III. УКРАЇНСЬКІ СІЧОВІ СТРІЛЬЦІ

"До боротьби за волю України"!

З вибухом першої світової війни відкривається новий період історії Українського Січового Стрілецтва. Дотеперішній етап стрілецького руху був ідеологічною та військовою підготовою до майбутнього збройного виступу Українських Січових Стрільців проти Росії та одночасно приготовив психологічно наш політичний провід та цілу суспільність до цього важливого и відповідального діла. З моментом вибуху війни починається властива історія збройного чину УСС, тої першої новітньої бойової формації українського народу, що виступила до безпосередньої, активної боротьби проти нашого історичного ворога - Москви із зброєю в руці та започаткувала наші визвольні змагання.

Хоч український загал із вдоволенням, а навіть з деяким одушевленням сприйняв вибух війни проти Росії, - то він її покищо не бажав, ані до неї достаточно не підготовився. Війна вибухла по волі великих держав, і кожна з них мала свої власні інтереси і пляни. Зокрема, безпосередньою метою Центральних Держав не було визволення російської України та створення української держави. Ніхто не хотів за Україну воювати та ніхто не виставляв на початку війни політичних цілей, зв'язаних з Україною. Австрійська влада не інтересувалась Україною під Росією та взагалі не мала зрозуміння для міжнародного значення української справи. У всякому разі визволення України не грало такої ролі у воєнній програмі Австрії і Німеччини, як завоювання Галичини і Буковини в воєнних плянах російського імперіялізму, який вважав галицьку Україну російською землею, а її завоювання і прилучення до Росії вважав за головну ціль війни. Метою Осередніх Держав було тільки таке осдаблення Росії, щоб могти забезпечити собі корисний і тривалий мир. Про розбиття, чи розвал Росії вони взагалі не думали.

У Львові 2 серпня 1914 року зорганізувалась центральна політична організація: "Головна Українська Рада", в якій об'єдналися всі три головні українські політичні партії в Галичині: національних-демократів, радикалів і соціяльних-демократів. В цей спосіб створено єдину політичну репрезентацію українського народу в Австрії під час світової війни.

Головна Українська Рада з ініціятиви та при співучасті стрілецької Секції Українського Січового Союзу, львівських організацій Січових Стрільців та Сокола-Батька у Львові - вже на своєму першому засіданні вирішила зорганізувати корпус воєнних добровольців для боротьби проти Росії - під назвою: "Українські Січові Стрільці". Дотеперішні головні управи наших стрілецьких і руханкових організацій об'єднались в окремий орган т. зв. "Українську Боєву Управу" при ГУРаді, яка стала верховною владою над Українськими Січовими Стрільцями та перебрала в свої руки всю ініціятиву та відповідальність за УСС.

В обличчі великих історичних подій та кривавих змагань, що мали відбуватися в першу чергу на українських землях, а в яких мали брати участь по обох сторонах ворожого фронту в мундурах займаницьких армій сотки тисяч молодих українців, і в яких повинна була вирішитись доля українського народу - все свідоме українське громадянство в Австрії, яке мало можливість вільного вислову своїх почувань і домагань, стануло одностайною лавою під своїм єдиним національним проводом.

Велика переломова історична хвила, хоч дещо заскочила наш народ, то все ж таки застала його настільки приготованим, що не могло тоді вже бути в нікого найменшого сумніву про те, що робити, та за що боротись. Одна, єдина думка, що глибоко вкоренилася в душах мільйонів свідомих українців, з непереможною силою диктувала всьому українському народові під обома займанщинами єдине бойове гасло: "До боротьби проти історичного ворога України, проти Росії, за розбиття московської імперії, за визволення поневоленого українського народу з московської неволі, за вільну самостійну українську державу!" Це, що недавно ще було програмою безпосередньої дії тільки в рядах стрілецьких організацій та серед частини української суспільности, стало тепер загальним постулятом цілого народу.

Як виразник думок і домагань українського народу в вільнім світі - Головна Українська Рада проголосила в тому історичному моменті свій маніфест 3 серпня 1914 р.45

МАНІФЕСТ ГОЛОВНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ РАДИ

Український Народе!

Надходить важна історична хвиля. Важиться доля держав і народів. Нічого не вдіяли всі зусилля дипломатії, щоб удержати в Европі мир. Буря війни суне на Европу і ніщо її не спинить.

Суне отся буря передовсім на держави, в склад яких входить український нарід. Український нарід належить до тих народів, на які війна і її наслідки наляжуть найбільше.

В таку хвилю нарід, що хоче жити, мусить мати одну думку і одну волю і ту свою волю перемінити в діло, яке заважило би в історії держав і народів.

І тому всій хвилі, представники українського народу в Галичині, всіх політичних напрямків, які лучить один національний ідеал, зібралися в ГОЛОВНУ УКРАЇНСЬКУ РАДУ, яка має бути висловом одної думки і одної волі українського народу і показувати йому дорогу до діла, яке жде його в теперішній хвилі.

Ми не є прихильники війни, ми разом з цілим культурним світом уважаємо мир найціннішим добром людськости. Але бувають в історії держав і народів хвилі, коли війна являється неминуча. І коли не можемо війни відвернути, то мусимо старатися, щоб ті жертви, яких вона від нас вимагає, не пішли намарно, щоб кров батьків принесла добро дітям.

Дорога, яка веде до сього, ясна.

Війни хоче цар російський, самодержавний володар імперії, яка є історичним ворогом України. Царі російські зломили Переяславський договір, яким вони зобов'язалися були - шанувати самостійність України, - і поневолили вільну Україну. Царська імперія протягом трьох століть веде політику, яка має за ціль відобрати поневоленій Україні національну душу і зробити український нарід частю російського народу. Царський уряд відобрав українському народові його найсвятіше право, - право рідної мови. В царській Росії нинішнього дня найбільше поневолений - український нарід.

І коли Росія хоче війни, то говорить з неї та ненависть, яка червоною ниткою тягнеться через усю історію сеї імперії, що з московського князівства, загарбуючи все нові землі, поневолюючи народи, - розрослася в кольос, який від ряду літ загрожує загально-европейському мирові і загально-людському поступові, культурі і життю народів.

Та ненаситність царської імперії загрожує також нашому національному життю. Історичний ворог України не може спокійно дивитися, що не вся Україна в його руках, що не весь український нарід стогне поневолений під його пануванням, що існує часть української землі, де український нарід не є винятий з-під права, де він може жити своїм національним життям.

І тому наша дорога ясна.

Вже під час попереднього австрійсько-російського напруження - з'їзд найвизначніших діячів усіх українських партій Галичини, який відбувся у Львові 7 грудня 1912 р., заявив, що з огляду на добро і будучність українського народу, на випадок оружного конфлікту між Австро-Угорщиною і Росією, ціла українська суспільність однозгідно і рішучо стане по стороні Австро-Угорщини, проти російської імперії, як найбільшого ворога України.

Так і теперішня хвиля кличе український нарід стати однодушно проти царської імперії, при тій державі, в якій українське національне життя знайшло свободу розвитку.

Дотеперішня пасивність австро-угорської політики супроти затій російського царизму була все визискувана на шкоду інтересів австро-угорської монархії і її народів, а передовсім на шкоду самостійного національного розвитку нашого народу. І тому тепер нашим святим обов'язком є покласти всі свої сили на жертвеннику боротьби за будучність рідної країни.

Побіда Австро-Угорської Монархії буде нашою побідою. І чим більше буде пораження Росії, тим швидше виб'є година визволення України.

Український Народе! Тільки той нарід має права, що вміє іх здобути. Тільки той нарід має історію, що вміє її творити рішучими ділами.

Головна Українська Рада кличе Тебе до діла, яким Ти здобудеш нові права, утвориш новий період в своїй історії, займеш належне місце в ряді народів Европи.

Нехай же цей поклик знайде відгомін в кожнім українськім серці! Нехай збудить в нашім народі давнє козацьке завзяття! Нехай вся наша суспільність буде не тільки видцем, але як найдіяльнішим учасником грядучих подій! Нехай віддасть всі свої матеріяльні і моральні сили на те, щоб історичний ворог України був розбитий!

До бою - за здійснення ідеалу, який в теперішню хвилю з'єднює ціле українське громадянство!

Нехай на руїнах царської імперії - зійде сонце вільної України!

Львів, 3 серпня 1914 р.

За Головну Українську Раду: д-р Кость Левицький, голова - Михайло Павлик, Микола Ганкевич, заступники голови, - д-р Степан Баран, секретар. Члени: Микола Балицький, Іван Боберський, Іван Кивелюк, д-р Микола Лагодинський, д-р Михайло Лозинський, Теофіль Мелень, Володимир Темницький, д-р Кирило Трильовський, д-р Володимир Старосольський, д-р Льонгин Цегельський.

В три дні після проголошення повищого історичного маніфесту Головної Української Ради, після того, як Австрія виповіла війну Росії, - появився дня 6 серпня 1914 р. спільний мобілізаційний заклик Головної Української Ради і Української Боєвої Управи до українського народу - ставати до збройної боротьби в ряди Українських Січових Стрільців та складати пожертви на закупно зброї і санітарного устаткування. Згідно з тим закликом громадянство мало закладати громадські мобілізаційні комітети.

Цей заклик наводимо нижче, пропустивши тільки організаційну частину.46

ГОЛОВНА УКРАЇНСЬКА РАДА ДО ВСЬОГО УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ!

Гряде великий час, вибила слушна година!

Здіймається пожежа війни, в якій тріснуть кайдани, що давили поневолені народи. В сій пожежі кується будучність України.

Настав слушний час, день нашого воскресення. В сей час українськнй нарід кличе синів своїх до бою за волю України. В сей час нема жертви, яка для нас могла б бути завелика. В сей час одноцілі є наші думки і бажання, однодушні та тверді мусять бути наші діла.

Однодушним рішенням Головна Українська Рада з'єднала начальні управи всіх досі в нас існуючих стрілецьких і руханкових організацій в Українську Боєву Управу.

Українська Боєва Управа стає одинокою старшиною організації українських добровольців, яка одержує назву Українських Січових Стрільців.

В її руки зложила Головна Українська Рада верховну владу над Українськими Січовими Стрільцями, а від Тебе, Український Народе, жадаємо карности і послуху.

Тому взиваємо весь Український Нарід дати Українській Боєвій Управі силу, яка потрібна, щоб викувати будучність України. Взиваємо всіх, хто тільки здатний, молодих і старших, інтелігенцію, селян, міщан і робітників, - наскільки вони не обняті мобілізаційним наказом ц. і к. армії, - ставати однодушно в лави Українських Січових Стрільців під прикази Української Боєвої Управи.

Український Народе!

Гряде время, якого давно не було. Зближається давно вижидана хвиля, що долю українського народу віддає в руки самому народові. Тепер або ніколи добудемо собі волю! Тепер або ніколи виборемо собі свободу! Або станемо панами своєї землі, або полишимося надалі в чужім ярмі.

В тім вага хвилі, що самі можемо рішати про свою долю та власними руками добувати можемо собі свободу. Від нашої готовости, від наших діл, від нашого завзяття і нашої сили залежить тепер наша будучність. Тому кличемо до Тебе, Народе: До зброї! З оружжям в руці зміримося з відвічним нашим ворогом, з царизмом!

З оружжям в руці постоїмо за наші права, честь і будучність!

Стрічаймо великий час, як ялося Великому Народові.

Нехай же через весь край котиться наш поклик! Нехай пориває до бою всіх, і тисячі нехай стануть в ряди Українських Січових Стрільців!

Бо пора се великая єсть!
У завзятій важкій боротьбі.
Ми поляжем, щоб славу і волю і честь,
Рідний Краю здобути Тобі.

Львів, 6 серпня 1914 р.

ГОЛОВНА УКРАЇНСЬКА РАДА

Президія: Д-р Кость Левицький - голова; Михайло Павлик, Микола Ганкевичзаступники голови; д-р Степан Баран - секретар.

Члени: Микола Балицький, Іван Боберський, Іван Кивелюк, д-р Микола Лагодинський, д-р Михайло Лозинський, Теофіль Мелень, Володимир Темницький, д-р. Кирило Трильовський, д-р Володимир Старосольський, д-р Льонгин Цегельський.

Українська Боєва Управа:

Секція акції: Теодор Рожанковський - начальник, Дмитро Катамай - заступник начальника, д-р Михайло Волошин, Михайло Геник.

Секція організації: д-р Кирило Трильовський - голова, д-р Степан Шухевич - заступник голови, д-р Кость Бірецький, Іван Боберський, Дмитро Вітовський, Сень Горук, Володимир Темницький.

Одночасно із Головною Українською Радою, яка була репрезентацією австрійських українців, зорганізувалася у Львові з початком серпня 1914 р. політична репрезентація українців із Східньої України - "Союз Визволення України". В його склад увійшли політичні емігранти з Росії, що перебували в момент вибуху війни в Австрії. Вони належали до різних політичних партій. Ця група існувала вже кілька років до війни, але щойно тоді вона оформилась і почала діяти публічно. Була це загально-національна, безпартійна організація, яка діяла в імені українського народу в Росії. Її метою було розбиття Росії і створення незалежної української держави на землях, - відібраних Осередніми Державами від Росії. Для пропаганди українських самостійницьких домагань, вона задумала повести широку пропагандивну і політичну акцію серед европейських держав і народів. Її основною провідною ідеєю була орієнтація на власні сили українського народу. Та тому, що її безпосередньою метою була поразка російської імперії, вона вважала Центральні Держави союзниками української справи в тій війні проти Росії. Союз Визволення України працював весь час свойого існування в найближчім контакті з політичною репрезентацією галицьких українців, з Головною Українською Радою та Українською Боєвою Управою. Зокрема, як побачимо пізніше, стояв він в дуже дружніх і сердечних відносинах із Українськими Січовими Стрільцями, що з свого боку обдаровували цю організацію українців з-під російської займанщини надзвичайним довір'ям та глибокою пошаною. Впродовж війни розвинув СВУ живу та корисну працю для української справи.

В цій спільній акції українців обох займанщин належить шукати початків соборних визвольних змагань українського народу за власну державність у новітній добі його історії.

Зараз на початку війни виступив Союз Визволення України з такою політичною деклярацією, яку наводимо в скороченні.

ПЛЯТФОРМА СОЮЗУ ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ

Українські землі по обидва боки австро-російського кордону є не тільки одним з головних теренів сучасної европейської війни, а також одною з причин і предметом війни.

Українці добре розуміють, що у війні цій ходить головно про їх долю, ходить про те, чи в результаті війни український П'ємонт в Австрії буде знищений, чи українське національне життя розцвіте також по той бік Збруча, аж за Дніпро і над Чорне море, і тому не можуть зоставатися німими свідками теперішніх подій, а голосно і рішучо підносять свої неоспоримі права на національну самостійність.

Об'єктивна історнчна конечність вимагає, щоб між західньою Европою і Московщиною повстала самостійна українська держава. Потрібно це для осягнення і утривалення европейської рівноваги...

В зрозумінні цієї історичної конечности російські українці покликали до життя центральну загально-національну організацію, яка взяла на себе репрезентацію під теперішню хвилю національно-політичних і соціяльно-економічних інтересів українського народу в Росії. Організацією цією є Союз Визволення України.

В Союзі репрезентовані всі ті політичні напрями, що стоять на становищі державної самостійности українського народу, а реалізацію своїх національно-політичних і економічних стремлінь в даний момент зв'язують з розбитям Росії у війні.

Національно-політнчною плятформою Союза є державна самостійність України.

Одночасно зі збудованням самостійної української держави має бути переведена радикальна аграрна реформа на користь селянства. Є це основний економічний постулят Союза Визволення України.

Союз Визволення України в своїй діяльності стоїть в контакті з австрійськими українцями.

Вірячи в остаточну побіду австро-угорської і німецької армій і в розбиття Росії, вірять українці і в те, що на руїнах російської імперії, цієї тюрми народів, встане ВІЛЬНА САМОСТІЙНА УКРАЇНА.41

Як бачимо - постулят самостійної української держави, це не було гасло тільки "галицьких сепаратистів". Qого речником, - як видно із цитованої вище плятформи - став у вільнім світі "Союз Визволення України". Український народ в Росії, позбавлений умовами політичного режиму змоги проявляти себе як самостійна національна індивідуальність, тим самим позбавлений своїх національних "легітимованих" репрезентантів, найшов у СВУ свойого заступника перед вільним світом.

"Союз Визволення України" звернувся до всіх народів Европи з апелем за моральну підтримку для поневоленого українського народу. Він поставив перед світом справедливу вимогу створення самостійної української держави і за здійснення цього гасла повів енергійну працю серед багатьох народів, зв'язуючи українську справу з ідеалами европейської демократії та інтересами свободи, цивілізації і світового миру. Ці свої домагання проголосив він в окремім заклику: "До громадської думки Европи", на всіх мовах европейського континенту.

Наводимо основні уступи цього заклику, виданого 25 серпня 1914 року:48

ДО ГРОМАДСЬКОЇ ДУМКИ ЕВРОПИ!

Безпримірна визиваюча політика Росії спровадила на цілий світ катастрофу, рівної якій історія майже не знає. Ми, українці, сини великого народу, поділеного між Австро-Угорщиною і Росією, і нечувано гнобленого царизмом, свідомі, про що розходиться в цій війні. 3овсім не про якусь гегемонію "германства" чн "слов'янства". Війну веде культура з варварством. Війну ведеться тому, щоб остаточно зламати силу ідеї всемосковства, що принесла необчислимі шкоди цілій Европі та загрозила її добробут і культуру.

Використовуючи зі злою волею політичну сліпоту слов'янських народів, зробила Росія ідею, знану під фальшивим назвищем "панслявізму", знаряддям своїх агресивних плянів. Ця ідея розторощила вже Україну як самостійну державу, розбила Польщу, ослабила Туреччину, а в останніх роках кинула свої сіті навіть на Австро-Угорщину. Брамою, через яку мав увійти тріюмфуючий панмосковітизм до Австро-Угорщини, щоб її розторощити, мала бути Галичина. Наш народ розділений між дві держави, мав служити Росії до того, щоб уможливити царизмові опанування Дарданелів та Константинополя, куди дорога провадить по рецепті російських дипломатів через Відень.

Ми - українці з Росії, що злучилися в "Союз Визволення України", ужиємо всіх наших сил для остаточного обрахунку з Росією. В цих важких часах, в котрих наша нація по обох боках кордону готується до остаточної боротьби з нашим смертельним ворогом - звертаємося з цим покликом до цілого цивілізованого світу! Нехай світ поможе нашій слушній справі! Ми звертаємося з цим глибоким переконанням, що українська справа є рівночасно справою европейської демократії. Европа доти не прийде до сили, доки не буде вільна від грози інвазії царизму, доки не буде певна своїх культурних набдань, доки на широких степах України не повстане забороло проти Росії!

Великі жертви, які наш нарід приніс в своїй боротьбі з Росією в протягу соток літ, дають нам право моральне жадати уваги та зрозуміння цивілізооаного світу для нашої справи, для незалежности України!

Щоби в часах - коли на побоєвищах, що на них проливають свою кров тисячі українців, рішається судьба народів Европи, не зісталося чужим для Европи повне зрозуміння нашої справи, звертаємося з отсим покликом до громадської думки всіх народів, яких політичні інтереси в цій великій хвилі спільні з інтересами свободи і цивілізації.

За "Союз Визволення України":

В.Дорошенко, Д.Донцов,49 М.Меленевський, О.Скоропис-Йолтуховський, М.Залізняк, А.Жук.

Вслід за цим закликом, представники Союзу, як амбасадори українського національного проводу під час війни, почали в багатьох европейських столицях живу пропагандивну і дипломатичну працю в інтересі українського народу. Отсим започатковано новий період в розвитку української справи, як міжнародної проблеми. Уже найближчі місяці принесли несподівані успіхи в цій праці.

А тою силою, що пригадала світові про існування українського народу та була кріпкою моральною основою для дипломатичної праці Союзу, - була збройна боротьба та пролита в Карпатах кров Українських Січових Стрільців.

Наведені вище історичні документи є найвірнішим висловом думок, домагань та плянів політичного проводу українського народу в моменті вибуху першої світової війни. Вони ясно змальовують його політичне положення та відношення до займанницьких держав напередодні війни. Ситуація була дуже проста. Не могло бути в тім часі двох думок про те, хто наш ворог, а хто союзник, - чого нам сподіватись у тій війні, які завдання українського політичного проводу, які його домагання, та яким способом належить за них боротись. Усі думки і пляни відповідальних провідників, як також настрої і сподівання свідомої частини українського громадянства поза межами Росії, були в той час вислідом довголітнього розвитку нашої політичної думки, на яку складався століттями нагромаджений досвід у тяжкій боротьбі українського народу за своє існування. Український політичний провід сказав своє слово про відношення українського народу до воєнного конфлікту. Він мав готову і досить легку відповідь.

Не була це якась продумана в довгих дебатах деклярація, яка обнимала б усякі застереження, недоговореності, чи сумніви, як рівно ж не була це сервілістична заява льояльности і вірности своїй займаницькій владі із надіями на ласку після закінчення війни. - Був це ясний, безпосередній і рішучий вияв власного українського національного "вірую", було це коротке всім свідомим українцям зрозуміле гасло: історичний і найбільший ворог України, що грозить їй загладою, - Росія, мусить бути переможена і розбита, а на руїнах царської імперії має повстати вільна, самостійна Україна. Її треба здобути власними руками та власними силами, і тому український народ мусить бути об'єднаний одною думкою й одною волею.

Українська орієнтація, власні сили, національна єдність

Такого змісту голос пролунав на весь світ від українського народу в перших воєнних маніфестах і проклямаціях українського політичного проводу. Провідною думкою цих заяв було підкреслення українського інтересу, української рації, українських ідеалів та, - що найголовніше, - власної української відповідальности в тій війні за свою долю. В тих декляраціях і маніфестах висловлено українськуорієнтацію. І це було найважніше місце історичного маніфесту Головної Української Ради.

Воно звучало: "Тільки той нарід має права, що вміє їх здобути. Тільки той нарід має історію, що вміє її творити рішучими ділами... Зближається давновижидана хвиля, що долю українського народу віддає в руки самому народові. Тепер або ніколи добудемо собі волю. В тім вага хвилі, що самі можемо рішати про свою долю та власними руками добувати можемо собі свободу. Від нашої готовости, від наших діл, від нашого завзяття і нашої сили залежить тепер наша будучність".

Оця основна думка маніфесту і проклямацій надає їм особливого історичного значення. З огляду на те, що загал українського суспільства в Австрії, з причини довголітнього льоялізму, непідготованости народних мас та неактуальности постуляту української державности - до світової війни бачив усе своє спасіння під опікою австрійської конституційної монархії, - то проголошення тепер самостійницької ідеї власних сил та власної української орієнтації віщувало великий зворот у політичній думці українського суспільства. Тут виразно стверджено, що тільки від самого українського народу, від діл і завзяття, а головно від його сил и залежить його майбутнє, воля України, Вільна Самостійна Україна. Сказано тут те саме, про що вже давно перед тим вчив нас Іван Франко, що нам як нації ніхто не поможе, і на нікого нам не треба надіятись, бо тільки те, що здобудемо власною працею та власними жертвами, буде нашим правдивим надбанням.

Зі становища тодішніх українських національних інтересів та української державної ідеї - в моменті вибуху світової війни було ясно, що весь український народ у своїм інтересі мусів рахувати на поміч Австрії, і тому повинен станути по стороні Осередніх Держав як союзник, щоб спільними силами розбити історичного ворога України - Росію. Тільки через розбиття чи послаблення Росії військами Центральних Держав було можливим відвернути загрозу завоювання москалями Галичини і визволити Україну. Та це льояльне відношення українського народу до Центральних Держав належить розглядати як відношення союзників, зв'язаних спільними інтересами боротьби проти спільного ворога. В справі нашого відношення до Австрії - широкі кола українського громадянства, передусім Січове Стрілецтво, молода генерація інтелігенції, жіноцтво та багато визначних діячів, вже на довго до війни мали свою окрему виразну самостійницьку думку (резолюції зборів жіноцтва в грудні 1912 р., журнал "Відгуки", резолюції загального студентського з'їзду в липні 1913 р., постанови з'їзду українського радикального студентства в жовтні 1913 р.,50 організації Січових Стрільців і інші). Вони прийняли в основі доцільність участи українців по стороні Австрії на випадок її війни з Росією, - але виразно застерігались, що ми можемо бути союзниками Австрії тільки до того часу, доки наші дороги сходяться і доки цей союз є згідний з нашими національними інтересами та не суперечить нашій національній гідності й достоїнству.

Найкраще була вияснена тоді ця важлива, та зактуалізована з вибухом війни проблема нашого відношення до союзників, а в зв'язку з тим і питання ведення нашої визвольної боротьби власними силами - в офіційнім органі "Союзу Визволення України", в числі з місяця лютого 1915 р., де проаналізовано цю засадничу справу. Там м. інш. написано так:

"Не сміємо забувати, що чужа поміч не звільняє нас від обов'язку числити на самих себе, не лишень в першій мірі, але уважати власні сили наші виключно певною, постійною та незмінливою підставою успіху... Сподіватися, що могучі союзники схотять і могтимуть зостатися на все союзниками в нашій боротьбі тому, що є ними нині, - значить будувати на пливаючій бистро ріці, як на твердім непорушнім грунті...

Наше значення як міждержавного чинника залежить прямо та безпосередно саме від власної нашої сили...

Лише коли будемо сильні самі, могтимемо сподіватись помочі від других. Бо народам не дає ніхто помочі, як дається з милосердя милостиню жебракові, - а помічну руку подається народові, який сам проявить свою силу і тим докаже рацію свого жипя, своїх стремлінь та домагань. Так отже чужа поміч збільшує наші сили, але не зменшує обов'язку творити та розвивати наші власні сили".51

Таке розуміння нашої співпраці з Австрією в світовій війні поділяв увесь український самостійницький табір, а зокрема Українське Січове Стрілецтво, що в тім дусі продовжало традицію передвоєнного стрілецького руху та з вибухом війни виступило як нова, політично-військова формація. Та довголітній льоялізм українського політичного проводу та широких кіл старшої української інтелігенції в відношенні до Австрії - залишив свої глибокі сліди на психіці українського громадянства під час війни. Воно змішувало часто інтереси австрійської монархії з інтересами українськими. Більшість австрійських українців думала, що Осередні Держави мають спеціяльні симпатії до України та особливу охоту помогти політичним змаганням українців. Тому так легко можна було заспокоїти домагання українців усякими фальшивими обіцянками віденської влади. Ці внутрішні суперечності політичної думки спричинювали деякі кризи внутрі українського громадянства, але рівночасно формували й закріплювали українську незалежну державницьку ідеологію.

І ще один, дуже важливий, момент треба підкреслити в цім історичнім зриві нашого народу. Це була та стихійна єдність усього свідомого й організованого українства, усіх політичних партій і організацій, без огляду на їх програми, світоглядові і релігійні різниці та державну приналежність. Протягом одного тільки дня, після короткої наради зорганізовано в тому переломовому для українського народу моменті, єдиний керуючий український політичний центр, єдину національну репрезентацію. Не було ніяких групових амбіцій, ані боротьби за першенство. Усі стали рівні перед небезпекою заглади нації. Прийнято засаду паритету. Взаємна терпимість, льояльність та глибоке патріотичне зрозуміння спільного національного ідеалу - були тою силою, що об'єднала всіх. Усі знали, що нарід, котрий хоче жити та перемогти у тій тяжкій хвилі, мусить мати одну думку й волю.

Особа голови та двох заступників голови Головної Української Ради, досвідченого народовецького провідника та авторитетного національно-демократичного політика, - д-ра Костя Левицького; далі - сеньйора радикального руху та вірного друга М.Драгоманова, - Михайла Павлика, і вкінці - особа соціялістичного робітничого лідера та завзятого ворога московського царату, - Миколи Ганкевича, - були символом-синтезою модерної української думки та маніфестацією єдности нації. Така єдність думки створилась і в Союзі Визволення України, що об'єднав усі політичні напрямки українців з Росії та дуже близько співпрацював із Головною Українською Радою аж до часу повного злиття і утворення єдиного політичного представництва всіх українських земель, у місяці травні 1915 року.

Могутній клич єдности пролунав по українській землі. Увесь об'єднаний народ станув під бойовим мазепинським прапором для боротьби з Москвою. Була це незабутня, радісна хвилина у тій грізній добі.

Похід російського царату на ліквідацію "мазепинського гнізда"

А по другім боці воєнного фронту, у царській Росії за наказом самодержця-імператора змобілізовані маси вояцтва наступали цілими дивізіями, корпусами й арміями на захід. Між ними були ті найкращі гвардійські, козацькі, кавалерійські полки із уродженців українських земель, що на наказ царя-гнобителя йшли проливати кров не за Україну, а за її ката. Йшли поневолі здійснювати імперіялістичні мрії Росії - завоювання нових земель для ненаситних царів, а зокрема на загарбання мазепинського гнізда - Галичини. Без усякої надії, без мети, без проводу, станули маси українського народу в Росії, безрадні та обдурені - перед невідомим майбутнім, без свойого слова, без власного імени. Добре заходилась Росія, щоб убити стару козацьку силу, щоб із гордих оборонців української волі вчинити рабське знаряддя та підставу своєї сили і величі.

В плянах царя і петербурзької влади українці перестали взагалі існувати як окрема нація. Приступлено до остаточної ліквідації існуючих ще осередків української національної думки. Уже в першій половині серпня російська влада закрила в Києві щоденник "Раду", журнали-місячники "Літературно-Науковий Вістник" і "Українську Хату" та тижневик "Село". Редактора "Української Хати" Павла Богацького вислано на Сибір.

Із вибухом світової війни викреслено в Росії взагалі існування української справи та українського імени. Коли в міністра закордонних справ Сазонова явилось делегація петербурзьких українців з проханням заступитись за український рух, то він відповів: "Що ви хочете? Тепер то й випав найбільш зручний мент для того, щоб раз назавжди покінчити з вашим українством!"52

Коли царська армія зайняла Галичину, здобула твердиню Перемишль, станула під Краковом та продиралась уже через Карпати на мадярську низину, тоді російський націоналізм у своєму тріюмфі приступив до виконання свойого ганебного пляну - ліквідації українського П'ємонту. Одним декретом графа О.Бобрінського, царського губернатора у Львові, знищено всі довголітні національні надбання галицьких українців. Розв'язано всі українські організації і школи, заборонено всю українську пресу, українську Католицьку Церкву піддано суворим переслідуванням, виарештувано сотки провідних громадян з митрополитом Андреєм Шептицьким на чолі та заслано в глибину Росії. Так виглядало "визволення" галицьких українців, яке обіцяв головнокомандуючий, великий князь, Микола Миколаєвич у своїм маніфесті, заявляючи: "Вам, народи Австрії і Угорщини - Росія несе свободу і здійснення ваших національних мрій. Вона бажає, щоб у майбутньому кожний з вас мав можливість розвитку та збереження цінної спадщини, своєї мови і релігії..." Замість цієї гарної обіцянки, запанувала брутальна система насильної русифікації. Орди російських бюрократів, чорносотенців та попів - почали своє "визвольне" діло.53

Один із провідних людей Росії, Меншиков - так писав тоді в газеті "Новоє Время":

"Мені здається, що тепер не час розмовляти із зрадниками. Русска армія і русска влада добре зроблять, коли виметуть це сміття із терену Галичини і Росії. Влада прекрасно вчинить, коли основно продезинфікує мазепинські нори і сховища, щоб галицька зараза не поширювалась на корінну Малоросію. Велика і мала конспірація мазепинців, велика і мала шайка злодіїв, - вони всі повинні бути переловлені і усунені із русского суспільства".54

Цьому патріотові акомпаніювали російські прогресисти і ліберали: Струве, Маклаков, Алексінскій і інші.

Українське громадянство в Росії і війна

Та все ж таки українська вільна думка, хоч загнана в підпілля, проявлялася в різній формі. Її носіями були ті українські громадські діячі, відомі добре зі своєї довголітньої громадської праці по обох боках воєнного фронту, які в невеликих гуртах, чи в підпільних організаціях плекали українську ідею, обмірковували сучасне положення українського народу і висловлювали свою думку про відношення українців до обох держав, що воюють на українських землях. І там, серед воєнної психози російського націоналізму, творилась власна українська політична думка, що була виразником українських інтересів в тій війні та творила публічну опінію політично свідомої частини українців в Росії.

І вона не могла бути інакша, як тільки та, що виросла із цілої традиції українського відродження, що виросла з ідейних основ першої політичної партії Наддніпрянщини - Революційної Української Партії, що її визнавали широкі кола тодішньої української молоді. І тому переважна більшість свідомих та активних українців у Росії, та все молодше покоління, в хвилі вибуху війни, - це були або державні сепаратисти, або "пораженці", які вважали розгром Росії за передумову волі України. Для прикладу та ясности образу, - наведемо голоси найкращих представників російських українців про їхнє становище до української справи напередодні і під час першої світової війни.

Один з найвизначніших українських громадсько-політичних діячів та активний учасник і ініціятор усіх важніших проявів українського культурного, наукового та політичного життя в Росії - Євген Чикаленко, висловив на початку війни 1914 року такий погляд про положення українського народу та його відношення до Росії:

"На нашу думку, Росія почала війну з Австрією, щоб захопити Галичину і здійснити своє історичне завдання "обєдінєніє под скиптром русскаво царя всєх вєтвєй русскаво народа". Про цю місію Росії разу-раз говорили головно всі російські націоналісти; їм ходило особливо про Галичину, вона була їм більмом в оці, бо в чужій державі вони не могли заборонити українського слова. Вони бачили, що Галичина є П'ємонтом України, де розвивається українська література, наука, яка підтримує надії і сподівання російських українців на ліпшу будучність.

Всі ми були певні, що побіда Росії принесе нам ще більший гніт, а розгром її послужить до нашого визволення... А.В.Ніковський і я рішуче стали на так звану "пораженчеську" позицію. Захоплення Львова російським військом зробило на нас гнітюче враження".

А коли на весну 1915 року війська Центральних Держав викинули москалів із цілої майже Галичини і великої частини Полісся і Волині - Є. Чикаленко так пише: "В Києві українці трохи підбадьорились, сподіваючись, що на весну в Київ прийдуть німці і висловлювались за те, що українцям не треба нікуди втікати".55

Другий визначний громадсько-політичний діяч, член Товариства Українських Поступовців, відомий український історик, Дмитро Дорошенко, - так оповідає про настрої російських українців на початку війни:

"Настрій серед київських українців був дуже пригнічений. Усі сподівались як найгіршого лиха від цієї війни, якщо вона йтиме успішно для москалів. Одчай і розпач брали людей, коли думалось, що оті кайдани на українське життя куються українськими руками, поливаються українською кров'ю. А тут звідусіль надходять чутки, що мобілізація на Україні пройшла дуже успішно і з великим "підйомом". Одна з головних причин війни для Росії було бажання захопити Галичину і знищити осередок українського національного руху. Коли дійшла до нас вістка про yпадок Львова, то це вразило всіх нас мов удар грома. Багато людей плакало, а небіжчик Михайло Ткаченко зачинився в своїй кімнаті і три дні не виходив з неї, не пив, не їв од тяжкого смутку. Невимовний жаль і співчуття до наших галицьких земляків обхопило нас".56

Видатний український письменник та революціонер, Володимир Винниченко, що в підпіллі прожив всю війну в Росії, так представляє положення та почування українського народу в тій війні:

"Ми почували себе чужими, ворожими цій проклятій "тюрмі народів". Всякий хоч трошки свідомий, хоч трошки чулий на біль українець був за тих часів запеклим мрійником, фантастом, жагучим творцем таких намріяних комбінацій, які кінець кінцем увільняли нас з тюрми. Тут є корінь сепаратизму. Ми всі хотіли сепаруватись від насильства, від самодержавної руки, від ганебної смерти в петлі всеросійської шибениці.

Чого ради ми мали боятись розбиття Росії на фронті й усередині? Ми, сидячи в тюрмах, засланнях, у підпіллях, з розбитими очима, з задушеним горлом, задихаючись, гарячково жадно прислухались до гуркоту гармат на фронтах, і гадали, чи скоро той гуркіт наблизиться на Україну й розіб'є тюрму, й визволить нас і дасть нам хоч трохи дихиути? Ми не боялись ні німців, ні австрійців; ми не боялись би французів, англійців, коли б вони бились з царською Росією; ми не боялись би диявола, коли б він пекельним вогнем ішов на цей старий, жахний "застєнок" усякої волі і права".57

Також Сергій Єфремов, один з найвизначніших українських діячів того часу, приблизно подібно змальовує настрої свідомих українців під час війни. Він писав:

"Нам українцям російська державність завжди була чужа й ворожа своєю політикою щодо нашого Рідного Краю. Вона замірялась просто викреслити українців з-поміж живих націй... Така Росія, якою вона була до революції, не викликала в нас, свідомих синів нашого народу, ніякої симпатії й прихильности. Ми спільно могли полишити її на власну долю й ручкою не ворухнути, щоб здержати її на краю безодні..."58

Крім повищої негації російського імперіялізму, - Володимир Винниченко, єдиний із політичних діячів, що жили в Росії, розгортає під час війни позитивну ідею української орієнтації, ідею власної сили. Він так пише тоді:

"Наша історія вчить нас: не треба ні на кого крім себе покладати жадних надій, не треба довіряти долі нації в руки тих, хто потім продасть її за право влади і панування над нею самою. І ще вчить історія, що здатність до життя нашого народу та його спроможність опору в боротьбі за існувания такі великі, що можуть усе витримати.

Ми все будемо забавкою в руках чужих, якщо не матимемо підпори в собі самих. І тому: одинока правильна орієнтація для нас, я повторюю - українська. Не невтральна, ні, не політика пасивного вичікування й безсилля, а орієнтація українська, активна, діяльна, буlуюча, організуюча.

Ми не маємо ніякої потреби надіятися на те, що "за нас правда святая". Ми не потребуємо ніякої справедливости. За нас історія, закони життя та ми самі. Наше національне життя можуть менше або більше затримати на шляху розвою, але спинити не можуть уже жадні сили. Ми виходимо з сирости, з землі, з лона нашої нації, знову вертаємося до неї й знову виходимо. І в тім наша сила".59

Як близькі ці думки до науки Івана Франка та до поглядів, висловлених Головною Українською Радою та Союзом Визволення України на західньому боці воєнного фронту, майже в тім самім часі!

Не політика пасивного вичікування, а активна орієнтація на власні сили українські й гаряче бажання поразки Росії, - були тим здоровим голосом українського духа, що лунав у хвилині вибуху першої світової війни із уст найкращих представників української нації.

Відома заява льояльности "Украинской Жизни" супроти російської держави, проголошена іменем російських українців в Москві в серпні 1914 р., не була вірним і свобідним висловом поглядів свідомого українського громадянства в Росії. Був це помилковий політичний акт одної групи осіб, яка, побоюючись, що російський уряд знищить зовсім український рух, та діючи під примусом і тиском тяжкої патріотично-воєнної психози, - думала своєю вірнопідданчою заявою для "спільної батьківщини" - Росії, рятувати громадсько-політичну позицію українців. Одначе, як належало сподіватись, вона своєї мети не осягнула, бо російський уряд не звернув ніякої уваги на цю льояльну деклярацію. Її автори і однодумці, уже кілька місяців після її проголошення, пізнали свою помилку та зайняли вороже, "пораженчеське" становище до російського імперіялізму.

Визначний український діяч, Петро Стебницький, що належав до однодумців згаданої деклярації, вияснює цю зміну в думках і настроях льояльних українців в Росії, в той спосіб:

"Виявлевий в Галичині свідомий вандалізм російських властей до української культури, розкрив очі українському громадянству на дійсні завдання російської політики. Потрясаючі враження галицьких подій зробили крутий перелім у настрою навіть таких українців, які давно затратили національну свідомість, тісно злившися із російськими громадянськими колами. В українськім громадянстві різко зміцніли пораженчеські течії. Стало ясно, що перемога Росії несе з собою українцям не свободу, а перемогу реакції і продовження давньої політики насильства й безправства".60

Не зважаючи на суворий режим воєнного часу, - існували від початку війни і розвивали свою дуже живу підпільну революційну акцію досить численні українські соціялістичні студентські революційні організації в різних містах України - в Києві, Харкові, Полтаві, Катеринославі, Одесі, Миргороді та інших містах, як також у Петрограді і в Москві. Вони видавали підпільну газету "Боротьба" та цілий ряд брошур протиросійського змісту і противоєнних проклямацій, в яких містились також передруки із видань Союзу Визволення України,61 що мав свої осередки на Україні та утримував з ними зв'язок через воєнний фронт або невтральні держави.62 Ці організації енергійно поширювали та популяризували противоєнні кличі та гасло самостійности України. Їх слідила російська жандармерія і деякі члени були арештовані та засуджені.

Діяльну участь у цих організаціях приймали, згадувані уже вище учасники передвоєнного стрілецького руху, вислані ще до війни зі Львова на Східню Україну для революційної роботи - В.Семець, Ю.Охримович та І.Лизанівський. Зокрема Ю.Охримович виїздив до різних таємних студентських громад із доповідями на політичні теми.63

Ми бачимо отже, що гарячим бажанням усього свідомого українства по обох боках воєнного фронту, був розгром Росії Центральними Державами, і вслід за тим тверде переконання, що тільки поразка Росії послужить до нашого визволення та здобуття волі Україні.

Із бойовим гаслом "Розгром Росії, воля Україні!" - вступив український народ у першу світову війну.

Велика збірка Українських Січових Стрільців у Львові

Могутнім відгомоном пролунав по всій галицькій Україні маніфест Головної Української Ради, що закликав український народ створити власну силу, якою мала бути військова формація Українських Січових Стрільців. Українська військова частина, що під українським політичним проводом, під кличем боротьби за державну незалежність та під українським прапором піде в бій проти історичного ворога України - це мала бути ця власна сила українського народу, єдина підстава нашої незалежної політики; це мала бути в діло введена ідея, що ми самі маємо рішати про нашу долю та власними руками і власними жертвами маємо здобути собі свободу. Переломовий історичний момент зажадав від нас вирішного чину зі зброєю в руках.

Не було часу довго роздумувати. Треба було діяти негайно й енергійно.

Як уже згадано - ще перед оголошенням заклику Головної Української Ради Почали стрілецькі організації у Львові мобілізувати своїх членів та добровольців у ряди Українських Січових Стрільців.

Тепер, коли ініціятиву творення українського війська перебрало в свої руки загально-національне представництво українського народу - Головна Українська Рада, то на її заклик відгукнулись багатотисячні лави української молоді. Довголітня, щоденна, витривала, національно-виховна праця молоді в стрілецьких, січових, сокільських, студентських, середньошкільних та пластових організаціях, видала тепер свій зрілий плід. Добровільно, без особливої спонуки та агітації, ведені стихійною силою свого глибокого національного почyття, із радісним і гордим одушевленням, вирушили із своїх батьківських хат тисячі молодих добровольців до місць збірки, у Львові й інших повітових містах. Вирушили із веселою піснею січовою, із бадьорими маршами сокільськими, із Франковим гимном "Не пора". З повних молодечих грудей залунала по всій галицькій Україні бойова пісня про Україну.

Василь Стефаник - змалював у свойому оповіданню "Марія" гарну картину одушевлення української молоді по селах і містах Галичини, яка пішла воювати за Україну пам'ятного літа 1914 р.: "Хоругви і прапори шелестіли над ними і гримів спів про Україну... Земля дудніла під довгими рядами, що співали січову пісню..."

Вибух війни та заклик національного проводу були тільки безпосередньою спонукою до масового зриву української молоді до збройної боротьби проти Москви, до якого вона вже перед війною готовилась, заявляючи в "Відгуках", що не мир, але війна жде нас, а пасивність у майбутньому конфлікті була б для нас найгіршою і найсоромнішою, і тому треба творити мілітарну силу, щоб бути готовими завтра упоход.

І ці передбачення стрілецької молоді не завели. Цілий народ прийняв тепер як свій святий обов'язок, утворити власну мілітарну силу, щоб узяти самостійну участь під українським прапором у війні.

Були це молоді юнаки, багато з них ледве 16-літні, які в своїх середньошкільних таємних кружках гаряче полюбили ідеї Шевченка і Франка. Прибували вони тисячами на збірку, може і неусвідомляючи собі жаху війни; пішли на перший поклик, не приготувавшись як треба у далеку дорогу, із якої багато з них не вернулось. Незодягнені якслід, у підраному взутті, без наплечників, без грошей в кишені, непідготовані до воєнних трудів, часто проти волі батьків, без життєвого досвіду, - але багаті в безмежну любов до своєї поневоленої батьківщини та озброєні глибокою вірою в самостійну Україну, та з юнацьким рішенням і готовістю полягти, щоб славу, волю і честь здобути Рідному Краєві.

Переважаюча більшість добровольців прямувала до Львова, де був осідок верховної влади УСС - Українська Боєва Управа. Інші збиралися по провінціяльних містах. Кошти утримання та організацію УССтрільців взяла на себе УБУправа, яка перебрала від українського жіноцтва від півтора року збирані фонди і якій громадянство присилало нові фонди на утримання УСС.

Був також плян зодягнути УСС своїм коштом, але брак фондів та великий наплив тисяч добровольців не дали змоги здійснити його. Організація багатотисячної військової формації почалась власними силами та власними коштами українського громадянства. Але власні засоби були замалі і не було можливости зібрати їх серед свого громадянства. Відповідну матеріяльну допомогу, зброю, військове устаткування могло забезпечити тільки австрійське міністерство війни. Воно також могло відкомандувати особи, обізнані з військовим ділом - для вишколу добровольців. В тій важливій справі переговорював в австрійськім міністерстві війни голова ГУРади д-р К.Левицький та дістав там згоду на організацію Українських Січових Стрільців. Але утримання добровольців відбувалось і надалі коштом грошових збірок українського суспільства, які не вистачали на заспокоєння великих потреб.

Основне формування стрілецьких відділів, організація, вишкіл, іх матеріяльне забезпечення та загальна адміністрація, - належали до УБУправи. Із австрійської армії приділено до УСС кільканадцятьох молодих запасних старшин-українців, які разом із передвоєнними стрілецькими старшинами почали організацію та вишкіл зголошених добровольців. Начальником УСС призначила УВУправа спершу суддю та соймового посла, Теодора Рожанковського, запасного старшину австрійської армії, а після його уступлення був іменований начальником УСС директор української приватної гімназії в Рогатині, Михайло Галущинський, також запасний старшина.

Добровольців поділено на сотні та призначено сотенних командантів. Сотні закватировано в українських інституціях, головно в бурсах. Розпочато військовий вишкіл, що відбувався при дуже несприятливих умовах. Військових інструкторів було замало; прохарчування було надзвичайно утруднене із-за недостачі відповідної посуди, а також із-за браку запасу харчів. Найбільше недомагав брак одягу, взуття і зброї, та взагалі військового виряду. Австрійська військова команда видала УСС-ам із своїх магазинів тяжкі, без ременів, старої системи кріси Верндля на один стріл, і то в невистачальній кількості. Для багатьох добровольців забракло одягу і взуття. Виходили далеко за місто на вправи в зовсім подертих черевиках. Але завдяки енергії і жертвенній праці члена УВУправи І.Боберського та його співробітників - ці великі труднощі були в великій частині переборені. Незважаючи на повищі труднощі - загал стрільців держався бадьоро. Могутня сила одушевлення переборювала всі недостачі та перешкоди.

Та крім цих внутрішніх перешкод - натрапила справа формування УСС на зовнішні перешкоди, на нашого старого "приятеля" ворожу австро-польську адміністрацію. Це той, ганебної пам'яті чинник, що цілими десятиліттями спиняв наш національний розвиток у Галичині та був основною підпорою польської гегемонії у Східній Галичині. Він користав із дволичної політики Австрії супроти українців та мов у старій шляхетській Польщі господарив на українській землі, інтригував, представляв українців перед віденською владою як зрадників Австрії, а сам всіми силами підтримував москвофільство, щоб ослабити або спинити зростаючу силу українського руху в Галичині. Це той старий, подлий галицький "порядок", що разом із небіжкою Австрією так неславно перейшов до історії. Його агенти сиділи по всіх урядах і установах, що мали рішальне політичне значення, передусім на становищах повітових старостів, краєвих намісників та навіть на вищих військових посадах. Це вони спиняли демократизацію політичного життя в Галичині, стримували завзято творення українського середнього шкільництва та університету, переслідували січовий рух, не допускали до закладання стрілецьких організацій.

Тепер, коли тисячі українських добровольців стягались у ряди УСС для боротьби з Росією, вони почали ставити всякі можливі перешкоди для успішної мобілізації добровольців, забороняючи їм збиратись по повітах, утруднюючи можливість переїзду до Львова чи до Стрия, розганяючи зібраних добровольців та арештуючи організаторів "Боєвої Управи" - висланих на провінцію, а навіть були випадки, що деяких арештованих добровольців відправляли в концентраційні табори. Це була робота вшехпольських старостів, які плянували при нагоді війни безпощадно розрахуватись із українцями. Та ворожі пляни були ширші. Вони вирішили взагалі не допустити до створення українського війська, або щонайменше так обкроїти чисельний стан формації УСС, щоб поставити її при найближчій нагоді в стан цілковитої ліквідації. Польські шовіністи не могли уявити собі, що під їх боком зорганізується самостійна українська військова частина, не із січовими топірцями, а таки з смертоносними крісами в руках тисячів УСС, що таким же оком дивляться на московську неволю українського народу як і на "конституційний" режим польських намісників і старостів.

В українськім інтересі було зовсім самозрозуміле, щоб формація УСС була якнайчисленніша. В перших тижнях формування УСС ніхто із австрійської військової влади не згадував навіть про можливість обмеження чисельного стану УСС. Щойно після того, коли шефом штабу львівського корпусу, в районі якого знаходились УСС, - став полковник ген. штабу граф Лямезан, спольщений німець (оженений з полькою Урбанською), дались чути із кол австрійського командування голоси, що чисельний стан формації УСС має виносити тільки три тисячі. Як стверджено пізніше на основі заяви одного із вищих австрійських старшин, автором проєкту обмеження сили формації УСС - був граф Лямезан.64 Зрештою це його вороже відношення до УСС стало пізніше загально відомим, коли він старався за всяку ціну не допустити, щоб УСС діставали доповнення. Тим способом він плянував зліквідувати УСС. Так отже над Українським Січовим Стрілецтвом уже з самого початку зависла поважна небезпека зменшення їхньої сили до незначної кількости та зведення його до невеликої військової групи, яка мала в короткім часі зникнути із воєнної сцени. Ця небезпека, на жаль, стала за кілька днів дійсністю в Стрию.

На цьому місці треба згадати, що відношення австрійської команди до польських добровольчих військових формацій (легіонів), було тоді дуже прихильне. Австрійська Начальна Команда дозволила полякам на організування двох окремих легіонів по вісім куренів піхоти, та окремі частини кавалерії і артилерії. Так на ділі виглядало протегування Австрією і Німеччиною українського національного руху, про яке пишуть деякі польські історики.

Незважаючи на тяжкі обставини та близькість фронту, бойовий вишкіл УСС поступив значно вперед впродовж місяця серпня. Сотні усталили свій склад і своїх старшин. Становища молодших старшин, командантів чет та підстаршин зайняли переважно учасники передвоєнних стрілецьких і пластових організацій. Вони також надали ідейний напрям та особливий стрілецький, товариський стиль усьому Стрілецтву. Тут вперше стрінулись УСС із делегатами Союзу Визволення України, російськими українцями, що виголошували в сотнях виклади про відносини на російській Україні, інформуючи стрілецтво про дійсність за Збручем та про методи і зміст політичної праці на Україні, на випадок вмаршу УСС на східньо-українські землі.

Незабутній місяць серпень 1914 року минув серед гарячої праці тисячів УСС-ів, серед радісного підйому духа, серед надій на краще майбутнє, серед бадьорої пісні-маршу першої сотні: "Ой з-за гори чорна хмара встала...", що весь місяць лунала львівськими вулицями від підніжжя Святоюрської гори (Дяківська Бурса) аж до площі вправ на Кайзервальді.

З кінцем серпня підійшли російські війська під Львів. Дня 30 серпня 1914 року все Українське Січове Стрілецтво зібране у Львові переїхало на новий постій до Стрия.

Протест УСС проти присяги займанницькій державі

З початком вересня 1914 року стягнулись до Стрия усі стрілецькі добровольці з краю. Разом зібралось тут понад десять тисяч стрільців. Через несподівану російську офензиву багато добровольців зі східніх пограничних повітів не змогли прибути. Загальна кількість зголошених до УСС добровольців виносила в цілому краю понад 25 тисяч. Велика це була сила в тому часі.

Вже місяць минав, як Боєва Управа власними фондами, зібраними від українського громадянства, несла весь непосильний тягар утримування тисяч добровольців. Її спроможність значно погіршилась в Стрию. Останні фінансові засоби вичерпувались. Боєва Управа звернулась до місцевої австрійської стаційної команди із вимогою харчів і озброєння. Австрійська військова влада повідомила тодішнього команданта УСС М.Галущинського, що УСС зможуть щойно тоді перейти на державне утримання, коли зложать австрійську військову присягу.

Вже в перших тижнях мобілізації української молоді та її збірки у Львові, в лавах УСС, - оформилась зовсім виразно серед загалу Стрілецтва його роля в грядучих подіях. Воно ясно усвідомило собі першенство українських національних інтересів, на випадок колізії з його обов'язками як австрійських громадян. Українське Січове Стрілецтво та його ідейний провід були цього вповні свідомі, що вони як формальні австрійські громадяни в своїй боротьбі за єдину і всеобіймаючу ідею Самостійної України, - будуть зустрічати на шляху до своєї мети тяжкі і болючі перешкоди, які вони в ім'я цієї ідеї будуть мусіти мужньо переборювати. Із гнітучим почуттям протесту будуть вони змушені не раз перетерпіти все те, що боляче дотикатиме їх національної гордости та ранити їх національну честь. Не раз будуть вони примушені закривати очі на те, що прийдеться їм бачити довкола себе. Над УСС тяжив якийсь трагізм, що випливав з їхнього формального підчинення займанницькій владі. Втиснені неухильною силою обставин у ближчий зв'язок із займанницькою армією держави, до якої вони належали, вони часто попадали у конфлікт суперечних інтересів, із якого все мусіли виходити із несплямленою честю. Свідомість обов'язку нести ці тяжкі моральні жертви та зносити внутрішній душевний неспокій в ім'я справи визволення України, не заломлювала іх самостійницького духа. Навпаки - вона гартувала їх та скріплювала в них горду поставу протесту і бунту, що наказувала їм не вгинатись по рабському перед кожним наказом не своєї влади, а сміло і без страху стояти на сторожі своїх національних інтересів та боронити свою національну індивідуальність, як випадає тим, які добровільно рішились жертвувати своє життя не для оборони Австрії, а тільки для визволення України.

Вже у Львові станули УСС вперше перед проблемою складання присяги на вірність Австрії, якої вимагала військова влада. Свідоміша частина стрілецтва протестувала проти австрійської присяги, домагаючись, щоб у її текст вставити слова про вірність Україні й українському народові. Але щойно в Стриї справа присяги, якої зажадало від УСС австрійське командування, стала справою засадничого для УСС значення. Від її зложення чи незложення залежало взагалі дальше існування УСС та їх участь у світовій війні. З другого боку, справа присяги та ставлення до неї УСС мали стати першою пробою їхньої національно-державної свідомости та їх революційного і самостійницького характеру.

Проти присяги піднявсь із рядів УСС рішучий протест і негодування. Загал стрілецтва стихійно спротивився цьому, не розглядаючи взагалі доцільности спротиву. Рішальним моментом для становища УСС не були якісь практичні та розумові мотиви, а тільки сила внутрішнього почуття і переконання, що Українські Січові Стрільці є українським військом та вийшли добровільно боротись за свою справу, а не за інтереси габсбурзької династії, і тому їхня військова присяга має бути заявою вірности Україні й українському народові. Головними речниками цього становища були колишні активні члени середньошкільних, січових та стрілецьких організацій, як Василь Данилович, Микола Балицький, Василь Семець і багато інших.

День 1-го вересня 1914 року був днем величавої маніфестації державницької ідеї, багатотисячної маси української молоді Галичини, а саме її гордої свідомости приналежности до великої нації, яка в історичному світовому змаганні хоче проголосити перед цілим світом своє незалежне слово, писане кров'ю свойого власного війська та видвигнути справедливий постулят за своє право на незалежне державне життя. Своїм стихійним протестом проти австрійської присяги - Українське Січове Стрілецтво раз на всі часи опрокинуло перед історією всі фальшиві міркування та безосновні твердження про "австрофільство" УСС-ів на тлі їхньої протиросійської боротьби. УСС доказали ясно, що пішли свідомо й добровільно на війну тільки за українську справу, рішили проливати кров тільки за Україну, розуміючи, що інтереси української нації не є ідентичні з інтересами габсбурзької монархії.

Історичну вартість цього спротиву підкріплює факт, що був це спротив стихійний, загальний, якого ніхто не диктував згори, а який випливав із чистого джерела юнацьких сердець, що бажали в своїй вояцькій присязі сказати те, чим була сповнена їх стрілецька душа: "присягаємо Україні! не зрадимо України!" А зваживши тверді обставини воєнного часу та воєнного закону, коли завдяки інтригам польських верховодів у безкритичних колах австрійського командування встигла закріпитись думка, що між українцем і москвофілом така різниця, як між жидом та ізраїльтянином, - і тому багато українців помандрувало до концентраційних таборів, - то в тих обставинах демонстраційна відмова зложення військової присяги була отвертим висловом недовір'я до держави в воєнному часі, і тому була достойним революційним актом.

Протест проти австрійської присяги був чуттєво-емоційним актом УСС. Він був типовим прикладом стихійної реакції спільноти, яка діє всею внутрішньою силою, що б'є із неї і якою зокрема характеризується національна спільнота в моментах свойого високого напруження. Природний відрух, протест, революційний акт зроблено. Ганьбу сервілізму, пасивности та рабської психології усунено.

Але після цього прийшла до слова свідома думка. Холодний розум аналізував всі моменти за і проти, раціоналізував стихійну ідею у відношенні до мети, до якої ця ідея спрямована. Після загального хвилювання та виявів протесту, що тривали цілий день 1-го вересня, станула перед очі всіх УСС у повнім виді небезпечна ситуація, а саме, можливість ліквідації, розігнання УСС, та позбавлення нації важного та єдиного успішного речника її змагань і боротьби. Існування УСС було загрожене на випадок відмови присяги. Разом з тим була вже добре відома ворожа акція деяких чинників, які за всяку ціну намагалися знівечити великий успіх українського народу, що ним була можливість брати активну участь у тій війні, як самостійна національна військова формація. Усі зрозуміли потребу компромісу. Бурхливі настрої проти присяги - успокоїлись.65

Коли начальник УСС М.Галущинський зголосив у стаційній команді готовість УСС зложити наказану присягу, він довідавсь тут про розпорядок Начальної Команди, яким обмежено кількість УСС до двох тисяч "інтелігентних і гідних довір'я людей", а решту добровольців наказано розпустити додому. Це був наслідок, згадуваної вище плянованої акції наших ворогів, графа Лямезана й інших осіб, що старались про ліквідацію, або хоч про ослаблення УСС. Внаслідок додаткової інтервенції дозволено взяти ще 500 добровольців.

Був це тяжкий удар для української справи на майбутнє.66 Зокрема була це велика трагедія для тих тисяч добровольців, яких позбавлено щастя боротись за Україну. З другого боку був це великий успіх польських правителів Галичини, які були певні, що така слаба чисельно військова частина, без відповідного доповнення не втримається довго в війні. Їхні інтриги наразі вдалися.

Наказ про обмеження УСС до числа 2500 стрільців викликав надзвичайне обурення серед УСС. Піднеслися знову гарячі протести. Кинено гасло: "Або всі, або ніхто!" Опозиційні настрої захопили загал УСС, бо всі вважали обмеження сили формації УСС катастрофою Стрілецтва та його збройної боротьби. Але й тут мусіла перемогти холодна, далекозора, розумна думка та реальний погляд на український політичний інтерес в світовій війні. Речником його став сотник Дмирто Вітовський, що вперше виступив тоді перед Стрілецтвом у тім тяжкім і відповідальнім моменті, як його духовий провідник і ідеолог. "Треба за всяку ціну задержати для української справи наш зав'язок українського війська. Ми мусимо поборювати всі перешкоди на нашому шляху, що нас ждуть у майбутньому. Хоч би з нас мала вернутись тільки сотка додому, то ми не сміємо зневірюватись, а мусимо виконати свій національний обов'язок у цій війні, який нам доручив наш народ..." Тими словами, які ми добре пам'ятаємо, переконував сотник Вітовський дня 2 вересня 1914 р. на одному міщанському городі, на Ланах у Стрию, палких опозиціоністів Дідушкової сотні, що через свій особовий склад була все висловом стрілецької опінії. І ця загальна стрілецька думка, немов публічна опінія УСС, вирішила задержати існування формації УСС, навіть в обмеженій кількості, та зложити так довго вимушувану присягу. Мудро вирішено. Бо ліквідація УСС в тому моменті дорівнювала б національній поразці, а своїми наслідками на майбутнє була б спричинила значне послаблення наших визвольних змагань. Ми були б утратили наиважніший національний чинник впродовж світової війни, нація втратила б всі ті цінності, що були здобуті Українським Січовим Стрілецтвом, а історичні бої за Київ і Львів, були б позбавлені своїх найкращих учасників.

По полудні дня 3 вересня 1914 р. відбулась на стрийських оболонях присяга УСС, яку відобрав відомий народний діяч о. Остап Нижанковський. Один із учасників заприсяження, УСС Микола Голубець, так описує церемонію присяги: "Глухо і без ентузіязму прогомоніла стрілецькими лавами рота присяги... В суматосі, що тоді запанувала, трудно було визнатися, хто заприсяжений, а хто ні, так само, як нікому було провірювати, хто присягав щиро, а хто... замість слів присяги, деклямував у їхній такт, якийсь виїмок з Шевченкового "Кобзаря".67

Справа присяги в Стрию була тим вогнищем, в якому вперше в світовій війні загоріло ясне полум'я стрілецької ідеології, що освічувало своєю силою весь дальший шлях стрілецького походу. В майбутніх трудах і боях не раз доводилось ставати УСС перед відповідальними ситуаціями та трудними проблемами національно-політичного характеру. Ідейний шлях намічений в Стрию був невідхильною розв'язкою всіх труднощів, що ставали перед УСС. А він був простий: гордо і високо держати стрілецький прапор боротьби за українську державність, боронити національну честь і гідність перед усякими затіями наших союзників, позбутись остаточно австрійського патріотизму, що мусить безповоротно зникнути із стрілецьких сердець та за всяку ціну зберегти силу і цілість Легіону УСС, як першої формації української армії новітньої доби.

На Закарпатській Україні

З днем 3 вересня 1914 року перейшли УСС на удержання австрійської армії. Під натиском російської офензиви опустили Стрий та 4 вересня виїхали на Закарпаття довжезним залізничим транспортом, зложеним переважно із некритих товарових вагонів. Злобна доля закпила собі із УСС-ів. Ще перед місяцем з повним одушевленням вірили вони, що вже незадовго увійдуть як переможці в обітовану українську землю, щоб "визволяти Україну із московських кайдан", - а тепер змушені без бою покидати майже останній клаптик Рідної Землі та їхати кудись у невідоме. І був це перший удар долі, перша велика невдача для УСС, що перекреслювала їхні сподівання й надії. Вони почали тоді усвідомлювати собі вперше гірку, тверду дійсність. Далекий, мозольний, непроглядний шлях до волі. Скільки перешкод треба перебороти, щоб зблизитись хоч до її порогів. Скільки жертв це буде коштувати, щоб ослабити та відсунути назад переможного ворога. Але одночасно була це одна з перших лекцій воєнного і життєвого досвіду, що його здобували УСС на шляху своєї праці і боротьби, та на ньому формували свій світогляд і свій характер. Коли хтось говорить про стрілецький "романтизм", то він розпливсь безповоротно в дорозі УСС із Стрия на Закарпаття. Це очевидно не означає, що стрілецтво огорнула зневіра, песимізм і апатія. Цього не було, бо остали в нього ще два найсильніші елементи стрілецької душі: перший - це глибока та непохитна віра в свою історичну місію та остаточну перемогу, а друге - це був той юнацький життєрадісний стрілецький гумор, бадьорий життєвий оптимізм, молодечий веселий настрій, що яснів на обличчі розсміяного і розспіваного Українського Січового Стрільця та підтримував його в найтяжчих хвилях боротьби. І це не припадок, що якраз у дорозі на Закарпаття, в цей невеселий час, серед холоду і дощу, В одному із товарових вагонів транспорту, в якому поміщалась друга і третя чоти першої похідної сотні УСС - зродилися перші стрілецькі слова до веселої, жартівливої пісні: "Гей ви Стрільці Січовії, раз, два, три", яку, сидячи на скриньці, при співучасті стрільців згаданих чот, уложив сотник Клим Гутковський.

На Закарпатті закватировано УСС у двох українських селах, що лежать майже на мадярськім кордоні нашої етнографічної території - у Страбичеві і Горонді, біля Мукачева. Тут переведено основнішу організацію сотень і куренів. Легіон поділено на десять сотень - це значить два і пів куреня. Розпочався систематичний вишкіл стрілецтва, пішла дуже інтенсивна праця над підвищенням боєздатности УСС. Тут щойно, серед спокійнішої обстанови, змогло стрілецтво попрацювати над собою, щоб стати гідними імени першої формації новітнього українського війська. Тут, на Закарпатті вперше стрінулись УСС із низами українського народу, як його рідне військо. Зустріч була несподівана та цікава, бо дуже мало знали українці інших областей про цю забуту частину України. Тут пізнали УСС нового ворога українського народу, що століттями гнобив та визискував закарпатських українців та кинув іх в положення затурканого, нужденного, нікому незнаного гірського племени. Стрілецтво зразу зацікавилось життям своїх закарпатських братів, зблизилось до селянських родин, співчувало та боліло із-за їх національної несвідомости, та весь вільний від заинять час присвячувало освідомній роботі між селянами, головно молоддю, яка найскорше зблизилась до стрілецтва. Вправлені у народній праці студенти-стрільці скоро здобули довір'я закарпатської молоді та в численних розмовах вперше защепили тут основи національної свідомости. Українська команда та стрілецькі співи були засвоєні в цілій околиці. Уже першої неділі після прибуття до Страбичева виступив у тамошній церкві хор зложений з добрих стрілецьких співаків під диригентурою Михайла Гайворонського. Це був його перший співацький виступ при УСС. Другий раз не довелись уже там виступати, бо за кілька днів Дідушкова сотня відійшла на фронт. Але інші сотні, продовжували це співацьке діло. На живу освідомну роботу стрілецтва звернули увагу агенти мадярської влади і з цього приводу дістала команда УСС суворе напімнення припинити українську національну пропаганду між населенням Закарпаття. Але цей страх мадярів за своїх рабів не перервав ні на хвилину тих сердечних братських взаємин, що існували весь час десятимісячного побуту УСС на Закарпатській Україні між УСС і закарпатським селянством.

Цей перший побут УСС серед українських народних мас Закарпаття був свого роду дебютом у відношенні стрілецтва до народу. Українські Січові Стрільці - це сини народу, селян, робітників і інтелігенції, що вийшла з народу або між ним працювала. Від наймолодших літ зрослись із народним життям, жили почуваннями народу, розуміли його інтереси, пізнали його душу. Коли доросли - працювали між народом, освідомляли його, організували, їздили по читальнях Просвіти, Січах, Соколах, промовляли на тисячах зборів і віч. І коли вони станули в стрілецькі ряди, то пішли туди з тим самим ідейним наставленням. УСС у військових, стрілецьких одностроях були активними громадянами, почували себе все зв'язаними з народом, інтересувалися його долею, де могли помагали йому, боронили його перед кривдою і надужиттями, вчили і освідомлювали його. Український Січовий Стрілець був не тільки вояком, бойовиком, - але також був усе свідомим і активним громадянином, що серед найтяжчих воєнних трудів не забував ніколи про свої народні обов'язки. Увесь час свого існування, Українське Січове Стрілецтво чуло всюди свою українську мову та стрічало на кожному кроці своїх походів та під час постоїв свій селянський народ, який заступав йому брак власної державности. Рідний народ та рідна земля, були для Стрілецтва сyрогатом власної держави. І як широка українська земля, на Закарпатті, Підгір'ю, Поділлі, Волині, Холмщині, Київщині, Херсонщині, Полтавщині, Чернігівщині, і всюди, де стрілецькі ноги топтали рідну землю впродовж наших визвольних змагань, остався про Українське Січове Стрілецтво теплий спомин, як про щирих і вірних синів свого народу.67а

Хоч вишкільна праця УСС проходила тепер скорим темпом, а їх боєздатність росла на очах, то не вдалося усунути важних недостач, які унеможливлювали нормальний ріст Легіону УСС. Була це недостача нормальної зброї (крісів Манліхера), великий брак одежі і взуття та недостача санітарної опіки. У зв'язку з тим постала тоді стрілецька жартівлива пісня: "Маширують добровольці через Мезетеребеш (мадярська назва Страбичева), чи то войсько, чи то банда, ти ніяк не розбереш". Ця жартівлива пісня, - це реальне відображення глибокої, стрілецької дійсности, це образ тисяч ідейної молоді, що в обірваній одежі і підраному взутті пішла проливати кров за Україну.

Одночасно знову виявилось неприхильне відношення австрійського командування до УСС. Воно повідомило команду легіону, що УСС не будуть творити одноцілої, більшої військової формації. Вслід за тим зліквідовано навіть окрему організацію куренів, а багато сотень поділено на партизанські відділи. Ясно отже, що Австрія, не маючи ніякого позитивного пляну відносно української справи, не бажала бачити в формації УСС зав'язку окремої української збройної сили.

Вимарш на фронт, бойове хрещення і перші жертви

Серед тієї щоденної вишкільної і організаційної праці, що, здавалось, потриває довший час, уже на п'ятий день побуту УСС на Закарпатті, надійшов із австрійського командування наказ вислати на фронт у Карпати одну стрілецьку сотну. Після провірки справности і боєздатности кращих сотень - вибір впав на першу сотню, першого куреня (т. зв. сотню Дідушка), яка негайно виїхала з Страбичева залізничим транспортом в Карпати 10 вересня 1914 року. Сотня мала повний бойовий стан, чотири чоти по 50 боєвиків, майже всі озброєні тільки Верндлями (старі кріси на один набій). Виїхали в цивільних або стрілецьких одягах, без наплечників, зле озброєні й зле виряджені. По дорозі дістали в Мукачеві у військовім магазині старі мадярські однострої. Наплечників не одержали, тільки хлібники.

Не було ні санітарів, ні лікаря, ні польової кухні. Сотня вивагонувалась на станції Воловець, звідки відійшла до Нижніх Верецьких, де стала постоєм для охоронної і польової служби та підготовлялась до оборони цього важного карпатського просмику.

За тиждень після відмаршу сотні Дідушка, відійшла на карпатський фронт сотня Семенюка, для скріплення оборони Ужоцького просмику.

Австрійське командування, висилаючи перші стрілецькі сотні на карпатський фронт, зробило це надто легкодушно та непродумано, не виждавши на закінчення хоч би найосновнішого бойового вишколу Стрілецтва, яке в своїй масі не мало ще можливости ані часу засвоїти собі хоч би головні підстави воєнного ремесла. Мабуть ні одна з них перед відходом на фронт не вправлялась у стрілянні острими набоями, багато стрільців взагалі ще не стріляло ніколи з кріса, а зокрема з крісів системи Верндля, якими озброєна була більшість УСС. Таємниця стріляння була розкрита вперше стрільцями щойно під час бою, на фронті. Але ситуацію рятував - передусім у сотні Дідушка - її особовий склад, який творили в переважаючій більшості студенти і середньошкільники, в значній частині члени передвоєнних стрілецьких і пластових організацій.

В найближчих днях мали сотні стрінутись із ворогом, що заливши великими силами Галичину, продирався тепер через Карпати. Обі ці сотні, перші із усіх УСС, прийняли в днях 27 і 28 вересня 1914 року бойове "хрещення" під Сянками і Нижніми Верецькими, стримуючи до останніх можливостей своїми невеликими силами переважаючі московські сили. Пішли в перший бій побіч найбільших і найкращих армій світу, вони, непрофесійні вояки, невишколювані літами в казармах і академіях. В обох сотнях були перші вбиті Українські Січові Стрільці і багато ранених. Своєю бойовою поставою, відвагою та успішною обороною важної позиції, здобула сотня Дідушка особливе признання від командира оборони Верецького просмику, полковника Шпарбера. Українські Січові Стрільці здобувають перші бойові відзначення, срібні медалі хоробрости (командант сотні та командант третьої чоти, Левко Коберський, сімнадцятилітній гімназист, провідник середньошкільного пласту в Самборі). Його чота витримала головний натиск ворога та мала найбільші втрати.

Вперше від бою під Полтавою пролилась на історичнім побоєвищі світу - українська кров за Україну. Пролилась кров перших українських вояків новітньої історії України - не за кого іншого, і не за що інше, а тільки і єдино за Україну.

І в цьому лежить історичне першенство Українського Січового Стрілецтва, що є його безспірною признакою та особливістю. У перших боях УСС проти заливу московської орди, в глибині карпатських гір, коло бойківських містечок Сянки і Нижні Верецькі - нав'язано перервану в 1709 році нитку украЇнської боротьби проти Московщини. В моменті, коли ім'я України будо викреслене з пам'яті світу, із соток стрілецьких крісів залунало та понеслось далеко по широкому світі бойове слово в обороні України. А проголосили його Українські Січові Стрільці. Відродилась лицарська традиція України. Свіжі могили Українських Січових Стрільців під Сянками і Верецькими, що на них поставлено хрести із прізвищами героїв та із новими, гордими написами: "Впав за волю України" - стали неоспорним доказом нашого права на вільне, незалежне життя, збагатили нашу націю найкращими цінностями та започаткували героїчний похід українського народу до волі, що триває по сьогоднішній день.

Блискучий іспит

Із решти стрілецьких сотень, що лишилися в Горонді і Страбичеві, більшість впала хвилево жертвою авантюрничого та фантастичного пляну австрійського командування. Сотні поділено на партизанські відділи по двадцять стрільців, яких завданням мало бути: продертись на зади російської боєвої лінії та непокоїти ворога при усяких можливих ситуаціях. Мали вони нападати на ворожі обози і муніційні кодони, нищити комунікацію, нападати навіть на штаби та творити там всякі бешкети. Ці партизанські відділи, т. зв. "двадцятки" вислано із старими крісами "Верндля". - Цей плян стрінувся з великим негодуванням Стрілецтва. Поперше - це було розбиття формації УСС, а подруге такий неможливий до виконання плян висилки невишколених та лихо озброєних стрільців на певну загибіль, - належало вважати або за велику легкодушність вищого командування та марнування найкращого бойового елементу, або за свідомо продуманий плян на знищення формації УСС. На щастя цей плян не не вдався через російську офензиву. Тільки дві двадцятки передерлись до Галичини, одна під Дрогобич, а інша під Болехів, і там частинно виконали своє небезпечне завдання.

Ця акція "двадцяток" не мала більшого значення в житті УСС, і скоро призабулась, бо покінчилась невдачею авторів цього пляну та тривала не довше, як два тижні. Але той епізод про "двадцятки" треба відвести до категорії однієї із численних лекцій, які УСС від перших днів воєнної служби діставали від своїх австрійських союзників. УСС вже в перших тижнях свойого воєнного життя мали змогу пізнати своїх союзників, своє австрійське військове начальство та його відношення до Стрілецтва й української справи. Замість зрозуміння ідейних задумів УСС та їх щирого бажання причинитись до перемоги над ворогом, - австрійське військове командування виявляло холод та байдужність, а навіть недовір'я до УСС. А були це перші воєнні кроки УСС, що зовсім самотні не мавши прихильних собі австрійських старшин, ішли назустріч непевній долі, "пірвавшись із мотикою на сонце". Але гіркий досвід та тверда воєнна дійсність почали робити своє позитивне діло. Рожеві сни та оманливі надії, виплекані в юнацьких душах, розвіювалися безповоротно. Ця болюча самотність і непривітливі вітри, що довкруги віяли, не ослабили стрілецького духа. Навпаки - почався здоровий процес самоозначення УСС, кристалізація їх індивідуальности, ріст їх вояцької амбіції дорівняти тим, які недоцінювали їх вартости, - скріпилось почуття власної гідности. В Стрілецтві назрів моральний бунт у відношенні до окруження, дух протесту, що дає силу переносити найбільші труднощі та творити власні вояцькі цінності.

Після ліквідації невдалого пляну "двадцяток", австрійське командування не повторяло уже таких експериментів. Коли ж одночасно дві сотні (Дідушка і Семенюка), що брали активну участь на фронті в обороні карпатських просмиків, відзначились своєю бойовою поставою в боях 27 і 28 вересня та багато краще держались в тих боях від австрійських і мадярських батальйонів під проводом фахових офіцерів, - австрійське командування поспішилось використати боєздатність УСС у більших військових офензивних операціях, що якраз почалися в Карпатах.

Після швидкої реорганізації Легіону УСС 6 жовтня - уже на другий день, 7 жовтня, відійшов на фронт у напрямі Сколя перший курінь під командою Гриця Коссака в складі чотирьох сотень: Барана, Букшованого, Дудинського і І.Коссака, а півкурінь із двох сотень Будзиновського і Вітовського - під командою д-ра С.Шухевича від'їхав в напрямі Турки.

Дії йшли скорим темпом. Уже 8 жовтня кинено цілий перший курінь у бій з ворогом. Усі чотири сотні взяли участь в офензивних операціях, що почались на Бескиді, в околиці Климця і Верецьких і тут своєю бойовою поставою відзначились як передова частина 129 бригади. Начальна Команда австрійської армії у своєму воєнному комунікаті з дня 9 жовтня 1914 року, повідомляючи про бої в Карпатах, написала так: "В цих боях визначився також корпус українських добровольців".

Коли пригадаємо собі, що ще перед місяцем ці добровольці маршували в Горонді та Ограбичеві, як "банда" обідраних та напівбосих, невишколених юнаків, на яких дивилися з погордою та недовір'ям, - та коли тепер читаємо в звідомленні начальної команди великої австрійської армії слова правдивого признання і похвали за воєнні подвиги УСС, - то пояснення цієї несподіванки буде зовсім зрозуміле. Це була та шляхетна амбіція осамітнених Українських Січових Стрільців, що бажали показати себе гідними січової і мазепинської традиції, та хотіли доказати, що українці можуть створити власну повновартну бойову формацію. Вони вирішили в тяжких боях, кривавими жертвами поставити високо те, чого не мали ще, коли виходили на війну: ім'я українського вояка. Хотіли стати рівновартним партнером серед воюючих сил світу. І найвище військове командування це ствердило.

В жовтневій офензиві австрійської армії в 1914 р. в напрямі Сколе-Стрий, Турка-Дрогобич - УСС беруть увесь час активну участь, відігравши в ній поважну ролю, як авангард наступаючих бригад. Дня 13 жовтня здобуває сотня І.Коссака Козьову, а сотня Букшованого, розбивши загін козаків, доходить під Коростів. Дня 14 жовтня УСС перші входять до Сколя. Дня 20 жовтня, після бою під Сільцем проти трьох сотень козаків, сотня І.Коссака входить перша до Дрогобича. В тому ж часі інші сотні УСС боронять міста Стрия, після стримання офензиви та розпочатого відвороту австрійських військ. Зокрема визначилась сотня Дудинського, що не зважаючи на значні втрати, одинока втрималась на позиції в бою під Добрівлянами, коло Стрия, після відступу австрійських відділів. Своєю спокійною і відважною поставою УСС виказали тут знову свої вояцькі якості, якими вони не тільки дорівнювали, але навіть перевищували австрійські частини.

В тім же часі півкурінь д-ра Шухевича, в складі двох сотень: Вітовського і Будзиновського, приділений до кінної дивізії ген. Лемана, вирушив з Турки в напрямі Борислава, куди дістався після спішних маршів 19 жовтня. З огляду на невдачу австрійської офензиви, лінія фронту відступила в гори, а півкуреневі Шухевича припало завдання боронити гору Кобилу коло Опаки. Під час офензивного походу УСС йшли попереду, то тепер вони Хоронили відступаючі австрійські бригади. Обидві сотні півкуреня під проводом сот. Д.Вітовського, звели дня 24 жовтня завзятий бій на горі Кобилі проти переважаючих російських сил та видержали на своїй позиції, хоч австрійські відділи давно відступили з поля бою. Сотня Д.Вітовського мала в цьому бою значні втрати.

Окремо діяла тоді сотня Семенюка, яка була в складі ІV корпусу, і воювала в околиці Старого Самбора, відбиваючи на горах Лисий і Залярський, під Лужком Горішнім, сильні ворожі наступи серед дуже несприятливих атмосферичних умов, сидячи в мокрих, некритих та негликобих ровах. Втрати: 5 убитих і 19 ранених.

Під час дальшого відступу заступає москалям дорогу під селом Побук, сотня Дудинського. Коло Поляниці здержує їх сотня Барана. Дня 28 жовтня відбивають УСС (сотня Сроковського) у москалів гору Ключ, коло Сколя, де був короткий, але кривавий бій. Сотня мала 13 убитих і 14 ранених, між ними і командант сотні. Тяжкі, але успішні бої були на горі Комарницьке під Синевідськом при кінці жовтня і з початком листопада, де стояли сотні Дідушка і Дудинського.

Жовтнева кампанія УСС, офензивний похід у напрямі Стрия і Дрогобича та оборона відвороту в глибину Карпат, - це був перший місяць воєнної практики та вояцького досвіду для формації УСС, - це був її практичний курс військового ремесла та перші маневри невишколених вояків. Як блискуче вони випали! В першому місяці своєї боротьби УСС доказали, що українці без чужої принуки й помочі, а тільки опираючись на довір'ю до себе, - можуть створити власні боєві цінності, здобуті власними трудами, власними руками та власними жертвами. В тих тісних межах, які їм закреслено, УСС вчились, пізнавали життя і пізнавали себе. Їх учили тяжкі бої, свист куль та гук гармат і могили їх товаришів. І вони дозрівали. Творили тверді факти, якими доказували свою вартість добрих вояків та добрих старшин. Своєю боєздатністю та військовою поставою заскочили УСС навіть наш політичний провід, який також не уявляв собі виразно ролі УСС в тій війні та уважав, що УСС тільки в випадку остаточної конечности будуть ужиті до фронтової служби, а їх головне призначення нібито мала бути позафронтова, помічна чи пропагандивна служба. Уся творча ініціятива, розуміння завдань і ролі УСС, увесь дальший розвиток ідеології УСС, уся історична відповідальність Стрілецтва, як національно-політичного чинника - творились тільки в таборі УСС.

Стрілецькі походи і бої в місяці жовтні були першим спільним виступом усього Стрілецтва. Хоч порозділювані, УСС діяли в різних місцях корпусного фронту - то все таки вони виконували бойові завдання в одній акції та своєю участю відограли видну ролю. Уже тоді показалось безглуздя австрійського наказу, що обмежував кількість УСС до числа, яке не могло поважніше заважити на висліді воєнних операцій.

Карпатська зима - проба фізичної і духової витривалости

Під сильним натиском російських сил фронт пересунувся в листопаді далеко в глибину Карпат. На Бескиді підготовлювано нові оборонні позиції, а УСС мали стримувати поступ ворога і стежити за його рухами та його силою. В той спосіб побіч нормальної служби в бойовій лінії, УСС-ам доручено як головне завдання: стежну службу. Цей період стрілецького життя тривав коло три місяці, від половини листопада 1914 до половини лютого 1915 року.

Це нове завдання полягало на висиланні стеж у передпілля як рівнож і на запілля ворожого фронту. Стрільці мали стежити за московськими військами, за їх розташуванням, силою, рухами, та ці відомості негайно передавати вищим камандам. УСС були єдиною групою на фронті цілого карпусу, що могла з успіхом виконати це тяжке завдання. Бойовий фронт у гірському терені, до того ще в зимовій порі, не був суцільний, а розтягався тільки по гірських верхах і хребтах, - то існувала можливість продиратись малими стежами далеко поза ворожий фронт та ще й вертатися з полоненими. Ця стежна діяльність УСС мала дуже важне значення для керуючих штабів, бо давала змогу здержувати ворога відповідним маневруванням, - себто пересуванням сил на загрожені місця, а при оживленій діяльності стеж, могла навіть спинювати похід ворога. Вона мала особливе значення в тому часі, бо австрійські сили були тоді дуже слабі і тільки в той спосіб рятовано ситуацію. Наприклад, сот. С.Горук вислав із Тухольки за чотири дні 108 стеж, що спричинило стримання ворожого походу, який із Сколя на Бескид тривав аж 5 днів. Сміливі стежі доходили часто на десять і більше кілометрів за ворожий фронт. Часто верталися стежі з власними убитими і раненими, що було доказом совісного та жертвенного виконування доручених стрільцям завдань.

Під час таких стеж згинуло багато кращих стрільців, як М.Сух, Р.Луцик, М.Житинський, І.Кульчицький і багато інших.

Була це дуже тяжка служба бродити десятками кілометрів по непроходимих вертепах, по пояс у снігу, серед морозу і заметілі. Мороз тієї зими доходив до 30 ст. Цельсія. Багато витривалости, здоров'я, відваги та орієнтаційних здібностей вимагала та служба. УСС стали "оком" цілого фронту ХХV корпусу. Був це великий воєнний подвиг та проба вояцької тугости і сили УСС, які здобули славу найкращих звідунів. Відомості, що їх приносили УСС, викликували подив у чужинців.

Як провідники стеж вславились найбільше: Іван Балюк, Михайло Мінчак, Гриць Трух, Андрій Мельник, д-р Омелян Левицький, Михайло Матчак, Микола Опока, Ромуальд Луцик.

Виконуючи стежну службу, УСС весь той зимовий час повнили також звичайну фронтову службу. Поодинокі сотні перекидала команда на загрожені місця фронту, де УСС здержували московські наступи. В інших місцях сотні займали позиції на горах або повнили сторожеву службу на фронті. Годинами доводилось лежати на снігу та ночувати часто під голим небом. Був це період у житті УСС дуже далекий від усякого романтизму чи сантименталізму. 27 грудня сотня Будзиновського в складі 150 стрільців серед заметілі та глибоких снігів перейшла через найвищий верх в тій околиці, гору Пікуй (1405 м.), до села Ботелка, де відбила сильний ворожий наступ. 1 січня ця ж сотня брала участь у завзятому бою в обороні Ужоцького переходу, де раніше розгромлено австрійські війська. Сотня Будзиновського мала тоді поважні втрати в убитих і ранених.

Невдачі на фронті та постійна втрата території погано впливали на настрої Стрілецтва. Розбита й ослаблена австрійська армія не давала достаточних надій на скору перемогу. Невесело зустрічали УСС перше воєнне Різдво на останньому клаптику рідної землі. Усі українські землі тяжко карались під окупацією московського наїздника. У декого закрадалась і зневіра, бо шлях до визволення і волі показався дуже далеким.

Цінний документ про цей період життя УСС залишив нам тодішній вістун УСС Микола Опока, один із найсміливіших провідників карпатських стеж. Він так писав про ті часи в своєму спогаді:

"Ми зжилися з ролею тих, що засуджені на терпіння. Ми зрезигнували з своїх надій, мрій, ми не вважали за можливе дістатися навіть до рідних сторін. Тільки білими круками були ті, що contra spem sperabant, що задержали давній запал і надії, що піддержували тих, котрі впали на дусі.

Прийшла сувора зима, страшна гірська зима... Для нас не було ані одного променя надії. Ми перемінилися більше в воєнні машини. Замкнені далеко між високі гори, глибокі яри, понурі ліси. Самітні, а до того весь час у праці, часом у величезнім фізичнім перемученні... Та найбільше боліла нас та безвиглядність у наших національних справах..."68

Але і цю тяжку пробу фізичної і духової витривалости, що в місяці січні і лютім доходила до границь людської спроможности, видержало стрілецтво тільки завдяки своїй внутрішній моральній силі та молодечій енерії і глибокому почуттю обов'язку. Воно напружило всі свої сили, щоб удержати себе на поверхні життя, бо вірило, що після суворої зими та тяжких злиднів прийде весна, оживуть та зазеленіються карпатські верхи і звори, і після болючого пригноблення та поразки прийде день перемоги і визволення рідного краю. Та ж стрілецька ідея, що вчила УСС власними зусиллями творити і будувати нові цінності для своєї нації, що вчила іх без хитань вірити в себе, - вона кріпила тепер їх волю, казала їм витривати та хоронила їх перед зневірою.

Національне військо без держави і державної влади

Та крім власної моральної сили, - був це мудрий, батьківський голос розради нашого політичного і військового проводу, що в ті понурі дні влив новий запал і полум'яну віру в знесилені стрілецькі ряди.

В тій, може найтяжчій хвилині свого воєнного життя, відчули УСС також уперше - брак своєї влади. Бо кожне військо служить політичним цілям своєї батьківщини та має за собою свій провід, якому є послyшне. Вояк, поскільки не є наємником, повинен мати за собою владу, що визначає мету його боротьбі та її методи і дбає про його всебічні інтереси. Українські Січові Стрільці були і вважали себе всеукраїнським військом, яке проливає кров і бореться тільки за Україну. Тому тужили вони за тією інституцією, що заступає батьківщину вояка, за владою, яка його репрезентує назовні, яка здіймає з нього всякі політичні клопоти та вказує на мету його боротьби, для якої він дає свою кров. Коли того в нас не було і тоді не могло бути, то повинен був існувати хоч би сурогат такої політичної репрезентації, яка мала б задоволити хоч би частинно природну тугу вояка за ділами та авторитетом своєї влади.

Таким сурогатом політичної репрезентації УСС повинна була бути Головна Українська Рада, яка, об'єднавши всі українські політичні сили по цей бік бойового фронту, перебрала на себе політичне керівництво українського народу під час війни, та в своїх двох маніфестах, проголошених на початку війни, накреслила напрям і мету своєї політики. Також формально була ГУРада творцем УСС та заступником їх інтересів перед владами Центральних Держав.

Але вже в перших місяцях війни показалось, що наш політичний провід був занадто обтяжений своєю передвоєнною тактикою і австрофільським льоялізмом та в своїй політиці не вважав за доцільне керуватись навіть тими, досить уміркованими ідеями самостійницького характеру, що були висловлені в його серпневих маніфестах. Він не мав ясної і виразної думки про завдання та ролю УСС, як української політично-військової формації, бо з одного боку проєктував побільшення легіону як фронтової формації, а з другого - старався про приділення його до позафронтової служби, або доручення УСС ведення культурно-освітніх справ і пропаганди на відібраних від Росії українських землях. Він не був у стані, в моменті духової кризи УСС, сказати їм своє гідне і тверде батьківське слово. Також не могли зрозуміти УСС тієї традиційної вірности та вічних заяв льояльности нашого політичного проводу для австрійської влади, яка зі свого боку не виказала ніякого зрозуміння та симпатії до основних інтересів українського народу. УСС сподівались від свого політичного проводу більше відваги і гіднішої постави. У відношенні до УСС австрійська влада не схотіла піти на таку дрібну уступку, як утворення другого полку УСС, після того, як УСС здобули вже такі світлі бойові осяги на карпатськім фронті. За тим ішло мачушине трактування УСС та їх потреб і прав на фронті, недостача харчів, воєнного виеквіпування та санітарної помочі.

Так отже стрілецтво почало ревідувати свої погляди на українсько-австрійську співпрацю. Вслід за тим воно відмежовувалось від системи льоялістичної політики та перестало виявляти особливе довір'я та симпатію до керуючих чинників Головної Української Ради. Ці ідеологічні розбіжності були випливом природної еволюції думок та були заложені в тій внутрішній суперечності, що заіснувала з вибухом світової війни в згадуваній уже повище ментальності більшости галицьких українців, які змішували австрійські інтереси з інтересами українського народу. Незалежна українська самостійницька і державницька ідея знайшла тепер свій виразний вияв у таборі УСС, в атмосфері вільної стрілецької думки та жертвенної боротьби. Українські Січові Стрільці почали духово рости та кріпшати, як політично-військова формація українського народу.

Але не зважаючи на опозиційне становище УСС до ГУРади, вони були в відношенні до неї льояльні, як до умандатованого представництва українського народу. УСС не старались взагалі поборювати свій політичний провід або накидати йому в якийнебудь спосіб свої ідеологічні погляди. УСС розуміли добре, що вояк є збройним раменем нації і тому в активну, практичну політику не вмішується. Це не перешкоджало тому, що УСС плекали, розвивали і закріпляли в процесі своєї праці та боротьби власну самостійницьку ідеологію, власну національно-політичну думку, що оправдала себе в майбутньому, як єдиний і правильний дороговказ у їх боротьбі.

УГРаді не вдалося стати в відношенні до УСС авторитетним чинником, що втішався б їх повним довір'ям, - але довір'я в більшій мірі здобув собі тоді серед УСС військовий орган ГУРади - Українська Боєва Управа. 3 одного боку непричасність УБУ в справах загальної практичної політики, а другого - її особовий склад, який у більшості творили особи, ближче зв'язані з передвоєнним стрілецьким рухом, були причинами, що УБУ мала більші симпатії серед УСС. Хоч австрійське командування відобрало УБУ право іменування старшин, то однак вона стала ідейно-політичним проводом УСС, репрезентувала їх на зовні, пропагувала стрілецькі ідеї серед українського громадянства, зберігала стрілецьку традицію та вела культурно-гуманітарні справи УСС.

І коли прийшлось УСС-ам зустрічати перше воєнне Різдво в невідрадних обставинах, до них приїхали вперше на цій війні відпоручними Української Боєвої Управи: д-р В.Старосольський і проф. І.Боберський, щоб передати їм від ГУРади і УБУправи подяку і признання за труди та жертвенну боротьбу і довідатись ближче про їх життя, думки та про їх бажання й потреби. Стрілецтво прийняло ці відвідини з почуттям моральної полегші. УСС переконалися, що вони не самі, що діють і борються як вояки зорганізованої нації. А разом з тим пам'ятало про УСС і все українське громадянство, що як політична еміграція проживало в західньо-австрійських краях, виїхавши туди із рідного краю внаслідок московської інвазії. Воно прислало кожному стрільцеві святочні гостинці та щирі побажання. Цей зворушливий вияв пошани громадянства, підбадьорив УСС та скріпив на дусі. Вони відчули, що в цій важливій хвилині їх підтримує український народ.

Про це писав Микола Опока у згаданому вище спогаді таке:

"...Відпоручники Боєвої Управи принесли з собою слова розради-надії. Від них довідалися ми, що не одинокі ми, не опущені, що крім нас є ще люди, які також борються за волю України, що вони не стратили надії. І хоч деякі з нас у той великий день йшли з прибитими серцями на звичайні стежі, то ті щасливці, що зісталися, з захопленням слухали слів розради, які на збірці цілого куреня, а потім на сходинах старшини, вливали відпоручники Боєвої Управи. Треба було набрати надії на кращі часи - і ми набрали її. У нас постав знову великий запал. Коли ж ми довідалися ще, що ми не одинокі, в нас вибухнув ярким полум'ям молодечий запал, віра в кращі часи вернула знову. Нам знову усміхнулася будучність. І тепер ми привчилися дивитися долі сміло в очі, не зражуватися чимнебудь, а вперто, просто прямувати до остаточної цілі. Ми вже загартувалися на всі дари долі, ми навчилися їх терпеливо зносити та ждати. Сього одного дуже важного навчилися ми, а саме ждати навіть дуже довгий час і ніколи не тратити надії. І ми її вже не тратили, але снували золоті мрії. І ми з запалом, з огнем у душі та в очах йшли на дальший бій..."69

Зв'язок між стрілецтвом і громадянством та політичним проводом безперервно підтримували перепискою та пресою і літературою. Тисячі листівок і листів відходили в світ з бойового фронту УСС та надходили на фронт з усіх сторін від рідні, знайомих, приятелів та різних організацій. Так утримувався духовий зв'язок УСС із громадянством. Це була духова пожива, що піддержувала морально та кріпила їх сили. Українська і чужа преса, численні книжки і брошури інформували та освідомляли стрілецтво про проблеми біжучої політики, про стан воєнних подій та про всі українські справи. УСС незвичайно живо інтересувались загальними справами та українською визвольною акцією. Широко дискутовано про методи української визвольної політики та формовано стрілецьку ідеологію. Українське Січове Стрілецтво тим відрізнялось від інших військових частин, що воно було військом думаючим, що жило своїм окремим духовим життям, що само поставило собі мету своєї боротьби і власним шляхом хотіло цю мету осягнути. Воно не було бездушним знаряддям свого чи чужого мілітаризму, а твором визвольної думки поневоленого народу, і цю думку воно плекало й розвивало серед воєнних трудів та бойового гамору, і було готове цю думку закріпити жертвою свого життя.

Невідхильна трагедія розшматованої нації

Уже при проголошуванні маніфестів Головної Української Ради та Союзу Визволення України, як також з моментом створення формації УСС, - мусіла станути перед усіма українцями, а перед Українським Січовим Стрілецтвом зокрема - дуже прикра проблема: проти себе мали станути зі зброєю в руці сини одного народу, брат мусів іти воювати проти брата. Займанницькі держави слали проти себе до боротьби сотки тисяч українців, що мали боротись не за власне існування, а для добра своїх займанців. Проти Українських Січових Стрільців станули на приказ російського царя сотки тисяч рідних братів в салдатських шинелях, що "не за Україну, а за її ката, мали проливати кров добру, не чорну". Вони мали гинути з рук Українських Січових Стрільців і вони також несли Українським Січовим Стрільцям смерть і рани. Цю страшну національну трагедію передбачували УСС і її неухильність ясно собі усвідомляли. Вона зготовлювала їм неодну тяжку і сумну хвилину, під час їх чотирилітньої боротьби на протиросійськім фронті. Повсякчасна свідомість, що по другому боці бойового фронту стоять проти них їхні брати українці, сини тої ж нації, жертви московської тиранії, - не сходила ніколи із уваги Стрілецтва. Літніми вечорами та місячними ночами надслухували стрільці українські пісні, що лунали із ворожого боку річки Стрипи на Поділлі в 1916 р., і такими ж українськими піснями відповідали своїм братам.

УСС Микола Опока, учасник одної стрілецької стежі в Карпатах, якої провідник згинув, так змальовує цю справу:

"Командант стежі вістун Степан - після страшно тяжкого маршу в снігах - підповз під російські позиції, звідки почув українську мову. Він насторожує вуха, непорушливо приляг до снігу, перемінений цілий у слух. Долетіли до нього рідні слова. Він завмер, слухав. Тепер слово вже можна розуміти, вітер сильніше доносить голос. І вістун чує: "...нене рідна, нене старенька, як же ти це зносиш!.." Степанові вдарила кров до голови, щось стиснуло за серце, підняло груди.

Він не видержав, забувся, вибухнув: "Братіку, та ж я також..." - "Ей, австрієц, плі! "... трах, тарах, тарах, залопотів ліс, а відгомін відбився кілька разів від гострих скель... Недалеко перед розстрільною лежав Степан, над ним спинився його ворог... Вістун прощав ясний світ, крайок синяви неба, тремтливі галузки ялиць. Над ним стояв його брат, тепер ворог, може вбійник, а той шепотів йому "мамо, мене, прощай. "Ворог" схилився й замкнув йому очі".70

У згаданому уже вище оповіданні "Марія" - змалював Василь Стефаник, як глибокий мислитель, у неперевершеній мистецькій формі ту ж трагедію, що настала між синами одного народу, коли одна його частина йшла добровільно воювати за Україну, щоб зірвати з неї кайдани московської неволі, - а друга була поневолі змушена боротися в рядах царської армії за знищення єдиного вільного огнища української культури та державницької думки.

Коли в стрілецькі руки попадали російські полонені, то першим питанням, що його ставили стрільці полоненим було: з якої губернії? - ожидаючи нетерпеливо бажаної відповіді, що полонений буде з полтавської, херсонської, чернігівської чи іншої української губернії, що вони почують живе слово українця та відомості про Україну, про життя народу, довідаються від живої людини про ту Україну, яку взялись визволяти. Хоч крихітку національної свідомости бажали найти стрільці в полоненого, бо хотіли вірити, що московський царат не вбив ще зовсім живої душі українського народу. Коли ж подибали хоч дещо свідомого українця, російського солдата, що знав про Шевченка, про національну окремішність українців від росіян, читав українські книжки чи часописи і т.п., то це була хвилина великої радости для стрільців. Але це траплялось - на жаль - досить рідко. Як рідних братів приймали їх УСС на своїх кватирах в місці постою та траплялось, що перетримували цих своїх "ворогів" у себе по кілька днів і довше. Були випадки, що після першого познайомлення на фронті стрільців із полоненими українцями, між ними продовжувалась товариська переписка, не раз дуже цікавого громадсько-політичного змісту.

В одній бойовій стрілецькій сутичці в Карпатах, в листопаді 1914 р., попав у полон, здавшись добровільно, молодий російський солдат, робітник з Катеринослава, Дмитро Шабала. Був це свідомий українець, і ми з великим захопленням довший час тоді з ним розмовляли. Був членом української соціяльно-демократичної партії в Катеринославі, читав журнал "Дзвін" та знав Володимира Винниченка й інших діячів. Мав при собі "Кобзаря" Шевченка, якого купив чи роздобув десь у Львові. Перед його відходом до етапу ми дали йому свою адресу польової пошти для дальшого зв'язку. За пару місяців надійшов від Шабали сердечний лист із табору полонених в Кніттельфельді в Стирії, після чого між нами продовжувалась переписка довший час. Основні уступи одного із захованих ще в оригіналі листів Дмитра Шабали до УСС Степана Ріпецького, писаних на фронт у Карпатах - подаємо як цікавий документ того часу:71

"Шановний друже!

Кніттенфельд, 8. декабря.

Звідси, з полону пишу я вам другого листа... В тім листі я вас прохав, щоб ви, коли маються в вас або в ваших товаришів ни потрібні вам книжки, або хоч старі числа часописів переслали нам для читання, за що ми будемо дужи вдячні. А то тут страшенно нудно сидіти склавши руки і чекати на їжу. Та і взагалі се міні найзручніший мент набіратись свідомости, котрої маю не много, і з котрою можи я бувби більш корисний рідному працюючому людові. Крім мене тут читачів знайдеться досить. Раніш я мріяв передплатити газету, і навіть в листі до вас я запитував: скільки буди коштувать передплата на місяць? і прохав також переслати її адресу. Тепер же ни маю за що передплатити, позаяк спершу їжі ми одержували за мало то приходилось докуповувати хліба; таким чином я витратив гроші на котрі мріяв передплатити газету.

Тут є багато українців полонених з російської України свідомих, із них суть вчителі народні і взагалі люди інтелігентних посад. З деякими міні часто приходиця говорити з приводу того, під чією владою нам українцям краще і легше здобути волю і самостійність. Я їм довожу, що краще під Австрією позаяк ми тут позбулись би денаціоналізації, котра так стоїть упорно на нашім шляху до культурного розвитку і призавзято піддержуєця кацапським ярмом. Вониж доводять міні ні на чому ни стоячи твердо, що краще під Росією добитись собі прав, припускають навіть і революційний переворот в Росії, забуваючи зовсім про шибениці і про те, що всякій, хто здумує прилюдно забалакати про волю, той рискує життям, а хоч принаймні загрожує йому заслання, каторга, а найменше так се декілька років вязниці, (я не кажу, що в Росії революція неможлива, вона можлива, але з многими жертвами, і не їхні інтелігентні плечі винесуть ввесь тягар її, а плечі працюючих фізично пролетарів, за допомогою з розумового боку людей інтелігентних, котрі ввесь час працювали над зрганізовавням робітництва). Вони мене доводять до обурения: бояться й думками розлучитись з тією нацією, котра ни хочи вважати нас нацією, а наш національний рух сміє взивати затією "кучки мазепинців". Та не тільки так на нас дивляться ріжні московські ліберали, а й робітництво їхнє, чи краще сказати московські с. демократичні робочі партії не припускають нам права на самостійність і національно-територіяльну автономію (через що в останні часи загострились відносини наших і їхніх робочих організацій).

Нидавно знайшов тут лікаря українця з Галичини і маю маленьку надію діставати в його українські газети... маю надію познайомитись ще тут з Галичанськими Українцями.

З пошаною - Дмитро".

Українські Січові Стрільці шукали таких Шабалів та бажали, щоб їх було більше, бо в них бачили майбутнє України. Але, на жаль, подібних йому було небагато. І це також журило і непокоїло Стрільців.

А з другого боку були аналогічні факти по російській стороні фронту, де свідомі національно вояки і старшини, українці, також дуже болюче переживали цю трагедію взаємного вбивання синів одного народу. Вони ощаджували становища на фронті обсаджені УСС-ами, спрямовуючи вогонь своїх артилерійських батерій на інші відтинки фронту, як це робив старшина російської артилерії Щербаківський.

З великою повагою та достоїнством говорить про цю трагедію українського народу в своїх спогадах, б. поручник російської армії, українець, Іван Кожушко, що командував двома ротами 450 Зміївського піхотного полку в боях за Лисоню проти Легіону УСС в перших днях вересня 1916 р. Одночасно він розуміє національно-визвольну ролю УСС, та з великою пошаною ставиться до їх бойових чинів. На основі найдених на фронті документів йому було відомо, що УСС "б'ються з москалями за волю України". Свій обширний та цікавий спогад він закінчує окликом: "Українським Січовим Стрільцям - слава!"72

Коли Українські Січові Стрільці виступили в імені і в інтересі українського народу до збройної боротьби проти російського царату, щоб розбити цю зненавиджену всіми свідомими українцями тюрму та здобути нашому народові волю, - то ні їх ідей, ні їх збройної боротьби, ні мети цієї боротьби не обезцінює факт, що в мундурах армії російської імперії по другому боці фронту були примушені боротись українці.

Це сумне та трагічне явище взаємного братовбивства прибрало пізніше впродовж наших визвольних змагань - на превеликий жаль - ще більш драматичні форми, коли українській армії довелось в 1919 р. боротись з тими, із українців сформованими полками і дивізіями, які збаламучені комуністами, добровільно станули по стороні московських загарбників до збройної боротьби проти Української Народної Республіки.

Цю трагедію переживали всі нації, що були поділені між двом, а і більше державами й боролись за своє визволення, та на превеликий жаль мабуть будуть ще і в майбутньому її переживати.

Боротьба за існування

В другій половині січня 1915 року повернулось воєнне щастя на відтинку корпусу Гофмана (ХХV) знову в сторону австрійської армії, а то тому, що в той район карпатського фронту прибула підмога трьох німецьких дивізій. Ці дивізії разом з австрійськими полками ХХV корпусу Гофмана, в склад якого входили і УСС, утворили армію Лінзінгена, пізніше звану армією Ботмера.

23 січня почалась офензива армії Лінзінгена, внаслідок якої російський фронт подався назад під натиском німецького удару. УСС йшли вперед між першими наступаючими військами, здобуваючи Лавочне та Славсько. З новими надіями входили вони на територію Галичини. Знову віджив бадьорий настрій, коли сходили із Бескиду у Скільщину. Вірили, що відтепер будуть маршувати вже тільки вперед.

Але не легко це йшло. Ворог завзято боронился на кожній горі, а отримавши підкріплення, переходив часто до протинаступу . Зокрема першому куреневі, який у тому часі творили сотні Букшованого, Носковського, Дудинського і Семенюка, довелось зазнати в цьому поході багато трудів та понести великі втрати. Сотні Букшованого і Носковського звели тяжкий бій на горі Магура, де москалі розбили 131 бригаду. Також на горі Татарівка коло Рожанки тривали кількаденні завзяті бої, в яких брали участь сотні першого куреня. Крім утрат в убитих і ранених, мали УСС в тім часі поважні втрати внаслідок великих морозів, що дались стрільцям взнаки під час далеких маршів, перебування в снігу на фронті та нічлігів під голим небом. Багато стрільців відійшло до шпиталів з повідморожуваними пальцями рук і ніг та з причини перестуди. Бойова сила деяких сотень впала до 50 людей. Стан бойовий І куреня рахував у тому часі тільки около 250 людей. Крім цього санітарні відносини були дуже погані. УСС не мали ще власних лікарів, а навіть примітивної відвошивні.

Українське Січове Стрілецтво тоді, в березні 1915 року, вперше усвідомило собі загрозу свого існування. Бойова формація в складі коло 2000 бойовиків, після понад п'ятимісячних безyпинних і тяжких воєнних дій, - далеких походів, стежної і фронтової служби та численних кривавих боїв, при недостаточних харчах, одежі і взутті та санітарних засобах, - формація, що складалась із молодого вправді, але незагартованого в воєнних трудах елементу, зменшилася до одної третьої частини свого початкового стану. Стан деяких сотень так змалів, що треба було деякі сотні розв'язати, а їх стрільців приділити до інших сотень. Так розв'язали сотню Чмоли (бувшу Барана). Плян ворогів, щоб обмежити стан зголошених у Стриї добровольців до 2500 людей, і тим способом зліквідувати їх після кількамісячного існування - став тепер здійснюватись. Без доповнення бойового стану новими силами, зорганізованими і вишколеними в запіллі - ліквідація УСС стала неминуча. Команда корпусу мала уже готовий проєкт про розв'язання УСС.

Вслід за тим шеф корпусного штабу полк. Лямезан весь час не дозволяв творити в організації Легіону окремої установи, яка дбала б за набір та вишкіл нових добровольців та забороняв поповняти фронтові частини УСС новими силами. Щойно після довших заходів УБУправи, дозволила Начальна Команда на створення такої установи, званої пізніше Кошем УСС, при чому стан людей у Коші обмежено до числа 250. Кіш почав свою діяльність з кінцем березня 1915 р., а командантом його був іменований сот. д-р Н.Гірняк, який виконував цей обов'язок до жовтня 1918, то є до розпаду Австрії.

Головним завданням та обов'язком команди Коша було вербувати та вишколювати нових добровольців. Маючи на увазі неприхильні, а навіть ворожі настрої австрійського командування до УСС, інспіровані ворожими нам чинниками, Кіш УСС перебрав на себе дуже відповідальне завдання боротьби проти ослаблювання субстанції УСС та за утримання за всяку ціну сили формації. УСС.

І це своє завдання Кіш УСС під енергійною командою сот. д-ра Н.Гірняка блискуче виконав. Ігноруючи постанови австрійських законів та вживаючи всяких хитрощів, наражуючись на небезпеку військово-карної відповідальности, команда Коша обминала ті постанови, що дозволяли набирати тільки необов'язаних до військової служби добровольців - до 18-ти і понад 50-т років, а стан Коша обмежували до 250 стрільців. Прийшлось поправляти метрики народження та відмолоджувати новобранців. В актах виконано масу фіктивних вписів. Цю досить складну роботу набору новобранців, виконували енергійно відповідні комісії в Коші та деяких містах з повним успіхом. За один рік звербовано в одній тільки поборовій станиці в Станиславові понад 2300 добровольців. Внаслідок такої праці загальне число УСС, зареєстрованих в головній книзі Коша, осягнуло по день 1 листопада 1918 року цифру 9500 людей. Так доповнювалась і зростала формація УСС впродовж 1915-1918 рр. та врятувала своє існування. Власною ініціятивою і енергією, власним ідейним зусиллям, проти бажань австрійських "союзників", боролись УСС за своє існування та втримали себе переможно, щоб виконати пізніше своє завдання в критичних моментах боротьби за нашу державність.

І так у цьому, здавалось, безвиглядному положенні, коли родились нові надії на похід вперед, а стрілецька сила дуже змаліла, почали надходити на фронт із Коша перші підкріплення вже від місяця березня 1915 року. В місяці квітні перед боєм на Маківці прибуло на фронт кількасот новобранців із Гуцульщини. Про цей транспорт новобранців оповідає ближче д-р Никифор Гірняк в своїй статті "Кіш УСС-ів" (Вісті Братства кол. Вояків 1-ої УНА травень-червень 1955, ч. 5-6, ст. 6) і приписує видатну заслугу командантові полку УСС от. Грицеві Коссакові, який при кінці березня 1915 р. своєю рішучістю і сміливістю вирвав від австрійської наборової комісії в Мукачеві, всупереч наказові вищого австрійського командування коло 700 новобранців УСС, які мали відійти полків австрійської армії. Їх от. Коссак забрав з собою на фронт під Маківку.

Більшість тих новобранців це були гуцули з околиці села Жаб'я, яких звербував там чот. М.Саєвич, вирвавши їх хитрощами при допомозі однор. вістуна австрійської армії Ярослава Чижа, із рук команди польських легіонів. З такими то перешкодами боролись УСС за своє існування, доповнюючи себе проти бажань австрійського командування.

Настрої і думки УСС напередодні бою на Маківці

Впродовж місяця березня 1915 року обидва курені УСС перейшли зі Славська на новий постій, а саме І курінь до Головецька, ІІ курінь до Грабівця Скільського, - під накази 130 бригади, якою командував полк. Осип Вітошинський, родом українець, який щиро відносився до УСС. Згадані села розташовані у стіп гори Маківки, яка в тому часі становила дуже важну оборонну позицію, з огляду на безпосереднє сусідство із західньої сторони німецької гвардійської дивізії, яка вела успішну бойову акцію проти москалів в напрямі гори Острий і долини ріки Опору.

УСС обняли зараз частину оборонної служби на Маківці. І курінь обсадив 23 березня західню сторону Маківки, де москалі безуспішно пробували кілька разів прорватись на стрілецьких позиціях. Після двох тижнів І курінь зійшов до Головецька. ІІ курінь стояв весь час у резерві в Грабівці Скільському, виставляв застави в долині між Маківкою і горою Кливою, займав хвилево позиції на Кливі, а деякі його сотні повнили всяку службу на Маківці в розпорядженні її команданта сотн. Дрозда. Кватируючи в переповнених хатах, серед маси насікомих, стрільці готовили кізли з кільчастого дроту, які переносили вночі на Маківку. Весь час були під обстрілом гранат із тяжких гармат, які називали "дурними Іванами".

Стрілецтво задомовилось на добре - на Маківці та в цілій околиці. Був це період досить спокійний. Зорганізовано живіші зв'язки із зовнішнім світом. Багато часописів, брошур і книжок кружляло тоді між стрілецтвом. Скупчення всього стрілецтва в двох сусідніх селах сприяло ближчому взаємному пізнанню, виміні думок та плянів. Живі дискусії на загальні теми політичного характеру, про відношення УСС до Головної Української Ради і Союзу Визволення України та до австрійської влади, про значення упадку Перемишля, про стрілецьку ідеологію й інші актуальні питання - захоплювали загал стрілецтва.

Серед УСС родиться в тім якраз часі ідея створення стрілецького фонду на урухомлення власного видавництва, що було б виразником духової творчости, а в першій мірі визвольної ідеології УСС. Його першим організатором та пропагатором був чотар Іван Балюк з гуртом товаришів із сотні Вітовського. Стрілецтво живо відгукнулось на цей гарний почин і почало кожної декади складати свої означені датки на згаданий фонд.72а

Тут під Маківкою творить також Михайло Гайворонський в гурті товаришів із сотні Дідушка (пізніше Мельника) деякі із кращих стрілецьких пісець, що в тому часі почали ширитися між стрілецтвом.

Місяці березень і квітень 1915 року - це був час великого упадку духа, тяжкого пригноблення та песимізму серед загалу українського громадянства на еміграції. Несподівані успіхи російської армії на галицькому фронті, невдача австрійської і німецької офензиви в Карпатах і в західній Галичині, відомості з батьківщини про ганебний протиукраїнський режим московських окупантів, масові арешти, висилки на Сибір, переслідування українського життя, а також упадок твердині Перемишля, до оборони якого прив'язувано всю нашу надію на перемогу, все це настроювало дуже погано всю нашу суспільність та навіть наш політичний провід.

Як далекими від цих настроїв були тоді УСС, що не тільки не допускали до своїх думок ніякого песимізму, а навпаки з повною вірою дивились на наше майбутнє та наші державницькі ідеали, свідчить лист УСС Степана Ріпецького, до брата у Відні, з дати 15 квітня 1915 р., писаний із польової сторожі між Маківкою і Кливою, який відтворює тодішні думки стрілецтва. Ось уривок згаданого листа:

"...Десятий уже день перебуваю з п'ятьма товаришами в послідній хаті нашого села (Грабівець Скільський) як застава. Повнимо свого рода граничну сторожу нашої теперішньої території. До сусідньої вже хати забігають москалі Хата сама положена у стіп гори Кливи, якої шпиль у руках москалів, а половина в наших... Само життя тут та служба дуже гарні... Час проводимо на розмовах про наше положення, співаємо... Як читаю в наших часописах про наше положення під цю хвилю, так відчувається дуже пригноблюючий настрій. Усе приготовляє нас на це, що нам прийдеться піти під москаля, - каже нам не тратити надії, сли прийдеться жити під москалем (12 ч. "Діла"). Про самостійну Україну вже й не згадується. Звідки сей песимізм? Чиж би упадок Перемишля вплинув на такий настрій? Таку ноту добачується навіть в органах "Союза Визв. України". Як справа стоїть, так нема причини на подібного рода настрій. Вже в нас, що бачимо, скільки жертв коштує здобупя кожної п'яди землі, скільки зусиль покладається тут на вигнання москаля лише з одної гори, - подібного рода апатія мала б певного рода узасаднення. Тим часом тут ніхто не тратить надії на відбиття Галичини. Усі борються з певністю побіди. Такий сам настрій і у стрільців..."73

Зміст цього листа - це вислів тих загальних настроїв, що панували тоді в таборі УСС, настроїв бадьорих, активних та повних віри. Він вказує, як живо інтересувалось стрілецтво загальними, національними справами, як тверезо їх оцінювало та критично відгукувалось на всякі прояви зневіри та упадку духа, хоч би вони походили від провідних чинників нашого народу.

Один з найкращих речників стрілецької ідеї, чотар Іван Балюк, у свойому листі з травня 1915 р. до товаришки у Відні, Теодосій Демчишин, так писав про завдання УСС та їх обов'язки:

"Вп. Товаришко! ... Не забудьте, що ми ще в неволі. Що на кожнім з нас тяжить обов'язок супроти України, що кожний повинен усе, що можливе, що в його силі зробити, щоб прискорити визволення. Може тепер більше, ніж коли, жадає від нас історія доказу, що ми зрілі до вольного, самостійного жипя, що ми вміємо гідно, з силою та вірою, перенести всі теперішні удари й зуміємо підготовити сили й акцію на будуче..."74

Так писав Український Січовий Стрілець із холодної карпатської землянки, із бойової лінії серед тяжкої служби, де смерть чигала кожної хвилини... Це не фрази молодого романтика, що в спокійних часах деклярує свою любов до рідного краю, це не слова мрійника-поета, що складає патріотичну лірику далеко від брязкоту зброї. Це тверді слова вояка нової України, що готов зробити все, що є в його силі, щоб, - як він говорить, - дати історії докази нашої зрілости до державної незалежности.

Так думало і вірило все Українське Січове Стрілецтво, в хвилині упадку духа і пригноблення та зневіри українського громадянства, в хвилині найвищого тріюмфу московського імперіялізму, що готував уже загибіль цілому українському народові.

Та найціннішим документом, що зображує в цілій повноті красу і силу та найглибший зміст ідеї Українського Січового Стрілецтва напередодні його величнього бою із москалями на горі Маківці, що ясно виявляє його національно-державницький характер, як передової бойової лави в боротьбі за самостійну Україну - є збірний лист стрільців сотні Вітовського до Президії Союзу Визволення України з датою 1 квітня 1915 року. Ось повний текст цього листа:

"Боєва лінія в Карпатах 1. ІV. 1915. Нині Страстний Четвер. Замість бажання веселих Свят шлемо усім Вам, що в Союзі працюєте, сердечний привіт і щире признання за Вашу велику і важну діяльність. Серед загальної катастрофи, пригноблення і зневіри, зуміли Ви високо піднести національний прапор і Ви одні держите його певною й міцною рукою досі. Може мило Вам буде дізнатися, що Ви не самотні в своїх змаганнях, що і ми не тільки жовніри, але і будучі горожани Вільної Самостійної України. Велика історична ідея перестала бути для нас лише переконанням, вона вросла в характер і душі наші, перейшла в діло, стала основним нервом життя нашого. Ми знаємо, за що ідемо на труди і бої, за що лишаємо могили за собою по своїх і чужих горах. Ми свідомі цілі нашої на будуче і доріг, що ними йтимемо в життю свойому. У нас давно кристалізується те, що Ви сказали в статтях: "Перед новими завданнями" і "Думки про демократію". Ми свідомі цього, що від нас залежить, чи теперішнє покоління запишеться золотою карткою в нашій історії, чи скажуть про нього, що жило у велику пору, та заспало її. Багато ми перейшли, пережили. Були у нас хвилі глибокої зневіри і песимізму, коли здавалося, що вже все пропало, а в знесиленій і втомленїй душі лише жаль і нудь остали і мука болюча. Гей як би Ви знали. Та це минуло. Не ті ми стрільці, що спочатку були. Ми змужніли, загартувалися, набрали залізної впертости. Витворюється у нас щось з давнього козацтва. Поезія крови і могил товаришів наших, що полягли в горах високих, в лісах смерекових. Поезія смерти і боїв і слави. Уміємо глядіти спокійно смерти в очі. Про життя байдуже, бо знаємо, що посів крови ніколи не гине. Ідея, що їй у жертву кров пролито і життя віддано, ніколи не вмирає і з історичною конечністю мусить побідити. Ні крихітки у нас песимізму. Віримо, що хоч би ворог все до тла знищив, а остала лише могила Шевченка і огненне Франкове пророцтво, - то ще ніщо не пропало.

З тою вірою стали Ви на чолі недолею побитого народу, з тою вірою ми стаємо при Вашім боці. Ваша праця а наша кров під цю хвилю будуть угольним каменем і цементом тої основи, що на ній опреться будуча праця і перебудова національного організму. Ви ведіте, а з нас, хто жив буде, дасть Вам свою молоду, буйку силу, рішучу, різку і гостру як бритва, міцну і незломну як сталь, дасть Вам жилаві, взвичаєні до праці твердої, руки і думку ясну та розумну".75

Цей лист стрільців сотні Вітовського - це один із найкращих виявів стрілецького визвольно-державницького духа, за весь час існування УСС. Усе, чим боліла, що відчувала, про що мріяла і думала, чого гаряче бажала та в що глибоко вірила стрілецька душа напередодні історичного бою на Маківці, - те все сказали на вічну пам'ятку поколінь, у свойому неперевершеному творі-листі - стрільці сотні Вітовського. Надзвичайна глибина думки, гаряче чуття і одушевлення, переконуюча сила вислову, високомистецька форма і цей здоровий, молодечий та життєрадісний дух і віра, що б'ють із цього листа - ставлять його на одно із перших місць стрілецької духової творчости.

Признання, висловлене в цьому листі Союзові Визволення України, - що одинокий високо підняв національний прапор та держав його міцною рукою, це вислів всеукраїнської ідеології УСС та солідарности із ясно і виразно голошеними Союзом ідеями державної незалежности і соборности. Усею силою свого переконання заявили УСС, що вони - вояки та громадяни майбутньої самостійної України. Велика ідея Вільної Самостійної України, це вже не лише теоретична думка і програмове гасло, а органічна невід'ємна частина стрілецького характеру і душі, що з моментом збройної боротьби із Москвою перейшла в історичне діло. А цілому світові та тим нашим маловірам, що їх очі ще сьогодні разить блиск стрілецького чину - УСС проголосили із непохитною силою внутрішнього переконання: "Ми свідомі нашої цілі на будуче, ми знаємо, за що ідемо на труди і бої, за що лишаємо могили за собою..."

А далі в цьому листі є знаменне ствердження духового та вояцького росту УСС, що виросли та змужніли і загартувались до найтяжчих подвигів. Гаряча віра в невмірущість та перемогу ідеї, за яку пролито кров і віддано життя - віра в найвищі символи українського духа: Шевченкову могилу й огненне Франкове пророцтво, фанатичне бажання чину та готовість на жертви, - це було те горде і шляхетне "Вірую" Українського Січового Стрілецтва, з яким воно пішло в свій найбільший карпатський бій на горі Маківці.

Маківка

Після довшого сякого-такого спокою в районі сіл Головецька і Грабівця, на фронті гірських хребтів Кливи, Маківки і Плішки, настала поважна зміна положення, коли сусідні на захід німецькі дивізії здобули 24 квітня, після довгих, кривавих боїв гору Острий Верх, загрожуючи москалям вдертись у долину Орави й Опору. Щоб витиснути німців із зайнятої гори, Москалі почали значними силами наступ на гору Маківку, якої два західні верхи були обсаджені австрійськими і мадярськими частинами.

Наступ на Маківку почали москалі вночі з 28-го на 29-го квітні 1915 р. Проломивши фронт, зайняли частину гори силою одного полку. Для рятування проломаного фронту кинено до протинаступу коло год. 5 рано із І куреня, сотні Букшованого, Дудинського, Носковського і Семенюка, а з ІІ куреня сотні Будзиновського і Мельника та частину сотні Левицького. Несподіваним сильним ударом, після одногодинного кривавого бою, сотні Будзиновського і Мельника відбили втрачені позиції на верху гори, незважаючи на сильний вогонь ворога та промощуючи собі шлях у рукопашній боротьбі на багнети. Одночасно на лівому крилі бою І курінь відкинув москалів через річку Головчанку. На полі бою лягло багато вбитих москалів, а в стрілецькі руки попало кілька скорострілів та кількасот полонених. Коло шостої години ранку станули УСС твердою ногою на відібраних у ворога становищах. А тепле проміння сходячого сонця і лагідний пошум маковецьких смерек та гірський легіт весняного вітру - благословили цю першу славну стрілецьку перемогу і тих героїв, що зложили того ранку свої голови за славу і честь батьківщини.

Наступного дня 30 квітня, після сильної артилерійської підготови, ворог продовжував наступи на праве крило Маківки. Стрільці відбили всі ворожі наступи та здобули того дня три скоростріли і захопили 173 полонені та спричинили москалям великі втрати в поранених.

Найбільш запеклий бій за Маківку почався раненько 1 травня. Учасник цього бою, чот. Б.Гнатевич, так розповідав про нього:76

"Спершу москалі, що таки ночували перед стрілецькими закопами в лісі, намагались тихцем захопити стрілецькі становища на верху. Але це їм не вдалося. Стрільці, що пильно сторожили, поклали цільним вогнем не одну ворожу лаву, що стрімким узбіччям гори, поміж деревами густого лісу, зблизилась була до стрілецьких становищ. Після двогодинної кривавої "науки стріляння", серед якої ворог не віддав, мабуть, ні одного стрілу, москалі завернули в долину. Бій ішов далі лише ще на правому крилі, на південнім узбіччі гори, яке займали галицькі та мадярські ополченці. Думалось, що сам верх залишать у спокою. Після ранньої стрілянини забрали зі стрілецьких становищ обидва скоростріли, що стояли там увесь час, надолину. Ще довго клекотіло праворуч у долині. Наші старі селяни завзято боронили становищ.

Десь коло 6-ої години загриміли московські гармати. Пішов важкий стогін по карпатських борах. Валились вікові смереки. Кільканадцять батерій періщило на сам верх Маківки. На стрілецькі голови летіло оливо шрапнелів, галуззя дерев. Це був увід до нового наступу. Надолині вже загнулась лінія під напором непроглядних московських сірих мас. Лише вершок Маківки, як острів на морі, встоювався перед заливом. Але вже й туди, під охороною гарматнього вогню, напирала сіра лава шинель і папах. Нею вкрилося ціле узбіччя гори. Москалі сунули безвільно, з одчаєм і без стрілу. Немов якась незнана грізна сила гнала їх не до перемоги, а на певну смерть. Ця маса сірого вояцтва підсувалась усе вище й вище, тихо, без звуку, несамовито. Падали ранені і вбиті. Ще трохи, і цей живий танк перевалив через знищені дротяні засіки. Десятки рамен першої лави повільно піднесло в гору білі коробки й викинуло їх на стрілецькі окопи, і закурилось від чорного диму. Сплутались вибухи з криком оборонців, що їх уся увага була захоплена ворогом перед окопами, що й не зчулись, коли замовкли ворожі гармати і на виручку їм посипались ручні гранати. Одна чота сотні Вудзиновського, що стояла досі на правому крилі, рванула чим-дуж на верх і ще на декілька хвилин стримала московські лави, і вони сховались під захист наших окопів. Кількадесят стрільців, що залягли вершок гори, вогнем поставило нову загороду ворожій силі. З тридцяти дул посипався дощ сталі, що не хибляла близької мети.

Але не спинив він тих, що йшли ліворуч і не мали на своїй дорозі спротиву. Вони захопили хребет гори і скоро зігнали також чоту з верху.

Ворожий наступ удався. Москалі захопили верх Маківки й частину хребта. При цьому попало в полон кілька австрійських сотень і частина сотень Мельника й Вудзиновського. Вирятувались лише ті, що були на крилах і в запасі. 3аціліла теж чота Гнатевича, що під час наступу боронила самого верху і подалася назад тоді, коли москалі вдерлися були на її зади хребтом Маківки. Так само вдалося москалям і на південному узбіччі відсунути праве крило маківської обсади. Становище було грізне. Прорив ширшав, заповнюючись новим муравлищем москалів. А зійти з верху вдолину не було їм важко.

Саме в пору на підмогу підійшов І курінь і дві сотні мадярських новобранців. Пішов завзятий і нерівний бій. Мадярські сотні та недобитки обох сотень ІІ куреня рушили в напрямі вершка Маківки, сотні І куреня ліворуч. Австрійська артилерія вдарила цільним вогнем по верху Маківки й по задах ворога; 30-центиметрові мерзери трощили московські окопи. Вогонь артилерії нищив ряди хвилинного переможця й відтяв иого від задів. Тим то завдання оборони значно полегшало. Але москалі боронили завзято добутих становищ до останнього набою, цілі дві години. Мадярські сотні, що підсувались до верху, скоро покинули свої лави. Незвиклі до бою молоді новобранці гинули як мухи. Ті, що заціліли, порозгублювались по лісі.

Весь тягар тої нерівної боротьби несло УСС-цтво. І воно вийшло знову переможцем над московською силою. Двічі рушала стрілецька лава догори, двічі відскакувала вдолину. Коли нарешті на допомогу вдарила австрійська гармата і загородила москалям дорогу назад, і коли вогонь прорідив трохи московські лави, вороги захитались. За третім ударом стрільці з радісним окликом переможця багнетами промостили собі дорогу на верх. Стрілецький кріс розбив два московські полки на безладні юрби, що попали в полон або нашвидку завернули до своїх становищ. Московська маса розскочилась від удару на всі боки і в паніці злетіла вдолину. З московської бригади мав залишитись, за вістками, всього один курінь. Побоєвище устелилось так густо трупом, що й перейти було годі".

Поновлювані наступи ворога на другий день, 2 травня, не змогли видерти Маківки із стрілецьких рук.

В тих кривавих боях від 29 квітня до 2 травня втратили УСС 42 убитих, 76 ранених і 35 полонених. Багато молодих стрілецьких старшин, підстаршин і стрільців визначились в них своєю непохитною вояцькою поставою. М. інш. були це чотарі Мельник, Гнатевич, Сушко, Кучабський, Каратницький, Артимович, Яримович, хорунжі Степанівна, Тучапський, Яремкевич, О.Коберський, Свідерський, О.Навроцький, дес. Радович, вістуни Опока і Вербняк, стрільці Кривий, брати Зітинюки, Саджениця, С.Терлецький.

Зокрема героїчний виступ, на бойовім фронті в рядах УСС, старшини-жінки викликав правдиві вислови загального подиву і звернув особливу увагу всієї тодішньої, різнонаціональної преси. Також друга між УСС-ями жінка-старшина, хор. Софія Галєчко, своєю активною і відповідальною участю в боях на фронті, зацікавила світову пресу та придбала немалу славу молодій генерації українського жіноцтва та українському імені.

Чотириденний бій на Маківці закінчився блискучою перемогою Українських Січових Стрільців над московськими полками. У цьому бою брали участь і інші частини союзних армій, та тягар і весь дух перемоги в цьому бою лежав по стороні УСС. Хоч ворожі сили багатократно перевищали чисельно оборонців Маківки, то тут вислід бою не вирішила переважаюча маса вояцтва, але дух і моральна постава бойовиків, які - як писав Балюк - були свідомі своєї мети та знали, за що ідуть на труди і бої. З одної сторони наступали інертні, механічно вимуштровані, несвідомі жертви російського імперіялізму, яких царська влада масами гнала під примусом на певну смерть, а з другого боку станула до оборони мала горстка УСС, що добровільно пішли на війну, готові жертвувати своє життя для ідеї. Бо слушно писав батько нового українського письменства:

Любов к отчизні де героїть,
Там сила вража не устоїть,
Там грудь сильніша од гармат!"

Маківка - це не тільки символ перемоги великої ідеї. Це одночасно іспит зрілости вояцьких і бойових якостей Українського Січового Стрілецтва, яким воно блискуче закінчило свій карпатський період трудів і боротьби. Воно усвідомило собі свою вояцьку вартість та перевагу над відділами займанницьких армій. Так виросло Стрілецтво впродовж минулого пів року, даючи українському народові нові великі цінності: новий тип українця та вартісного вояка, якого Україна не мала в новій добі. Українське Січове Стрілецтво, завдяки своїй поставі в бою на Маківці, добилось повного признання своєї вояцької повноцінности також від тих, що його дотепер понижували та його добру славу ображували. Признаючи бойові заслуги та стверджуючи вояцькі якості Українських Січових Стрільців у боях на Маківці - команда австрійської 55 дивізії, в склад якої входили УСС, видала з цього приводу такий денний наказ:77

Ц. і К. 55 І. Т. Д.
Ч. 122/2.

До 130 Бригади, Укр. бат. 1. і 2., в місці постою.

Місце постою, 2 травня 1915.

Від багатьох днів намагається ворог вибити пролім у наших становищах. Як досі його наступи були спрямовані на Татарівку, то тепер вів кинув клич: "Маківка!"

Хай це коштує скільки треба, він мусить її здобути.

Зі страшною перевагою, з нечуваною настійчивістю, з погордою смерти і невтомною витривалістю поновляв він в останніх днях свої наступи.

Залишена тільки на себе саму, без помочі зовнішніх резерв, старалася хоробра, але така мала числом залога, виказуючи прямо надлюдські зусилля, виправдати свою присягу, зберегти і збільшити славу армії, відперти ворога.

Але занадто великі були труднощі, занадто могучий ворог, занадто велике фізичне вичерпання внаслідок попередніх, тижні триваючих трудів.

Вона захиталася, в дводенних боях удалося ворогові здобути частину становища нашого відділу, що боровсь по геройськи.

Аж тут в найгрізнішій хвилині появилися українці.

Хай це коштує, що хоче, відвічний ворог мусить бути відпертий! Зі запалом, одушевлені правдивим патріотизмом, з розмахом як шумна буря, якій ніщо опертись не може, кинулись молоді хоробрі сини тієї країни в обороні рідної землі на ворога і приневолили його залишити те, що він уважав за здобуте. Небезпеку усунено.

УКРАЇНСЬКІ СТРІЛЬЦІ ДВІЧІ РІШИЛИ БІЙ У НАШУ КОРИСТЬ.

Вони можуть гордо глядіти на свої подвиги, бо повсякчасно залишиться в історії слава їхніх хоробрих діл та золотий лавровий листок в історії їхнього народу.

Боротьба була важка і вимагала жертв. Тим, що залишились живими, висловлюємо нашу щиру подяку і наш подив. Героям, що поклали свої голови і віддали останню краплину крови, Тим, що не можуть уже радіти перемогою, присвячуємо на вічну пам'ятку цю згадку!

УКРАЇНЦІ!

З великою гордістю можете глядіти на Ваші найновіші геройські подвиги. Кожний мусить славитися приналежністю до Вашого Корпусу, бо матимете право назвати себе вибраною частиною. Я певний у тому, що в кожній небезпеці можна на Вас числити.

Щоб ці побажання сповнились - тричі слава!

Фляйшман, генерал.

Одночасно командант 130 бригади полковник О.Вітошинський, пересилаючи відпис повищого наказу дивізії до обох куренів УСС, додав також від себе для УСС щирі привітання і подяку, заявляючи між інш.: ,,З приводу цих визначних подвигів вітаю найсердечніше підчинені мені українські батальйони ч. 1 і ч. 2 та почуваю себе щасливим, що такі геройські частини належать до бригади".

Це був об'єктивний голос вищих військовиків про вояцькі кваліфікації УСС. Одночасно відзначено тут знову перед усім світом невідоме в світі ім'я українського народу та його визвольну боротьбу. Але це зовсім не перешкодило тому, щоб в штабі XXV корпусу і в деяких місцях австрійської начальної команди далі існував і діяв неприхильний, а навіть ворожий настрій у відношенні до УСС аж до розпаду Австрії. Протиукраїнські інтриги полк. графа Лямезана були такі сильні, що УСС до кінця війни не добились права зорганізувати навіть третій курінь Легіону УСС.

В історії Українського Січового Стрілецтва Маківка стала символом та завершенням усіх його дотеперішніх духових і фізичних зусиль, трудів і змагань на шляху до наміченої мети - самостійної України. Серед загального упадку духа і зневіри, стрілецький чин на Маківці якимсь могутнім ударом струснув і оживив несподівано українську суспільність. Випрямились похилені голови, почувши про українську славу, ожили приспані надії. Дух гордости заступив покору і страх. Відомості про Маківку кріпили почуття національної гідности. Новий дух вступив в українське громадянство. Дух віри і перемоги. Кожний відчув, що безповоротно проломано останнє забороло духового рабства українців, що корінилося в їх власних душах. Скріпилась віра в неспожиті сили нашого народу, його організаційні і вояцькі здібності, його духові цінності та віра у власне українське військо. Думка про боротьбу за власну державність знову набрала тіла.

Широким відгомоном розійшлась слава про Маківку та УСС між українським народом. Усі українці зі щирим серцем прийняли вістку про перемогу УСС на Маківці. Від усіх груп українського суспільства поплили в табор УСС привіти, політичні заяви, мистецькі твори письменників та народні пісні складені селянами. Українське Січове Стрілецтво отримало в них найкращу оцінку своєї праці від власного народу. І ця оцінка являється по сьогоднішній день найвірнішим образом історичного значення та національно-державної ролі, яку відограло Українське Січове Стрілецтво в житті українського народу.

Дня 5 травня 1915 р. постав на еміграції в Відні новий політичний провід українського народу "Загальна Українська Рада", як розширення дотеперішньої Головної Української Ради. ЗУРада стала репрезентацією всього українського народу на час війни. В її склад увійшов також Союз Визволення України. Була це отже найвища авторитетна репрезентація українців усіх українських земель, якої створення було від довшого часу гарячим бажанням Українського Січового Стрілецтва.

Після бою на Маківці Загальна Українська Рада переслала Українським Січовим Стрільцям дня 12 травня 1915 р. свій привіт такого змісту:78

"Українські Січові Стрільці!

Загальна Українська Рада як репрезентація цілого українського народу - без огляду на партійні різниці, на межі краю і кордони держав, - уважає своїм обов'язком промовити від українського народу до Вас, найкращих його синів, справдішніх борців за його долю і волю.

Від самого початку війни глядить наша суспільність на Українських Січових Стрільців з найбільшим подивом, щирою вдячністю, з правдивою гордістю.

Ви молоді високоідейні Сини наші і Браття, що з вибухом війни стали на перший поклик в рядах УСС, що від початку самого перенесли стільки трудів і тяжких хвиль та пережили стільки прикрих недостач і розпучливих розчарувань, а проте все не впали на дусі, не стратили запалу до святої справи і не знизили прапору, - Ви заслужили собі на правдивий подив і щиру вдячність сучасийх і грядучих поколінь!

Незломними і непохнтними рядами Ви йшли туди, куди кликав Вас голос глибоко відчутого і добре зрозумілого обов'язку супроти України!

В обороні прадідної землі, прав і вольностей, освячених кров'ю і смертю народніх мучеників та зрошених потом народніх робітників, - Ваші Товариші віддали своє життя, Ви проливаєте свою кров!!!

Це доказ, як цінити вміє український народ добро свободи і культури - придбання довголітньої праці! В обороні тих високих суспільних дібр уміють українці жертвувати сває найвище індивідуальне добро!

Отсе неоцінена вкладка в нашу власну державну скарбону і цілюще джерело, що обновляє нарід, родить в нім довір'я до себе, будить самопошану та підносить на ті високости, звідки ясно бачиться ціль і до цілі прямується твердо простими шляхами!..

Зі запалом і саможертвою Ви пішли проти ворога, що неволить мільйони українського народу, що хоче цей нарід стерти з лиця землі. Ви пішли, щоб у кривавій боротьбі добути волю мільйонам, щоб з поля пожарів і смерти принести Україні волю!

У Вас віджили давно минулі дні слави українського народу, через Вас повернули часи визвольних воєн України. У Вас воскрес дух Хмельницьких, Мазепів!

На сторожі долі українського народу Шевченко поставив огненне слово - з Шевченкового слова виросли Ви, борці за долю і волю України, - і на сторожі поставили своє тверде залізне діло!

З того діла, з крови і кости Українського Січового Стрілецтва виростає нова Україна! Україну свободолюбну, що змагає до ідеалів демократії, правди і справедливости, Ви вивели на світову арену, поставили перед ареопаг народів культурного світу - як молоду, відроджену, кріпку силу, що заставляє ворогів до розрахунку, жадає назад загарбаного та хоче жити новим, вільним, широким життям!

Ви дали доказ, що український нарід не зрікся своїх прав до самостійного життя та має волю і силу виробити собі ті права кров'ю і залізом. Ви доказали, що століття триваюча неволя не знизила українського народу до ряду покірних рабів, бо український нарід видав з себе Вас, борців за волю.

Ви доказали, що українці не хочуть і ніколи не можуть бути союзниками темряви, реакції і деспотизму, що до останньої краплі крови будуть боронити дорогоцінних скарбів вселюдського поступу, свободи і рівноправности народів перед загарбуючою рукою російського царату!

Своїми кривавими слідами Ви визначили шлях у будуччину українському народові, шлях до волі і незалежности.

Ваша завзята геройська боротьба на полях огня і смерти вінчає Вас лаврами воєнної слави, а українському народові добуває місце між народами Европи. Через це душа українського народу з Вами, через це Ви найближчі і найдорожчі його серцю. Кожне Ваше діло входить в історію України, бо Ви зрозуміли велику одвічальність за це, чого піднялися і доказали, що до цих високих завдань доросли.

Ваші останні геройські бої, світлі побіди сяють для живих блиском невміручої слави, а тим, що полягли, придбали святу вічну пам'ять од рода в рід; український народ сповняють гордістю і родять в його душі нові ясні надії!

Тому Загальна Українська Рада - дякуючи Вам, дорогі Браття за Ваш привіт, щиро поздоровляє Вас з Вашими блискучими успіхами, шле Вам сердечний вислів признання і вдяки та з-над синього Дунаю в наші рідні Карпати кличе за Вами вслід: Ще не вмерла Україна!..

Відень, 12 травня 1915 р."

Українська Бойова Управа переслала такий привіт:79

"Преславне Січове Товариство!

І знову залунала Ваша слава по широкім світі! До вінця Ваших воєнних лаврів вплітає історія новий листок.

Нерукотворний пам'ятник воєнної хвали будуєте собі молодими, але твердими руками.

Знав світ, що тверда Ваша воля і залізна постанова задати ворогові України смертельний удар, - тепер бачить світ, що й руки Ваші тверді, що оружжя Ваше непобідиме, що незломна Ваша енергія, незгасаємий Вашого запалу огонь!

Відчув це ворог не раз уже, але найкраще спізнав в пам'ятних кінцевих днях квітня, коли Ви рішили побіду поміж двома мільйоновими арміями.

Маківка, - це Ваш стрілецький Маратон, - але Маратон це цілого українського народу! Охоронний вал передусім проти московської навали, але кріпка твердиня проти всіх інших ворогів України.

Ваша Маківка перетриває не літа і десятки літ, а століпя! Блестітиме в історії сонцем воєнної слави для синів України і буде на грядучі часи доказом, що Україна має в своїх синах геройських оборонців, - і осторогою для ворогів, що Україна вміє і може оборонитися проти всяких замахів!

Покотилися стрілецькі голови на Маківці, згасло неодно многонадійне молоде життя, кров добра не чорна зросила вершки гір, неодин, ще молодий здоровий і сильний, вдирався на скалисті верхи, зійшов в доли нещасним калікою... Та з костей і крови, з ран і терпіння стрілецького виростає нова Україна - Україна діла і боротьби! Своїми воєнними подвигами Ви воскресили славну минувшину українського оружжя, - Ви стали основниками нової доби історії України, в якій Україна повертає на давній шлях оружної боротьби за свою самостійність.

Ідеї державної самостійности України Ви дали тіло і кості, Ви вляли в неї живу, гарячу кров. Тому діла Ваші як дороговкази вказують шлях українському народові. Ваші побіди наповняють його душу вірою, що власними силами добуде собі волю, - надією, що "Україна встане, світ правди засвітить і помоляться на волі невольничі діти".

В цій кріпкій вірі, в цій ясній надії шле Вам, Преславне Січове Товариство, Українська Боєва Управа сердечний привіт з великою Вашою побідою, дякує Вам щиро за те, що так знаменито повните тяжку народню службу. Нехай доля сприяє на дальше Вашому непобідимому оружжю. А про поляглих героїв нехай живе вічно в цілім народі вдячна щира пам'ять.

Відень, 17 травня 1915.

За Українську Боєву Управу:

голова - Кирило Трильовський, заступник голови - Володимир Темницький

Українські співці і поети вдарили тоді в струни високого одyшевлення та створили у багатьох піснях, поемах та мистецьких творах гимн української слави і перемоги. Богдан Лепкий після бою на Маківці написав у зверненні "До Січових Стрільців":80

"...Ви билися і гинули без зайвого шуму і лишнього ефекту, як на борців пристало. Честь Вам за це! Честь, бо хіба ж нас стати на дяку.

Ви погасаючу ватру предківської слави роз'ярили і роздмухали наново коштом власного життя. Гинули, щоб Вона не вмерла.

Ви народові, що славу хотів за вигоду проміняти, мечем блиснули перед очі, щоб пригадав собі, яких батьків ми діти.

Ви наш державний прапор столочений копитами наїзника і оплюгавлений слиною перевертня, підняли з велелюдного шляху, випрали у власній крові, освятили жертвою і заткнули на шпилях ідеалу, щоб бачили його свої і чужі, далеко й далеко!

Ви цілому світові дали доказ, що там, де рішається доля культури, Україна не стоїть з заложеними руками, що в боротьбі за визвіл народів є вона не видцем постороннім, а союзником вірним, готовим битися до останньої краплі крови, як билися хоробрі наші предки, обороняючи Европу перед заливом монгольського моря.

Ви нікчемному ворогові, що клеветою поганив нас перед світом, дали відповідь великого народу гідну, відповідь гарним ділом на погане слово.

Ви надію, що відходила від нас, завернули з калинового моста, бо наша справа не пропала і не пропаде ніколи, поки наша широка земля родить таких буйних синів, як Ви. Честь Вам за це!.."

До тих шляхетних перлин українського мистецького слова, долучив і наш селянський народ свою щиру данину і в своїх піснях вславив героїв із Маківки. Подаємо один із багатьох таких народних пісень-віршів:80а

"Коло Тухлі славні гори порослі лісами.
Там вороги три місяці крились перед нами.
Там крилися три місяці, ллялась кров невинна
І згадати історія ті гори повинна.
Гори Чирак і Маківка по вік, незабуті,
Там Соколи боролися і Січі невгнуті.
Там то приступом до бою ішла Степанівна,
Не знайдеться у Европі дівчина їй рівна.
Іде сміло, в руках зброя, панна як, лелія:
"Ідім вперед, стрільці мої, на Вас вся надія.
Ідім сміло в бій завзятий, то наша землиця!
Перед нами - ось дивіться, як, москаль валиться!"
Пішли сміло на багнети, Маківку зайняли.
Полягло їх там сто сорок, свого доконали!
Впало ворогів там много і світ ся дивує,
Що незнаний світу нарід москаля тратує.
Стає сміло в ряди війська, іде на границі
І боронить так завзято рідної землиці.
Іде бодро через поля та через руїни,
Прикрашує історію неньки України.
Рознеслася по всім світі велика новина,
Що в бій ідуть з ясним крісом, козак і дівчина!"

Боротьба Українських Січових Стрільців проти Москви, а зокрема їх бойові подвиги в Карпатах, стали відомі в світі, у світовій пресі різних народів і держав, яка поміщувала інформації про визвольну боротьбу українців та їх змагання до власної державности. Не тільки преса Центральних Держав дуже широко розписувалась про бої на Маківці, про УСС як військову еліту, про дівчину-героя хор. Степанівну і інше, але також преса невтральних держав, а навіть держав Антанти інформувала світ, про збройну боротьбу українців. Україна вийшла на світову арену.

Для прикладу тільки подаємо короткий уривок із статті, воєнного репортажу, кореспондента швайцарського часопису "Базлер Нахріхтен" з дня 10 червня 1915 р. Автор перебуваючи недалеко під фронтом в селі Головецько писав:

"...Тут зустрічаю я також першого українця. Отсі австрійські українці змагають враз зі своїми земляками в Росії до спільної самостійної держави. З вибухом війни злучилися вони в легіони та зорганізувалися в одноцільні батальйони. Між ними є багато студентів, а також чотири молоді дівчата. Одна з них осягнула навіть ступінь підхорунжого та здобула собі на Маківці медалю хоробрости..."

Так ставало відомим світові ім'я незнаного йому досі народу, що збройною силою доказав, що він живе і хоче жити та стати вільним і незалежним народом у власній державі.

А що думав у тому часі ворог, російське військове командування про УСС та їх оборону Маківки? Про це знаємо із розповіді О.Доценка, пізнішого підполковника армії УНР, який так оповідає про УСС і Маківку:81

"...Прийшов травень місяць 1915 року. Фронт тягнувся на Бескиді попід Маківку, а на фронті стояли УСС. Москалі мали надію, що УСС - "русини" перейдуть на їх бік. Розпочався завзятий бій. Москалі йшли навалою. УСС по лицарськи боронили свої позиції, переходячи в контрнаступ і відкидаючи ворога. Рядові старшини тут не могли зрозуміти зміни в отих "русинів", через яких заломалася ціла офензива.

В той же час московське командування в секретній директиві повідомляло свої довірені органи, що УСС - це "адборниє войска, називающія сєбя українцамі і мєчтающія о возстановлєнії самостоятєльной Малоросії", що вони зв'язані з "Союзом Визволення України", що вони по складу в більшості інтелігенти. Підносилося їх бойове вишколення і тут же називалося їх зрадниками "вєлікава общава дєла асвабаждєнія угнєтьонних славян". Москалі лютували...

З того часу УСС були пострахом для москалів на фронті. Вони бачили їх перевагу в бою і вважали за непереможених. Отже народилася уже бойова легенда про Українських Січових Стрільців".

Легенду Маківки, що стала граничним каменем нової доби історії України та дороговказом для майбутніх поколінь, - оправдала дальше безупинна боротьба УСС із Москвою, її виправдали криваві і переможні бої Українського Січового Стрілецтва під Заваловом і Семиківцями, на Лисоні, на вулицях Києва та під Мотовилівкою. Маківка останеться на вічні часи симводом краси і сили українського свободолюбного духа, що змагає до найвищих ідеалів людства.

Поет Олесь Бабій, присвячуючи борцям, що впали на Маківці, свій вірш п. з. "Маківка ", тими словами вшанував їх пам'ять:82

"Верхів'я гір, верхів'я слави.
Шумить, шумить, шепоче ліс:
По битві на полях Полтави
Тут вперше український кріс
Спиняв московських полчищ лави,
І вперше по літах недолі
Слова упали тут стрільцеві:
"Ми не поклонимся цареві!
Ми прагнем волі!"
Мандрівнику! Йди до верхів,
Вклонися тіням тих борців,
Що прагнули у люту днину
Підняти схилену калину.
Розвеселити Україну!"

УССтрілецтво за всеукраїнський політичний провід

Уже від моменту вибуху світової війни було гарячим бажанням УССтрілецтва, щоб у тій війні, де рішається доля цілої української нації та де вся увага українства була звернена на українські землі над Дніпром і на їх визволення, щоб долею й інтересами українського народу керував єдиний політичний провід, який репрезентував би всі українські землі під обома займанщинами та був перед світом висловом спільних стремлінь цілого українського народу. Тому думкам і настроям УСС не відповідало існування окремого галицького політичного представництва, яким була Головна Українська Рада.

Ці критичні настрої у відношенні до ГУРади контрастували до особливих симпатій та довір'я, які в тому часі УСС присвячували Союзові Визволення Украни, як політичній організації, що ясно і одверто проголошувала перед світом та перед власним громадянством клич самостійної української державности та репрезентувала Україну під Росією, що була метою боротьби УСС та про визволення якої вони мріяли. Знаменито редагований Володимиром Дорошенком тижневик Союзу "Вісник Союзу Визволення України", був найпочитнішим та улюбленим часописом Стрілецтва. Його демократична, самостійницька та всеукраїнська лінія - відповідала стрілецькій ідеології.

В тому часописі з дня 4 квітня 1915 р. чч. 13-14, у статті "Ломіть кордон!" написані такі знаменні слова:

"...Нема сьогодні австрійської і російської України, є одна лише одинока Україна, що ціла жде визволення з-під ярма. Розгром царату і воля на його руїнах - це бажання всієї України і спільний для всіх її земель політичний клич... Тепер розходиться не про політичні здобутки в межах Австрії чи Росії. Сьогодні стоїмо всі в одній великій боротьбі, яка має рішати про судьбу цілого нашого народу. І як одинока і єдина наша ціль в цій боротьбі, так одна і одноцільна мусить бути наша політична акція в цю історичну добу.

А керма політичного життя України мусить правитися одною, спільною для цілого народу його найвищою репрезентацією...

Цілі віки переходили над руїною України мовчки до порядку дня, бо не було її на сцені світу. Не буде її на цій сцені і тепер, коли не проявить вона себе на світі видимим знаком одноцілої організації та одно цілої акції. Нехайже встане вона як фенікс з-під попелу одна і нероздільна. Нехай же в переломовім 1915 р. постане одноціле, соборне, верховне Заступництво Народу і проголосить, що Україна живе і хоче жити".

Ці соборницькі ідеї, що такі живі й актуальні є ще й сьогодні, після сорока років, щиро прийняли до сердець УССтрільці. Усталилась тоді вже серед УСС публічна опінія про потребу реорганізації нашого політичного проводу на засаді національної соборности. Ожили бажання, щоб поширити ГУРаду, яка була політичним центром тільки галицьких українців та вела надто льояльну і опортуністичну політику в відношенні до Австрії - та створити загальну всеукраїнську репрезентацію, зложену з представників усіх українських земель. Це був також вияв туги УССтрілецтва до своєї авторитетної влади, що тішилася б їхнім повним довір'ям. Ця концепція загальноукраїнської репрезентації була виявом соборницької ідеології Українського Січового Стрілецтва, яку воно послідовно проводило весь час свого існування.

Коли 29 і 30 квітня та 1 і 2 травня в боях УСС на Маківці український народ доказав свої вояцькі спосібності, свою моральну силу та бойову тугість, то в три дні після цього, а саме 5 травня 1915 року, склав він перед світом блискучий доказ своєї політичної зрілости, своїх політичних здібностей, здібностей державно-творчих. Того дня створено у Відні єдину репрезентацію всього українського народу на час війни: "Загальну Українську Раду", в складі трьох галицьких партій: УНДП, УРП, УСДП, буковинської НДП і УНП та СВУкраїни.

Загальна Українська Рада проголосила 12 травня 1915 р. свою програмову деклярацію, якої повний текст подаємо нижче:83

ПРОГРАМОВА ДЕКЛЯРАЦІЯ ЗАГАЛЬНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ РАДИ
у Відні з дня 12 травня 1915 року.

В теперішній важкій історичній хвилі, коли всесвітня війна, що рішає про судьбу держав і народів, доходить до кульмінаційного пункту; коли наближається остаточне вирішення конфліктів, які війну викликали, - в хвилі, котра рішає про дальшу долю людськости, "ЗАГАЛЬНА УКРАЇНСЬКА РАДА", що постала як розширення дотеперішньої "Головної Української Ради", - яка обіймала виключно галицькі українські політичні партії, - на всі українські землі, - заявляє перед цілим світом прилюдно і святочно іменем усього українського народу:

1. Згідно з заявою репрезентантів галицько-українських партій з 7 грудня 1912 р., згідно з маніфестом "Головної Української Ради" з 3 серпня 1914 р., згідно з маніфестом "Союза буковинських парляментарних та соймових послів" з 2 серпня 1914 р., та згідно з відозвою "Союзу Визволення України" з 25 серпня 1914 р., вважаємо, що для будучности, волі і самостійности України є конечне розбиття царської імперії, та що для того ми стоїмо рішучо по стороні австро-угорської монархії, по стороні її могутнього німецького союзника та Туреччини, яка у вірнім з ними союзі веде оборонну війну проти заборчої російської політики.

2. Нашою метою щодо українських земель, що стогнуть тепер під російським ярмом, є вільна, самостійна Україна, - ВІЛЬНА САМОСТІЙНА УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА.

3. Нашою метою щодо цілої нашої нації є повна національна свобода розвою і тому український народ, що в теперішній кривавій всесвітній війні тут на сході поніс найбільші жертви, тепер, коли на наші українські землі звалилась повінь московського варварства; коли українському народові хоче завдати смертельний удар його відвічний ворог - царат; тепер, коли українська країна є охоронним валом для Австрії; тепер український нарід для запоруки розвою своєї національної свободи домагається в межах Австро-Угорщини територіяльно-національної автономії, з'єдинення українських областей в одну автономну, на основах свободи і демократії збудовану територію, - при чім так само, як ми для українського населення на тих територіях, де воно становить меншість, домагаємось культурно-національної автономії, так само стоїмо за повну культурно-національну автономію для всіх національних меншостей на українській автономній території.

4. Бажаючи полагодження української справи в межах Австро-Угорщини у вище вказанім напрямі, ми обстоюємо, що з хвилею покінчення війни є конечна переходова стадія, де б репрезентація українського народу мала рішаючий голос при полагодженні сеї справи для переведення в діло наших домагань, як територіяльної, так і культурнонаціональної автономії.

5. Вкінці звертаємось з зазивом до всіх народів цілого цивілізованого світу:

Коли теперішня всесвітня війна має скінчитись справді побідою правди і справедливости; коли вона має справді принести всім народам свободу і незалежність і цим забезпечити єдино можливий, тривкий всесвітній мир для добра всієї людськости, то при мирових переговорах, як прийде до полагодження міжнародних відносин, є конечне, передусім тут на Сході Европи визволення народів поневолених царатом, який навіть тепер в критичній воєнній хвилі не відступив ані на ступінь від своєї традиційної політики гноблення всіх визвольних змагань, як серед поневолених народів, так і серед своєї російської суспільности, є отже конечне передусім визволення українського народу, найбільш безпощадно давленого царатом, - народу, котрому в російській імперії відобрано найпримітивніші людські і національні права. Визволення се є конечне в інтересі людськости, цивілізації, демократії і волі".

Відень, дня 12 мая 1915 р.

За Президію ЗАГАЛЬНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ РАДИ:
д-р Кость Левицький - президент, Николай Василько, д-р Євген Петрушевич, Микола Ганкевич, д-р Лев Бачинський - віце-президенти. Олександер Скоропис Йолтуховський - відпоручник Союзу Визволення України.

В своєму серпневому маніфесті Головна Українська Рада тільки в загальному аспекті з'ясовувала мету та домагання українського народу в першій світовій війні, не формулюючи стисло своїх постулятів та плянів. В наведеній вище Програмовій Деклярації ЗУРади піднесено виразно й ясно як безпосередню мету усього українського народу: вільну самостійну українську державу. Одночасно звернулась ЗУРада з апелем до всіх народів світу спричинитись до визволення народів поневолених царською Росією.

Першим актом, що його виконала ЗУРада після проголошення своєї деклярації, - був привіт Українським Січовим Стрільцям після бою на Маківці. З великою радістю і одушевленням прийняли УСС відомість про створення Загальної Укра їнської Ради. Наступило почуття певної полегші та сильнішого духового зв'язку із своєю національною владою. Цю відомість привезли вперше до Коша УСС у Варпалянці посли Цегельський і Сінгалевич, які повідомили про це Стрільців на зборах 11 травня. На цих зборах забирало голос багато стрільців, які дуже інтересувались нашою національною справою та діяльністю політичного проводу. Збори прийняли одноголосно резолюцію:

"Стрілецтво, зібране 11 травня 1915 року у Варпалянці, висказує найбільшу радість з приводу створення Загальної Української Ради і щирим серцем вітає її відпоручників.

Стрілецтво сподівається, що ЗУРада, як орган ініціятиви і екзекутиви, в українській політиці буде опирати свою одноцільну діяльність на самостійницькій національній ідеології, яка є й підставою стрілецької праці. Стрільці глибоко відчувають значення Загальної Української Ради; само ії існування і діяльність підносять на дусі Українське Січове Стрілецтво.

Зазначуємо, що Стрілецтво завсіди буде з великим заінтересуванням стежити за діяльністю ЗУРади, а ЗУРада завсіди на Стрілецтво може числити, як на національний чинник".84

Радісний похід до визволеної батьківщини

Того ж дня, коли УСС кінчали свої переможні бої на Маківці, розпочали війська Центральних Держав у Західній Галичині велику протиросійську офензиву глибоким проривом під Горлицями. Великі полоси Галичини звільнились від москалів, які до 14 травня відійшли аж за Сян. Того ж дня почали москалі відворот у скільських горах на фронті ХХV-го корпусу, в напрямі Стрия і Болехова.

Після тримісячного побуту в районі Славсько-Маківка-Татарівка, - оба курені УСС вирушили за ворогом, що уступав через Тухлю, Камінку, Тисів - у напрямі Болехова. В горах почалася весна. Були гарні, теплі дні. УСС вирушили в один із своїх найкращих походів. Кидали Карпати, де серед суворої зими зазнали немало всякого лиха. З радістю минали бистрі ріки, широкі, вкриті весняною зеленню долини та веселі села. З повної груди задзвеніла стрілецька пісня: "Батьківська славо, веди ж ти нас!" Радісний похід вперед, на доли, сповняв усіх надією повного визволення батьківщини та остаточної перемоги.

Йшов тоді з нами, як командант 3-ої чоти сотні Мельника підхорунжий Микола Опока. Своєю незвичайною енергією та юнацьким одушевленням, він вносив довкруги життєрадісний настрій. Дуже спосібний, та один з молодших, усього 18-літній юнак, з визначним літературним хистом, він оставив нам поетичну картнну, що зображує мрії і почування всього Українського Січового Стрілецтва, в той незабутній час місяця травня 1915 р., коли воно почало свій переможний похід з Карпат до Дністра. Опока звертається до рідної природи з таким зазивом:85

"Гей, повій буйний вітре з небосяжного бескидського верху. Злети на безкраї степи, поля, доля, розсій радість-вістку, що летять орли, розбивають крильми мряку, прочищають дорогу до сонця-волі.

Гей, пливи срібна водице, поміж яри й дебри з-під могучого Бескиду, розлийся по широкій рівнині, по буйних лугах і долинах, оповідж батькові й неньці, що тебе пили могутні лицарі, їх рідні сини, котрі прорубують дорогу до них, котрі кладуть кладку, щоб перейти, прилинути до них, зірвати ворожі кайдани та збудувати світлицю волі.

Гей, пташко-щебетушко, розспівай, рознеси, розповідж по всіх усюдах, по цілій соборній Україні, що зі сніжно-білих верxів Карпат ступає гордо жовнір України з розмаяним синьо-жовтим прапором, опоясаний криваво-малиновою лентою, з гремучою трубою та трубить-кличе всіх у бій за волю, щастя і життя!"

Такі ж горді думки і почування були тоді в усіх товаришів Опоки, в усіх УССтрільців. Вони були свідомі, що є вояками соборної України, що йдуть під синьо-жовтим прапором рвати ворожі кайдани та здобувати волю Україні.

Місяць після того М.Опока був ранений під Галичем. УСС спинилися коло Болехова. 28 травня відійшли до бойової лінії - І курінь під Лісовичі і ІІ курінь на північ від Гузієва. Москалі почали сильні протинаступи. В бою під Лісовичами мав І курінь великі втрати в убитих, ранених і полонених. ІІ курінь мав також втрати в убитих під Гузієвом і стримав наступаючих масою москалів на залізничому шляху під Болеховом. Після добуття німцями Огрия дня 3 червня УСС попрямували в авангарді ХХV корпусу на Калуш і Галич, промощуючи шлях у боях із сильними ворожими задніми сторожами. Спинились у викторівських лісах під Галичем. Внедовзі покинули москалі оборону Галича. Дня 27 червня Українські Січові Стрільці увійшли перші до княжої столиці. Сотник Вітовський обняв команду міста в ратуші. З ратуша скинено російську корогву, а на її місці замаяла українська.

Був це день великого піднесення національно-державних почувань Стрілецтва, коли воно, як нове українське військо, стануло у своєму поході на місцях старої княжої слави. Ці глибокі переживання на руїнах галицького замку увіковічнив тоді в мистецькій формі, чотар Іван Балюк у своїм "Листі з поля". Стверджуючи незломний зв'язок воєнного походу УСС із старовинною традицією української княжої державности, він вважає боротьбу, розпочату Українським Січовим Стрілецтвом, пройденим Рубіконом, через який проломила шлях перша хвиля стихійної енергії нашої нації, що дрімала тут на місці старої княжої слави. Вона прорветься розбурханим морем крізь цю проломану щілину, якого ніхто і ніщо не стримає. Своєю глибокою інтуїцією та незломною вірою він прочував та передбачував прихід української революції.

Ось уривок із цього цінного листа-статті:

"Було це 27 червня в неділю.

До схід сонця встали ми в похід. Ви мусите там бути перші, - Сказав нам капітан з бригади Штрімпфель. Хто не скитався з нами десять місяців по горах, далеко від усього, що рідне, - той не знає, в якім почуванню ідеться вперед, щораз дальше, в саме серце рідної країни.

А ми йшли на Галич. Сходяче сонце вітало нас, синів землі цієї, окупленої кров'ю, невідродних внуків Дажбога.

Ясним промінням стелило шлях наш по тих лугах і нивах росою вкритих, по тих лісах зелених, а ми йшли назустріч сонцю золотому.

В Галичі були ми перед полуднем. По важких сотках літ стали тут на руїнах давньої слави горді і незломні ряди наші.

Короткий відпочинок під мурами замку.

Тихо було між нами. А в цій тиші чули ми, як щось незломне, мов залізо і граніт, пронизує ряди наші, як лучить нас з тим давнім, що тут дрімає, як концентрується велика, елементарна міцна сила, що вже перейшла Рубікон, сказала в нас своє перше слово і вже ломить, вже прориває собі дорогу. Ми чули, що ми мов щілина, через яку прорвалась перша струн цієї енергії, яка за віки назбиралась і незадовго прорветься щілиною, мов розбурхане море, і ніхто не покладе їй ні запори, ні стриму..."86

Ідея, збройний чин і жертва

Ці ідеологічні елементи стрілецької духової творчости тим характерні, що їх не творили люди, що стояли осторонь боротьби УСС. Тут самі активні учасники боротьби є творцями і авторами своєї визвольно-політичної ідеології та закріплюють її і надають їй особливої історичної вартости своїм безпосереднім бойовим чином. Ідея і чин спливаються в одне нерозлучне, гармонійне звено. І в боротьбі дальше росла, розвивалась і дозрівала стрілецька ідея. Але за ідеєю і чином слідувало ще те найвище потвердження, найсильніше закріплення всього ідейного змісту УССтрілецтва - а саме: жертва крови. Не тільки самим бойовим чином стверджувалась сила ідеї, але також пролитою кров'ю її творців і носіїв.

Подібно, як Микола Опока - одним із типових співтворців стрілецької ідеї, був двадцятилітній чотар УСС Іван Балюк, визначний старшина сотні Вітовського та найближчий його співробітник. Коли УСС станули над Золотою Липою, - два місяці після зайняття Галича, згинув він 27 серпня геройською смертю в наступі на сильно укріплені московські окопи під Заваловом, над Золотою Липою.

І ще один приклад єдности стрілецької ідеї, чину і жертви: 28 червня 1915 р. під час облоги Галича поліг на фронті у викторівських лісах, УСС Теофіль Мелень, один з колишніх основників і провідників "Молодої України", визначний політичний діяч в українськім робітничім русі, блискучий публіцист, а в останньому часі член Загальної Української Ради. Його активна, революційна природа не затримала його на високім політичнім становищі. Він хотів бути особисто на полі бою, бути самому між борцями за волю України і ділом причинитися до визволення рідного народу. Ще місяць до його геройської смерти, слухали УСС його промови та читали його знамениті статті про потребу, значення та мету збройної боротьби проти Москви.

На закінчення Шевченківського свята УСС у Варпалянці, що відбулось 29 квітня 1915 на терасі замку Коріятовичів при участі понад 600 стрільців, Т.Мелень говорив:87

"...Шевченкові ідеали поширилися і вкорінилися широко в масах українського народу, а найкращим доказом цього є факт, що сьогодні, коли ведеться війна проти царської імперії, сповнюється одне з найгарячіших бажань Шевченка, - сповнюється його зазив, щоб український нарід вражою, злою кров'ю окропив свою волю. Сьогодні Ви, Товариші Стрільці, переводите в життя, в діло слова Шевченкового заповіту, бо зі зброєю в руках у тяжких кривавих боях, боретеся за святе, велике діло, яке мусить бути увінчане перемогою..."

...Монгольська повінь московських наїзників спинилась об наші Карпати і царські орди розбиваються в наших горах, кладуться покотом під ударами сміливих військ, в рядах яких бореться також Ви, Товариші Стрільці.

І прийде хвиля, коли ослаблена царська армія скотиться з гір, коли сила ворога буде зламана і наїзник буде мусіти пріч піти з української землі. Ми всі віримо, що це станеться, що наша справа побідить, що жертви, які з рядів стрілецьких упали на полі битви, не підуть намарно".

А в своїй знаменитій праці на тему "Український Легіон" з місяця квітня 1915 р. два місяці перед смертю, він в той спосіб аргументyвав ролю Українських Січових Стрільців у історії українського народу.88

"...Повстав Український Легіон, згуртувався до боротьби з царатом десятитисячний відділ українського війська добровольців. І хоч цей відділ чисельно не дуже великий, хоч навіть не довелось йому в цілому піти в бій, бо оставлено з нього тільки меншу часть, а решту розпущено, то все таки факт створення Українськаго Легіону зостається незвичайно важним і далекосяглим в історії нашого національного життя, в історії наших змагань до самостійности. Через цей факт ми стали як активна сила в ряді народів, що їх сьогодні захопила воєнна заверюха, бо коли довкруги нас і на наших землях розгорілось полум'я війни, то нам тільки воєнним ділом можна було успішно упімнутися о право до самостійного життя також для нас.

І тому кожний українець, який слідить хід воєнних подій, з гордістю згадує, що й наш Український Легіон став на висоті свого завдання і здобув собі вже чималу славу. Кожний українець з вірою глядить в будучність свого народу, бо бачить, що ті, кого нарід післав, щоб вістрями багнетів писали його історію, своєю відвагою, завзяттям і пожертвованням, своїми справді геройськими подвигами дають запоруку грядучої волі.

Українська справа жива, - бо живе в таборі Українських Січових Стрільців. Їх тяжкі криваві бої є доказом, що традиція оружної боротьби українського народу за незалежність не загинула. Вони нав'язали цю нитку, яка порвалася перед двома століттями в полтавській битві, і показалися гідними спадкоємцями козацьких лицарів".

А тим гідним спадкоємцем козацьких лицарів, що нав'язав пірвану в полтавськім бою нитку, - показав себе також автор повищих слів.

Геройська смерть чот. Івана Балюка

На другий день після зайняття Галича УСС переправились під сильним обстрілом ворожої артилерії на другий берег Дністра, де після завзятого нічного бою виперли москалів за Гнилу Липу. Звідси рушили через Медуху і Пановичі на Золоту Липу. Недалеко Завалова оба курені затримались до кінця серпня. Перший місяць свого постою над Золотою Липою перебули УСС в запасі бригад, розтаборившись досить вигідно в лісі, в землянках, по колибах і під шатрами. Створився дуже оригінальний стрілецький табір. Спокій на фронті дав можливість відпочинку. Зараз ожило духово-культурне життя, читання часописів і книжок, дискусії і гутірки, співи, списування воєнних переживань. Скликували загальні стрілецькі збори-віча. Особлива творча і організаційна ініціятива проявилась в підготовці видавання стрілецького ідеологічного журналу, що мав добре поставлену фінансову базу в т. зв. "стрілецькому фонді", який вже кілька місяців систематично складало Стрілецтво. Душею стрілецького фонду та гуртка, що підготовляв появу журналу - був чот. Іван Балюк. Загально панував бадьорий настрій, особливо, після звільнення Львова. Всі жили надією на скорий похід вперед до Збруча і на вимріяну Україну...

В тому ж часі в організації УССтрілецтва настала деяка зміна на краще. На основі розпорядку Начальної Команди з дня 9 серпня, злучено обидва дотепер самостійні курені, та створено "І-ий полк Українських Січових Стрільців", як одноцілу бойову одиницю. Командантом полку призначено дотеперішнього команданта І куреня отамана Гриця Коссака. Це піднесло також престиж Стрілецтва. Дня 22 серпня був виданий перший полковий наказ. Але ця зміна не виправдада зв'язаних з нею надій про поширення організації УСС до одної бршади, бо, не зважаючи на енергійні старання президії ЗУРади та УБУправи, вони не змогли добитися в австрійської військової влади аж до разпаду Австрії згоди і дозволу навіть на організацію третього куреня. Були обіцянки про поширення УСС, але їх ніколи влада не дотримувала. Польський легіон в тому ж часі творив три повні полки піхоти, крім частин кавалерії і артилерії.

В половині серпня перейшов полк УСС на становище до Завалова та біля Маркової. Почались нові затяжні бої, що тривали приблизно до половини листопада. На відтинку полку УСС, перед Заваловом і Марковою збудували москалі три ряди окопів із сильними дротяними загородами.

Дня 27 серпня розпочався на всьому фронті загальний наступ військ Центральних Держав. Під охороною сильного артилерійського вогню, ІІ-ий курінь перейшов Золоту Липу. Перший випад виконав чот. І.Балюк з своєю чотою на осередок московських укріплень, вдерся в перші становища і пігнав зі своїми стрільцями до дальших становищ на горі. Тут він і згинув, саме в хвилині, коли добиравсь до останніх ворожих позицій. УСС опанували всі ворожі становища та відбили три сильні протинаступи.

У зв'язку з геройською смертю І.Балюка, годиться завважити, що більшість складу його чоти творили молоді гуцули. Це ті діти Гуцульщини, з-під Чорногори і з-над Черемошу, що слідами славного січового руху, який так буйно розвинувся там до війни, в багатьох сотнях вийшли з своїх гір воювати за Україну. Виховані серед стрімких гір, диких зворів і рвучких річок, зжиті з природою, очайдушні і сміливі в стрічі з ворогом - були добрими вояками-стрільцями, вірними товаришами та відважними в боях.89

Їх цікавий говір та простота й щирість дітей природи - це оригінальні признаки їх духовости. Тому згадуючи на цьому місці про гуцулів УСС-ів (належало б написати: Усусусів, бо це від них пішла ця вимова літер: УСС), яких багато було в чоті І.Балюка та які полягли з ним під Заваловом, ми позволимо собі передати розповідь свідка смерти І.Балюка - гуцула УСС із Косівщини Д.Копельчука, яку він щиро і простими словами подав для історії своїм гуцульським говором:

"Ми перейшли воду під Заваловом. Небощика пана читари Балюка поставили з нами на лівім крилі нашого куреня; а було нас з паном Балюком всього пєтнацит. Поклали си ми тай лежимо. Аж ту приходит до нас пан сотник Вітовський та каже, що тра піти протяти дротє під московськими декунками і питає, хто піде на охотника. Я си зголосив, бо я в такім трафунку ніколи не є страховитий. Зголосив си тай пішов; а у москалів була під самими дротами "фельдваха".90 За окопами був ліс і там стояли два машинові кріси. Я підсунув си з боку від "фельдвахи" і почав тяти дротє. На мене дуже сипали москалі, та не трафлєли. Я перетяв той дріт в трох місцях, аж виджу, московска "фельдваха" зачьила тікати. То май наші підсунули си вже ближче. Я штрик за ними до їх декунків, а вони тоді акурат вже кінчили віходити зі свого рова і на яких сто підисєт кроків позаду стали роспускати свою розстрільну. Як я то увигів, том си взад до своїх подав, аби замелдувати пану читарови то, що вигів. Пан читар підсунули си вже з хлопцєми на пєтнацит кроків до дротє. Як я вповів, що і як, пан читар розпустив дужче розстрільну, бо вона була досить густа і мало заступала собов місцє. Та не багато могли ми помочи, бо нас було іно пєтнацит, а москалів, як тої соломи. Але ми всі були стара война, то пан читар не вагували си з нами кричьити гура. Хлопці зірвали си з землі і штрикли бігом бічи; а так си заїли, що на бігу стрілєли. Так пересадили ми московский окоп і гнали далі.

Москалі страх сипали вогнем. Мині і до нині ще дивно, що я там не впав. Я не вигів нічо коло себе іно так, гейби хмара мене впеленала так, як то чьисом у нас в горах трафлєє си. Аж чую, як хтос коло мене дуже загвавтував. Я кинув там оком, а пан читар закрутили си на місци і впали. Я прискочив до них, а вони злебегіли: "Йой, я страшно ранений!" То я їх підоймив і став плащ стігати, бо показували, що їх на правій груди вцілили. Як я іно плащ розчіпив, набігли дві кулці, - не можу знати, чи з ручного кріса, чи з машинового, - й ударили небощика в живіт просто під серце. Небощик навіть не йойкнули; пішла їм кров носом і ротом і понебощіли. Як я то увигів, то-м встав і засалітирував, - бо то ніби рахувати пан читар від нас відходє, тай оглянув си, що си чинит довкола. А там вже з наших всі були або вбиті, або поранені, іно Кабюк Олекса з Голов ще здоровий пустив си бічи. Я за ним. Так вбігли ми з 50 кроків; як вже перескакували ми московский окоп, Кабюк впав. Я вздрів ще, що єму кров з вуха сикла. Згинув сарака на місци. Ой, згинуло їх. там немало! Впали пан читар, тай Кабюк, тай Шишка, тай щось з 10 єнчих ще! З усіх іно я цілий лишив си. Пан Біг відє сокотив нє.

Тай так посиротіла наша чита! Я дужи си за небощиком паном Балюком наплакав, бо вони страх які добрі заглі мене були. Бувало казали: Ти, Копельчук, ти си не бій, - ми не згинем, а ще си "в цивіли" грешно та годно нажиємо! Тай ого! Нажилисми си! Пан читар упали, мій оден брат yпав на Маківці, другий дуже тєжко ранений - відє не багато му си на тім світі належит. Іно я ще цілий по світу тєгну си, та доки того буди, Бог світий знає..."91

Походи і бої на Поділлі

На другий день рушив весь фронт у напрямі Стрипи. Після переломання завзятого спротиву ворога на різних місцях відступу та після відбиття деяких навіть сильніших його випадів (напр., на І курінь дня 31 серпня під Буркановом), полк УСС станув дня 2 вересня над Стрипою і звідси рушив за відступаючим ворогом в напрямі ріки Серету. У своїм поході з-над Золотої Липи І курінь перейшов через Голгоче, Котузів, Бурканів, Пантелиху і дійшов до Заздрости і Тютькова. ІІ курінь, що йшов через Підгайці, Маловоди, Семиківці, дійшов до Настасова і Людвиківки. В цьому поході брав також участь відділ кінноти УСС, під командою чот. Р.Камінського, що своєю відважною поставою у бою та в атаці під Брикулею дня 3 вересня проти переважаючих сил російської кінноти, здобув особливе признання і похвалу у вищої команди.

Стрілецький похід з-над Золотої Липи на Серет, через Підгаєччину, Бережанщину, Тернопільщину, Бучаччину і Теребовельщину, через ці національно високосвідомі та добре зорганізовані повіти, стрінув щиру і радісну зустріч та велике одушевлення по всіх селах, куди проходили УСС. Народ тішився, що скінчилась тяжка московська окупація. Щирим серцем приймали селяни своє січове військо. А це одушевлення та радість народу скріпляв факт, що москалі під час свойого відвороту в вандальський спосіб грабували і палили наші села та нищили і палили складене після жнив збіжжя на полях. Так кінчалась ганебної пам'яті московська окупація в цій частині Галичини.

В тому часі була широко популярна в Галичині, на Буковині та на еміграції народна пісня, в якій оспівано прогнання москалів з Галичини в 1915 р. Пісня мала понад 30 строф. Подаємо з неї початкові, кінцеві та дві середні строфи:

"Ой, в неділю ранком, рано, рано-порапенько,
Збиралися січовики, мов ті соколеньки.
Куди ж вони збиралися? Татар воювати?
Ой не татар, з Галичини москву проганяти.
Рання зоря зазоріла, вкрасила Карпати,
Як москалів січовики зачали вітати.
Не вітали їх привітом, Божими словами,
А гарматами вітали, кулями, шаблями.
Не вітали, а карали тих варварів диких,
За зруйновання Вкраїни просторів великих.
...
Усе горде русске військо з наказу старшини
Лабатого Ніколая - втікла з Галичини.
Великий князь Ніколушка мав вже ласку з неба:
Зафасував такі ноги, як до втечі треба.
...
Всего того січовики наші довершили,
І ще дальше дику орду на схід загонили.
Бо ті наші січовики, як станули в бою,
Кінець прийшов в Галичині з русскою ордою".

Щоб здержати дальший похід союзних військ, кинулися російські війська 6 серпня до протинаступу на цілому фронті ХХV корпусу. Австрійські війська відступили після першого удару. Відступ охороняв також полк. УСС. Після тяжких змагань з переважаючою ворожою кіннотою та п'ятиденних ар'єргардних боїв І курінь зайняв становища на мостовому причілку в Соколові, а ІІ курінь зайняв такі становища в Семиківцях. Фронт опинився над Стрипою.

14 вересня розпочали москалі продовження свойого великого наступу. Забравши в полон цілий полк мадярів, зайшли далеко на зади, зайняли Соколів та з трьох сторін окружили І курінь. Сотні відбивались завзято. Сотня І.Чмоли попала в полон із своїм заслуженим командантом. Сот. Горук в останній хвилині вирятував курінь із окруження та випровадив його лівим берегом Стрипи до Соснова. Багато стрільців тоді потонуло у Стрипі, коли зі степу насунула маса російської кінноти. В цьому бою під Соколовом втратив І курінь 170 бойовиків вбитими, раненими і полоненими. Того самого дня відбив ІІ курінь кілька ворожих наступів на мостовий причілок у Семиківцях.

Після цього полк УСС, що вийшов з повищих боїв дуже ослаблений та з великими втратами, перейшов на однотижневий відпочинок до Вівся, де переведена була згадана вище реорганізація УСС в один полк, під командою от. Гриця Коссака.

На цьому місці треба згадати про відхід при кінці вересня на інше становище команданта 55 дивізії, генерала І.Фляйшмана, під командою якого воювали УСС майже від самого початку війни, та який видав відомий денний наказ з нагоди боїв УСС на Маківці. Прощаючись із УСС, він закінчив свою промову словами: "Ви були самоцвітом і славою моєї дивізії".

Хоч УСС виконували як найкраще свої вояцькі обов'язки, серед тяжких обставин, то їх не покидали ніколи сумнів і недостача довір'я до Австрії та її політики в українській справі. Вони пильно слідкували за цею проблемою. І коли в вересні 1915 р. визначний мадярський політик граф Андраші виступив на сторінках віденської преси з пляном утворення Польщі з додатком цілої Галичини та частин України, відібраних від Росії, тоді старшинський збір УСС на своїх зборах 19 вересня запротестував проти такого замаху на українські інтереси, і в письмі до автора повищого проєкту заявив, що український народ ніколи не погодиться з його польонофільським проєктом. В Стрілецтві назрівала силою самих подій свідомість існування і творення другого воєнного фронту - протипольського, що неминуче назрівав як історична конечність.

Після попередніх двох великих московських протинаступів, що спинились на Стрипі, почали москалі 7 жовтня нову офензиву на фронті ХХV корпусу. Головний удар спрямували на Семиківці, засипуючи становища над Стрипою вогнем кількадесятьох артилерійських батерій, що тривав три дні без перерви. Москалів відбито. В цих боях брали участь дві сотні ІІ куреня, що боронили мостового причілка. Решта сотень обсадила в критичній хвилині загрожені відтинки фронту. Під час тих боїв згинули від артилерійських стрілен м. ін. хор. С.Яремкевич, б. пластун зі Львова, та дес. В.Білинський, б. пластун з Самбора.

В останньому тижні жовтня полк УСС перейшов знову до Вівся на кількаденний відпочинок. Туди до Вівся прибуло ще 10 жовтня з Коша доповнення в силі около 800 людей, із якого командант полку, от. Гриць Коссак, створив третій курінь. Але команда корпусу на це не погодилась, розв'язала курінь, а новоприбулих стрільців розділено між інші сотні. Вороги УСС діяли вперто і послідовно.

В усіх повищих боях на Поділлі завважується, що австрійське командування числило на УСС як на випробовану військову частину і вживало їх на фронті в загрозливих ситуаціях. І це знову сталось в найбільшій битві, що її звели УСС над Стрипою, під Семиківцями. Після сильної артилерійської підготови вдарили москалі 1 листопада знову на Семиківці, перейщли на західній берег Стрипи та широким луком тут укріпились. На загрожене місце широкого пролому кинено негайно полк УСС та український 35 Золочівський полк. Москалі напирали без стриму великими масами та поширювали пролом. Ситуація була дуже тяжка, бо на слабі частини оборонців москалі кидали все нові сили, а московська артилерія весь день безустанно гриміла, засипаючи поле гранатами. В дуже тяжких оборонних і наступальних боях полк УСС стримав розмах москалів та вирішив перемогу оборонців уже першого дня бою. На другий день наспіли німецькі й австрійські підкріплення, які щойно впродовж трьох днів зліквідували остаточно пролом фронту.

Завзяту битву під Семиківцями ілюструють деякі фрагменти з оповідань учасників. Командант І куреня, сот. Горук пише в своїм записнику: "Стрільці рванули у наступ з запалом. Розстрільна під проводом чот. П.Франка92 ішла живо вперед, не зважаючи на шалений вогонь артилерії і скорострілів. Вони захопили перші рови... Стрільці, упоєні цією перемогою, кинулись на другі рови, але мусіли завернутись... В зайнятих ровах сиділи ми аж до вечора і видержували шалені наступи ворога, поки не прийшли підкріплення. Небавом рови переповнились. Коло 11 години вночі пішов знову наступ на ворожі становища, але він не вдався. Наша лінія посунулась лиш до ворожих дротів і там вкопалась... Одна сотня з чот. Франком залишилася в першій лінії і брала участь у дальшому наступі вночі і рано... Того дня в нашім семиковецькім відтинку йшов бій на життя і смерть... Сотні були сильно змасакровані і втратили третину стрільців..."93

А про сотню Мельника так пише літописець: "...сотня Мельника перейшла Студинку, піднялася на укріплений уже ворогом горб і стершись із москалями на багнети, відкинула їх у напрямі південного виходу Семиковець. Стрільці не щадили ворога, але й не пощадили себе в тій кривавій роботі, кидаючись в саму ворожу гущу. І не диво. Командант сотні скрізь давав сам приклад очайдушного геройства... По полудні сотня Мельника здобула московські зв'язкові рови, що вели до Стрипи, а далі підсунулась аж до властивого оборонного ядра під Семиківцями. Ввечір піддався їй тут цілий ворожий курінь... "94

Велика битва під Семиківцями являється в історії УСС другим після Маківки блискучим бойовим чином УСС. В цій битві згинуло 49 бойовиків, 168 було поранених, а 157 дісталось в полон. В німецькому звідомленні з фронту до команди Південної Армії була така згадка про УСС: "З нами йшли в наступ українські добровольці. Це, мабуть, найкращий відділ із усієї Австро-Угорської армії".

На цьому бою закінчилась безпосередньо фронтова служба УСС в 1915 році. Полк УСС перейшов спершу в запас дивізії, а в другій половині листопада перенесено його на зимовий постій до села Соснова над Стрипою, де перебув майже пів року, до половини травня 1916 року.

Після першого року трудів і боротьби

Тяжкі і криваві бої УСС, що понад два місяці із невеликими перервами відбувалися над Стрипою, закінчили перший рік їхнього існування і боротьби. Треба було дивуватись, що після року трудів і боїв УСС ще непохитно трималися. Це було дивне, що в цьому історичному пожарищі, горстка Українських Січових Стрільців не загинула, а навпаки, виросла в славі як передова бойова частина. Не зважаючи на перешкоди, заховала ясну, незалежну українську політичну думку. Але тайна несподіваного успіху та ідейної перемоги УСС при їх малому гурті лежала в їх ідейно-духових засновках, у внутрішній амбіції, глибокій свідомості свойого завдання.

Основну оцінку цілорічної праці й боротьби УСС дала 3агальна Українська Рада у своєму письмовому зверненні, яке вона переслала Українському Січовому Стрілецтву в першу річницю його боротьби з Московщиною.

Подаємо повний текст цього письма:95

ЗАГАЛЬНА УКРАЇНСЬКА РАДА ДО УКРАЇНСЬКИХ СІЧОВИХ СТРІЛЬЦІВ

В днях 16, 20, 23 і 28 жовтня ц.р. радила повна "Загальна Українська Рада" над політичними правами українського народу. Розглядаючи сучасне політичне положення українського народу, не могла "Загальна Українська Рада" забути на такий важний чинник нашого сучасного життя, наших змагань і нашої боротьби за народні ідеали, як Українські Січові Стрільці. Бо в полках Українських Січових Стрільців тепер міститься серце українського народу, те серце, що вогнем любови горить до поневолених мільйонів, що горить жадобою волі для скованого велетня, що за добро, за свободу, за правду, за світло для свого народу рветься до бою й уже цілий рік стоїть у кривавій боротьбі з його смертельним ворогом.

Стрільці! Ви боретеся за волю України, й тому у ваших рядах не тільки серце народу, але й його політична думка. Політична українська думка, спадщина по Володимирі Великім, королеві Данилові, по великих гетьманах Хмельницькім, Виговськім, Дорошенкові, Мазепі! Спадщину, що довго лежала не перейнята, Ви взяли в свої молоді, але тверді руки, бо волю України добуваєте кров'ю і залізом!

І хоча Ваші сили заслабі, щоб Власною рукою дати Україні волю, то для будучности народу Ви стали живим документом, на якім український нарад опре свої права, окуплені кров'ю своїх найкращих синів. І тому в Ваших рядах джерело сили українського народу, тому Ви угольний камінь, на якім опреться будівля нашого завтра!

Не для нині, а для кращого завтра працюєте й Ви на полях боїв і ми в наших робітнях. Се мусимо Все мати на увазі, щоб не допустити до наших душ зневіри. Не нинішніми тяжкими обставинами треба нам міряти успіхи наших зусиль, наші очі мусять бути звернені в будучність! Віра в будучність народу мусить кріпити наші сили, до праці для цієї будучности мусимо єднатися всі! Тільки в нашій внутрішній єдності корінь і основа нашої сили.

Оперті на тій суцільній єдності всіх наших чинних сил, підемо сміло вперед без ляку і зневіри. Вперед до кращого завтра, до волі народу, до воскресіння України!

Рік минув, як вирушили наші славні Січові Стрільці на поле боїв. За чотирнадцять місяців положили безсмертні заслуги, довершили геройських діл, здобули собі й українському народові широку славу.

За Ваші пожертвування, за Ваші труди, за ненастанну Вашу працю складає "Загальна Українська Рада" свою велику подяку, щире признання та подив! Хай живуть хоробрі Українські Січові Стрільці! Хай живе український нарід!

Відень, дня 28 жовтня 1915 року.

Президія "Загальної Української Ради"

Щирі та гарячі слова признання і подяки, які ЗУРада іменем усього українського народу переслала УСС в річницю їхнього виступу, дійшли до них у хвилині, коли вони під Семиківцями у тяжких боях змагались із московським військом. Дуже цінним для УСС було ствердження, що в їх рядах міститься серце українського народу та його політична думка, унасліджена по княжій і козацькій добах нашої історії, - та що вони є джерелом сили українського народу.

Знаменною була відповідь на повищий привіт ЗУРади, яку переслала їй команда полку та обох куренів в імені Українського Січового Стрілецтва. У своїй відповіді виявляє УССтрілецтво одверте затривоження й сумнів вцьому, чи його боротьба та жертви поляглих принесуть користь Україні та приспішать її визволення. У зв'язку з австро-польськими інтригами та постійним недотримуванням обіцянок австрійської влади й ігноруванням українських національних інтересів, серед Стрілецтва що раз більше падало довір'я до Австрії та надія на її поміч. Зокрема неприхильне відношення австрійських військових властей до формації УСС та її політичного характеру - стало остаточною причиною повного недовір'я УСС до австрійської політики супроти українців. В Стрілецтві назрівала основна ідейно-політична переміна, в наслідок якої зникали останні рештки його австрійського льоялізму.

Наводимо повний текст відповіді УССтрілецтва ЗУРаді:96

Українські Січові Стрільці. - Місце постою 11 падолиста 1915.

ДО ЗАГАЛЬНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ РАДИ
на руки Вп. п. Президента д-ра Костя Левицького у Відні

В польових ямах і ровах застало нас письмо ЗУРади з 28 жовтня 1915 р.

Устами ЗУРади пригадує нам ціла наша суспільність 14 місяців тяжких надлюдських трудів; морозні люті ночі в Карпатах; прошибаючі холодні вітри в рідних степах; жорстокі наступи; гори трупів, кров і сльози, що потоками, ріками ллється без упину.

Ми пішли в цю світову заверюху лише тому, щоб наша Україна в часі цього всесвітнього, смертельного спору могла проголосити, що є і хоче бути, хоче мати своє місце під сонцем.

Коли що тривожить нас, то лиш ця думка, чи жертва крови принесе користь Україні, чи ті могили наших товаришів, найкращих синів України, які виростають слідом за нами від далекого Закарпаття аж до подільських степів, причиняться до поправи незавидної долі нашого народу, приспішать зірвання з рук України ганебних кайдан неволі.

І коли найвища теперішня українська організація каже нам, УСС, що жертва стрілецтва для України не є без значення, що заважить на її будучій долі, то цим пересилає нам найкращу розраду, то цим найкраще додає нам сили до дальших трудів, терпінь, тихих, а кривавих жертв.

Ми такі спрагнені того слова розради, що чути його хотіли б ми не лише у свята, а як найчастіше в кожній новій фазі переговорів в національних справах, в кожнїм моменті, чи він для України ясний чи прикрий. Тому така радість тут постала, коли розійшлась була чутка, що для постійного інформування УСС про стан української справи буде ЗУРада удержувати при нас свою постійну делегацію.

Тепер підписана начальна старшина УСС сердечно дякує передусім Президії, а рівно також цілій ЗУРаді за привіт і признання та, заявляючи іменем цілого стрілецтва, що душу і тіло віддамо для добра, слави і волі України, просить рівнож ЗУРаду, щоб одностайне, сміло і рішучо добувала життєвих прав для України.

Нехай жиє Загальна Українська Рада! Нехай жиє Україна!

Гриць Коссак, полковник УСС - Семен Горук, к. отам. І кур. УСС - Василь Дідушок, кур. отам. ІІ кур. УСС - Василь Панчак, полковий адьютант.

Цей документ незалежної стрілецької думки є дальшим доказом високої політично-громадської зрілости та відповідальности Стрілецтва. Оправдані сумніви щодо доцільности його боротьби та жертв серед тодішніх неясних політичних обставин могли спричинити повну зневіру та упадок духа. Але бойова постава Стрілецтва в бою під Семиківцями вказує на щось інше. УСС бачать ясно перед собою мету своєї боротьби. Ще раз проголошують вони з постою в бойовій лінії, що вони несуть ці тяжкі воєнні труди в повній свідомості тільки тому, щоб доказати, що Україна хоче жити та мати своє місце під сонцем.

Також Союз Визволення України відгукнувся щирими словами в першу річницю боротьби УСС. У своєму органі він писав:

"Дня 10 вересня минає 12 тяжких, повних трудів, кривавих місяців. Скільки подій, скільки бажань, скільки болів і розчарувань пережило Українське Стрілецтво! Прикрі несподіванки все ще часом вертають, одначе цілість устрою перейшла вогненну пробу щасливо та остала панцером і мечем свого народу. Бороніть і здобувайте! Здобувайте силу, повагу, свободу для тих мільйонів, що загибають все ще у чужій неволі, зітріть ржу сумніву і зневіри з їх душі, влийте в них відвагу, завзяття і карність, а тоді злучаться всі в одну велику, самостійну, непоборну громаду".97

Духова творчість Українських Січових Стрільців

Цілу зиму 1915-1916 р. перебув полк УСС в опущенім, наполовину знищенім селі Соснові над Стрипою, як запас 129 бригади. Тут стрільці виконували усякі позафронтові праці, очищували і направляли дороги, будували оборонну греблю, відновляли знищені домівки і інше. Праця була спершу тяжка. Тяжча, ніж служба в окопах. Але, незважаючи на це, життя Стрілецтва загалом покращало. Знищені хати і стодоли відновлено, наладнано санітарні умови та унормалізовано прохарчування так, що Соснів став місцем першого, довшого відпочинку УССтрілецтва від початку війни. Полк УСС упорядкувався та відновився організаційно в спокійних умовах. Воюючи часто на окремих відтинках корпусного фронту, сотні і курені побачили себе тепер разом, пізналися краще, скріпили своє самопочуття в об'єднаних лавах стрілецького полку. Відкрилися широкі зв'язки з рідними, знайомими та українським громадянством. Багато гімназійних учнів та студентів університету користало із відпусток, щоб скласти матуральні іспити або частинно продовжити свої студії. Зокрема нав'язали живий зв'язок зі Львовом, що чав відновляти зруиноване москалями національне життя.

Як і в минулому, так і тепер використало Стрілецтво спокійні умови свойого постою в Соснові. Воно стало продовжувати, перервану в лісі над Золотою Липою працю над своїм морально-духовим та національно-політичним ростом. Воно з одного боку розуміло своє бойове завдання відродженого українського війська, але при цьому ніколи не забувало, про свою ролю як речника визвольної ідеології та творця нової української духовости.

Поруч зі збройним чином Українських Січових Стрільців, разом з їх воєнними трудами та бойовими подвигами, супроводила їх нерозлучно від самого початку їхня багата та широка духова творчість, глибока національно-політична визвольна думка та мистецтво у всіх його виявах і формах. Здавалося б, що суворі та тверді воєнні умовини та тяжка стрілецька служба не повинні сприяти нормальному розвиткові духового життя та мистецької праці. Та навпаки, війна та визвольний зрив УСС були тою спонукою, яка мусіла до основ потрясти усю духову істоту активних учасників цих великих подій та зродити в них глибокі творчі імпульси, що стали джерелом стрілецької творчости.

Українське Січове Стрілецтво, вже від свойого народження, як революційна, політично-військова формація та ідейно-культурна спільнота, було творцем та носієм новаторських ідей та нових духових цінностей, які воно впродовж усього свойого існування всебічно розвивало. Молодий революційний дух, що "тіло рвав до бою", життєрадісні, юнацькі почування, глибока віра в краще майбутнє свойого народу та в перемогу ідеї, а передусім той реальний, неповторний стрілецький побут, та щоденна "побутовщина" стрілецького походу від Карпат далеко поза Дніпро, нові, багаті та різноманітні переживання кожного Українського Січового Стрільця, не тільки як бойовика-вояка, але також як живої людини, молодого юнака, - те все було тим животворним джерелом, із якого розлились живі течії стрілецької духовости.

Щоб вірно зобразити та оцінити стрілецьку духову творчість, не можна міряти її тільки на підставі оголошених та друкованих уже праць чи творів. Бо, на жаль, лише невелика частина стрілецької духової спадщини була опублікована в друкованій формі, або утривалена на папері. Ненормальні воєнні обставини, передчасна смерть багатьох молодих талановитих авторів, тяжкі національно-політичні відносини між двома війнами, втрата багатьох цінних матеріялів під час революції, двох великих воєн та кількакратних еміграцій, не дали можливости зберегти та утривалити те все, що могло б сьогодні творити вірний і повний образ ідейно-духового та мистецько-творчого життя Українського Січового Стрілецтва.

а) Національно-політична думка УСС

В першій мірі була це національно-політична думка стрілецька, нова визвольна ідеологія УСС-ів. Із довоєнної доби мрійництва, непевних сподівань, підготовчої праці та абстрактного теоретизування перейшла вона в стадію реалізації та з моментом перших боїв та перших жертв УСС-ів стала реальним ділом і живим тілом. Тому мусіла вона стати предметом нової оцінки та нового передумання і розроблення. Не зважаючи на те, що УСС мали своє авторитетне політичне представництво в особі Головної Української Ради, Української Боєвої Управи, Союзу Визволення України, а пізніше Загальної Української Ради, - то вони були весь час самостійно думаючою і діючою формацією та незалежною ідейною спільнотою, серед якої жила і розвивалась власна визвольна ідеологія та незалежна українська думка. Це був безспірний факт, і його з повною щирістю і одвертістю признала Загальна Українська Рада у своєму зверненні до Українського Січового Стрілецтва в першу річницю його збройного виступу, заявляючи м. ін.: "Стрільці! Ви боретеся за волю України і тому у Ваших рядах не тільки серце народу, але й його політична думка..." І цю незалежну українську політичну думку Стрілецтво чесно зберігало і її розвивало.

Почавши від перших днів передвоєнного існування Стрілецтва і його органу "Відгуків" та від пам'ятних днів великої стрілецької збірки вліті 1914 р. у Львові і Стрию, аж до останнього бою УСС під Махнівкою і розв'язання Стрілецької Ради київських СС-ів в липні 1920 р. - в рядах стрілецьких йшла жива ідейно-політична праця, йшли творчі зусилля за правильні методи та ясну мету наших визвольних змагань. Була це дуже відповідальна праця, яку ведено в найрізноманітніших формах та серед найрізнородніших обставин. Її вели безперервно, бо боротьба на передовій позиції українського фронту, серед дуже несприятливих та змінних ситуацій вимагала щоденно ясної відповіди на питання: яке наше місце та які наші обов'язки в тій світовій війні?

Шляхом обміну думками, після основних дискусій, прислухаючися все до авторитетного голосу досвідчених та більш політично вироблених одиниць - Стрілецтво збірними творчими зусиллями находило відповідь на повище пекуче питання та розв'язувало його. Стрілецька ідеологія творилася і розвивалася на зборах і дебатах старшин і стрільців, у численних промовах кращих стрілецьких промовців при різних нагодах: Шевченківських святах, стрілецьких похоронах, відмаршу сотень на фронт, посвячення стрілецьких могил і пам'ятників, стрілецьких зборах-вічах, на яких ухвалювали відповідні резолюції, а також в багатьох викладах, рефератах та лекціях національно-виховного змісту.

Ця стрілецька політична ідеологія проявлялася у формі численних публіцистичних статтей, нарисів, спогадів, відозв, інструкцій, листів з бойового фронту і з запілля, воєнних оглядів і т. п., які були поміщувані в усій тодішній українській пресі, в першій мірі в дуже добре редагованім органі Союзу Визволення України, - тижневику "Вістник Союзу Визволення України", а від грудня 1915 р. також у власнім стрілецькім місячнику "Шляхи", що почав тоді виходити у Львові під редакцією УСС Миколи Голубця.

Усі ці довші і коротші, солідніші й легші статті, писані людьми з різних ідейних середовищ, на різні теми та з різних нагод, - хоч деколи не були виключно ідеологічного чи політичного змісту, то однак усі вони в більшій або меншій мірі були насичені суспільницькими моментами, та мали багато ідеологічних та політичних міркувань.

Для прикладу наводимо уривок із нарису М.Опоки п. з. "Рік тому", в якому він, згадуючи минулорічне невеселе та понуре Різдво в Карпатах, висловлював свої радісні й погідні настрої і міркування з нагоди стрілецького Різдва над Стрипою. Бачимо тут виразно кращі елементи стрілецької ідеології: бадьорість духа, почуття гордости після виконаного обов'язку, високий патріотичний полет, тверду віру вояка України в свої сили і в свою святу справу та його палке соборницьке наставлення. М. Опока так писав в січні 1916 р.:98

"...Серед безнастанних боїв дійшли УСС аж до широких подільських степів, перед ворота поневолених братів. Друге Різдво!.. Тепер їх очі напружені в сторону славутнього Дніпра... горда певність у свої сили та святу справу, слава серед чужих і своїх, почуття задоволення по відбутій праці увільнення рідних сторін від ворога. На хвилину спинилися УСС над Стрипою, щоб набрати віддиху до далекого лету, до далекої дороги, до Золотоверхого Києва. Не понурі чорні думки, як минулого року, але ясні, веселі, милі в них думи, високі, найгарніші думи вояка України".

Ці гарячі слова УССтрільця, що з повною свідомістю і відповідальністю знову назвав себе вояком України та усею істотою своєї лицарської душі мріяв на Різдво 1916 р. тільки про золотоверхий Київ та про Дніпро - це доказ великої моральної сили, невгнутої віри та політичної зрілости їх автора та його товаришів, що думали так само, як він.99

Найцінніші були публіцистичні твори авторів, які в даній статті обговорювали в цілості певну конкретну проблему і тому творили викінчену систему думок і тез. До таких статтей належали, напр.: д-ра В.Старосольського "Думки про демократію", та "Національний і соціяльний момент в українській історії", або Т.Меленя: "Український Легіон" і багато інших.

Такі стрілецькі автори з'ясовували ідеологічні та політичні елементи стрілецької духовости: д-р В.Старосольський, Т.Мелень, Д.Вітовський, О.Назарук, І.Балюк, М.Опока, В.Кучабський, М.Угрин-Безгрішний, В.Дзіковський, А.Лотоцький, М.Заклинський, А.Бабюк і інші.

Дослідники історії УСС, на жаль, не звернули належної уваги на потребу основнішого простудіювання суті й характеру стрілецької духової творчости в ідейно-політичній ділянці. В "Історії Легіону УСС" О.Думіна находимо деякі неузасаднені зауваження на цю тему. Думін був того погляду, що Стрілецтво не причинилося до дальшого розроблення української політичної думки й до її теоретичного видосконалення, та не видало ні одного теоретика української визвольної стратегії.100

Повищі думки Думіна є неузасаднені та суперечать усім основним висновкам його ж "Історії Легіону УСС", де він на багатьох фактах змальовує дуже докладно - якраз ріст і видосконалення стрілецької політичної думки та її ролю під час війни. Свої максимальні на той час політично-визвольні постуляти - Стрілецтво ясно проголосило ще на початку війни і від них ніколи не відступало. Ці визвольні постуляти були заразом його політичною теорією. УССтрілецтво було спільнотою дії. Воно серед найнесприятливіших обставин реалізувало щоденно і щоденно видосконалювало свою політичну теорію в конфронтації з дійсністю. Шляхом досвіду воно творило досконалішу теорію української політики. Воно розв'язувало тяжкі політичні проблеми та стверджувало своїм свідомим, добровільним збройним чином правильність своєї самостійницької політичної теорії і в той спосіб її "розробляло і видосконалювало". Коли гасло Самостійної України стадо в 1916 р. реальніше і певніше серед українського народу, ніж в 1914 р., та було глибше засвоєне українською політичною думкою, то це сталося тому, що воно дозріло та видосконалидось також теоретично в процесі живого здійснювання наших основних національних постулятів, то є в процесі боротьби за ці постуляти. В той спосіб УССтрілецтво розробляло і удосконалювало українську політичну думку. Воно робило збройним чином найвищу політику і одночасно формулювало її теорію.

УССтрілецтво створило свою визвольну стратегію, відповідно до історичних обставин, серед яких виступило та відповідно до сил, якими диспонувало. І цю стрілецьку визвольну стратегію не творив якийсь теоретик, як цього хотів би О.Думін. Вона була плодом збірної думки та спільних ідейних зусиль стрілецької спільноти, опертих на традиції "Молодої України" та довоєнного січового і стрілецького руху. Її провірювали і закріплювали в процесі боротьби УСС.

Згадані вище завваження Думіна треба розуміти як побажання створення певної широкої теоретично-наукової системи, на основі якої належало б будувати нашу визвольну політику. Та це важко здійснити було УСС, які мусіли тоді воювати. Могло це статись пізніше, і це зробив один з найкращих політичних теоретиків і публіцистів з-поміж УССтрілецтва, д-р Володимир Старосольський. Вже під час своєї служби в стрілецьких рядях він почав основні підготовчі студії, а після заломання наших визвольних змагань, опрацював наукову теорію трьох основних соціологічних груп, чи явищ, на яких спирається національна визвольна політика, та які заразом є її об'єктом, а саме: нація, держава і демократія. Про кожну із цих проблем д-р Старосольський написав основний науковий твір. Проблему нації проаналізував він оригінальною науковою методою, в творі: "Теорія нації", виданім у Відні в 1920 р. Теорію держави і політики він перший в українській науці вичерпно опрацював, згідно з найновішими поглядами на істоту держави, у своїм університетськім підручнику п. з. "Держава і політичне право", виданім у двох томах у Подєбрадах в 1925 р. Основні принципи демократії та її теорію з'ясував блискуче в книжці виданій в німецькій мові в Відні 1916 р. п. з. "Das Majoritaetsprinzip", яку по нинішній день високо цінять в німецьких наукових колах.

Та д-р Старосольський обробив деякі важні проблеми української визвольної політики ще під час війни. В 1915 р. вийшла у Відні його розвідка п. з. "Національний і соціяльний момент в українській історії", в якій він вияснив і доказав ролю соціяльного чинника в визвольній боротьбі українського народу. В тім же році появилась у "Віснику Союзу Визволення України" його стаття п. з. "Думки про демократію", яка не втратила своєї актуальности.

б) Сатира і гумор

Поважну політичну і суспільницьку тематику доповнювала знаменито стрілецька сатира, карикатура і гумористика. Ця ділянка стрілецької творчости була дуже багата. Вона була виявом щирої стрілецької душі та вільного і критичного духа січової братії, яка любила правду та не щадила слів гострого осуду й іронії, коли бачила в стрілецькому житті та в поведінці нашого політичного проводу недоліки.

Зокрема надто льояльна та опортуністична тактика офіційного українського політичного проводу та його нерішучість були головним об'єктом стрілецького гумору і сатири.

Про популярність цієї ділянки стрілецької творчости свідчить факт, що від 1915 до 1917 рр. існували між УСС-ами чотири гумористично-сатиричні газети: "Самохотник" від липня 1915 р. (вийшло разом 35 чисел); "Бомба" - 1916 р. (вийшло два числа); "Самопал" - від 15 травня 1916 р. (три числа); "Усусу" в 1916-1917 рр. (вийшло сім чисел).

В сатиричних і гумористичних творах, стрілецькі автори натякали і на хиби, помилки і недомагання УСС та зображували веселі гумористичні ситуації із фронтового і позафронтового життя. Згадаємо хоч би про комедію-сатиру Юліяна Назарака п. з. "Штурм на полукіпки", що змальовувала дійсну подію із стрілецького життя, або про талановито написану поему-сатиру п. з. "пісня соборного Стрілецтва", що починається словами:

"Як Европа розпочала той завзятий бій,
Захотіла Україна мати корпус свій...",

а яку співалося на відому лірницьку мелодію.

Щира самокритика, свідомість власних помилок і хиб, гостра іронія, а деколи й карикатура старших і молодших і старшин та стрільців, зображування стрілецького побуту на фронті і поза фронтом із здоровим гумором та веселою сатирою, - це були позитивні риси стрілецької творчости, які зберегли УССтрілецтво перед можливою власною самореклямою та дешевою пропагандою своїх заслуг.

в) Стрілецька пісня

Побіч ідеологічно-політичної творчости, що була плодом більш інтелектуальних сил, створилась серед УССтрілецтва інша сторінка духової творчости, якої джерелом були чуттєво-емоціональні сили його духовости, а саме, поезія і музика. Вони виступили як одна духово-мистецька сила, що своїм дужим розмахом служила не тільки мистецько-культурним потребам Стрілецтва, але також стала найкращим висловом його ідейного спрямування й політично-визвольної програми. Була це - стрілецька пісня.

Від початків свого існування УССтрілецтво перейняло найкращі історичні традиції українського війська, не тільки в військово-бойовому відношенні, але також щодо його ідейно-культурного побуту. Як колись у козацькому і січовому війську, так і тепер, січова, стрілецька пісня стала невід'ємною частиною душі і побуту УСС. Юнацький, життєрадісний настрій, буйна стрілецька душа, патріотичні почування новітнього українського вояка, - з повною силою виливались із його грудей: спершу як чудова українська пісня із усіх просторів української землі, а пізніше, як власна, уже ним створена стрілецька пісня.

На війну йшли УСС під звуки старих козацьких, та новітніх січових і патріотичних пісень. І з піснею вони ніколи не розлучались. Весь Львів гомонів в серпні 1914 р. бадьорими піснями маршуючих на вправи стрілецьких сотень. З особливою радістю вивчали тоді вперше стрільці незнані ще їм чудові пісні Наддніпрянщини, із яких деякі ставали першими стрілецькими піснями, як, напр., пісня "Ой з-за гори чорна хмара", яка стала сотенним маршем першої сотні УСС у Львові. На місцях постою багатьох сотень творилися вже у Львові і Стрию сотенні хорові гуртки з вишколених співаків, що вже давніше співали в студентських і гімназійних хорах. В однім із таких невеличких сотенних хорів сотні Дідушка в Дяківській бурсі у Львові, вивчав пісні та вперше серед УССтрілецтва компонував і гармонізував, Михайло Гайворонський.

Коли УССтрілецтво вирушило зі Львова у далекий похід до волі, то вслід за ним пішла й пісня. Уже в перших днях цього походу вибухла живим полум'ям нова, власна стрілецька пісня. Не твориться вона на замовлення, ані на наказ чи згідно з пляном. І не творять її відомі поети, чи композитори. Не було тоді ще й Пресової Кватири. Постає вона як народна пісня, родиться серед Стрілецтва, а автори її маловідомі. Спершу виступає несміло, з запозиченою мелодією, але власним стрілецьким текстом, зі стрілецькою тематикою. Або до існуючої пісні додаються нові стрілецькі слова.

Вже в Карпатах, в грудні 1914 р., постають перші вповні оригінальні, справжні стрілецькі пісні. Їх творить Михайло Гайворонський, перебуваючи при сотні, на фронті. Деякі з них постали в Грабівці Скільськім під Маківкою. Стрілецтво з захопленням приймає перші стрілецькі пісні та залюбки їх співає. Серед дуже тяжких обставин карпатської кампанії, взимі 1914/15 року, УСС це була, мабуть, єдина військова частина в цілому корпусі, яка ще мала охоту співати. Командант Маківки кап. Дрозд, та його адьютант чот. Ванічек, цілими годинами з найбільшою приємністю перебували в товаристві чоти УССтрільців, що повнили там допоміжну службу впродовж березня і квітня 1915 р., прислухаючись їхнім співам та поділяючи їх веселий настрій. Стрілецька пісня стала духовою поживою і розрадою не тільки їх виконавців, але і усього, навіть чужинецького оточення, що стрічалось з УССтрільцями. Для УССтрільців стала вона найщирішим другом, джерелом одушевлення та віри в перемогу їх ідеї.

З надзвичайним розмахом розвинулася стрілецька пісня в спокійніших обставинах побуту полку УСС в Соснові над Стрипою. Постає багато нових пісень, як напр.: "Ой видно село", "Іхав стрілець на війноньку" і багато інших. Протягом одного тільки року створило УССтрілецтво десятки своїх пісень, що своїм змістом обняли все його життя, всі важливі переживання. Жартівливі і любовні стрілецькі пісні, це вияв щирих, правдивих і природних почувань українського юнака, того реального, справжнього, не виідеалізованого молодого стрільця, який поза ідейним, жертвенним життям для батьківщини, жив також своїм власним, буйним життям, повним життєрадісної сердечної веселости, що була джерелом стрілецької сили. Коли стрілець думав і співав про свою "дівчину-рибчину", то це зовсім не псувало його бойового характеру як вояка. І коли дівчина, плачучи його прощала, як він ішов на війну, то вона не мусіла уявляти собі його тільки в героїчних ситуаціях, серед куль і крови, щоб він був гідний її пошани й любови.

Стрілець любив повеселитися, пожартувати, потанцювати, посміятись із своїх товаришів, а також і старшин, та шукав природної розваги у своїй стрілецькій пісні і довкруги розливав веседість. Народ говорив про УССтрільців: веселе військо! І таким веселим військом вони були й тому любили бадьору, жваву й веселу свою стрілецьку пісню.

Один із УССтрільців описуючи марш своєї сотні на Поділлі, на фронт, до бою, - м. інш. змалював це так: "...Хтось пісню почав. І десь вона візьметься! Чи в радості, чи в горю. Стрілецька вдача, як давня козацька!.. Стрілець без пісні, як без води риба. З піснею забулося, що йдемо там, де пісню смерть співає..."101

Батьківщина, честь і слава, - ці найвище цінені вартості кожної людини, становлять основний зміст бойової і національно-політичної тематики стрілецьких пісень. Стрілецька пісня, як культурно-національний чинник, стала в історії українського народу політичним фактором та доказом його вартости та достоїнства. Вона саме, а не інша форма мистецтва, стала джерелом нашої національної гордости і самодовір'я. Вона була програмою дії і боротьби української нації в той неповторний час першого її збройного зриву за волю. Вона була тим щоденно із глибини тисяч юнацьких душ проголошуваним гаслом боротьби за визволення України, за її волю, за незалежну державність, та голосно маніфестувала боротьбу українського народу з Московщиною.

І тому в найкращій і найпопулярнішій стрілецькій пісні "Гей у лузі червона калина...", що була гимном УССтрілецтва, поставлено виразно основну програму і мету стрілецького бойового походу: визволення України із московської неволі. А в другій дуже поширеній по всій Україні пісні "Ой, видно село", співається про Січових Стрільців, що йдуть до бою воювати за Україну. Так! За ніщо інше, тільки за Україну! В інших піснях проведена та ж сама провідна думка про кривавий бій за волю України та за рідний край, бо сповнилась уже міра нелюдських злочинів наших гнобителів, а зганьблена честь народу кличе на криваву месть. Стрілецька пісня нав'язує свій зміст до величньої традиції боротьби України за волю і тому: могучий дух Мазепи благословить УССтрільців, що йдуть до бою. Найкраща смерть для юнака, це смерть у бою за рідний край і за волю. І тому також в одній з перших стрілецьких пісень говориться, що стрільці умирають з піснею на устах, йдучи до бою за Україну. УССтрільцям не страшна смерть за волю (як співали в одній пісні під час походу на Київ вліті 1919 р.), бо їх серце мліло із радости, коли вони йшли до бою за золотоверхий Київ. Подібний бойовий, патріотичний і соборницький зміст, ми бачимо в багатьох інших стрілецьких піснях.

Цей патріотичний зміст стрілецьких пісень був найвірнішим висловом тих глибоких національно-державницьких почувань, якими жило все Стрілецтво, коли творився тип новітнього українського вояка. Оце вперше від втрати нашої козацької державности та після довгої неволі український народ почув нову бойову пісню свойого вояка. Національна тематика стрілецьких пісень була вповні видержана щодо змісту, неперебільшена, зовсім природна та навіть досить скромна в доборі патріотичних слів і фраз. Автори складали їх щиро, не намагаючись переладовувати їх надто високою патріотичною фразеологією.

Немов завершенням бойового і визвольного змісту стрілецьких пісень являється той старий символ відвічних людських змагань, що ще в княжій добі нашої історії, у "Слові о полку Ігоревім" та пізніше в козацьких піснях і думах, був найвищою цінністю українського лицарства, що кликав його на героїчні подвиги в боротьбі за щастя рідного краю. Це була лицарська слава, та невмируща слава, що навіть після найтяжчої поразки або після смерти героя-лицаря не вмирала, а жила в народі у вічні-віки. Це була козацька слава, про яку після зруйнування царицею Катериною Запорозької Січі, із гордістю співали січовики-запорожці, що хоч пропало славне Запоріжжя, то однак не пропала слава.

Українське Січове Стрілецтво, що було переємником слави старих січових лицарів, піднявши боротьбу проти тієї ж Москви, що зруйнувала останній бастіон української волі, в своїх піснях дало багатий вираз стрілецькій славі.

Вже та сотня, що перша вимаршувала до бою проти Москви, співала в своїй пісні-марші: "Гей з-за гори чорна хмара встала, по всім світу йде стрілецька слава!" після бою на Маківці, коли почуття стрілецької слави виступило з повною силою, а УССтрільці сходили з Карпат за ворогом, грімко лунала, так забута тепер пісня: "Батьківська славо, веди ж ти нас, у бій кривавий підем всі враз!" А в інших стрілецьких піснях співається: "Йде Січове Військо, пісня степом лине, як поборем воріженьків, слава не загине " А далі: "А хто піде з нами, буде славу мати..." Або: "На віттях вітер грає про стрілецьку славу..." В пісні: "Ой там при долині" співається: "І кров по долині накриє мурава, но слава не згине, січовая слава!" В своїй пісні про червону калину співали УССтрільці: "А ми тую стрілецькую славу збережемо!" В одній з кращих стрілецьких пісень Р.Купчинського, що її задюбки співала під польською займанщиною українська молодь: "Ой та зажурились Стрільці Січовії", - ми чуємо рішуче, сильне запевнення, що: "Ще живе стрілецька слава" і тому до нас "вернуться ще тії Стрільці Січовії!"

І коли Українському Січовому Стрілецтву не судилося доконати своєї мети, бо Україна далі в тяжкій неволі, то збереження стрілецької слави, що живе в серцях і пам'яті українського народу, є певною запорукою визволення українського народу.

Стрілецькі пісні - це цінний вклад в українську культуру, це велике збагачення української духовости. Ми почувались дуже вбогі до війни, коли ми їх не мали. Вартість їх тим більша, що вони стали піснями народними, вони вросли своїми мелодіями і змістом глибоко в народну душу. Народ їх полюбив та щиро оцінив. І це є найкраща їх оцінка. Після втрати нашої державности, стрілецька пісня була щоденним сильним і глибоким відгомоном нашої визвольної традиції, і тому стала вона важливим національно-виховним чинником нашого післявоєнного молодого покоління. В тяжкій добі неволі вона піддержувала незломну моральну силу народу та його віру в краще майбутнє.

Щирі симпатії та велику пошану здобула собі стрілецька пісня серед нашого народу на Наддніпрянщині. Були це незабутні хвилини для УССтрільців, коли вони на весну 1918 р. з піснею на устах проходили крізь села Поділля і Херсонщини, а їхній бадьорий спів викликав загальну радість й одушевлення серед тамошнього селянства. Спершу дивилось воно з недовір'ям на УССтрільців, бо вважало їх за австрійців. Але коли люди почули стрілецьку, українську пісню, вибухали радісними окликами одушевлення: "Їй Богу - наші хлопці!" Рідні душі відразу пізнались. Так пісня стрілецька своїм звуком і своїм рідним словом, в одну мить зв'язувала, розділених поневолі синів одного народу, в одну родину.

Пам'ятаємо, як одної гарячої неділі, в червні 1918 р. перемаршувало вулицями Єлисавету шість або сім сотень вишколу УСС, на переді зі старшиною на конях, зі стрілецьким прапором, оркестрою та спеціяльно створеним для цього маршу великим хором. Широким гомоном розливалась тоді по вулицях цього міста стрілецька пісня. Так пізнало населення Єлисавету УССтрільців, як своїх земляків, сердечно з ними зжилось та щиро за ними жалувало, коли вони виїздили на Буковину.

Софія Тобілевич, яка впродовж кількох місяців дуже часто стрічала УСС-ів, говорила про них, як про веселу, жваву, співочу стрілецьку громаду. Вона змальовує прекрасну картину стрілецького походу крізь села Херсонщини в літі 1918 р., а зокрема зображує враження, яке викликала тоді серед народу стрілецька пісня. Вона так, м. інш., пише про це в своїй книжці "Рідні гості":

"...Хто вони?.. Обличчя несуворі... в очах привітні, хто це? Які то стрічки жовто блакитні мають? Що це за пісня розлягається дужим, могутнім хором?.. Слова не чужі... слухайте...

Гей видно село, широке село, під горою...

Та це ж наша пісня... наше військо... наші прапори українські...

Загула вулиця де проходило стрілецьке військо... Ожили степи від забутих згуків стародавньої пісні, зашуміли прапори й воскресла, ожила слава козача..."

А коли в серпні 1919 р. входили до Києва об'єднані українські армії, то, перебуваюча тоді в Києві, Тамара Петрова, так відтворює свої глибокі враження, які на неї зробила тоді та ж сама бадьора і з широким розмахом співана стрілецька пісня "Ой видно село". Вона пише у своїм гарнім спогаді м. інш. так:

"...Уже темніє, коли по вулиці, чітко відбиваючи крок, наближається струнка лава сірих одностроїв. Щось нове, але разом з тим таке знайоме. На хідниках юрба застигла в напруженому чеканню і в тій дивній тишині, прорізуючи темряву літної ночі, раптово лунає пісня: "Ой, видно село, широке село під горою..." Юрба ніби зідхнула, рухнулась і серед вигуків "слава", криків, виринають вже лиш окремі слова... "ми йдем за Вкраїну воювати" - команда. Спиннлнсь. І в мент юрба з хідників і сірі однострої злились в одно. Знову команда, знову рухається сіра маса і вже здалека долітає... "хто охоту має, най йде з нами".102

Та найсердечнішим і незабутнім звуком пронеслась стрілецька пісня на Наддніпрянщині, вліті 1918 р. в тяжкий час окупаційного режиму, коли на українські села набігали "карательні атряди" та озброєні відділи німецьких і мадярських вояків, щоб грабувати селянське майно, "успокоювати" збунтованих селян та відбирати в них зброю, якою вони боронили свою працю й своє добро.

Тоді УССтрільці діставали наказ від чужої займанницької влади робити те саме. І вони йшли на наші села, де перестрашений народ поховався по схованках, хати стояли порожні, бо люди боялися кари і грабунку... І тоді в багатьох селах Запоріжжя і Херсонщини ставалось дивне чудо. Прибулі в село молоді вояки не йшли по хатах грабувати і карати людей, а збирались гуртом на майдані серед села й повними юнацькими голосами завели якусь нову гарну пісню, якої тут ще не співали. Але її слова зрозуміли люди, що поховалися, а мелодія була близька їх серцю, рідна, українська. Це була стрілецька пісня.

Зачудовані селяни виходили і з якимсь переляком дивились на себе, не хотіли вірити тому, що чули і бачили, підходили все ближче до вояків, які затягнули нову пісню:

"Маширують Стрільці Січовії у кривавий тан,
Визволяти братів Українців з московських кайдан.
А ми наших братів Українців визволимо,
А ми нашу славну Україну, гей, гей, розвеселимо!"

А за хвилю вже майже ціле село було на майдані, навіть ті найполохливіші стали сміливі, їх перелякані обличчя покривались радісною усмішкою, а очі і зворушені уста немов би гогорили: це ж наші хлопці, наше українське військо. А коли дівчата почули іншу пісню: "Ой, видно село... " де співається:

"А там на Вкраїні, там степи широкі,
Дівчата хороші, чорноокі!"

- то вже радості не було кінця. Стрілецьких "окупантів" та "збунтованих" селян збратала якась чарівна сила. Це була сила рідної, української, стрілецької пісні. Мов рідні брати, що вперше себе пізнали, серед щирої розмови та веселої забави і танців при музиці провели УССтрільці свій постій у "збунтованому" селі. А коли знову зі стрілецькою піснею виходили вони з села, то супроводив їх правдивий смуток і жаль.

І був це, зовсім певно, щирий вислів почувань українського селянства Херсонщини, Поділля і Запоріжжя, коли Софія Тобілевич у своєму зверненні до Українських Січових Стрільців так сказала: "Знайте, що стрілецька ваша пісня не забулась й досі лунає в душах наших..."103

І цю стрілецьку пісню наш народ на Наддніпрянщині, прийняв, як свою рідну і дорогу. Кращі київські композитори, як Микола Леонтович, Кирило Стеценко, Лев Ревуцький і інші - надзвичайно зацікавилися стрілецькими піснями, записували їх слова і мелодії та багато з них обробили для хорового співу, приймаючи їх не раз за народні пісні Леонтович і Стеценко стрічались восени 1919 р. в Кам'янці Подільському з композитором і капельником УСС Михайлом Гайворонським, якому вони "висловили своє здивування і радість, що західня область України створила нову військову пісню, не чужу, а свою рідну". Тоді вони всі вирішили написати співаник для української армії.104

Скомпонована М.Гайворонським в 1916 р. пісня "Їхав стрілець на війноньку" була, як писав брат композитора Лева Рувуцького, Дмитро "надзвичайно розповсюджена під час війни і в нас на Україні Леонтович записав її вже в 1917 р. в Тульчині на Поділлі, а Лев Ревуцький записав її на початку 1927 р. в селі Іржавець, Прилуцької округи на Полтавщині. Оба вони обробили цю пісню на хор і видали з іншими своїми творами. Використали її також військові оркестри та кіностудії в Україні.105

Інша стрілецька пісня, Левка Лепкого, "Гей, видно село", була настільки популярна в центральній Україні, що в 1920-их роках большевики допустили її до свого репертуару і вона співалася навіть шкільними хорами, тільки із трохи зміненим текстом (замість "стрільці січовії" - "стрільці червонії").106 Співав її часто перед другою світовою війною в київськім радіо - артист-співак Донець.

Також багато інших стрілецьких пісень були аранжовані й оброблені на хор згаданими композиторами та поширені друком. Зокрема популярними стали обробки на хор стрілецьких пісень М.Леонтовича: першої стрілецької пісні "Гей, ви стрільці січовії" та відомої пісні Р.Купчинського "Зажурились галичанки". Олександер Кошиць аранжував на хор пісні: "Гей, у лузі червона калина" і "Видиш, брате мій".

Так отже стрілецька пісня стала культурно-національним надбанням цілої соборної України.

Хоч стрілецькі пісні, чи тексти й мелодії, складало багато різних людей, то основний їх поетичний і музичний репертуар створили три стрілецькі співці: Михайло Гайворонський, Роман Купчинський і Лев Лепкий. Всі вони творили в тій самій духовій атмосфері, коли вносили в стрілецьку пісню виразний ідейний та патріотично-бойовий зміст й особливі музичні цінності.

Крім них треба згадати ще: А.Баландюка, Б.Крижанівського і Г.Труха.

г) Інші форми духово-мистецької праці і творчости УСС

Поза представленими вище двома основними галузями стрілецької духової творчости: ідеологічною думкою і піснею, бачимо в духовому життю УССтрілецтва також значне зацікавлення всіми майже формами духової і мистецької культури. Поезія, проза, а навіть спроби драматичного письменства, мали серед Стрілецтва багатьох представників. До стрілецьких поетів, здебільша ліриків, належали: Р.Купчинський, Л.Лепкий, М.Голубець, Ю.Назарак, Ю.Шкрумеляк, В.Бобинський, А.Лотоцький, Л.Луців, М.Угрин-Безгрішний і ще дехто. Велику увагу Присвятили вони особливо патріотичній ліриці.

Малярське мистецтво здобуло серед УССтрілецтва великі осяги. Репрезентоване такими визначними мистцями-малярами, як О.Курилас, Ю.Буцманюк, І.Іванець, Р.Сорохтей, Л.Гец, Ю.Назарак, І.Кучмак та різьбар М.Гаврилко, воно створило багато цінних малюнків, портретів, карикатур, навіть більших картин, які в більшості збереглись, як цінні пам'ятки доби.

Також такі галузі мистецтва, як фотографіка, скульптура, музика (стрілецька оркестра) і театр (велика пропагандивна праця на Наддніпрянщині в 1918 р.) розвивались дуже добре.

Весь час ведено працю над створенням і удосконаленням української військової термінології. Життя на фронті і в запіллі заставляло Команду УСС розв'язувати майже щоденно тяжкі термінологічні проблеми. Вироблена здебільша УССтрілецтвом військова термінологія, стала важливим здобутком при організації майбутньої української армії.

Для плянового ведення та доцільного керування широким та різноманітним духовим та культурним життям і творчістю УССтрілецтва створено в 1915.р. окремий осередок в полі і в Коші, т. зв. Пресову Кватиру. Обсяг і зміст праці Пресової Кватири був багато більший, ніж вказує її назва, бо пресова справа становила тільки незначну частину її діяльности.

Вона в першій мірі започаткувала та пляново розвинула писання стрілецького літопису. Деякі опубліковані літописні матеріяли є сьогодні важливим історичним джерелом. Як літописці відомі Василь Дзіковський і Лесь Новіна-Розлуцький. Також стрілецька фотографіка, яка дала дуже цінний і багатий документарно-історичний матеріял - це також заслуга передусім Пресової Кватири. В колі її членів і співробітників на фронті і в Вишколі створено в 1915-1917рр. переважну частину стрілецьких пісень. Пресовою Кватирою в полі керував чот. Іван Іванець, а в Коші пхор. Микола Угрин-Безгрішний. Пресова Кватира в Коші була також осередком культурно-освітнього життя в Коші. Вона ініціювала всю освітню роботу, виклади, дискусії, провадила курси для неграмотних стрільців, стрілецький хор, що виступав з концертами в різних містах Галичини, гімназійні курси, які покінчило загалом 140 стрільців, та добре поставлену бібліотеку.

Деякі з тих освітніх праць виконувано, в дещо гірших умовинах, також у полі. М. ін. дуже оригінально представлялась бібліотечна справа серед фронтових частин. Багато стрільців носило в своїх наплечниках, крім частин одежі, білля і харчів, такаж духову поживу - книжки до читання. У хвилях відпочинку, постою в запасі, чи під час спокою в окопах, можна було бачити багатьох стрільців зайнятих читанням книжок, які шляхом обміну кружляли між ними, а також між товаришами із різних сотень. Досить часто бачилось стрільця на менше відповідальній стійці з книжкою в руках. Книжки діставались на фронт на виразне замовлення стрільців, або стрільці привозили їх з відпустки. Присилали їх з УБУправи, Союзу Визволення УкраЇни та інших установ. Можемо отже говорити про існування між УССтрілецтвом в полі поважної, нереєстрованої і некаталогізованої рухомої бібліотеки, що обіймала багато соток книжок та мала численних і солідних читачів. Книжки, що їх читали Стрільці, були різного змісту та в різних мовах, відповідно до освіти читача. Були філософічні твори Канта і "Лис Микита" Франка, Святе Письмо видання Пулюя і Гекеля "Загадки світу", твори Шіллера, Словацького, Шевченка і всяка воєнна література. Усе те відноситься також до читання часописів і журналів. Особливо в часі понад восьмимісячного ніби спокою на фронті над Стрипою (в Соснові і на Веселій) належить відмітити ті цікаві методи культурно-освітньої праці між УССтрілецтвом, до яких, крім читання книжок і часописів, належало також ведення курсів для неписьменних стрільців, хори по деяких сотнях та часті сходини із дискусіями на політичні і загально-освітні теми.

д) Оформлення національного xарактерy УССтрілецтва

До повищого комплексу духової творчости і культурної праці належить також дуже важлива проблема зовнішнього оформлення національного характеру Українського Січового Стрілецтва. Коли воно виступило до збройного зриву, як самостійна українська національна військова формація, як новітнє українське військо, то разом з тим мусіла стати актуальною справа зовнішніх признак Українських Січових Стрільців, які відрізняли б їх від інших військових стягів, а рівночасно вказували б на їх самостійний український характер. Це була проблема засадничого значення, яка попри інші моменти мала стверджувати, що УССтрільці є національною військовою формацією українського народу. Тому їх гарячим бажанням було ще від самого початку війни виступити до боротьби з Московщиною в однострою українського війська.

На жаль, не легко прийшлось здійснити ці бажання. Австрійська військова влада не йшла їм на руку. Свою національну окремішність УСС означали аж до осени 1916 р. жовто-синьою трояндою з лівого боку шапки. Від весни 1915 р. носили старшини УСС при шаблях золоті, а підстаршини при багнетах, жовті привіски, перетикані синіми нитками. На привісках був нашитий з одного боку, національний герб - лев, а з другого букви УСС. Також старшинські і підстаршинські зірки нашивали від 1916 р. не на австрійський спосіб, а - рядом. В другій половині 1916 р. заведено найосновнішу зміну в зовнішньому вигляді УССтрілецтва, а саме, шапку-мазепинку, зовсім подібну по формі до шапки передвоєнних Січових Стрільців, на якій був уміщений спереду щитик з національним гербом. Таку шапку загально носила українська молодь після війни, як традиційний символ українських визвольних змагань. В тому ж часі замість синіх вилог на комір і введено синьо-жовтий поперечний пасок. Вкінці, на весну 1917 р. за проєктом Пресової Кватири в полі, змінено також стрілецький однострій, надаючи йому оригінальний вигляд.

В 1917 р. придбало УССтрілецтво прекрасний символ своєї самостійницької ідеї та бойової готовости - власний прапор. Виконаний заходами українського жіноцтва у Львові дуже солідно з синього шовку, зображував по одному боці Архистратига Михайла (герб Києва) з мечем, готовим до удару, в одній руці, і зі щитом, на якому лев (герб Галицької України), - у другій. Довкруги розміщено листя і грозна червоної калини. Так зображено на прапорі УССтрільців їх основну ідею соборности України. (Новітній герб соборної української держави, тризуб Володимира, встановила Українська Центральна Рада щойно два роки пізніше). По другому боці стрілецького прапору, вигаптовано золотом на малиновому колі, в дубовому вінці - символі стрілецької слави - букви У.С.С. Дня 28 жовтня 1917 р. посвятив його в осідку Вишколу УСС, Розвадові, митроополит Андрій Шептицький.

Так отже з весною 1917 р. оформивсь остаточно зовнішній самобутній вигляд УССтрілецтва. Воно робило все те ступнево й самочинно, без попереднього дозволу австрійської військової влади, яка уже пост фактум затверджувала формально деякі заведені зміни. В той спосіб УССтрілецтво скидало з себе всі зовнішні признаки займанницького війська, після того, коли воно у своїх серцях та у своїй душі вже давно пірвало усякі зв'язки з австрійщиною.

Крім зовнішньої форми, рішальною признакою національного характеру Легіону УСС було вживання тільки української мови, як урядової і службової. Усе наказництво та назовництво велося тільки українською мовою. Причинилось це до значного розвитку української військової термінології. Українська мова наказів була гордістю УССтрільців. Підстаршини німецької армії, що були інструкторами в Вишколі УСС в Розвадові, мусіли навчитись української мови наказів, щоб вести підстаршинський курс або давати муштрові накази. Сталось це після пасивної резистенції стрільців, які не схотіли виконувати наказів у німецькій мові, хоч їх добре розуміли. Був це один з доказів національної характерности і гордости та моральної сили УССтрілецтва. Також під час вправ вишколюваних відділів УСС у вишколі, службові голошення командантів відділів, прибулим на інспекцію штабовим австрійським або німецьким старшинам, відбувались тільки в українській мові. Перекладачем був звичайно командант Вишколу або його заступник. Зокрема вважалось недопустимим говорити по німецьки з старшиною австрійської армії, українцем, коли він, як це не раз траплялось, звертавсь в певних службових справах до УССтрільця в німецькій мові. Зокрема сот. Д.Вітовський не любив цієї безхарактерности щодо рідної мови. У одному спогаді, м. інш., говориться, що коли з початком 1918 р. мав прийти на місце пполк. М.Тарнавського, новий командант Легіону УСС, сот. Микитка, старшина австрійської армії, тоді Д.Вітовський попередив старшин УСС перед прибуттям нового команданта словами: "Панове товариші, ані слова по німецьки!".107 УССтрілецтво щиро і з достоїнством піклувалось дорученою йому під час великої війни національною цінністю: рідною мовою.

е) Праця УСС між народом

Суспільно-політична, ідейно-громадська та культурно-освітня активність УССтрільців не обмежувалась тільки до праці в Легіоні УСС. Вони вважали себе не лиш українськими вояками, але також почували себе українськими громадянами. Уже до війни працювали вони серед народних мас, навчаючи, виховуючи та організуючи їх. Мали добрий досвід у народній праці.

Тепер, під час тяжких обставин воєнного часу, УССтрільці продовжали свою суспільну працю, коли для того заіснувала можливість. Найкращу змогу для цього мали позафронтові частини Легіону УСС, що перебували в Коші і Вишколі. Фронтові сотні і курені, що цілими місяцями і роками перебували в окопах, у боях, або в запасі в безлюдних і знищених селах, щойно ранньою весною 1918 р., коли перейшли на Україну, включилися до цієї суспільно-громадської праці.

Ми згадували вже дещо про першу зустріч УССтрільців в 1914 р. з народом на Закарпатті та про їх національно-освідомну працю, яку вони з великим успіхом там розпочали. Треба тільки додати, що та перша українізація Закарпаття поширилась далеко поза місця постою УСС та на очах привертала українське національне обличчя нашого змадярщеного народу. Занепокоєна мадярська поліція виготовила восени 1915 р. обширний донос до міністерства внутрішніх справ в Будапешті про протидержавну пропаганду УССтрільців між закарпатським населенням. Тим доносом заінтересувався особисто мадярський прем'єр Тісса та видав в тій справі суворі адміністраційні накази в цілі спинення української пропаганди на Закарпатті.

Про конкретні успіхи тої піонерської, національно-виховної праці УССтрільців на Закарпатті - не раз були згадки в українській пресі. Для прикладу наведемо дві пресові нотатки на цю тему:

У "Вістнику Союзу Визволення України" з 26 грудня 1915 року в статті: "З угорської України" м. інш. читаємо:

"Де УССтрільці стояли довше, нав'язувалися ближчі зносини з місцевою молоддю, заводилися сходини та співи. Молодь радо перебирала українські народні і патріотичні пісні, й мені траплялося декілька разів почути від угорсько-українських парубків і дівчат: "Ще не вмерла Україна", "Гей там на горі Січ іде" і т. д. В Чинадієві місцева молодь присвоїла собі цілий січовий репертуар, і коли ми пробували там в якийсь час по Січових Стрільцях, то думали, що живемо в якімсь свідомім галицькім чи буковинськім селі".

Часопис "Сеньйорська Ватра" - орган Об'єднаних Пластових Сеньйорів, в статті:

"Початки пластового руху на Карпатській Україні", передрукованій в "Свободі" в квітні 1954 р., так писав про це: "Безперечно важливий крок у пробудженні Карпатської України належить Українським Січовим Стрільцям. Понад дві тисячі свідомого вояцтва УСС складалися у великій більшості з молоді із середньою і високою освітою. Вони в 1914 р. опинилися в селах Карпатської України, де були розміщені по селянських хатах. Через безпосередній зв'язок з населенням, зжилися з ним, відвідували недільні Богослуження, організували добрі хори і вели щиросердечні розмови.

Все це робило велику національну пропаганду, і не одному, вже змадярщеному українцеві, відкрилося правдиве українське серце. Пам'ять про УСС залишилася тривка і добра. Коли в 1925 році в Лугах, коло Сваляви був пластовий табір і одного дня запрошено на ватру довколишнє населення, від селян чули ми про УСС, як гарних хлопців, що йшли битися за Україну".

Так отже, та національно-виховна праця УССтрільців, їх боротьба з московським наїздником і численні стрілецькі могили, що остали на Закарпатській Україні, остануть цінним вкладом стрілецької ідеї та традиції УСС в історії Срібної Землі.

Під час свойого понад трилітнього побуту в Галичині, від лютого 1915 р. до весни 1918 р., УССтрільці продовжували свою суспільно-громадську працю. В першій мірі цю працю вів Кіш УСС. В Коші перебувало стало кількадесят кваліфікованих громадських діячів, старших студентів університету, народних і середньошкільних учителів, правників, людей вільних професій і т. д., які працювали в різних галузях культурно-освітньої праці в селах і містечках, де було місце постою Коша, як також в сусідніх місцевостях. Відновлювано читальні "Просвіти", улаштовувано свята Шевченківські та інші національні маніфестації. Знаменитий стрілецький хор і оркестра під орудою пхор. Л.Гринішака і капельника М.Гайворонського успішно виступали з концертами в багатьох містах Галичини: у Львові, Станиславові, Стриї, Дрогобичі, Калуші, Болехові і інших містах. На концертах тих бувало також багато чужинців.

Зокрема важне місце займає в суспільній праці УССтрільців допомога селянам у їх сільсько-господарській праці, головно під час жнив. Ця допомога була дуже видатна в воєннім часі, коли не було рук до праці в наших селах.

Співчуваючи з селянством із-за його тяжкого матеріяльного положення під час війни та великих тягарів, що воно мусіло виконувати для війська, УССтрільці помагали селянам боронитись перед непосильними реквізиціями збіжжя, худоби і іншого добра. Бувало часто і так, що УСС силою забороняли чужонаціональним воякам виконувати такі реквізиції, а навіть наганяли їх з села. Таке трапилось в Пісочній108 і Рудниках, Жидачівського повіту і в Шишківцях,109 борщівського повіту.

Найповажнішу, найкраще зорганізовану та найбільш інтенсивну національно-культурну і громадсько-політичну роботу перевели УССтрільці на Волині в роках 1916-1918, після зайняття її німецько-австрійськими військами на весну 1915 р. В наслідок заходів Загальної Української Ради, дозволено Легіонові УСС в січні 1916 р. на набір добровольців із Волині. Крім цього дозволено там закладати українські приватні школи та вести культурно-освітню працю. В цілі переведення акції набору добровольців створено на Волині три Комісаріяти УСС в Володимирі Волинськім, Ковлі і Луцьку. На чолі тих Комісаріятів станули чот. М.Саєвич, сот. Д.Вітовський і чот. М.Гаврилко.110 Культурно-освітньою справою на Волині зацікавився також Союз Визволення України, який для цієї цілі створив "Бюро Культурної помочі для українського населення окупованих земель".

Акція набору добровольців натрапила на Волині на великі труднощі. Тамошнє населення було національно неосвідомлене та не довіряло Австрії через її нелюдяний окупаційний режим. Крім цього згадані три старшини не мали ніяких майже помічників для переведення цього тяжкого завдання. Не зважаючи на це, УССтрільці вирішили викорнстати свій побут на Волині для зорганізування і переведення тут плянової культурно-освітньої і національно-освідомної праці. Це була велика ідея почати на території України, в найбільш занедбаній під оглядом національної свідомости області, піонерську місію національного освідомлення та розбудови громадського життя. Невдала акція набору добровольців відійшла на другий плян та вкінці її припинено, а на її місце приступлено до організації українського шкільництва на Волині.

З Коша УСС почали прибувати на Волинь до диспозиції трьох комісаріятів досвідчені громадські працівники, які пішли з новим, українським словом на волинські села, проповідували тут вперше живу українську визвольну ідею, будили народ, освідомляли його, ширили українське друковане слово, часописи, книжки, закладали товариства, хори, бібліотеки, а вкінці приступили до того найважнішого діла, до виховання нового, національно свідомого покоління, через закладання і ведення широкої сітки українських шкіл.

Першу українську школу на Волині засновано в Володимирі Волинськім на весні 1916 р. Протягом одного року існувало понад 50 шкіл, а в 1918 р. 150 шкіл. В процесі творення нових шкіл, включилися в учительську працю кільканадцять місцевих учителів.

Умови праці Комісаріятів УСС були дуже важкі, бо майже вся місцева адміністрація була в польських руках, вороже відносилась до акції організації українського шкільництва та перешкоджала її розвиткові. Також знищення багатьох сіл, нужда селян, брак учителів і шкільних будинків утруднювали працю. Кошти удержання майже усіх шкіл взяло на себе українське громадянство. Грошова збірка на ту ціль в Коші УСС давала місячно около 1200 корон. УССтрільці, що вчили в волинських школах, не одержували платні й жили тільки з невеликих вояцьких платень.

На Волині були УССтрільці також заступниками інтересів українського селянства, боронячи його перед надужиттями і сваволею мадярського вояцтва та австрійської жандармерії.

Душею і головним організатором цілої культурно-освітньої акції УСС на Волині був. чот. М.Саєвич. УССтрільці започаткували національне освідомлення волинського села. Праця УСС на Волині залишила по собі глибокий слід в історії національно-політичного відродження тої частини України.

Про національно-громадську працю УССтрільців на Наддніпрянщині буде мова пізніше.

Ідейно-політичний зв'язок між УСС і СВУ

Життя УСС-ів та їхня боротьба проти Московщини були все предметом особливої уваги та симпатії політичних емігрантів з Наддніпрянщини, що працювали тоді дуже активно і з великим успіхом для української справи - в Союзі Визволення України. Також в часі побуту УСС в Соснові над Стрипою, СВУ мав з ними близький зв'язок та в своїм органі пресовім присвятив їм в тім часі низку основних статтей, у яких знову з великим захопленням висловлено глибокі сподівання та надії, покладені на УСС. Тоді вперше названо їх виразно українською армією, що у тій великій війні бореться за українську державну незалесжність.

В статті п. з. "У другий Святий Вечір" написано:111

"Ми всі без огляду на кордони, на партії вдивилися в одно світло, що являється зорею нашої кращої будучности, наших сподівань, нашої мети, котрої так потребуємо, як риба води - в Українськцх Січовцх Стрільців.

Сцмволом чого являються вони, знаємо, ще більше відчуваємо. А зрозуміння й відчуття тої мети, задля якої вони сміливо глядять смерти в очі вказує нам кожному роботу для тої самої цілі... Як Українські Січові Стрільці значать сліди свого існування та своєї історії вчинками безприкладної геройськости й посвяти, так таким учинкам мусить відповідати пожертвовання українській справі цілої з'єдиненої української родини. Як наша славна, хоч невелика українська армія великими ділами зазначила присутність у великій війні...

Ми сьогодні сягаємо по нашу державну незалежність... Святом віри й надії є свято Христового Різдва. Сю віру й надію вливають у нас наші борці за українську державну незалежність - Українські Січові Стрільці".

Такі ж гарячі і повні віри думки висловлено з нагоди Шевченківської річниці в тім же часописі, називаючи чин Українських Січових Стрільців найкращим висловом соборної України - революційних ідей Шевченка.112

"І не буде добра на Україні доти, доки Дніпро не понесе з України ворожої крови, ворожою злою кров'ю не окропимо волі України, доки не матимемо спромоги в новій, вільній, соборній, незалежній Україні пом'янути незлим тихим словом того, що проголосив протимосковську політичну думку.

І в тім може найбільша заслуга Шевченка, що він запалив нас до боротьби за конечну потребу незалежної України, найкращий вислів чого дала соборна Україна в сотворенню Українських Січових Стрільців".

УССтрілецтво вірило в щирість і правдивість тих слів. Воно все вважало себе військом соборної України, бо так його довгі літа виховував Шевченко і Франко, якого пісню "Розвивайся ти високий дубе" воно змалку залюбки співало та глибоко в серце своє прийняло її останню строфу:

"Встане славна мати Україна
Свобідна та вільна,
Від Кубані аж до Сяну-річки
Одна, нероздільна!"

І коли тоді з уст братів наддніпрянців воно почуло ці слова признання та зрозуміння його ідеиних задумів, то це було великою підтримкою його та заохотою до дальших боїв і змагань. Це було почуття гордости вояка великої соборної української нації, яке вже за пару місяців повело УССтрілецтво на його найбільший, найкривавіший і переможний бій на Лисоні.

На позиції "Весела"

Під час постою УСС в Соснові настала зміна в команді полку УСС. На місце дотеперішнього команданта полку отам. Гриця Коссака, призначено нового команданта отам. Антона Вариводу, що прибув до Соснова в середині березня 1916 р., рівночасно з другим австр. старшиною сот. Омеляном Лисняком. Новий командант був старшиною по професії. Він постарався про дозброєння УСС скорострілами і мінометами, яких вони досі не мали. Але незабаром показалось, що через свій австрійський патріотизм та слабі зв'язки з українством, він не надавався на команданта УССтрільців.

В середині травня перейшли чотири сотні ІІ-го куреня, а пізніше і сотні І куреня на становища "Весела" за Стрипою, які лучили мостові причілки Соснів і Бенева. Окопи були тут дуже сильно закріплені. Перед головними становищами були збудовані висунені заборола, що творили самостійні точки опору. Московські позиції були далеко. Між фронтами простягався рівний степ, зарослий високою травою. На фронті не було боїв, крім перестрілки стеж. Щоночі виходив у передпілля т. зв. ловецький загін з хор. М.Мінчаком. Досить жива була діяльність артилерії і летунства. УСС повнили охоронну службу в окопах, на висунених заборолах і польових сторожах та розбудовували і закріплювали власні становища. На "Веселу" прибув вперше відділ чотирьох стрілецьких скорострілів з хор. Ф.Черником, та відділи мінометів. Вільний від служби час використовувано для вправ у новітній тактиці оборони і наступу. Тоді ж зорганізовано курс ддя підстаршин під проводом чот. Б.Гнатевича, що був добрим вишкільним фахівцем. Стрілецькі окопи й землянки на "Веселій" були зразком найбільшого порядку, чистоти й гігієни. Зразкові квітники і травники надавали всьому гарного, естетичного вигляду.

На "Веселу" дійшла з кінцем травня несподівана вістка про смерть Івана Франка. З глибоким болем і сумом усвідомило собі УССтрілецтво велику втрату людини, що все своє життя працювада над тим, щоб із рабів зробити наш народ паном-господарем у своїй хаті. УСС, стоячи на фронті з крісом в руці проти ворога України - Московщини, були вірні своєму великому вчителеві, бо пішли за його наукою, щоб "полягти та здобути Рідному Краєві славу, волю і честь". На похорон, що відбувся у Львові дня 31 травня, виїхала з фронту делегація Українських Січових Стрільців. Як другий промовець над могилою попрощав Івана Франка іменем Українського Січового Війська сотник Зенон Носковський. Від УСС зложено на могилу срібний вінок.

В червні і липні панував на фронті ХХV корпусу, в склад якого входили становища на "Веселій", спокій. В тім часі розпочало командування російської армії під проводом ген. Брусілова загальну офензиву в двох напрямах: Луцька і Бродів і на полудні в напрямі Станиславова і Чернівців. В обох напрямах розбив Брусілов австрійські війська та протягом двох місяців безнастанних боїв загнався глибоко в терен Волині, Гадичини й Буковини. Весь той час фронт ХХV корпусу не рухався. Внаслідок глибоких вломів, що їх зробила російська армія наліво і направо, ХХV-му корпусові грозив обхід крил, і тому наказано йому й іншим частинам Південної Армії відійти з-над Стрипи на лінію Завалів-Золота Липа-Ценівка.

Лисоня

11 серпня ввечорі УСС з жалем покинули свої становища над Стрипою, над будовою і укріпленням яких вони сильно напрацювалися. На другий день опівночі вони прибули до Потутор. Полк дістав наказ зайняти становища на горбах по правому березі річки Ценівки, означені як верхи 399, 327 і 348. Найвищою точкою тих горбів є верх Лисоня, через те всю систему горбів називають Лисонею. Австрійське командування, хоч сподівалося заздалегідь відстyпу з-над Стрипи, не тільки не подбало про приготування хоч найпримітивніших окопів, але навіть не зазначило лінії нових становищ. Полк УСС почав копати стрілецькі рови. Терен був кам'яний і дуже тяжко приходилось поглиблювати рови, навіть при помочі джаганів.

Коло полудня 14 серпня зайняв ворог протилежні горби та сильно обстрілював стрілецькі становища. Пізно ввечорі москалі пішли в наступ, здобули становища сусіднього австрійського куреня і пішли в обхід І куреня УСС та зайшли на його зади. Одна сотня якраз копала стрілецькі рови і буда заскочена при праці. Тяжке положення рятували два скоростріли хор. Ф.Черника, заслонюючи загрожене крило куреня та здержуючи наступаючі лави москалів. Частина куреня вирвалась з окруження. Москалі обійшли ззаду становища скорострілів. В рукопашнім бою згинула майже вся обслуга скорострілів. В міжчасі сформувався знову І курінь до бою і рушив до протинаступу з двома австрійськими сотнями. Москалів відкинули та відзискали втрачені становища. Згинув тоді чот. І.Каратницький.

Пишемо ширше про цей незначний бойовий інцидент, що тривав загалом тільки дві-три години тому, що його використали вороги УСС-ів при вищих австрійських командах, щоб кинути на них новий наклеп бойової і політичної ненадійности, а навіть обвинувачували УССтрілецтво у зраді. Вину за повищий прорив приписано УСС. Справа ця була предметом розгляду польового суду. Підсудних стрільців звільнив суд як невинних, а оборонець чот. д-р Суховерський усю вину за хвилевий пролом фронту звернув в сторону команди дивізії, яка не подбала в час про вибудування придатних до оборони окопів. Та не зважаючи на регабілітацію суду, по вищих командах дальше продовжувались Ворожі настрої супроти УСС. Завинив в тій справі багато командант полку УСС А.Варивода, який замість взяти своїх людей в оборону та боронити чести УСС, публічно жалував, що зв'язав свою кар'єру з Легіоном УСС. Крім цього, корпусна команда наказала реорганізувати полк. З обох куренів створено тільки один бойовий - І-ий, а ІІ-ий мав бути робітничим. Командантом І-го куреня став сот. Лисняк, а ІІ-го сот. Горук. Змінено також деяких старшин у сотнях.

Ці події викликали поганий настрій серед УСС. Почуття незаслуженої зневаги зродило психічну реакцію, що виявилася з одного боку в ненависті до відомих ворогів УСС, а з другого боку в стихійному бажанні всього УССтрілецтва доказати при найближчій нагоді свою бойову вартість наперекір усім ворогам та піднести в публічній опінії зневажену вояцьку честь УССтрільця.

І ця нагода надійшла скорше, ніж УСС сподівались. У криваву дводенну битву на Лисоні в днях від 2-го до 4-го вересня пішли вони з девізою: УССтрільці будуть битись за свою стрілецьку честь та добру славу українського імени!

Битву на Лисоні почали москалі, як одну з бойових акцій загальної Брусіловської офензиви. Метою російського командyвання було опанувати узгір'я між річками Ценівкою і Золотою Липою, сфорсувати Золоту Липу і зайняти Бережани.

Бої почалися ввечорі 2 вересня 1916 р., наступом 113-ої пішої дивізії під командою ген.-ляйтенанта Тимченка. В склад цієї дивізії водили полки: 449-ий, 450-ий Зміївський, 451-ий Пирятинський і 452-ий.113 Австрійських становищ боронили 35-ий полк (золочівський) і 310-ий полк мадярських гонведів. Ворог прорвав лінію і розгромлені полки відступили на великому відтинку лисонського узгір'я до запасних окопів, а деякі - ще дальше.

Ще того ж самого вечора вислано на Лисоню з полку УСС, що стояв, як запас дивізії, в Посухові, дві сотні І куреня: 1-шу пор. Р.Сушка і 2-гу пор. А.Мельника. Сотня Сушка вже вночі почала бій в лісі, що лежить на полудне від верха 399. Серед змагань за запасні окопи сотню розбито, і її більшість з командантом сотні попала в полон.

Вранці 3 вересня рушила до протинаступу сотня Мельника, піднявшись із повздовжного окопу, в якому простояла цілу ніч, як запас. Неначе на площі вправ розвинулася розстрільна та рванула скорим кроком під гору в напрямі лісу на Лисоні. Там ішли вже тяжкі змагання із наступаючими московськими силами. Коли сотня пройшла не більш кількадесяти кроків, загриміло багато батерій російської артилерії. Над головами наступаючих рвалась безліч шрапнелів, а гранати попадали в саму розстрільну. Гук експльозій, лоскіт шрапнелів, свист куль, курява, дим, крик ранених, мішались зі словами команди. Багато вбитих і ранених осталось на місці. Проріджена розстрільна таки наблизилась до лісу. Московські частини, які прорвалися на полудне від лісу та сходили вже надолину із зайнятого хребта горбовини, відкрили по сотні скорострільний вогонь. Рівночасно дались чути з долини скоростріли хор. Черника, уставлені на залізничому шляху, які прецизним вогнем понад голови сотні стримували московські лави, що стали показуватись на верху хребта Лисоні. Сотня добігла до лісу, оставивши за собою більш третини свойого стану - вбитими й раненими. Про цей момент наступу сотні Мельника на лисонський ліс, пише коротко стрілецький літописець в той спосіб: "Під градом шрапнелевих куль клалися стрільці як скошені квіти; хто не впав, ішов далі витривало".114

За сотнею Мельника рушила до протинаступу 3-тя сотня, чот. В.Кучабського, в напрямі південної частини лісу, для скріплення правого крила сотні Мельника. Про її наступ пише стрілецький історик: "І ця сотня виконала зразково своє завдання. Сильний вогонь з чола і зправа приковує наступ групи Кучабського на якийсь час до поземелля. Втрати УСС, здається, осьось зломлять їх стійкість. У повітрі наче важиться питання, що візьме верх: жах перед масою смертоносного заліза й олова, чи вояцька амбіція і бажання рятувати честь Легіону? А все ж розстрільна йде вперед і поволі доходить теж до лісу".115

Тим часом у лісі розгорівся завзятий бій за останні оборонні становища, втрата яких відкривала вільний шлях в долину Золотої Липи. В цю критичну хвилину переважаючим московським силам заступили дорогу УССтрільці, які стали рішальною силою оборони Лисоні. Обі сотні в кривавих змаганнях стримували безперервний напір ворога, та рукопашним боєм відсунули його назад. Йшла гостра боротьба за кожну п'ядь лісу. Завзятий опір стрінула сотня Мельника з північної сторони, де в густім, частинно сосновім лісі находились більші московські сили. Серед завзятого бою на багнети і ручні гранати, наступ сотні заломався. Однако ж напір ворожої лави спинено. Було багато вбитих і ранених. Ранений поручник А.Мельник дістався до ворожого полону. Ранені команданти чот: 2-ої Семен Безпалко і 3-ої Остап Коберський. Із сотні остала невелика горстка людей. Рівночасно боролась у південній частині лісу сотня Кучабського, яка завзято відбивала з двох сторін спрямовані удари москалів. За одну годину сотня втратила більше, ніж половину своїх людей вбитими, раненими і полоненими. В полон попав поручник В.Кучабський, ранений хор. М.Мінчак. Останки обох сотень зібрали довкруги себе недобитки інших полків і відбивали ворога, а також самі переходили в наступ і в той спосіб здержали дальший прорив фронту.

Коли в самому лісі прорив фронту був тимчасово стриманий, то дальше напівдень з горбів 327 і 348, посувались бойові лави москалів на долину, прорвавши вже і запасні становища. Довго стримувала їх чота скорострілів під командою хор. Кліща. Але коли більшість обслуги скорострілів поранено або вбито, і коли геройською смертю згинув хор. Кліщ, що до останнього моменту на відкритому полі обстрілював ворожі лави, тоді вже без перешкоди рушили москалі в долину, до яру.

Назустріч ворогові вийшла з яру 4-та сотня сот. О.Будзиновського, яка розвинувшись у бойову лінію, на чолі зі старшинами і підстаршинами, з розмахом рушила вперед під гору, звідки сходили в долину ворожі лави. З погордою смерти йшли стрільці до наступу. Не лягали на землю до, стрілу, як їх вчили в вишколі, а прямо зі стоячої позиції, щоб краще бачити ворога, стріляли по ворожих лавах. Після завзятого і кривавого бою полягли всі команданти чот - хор. Юліян Соколовський, поцілений в серце, хор. Іван Максимишин та пхор. Б.Романишин, оба смертельно ранені в чоло, - та половина підстаршин (м. інш. Мальований, Алексевич і інші), і багато стрільців. Кількадесят було ранених. Москалі зійшли аж до яру і тут полонили команду І-го куреня, сот. О.Лисняка, і частину сотні Будзиновського.

В тій дуже загрозливій ситуації штаб дивізії кинув до бою на Лисоню свій останній запас - ІІ-ий курінь УСС, що після подій з 14 серпня закваліфікований був як "робітничий". Командант куреня, сот. Горук, перед відмаршем до бою, як оповідає Василь Дахнівський в своїх спогадах про сот. С.Горука, промовив до своїх стрільців: "Ми йдемо, щоб умерти. Вірю, що сповните свій обов'язок супроти України й віддасьте незаслужений поличник. З Богом!".116 Курінь вийшов із Посухова по 9-ій год. перед пол. та широчезною розстрільною рушив в загрожений відтинок фронту, верх 348.

В склад ІІ-го куреня входили сотні: 5-та сот. Романа Дудинського, 6-та пор. 3енона Носковського і 7 -ма пор. Осипа Яримовича.

По дорозі до місця пролому, одна чота 5-ої сотні під проводом хор. Євгена Ясеницького рішучим ударом в ярі розбила ворожі відділи і звільнила полонену команду І-го куреня та частину сотні Будзиновського. В дальшому наступі відсунув курінь переважаючі московські сили назад, на хребет горбів та зайняв запасові становища. Один фрагмент із дальших боїв ІІ-го куреня так змальовує стрілецький історик: "Частина 6-ої сотні наступала з північного заходу на горбок 348. Але до вершка їй дійти не поталанило; ворог присипав її таким лютим вогнем, що стрілецька розстрільна не могла виконати ніякого успішного руху. На здобутому просторі відділ закріпився в силі півтора чоти під командою хор. Ярослава Кузьмича. Незабаром москалі повели на цю жменьку ряд лютих протинаступів, знищили її і знову затріюмфували на цілім горбі 348. Але аж тоді, коли вилетів кріс із мертвих рук останньому його оборонцеві. Разом зі своїм до божевілля хоробрим відділом наклав тоді головою і хор. Кузьмич".117

Після повторних наступів, які не вдалися, ІІ курінь зайняв запасові становища на західньому склоні горбів. Курінь мав значні втрати у вбитих і ранених. Ранені були також два команданти сотень, сот. Дудинський і пор. Яримович.

Уся описана вище бойова акція полку УСС тривала до полудня 3 вересня.

Коли на лівому крилі стрілецького фронту прорвались москалі в лісі, тоді надійшла в під могу І-ому куріневі технічна сотня УСС під командою чот. д-ра І.Сіяка та скорострільна чота хор. Ф.Черника, які відперли тут ворога.

Пополудні бої припинилися. Москалі, які мали до полудня великі невдачі та криваві втрати, не продовжували того дня наступів. Ворожі сторони приготовлялись до нових боїв.

Передовою російською частиною, що проломила фронт на Лисоні та несла в дні 3 вересня головний тягар боїв в лісі і на узбіччях лисонських горбів, був 451-ий Пирятинський полк, в якого склад входили старі, вишколені вояки, що брали участь у здобутті Перемишля. Полк цей виступив до бою в повній силі - 4000 багнетів. Командував ним полковник Шестаковський. Коли під вечір прийшла із 450-го 3міївського полку зміна для здесяткованого в цілоденних боях Пирятинського полку - згаданий полковник, знаючи про те, що його полк бився з полком УСС, - так заявив старшині, що прийшов з своїми частинами на зміну: "Проти вас сєчевиє стрєлкі, хорошо мерзавци бються, не зєвайтє!" Наліво від полків 113-ої дивізії, приблизно від верха 348 до Потутор, стояв Карський полк, ІІІ-го Кавказького корпусу.118

Бої полку УССтрільців на Лисоні в дні 3 вересня - були рішальними для дальшого розвитку бойових дій на цім відтинку фронту. Розгром і паніка австрійських стягів під враженням великої ворожої переваги - могли бути ліквідовані тільки енергійною, з високими бойовими прикметами військовою частиною, яка своєю незломною, моральною поставою стримала б розгін переважаючих сил переможного ворога. УССтрільці цього доконали.

Ведені амбіцією боротьби за свою честь і славу українського імени, опановані єдиною думкою про перемогу, УССтрільці стали твердим муром проти ворога в критичнім положенні на фронті та своїм прикладом піддержали на дусі інші військові стяги і потягнули їх за собою. Головна передумова перемоги була вповні осягнена. Розгін і ініціятива ворога були зломані. Грізне ще вранці положення було опановане.

Під вечір прийшли підкріплення для оборонців Лисоні: два австрійські курені і один курінь 4-ого баварського полку.

Всю ніч йшла гаряча підготова до нового бою. Командантом групи усіх військових частин, що находились в лісі, був чот. Б.Гнатевич. Весь минулий день і всю ніч він найкраще опановував цілість бойової ситуації на Лисоні. Він видавав усі накази та диспозиції щодо обсади запасних становищ, та давав інструкції і інформації австрійським старшинам, які слабо орієнтувались у положенні. Видно його було вдень в різних місцях бойової лінії, в найкритичніших ситуаціях. З власної інціятиви перебирав команду над здезорганізованими групами і провадив їх до наступу. Стрілецькі старшини всюди мали ініціятиву в своїх руках та проводили більшими групами, в склад яких входили, крім УСС, також частини інших полків.

На другий день вранці рушили до наступу на головні ворожі становища УССтрільці та німецькі, мадярські й австрійські стяги. Наступ вдався та перші окопи над Ценівкою були здобуті, взято полонених і скоростріли, але через брак координації та пасивність деяких стягів, москалі вдарили з боків і наступаючі групи мусіли вернутися з великими втратами до вихідних позицій. Між раненими був також чот. Гнатевич.

Щойно ввечорі того ж дня, коли австрійське командування підтягнуло під фронт багато батерій артилерії, почався загальний наступ на перші становища. Наступ піхоти попередив гураганний вогонь артилерії, включно з двома 30.5 центим. мерзерами, що тривав пів години. Таку страшну концентрацію вогню і заліза на невеликому відтинку фронту прийшлось учасникам, мабуть, вперше бачити. Правдиве пекло пройшло понад ворожі позиції. Коли піхота рушила до наступу, майже без бою здобуда головні становища. Дводенна битва за Лисоню і Бережани скінчилася перемогою, яку вирішили у великій мірі УСС. Вони виграли також великий бій за свою честь, та добре ім'я.119

Але та перемога вимагала дуже багато жертв УССтрільців, які окупили її втратою більш як половини свойого бойового стану. З 44 старшин остало тільки 16 здорових. Загальні втрати УСС виносили понад 700 людей. Битва на Лисоні - це була найбільша бойова операція в історії УССтрілецтва та найбільш кривава. Своїми розмірами, тереновим характером, численністю бойовиків та вищою бойовою якістю ворога, вона значно перевищила бій на Маківці.

Також та ідейно-морадьна атмосфера та ті почуття і думки, що супроводили УССтрільців в бою на Лисоні, далекі від того молодечого, стихійного одушевлення, що гнало їх до бою на Маківці. За два роки війни вони позбулися багато рисок безкритичного, юнацького романтизму і носили вже в своїй душі глибокі признаки скепси та критицизму. І тому, коли вони битві на Лисоні виявили ще стільки ідеалізму та почуття обов'язку, дали так багато прикладів високого героїму та глибокого почуття національної чести, то це їх геройство, являється більш зрілим і свідомішим та високощляхетним виявом їх стрілецької душі.

Не зважаючи на ці особливості обох великих боїв та переміни в ментальності УССтрілецтва, що зайшли під час походу від Маківки по Лисоню, обі ті гори, і карпатська Маківка, і подільська Лисоня, будуть вічним символом великої ідеї: боротьби за волю України та доказом незламної духово-моральної сили та бойової тугости українського народу. На місце 700 вибулих на Лисоні УССтрільців - 11 вересня прийшло з Коша доповнення в силі 200 новобранців. Кіш УСС працював безперестанно над поповненням стану польової формації УСС та не занедбував цього відповідального діла.

В кілька днів після битви перейшли УСС до Посухова в запас дивізії. Але вже 16 вересня, коли москалі заатакували становища турецької дивізії120 на Диких Ланах та вломились глибоко в першу і другу лінію турків, УСС пішли до протинаступу, відбили з іншими стягами обі турецькі лінії та полонили понад 250 москалів. Визначились при цьому також щойно прибулі з Коша новобранці.

Після бою на Диких Ланах перейшов полк УСС на становища в Потуторах, які 14 серпня займав ІІ-ий курінь. На право від УСС стояла турецька дивізія; а на ліво займав становища 310-ий мадярський полк. Після кількох спокійних днів, розпочали москалі новий нагальний наступ в тім самім місці, що й попередніх разів. Підготовивши його довготривалим гураганним вогнем артилерії, вони проломилися 30 вересня на широкому фронті 310-го полку, зайняли становища і взяли полк в полон.

Після того москалі вдарили на полк УСС від тилу, оточивши Потутори з трьох сторін. Після завзятої чотиригодинної оборони, не діждавшись ні відсічі, ні доповнення стрілива, полк УСС попав у ворожий полон. Із цілої залоги Потутор врятувались тільки команда полку і кількадесят стрільців, що прорвалися з чот. Г.Трухом крізь ворожі сили. Після потуторівської катастрофи відійшли останки полку з обозом і іншими частинами під командою чот. І.Цяпки до Коша і до Вишколу УСС, які стояли в Пісочній і Розвадові над Дністром.

На фронті під Бережанами остала тільки технічна сотня УСС. Одночасно відійшла приблизно в тім самім часі з Вишколу на фронт в буковинських Карпатах новостворена т. зв. Гуцульська сотня, що перейняла в свої руки бойовий стрілецький прапор. Особливо відзначилась вона в бою 1 грудня поблизу гори Присліп, через яку провадив головний шлях з Буковини на Семигород. Разом з 1 полком німецьких гренадирів, що воювали колись з УСС під Маківкою, Гуцульська сотня розгромила великий московський наступ. Під час одної артилерійської перестрілки згинув командант Гуцульської сотні пор. д-р О.Левицький. Дня 27 червня 1917 р. від'їхала вона на фронт під Конюхи, де почалась т. зв. офензива Керенського.

Українська політична думка після двох років війни

УСС були свідомі, що вони дальше борються проти історичного ворога українського народу, якого армія від двох місяців, під командою свойого полководця Брусілова, намагалася за всяку ціну захопити, як і в 1914 р., західньо-українські землі та здійснити завойовницькі пляни Росії.

Від часу, коли російська армія посунулася значно вперед в Галичині, Буковині й на Волині, російська ліберальна преса та російська влада почали виявляти велику доброзичливість для "прикарпатских русских", думаючи збаламутити українську опінію та заманити легковірних людей на їхні обіцянки. Про цю обіцювану зміну курсу російської політики в Галичині і Буковині, УССтрільці знали із наших часописів. Оманливі вістки про участь деяких відомих українців з Росії в адміністрації Галичини та про організацію там українського шкільництва, могли викликати в декого якісь сумніви щодо доцільности нашого австро-німецького союзництва, особливо, коли в останніх часах почали віяти з Відня щораз то більш ворожі вітри для української справи.

Однако ж усі ці відомості не мали найменшого впливу на УССтрілецтво, яке ні на мить ніколи не сумнівалося про те, які цілі має царська Росія в тій війні і тому на Лисоні билося воно свідомо за українську справу.

Опінія Стрілецтва в повищій справі була заспокоєна, коли з нагоди нової російської офензиви на західньо-українські землі, Загальна Українська Рада видала знаменний заклик до всіх культурних народів світу, протестуючи проти агресії і гнету російського на західньо-українських землях та декляруючи знову перед форумом публічної опінії цивілізованого світу, як і в травні 1915 р., основні домагання українського народу.

Поклик ЗУРади був виданий якраз у часі, коли УССтрільці зводили тяжкі бої на Лисоні і Диких Ланах.

Українську справу в цьому поклику обнято в цілості, як основну східньоевропейську проблему. Стверджено виразно, що "всі українці, без огляду на політичні кордони" змагають до визволення та хочуть бути "самостійними господарями своєї землі", опираючи свої домагання також на "незабутній традиції своєї визвольної боротьби", якої знам'ям є Українські Січові Стрільці.

Пропускаючи вступні уваги поклику про політику російського імперіялізму супроти України, наводимо ті частини, які мають засадничий політично-декляративний зміст:121

ДО ВСІХ КУЛЬТУРНИХ НАРОДІВ СВІТУ
(Поклик Загальної Української Ради)

Українська справа мусить бути справою всіх культурних народів світу, і тому українці виносять свою справу перед суд цивілізованого світу. Всі українці, без огляду на політичні границі, стоять на становищі своєї окремішности від сусідніх народів і змагають до визволення, опираючи ці свої змагання не тільки на внутрішній потребі національного розвитку, але також на історичнім праві й незабутній традиції своєї визвольної боротьби. Знаменем тих традицій є Український Лепон Добровольців в рядах армій центральних держав!..

...Бажанням і домаганням українців є таке уладнання відносин у східній і середній Европі, яке давало б українському народові повну спромогу свобідного національно-політичного розвитку, вільного від верховодства сусідніх народів. Хочемо бути самостійними господарями своєї землі, в сім'ї вільних і рівних народів мати повну спромогу розвивати свої духові сили й матеріяльні багатства свого краю для себе та для людства!

Відень, 15 вересня 1916.

За Загальну Українську Раду: голова д-р Кость Левицький; заступники: Николай Василько і д-р Лев Бачинський, Микола Ганкевич; делегат Союзу Визволення України Маріян Меленевський; секретарі: Ярослав Весоловський і Володимир Темницький.

Одночасно з оманливими обіцянками для населення новоздобутих у Брусіловській офензиві теренів Галичини, російська адміністрація та чорносотенна преса накинулись на український рух в Росії, погрожуючи рішучою розправою з мазепинцями. У відповідь на це, поміщена була в "Вістнику СВУ" з дня 1 жовтня 1916 р. стаття А.Жука п. з. "Не заманите і не залякаєте", у якій вияснено відношення українців до союзників в тій війні та т. зв. проблему австрофільства і германофільства.

Наводимо основні уступи згаданої статті:

"Цілий час спільного життя України з Росією, це безперервний ланцюг терпінь, визиску, поневірання, аж до видирання душі українському народові - його рідної мови. І тому найстрашніші погрози не залякають і не спинять свідомих синів України в змаганню порвати той ланцюг, скинути ярмо неволі, а в боротьбі проти нашого тирана нашим союзником завжди буде кожний його ворог, чи він буде називатися німцем, турком, чи якимсь іншим іменем. Ми знаємо, що ніхто нам нічого не дасть, коли самі не придбаємо. Нічого й німець нам не дасть і нічого ми від нього не ждемо. Але бажаємо розбиття тої тюрми, в якій наш народ уже понад 250 років видів. І чи це зробить німець, чи хто інший нам все одно, аби тюрму розбито й аби наш народ найшовся в інших умовинах національно-політичного існування. Німці ведуть війну для себе, в ім'я своїх власних інтересів. Не брали вони на себе ніяких "визвольних задач", як це зробила Росія, і нам нічого не обіцяли".

В третьому році війни знову стверджено тут з повною ясністю власну, самостійницьку мету нашої боротьби в тій війні, яку треба вести власними силами нашого народу, в ім'я тільки українських інтересів. Підозру ворогів в "австрофільстві" чи "германофільстві" українського самостійницького табору відкинуто заявою, що "нічого німець нам не дасть і нічого ми від нього не ждемо, бо німці ведуть війну для себе, в ім'я своїх власних інтересів". В цих останніх словах чути виразну нотку недовір'я до союзників, які керувалися в своїй політиці щораз то більш егоїстичними мотивами. Показалось це найкраще в справі організації і розбудови культурно-освітнього життя в здобутих в 1915 р. теренах Волині, Підляшшя і Полісся, де австрійська і німецька адміністрації ставили великі перешкоди українським організаціям. Це фальшиве відношення австрійського союзника до української справи, виявилося в найгострішій формі вже через один місяць, у відомім цісарськім акті з 4 листопада 1916 р.

Новітній військовий вишкіл УСС

Після потуторської катастрофи, залишенці з полку УСС, яких остало около 150 людей, переїхали до Коша в Пісочній коло Миколаєва над Дністром. Усі здорові старшини і стрільці створили вишкільну групу УСС В Розвадові і Верині над Дністром. Їм прийшлося започаткувати важне діло відновлення формації УСС. Великі втрати треба було доповнити й заступити новим елементом, дещо молодшим, менше цінним під ідейно-громадським оглядом та недосвідченим, але зате краще вишколеним модерно, здисциплінованим та з більшим військово-технічним знанням.

Дотеперішній вишкіл УСС був недостаточний. Перші сотні відходили на фронт після короткого, дво-тритижневого формального вишколу. Цей ніби-вишкіл не давав стрільцям найосновнішої підготови до практичної служби на фронті. Переважна частина УССтрілецтва щойно в полі, при фронтовій службі, вишколювалась в воєннім ремеслі та здобувала знання бойової практики.

Спершу керував вишкільною справою окремий відділ у Коші. Властивий Вишкіл, як самостійна установа, почав працювати в листопаді 1915 р., а в січні 1916 р. обняв його команду от. Мирон Тарнавський. Та цей вишкіл ведено перестарілими австрійськими методами, вперто тримаючись регyлямінової теорії та старих формальних постанов, не звертаючи уваги на багатий досвід дволітньої війни.

Щойно в другій половині 1916 р., коли вишкільну справу ХХV корпусу, в склад якого входили УСС, перебрало в свої руки німецьке командування, тоді також і Вишкіл УСС перейшов на німецьку систему військового навчання. Вишкіл поповнювався новобранцями, присиланими з Коша та виздоровцями, що після вересневих боїв під Бережанами верталися з шпиталів. Чисельний стан Вишколу швидко збільшувався. До березня 1917 р. було вісім сотень.

Навчання тривало два місяці і було інтенсивне. Інструкторами були німецькі старшини і підстаршини по два на кожну сотню. Один старший німецький підстаршина вів підстаршинський курс, командуючи при цьому поправно українською мовою. Крім того, проходили старшини і підстаршини різні спеціяльні курси (пробойові, боротьби з близька, скорострільні, мінометні, протигазові й інші) під проводом німецьких старшин. Для підхорунжих і підстаршин відбувався ще окремий, дуже суворий підстаршинський курс у Роздолі. Старшини УСС проходили курс у Трускавці. Крім того, поза пляном німецького вишколу, від початку 1917 року відходило систематично до школи запасних австрійських старшини у Єгерндорфі на Шлезьку по кільканадцять підхорунжих і підстаршин.

Програма вишкільної науки обіймала всі галузі військового знання, потрібні в війні. Основною методою навчання був індивідуальний вишкіл стрільця, якого метою було виховати бойовика, що самостійно думає і діє. Крім цього, введено також взаємне навчання, що виробляло в стрільців почуття самопевности і вчило кожного стрільця командувати. Вишкіл ведено в малих групах. При навчанні узгляднено найновіші здобутки війни. Зокрема більшу увагу звернено на боротьбу ручними гранатами, яка стала окремим предметом навчання. В кожній сотні вишколювалась пробойова чота, на основі найновішого досвіду наступальної тактики. Навіть навчання правильного уживання кріса та стріляння відбувалось тепер на підставі нових засад. Солідна німецька метода не занедбувала найменших деталів вишколу, включно до поведінки стрільця в службі і поза службою, його зовнішнього вигляду, вояцької постави, стану його виряду, точно сти в виконуванні наказів та якости дисципліни.

Вишкіл поодиноких сотень кінчився докладною провіркою їх бойової справности, яку переводив командант німецького Армійського Вишколу. Він випитував і переглядав кожного стрільця одинцем. Стрільців уставляли до перегляду не в лаві, як це було в австрійськім вишколі, а в кількаметровім віддаленні один від одного. Після оцінки боєсправности сотні, її відсилали на фронт.

Після вишколу німецькою методою, Стрільці перевищали справністю і знанням воєнного діла австрійські відділи. Доказом на це є факт, що австрійські вишкільні осередки просили визичити їм сотню УСС, як показову. Так, напр., 44 сотня була один місяць (липень 1918) в Великій Висці біля Єлисаветгороду, як зразкова сотня для чотирьох австршських куренів корпусу.

Стрілецькі старшини і підстаршини, опанувавши цілу систему німецького вишколу, далі самі керували усією вишкільною справою. У Вишколі був тоді гурт старшин і підстаршин-фахівців вишкільного діла, які перетворили військово непідготовану формацію на повновартісну бойову одиницю. УССтрілецтво скористало багато з науки, яку йому дали досвідчені старшини і підстаршини одної з найкращих світових армій. Воно засвоїло прекрасно набуте знання, та, доповнивши його тими духовими прикметами, які воно само виплекало впродовж дворічної боротьби, стало зразковою бойовою формацією. Вишкіл УСС пройшло багато тисяч української молоді та виховались на добрих бойовиків.

Коли восени 1918 р. Україна готовилась до боротьби проти відновлення єдиної неділимої Росії, тоді Вишкіл УСС передав Січовим Стрільцям у Білій Церкві своїх найкращих вишкільних фахівців-інструкторів, які своїм знанням і досвідом в великій мірі причинились до піднесення боєздатности Загону Січових Стрільців та до славної Мотовилівської перемоги.

Одночасно став Вишкіл центром відновленого після вересневих боїв УССтрілецтва. Він займав села: Розвадів, Веринь, Надітичі і Рудники. З початком березня 1917 р. відійшли на фронт під Куропатники шість вишколених сотень, а до весни 1918 р. було в Вишколі знову два і пів куреня боєздатних стрільців. Крім фахово-військової праці, було там також буйне ідейно-духове життя. Курси неграмотних, наука рідної історії і географії, широка національно-освідомна робота в сотнях, інтенсивна праця Пресової Кватири, виступи стрілецької оркестри, товариські гутірки і дискусії - були також важним виховним чинником. Тут постали також одні з найкращих стрілецьких пісень Р.Купчинського, Л.Лепкого і М.Гайворонського. Після відходу от. М.Тарнавського в поле, командантом Вишколу був пполк. К.Слюсарчук, а після нього от. Г.Коссак і пор. С.Краснопера.

УССтрілецтво в обличчі ідейної кризи

З початком листопада 1916 р. сталася в Австрії великої ваги політична подія, яка мала вирішальний вплив на дальший розвиток української політичної думки та яка спричинила надзвичайний відрух серед УССтрілецтва, закріпляючи остаточно його протиавстрійську ідеологію.

4 листопада австро-угорський і німецький уряди проголосили утворення самостійного польського королівства, а австрійський цісар Франц Йосиф І своїм патентом доручив прем'єрові міністрів Керберові виготовити законопроєкт про поширення автономії Галичини до таких розмірів, які тільки можна погодити з приналежністю її до австрійської держави.122 Галичина мала бути цілковито відокремлена та перейти у становище майже федеративної складової частини Австрії. Центральний уряд і парлямент у Відні не мали мати ніякого впливу на внутрішні справи Галичини та не могли контролювати її польської адміністрації. Усе те означало передання українського народу в Галичині під повне панування поляків та грозило великою небезпекою для національного розвитку галицьких українців. Поляки мали стати виключними панами над усім українським життям, а українці не могли відкликатись до вищих австрійських політичних інстанцій.

Австрійська влада засвідчила цим конкретним фактом про своє дійсне відношення до української справи, зігнорувавши ті всі політичні постуляти, які український народ підносив багато десятків років. Від початку війни до останніх часів вона робила представникам української політичної репрезентації численні обіцянки і запевнення про поділ Галичини на український і польський автономні краї. Коли згадаємо про заяву прем'єра Штірка з 7.ХІ.1915 р., який сказав, що під проводом цісаря відбулася коронна рада, на якій вирішено, що після війни наступить поділ Галичини на окремі національні автономні краї, то в світлі тих фактів, акт 4 листопада являється документом політичного цинізму та типової австрійської перфідії.

Листопадовий акт був поважним ударом для льоялістичної політики деяких українських провідників, які репрезентували українську справу перед державними колами у Відні. Вони були надто великими оптимістами щодо відношення Австрії до українців та піддавали ті опортуністичні настрої українському громадянству. Цісарський патент скомпромітував остаточно їхню політику в опінії українського суспільства.

Але з другого боку ще тяжчим ударом був цей злощасний акт для самого українського суспільства. Найскромніші надії, які зв'язував український народ зі своїми великими жертвами в тій війні, перекреслено одним махом. Запанувало загальне розчарування. Утворилась політична ситуація, яка викликала велику ідейно-політичну кризу, що вимагала негайного вияснення та розв'язки.

Загальна Українська Рада на своєму засіданні 6 листопада рішуче запротестувала проти рішення австрійської влади про будучу долю українського народу в Галичині, без відома та співучасти його законної репрезентації та проти її виразної волі. Українську суспільність візвано до національної консолідації та скріплення організації усіх активних сил нації.

На знак протесту президія ЗУРади зложила свої мандати. Провід політики галицьких українців перейшов до Парляментарної Репрезентації, якої головою вибрано посла Юліяна Романчука. Та УПРепрезентація не відзискала серед українського громадянства довір'я, втраченого проводом ЗУРади, бо не змінила своєї політики супроти Австрії. Традиція льоялістичної політики залишилась аж до останньої хвилини Австрії.

Реакція УССтрілецтва на цісарський патент не мала такого драматичного характеру, як серед нашого політичного проводу та широких кіл українського громадянства. Воно давно вже позбулося всяких оманливих надій на посторонні сили поза власною нацією та на цісарську ласку, бо добре пізнало ціну австрійського союзника та перестало йому вірити. Останній акт австрійської політики остаточно закріпив самостійницьке становище УСС. Цей акт також цілковито виправдав дотеперішнє опозиційне відношення УССтрілецтва супроти політики нашого проводу, який у своїй політичній практиці занадто довір'яв брехливим обіцянкам прем'єра Штірка і через те приспав активність українського громадянства та відвернув його увагу від конечности опертися в своїй боротьбі тільки на власні сили нації.

Вороже спрямування цісарського патенту проти істотних інтересів українського народу, вперше в тій війні поставило перед УССтрілецтвом питання доцільности його дальшого існування, його "бути чи не бути". Вслід за тим УССтрілецтво в Коші, Вишколі і в полі найрішучіше запротестувало в окремій заяві до Загальної Української Ради та до Української Боєвої Управи, через своїх делегатів сот. Р.Дудинського, сот. д-ра О.Левицького й чот. І.Цяпку проти цісарського акту з 4 листопада та висловило своє найглибше обурення з причини перфідного нарушення українських інтересів.

Не бажаючи брати на себе відповідальности за наслідки самоліквідації формації УСС, яка повинна ще продовжувати збройну боротьбу проти царської Росії, згадані делегати поставили перед нашим політичним проводом питання про сенс дальшої боротьби УСС-ів по стороні Австрії. У відповіді на повищий протест і запит Українська Боєва Управа вислала до УССтрільців своє звернення, в якому відповіла, що вони ніяк не сміють сходити зі сцени боротьби народів за свою будучність і навіть серед найбільших розчарувань не повинні дати вирвати собі зброю з рук. Такого ж змісту публічний комунікат УБУправи оголошено в пресі для загалу українського громадянства.

Подаємо повний текст того комунікату УБУправи, який основно мотивує та вияснює питання участи і боротьби УССтрільців по стороні Центральних Держав після 4 листопада 1916 р. до моменту розпаду Австрії.

"Кожний народ окуплює собі самостійне місце в ряді інших народів тільки боротьбою й жертвами. І український народ може винести справу свого визволення з забуття тільки чинною боротьбою.

Сучасна світова війна дала нам нагоду виступити збройно в ім'я самостійности українського народу.

Утворений в тій цілі волею народу, як національна бойова одиниця, Легіон Добровольців, Українських Січових Стрільців, став до боротьби за самостійність України там, де було до того чину місце: в рядах армій центральних держав.

Різні перешкоди при утворенні Легіону найкраще говорять про його незмірно велике значення саме для нас і для нашої народної справи.

І чим гірше стається загальне положення української справи й українського народу, чим холодніше відносилися б до нашої справи інші чинники, чим далі відсувано б здійснення наших цілей, тим більші зусилля мусимо робити ми, український народ, аби вдержати на відповідній висоті наші національні сили, отже й нашу бойову готовість!

Війна ще не закінчена, ще половина східньої Галичини й ціла Буковина в руках Росії. Що нам принесе кінець війни, годі вдаватися в пророцтва. Але навіть під найтяжчими ударами й серед найбільших розчарувань, не можемо дати собі витрутити з рук зброї, якою боремося за нашу національну справу, не можемо допустити до того, щоб незалежні від нас обставини зіпхнули нас без опору з нашої сторони, зі сцени боротьби народів за свою будуччину.

Для того Боєва Управа уважає конечним ужити всіх заходів для збільшення Легіону Українських Січових Стрільців і звертається до української суспільности з зазивом, аби пішла назустріч тим заходам".123

Блискуча аргументація повищої заяви УБУправи переконала УССтрільців. Почуття відповідальности наказувало їм задержати зброю в своїх руках. Переміг інстинкт самозбереження. УССтрілецтво перейшло нову вогневу пробу. Не заламалось морально, а навпаки ще сильніше закріпило свої ряди, щоб зберегти себе до слушного часу. Війна з Росією ще не покінчена, а на обріях кордонів України появилось уже виразне мариво другого ворога, що хоч сам ще в неволі, а вже простягав свої руки по наші відвічні землі.

Листопадовий акт звернув уперше чуйність УССтрілецтва також на небезпеку від заходу. І це не був припадок, коли в тому ж приблизно часі, під час бойових вправ кількох сотень Вишколу УСС, ми почули з уст сот. Д.Вітовського, якого сотня мала наступати на ліс в Дроговижі, таку нечувану досі бойову команду: "Поляки на краю ліса, мірник 800, скорий вогонь!" Вітовський перший вже тоді передбачив польсько-українську війну.

Марні надії і заходи

Після 4 листопада Австрія і Німеччина перестали бути в опінії українського громадянства його союзниками. З другого боку факт дальшої війни проти Росії, якої армія мала минулого літа і осени великі перемоги на галицько-буковинськім і волинськім фронтах, та поновлені репресії українського руху в Росії могли спричинити дезорієнтацію в думках і настроях суспільства та хаос політичних концепцій. Настала ідейно-політична криза. Бажання бачити Росію розторощеною було надто сильне, і воно далі проявлялось з незменшеною силою. Усі шукали розв'язки питання: на кого опертися? "Вісник Союзу Визволення України" писав у вступній статті з 14 січня 1917 р.: "...Нам українцям однаково віяв досі вітер в очі і збоку почвірного порозуміння і збоку осередніх держав... Тільки словні обіцянки тут і там, за якими не йшли ніякі факти або зовсім противні..." Усі шукали промінчика надії...

В тім часі президент З'єдинених Держав Америки В.Вилсон проголосив в своїм історичнім письмі до сенату з 22 січня 1917 р. відому засаду самоозначення народів, як передумову тривкого миру та запропонував, щоб "жаден народ не змагав до того, щоб простерти свою форму правління на якусь іншу націю, щоб кожному народові, малому, великому і могутньому дати волю самому рішати без перешкоди і загроження про форму свого правління та шлях свого розвитку..." Обидві українські політичні репрезентації: Союз Визволення України і Українська Парляментарна Репрезентація звернулись тоді до президента ЗДА В.Вилсона з окремими письмами, в яких вияснено національно-політичні постуляти українського народу в цій війні.

Союз Визволення України вислав до амбасадора ЗДА у Відні письмо такого змісту:

"Ваша Ексцеленціє! У відручнім письмі Президента ЗДА до сенату з дня 22 січня, піднесено великі слова про волю всіх народів і право кожного народу до самостійного державного життя.

У зв'язку з проголошенням тих великих слів, позволяємо собі звернути увагу п. Президента, що під російським пануванням стогне в неволі великий 35-мільйоновий український народ, позбавлений елементарних національних прав, навіть права уживання своєї мови в письмі й слові; що Росія, вирушивши нібито на визволення австрійських слов'ян і зайнявши Буковину і частину Галичини, заселені українцями, які користають під австрійським пануванням зі свободи національного розвитку, знищила тут всі придбання української національної культури, посуваючися аж до заборони українського слова.

Український народ в Росії все змагав і змагає до самостійного державного життя і згадане письмо п. Президента управнює нас до надії, що ті змагання знайдуть попертя у п. Президента, згідно з проголошеною ним засадою свободи і рівности народів.

Просимо передати це письмо Вашій Владі".124

Редакція ВСВУ подала такий коментар до повищого письма: "На голоснім письмі Вилсон не повинен спинитися, але в дійсності приложити руку до того, щоб бодай зблизити міжнародні відносини до того ідеалу, який він виставив. І коли Вилсонові діла не засвідчать про щирість його слів, його письмо буде тільки одним з прикладів пропасти між ідеалом і дійсністю". Повищі побоювання показались оправданими, бо теоретичні ідеї Вилсона не були застосовані при вирішенні української справи на мирових конференціях після першої світової війни.

На цьому місці треба ствердити надзвичайно відрадне явище, а саме, що в тій дуже тяжкій політичній ситуації, український народ розділений лісом багнетів і штиків, жив одною думкою та одними почуваннями. Обі часті роз'єднаної нації, весь час думали про себе, терпіли взаємними болями та змагали до одної спільної мети.

В тім самім часі, коли Союз Визволення України вислав до американського президента В.Вилсона, вище наведену заяву із постулятами українського народу, там, по другій стороні бойового фронту, організовані кола українського громадянства устами Ради Товариства Українських Поступовців в Києві склали також у першій половині лютого 1917 р. письмо до президента Вилсона, в якому, вітаючи його ідею про права недержавних націй на державну незалежність, поставили домагання, взяти під увагу також інтереси українського народу після закінчення війни. В тій заяві було, м. інш., сказано таке:

"Ми, заступники 35-мільйонової української нації, між ворожими державами поділеної і приневоленої братоубійчим виступати чийом у ворожих таборах, несказано почуваємо весь жах теперішнього становища недержавних народностей. У Росії народ наш позбавлено найелементарніших умовин для розвитку, аж до заборони національної мови, письменства, преси. Виходячи на люди з гаслом визволення австрійських українців, Росія за час окупації Галичини зруйнувала культурні здобутки і працю багатьох поколіннів, покинувши там по собі справжню пустиню. Але разом з тим і Австрія, заводячи автономію Галичини, щоб догодити дужчому тут елементові - польському, ставить галицьких українців перед перспективою нової підлеглости, нового утиску. Трагедія, що переживає український народ, ще збільшується тим, що справедливі його домагання національного самоозначення стрічаються з упертим нехтуванням з обох боків... Український народ хоче самим собою бути і завзято бореться за самобутнє існування й розвиток".125

Усе свідоме українство по обох сторонах бойової лінії стануло одним фронтом до боротьби за спільні інтереси усієї української нації. В заяві Ради ТУП-у до през. Вилсона бачимо вияв ідеї всеукраїнської солідарности. Хоч самі безсильні і пригнічені під тяжким режимом московського деспотизму, члени ТУП-у щиро бажали упімнутись перед форумом американської демократії також за галицьку Україну, яку так ганебно зруйнували російські "визволителі", та яку тоді Австрія плянувала передати під панування Польщі. На всіх українських землях росла й розвивалась здорова політична думка. Визвольна національна ідея діяла й ждала на слушний час.

Розчарування, пригноблення і песимізм, що в першім моменті опанували українське громадянство, не тривали довго. Із вічно живих джерел нації виросла віра у власні сили, що була скріплена новим гірким досвідом. Здезорієнтоване громадянство віднайшло знову мету своєї праці і боротьби. Тою метою була самостійна і незалежна Україна, збудована власними трудами і власними жертвами всупереч усім перешкодам. Передовим репрезентантом і носієм цеї ідеї власної сили нації було УССтрілецтво, і тому воно остало при зброї. З тою новою вірою, що спасення України може вийти тільки від неї самої, українське суспільство з тим більшим завзяттям вийшло на зустріч грядучим подіям.

Революція в Україні і Українське Січове Стрілецтво

Не довго прийшлось західньо-українському громадянству оставати в тій непевній політичній атмосфері. В першій половині березня 1917 р. надійшли з тої сторони бойового фронту несподівані, радісні вістки, що в Росії вибухла революція. Велика імперія, яка ще перед місяцем гнала свої мільионові армії на криваву різню, щоб загарбати чужі землі, не видержала воєнного тягару. Її слаба внутрішня організація, непідготованість до довшої війни, нездарність адміністрації, моральний розклад сили армії внаслідок невдач на фронті, масове дезертирство та компромітація царської системи панування, - призвели до революції в столиці держави. Цар Микола ІІ був змушений зректися своєї влади, яку перебрав революційний Тимчасовий Уряд. Вслід за тим настала для українського народу можливість повного визволення та здійснення його мрій. На чолі революційного руху на Україні станула Українська Центральна Рада, як репрезентант усього організованого українського народу. Визволена нація почала після довгих років неволі творити власне життя. Провідником усього пробудженого національного життя став Михайло Грушевський, що вже до війни був найвизначнішим авторитетом українського визвольного руху. Маніфестації, з'їзди, конгреси - виявляли стихійну радість народних мас, що скінчилася неволя. Розвалилася тюрма народів. Україна воскресла. Усі живі сили почали організуватися до праці, до об'єднання, до дальшої боротьби. Проголошено І Універсал. Народилася найвища гордість нації - рідне військо. Бувші російські дивізії і корпуси українізувалися. Мільйони колишнього царського вояцтва заявляли через своїх делегатів на військових з'їздах в Києві, що вони бажали проливати кров тільки під українським прапором, за вільну Україну. Творилася власна українська влада в Києві: Генеральний Секретаріят, що став першим ступнем на шляху до незалежної державности...

Щоденно надходили до Галичини все нові, цікавіші і радісніші вістки з-поза фронту, з Києва. Всі інші справи і проблеми відійшли далеко набік. Зникло пригноблення. Велика радість запанувала серед українського громадянства в Галичині і Буковині. Росли нові надії. Дозрівала єдина загальна думка: Там над Дніпром вирішується вся українська справа, там наша сила і спасіння!

На кілька днів перед вибухом революції в Росії, 8 березня 1917 р.126 вимаршував відновлений Легіон УСС в силі 6-ох сотень в двох куренях із місця осідку Вишколу в Розвадові на фронт під Бережани, під проводом нового команданта пполк. Ф.Кікаля, чеха по національності. Перший раз виступив Легіон в стрілецьких одностроях, мазепинках. При звуках стрілецької оркестри пройшов Легіон двадцятькілька кілометрів через Розділ, до Жидачева, звідки на другий день рано виїхав залізницею до Бережан.

З огляду на малий бойовий стан сотень, зліквідовано другий курінь та стягнено Легіон до чотирьох сотень. В такій формації лишився Легіон до розвалу Австрії, не відзискавши вже другого куреня. З Бережан відійшли УСС 11 березня на фронт під село Куропатники над Ценівкою. Тут приєдналась до Легіону технічна сотня, яка цілу зиму перебувала на фронті. Становища під Куропатниками були добре збудовані та вигідні. На фронті панував спокій.

Уже в перших тижнях побуту на позиції під Куропатниками довідались УСС про упадок царату та революцію на Україні. На фронті проти стрілецьких становшц стояли українці, з якими нав'язано близькі, навіть дружні зносини. Мов рідні брати зустрічались УССтрільці з бувшими царськими салдатами. Розвалився московський царат, основа російської імперії, і проти себе станули до дружньої розмови сини однієї нації. Пізнали себе, заприязнилися, інформували себе про події в їх державах та обмінювались часописами і книжками. З найбільшою побожністю вичитували УССтрільці в своїх землянках передані їм київські часописи, зі сльозами безмежної радости по кілька разів прочитували описи величавих маніфестацій в Києві, промови М.Грушевського і інших провідників УЦРади, про селянські, учительські, військові і інші з'їзди. А ті найгарячіші, що не мали вже сили втриматися в окопах та забажали на власні очі побачити визволений Київ, Софійський Собор, батька Грушевського, українське військо, та послужити Українській Центральній Раді, почали гуртами переходити на другий бік. Так перейшло кілька стеж Семенюкової сотні, і одинцем не мало, а про двох хорунжих, які вийшли під чужі окопи за свіжими газетами з Києва і не вернулися, оповідали, що їх не пустили назад.

Це братання УССтрільців із українцями б. російської армії не подобалось вищим австрійським командам і його пізніше заборонено. Почали підозрівати УССтрільців в державній нельояльності, пляновій дезерції та деморалізації власного фронту. На становища в Куропатниках приїхав з своїм штабом командант корпусу Гофман. Він розпитував команданта Легіону пполк. Кікаля про настрої між УССтрільцями, а зокрема, чи можна їм довіряти. Кікаль заявив тоді, що стрільці є добрі, але старшинам Легіону він не довіряє.127 Здається, що опінія про УСС-ів в корпусній команді була некорисна, і тому в половині травня їх перенесено до сусідньої 54-ої дивізії, під село Конюхи, як дивізійний запас. Тут, мабуть, видавались УСС безпечнішими.

Події на наддніпрянській Україні мали перелом овий вплив на весь ідейно-політичний світогляд УССтрілецтва. Такі несподівані і потрясаючі переміни, що протягом кількох тижнів змобілізували до величавого національно-державного будівництва мільйонові маси українського народу, не могли бути без глибокого впливу на настрої УССтрільців. Визволення України стало фактом. Незважаючи на перешкоди та неприязне наставлення нової революційної російської влади до українських національнополітичних постулятів, Україна почала прямувати певним кроком до свойого самостійного, державного самоозначення. Уже після проголошення І-го Універсалу та створення Генерального Секретаріяту, як сурогату державної влади, видно було ясні самостійницькі тенденції в провідників української революції.

Особа голови Української Центральної Ради, Михайла Грушевського, створювала своїм авторитетом повне довір'я до всього державного будівництва УЦРади.

Повищі об'єктивні факти промовляли за тим, що основна мета Українського Січового Стрілецтва здійснена. Дальше воювання по боці Австрії, яка не виявляла ніякого заінтересування в справі української проблеми, а навпаки готова була зрадити українські інтереси в користь поляків чи когось іншого, не мало вже ніякого сенсу. Тому постає і поширюється в широких колах УСС думка про розв'язання Легіону УСС, яку сильно скріпили протиавстрійські настрої в зв'язку із актом 4 листопада. Але з другого боку виступили прихильники дальшого існування Легіону, мотивуючи своє становище аргументами наведеними в заяві УБУправи з грудня 1916 р.

Найбільш переконливим аріументом за розв'язанням Легіону УСС був факт, що на фронті проти УСС стояли українізовані частини, значить, українське військо, що визнавало національно-державний авторитет Української Центральної Ради. Думку про можливість збройного зудару УСС-ів з українізованими частинами російської армії ніхто й не допускав тоді до голови. Ніхто не сумнівався, що на випадок бою між тими формаціями УССтрільці перейдуть в цілості на бік Української Центральної Ради. Та крім цього у підсвідомості УССтрілецтва ворушилася ще якась внутрішня сила, що спрямовувала цілу істоту кожного УССтрільця туди, на Україну, яка була для нього категоричним наказом: там, над Дніпром, твоє місце!

Треба було ту надзвичайно важливу справу серйозно вирішити. 26 травня 1917 р. відбулася в Пісочній, де був осідок Коша, широка нарада старшин і підстаршин усіх частин УСС (фронту, Коша і Вишколу), якою проводив сот. Д.Вітовський.

Нарада мала вирішити питання: чи Легіон УСС, який постав як добровільна формація, має існувати та боротись далі по боці Австрії, чи має розв'язатись тому, що його дальше існування втратило політичний сенс. Після довшої, дуже живої дискусії, більшість присутніх вирішила, що Легіон УСС треба зліквідувати. Висловлені погляди, за і проти, були підтверджені дуже поважними аргументами. З огляду на розбіжність думок між УССтрілецтвом у тій серйозній справі, передано її вирішення нашому політичному проводові.128

В днях 24 і 25 липня відбулася у Відні під проводом посла Ю.Романчука довірочна нарада українських парляментарних послів і членів Палати Панів, членів Української Боєвої Управи, представників УССтрілецтва, делегатів українських політичних партій (нац. дем., радик. і соц. дем.), представника Союзу Визволення України та представників української студентської молоді. Той збір ствердив, що Загальна Українська Рада не існує і тому узнав себе компетентним рішати про справи Легіону УСС.129 Після дводенних основних, оживлених та гострих дебат, збір ствердив, що справа Легіону УСС в'яжеться тісно з цілою низкою важних політичних питань і вирішив удержати і не ліквідувати Легіону УСС. Як показали пізніші події, те рішення політичного проводу було правильне. Перемогла давня думка сот. Д.Вітовського, на основі якої він обстоював збереження УСС за всяку ціну до слушного часу, коли нація буде ще їх потребувати. Дуже сильні чуттєво-емоціональні аргументи національного ентузіязму, були переважені холодною і продуманою логікою визвольної стратегії.

На тім же зборі переведено реорганізацію Української Боєвої Управи, змінюючи її назву на "Центральна Управа Українських Січових Стрільців". Її головою в місце д-ра К.Трильовського став д-р Степан Смаль-Стоцький.

Так пройщла остання спроба самоліквідації УСС. УССтрілецтво визнало авторитетне рішення свойого політичного проводу. Але нездійснені мрії далі жили в душах УССтрільців. Вони мали надалі єдине бажання: порвати цілком всякі зв'язки, що їх лучили з займанницькою державою, та стати повноправними громадянами нової України та її вірними вояками.

Незалежно від повищої акції за ліквідацією Легіону УСС зорганізувався в травні 1917 р. у Відні тайний український революційний гурток, до якого входили старшини УСС (М.Опока, С.Безпалко і В.Свідерський) та старшини австрійської армії. Його метою було відірвати від Австрії українські землі і прилучити їх до наддніпрянської України. Гурток вирішив вести ірредентистичну пропаганду в галицьких і буковинських полках. Заходами членів цього гуртка старшин-УСС видано в Коші дві літографовані відозви до вояків українців з зазивом до непослуху Австрії і дезерції. Відозви поширювано в запіллі і на фронті. Пересилано їх також на протиіталійський фронт, де українських полків стояло найбільше.130

Коли в половині травня перекинено УСС під Конюхи, то їх зв'язки з наддніпрянськими українцями перервалися, бо Легіон поставлено в запас, в глибокім ярі, зараз за фронтом. Тут захопила його 29 червня велика офензива революційних військ, т. зв. офензива Керенського, в якій боролися переважно зукраїнізовані полки. Пісдя двох днів гураганного вогню із соток батерій російської артилерії, зруйновано дощенту австрійські становища. Третього дня офензиви, 1 липня, пішли в наступ 6-ий і 41-ий російські корпуси та частини Чеського легіону. Вони проламали фронт під Конюхами на ширині 10-ти км. Пролом облегшив 88-ий австрійський полк, що складався з чехів та стояв на становищах перед Легіоном УСС. Вже в перших годинах наступу той полк перейшов на російський бік. УСС-ів не повідомлено про пролом. Російські війська, що прорвались на зади австрійського фронту, оточили яр та забрали в полон більшу частину Легіону УСС враз із командантом пполк. Ф.Кікалем, який був ранений.

Під Конюхами згинули: командант стрілецької кінноти пор. Р.Камінський, командант сотні пор. О.Яримович та багато підхорунжих, підстаршин і стрільців. Більшість полонених УСС попала до табору полонених в Дарниці коло Києва, де їх відвідали, м. інш.,. члени Генерального Секретаріяту В.Винниченко й інші. Всіх старшин УСС з наказу команданта київської округи Оберучева відправлено в глибину Росії. Багато з полонених під Конюхами вступило в листопаді в ряди Січових Стрільців в Києві. До того часу вони не були бажаним елементом для російської революційної армії.

В три тижні після бою під Конюхами почалася австрійсько-німецька протиофензива, яка закінчилась звільненням усієї Галичини. УССтрільці рушили з Конюх в південно-східньому напрямі, скріплені Гуцульською сотнею, що якраз вернулася сюди з Карпат. По дорозі до Збруча мали УСС важніші бої біля Козови, Бурканова і над самим Збручем, під Бурдяківцями, де особливо відзначилась Гуцульська сотня, здобувши шість скорострілів.

Деякий час стояли УСС над Збручем. 14 вересня стягнено їх до села Залісся, де вони перебули до кінця листопада. Туди прийшов з Вишколу цілий курінь під командою М.Тарнавського, якого призначено командантом цілої фронтової формації УСС. 3 тим куренем прибуло на фронт багато відомих давніх старшин і стрільців зі "старої войни", бувших ранених на Лисоні, що вернулися з шпиталів, а між ними також сот. Д.Вітовський. Легіон значно поповнив свій бойовий стан. Відродилось давнє духово-ідейне та товариське життя. Центр політичної активности УСС перенісся знову з Коша і Вишколу до фронтових частин. Серед оживлених дискусій на зборах обговорювано політичні події та майбутню ролю УСС. На передодні переходу УССтрілецтва на Україну, закріплялась остаточно його політична ідеологія.

Із Залісся перейшов Легіон до Гуштина, а звідси до Волі Чорнокінської. Різдво 1918 р. святковано вже в Лосячі.

20 листопада проголошено в Києві Третій Універсал Української Центральної Ради, в якому проклямовано Українську Народню Республіку. Той історичний акт прийняло УССтрілецтво з великим ентузіязмом. В усіх формаціях Легіону УСС спонтанно вирішено маніфестаційно відсвяткувати цю радісну для цілого українського народу подію.

Величаво відбулось таке свято в Коші, в Пісочній, де збудовано тріюмфальну браму, прибрану національними прапорами з написом: "Хай живе Українська Народна Республіка!" На святочному зібранні промовляв чот. д-р В.Старосольський. Після того перемаршували маніфестаційним походом усі відділи Коша, в числі понад 1000 стрільців, через усі сусідні села з оркестрою та стрілецькими піснями.131

Команда фронтових частин Легіону вислала до штабу корпусу прохання підписане усіми старшинами про дозвіл на влаштування свята ІІІ-го Універсалу. Але корпусна команда заборонила УССтрільцям святкувати той український державний акт, уважаючи це нельояльністю у відношенні до австрійської держави. Також збірне прохання, підписане командантом от. М.Тарнавським разом з усіма старшинами, не подобалось "приятелям" УСС-ів із корпусної команди, яка з повищих причин відібрала от. Тарнавському команду над УСС та відкликала його на інше становище.

Усунення от. М.Тарнавського з команди УСС скріпило ірредентистичні настрої серед Стрілецтва. По сотнях велася конспіративна праця. Оживилися знову думки про потребу ліквідації. На тайній нараді старшин в Гуштині, в грудні, поставив пхор. Д.Паліїв внесок, щоб Легіон УСС перейшов Збруч на службу Українській Центральній Раді. Перемогла однак думка сот. Д.Вітовського, що УСС повинні остатися на своєму місці, бо їх роля по цьому боці фронту ще не скінчена. Також другий проєкт пхор. Паліїва, висунений на нараді старшин при кінці січня в Сков'ятині, щоб створити тайну організацію українців в австрійській армії з метою допомогти УЦРаді, не здійснився через відхід УСС за Збруч.132

Похід на Україну

Першого дня Різдва перебрав команду над УСС в полі сотник австрійської армії Осип Микитка. Спершу Стрілецтво не довіряло йому, але коли пізніше і він піддався залізному законові стрілецької асиміляції, та став свідомим українським старшиною, він виявив себе одним з найкращих командантів Легіону УСС. Уже в тиждень після обняття команди Легіону УСС - сот. О.Микитка в своїм новорічнім Легіоновім приказі незвичайно тепло привітав Українське Січове Стрілецтво з визволенням України, підкреслюючи, що пролита Стрілецька кров під прапором Вільної України - не пішла намарно.

Подаємо точний текст цього цінного документу з історії УСС:

"Приказ Легіону УСС ч. 14.

Дня 14 січня 1918.

НОВИЙ РІК: Четвертий рік зустрічають УСС в полі, - та нині перший раз можемо сказати собі, що Судьба ласкавіше повернула долею України, даючи їй Свободу, за яку сотки стрілецьких голов лягло в могилі. З нинішним Новим Роком кожннй з нас має певну надію на краще, вільніше життя у своїй власній хаті. Наші труди і жертви не пішли намарно. Ми видвигнули й винесли малиновий стяг Свобідної України. Хай грядучий рік утвердить наші здобутки й свободу народу в ряді всіх держав народів світу.

З Новим Роком Щасть Боже!

сотник ОСИП МИКИТКА".

В цьому приказі ствердила Команда Легіону УСС, що визволення України через проголошення ІІІ Універсалом Української Народньої Республіки - це також вислід трудів і кривавих жертв Українського Січового Стрілецтва.

Тим часом на Україні почали розвиватися дуже загрозливі події для української незалежности. Московські большевики, що захопили владу від Тимчасового Правительства, пішли війною на Україну. В Україні стали їм до помочі місцеві москалі та збаламучені большевицькою пропагандою українські військові частини. В січні опанували большевики Лівобережжя та безпосередньо загрозили Києву. 22 січня 1918 р. проголосила УЦРада свій Четвертий Універсал, яким проклямовано Україну незалежною, суверенною державою. Після десятиденних боїв за Київ, УЦРада була примушена опустити столицю разом із військом. Перед тим ще почала УЦРада через своїх делегатів мирові переговори з Центральними Державами в Бересті, а 9 лютого заключено з ними окремий мир.

Щоб викинути большевиків з України та завести лад і порядок, звернулась УЦРада за військовою допомогою до Австрії, а саме, за висланням на Україну Українських Січових Стрільців, і регyлярних українських полків австрійської армії. Але Австрія не похочувала висилати УССтрільців, ні українських полків, а навіть спочатку зовсім відмовлялась від допомоги.133 Щойно коли Німеччина погодилась, очевидно в своїм інтересі, вислати своє військо на Україну і воно почало вже переходити границю, тоді й Австрія замість повного Легіону УСС і українських полків, почала висилати на Україну в першу чергу полки мадярські, польські й інші.

Про велике бажання Української Центральної Ради дістати в допомогу Українських Січових Стрільців, М.Грушевський писав так: "З огляду на велику цінність, яка виявилась за відділами галицьких Січових Стрільців, що організувались на Україні з воєннополонених і виселенців і віддавали важну прислугу в боротьбі з большевиками, дуже бажано було в даній хвилі дістати такі січові дружини з Австрії".134

Сам М.Грушевський в перших роках війни не надто одушевлявся участю УССтрільців по стороні Центральних Держав. Однак треба ствердити, що коли після його гіркого досвіду, показалась велика цінність Січових Стрільців як національно свідомого, здисциплінованого і жертвенного війська в критичних моментах УЦРади, він визнав велике значення Українських Січових Стрільців для українського народу. Коли б не було в 1914 р. УССтрільців, то не було б можливости створити в 1918 р. в Києві куреня Січових Стрільців, що по його словам, віддали важну прислугу в боротьбі з большевиками, як також не було б кого кликати, крім німців і австрійців, на допомогу УЦРаді після Берестейського договору.

Про прихід УССтрільців на Україну для допомоги УЦРаді в її боротьбі проти московських большевиків, об'явлено в окремій відозві Ради Народніх Міністрів, якої текст частинно наводимо:

Від Ради Народніх Міністрів
ДО ВСІЄЇ ЛЮДНОСТИ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНЬОЇ РЕСПУБЛІКИ

Громадяни!

Рада Народніх Міністрів прийняла військову допомогу від дружніх держав, Німеччини й Австро-Угорщини.

На Україну для допомоги українським козакам, котрі зараз б'ються з ватагами великоросів червоногвардійців та солдатів, йдуть дивізія українських полонених, Українські Січові Стрільці з Галичини та німецькі війська...

Рада Народніх Міністрів

Голова Ради Мін. - В.Голубович; Нар. Військовий Мін. - А.Жуковський; Мін. Внутр. Справ - П.Христюк.

1918 року, 10 (23) лютого.

В половині січня перенесено Легіон УСС з Лосяча до Сков'ятина й Шишківців. Тут довідалося УССтрілецтво про нові історичні події, що вирішили дальшу долю України: проголошення суверенної державности України, заключення мирового договору в Бересті і похід німецької армії на допомогу УЦРаді. Після довгого вижидання, Легіон УСС перейшов 27 лютого 1918 року річку Збруч через село Окопи до Кам'янця Подільського. Тоді ж увійшла вперше австрійська армія на Україну.

В історії Українського Січового Стрілецтва доконалась переломова подія. Щойно тепер, після трьох з половиною років тяжких трудів і кривавих боїв, воно осягнуло свою золоту мрію та з почуттям безмежної радости переступило пороги батьківщини, побачило вперше, на власні очі, оспівану в стрілецьких піснях Україну. Після стількох заведених надій та гірких переживань, після стількох пройдених моментів сумніву, зневіри й одчаю, моральних терпінь та ворожих ударів і зневаг, УССтрілецтво втримало зброю в руках та донесло її на вільну українську землю, щоб на заклик своєї держави і її президента, допомогти вигнати ворога та завести на Україні лад і порядок.

Не довелось однак відійти тоді на Україну цілому Легіонові УСС. Більша частина його складу залишилась ще в Галичині, а саме, цілий Вишкіл і Кіш. Сам Вишкіл числив тоді десять похідних сотень, то є два і пів куреня, разом понад 1000 людей. Також Кіш мав тоді високий стан. Не зважаючи на бажання УЦРади та енергійні заходи команди Коша і Вишколу, австрійська влада вперто не хотіла сповнити цих українських побажань. Дуже багато стрільців із Коша і Вишколу не схотіло ждати на ласку займанницької команди і самі, без її дозволу, виїздили групами і поодиноко на Україну, до фронтових частин УСС, або прямо на службу УЦРади, як лектори, вчителі і організатори.

Щойно в днях 7-ого до 13-ого червня виїхав на Україну також Кіш і Вишкіл до місця постою в Єлисаветі на Херсонщині. За три місяці від часу, коли при кінці лютого перейшли там фронтові частини УСС, відносини на Україні значно погіршилися: УЦРаду усунено насильно від влади. Запрошені на допомогу, німці й австрійці, завели тяжкий окупаційний терор.

Настрої УССтрілецтва, що належало тоді до Вишколу, вилилися в новій пісні Р.Купчинського "За Збруч, за Збруч хоч голіруч, підемо всі, підемо!", в якій містилась актуальна політична тенденція в дальших строфах, де співалося: "Чи ворог той в кашкеті (розумілось: большевик) лиш, чи ворог той в шоломі, ми панувать їм не дамо, у нашім власнім домі!"

Власним домом, вільною батьківщиною була для УССтрільців українська держава над Дніпром. Коли 7 червня 1918 року від'їздили з Галичини перші сотні Вишколу УСС на Україну, до міста Єлисаветгороду, - його командант от. Гриць Коссак видав з тієї нагоди денний наказ, в якому пригадав Стрільцям обов'язки, які мають сповнити в вільній Україні. Цей наказ закінчувався таким покликом:

"Стрільці! Нехай через весь час в українській державі руководить вами любов України і її населення, тверда воля служити Україні кождим словом, ділом і помишленієм, непохитна воля сповнити вповні вояцький і громадянський обов'язок Українських Січових Стрільців!"134а

Вступивши на територію України, УССтрілецтво відразу почулося, як у власній хаті. З повною свідомістю та зовсім отверто маніфестували тепер УССтрільці свої державницькі почування. Вони вважали себе вже тільки українськими громадянами та українськими вояками, покликаними до оборони тільки українських інтересів. Тут, на території української держави, перестали вони респектувати закони і накази займанницької влади, бо своєю дійсною владою вважали тільки Українську Центральну Раду в Києві.

Пам'ятаємо добре той момент, коли транспорт Вишколу УСС минув австрійсько-український кордон та станув на вільній українській землі. Безмежне одушевлення та стихійна, бурхлива радість охопила всіх стрільців, що вперше діткнули своїми ногами вимріяну, обітовану землю. Багато стрільців, зворушених до глибини, вискочило з вагонів, щоб в щасті та радості привітатись з першими стрічними громадянами вільної України. Один із старшин пристанувши, тупнув ногою в землю та гордо кликнув на весь голос: "От тут наше право!"

Від Кам'янця Подільського почався похід фронтових частин УСС вглиб України. Був це похід політично-військової формації, яка в тих особливих революційних відносинах діяла в більшій мірі як політична група, ніж як військова формація. Легіон УСС розділений на сотні, а навіть на чоти і стежі, проходив різними шляхами через область подільської губернії, майже без ніякого спротиву, не стрічаючи ніде організованих большевицьких сил.

В своєму поході пройшли УСС через райони Нової Ушиці, Бару, Жмеринки, Вапнярки, Тульчина та багато тамошніх сіл. Вони мали доручення від австрійського командування інформувати населення про приязні політичні пляни Австрії супроти населення України, охороняти зайняте австрійцями воєнне майно, та зберігати лад у своєму районі. Але УССтрільці, дорученої їм служби не виконували в інтересі Австрії, а тільки всю свою працю спрямували на пропаганду між населенням справи української державної самостійности та на допомогу і скріплення державницької праці УЦРади.

Протягом понад тритижневого постою в містах і селах подільської губернії, УССтрільці перевели там широку освідомну роботу про організацію, завдання та пляни УЦРади. Вони були рішучими прихильниками УЦРади, бо вірили в авторитет провідників УЦРади, які ще до революції керували українським визвольним рухом. Також познайомили вони населення про національне життя галицьких українців та про ідею і завдання УССтрілецтва. Багато інших тем було предметом стрілецької пропаганди та освідомної роботи, як на приклад: наслідки московського панування для українського народу, потреба сепаратизму від Московщини та власної незалежної держави, необхідність організації і т. п.

Але та пропагандивна і освідомна робота натрапляла на великі труднощі через брак національної свідомости в більшості населення Поділля, яке майже не цікавилось працею Української Центральної Ради та взагалі політично-державними справами України. УССтрілецтво пізнало тепер страшні наслідки довголітнього польського та московського панування в Україні та усвідомило собі потребу колосальної праці для піднесення національно-політичної свідомости та організації українських народних мас. З тим більшим запалом і енергією вело воно ту роботу в своєму дальшому поході на Україну.

Зокрема найбільш активною виявила себе сотня Д.Вітовського, в склад якої вибрано з Легіону найкращих стрільців. Під проводом досвідченого в громадських справах і енергійного команданта, та сотня, поділена на чоти і стежі, проходила селами Поділля і освідомляла народ та пропагувала незалежну українську державність. Сам сотник Вітовський виступав з промовами на багатьох сільських зборах та виясняв селянам усі справи, що їх цікавили.135 Він уміло потрапив підійти під психіку малосвідомого селянина та защепити в його душі перше зерно національної свідомости.

Також другу функцію, доручену їм австрійським командуванням, а саме, охорону воєнного майна, якого було дуже багато на Поділлі, виконували УССтрільці тільки в інтересі і для добра власної української держави. Вони не допускали відділів австрійської і мадярської армій до розграблювання українських державних складів та в той спосіб зберегли багато цінного майна, яке вони передавали під опіку української влади. Коли мадярські вояки почали грабувати населення, УССтрільці також охороняли його перед безправними реквізиціями, при чому доходило часто до дуже гострих конфліктів між УССтрільцями й австрійськими командантами.

Тут, на Поділлі почало УССтрілецтво включатися в безпосередню державну працю УЦРади. В м.Барі стояла постоєм кілька тижнів чота пхор. Д.Палієва. Він разом з своїми стрільцями активно допомагали органам місцевої української влади у їх праці. Дуже близько співпрацювали вони з міською управою та причинились до українізації того міста. До УССтрільців, що стояли в Новій Ушиці, звертались селяни з порадами і скаргами в різних справах. Дес. Л.Чубатий виїздив на села та немов мировий суддя вирішував різні спірні справи між селянами. Він також писав численні скарги до вищої австрійської команди за різні надужиття та безправства, які робили селянам мадярські окупаційні військові частини. Були випадки, що він виконував розподіл поміщицької землі між селян, коли місцевий Земельний Комітет не зміг угодово цього вирішити. Те саме робили й інші УССтрільці, м. ін., пхор. М.Романюк, який особливо ставав в обороні селян перед безправними реквізиціями, які в Курилівцях і інших селах робили мадяри. За ту діяльність арештувала мадярська жандармерія повітового комісаря УЦРади в Новій Ушиці, дес. Л.Чуба того і пхор. М.Романюка. Тих трьох арештованих ескортувала до тюрми ціла сотня мадярського війська, але військовий суд у Єлисаветі звільнив арештованих.136

Із Поділля від'їхали УСС 17 березня до Одеси. По дорозі до Одеси УССтрільці довідувалися про місцеві відносини, організацію української влади та про представників українського руху. Усюди заохочували людей підтримувати УЦРаду. Вкінці станули УСС над Чорним морем. Нововідкриті області нашої великої батьківщини, її чудова природа, а передусім українське море, викликали могутнє враження в УССтрільців, мешканців західніх земель. Ті глибоко пережиті образи так змальовує в своїх спогадах один з учасників:

"Який чудовий наш рідний край! Яка екзотична Придніпрянщина для мешканця Західніх Земель, що вперше її бачить! " Наше море!.. Ми побігли стрімкою стежкою в долину, хвилюючись як паломники вблизу святих місць. Його краса й могутність перевищила всі наші сподівання. Давні часи наводило воно на думку і шуміло про нашу ясну будуччину. Ця неприборкана стихія, сувора й невблаганна як життя, виховувала найкращі прикмети вдачі в наших предків і виховуватиме в наших вольних нащадків".137

Як усюди, так і в Одесі, знайомились УСС із тамошніми земляками, відвідували "Просвіту", редакцію українського часопису та державні установи. Всюди інформувались, обмінювались думками і плянами, та служили своїми порадами та допомогою. 5-го квітня покинули УСС Одесу і переїхали до Херсону, де побули два дні і 8-го квітня поплили двома пароплавами вгору Дніпром до Олександрівська.

На Запоріжжі

Плавба УСС на пароплавах Дніпром угору з Херсону до Олександрівська - це один із накращих моментів, які пережило УССтрілецтво впродовж свойого існування. Серед чудової весняної погоди та піднеслого настрою з приводу відродження української державности, УССтрільцям довелось власними очима бачити Дніпро та оглядати дорогі місця колишньої Запорізької Січі. Тут на Запоріжжі вони почули себе в вимріяній, живій Україні. Безмежна радість та горде почуття осягненого щастя наповнили вщерть усю істоту УССтрільців, що цілу свою традицію та січово-стрілецьку ідею черпали із тих історичних місць та із тих славних подій, що тут у минулому відбувались.

І знову наведемо деякі уступи із цінних спогадів Мирона Заклинського, - що яскраво і вірно відтворюють настрої і переживання УССтрілецтва в тому часі:

"Незабутні були для нас ці дні, коли ми плили по Дніпрі колишніми землями Запоріжців, серединою нашої великої батьківщини... Проїздили ми попри історичні місцевості, де останніми століттями відбувалися найважніші події нашої історії. Не раз ми читали про них - в книжках та уявляли їх в мріях. Тут була Січ за часів Мазепи, там ублизу Сіркова могила, там знову була Січ за часів Хмельницького.

Плили ми попри Кам'яний Затон, де весною 1648 р. приєдналися реєстрові козаки, що їх вислала Польща проти Хмельницького, до повстанчих військ. Оживали в нашій уяві славні події бувальщини: ми плили тією течією, що бачила княжі кораблі і стільки разів носила козацькі чайки... А величина і краса рідного краю, яку ми тут вперше відчули, наповняла гордістю і радістю.

Зі зброєю в руці пройшли ми чималий кусень рідної землі від Мукачева до Збруча. Три тижні міряли своїми ногами Подільщину; їхали цілими днями залізницею, і це все тільки південна частина Правобережжя. Це лише кусень величезної нашої батьківщини, цього 45-мільйонового велетня, що розлягся над Чорним морем на мільйоні кілометрів від Татр і Дунаю по Кавказ і Каспій".138

Наведені думки Заклинського - це вірний документ стрілецької ідеології, яка глибоко корінилась в історичній традиції українського народу, а зокрема в традиції Козаччини і Запорізької Січі. Ідея масового січового руху та мілітарної організації, що прийняла історичну назву "Січових Стрільців" - це доказ великої пошани та гарячого пієтизму до січово-козацького періоду нашої історії. І коли тепер довелося тим же УССтрільцям не тільки бачити на власні очі ті широкі степи, Дніпрові пороги й Великий Луг, де козацтво гуляло й славу добувало, але коли їм доля дозволила як новітнім січовикам, зі зброєю в руках виганяти із земель колишньої Січі нових московських загарбників, то це була дійсно знаменна подія й момент великого щастя для Українських Січових Стрільців.

Місто Олександрівськ (сьогодні: Запоріжжя), положене над Дніпром, було тоді ще в руках большевиків, які зібрали тут більші сили, що відступали з Правобережжя і півдня України. Легіон УСС дістав наказ здобути це місто. 13 квітня почали прибулі пароплавами УСС наступ на Олександрівськ. Одна сотня УСС з відділом Вільних Козаків здобула залізничу станцію, втративши одного вбитого (стр. М.Ярему) і декількох ранених. На другий день продовжено наступ цілим куренем. Зав'язався завзятий бій. Після того, як большевики дістали великі підкріплення та кількома розстрільними пішли до протинаступу й оточили з крил стрілецькі сотні, курінь УСС довго здержував большевиків, але перед перевагою ворога мусів відступити з Олександрівська. Був це останній бій УСС в складі австрійської армії. На третій день після того, опустили большевики Олександрівськ під натиском німців. До міста ввійшли УСС з відділами Запорізької Дивізії.

УСС поховали свого побратима Михайла Ярему на високій козацькій могилі, над стрімким берегом Дніпра, серед широкого степу, близько села Біленького, недалеко історичної Січі. Тамошні селяни, нащадки січовиків з сердечним захопленням приймали УСС. Коли сотня УСС входила в село, на привітання заграли всі дзвони. На похорон УСС М.Яреми зійшлось усе село. Місцевий хор під управою вчителя відспівав "Заповіт".

В Олександрівську, столиці Запоріжжя, прообули УСС майже два місяці. Тут стрінулися вони вперше з регулярними частинами української армії, Запорізькою Дивізією, що затрималася в Олександрівську в перемарші на Мелітопіль і Крим. Після Кримського походу вона вернулася в першій половині травня назад до Олександрівська. Була це найкраща частина тодішньої української армії, сильно здисциплінована, національно свідома й ідейна. УССтрільці дуже близько збраталися з Запоріжцями, а особливо сердечно заприязнилися з Гайдамацьким кінним полком ім. Гордієнка, що ним командував полк. В.Петрів. Добрі вояки пізнали себе та взаємно поважали. Пам'ятною остане зустріч Гайдамаків із УССтрільцями на великім Гайдамацько-селянськім святі, улаштованім у Царицинім Куті в присутності довколишнього селянства. Кінний полк ім. Гордієнка продемонстрував тоді перегляд в формі кінної атаки в повному розгоні. "Присутні старшини УСС" - оповідає полк. Петрів у своїх споминах - "дивляться широкими відчиненими очима, мабуть того й не бачили, а правду казати і я за 16 років своєї дійсної служби, такого теж не бачив... ".139 Весь день тривала народна забава, запорожці, гайдамаки, стрільці, маси селянського народу в чудових настроях провели в Великому Лузі свято української радости.

Присутній на тому народному святі поет, сот. Остап Луцький, такими словами змалював ту незабутню всеукраїнську зустріч:

"Яка радість розпирала тоді груди, особливо нам, галичанам, що перший раз найшлися на оспіванім і вимріянім Запоріжжі. Ясним, чаруючим, нестримним полум'ям гордої втіхи, розгорілися наші душі... Радісно усміхається степ до Дніпра і сонця. Серце тішиться кожним засіяним клаптиком землі, кожною деревиною, кожним жайворонком, кожним подувом вітру, бо ж усе це наше, рідне, знову вільне!

Ніяке слово не може висказати радости, що молотом билася в серці кожного галицького українця в той день серед українського війська, на запорозькім Великім Лузі! Неясно в нетрях підсвідомости заховане історичне почуття єдности і колишньої козацької сили та слави, нарешті прорвалося найсильнішою, найрадіснішою, найживішою свідомістю і бухнуло полум'ям повного щастя яке вщерть сповнило всі наші душі. Там ми найглибше відчули і живими очима побачили все минуле, вічну єдність України, її вчорашній і завтрішній день".140

В Олександрівську розгорнуло УССтрілецтво широку культурно-освітню, пропагандивну і державно-творчу працю. Головним тереном праці УСС стала місцева "Просвіта" та редакція газети "Січ". В багатьох установах працювали УССтрільці. Оживилось національне життя в місті й околиці. Місто зукраїнізовано. Усюди залунала українська мова. Театр не міг помістити усіх відвідувачів. Українська книжка розходилась масово. Населення міста і сіл приймало УССтрільців і гостило як рідних. Масові прогулянки на Хортицю ставали національними маніфестаціями. Не забракло і ворогів УССтрільців. Це були місцеві москалі, усіх політичних напрямків. Вони говорили, що УССтрільці - галичани - це погані люди.

Гетьманський переворот у кінці квітня прийняло все свідоме й активне українське громадянство в Олександрівську та на всьому Запорожжі - вороже. Так само зустріло його і УССтрілецтво, яке до глибини було вражене вісткою про розігнання Січових Стрільців у Києві, з якими воно держало постійний зв'язок. Від першого моменту вступу в Україну, багато старшин і стрільців УСС втікло до київської формації Січових Стрільців, бажаючи служити безпосередньо УЦРаді. Це негативне відношення до гетьманського режиму займали УССтрільці весь час свойого побуту в Україні.

Після перевороту повіяло в Олександрівську російським духом. Українізація міста спинилася. По селах бушували карні відділи, що несли на села терор. Здирали безправно високі грошові суми від селян. Тяжко побивали людей. З приходом гетьмана скінчилася для УССтрільців радісна доба безжурного романтичного захоплення Східньою Україною. Настали тривожні, поважні часи... 141 Почалися селянські повстання. Тюрма в Олександрівську заповнилась свідомими народними робітниками, селянами, вчителями. Окупаційні війська почали пацифікувати українські села. УССтрільці станули перед можливістю, що й їх вжиють до цієї акції...

Поодинокі сотні УСС дістали наказ від австрійського командування взяти участь у карних експедиціях на села, реквірувати збіжжя, розоружувати збунтовані села, арештувати "протидержавні" елементи. Усі ці накази виконували УССтрільці по своєму.

УССтрілецтво ні на хвилю не сумнівалось, що воно в ніякім випадку не сміє ніколи виступити проти інтересів українського селянства, не сміє зробити йому ніякої кривди, а навпаки було вповні свідоме, що його обов'язком є помагати українським чорноробам, вчити їх боротися за свої права та свою людську гідність. Це ж був один з основних принципів їхньої ідеології.

Ту неприємну для УССтрільців та небажану ними службу в великій мірі злагіднювала особа австрійського архикнязя Вільгельма Габсбурга, що був в тім часі командантом військової групи в Олександрівську, в склад якої входив м. інш. також Легіон УСС.

Під час походу на Україні, з початком квітня, на стації Копань за Одесою, включено Легіон УСС в склад військової групи, якою командував архикнязь Вільгельм. До цієї групи належали крім УСС також інші австрійські частини. Командантом Легіону УСС був тоді сотн. Микитка, який лишився на тім становищі аж до розпаду Австрії.142 Особа архикнязя Вільгельма стала відома галицьким українцям щойно з осени 1917 р. В тім часі він познайомився вперше з деякими визначнішими українськими громадянами. Ні одна українська політична організація не стояла з ним у якомунебудь зв'язку. З моментом актуалізації української проблеми на Сході Европи, а зокрема коли Україна стала самостійною державою, і на її територію увійшли німецька й австрійська армії, панувала загальна опінія, що австрійські кола уплянували свою політичну комбінацію, зміряючи проведення Вільгельма на зверхнє становище в українській державі. Одначе всі ті австрійські пляни показались безнадійними, бо німецька політика з ними не погоджувалась. Після зааранжованого німцями гетьманського перевороту не могло вже бути мови про якийнебудь успіх габсбурзьких династичних плянів в Україні. Ні Австрія, ні архикнязь Вільгельм не сміли вести ніякої сепаратної політики в Україні всупереч політичним плянам німців. Розумів це передусім сам Вільгельм, який опісля з місця відкидав усякі сyгестії щодо захоплення ним влади, як наприклад проєкт Болбочана і Запорожців, що плянували скинути гетьмана Скоропадського, а на його місце поставити архикнязя Вільгельма.143

У всіх згаданих комбінаціях політичного характеру УССтрільці не брали ніякої участи, ні як політично-військова формація, ні поодинокі їх провідні люди. Архикнязя Вільгельма, якого прозвано Василем Вишиваним, УССтрільці оцінювали, як особу прихильну українській справі, як дуже милу людину, гуманного характеру, оборонця українських селян під час реакційного гетьманського режиму і вкінці як безумовного приятеля УССтрілецтва, що боронив його перед вищим австрійським командуванням. До гетьманського перевороту було УССтрілецтво беззастережним сторонником Української Центральної Ради, а Вишиваний був для УСС тільки командантом військової групи, до якої вони входили. Після наставлення німцями гетьмана Скоропадського, УСС були переконані, що про дальшу свою долю буде рішати сам український народ, без участи якихнебудь по сторонніх спасителів, а тільки під проводом своєї авторитетної політичної організації, якою тоді був Український Національно-Державний Союз.

Високе становище Вишиваного, як члена цісарської родини, давало йому можливість якийсь час оберігати українське селянство в районі його групи перед злочинствами карних експедицій та надужиттям гетьманської адміністрації. Це показалось особливо в районі Єлисавету на Херсонщині, куди перенесено 10 червня цілу групу архикнязя Вільгельма, а в тому і УСС.

В обороні українського селянства

В тім самім часі прибули із Галичини до Єлисавету, як це уже вище згадано, Кіш і Вишкіл УСС. Ціла формація УСС, якої чисельний стан дорівнював тоді майже силі Легіону УСС восени 1914 р., стояла в районі Єлисавету, в самім місті й довколишніх селах: Масляниківці, Грузькому, Карлівці та Іванівці. На цьому місці перебували УСС повні чотири місяці, аж до свойого виїзду з України. За той час відіграли вони позитивну ролю в українському житті, з честю захоронили стрілецьку ідею, та оставили по собі найкращу пам'ять серед широких мас українського народу північної Херсонщини.

Єлисавет мав давні традиції українського національно-культурного центру. Тут жили і працювали письменник Василь Мова, та основоположник української кооперації, артільний батько, Микола Левітський, якого галицькі українці з великим ентузіязмом вітали в 1908 році у Львові на Конгресі Просвіти, тут був осідок родини Тобілевичів - славних театральних артистів - Карпенка-Карого, Садовського і Саксаганського. В місті було багато інтелігентних родин, свідомих українців, які щиро вітали та гостинно приймали в своїх домах УССтрільців.

Спільні часті зустрічі, робота в Просвіті, взаємна виміна думок про сучасну тяжку політичну дійсність, спільні заходи і боротьба проти московських впливів в Єлисаветі, - створили взаємне довір'я та щиру дружбу між УССтрільцями і місцевим громадянством. Тут ведено курси української мови та українознавства. Також по селах, де стояли УСС, ожила широка культурноосвітня праця, улаштовувано багато викладів і гутірок, основано Просвіти, селяни зацікавились книжками, які масово розходилися, селянсько-стрілецькі театральні гуртки ставили вистави. На місце недовір'я, з яким стрінуло селянство УССтрільців в перших днях, запанувала сердечна приязнь і найкращі відносини. Але це довір'я, з яким селянство віднеслося до УССтрільців, було вповні оправдане і закріплене незабаром, коли ті останні ділом доказали, що є щирими і вірними оборонцями українського села.

УСС перенесено до Єлисавету у моменті, коли в південній Київщині і північній Херсонщині розгорілось селянське повстання проти гетьманського режиму і німецьцо-австрійських окупантів. УССтрільці симпатизували з повстанчим рухом, знаючи про його український характер та засуджували всю політику гетьманської влади.

Тоді працював в Одесі б. командант куреня УСС, от. д-р С.Шухевич, який так говорить про гетьманський режим: "Була це пора, коли нам усім стало без сумніву ясним, що політика гетьмана Скоропадського провадить до відбудування єдиної, неділимої Росії, до повного закріпощення України".144 Начальний лікар Легіону УСС д-р В.Щуровський, так характеризує в своїх спогадах політику гетьманської Влади: "Гетьман шукав опертя в явно протиукраїнських чинників. Тим розбурхав пристрасті, напровадив на країну змору чорної реакції, підготовив грунт большевикам".145 Пхор. М.Заклинський, якого спогади ми згадували, приходить до таких висновків при оцінці гетьманського режиму: "Терор над селом за гетьманщини був причиною, що бажання самостійної держави затрачувалось серед селянства, пропадала молода державницька свідомість. Гетьманщина скомпромітувала нашу державність серед мас і була причиною, що пізніше, як скинули гетьмана, наше селянство за слабо піддержувало свою владу проти московської, большевицької".146

УССтрільці під час свойого побуту в Єлисаветщині, станули по стороні покривджених селянських мас, станули по стороні дійсної української державної рації. Коли австрійське командування висилало їх на збунтовані села для наведення ладу, вони йшли туди із своїм українським законом, своїм моральним наказом, що його носили в серці від хвилини, коли прийняли чесне ім'я Українських Січових Стрільців. Наведемо за М.Заклинським такі факти:

Друга сотня УСС дістала наказ роззброїти кільканадцять сіл на Херсонщині й арештувати "33-ох большевиків", яким москаль, поміщик, м. інш., закидав участь у безпорядках 1905 р., за що навіть царська влада не карала їх. Коли селяни в першому селі побачили, що УСС не роблять їм кривди, тоді перед дальшими селами ждали вже селянські делегації, які вітали сотню УСС хлібом і сіллю. Для старшин приготовано обід. Стрільці дістали кватири та угощення. Вечором стрілецьким звичаєм на вулиці загула музика, скрипки, гармонія, пішли співи, танці... Командант сотні чот. Савчин списав протокол з усіма названими по імені і прізвищу 33 "большевиками". Показалось, що були це найдіяльніші, найінтелігентніші українські діячі тієї округи, члени УЦРади, кооператори, вчителі, студенти... Селяни дали себе роззброїти, позносили добровільно трохи старої зброї. Зате в мешканні двох поміщиків перевели УСС основніше роззброєння. Забрали добрі рушниці, револьвери, шаблі. Про повищу стрілецьку пацифікацію українських сіл зложили згадані поміщики-москалі скаргу до команданта австрійської дивізії ген. Маренці. Він прикликав до рапорту команданта Легіону УСС сот. Микитку і команданта сотні чот. Савчина і назвав їх "модерними большевиками" та передав їх справу на польовий суд. Внаслідок інтервенції архикнязя Вільгельма судову справу проти обох старшин анульовано, а скомпромітований протоколом проти 33 "большевиків" ген. Маренці відійшов на італійський фронт.

Подібне завдання в тім же часі дістала 3-тя сотня чот. Г.Голинського, якій наказано успокоїти збунтоване населення містечка Добровеличківці та дооколишніх сіл. Населення Добровеличківців вітало сотню хлібом і сіллю. А після того пішла музика, співи й танці. Селяни щиро заприязнились з УССтрільцями та з жалем їх прощали. Було це коло Нової Українки, великого, свідомого села, де була гімназія та багато місцевої інтелігенції. Дивізійна команда також була невдоволена з такої пацифікації та поставила команданта сотні і ще одного старшину під польовий суд. Справу цю анульовано, як і попередню.

Такий стан напружених відносин не втримався б довше і Легіон УСС був би розв'язаний, коли б не особа архикнязя Вільгельма, завдяки якому існування Легіону УСС було збережене. Німецьке і австрійське вище командування отримувало масу скарг і зажалень з тої причини від гетьманської адміністрації та польських і московських поміщиків, і не було задоволене з повищої гуманної поведінки УССтрілецтва з селянством.

Серед УССтрільців скривалося тоді багато українських інтелігентів і селян, що втікали з своїх околиць перед переслідуваннями гетьманських і окупаційних властей. Бували люди і з далекого Лівобережжя та прохали, щоб і туди вислати частини УССтрільців, бо й там широко пішла слава про "правдиве українське військо", Січових Стрільців, що стоїть за народом.

Селяни зверталися також до УССтрільців зі скаргами, проханнями та порадами. Ті справи полагоджував пор. д-р В.Старосольський та не раз виїздив на села особисто провірювати надужиття та списував протоколи, на основі яких робив інтервенції в команді Дивізії, помагаючи селянам.

Громадсько-суспільна праця УСС на Херсонщині і Поділлі

Уся праця УСС вліті 1918 р. на Херсонщині - культурноосвітня, політична, мистецька, гуманітарна й інша відбувалась на очах всього українського громадянства. Добра слава про неї розходилась далеко по всій Україні серед широких мас українського народу.

І найшовся вірний свідок цієї праці УССтрільців, іх починів і діл, сл. п. Софія Тобілевич, вдова по славнім українськім драматургові Іванові Тобілевичеві (Карпенко-Карий), яка з відкритою душею та теплом української жінки, розказала всім про свою зустріч в те пам'ятне літо 1918 р. з УССтрільцями, яких вона назвала "рідними гостями". Вона так пише про працю УССтрільців на Херсонщині:

"Українське Січове Стрілецтво, роздивившись навколо, взялося негайно до праці. Незабаром серед селянства розійшлися чутки одні від одних чудніші: вони вчать... вони лікують... вони посилають своїх людей на роботу в поміч удовам і недужим. За все платять... Поводяться по-людськи... Позаводили крамниці, дають селянам світло, роздають книжки... Щось нечуване робиться від коли світ світом! І справді - селяни не знайшли в цих людях неправди й лукавства проти себе ... Добрі люди. Хороші люди... Таких би нам більше, то не було б цього, що тепер коїться... Послані сюди, щоб нещадно карати винуватців, стрільці замість того помагали людям..."147

А далі в той спосіб змальовує вона культурно-освітню працю УССтрільців серед українського селянства:

"Під проводом старших, з участю знавців свого діла: артистів, співців і музик, позаводили вони виклади шкільної науки для дітей і дорослих, світляні картини, концерти, театральні вистави й народні гулянки. Було творене спільною працею велике діло культури, що зацікавило й привабило до них усю околицю... Чи сподівалася ти, наша нещасна, підяремна степова Україно, небом і людьми забута, чи сподівалась ти колинебудь у своїх селах вітати таких талановитих гостей?.. Учителів... Братів... Що прийшли сюди з єдиним лиш бажанням - не карати, а все, що людина має найкращого - серце, талант, знання - усе віддати на послугу тобі, рідний краю... рідний народе..."148

Софія Тобілевич знала добре про минулу громадську працю УССтрільців в Галичині до війни та про джерела ідейних спонук іхньої праці для народу. З подивугідним знанням справи вона пише про це:

"Всі вони майже селянські діти, яким батьки їх, хлібороби, своїм потом і кров'ю цю освіту по школах і університетах здобували. Вони в Галичині агітували по селах, вибираючи послів до парляменту, організували товариства "Січ" у кожнім майже селі і містечку, закладали "Просвіти" й були дома тією духовою силою, що оживляє, будить і веде перед усьому.

Перше, ніж прийшли в Україну, у героїчних боях на війні і своєю діяльністю у громадському житті, доказали, хто вони, куди йдуть і за що змагаються.

Згуртувавшись під стягом і назвою стародавньої Запорозької Січі, прийшли на Україну, як сини до матері, до якої здавна тужили!.. Прийшли, щоб віддати Україні все, чим багата душа запального юнака та збудити народ України з вікового сну й защепити в його душі перші парості людської і національної свідомости..."149

А згадуючи після довшої розлуки дорогих її серцю Українських Січових Стрільців, вона немов говорить устами всієї степової України:

"Знайте, що й до нині сумує за вами село, куди внесені вами перші проміння національного почуття та освіти і вся інтелігенція степової України, яка дожидала від вас помочі, маючи на увазі ваш військовий досвід і моральну дисципліну... Нехай відомо вам буде, що тужуть за вами й сумують степи України, що стогнуть під копитами чужинного війська... Ваші жертви не пішли на марне. Бо є духові перемоги, що на вазі історії важніші, ніж збройні!"150

Ми подали це цінне свідчення української патріотки, як об'єктивний доказ тої скромної служби, яку протягом кількох місяців 1918 р. прийшлось виконати УССтрілецтву на Наддніпрянщині, в тім тяжкім і понурім періоді української революції. А з другого боку, є воно щирим ствердженням тої правдивої вдячности, що остала в серцях населення степової України до УССтрільців за їх виконаний народний обов'язок.

Для повного образу громадської праці УССтрільців на Україні вліті 1918 р., треба ще згадати про діяльність Комісаріяту УСС в Камянці Подільськім. Завдяки меткості і енергії пор. М.Саєвича, колишнього організатора культурно-освітньої і шкільної праці УСС на Волині, заложено в липні 1918 р. за згодою австрійського командування при губерніяльнім старості в Кам'янці Подільсьюм т. зв. Комісаріят УСС, якого завданням мала бути "допомога при організації шкільництва та при засновуванню і веденню інших культурно-освітніх установ, як рівно ж захист інтересів населення". В такий спосіб сформульовано завдання Комісаріяту в урядових документах, виданих по одиноким співробітникам Комісаріяту подільським губерніяльним старостою С.Кісільовом та командантом 129 бригади ген. май. Банковачем 11 липня 1918 року.151

Усіх співробітників Комісаріяту було 18, з яких десять були приділені до праці при поодиноких повітових староствах Подільської губернії. Ті комісари УСС в більшості працювали вже на культурно-освітній роботі на Волині. Ті члени Комісаріяту, які залишилися в Кам'янці, виконували працю лекторів українознавства на різних курсах, що тут відбувались для урядовців, залізничників, поштовців, учителів, студентів і інших.

Діловим керівником усієї роботи Комісаріяту був пхор. д-р О.Назарук, який видавав відповідні методичні інструкції для тих, що працювали по повітах. Він отримував від них звіти про виконувану культурно-освітню роботу та інформації про стан української національної справи на місцях, про настрої української інтелігенції і селянства, а зокрема про протиукраїнську акцію всяких чужонаціональних елементів (московських і польських), що дістались на керівні місця в тодішній українській державі. На основі тих джерельних та провірених відомостей почали появлятись в галицькій пресі вірні і солідні інформації про тяжке національно-політичне положення на Україні. Відомий був тоді українській публічній опінії відкритий лист д-ра О.Назарука до гетьманського міністра внутрішніх справ Кістяковського за підписом 75-ти українців з Подільської губернії, напечатаний в львівськім щоденнику "Діло" з 28 серпня 1918 р. В цьому відкритому листі подано десятки фактів, які ілюстрували протиукраїнський курс політики гетьманської адміністрації, реакційний терор проти українського селянства, ведений ворожими Українській Державі московськими поміщиками, при помочі повітових старостів та плянову русифікацію всього публічного життя на Україні.

В тих відносинах дуже тяжко було вести на провінції якунебудь незалежну, українську національну працю. Трудно було найти інтелігентних людей до співпраці, бо всі боялися репресій місцевих урядовців-москалів. Знаємо з особистого досвіду, що неможливо було найти в Літині людини, що схотіла б стати головою Просвіти. Усі відмовлялись, ради спокою.

Але не зважаючи на те, культурно-освітні комісари УСС, що перебували по повітах, робили свою корисну роботу. На власну відповідальність, без формально організованих товариств, самі проводили сходинами, закладали бібліотеки і позичали книжки, організували хори, виголошували виклади, та влаштовували курси. Учасників і слухачів було багато. В першій мірі молодь радо горнулася до культурної праці, цікавилась національним життям в Галичині, вчилася співати нових пісень, читала книжки, вивчала історію України.152 Те все робилося в повітовому місті. На селі всяка громадська робота була майже неможлива.

Та національно-освітня праця УССтрільців не подобалась місцевим повітовим старостам і їхнім урядовцям, москалям або полякам. Вони почали обвинувачувати УССтрільців перед австрійською військовою владою, що вони бунтують народ проти існуючої влади та симпатизують з большевиками. А коли комісари УСС почали з успіхом інтервеніювати перед австрійською окупаційною владою і польовими судами в справі арештованих українських патріотів, та багато невинних людей внаслідок цієї інтервенції випущено на волю, тоді УССтрілецтво закінчило свою кар'єру в подільській губернії. Після двомісячного заледве існування Комісаріят УСС розв'язано на домагання гетьманського міністра внутрішніх справ Кістяковського в половині вересня 1918 р., і всіх його працівників у повітах відкликано до УСС, або на іншу працю.

Виїзд УСС з України

Конфлікти між австрійською військовою владою та УССтрілецтвом загострювалися все більше і більше. Невиконування військових наказів ліквідувати селянські бунти, роззброювати села і реквірувати харчі, зв'язок із повстанцями та ворожа постава до гетьманської адміністрації, - мусіли остаточно покінчитися або розв'язанням Легіону УСС, або його перенесенням з України.

Велике невдоволення серед німецького командування та гетьманських кіл спричинила також окрема політика архикнязя Вільгельма, прихильного українській справі, та його популярність серед українського селянства. Авторитет гетьманського режиму був загрожений. Тому німці і гетьманська влада вжили заходів у Відні, щоб Вільгельма позбутися з України.

Коли над Україною нависла загроза протигетьманського повстання, а УССтрільці знову відмовилися йти проти збунтованих селян в одному із дуже неспокійних районів на північ від Єлисаветгороду, тоді австрійське командування перенесло групу архикнязя Вільгельма з України на Буковину.

Дня 8 жовтня покинули УССтрільці Єлисаветгорад і Наддніпрянську Україну, де перебули понад сім місяців у вірній службі для української справи. Пізнали широкі простори своєї батьківщини, яких досі не знали, бачили Чорне море, Дніпро, Хортицю, а багато з них відвідало Київ і Шевченкову могилу. Виросли ідейно за тих сім місяців. І полюбили той народ, що там жиє. 3 сумом виїздили УССтрільці з України. "Треба було бачити прощальні сцени УСС-ів з селянами, коли вони від'їздили з України до Чернівців - прощався щиро й сердечно брат із братом..." - оповідає свідок тих сцен.153

Після прибуття на Буковину - команда УСС з більшістю сотень розмістилися в Чернівцях, Кіш станув в Вижниці, а дві сотні приділено до прикордонної служби, на буковинсько-бесарабській границі.

Українські Січові Стрільці в боротьбі проти Польщі

а) Даремні надії на УСС

Коли з початком жовтня 1918 р. перенесено цілу формацію УСС (фронтові частини, Вишкіл і Кіш) з Херсонщини на Буковину, з тим моментом починає Українське Січове Стрілецтво новий період своєї історії. З одного боку кінчився остаточно той особливий трагізм, що тяжів над ним від 1914 р., а саме підлеглість чужій окупантській силі, а з другого - УССтрільці стали тепер внаслідок міжнародних подій та політичних перемін, важливим національно-політичним і військовим чинником в боротьбі проти другого історичного ворога України, Польщі.

Український політичний провід та Українське Січове Стрілецтво в моменті вибуху світової війни вважали основною і єдиною метою змагань українського народу в тій війні - розгром російської імперії та відновлення політичної самостійности України. Створення перших основ української державности над Дніпром Українською Центральною Радою було здійсненням визвольних плянів УССтрілецтва з 1914 року. Дотеперішня роля Австрії, як союзниці українського народу в боротьбі проти Росії, закінчилася.

УССтрілецтво стануло тепер, після чотирьох років війни, перед новим історичним завданням. Непередбачені події поставили перед ним це нове завдання.

Коли з кінцем 1917 р. воєнна ситуація Центральних Держав почала погіршуватися, а в їх нутрі появилися признаки розкладу й хаосу, гостра економічна криза та численні голодові заворушення, а з другої сторони оживилися ірредентські стремління поневолених народів в Австрії, тоді не було вже ніякого сумніву щодо висліду війни та майбутньої долі Австрії. Після капітуляції Болгарії у вересні 1918 р., програна Центральних Держав стала вже зовсім очевидна.

Серед такої серйозної внутрішньо-політичної та міжнародної ситуації опинилися УССтрільці в початках жовтня 1918 року на Буковині.

Непередбачені воєнні події на фронтах, близький розпад Австрії, несподіване й майже припадкове перенесення Легіону УСС з Єлисавету до Чернівець, були тими передумовами, що дозволили УССтрільцям виконати в найближчому майбутньому їх нове почесне завдання оборони західніх кордонів України та боротьби за західньо-українські землі і їх столицю, Львів.

В тім переломовім моменті українці в Галичині і Буковині приступили до зорганізування збройної акції, щоб революційним шляхом перебрати владу із рук австро-польської адміністрації, та самому створити незалежне життя на своїй етнографічній території.

Ще в половині вересня 1918 р. створено у Львові таємну старшинську організацію, яка підготовляла переворот у Галичині. Однако ж у перших тижнях свойого існування вона була малоактивна, бо всі свої пляни будувала на безпідставній надії стягнення Легіону УСС з України до Львова. В цьому напрямі робила Українська Парляментарна Репрезентація дуже енергійні заходи, а після 18 жовтня також Українська Національна Рада, однако ж, на жаль, без позитивного висліду. Впливові польські кола вирішили не допустити УСС до Львова. Іхні впливи були сильніші і вони перемогли у рішальних австрійських чинників. Легіону УСС не вдалося стягнути до Львова.

Той факт, що австрійська влада і австрійське військове командування відмовились спровадити УССтрільців з України до Львова, збиває фальшиві твердження всіх польських істориків та провідних політиків, немов би Австрія разом з німцями підтримувала українців у Галичині, помагала їм організувати повстання та в тій цілі спеціяльно стягала до Львова і Східньої Галичини військові частини австрійської армії, зложені з Українців.

Перегляньмо деякі польські голоси в тій справі. Юзеф Пілсудскі приписує австрійцям, а зокрема цісареві Карлові, ролю ініціяторів та помагачів у боротьбі українців проти поляків за Львів. Він твердить, що відповідальність за цю боротьбу спадає в значній мірі на цісаря Карла, який спонукав до неї українців. Тим також пояснюється присутність між українцями австрійських і німецьких офіцерів.154

Польський історик Роберт Махрай так говорить про ту справу: "11 листопада більша частина Східньої Галичини находилась у руках українців завдяки прихильности австрійців і німців... Перша допомога для поляків прийшла з Кракова. Відібрано Перемишль, який був зайнятий українцями за допомогою австрійців..."155

Професор історії на Львівському університеті, Ольгерд Гyрка, пише про львівські бої в листопаді 1918 р.: "Галицькі українці, яких підтримувала австрійська влада в тій області на некористь поляків, несподівано заатакували Львів і Східню Галичину".156 Один з найбільших польських щоденників в Америці, "Нови Свят" в Ню Йорку так пише в 1951 р. на повищу тему: "Австрія, яка розпадалася, спільно з німцями видала в підступний спосіб, таємно скликаним русінським бандам місто (Львів) враз з арсеналом і зброєю та амуніцією..."157

Ігнаци Падеревскі, польсько-американський патріот, тодішній прем'єр польської влади, у своїм листі з дня 12 січня 1919 р., висланім з Варшави до Вашингтону, до свойого американського приятеля, полковника Гавзе, політичного дорадника президента В.Вилсона, в такий спосіб представляє воєнну ситуацію в боротьбі за Львів: "Заскочені розбишацькою українською большевицькою армією, жінки і дітвора Львова вхопили за зброю і боронять міста. В данім моменті сила около 80 000 українців, узброєних і виеквіпованих німцями, якими командують німецькі офіцери під начальним проводом австрійського архикнязя Вільгельма Габсбурга, стоїть перед брамами Львова..."158

Свідома неправда, якою послуговувалися члени польської еліти, та яку вони по сьогодні повторюють, тільки для пропаганди та як засіб дипломатичної боротьби проти українців перед західнім світом, є очевидна. Коли б це відповідало дійсності, що австрійські, чи німецькі політичні й військові чинники фактично сприяли тоді українцям, то без сумніву вони в першій мірі були б постарались спровадити в жовтні 1918 р. до Львова Легіон УСС в силі 1500 добре вишколених бойовиків. Якщо б це було сталось, то поляки були б не здобули Львова в 1918 р., і були б програли українсько-польську кампанію. Постій фронтових частин, Вишколу і Коша УСС у Львові, від початку жовтня 1918 р., дав би можливість впродовж трьох тижнів зорганізувати у Східній Галичині, а у Львові зокрема, таку збройну українську силу, яка б уже на самому початку боротьби зліквідувала всякі спроби польського збройного спротиву у Львові, та закріпила український бойовий фронт на західніх кордонах нашої етнографічної території.

Австрія, навіть конаючи, не виявила прихильности до українських національних аспірацій в Галичині. Вона не тільки не бажала дразнити своїх довголітніх сердечийх приятелів, поляків, присутністю УСС-ів у Львові, але навпаки, вона пляново допомагала польській Ліквідаційній Комісії перебрати владу у Львові.

б) Підготова до перевороту

Хоч УССтрільці мусіли погодитись на перебування в той критичний для Львова і Галичини час в далекій від Львова закутині, то вони усвідомили собі свою ролю в грядучих подіях. УССтрільці становили в цій поважній ситуації єдину добре зорганізовану, зразково вишколену та ідейно спаяну українську збройну частину на терені Галичини і Буковини, яка могла рішально вплинути на дальший розвиток нашої боротьби за західні українські землі.

У всіх частинах Легіону УСС почалась таємна організаційна й політична робота. На кількох зборах таємного гурта старшин і підстаршин УСС, в тайні перед своєю командою, обговорено політичну ситуацію та перспективи грядучих подій, усталено їх революційний, протиавстрійський і протипольський характер та визначено самостійницьку, державницьку і соборницьку мету.

До львівського таємного військового комітету, що прийняв нову назву: "Український Генеральний Військовий Комісаріят" увійшли в першій половині жовтня від УСС два нові члени, як його сталі співробітники: пор. д-р В.Старосольський і пxор. Д.Паліїв, які взяли визначну участь в підготовці листопадового перевороту. Зокрема пxор. Д.Паліїв, як організаційний референт Комісаріяту, виробив плян організації перевороту у цілій Східній Галичині та зі сфери нарад і балачок посунув цілу акцію на шлях плянової і систематичної роботи. Як зв'язковий Комісаріяту виконував його доручення серед УСС сот. д-р. Н.Гірняк. Головою Комісаріяту намічено сот. Д.Вітовського і цей обов'язок перебрав він 29 жовтня після приїзду до Львова.

18 жовтня 1918 року зібралась у Львові Українська Констианта в складі українських членів австрійської палати послів і палати панів, галицького і буковинського соймів та по три делегати від кожної української політичної партії Галичини і Буковини. Вона визнала себе Українською Національною Радою і 19 жовтня проголосила резолюції, на основі яких українську етнографічну територію в Австро-Угорщині уконституовано як українську державу в складі австрійської федерації. Не входячи на цьому місці в політичну оцінку тих резолюцій, треба ствердити факт, що значна частина українського громадянства, а зокрема українська студентська молодь, українські соціялісти та Українські Січові Стрільці зайняли до них опозиційне становище. Вони вимагали негайного засадничого проголошення з'єднанни всіх українських земель в одну державу, самостійну Українську Республіку та зірвання державного зв'язку з Австро-Угорською монархією.159

Український політичний провід не був приготований на розвал Австрії, переговорював з віденським урядом, та вірив ще в можливість перетворення Австрії в федерацію національних держав, як це заповів у своїм маніфесті з 16 жовтня цісар Карло.

24 жовтня 1918 р. відбулися в Чернівцях збори старшин Легіону УСС, на яких обговорено тодішнє положення Австрії і зв'язану з тим нашу політичну ситуацію. Збори ті зареагували на львівську конституанту і одобрили опозиційне становище меншости конституанти. Прийнято резолюції, в яких проголошено, що безпосередньою метою наших національних змагань є соборна, вільна, самостійна Українська Республіка.

На тих же зборах доручено сот. Д.Вітовському від'їхатй до Львова, як відпоручникові УСС в Українськім Генеральнім Військовім Комісаріяті та в Українській Національній Раді. Сот. Вітовський мав давати УСС потрібні інструкції і накази. Так найшовся сот. Д.Вітовський, після деяких труднощів, в пору у Львові.

Збори відбулися в тайні перед архикн. Вільгельмом, бо старшини УСС не довіряли йому, як австрійському архикнязеві та близькому родичеві цісаря, і не можна було знати напевно, як він віднесеться до нових подій.

Вкінці затверджено давнішу постанову старшинського корпусу УСС змінити команду Легіону УСС та призначено сот. О.Букшованого на команданта всіх формацій УСС.160

Українське Січове Стрілецтво постановою своїх старшин зірвало в той спосіб остаточно усякі зв'язки з Австрією, узнало себе громадянами і військом соборної і самостійної Української Республіки, визначило власну, українську команду Легіону УСС, та віддало себе до розпорядимости Українського Генерального Військового Комісаріяту у Львові.

в) Листопадовий зрив і львівські бої

Сот. Д.Вітовський, як вище вже сказано, прибув до Львова 29 жовтня і перебрав керму УГВКомісаріяту та провід акції революційного перевороту у Львові і на провінції. Політичний провід, зокрема віденська делегація УНРади та дехто із старшин дораджувади виждати ще якийсь час із активним виступом. Вітовський відкинув рішуче поради відложити переворот і назначив час збройного виступу українських військових сил у Львові на год. 4 ранку 1-го листопада. УГВКомісаріят перейменував себе на "Українську Генеральну Команду", яка була першим штабом Української Галицької Армії. В її склад ввійшли: сот. УСС. Д.Вітовський, отам. УСС С.Горук, пор. УСС Б.Гнатевич, пор. І.Бубела, пор. УСС І.Цьокан, чот. Іванчук і підхор. УСС Д.Паліїв.

УГКоманда на чолі з сот. Д.Вітовським уложила плян зайняття Львова, який точно виконано 1 листопада в означенім часі. Акцією перевороту на провінції керував з рамени УГКоманди пхор. Д.Паліїв, і вона також закінчилася повним успіхом.

Незважаючи на своє ізольоване положення та далеке віддалення від Львова, УССтрільці, завдяки рішальній участі в УГКоманді на чолі з сот. Д.Вітовським, разом з іншими провідними старшинами українцями, стали передовими виконавцями української листопадової революції в Галичині та творцями української державности на західньо-українських землях.

Листопадовий зрив та викликана ним боротьба за Львів були в великій мірі духовим і збройним ділом УССтрілецтва.

Першого листопада 1918 р. надійшла та історична хвилина, яку Вітовський передбачував в Стрию в 1914 р., і в листопаді 1916 р. після ганебного цісарського патенту, і в травні 1917 року в Пісочній, коли УССтрілецтво рішило розформувати Легіон УСС.

Деякі публіцисти й історики вважають Листопадовий Зрив головним політичним і бойовим досягненням УССтрілецтва. Вони переносять увесь тягар історичного значення формації УСС - на листопадові події, вслід за чим навіть дещо перебільшують фактичну ролю УСС в боротьбі за Львів. Вони недоцінюють значення чотирирічної збройної боротьби УСС від 1914 до 1918 р. проти російського імперіялізму та забувають про ідеологічні засновки довоєнного стрілецького руху та УССтрілецтва під час війни, а саме, про його засадниче спрямування проти Московщини, на здобуття політичної незалежности всього українського народу.

Вже першого листопада почали поляки збройний спротив у Львові та в наступних днях продовжали і поширювали його. Українські сили у Львові були заслабі. Відсутність УССтрільців в перших трьох днях боротьби за Львів була вирішальною для дальшого її висліду.

Щойно третього листопада прибув під Львів перший транспорт УСС з Чернівець в силі 800 людей, під проводом нового команданта УСС сот. О.Букшованого. На вулицях Львова йшли вже завзяті бої з поляками. Дня 4-го листопада прибула під Львів решта Легіону. Після кривавих дводенних вуличних боїв, в яких брали участь усі сотні УСС, прочищено багато вулиць, зайнятих ворогом, та здобуто або зайнято важні будинки, що становили потім основні заборола бойової лінії, яка ділила Львів на дві частини.

Такими заборолами, коло яких ведено бої, і які обсадиди й боронили УСС, були: Цитаделя, Оссолінеум, касарні Фердинанда, будинок сойму, касарні поліції при вул. Казимирівській, стація Підзамче, міська різниця, касарні при вул. Яблонівській і низка інших будинків. Особливо криваві бої велися за соймовий будинок і Цитаделю. Легіон УСС був головною військовою частиною, на якій спиралась вся бойова акція у Львові. Ні разу не вдалось ворогові переломити українського фронту на відтинках, які займали УСС.

Коли 21 листопада команда українських військ була змушена під натиском значно переважаючих сил ворога рішитись на евакуацію Львова, тоді цей наказ відвороту стрінувся з рішучим протестом старшин УСС. Вони вважали, що наказ відступу зі Львова є передчасний, бо загрозливу ситуацію можна ще зліквідувати.

г) Облога Львова, Вовчухи і Чортківська офензива

Коли ж, не зважаючи на це, дано наказ нашим військам відійти до Курович для реорганізації, тоді УСС всупереч наказові стрималися під Львовом, де почали негайно самочинно організувати облогу Львова. За ініціятивою і переважно силами УСС твориться бойова група "Схід" та з південної сторони група "Старе Село", які відбивають наступи польських відділів зі Львова. Скріплені присланими з краю частинами, УСС переходять до наступу, значно зближаються до Львова та зменшують перстень довкола міста.

З моментом плянової облоги почалась дійсна організація Української Галицької Армії. Її основною, найкраще зорганізованою та вишколеною частиною, були УСС. Тому від самого початку існування УГА стає Легіон УСС її бойовою основою, а в майбутніх боях показався одним з її найкращих відділів. Довша, систематична національно-виховна і військово-вишкільна праця не пішла намарно. Українські Січові Стрільці стають зразковими кадрами та прикладом вояцької постави для інших частин УГА.

Ці вояцькі і бойові прикмети УСС виступили тепер тим виразніше, бо у власній державі відійшла на задній плян політична роля УСС. УСС стали частиною єдиної націонадьної армії, стали вояками української держави, нарівні з іншими стягами. Політична роля УССтрілецтва скінчилася. Та все таки, в тяжких моментах нашої визвольної боротьби, довелося ще УССтрілецтву забирати слово.

В складі УГА формація УСС прийняла нову назву: "Бригада УСС", яка обнимала один полк піхоти з трьома куренями, один полк артилерії з чотирма батеріями польових гармат та одною батерією 10 цм. гавбиць. Крім цього мала бригада скорострільні частини, технічну і кінну сотні. В запіллі були Кіш і Вишкіл. Командантом бригади УСС був сот. О.Букшований, командантом полку піхоти сот. 3.Носковський, а командантом полку артилерії от. д-р Я.Воєвідка. Командантами куренів були: 1-го пор. О.Іванович, 2-го сот. Б.Білинкевич, З-го пор. С.Іваницький.

В двох перших офензивах на Львів 27 грудня і 11 січня брали УСС рішальну участь і здобули підльвівські місцевості Пасіки Зубрицькі, Лапаївку, Скнилів, Сокільники та дійшли до Личакова й Кульпаркова. Головної цілі цих наступів не осягнено, Львова не здобуто. Українські сили були заслабі, щоб фронтовим наступом сфорсувати сильно укріплені комплекси мешкальних і промислових будинків на периферіях великого міста.

Після досвіду двох невдалих наступів Начальна Команда УГА, перевівши реорганізацію і перегрупування військ, підготовила третю офензиву на Львів, на основі зовсім нового пляну, який передбачував в першому свойому етапі відрізання Львова від заходу, через зайняття залізничої лінії між Львовом і Перемишлем. Головне бойове завдання в цьому пляні припало Бригаді УСС, яка в тій цілі відійшла на відтинок групи "Рудки".

Та третя, т. зв. "Вовчухівська" офензива, почалася 16-го лютого сильним артилерійським вогнем, після чого бригада УСС зайняла в бою важні для дальших операцій села Вовчухи і Долиняни, положені при залізничій лінії Львів-Перемишль. Переїзд по тім шляху став майже неможливий. Протинаступ поляків відбито. В тім критичнім для поляків моменті антантська місія Мирової Конференції під проводом ген. Бертельмі вимусила на українцях перемиря, яке поляки використали для скріплення свойого захитаного фронту. Після перемир'я, яке в дійсності було уплянованою французами допомогою полякам в їх скрутнім воєннім положенні, на воєнній нараді, що відбулася 6 березня в Рудках в приявності начального команданта УГА ген. М.Омеляновича-Павленка, вирішено продовжати офензиву, а бригаді УСС, як окремій бойовій групі, приділено важливе завдання в офензивних операціях.

Дня 7 березня по полудні пішли до наступу 1 курінь УСС під командою пор. О.Івановича і Гуцульський Курінь під командою чот. УСС Г.Голинського та після завзятого бою відбили забрані поляками попередньо Долиняни й Вовчухи, і перерізали залізничу лінію коло Родатич. Польські війська на цьому відтинку розгромлено. Оба курені здобули 350 полонених, 30 скорострілів, 6 гармат, два міномети та багато воєнного матеріялу. Піонерська сотня УСС під командою пор. Котлярчука основно зруйнувала залізничий шлях між Вовчухами і Городком. Дня 8 березня бригада УСС зайняла Братковичі і Бургталь, та з'єдналася з відділами 1-го корпусу, що рівночасно наступали з півночі. Після того бригада УСС враз з групою "Городок" вдарили сильним бойовим фронтом на польські становища над Верещицею, щоб зайняти Городок Ягайлонський. УСС здобули Гартфельд, Галичанів і Речичани. Група "Городок" серед кривавих боїв вдерлася рівночасно на передмістя Городка та здобула Черляни. Під рішучими ударами українських куренів захитався польський фронт. Наближався розгром поляків та здача Львова.

В тім критичнім моменті, коли велися вирішальні бої за Городок, дістали поляки з Заходу велику військову допомогу. Українці припинили офензиву. Під переважаючими силами ворога, українські війська були змушені здати всі місцевості, здобуті в тій офензиві. Усі геройські та криваві зусилля бригади УСС і других українських груп, пішли нінащо.

Пролом польського фронту під Вовчухами це найбільший подвиг УГА за перших кілька місяців її протипольської кампанії. Доконали його УСС, виповнивши блискуче доручене їм завдання. Бої за пролом залізничого шляху і здобуття Городка належать до найбільш кривавих в історії УГА. Зокрема бригада УСС понесла в них дуже великі втрати в убитих і ранених. Після Маківки і Лисоні; - стали Вовчухи третім пам'ятним місцем в історії збройного чину УСС.

Жалко, що ця блискуча перемога стрілецької зброї, яка повинна була корисно вирішити долю західньо-українських земель, закінчилася невдачею. Сьогодні немає вже сумніву, що плян Начальної Команди УГА, на підставі якого після пролому звернено головні сили до наступу на Городок, а не на Перемишль і лінію Сяну, був помилковий.

Під час великої польської офензиви, що почалася 15 травня, при переважній участі зорганізованої і командованої французами армії Галлера, бригада УСС була при відвороті 2-го корпусу його ар'єргардом та серед боїв відступала через Бібрку, Свірж, Бережани, Підгайці, Соснів - на Чортків.

В перших днях червня зібралася ціла УГА в південно-східній закутині Галичини. Положення було безвихідне. Окружені ворогами, без амуніції, розгромлені кількакратно переважаючими силами ворога, війська УГА зірвалися звідси на несподіваний героїчний чин: розпочали т. зв. Чортківську офензиву, здобуваючи 8-го червня Ягольницю і Чортків. Бригада УСС належала до перших ударних груп, що наступали на Чортків з південного сходу. 10 червня перекинено бригаду УСС на допомогу 1 корпусові під Теребовлю, де ворог був найсильніший. Під Ласківцями і Вербівцями УСС в нічному бою розгромили польський полк, та сміливими ударами допомогли 1 корпусові наступати на північ. Блискучим подвигом визначилася бригада УСС у бою під Денисовом і Купчинцями, ліквідуючи спробу 3-ої дивізії легіонів впасти на зади УГА та вдарити на Підгайці. 15 червня 2-ий і 3-ій курені бригади УСС вдарили на польські становища під Купчинцями, а 1-ий курінь перервав ворожу оборонну лінію коло Ходачкова, впав на зади ворога і спинив його резерви, що йшли на допомогу. Поляки відступили, невиконавши своїх плянів.

Після успішного бою під Купчинцями перенесено бригаду УСС під Бережани, де вона одержала завдання співдіяти з півночі при оточенні Бережан. Вечором 20 червня рушили УСС до наступу на сильно укріплені польські становища в Гиновичах і рішучим ударом у рукопашнім бою проломили дві оборонні лінії ворога. Нагальні польські протинаступи заломилися в вогні стрілецької артилерії під командою от. Я.Воєвідки. Поляки тої ж ночі залишили Бережани. Під Нараєвом зайшов на зади польських військ ІІ курінь УСС та, замкнувши шлях відвороту, розгромив їх.

Останній більший бій у Чортківській офензиві звели УСС під Дунаєвом, де вони віднесли світлу перемогу над познанськими і легіоновими відділами. Тут також відзначилася стрілецька артилерія.

Через цілковитий брак амуніції УГА, підійшовши на 50 км. під Львів, мусіла спинити дальшу офензиву, а під натиском кількох нових польських дивізій, почала серед ар'єргардних боїв пляново відступати на схід. Бригада УСС під час відвороту була охороною ІІ-го корпусу. 16 липня 1919 р. перейшли УСС річку Збруч в селі Кудринці, після дев'ятимісячної збройної боротьби з польськими наїзниками.

Переходом за Збруч закінчився окремий період історії УСС, започаткований полк. Дмитром Вітовським з товаришами, у Львові 1-го листопада 1918 р.

Епілог епопеї Українських Січових Стрільців на Великій Україні

Після нерівної боротьби проти західнього ворога, УСС з сумом покидали свої рідні сторони, ту дорогу для них частину батьківщини, де вони народилися, зросли та звідки зірвалися в 1914 р. до високого лету за волю України. Та рівночасно вони заприсягнули в глибині своєї душі, що ще вернуться туди, як переможці і визволителі.

Висловом того глибокого зворушення та тих тяжких настроїв, що їх в тому історичному моменті наших визвольних змагань пережили УСС та вся Українська Галицька Армія - була одна з найкращих стрілецьких пісень, що постала в тому часі. Це була популярна вже тепер між українським народом пісня Р.Купчинського: "Ой та зажурились, Стрільці Січовії, як Збруч річку проходили..."

УССтрільці перейшли тепер на Наддніпрянщину, яку вони вже минулого року в інших умовах добре пізнали і полюбили та де залишили тривкі плоди своєї семимісячної жертвенної праці Вони були вповні свідомі своїх нових завдань і обов'язків, які тут уже давно виконували їх товариші, в Києві зорганізовані, Січові Стрільці.

Бригада УСС стала на довший постій в Кам'янці Подільському. Політичне і воєнне положення на Наддніпрянщині було в тому часі незвичайно тяжке. Внаслідок натиску большевиків всі війська Директорії УНР скупчилися в районі Кам'янця Подільського. Тут зібралась і вся УГА. Зорганізовано спільний провід обох українських армій, якого завданням мало бути їх об'єднання та одне керівництво бойовими діями.

В перших днях серпня розпочали об'єднані українські армії офензиву на Київ. УСС залишилися в Кам'янці, як запас наступаючих армій. Коли українські війська вже наближалися до Києва, 27 серпня спрямовано бригаду УСС на праве крило Дієвої Армії, щоб відтяти відворот большевицьким військам, які хотіли передертися з Одеси на північ. Бригада УСС з іншими частинами Дієвої Армії УНР та УГА розбила большевиків під Христинівкою та забрала в них багато воєнного майна. Визначилися при цьому особливо кіннота УСС.

В дальшому поході зайняли УСС Умань, де стрінулися з відділами отамана Махна, який воював тоді проти Денікінців. Штаб бригади УСС старався спонукати махнівців до об'єднаної акції проти Денікіна, але безуспішно. Тут у районі Уманя стрінулися УСС вперше з частинами Денікінської армії, з якими зведено завзяті бої. В тих боях видатно помагало УССтрільцям свідоме селянство Уманщини. Під тиском переважаючих ворожих сил бригада УСС відійшла за річку Буг. Під Ладижином окружила денікінська кіннота бригаду УСС, яка з великими втратами пробилася на Жмеринку.

Коли надійшла пізня осінь, положення українських військ погіршилось, та стало майже безнадійне. Українські війська, оточені з усіх сторін ворогами, від півночі большевиками, від сходу і півдня денікінцями, а від заходу поляками і румунами, почала безпощадно нищити страшна пошесть тифу. Вона поширювалась серед загалу нашого вояцтва через брак ліків та забирала тисячі жертв. У районі Вінниця-Жмеринка лежало кільканадцять тисяч хворих на тиф бойовиків УГА. Тяжка зима і голод утруднювали боротьбу з тим лихом. Бригада УСС, незважаючи на жертвенну працю її лікаря пор. д-ра В.Свідерського, віддала також багато дорогих жертв цьому страшному ворогові.

Пролунали тоді останні звуки славної стрілецької пісні... Історична трагедія УГАрмії, що зломила нінащо її бойову силу через смерть десяток тисяч вояків, вилилася в повній жалю і суму мелодії - пісні:

Засумуй, трембіто, та по всьому світу,
Що пропало галичанам сорок тисяч цвіту.
Засумуй трембіто, що галицька сила
Та від Збруча по Славуту трупом застелила.

В тій трагічній ситуації Начальна Команда УГА рішилася на розпучливий крок і заключила 6 листопада військовий договір про перемир'я з Командою Добровольчої Армії. Хоч цей договір урятував в деякій мірі тисячі стрільців УГАрмії перед неминучою смертю, то з другого боку, він викликав погані політичні наслідки у внутрішніх українських відносинах та спричинив глибокий розкол і недовір'я між галичанами і наддніпрянцями. УССтрільці болюче відчували та переживали цю національну драму та ясно і одверто висловлювали свій жаль з приводу шкоди для ідеї соборности та всеукраїнської єдности в той історичний момент. Вони не дали себе полонити ніяким настроям ні підшептам, спрямованим проти ідеї української державности і соборности, з якого боку вони не походили б.

УССтрільці розуміли особливий трагізм тодішнього положення та об'єктивно оцінювали всі причини, що його викликали. Вони не поділяли тих політичних тенденцій, що сепарували долю Східньої Галичини від українського материка, та які випливали із недовір'я у власні сили українського народу. УССтрільці рішуче засуджували політичні комбінації В.Панейка в Парижі з представниками реакційної Росії та поборювали прихильників тої політики серед галицьких кіл на Україні. Вони були послідовними соборниками та однодумцями свойого духового провідника, полк. Дмитра Вітовського, який, перебуваючи в Парижі в травні і червні на Мировій Конференції, разом з д-ром М.Лозинським та делегатами Директорії УНР, Сидоренком і Шульгином, рішуче відкидали та поборювали шкідливі для української справи політичні концепції В.Панейка і С.Томашівського.161

І тому дуже правильною вважаємо думку Л.Лепкого, яку він висловив в статті з нагоди 11-их роковин смерти полк. Д.Вітовського, який згинув в летунській катастрофі 8 липня 1919 р.: "Трагічна смерть Вітовського під Ратибором тісно в'яжеться з пізнішою трагедією УГАрмії. Бо коли б не згинув Вітовський, то хто зна, яка була б її дальша доля..."162

Не може бути найменшого сумніву, що сильна авторитетна індивідуальність та ясний національно-державницький світогляд Вітовського, були б успішно протиставилися психозі зневіри та шкідливим політичним сугестіям деяких старшин-чужинців.

Але з другої сторони УССтрільці протиставилися також усім зневажливим обвинуваченням про "зраду галичан" та неслушним закидам під адресою УГАрмії, які не брали під увагу того виїмкового положення, в якому тоді найшлася УГА.

Бойові частини бригади УСС перебували тоді в околиці Браїлова на північ від Жмеринки. Вишкіл та Кіш поміщувалися в районі Ялтушкова.

Звідси відступила бригада УСС на південь в околицю Бершаді. Тиф шалів далі. Серед тяжкої зими та голоду залишалося на шляху відступу багато хворих без помочі. Щоб рятувати рештки УГАрмії, яка не діждалася від командування Добровольчої Армії сподіваного відпочинку та стояла на порозі повного знищення, у Вінниці заснувався т. зв. Революційний Комітет, який розпочав переговори з большевиками. 12 лютого 1920 р. підписано перемир'я з командуванням ХІІ-ої совєтської армії.

Дальший похід УГА спинився. Пошесть тифу зменшилась. Багато виздоровців вернулося до бригади, яка збільшила свій стан. З весною покращав також моральний стан стрільців. Бригада УСС знову віджила.

На основі уміщеної в договорі з большевиками постанови про реорганізацію УГА, переведено основні зміни в бригаді УСС. Утворено т. зв. І Бригаду Червоних Українських Січових Стрільців (на місце давнішого ІІ-го корпусу), в склад якої увійшли крім бригади УСС, також частини 3-ої та 7 -ої бригад. Бригада УСС стала тепер 1-им піхотним полком під командою сот. З.Носковського, 3-тя бригада - 3-ім полком, командант сот. П.Бакович, а 7-ма бригада - 7-им полком, командант сот. Р.Волощук. Командантом полку артилерії став от. Ю.Шепарович. Під командою сот. Скацеля сформовано дивізіон кінноти в складі двох сотень. Комісарем бригади був призначений М.Баран, комуніст, колишній сотник УСС. Якийсь час командували бригадою полк. Шаманек, а після нього сот. Білинкевич.

Колишній І-ий корпус переформовано на 2-гу бригаду, ІІІ-ій корпус на 3-тю бригаду. Кожна з тих новоутворених бригад приділена була до різних большевицьких дивізій. 1-у бригаду УСС приділено до 44-ої дивізії, що стояла в районі Чуднова.

Про тодішні переживання і настрої УССтрільців оповідає старшина Н.Н.: "Умовини співпраці з большевиками, зокрема для старшин, були прикрі. Червоне командування вперто звертало увагу на большевицьку активізацію бригади УСС і в тому напрямі йшов невпинний натиск... Та було в нас при УСС велике почуття відповідальности за збереження української збройної сили, бо відчували ми надто добре, що як довго вона існуватиме, так довго актуальною залишається наша справа, ціль наших кривавих важких змагань. Перебули ми, УСС, школу за Австрії, не одно перетерпіли, щоб лиш удержати в руках зброю на слушний час. Гаслом нашим стало і тепер: Витримати за всяку ціну, зберегти армію в трудних умовинах соціяльної революції, працювати над її збільшенням і скріпленням. Тому і відхід на фронт весною 1920 р. повітали ми радісно, надіючись змін на краще".163

"Зберегти і врятувати свою збройну силу та витримати за всяку ціну до слушного часу", це - на думку тодішнього УССтрілецтва один з основних мотивів, що керував поведінкою УГАрмії в чотирикутнику смерти, та який вияснює м. інш. її приневільну, коротку співпрацю з большевиками. УССтрільці відчували своє перебування в союзі з большевиками - як моральну муку, яку треба перетерпіти до слушного часу. В тому часі згинув від кулі большевицького комісаря б. командант артилерії УСС - от. д-р Я.Воєвідка, що вславився в протипольській війні.

Великою моральною полегшою для УССтрілецтва було в тих тяжких часах надзвичайно прихильне відношення до нього всього населення околиці Чуднова. Населення відітхнуло там, де галицькі частини перебрали фронт. Селяни щиро гостили в себе стрільців та доставляли їм харчі з власного почину. В першій половині квітня УСС відбили від поляків в протинаступі село Сербинівку коло Чуднова, в якім згинули кілька стрільців. Після похорону уладили місцеві селяни на цвинтарі для 500 стрільців величаву гостину-тризну, та щиро їх угощували. У лаштували це незвичайно культурно та організовано. Один поручник УСС дякував в імені УССтрілецтва селянам із Сербинівки за їх сердечне відношення до УСС. Як у минулому, так і тепер черпали УССтрільці із своїх зв'язків з народними масами ту вічно живу моральну силу, що кріпила їх в найтяжчих хвилинах зневіри й упадку духа.

Коли 24 квітня почалася польська офензива на Київ, - 2-га і 3-тя бригади покинули фронт, довідавшися, що з польськими військами йде українська армія. Цей відступ двох галицьких бригад, допоміг польським військам розбити та проломити фронт большевицьких дивізій. Але з другого боку це спричинило арештування багатьох старшин УГА, які находились у Києві й на тилах большевиків, та вивезення їх до концентраційного табору в Кожухові під Москвою. Багато українських старшин там розстріляно, а ще більше померло з голоду. Із старшин УСС згинули в тім часі ген. О.Микитка, от. С.Горук, сот. Р.Дудинський, пор. І.Цяпка, чот. Є.Ясеницький і інші.

Бригада УСС зброї не кинула. В дальшім наступі поляки вдарили на Козятин. 25 квітня почала бригада УСС відворот, щоб уникнути окруження, та серед тяжких боїв із переважаючими силами ворога відступила в напрямі Бердичева. "Цей Відворот був анабазою бригади УСС, останнім її бойовим походом" - оповідає очевидець. Серед безупинної загрози оточення, окремі її частини втратили зв'язок, та в завзятих боях продирались крізь ворожі сили.

2-ий курінь УСС перейшов на лівий берег Дніпра, а 3-ій курінь УСС та частини 3-го і 7 -го полку перебилися на Немирів та включилися в склад армії ген. Омеляновича-Павленка, в її 5-ту Херсонську дивізію, якою командував от. Долуд.

І-ий курінь УСС, з обозом бригади і частиною кінноти перейшов через Бердичів до містечка Махнівки, де стояв штаб та різні відділи 44-ої дивізії. Тим часом 30 квітня польська дивізія ген. Ромера оточила Махнівку та відрізала куреневі шлях відвороту. І-ий курінь УСС під командою сот. М.Чичкевича пішов до наступу на обсаджений ворогом залізничний шлях Козятин-Вінниця. Під сильним і рішучим ударом ворог подався. УСС очистили залізничий шлях, здобули скоростріли та забрали полонених, між ними шефа штабу дивізії Ромера. Прориву не використано, бо інші частини не надійшли з допомогою. Поляки рyшили до протинаступу. Зав'язався останній бій в історії УСС.

Учасник цього пам'ятного бою оповідає про це так: "Сот. Чичкевич держав позицію для проходу нашої артилерії... Війська противника рушили до протинаступу. Впало тоді ще доволі стрільців. Гинули вони тепер вже не як вояки на полі битви, а як глядіятори без надії на якусь згадку про себе. Бились лиш за саму вояцьку честь УСС".164

В цьому бою попав у вир бойової метушні обоз бригади УСС. Тоді то вивернувся також віз з дорогоцінним архівом УСС. Пропали там рукописні матеріяли до визвольної війни, пропало до 900 цінних фотографічних негативів. Багато рисунків і етюдів. Пішло намарне багато воєнної праці Пресової Кватири УСС. Пропала там і бібліотека оркестри УСС, ноти, партитури і оркестральні композиції.

Так трагічно, але з вояцьким достоїнством, закінчила бригада УСС своє існування. Поки сил стало боролися УССтрільці за волю України. Зі зброєю в руках, до кінця чесно виконали вони свій стрілецький обов'язок.

Як один із стягів Української Армії поділила бригада УСС спільну долю визвольних змагань українського народу. Ту саму відповідальність несло УССтрілецтво за стан нашої визвольної справи та той самий обов'язок виконувало, як і інші українські військові частини. Ту саму трагедію пережили УССтрільці після нашої невдачі, як і інші їх товариші зброї. Однаково цінну жертву крови складало УССтрілецтво від вересня 1914 р. для ідеї української державности, як і всі другі українські курені, полки, бригади і дивізії кілька років пізніше.

 

------------------------------------------------------------------

[45] Дослівний текст маніфесту подаємо на підставі праць: 1) Д-р Кость Левицький. Історія політичної думки галицьких українців 1848-1914. Львів, 1926, стор. 720-722. 2) Вістник Союза визволення України, ч. 2. Відень 27 жовтня 1914, стор. 8.

[46] Альбом УСС. Львів 1936, стор. 15.

[47] "Вістник Союза визволення України", ч. 1. Відень 5 жовтня 1914, стор. 1.

[48] "Вістник Союза визволения України", ч. 1. Відень 5 жовтня 1914, стор. 2.

[49] Д.Донцов і М.Залізняк ще в 1914 р. вибули із "Союзу визволення України" та до кінця війни зовсім окремо вели політичну роботу по стороні Центральних Держав.

[50] Після реферату студ. Євгена Яворівського, на тему: "Самостійність України і наші домагання в межах Австрії" піднесено в дискусії, що ми не можемо безумовно всі свої пляни будувати на тому, що буде робити Австрія. Як наші дороги зійдуться, то не будемо відкидати подаваної нам допомоги. Повну волю і економічну рівність могтимемо осягнути аж тоді, коли будемо мати свою незалежну українську державу. Згідно з провідною думкою реферату і дискусії - ухвалено резолюцію, що говорить про: "конечність здобуття Самостійної України ,як державного організму, зложеного з усіх трьох частин української землі, що підлягають тепер Росії, Австрії і Угорщині". ("Шляхи", Львів, 1. ХІ. 1913, чч. 8-9, стор. 103-104).

[51] "ВСВУ", ч. 9-10. Відень, лютий 1915. Стаття: "Перед новими завданнями", стор. 6.

[52] Д.Дорошенко. Мої спомини про недавне-минуле. Частина 1, Львів, 1923, стор. 16.

[53] Maurice Paleologue. An Ambassadors Memoirs. London, 1923, том І, стор. 213, 214.

[54] О.Лотоцький. "Сторінки минулого", частина третя. 1934, стор. 279.

[55] Євген Чикаленко. "Щоденник" (1907-1917). Львів, 1931, сторінки: 448,453,484.

[56] Д.Дорошенко. "Мої спомини про недавне минуле", частина 1. Львів, 1923, стор. 14.

[57] В.Винниченко. "Відродження нації", частина І. Київ-Відень, 1920, стор. 37,38.

[58] Дивись: "Нова Рада", Київ, 16 травня 1917, ч. 29. Цит. за ВСВУ, з 25 листопада 1917, стор.756.

[59] В.Винниченко. "В чем наша сила?", журнал "Украинская Жизнь". Москва, липень 1915 р.

[60] П.Стебннцький. Украина й Украинци. Петроград, 1917, стор. 42-43. За В.Дорошенком. ВСВУ, з 25 листопада 1917, ч. 178.

[61] Осип Гермайзе. Матеріяли до історії українського руху за світової війни. "Український Археографічний 3бірник", том перший. Київ, 1926, стор. 271-354.

[62] Діяльність "Союзу Визволення України" здобула собі поважні симпатії на Україні. В квітні 1915 р. відбулася в Києві нарада діячів українських соціялістичних організацій, яка вповні одобрила діяльність і політичну позицію СВУ та її самостійницьку плятформу. Представннк цієї групи діячів Євген Голицинський двічі виїздив нелегально за кордон в 1915 і 1916 рр., та нав'язав особистий контакт з президією СВУ. Справу нелегального переїзду Є.Голицинського за кордон, організував особисто д-р Лев Ганкевич, перебуваючи тоді в Софії, як представник СВУ.

[63] Юліян Охримович. Розвиток української національно-політичної думки. Львів, 1922, стор.ІХ, Х.

[64] М.Галущинський. "З Українськими Січовими Стрільцями". Львів, стор. 123,124.

[65] Ту саму справу австрійської присяги вирішили польські легіоністи багато легше і простіше. Боячись брати на себе політичну відповідальність за зложену присягу, вони оперлися на вождівськім принципі своєї формації, перенесли рішення цієї тяжкої проблеми на свого вождя Пілсудського, зажадали від нього видання відповідного наказу. "Не буду входити" - говорить Пілсудскі - "в мотиви мойого поступовання, досить, що я прийняв ту відповідальність на себе й видав наказ зложити присягу" (розуміється - австрійської формули). Józef Piłsudski. Pisma zbiorowe. Tom IV. Warszawa, 1938, стор. 216.

[66] Малий чисельний стан УСС у світовій війні не дав можливости поставити більшу формацію УСС під час листопадових боїв за Львів, що спричинило втрату Львова та дальший некорисний розвиток польсько-української війни. Також київські СС коли б мали хоч би два-три рази більшу кількість старих УСС-ів - були б змогли причинитись до кращого висліду боротьби за нашу державність.

[67] Микола Голубець. Рік грози і надій - 1914. Львів, 1934, стор. 104.

[68] Микола Опока. Рік тому (Спогади УССтрільця). ВСВУ. Відень, 6 січня 1916, ч. 61-62, стор. 3.

[69] Микола Опока. Цитов. твір, стор. 3,4.

[70] Микола Опока. Вістун. ВСВУ. Відень, 19 березня 1916, ч. 83-84, стор. 191.

[71] Цей лист і кілька інших листів Д.Шабали до УСС С.Ріпецького - були друковані на сторійках віденського "Діла" в першій половині 1915 р., куди пересилав до поміщення відписи цих листів, старшина цензурного уряду у Відні - чотар Гриць Микитей.

Д. Шабала ще під час війни виїздив з доручения Союзу Визволення України на Наддніпрянщину підпільним шляхом для організації і пропаганди. Згадує про це також П.Феденко в своїй книжці "Ісаак Мазепа", Лондон, 1954, стор. 18,19. Він каже: "З одного табору полонених прибув у Катеринослав у час війни молодий робітник Дмитро Шабала і приніс інформації про роботу Союзу Визволення України".

[72] Іван Кожушко. На Стрипі і Ценівці з "другого боку". "Свобода", Джерзі Ситі, 12 жовтня 1954, ч. 196.

[72а] На цьому місці треба зазначити, що перша думка і плян видавництва періодичного органу української молоді, яка найшлася в рядах УСС, належить колишньому голові Союзу Середньошкільних Драгоманівських Громад у Львові, УСС, Василеві Даниловичеві. Він сам слабого здоров'я, внаслідок тяжких воєних трудів поважно занедужав і при кінці жовтня 1914 р. виїхав з Карпат на лікування до Відня. Там він зайнявся відновленням органу молоді "Життя". В тій справі зв'язався з кол. членами організації, які служили при УСС, та почав уже збирати матеріяли до першого числа журналу.

В листі до УСС М.Опоки на фронт в Карпатах, з 9 листопада 1914 р., він, м. ін., писав: "Дорогий Товаришу! Видаю "Життя"... фінансова трудність цілковито відпадає. Випуск буде присвячений Українським Січовим Стрільцям. Прошу дуже, чим скорше, прислати матеріяли до видавництва. Прошу також дуже прислати мені адреси тих, які могли б придатися до співробітництва... Не загирюйте ж діла... Прошу про це переказати один другому. Здорові були! Василь Данилович". (Оригінал листа у власнім архіві).

На жаль, "Життя" не вийшло, бо Даниловнч помер 17 листопада, тиждень після написання листа до Опоки.

[73] Оригінал листа в архіві Братства УСС.

[74] Т. Демчишин. Пам'яти чотаря УСС Івана Балюка. ВСВУ. Відень, 31 жовтня 1915, ч. 43-44.

[75] ВСВУ. Відень 24 квітня 1915, ч. 15-16, стор. 16.

[76] На підставі матеріялів Б.Гнатевича про бої на Маківці, використаних в творі О.Думіна "Історія Легіону УСС". Львів, 1936, стор. 118-121.

[77] ВСВУ, май-червень, 1915, ч. 19-20, стор. 5.

[78] Те саме, стор. 11,12.

[79] Те саме, стор. 23.

[80] Те саме, стор. 4.

[81] Олександер Доценко. Невідома сторінка з легенди про Українських Січових Стрільців. Календар Червоної Калини на 1934 р. Львів, стор. 46-47.

[82] Літопис Червоної Калини. Річннк 1930, ч. 9.

[83] Д-р Кость Левицький. Історія визвольних змагань галицьких Українців з часу світової війни 1914-1918. Львів, 1928, стор. 156-158.

[84] ВСВУ, май-червень, 1915, ч. 19-20, стор. 6.

[85] Микола Опока. Вістун. ВСВУ, 19 березня 1916, ч. 83-84, стор. 190.

[86] І Б. Українські стрільці під Галичем. (Лист з поля). ВСВУ, червень-липень, 1915, ч. 21-22, стор. 7,8.

[87] Т.М.Шевченкове свято у Варпалянці. ВСВУ, 1915, ч. 19-20, сторінки 12,13.

[88] Теофіль Мелень. Український Легіон. ВСВУ, 24 квітня 1915, ч. 15-16, стор. 8,9.

[89] Велика більшість тих героїв, УСС, які впали в бою на Маківці - це були гуцули. Їх геройські подвиги в тому бою є документом слави цього українського племені.

[90] Польова сторожа.

[91] ВСВУ. Відень, 3 жовтня 1915, ч. 35-36, стор. 5.

[92] сина Івана Франка.

[93] З денника Горука, на підставі цит. твору Думіна, стор. 149.

[94] О.Думін. Цит. твір, стор. 150.

[95] ВСВУ. 14 листопада 1915, ч. 47-48, стор. 14,15.

[96] Д-р Кость Левицький. Історія визвольних змагань. Частина 1. Львів 1928, стор. 256-257.

[97] ВСВУ з 12 вересня 1915 р. ч. 29-30, стор. 1.

[98] Микола Опока. Рік тому. ВСВК, 6 січня 1916 р., ч. 61-62, стор. 4.

[99] Свої соборницькі мрії закріпив М.Опока геройською смертю в тім же вимріянім ним залотоверхім Києві.

[100] О.Думін. Цит. твір, стор. 316.

[101] С.К. За Плавчою Великою. Літ. Черв. Кал. 1931, ч. 7-8, стор. 17.

[102] Тамара Петрова. Уривки із щоденника. Рік 1919. Літ. Черв. Кал., 1930, ч. 2, стор. 14.

[103] Софія Тобілевич. "Рідні гості", Ню йорк 1954, стор. 43.

[104] М.Гайворонський. "Одна пісенька". "Новий Шлях", Саскатун, 6 січня 1941. В.Внтвицький. "Михайло Гайворонський", Ню йорк, 1954, стор.89.

[105] Л.Ревуцький. "Галицькі пісні", Київ, 1928. В.Витвицький, як вище.

[106] З.Лисько. "В обороні стрілецьких пісень". "Український Самостійник", Мюнхен, 12 грудня 1954, ч. 50.

[107] М.Заклинський. "А ми тую стрілецькую славу збережемо", Львів, 1936. Частина І, стор. 139.

[108] Н.Гірняк. Організація і духовий ріст УСС. Филаделфія, 1955, сторінки 56-58.

[109] М.Заклинський. Цит. твір, ч. І, стор. 142.

[110] Чотар УСС Михайло Гаврилко, відомий український мистець-скульптор, це визначна постать серед УССтрілецтва. Уроджений в старокозацькій родині 1882 р. на хуторі під Полтавою, покінчив школу мистецтва в Миргороді та почав студіювати в Вищій Школі Мистецтва в Петербурзі. Став членом Революційної Української Партії. В 1905 р. з доручення організації переїхав до Львова, звідки вертався на Україну. Арештований на кордоні попав в тюрму, де сидів 6 місяців. Звідси втік та працював нелегально на Полтавщині і Київщині. Опісля знову перейшов до Львова. Студіював в Академії Мистецтв в Кракові п'ять років, при фінансовій допомозі НТШ. Брав участь у конкурсі будови пам'ятника Т.Шевченка в Києві. Працював в студентських організаціях та в стрілецьких товариствах у Львові. З вибухом війни став членом стрілецької мобілізаційної комісії у Львові та вступив до першої сотні УСС. В перших місяцях війни працював з рамени Союзу Визволення України в таборах російських полонених вояків українців. В травні 1915 р. відійшов на фронт в ранзі чотаря та брав участь в боях під Болеховом, Викторовом, Галичем, Золотою Липою, Стрипою, Настасовом, як командант піонерського відділу. Був дуже люблений і популярний серед УССтрілецтва. Про його перебування в рядах УССтрільців було відомо київській царській поліції, яка згадує про нього в своїй, цитованій нами вище записці "об украинском движении за 1914-1916 годы".

[111] ВСВУ, 6 січня 1916, ч. 61-62, стор. 2.

[112] Чим є для України Шевченко? ВСВК, 12 березня 1916, ч. 81-82, стор. 162.

[113 Іван Кожушко. На Стрипі і Ценівці - з "другого боку". "Свобода", Джерзі Ситі, 12 жовтня 1954, ч. 196.

[114] Василь Дзіковський. "Коло Потутор", Відень 1917, стор.12.

[115] О.Думін. Цит. твір, стор.182.

[116] От. Горук мав на думці тяжку зневагу австрійської команди, кинену УССтрільцям після бою 14 серпня.

[117] О.Думін. Цит. твір. ст. 186.

[118] Іван Кожушко. Цит; спогад.

[119] Битву на Лисоні змальовано на підставі праць Б.Гнатевича і О.Думіна та власних спогадів автора.

[120] Частину фронту над Золотою Липою - між Дикими Ланами і Мечищевом, займав в тому часі турецький XV корпус, що межував із становищами полку УСС.

[121] ВСВУ з 1 жовтня 1916, ст. 634-635.

[122] ВСВУ з 12 листопада 1916, ч. 124, подає повний текст цісарського патенту.

[123] ВСВУ з дня 17 грудня, 1916, ст. 823.

[124] ВСВУ, 18 лютого 1917, ч. 138, стор. 113.

[125] Д.Дорошенко. Історія України 1917-1923., том І, Ужгород 1932, ст. 17.

[126] Подана О.Думіном в "Історії Легіону УСС", д-ром Б.Гнатевичем в "Іст. укр. війська", вид. Тиктора і в Альбомі УСС дата 17 березня 1917 р., як день вимаршу Легіону УСС з Вишколу на фронт під Бережани - є помилкова. Доказ: лист з Жидачева з 8 березня, лист з Бережан з 11 березня та оригінальний ранній звіт 6-ої сотні пор. Орзи з 10 березня в місці постою в Бережанах. (Документи в приватнім архіві автора). Крім цього в Листі втрат Легіону УСС, поміщеній у повищій праці Думіна на стор.337-365, подано правильно прізвища і дати ранення на фронті в Куропатниках в днях 11 і 16 березня: віст. Л.Українця, стр. Ф.Сенчука і стр. М.Савечка.

[127] На підставі заподань свідка, чет. УСС П.Постолюка.

[128] Д-р Н.Гірняк. "Кіш УСС", Календар Черв. Калини на 1935 р., ст. 53.

[129] ВСВУ з дня 5 серпня 1917 р., ч. 162, стор. 508.

[130] Осип Думін. Цит. твір, стор.242. Іван Німчук. "Українська військова організація в днях перевороту, Відень 1922.

[131] Н.Гірняк. Організація і духовий ріст УСС. Филаделфія 1955, ст. 66.

[132] Мирон Заклинський. Цит. твір, частина І, стор. 137,140,141.

[133] Чого прийшли Німці на Україну? Розмова з М.С.Грушевським. Київ, 1918.

[134] М.Грушевський. "Ілюстрована Історія України". Київ 1918, стор.563.

[134а] Д-р Кость Левицький. Великий зрив, Львів 1931, стор. 60,61.

[135] Мирон Заклинський. "А ми тую стрілецьку славу збережемо!". Львів, 1936, частина ІІ, стор. 56.

[136] Мирон Заклинський. Цит. твір, частина ІІ стор. 57,58.

[137] Те саме, стор. 13,15,17.

[138] Мирон Заклинський. Цит. твір, частина ІІ, стор. 20,21.

[139] Ген. Всеволод Петрів. "Уривки зі споминів". Кал. Черв. Калини на р.1929, стор.38.

[140] Остап Луцький. "На Великім Лузі". Календар "Просвіти", нар. 1926, Львів, стор. 111,112.

[141] М.Заклинський. Цит. твір, частина ІІ стор. 46.

[142] Архикнязь Вільгельм не був командаитом Легіону УСС, ані не йшов з ним на Україну, бо щойно за Одесою приділено УСС до його групи. Також не належав він до старшинського корпусу УСС. Тому його титуляція: "сотник УСС" або "полковник УСС" - не є правильна.

[143] Ген. В.Петрів. Цит. уривки зі споминів, стор. 35.

[144] Д-р С.Шухевич. "За гетьманських часів в Одесі". Кал. Черв. Калини на 1931 рік, стор. 47.

[145] Д-р В. Щуровський. "Українські Січові Стрільці на Запоріжжу". Кал. Ч. К. на 1929 р., стор. 43.

[146] М.Заклинський. Цит. твір, ІІ част., стор. 49.

[147] Софія Тобілевич. Цит. твір, стор 18,19.

[148] С.Тобілевич. Цит. твір, стор. 19,21.

[149] Те саме, стор. 29.

[150] С.Тобілевич. Цит. твір, стор. 43.

[151] Оригінальний наказ команди 129 бригади з 11 липня 1918 р. в архіві автора.

[152] В нашому архіві є листи тодішньої молоді, писані пізніше з Києва 1922 р. до Галичини, в яких зі щирою вдячністю згадується про працю УСС в Літині на Поділлю вліті 1918 р.

[153] Пполк. О.Доценко. Цит. спогад, стор.50.

[154] Józef Piłsudski. Pisma zbiorowe. Tom 10. Warszawa, 1938, стор. 178.

[155] Robert Machray. Тhe Poland of Pilsudski. New York 1937, стор. 71,73.

[156] Olgierd Gorka. Outline of Polish History. London 1945, стор.64.

[157] Lwów - "Grod Orląt", "Nowy Swiat", 22 вересня 1951, New York. (Dodatek tygodniowy).

[158] Charles Phhillips. Paderewski, the story of a modern immortal. New York 1934, стор. 375.

[159] Велика історія України. Львів-Вінніпег, 1948, стор. 792.

[160] Відомости про збори старшин УСС в Чернівцях 24 жовтня 1918 р. та політичну акцію УСС перед 1 листопадом подано на підставі: а) інформацій отамана УСС Т.Рожанківського, б) статті Р.Кyпчинського: "За рідну землю. На Львів". Календар УНСоюзу на 1929 р., стор.49-50. в) Д-ра В.Гнатевича: "Українська Галицька Армія" в книзі "Історія Українського Війська", Львів 1936, стор.475. Також: Никифор Гірняк. Перед листопадовим зривом. "Наш Львів", Ню Йорк 1953, стор. 142,143.

[161] Д-р О.Назарук. Рік на Великій Україні. Відень 1920, стор.315. О.Доценко. Літопис Української Революції. Том ІІ, книга 4, 1923.

[162] Л.Лепкий. В річницю смерти полк. Дмитра Вітовського. Літопис Черв. Калини, 1930, VІІ-VІІІ, стор. 3.

[163] Не подаємо прізвища автора, бо не знаємо де він.

[164] Те саме.