III. УКРАЇНСЬКІ СІЧОВІ СТРІЛЬЦІ

"До боротьби за волю України"!

З вибухом першої світової війни відкривається новий період історії Українського Січового Стрілецтва. Дотеперішній етап стрілецького руху був ідеологічною та військовою підготовою до майбутнього збройного виступу Українських Січових Стрільців проти Росії та одночасно приготовив психологічно наш політичний провід та цілу суспільність до цього важливого и відповідального діла. З моментом вибуху війни починається властива історія збройного чину УСС, тої першої новітньої бойової формації українського народу, що виступила до безпосередньої, активної боротьби проти нашого історичного ворога - Москви із зброєю в руці та започаткувала наші визвольні змагання.

Хоч український загал із вдоволенням, а навіть з деяким одушевленням сприйняв вибух війни проти Росії, - то він її покищо не бажав, ані до неї достаточно не підготовився. Війна вибухла по волі великих держав, і кожна з них мала свої власні інтереси і пляни. Зокрема, безпосередньою метою Центральних Держав не було визволення російської України та створення української держави. Ніхто не хотів за Україну воювати та ніхто не виставляв на початку війни політичних цілей, зв'язаних з Україною. Австрійська влада не інтересувалась Україною під Росією та взагалі не мала зрозуміння для міжнародного значення української справи. У всякому разі визволення України не грало такої ролі у воєнній програмі Австрії і Німеччини, як завоювання Галичини і Буковини в воєнних плянах російського імперіялізму, який вважав галицьку Україну російською землею, а її завоювання і прилучення до Росії вважав за головну ціль війни. Метою Осередніх Держав було тільки таке осдаблення Росії, щоб могти забезпечити собі корисний і тривалий мир. Про розбиття, чи розвал Росії вони взагалі не думали.

У Львові 2 серпня 1914 року зорганізувалась центральна політична організація: "Головна Українська Рада", в якій об'єдналися всі три головні українські політичні партії в Галичині: національних-демократів, радикалів і соціяльних-демократів. В цей спосіб створено єдину політичну репрезентацію українського народу в Австрії під час світової війни.

Головна Українська Рада з ініціятиви та при співучасті стрілецької Секції Українського Січового Союзу, львівських організацій Січових Стрільців та Сокола-Батька у Львові - вже на своєму першому засіданні вирішила зорганізувати корпус воєнних добровольців для боротьби проти Росії - під назвою: "Українські Січові Стрільці". Дотеперішні головні управи наших стрілецьких і руханкових організацій об'єднались в окремий орган т. зв. "Українську Боєву Управу" при ГУРаді, яка стала верховною владою над Українськими Січовими Стрільцями та перебрала в свої руки всю ініціятиву та відповідальність за УСС.

В обличчі великих історичних подій та кривавих змагань, що мали відбуватися в першу чергу на українських землях, а в яких мали брати участь по обох сторонах ворожого фронту в мундурах займаницьких армій сотки тисяч молодих українців, і в яких повинна була вирішитись доля українського народу - все свідоме українське громадянство в Австрії, яке мало можливість вільного вислову своїх почувань і домагань, стануло одностайною лавою під своїм єдиним національним проводом.

Велика переломова історична хвила, хоч дещо заскочила наш народ, то все ж таки застала його настільки приготованим, що не могло тоді вже бути в нікого найменшого сумніву про те, що робити, та за що боротись. Одна, єдина думка, що глибоко вкоренилася в душах мільйонів свідомих українців, з непереможною силою диктувала всьому українському народові під обома займанщинами єдине бойове гасло: "До боротьби проти історичного ворога України, проти Росії, за розбиття московської імперії, за визволення поневоленого українського народу з московської неволі, за вільну самостійну українську державу!" Це, що недавно ще було програмою безпосередньої дії тільки в рядах стрілецьких організацій та серед частини української суспільности, стало тепер загальним постулятом цілого народу.

Як виразник думок і домагань українського народу в вільнім світі - Головна Українська Рада проголосила в тому історичному моменті свій маніфест 3 серпня 1914 р.⁴⁵

МАНІФЕСТ ГОЛОВНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ РАДИ

Український Народе!

Надходить важна історична хвиля. Важиться доля держав і народів. Нічого не вдіяли всі зусилля дипломатії, щоб удержати в Европі мир. Буря війни суне на Европу і ніщо її не спинить.

Суне отся буря передовсім на держави, в склад яких входить український нарід. Український нарід належить до тих народів, на які війна і її наслідки наляжуть найбільше.

В таку хвилю нарід, що хоче жити, мусить мати одну думку і одну волю і ту свою волю перемінити в діло, яке заважило би в історії держав і народів.

І тому всій хвилі, представники українського народу в Галичині, всіх політичних напрямків, які лучить один національний ідеал, зібралися в ГОЛОВНУ УКРАЇНСЬКУ РАДУ, яка має бути висловом одної думки і одної волі українського народу і показувати йому дорогу до діла, яке жде його в теперішній хвилі.

Ми не є прихильники війни, ми разом з цілим культурним світом уважаємо мир найціннішим добром людськости. Але бувають в історії держав і народів хвилі, коли війна являється неминуча. І коли не можемо війни відвернути, то мусимо старатися, щоб ті жертви, яких вона від нас вимагає, не пішли намарно, щоб кров батьків принесла добро дітям.

Дорога, яка веде до сього, ясна.

Війни хоче цар російський, самодержавний володар імперії, яка є історичним ворогом України. Царі російські зломили Переяславський договір, яким вони зобов'язалися були - шанувати самостійність України, - і поневолили вільну Україну. Царська імперія протягом трьох століть веде політику, яка має за ціль відобрати поневоленій Україні національну душу і зробити український нарід частю російського народу. Царський уряд відобрав українському народові його найсвятіше право, - право рідної мови. В царській Росії нинішнього дня найбільше поневолений - український нарід.

І коли Росія хоче війни, то говорить з неї та ненависть, яка червоною ниткою тягнеться через усю історію сеї імперії, що з московського князівства, загарбуючи все нові землі, поневолюючи народи, - розрослася в кольос, який від ряду літ загрожує загально-европейському мирові і загально-людському поступові, культурі і життю народів.

Та ненаситність царської імперії загрожує також нашому національному життю. Історичний ворог України не може спокійно дивитися, що не вся Україна в його руках, що не весь український нарід стогне поневолений під його пануванням, що існує часть української землі, де український нарід не є винятий з-під права, де він може жити своїм національним життям.

І тому наша дорога ясна.

Вже під час попереднього австрійсько-російського напруження - з'їзд найвизначніших діячів усіх українських партій Галичини, який відбувся у Львові 7 грудня 1912 р., заявив, що з огляду на добро і будучність українського народу, на випадок оружного конфлікту між Австро-Угорщиною і Росією, ціла українська суспільність однозгідно і рішучо стане по стороні Австро-Угорщини, проти російської імперії, як найбільшого ворога України.

Так і теперішня хвиля кличе український нарід стати однодушно проти царської імперії, при тій державі, в якій українське національне життя знайшло свободу розвитку.

Дотеперішня пасивність австро-угорської політики супроти затій російського царизму була все визискувана на шкоду інтересів австро-угорської монархії і її народів, а передовсім на шкоду самостійного національного розвитку нашого народу. І тому тепер нашим святим обов'язком є покласти всі свої сили на жертвеннику боротьби за будучність рідної країни.

Побіда Австро-Угорської Монархії буде нашою побідою. І чим більше буде пораження Росії, тим швидше виб'є година визволення України.

Український Народе! Тільки той нарід має права, що вміє іх здобути. Тільки той нарід має історію, що вміє її творити рішучими ділами.

Головна Українська Рада кличе Тебе до діла, яким Ти здобудеш нові права, утвориш новий період в своїй історії, займеш належне місце в ряді народів Европи.

Нехай же цей поклик знайде відгомін в кожнім українськім серці! Нехай збудить в нашім народі давнє козацьке завзяття! Нехай вся наша суспільність буде не тільки видцем, але як найдіяльнішим учасником грядучих подій! Нехай віддасть всі свої матеріяльні і моральні сили на те, щоб історичний ворог України був розбитий!

До бою - за здійснення ідеалу, який в теперішню хвилю з'єднює ціле українське громадянство!

Нехай на руїнах царської імперії - зійде сонце вільної України!

Львів, 3 серпня 1914 р.

За Головну Українську Раду: д-р Кость Левицький, голова - Михайло Павлик, Микола Ганкевич, заступники голови, - д-р Степан Баран, секретар. Члени: Микола Балицький, Іван Боберський, Іван Кивелюк, д-р Микола Лагодинський, д-р Михайло Лозинський, Теофіль Мелень, Володимир Темницький, д-р Кирило Трильовський, д-р Володимир Старосольський, д-р Льонгин Цегельський.

В три дні після проголошення повищого історичного маніфесту Головної Української Ради, після того, як Австрія виповіла війну Росії, - появився дня 6 серпня 1914 р. спільний мобілізаційний заклик Головної Української Ради і Української Боєвої Управи до українського народу - ставати до збройної боротьби в ряди Українських Січових Стрільців та складати пожертви на закупно зброї і санітарного устаткування. Згідно з тим закликом громадянство мало закладати громадські мобілізаційні комітети.

Цей заклик наводимо нижче, пропустивши тільки організаційну частину.⁴⁶

ГОЛОВНА УКРАЇНСЬКА РАДА ДО ВСЬОГО УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ!

Гряде великий час, вибила слушна година!

Здіймається пожежа війни, в якій тріснуть кайдани, що давили поневолені народи. В сій пожежі кується будучність України.

Настав слушний час, день нашого воскресення. В сей час українськнй нарід кличе синів своїх до бою за волю України. В сей час нема жертви, яка для нас могла б бути завелика. В сей час одноцілі є наші думки і бажання, однодушні та тверді мусять бути наші діла.

Однодушним рішенням Головна Українська Рада з'єднала начальні управи всіх досі в нас існуючих стрілецьких і руханкових організацій в Українську Боєву Управу.

Українська Боєва Управа стає одинокою старшиною організації українських добровольців, яка одержує назву Українських Січових Стрільців.

В її руки зложила Головна Українська Рада верховну владу над Українськими Січовими Стрільцями, а від Тебе, Український Народе, жадаємо карности і послуху.

Тому взиваємо весь Український Нарід дати Українській Боєвій Управі силу, яка потрібна, щоб викувати будучність України. Взиваємо всіх, хто тільки здатний, молодих і старших, інтелігенцію, селян, міщан і робітників, - наскільки вони не обняті мобілізаційним наказом ц. і к. армії, - ставати однодушно в лави Українських Січових Стрільців під прикази Української Боєвої Управи.

Український Народе!

Гряде время, якого давно не було. Зближається давно вижидана хвиля, що долю українського народу віддає в руки самому народові. Тепер або ніколи добудемо собі волю! Тепер або ніколи виборемо собі свободу! Або станемо панами своєї землі, або полишимося надалі в чужім ярмі.

В тім вага хвилі, що самі можемо рішати про свою долю та власними руками добувати можемо собі свободу. Від нашої готовости, від наших діл, від нашого завзяття і нашої сили залежить тепер наша будучність. Тому кличемо до Тебе, Народе: До зброї! З оружжям в руці зміримося з відвічним нашим ворогом, з царизмом!

З оружжям в руці постоїмо за наші права, честь і будучність!

Стрічаймо великий час, як ялося Великому Народові.

Нехай же через весь край котиться наш поклик! Нехай пориває до бою всіх, і тисячі нехай стануть в ряди Українських Січових Стрільців!

Бо пора се великая єсть!
У завзятій важкій боротьбі.
Ми поляжем, щоб славу і волю і честь,
Рідний Краю здобути Тобі.

Львів, 6 серпня 1914 р.

ГОЛОВНА УКРАЇНСЬКА РАДА

Президія: Д-р Кость Левицький - голова; Михайло Павлик, Микола Ганкевичзаступники голови; д-р Степан Баран - секретар.

Члени: Микола Балицький, Іван Боберський, Іван Кивелюк, д-р Микола Лагодинський, д-р Михайло Лозинський, Теофіль Мелень, Володимир Темницький, д-р. Кирило Трильовський, д-р Володимир Старосольський, д-р Льонгин Цегельський.

Українська Боєва Управа:

Секція акції: Теодор Рожанковський - начальник, Дмитро Катамай - заступник начальника, д-р Михайло Волошин, Михайло Геник.

Секція організації: д-р Кирило Трильовський - голова, д-р Степан Шухевич - заступник голови, д-р Кость Бірецький, Іван Боберський, Дмитро Вітовський, Сень Горук, Володимир Темницький.

Одночасно із Головною Українською Радою, яка була репрезентацією австрійських українців, зорганізувалася у Львові з початком серпня 1914 р. політична репрезентація українців із Східньої України - "Союз Визволення України". В його склад увійшли політичні емігранти з Росії, що перебували в момент вибуху війни в Австрії. Вони належали до різних політичних партій. Ця група існувала вже кілька років до війни, але щойно тоді вона оформилась і почала діяти публічно. Була це загально-національна, безпартійна організація, яка діяла в імені українського народу в Росії. Її метою було розбиття Росії і створення незалежної української держави на землях, - відібраних Осередніми Державами від Росії. Для пропаганди українських самостійницьких домагань, вона задумала повести широку пропагандивну і політичну акцію серед европейських держав і народів. Її основною провідною ідеєю була орієнтація на власні сили українського народу. Та тому, що її безпосередньою метою була поразка російської імперії, вона вважала Центральні Держави союзниками української справи в тій війні проти Росії. Союз Визволення України працював весь час свойого існування в найближчім контакті з політичною репрезентацією галицьких українців, з Головною Українською Радою та Українською Боєвою Управою. Зокрема, як побачимо пізніше, стояв він в дуже дружніх і сердечних відносинах із Українськими Січовими Стрільцями, що з свого боку обдаровували цю організацію українців з-під російської займанщини надзвичайним довір'ям та глибокою пошаною. Впродовж війни розвинув СВУ живу та корисну працю для української справи.

В цій спільній акції українців обох займанщин належить шукати початків соборних визвольних змагань українського народу за власну державність у новітній добі його історії.

Зараз на початку війни виступив Союз Визволення України з такою політичною деклярацією, яку наводимо в скороченні.

ПЛЯТФОРМА СОЮЗУ ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ

Українські землі по обидва боки австро-російського кордону є не тільки одним з головних теренів сучасної европейської війни, а також одною з причин і предметом війни.

Українці добре розуміють, що у війні цій ходить головно про їх долю, ходить про те, чи в результаті війни український П'ємонт в Австрії буде знищений, чи українське національне життя розцвіте також по той бік Збруча, аж за Дніпро і над Чорне море, і тому не можуть зоставатися німими свідками теперішніх подій, а голосно і рішучо підносять свої неоспоримі права на національну самостійність.

Об'єктивна історнчна конечність вимагає, щоб між західньою Европою і Московщиною повстала самостійна українська держава. Потрібно це для осягнення і утривалення европейської рівноваги...

В зрозумінні цієї історичної конечности російські українці покликали до життя центральну загально-національну організацію, яка взяла на себе репрезентацію під теперішню хвилю національно-політичних і соціяльно-економічних інтересів українського народу в Росії. Організацією цією є Союз Визволення України.

В Союзі репрезентовані всі ті політичні напрями, що стоять на становищі державної самостійности українського народу, а реалізацію своїх національно-політичних і економічних стремлінь в даний момент зв'язують з розбитям Росії у війні.

Національно-політнчною плятформою Союза є державна самостійність України.

Одночасно зі збудованням самостійної української держави має бути переведена радикальна аграрна реформа на користь селянства. Є це основний економічний постулят Союза Визволення України.

Союз Визволення України в своїй діяльності стоїть в контакті з австрійськими українцями.

Вірячи в остаточну побіду австро-угорської і німецької армій і в розбиття Росії, вірять українці і в те, що на руїнах російської імперії, цієї тюрми народів, встане ВІЛЬНА САМОСТІЙНА УКРАЇНА.⁴¹

Як бачимо - постулят самостійної української держави, це не було гасло тільки "галицьких сепаратистів". Qого речником, - як видно із цитованої вище плятформи - став у вільнім світі "Союз Визволення України". Український народ в Росії, позбавлений умовами політичного режиму змоги проявляти себе як самостійна національна індивідуальність, тим самим позбавлений своїх національних "легітимованих" репрезентантів, найшов у СВУ свойого заступника перед вільним світом.

"Союз Визволення України" звернувся до всіх народів Европи з апелем за моральну підтримку для поневоленого українського народу. Він поставив перед світом справедливу вимогу створення самостійної української держави і за здійснення цього гасла повів енергійну працю серед багатьох народів, зв'язуючи українську справу з ідеалами европейської демократії та інтересами свободи, цивілізації і світового миру. Ці свої домагання проголосив він в окремім заклику: "До громадської думки Европи", на всіх мовах европейського континенту.

Наводимо основні уступи цього заклику, виданого 25 серпня 1914 року:⁴⁸

ДО ГРОМАДСЬКОЇ ДУМКИ ЕВРОПИ!

Безпримірна визиваюча політика Росії спровадила на цілий світ катастрофу, рівної якій історія майже не знає. Ми, українці, сини великого народу, поділеного між Австро-Угорщиною і Росією, і нечувано гнобленого царизмом, свідомі, про що розходиться в цій війні. 3овсім не про якусь гегемонію "германства" чн "слов'янства". Війну веде культура з варварством. Війну ведеться тому, щоб остаточно зламати силу ідеї всемосковства, що принесла необчислимі шкоди цілій Европі та загрозила її добробут і культуру.

Використовуючи зі злою волею політичну сліпоту слов'янських народів, зробила Росія ідею, знану під фальшивим назвищем "панслявізму", знаряддям своїх агресивних плянів. Ця ідея розторощила вже Україну як самостійну державу, розбила Польщу, ослабила Туреччину, а в останніх роках кинула свої сіті навіть на Австро-Угорщину. Брамою, через яку мав увійти тріюмфуючий панмосковітизм до Австро-Угорщини, щоб її розторощити, мала бути Галичина. Наш народ розділений між дві держави, мав служити Росії до того, щоб уможливити царизмові опанування Дарданелів та Константинополя, куди дорога провадить по рецепті російських дипломатів через Відень.

Ми - українці з Росії, що злучилися в "Союз Визволення України", ужиємо всіх наших сил для остаточного обрахунку з Росією. В цих важких часах, в котрих наша нація по обох боках кордону готується до остаточної боротьби з нашим смертельним ворогом - звертаємося з цим покликом до цілого цивілізованого світу! Нехай світ поможе нашій слушній справі! Ми звертаємося з цим глибоким переконанням, що українська справа є рівночасно справою европейської демократії. Европа доти не прийде до сили, доки не буде вільна від грози інвазії царизму, доки не буде певна своїх культурних набдань, доки на широких степах України не повстане забороло проти Росії!

Великі жертви, які наш нарід приніс в своїй боротьбі з Росією в протягу соток літ, дають нам право моральне жадати уваги та зрозуміння цивілізооаного світу для нашої справи, для незалежности України!

Щоби в часах - коли на побоєвищах, що на них проливають свою кров тисячі українців, рішається судьба народів Европи, не зісталося чужим для Европи повне зрозуміння нашої справи, звертаємося з отсим покликом до громадської думки всіх народів, яких політичні інтереси в цій великій хвилі спільні з інтересами свободи і цивілізації.

За "Союз Визволення України":

В.Дорошенко, Д.Донцов,⁴⁹ М.Меленевський, О.Скоропис-Йолтуховський, М.Залізняк, А.Жук.

Вслід за цим закликом, представники Союзу, як амбасадори українського національного проводу під час війни, почали в багатьох европейських столицях живу пропагандивну і дипломатичну працю в інтересі українського народу. Отсим започатковано новий період в розвитку української справи, як міжнародної проблеми. Уже найближчі місяці принесли несподівані успіхи в цій праці.

А тою силою, що пригадала світові про існування українського народу та була кріпкою моральною основою для дипломатичної праці Союзу, - була збройна боротьба та пролита в Карпатах кров Українських Січових Стрільців.

Наведені вище історичні документи є найвірнішим висловом думок, домагань та плянів політичного проводу українського народу в моменті вибуху першої світової війни. Вони ясно змальовують його політичне положення та відношення до займанницьких держав напередодні війни. Ситуація була дуже проста. Не могло бути в тім часі двох думок про те, хто наш ворог, а хто союзник, - чого нам сподіватись у тій війні, які завдання українського політичного проводу, які його домагання, та яким способом належить за них боротись. Усі думки і пляни відповідальних провідників, як також настрої і сподівання свідомої частини українського громадянства поза межами Росії, були в той час вислідом довголітнього розвитку нашої політичної думки, на яку складався століттями нагромаджений досвід у тяжкій боротьбі українського народу за своє існування. Український політичний провід сказав своє слово про відношення українського народу до воєнного конфлікту. Він мав готову і досить легку відповідь.

Не була це якась продумана в довгих дебатах деклярація, яка обнимала б усякі застереження, недоговореності, чи сумніви, як рівно ж не була це сервілістична заява льояльности і вірности своїй займаницькій владі із надіями на ласку після закінчення війни. - Був це ясний, безпосередній і рішучий вияв власного українського національного "вірую", було це коротке всім свідомим українцям зрозуміле гасло: історичний і найбільший ворог України, що грозить їй загладою, - Росія, мусить бути переможена і розбита, а на руїнах царської імперії має повстати вільна, самостійна Україна. Її треба здобути власними руками та власними силами, і тому український народ мусить бути об'єднаний одною думкою й одною волею.

Українська орієнтація, власні сили, національна єдність

Такого змісту голос пролунав на весь світ від українського народу в перших воєнних маніфестах і проклямаціях українського політичного проводу. Провідною думкою цих заяв було підкреслення українського інтересу, української рації, українських ідеалів та, - що найголовніше, - власної української відповідальности в тій війні за свою долю. В тих декляраціях і маніфестах висловлено українськуорієнтацію. І це було найважніше місце історичного маніфесту Головної Української Ради.

Воно звучало: "Тільки той нарід має права, що вміє їх здобути. Тільки той нарід має історію, що вміє її творити рішучими ділами... Зближається давновижидана хвиля, що долю українського народу віддає в руки самому народові. Тепер або ніколи добудемо собі волю. В тім вага хвилі, що самі можемо рішати про свою долю та власними руками добувати можемо собі свободу. Від нашої готовости, від наших діл, від нашого завзяття і нашої сили залежить тепер наша будучність".

Оця основна думка маніфесту і проклямацій надає їм особливого історичного значення. З огляду на те, що загал українського суспільства в Австрії, з причини довголітнього льоялізму, непідготованости народних мас та неактуальности постуляту української державности - до світової війни бачив усе своє спасіння під опікою австрійської конституційної монархії, - то проголошення тепер самостійницької ідеї власних сил та власної української орієнтації віщувало великий зворот у політичній думці українського суспільства. Тут виразно стверджено, що тільки від самого українського народу, від діл і завзяття, а головно від його сил и залежить його майбутнє, воля України, Вільна Самостійна Україна. Сказано тут те саме, про що вже давно перед тим вчив нас Іван Франко, що нам як нації ніхто не поможе, і на нікого нам не треба надіятись, бо тільки те, що здобудемо власною працею та власними жертвами, буде нашим правдивим надбанням.

Зі становища тодішніх українських національних інтересів та української державної ідеї - в моменті вибуху світової війни було ясно, що весь український народ у своїм інтересі мусів рахувати на поміч Австрії, і тому повинен станути по стороні Осередніх Держав як союзник, щоб спільними силами розбити історичного ворога України - Росію. Тільки через розбиття чи послаблення Росії військами Центральних Держав було можливим відвернути загрозу завоювання москалями Галичини і визволити Україну. Та це льояльне відношення українського народу до Центральних Держав належить розглядати як відношення союзників, зв'язаних спільними інтересами боротьби проти спільного ворога. В справі нашого відношення до Австрії - широкі кола українського громадянства, передусім Січове Стрілецтво, молода генерація інтелігенції, жіноцтво та багато визначних діячів, вже на довго до війни мали свою окрему виразну самостійницьку думку (резолюції зборів жіноцтва в грудні 1912 р., журнал "Відгуки", резолюції загального студентського з'їзду в липні 1913 р., постанови з'їзду українського радикального студентства в жовтні 1913 р.,⁵⁰ організації Січових Стрільців і інші). Вони прийняли в основі доцільність участи українців по стороні Австрії на випадок її війни з Росією, - але виразно застерігались, що ми можемо бути союзниками Австрії тільки до того часу, доки наші дороги сходяться і доки цей союз є згідний з нашими національними інтересами та не суперечить нашій національній гідності й достоїнству.

Найкраще була вияснена тоді ця важлива, та зактуалізована з вибухом війни проблема нашого відношення до союзників, а в зв'язку з тим і питання ведення нашої визвольної боротьби власними силами - в офіційнім органі "Союзу Визволення України", в числі з місяця лютого 1915 р., де проаналізовано цю засадничу справу. Там м. інш. написано так:

"Не сміємо забувати, що чужа поміч не звільняє нас від обов'язку числити на самих себе, не лишень в першій мірі, але уважати власні сили наші виключно певною, постійною та незмінливою підставою успіху... Сподіватися, що могучі союзники схотять і могтимуть зостатися на все союзниками в нашій боротьбі тому, що є ними нині, - значить будувати на пливаючій бистро ріці, як на твердім непорушнім грунті...

Наше значення як міждержавного чинника залежить прямо та безпосередно саме від власної нашої сили...

Лише коли будемо сильні самі, могтимемо сподіватись помочі від других. Бо народам не дає ніхто помочі, як дається з милосердя милостиню жебракові, - а помічну руку подається народові, який сам проявить свою силу і тим докаже рацію свого жипя, своїх стремлінь та домагань. Так отже чужа поміч збільшує наші сили, але не зменшує обов'язку творити та розвивати наші власні сили".⁵¹

Таке розуміння нашої співпраці з Австрією в світовій війні поділяв увесь український самостійницький табір, а зокрема Українське Січове Стрілецтво, що в тім дусі продовжало традицію передвоєнного стрілецького руху та з вибухом війни виступило як нова, політично-військова формація. Та довголітній льоялізм українського політичного проводу та широких кіл старшої української інтелігенції в відношенні до Австрії - залишив свої глибокі сліди на психіці українського громадянства під час війни. Воно змішувало часто інтереси австрійської монархії з інтересами українськими. Більшість австрійських українців думала, що Осередні Держави мають спеціяльні симпатії до України та особливу охоту помогти політичним змаганням українців. Тому так легко можна було заспокоїти домагання українців усякими фальшивими обіцянками віденської влади. Ці внутрішні суперечності політичної думки спричинювали деякі кризи внутрі українського громадянства, але рівночасно формували й закріплювали українську незалежну державницьку ідеологію.

І ще один, дуже важливий, момент треба підкреслити в цім історичнім зриві нашого народу. Це була та стихійна єдність усього свідомого й організованого українства, усіх політичних партій і організацій, без огляду на їх програми, світоглядові і релігійні різниці та державну приналежність. Протягом одного тільки дня, після короткої наради зорганізовано в тому переломовому для українського народу моменті, єдиний керуючий український політичний центр, єдину національну репрезентацію. Не було ніяких групових амбіцій, ані боротьби за першенство. Усі стали рівні перед небезпекою заглади нації. Прийнято засаду паритету. Взаємна терпимість, льояльність та глибоке патріотичне зрозуміння спільного національного ідеалу - були тою силою, що об'єднала всіх. Усі знали, що нарід, котрий хоче жити та перемогти у тій тяжкій хвилі, мусить мати одну думку й волю.

Особа голови та двох заступників голови Головної Української Ради, досвідченого народовецького провідника та авторитетного національно-демократичного політика, - д-ра Костя Левицького; далі - сеньйора радикального руху та вірного друга М.Драгоманова, - Михайла Павлика, і вкінці - особа соціялістичного робітничого лідера та завзятого ворога московського царату, - Миколи Ганкевича, - були символом-синтезою модерної української думки та маніфестацією єдности нації. Така єдність думки створилась і в Союзі Визволення України, що об'єднав усі політичні напрямки українців з Росії та дуже близько співпрацював із Головною Українською Радою аж до часу повного злиття і утворення єдиного політичного представництва всіх українських земель, у місяці травні 1915 року.

Могутній клич єдности пролунав по українській землі. Увесь об'єднаний народ станув під бойовим мазепинським прапором для боротьби з Москвою. Була це незабутня, радісна хвилина у тій грізній добі.

Похід російського царату на ліквідацію "мазепинського гнізда"

А по другім боці воєнного фронту, у царській Росії за наказом самодержця-імператора змобілізовані маси вояцтва наступали цілими дивізіями, корпусами й арміями на захід. Між ними були ті найкращі гвардійські, козацькі, кавалерійські полки із уродженців українських земель, що на наказ царя-гнобителя йшли проливати кров не за Україну, а за її ката. Йшли поневолі здійснювати імперіялістичні мрії Росії - завоювання нових земель для ненаситних царів, а зокрема на загарбання мазепинського гнізда - Галичини. Без усякої надії, без мети, без проводу, станули маси українського народу в Росії, безрадні та обдурені - перед невідомим майбутнім, без свойого слова, без власного імени. Добре заходилась Росія, щоб убити стару козацьку силу, щоб із гордих оборонців української волі вчинити рабське знаряддя та підставу своєї сили і величі.

В плянах царя і петербурзької влади українці перестали взагалі існувати як окрема нація. Приступлено до остаточної ліквідації існуючих ще осередків української національної думки. Уже в першій половині серпня російська влада закрила в Києві щоденник "Раду", журнали-місячники "Літературно-Науковий Вістник" і "Українську Хату" та тижневик "Село". Редактора "Української Хати" Павла Богацького вислано на Сибір.

Із вибухом світової війни викреслено в Росії взагалі існування української справи та українського імени. Коли в міністра закордонних справ Сазонова явилось делегація петербурзьких українців з проханням заступитись за український рух, то він відповів: "Що ви хочете? Тепер то й випав найбільш зручний мент для того, щоб раз назавжди покінчити з вашим українством!"⁵²

Коли царська армія зайняла Галичину, здобула твердиню Перемишль, станула під Краковом та продиралась уже через Карпати на мадярську низину, тоді російський націоналізм у своєму тріюмфі приступив до виконання свойого ганебного пляну - ліквідації українського П'ємонту. Одним декретом графа О.Бобрінського, царського губернатора у Львові, знищено всі довголітні національні надбання галицьких українців. Розв'язано всі українські організації і школи, заборонено всю українську пресу, українську Католицьку Церкву піддано суворим переслідуванням, виарештувано сотки провідних громадян з митрополитом Андреєм Шептицьким на чолі та заслано в глибину Росії. Так виглядало "визволення" галицьких українців, яке обіцяв головнокомандуючий, великий князь, Микола Миколаєвич у своїм маніфесті, заявляючи: "Вам, народи Австрії і Угорщини - Росія несе свободу і здійснення ваших національних мрій. Вона бажає, щоб у майбутньому кожний з вас мав можливість розвитку та збереження цінної спадщини, своєї мови і релігії..." Замість цієї гарної обіцянки, запанувала брутальна система насильної русифікації. Орди російських бюрократів, чорносотенців та попів - почали своє "визвольне" діло.⁵³

Один із провідних людей Росії, Меншиков - так писав тоді в газеті "Новоє Время":

"Мені здається, що тепер не час розмовляти із зрадниками. Русска армія і русска влада добре зроблять, коли виметуть це сміття із терену Галичини і Росії. Влада прекрасно вчинить, коли основно продезинфікує мазепинські нори і сховища, щоб галицька зараза не поширювалась на корінну Малоросію. Велика і мала конспірація мазепинців, велика і мала шайка злодіїв, - вони всі повинні бути переловлені і усунені із русского суспільства".⁵⁴

Цьому патріотові акомпаніювали російські прогресисти і ліберали: Струве, Маклаков, Алексінскій і інші.

Українське громадянство в Росії і війна

Та все ж таки українська вільна думка, хоч загнана в підпілля, проявлялася в різній формі. Її носіями були ті українські громадські діячі, відомі добре зі своєї довголітньої громадської праці по обох боках воєнного фронту, які в невеликих гуртах, чи в підпільних організаціях плекали українську ідею, обмірковували сучасне положення українського народу і висловлювали свою думку про відношення українців до обох держав, що воюють на українських землях. І там, серед воєнної психози російського націоналізму, творилась власна українська політична думка, що була виразником українських інтересів в тій війні та творила публічну опінію політично свідомої частини українців в Росії.

І вона не могла бути інакша, як тільки та, що виросла із цілої традиції українського відродження, що виросла з ідейних основ першої політичної партії Наддніпрянщини - Революційної Української Партії, що її визнавали широкі кола тодішньої української молоді. І тому переважна більшість свідомих та активних українців у Росії, та все молодше покоління, в хвилі вибуху війни, - це були або державні сепаратисти, або "пораженці", які вважали розгром Росії за передумову волі України. Для прикладу та ясности образу, - наведемо голоси найкращих представників російських українців про їхнє становище до української справи напередодні і під час першої світової війни.

Один з найвизначніших українських громадсько-політичних діячів та активний учасник і ініціятор усіх важніших проявів українського культурного, наукового та політичного життя в Росії - Євген Чикаленко, висловив на початку війни 1914 року такий погляд про положення українського народу та його відношення до Росії:

"На нашу думку, Росія почала війну з Австрією, щоб захопити Галичину і здійснити своє історичне завдання "обєдінєніє под скиптром русскаво царя всєх вєтвєй русскаво народа". Про цю місію Росії разу-раз говорили головно всі російські націоналісти; їм ходило особливо про Галичину, вона була їм більмом в оці, бо в чужій державі вони не могли заборонити українського слова. Вони бачили, що Галичина є П'ємонтом України, де розвивається українська література, наука, яка підтримує надії і сподівання російських українців на ліпшу будучність.

Всі ми були певні, що побіда Росії принесе нам ще більший гніт, а розгром її послужить до нашого визволення... А.В.Ніковський і я рішуче стали на так звану "пораженчеську" позицію. Захоплення Львова російським військом зробило на нас гнітюче враження".

А коли на весну 1915 року війська Центральних Держав викинули москалів із цілої майже Галичини і великої частини Полісся і Волині - Є. Чикаленко так пише: "В Києві українці трохи підбадьорились, сподіваючись, що на весну в Київ прийдуть німці і висловлювались за те, що українцям не треба нікуди втікати".⁵⁵

Другий визначний громадсько-політичний діяч, член Товариства Українських Поступовців, відомий український історик, Дмитро Дорошенко, - так оповідає про настрої російських українців на початку війни:

"Настрій серед київських українців був дуже пригнічений. Усі сподівались як найгіршого лиха від цієї війни, якщо вона йтиме успішно для москалів. Одчай і розпач брали людей, коли думалось, що оті кайдани на українське життя куються українськими руками, поливаються українською кров'ю. А тут звідусіль надходять чутки, що мобілізація на Україні пройшла дуже успішно і з великим "підйомом". Одна з головних причин війни для Росії було бажання захопити Галичину і знищити осередок українського національного руху. Коли дійшла до нас вістка про yпадок Львова, то це вразило всіх нас мов удар грома. Багато людей плакало, а небіжчик Михайло Ткаченко зачинився в своїй кімнаті і три дні не виходив з неї, не пив, не їв од тяжкого смутку. Невимовний жаль і співчуття до наших галицьких земляків обхопило нас".⁵⁶

Видатний український письменник та революціонер, Володимир Винниченко, що в підпіллі прожив всю війну в Росії, так представляє положення та почування українського народу в тій війні:

"Ми почували себе чужими, ворожими цій проклятій "тюрмі народів". Всякий хоч трошки свідомий, хоч трошки чулий на біль українець був за тих часів запеклим мрійником, фантастом, жагучим творцем таких намріяних комбінацій, які кінець кінцем увільняли нас з тюрми. Тут є корінь сепаратизму. Ми всі хотіли сепаруватись від насильства, від самодержавної руки, від ганебної смерти в петлі всеросійської шибениці.

Чого ради ми мали боятись розбиття Росії на фронті й усередині? Ми, сидячи в тюрмах, засланнях, у підпіллях, з розбитими очима, з задушеним горлом, задихаючись, гарячково жадно прислухались до гуркоту гармат на фронтах, і гадали, чи скоро той гуркіт наблизиться на Україну й розіб'є тюрму, й визволить нас і дасть нам хоч трохи дихиути? Ми не боялись ні німців, ні австрійців; ми не боялись би французів, англійців, коли б вони бились з царською Росією; ми не боялись би диявола, коли б він пекельним вогнем ішов на цей старий, жахний "застєнок" усякої волі і права".⁵⁷

Також Сергій Єфремов, один з найвизначніших українських діячів того часу, приблизно подібно змальовує настрої свідомих українців під час війни. Він писав:

"Нам українцям російська державність завжди була чужа й ворожа своєю політикою щодо нашого Рідного Краю. Вона замірялась просто викреслити українців з-поміж живих націй... Така Росія, якою вона була до революції, не викликала в нас, свідомих синів нашого народу, ніякої симпатії й прихильности. Ми спільно могли полишити її на власну долю й ручкою не ворухнути, щоб здержати її на краю безодні..."⁵⁸

Крім повищої негації російського імперіялізму, - Володимир Винниченко, єдиний із політичних діячів, що жили в Росії, розгортає під час війни позитивну ідею української орієнтації, ідею власної сили. Він так пише тоді:

"Наша історія вчить нас: не треба ні на кого крім себе покладати жадних надій, не треба довіряти долі нації в руки тих, хто потім продасть її за право влади і панування над нею самою. І ще вчить історія, що здатність до життя нашого народу та його спроможність опору в боротьбі за існувания такі великі, що можуть усе витримати.

Ми все будемо забавкою в руках чужих, якщо не матимемо підпори в собі самих. І тому: одинока правильна орієнтація для нас, я повторюю - українська. Не невтральна, ні, не політика пасивного вичікування й безсилля, а орієнтація українська, активна, діяльна, буlуюча, організуюча.

Ми не маємо ніякої потреби надіятися на те, що "за нас правда святая". Ми не потребуємо ніякої справедливости. За нас історія, закони життя та ми самі. Наше національне життя можуть менше або більше затримати на шляху розвою, але спинити не можуть уже жадні сили. Ми виходимо з сирости, з землі, з лона нашої нації, знову вертаємося до неї й знову виходимо. І в тім наша сила".⁵⁹

Як близькі ці думки до науки Івана Франка та до поглядів, висловлених Головною Українською Радою та Союзом Визволення України на західньому боці воєнного фронту, майже в тім самім часі!

Не політика пасивного вичікування, а активна орієнтація на власні сили українські й гаряче бажання поразки Росії, - були тим здоровим голосом українського духа, що лунав у хвилині вибуху першої світової війни із уст найкращих представників української нації.

Відома заява льояльности "Украинской Жизни" супроти російської держави, проголошена іменем російських українців в Москві в серпні 1914 р., не була вірним і свобідним висловом поглядів свідомого українського громадянства в Росії. Був це помилковий політичний акт одної групи осіб, яка, побоюючись, що російський уряд знищить зовсім український рух, та діючи під примусом і тиском тяжкої патріотично-воєнної психози, - думала своєю вірнопідданчою заявою для "спільної батьківщини" - Росії, рятувати громадсько-політичну позицію українців. Одначе, як належало сподіватись, вона своєї мети не осягнула, бо російський уряд не звернув ніякої уваги на цю льояльну деклярацію. Її автори і однодумці, уже кілька місяців після її проголошення, пізнали свою помилку та зайняли вороже, "пораженчеське" становище до російського імперіялізму.

Визначний український діяч, Петро Стебницький, що належав до однодумців згаданої деклярації, вияснює цю зміну в думках і настроях льояльних українців в Росії, в той спосіб:

"Виявлевий в Галичині свідомий вандалізм російських властей до української культури, розкрив очі українському громадянству на дійсні завдання російської політики. Потрясаючі враження галицьких подій зробили крутий перелім у настрою навіть таких українців, які давно затратили національну свідомість, тісно злившися із російськими громадянськими колами. В українськім громадянстві різко зміцніли пораженчеські течії. Стало ясно, що перемога Росії несе з собою українцям не свободу, а перемогу реакції і продовження давньої політики насильства й безправства".⁶⁰

Не зважаючи на суворий режим воєнного часу, - існували від початку війни і розвивали свою дуже живу підпільну революційну акцію досить численні українські соціялістичні студентські революційні організації в різних містах України - в Києві, Харкові, Полтаві, Катеринославі, Одесі, Миргороді та інших містах, як також у Петрограді і в Москві. Вони видавали підпільну газету "Боротьба" та цілий ряд брошур протиросійського змісту і противоєнних проклямацій, в яких містились також передруки із видань Союзу Визволення України,⁶¹ що мав свої осередки на Україні та утримував з ними зв'язок через воєнний фронт або невтральні держави.⁶² Ці організації енергійно поширювали та популяризували противоєнні кличі та гасло самостійности України. Їх слідила російська жандармерія і деякі члени були арештовані та засуджені.

Діяльну участь у цих організаціях приймали, згадувані уже вище учасники передвоєнного стрілецького руху, вислані ще до війни зі Львова на Східню Україну для революційної роботи - В.Семець, Ю.Охримович та І.Лизанівський. Зокрема Ю.Охримович виїздив до різних таємних студентських громад із доповідями на політичні теми.⁶³

Ми бачимо отже, що гарячим бажанням усього свідомого українства по обох боках воєнного фронту, був розгром Росії Центральними Державами, і вслід за тим тверде переконання, що тільки поразка Росії послужить до нашого визволення та здобуття волі Україні.

Із бойовим гаслом "Розгром Росії, воля Україні!" - вступив український народ у першу світову війну.

Велика збірка Українських Січових Стрільців у Львові

Могутнім відгомоном пролунав по всій галицькій Україні маніфест Головної Української Ради, що закликав український народ створити власну силу, якою мала бути військова формація Українських Січових Стрільців. Українська військова частина, що під українським політичним проводом, під кличем боротьби за державну незалежність та під українським прапором піде в бій проти історичного ворога України - це мала бути ця власна сила українського народу, єдина підстава нашої незалежної політики; це мала бути в діло введена ідея, що ми самі маємо рішати про нашу долю та власними руками і власними жертвами маємо здобути собі свободу. Переломовий історичний момент зажадав від нас вирішного чину зі зброєю в руках.

Не було часу довго роздумувати. Треба було діяти негайно й енергійно.

Як уже згадано - ще перед оголошенням заклику Головної Української Ради Почали стрілецькі організації у Львові мобілізувати своїх членів та добровольців у ряди Українських Січових Стрільців.

Тепер, коли ініціятиву творення українського війська перебрало в свої руки загально-національне представництво українського народу - Головна Українська Рада, то на її заклик відгукнулись багатотисячні лави української молоді. Довголітня, щоденна, витривала, національно-виховна праця молоді в стрілецьких, січових, сокільських, студентських, середньошкільних та пластових організаціях, видала тепер свій зрілий плід. Добровільно, без особливої спонуки та агітації, ведені стихійною силою свого глибокого національного почyття, із радісним і гордим одушевленням, вирушили із своїх батьківських хат тисячі молодих добровольців до місць збірки, у Львові й інших повітових містах. Вирушили із веселою піснею січовою, із бадьорими маршами сокільськими, із Франковим гимном "Не пора". З повних молодечих грудей залунала по всій галицькій Україні бойова пісня про Україну.

Василь Стефаник - змалював у свойому оповіданню "Марія" гарну картину одушевлення української молоді по селах і містах Галичини, яка пішла воювати за Україну пам'ятного літа 1914 р.: "Хоругви і прапори шелестіли над ними і гримів спів про Україну... Земля дудніла під довгими рядами, що співали січову пісню..."

Вибух війни та заклик національного проводу були тільки безпосередньою спонукою до масового зриву української молоді до збройної боротьби проти Москви, до якого вона вже перед війною готовилась, заявляючи в "Відгуках", що не мир, але війна жде нас, а пасивність у майбутньому конфлікті була б для нас найгіршою і найсоромнішою, і тому треба творити мілітарну силу, щоб бути готовими завтра упоход.

І ці передбачення стрілецької молоді не завели. Цілий народ прийняв тепер як свій святий обов'язок, утворити власну мілітарну силу, щоб узяти самостійну участь під українським прапором у війні.

Були це молоді юнаки, багато з них ледве 16-літні, які в своїх середньошкільних таємних кружках гаряче полюбили ідеї Шевченка і Франка. Прибували вони тисячами на збірку, може і неусвідомляючи собі жаху війни; пішли на перший поклик, не приготувавшись як треба у далеку дорогу, із якої багато з них не вернулось. Незодягнені якслід, у підраному взутті, без наплечників, без грошей в кишені, непідготовані до воєнних трудів, часто проти волі батьків, без життєвого досвіду, - але багаті в безмежну любов до своєї поневоленої батьківщини та озброєні глибокою вірою в самостійну Україну, та з юнацьким рішенням і готовістю полягти, щоб славу, волю і честь здобути Рідному Краєві.

Переважаюча більшість добровольців прямувала до Львова, де був осідок верховної влади УСС - Українська Боєва Управа. Інші збиралися по провінціяльних містах. Кошти утримання та організацію УССтрільців взяла на себе УБУправа, яка перебрала від українського жіноцтва від півтора року збирані фонди і якій громадянство присилало нові фонди на утримання УСС.

Був також плян зодягнути УСС своїм коштом, але брак фондів та великий наплив тисяч добровольців не дали змоги здійснити його. Організація багатотисячної військової формації почалась власними силами та власними коштами українського громадянства. Але власні засоби були замалі і не було можливости зібрати їх серед свого громадянства. Відповідну матеріяльну допомогу, зброю, військове устаткування могло забезпечити тільки австрійське міністерство війни. Воно також могло відкомандувати особи, обізнані з військовим ділом - для вишколу добровольців. В тій важливій справі переговорював в австрійськім міністерстві війни голова ГУРади д-р К.Левицький та дістав там згоду на організацію Українських Січових Стрільців. Але утримання добровольців відбувалось і надалі коштом грошових збірок українського суспільства, які не вистачали на заспокоєння великих потреб.

Основне формування стрілецьких відділів, організація, вишкіл, іх матеріяльне забезпечення та загальна адміністрація, - належали до УБУправи. Із австрійської армії приділено до УСС кільканадцятьох молодих запасних старшин-українців, які разом із передвоєнними стрілецькими старшинами почали організацію та вишкіл зголошених добровольців. Начальником УСС призначила УВУправа спершу суддю та соймового посла, Теодора Рожанковського, запасного старшину австрійської армії, а після його уступлення був іменований начальником УСС директор української приватної гімназії в Рогатині, Михайло Галущинський, також запасний старшина.

Добровольців поділено на сотні та призначено сотенних командантів. Сотні закватировано в українських інституціях, головно в бурсах. Розпочато військовий вишкіл, що відбувався при дуже несприятливих умовах. Військових інструкторів було замало; прохарчування було надзвичайно утруднене із-за недостачі відповідної посуди, а також із-за браку запасу харчів. Найбільше недомагав брак одягу, взуття і зброї, та взагалі військового виряду. Австрійська військова команда видала УСС-ам із своїх магазинів тяжкі, без ременів, старої системи кріси Верндля на один стріл, і то в невистачальній кількості. Для багатьох добровольців забракло одягу і взуття. Виходили далеко за місто на вправи в зовсім подертих черевиках. Але завдяки енергії і жертвенній праці члена УВУправи І.Боберського та його співробітників - ці великі труднощі були в великій частині переборені. Незважаючи на повищі труднощі - загал стрільців держався бадьоро. Могутня сила одушевлення переборювала всі недостачі та перешкоди.

Та крім цих внутрішніх перешкод - натрапила справа формування УСС на зовнішні перешкоди, на нашого старого "приятеля" ворожу австро-польську адміністрацію. Це той, ганебної пам'яті чинник, що цілими десятиліттями спиняв наш національний розвиток у Галичині та був основною підпорою польської гегемонії у Східній Галичині. Він користав із дволичної політики Австрії супроти українців та мов у старій шляхетській Польщі господарив на українській землі, інтригував, представляв українців перед віденською владою як зрадників Австрії, а сам всіми силами підтримував москвофільство, щоб ослабити або спинити зростаючу силу українського руху в Галичині. Це той старий, подлий галицький "порядок", що разом із небіжкою Австрією так неславно перейшов до історії. Його агенти сиділи по всіх урядах і установах, що мали рішальне політичне значення, передусім на становищах повітових старостів, краєвих намісників та навіть на вищих військових посадах. Це вони спиняли демократизацію політичного життя в Галичині, стримували завзято творення українського середнього шкільництва та університету, переслідували січовий рух, не допускали до закладання стрілецьких організацій.

Тепер, коли тисячі українських добровольців стягались у ряди УСС для боротьби з Росією, вони почали ставити всякі можливі перешкоди для успішної мобілізації добровольців, забороняючи їм збиратись по повітах, утруднюючи можливість переїзду до Львова чи до Стрия, розганяючи зібраних добровольців та арештуючи організаторів "Боєвої Управи" - висланих на провінцію, а навіть були випадки, що деяких арештованих добровольців відправляли в концентраційні табори. Це була робота вшехпольських старостів, які плянували при нагоді війни безпощадно розрахуватись із українцями. Та ворожі пляни були ширші. Вони вирішили взагалі не допустити до створення українського війська, або щонайменше так обкроїти чисельний стан формації УСС, щоб поставити її при найближчій нагоді в стан цілковитої ліквідації. Польські шовіністи не могли уявити собі, що під їх боком зорганізується самостійна українська військова частина, не із січовими топірцями, а таки з смертоносними крісами в руках тисячів УСС, що таким же оком дивляться на московську неволю українського народу як і на "конституційний" режим польських намісників і старостів.

В українськім інтересі було зовсім самозрозуміле, щоб формація УСС була якнайчисленніша. В перших тижнях формування УСС ніхто із австрійської військової влади не згадував навіть про можливість обмеження чисельного стану УСС. Щойно після того, коли шефом штабу львівського корпусу, в районі якого знаходились УСС, - став полковник ген. штабу граф Лямезан, спольщений німець (оженений з полькою Урбанською), дались чути із кол австрійського командування голоси, що чисельний стан формації УСС має виносити тільки три тисячі. Як стверджено пізніше на основі заяви одного із вищих австрійських старшин, автором проєкту обмеження сили формації УСС - був граф Лямезан.⁶⁴ Зрештою це його вороже відношення до УСС стало пізніше загально відомим, коли він старався за всяку ціну не допустити, щоб УСС діставали доповнення. Тим способом він плянував зліквідувати УСС. Так отже над Українським Січовим Стрілецтвом уже з самого початку зависла поважна небезпека зменшення їхньої сили до незначної кількости та зведення його до невеликої військової групи, яка мала в короткім часі зникнути із воєнної сцени. Ця небезпека, на жаль, стала за кілька днів дійсністю в Стрию.

На цьому місці треба згадати, що відношення австрійської команди до польських добровольчих військових формацій (легіонів), було тоді дуже прихильне. Австрійська Начальна Команда дозволила полякам на організування двох окремих легіонів по вісім куренів піхоти, та окремі частини кавалерії і артилерії. Так на ділі виглядало протегування Австрією і Німеччиною українського національного руху, про яке пишуть деякі польські історики.

Незважаючи на тяжкі обставини та близькість фронту, бойовий вишкіл УСС поступив значно вперед впродовж місяця серпня. Сотні усталили свій склад і своїх старшин. Становища молодших старшин, командантів чет та підстаршин зайняли переважно учасники передвоєнних стрілецьких і пластових організацій. Вони також надали ідейний напрям та особливий стрілецький, товариський стиль усьому Стрілецтву. Тут вперше стрінулись УСС із делегатами Союзу Визволення України, російськими українцями, що виголошували в сотнях виклади про відносини на російській Україні, інформуючи стрілецтво про дійсність за Збручем та про методи і зміст політичної праці на Україні, на випадок вмаршу УСС на східньо-українські землі.

Незабутній місяць серпень 1914 року минув серед гарячої праці тисячів УСС-ів, серед радісного підйому духа, серед надій на краще майбутнє, серед бадьорої пісні-маршу першої сотні: "Ой з-за гори чорна хмара встала...", що весь місяць лунала львівськими вулицями від підніжжя Святоюрської гори (Дяківська Бурса) аж до площі вправ на Кайзервальді.

З кінцем серпня підійшли російські війська під Львів. Дня 30 серпня 1914 року все Українське Січове Стрілецтво зібране у Львові переїхало на новий постій до Стрия.

Протест УСС проти присяги займанницькій державі

З початком вересня 1914 року стягнулись до Стрия усі стрілецькі добровольці з краю. Разом зібралось тут понад десять тисяч стрільців. Через несподівану російську офензиву багато добровольців зі східніх пограничних повітів не змогли прибути. Загальна кількість зголошених до УСС добровольців виносила в цілому краю понад 25 тисяч. Велика це була сила в тому часі.

Вже місяць минав, як Боєва Управа власними фондами, зібраними від українського громадянства, несла весь непосильний тягар утримування тисяч добровольців. Її спроможність значно погіршилась в Стрию. Останні фінансові засоби вичерпувались. Боєва Управа звернулась до місцевої австрійської стаційної команди із вимогою харчів і озброєння. Австрійська військова влада повідомила тодішнього команданта УСС М.Галущинського, що УСС зможуть щойно тоді перейти на державне утримання, коли зложать австрійську військову присягу.

Вже в перших тижнях мобілізації української молоді та її збірки у Львові, в лавах УСС, - оформилась зовсім виразно серед загалу Стрілецтва його роля в грядучих подіях. Воно ясно усвідомило собі першенство українських національних інтересів, на випадок колізії з його обов'язками як австрійських громадян. Українське Січове Стрілецтво та його ідейний провід були цього вповні свідомі, що вони як формальні австрійські громадяни в своїй боротьбі за єдину і всеобіймаючу ідею Самостійної України, - будуть зустрічати на шляху до своєї мети тяжкі і болючі перешкоди, які вони в ім'я цієї ідеї будуть мусіти мужньо переборювати. Із гнітучим почуттям протесту будуть вони змушені не раз перетерпіти все те, що боляче дотикатиме їх національної гордости та ранити їх національну честь. Не раз будуть вони примушені закривати очі на те, що прийдеться їм бачити довкола себе. Над УСС тяжив якийсь трагізм, що випливав з їхнього формального підчинення займанницькій владі. Втиснені неухильною силою обставин у ближчий зв'язок із займанницькою армією держави, до якої вони належали, вони часто попадали у конфлікт суперечних інтересів, із якого все мусіли виходити із несплямленою честю. Свідомість обов'язку нести ці тяжкі моральні жертви та зносити внутрішній душевний неспокій в ім'я справи визволення України, не заломлювала іх самостійницького духа. Навпаки - вона гартувала їх та скріплювала в них горду поставу протесту і бунту, що наказувала їм не вгинатись по рабському перед кожним наказом не своєї влади, а сміло і без страху стояти на сторожі своїх національних інтересів та боронити свою національну індивідуальність, як випадає тим, які добровільно рішились жертвувати своє життя не для оборони Австрії, а тільки для визволення України.

Вже у Львові станули УСС вперше перед проблемою складання присяги на вірність Австрії, якої вимагала військова влада. Свідоміша частина стрілецтва протестувала проти австрійської присяги, домагаючись, щоб у її текст вставити слова про вірність Україні й українському народові. Але щойно в Стриї справа присяги, якої зажадало від УСС австрійське командування, стала справою засадничого для УСС значення. Від її зложення чи незложення залежало взагалі дальше існування УСС та їх участь у світовій війні. З другого боку, справа присяги та ставлення до неї УСС мали стати першою пробою їхньої національно-державної свідомости та їх революційного і самостійницького характеру.

Проти присяги піднявсь із рядів УСС рішучий протест і негодування. Загал стрілецтва стихійно спротивився цьому, не розглядаючи взагалі доцільности спротиву. Рішальним моментом для становища УСС не були якісь практичні та розумові мотиви, а тільки сила внутрішнього почуття і переконання, що Українські Січові Стрільці є українським військом та вийшли добровільно боротись за свою справу, а не за інтереси габсбурзької династії, і тому їхня військова присяга має бути заявою вірности Україні й українському народові. Головними речниками цього становища були колишні активні члени середньошкільних, січових та стрілецьких організацій, як Василь Данилович, Микола Балицький, Василь Семець і багато інших.

День 1-го вересня 1914 року був днем величавої маніфестації державницької ідеї, багатотисячної маси української молоді Галичини, а саме її гордої свідомости приналежности до великої нації, яка в історичному світовому змаганні хоче проголосити перед цілим світом своє незалежне слово, писане кров'ю свойого власного війська та видвигнути справедливий постулят за своє право на незалежне державне життя. Своїм стихійним протестом проти австрійської присяги - Українське Січове Стрілецтво раз на всі часи опрокинуло перед історією всі фальшиві міркування та безосновні твердження про "австрофільство" УСС-ів на тлі їхньої протиросійської боротьби. УСС доказали ясно, що пішли свідомо й добровільно на війну тільки за українську справу, рішили проливати кров тільки за Україну, розуміючи, що інтереси української нації не є ідентичні з інтересами габсбурзької монархії.

Історичну вартість цього спротиву підкріплює факт, що був це спротив стихійний, загальний, якого ніхто не диктував згори, а який випливав із чистого джерела юнацьких сердець, що бажали в своїй вояцькій присязі сказати те, чим була сповнена їх стрілецька душа: "присягаємо Україні! не зрадимо України!" А зваживши тверді обставини воєнного часу та воєнного закону, коли завдяки інтригам польських верховодів у безкритичних колах австрійського командування встигла закріпитись думка, що між українцем і москвофілом така різниця, як між жидом та ізраїльтянином, - і тому багато українців помандрувало до концентраційних таборів, - то в тих обставинах демонстраційна відмова зложення військової присяги була отвертим висловом недовір'я до держави в воєнному часі, і тому була достойним революційним актом.

Протест проти австрійської присяги був чуттєво-емоційним актом УСС. Він був типовим прикладом стихійної реакції спільноти, яка діє всею внутрішньою силою, що б'є із неї і якою зокрема характеризується національна спільнота в моментах свойого високого напруження. Природний відрух, протест, революційний акт зроблено. Ганьбу сервілізму, пасивности та рабської психології усунено.

Але після цього прийшла до слова свідома думка. Холодний розум аналізував всі моменти за і проти, раціоналізував стихійну ідею у відношенні до мети, до якої ця ідея спрямована. Після загального хвилювання та виявів протесту, що тривали цілий день 1-го вересня, станула перед очі всіх УСС у повнім виді небезпечна ситуація, а саме, можливість ліквідації, розігнання УСС, та позбавлення нації важного та єдиного успішного речника її змагань і боротьби. Існування УСС було загрожене на випадок відмови присяги. Разом з тим була вже добре відома ворожа акція деяких чинників, які за всяку ціну намагалися знівечити великий успіх українського народу, що ним була можливість брати активну участь у тій війні, як самостійна національна військова формація. Усі зрозуміли потребу компромісу. Бурхливі настрої проти присяги - успокоїлись.⁶⁵

Коли начальник УСС М.Галущинський зголосив у стаційній команді готовість УСС зложити наказану присягу, він довідавсь тут про розпорядок Начальної Команди, яким обмежено кількість УСС до двох тисяч "інтелігентних і гідних довір'я людей", а решту добровольців наказано розпустити додому. Це був наслідок, згадуваної вище плянованої акції наших ворогів, графа Лямезана й інших осіб, що старались про ліквідацію, або хоч про ослаблення УСС. Внаслідок додаткової інтервенції дозволено взяти ще 500 добровольців.

Був це тяжкий удар для української справи на майбутнє.⁶⁶ Зокрема була це велика трагедія для тих тисяч добровольців, яких позбавлено щастя боротись за Україну. З другого боку був це великий успіх польських правителів Галичини, які були певні, що така слаба чисельно військова частина, без відповідного доповнення не втримається довго в війні. Їхні інтриги наразі вдалися.

Наказ про обмеження УСС до числа 2500 стрільців викликав надзвичайне обурення серед УСС. Піднеслися знову гарячі протести. Кинено гасло: "Або всі, або ніхто!" Опозиційні настрої захопили загал УСС, бо всі вважали обмеження сили формації УСС катастрофою Стрілецтва та його збройної боротьби. Але й тут мусіла перемогти холодна, далекозора, розумна думка та реальний погляд на український політичний інтерес в світовій війні. Речником його став сотник Дмирто Вітовський, що вперше виступив тоді перед Стрілецтвом у тім тяжкім і відповідальнім моменті, як його духовий провідник і ідеолог. "Треба за всяку ціну задержати для української справи наш зав'язок українського війська. Ми мусимо поборювати всі перешкоди на нашому шляху, що нас ждуть у майбутньому. Хоч би з нас мала вернутись тільки сотка додому, то ми не сміємо зневірюватись, а мусимо виконати свій національний обов'язок у цій війні, який нам доручив наш народ..." Тими словами, які ми добре пам'ятаємо, переконував сотник Вітовський дня 2 вересня 1914 р. на одному міщанському городі, на Ланах у Стрию, палких опозиціоністів Дідушкової сотні, що через свій особовий склад була все висловом стрілецької опінії. І ця загальна стрілецька думка, немов публічна опінія УСС, вирішила задержати існування формації УСС, навіть в обмеженій кількості, та зложити так довго вимушувану присягу. Мудро вирішено. Бо ліквідація УСС в тому моменті дорівнювала б національній поразці, а своїми наслідками на майбутнє була б спричинила значне послаблення наших визвольних змагань. Ми були б утратили наиважніший національний чинник впродовж світової війни, нація втратила б всі ті цінності, що були здобуті Українським Січовим Стрілецтвом, а історичні бої за Київ і Львів, були б позбавлені своїх найкращих учасників.

По полудні дня 3 вересня 1914 р. відбулась на стрийських оболонях присяга УСС, яку відобрав відомий народний діяч о. Остап Нижанковський. Один із учасників заприсяження, УСС Микола Голубець, так описує церемонію присяги: "Глухо і без ентузіязму прогомоніла стрілецькими лавами рота присяги... В суматосі, що тоді запанувала, трудно було визнатися, хто заприсяжений, а хто ні, так само, як нікому було провірювати, хто присягав щиро, а хто... замість слів присяги, деклямував у їхній такт, якийсь виїмок з Шевченкового "Кобзаря".⁶⁷

Справа присяги в Стрию була тим вогнищем, в якому вперше в світовій війні загоріло ясне полум'я стрілецької ідеології, що освічувало своєю силою весь дальший шлях стрілецького походу. В майбутніх трудах і боях не раз доводилось ставати УСС перед відповідальними ситуаціями та трудними проблемами національно-політичного характеру. Ідейний шлях намічений в Стрию був невідхильною розв'язкою всіх труднощів, що ставали перед УСС. А він був простий: гордо і високо держати стрілецький прапор боротьби за українську державність, боронити національну честь і гідність перед усякими затіями наших союзників, позбутись остаточно австрійського патріотизму, що мусить безповоротно зникнути із стрілецьких сердець та за всяку ціну зберегти силу і цілість Легіону УСС, як першої формації української армії новітньої доби.

На Закарпатській Україні

З днем 3 вересня 1914 року перейшли УСС на удержання австрійської армії. Під натиском російської офензиви опустили Стрий та 4 вересня виїхали на Закарпаття довжезним залізничим транспортом, зложеним переважно із некритих товарових вагонів. Злобна доля закпила собі із УСС-ів. Ще перед місяцем з повним одушевленням вірили вони, що вже незадовго увійдуть як переможці в обітовану українську землю, щоб "визволяти Україну із московських кайдан", - а тепер змушені без бою покидати майже останній клаптик Рідної Землі та їхати кудись у невідоме. І був це перший удар долі, перша велика невдача для УСС, що перекреслювала їхні сподівання й надії. Вони почали тоді усвідомлювати собі вперше гірку, тверду дійсність. Далекий, мозольний, непроглядний шлях до волі. Скільки перешкод треба перебороти, щоб зблизитись хоч до її порогів. Скільки жертв це буде коштувати, щоб ослабити та відсунути назад переможного ворога. Але одночасно була це одна з перших лекцій воєнного і життєвого досвіду, що його здобували УСС на шляху своєї праці і боротьби, та на ньому формували свій світогляд і свій характер. Коли хтось говорить про стрілецький "романтизм", то він розпливсь безповоротно в дорозі УСС із Стрия на Закарпаття. Це очевидно не означає, що стрілецтво огорнула зневіра, песимізм і апатія. Цього не було, бо остали в нього ще два найсильніші елементи стрілецької душі: перший - це глибока та непохитна віра в свою історичну місію та остаточну перемогу, а друге - це був той юнацький життєрадісний стрілецький гумор, бадьорий життєвий оптимізм, молодечий веселий настрій, що яснів на обличчі розсміяного і розспіваного Українського Січового Стрільця та підтримував його в найтяжчих хвилях боротьби. І це не припадок, що якраз у дорозі на Закарпаття, в цей невеселий час, серед холоду і дощу, В одному із товарових вагонів транспорту, в якому поміщалась друга і третя чоти першої похідної сотні УСС - зродилися перші стрілецькі слова до веселої, жартівливої пісні: "Гей ви Стрільці Січовії, раз, два, три", яку, сидячи на скриньці, при співучасті стрільців згаданих чот, уложив сотник Клим Гутковський.

На Закарпатті закватировано УСС у двох українських селах, що лежать майже на мадярськім кордоні нашої етнографічної території - у Страбичеві і Горонді, біля Мукачева. Тут переведено основнішу організацію сотень і куренів. Легіон поділено на десять сотень - це значить два і пів куреня. Розпочався систематичний вишкіл стрілецтва, пішла дуже інтенсивна праця над підвищенням боєздатности УСС. Тут щойно, серед спокійнішої обстанови, змогло стрілецтво попрацювати над собою, щоб стати гідними імени першої формації новітнього українського війська. Тут, на Закарпатті вперше стрінулись УСС із низами українського народу, як його рідне військо. Зустріч була несподівана та цікава, бо дуже мало знали українці інших областей про цю забуту частину України. Тут пізнали УСС нового ворога українського народу, що століттями гнобив та визискував закарпатських українців та кинув іх в положення затурканого, нужденного, нікому незнаного гірського племени. Стрілецтво зразу зацікавилось життям своїх закарпатських братів, зблизилось до селянських родин, співчувало та боліло із-за їх національної несвідомости, та весь вільний від заинять час присвячувало освідомній роботі між селянами, головно молоддю, яка найскорше зблизилась до стрілецтва. Вправлені у народній праці студенти-стрільці скоро здобули довір'я закарпатської молоді та в численних розмовах вперше защепили тут основи національної свідомости. Українська команда та стрілецькі співи були засвоєні в цілій околиці. Уже першої неділі після прибуття до Страбичева виступив у тамошній церкві хор зложений з добрих стрілецьких співаків під диригентурою Михайла Гайворонського. Це був його перший співацький виступ при УСС. Другий раз не довелись уже там виступати, бо за кілька днів Дідушкова сотня відійшла на фронт. Але інші сотні, продовжували це співацьке діло. На живу освідомну роботу стрілецтва звернули увагу агенти мадярської влади і з цього приводу дістала команда УСС суворе напімнення припинити українську національну пропаганду між населенням Закарпаття. Але цей страх мадярів за своїх рабів не перервав ні на хвилину тих сердечних братських взаємин, що існували весь час десятимісячного побуту УСС на Закарпатській Україні між УСС і закарпатським селянством.

Цей перший побут УСС серед українських народних мас Закарпаття був свого роду дебютом у відношенні стрілецтва до народу. Українські Січові Стрільці - це сини народу, селян, робітників і інтелігенції, що вийшла з народу або між ним працювала. Від наймолодших літ зрослись із народним життям, жили почуваннями народу, розуміли його інтереси, пізнали його душу. Коли доросли - працювали між народом, освідомляли його, організували, їздили по читальнях Просвіти, Січах, Соколах, промовляли на тисячах зборів і віч. І коли вони станули в стрілецькі ряди, то пішли туди з тим самим ідейним наставленням. УСС у військових, стрілецьких одностроях були активними громадянами, почували себе все зв'язаними з народом, інтересувалися його долею, де могли помагали йому, боронили його перед кривдою і надужиттями, вчили і освідомлювали його. Український Січовий Стрілець був не тільки вояком, бойовиком, - але також був усе свідомим і активним громадянином, що серед найтяжчих воєнних трудів не забував ніколи про свої народні обов'язки. Увесь час свого існування, Українське Січове Стрілецтво чуло всюди свою українську мову та стрічало на кожному кроці своїх походів та під час постоїв свій селянський народ, який заступав йому брак власної державности. Рідний народ та рідна земля, були для Стрілецтва сyрогатом власної держави. І як широка українська земля, на Закарпатті, Підгір'ю, Поділлі, Волині, Холмщині, Київщині, Херсонщині, Полтавщині, Чернігівщині, і всюди, де стрілецькі ноги топтали рідну землю впродовж наших визвольних змагань, остався про Українське Січове Стрілецтво теплий спомин, як про щирих і вірних синів свого народу.^67а

Хоч вишкільна праця УСС проходила тепер скорим темпом, а їх боєздатність росла на очах, то не вдалося усунути важних недостач, які унеможливлювали нормальний ріст Легіону УСС. Була це недостача нормальної зброї (крісів Манліхера), великий брак одежі і взуття та недостача санітарної опіки. У зв'язку з тим постала тоді стрілецька жартівлива пісня: "Маширують добровольці через Мезетеребеш (мадярська назва Страбичева), чи то войсько, чи то банда, ти ніяк не розбереш". Ця жартівлива пісня, - це реальне відображення глибокої, стрілецької дійсности, це образ тисяч ідейної молоді, що в обірваній одежі і підраному взутті пішла проливати кров за Україну.

Одночасно знову виявилось неприхильне відношення австрійського командування до УСС. Воно повідомило команду легіону, що УСС не будуть творити одноцілої, більшої військової формації. Вслід за тим зліквідовано навіть окрему організацію куренів, а багато сотень поділено на партизанські відділи. Ясно отже, що Австрія, не маючи ніякого позитивного пляну відносно української справи, не бажала бачити в формації УСС зав'язку окремої української збройної сили.

Вимарш на фронт, бойове хрещення і перші жертви

Серед тієї щоденної вишкільної і організаційної праці, що, здавалось, потриває довший час, уже на п'ятий день побуту УСС на Закарпатті, надійшов із австрійського командування наказ вислати на фронт у Карпати одну стрілецьку сотну. Після провірки справности і боєздатности кращих сотень - вибір впав на першу сотню, першого куреня (т. зв. сотню Дідушка), яка негайно виїхала з Страбичева залізничим транспортом в Карпати 10 вересня 1914 року. Сотня мала повний бойовий стан, чотири чоти по 50 боєвиків, майже всі озброєні тільки Верндлями (старі кріси на один набій). Виїхали в цивільних або стрілецьких одягах, без наплечників, зле озброєні й зле виряджені. По дорозі дістали в Мукачеві у військовім магазині старі мадярські однострої. Наплечників не одержали, тільки хлібники.

Не було ні санітарів, ні лікаря, ні польової кухні. Сотня вивагонувалась на станції Воловець, звідки відійшла до Нижніх Верецьких, де стала постоєм для охоронної і польової служби та підготовлялась до оборони цього важного карпатського просмику.

За тиждень після відмаршу сотні Дідушка, відійшла на карпатський фронт сотня Семенюка, для скріплення оборони Ужоцького просмику.

Австрійське командування, висилаючи перші стрілецькі сотні на карпатський фронт, зробило це надто легкодушно та непродумано, не виждавши на закінчення хоч би найосновнішого бойового вишколу Стрілецтва, яке в своїй масі не мало ще можливости ані часу засвоїти собі хоч би головні підстави воєнного ремесла. Мабуть ні одна з них перед відходом на фронт не вправлялась у стрілянні острими набоями, багато стрільців взагалі ще не стріляло ніколи з кріса, а зокрема з крісів системи Верндля, якими озброєна була більшість УСС. Таємниця стріляння була розкрита вперше стрільцями щойно під час бою, на фронті. Але ситуацію рятував - передусім у сотні Дідушка - її особовий склад, який творили в переважаючій більшості студенти і середньошкільники, в значній частині члени передвоєнних стрілецьких і пластових організацій.

В найближчих днях мали сотні стрінутись із ворогом, що заливши великими силами Галичину, продирався тепер через Карпати. Обі ці сотні, перші із усіх УСС, прийняли в днях 27 і 28 вересня 1914 року бойове "хрещення" під Сянками і Нижніми Верецькими, стримуючи до останніх можливостей своїми невеликими силами переважаючі московські сили. Пішли в перший бій побіч найбільших і найкращих армій світу, вони, непрофесійні вояки, невишколювані літами в казармах і академіях. В обох сотнях були перші вбиті Українські Січові Стрільці і багато ранених. Своєю бойовою поставою, відвагою та успішною обороною важної позиції, здобула сотня Дідушка особливе признання від командира оборони Верецького просмику, полковника Шпарбера. Українські Січові Стрільці здобувають перші бойові відзначення, срібні медалі хоробрости (командант сотні та командант третьої чоти, Левко Коберський, сімнадцятилітній гімназист, провідник середньошкільного пласту в Самборі). Його чота витримала головний натиск ворога та мала найбільші втрати.

Вперше від бою під Полтавою пролилась на історичнім побоєвищі світу - українська кров за Україну. Пролилась кров перших українських вояків новітньої історії України - не за кого іншого, і не за що інше, а тільки і єдино за Україну.

І в цьому лежить історичне першенство Українського Січового Стрілецтва, що є його безспірною признакою та особливістю. У перших боях УСС проти заливу московської орди, в глибині карпатських гір, коло бойківських містечок Сянки і Нижні Верецькі - нав'язано перервану в 1709 році нитку украЇнської боротьби проти Московщини. В моменті, коли ім'я України будо викреслене з пам'яті світу, із соток стрілецьких крісів залунало та понеслось далеко по широкому світі бойове слово в обороні України. А проголосили його Українські Січові Стрільці. Відродилась лицарська традиція України. Свіжі могили Українських Січових Стрільців під Сянками і Верецькими, що на них поставлено хрести із прізвищами героїв та із новими, гордими написами: "Впав за волю України" - стали неоспорним доказом нашого права на вільне, незалежне життя, збагатили нашу націю найкращими цінностями та започаткували героїчний похід українського народу до волі, що триває по сьогоднішній день.

Блискучий іспит

Із решти стрілецьких сотень, що лишилися в Горонді і Страбичеві, більшість впала хвилево жертвою авантюрничого та фантастичного пляну австрійського командування. Сотні поділено на партизанські відділи по двадцять стрільців, яких завданням мало бути: продертись на зади російської боєвої лінії та непокоїти ворога при усяких можливих ситуаціях. Мали вони нападати на ворожі обози і муніційні кодони, нищити комунікацію, нападати навіть на штаби та творити там всякі бешкети. Ці партизанські відділи, т. зв. "двадцятки" вислано із старими крісами "Верндля". - Цей плян стрінувся з великим негодуванням Стрілецтва. Поперше - це було розбиття формації УСС, а подруге такий неможливий до виконання плян висилки невишколених та лихо озброєних стрільців на певну загибіль, - належало вважати або за велику легкодушність вищого командування та марнування найкращого бойового елементу, або за свідомо продуманий плян на знищення формації УСС. На щастя цей плян не не вдався через російську офензиву. Тільки дві двадцятки передерлись до Галичини, одна під Дрогобич, а інша під Болехів, і там частинно виконали своє небезпечне завдання.

Ця акція "двадцяток" не мала більшого значення в житті УСС, і скоро призабулась, бо покінчилась невдачею авторів цього пляну та тривала не довше, як два тижні. Але той епізод про "двадцятки" треба відвести до категорії однієї із численних лекцій, які УСС від перших днів воєнної служби діставали від своїх австрійських союзників. УСС вже в перших тижнях свойого воєнного життя мали змогу пізнати своїх союзників, своє австрійське військове начальство та його відношення до Стрілецтва й української справи. Замість зрозуміння ідейних задумів УСС та їх щирого бажання причинитись до перемоги над ворогом, - австрійське військове командування виявляло холод та байдужність, а навіть недовір'я до УСС. А були це перші воєнні кроки УСС, що зовсім самотні не мавши прихильних собі австрійських старшин, ішли назустріч непевній долі, "пірвавшись із мотикою на сонце". Але гіркий досвід та тверда воєнна дійсність почали робити своє позитивне діло. Рожеві сни та оманливі надії, виплекані в юнацьких душах, розвіювалися безповоротно. Ця болюча самотність і непривітливі вітри, що довкруги віяли, не ослабили стрілецького духа. Навпаки - почався здоровий процес самоозначення УСС, кристалізація їх індивідуальности, ріст їх вояцької амбіції дорівняти тим, які недоцінювали їх вартости, - скріпилось почуття власної гідности. В Стрілецтві назрів моральний бунт у відношенні до окруження, дух протесту, що дає силу переносити найбільші труднощі та творити власні вояцькі цінності.

Після ліквідації невдалого пляну "двадцяток", австрійське командування не повторяло уже таких експериментів. Коли ж одночасно дві сотні (Дідушка і Семенюка), що брали активну участь на фронті в обороні карпатських просмиків, відзначились своєю бойовою поставою в боях 27 і 28 вересня та багато краще держались в тих боях від австрійських і мадярських батальйонів під проводом фахових офіцерів, - австрійське командування поспішилось використати боєздатність УСС у більших військових офензивних операціях, що якраз почалися в Карпатах.

Після швидкої реорганізації Легіону УСС 6 жовтня - уже на другий день, 7 жовтня, відійшов на фронт у напрямі Сколя перший курінь під командою Гриця Коссака в складі чотирьох сотень: Барана, Букшованого, Дудинського і І.Коссака, а півкурінь із двох сотень Будзиновського і Вітовського - під командою д-ра С.Шухевича від'їхав в напрямі Турки.

Дії йшли скорим темпом. Уже 8 жовтня кинено цілий перший курінь у бій з ворогом. Усі чотири сотні взяли участь в офензивних операціях, що почались на Бескиді, в околиці Климця і Верецьких і тут своєю бойовою поставою відзначились як передова частина 129 бригади. Начальна Команда австрійської армії у своєму воєнному комунікаті з дня 9 жовтня 1914 року, повідомляючи про бої в Карпатах, написала так: "В цих боях визначився також корпус українських добровольців".

Коли пригадаємо собі, що ще перед місяцем ці добровольці маршували в Горонді та Ограбичеві, як "банда" обідраних та напівбосих, невишколених юнаків, на яких дивилися з погордою та недовір'ям, - та коли тепер читаємо в звідомленні начальної команди великої австрійської армії слова правдивого признання і похвали за воєнні подвиги УСС, - то пояснення цієї несподіванки буде зовсім зрозуміле. Це була та шляхетна амбіція осамітнених Українських Січових Стрільців, що бажали показати себе гідними січової і мазепинської традиції, та хотіли доказати, що українці можуть створити власну повновартну бойову формацію. Вони вирішили в тяжких боях, кривавими жертвами поставити високо те, чого не мали ще, коли виходили на війну: ім'я українського вояка. Хотіли стати рівновартним партнером серед воюючих сил світу. І найвище військове командування це ствердило.

В жовтневій офензиві австрійської армії в 1914 р. в напрямі Сколе-Стрий, Турка-Дрогобич - УСС беруть увесь час активну участь, відігравши в ній поважну ролю, як авангард наступаючих бригад. Дня 13 жовтня здобуває сотня І.Коссака Козьову, а сотня Букшованого, розбивши загін козаків, доходить під Коростів. Дня 14 жовтня УСС перші входять до Сколя. Дня 20 жовтня, після бою під Сільцем проти трьох сотень козаків, сотня І.Коссака входить перша до Дрогобича. В тому ж часі інші сотні УСС боронять міста Стрия, після стримання офензиви та розпочатого відвороту австрійських військ. Зокрема визначилась сотня Дудинського, що не зважаючи на значні втрати, одинока втрималась на позиції в бою під Добрівлянами, коло Стрия, після відступу австрійських відділів. Своєю спокійною і відважною поставою УСС виказали тут знову свої вояцькі якості, якими вони не тільки дорівнювали, але навіть перевищували австрійські частини.

В тім же часі півкурінь д-ра Шухевича, в складі двох сотень: Вітовського і Будзиновського, приділений до кінної дивізії ген. Лемана, вирушив з Турки в напрямі Борислава, куди дістався після спішних маршів 19 жовтня. З огляду на невдачу австрійської офензиви, лінія фронту відступила в гори, а півкуреневі Шухевича припало завдання боронити гору Кобилу коло Опаки. Під час офензивного походу УСС йшли попереду, то тепер вони Хоронили відступаючі австрійські бригади. Обидві сотні півкуреня під проводом сот. Д.Вітовського, звели дня 24 жовтня завзятий бій на горі Кобилі проти переважаючих російських сил та видержали на своїй позиції, хоч австрійські відділи давно відступили з поля бою. Сотня Д.Вітовського мала в цьому бою значні втрати.

Окремо діяла тоді сотня Семенюка, яка була в складі ІV корпусу, і воювала в околиці Старого Самбора, відбиваючи на горах Лисий і Залярський, під Лужком Горішнім, сильні ворожі наступи серед дуже несприятливих атмосферичних умов, сидячи в мокрих, некритих та негликобих ровах. Втрати: 5 убитих і 19 ранених.

Під час дальшого відступу заступає москалям дорогу під селом Побук, сотня Дудинського. Коло Поляниці здержує їх сотня Барана. Дня 28 жовтня відбивають УСС (сотня Сроковського) у москалів гору Ключ, коло Сколя, де був короткий, але кривавий бій. Сотня мала 13 убитих і 14 ранених, між ними і командант сотні. Тяжкі, але успішні бої були на горі Комарницьке під Синевідськом при кінці жовтня і з початком листопада, де стояли сотні Дідушка і Дудинського.

Жовтнева кампанія УСС, офензивний похід у напрямі Стрия і Дрогобича та оборона відвороту в глибину Карпат, - це був перший місяць воєнної практики та вояцького досвіду для формації УСС, - це був її практичний курс військового ремесла та перші маневри невишколених вояків. Як блискуче вони випали! В першому місяці своєї боротьби УСС доказали, що українці без чужої принуки й помочі, а тільки опираючись на довір'ю до себе, - можуть створити власні боєві цінності, здобуті власними трудами, власними руками та власними жертвами. В тих тісних межах, які їм закреслено, УСС вчились, пізнавали життя і пізнавали себе. Їх учили тяжкі бої, свист куль та гук гармат і могили їх товаришів. І вони дозрівали. Творили тверді факти, якими доказували свою вартість добрих вояків та добрих старшин. Своєю боєздатністю та військовою поставою заскочили УСС навіть наш політичний провід, який також не уявляв собі виразно ролі УСС в тій війні та уважав, що УСС тільки в випадку остаточної конечности будуть ужиті до фронтової служби, а їх головне призначення нібито мала бути позафронтова, помічна чи пропагандивна служба. Уся творча ініціятива, розуміння завдань і ролі УСС, увесь дальший розвиток ідеології УСС, уся історична відповідальність Стрілецтва, як національно-політичного чинника - творились тільки в таборі УСС.

Стрілецькі походи і бої в місяці жовтні були першим спільним виступом усього Стрілецтва. Хоч порозділювані, УСС діяли в різних місцях корпусного фронту - то все таки вони виконували бойові завдання в одній акції та своєю участю відограли видну ролю. Уже тоді показалось безглуздя австрійського наказу, що обмежував кількість УСС до числа, яке не могло поважніше заважити на висліді воєнних операцій.

Карпатська зима - проба фізичної і духової витривалости

Під сильним натиском російських сил фронт пересунувся в листопаді далеко в глибину Карпат. На Бескиді підготовлювано нові оборонні позиції, а УСС мали стримувати поступ ворога і стежити за його рухами та його силою. В той спосіб побіч нормальної служби в бойовій лінії, УСС-ам доручено як головне завдання: стежну службу. Цей період стрілецького життя тривав коло три місяці, від половини листопада 1914 до половини лютого 1915 року.

Це нове завдання полягало на висиланні стеж у передпілля як рівнож і на запілля ворожого фронту. Стрільці мали стежити за московськими військами, за їх розташуванням, силою, рухами, та ці відомості негайно передавати вищим камандам. УСС були єдиною групою на фронті цілого карпусу, що могла з успіхом виконати це тяжке завдання. Бойовий фронт у гірському терені, до того ще в зимовій порі, не був суцільний, а розтягався тільки по гірських верхах і хребтах, - то існувала можливість продиратись малими стежами далеко поза ворожий фронт та ще й вертатися з полоненими. Ця стежна діяльність УСС мала дуже важне значення для керуючих штабів, бо давала змогу здержувати ворога відповідним маневруванням, - себто пересуванням сил на загрожені місця, а при оживленій діяльності стеж, могла навіть спинювати похід ворога. Вона мала особливе значення в тому часі, бо австрійські сили були тоді дуже слабі і тільки в той спосіб рятовано ситуацію. Наприклад, сот. С.Горук вислав із Тухольки за чотири дні 108 стеж, що спричинило стримання ворожого походу, який із Сколя на Бескид тривав аж 5 днів. Сміливі стежі доходили часто на десять і більше кілометрів за ворожий фронт. Часто верталися стежі з власними убитими і раненими, що було доказом совісного та жертвенного виконування доручених стрільцям завдань.

Під час таких стеж згинуло багато кращих стрільців, як М.Сух, Р.Луцик, М.Житинський, І.Кульчицький і багато інших.

Була це дуже тяжка служба бродити десятками кілометрів по непроходимих вертепах, по пояс у снігу, серед морозу і заметілі. Мороз тієї зими доходив до 30 ст. Цельсія. Багато витривалости, здоров'я, відваги та орієнтаційних здібностей вимагала та служба. УСС стали "оком" цілого фронту ХХV корпусу. Був це великий воєнний подвиг та проба вояцької тугости і сили УСС, які здобули славу найкращих звідунів. Відомості, що їх приносили УСС, викликували подив у чужинців.

Як провідники стеж вславились найбільше: Іван Балюк, Михайло Мінчак, Гриць Трух, Андрій Мельник, д-р Омелян Левицький, Михайло Матчак, Микола Опока, Ромуальд Луцик.

Виконуючи стежну службу, УСС весь той зимовий час повнили також звичайну фронтову службу. Поодинокі сотні перекидала команда на загрожені місця фронту, де УСС здержували московські наступи. В інших місцях сотні займали позиції на горах або повнили сторожеву службу на фронті. Годинами доводилось лежати на снігу та ночувати часто під голим небом. Був це період у житті УСС дуже далекий від усякого романтизму чи сантименталізму. 27 грудня сотня Будзиновського в складі 150 стрільців серед заметілі та глибоких снігів перейшла через найвищий верх в тій околиці, гору Пікуй (1405 м.), до села Ботелка, де відбила сильний ворожий наступ. 1 січня ця ж сотня брала участь у завзятому бою в обороні Ужоцького переходу, де раніше розгромлено австрійські війська. Сотня Будзиновського мала тоді поважні втрати в убитих і ранених.

Невдачі на фронті та постійна втрата території погано впливали на настрої Стрілецтва. Розбита й ослаблена австрійська армія не давала достаточних надій на скору перемогу. Невесело зустрічали УСС перше воєнне Різдво на останньому клаптику рідної землі. Усі українські землі тяжко карались під окупацією московського наїздника. У декого закрадалась і зневіра, бо шлях до визволення і волі показався дуже далеким.

Цінний документ про цей період життя УСС залишив нам тодішній вістун УСС Микола Опока, один із найсміливіших провідників карпатських стеж. Він так писав про ті часи в своєму спогаді:

"Ми зжилися з ролею тих, що засуджені на терпіння. Ми зрезигнували з своїх надій, мрій, ми не вважали за можливе дістатися навіть до рідних сторін. Тільки білими круками були ті, що contra spem sperabant, що задержали давній запал і надії, що піддержували тих, котрі впали на дусі.

Прийшла сувора зима, страшна гірська зима... Для нас не було ані одного променя надії. Ми перемінилися більше в воєнні машини. Замкнені далеко між високі гори, глибокі яри, понурі ліси. Самітні, а до того весь час у праці, часом у величезнім фізичнім перемученні... Та найбільше боліла нас та безвиглядність у наших національних справах..."⁶⁸

Але і цю тяжку пробу фізичної і духової витривалости, що в місяці січні і лютім доходила до границь людської спроможности, видержало стрілецтво тільки завдяки своїй внутрішній моральній силі та молодечій енерії і глибокому почуттю обов'язку. Воно напружило всі свої сили, щоб удержати себе на поверхні життя, бо вірило, що після суворої зими та тяжких злиднів прийде весна, оживуть та зазеленіються карпатські верхи і звори, і після болючого пригноблення та поразки прийде день перемоги і визволення рідного краю. Та ж стрілецька ідея, що вчила УСС власними зусиллями творити і будувати нові цінності для своєї нації, що вчила іх без хитань вірити в себе, - вона кріпила тепер їх волю, казала їм витривати та хоронила їх перед зневірою.

Національне військо без держави і державної влади

Та крім власної моральної сили, - був це мудрий, батьківський голос розради нашого політичного і військового проводу, що в ті понурі дні влив новий запал і полум'яну віру в знесилені стрілецькі ряди.

В тій, може найтяжчій хвилині свого воєнного життя, відчули УСС також уперше - брак своєї влади. Бо кожне військо служить політичним цілям своєї батьківщини та має за собою свій провід, якому є послyшне. Вояк, поскільки не є наємником, повинен мати за собою владу, що визначає мету його боротьбі та її методи і дбає про його всебічні інтереси. Українські Січові Стрільці були і вважали себе всеукраїнським військом, яке проливає кров і бореться тільки за Україну. Тому тужили вони за тією інституцією, що заступає батьківщину вояка, за владою, яка його репрезентує назовні, яка здіймає з нього всякі політичні клопоти та вказує на мету його боротьби, для якої він дає свою кров. Коли того в нас не було і тоді не могло бути, то повинен був існувати хоч би сурогат такої політичної репрезентації, яка мала б задоволити хоч би частинно природну тугу вояка за ділами та авторитетом своєї влади.

Таким сурогатом політичної репрезентації УСС повинна була бути Головна Українська Рада, яка, об'єднавши всі українські політичні сили по цей бік бойового фронту, перебрала на себе політичне керівництво українського народу під час війни, та в своїх двох маніфестах, проголошених на початку війни, накреслила напрям і мету своєї політики. Також формально була ГУРада творцем УСС та заступником їх інтересів перед владами Центральних Держав.

Але вже в перших місяцях війни показалось, що наш політичний провід був занадто обтяжений своєю передвоєнною тактикою і австрофільським льоялізмом та в своїй політиці не вважав за доцільне керуватись навіть тими, досить уміркованими ідеями самостійницького характеру, що були висловлені в його серпневих маніфестах. Він не мав ясної і виразної думки про завдання та ролю УСС, як української політично-військової формації, бо з одного боку проєктував побільшення легіону як фронтової формації, а з другого - старався про приділення його до позафронтової служби, або доручення УСС ведення культурно-освітніх справ і пропаганди на відібраних від Росії українських землях. Він не був у стані, в моменті духової кризи УСС, сказати їм своє гідне і тверде батьківське слово. Також не могли зрозуміти УСС тієї традиційної вірности та вічних заяв льояльности нашого політичного проводу для австрійської влади, яка зі свого боку не виказала ніякого зрозуміння та симпатії до основних інтересів українського народу. УСС сподівались від свого політичного проводу більше відваги і гіднішої постави. У відношенні до УСС австрійська влада не схотіла піти на таку дрібну уступку, як утворення другого полку УСС, після того, як УСС здобули вже такі світлі бойові осяги на карпатськім фронті. За тим ішло мачушине трактування УСС та їх потреб і прав на фронті, недостача харчів, воєнного виеквіпування та санітарної помочі.

Так отже стрілецтво почало ревідувати свої погляди на українсько-австрійську співпрацю. Вслід за тим воно відмежовувалось від системи льоялістичної політики та перестало виявляти особливе довір'я та симпатію до керуючих чинників Головної Української Ради. Ці ідеологічні розбіжності були випливом природної еволюції думок та були заложені в тій внутрішній суперечності, що заіснувала з вибухом світової війни в згадуваній уже повище ментальності більшости галицьких українців, які змішували австрійські інтереси з інтересами українського народу. Незалежна українська самостійницька і державницька ідея знайшла тепер свій виразний вияв у таборі УСС, в атмосфері вільної стрілецької думки та жертвенної боротьби. Українські Січові Стрільці почали духово рости та кріпшати, як політично-військова формація українського народу.

Але не зважаючи на опозиційне становище УСС до ГУРади, вони були в відношенні до неї льояльні, як до умандатованого представництва українського народу. УСС не старались взагалі поборювати свій політичний провід або накидати йому в якийнебудь спосіб свої ідеологічні погляди. УСС розуміли добре, що вояк є збройним раменем нації і тому в активну, практичну політику не вмішується. Це не перешкоджало тому, що УСС плекали, розвивали і закріпляли в процесі своєї праці та боротьби власну самостійницьку ідеологію, власну національно-політичну думку, що оправдала себе в майбутньому, як єдиний і правильний дороговказ у їх боротьбі.

УГРаді не вдалося стати в відношенні до УСС авторитетним чинником, що втішався б їх повним довір'ям, - але довір'я в більшій мірі здобув собі тоді серед УСС військовий орган ГУРади - Українська Боєва Управа. 3 одного боку непричасність УБУ в справах загальної практичної політики, а другого - її особовий склад, який у більшості творили особи, ближче зв'язані з передвоєнним стрілецьким рухом, були причинами, що УБУ мала більші симпатії серед УСС. Хоч австрійське командування відобрало УБУ право іменування старшин, то однак вона стала ідейно-політичним проводом УСС, репрезентувала їх на зовні, пропагувала стрілецькі ідеї серед українського громадянства, зберігала стрілецьку традицію та вела культурно-гуманітарні справи УСС.

І коли прийшлось УСС-ам зустрічати перше воєнне Різдво в невідрадних обставинах, до них приїхали вперше на цій війні відпоручними Української Боєвої Управи: д-р В.Старосольський і проф. І.Боберський, щоб передати їм від ГУРади і УБУправи подяку і признання за труди та жертвенну боротьбу і довідатись ближче про їх життя, думки та про їх бажання й потреби. Стрілецтво прийняло ці відвідини з почуттям моральної полегші. УСС переконалися, що вони не самі, що діють і борються як вояки зорганізованої нації. А разом з тим пам'ятало про УСС і все українське громадянство, що як політична еміграція проживало в західньо-австрійських краях, виїхавши туди із рідного краю внаслідок московської інвазії. Воно прислало кожному стрільцеві святочні гостинці та щирі побажання. Цей зворушливий вияв пошани громадянства, підбадьорив УСС та скріпив на дусі. Вони відчули, що в цій важливій хвилині їх підтримує український народ.

Про це писав Микола Опока у згаданому вище спогаді таке:

"...Відпоручники Боєвої Управи принесли з собою слова розради-надії. Від них довідалися ми, що не одинокі ми, не опущені, що крім нас є ще люди, які також борються за волю України, що вони не стратили надії. І хоч деякі з нас у той великий день йшли з прибитими серцями на звичайні стежі, то ті щасливці, що зісталися, з захопленням слухали слів розради, які на збірці цілого куреня, а потім на сходинах старшини, вливали відпоручники Боєвої Управи. Треба було набрати надії на кращі часи - і ми набрали її. У нас постав знову великий запал. Коли ж ми довідалися ще, що ми не одинокі, в нас вибухнув ярким полум'ям молодечий запал, віра в кращі часи вернула знову. Нам знову усміхнулася будучність. І тепер ми привчилися дивитися долі сміло в очі, не зражуватися чимнебудь, а вперто, просто прямувати до остаточної цілі. Ми вже загартувалися на всі дари долі, ми навчилися їх терпеливо зносити та ждати. Сього одного дуже важного навчилися ми, а саме ждати навіть дуже довгий час і ніколи не тратити надії. І ми її вже не тратили, але снували золоті мрії. І ми з запалом, з огнем у душі та в очах йшли на дальший бій..."⁶⁹

Зв'язок між стрілецтвом і громадянством та політичним проводом безперервно підтримували перепискою та пресою і літературою. Тисячі листівок і листів відходили в світ з бойового фронту УСС та надходили на фронт з усіх сторін від рідні, знайомих, приятелів та різних організацій. Так утримувався духовий зв'язок УСС із громадянством. Це була духова пожива, що піддержувала морально та кріпила їх сили. Українська і чужа преса, численні книжки і брошури інформували та освідомляли стрілецтво про проблеми біжучої політики, про стан воєнних подій та про всі українські справи. УСС незвичайно живо інтересувались загальними справами та українською визвольною акцією. Широко дискутовано про методи української визвольної політики та формовано стрілецьку ідеологію. Українське Січове Стрілецтво тим відрізнялось від інших військових частин, що воно було військом думаючим, що жило своїм окремим духовим життям, що само поставило собі мету своєї боротьби і власним шляхом хотіло цю мету осягнути. Воно не було бездушним знаряддям свого чи чужого мілітаризму, а твором визвольної думки поневоленого народу, і цю думку воно плекало й розвивало серед воєнних трудів та бойового гамору, і було готове цю думку закріпити жертвою свого життя.

Невідхильна трагедія розшматованої нації

Уже при проголошуванні маніфестів Головної Української Ради та Союзу Визволення України, як також з моментом створення формації УСС, - мусіла станути перед усіма українцями, а перед Українським Січовим Стрілецтвом зокрема - дуже прикра проблема: проти себе мали станути зі зброєю в руці сини одного народу, брат мусів іти воювати проти брата. Займанницькі держави слали проти себе до боротьби сотки тисяч українців, що мали боротись не за власне існування, а для добра своїх займанців. Проти Українських Січових Стрільців станули на приказ російського царя сотки тисяч рідних братів в салдатських шинелях, що "не за Україну, а за її ката, мали проливати кров добру, не чорну". Вони мали гинути з рук Українських Січових Стрільців і вони також несли Українським Січовим Стрільцям смерть і рани. Цю страшну національну трагедію передбачували УСС і її неухильність ясно собі усвідомляли. Вона зготовлювала їм неодну тяжку і сумну хвилину, під час їх чотирилітньої боротьби на протиросійськім фронті. Повсякчасна свідомість, що по другому боці бойового фронту стоять проти них їхні брати українці, сини тої ж нації, жертви московської тиранії, - не сходила ніколи із уваги Стрілецтва. Літніми вечорами та місячними ночами надслухували стрільці українські пісні, що лунали із ворожого боку річки Стрипи на Поділлі в 1916 р., і такими ж українськими піснями відповідали своїм братам.

УСС Микола Опока, учасник одної стрілецької стежі в Карпатах, якої провідник згинув, так змальовує цю справу:

"Командант стежі вістун Степан - після страшно тяжкого маршу в снігах - підповз під російські позиції, звідки почув українську мову. Він насторожує вуха, непорушливо приляг до снігу, перемінений цілий у слух. Долетіли до нього рідні слова. Він завмер, слухав. Тепер слово вже можна розуміти, вітер сильніше доносить голос. І вістун чує: "...нене рідна, нене старенька, як же ти це зносиш!.." Степанові вдарила кров до голови, щось стиснуло за серце, підняло груди.

Він не видержав, забувся, вибухнув: "Братіку, та ж я також..." - "Ей, австрієц, плі! "... трах, тарах, тарах, залопотів ліс, а відгомін відбився кілька разів від гострих скель... Недалеко перед розстрільною лежав Степан, над ним спинився його ворог... Вістун прощав ясний світ, крайок синяви неба, тремтливі галузки ялиць. Над ним стояв його брат, тепер ворог, може вбійник, а той шепотів йому "мамо, мене, прощай. "Ворог" схилився й замкнув йому очі".⁷⁰

У згаданому уже вище оповіданні "Марія" - змалював Василь Стефаник, як глибокий мислитель, у неперевершеній мистецькій формі ту ж трагедію, що настала між синами одного народу, коли одна його частина йшла добровільно воювати за Україну, щоб зірвати з неї кайдани московської неволі, - а друга була поневолі змушена боротися в рядах царської армії за знищення єдиного вільного огнища української культури та державницької думки.

Коли в стрілецькі руки попадали російські полонені, то першим питанням, що його ставили стрільці полоненим було: з якої губернії? - ожидаючи нетерпеливо бажаної відповіді, що полонений буде з полтавської, херсонської, чернігівської чи іншої української губернії, що вони почують живе слово українця та відомості про Україну, про життя народу, довідаються від живої людини про ту Україну, яку взялись визволяти. Хоч крихітку національної свідомости бажали найти стрільці в полоненого, бо хотіли вірити, що московський царат не вбив ще зовсім живої душі українського народу. Коли ж подибали хоч дещо свідомого українця, російського солдата, що знав про Шевченка, про національну окремішність українців від росіян, читав українські книжки чи часописи і т.п., то це була хвилина великої радости для стрільців. Але це траплялось - на жаль - досить рідко. Як рідних братів приймали їх УСС на своїх кватирах в місці постою та траплялось, що перетримували цих своїх "ворогів" у себе по кілька днів і довше. Були випадки, що після першого познайомлення на фронті стрільців із полоненими українцями, між ними продовжувалась товариська переписка, не раз дуже цікавого громадсько-політичного змісту.

В одній бойовій стрілецькій сутичці в Карпатах, в листопаді 1914 р., попав у полон, здавшись добровільно, молодий російський солдат, робітник з Катеринослава, Дмитро Шабала. Був це свідомий українець, і ми з великим захопленням довший час тоді з ним розмовляли. Був членом української соціяльно-демократичної партії в Катеринославі, читав журнал "Дзвін" та знав Володимира Винниченка й інших діячів. Мав при собі "Кобзаря" Шевченка, якого купив чи роздобув десь у Львові. Перед його відходом до етапу ми дали йому свою адресу польової пошти для дальшого зв'язку. За пару місяців надійшов від Шабали сердечний лист із табору полонених в Кніттельфельді в Стирії, після чого між нами продовжувалась переписка довший час. Основні уступи одного із захованих ще в оригіналі листів Дмитра Шабали до УСС Степана Ріпецького, писаних на фронт у Карпатах - подаємо як цікавий документ того часу:⁷¹

"Шановний друже!

Кніттенфельд, 8. декабря.

Звідси, з полону пишу я вам другого листа... В тім листі я вас прохав, щоб ви, коли маються в вас або в ваших товаришів ни потрібні вам книжки, або хоч старі числа часописів переслали нам для читання, за що ми будемо дужи вдячні. А то тут страшенно нудно сидіти склавши руки і чекати на їжу. Та і взагалі се міні найзручніший мент набіратись свідомости, котрої маю не много, і з котрою можи я бувби більш корисний рідному працюючому людові. Крім мене тут читачів знайдеться досить. Раніш я мріяв передплатити газету, і навіть в листі до вас я запитував: скільки буди коштувать передплата на місяць? і прохав також переслати її адресу. Тепер же ни маю за що передплатити, позаяк спершу їжі ми одержували за мало то приходилось докуповувати хліба; таким чином я витратив гроші на котрі мріяв передплатити газету.

Тут є багато українців полонених з російської України свідомих, із них суть вчителі народні і взагалі люди інтелігентних посад. З деякими міні часто приходиця говорити з приводу того, під чією владою нам українцям краще і легше здобути волю і самостійність. Я їм довожу, що краще під Австрією позаяк ми тут позбулись би денаціоналізації, котра так стоїть упорно на нашім шляху до культурного розвитку і призавзято піддержуєця кацапським ярмом. Вониж доводять міні ні на чому ни стоячи твердо, що краще під Росією добитись собі прав, припускають навіть і революційний переворот в Росії, забуваючи зовсім про шибениці і про те, що всякій, хто здумує прилюдно забалакати про волю, той рискує життям, а хоч принаймні загрожує йому заслання, каторга, а найменше так се декілька років вязниці, (я не кажу, що в Росії революція неможлива, вона можлива, але з многими жертвами, і не їхні інтелігентні плечі винесуть ввесь тягар її, а плечі працюючих фізично пролетарів, за допомогою з розумового боку людей інтелігентних, котрі ввесь час працювали над зрганізовавням робітництва). Вони мене доводять до обурения: бояться й думками розлучитись з тією нацією, котра ни хочи вважати нас нацією, а наш національний рух сміє взивати затією "кучки мазепинців". Та не тільки так на нас дивляться ріжні московські ліберали, а й робітництво їхнє, чи краще сказати московські с. демократичні робочі партії не припускають нам права на самостійність і національно-територіяльну автономію (через що в останні часи загострились відносини наших і їхніх робочих організацій).

Нидавно знайшов тут лікаря українця з Галичини і маю маленьку надію діставати в його українські газети... маю надію познайомитись ще тут з Галичанськими Українцями.

З пошаною - Дмитро".

Українські Січові Стрільці шукали таких Шабалів та бажали, щоб їх було більше, бо в них бачили майбутнє України. Але, на жаль, подібних йому було небагато. І це також журило і непокоїло Стрільців.

А з другого боку були аналогічні факти по російській стороні фронту, де свідомі національно вояки і старшини, українці, також дуже болюче переживали цю трагедію взаємного вбивання синів одного народу. Вони ощаджували становища на фронті обсаджені УСС-ами, спрямовуючи вогонь своїх артилерійських батерій на інші відтинки фронту, як це робив старшина російської артилерії Щербаківський.

З великою повагою та достоїнством говорить про цю трагедію українського народу в своїх спогадах, б. поручник російської армії, українець, Іван Кожушко, що командував двома ротами 450 Зміївського піхотного полку в боях за Лисоню проти Легіону УСС в перших днях вересня 1916 р. Одночасно він розуміє національно-визвольну ролю УСС, та з великою пошаною ставиться до їх бойових чинів. На основі найдених на фронті документів йому було відомо, що УСС "б'ються з москалями за волю України". Свій обширний та цікавий спогад він закінчує окликом: "Українським Січовим Стрільцям - слава!"⁷²

Коли Українські Січові Стрільці виступили в імені і в інтересі українського народу до збройної боротьби проти російського царату, щоб розбити цю зненавиджену всіми свідомими українцями тюрму та здобути нашому народові волю, - то ні їх ідей, ні їх збройної боротьби, ні мети цієї боротьби не обезцінює факт, що в мундурах армії російської імперії по другому боці фронту були примушені боротись українці.

Це сумне та трагічне явище взаємного братовбивства прибрало пізніше впродовж наших визвольних змагань - на превеликий жаль - ще більш драматичні форми, коли українській армії довелось в 1919 р. боротись з тими, із українців сформованими полками і дивізіями, які збаламучені комуністами, добровільно станули по стороні московських загарбників до збройної боротьби проти Української Народної Республіки.

Цю трагедію переживали всі нації, що були поділені між двом, а і більше державами й боролись за своє визволення, та на превеликий жаль мабуть будуть ще і в майбутньому її переживати.

Боротьба за існування

В другій половині січня 1915 року повернулось воєнне щастя на відтинку корпусу Гофмана (ХХV) знову в сторону австрійської армії, а то тому, що в той район карпатського фронту прибула підмога трьох німецьких дивізій. Ці дивізії разом з австрійськими полками ХХV корпусу Гофмана, в склад якого входили і УСС, утворили армію Лінзінгена, пізніше звану армією Ботмера.

23 січня почалась офензива армії Лінзінгена, внаслідок якої російський фронт подався назад під натиском німецького удару. УСС йшли вперед між першими наступаючими військами, здобуваючи Лавочне та Славсько. З новими надіями входили вони на територію Галичини. Знову віджив бадьорий настрій, коли сходили із Бескиду у Скільщину. Вірили, що відтепер будуть маршувати вже тільки вперед.

Але не легко це йшло. Ворог завзято боронился на кожній горі, а отримавши підкріплення, переходив часто до протинаступу . Зокрема першому куреневі, який у тому часі творили сотні Букшованого, Носковського, Дудинського і Семенюка, довелось зазнати в цьому поході багато трудів та понести великі втрати. Сотні Букшованого і Носковського звели тяжкий бій на горі Магура, де москалі розбили 131 бригаду. Також на горі Татарівка коло Рожанки тривали кількаденні завзяті бої, в яких брали участь сотні першого куреня. Крім утрат в убитих і ранених, мали УСС в тім часі поважні втрати внаслідок великих морозів, що дались стрільцям взнаки під час далеких маршів, перебування в снігу на фронті та нічлігів під голим небом. Багато стрільців відійшло до шпиталів з повідморожуваними пальцями рук і ніг та з причини перестуди. Бойова сила деяких сотень впала до 50 людей. Стан бойовий І куреня рахував у тому часі тільки около 250 людей. Крім цього санітарні відносини були дуже погані. УСС не мали ще власних лікарів, а навіть примітивної відвошивні.

Українське Січове Стрілецтво тоді, в березні 1915 року, вперше усвідомило собі загрозу свого існування. Бойова формація в складі коло 2000 бойовиків, після понад п'ятимісячних безyпинних і тяжких воєнних дій, - далеких походів, стежної і фронтової служби та численних кривавих боїв, при недостаточних харчах, одежі і взутті та санітарних засобах, - формація, що складалась із молодого вправді, але незагартованого в воєнних трудах елементу, зменшилася до одної третьої частини свого початкового стану. Стан деяких сотень так змалів, що треба було деякі сотні розв'язати, а їх стрільців приділити до інших сотень. Так розв'язали сотню Чмоли (бувшу Барана). Плян ворогів, щоб обмежити стан зголошених у Стриї добровольців до 2500 людей, і тим способом зліквідувати їх після кількамісячного існування - став тепер здійснюватись. Без доповнення бойового стану новими силами, зорганізованими і вишколеними в запіллі - ліквідація УСС стала неминуча. Команда корпусу мала уже готовий проєкт про розв'язання УСС.

Вслід за тим шеф корпусного штабу полк. Лямезан весь час не дозволяв творити в організації Легіону окремої установи, яка дбала б за набір та вишкіл нових добровольців та забороняв поповняти фронтові частини УСС новими силами. Щойно після довших заходів УБУправи, дозволила Начальна Команда на створення такої установи, званої пізніше Кошем УСС, при чому стан людей у Коші обмежено до числа 250. Кіш почав свою діяльність з кінцем березня 1915 р., а командантом його був іменований сот. д-р Н.Гірняк, який виконував цей обов'язок до жовтня 1918, то є до розпаду Австрії.

Головним завданням та обов'язком команди Коша було вербувати та вишколювати нових добровольців. Маючи на увазі неприхильні, а навіть ворожі настрої австрійського командування до УСС, інспіровані ворожими нам чинниками, Кіш УСС перебрав на себе дуже відповідальне завдання боротьби проти ослаблювання субстанції УСС та за утримання за всяку ціну сили формації. УСС.

І це своє завдання Кіш УСС під енергійною командою сот. д-ра Н.Гірняка блискуче виконав. Ігноруючи постанови австрійських законів та вживаючи всяких хитрощів, наражуючись на небезпеку військово-карної відповідальности, команда Коша обминала ті постанови, що дозволяли набирати тільки необов'язаних до військової служби добровольців - до 18-ти і понад 50-т років, а стан Коша обмежували до 250 стрільців. Прийшлось поправляти метрики народження та відмолоджувати новобранців. В актах виконано масу фіктивних вписів. Цю досить складну роботу набору новобранців, виконували енергійно відповідні комісії в Коші та деяких містах з повним успіхом. За один рік звербовано в одній тільки поборовій станиці в Станиславові понад 2300 добровольців. Внаслідок такої праці загальне число УСС, зареєстрованих в головній книзі Коша, осягнуло по день 1 листопада 1918 року цифру 9500 людей. Так доповнювалась і зростала формація УСС впродовж 1915-1918 рр. та врятувала своє існування. Власною ініціятивою і енергією, власним ідейним зусиллям, проти бажань австрійських "союзників", боролись УСС за своє існування та втримали себе переможно, щоб виконати пізніше своє завдання в критичних моментах боротьби за нашу державність.

І так у цьому, здавалось, безвиглядному положенні, коли родились нові надії на похід вперед, а стрілецька сила дуже змаліла, почали надходити на фронт із Коша перші підкріплення вже від місяця березня 1915 року. В місяці квітні перед боєм на Маківці прибуло на фронт кількасот новобранців із Гуцульщини. Про цей транспорт новобранців оповідає ближче д-р Никифор Гірняк в своїй статті "Кіш УСС-ів" (Вісті Братства кол. Вояків 1-ої УНА травень-червень 1955, ч. 5-6, ст. 6) і приписує видатну заслугу командантові полку УСС от. Грицеві Коссакові, який при кінці березня 1915 р. своєю рішучістю і сміливістю вирвав від австрійської наборової комісії в Мукачеві, всупереч наказові вищого австрійського командування коло 700 новобранців УСС, які мали відійти полків австрійської армії. Їх от. Коссак забрав з собою на фронт під Маківку.

Більшість тих новобранців це були гуцули з околиці села Жаб'я, яких звербував там чот. М.Саєвич, вирвавши їх хитрощами при допомозі однор. вістуна австрійської армії Ярослава Чижа, із рук команди польських легіонів. З такими то перешкодами боролись УСС за своє існування, доповнюючи себе проти бажань австрійського командування.

Настрої і думки УСС напередодні бою на Маківці

Впродовж місяця березня 1915 року обидва курені УСС перейшли зі Славська на новий постій, а саме І курінь до Головецька, ІІ курінь до Грабівця Скільського, - під накази 130 бригади, якою командував полк. Осип Вітошинський, родом українець, який щиро відносився до УСС. Згадані села розташовані у стіп гори Маківки, яка в тому часі становила дуже важну оборонну позицію, з огляду на безпосереднє сусідство із західньої сторони німецької гвардійської дивізії, яка вела успішну бойову акцію проти москалів в напрямі гори Острий і долини ріки Опору.

УСС обняли зараз частину оборонної служби на Маківці. І курінь обсадив 23 березня західню сторону Маківки, де москалі безуспішно пробували кілька разів прорватись на стрілецьких позиціях. Після двох тижнів І курінь зійшов до Головецька. ІІ курінь стояв весь час у резерві в Грабівці Скільському, виставляв застави в долині між Маківкою і горою Кливою, займав хвилево позиції на Кливі, а деякі його сотні повнили всяку службу на Маківці в розпорядженні її команданта сотн. Дрозда. Кватируючи в переповнених хатах, серед маси насікомих, стрільці готовили кізли з кільчастого дроту, які переносили вночі на Маківку. Весь час були під обстрілом гранат із тяжких гармат, які називали "дурними Іванами".

Стрілецтво задомовилось на добре - на Маківці та в цілій околиці. Був це період досить спокійний. Зорганізовано живіші зв'язки із зовнішнім світом. Багато часописів, брошур і книжок кружляло тоді між стрілецтвом. Скупчення всього стрілецтва в двох сусідніх селах сприяло ближчому взаємному пізнанню, виміні думок та плянів. Живі дискусії на загальні теми політичного характеру, про відношення УСС до Головної Української Ради і Союзу Визволення України та до австрійської влади, про значення упадку Перемишля, про стрілецьку ідеологію й інші актуальні питання - захоплювали загал стрілецтва.

Серед УСС родиться в тім якраз часі ідея створення стрілецького фонду на урухомлення власного видавництва, що було б виразником духової творчости, а в першій мірі визвольної ідеології УСС. Його першим організатором та пропагатором був чотар Іван Балюк з гуртом товаришів із сотні Вітовського. Стрілецтво живо відгукнулось на цей гарний почин і почало кожної декади складати свої означені датки на згаданий фонд.^72а

Тут під Маківкою творить також Михайло Гайворонський в гурті товаришів із сотні Дідушка (пізніше Мельника) деякі із кращих стрілецьких пісець, що в тому часі почали ширитися між стрілецтвом.

Місяці березень і квітень 1915 року - це був час великого упадку духа, тяжкого пригноблення та песимізму серед загалу українського громадянства на еміграції. Несподівані успіхи російської армії на галицькому фронті, невдача австрійської і німецької офензиви в Карпатах і в західній Галичині, відомості з батьківщини про ганебний протиукраїнський режим московських окупантів, масові арешти, висилки на Сибір, переслідування українського життя, а також упадок твердині Перемишля, до оборони якого прив'язувано всю нашу надію на перемогу, все це настроювало дуже погано всю нашу суспільність та навіть наш політичний провід.

Як далекими від цих настроїв були тоді УСС, що не тільки не допускали до своїх думок ніякого песимізму, а навпаки з повною вірою дивились на наше майбутнє та наші державницькі ідеали, свідчить лист УСС Степана Ріпецького, до брата у Відні, з дати 15 квітня 1915 р., писаний із польової сторожі між Маківкою і Кливою, який відтворює тодішні думки стрілецтва. Ось уривок згаданого листа:

"...Десятий уже день перебуваю з п'ятьма товаришами в послідній хаті нашого села (Грабівець Скільський) як застава. Повнимо свого рода граничну сторожу нашої теперішньої території. До сусідньої вже хати забігають москалі Хата сама положена у стіп гори Кливи, якої шпиль у руках москалів, а половина в наших... Само життя тут та служба дуже гарні... Час проводимо на розмовах про наше положення, співаємо... Як читаю в наших часописах про наше положення під цю хвилю, так відчувається дуже пригноблюючий настрій. Усе приготовляє нас на це, що нам прийдеться піти під москаля, - каже нам не тратити надії, сли прийдеться жити під москалем (12 ч. "Діла"). Про самостійну Україну вже й не згадується. Звідки сей песимізм? Чиж би упадок Перемишля вплинув на такий настрій? Таку ноту добачується навіть в органах "Союза Визв. України". Як справа стоїть, так нема причини на подібного рода настрій. Вже в нас, що бачимо, скільки жертв коштує здобупя кожної п'яди землі, скільки зусиль покладається тут на вигнання москаля лише з одної гори, - подібного рода апатія мала б певного рода узасаднення. Тим часом тут ніхто не тратить надії на відбиття Галичини. Усі борються з певністю побіди. Такий сам настрій і у стрільців..."⁷³

Зміст цього листа - це вислів тих загальних настроїв, що панували тоді в таборі УСС, настроїв бадьорих, активних та повних віри. Він вказує, як живо інтересувалось стрілецтво загальними, національними справами, як тверезо їх оцінювало та критично відгукувалось на всякі прояви зневіри та упадку духа, хоч би вони походили від провідних чинників нашого народу.

Один з найкращих речників стрілецької ідеї, чотар Іван Балюк, у свойому листі з травня 1915 р. до товаришки у Відні, Теодосій Демчишин, так писав про завдання УСС та їх обов'язки:

"Вп. Товаришко! ... Не забудьте, що ми ще в неволі. Що на кожнім з нас тяжить обов'язок супроти України, що кожний повинен усе, що можливе, що в його силі зробити, щоб прискорити визволення. Може тепер більше, ніж коли, жадає від нас історія доказу, що ми зрілі до вольного, самостійного жипя, що ми вміємо гідно, з силою та вірою, перенести всі теперішні удари й зуміємо підготовити сили й акцію на будуче..."⁷⁴

Так писав Український Січовий Стрілець із холодної карпатської землянки, із бойової лінії серед тяжкої служби, де смерть чигала кожної хвилини... Це не фрази молодого романтика, що в спокійних часах деклярує свою любов до рідного краю, це не слова мрійника-поета, що складає патріотичну лірику далеко від брязкоту зброї. Це тверді слова вояка нової України, що готов зробити все, що є в його силі, щоб, - як він говорить, - дати історії докази нашої зрілости до державної незалежности.

Так думало і вірило все Українське Січове Стрілецтво, в хвилині упадку духа і пригноблення та зневіри українського громадянства, в хвилині найвищого тріюмфу московського імперіялізму, що готував уже загибіль цілому українському народові.

Та найціннішим документом, що зображує в цілій повноті красу і силу та найглибший зміст ідеї Українського Січового Стрілецтва напередодні його величнього бою із москалями на горі Маківці, що ясно виявляє його національно-державницький характер, як передової бойової лави в боротьбі за самостійну Україну - є збірний лист стрільців сотні Вітовського до Президії Союзу Визволення України з датою 1 квітня 1915 року. Ось повний текст цього листа:

"Боєва лінія в Карпатах 1. ІV. 1915. Нині Страстний Четвер. Замість бажання веселих Свят шлемо усім Вам, що в Союзі працюєте, сердечний привіт і щире признання за Вашу велику і важну діяльність. Серед загальної катастрофи, пригноблення і зневіри, зуміли Ви високо піднести національний прапор і Ви одні держите його певною й міцною рукою досі. Може мило Вам буде дізнатися, що Ви не самотні в своїх змаганнях, що і ми не тільки жовніри, але і будучі горожани Вільної Самостійної України. Велика історична ідея перестала бути для нас лише переконанням, вона вросла в характер і душі наші, перейшла в діло, стала основним нервом життя нашого. Ми знаємо, за що ідемо на труди і бої, за що лишаємо могили за собою по своїх і чужих горах. Ми свідомі цілі нашої на будуче і доріг, що ними йтимемо в життю свойому. У нас давно кристалізується те, що Ви сказали в статтях: "Перед новими завданнями" і "Думки про демократію". Ми свідомі цього, що від нас залежить, чи теперішнє покоління запишеться золотою карткою в нашій історії, чи скажуть про нього, що жило у велику пору, та заспало її. Багато ми перейшли, пережили. Були у нас хвилі глибокої зневіри і песимізму, коли здавалося, що вже все пропало, а в знесиленій і втомленїй душі лише жаль і нудь остали і мука болюча. Гей як би Ви знали. Та це минуло. Не ті ми стрільці, що спочатку були. Ми змужніли, загартувалися, набрали залізної впертости. Витворюється у нас щось з давнього козацтва. Поезія крови і могил товаришів наших, що полягли в горах високих, в лісах смерекових. Поезія смерти і боїв і слави. Уміємо глядіти спокійно смерти в очі. Про життя байдуже, бо знаємо, що посів крови ніколи не гине. Ідея, що їй у жертву кров пролито і життя віддано, ніколи не вмирає і з історичною конечністю мусить побідити. Ні крихітки у нас песимізму. Віримо, що хоч би ворог все до тла знищив, а остала лише могила Шевченка і огненне Франкове пророцтво, - то ще ніщо не пропало.

З тою вірою стали Ви на чолі недолею побитого народу, з тою вірою ми стаємо при Вашім боці. Ваша праця а наша кров під цю хвилю будуть угольним каменем і цементом тої основи, що на ній опреться будуча праця і перебудова національного організму. Ви ведіте, а з нас, хто жив буде, дасть Вам свою молоду, буйку силу, рішучу, різку і гостру як бритва, міцну і незломну як сталь, дасть Вам жилаві, взвичаєні до праці твердої, руки і думку ясну та розумну".⁷⁵

Цей лист стрільців сотні Вітовського - це один із найкращих виявів стрілецького визвольно-державницького духа, за весь час існування УСС. Усе, чим боліла, що відчувала, про що мріяла і думала, чого гаряче бажала та в що глибоко вірила стрілецька душа напередодні історичного бою на Маківці, - те все сказали на вічну пам'ятку поколінь, у свойому неперевершеному творі-листі - стрільці сотні Вітовського. Надзвичайна глибина думки, гаряче чуття і одушевлення, переконуюча сила вислову, високомистецька форма і цей здоровий, молодечий та життєрадісний дух і віра, що б'ють із цього листа - ставлять його на одно із перших місць стрілецької духової творчости.

Признання, висловлене в цьому листі Союзові Визволення України, - що одинокий високо підняв національний прапор та держав його міцною рукою, це вислів всеукраїнської ідеології УСС та солідарности із ясно і виразно голошеними Союзом ідеями державної незалежности і соборности. Усею силою свого переконання заявили УСС, що вони - вояки та громадяни майбутньої самостійної України. Велика ідея Вільної Самостійної України, це вже не лише теоретична думка і програмове гасло, а органічна невід'ємна частина стрілецького характеру і душі, що з моментом збройної боротьби із Москвою перейшла в історичне діло. А цілому світові та т