І. ГЕНЕЗА І РІСТ УКРАЇНСЬКОЇ ВИЗВОЛЬНОЇ ІДЕЇ

Під московською кормигою

В моменті вибуху світової війни 1914 року - український народ був розшматований політичним кордоном двох займанницьких держав: Росії і Австро-Угорщини. Переважаюча частина нашого народу, після нещасливого Переяславського договору з 1654 р. та після розвалу Польщі при кінці XVІІ століття - опинилась під владою московських царів, які в підступний спосіб скасували усі вольності й права українського народу, завели на Україні свої московські порядки, зліквідували останки політичної автономії України та безпощадним режимом проводили свій плян знищення української нації, її імени, культури, мови, традиції, церкви та всяких ознак національної окремішности. Уживаючи усіх методів деспотичного правління - московські царі жорстоким насильством і терором, вбивствами, тюрмою та засланнями, підкупством та обманом, - закріпили своє панування на українській землі. Україна стала частиною російської імперії.

Усі зусилля українських патріотів боронити своєї свободи й незалежности - стрінулись із брутальною реакцією царської адміністрації та були безпощадно згноблені.

Основну масу українського народу - селянство, переведено в стан невільників-кріпаків та позбавлено людських прав. Протягом кількадесяти років московського панування над українським народом - квітуча козацька Україна стала "руїною", а її горде ім'я перестало видніти в ряді вільних народів Европи. Чорна ніч нависла над Україною. Над великим, вільним ще недавно народом, з'явилось мариво смерти. Але не зважаючи на насильницький гніт - життя української нації показалось сильніше. Серед цієї руїни і темної ночі не згасла в народі віра в правду і волю - ця таємна сила, що кріпила його духа у всіх лихоліттях.

І цей дух нації виявив себе незабаром у формі друкованого рідного слова. Тихо, майже непомітно почали витікати, мов з-під землі, струмочки національного відродження. Із першими творами нової української літератури в Росії - вступив український народ на шлях свого національного відродження, зробив перші кроки до великої мети, дістав у руки цінну зброю до дальшої боротьби. І тоді почув народ серед мертвої тишини - грімке, полумінне слово свого пробудителя й апостола - Тараса Шевченка, що голосно і відважно промовив до всієї поневоленої нації, як ніхто дотепер - про любов до України, про жорстоких гнобителів нашого народу. Він перший після довголітньої неволі кликав український народ до боротьби за волю України та взивав порвати кайдани неволі.

Жорстоко покарав московський цар цей бунт. Знову стануло перед очима Москви мариво українського сепаратизму. Брутальний деспот у своєму страху не повстидався перед культурним світом позбавити український народ основних людських прав на його рідну мову та рідну культуру, заборонивши поширювання українського друкованого слова. Знову лютує московська реакція, - українські патріоти опиняються на далекому засланні, товариства грамотности кваліфікується як бунтарські організації для відділення України від Росії, - забороняється навіть поширювати між народом переклад "Святого Письма" українською мовою... У живання української мови стає державним злочином. Яка величезна шкода для розвитку нації, коли в такім стані минають десятки років!

Але сила стихійної національної енергії поборює усі найтяжчі перешкоди. Захистом українського духа стає театр. Національної думки не вбито. Вона живе і розвивається. Появляється цілий ряд передових суспільних діячів та письменників. Закріплюються українські культурні здобутки, творяться основи української науки, йде муравлина праця для відродження нації. Уже за часів найтяжчої реакції постають перші таємні політичні гуртки й організації, що виставляють свої політичні постуляти із домаганням автономії України з соймом у Києві. Постає перша політична партія: Революційна Українська Партія, що проголошує гасло Самостійної України. В цей спосіб український народ в Росії виявив власну волю до життя та активної боротьби за свої права. Але згадані організації були таємні і нечисленні та не могли обняти своєю діяльністю ширших народних мас, бо до 1905 року не було дозволено українцям вести яку-небудь легальну громадську, чи політичну роботу. Національний рух не міг переходити в несвідомі національно маси та формувати їх в модерну націю.

Із вибухом революції в Росії в 1905 році злагіднів режим та на короткий час відкрились можливості ведення громадської і політичної праці. Але живий та масовий національний рух занепокоїв Росію. Уже від 1907 року настала тяжка реакція та твердий протиукраїнський курс політики, що тривали аж до 1914 року.

Австрійська займанщина

Положення українського народу в австро-угорській займанщині було зовсім інакше, ніж у Росії. Політичні відносини в Австрії були значно кращі, як під російським царатом, бо Австрія від 1848 року була конституційною монархією. Поза десятилітнім (1851-1860) періодом абсолютизму - вона була формально правовою державою. Не зважаючи на внутрішньо-державну політику Австрії, яка була близько зв'язана з інтересами поляків та яка передала їм усю владу над українським народом в Галичині, ставлячи його у становище другорядної нації, - все ж таки австріиська конституція давала кожному народові можливість національного розвитку та політичної боротьби за свої права. Австрійська політика у відношенні до українців ніколи не була ясна й певна та не йшла по лінії визвольних змагань українського народу. Інтереси українців в Австрії охороняла не політика віденської влади, тільки державна австрійська конституція, яка не була проголошена Габсбургами з ласки для їх народів, а була здобутком загально-европейських революційних, демократичних рухів в половині ХІХ-ого століття.

Засада громадської і національної рівноправности, забезпечена конституційно, була тою підставою, на якій будувалось національне життя українців в Австрії. Українська мова в Австрії була вживана в державних та публічних інституціях і була викладовою мовою на Львівськім і Черновецькім університетах. Українською мовою промовляли посли у віденськім парляменті, нею оголошувано всі державні закони. Український народ брав тут участь у державнім житті як окрема нація. Хоча на практиці треба було зводити завзяту боротьбу з поляками за всі національні права - то якраз можливість цієї боротьби на конституційній базі, була чинником, що виховував і формував галицьких українців як модерну націю, по думці соціологічної тези, що боротьба є матір'ю нації.1 Поскільки життя нації є тісно зв'язане із життям новочасної політичної демократії - то австрійський конституційний лад, забезпечуючи своїм горожанам національну рівноправність, спонукав українців до активної участи в політичнім житті, даючи їм можливість розвитку й боротьби. Тут український народ своїми власними силами будував своє національне життя. Спільними зусиллями широких народних мас творяться тисячі освітніх, руханкових, кооперативних і політичних організацій. Тут проголошено та обосновано вперше Юліяном Бачинським в 1895 р. в його книжці "Україна Ірредента" - постулят державної самостійности України. Тут твориться модерний український масовий політичний рух, постають політичні партії: Українська Радикальна Партія, Українська Соціяльно-Демократична Партія і Українська Національно-Демократична Партія, які втягають широкі народні маси у свідому, дисципліновану політичну боротьбу. Університетські катедри в українській мові на теологічнім, філософічнім та правничім факультетах, багатий Національний Музей та Наукове Товариство ім. Шевченка у Львові, що під знаменитим проводом Михайла Грушевського стає зав'язком української академії наук - усе це є знаменним завершенням національного розвитку українського народу під австрійською займанщиною. Так отже силою історичних обставин, австрійська Україна мусіла стати духовим центром усього українського життя, зогляду на своє особливе політичне положення.

Самостійна Україна - всеукраїнська визвольна ідея

Східня Україна, як материк нації і свідок її історичної традиції - хоч перебувала в тяжких політичних умовах російського царату, то була джерелом нашої національної сили та творила основні духові та визвольно-політичні ідеї для цілої нації. Там появились перші публікації народних та історичних пісень і дум, там відродилась українська література, там постала організація Кирило-Методіївське Братство, що заговорила про українську республіку, там працював геній України Тарас Шевченко, якого ідеї стають національною євангелією для галицьких українців. Звідтам виїхав в Европу Михайло Драгоманів на до смертну політичну еміграцію та запліднив українське життя в Галичині модерними духовими й політичними ідеями. З Києва переїхав у Львів творець історії України, Михайло Грушевський, що своєю величезною працею поклав основи під українську самостійність. Усі ідеї і визвольні пляни, що зродились над Дніпром - переводились в Галичині в діло. Галичина стала українським П'ємонтом, де спільними силами всієї соборної України розбудовується повне життя нації. Михайло Драгоманів, що так багато причинився до поширення і поглиблення соборницької думки, вказував весь час на велике значення факту, що частина українських земель найшлась поза границями російської імперії та перебувала в державі, де існували конституційні права та де була забезпечена особиста й політична свобода людини.2 Культурні й політичні взаємини між роздертими частинами України скріплялися, а в об'єднаній праці і в боротьбі творилася одна національна культура, одна політично-визвольна думка та один національно державний ідеал.

На переломі ХІХ і ХХ століть аж до 1914 року, стає австрійська Україна захистом української політичної еміграції з Росії, яка розвиває тут свою визвольну протимосковську революційну роботу.

Український народ, хоч розділений кордонами, ставав свідомою своєї мети нацією. Виразником його бажань і домагань були політичні партії, які в своїх програмах деклярували засадничі визвольні постуляти та перед масами українського народу ставили основну мету, за яку вони мали боротись. Цим постулятом і цією метою був клич Самостійної Української Держави. Проголосили його: УРП в 1895 р., УСДП і УНДП в 1899 р. і РУП в 1900 році.

Таким способом спільними змаганнями обох частин України завершився цей знаменний період українського національного відродження.

Із розвитком та ростом національної свідомости та масового політичного руху, клич самостійної української державности почав обхоплювати, від початку ХХ-го століття, щораз ширші маси українського народу, передусім під австрійською займанщиною. Одначе ця популяризація ідеї самостійности та відновлення національної незалежности не була висловом якогось конкретного домагання, що повинно бути здійснене в найближчій майбутності. Було це тільки суб'єктивне бажання, якого шляхів і метод здійснення поважно не дискутували. Була це теоретична концепція, що не опиралась на ніякім конкретнім пляні її реалізації.

Після засадничої самостійницької деклярації у програмах поодиноких політичних партій - уся політична робота між народом була спрямована на боротьбу за національно-політичні nостуляти в обох державах, де жив український народ, при чому зберігано повну льояльність до окупантів. Ідея державної самостійности була тільки святочним гаслом, проголошуваним час до часу на політичних зборах і з'їздах або Шевченківських святах. Боротьба за мінімальну національно-політичну програму, що охоплювала цілий список різнородних домагань - абсорбувала в цілості всю тодішню громадську діяльність, а постулят національно-культурної чи територіяльної автономії українських земель, і в Росії, і в Австрії - був у тодішній дійсності недосяжним домаганням. Постулят автономної України під російською займанщиною був актуальним тільки короткий час після революції в 1905 році, після чого настала реакція.

В галицькій Україні після довголітньої і завзятої боротьби з польськими можновладцями, в якій брали участь найширші маси національно освідомленого населення та вели її усіми засобами, до революційних включно, - щойно в 1914 році стала актуальною справа дуже обмеженої культурної автономії, при чому про адміністраційний поділ Галичини на українську і польську частини, - не було навіть мови.

"Молода Україна"

Але ідея Самостійної України, - раз проголошена пророчим словом Шевченка і Франка та прийнята програмами усіх українських політичних партій, - мусіла діяти і діяла нестримно живим змістом своєї природної, стихійної, внутрішньої сили. Вона із залізною логікою історичної конечности вимагала свого здійснювання при всяких можлиних обставинах. Ця ідея бажала стати живим тілом, основною рушійною силою і рішальним мотивом активности та енергії кожного свідомого українця. Вона повинна була скеровувати нашу політику на дальшу, основну мету, не перебільшуючи значення дрібних здобутків, осягнених у займанницьких державах, - та в тому напрямі виховувати народні маси і спрямовувати їх активність.

Іван Франко твердив, що ідеал самостійної України буде для нас недосяжною мрією лиш доти, доки ми самі не знайдемо в собі досить волі, щоб іти до цього ідеалу, стежки до якого "лежать ось тут під нашими ногами".3

І в цьому реальному й практичному виді найшла ідея самостійної України своїх відданих та щирих визнавців серед молодої генерації народу, серед загалу тодішньої української студентської молоді. Під впливом модерних демократичних ідей та новітніх поступових соціяльних рухів, і в висліді студій і зрозуміння національно-державної традиції українського народу та її значення для дальшої визвольної боротьби - українська молодь високих та середніх шкіл австрійської України перебрала в свої руки бойовий прапор Самостійної України, об'єднуючись на переломі ХІХ і ХХ століть в тисячних рядах нової організації, під назвою "Молода Україна". Це назва широкого ідейного руху молоді, якому в майбутньому довелось відограти рішальну ролю в актуалізації і здійснюванні гасла самостійної української державности. Ініціятором та одним із передових ідеологів "Молодої України" був студент прав Львівського університету, Володимир Старосольський,4 палкий український самостійник та ідеаліст, людина криштального характеру, глибокої вродженої культури, небуденного таланту та сердечної і товариської вдачі. До гурту основників та перших організаторів і ідейних провідників "Молодої України" належали оці її передові члени: Євген Косевич, Лонгин Цегельський, Теофіль Мелень, Остап Грабовський, Семен Горук, Михайло Галущинський, Антін Крyшельницький, Володимир Темницький, Лев Ганкевич, Степан Баран і Володимир Гуркевич.5 Була це високоідейна, характерна громада, що мала в своїм середовищі багато людей великого інтелекту, високоосвічених у всіх галузях людського знання, а зокрема основно обзнайомлених із сучасними світовими суспільними рухами та поступовими теоріями й умовими течіями. Вона брала найактивнішу участь та надавала напрям усьому нашому громадському та політичному життю тих часів. Була це доба надзвичайного ентузіязму молоді, що не погоджувалась із австрійським льоялізмом офіційного проводу української політики, і яка щиро і некомпромісно приймала гасло самостійної України, як своє "вірую", яке треба вщіплювати щоденно в дyшу кожного українця, бо воно не є якоюсь далекою мрією, тільки нашою першою й основною метою.

Члени "Молодої України" були визнавцями різних суспільних і філософічних світоглядів та активними членами усіх українських політичних партій і провадили між собою незвичайно живі й серйозні дебати на суспільно-політичні й світоглядові теми. Та не зважаючи на це, вони як люди високої культури та ідеї, і як дійсні демократи - були без застереження толерантні супроти себе, довіряли собі та взаємно себе поважали. Об'єднувала їх спільна всім ідея самостійної української державности. В цій атмосфері глибокої товариської та громадської моралі виростала вся тодішня українська молодь.

Для поширення своїх ідей між українським громадянством та найширшими колами молоді, видавала організація місячний журнал "Молода Україна". Про надзвичайну популярність та вплив "Молодої України" свідчить низка масових актів та публічних виступів, які в історії українського відродження є подіями історичного значення.

Першою історичною маніфестацією "Молодої України" був загальний з'їзд українського студентства і середньошкільників в липні 1900 року у Львові, який при надзвчайнім ентузіязмі всіх учасників проголосив національно-державницьке кредо "Молодої України". З'їзд прийняв резолюцію, що "тільки в самостійній, власній державі знайде українська нація повну свободу розвою". Перший раз на українських землях проголошено на цьому з'їзді, публічно, домагання створення незалежної і соборної української держави, і це домагання стало провідним гаслом усієї української молоді та повело її в ряди Українських Січових Стрільців в 1914 році. Справу української державностй на цьому з'їзді реферували Володимир Старосольський і Лонгин Цегельський, автор виданої тоді та масово поширюваної книжки: "Русь-Україна і Московщина", в якій на основі ідей і науки вчителя тодішньої української молоді, М.Драгоманова, обгрунтовано постулят української державности по думці української історичної традиції та пануючих тоді в Европі поступових і демократичних ідей.6 Тодішній щоденник "Діло" зігнорував цей з'їзд, не подаючи навіть змісту ухвалених резолюцій. Сміливий виступ молоді заскочив нашу старшу інтелігенцію.7

Другою історичною акцією, веденою "Молодою Україною", була рішуча, масова, революційна боротьба за український університет у Львові. Її вели шляхом бурхливих демонстрацій і актів, а замість легального випрошування свойого права у польських та австрійських можновладців шляхом петицій та парляментарних внесків - перенесла молодь боротьбу за університет між широкі народні маси та зв'язала її ідеологічно з постулятом самостійної України. Університетську боротьбу виразно поставлено як одну з перших передумов в боротьбі за нашу державність та зв'язано її рівночасно з політичними й соціяльнимй інтересами народних мас.8 Завершенням тої радикальної боротьби за університет було рішення "Молодої України" восени 1901 р. - покинути демонстраційно Львівський університет та перенестись на дальші студії на інші австрійські університети. І вся українська студентська молодь при гарячому співчутті та жертвенній допомозі усієї суспільности, в числі коло 1000, у високому почутті національної гордости та віри в перемогу, покинула Львів. Про українську справу заговорив світ. В легалізмі виховане громадянство почало усвідомлювати собі своє достоїнство та вартість власних сил. Замість оманливих сподівань на закони конституційної Австрії та вигдядання дрібних здобутків з ласки власть імущих - "Молода Україна" вказала народові нові, доцільніші методи національно-визвольної боротьби, а саме радикальну, некомпромісну, масову боротьбу, оперту на вірі у власні сили, яка хоч і получена з жертвами, та вона є найкращим і найпростішим шляхом до визволення та здобуття незалежности.

Автором ідеї "сецесії" та її ініціятором був передовий член "Молодої України" та її ідеолог Володимир Старосольський,9 пізніше голова першої стрілецької організації у Львові, член Української Боєвої Управи та старшина Українських Січових Стрільців.

Також на соціяльно-економічному відтинку українського життя виступила "Молода Україна" із новими кличами. В місяці липні 1902 р., після ліквідації "сецесії", ухвалено на загальнім студентськім вічу, що відбулось у Львові під проводом Теофіля Меленя, пізнішого члена Загальної Української Ради та Українського Січового Стрільця, що згинув на фронті під Галичем в червні 1915 року, - після рефератів В.Старосольського, Л.Цегельського, В.Темницького і Є.Косевича - підняти спільно з трьома політичними партіями в Галичині масову страйкову акцію українських селян і сільських робітників проти нечуваного визиску польських поміщиків. Переведення в життя цієї великої масової акції та її організація припала загалові членів "Молодої України". Страйк охопив около 100 тисяч селян і закінчився перемогою. Цей соціяльний рух мав також національно-політичний характер, був великою пробою власних сил українського народу та був дальшим поштовхом для безкомпромісної боротьби та для орієнтації на власні сили народу. Солідарною, об'єднаною боротьбою та посвятою і жертвенністю, а не прошацтвом чи принизливими депутаціями до цісаря у Відні - учився наш народ здобувати свої права.

Всю діяльність "Молодої України" ведено по виразно всеукраїнській, соборницькій лінії, і тому вона мала великий вплив на російську Україну, де існували численні студентські громади та революційні організації, що стояли в живім зв'язку з "Молодою Україною". Брошуру М.Міхновського "Самостійна Україна" виправили до друку та таємно, зі значними перешкодами, видрукували у Львові члени головного комітету "Молодої України". Десятки тисяч накладу різних брошур соціяльно-революційного змісту друкувались у Львові та перепачковувались на Україну заходами членів організації МУ. Ці зв'язки зі східньою Україною утримували В.Старосольський, Л.Ганкевич, Л.Цегельський, С.Горyк і В.Темницький. До організації "Молодої України" приїздили представники РУП, яких вітали з щирим одушевленням. Також із "Молодої України" їздили таємно до Києва В.Старосольський, В.Загайкевич, Л.Ганкевич і В.Темницький. Ці взаємини в активній революційній роботі скріплювали соборницьку солідарність спільної боротьби.

Так отже цей масовий рух української молоді в перших роках ХХ-ого століття, що оформився в організації "Молода Україна" та мав тисячі ідейних членів і сильні організації в усіх осередках високих шкіл Австрії та середніх Галичини й Буковини, як рівнож і численних симпатиків між студентською молоддю російської України, - відіграв особливу ролю та поклав сильні основи під новітні методи боротьби українського народу за волю, та соборну державність. Рух цей був самобутній та творив переломове явище українського життя, діяв незалежно від існуючих тоді політичних партій, хоч і в порозумінні з ними.

Своїми новими самостійницькими, поступовими, демократичними та революційними ідеями він надав ясний напрям усій громадській праці молодої української генерації та намітив шлях, яким прямувала вся українська молодь до 1914 року, то є до моменту, коли великі історичні події дозволили їй зі зброєю в руці боротися за здійснення ідей "Молодої України".

Покликана до життя її першими ідеологами та провідниками, організація молоді, продовжувала дальше свою відповідальну роботу після 1902 р., вправді під зміненими назвами, як Організація Української Молоді, Комітет Української Молоді (КУМ), Український Студентський Союз, Драгоманівські Громади та інші, - але дух організації, її основні ідеї та внутрішній зміст праці були ті самі. Ціле десятиріччя перед світовою війною - це безперервна, завзята боротьба університетської молоді Галичини за український університет. Бурхливі демонстрації, криваві бійки на університеті з поляками, карні судові процеси, арешти, загальна голодівка студентів у тюрмі, криваві демонстрації на університеті, в яких згинув В 1910 р. від ворожої кулі студент Адам Коцко, багато ранених,10 масовий судовий процес 101-го студента, - це все будо ясним доказом бойового наставлення загалу українського студентства. А рівночасно йшли освідомлювання і організація широких народних мас. Заснування тисяч політичних, освітніх, руханкових і кооперативних організацій по селах і містах, - це була в головній частині робота української студентської молоді. Масові політичні віча, демонстрації, величаві січові й сокільські свята, боротьба за демократичну реформу виборчу, виборча акція до сойму й парляменту - розворyiили до свідомого національного життя сотки тисяч народу. На очах росла і кріпшала народна сила. Зрадницькі впливи москвофільства падали. Були також численні жертви від стрілів жандармерії. Із рук 21-річного українського студента М.Січинського, згинув у Львові в 1908 році репрезентант насильницького польського панування над українським народом, намісник гр. А. Потоцький.

Січовий і сокільський рух

Того ж місяця і того ж 1900 року, коли українське стyдентство проголосило публічно у Львові домагання створення самостійної української держави, - із глибин карпатських гір, з-над Прута і Черемоша пролунала по всій Україні нова бадьора січова пісня: "Гей там на горі Січ іде!" Вліті 1900 року заснували в селі Завалі коло Снятина перше руханкове товариство "Січ". Це був початок славного січового руху, величавого походу і енергійної праці десяток тисяч новітніх січовиків, які нав'язали перервану нитку традиції славної Козаччини та відродили гордого і сміливого духа Запорізької Січі. Заснування і розвиток січової організації - це велика заслуга її творця і провідника д-ра Кирила Трильовського, який в 1913 році створив при Українськім Січовім Союзі Стрілецьку Секцію, як керуючий центр передвоєнного стрілецького руху, а з вибухом війни став головою Української Боєвої Управи.

Січовий рух шириться під ідейним прапором гетьмана Івана Мазепи, в дусі помсти за Полтаву і за зруйнування Січі. Грімко лунає січова пісня про Дніпро, козацтво, степи, Шевченкову могилу, Чорне море, - вся українська земля стає органічним елементом духовости галицьких українців.

Січову організацію за її бунтарський та самостійницький дух, завзято переслідувала австро-польська державна адміністрація. Тисячі січовиків пересиджували в арештах та платили грошові кари за ношення січових відзнак, а по селянських хатах відбувались численні ревізії. Карні процеси за січові походи і збори були на денному порядку. Багато "Січей" розв'язували, а провідників січового руху карали тюрмою за штучно видумані провини. В червні 1908 року д-р К.Трильовський, разом з чеським парляментарним послом, пізнішим президентом Чехословацької Республіки Т.Масариком, відбули в Празі велике віче для протесту проти переслідування "Січей" австропольськими властями.11

Під непереможним впливом січового руху виховувалось усе тодішнє молоде селянське покоління, росла національна свідомість, зникали останки рабської психології, защіплюваної століттями українському народові його ворогами, виростав новий тип українця, що віднайшов свою людську і національну гідність та своє місце в світі.

Паралельно із січовою організацією постали і розвивалися гімнастичні товариства, що звалися "Сокіл". Вони діяли під nроводом фахівця руханкової справи, проф. Івана Боберського, пізнішого ініціятора стрілецьких секцій при сокільських організаціях та заслуженого члена Української Боєвої Управи. Завдяки енергії і знанню свойого голови, "Сокіл" користувавсь здобутками та методами модерного фізичного виховання, а слова бадьорого сокільського гимну: "Боротись будемо, Соколи, всі ми, за нашу святу Україну!", найкраще з'ясовують мету сокільських товариств, яких національно-державницьке спрямування йшло по одній лінії з "Січами".

Число січових і сокільських товариств доходило перед війною - до двох тисяч.

Це велика історична заслуга січового і сокільського рухів та їх творців, що своїм живим, бадьорим і емоціональним змістом, защепили в маси нашого народу глибоке національне почуття та свідомість гордої державницької традиції, яку наш народ тоді докладніше пізнав та з цілого серця полюбив. Виховання почуття суспільного обов'язку та національно-громадської дисціпліни, масові руханкові вправи і муштра на зразок війська, величаві маніфестації, пописи та походи - були знаменитою підготовою до грядучих історичних подій і змагань, до яких могла станути тільки вихована, солідарна, національно свідома та здисциплінована нація.

Таємні середньошкільні кружки

Треба також відзначити існування в Галичині до першої світової війни численних таємних організацій молоді середніх шкіл, т. зв. кружків, що продовжували традицію "Молодої України" та вели свою працю у тіснім зв'язку із студентами високих шкіл, і які відограли важну ролю у національно громадському вихованні молоді. Були це передусім самоосвітні організації, яких завданням було добувати найширше знання, що його не давала молоді чужа і реакційна школа. Студії української літератури, історії і культури стояли на першому місці. Завзята ідейна боротьба з москвофільством, яка починалась уже в гімназії, вимагала основних відомостей про самостійність української нації. Йшла боротьба за нашу національну назву. Панувала тоді ще назва "русин". Усі видання історії України М.Грушевського були основною зброєю в ідейній боротьбі за нашу національну самостійність. Книжка Л.Цегельського "Русь-Україна і Московщина" через свій популярний виклад і демократичні та самостійницькі тенденції - була національним катехизмом тодішніх середньошкільників. Також суспільні науки, соціологія, політична економія, політика, теорія та історія суспільних ідей, історія французької і російської революцій, соціялізм, а також філософія й основи природничих наук - були предметом самоосвіти. Зокрема основніше пророблювано твори і діяльність Михайла Драгоманова, як патрона середньошкільних кружків, які скорочено називано також "Драгоманівками". Деякі кружки задержали ще стару фірму "Молодої України".

Ця самоосвітня праця відбувалась шляхом рефератів та дискусій і читанням книжок, що находились у тайній бібліотеці кожного кружка.

Голосний відгук у кружках середньошкільників та серед студентства знайшов революційний рух в Росії в 1905 і наступних рр. Кожний революційний виступ проти російського царату був предметом симпатій та подиву кружкової молоді. Популяризувалась та засвоювалась ідея революційної, збройної боротьби народу за волю. В кружкових бібліотеках того часу подибуємо обильну революційну літературу з Росії. "Підземна Росія" займає важне місце в уяві та свідомості молоді. Численні революціонери - емігранти зі Східньої України, як учасники і живі свідки, розказують на зборах у Львові та на провінції, про боротьбу з російським царатом. Все це мало свій вплив на настрої і світогляд молоді.

Панівний дух в кружках середньошкільників був незвичайно серйозний. Відчувалось у ній традицію і досвід та авторитет старших попередників. Тайність організації, святочне приречення новоприйнятого члена не зраджувати тайни існування кружка, виконувати членські обов'язки організації та чесно працювати в ній для здобуття знання, щоб після покінчення середньої школи стати вповні підготованим громадянином до суспільно-національного життя, - це все мало незабутній вплив на її членів та витискало незатертий знак в духовості кожного середньошкільника. Заява кожного члена кружка, що буде поступати в житті згідно з провідною ідеєю організації, якою є вільна, самостійна Україна - раз на все робила з нього активного та відповідального члена української нації.

Молодь інтересувалась всіма проявами українського життя та живо реагувала на них. Кружки вели завзяту боротьбу з москвофільством, що полягала на пляновій пропаганді української національної ідеї та переконуванні заражених москвофільством середньошкільників про самостійність української нації і правильність української визвольної ідеї. Учні вищих кляс середніх шкіл брали вже таємно активну участь у громадському житті, основуючи читальні "Просвіти", "Січі" та "Соколи", організуючи віча, кольпортуючи часописи й книжки, виголошуючи промови по селах, а навіть агітуючи за українськими послами при виборах до сойму чи парляменту. За свою позашкільну громадську роботу зазнало багато учнів шкільних кар, або виключення зі школи, а навіть деколи з усіх середніх шкіл Галичини.

Зокрема положення українського народу в Росії, громадська праця та боротьба його провідних діячів, сувора система русифікації та переслідування українського руху, україножерна політика прем'єра Столипіна - це все надзвичайно інтересувало та боліло всю молодь. Вона читала та дискутувала всю пресу та найменшу брошуру, що появлялись в українській мові в Росії. "Літературно-Науковий Вісник", "Українська Хата", "Дзвін" та популярні тижневики "Засів", "Село", "Маяк" та інші, як рівнож щоденник "Рада" - знані були середньошкільній молоді. З одушевленням вичитувано вістки про кожний прояв українського життя під російською займанщиною, про творення нових товариств, про ріст національної свідомости серед селянства, про боротьбу з царською адміністрацією. А кожне слово, яке чулось із уст політичних емігрантів із Великої України, які перебували в Галичині - було дорогим духовим пережиттям молоді, спрагненої живого слова з уст наддніпрянських братів, та авторитетним джерелом пізнання українського народу над Дніпром, на його великих просторах, про які мріяли всі, як про свою гордість та як про свою ширшу батьківщину.

В гарячих головах львівських гімназистів родиться та довго кружляє думка і плян про революційний атентат на передового ворога українського народу, російського прем'єра Столипіна, який згинув пізніше в Києві з рук російського революціонера. І тоді постало у молоді з логічною послідовністю таке гнітюче питання: а де ж є активні революціонери української нації, що во ім'я власного гасла Вільної України та з полум'яними словами Шевченка карали б смертельних ворогів у серці України, в Києві, не оставляючи цього морального обов'язку революціонерам других націй. І тут знаходить молодь відповідь, що родить думку про потребу організації власної української революційно-збройної акції для боротьби з гнобителями. Ця думка не спиняється, а ворушиться у молодечих головах, щоб у відповідний, пригожий час, та в відповідній формі здійснитися.

Централя кружків середньошкільників скликувала щорічно крайовий з'їзд до Львова, який тривав звичайно три дні, а на якому обговорювано національно-державницьку та поступову ідеологію організації, методи боротьби з москвофільством, справи самоосвіти й організації власної преси. Усі присутні делегати з місць складали звіти з діяльности та стану кружків. Широкі і палкі дискусії та ухвали ідеологічних та організаційних резолюцій - ледве вміщувались у триденних нарадах. Реферували на з'їздах переважно досвідчені діячі та ідеологи - студенти університету. М. інш. пам'ятаємо добре численний Крайовий З'їзд у Львові, в перших днях листопада 1910 року, яким проводили два гімназисти: Емануїл Сандул та Василь Данилович. Цей останній служив пізніше при УСС, з першою сотнею вирушив на фронт у вересні 1914 року та після тяжких трудів воєнних захворів і помер у Відні, в листопаді 1914 року. Була це надзвичайно здібна та високовартісна людина. Референтами були м. інш. студ. філос. Федір Замора, що говорив про ідеологію організації та завдання молоді, студ. прав Осип Назарук реферував про українську державницьку традицію, а емігрант з Києва студ. Микола Залізняк мав доповідь про таємні студентські організації на Наддніпрянській Україні та про методи їх праці. Між учасниками З'їзду заступав перемиську гімназійну громаду учень VІІІ кляси Іван Чмола, пізніший основоположник українського мілітарного руху та полковник Січових Стрільців. За золочівську гімназійну громаду виступав учень VІІІ кляси Іван Лизанівський, якого в 1913 році стрілецька організація у Львові вислала до Києва, для підготови на Україні революційного протиросійського руху. Цю роботу переводив він тоді зі значним успіхом разом з студ. Василем Семцем, бувш. головою самбірської гімназійної громади та з студ. Юліяном Охримовичем, головою драгоманівської студентської громади у Львові, які також з тією метою виїхали перед війною на Україну. Усі три брали пізніше визначну участь у державнім будівництві України за часів Української Центральної Ради, на визначних політичних позиціях. Усі три впали пізніше в боротьбі з московським большевизмом: В.Семець, як Січовий Стрілець 1-ої сотні, згинув на вулиці в Києві при ліквідації большевицького повстання при кінці січня 1918 р., Ю. Охримович згинув У Мелітополі з рук ЧеКа при ліквідації протибольшевицького повстання в 1920 році, а І.Лизанівський, засуджений большевицьким судом в 1932 році, як бувш. член Центр. Комітету Української Партії Соціялістів Реоолюціонерів, згинув на засланні на Сибірі.

Середньошкільні організації були першорядною школою громадського життя для загалу молоді та виховали всю молоду українську генерацію інтелігенції в Галичині на рішучих оборонців прав української нації та на жертвенних борців за державну самостійність України. Вони видавали спершу спільно з студентами університету місячник "Молода Україна", а впродовж кількох років перед світовою війною, середньошкільники видавали власний орган, місячник "Життя".

Дещо ширше пишемо про ідейне та організаційне життя галицьких середньошкільників безпосередньо перед 1914 роком, бо із цих кружків вийшла перша ініціятива і плян творення українських військових організацій. Тому відомості про генезу, характер і працю цих організацій - є основою для пізнання тої ідейно-духової атмосфери та дійсного грунту, на якому народилась та із якого виросла нова ідея українського мілітарного руху, ще в добі нашого поневолення та нашої бездержавности.

В цих середньошкільних кружках виховались та виросли ідейно майже всі пізніші визначніші Українські Січові Стрільці, які творили багатий духовий зміст стрілецького життя та надавали напрям його політичній думці та громадсько-моральній поставі. Ідейно-духове надбання здобуте в тайних гімназійних і семінарійних кружках стало пізніше, в процесі боротьби та духового зростання Українських Січових Стрільців, одним з основних елементів стрілецької ідеології.

 

------------------------------------------------------------------

[1] Володимир Старосольський. Теорія нації. Відень, 1922, стор. 80.

[2] М.Драгоманів. Австро-руські спомини. Частина ІІІ і ІV. Львів, 1890, стор. 223.

[3] Іван Франко. Поза межами можливого. Літ.-Наук. Вістник, 1900. Кн. 10, стор. 11.

[4] Лонгин Цегельський. Молода Україна - історичний спомин. Календар "Провидіння" на 1948 р., Филаделфія, стор. 70.

[5] Майже всі вище наведені основники та провідні члени "Молодої України" це - або майбутні визначні Українські Січові Стрільці в першій світовій війні (М.Галущинський, В.Старосольський, С.Горук, Т.Мелень), або організатори й провідники довоєнного стрілецького руху (В.Старосольський, С.Горyк, В.Гуркевич, Т.Мелень), або члени Української Боєвої Управи (В.Темницький, В.Старосольський, В.Гуркевич), або передові члени Головної, а пізніше Загальної Української Ради (С.Баран, Л.Цегельський, В.Темницький, В.Старосольський, Т.Мелень), або співробітники Союзу Визволення України (Л.Ганкевич, Л.Цегельський, Т.Мелень).

[6] Л.Цегельський. Русь-Україна і Московщина. Львів, 1901, стор. 86,87,90-92.

[7] А.Цурковський. "Не пора, не пора". Календар "Провидіння" на 1948 рік, стор. 101,102.

[8] "Молода Україна", часопис української молоді. Львів, 1901, чч. 11-12, стор. 419-423.

[9] Лонгин Цегельський. Молода Україна. Календар "Провидіння" на 1948 р., стор. 76.

[10] М. іншими був тоді тяжко поранений в ногу польською кулею студент Роман Леонтович, пізніше, відомий УСС першої (Дідушкової) сотні.

[11] Д-р К.Трильовський. Про січовий рух. Календар "Запорожець" на 1921 р. Відень, 1920, стор. 30-37.