осадний Корпус рахував коло 50000 бойовиків і 48 гармат.

13 грудня рушив Осадчий Корпус в складі чотирьох дивізій, разом понад 20000 багнетів, на Київ. 14 грудня після артилерійської підготови почався загальний наступ. Зараз після полудня спротив гетьманських військ заломався. Увечері відділи Січових Стрільців і Дніпровців зайняли столицю.

Січові Стрільці співгосподарі визволеної столиці

Після визволення Києва, Директорія передала Січовим Стрільцям військову владу в Києві, вважаючи, що тільки вони зможуть завести лад і безпеку в столиці. Цей дуже відповідальний обов'язок адмініструвати столичним містом під час революції був получений з небезпекою встрявання військових чинників в політику та вмішування в справи громадсько-політичного характеру. Ця небезпека була тим більша, що Директорія не дала Команді Січових Стрільців певних директив щодо поступування в основних політичних справах, як рівнож в багатьох складних проблемах місцевого значення.

Стрілецька Рада не радо погодилася перебрати політично-військову владу в Києві, бо це противилося основним принципам аполітичности Січового Стрілецтва, яке ніколи не бажало впливати силою своїх багнетів на громадсько-політичне життя. Вона передбачала, що кожну військову дію чи наказ збоку Січових Стрільців політичного характеру, будуть оцінювати як надужиття влади і самоволю.

Стрілецька Команда мала в пляні скріплення боєздатности та поширення Дивізії Січових Стрільців, перед якою стояли в майбутньому важливі бойові завдання. Тому Січові Стрільці не думали залишатися в Києві та грати там політичну ролю. Вони бажали радше станути залогою в іншому районі України, щоб в сприятливіших і спокійніших обставинах попрацювати над збільшенням і скріпленням своєї бойової сили.

Та передання Січовим Стрільцям такого важливого і важкого обов'язку як безпека столиці, було доказом заслуженого довір'я до них нової влади і найширших кіл українського громадянства. Директорія, передавши Січовим Стрільцям організацію Осадного Корпусу, мала в проєкті доручити їм також організацію всієї армії УНР.

Головним завданням Осадного Корпусу була охорона майна і життя мешканців столиці та заведення ладу і порядку, в першій мірі серед багатьох нездисциплінованих військових частин, які ввійшли з Осадним Корпусом до Києва, та почали витворювати там анархію, та всякі бешкети. Були між ними частини, які відмовилися виконати наказ Команди відійти на фронт проти большевиків (обидві Дніпровські дивізії), та які, забравши з військових магазинів багато майна, відійшли пізніше до Трипілля, звідки підняли бунт проти Директорії. Появилося багато самозванчих отаманів, які користаючи з революційного хаосу, на чолі збройних відділів творили безладдя й анархію. Своїм авантюрництвом і розгнузданою поведінкою, вони підривали авторитет Директорії. Найбільш небезпечною була підривна робота, яку почали вести серед українських військових частин агенти большевицької Москви та всякі провокатори, з метою розвалити основи молодої української армії. Ця акція, на жаль, находила прихожий грунт серед національно несвідомих та нездисциплінованих частин залоги Осадного Корпусу.

Проти всіх тих явищ повели Січові Стрільці енергійну боботьбу, маючи на увазі тільки інтерес і добро української державности. Усі протидержавні виступи явних і скритих ворогів української влади ліквідовано на основі розпорядків Команди Осадного Корпусу. Обвинувачення з цієї причини Січових Стрільців у військовій диктатурі та реакційності, які дехто кидав пізніше на них, являються з сьогоднішньої перспективи зовсім безпідставними.

Січове Стрілецтво знову стануло в обличчі повтореної трагедії української революції. Директорія, як і УЦРада рік тому, після великого тріюмфу та могутнього зриву народних мас, опинилася перед загрозою катастрофи. Україна найшлася напередодні нової агресії московських большевиків та затяжної війни з Московщиною. В тім грізнім моменті забракло знову цієї сили, яка рішала про перемогу кожної революції та про успіх усіх визвольних змагань поневолених народів: власної, сильної армії.

Ісаак Мазепа оповідає: "Бистро, як гірський потік, виросла армія Директорії, але так само швидко почала потім розпливатися. Це була армія головно з повстанської маси селян, маси неорганізованої, яка боролася проти влади поміщиків і не мала ще потрібної свідомости для того, щоб боротися за Україну. Тому, відібравши землю назад і вигнавши поміщиків, селяни почали розходитися додому".²¹³

Команда Січових Стрільців, передбачаючи це, вже від початку протигетьманського повстання звернула всі свої старшинські і підстаршинські сили на формування, вишкіл та виховання нових боєздатних частин, на створення нової формації Січового Стрілецтва, на зразок давніх стрілецьких сотень.

Крім існуючих двох полків піхоти, сформовано ще при Дивізії Січових Стрільців 3-ий полк із останків трьох Сердюцьких полків, які лишилися в Києві, а із останків 4-го Сердюцького полку і інших частин створено 4-ий полк.

На початку січня 1919 р. прибуло до Дивізії СС понад 2000 новобранців з Галичини, з яких створено 10 сотень та сформовано з них Вишкіл СС під проводом колишнього УСС, сотн. Володимира Чорнія. Бойовий стан