ЧАСТИНА ТРЕТЯ

З ЧЕРВОНОЮ АРМІЄЮ В ГАЛИЧИНІ

(липень-вересень 1920)

1. Перед протинаступом на польському фронті.

Від закінчення Всеукраїнського з'їзду Рад наш гурток галичан, що був тоді в Харкові, мав чимало роботи. Після того, як слідча комісія в справі "зради" галичан видала ухвалу, що 60% вини в переході двох наших бриґад до поляків падає таки на самих комуністів, які працювали в галицьких частинах, як політпрацівники, нам дозволено знову організуватися в галицькі формації для боротьби проти поляків. Але ж ми не могли братися до організації на більшу скалю, бо для такої праці було нас у Харкові дуже мало. Одначе ми створили окремий комітет для опіки над нашими вояками, оборони їх проти арештів ЧК та допомоги потребуючим. Бо саме тоді до Харкова прибув з Одеси транспорт (приблизно 600 осіб) галицьких стрільців, разом із цивільними громадянами, що перейшли були влітку 1919 р. в Україну та разом з нами переживали пекло т. зв. "чотирикутника смерти". Всі вони були арештовані в Одесі після подій на фронті в квітні 1920 р. Власне, це були недобитки наших людей, бо багато їх порозстрілювали чекісти в одеських тюрмах. Нерозстріляних довго тримали в тюрмах і врешті, на настирливі заходи поруч. УГА Семена Галицького вислали їх до уряду УСРР у Харків. Коли всі вже були посаджені в товарові вагони, то вночі, як люди спали, чекісти оточили поїзд і засипали його вогнем із скорострілів. Це було "прощання" одеських чекістів з нашими людьми. Тоді в цьому пеклі загинуло багато вояків УГА й цивільних громадян, між ними також жінки й діти. Одеська жахлива подія на залізничій станції була мініятюрою тієї великої трагедії галичан, які по подіях на фронті залишилися в Україні. Приблизну картину цієї трагедії дають численні спогади тих, що якось осталися живі й друкували ці спогади в календарях "Червоної Калини" з 30-х рр. та в інших календарях. Одначе ніколи, мабуть, не можна буде устійнити, скільки загинуло тоді наших людей.

Добрим янголом одеських в'язнів був згаданий вище пор. С. Галицький. Він щиро опікувався ними, заступався за них у ЧК, передавав в'язням білля, харчі, що їх жертвували наші одеські патріоти галичанам та своїм рідним, які були в тюрмі. Кінець-кінцем Галицький добився того, що ЧК вислала галицьких в'язнів до Харкова. Вони прибули туди зовсім пограбовані, без грошей, без будь-яких харчів. Ними треба було негайно заопікуватися, роздобути для них одяг, білля, взуття. Не легка це була справа. Тому наш гурток мав праці по вуха.

Всіх тих людей зібрали в одному пункті, і звідти вони ходили шукати собі роботи, щоб заробити на прожиток. З цим одеським транспортом прибув до Харкова колишній ком. бриґади УСС-ів отаман Осип Букшований. Його не було при УСС-ах цілу зиму, він десь роз'їжджав, але ніхто не знав, де й з якою метою. Схоже було на те, що комусь служить. Одначе він ніколи не згадував про це. Тому ми й не мали довір'я до нього й не втаємничували його в наші справи.

Незабаром після з'їзду Рад прибув до Харкова В. Винниченко з Відня. Він перейшов тоді на радянську плятформу й видавав у Відні комунофільський часопис "Нова Доба", а тепер приїхав до уряду УСРР на переговори в справі йоіго співпраці з большевиками; вимагав для себе місця в ЦК КПбУ, в Політбюрі партії та в уряді УСРР. Надіявся, що большевики приймуть його з відкритими обіймами. Про велике розчарування, що його зазнав Винниченко в большевицькій дійсності, я розповідаю далі.

На початку червня 1920 р. большевики почали несподіваний наступ на польському фронті. Дня 5 червня перша кінна армія під командуванням Будьонного, прорвала польський фронт в районі Попільня-Козятин і за два дні просунулася вже на захід від лінії Бердичів-Житомир. Майже одночасно кіннота Котовського у хвастівській групі військ займає Білу Церкву (8 червня) і Хвастів (9 червня).58 Цим несподіваним наступом большевики просунулися далеко в запілля 2-ої й 3-ої польських армій й зчинили серед поляків паніку. Поляки хутко й хаотично відступають, знищуючи по дорозі всі мости, від ланцюгового в Києві починаючи. Це чималою мірою сповільнило темпи наступу червоних, бо достана воєнного матеріялу й харчів для армії на фронт була на деякий час спаралізована.

Головний удар червоних був спрямований на Варшаву. Тому большевицький західній фронт під командою Тухачевського йде швидшим темпом, а за ним тягнеться південно-західній фронт у напрямі Збруча. В половині липня 1920 р. червоні переходять Збруч і займають вузьку смугу Галичини між Збручем і Гнилою Липою — на заході, по Дністер на півдні. Відтоді по день 12 вересня ця частина нашого краю була під большевицькою окупацією. В Тернополі, найбільшому місті в цій смузі, при головному шляху Львів-Київ, осів тимчасовий "уряд" Галицької Соціялістичної Радянської Республіки під головуванням Володимира Затонського.

Діяльність цього "уряду" та його поплічників, галицьких комуністів, становить предмет цієї частини моєї праці. Для неї я використав, окрім моїх особистих спогадів, ще такі джерела:

1) Борис Колодій: "Галицька Соціалістична Радянська Республіка", вид. накладом Української Католицької Організації, Львів 1932 р.

2) Д-р Лонгин Горбачевський: "До історії Галревкому" — недрукований спогад учасника подій (у моєму архіві).

3) А. В. Лихолат: "Разгром националистической контрреволюции на Украине 1917-22", вид. Державного Вид-ва політ. літератури, 1954.

4) Михайло Курах: Записник, недрукований архів Кураха.

Названі під 1), 2) і 4) автори — це колишні старшини УГА й СС-ів, що були в Тернополі під час большевицької окупації й пишуть як очевидці. Твір московського історика наскрізь тенденційний, далекий від історичної правди. Це я принагідно спростовую.

2. Реакція галичан у Харкові на фронтові події.

На першу вістку про протинаступ большевиків на польському фронті всі галичани, що були в Харкові на весні 1920 р., заметушилися. Перспектива визволення Галичини від поляків не могла бути для нас байдужою. Але з другого боку, ми не мали підстав до повної радости, бо знали, що большевики накинуть нашому народові свою ідеологію, свої революційні гасла й свій терор, а рівночасно будуть розписуватися в своїй пресі про "радість нашого села з приводу визволення" від поляків. Ми були певні, що наш нарід не сприйме ні комуністичної ідеології, ні большевицького ладу, що з цього приводу стануться конфлікти, які коштуватимуть великих жертв. Сама думка про це наганяла на нас острах.

Найбільше пригнічувала нас свідомість, що немає вже нашої хороброї УГА. Передчасний перехід двох наших бриґад до поляків та військ УНР, що стався кілька тижнів перед тим, спричинив не тільки смерть великого числа наших старшин і стрільців, але й остаточну ліквідацію тієї нашої збройної сили, яка, вступивши в Галичину, навіть у складі червоної армії, могла б захистити наш край від большевицьких експериментів і насильства. До трагедії з кінця квітня 1920 р. ми вірили, що шанси нашого народу на повне визволення від ворожої окупації та на відбудову самостійної держави в Галичині з вороттям УГА до краю значно зростуть. Бо большевики й поляки, зайняті війною на життя і смерть, не зможуть задушити спонтанного зриву галицьких українців, що його викличе поява рідної армії, коли її ряди виповняться масовим напливом свіжих незужитих молодих сил, які стануть на місце виснажених воєнними діями й пошестями стрільців, що в наслідок цього наш уряд на еміґрації, очо люваний Петрушевичем, нарешті доб'ється від Заходу визнання для нас права на вільне життя. Ця віра окриляла нас цілу зиму 1919-1920 р. і надавала нам моральних сил перетривати надмірно тяжкі часи союзу УГА з червоними. В цій вірі ми й робили все можливе, щоб зберегти цілість нашої, хоч і здесяткованої епідеміями, армії. Але наші сподівання розвіялися в квітні 1920 р. по зникненні УГА. Замість неї тепер мали вступити в наш край московські полки, що їх наш нарід бачив недавно, в рр. 1914-17; в його пам'яті ще свіжою була картина нечуваних утисків від москалів, нещадного нищення нашого культурного доробку та господарських надбань, а також жорстоких репресій над нашими громадськими діячами, включно з князем нашої Церкви митрополитом Шептицьким.

Ми були свідомі того, що наш невеличкий гурток галичан, які силою обставин залишилися в УСРР, поза таборами праці над Волгою і в Кожухові, не буде відігравати ніякої ролі в Галичині та що ми будемо німими свідками большевицького порядкування в нашому краї. Але ми були безсилі в нашому становищі, нас, немов потопельників, несла течія.

Була в нас ще маленька надія на те, що большевики в Галичині інакше будуть поводитися, як у наддніпрянській Україні. Бо ця країна була на протязі двох століть під московською владою, і большевики могли вважати її за частину московської імперії, яку відбудовують. А Галичина жила в парляментарному устрої австро-угорської держави, і ментальність галичан була зовсім відмінна від ментальности наддніпрянців. Ми надіялися, що большевики в нашім краї будуть уживати інших метод у поведінці.

Ми нічого не знали про задуми большевиків у галицькій справі. Можливо, що вони самі не мали ще тоді ніяких плянів. Та проте нам дуже хотілося почути щонебудь бодай посередньо через Винниченка, що був саме тоді в Харкові на переговорах з большевиками.

Але Винниченко не хотів зустрічатися з нами офіційно, може тому, щоб не пошкодити собі в большевиків. Та попри все, нам удалося "добратись" до нього через Конара й з його посередництвом ми взаємно інформувалися про завваження та вражіння з розмов з офіційними представниками уряду УСРР. Перед кожною зустріччю Конара з Винниченком ми радилися в різних справах і устійнювали напрямні для розмов на тих зустрічах. Ми переконували Винниченка, що він у большевиків нічого не осягне, що вони тільки використають його ім'я, але числитися з ним не будуть. Але він якийсь час дурив себе надією на позитивні наслідки його торгів з партійними й урядовими колами УСРР. Для нього показником большевицьких плянів в Україні мала бути їхня політика в Галичині. Він міркував так:

"Якщо большевики дадуть автономні права Галичині, то й наддніпрянська Україна матиме автономію в РСФСР; коли ж Москва відступить Галичину радянській Польщі, тоді й Україні нема чого сподіватись від неї. Тому Винниченко просив нас через Конара інформувати його з Галичини про большевицьку політику там. А з того, що він довідувався від нас, з листів, що їх Конар слав йому з Тернополя в Харків, він кінець-кінцем переконався, що з большевиками спільної мови він не знайде. Це великою мірою вплинуло на його постанову вертатися туди, звідки приїхав. У своїх сподіваннях Винниченко спирався на постанови з'їзду РКП з 1919 року та на рішення 4 Всеукраїнського з'їзду Рад у справі державного становища УСРР. Та це дуже скоро виявилося політичним маневром Леніна.

Наш гурток галичан брав до уваги ще одну можливість: залучення Галичини до УСРР на підставі проголошеної в січні 1919 р. соборности. Цього ми, правду кажучи, найбільше бажали. А покищо ми лаштувалися в дорогу на Київ, щоб у міру просування наступу большевиків пробиватися до Галичини.

В Києві ми були недовго. Тут ми радилися, що робити далі, тобто які брати на себе обов'язки. Конар думав у Галичині активно встрявати в політику й добирав собі людей. Він був душею нашого гуртка, і ми орієнтувалися на нього. Своїм спритом він з усіх нас найбільше надавався, щоб до деякої міри впливати на Затонського. На його запитання, що я думаю робити, я відповів, що після розпаду УГА для мене вже немає місця між большевиками, бо відпали моральні спонуки, які примушували мене співпрацювати з ними. З Затонським мені не по дорозі, а він певно буде грати важливу ролю в Галичині (тоді ми ще не знали, що він буде головою радянського уряду в Галичині). Тому я хотів би при найближчій нагоді відв'язатися від большевиків, а покищо мушу ще деякий час "валяти дурня".

З Конаром я міг говорити зовсім щиро. Ми здавна були у близьких взаєминах. Він був моїм учнем у рогатинській гімназії, а за війни в леґіоні УСС моїм мужем довір'я й деколи виконував дуже вправно мої доручення політичного характеру. Під час союзу УГА з большевиками він зробився дуже метким, активним комуністом. Я був тієї думки, що в душі він не був щирим комуністом, а коньюнктурним, в національних питаннях він був абсолютно певною людиною. Так дивилися на нього й усі інші члени нашого гуртка.

В той час не можна було ні з ким говорити щиро, бо в наші ряди проникали таємні аґенти ЧК, насамперед наші перевертні, що заради особистої кар'єри ладні були жертвувати не тільки товаришами, але й рідними, навіть добром народу. Це й є прокляття кожного революційного хаосу, що в ньому випливають на поверхню всякі темні типи, які завдають своєму оточенню багато лиха.

Конар узяв до відома мої пляни щодо майбутнього, тільки просив мене у випадках потреби помагати йому порадами, бо він відчуває потребу таких порад просто для контролі себе самого. Покищо він порадив мені піти на працю до штабу ХІV армії, що вже наближається до Збруча і вступить у Галичину.

При виїзді з Києва Конар просив мене заїхати до Бердичева. Там мали залишитися чимало галичан при відступі червоних під час польського наступу; їх треба б мобілілізувати до нашої галицької червоної армії, яку радянський уряд після реабілітації галичан у Харкові дозволив знову формувати. На це я відповів, що я принципово проти втягування наших стрільців у нову авантуру, бо вони занадто виснажені минулорічними переходами. До того нова галицька армія не буде вже нашою ідейною армією, а — силою в руках большевиків, згл. Затонського й його поплічників. Про око я можу поїхати в Бердичів, але не докладу руки до тієї справи. Конар не протестував.

В Бердичів я попав якраз під час з'їзду голів сільських ревкомів. За большевицьким звичаєм я привітав з'їзд від імени галичан, а потім запитав, чи є в повіті які стрільці УГА. Багато з приявних заявили, що в їхніх селах є галичани, всі працюють у селян на полях, деякі одружилися й пристали до родин своїх жінок. Мене просили залишити наших хлопців по їх місцях, бо вони "браві" люди й добрі робітники, дуже потрібні тепер під час жнив. Я відповів, що мобілізація не є примусова, а коли наші люди працюють на полях, то це також корисне для держави. Але якщо хто з них хотів би вступити в галицьку частину, щоб такого спрямували на Київ. Наскільки мені відомо, ніхто з наших стрільців до нової галицької армії не вступив.

В Києві одна пані просила мене провідати в Жмеринці, де стояв штаб ХІV армії, її брата, інженера, що працював в управі залізниць. Від весни вона не має ніякої вістки про брата й дуже стурбована цим.

В Жмеринці на вказаній адресі зустріла мене на порозі дому літня пані і на мій запит про інженера дала ухильчиву відповідь. Спершу це мене здивувало, але я зараз подумав собі, що вона правильно зробила, не зрадивши місця перебування свого чоловіка незнаній особі. Коли ж я відрекомендувався їй та передав привіт від сестри її чоловіка, вона завела мене у великий сад за домом, де в кущах цілими днями переховувався інженер; тільки на ночівлю приходив до хати. Там ми провели якийсь час у розмові. Факт, що він переховувався від большевиків, збудив у мене довіру до нього. Виявилося, що це був видний діяч, здається, партії с-д і мав зв'язки з членами уряду Мазепи. Про долю УГА він також знав доволі докладно.

Інженер дуже скаржився на поляків, що вони поводилися в Україні, як завойовники, з місцевим населенням були такі ж жорстокі, як і червоні. З польською армією до Жмеринки приїхали польські залізничники, обсадили всі вищі посади в управі залізниць, вигнавши звідти попередніх урядовців, серед них також і цього інженера.

Те саме розповідає І. Мазепа в своїй праці "Україна в огні й бурі революції". Він пише:

"При всьому несприятливому враженні, яке зробив на мене зміст Варшавського договору, я все таки не припускав, що поляки дозволять собі так по-грабіжницьки поводитися з своїм союзником. Вже під час перебування нашої армії в Зимовому поході поляки так чисто повивозили з західніх повітів Волині й Поділля все, що тільки можна було, що тепер, коли почався спільний похід на Україну, навіть сам Петлюра залишився без засобів пересування: він мусів тепер їздити в поїзді, що складався з кількох звичайних теплушок. Таким поїздом він приїхав до Могилева".59

"До нашого уряду доходили скарги на те, що поляки в багатьох містах і селах Поділля й Волині встановлювали свою владу і поводилися з населенням як звичайні завойовники: усували українців з адміністративних посад і на їх місця призначали поляків, забирали й вивозили в Польщу різне майно, особливо залізниче й пошт.-телеграфне".60

Про інтернування наших двох бриґад, що в квітні перейшли від большевиків до поляків, щоб разом з армією УНР стати до боротьби з червоними, Мазепа розповідає:

"Саме в той час у Вінниці стало відомо, що поляки інтернували галицькі частини, які перейшли від большевиків до польсько-українського фронту. Петлюра під час нашої розмови в Могилеві нічого не сказав мені про це. Про інтернування галицьких частин я довідався вперше у Вінниці від І. Макуха, що разом з іншими членами нашого у-ряду приїхав тоді з Кам'янця. Всі ми дивилися на інтернування галицьких частин, як на вияв тих дійсних плянів, з якими поляки йшли на Україну. Ми вважали, що перехід галицького війська до нас відновлює соборний український фронт проти большевиків і зокрема ліквідує те роз'єднання українських національних сил, яке сталося восени 1919 р. Але польський "союзник", очевидно, був заінтересований у протилежному".61

В 2-му томі своєї праці на ст. 166 Мазепа каже, що особливе хвилювання серед учасників наради членів уряду по від'їзді Петлюри до Польщі викликала вістка про те, що поляки захопили на станції Миропіль наш панцерний поїзд і забирають майно нашого постачання. Панцерний поїзд вони наказали видати їм на перепустку для С. В. Петри до Польщі.

Окрім згаданого інженера, в Жмеринці я говорив ще з кількома нашими патріотами-наддніпрянцями після відступу поляків. Всі вони однаково висловлювалися про польську політику в Україні весною 1920 р.

3. В штабі ХІV армії.

Начальник політвідділу ХІV армії був москвин. Його прізвища не пам'ятаю. Був людиною культурною, привітною, без тієї нахабности й задерикуватости, що її ми помічали в інших большевиків. До галичан ставився добрe. Він доручив мені вести розвідку на польському фронті, поки стане актуальною справа галицького фронту. Це, щоправда, був не мій фах, але треба було щонебудь робити якийсь час. Я вислав кілька галичан за польський фронт, одначе за короткий час не одержав від них ніяких інформацій. Фронт скоро посунувся до Збруча, і червоні вступили в Галичину.

М. ін. я вислав тоді в Галичину о. Володислава Носковського, батька двох УСС-ів — Зенона, що був сотником в леґіоні, та його молодшого брата. О. Носковський з'явився до мене вкрай виснаженим, змарнілим, у старому виношеному одінні. Всі лихоліття УГА, в якій він був душпастирем, відбилися на вигляді цього патріота. Він просив мене уможливити йому вороття додому, на його парафію. Користаючи з моїх повноважень, я дав йому на дорогу потрібні посвідки й гроші та просив по щасливому воротті відправити Богослужбу на мою інтенцію. О. Носковський щасливо добився додому й жив там до 1929 року, коли помер у львівській лікарні. Улітку 1920 року в Жмеринці ні йому, ні мені не спадало на думку, що доля поріднить нас: мій молодший брат Володимир став його зятем, коли його вже не було між живими.

З начальником політвідділу ми багато говорили про Галичину, її минуле, про політичні, культурні й господарські відносини. Це все було йому зовсім чуже, тому він з великим інтересом слухав моїх інформацій. У тих розмовах у мене назріла думка дати доповідь усім політпрацівникам ХІV армії, щоб вони орієнтувалися у відносинах у новому для них краї. Начальник прийняв мою пропозицію й доручив приготувати доповідь. Користаючи з застою в воєнних діях у цьому секторі фронту, він скликав нараду політпрацівників.

Заля жмеринського залізничого театру була виповнена по береги. У своїй доповіді я спершу спинився на історичному минулому Галичини; згадав княжі часи, коли Галичина стояла дуже високо з погляду культуріи й матеріяльного добробуту, коли селянин був вільним хазяїном на своїй землі. Потім я довше спинився на добі козаччини, коли польська шляхта, завоювавши нашу землю, поневолила вільне селянство економічно, нищила його культуру і взагалі духове життя. Тоді народні маси багато разів зривалися до боротьби з гнобителями, але Польща — тоді наймогутніша держава на Сході Европи — в крові придушувала всі спроби галицького селянина до визволення.

При кінці ХVIIІ ст. Польща впала, і галицька земля попала під владу Австро-Угорщини і тоді галичанам стало легше. З приходом конституційного ладу, по революції 1848 р., всі народи австро-угорської держави мали можливість вільного культурного й господарського розвитку. Хоча польські пани зуміли опанувати цісаря й захопили адміністрацію краю в свої руки, українці, користуючись конституційними правами, могли розбудувати своє політичне, господарське й культурне життя; край наш покрився мережею приватних шкіл, де молодь училася рідною мовою, наша мова здобула собі рівні права в установах. Наслідком такої праці наше життя піднялося до високого рівня з кожного погляду.

Після падіння Австро-Угорщини галицькі українці проголосили свою незалежну державу, але поляки кинулися на неї і з допомогою західніх альянтів захопили наш край, витиснувши з нього нашу армію. Вони зразу накинули нашому народові свій шовіністичний режим і придушили наше господарське й культурне життя. Наше селянство опинилося знов у ярмі польського поміщика, здане на самоволю польських адміністраційних урядовців.

В отаких історичних передумовах галицькі українці стали дуже чуткими до того, як влада ставиться до їх мови й культури, до їх господарського розвитку. Не треба дивитися на це, як на вияв шовінізму, але — як на природну реакцію на утиски з боку чужої влади. Особливо болюча справа для галичан — це господарське лихоліття, в якому вони жили сотні років під чужою владою. Польська шляхта захопила землі в свої руки й держить їх і досі. Є в Галичині села, де 3/4 землі мав дідич, а 1/4 селяни. Наслідком постійного роздріблення землі утворилася в нас велика чисельність малоземельних, а то й безземельних селян. Постійний голод виганяє наших селян або на заробітчанську еміґрацію в краї західньої Европи, або на постійне життя за океан, в Америку, Канаду, Бразілію, Арґентіну тощо.

Вже шостий рік на території Галичини триває жахлива війна,що обернула чимало сіл в руїну: хати попалені, знищений живий і мертвий інвентар, люди живуть у землянках, а пошесть скосила тисячі люду.

Перед червоною армією стоїть важливе завдання:

1) показати, що вона — це не та царська армія, яку наш нарід уже бачив у роках 1914-17 і яка нищила наш край не менше, як польська шляхта, а політично придушила все наше громадське життя. Червона армія повинна принести з собою повне визволення від будь-якого гніту;

2) забезпечити культурне життя українського населення;

3) зокрема з погляду господарського наш край не може нічим помогти червоній армії, бо сам потребує помочі. Тому постачання армії не може забирати господарські продукти без порозуміння з місцевою цивільною владою. На забрані з конечности продукти видавати посвідки, а по налагодженні транспорту повернути продукти в натурі, ні в якому разі не платити за них грішми, бо ними населення не можна накормити.

Приявні на доповіді політпрацівники виявляли велике зацікавлення до порушених питань. У дискусії майже всі погодилися з тим, що червона армія своєю коректною поведінкою з населенням повинна здобути собі довір'я й прихильність. Закінчилися збори прийняттям тез для політпрацівників армії, що їх вони мають додержуватися в Галичині.

В першій половині липня до Жмеринки прибув "уряд" Галицької Соціялістичної Радянської Республіки з В. Затонським на чолі. До складу цього "уряду" належав також М. Баран, що був у мене в квітні в Бердичеві, коли їхав до бриґади УСС-ів. Він зустрів мене на залізниці й став говорити тоном дуже важної особи. Він спитав мене, чи я пам'ятаю нашу розмову в Бердичеві (про яку я писав у першій частині). Коли я відповів йому, що пам'ятаю, він запропонував мені написати про це широке звідомлення. Ця дивна пропозиція примусила мене задуматись, і я спитав Барана, кому, навіщо і на якій підставі я мав би про це писати. Я вже знав тоді, що Баран був беззастережним прибічником Затонського, тому пропозицію його я прийняв як провокацію; йому треба було мати матеріял проти мене. Я заявив йому, що він сам добре пам'ятає нашу розмову і що він у ній заявив, що схиляється до позицій боротьбістів у справі державного становища УСРР, то нехай сам собі пише про це, куди йому треба, а я не буду писати. З цього приводу у нас виникла досить шорстка розмова, але я скоро перервав її й пішов у своїх справах. Я вже знав, що туркестанські комуністи ворогують проти нас та інтриґують перед Затонським, а Баран, як тепер виявлялося, ішов разом з ними. Тому я став уникати Барана, особливо з моменту, коли, в дорозі з Підволочиського на Тернопіль я своїми власними очима побачив, як він з кількома узброє-ними міліціонерами забирав на фіру колишнього отамана УГА Примака як арештованого. Це зразу відкрило мені очі на те, яку ролю він і його поплічники збиралися відігравати в Галичині. Вже тоді большевики мали намір ліквідувати всіх старшин УГА, як своїх потенціяльних ворогів. Щоправда, тоді їм це ще не вдалося, бо замало часу були вони в Галичині й замалу смугу її зайняли були. Але вони довершили це в 1939 р., коли захопили наш край. Усіх наших старшин, яких вони застукали тоді в Галичині, арештували й вивезли. За ними, як і за Примаком, загинув слід.

Під час вступу червоних у Галичину я покинув своє місце в штабі армії й поїхав до Тернополя.

4. Перші дні перебування червоних у Галичині.

Большевицький історик наших часів А. В. Лихолат у згаданій вище праці описує перші хвилини перебування червоних у Галичині зовсім фальшиво, незгідно з дійсністю. Про настрої наших селян при зустрічі з червоним військом він пише (ст. 487-489):

"Робітники й селяни Західньої України "с огромной радостью и подйомом" стрічали свою визвольну червону армію. Трудящі Західньої України у визволених містах, містечках і селах встановляли радянську владу в формі революційних комітетів (ревкомів), проганяли поміщиків, відбирали в них худобу й інвентар. В ряді сіл, за зразком бідноти східніх областей України, біднота організувалася в комітети незаможних селян. В Західній Україні з кожним днем поширювався рух робітничих мас за об'єднання українських земель "в єдіном совєтском государствє". Насправді наше населення в першій хвилині появи червоних принишкло й з великим неспокоєм вичікувало дальшого розвитку подій. Селяни не проганяли панів польських, бо всі ці до одного покинули свої посілості разом із відступом польської армії. Ніхто не забирав панської худоби, бо її зразу реквізувало постачання червоної армії. Гасло большевиків "грабуйте награбоване, забирайте панську землю" не викликало в селян ніякої реакції. Вони не вірили, що большевики вдержаться в Галичині, а до того наш селянин з натури своєї не надавався до революції в стилі большевизму.

Одначе Лихолат не хоче бути голословним; він наводить ряд "доказів" у формі телеграм про радянське будівництво. Ось вони:

Збараж: Настрої селянства революційні, незвичайно висока свідомість (самосознательность). В селах записуються добровольці в червону армію. 29 серпня відбувся в Збаражі з'їзд сільських ревкомів і земвідділів.

Скалат: Закінчена праця організації радянської адміністрації. Населення ставиться співчутливо до рад. влади. Земля розподілена між малоземельними й безземельними, не тільки поміщицька, але й попівська. Жадоба революційного слова, в ревкомах біднота.

Гусятин: Відношення до радвлади добре. В червону армію вступило багато добровольців. До виборів ревкомів населення ставиться дуже уважливо, вибирають безземельних і малоземельних.

Борщів: Відкриті політичні курси для селян і робітників (яких, до речі, там зовсім не було — Н.Г.)

Чортків: Всюди встановлені ревкоми.

Звідки Лихолат узяв ці телеграми, чи від політруків червоної армії, чи сам їх видумав, не відомо. Але ж вони зовсім не віддзеркалюють дійсности. Про настрої населення я вже згадував; організацію сільських ревкомів, як я сам ствердив, селянство сприймало як накинену форму влади й ставилося до них зовсім пасивно. Бували випадки, що неосвідомлені сільські юнаки записувалися до червоної армії (в дуже нечисельних випадках), в надії, що твориться нова УГА, яка має захищати наш край перед новою окупацією поляками, але їх або відсилали додому, або приділяли до чужих, московських дивізій. Наші хлопці тікали додому. Не можна також говорити про організацію сільської бідноти в комнезамах, на зразок українських комітетів, бо такі комітети в Україні щойно почали організуватися після 4 з'їзду рад. Наші селяни ані не знали ще про них, ані взагалі цим не цікавилися.

Скоро по зайнятті Тернополя червоними військами туди приїхав Ф. Замора, призначений від Затонського на повітового комісара. Нікого з членів галицького "уряду" (Галревкому) тоді ще не було в місті. Я зайшов до нього безпосередньо по своїм прибутті до Тернополя, щоб дізнатися про його пляни й розповісти йому про мої завваги в Жмеринці і під час подорожі до Тернополя. Замора, хоча не належав до нашого гуртка, був з нами в контакті й співчував нам. Він був анархіст і, як усі анархісти, співпрацював покищо з комуністами в добі соціяльної революції. Він у багатьох питаннях не погоджувався з поведінкою РКП і КПбУ, не вступав у їх партію, а був тільки кандидатом партії. Анархістом був і М. Баран, але цей вступив у КПбУ (згл. РКП) і вірно виконував доручення Затонського, беззастережно служив москалям. А Замора (при своїх анархістичних поглядах) був людиною з характером, ідейним українським патріотом. З ним ми могли щиро говорити про все й були певні, що він не використає цього проти нас. Коли він узимку 1919-20 р. був політкомісаром однієї частини УГА, то поводився дуже тактовно, не нацьковував проти наших старшин, як це робили інші, а навпаки, піддержував їх авторитет. Тому й ген. Кравс пише про нього в своїх спогадах дуже позитивно.

Я розповів Заморі про спробу провокації з боку Барана в Жмеринці та про арешт отамана Примака, який ще не мав навіть часу виявити себе ворогом большевиків. З реакції Замори на мої інформації було видно, що він був обурений поведінкою Барана, назвав його підлизою Затонського. В дальшій розмові він сказав, що має доручення якнайшвидше організувати сільревкоми в цілому повіті, але не має на це людей. Просив мене, щоб я покищо поміг йому. Я погодився на це, бо 1) треба було щонебудь робити, щоб виправдати свою приявність у Тернополі, і 2) я хотів при цій нагоді ознайомитися з настроями населення та з його ставленням до нової влади.

З великим мандатом повітревкому я вибрався до недалеких сіл — Березовиці великої, Острова й Сищина. Там були мої знайомі громадяни, що знали мене і що з ними можна було говорити щиро. В Березовиці був парохом о. Ратич, якого я знав здавна як зразкового громадянина; його брат Василь служив у леґіоні УСС-ів. При першій зустрічі ми довго вночі говорили про стан нашої справи та про перспективи під большевицькою займанщиною. Я розповів йому про нашу трагедію в Україні, про ліквідацію УГА, що її безмірна жертва крови й 18-місячна боротьба за волю пішла намарне. Сьогодні наш край буде предметом торгів між червоною Москвою й Польщею, наш уряд на еміґрації, без збройної сили, а це спричинило великий занепад духа серед галичан. Я розповів о. Ратичеві про наш гурток, який мимоволі, силою обставин опинився серед червоних і намагається зробити щось для нашої справи, але його вигляди дуже марні; проти нас стоять наші перевертні, більш для нас небезпечні, ніж чужі вороги.

О. Ратич був дуже пригнічений подіями останніх місяців. В його думках пробивався такий сами занепад духа, який характеризував тодішні настрої нашого громадянства. Але він льояльно поставився до мого прохання скликати парахвіян на нараду в справі організації сільревкому. Я вияснив зібраним засади радянської адміністрації, не вдаючися в політичну сутність большевизму. Люди сприймали все пасивно, без особливого зацікавлення. Вкінці вибрали склад сільревкому. Подібним способом я провів вибори комітетів по інших селах. Всюди приявні засипали мене запитаннями про УГА, особливо ті, хто мав рідних у нашій армії. Але я не міг бути цілком щирим перед загалом, з огляду на можливість доносів большевикам, які напевно стежили за кожним моїм кроком. По виконанні доручення повітревкому я вернувся знов до Березовиці, до о. Ратича. Від нього я почув, що до села приходив якийсь міліціонер з Тернополя й питався поміж людьми про мене; був і в о. Ратича. Міліціонер говорив, що має доручення арештувати мене й привести до ревкому.

Знаючи добре, що тепер мені недоцільно ховатися, я вирішив зараз же їхати до Замори й жадати вияснення в справі незрозумілої поведінки щодо мене. Замора вияснив мені, що це справа Затонського, який уже урядує в Тернополі як голова Галревкому. Він чув про мою "контрреволюційну" доповідь у Жмеринці на конференції політпрацівників ХІV армії і хоче притягти мене до відповідальности. Я вияснив Заморі перебіг конференції в Жмеринці з тим, що за неї відповідає начальник політвідділу, який доручив мені зробити доповідь, був на конференції і не тільки не протестував проти моїх тез, але й сам їх піддержав. Замора схарактеризував поведінку Затонського як "чисту напасть", а на моє прохання погодився говорити про це з головою Галревкому, бо ж я тепер працюю в Замори. З того часу Затонський більше до мене не чіплявся.

Від Ф. Конара, що приїхав з "урядом" Галицької Соціалістичної Радянської Республіки й замешкав у подільському готелі, я довідався про настрої між членами Галревкому таке: туркестанські комуністи ставляться вороже до самого Конара й до тих, що з ним, тобто до нашого гуртка. Вони намагаються переконати Затонського, що нам, мовляв, не можна довіряти, що ми "петлюрівці" і тільки прикидаємося прихильниками радвлади. З цієї причини ми мусимо бути дуже обережними, готовими до всяких несподіванок. На всякий випадок туркестанці хочуть відсунути нас від усяких впливів на галицькі справи.

З приводу цього я просив Конара підшукати для мене таку працю, де б я стояв осторонь від усякої політики; нічого не робити було б гірше, тому треба було сидіти на якійсь непомітній посаді. Конар запропонував мені працю в бібліотеці й архіві Галревкому. Я, звичайно, охоче погодивсь. З того часу я сидів собі спокійно в будинку т. зв. "Фльоріянки" (польського убезпечального т-ва), складав каталоги книжок, сортував книжки й на доручення "уряду" складав невеличкі бібліотеки для сіл у зайнятих червоною армією повітах. Але таємно я зустрічався з Конаром та іншими товаришами нашого гуртка, довідувався про політику Затонського та його комісарів, не встряючи сам у ці справи.

5. Уряд ГСРР (Галревком).

Склад "уряду" Затонського, з погляду національного, був дуже сорокатий; були в ньому українці (галичани), поляки, жиди. Відносно урядової мови в галицькій республіці Затонський видав наказ, що окремої урядової мови немає, що всі мови мешканців Галичини — урядові. Сам він, хоч і говорив дуже добре українською мовю, одначе в себе урядування проводив російською мовою. Комісаріяти ГСРР, де сиділи жиди й поляки, урядували польською мовою. Повіткомісар Тернопільщини Ф. Замора не оголосив наказу Затонського про урядову мову й вів своє урядування українською мовою. Якось Затонський, бувши в його комісаріяті, запитав Замору, чому він не оголосив його наказу. На те Замора сказав, що він кинув цей наказ до бюра й не оголосить його, бо вважає за недоречний і шкідливий. Коли в минулому окупанти нашого краю не визнавали нашої мови за урядову, то тепер при радянському устрої нашому народові належить природне право мати свою урядову мову. На заввагу Затонського, що Замора мусить виконувати накази Галревкому в порядку партійної дисципліни, цей відповів, що для нього партійна дисципліна не обов'язкова, бо він тільки кандидат партії, а членом її ніколи не буде. Він, як анархіст, тимчасово співпрацює з комуністами, а як державний урядовець мусить стояти на сторожі прав українського селянина, господаря цієї землі.

Затонський змовчав і перейшов до інших справ.

Члени Галревкому:

Володимир Затонський, родом з Кам'янця Под., літ коло 40. Видавав себе за професора політехнікуму, син священика, українець. Мав у большевиків повне довір'я, бо з самого початку революції працював з ними; був сліпим виконавцем волі Москви. У промовах на мітинґах раз-у-раз покликався на Маркса й Леніна, був зарозумілою, впертою людиною, не зважав на думку інших. Повсякчас оточений хмарою таємних аґентів. Був непоганим промовцем, але говорив демагогічно. Усіх, хто не належав до партії комуністів, вважав за контрреволюціонерів, якщо не активних, то потенційних, за принципом: хто не з нами, той проти нас.

Такими словами характеризує Затонського автор спогаду про ГСРР, пор. УГА Б. Колодій. До цих слів я додав би ще таке: Затонський говорив на мітинґах брутально, залюбки вживав грубих слів, як "запроданці капіталістів, політичні проститутки, кастрати духові".Любив хвалитись, як він розстрілював ворогів пролетаріяту, контрреволюціонерів. його садистичні вихваляння викликали в слухачів відразу. Зовнішністю своєю він справляв дуже неприємне вражіння: завжди неохайний, з довгою скуйовдженою чуприною, в брудному одязі — як це було звичайним за часів большевицької революції. Був найбільш несимпатичною людиною, яку мені доводилося зустрічати в житті. По вкладенні мирного договору з Польщею належав до партійної "трійки", що ліквідувала повстанчий рух на Правобережжі; був катом наших лицарів другого зимового походу під Базаром.

Федь Конар (Палащук) родом з Рогатинщини, син священика, літ коло 25. Як учень бережанської гімназії був релеґований за політичну діяльність і студіював опісля в Рогатині й Львові. З вибухом війни 1914 р. вступив до леґіону УСС. Року 1916-17 працював з Вітовським на Волині в шкільництві. По вкладенні мирового договору в Бересті був редактором стрілецького часопису "Будучина", який стояв в опозиції до офіційної політики галицької партії НД, очолюваної Костем Левицьким. Коли леґіон УСС-ів виїхав в Україну, Конар працював у.комісаріяті УСС-ів Поділля, потім до листопада 1919 р. був заступником губкомісара Поділля М. Кондрашенка. Тоді належав до партії ср-ів; був метким урядовцем, користувався довір'ям уряду УНР. Вислужився в праці коло мобілізації, наказаної міністром війни. Після падіння УНР, в листопаді 1919 р. разом із товаришем міністра внутрішніх справ д-ом І. Макухом був у Хмельнику й Літині, входив до складу Краєвої Ради й Ради республіки УНР. Потім був з нами в Вінниці, працював у Галревкомі й належав до редколеґії "Червоного Стрільця" й "Комуніста Прикарпаття", належав до опозиційного гуртка "федералістів" і був супротивником політики Затонського й КПбУ в Україні. Але вмів вправно замаскуватися й здобути собі довір'я в Затонського (на деякий час) і став комісаром внутрішніх справ у Галревкомі. Стояв у зв'язках з Винниченком і звітував йому про політику Затонського в Галичині. Здеконспірований галицькою Надзвичайною Комісією, був виключений з партії й висланий від Затонського в Москву до Сталіна на "перевишкіл". Тут здобув собі добре ім'я як незвичайно вправний організатор пресового бюра при комінтерні, врешті став головою московського держвидаву. Зліквідований на донос жінки, що служила в ЧК.

Конар був талановитим промовцем і редактором. По його усуненні з посади комісара внутр. справ його місце зайняв Михайло Левицький, з групи туркестанських комуністів. Це була людина з малою освітою (незакінчена учительська семінарія), як підстаршина австрійської армії, він попав у московський полон, перебував у Туркестані і там після жовтневого перевороту став комуністом. По зайнятті Галичини червоною армією з'явився в Галичині й став до послуг Затонського. Як людина обмежена й безхарактерна, по зайнятті посади комісара внутрішніх справ усунув з посад повітових комісарів усіх свідомих українців і на їх місця призначив поляків. Як усі туркестанці, був сексотом галицької ЧК.

В рр. 1922-23, будучи урядовцем большевицького консуляту в Празі, вів пропаґанду серед галицьких еміґрантів (колишніх вояків) за повернення до УСРР. Багато з них спіймалися на приманливі обіцянки Левицького, м. ін. також Гриць Коссак. Вса ці жертви обману Левицького були скоро зліквідовані московською ЧК. За ними пішов також і сам Левицький.

Одного разу я бачив Левицького в Празі під час концерту на пошану Шевченка. В перерві він походжав у фоє театру в оточенні своїх опікунів з ЧК. Я стояв у гуртку наших старшин. Коли один з них, знайомий Левицького, став на розмову з ним, цей, показавши головою на мене, сказав:

"Он там стоїть Гірняк, який в Тернополі 1920 р. готовив нам ніж у спину разом із своїми однодумцями. Ми це знали й чекали, поки цей гурт контрреволюціонерів розгорне широку працю, і тоді були б зліквідували всіх. Але їх урятував наш несподіваний відступ з Галичини.

Д-р Омелян Паліїв, комісар військових справ, літ коло 34. До війни був членом радикальної партії, у Вінниці 1919-20 р. став "про око" комуністом. Був добрим українським патріотом, належав до нашого опозиційного гуртка. В прилюдних виступах мусив, звичайно, вдавати комуніста, прихильника радвлади. З цього деякі наші мемуаристи зробили висновок, що Паліїв був поплентачем комуністів, закидають йому несправедливо, немов би він казав арештувати своїх найближчих товаришів і співробітників — М. Кураха й І. Роґульського, врешті, немов би на його доручення большевики розстріляли у Вінниці д-ра Гр. Давида. Ці закиди підносять проти Палієва д-р Максимчук і Б. Колодій. Паліїв сьогодні неживий і не може спростувати закиди, що їх роблять йому ті, хто не знав ближче цієї людини. Тому вважаю за свій обов'язок спростувати закиди, що завдають кривди честі близького товариша праці в тяжкому становищі нашої справи.

Обережність Палієва в прилюдних виступах була в ті часи конечна, в атмосфері постійного шпіонажу й провокації, коли в наше коло проникали таємні аґенти ЧК. Це були часи, коли дехто з наших людей заломлювався морально й ішов на службу до ворога, думаючи таким способом урятувати свою шкуру. Не заломлювалися тільки сильні характери. Большевики розвинули свою систему шпіонажу й провокації до свого роду мистецтва. В них шпіонять одне за одним геть усі: рідні, друзі, знайомі, навіть самі большевики шпіонять один за одним і, коли їм це потрібне, ліквідують один одного. Тому нічого дивного, що люди в таких умовах втрачають почуття власної гідности. Життя в таких умовах стає нестерпним. Передсмак тієї большевицької системи ми мали нагоду бачити 36 років тому, коли трагічне становище УГА примусило нас до військового союзу з ними. Випадок арешту Кураха й Роґульського, про який розповідає Колодій, дуже повчальний з цього погляду. На мій запит до інж. Кураха про його арешт цей відповів так:

"Це правда, що Паліїв ще в Балті дав наказ про арешт мене й Роґульського, в чому й сам опісля признався. Але ж він не міг відмовитися від підписання такого наказу, бо цим був би відразу здеконспірував себе й цілу групу. Коли не він, то хтось інший був би підписав такий наказ, а Паліїв був би видав себе з головою і вже нічим не поміг би нашій справі. Хоч він і підписав такий наказ, але одночасно покерував справою так, що нас через два дні звільнили, ще й перепросили за "прикру помилку".

Ми повсякчас були в контакті з Палієвим, знали всі його ходи й наміри. Він часто радився з нами й робив усе, що в тих часах можна було зробити на користь нашим людям і нашій справі. І в Тернополі він тримався нас, часто радився з нами й нічого не зробив такого, що могло б сплямувати його честь".

І справа д-ра Давида була зовсім інакшою, ніж її описує Колодій (на 9 сторінці свого спогаду). Давид був давно вже скомпромітований в очах большевиків і йому не було найменшої рації залишатись у Вінниці, а треба було тікати на захід, як ми йому радили, м. ін. також і Паліїв. Але він таки залишивсь у Вінниці, де діждався приходу большевиків і вступив до них на службу. Одночасно він мав зв'язки з повстанцями, думаючи, що йому вдасться перехитрити большевиків. Мусіла бути якась провокація, бо большевики розкрили його гру й присудили до смертної кари. Бідний Давид викручувався, як міг, покликався на знайомство з Порайком, Палієвим тощо, які могли б ручитися, що він завжди орієнтувався на большевиків.

І в Давидовій справі Паліїв радився з нами на нараді гуртка, в кімнаті подільського готелю (ч. 4), де мешкав і урядував Конар, в приявності Козоріза, Кураха, Конара й Гірняка. Ми відчували ввесь трагізм становища нещасного Давида, щиро співчували йому, але помогти, щоб урятувати загроженого товариша, нічим не змогли. Тому постановили спершу дізнатися про його справу й шукати якогось рятунку. Але наші заходи не мали ніяких наслідків, бо тоді Давид уже не жив. Про його справу ми дізналися перший раз у серпні, а його розстріляли в липні, саме тоді, коли в Тернополі розстріляли С. Короля.

Не відомо, на якій підставі Колодій твердить, що Паліїв не хотів інтервеніювати на користь Давида в Затонського й домагався його розстрілу. Правда, в Тернополі ходила чутка така, а причину до неї дав таки сам Паліїв. Він розповів нам, що принагідно Затонський запитав його, чи знає він Давида й чи можна тому довіряти. У відповідь Паліїв махнув рукою й сказав: "Давид на довір'я не заслуговує". Але ж це було вже тоді, коли ми знали про розстріл Давида, коли цим не можна вже було йому пошкодити. Затонський не запідозрював, що ми знаємо вже про розстріл Давида й Короля. Своїм запитом він хотів розвідати про справжній настрій Палієва та про його ставлення до цілої справи. Своєю відповіддю Паліїв хотів відвернути всі підозріння щодо його особи й нас усіх, що були зв'язані з Палієвим працею й дружбою.

Колодій пише вкінці про Палієва так: "В Тернополі Паліїв викрив змову старшин у своєму комісаріяті й дав арештувати одного з найближчих співробітників, М. Кураха, що його большевики вивезли в Астрахань, звідки він пізніше втік до Галичини. Так вислужувався Паліїв перед большевиками і все ж таки не заслужив собі марки "свого чоловіка". Його усунули від галицьких справ, а на його місце комісаром військових справ став М. Баран.

Курах спростовує твердження Колодія такими словами: "Ніякої змови старшин Паліїв не викривав і це неправда, що він дав арештувати свого найближчого товариша (співробітника) Кураха".62

До характеристики Палієва, поданої від Колодія, додав дещо О. Назарук, редактор "Нової Зорі", що її шрифтами друкувалися спогади Колодія. Він пише, що знав Палієва особисто; з тих часів, коли вони обидва працювали в громадському житті як члени української радикальної партії. Свою заввагу він (Назарук) дає в примітці до слів Колодія на ст. 10. Він пише:

"Уважаю своїм обов'язком зробити одну увагу до цих заміток Вп. Автора: П. Омелян Паліїв знаний нам особисто від молодих літ. Був це ідеаліст і дуже чесний та робучий чоловік. Тому нам трудно вірити, щоб він аж так міг змінитися, як його тут представляє Автор. Та не вважаю себе в праві викидати слова з пісні, яку нам заспівав Автор, тим більше, що та пісня добре представляє цілу ту "галицьку соціялістичну радянську республіку та ще й тому, що люди зміняються й особливо зміняє людей большевизм".

Так редактор "Нової Зорі" з обережности допускає можливість зміни Палієва. Назарук не був з нами в чотирикутнику смерти, але з Палієвим було кілька членів старшинського корпусу УГА, УСС і СС, які, як уже вище згадано, добре знали всю поведінку Палієва і його ж думки. На цій підставі я можу взяти на себе відповідальність твердити, що Паліїв і в цих над міру важких часах не змінився, а був тільки примушений обставинами конспіруватися, як і всі ми, і перед незнайомими людьми бути обережним, а деколи й скритим. А ті, хто не знав його ближче, зробили неправильні висновки з того, що чули від Палієва. Його намагання визволити якнайбільше старшин з кожухівського табору під час перебування в Москві свідчать про характерність його й патріотизм. Про це буде мова ще нижче.

На протязі зими 1920-21 р. ми з Палієвим часто зустрічалися в Києві, а весною 1921 р. він перейшов на мою квартиру в С. В. Тобілевичевої. Тоді він працював у штабі київської військової округи, що керував бойовою акцією проти Махна. Не раз у щирій розмові він казав про себе, що йому тяжко далі "валяти дурака" в партії. Довгими вечорами ми з Тобілевичевою розмовляли про тяжке становище України в тих часах та про політику большевиків. Ми не приховували одне від одного своїх думок, бо не мали на це потреби;

По моєму виїзді до Праги влітку 1921 р. він писав мені туди деколи з Києва. Одного разу м. ін. написав: "Дуже тішуся, що ви вже аж там. Деякі "товариші" зі сорту скіряних курток (тобто чекісти) чванилися, що ви не виїхали за кордон, а зогнили в московській тюрмі".

Мій брат Йосип розповів мені, що він жив деякий час з Палієвим на моїй давній кватирі. Восени 1921 р. Паліїв їздив із Затонським та Якіром, що працювали в штабі київської військової округи, під Базар і був свідком розстрілу наших 359 повстанців. Вернувся з Києва страшенно прибитий душевно, мовчазний і почорнілий від моральних мук. По якомусь часі він покинув працю в штабі округи й перейшов до кооперації. За свідченням брата Дмитра, він був зліквідований безпосередньо перед 2-ою світовою війною.

Михайло Баран, учитель народніх шкіл, родом з Гусятинщини; перед війною заявляв себе анархістом. Під час формування Галревкому в Києві був призначений комісаром освітніх справ, а по усуненні Палієва з посади комісара військових справ зайняв його місце, одначе на короткий час. Затонський призначив його потім на "амбасадора" уряду ГСРР при польському ревкомі, що перебував тоді в Мєнську й чекав на захоплення Варшави червоною армією, щоб проголосити радянську Польщу й узяти в свої руки владу в ній.

Про Барана вже згадувано в цій праці кілька разів, тому обмежуся на доповненні до сказаного вже. З вибухом 1-ої світової війни він вступив до леґіону УСС-ів і був командиром сотні. Вибираючись на розвідку, заявив кільком старшинам, що хоче перейти до москалів, і попрощався з ними. Свій намір він здійснив і жив у таборі полонених у Московщині. Після большевицького перевороту став членом РКП подібно до інших так зв. "туркестанських комуністів" — М. Левицького, Наваловського, Томкевича. Серед нас він появився тоді, коли ми були вже в союзі з червоними, і з доручення Затонсьокого став командиром і політруком бриґади УСС-ів. Під час польського весняного наступу в травні 1920 р. ми втратили його з очей; аж під час формування Галревкому в Києві він увійшов до його складу.

По від'їзді Барана з Тернополя до Мєнську комісаром військових справ став його заступник поляк Губер. З вигляду елеґантний, з лагідною формою поведінки він поводився як переконаний комуніст, але справляв вражіння дуже спритного таємного аґента польського генштабу. Належав до тієї групи комуністів, які змагали до приєднання Галичини до радянської Польщі. Ставши комісаром військових справ, усунув з комісаріяту всіх українців і набрав собі поляків та польок, урядову мову запровадив польську. По вкладенні мирового договору з Польщею належав разом із Затонським до пацифікаторів повстанчих загонів на Правобережжі.

За інформацією одного еміґранта з Наддніпрянщини, по 2-ій війні, Баран мав бути в 1921 р. комісаром школи червоних старшин у Києві, року 1923 — директором уманського садово-аґрономічного інституту. Року 1929 був директором київського будинку комуністичної освіти і тоді написав працю проти правого ухилу. Десь після 30-го року зліквідований.

Доля Губера мені невідома.

Михайло Козоріз, д-р прав, літ коло 35, родом з Калущини; до війни адвокат, член української радикальної партії, був комісаром судових справ (правосуддя по-большевицькому). Взимку 1919-20 р. був з нами у Вінниці, співпрацював з нашим опозиційним гуртком, стояв при Макухові, потім став комуністом. Був людиною з характером, певним, але в Тернополі, коли Затонський розгромив галкомпартію, "покаявся" й залишився в партії. Зимою 1920-21 р. ми зустрічалися деколи в Києві, тоді він працював у "Спілці Пролетписьменників Західньої України" на посаді шефредактора. Пізніша доля мені не відома, мабуть, загинув, як усі галичани, зліквідований большевиками.

Іван Немоловський, комісар фінансових справ у Галревкомі, колись член партії ср-ів і Центральної Ради. Потім став боротьбістом, а по злитті їх з КПбУ перейшов до цієї партії. Я згадував уже про моє знайомство з ним та про наші розмови, коли ми йшли разом із Києва на Ніжен з кошем УСС-ів, та під час 4 Всеукраїнського з'їзду рад у Харкові. Він тоді обороняв політику большевиків в Україні й закидав нам брак розуміння великого революційного процесу світового маштабу, але в душі не був нашим ворогом, ставився до нас із зрозумінням. З ним можна було говорити щиро, бо він не був виказувачем у большевиків. В Тернополі він ніде поза своїм бюром не показувався, видно, не хотів контактуватися з нами. Ми й не шукали його. При ньому жила його дочка, що була дружиною Голубовича, який саме тоді сидів у харківській тюрмі. Про неї буде мова нижче.

Комісаром земельних справ був робітник із Збаражу Гаврилюк. Українець з походження, але видавав себе за поляка. Належав до партії польських сд-ів. Тримався погляду, що Галичина має належати до Польщі.

Комісаром освіти після Барана став Мирослав Гаврилів, літ біля 40; до війни був учителем гімназії в Станіславові. Симпатична, культурна людина, лагідної вдачі. Належав до групи туркестанських комуністів, але відрізнявся від них дуже позитивно. З обережности ні з ким не вдавався до відвертих розмов, щоб не впасти жертвою провокації. Був шуряком Ф. Замори. Десь після самогубства Скрипника також застрелився саме перед тим, коли ГПУ мало заарештувати його.

Комісаром народного здоров'я був студ. медицини Гаврилів, брат Мирослава.

Комісаром пошти, телеграфу й комунікації був такий самий перевертень, як і збаразький робітник Гаврилюк, Літвіновіч. Обидва вони урядували виключно польською мовою. Комісар торгівлі й промислу Савка, друкарський складач, жид із Львова. Говорив і урядував виключно по-польському.

Секретарем ради комісарів був знайомий уже нам Іван Сіяк. Шефом телегр. аґенції, а одночасно головою мистецької ради при Галревкомі був жид з Уманщини Кулґик. У цій раді Є. Коханенко був головою театральної секції, а Яків Струхманчук головою секції образотворчого мистецтва.

Галицький ревком Затонського не мав, здається, ніякого пляну щодо державного становища радянської Галичини, а чекав на наказ із Москви. А Москва чекала на хвилину окупації цілої Польщі, а в крайньому разі Варшави, щоб виявити свій плян. Ми мали підстави догадуватися дещо про цей плян, про що мова буде нижче. В праці галицького червоного "уряду" не було покищо ніякої системи; Затонський обмежувався на чистці апарату від "контрреволюційних елементів" поза тим усю працю здав на своїх комісарів. Про їхню працю цікаві інформації подає один співробітник комісаріяту внутрішніх справ, колишн. пор. УГА д-р Лонгин Горбачевський у своїм спогаді, що є в моєму архіві. Він пише:

Льонгин Горбачевськвй, чотар УГА (народ. 15 березня 1889 р.), викладач української мови в школі червоних старшин у Києві 1920 р. (після повернен-ня з Совєтської України 1923.)

"До нас належало опрацьовувати проєкти законів для Галичини. Конар особисю цим не займався у своєму відділі (комісаріаті — Н. Г.). Він же був членом Галревкому й переводив час на перманентних засіданнях так що ми мало бачили його в себе. По більшій часті він давав мені доручення, а я потім розробляв її з моїми товаришами. З тієї причини я часто бував у нього в бюрі, що одночасно було й його помешканням. М. ін. ми розробили проєкт закону про недоторканість особи (про забезпечення особистих свобід) громадян, беручи за зразок австрійський конституційний закон з р. 1867. Згідно з ним ми вставили в проєкт постанову про недопускальність арешту й ревізії без судового доручення, про тимчасове придержання громадян органами безпеки, про їх обов'язок передати придержаних до 24 годин властивому судові разом з обвинуваченням. На наше здивування нам звернено проєкт до перерібки із заввагою, що в періоді диктатури пролетаріяту не можна всім громадянам — тобто також і членам буржуазної кляси — признавати такі самі широкі права особистої недоторканости. Тоді ми, згідно з заввагами, переробили наш проєкт в тому напрямі, що засадничо признали право недоторканости осіб тільки членам пролетарської кляси, а право на арешти підозрілих признали не тільки органам безпеки, але кожному робітникові. Цей останній припис ми вважали курйозним, але вмістили його в проєкті на те, щоб переконатися, як поставиться до нього Галревком. На наше здивування наш проєкт дістав повну апробату".

Здається у всіх комісаріятах праця була така сама, як у тому, де працював Горбачевський: плянування на майбутнє, ніякої систематичної роботи, безпляновість, тимчасовість. Радянська влада в Тернополі очікувала вияснення ситуації на воєнному фронті, бо могли наступити такі події, коли влада взагалі мусила покинути захоплену смугу нашого краю. В комісаріятах, де комісарами були нефахові люди, як примір., торгівлі й промислу, пошти й телеграфу, взагалі нічого не робилося.

Горбачевський так характеризує працю в своєму бюрі:

"На загал праця в комісаріятах Галревкому ані мене, ані інших службовиків не захоплювала, ми працювали тільки "від напасти", бо вся комуністична ідеологія була нам чужа й органічно осоружна. Ми знайшлися тут тільки силою обставин, бо інакшого виходу для нас не було. Мої товариші у розмовах часто висловлювали критичні завваги про працю в Галревкомі, їдкі, іронічні".

Через нездарість "уряду" достана харчів до м. Тернополю була зовсім неналаднана, і урядовці таки добре голодували. Щоправда, для них була створена спільна кухня, про яку Горбачевський іронічно каже, що її назва була (так і з апострофом) "Рад'янська столова". Суддя Віктор Цебровський (вивезений большевиками в 1939 р., пропав безслідно — Н. Г.) від недоїдання дістав курячу сліпоту і вечорами мусів мати провідника. Цивільне населення голодувало ще гірше, майже щодня бували випадки голодової смерти. Лише Галревком не голодував. В подільському готелі була їдальня для урядовців Галревкому (комуністів), в якій подавали навіть шоколяд і кав'яр. Це дало привід до скарги службовців радянських установ до робітничо-селянської інспекції, яка мала стежити за надужиттями урядовців і притягати їх до відповідальности. Цю скаргу підписали від імени всіх службовців: член партії боротьбістів Семен Король, к. сотник УГА М. Капуста й згаданий Льонгин Горбачевський. Усіх, що підписали, Затонський звелів арештувати за контрреволюцію. Короля незабаром після того розстріляли, бо під час ревізії у нього знайшли 2 пари жіночого взуття, яке він купив "з-під поли". Але той самий Затонський, що велів розстріляти Короля, сам узяв собі з награбованих у тернопільських крамарів кілька пар такого ж взуття. Капуста й Горбачевський сиділи в тюрмі ЧК до відступу червоних з нашого краю. Відступ був такий несподіваний, що Затонський і його люди нагло вночі втекли, і це врятувало в'язнів від смерти.

6. Большевики в галицьких селах.

В першому розділі була вже згадка про те, як Лихолат змальовує революцію в нашому селі з появою червоної армії. Для характеристики тієї "революційности" селян хочу навести взяті з життя приклади. Коли на Тернопільщині закінчилася організація сільревкомів, тоді Замора скликав з'їзд усіх сільських комітетів з метою дати їх членам точні інструкції про урядування цих радянських осередків. З'їзд тривав цілий день, усі референти повітревкому давали широкі доповіді й повчання, як треба сільським комітетам співпрацювати з повітовим комісаріятом. У радянському устрої вони можуть розгортати власну ініціятиву, але про свої дії мусять точно звітувати повітовому комісаріятові. Через кілька днів після того з'їзду я зайшов до Замори на розмову. Він з гумором розповів мені про веселі звідомлення сільревкомів і для прикладу прочитав мені два з них. В одному писали:

"До Високоповажаного Пана Ревка в місті.

Доносимо вам, що наш комітет засудив такого, а такого на 5 буків за те, що він у неділю коло церкви робив паскудні речі на всіх наших комітетів (у селян кожний член сільревкому називався "комітет" — Н. Г.). Чотири буки він дістав, а перед 5-им утік. Просимо донести нам, що ми маємо з тим 5 буком зробити". Підпис голови й секретаря.

Ми щиро сміялися з того, що наш дядько мав ініціятиву засудити "контрреволюціонера" й усипати йому 4 буки, а перед 5 буком утратив ініціятиву.

В другому донесенні писали, що сільревком засудив такого а такого на 3 буки за те, що він бив свою жінку. Кару виконано.

Отака була та "революція" в нашім селі, про яку з такою емфазою пише Лихолат.

Уряд Затонського вислав на села багато своїх аґітаторів з літературою, тобто книжками й летючками, в яких вихвалявся радянський устрій. В них населення сіл і містечок закликали піддержувати нову владу, організувати революційні комітети, боротися з "буржуями й куркулями", вступати в червону армію, вели завзяту кампанію проти церкви й священиків, одне слово, закликали до революції на зразок московсько-большевицької.

Але зусилля комуністичних аґітаторів не мали успіху. Старші громадяни й національно свідома молодь поставилися до нової влади та її аґентів зовсім пасивно, а сільська голота, якої не бракувало по селах, зрозуміла заклики аґітаторів так, що стала безконтрольно бешкетувати. До повітового ревкому в Тернополі раз-у-раз прибували делеґати з сіл із скаргами на безпорядки, на брак твердої влади на місцях; вони скаржилися на те, що в селах хазяюють підозрілі типи, грабують населення, замикають церкви й тероризують священиків. У цьому їм помагають червоноармійці, що теж грабують усе, що попало. Наші селяни, нищені війною від 1914 р., тепер лишаються без ніяких засобів до життя.

Щоправда, офіційно червоноармійцям було заборонено грабувати селян, але на ділі ніхто цього не додержував. Затонський наказав скеровувати ці делеґації із сіл до себе, спокійно їх вислухував, але в душі радів, що на селі починається "революція", процес боротьби кляс. Подекуди поважні громадяни на домагання селян приймали на себе обов'язки членів ревкому, щоб поборювати безладдя й бешкети, але коли їх намагання не мали успіху, вони кидали працю в ревкомі, а на їх місце приходили авантурники або люди, що прагнули лише своєї наживи. В селі Купчинцях жила поважна, від усіх шанована родина Гарматіїв, відома своїм високим патріотизмом і демократизмом. В ній здавна панував патріярхальний устрій. Старий Гарматій був головою великої родини, синів і внуків, усі працювали в згоді. Ця родина була заможна, але кожний сільський бідняк знаходив у ній допомогу. Я відвідав якось Гарматіїв, бо був знайомий з ними з ранніх літ. Тепер я хотів бачити, як їм живеться в нових умовах, у цих бурхливих місяцях. Я не мав потреби приховувати свої думки перед Гарматіями, і ми щиро розмовились. Старий Гарматій, хоч був доволі лівих поглядів, як член радикальної партії й приятель Франка, висловлювався дуже неґативно про большевицьку революцію, а зокрема про політику большевиків в Україні, про яку багато знав. Він зовсім правильно розцінював її як імперіялізм нового червоного видання. За ці свої погляди він заплатив життям. На його хутір зайшов якось червоний комісар москаль. Гарматій гостинно прийняв його. В розмові він у формі дискусії висловлював свої критичні завваги до того, що большевики робили в Галичині, без тону ворожости, щиро радив комісарові вплинути на відповідні кола партії КПбУ, щоб змінилїї свою політику в Галичині. Сам Гарматій був до деякої міри прихильником радянського ладу, але не того, який большевики показали на практиці в Галичині. Родина Гарматіїв за своїм старим звичаєм гостинно прийняла комісара, а цей, добре наївшись і напившись, при відході добув нагана й застрелив голову родини як контрреволюціонера.

Поведінка большевиків у Галичині до решти розвіяла початкові надії деякої частини наших громадян на полегшення політичних і господарських умов по вигнанні польських окупантів. Наслідок галасливої, пустословної пропаґанди большевицьких гасел і нещадного грабування населення був такий, що большевиків зненавиділи всі верстви і просили Бога, щоб визволив їх від цієї пошести. Колодій помилково твердить, немов би наше село з радістю прийняло появу червоної армії. Правду кажучи, воно раділо з того, що зникли польські загарбники, але ця радість дуже швидко обернулась на тривожний неспокій, а далі на ненависть до нових окупантів, далеко гірших від попередніх.

На закінчення хочу навести один приклад большевицької грабівлі. В Тернополі жив один бідняк швець, що мав 7 дітей. Щоб мати хоч трохи молока для найменших, він купив собі козу, і діти пасли її по стежках на полі та в придорожних рівчаках. Коли большевики почали реквізицію білля, одягу в тернопільських інтеліґентів, що як урядовці жили тоді також у нестатках, тоді забралі також і козу в бідного шевця; даремно мати стількох дітей вистоювала перед комісаром і слізно благала вернути дітям козу.

7. Галицька надзвичайна комісія (ЧК).

"Оком і вухом" Галревкому була надзвичайна комісія для боротьби з контрреволюцією й спекуляцією, на зразок московської ЧК. Її наші люди називали надзвичайною комісією, або Галчека. Вона зайняла будинок тернопільського суду, при якому була тюрма. Це були старі будівлі московського походження, збудовані в рр. 1806-1815, коли малий окрайок Галичини після розбору Польщі попав був під московську окупацію. Після Віденського конґресу 1815 р. його приєднано до Австрії. Окрім того, було в Тернополі ще кілька таких будівель московських, що впадали в вічі своїм тяжким, незугарним стилем, грубими колонами спереду. Отаку спадщину по московських царях зайняла тепер галицька надзвичайна комісія. Над вхідними дверима висіла велика таблиця, пофарбована червоним, а при написі на ній були намальовані око й вухо, як символ того, що НК все бачить і чує, що перед нею ніщо не затаїться. Все це робило гнітюче враження, і люди обминали цю будівлю з почуттям страху.

Головою НКомісії був наш землячок, з групи "туркестанських комуністів" Наваловський, його помічником д-р Томкевич, а працювали в ній українці: Дністренко-Бабак (псевдо), Норич-Дзіковський, Сеник і Юрчук, поляки: Пайончек і Рихловіч, жиди: Ґольдберґ, Вольфман і Різниченко. Секретних співробітників було багато, м. ін. також деякі члени Галревкому, як М. Левицький, М. Баран. Дністренко-Бабак пізніше перейшов на працю до НК в Заліщики й виловлював тих утікачів, що хотіли перекинутись на Буковину, до Румунії поза територію впливу большевиків. Там і вбили його наші люди (а не в Умані, як подає Б. Колодій), Юрчук загинув безслідно, Сеник і Дзіковський перейшли до УВО, потім подались на еміґрацію. Дзіковський скомпромітувався в УВО своїми зв'язками з польською поліцією. Це було після вбивства Твердохліба й арешту Дзіковсьокого, запідозреного в убивстві. З польської тюрми він "утік", пробрався до Праги, звідти до Берліну, де намагався проникнути знову в УВО. Але люди від нього сторонилися, і він перекинувся в Москву, щоб приміститися коло Конара, що був його товаришем. Але пригоди Дзіковського були підозрілими для Конара, і цей його не підтримав. Дзіковський хотів перебратися в Україну, але його большевики арештували й розстріляли за зв'язки з польською амбасадою в Москві.

Слідчими в НК були наші судді і тому там не було звичних у большевиків катувань в'язнів на допитах.

Галицька надзвичайна комісія почала своє урядування арештами "контрреволюційних елементів", між якими найбільше було українців. Арештовували не за протибольшевицьку діяльність, бо її не було ще часу проявити, а як потенційних ворогів, профілактично. Вистачало, щоб секретний співробітник виказав на когобудь, що він "непевний". Д-р Горбачевський, що теж сидів у тюрмі НК, твердить, що вона була повна в'язнів, але не пам'ятає їх прізвищ. Він сам не з Тернополя і тому не знав тамтешніх людей. Наші мемуаристи не згадують імен розстріляних в НК, бо таких покищо не було, окрім тих випадків, коли Затонський наказував розстріляти без суду, як, наприклад, С. Короля. З усією певністю можна сказати, що багато в'язнів були б не побачили світу, якби не несподівана втеча з Тернополю Затонського і його апарату.

Виконавчим органом Галицької Надзвичайної Комісії була місцева міліція, що провадила арешти. Спершу Конар хотів призначити на начальника міліції М. Кураха, але Затонський рішуче став проти, бо Курах, мовляв, націоналіст і позапартійний. На це місце призначили кол. чотаря УСС-ів Тадея Ковалика, що сліпо виконував волю Затонського. Відповідальні посади в міліції займали поляки й жиди; українці були рядовими міліціонерами, але й сюди їх приймали тільки на рекомендацію комуністів. Ковалик — людина з малою освітою, до війни слюсарський челядник Спожарського у Львові. В леґіоні УСС-ів вибився своєю хоробрістю і став чотарем, але ідеологічно зовсім непомітний, менш помітний, ніж будь-який свідомий національно селянський юнак.

Галицькій Надзвичайній Комісії вдалася одна провокація, що її жертвою впав наш опозиційний гурток, про що хочу розповісти трохи докладніше.

На прохання Винниченка, висловлене ще в Харкові перед нашим виїздом у Галичину, Конар писав йому від нашого імени листи про те, що робив і плянував Затонський як голова Галревкому. До нас дійшла була поголоска, що Винниченко постановив вертатися назад до Відня, звідки він приїхав до Харкова. Це нас стривожило, і ми зараз же написали йому, переконували, щоб він залишався в Україні й конспіративно працював у запіллі. Його приявність тоді (така була наша думка) більше поможе нашій справі, ніж діяльність за кордоном. Це питання ми довго обмірковували на спеціяльній нараді цілого гуртка (Конар, Паліїв, Курах, Козоріз і Гірняк).63 Ці наші думки були сконкретизовані в листі до Винниченка. На лихо не було тоді в Тернополі нашого постійного кур'єра, і Конар передав листа дочкою Немоловського на ім'я п. Голубович у Харків. Якраз тоді дочка Немоловського вибиралася до Харкова і погодилася передати Винниченкові листа. Досі вона дуже цікавилася загальними справами, зокрема нашою роботою в Галичині. Але одночасно вона запобігала протекції в Затонського, щоб рятувати свого чоловіка, який сидів, як уже згадано, в тюрмі в Харкові. Здається через це саме вона, може й несвідомо, відіграла ролю провокаторки. Як тільки п-і Голубович опинилася за містом, її зупинив начальник Надзвичайної Комісії Наваловський. Він докладно зревізував її баґаж, забрав усі листи, що їх вона мала при собі, між ними й наш лист до Винниченка. Вийшло ніби якесь непорозуміння: Наваловський перепросив п. Голубович, вернув їй усі листи, окрім нашого, і пустив її в дорогу. Таким способом НК здобула наші листи, і наші зв'язки з Винниченком були викриті. Це дало привід Затонському до важливих заходів, про що буде мова далі.

Курах цілком слушно нотує в своєму щоденнику, що ми в Тернополі були не досить обережні, часто наївні. Ми не уявляли собі тих тисячних способів большевицького вивідування, деколи відбували наради в кімнаті в Конара в подільському готелі, не зважаючи на можливість підслухувань, що мусіло врешті привести до нашої деконспірації.

Лист Конара до Винниченка одразу попав до рук Затонського. Попри сенсаційне для нього викриття нашого листування з Винниченком його до живого мусів діткнути повний їдкої іронії тон на його адресу; Конар писав про ситий харч для членів Галревкому при одночасному голодуванні службовців, про централістичну політику голови комітету Затонського. З листа виходило, що опозиція таки діє. Ми здогадувалися, що Винниченко не сховає наших інформацій до кишені, але використає їх на те, щоб передати боротьбістам та укапістам, а ці з свого боку використають їх для поборювання Затонського, якого вони не могли терпіти.

Затонський негайно скликав збори всіх галицьких комуністів і радянських службовців до найбільшої залі в Тернополі в т-ві польського "Сокола". Він прийшов на збори з готовим пляном: скомпромітувати до решти Конара й його прибічників: партійних і позапартійних. Він почав свою промову про спроби "контрреволюції" втиснутися в ряди партії та в радянський апарат і "з середини їх розкладати". Таке діється з самого початку революції в Росії, в Україні й тепер у Галичині ця сама "контрреволюція" починає підносити голову. Але чуйна комуністична партія викриває такі затії ворогів і нещадно з ними розправиться. "Не думайте, товариші, що я говорю на вітер. Ось маєте доказ!" Затонський добув з портфеля листа, попросив на сцену Конара і, показуючи цього його листа до Винниченка, спитався: "Чи пізнаєте оце письмо?" — Конар страшенно змішаний, блідий відповів, що лист писаний його рукою. — "Будь ласка, прочитайте нам, що ви написали", — каже з іронією Затонський. З тону Конара видно було велике хвилювання й зніяковіння. І для всіх членів нашого гуртка була це величезна несподіванка. Деконспірацію нашого гуртка ми відчули як великий удар. По скінченні читання листа Затонський продовжував свою промову, підкресливши, що пролетаріят не буде панькатися з укритими ворогами, які вкралися в довір'я радянської влади й готуються до рішучого удару ножем у спину пролетарів у відповідному моменті. Один з таких "типів", С. Король, уже зліквідований, його слідами підуть інші.

Я ніколи не бачив Конара таким розбитим і пригніченим, як у тому моменті. Він ходив збайдужілий, апатичний. Також і ми були приготовлені до найгіршого. За кілька днів Затонський покликав до себе Конара й на диво став говорити з ним зовсім спокійним тоном. Сказав, що Конар мусить поїхати в Москву, до Сталіна в науку, до якого він (Затонський) передасть листа. Перед від'їздом з Тернополя Конар був ще раз у Затонського й спитав його, чи він доїде до міста свого призначення, тобто чи в дорозі його не зліквідують. На це Затонський подав йому руку й заявив, що він може бути спокійним, він доїде здоровим до Москви.

Ця розв'язка була для Конара приємною несподіванкою; він прийшов попрощатися зо мною. Так доля розлучила нас з Конаром. Ще раз я зустрів його влітку 1921 р. в Москві, коли був з делеґацією Ю. Лапчинського на третьому конґресі Комінтерну.

8. Визволення галицьких старшин з табору в Кожухові.

Доля запроторених у табір до Кожухова старшин УГА, УСС і СС була предметом особливих турбот нашого гуртка. Були ж там наші товариші зброї, високоідейні люди й хоробрі старшини, що перейшли трагедію наших армій в чотирикутнику смерти. Ми придумували різні способи, як би то вирвати їх на волю й повернути на рідну землю. Для большевиків це були "контрреволюціонери", вороги народу, і тому ми не робили собі ніяких ілюзій, що вони погодяться на звільнення наших старшин. Ми стали видумувати всякі мотиви, під якими можна було б добитися дозволу використати їх як фахівців у різних ділянках адміністрації. Після довгих переговорів із Затонським він нарешті погодився притягти декого з них до праці в Галичині.

Склалося так, що він висилав Палієва в Москву у військовій справі. Ми поклали йому на серце справу визволення наших старшин з кожухівського табору. І Паліїв щиро за це взявся. Він був особисто в Кожухові й говорив з тими старшинами. Д-р І. Максимчук, автор спогаду "Кожухів", каже, що Паліїв ставився до них неприхильно, бо, мовляв, був на послугах у большевиків. До такого висновку привід авторові "Кожухова" дали слова Палієва, сказані одній групі старшин у Кожухові. Але д-р Максимчук не додумався, що це була конечна гра Палієва, їхнього приятеля. Про око він мусів так говорити. Хто не мав безпосередньо справи з большевиками, той ніколи не може збагнути, на який ризик наражалися наші дійсні патріоти, вступаючи в компартію на те, щоб служити нашій загальній справі. Приклад з арештом Кураха й Роґульського в Балті дає наочний доказ того, як не раз треба було маневрувати, щоб не пошкодити справі й не деконспірувати себе самого в очах большевиків. Коли б було так, як твердить д-р Максимчук, то Паліїв не визволив би був багатьох старшин з Кожухова, які прибули до Тернополя й працювали там в адміністрації.

Прю долю решти наших кожухівських в'язнів Курах оповідає таке: "В р. 1940 я сидів у бутирській тюрмі (в Москві) в камері ч. 105. Зо мною сидів майор НКВД Яковлів, арештований під закидом шпіонажу на користь Фінляндії. Від нього я почув багато цікавих речей; м. ін. він позповів мені ось що: "Під осінь 1920 р. він був начальником транспортної колони ГПУ по річці Північній Двині; йому часто доводилося транспортувати в'язнів до Архангельська й на Соловки. Якось він супроводив транспорт старшин галицької армії, які "співпрацювали" з поляками й денікінцями проти совєтів. Між ними були такі, що говорили між собою по-німецькому. Транспорт мав іти до Архангельська, куди спрямовували в'язнів з пересильної тюрми. Вони були в баржі, причепленій до малого річкового корабля "Вишхимз". Коли минали Двинську затоку й випливали в Біле море, зірвалася буря, яка стала кидати малий легкий корабель, а ще дужче баржу. Баржа відірвалася від пароплава, і хвилі стали відносити її геть. На очах провідника транспорту вона затонула разом з в'язнями, врятувалися самі конвоїри. На питання Кураха, чому не рятували в'язнів, Яковлів відповів: "Нє било приказа".

Очевидно, самі большевики влаштували цю жахливу трагедію, щоб позбутися "ворогів народу".

9. Комедія з галицькою червоною армією.

З т. зв. військової політики Галревкому можна робити висновок про його "державну" політику, бо армія — це його збройна рука, це підстава й оборона держави. Але ж із того, що робив ревком Затонського в Галичині в військовій спріаві, видно, що він не мав ніякої державної програми. Коли під час 4 Всеукраїнського з'їзду рад у Харкові нам удалося добитися реабілітації галичан і припинення червоного терору проти них, тоді й було дозволено організувати червону галармію для оборони Галичини проти поляків. Ця справа стала актуальною в момент протинаступу червоних на протипольському фронті. В таборі праці коло Ярославля над Волгою зформували навіть малий курінь (три сотні по 100 вояків) і вислали в Галичину. Коли червоні вступили в наш край, комуністи ширили по селах пропаґанду за вступ до червоної галармії, яка має незабаром організуватись. Вступ до армії був добровільний. Але "уряд" Галревкому не видав у цій справі ніякого розпорядження. Коли держава плянує творити власну армію, то мусить видати відповідний закон. Уже з цієї одної причини аґітація комуністів по наших селах не робила поважного вражіння.

Одначе в деяких селах наші юнаки зголошувалися в ряди галицької армії. Про око Галревком мав у своєму складі також військовий комісаріят, тобто установу для формування війська. Але тих, що з'являлися до нього, вибирали дуже мало та й вибраних спрямовували до московських дивізій. Колодій подає ось який випадок:

Із села Ігровиці (Тернопільського повіту — Н. Г.) зголосилися до червоної армії 23 юнаки; з них прийняли всього 4, решту відіслали додому; прийнятих відіслано до 47 червоної московської дивізії. Колодій працював у військовому комісаріяті; він твердить, що подібні випадки, як з ігровицькими добровольцями, траплялись щодня. Большевицькі політичні працівники в червоній армії дивилися на Галичину, як на частину Московії. Тому, коли червоні вступали в Тернопіль і їх привітали делеґати від міста як визвольників з-під польського ярма, політпрацівник тієї частини у відповідь на привітання вигукнув: "Да здравствуєт свабодная ґаліцийская Россія!"

Як у Наддніпрянській Україні большевики не дозволяли формувати власних червоних частин, так і в Галичині вони не думали про тубільну червону армію; їхня аґітація на мітинґах мала виключно пропаґандивний характер, бо ця справа була дуже популярна серед галицької молоді. Молодь хотіла мати власну армію. Ця армія була обмежена на згаданому одному курені (три сотні, по 100 вояків у кожній), зформованому в таборі праці в Ярославлі з решток коша УСС-ів; його командиром був пор. УГА Ковальчук, політичним комісаром кол. підхор. УСС-ів, потім хорунжий СС-ів Дмитро Бочан. Він був колись командиром чоти в групі І. Роґульського, попав у большевицький полон, перейшов там вишкіл і служив большевикам. В Тернополі він зустрів Кураха й намовляв його вступити так само на службу до большевиків. Потім пропала й чутка про нього.

Про Ковальчука ходили чутки після війни, що він вступив на службу до ЧК, дослужився ранґи генерала. Але ця вістка непровірена.

Згадані два курені, що залишилися як спадщина по УГА, були вірні червоним. Але стрільцям большевики не довіряли, не дозволили поповнювати їх новобранцями, а коли польські війська перейшли в наступ, у вересні 1920 р. їх вислано під Грубешів. Там вони боролися хоробро. По замиренні з Польщею частина цих куренів служила в києвській міліції. Зрештою всіх большевики зліквідували.

Коли б большевикам пощастило було захопити всю Галичину й удержати її, не віддаючи радянській Польщі, та коли б вони набирали наших юнаків до червоної армії, вони ніколи не дозволили б галицьким полкам стояти в Галичині, а за старим московським звичаєм розкидали б їх далеко по Сибірі, Туркестані й інших далеких провінціях, а в Галичині стояли б полки московські.

10. Радянська Галичина й радянська Польща.

Брак якоїсь ясної політики Затонського у військовій справі мав напевне кілька причин. Найважливішою була та, що большевики захопили надто малу смугу Галичини вздовж Збруча, яка не перевищувала 3-4 повітів Наддніпрянщини, без комунікаційного центру, яким був Львів. Не менше важливою причиною було те, що про майбутнє політичне становище Галичини тоді не було ще ясної думки в большевицькому центрі. Тому Затонський чекав інструкцій від уряду РСФСР, чи може від Комінтерну. У зв'язку з таким станом речей взагалі вся праця Галревкому мала характер тимчасовости.

Між самими членами Галревкому були доволі розбіжні думки про майбутню долю Галичини; поляки й жиди комуністи хотіли бачити її в складі радянської Польщі, галицькі українці-комуністи мріяли про створення з Галичини т. зв. радянської Швайцарії, тобто автономної республіки без національного обличчя. Як країна, що лежить між Сходом і Заходом, вона, на думку цих комуністів, повинна бути осідком Комуністич. Інтернаціоналу. Гурток Конара рішуче відкидав таку концепцію. Галичина могла стати зборищем найгіршого комуністичного елементу, що налинув би сюди з різних країн, авантурників, а то й кримінальних типів, скомпромітованих у себе вдома. Вони зробили б з нашого краю пекло. Цей гурток бажав приєднання Галичини до УСРР. Сам Затонський не висловлювався про це ясно, але не був проти концепції галицьких комуністів-українців — створити з Галичини радянську Швайцарію. Але його становище прояснилося з моменту одержання інструкцій з Москви. А вони були такі: тісно співпрацювати з радянським польським урядом, який був уже зформований у Мєнську, на Білій Русі й чекав моменту захоплення большевиками Варшави, щоб зараз же проголосити радянську Польщу. В цьому польському Ревкомі були м. ін. Мархлєвський і Фелікс Кон. Він провадив переговори з Галревкомом у справі цієї співпраці проти білої Польщі. Для налагодження цієї співпраці Затонський вислав до Мєнську спершу Михайла Барана, а незабаром по тому ще й Нестора Хомина. Звідти прийшла вістка, що на домагання польського Ревкому Москва погодилася на приєднання до Польщі всієї Галичини, тобто й східньої її частини. З цією метою галицький Ревком Затонського мав співпрацювати з польським Ревкомом. По одержанні таких інструкцій Затонський зразу змінив курс політики на користь польських комуністів.

Про те, як справа "співпраці" Затонського з польським Ревкомом стала відома в Тернополі, розповідає Б. Колодій у своїм спогаді ось що:

"В комісаріяті військових справ працював М. Курах, що був дуже схожий на одного з секретарів Затонського. З Мєнську приїхав зв'язковий, галицький комуніст Дмитро Барчук, що привіз інструкції для Затонського й листи від Барана та Хомина. Саме тоді Затонський був на засіданні Ревкому, тому Барчук хотів передати привезені матеріяли через котрогось із секретарів. В цей момент появився Курах, і на нього вказали як на секретаря Затонсьокого. Барчук у добрій вірі передав Курахові матеріяли, а той, звичайно, поцікавився їхнім змістом і щойно потім передав їх справжньому секретареві Затонського.

Того самого дня ввечері в помешканні Кураха зібралося кілька старшин, що працювали в різних установах, і він поінформував їх про зміст тих листів та інструкцій, які так наочно свідчили про зрадницьку політику большевиків. На цій нараді були: Конар, Паліїв і Козоріз. Справи, що їх зреферував Курах, дуже здивували всіх, бо ж вони, як члени уряду Затонського, нічого не знали про ту політику, яку за їх плечима провадив Затонський. Було вирішено заінтереплювати його в цій справі й протестувати проти таких закулісних махінацій, якими він порушує права українського населення Галичини. На найближчому засіданні Галревкому Конар дійсно дуже гостро скритикував діяльність Затонського й протестував проти його таємних переговорів з урядом радянської Польщі поза плечима інших членів Галревкому. Затонський відповів, що він за свої вчинки відповідає перед московським центром і веде таку лінію, яку йому наказано. Він не стерпить ніякої опозиції з боку "шовіністів і сепаратистів". У нього досить сили, щоб дати собі раду з ними. Але справи приєднання Галичини до Польщі не заперечив".64

Дальша розповідь Колодія про наслідки виступу Конара не є правдива. Він каже, що після того засідання Галревкому Затонський розпустив галицьку комуністичну партію, при перереєстрації її членів усуснув з неї політично непевних людей і таким чином позбувся опозиції в своєму "уряді". Потім позаарештовував галицьких старшин; м. ін. наказав арештувати Кураха, Горбачевського, Жмура й Капусту. Неправдиво також характеризує він ролю Палієва в цій справі: і про арешт Горбачевського й Капусти і про арешт Кураха. Про те, як воно було насправді, була мова вище.

Характеристичним для політики Затонського в Галичині було ось що: в Бродах червона армія захопила великий товаровий поїзд, навантажений сільськогосподарськими машинами. На засіданні Галревкому Затонський заявив, що воєнну здобич треба вислати в Москву, як тільки направлять знищену залізницю. Проти такої настанови голови комітету виступила опозиція. Вона вимагала, щоб залишити здобуті машини для розподілу їх між нашими селянами, що їх господарство знищене воєнними діями останніх років. Затонський обстоював своє, він твердив, що московський центр розподілить машини так, як вважатиме за потрібне. Скінчилося тим, що ці машини таки помандрували до Москви.

11. Зустріч Затонського з українською інтеліґенцією.

Якось наприкінці червоної окупації Галичини Затонський скликав українських інтелігентів Тернополя на нараду-конференцію. Зібралися всі, хто в той час був у Тернополі. Велика заля польського т-ва шк. народніх була виповнена по береги. М. ін. були також ті наші інтеліґенти, які верталися з Наддніпрянщини додому, але через воєнні події чекали нагоди, коли відкриється їм дорога на захід. Був між ними проф. Прийма, до війни директор гімназії в Яворові; він перейшов з УГА за Збруч улітку 1919 р. і вчителював на Полтавщині. Тепер же вертався до свого місця праці.

Затонський показав себе тоді перед нашими інтеліґентами з найгіршого боку. Почав свою доповідь про значення пролетарської революції світового маштабу й раз-у-раз накидався на галицьку "зацофану" інтеліґенцію, лаяв її модними тоді в большевиків словами "запроданці капіталізму", "політичні проститутки", закидав їм брак розуміння далекосяжности сучасного великого процесу. Досі він ніколи не зустрічався з галицькими інтеліґентами, а спирався виключно на інформаціях своїх поплечників комуністів. Серед усіх ворогів пролетаріяту, на його думку, перше місце займає галицька інтеліґенція; вона духово бідна, примітивна, наскрізь назадницька, не видала з своїх рядів жодної великої людини ні в літературі, ні в політиці. Тепер, коли пролетарська червона армія вступила в Галичину, щоб закріпити здобутки революції й понести її дальше на захід, ця інтеліґенція, замість включитися у великий процес, стоїть осторонь і чекає повороту білої Польщі, а з нею "авантурника, наймита капіталістів" Петлюри. Та поки вони тут появляться, він, Затонський, розправиться власною рукою з тими, які не хочуть співпрацювати з радянським урядом, так само, як він розправився з не одним ворогом пролетаріяту в Наддніпрянській Україні. Говорив він із затиснутими з люті зубами, раз-по-раз ударяючи об револьвер, що висів у нього при боці. Якийсь несамовитий садизм пробивався з його погроз. Коли взяти до уваги ще й зовнішній вигляд Затонського, що вважав неохайністю, скуйовдженою чуприною й густою нестриженою бородою, то він міг зробити тільки дуже негативне враження на приявних. З доповіді Затонського виходило, що він мав у пляні розправлятися "по законам революції", тобто ліквідувати потенційних ворогів революції, яких він бачив у галицьких інтеліґентах.

Біля мене сидів на зборах один старший віком учитель гімназії, Бр. Старецький; він не міг спокійно слухати теревень Затонського й реаґував на його тон вигуками: "дурень!", "хам!" тощо. Я мусів гамувати обуреного старого, остерігати його перед великою бідою, яка могла його за це спіткати.

Після доповіді взяв слово проф. Прийма. Він спокійним речевим тоном збивав твердження Затонського про галицьку інтеліґенцію, вказав на факти, що з її рядів вийшли такі визнані в світі таланти, як Франко, Стефаник; доводив, що ця інтеліґенція, вийшовши з народу, жила близько з ним, захищала його в потребі, помагала селянинові піднестися з темряви й господарських злиднів, вела провід у боротьбі народу з чужими панами, визискувачами та всякими народніми п'явками. Аґрарний страйк галицьких селян організувала наша молода інтеліґенція. Коли ж після розпаду Австрії над нашим краєм повисла небезпека нової неволі в ярмі польського поміщика, то ця інтеліґенція вела селян у бій за політичну й господарську волю, а тепер разом з народом карається в польських тюрмах. Доповідач Затонський не має ніякого поняття про життя Галичини в минулому, про твердий шлях росту галичан від хвилини визволення їхнього краю від польської шляхти, яка привела була наш нарід до повного культурного, політичного й господарського занепаду; ні врешті не знає про велику ролю галицької інтеліґенції в тому процесі росту народніх мас. Думки Затонського про цю інтеліґенцію сперті на інформаціях молодих примітивних людей, які демагогічно кричать про заскорузлість інтеліґентів галицької землі, бо така тепер мода, такий дух часу.

Спокійний тон промови Прийми й суттєва арґументація його тез не могли не вплинути на Затонського. Одначе він не хотів залишити за своїм опонентом останнього слова; тому у відповіді Приймі він тільки повторяв свої думки, але не входив у саму сутність справи. Всі виходили з наради з несмаком, пригнічені тим, що почули від голови "уряду" ГСРР.

Наш гурток зібрався того ж дня увечері на нараду в домі моєї покійної сестри на вул. Бродзінського, щоб обміркувати ситуацію, створену виступом Затонського. З досвіду ми знали, що його погрози не залишаться голословними, що за ними прийдуть діла. Затонський мусів передбачати, що наша інтеліґенція гостро зареаґує на віддачу радянській Польщі нашого краю, що мало незабаром статись. Тому він мав у пляні профілактично розправитися з потенційними ворогами, яких він бачив, звичайно, не безпідставно, в галицькій інтеліґенції. Наш гурток на своїй нараді довго розважав над цим питанням; річ була в тім, яке мало бути наше становище щодо можливої кривавої розправи Затонського; чи мали б ми спокійно спостерігати це, чи якось реаґувати. Пасивністю в цьому випадку ми стягли б на себе велику відповідальність перед історією й народом. Після довгих розважань над цією справою ми остаточно вирішили: краще наложити головами, ніж стягати на себе вину (хоча б посередню) нашою пасивністю. Отже, коли впаде перший наш інтеліґент з руки Затонського, то другим мусить упасти Затонський від наших рук.

Нарада відбувалася пізно вночі, без світла ми зійшлися й розійшлись. Так ми чекали в поготівлі; настала хвилина небувалого досі напруження нервів.

12. Несподівана втеча червоних з Галичини.

Тим часом події покотилися бистрим темпом і відвернули увагу Затонського від плянованої "пацифікації" галичан. В перших днях вересня стала помітною нервозність в оточенні Затонського. Він був постійно зденервований, раз-у-раз бігав до телеграфно-телефонічної установи, перебував там цілими годинами й говорив з большевиками, їхнім командуванням на фронті, з Києвом, Москвою. Прийшли вісті про польський великий наступ та про відступ червоних на цілому фронті. З Тернополя вислано поспішно на фронт цей курінь "червоних галичан", який уцілів з колишньої УГА. Він під командою кол. пор. УГА Ковальчука боровся проти поляків під Грубешовом і це не було без наслідків для нас, бо большевики трохи зм'якли й припинили свої нагінки на наших людей. Зрештою їм забракло часу на масові арешти й розправу з "жовто-блакитною контрреволюцією". Польська армія наступала на цілому фронті, а на півдні перейшли в наступ також формації армії УНР та, зфорсувавши Дністер біля Нижнева, спішно посувалися на північ — на Тернопіль. У большевиків не було ніяких резервових частин, які спинили б цей наступ кінноти УНР.

Про ці події на фронті ні ми, ні населення Тернополя нічого не знали, бо Затонський держав це в суворій таємниці навіть від членів свого "уряду". Аж 12-го вересня зчинилася в радянських установах у Тернополі нагла велика паніка. Затонський зник уже вночі із своїм найближчим штабом, наказавши аґентам Надзвичайної комісії та міліції евакувати все майно та акти Галревкму. Всі службовці мали відступати на Підволочиське, а в Волочиському чекав на них евакуаційний поїзд під парою.

Населення міста зникло з вулиць, що були тепер, немов вимерлі. Тільки на схід котилися реквізовані міліцією вози з награбованим у мешканців майном. Саме тоді большевики зреквізували в приватних домах все білля, подушки, одяг, ковдри для заплянованої в Тернополі лікарні; все це вони тепер вивезли з міста. Так ганебно скінчилася семитижнева влада червоних у Галичині. Несподівана для самого Затонського втеча його "уряду" врятувала від смерти не тільки в'язнів НК, але й "потенційних ворогів" з-поміж нашої інтеліґенції.

Наші мемуаристи, що перебували в той час у Галичині й бачили політику большевиків, однозгідно стверджують, що Галицька Соціялістична Радянська Республіка належить до найчорнішої доби нашої визвольної війни після падіння московського царату й австрійської монархії. Влада большевиків позначилася безладдям, насильствами й грабунками.

Закінчення

Трагедія галицьких українців, що за Вільну Соборну Українську державу принесли чи не найбільшу жертву крови, довершилася восени 1920 р., коли їх край попав знову й остаточно під владу західнього історичного ворога. Московські большевики не бажали приєднання Галичини до радянської України, бо висока національна свідомість і здисциплінованість галицького селянина була б небезпечним розсадником духа спротиву серед наддніпрянського населення, яке до того ще саме тоді розгортало масовий повстанчий рух проти червоних окупантів. Ленін, що в листопаді 1914 р. в Цюріху гаряче боронив Галичину проти руїнницької політики Бобринського, тепер лаштувався віддати цю землю польській комуністичній владі. А коли йому не вдалося перемогти польську армію, він відступає наш край білій Польщі за ціну замирення. І Польща й РСФСР були над берегом господарської руїни, до того Московщина була загрожена могутнім повстанчим рухом в Україні та наступом білого генерала Вранґеля з півдня. Мир з Польщею був для неї питанням життя.

Як у другій половині 17 ст. в Андрусові, так у 1920 р в Ризі обидва найближчі сусіди й найлютіші вороги України розривають її живе тіло. Польща цинічно зриває Варшавський договір з урядом УНР і так відплачує йому за жертву крови українських стягів, принесену в боротьбі проти большевиків в союзі з поляками. Обидва ці вороги України, засліплені імперіялізмом, топлять у крові зрив нашого народу до волі. Одні заплямовують його як "націоналістичну контрреволюцію", другі — як "бунт холопства рускєґо". Слова Леніна "нашу перемогу завдячуємо щасливому випадкові й помилкам Европи" можна віднести також і до Польщі, а Захід по нинішній день платить за свої помилки в рр. 1917-20.

Доля большевицької революції вирішилась на землях України в 1920 р. Останній шанс на знищення большевизму пропав у Ризі 1920 р.

Лихолат пише про Ризький мир:

"З метою швидшого замирення, щоб звільнити сили для закінчення боротьби з Вранґелем та ліквідації петлюрівських військ радянський уряд Росії й України погодився на територіяльні поступки на користь Польщі. При ній залишилися Західня Білорусь, Західня Україна й частина Волині (Ковельський, Луцький, Лубенський, Ровенський, Острозький і Кременецький повіти).65 Знищуючи в особі Петлюри організовану національну контрреволюцію, ми забезпечуємо цілість радянської влади в Україні і робимо її єдиною надією в очах поневолених робітничих мас Західньої Волині, Східньої Галичини, Угорської (Закарпатської) України.

Кінчаючи з Петлюрою і Вранґелем, Українська Радянська Соціялістична Республіка дістає можливість твердо стати на ноги і тим самим підготовити умови повного визволення українського народу, а в тому й тієї його частини, яка залишилася під ярмом наших ворогів".66

Ясно й щиро. Для большевиків Ризький мировий договір був на ділі тільки передишкою в їхньому послідовному змаганні понести свою революцію на Захід. Тому не довго втішалася поверсальська Польща своїми територіяльними здобутками на наших Західніх Землях. По двох десятках літ вона перша впала жертвою свого недавнього спільника в поневоленні України — московського імперіялістичного молоха.

Після ліквідації зовнішніх фронтів большевики могли спокійно розбудовувати свій воєнний потенціял коштом багатих українських ресурсів та невільничої праці нашого народу. В рр. 1939-45 вони здійснюють другий етап своєї ґльобальної програми й загарбують пів Европи (знов же дякуючи помилкам Заходу!), величезні простори Азії з вихідними базами для дальшого наступу. Тепер же, за доби т. зв. холодної війни вони простигають руки до африканських опірних пунктів; з повною цинізму облудою вони пропаґують визволення колоніяльних народів виключно на те, щоб по захопленні контролі над ними здійснити свою давню мрію — панування над світом. Пропаґована ними "коекзистенція" Сходу й Заходу це ніщо інше, як звичний у них маневр, потрібний для того, щоб у відповідний момент стартувати до останнього етапу в ґльобальних вимірах.

Саме тепер світ переживає чи не найтяжчу кризу в своїй історії: піде Захід на маневр большевиків чи ні? Існує поважна небезпека, що здійсниться теза західньо-німецьких соціялістів: "Хто пробує пактувати з комуністами, той загине від такої спроби; хто подає комуністам мізинець, той утратить цілу руку".

З найбільшим напруженням культурний світ чекає на те, чим скінчиться сучасна коекзистенційна дурійка.

 

------------------------------------------------------------------------

[58] В цій групі військ Тимошенко був командиром 8-ої окремої кавалерійської козацької дивізії, що до її складу входили колишні "волохівці" й кавалерійський зайн сотника СС-ів Байла, який у Любарі під час бунту Волоха приєднався до нього і з ним педейшов до большевиків. — Н. Г.

[59] За свідченням Мазепи, давнім сальоновим поїздом С-55, яким користався С. В. Петлюра, їздив тепер по Україні його "союзник" Пілсудський. Пор. Мазепа, цит. твір, III/19. — Н. Г.

[60] Пор. цит. твір Мазепи, Ш/23. — Н. Г.

[61] Пор. I. Мазепа, цит. твір, III/22. — Н. Г.

[62] Лист Кураха, з якого цитую ці слова, є в моєму архіві — Н. Г.

[63] Бракувало ще С. Ткачівського, що саме тоді не був у Тернополі — Н. Г.

[64] Пор. Б. Колодій — цит. твір, ст. 20-21. — Н. Г.

[65] Не згадано Підляшшя, Полісся й Холмщини. — Н. Г.

[66] Пор. Лихолат: цит. твір, ст. 493. — Н. Г.