ЧАСТИНА ПЕРША

УКРАЇНСЬКА ГАЛИЦЬКА АРМІЯ В СОЮЗІ З БОЛЬШЕВИКАМИ

(від початку січня по кінець квітня 1920 р.)

Замість краси і добра, що їх сам Творець поклав в основу вселенної, людина створила таку химеру, про яку й не снилося творцям химер на фронтоні собору Паризької Богоматері.

І йому, Білогорові, судилося якраз пройти життєвий шлях під крилами цієї химери, коли насильство, брехня, зло були головними заповідями; коли людину вважалося тільки предметом, річчю, приналежністю того механізму, що творив зло, коли людину можна було вбити, спалити її житло, відняти в неї плоди її праці, визнати її ворогом народу, хоча вона ніколи й не думала бути ворогом свого народу, а врешті вирвати її з корінням з землі, в яку вона вросла, і жбурнути в пащу тайги, щоб проковтнула навік її життя і кості.

Олексій Сацюк "ПТАШКА з ҐЕНУЇ".

1. Політичне становище й фізичний стан УГА в грудні 1919.

Під кінець 1919 року відроджена Українська Держава вступила в стан затяжної смертельної кризи. Уряд УНР подався в Польщу шукати азилю для себе, а може й союзника для дальшої боротьби з червоною Москвою.1 Рештки Армії УНР під командуванням генерала Михайла Омеляновича-Павленка перейшли в денікінське, потім большевицьке запілля, у зимовий похід. Галицький диктатор Є. Д. Петрушевич виїхав з Кам'янця Подільського разом із штабом своїх урядовців до Відня на еміґрацію.

Галицька Армія залишилася без державно-політичного проводу (формально зв'язана т. зв. "зятківським" союзом з Денікіном), без запілля і без засобів до життя. Перед її очима згас той високий ідеал, за який вона з першої хвилини свого існування — серед нечуваних в історії воєн недостач у виряді, озброєнні, харчах, у воєнному й санітарному матеріялі — героїчно змагалася..

Епідемія висипного тифу перейшла вже була, щоправда, свій апогей, захорувань було щораз менше, але лікарні, касарні й приватні квартири були вщерть заповнені тими, що видужували з тифу всяких видів — людськими кістяками, що потребували особливої опіки, щоб прийти до сил. Про їх переміщення (транспорт) не могло бути й мови. По бриґадах гинула худоба, бо не було кому подати їй паші й води.2

В такому стані УГА її Начальна Команда під проводом. генералів Микитки й Ціріца лаштувалася до виїзду з Вінниці на південь, разом з недобитками військ московського білого денікінського генерала Бредова, не зважаючи на те, що карта білих була вже остаточно бита, й не оглядаючись на те, яка доля спіткає десятки тисяч галицьких стрільців, що залишалися на місцях.3

В яких умовах відбувалася ця катабаза Української Галицької Армії, про це розказують Бородієвич і Шкрумеляк словами, від яких читачеві мурашки лізуть по спині.

Бородієвич пише:

"Немалий клопіт мав я з перевозом хворих. У саперній сотні були хворі з тифозною гарячкою, які лежали без пам'яти, а надворі студень. Відставити їх до лічниці було неможливо, бо там не було місця: впрочім і лічниці відходили й також не могли забрати зі собою своїх хворих. Стрільці дуже просилися, щоби їх не оставляти. На підводи треба було взяти і харчі і саперське знаряддя. Перевезти хворих я хотів за всяку ціну. Сотня нараховувала тоді 39 осіб, з того 23 хворих, а між ними 8 тяжко". (Пор. "В чотирикутнику смерти", ст. 50).

В іншому місці він каже:

"Мені одно було неясне: Чи Начальна Команда брала до уваги це велике число стрільців, що залишалися по лічницях і що їх не було можливости забрати з собою з причини великих морозів і браку одягу. Вони залишилися по селах без найменшого заосмотрення. Можна сміло сказати, що ми в цей спосіб утратили по дорозі 50% стрільців". (Там же — ст. 54).

Ю. Шкрумеляк в оповіданні "Поїзд мерців" описує ось-таку понуру містерію в час переїзду УГА на південь, коли поїзд спинився в полі й одні стрільці носили дерево для паротягу, другі — користаючи з перерви в їзді — хоронили померлих у дорозі товаришів:

"Стрільці йдуть з лопатами, вибирають м'якше місце під гичкою й копають... Щохвилини перестають, тупають ногами і гріються в руки... "Виносити мерців! За порядком від першого воза! Списати на картці ім'я, назву, степень! Списати інвентар!" Санітари виносять трупи. Стягають з них чоботи, кожушки, плащі. Беруть папери й гроші. Черговий списує все: "Це для здорових, а це для родичів". Командам дає знак; скидають трупи в ями, засипають землею, снігом. Черговий видирає картку з нотеса й пише: "26 галицьких стрільців, 8 старшин. Вічна Вам пам'ять, Товариші!" (Пор. Ю. Шкрумеляк, цит. твір, ст. 54 і 55).

В дні виїзду Начальної Команди з Вінниці Ст. Шухевич дежав у лічниці хворий на тиф. Свої настрої в тій хвилині він передає такими словами:

"Тепер ми осталися між двома боєвими лініями. Хто цего не переживав, не може мати поняття, які почування переживає людина, опущена своїми, прикована до постелі важкою недугою, безсильна й безборонна, очікує приходу тих, про котрих чулися такі страшні оповідання, що на їх згадку волосся ставало дубом на голові. Цей стан можна прирівняти до стану того нещасного розбитка, який остався сам-один на розбурханому океані й бачить, як його товариші, спокійні й безпечні, на великому кораблі відпливають у далеку даль". (Пор. Ст. Шухевич — цит. твір, ч. III, ст. 134).

Велика частина старшин УГА була проти відступу НК на південь. Вони плянували рятувати УГА від катастрофи об'єднанням її з рештками військ УНР, що перебували тоді в районі Липовця — Животова. В опозиції до НК ці старшини створили т. зв. Колеґію старшин, що мала заступити УГА державно-політичний провід і конспіративно керувати її долею. Про неї пишуть два її члени — Ст. Шухевич і Дм. Паліїв.4 Шухевич твердить, що до складу цієї Колеґії входили: Шухевич — голова, отамани Лисняк і Бубела, чотарі Паліїв і Микита — члени. Пізніше вступили до неї від галицьких корпусів: отаман Ю. Шепарович, сотник Молещій і чотар Гачкевич. За твердженням Палієва, членами Колеґії були: Шухевич — голова, й члени: Лисняк, Молещій, Турчин і Паліїв, а від корпусів прийнято Шепаровича і Василя Чайківського.

Ця Колеґія поставила собі завдання: 1) Дати УГА який-небудь політичний провід, 2) Знайти контакт з Диктатором Петрушевичем, 3) Сконтактуватися з нашими повстанчими загонами й військами ген. М. Омеляновича-Павленка, 4) Нав'язати контакт з большевиками — "на всякий випадок". Про працю тієї Колеґії Шухевич пише:

"Отверто скажу, що вона за моїх часів не проявила такої діяльности, яка була намічена і якої можна було по ній сподіватися... Навіть першої точки програми Колеґія не виконала".

Паліїв широко розписується про те, що таємна Колеґія старшин в імені УГА договорилася з командуванням військ УНР (ген. Омеляновичем-Павленком), щоб дня 25 грудня проголосити у Вінниці владу уряду УНР в районі, не зайнятому ворогами, опершись на об'єднані війська України. Одначе, за твердженням обох згаданих мемуаристів, Начальна Команда УГА 24 грудня виїхала з Вінниці на південь і об'єднання не було проголошене. І Шухевич, і Паліїв погоджуються в одному: Колеґія нав'язала контакт з підпільним аґентом КПбУ Андрієм Хвилею, що працював у Вінниці як голова подільського губпарткому цієї партії.

Думка про військову конвенцію УГА з большевиками, що виринула серед старшин при Начальній Команді в грудні 1919 р., не була новою. Вона кількакратно виринала серед військових і політичних діячів УНР на протязі літа й осени того ж року. Про це широко розповідає І. Мазепа в 2-ій частині своєї праці "Україна в огні й бурі революції".5 Наводжу тут важливіші місця з твору Мазепи.

Перший раз наші державні мужі пробували нав'язати контакт з червоною Москвою в першій половині вересня 1919 р., коли наш уряд прийшов до переконання, що війна УНР з Денікіном неминуча. Мазепа пише про це так:

"Через кілька днів удалося спільно з Петрушевнчем вирішити ще одну дуже важну справу, що також торкалася нашого відношення до Денікіна. Маю на думці спробу нашого уряду нав'язати контакт з большевиками для спільної боротьби проти Денікіна.

Як я вже сказав, думка про нав'язання такого контакту вже раніше була в декого з членів нашого уряду. Але політика "порозуміння" з Денікіном, яа якій весь час настоював Петрушевич, не давала можливости для переведення будь-яких кроків у цьому напрямі. Тепер, крім деякої зміни в настроях Петрушевича, була ще одна обставина, яка позволила поставити цю справу на порядок денний. Саме в той час (половина вересня) в Кам'янець приїхав швайцарський комуніст Пляттен, особистий приятель Леніна. На нашу територію він попав випадково. Ще в липні 1919 р. він виїхав з Москви літаком до Совітської Угорщини з дорученням большевицького уряду. Але літак упав на румунській території й був сконфіскований румунською владою. Пляттена румуни затримали й відмовилися пустити його в дальшу подорож до Угорщини. На його бажання пустили його за Дністер, на територію, зайняту нашими військами. Так він дістався до Кам'янця, де зустрівся з українським сопіял-демократом П. Бензею, якого знав особисто ще з часів перебування Бензі на еміґрації в Швайцарії. Довідавшись від Бензі про загальну ситуацію на нашому фронті й про те, що ми не сьогодні-завтра оголошуємо війну Денікінові, він зараз же запропонував свої послуги бути посередником між нашим урядом і урядом Леніна для заключення військової конвенції проти Денікіна. Директорія і Петрушевич дали на це свою згоду. Через кілька днів Пляттен виїхав з пропозицією нашого уряду".

А трохи далі Мазепа пише:

"Тим часом через кілька днів (25 жовтня) з Москви вернувся Пляттен. Він приїхав з позитивною пропозицією. Хоч Денікін, яв уже сказано, почав відступати перед большевиками, але Київ був ще в його руках. Тому московський уряд був заінтересований в тому, щоб якнайскорше нав'язати контакт з нашим урядом для спільної боротьби проти Денікіна. Зміст доповіді, яку Пляттен зробив мені в той час, був такий:

1) Совітський уряд згоджується на військову конвенцію проти Денікіна як перший крок порозуміння з нами,

2) Совітська республіка готова очистити певні території для зайняття їх нашими військами з тим, що на тих територіях не буде переслідувано большевиків,

3) В разі нашої на те згоди треба вислати з обох сторін уповноважених: з нашої до 12 большевицької армії, з їхньої — до нашої армії, яка розташована найближче до совітського фронту,

4) Після того починаються політичні переговори.

Пляттен заявив, що резолюцію Центр. Комітету комуністичної партії він залишив у командувача 12 армії Муралова, від якого привіз дозвіл на приїзд наших делеґатів. Муралов, — казав він, — має наказ Троцького видати нам після того, як обміняємося делеґатами, 20 тисяч крісів з набоями (по тиеячі на один кріс), 12 нових гармат і потрібну кількість кулеметів та набоїв.

Про зміст доповіді Пляттена я негайно повідомив Директорію і Петрушевича. Запропоновані умови буди прийняті. В порозумінні з Петрушевичем, з яким відносини знов унормувалися, наш уряд негайно вислав військову делеґацію в складі Гдадкого, Красовського й Неїла.

Взагалі приїзд Пляттена з Москви сприятливо вплинув на Петрушевича. Ще в більшій мірі, як давніше, він почав схилятися до тієї думки, що іншого виходу немає, як те, щоб битися з Денікіном, зліквідувавши одночасно фронт проти бельшевиків. В такому дусі тісної співпраці з наддніпрянським урядом він висловився й на державній раді, що саме в день приїзду Плятгена відбулася в Кам'янці".

Тим часом большевики стали відтискати Денікіна на південь і не потребували нашої співпраці. Вони й не спішили реалізувати свої пропозиції, зроблені нашому урядові. За десять днів після виїзду нашого уряду з Кам'янця, 26 листопада 1919 р. відбулася нарада уряду з Петлюрою в Староконстантинові, де вирішено дальше відступати перед Денікіном на північ у напрямі Бердичева, з метою: якнайшвидше ввійти в безпосередній контакт з большевиками. Це, за словами Мазепи, мав бути останній крок для продовжування нашої боротьби реґулярним фронтом. Та любарські події (бунт Волоха, Божка й Данченка проти уряду й пограбування державної скарбниці — Н. Г.) перешкодили цьому задумові. В Новій Чорториї наступила ліквідація нашого фронту, Петлюра виїхав до Варшави й перед тим заявив Мазепі, що єдиним рятунком для нашої армії є її союз з большевиками. Але його (Петлюри) особа буде на перешкоді цьому. Тоді вислано другу делеґацію до большевиків, до Житомира на переговори; а незабаром третю в складі сотника Петрика й чот. Веремієнка — до Козятина.

Про тодішні думки серед нашого вояцтва Мазепа каже:

"Хоч большевики не звертали ніякої уваги на всі ці наші делеґації й продовжували наступати на Україну, але військові, особливо галичани, настоювали на тому, що, мовляв, треба ще раз послати своїх делеґатів для переговорів з большевицьким військом. Віра в можливість порозуміння з північним ворогом все ще не покидала наших військових, як і політичних діячів".

Генерал Осип Микитка
(останній нач. вождь УГА)

В половині грудня я прибув до Вінниці й подався до команданта міста отамана Петра Бубели, якого я добре знав з часів нашої праці в Державному Секретаріяті Військових Справ у Станиславові. Він повідомив мене, що генерал Ціріц уже знає про мій приїзд і передав йому (Бубелі) наказ для мене: негайно зголоситися в Ціріца, в Нач. Кмді. Генерал плянує вислати мене до Миколаєва, к. Одеси, де я маю провадити за планами Ціріца реорганізацію УГА, що буде там концентруватися. Бубела поінформував мене також, що Нач. Кмда задумує відступати на південь разом із військом Денікіна (групою ген. Бредова), а тисячі хворих стрільців і старшин УГА залишити на місцях на поталу долі. Тому група старшин при Нач. Кмді, що не погоджується з її плянами, створила таємну Колеґію, яка має протидіяти Нач. Кмді, відірвати УГА від Денікіна — проти волі командувачів-генералів, Микитки й Ціріца, а на всякий випадок нав'язала вже контакт з большевиками.

В дальшій розмові Бубела запропонував мені взяти участь у засіданні Колеґії, що саме того дня ввечері мало відбутися, і ми погодилися на те, щоб я покищо законспірувався перед Ціріцом. На моє питання, чи Колеґія має такий вплив, щоб керувати справами УГА, Бубела відповів: "Поправді кажучи, — ні. Ми намагаємося впливати на корпуси через наших довірених старшин, але досі нам не вдалося ніодне потягнення. Отже, в практиці наші впливи рівняються нулеві".

Увечорі того ж дня члени Колеґії зібралися на кватирі одного з них. Найперше я поінформував зібраних про те, що діялося в Любарі. Чорториї, Хмельнику й Літині, про постанову старшин корпусу СС-ів, на внесок Отмарштайна, не брати участи в зимовому поході ген. Павленка, бо це, на думку внескодавця, неповажна справа й не може дати поважних наслідків. Партизанським рейдом не може кінчатися відбудова нашої держави, радше могла б ним зачинатися.

В дискусії над становищем військ України в цю пору стверджено, що ні УГА, ні Дієва Армія УНР не становлять такої сили, яка могла б провадити якісь воєнні операції. УГА є, по правді, великим шпиталем і мусить упасти в руки тих військ, які вступлять у район її розташування. Єдиним рятунком її був би договір з большевиками, що зближаються до УГА. Якщо ж вони захоплять її в полон, то це скінчиться повною катастрофою для галичан. Тому Колеґія сконтактувалася вже з Хвилею, головою законспірованого подільського губпарткому КПбУ.

Дмитро Паліїв, який досі, на доручення Колеґії старшин, вів переговори з А. Хвилею, заявив, що він настільки скомпромітований в очах Хвилі, що продовжувати з ним розмов не може. Хвиля йому вже зовсім не довіряє. Члени Колеґії стали розглядатися за новим кандидатом для переговорів. Остаточно вибір упав на мене, бо я, мовляв, не скомпромітований в очах большевиків тому, що під час союзу УГА з Денікіном не був при ній. Після докладніших вияснень Палієва про дотеперішній перебіг його розмов з большевицьким аґентом я погодився продовжувати переговори, але зажадав на допомогу ще кількох старшин і зв'язків до Хвилі. Мені додано пор. артилерії д-ра Гр. Давида й чотаря розвідки 1 корп. УГА Гачкевича.

Генерал Мирон Тарнавський (начальний вождь УГА)

Нам залишалося ще кілька днів до умовленої зустрічі з Хвилею, і я хотів використати той час на відновлення зв'язків з нашими старшинами, від яких я відстав був з літа 1919 р. Я хотів також зорієнтуватися щодо поглядів товаришів у зброї з-поза Колеґії на задум останньої зговоритися з большевиками й принагідно укласти з ними союз.

В першу чергу я відвідав ген. М. Тарнавського, мого давнього товариша в праці у леґіоні УСС-ів. Він тоді жив приватно на вул. Хмельницького, в тім самім будинку, де була старшинська харчівня. Генерал був тоді ще під враженням недавнього процесу проти нього "за зраду", проведеного на наказ Диктатора Є. Петрушевича, по укладенні союзу з Денікіном. Найбільше боліло генералові те, що в акті оскарження йому закидали, немов би він проти волі уряду вчинив це. Закінчуючи розмову, генерал сказав: "Так ви ж знаєте мене не від нині: чи ви могли б подумати, що я зробив би щось проти мого уряду?"

Я, звичайно, не мав підстав не вірити генералові, бо знав його як людину, хоч політично не вироблену, але всім серцем віддану нашій справі й урядові. Виглядало так, що Диктатор сказав провести процес проти генерала, щоб виправдати себе перед Урядом УНР, хоча сам був у дусі за ліквідацію протиденікінського фронту. Зрештою, кілька днів після процесу нова Нач. К-да УГА, з ген. Микиткою на чолі, на доручення Диктатора, таки вклала союз із московським білим генералом. Та й Уряд УНР хотів тоді укласти конвенцію з Денікіном, але останній не прийняв його делеґата полк. Камінського. Про це пише мемуарист Д. Долинський:

"Галицькій армії закинено, як уже згадано, "чорну зраду", а прецінь перед заключенням умови з доброволецькою армією, коли отам. Ціммерман телеграфував з Одеси, що доброволецький генерал Шілінґ катеґорично відмовляється переговорювати з представниками наддніпрянської армії, відповів ген. Микитка: "Ще раз повторяється, що переговори можна вести тільки для обох армій (УГА й УНР — Н. Г.) і для них разом може бути заключене перемир'я". Правда, — делеґати Галицької армії не вспіли цього перевести в діло, бо на те не мали відповідної сили, але все таки зробили хоч стільки, що перейняли на оебе опіку над усіма наддніпрянцями, що залишилися у власному районі постою".6

Через два дні по нашій розмові генерал Тарнавський знов прийняв командування УГА, коли ген. Микитка захворів на тиф.

У старшинській харчівні я застав знайомих старшин УГА, УСС і СС. Ці останні перейшли до УГА з доручення полк. Коновальця. Були там: Микола Опока, Михайло Курах, Андрій Домарацький, Микола Бісик, Іван Кичун, Михайло Турок, Франц Борис, Юліян Чайковський, Мирон Маренін, Омелян Кучеріжка, Яків Ґрех, Михайло Козланюк і ін. В обміні думок про становище нашої справи взагалі, а зокрема про становище УГА, всі без вийнятку старшини погоджувалися на тому, що єдиним рятунком УГА є порозуміння з большевиками, щоб вони при першій зустрічі з галичанами потрактували їх як союзників. Ця думка наших старшин зміцнила моє рішення щодо переговорів з Хвилею.

2. Моя перша зустріч з Андрієм Хвилею.

Десь коло 20 грудня відбулася моя перша зустріч з А. Хвилею, підготовлена Дм. Палієвим. Я вибрався до нього в товаристві Давида і Гачкевича та ще артиста театру Євгена Коханенка, що працював над організацією Галицької Комуністичної Партії. І в пізніших моїх розмовах з Хвилею він завжди був присутній.

На вступі Хвиля запитав мене, чи маю я мандат від УГА вести з ним переговори; я потвердив і спитався з свого боку, чи й Хвиля має мандат від радянського уряду або від партії КПбУ для переговорів з нами. Потвердивши моє питання, Хвиля одразу накинувся на нас, що з нами взагалі тяжко говорити. Палієва він назвав "спекулянтом": як тільки фронт УГА просунеться на одну верству вперед, він зриває переговори, коли ж червоні війська просунуться вперед, він прибігає до нього на розмову. На це я заявив Хвилі, що маю мандат довести до вкладення союзного договору з червоною армією без огляду на становище на фронті.

По цих вступних заявах Хвиля подав мені широку інформацію про зміну політики Російської Комуністичної Партії (РКП) в Україні, що обов'язкове також і для Комуністичної Партії большевиків України (КПбУ). На останньому з'їзді РКП, що відбувся 18-23 березня 1919 р., стверджено, що дотеперішня політика в Україні була помилкова. У зв'язку з цим ухвалено (на пропозицію "папаші" Леніна) визнати Радянській Україні права автономної республіки у вільному союзі з такою ж московською республікою. На підставі цієї постанови Л. Троцький, як воєнний комісар РСФСР, видав наказ ч. 174 30 листопада того ж року до червоної армії на фронті, що вона йде в Україну не поневолювати її, а допомогти їй по вигнанні білої армії організувати своє вільне життя й радянський уряд. Наслідком цієї постанови разом з КПбУ тепер працюють і боротьбісти і ліві есери (борьбісти). Члени цих партій мають відповідальні становища в червоній армії та радянській адміністрації. Українські боротьбісти мають навіть свої червоні повстанчі загони.

З черги я з'ясував Хвилі становище УГА. Воно таке: Українська Галицька Армія, як екстериторіяльна військова формація, не зацікавлена в розвою політичних подій в Наддніпрянській Україні.7 Її мета: визволення Галичини з-під польської займанщини. Але ця армія тепер перебуває в катастрофічному становищі в наслідок страшної епідемії тифу і на довгий час стала неспроможною до воєнних дій. Саме тому вона не могла реаґувати на договір з денікінцями, хоч він серед галичан був дуже непопулярний; а втім він триває всього один місяць. Начальна Команда лаштується до відступу з військами Денікіна на південь, але загал галицького стрілецтва не має такого бажання. Якщо ми договоримося з большевиками, то УГА перейде на нашу сторону й покине Нач. К-ду. Ми надіємося, що червона армія поможе нам у визволенні Галичини. По вилікуванні хворих та реорганізації наших частин і доповненні воєнного матеріялу УГА буде надійним союзником червоної армії в поході на Польщу за ціну визволення Галичини з-під ворожої окупації.

Українська Галицька Армія хоче зберегти свою дотеперішню організаційну форму, тактичну єдність і військове майно. Саме тепер вона потребує негайної допомоги в харчах і санітарних матеріялах. Багатьом галичанам загрожують сухоти через брак відживи.

Хвиля уважно слухав мої слова й виявляв багато співчуття щодо трагічного становища УГА. Наші бажання щодо харчів і санітарних матеріялів визнавав виправданими. Наскільки його слова були щирі, показала недалека майбутність. На закінчення тієї нашої зустрічі ми умовилися знов зійтися за кілька днів по від'їзді Нач. К-ди УГА з Вінниці, щоб устійнити текст союзного договору УГА з червоною армією. А тим часом обидві договірні сторони мають порозумітися з своїми мандатарями щодо подробиць цього договору.

3. Перед укладенням союзу УГА з червоними.

По нашій першій зустрічі з Хвилею ми могли заспокоїтись, бо перед нами відкривалась перспектива приязної зустрічі з червоною армією. Але Колеґія старшин при НК, що дала нам доручення на переговори з большевиками, виїхала 24 грудня з Нач. К-дою на південь,8 і наші зв'язки з нею перервалися. Нашими мандатарями тепер були старшини УГА й СС-ів, що перебували у Вінниці і що до них ми постійно вдавалися по пораду. Я повинен тут ствердити, що ці старшини (особливо СС-ів) щиро помагали мені, не шкодуючи праці, коли треба було взяти на себе відповідальні завдання. Але я не здогадувався тоді, що за причина спонукала їх до цього. Щойно на еміґрації в половині 40-их років, в Інсбруку, інж. Михайло Курах розповів мені, що його група старшин СС-ів була в постійному зв'язку з полковником СС-ів Коновальцем, який перебував за кордоном. Ці старшини інформували його про нашу працю й діставали від нього вказівки.9 Деякі з них, як самий Курах, Опока та Роґульський, жертовно працювали у Вінницькому ревкомі й великою мірою спричинилися до його початкових успіхів.

До мене на квартиру заходили члени боротьбістів — студ. медичного факультету Київського університету Кость Ковтунович, студент права Харківського університету Сумовський, Микита Коляда, пізніше воєнком губерніяльного ревкому Поділля у Вінниці. Всі вони скептично дивилися на большевицьку політику в Україні й радили нам бути обережними з большевиками. КПбУ — це прихвостень РКП, а москалі ніколи не погодяться на незалежну радянську Україну. Постанову з'їзду РКП про ревізію політики в Україні Ковтунович назвав тактичним маневром Леніна; він же сам сказав на цім з'їзді: "Ми робимо сьогодні один крок назад, щоб завтра піти два кроки вперед".

"Правда, — казав Кость, — для галичан немає іншого виходу, як союз з червоною армією, але ви не повинні ні в якій формі в'язатися з ними політично, а залишити собі вільну руку. По мойому, галицька армія могла б приєднатись до боротьбістів, що є самостійники. Вони плянують організувати українську червону армію з тих повстанчих загонів, що їх уже мають, а потім примусити большевиків практично виконати постанову РКП з березня 1919 р. По добрій волі вони цього не зроблять".

Такі самі думки я почув кілька днів пізніше від члена УКП (лівих сд-ів) Юрія Войціховського, якого я відвідав на пропозицію Костя на приватній квартирі; він видужував з тифу й ще не виходив з помешкання. Розгорнувши мапу України на столі й показуючи на чотирикутник: Балта-Христинівка й Золотоноша-Кременчук, він розвивав такий плян:

"В оцім чотирикутнику концентрується УГА, і вона буде тереном української червоної армії. Тут зосереджуються також червоні повстанчі загони; шляхом мобілізації українські червоні війська доповнюються до ста тисяч. Поки вони перейдуть організацію й вишкіл, большевики не зможуть нічого зробити проти нашого пляну, бо самі занадто слабі. А коли українські сили будуть готові, тоді ми скажемо большевикам: "Ми, товариші, обороняємо радянську Україну, а ви, будь ласка, бороніть свою радянську Москівщину".

Ця справа, як запевняв Войціховський, була тоді в ЦК лів. СД-ів у стадії дискусії. Незабаром відбудеться в Києві засідання ЦК СД-ів, де остаточно все вирішиться. На питання Войціховського про мою думку я відповів, що це створює нову ситуацію і тому я, без порозуміння з моїми мандатарями, не можу зайняти до неї становища. По нараді з ними я повідомлю його про наслідки.

З моїх розмов з боротьбістами й лів. СД-ми ми довідались, що УГА буде предметом спору між політичними угрупованнями, що кожне з них схоче втягти її в свої пляни. Тому ми в проєкті союзного договору з червоною армією поставили застереження проти цього в 7 точці.

Бували тоді в мене представники інших політичних груп, а саме: російські ліві есери (борьбісти) і анархісти. Від перших приходив Власов, від других Молчанов з одним молодим чоловіком. Власов запевняв мене в прихильності його партії до галичан, про большевиків говорив те саме, що й наші боротьбісти. Молчанов зовсім не крився з ворожим ставленням до большевиків, називав їх насильниками. На мітинґах вони обожують продетаріят, а в практиці гнітять його не гірш від царських опричників. Особливо засуджував він большевицький терор. Коли ж я спитав його, чому вони співпрацюють з большевиками, він сказав:

"Для нас важливою справою є перемога революції й закріплення соціяльних реформ. Тому ми помагаємо комуністам. їхня перемога буде етапом до анархізму. Потім ми звернемося проти комуністів і будемо боротися за наші ідеали".

Часом мені здавалося, що Молчанов провокатор, надісланий від Хвилі, щоб простежити за нашими справжніми настроями. Тому я говорив з ним стримано, навіть холодно. З того часу він не появлявся в мене. Пізніше я переконався, що моє підозріння не було виправдане.

Поза моїми офіційними зустрічами з Хвилею я бував у нього також приватне, на чаї. Туди затяг мене Є. Коханенко; він запевняв мене, що сам Хвиля і його дружина Женя, теж партійна робітниця, радо бачать у себе галичан. За чаєм ішла розмова про наше життя під австрійською займанщиною, про наші політичні партії, про парляментарне життя. Одного разу він піднесеним голосом сказав мені: "Але ж ви, галичани, страшні націоналісти!"

Я відповів йому: "Ви, товаришу, мусите взяти до уваги умовини, в яких ми виростали і які зробили нас такими, які ми є. Нас переслідували за те, що ми заявляли себе українцями, що ми вимагали для нашого народу права говорити своєю мовою, щоб в урядових установах нашу мову визнавали рівною з іншими і щоб наші діти навчалися матірньою мовою, врешті, щоб ми могли розвивати рідну культуру. Ми жили в Австрії нібито в демократичному устрої людового парляменту, а в практиці ми були під владою поляків, що мали в своїх руках адміністрацію Галичини. А ці дивилися на неї, як на частину історичної Польщі й шикувалися захопити її на випадок відбудови польської держави, що впала була при кінці 18 століття. Доказом цього є факт, що по розвалі Австрії поляки кинулися на нашу відроджену Західньо-Українську Державу і з допомогою альянтів силою завоювали її.

За Австрії ми мали бодай можність боротися проти захватницької політики поляків на терені віденського парляменту; ми могли виховувати наших дітей у рідному дусі. А тепер поляки завели в нашій батьківщині свій шовіністичний режим і придушили цілком наше національне життя. Те, що ви називали націоналізмом, було природною реакцією на утиски з боку поляків. Але при радянському устрої, коли наша культура матиме можність вільного розвитку, наш націоналізм виживеться й замре".

З черги я запитав Хвилю, для чого большевики за кожним своїм приходом в Україну переслідували нашу мову, вважали її синонімом контрреволюції? Багато українців загинули від большевицьких куль тільки за те, що говорили своєю рідною мовою. Хвиля визнав, що це й була ота помилка в українській політиці большевиків, що її засудив з'їзд РКП у березні ц. р. Наслідком таких наших розмов Хвиля ставився пізніше в прилюдних виступах з більшим зрозумінням до нас, як інші большевицькі діячі.

4. Союзний договір УГА з большевиками.

До часу виїзду Начальної Команди УГА з Вінниці я вів переговори з Хвилею на доручення таємної Колеґії старшин; вона була моїм мандатарем. Коли ж НК, а з нею й Колеґія старшин виїхали з рештками здорових стрільців на південь, в район Балти, тоді зорганізувався з приявних у Вінниці старшин Революційний Комітет УГА (ми будемо називати його "вінницьким" для відрізнення від створеного на початку лютого 1920 р. в Балті Начального Ревкому УГА), який мав опікуватися долею залишених на місцях стрільців і установ УГА.10 До складу цього комітету спочатку входили: д-р Гр. Давид — голова, д-р Никифор Гірняк — заступник голови, І. Курах, М. Опока, д-р О. Паліїв (брат чотаря Дмитра), доктор М. Козоріс, Андрій Музичка, Фр. Кондрацький, М. Дідуник, Мих. Балицький, В. Чайківський і М. Угрин-Безгрішний. Склад його змінювався. Давид відійшов через сипняк, натомість кооптовано бунчужних Петра Малишевського та Івана Васькова. Пізніше прийнято до цього ревкому голову Колеґії старшин Ст. Шухевича (по його видужанні із сипняка), І. Роґульського. Працював на початку в нас чотар Ол. Гачкевич, але він відійшов пізніше. Під контролем Вінницького ревкому були всі частини УГА з установами (коморами й лічницями), які залишилися в районі Вінниця-Хмельник-Жмеринка-Браїлів-Гнівань-Вороновичі-Немирів і далі на схід.

Від дня виїзду НК з Вінниці я переговорював з Хвилею про подробиці союзного договору з большевиками. Грудня 31-го 1919 р. зібралися в готелі "Савой" представники нашого ревкому й усіх революційних угруповань України на останню нараду з метою підписання згаданого договору. Від ревкому прибули: Давид, Гірняк, Курах, Опока й М. Балицький. Від революційних угруповань з'явилися такі представники: Андрій Хвиля від КПбУ, Ковтунович і Микита Коляда від партії боротьбістів, Власов від партії рос. лівих есерів. По узгідненні думок всі зібрані підписали ось який союзний договір:

1) Українська Галицька Армія припиняє свій відступ на південь, зриває союз з військом білого генерала Денікіна, проголошує себе Червоною Українською Галицькою Армією й приєднується до революційної Армії РСФСР;

2) ЧУГА задержує своє військове майно й дотеперішню форму організації;

3) По вилікуванні хворих і реорганізації ЧУГА буде включена в Черв. Армію як автономна військова формація і буде боротися на протипольському фронті за визволення Галичини від польських займанців;

4) ЧУГА не може бути вжита проти військ УНР, ні проти українських повстанчих загонів;

5) В цілі відпочинку й реорганізації ЧУГА зосереджується в районі Вінниці;

6) Командування Червоної Армії РСФСР забезпечує ЧУГА харчами, ліками й санітарним персоналом, а по реорганізації — воєнним матеріялом;

7) Не бажаючи бути предметом спору між поодинокими революційними угрупованнями України, ЧУГА організує свою власну комуністичну партію і її членами обсаджує всі політичні становища в ній;

8) Цей договір підписують представники ревкому і всіх політичних угруповань України.

9) Цей договір стає правосильним з хвилиною його ратифікації урядом України та центральними комітетами всіх революційних угруповань України.

Коли всі приявні підписали союзний договір УГА з большевиками, Хвиля зажадав від нас, щоб цей договір підписали також неприявні на засіданні члени нашого ревкому. Рівночасно він суґерував нам негайно вислати на протиденікінський фронт під Калинівку хоч малу частину УГА. "Це", — мовив Хвиля — "буде означати, що ви маєте за собою реальну силу, а не самих тифозників і трупів. Вістря ваших багнетів мають скріпити ваші підписи, і наш радянський уряд візьме це до уваги й напевно затвердить договір. Коли ж у вас не буде реальної сили, то й підписи ваші будуть нереальні".11

Перед закінченням зборів на залі з'явився Є. Коханенко, що працював над організацією галицької комуністичної партії. Йому доручили також покласти підпис під договором від своєї партії.

Безпосередньо після підписання договору я просив А. Хвилю подбати про те, щоб командування ХІІ-ої армії повідомило підкомандні частини про укладення союзу УГА з большевиками та щоб червоноармійці, вступаючи в район розташування галицьких частин, зустрічали їх як союзників. Хвиля порадив мені поїхати з ним до тієї команди; вона недалеко, в Калинівці. Ми умовились негайно після полудня поїхати туди.

А покищо на кватирі в Давида зібралося нас четверо: Давид, Курах, Опока і я на коротку нараду, що нам далі робити й як довести до кінця почате діло. Давид почував себе недобре, у нього була висока температура, і він запідозрював у себе сипняк. Тому він доручив мені перебрати на себе провід ревкому й керувати його справами. Тоді ми вирішили зараз чергового дня скликати пленарне засідання ревкому, а ввечері — віче галичан і оприлюднити наш договір з большевиками. Мені припало приготовити віче, а Курах з Опокою мали зараз же відшукати пор. Михайла Панаса, що залишився з своїм відділом кавалерії на периферії Вінниці, близько цікавився перебігом перемов з большевиками й запевнив нас у піддержці. Курах і Опока переконали його, щоб вирушив на фронт під Калинівку й зайняв там один сектор проти денікінців, зголосившись у червоному командуванні як аванґардна частина УГА. Панас прочитав письмовий наказ ревкому й заявив, що незабаром виступає на фронт проти білих москалів.

Я казав у бюрі ревкому оповістити пленарне засідання і приготувати до віча галичан на перше січня. Потім пішов знову до Хвилі й виїхав з ним паротягом до Калинівки.

5. Конференція в штабі XII червоної армії.

Біля третьої години по обіді ми з Хвилею вступили в сальоновий вагон, де мешкали члени командування й революційної ради XII червоної армії. Хвиля просив мене почекати в одному переділі вагону, а сам пішов до большевицьких асів, щоб заявити про наше прибуття. Дуже довго він не виходив, і мене став огортати неспокій. Хвилинами мені здавалося, що й наші розмови з Хвилею у Вінниці, і наш договір були большевицьким підступом, щоб заманити нас до себе й потім потрактувати як полонених. Деколи доходили до мене невиразні вигуки, але не можна було розібрати змісту розмови.

Нарешті Хвиля вийшов і попросив мене до великої залі, де чекали на мене командарм Муралов, члени реввійськради Затонський і Аралов. По звичайних формальностях Затонський указав мені місце при столі й почав розмову. Найперше випитував мене про мене, моє минуле й теперішне становище в УГА, потім про стан нашої армії, її розташування, настрої тощо. А що він довго не приступав до головної справи — нашого договору та його особистої позиції щодо цього, то я звернув розмову на цю тему сам. Згадавши про факт укладення договору УГА з червоною армією, я просив Затонського подбати про те, щоб штаб XII армії видав наказ червоноармійцям, що галичани є союзники большевиків і щоб їх так і трактували. Затонський відповів, що він уже знає про договір від товариша Хвилі та що зараз буде видане розпорядження про це всім підкомандним формаціям. Потім я звернув увагу Затонського на велику небезпеку, яка загрожує червоноармійцям від зустрічі з галичанами, що стали розсадником тифу, а тому суґерував йому видати наказ про заборону зустрічатися з ними. Затонський порозумівся поглядом із своїми товаришами, що це, мовляв, важлива справа, й сказав мені, що командування подбає про те, щоб охоронити своє вояцтво від зараження. Я ж насправді дбав про те, щоб охоронити своїх вояків від насильства з боку червоних. Чи штаб XII армії видав якийсь наказ у цій справі, невідомо, але червоноармійці не оглядалися на небезпеку й, де тільки могли, грабували наших. Про це буде ще мова нижче. В розмові про пляни щодо УГА я підкреслив 2 точку договору, в якій запевняється організаційна цілість нашої армії. На це Затонський відповів дослівно так: "Це, товаришу, буде можливо щойно тоді, коли ваша армія перевариться в революційному кітлі, а тому після реорганізації ваші три корпуси будуть розділені на три червоні дивізії. Коли ж галичани пройдуть політичний перевишкіл, тоді їх об'єднають в одно оперативне тіло. Про час, коли це станеться, буде рішати наше командування XII армії, до якої ви належите".

Затонський поставив мені питання: "Що ви думаєте робити, щоб перетягнути всі корпуси УГА на сторону Вінницького ревкому?" Я відповів: "Негайно по нашій конференції я хочу повідомити команди корпусів УГА, що ми в союзі з червоною армією, та закликати їх, щоб вони на власну руку, не оглядаючись на Начальну Команду, припинили відступ на південь і в міру можливости підсувалися назад в район Вінниці, де мають зосереджуватися всі частини УГА".

Потім Затонський пропонував мені наказати нашим частинам на півдні виступити збройно проти військ Денікіна, згл. Бредова, з яким УГА відступає. На це я завважив, що це буде можливе щойно тоді, коли червоні частини підсунуться до району розташування УГА; покищо ми могли вислати тільки один кавалерійський відділ під Калинівку з наказом виступити зараз же разом з червоними проти білих.

На моє запитання, чи командування червоної армії буде забезпечувати наші частини харчами й санітарним матеріялом, чого ми конче потребуємо, Муралов вияснив мені, що він дасть наказ постачанню 44 дивізії, яке буде у Вінниці, доставити нам усе потрібне, і я на місці повинен порозумітися в цій справі з начальником постачання.

На цьому закінчилася наша перша конференція в штабі XII червоної армії. На ній команда цієї армії й реввійськрада прийняли до відома наш договір, обговорено також важливіші питання. Пізно ввечорі я повернувся до Вінниці до краю виснажений. Хоча багато питань тоді ще не вияснено, але я відчув велике відпруження нервів. Наші побоювання за долю галицького стрілецтва стали покищо неактуальні, а це було в даному моменті першою для нас справою.

Трагічний стан нашої відродженої Держави під кінець 1919 р., що його спричинила захланність лихих сусідів України на наші родючі й багаті землі, при повній байдужості Заходу, а зокрема безприкладна в історії воєн катастрофа УГА в чотирикутнику смерти, примусили нас увійти в союз з большевиками, що їхні ідеї та терористичний режим в Україні зогидили їх у наших очах, цих нових наших союзників. Тяжко уявити собі більшу іронію долі! Та все ж таки, входячи в союз з ними, ми ні на хвилину не допускали думки про компроміс з чужою та ворожою до наших політичних змагань большевицькою ідеологією. Ми були певні, що, входячи в союз з червоними, ми до деякої міри муситимемо "грати в їхню дудку", а разом із цим вести дуже небезпечну, ризиковану гру. Тому часто томила нас думка: чи і як довго видержать наші нерви, і чи галицький стрілець найде в собі стільки моральних сил, щоб не заломитися під впливом отруйної большевицької пропаґанди, на яку ми мусіли бути приготованими. Але союз з червоною армією давав нам надію зберегти нашу збройну силу в нашому тяжкому становищі до моменту, коли можливо буде поновити боротьбу за нашу державність, а принаймні при допомозі червоних визволити східню Галичину. За таку ціль ніяка жертва з нашого боку не видавалася нам завеликою.

6. Праця ревкому. Труднощі.

Січня 1-го 1920 року лікар ствердив у Давида сипняк, і я мусів остаточно перебрати обов'язки голови ревкому. О 10 годині передобіддя зібралися всі члени на перше пленарне засідання на Катерининському проспекті, в приміщенні збірної станиці УГА. Відкриваючи засідання, я подав приявним до відома, що за хворого голову перебираю провід ревкому, і склав широкий звіт про наслідки наших переговорів з большевиками, відчитав текст договору й просив приявних зайняти становище до нашого формального акту й створеної цим ситуації. Всі члени брали слово в дискусії, схвалили наші заходи, вважаючи, що, коли радянський уряд України затвердить союзний договір, ми справу виграли, УГА буде збережена й за сприятливого моменту відновить разом з іншими стягами України боротьбу за нашу державність. На кінці всі приявні, що не були попереднього дня в готелі "Савой", підписали союзний договір. Потім ми вирішили кооптувати до ревкому підстаршин Петра Малишевського й Івана Васькова.

Увечорі того ж дня в залі міського театру відбулося віче галичан. На ньому промовляли: від ревкому Гірняк, від КПбУ Хвиля, від Боротьбістів Ковтунович, від галицької компартії Є. Коханенко і від лівих рос. есерів Власов. По тих офіційних промовцях забирали голос ще Гачкевич, Чайківський і Микита Коляда. Це віче було першим прилюдним виступом нашого ревкому. Воно викликало жвавий відгук серед галицького стрілецтва і серед місцевого українського громадянства. Всі були вдоволені, що нам удалося зговоритися з большевиками й нав'язати з ними приязні взаємини. Зокрема раділи вінничани з того, що до галичан буде належати охорона публічного ладу в місті й околиці. Провідні мужі, як директор місцевої гімназії Богуславський, казали нам: "Робіть, що можете, може вам удасться перехитрити большевиків і зберегти вашу силу, вашу армію. Коли доб'єтеся певних успіхів, то й ми приєднаємося до вас; ми все зговоримося, а може й створимо спільний фронт для боротьби за вільну Українську Державу". Загал стрілецтва був за порозуміння з большевиками, як єдиним засобом рятунку стрільців, що через недуги або службу мусіли залишитися у Вінниці чи околицях. На наш ревком звалилися турботи за долю УГА, а в дальшому й за долю галицької землі. Силою обставин він зробився не тільки нашим військовим, але й політичним центром. Тягар праці й відповідальности за неї спав на плечі кількох старшин і підстаршин співробітників ревкому. До нього належало, щоправда, більше людей, але до праці було мало. Давид, розумна й розважна людина, відійшов від нас на лікування сипняка, а деякі ходили власними шляхами й пробували своєю "політикою" приподобатися большевикам. Повною парою працювали, окрім голови, Курах, Опока, Мих. Балицький. Щиро й з душею ставився до праці сотн. Ом. Паліїв, з природи скромний, і нерадо анґажував себе на відповідальну посаду, але нам таки вдалося втягти його в працю, і він не щадив себе в ній. Доброю силою був д-р М. Козоріс, пізніше приєднались до нас сотник Лукіянович і сот. Марків, інтендант. Обов'язки військового референта в ревкомі виконував солідно полк. СС-ів І. Роґульський, команд. Вінниці був сот. УГА М. Вацик.

Комічне вражіння справляв на всіх старий учитель тернопільської гімназії, Ів. Ростока-Сидоряк (лемко). Він перейшов був Збруч разом з УГА в липні 1919 р. і став пізніше інспектором однієї артилерійської частини. Він постійно боявся деконспірації, ходив усе переляканий, бував часто в ревкомі й у розмовах доказував, що він здавна був комуністом, бо як природник мав не раз нагоду подивляти комуністичний устрій серед бджіл і мурашок. Він шукав спершу опіки під крилом ревкому, потім причалив до організаційного комітету галицької комуністичної партії Є. Коханенка.

На засіданні ревкому 2-го січня рішено негайно провести такі акції:

1) взяти на облік усіх хворих галичан по лікарнях і приватних мешканнях покищо найближчого вінницького району,

2) устійнити й списати всі військові комори харчів, одностроїв та іншого військового майна,

3) нав'язати контакт з тими частинами УГА, що відійшли на південь з армією білого рос. генерала Бредова.

4) сконтактуватися конспіративним способом з частинами військ УНР, що були в зимовому поході,

5) перевірити банкові конта старшин і всяких галицьких спекулянтів, набуті нечесним способом гроші конфіскувати на користь УГА,

6) видрукувати летючки до членів УГА й цивільного населення з виясненням причин нашого союзу з червоними, наших плянів і завдань та наладнати видавання пресового органу ревкому "Червоний Стрілець",

7) піддержувати зв'язок з лівим крилом галицьких радикалів, які заявили готовість співпрацювати з ревкомом,

8) прийняти до відома створення Коханенком організаційного комітету галицької комуністичної партії й залишити йому вільну руку в справах, у яких ревком не працює.

Тимчасово обов'язки між членами ревкому поділено так: голова — загальний провід ревкому й контакт з офіційними большевицькими установами та відповідальними особами. Він же має з допомогою Козоріса й Маркова провірити банкові конта. Курах і Опока з Мих. Балицьким провірять стан усіх наших лічниць і складуть списки хворих, санітарного персоналу й складів лічниць. Марків і Лукіянович спишуть майно УГА, всі комори й запаси у Вінниці та околицях. Курах, Опока й Мих. Балицький утворять редакційну колеґію для видання органу ревкому "Червоний Стрілець". Вони ж мають добрати співробітників цього органу. Ними були: Федір Палащук (псевдо Конар), Микола Угрин-Безгрішний (псевдо Червоний Князь), Никифор Гірняк (псевдо Ничипір Строгий-Їжаченко), М. Козоріс, Є. Коханенко, Осип Гачкевич; відділ "Останні Новості" редаґував М. Бісик, що ходив по ресторанах і каварнях та збирав усякі плітки-новини, які були єдиним джерелом для нього. Пресового бюра ми не мали.

Січня 6-го 1920 р. появилося перше число "Червоного Стрільця". В передовій статті "Всесвітня революція й Українська Галицька Армія" писалося: "На сході Европи розгорівся вогонь соціяльної революції. Він стряс підставами старого дряхлого ладу й у крові та вогні кував нове життя. Цей вогонь докотився до галицького кордону. А в Галичині трудовий український нарід організувався для захисту своїх земель перед наступом польського панства, щоб вибороти собі вільне життя. Він створив Українську Галицьку Армію. Коли ж вогонь революції докотився до меж галицької землі, український нарід ладен був привітати його, як союзника, як свого спільника у визвольній боротьбі, Але не зробив цього.

А не зробив тому, що провідники революції вчинили тоді дуже нерозумний, шкідливий для них самих крок. Вони знехтували таке дуже важне для українського народу національне питання і в цьому відношенні поставили себе на становище дотеперішніх кривдників і визискувачів нашого народу, виступили в Україні як окупанти.

Наслідки цього показалися дуже скоро. На галицькому кордоні спинилася революційна пожежа, а вслід за цим упав і цей революційний підйом, який проявився в цілій Европі. Це використали різні контрреволюційні сили, які мріяли про здобуття Москви й Петрограду.

Помилковий крок провідників революції наніс велику шкоду всесвітній революції, скріпив реакцію на довший час, даючи їй у руки зброю проти себе.

Тепер обставини змінилися. Життя не одного навчило. Навчило воно й провідників революції, що треба присвятити належну увагу всім питанням, які хвилюють душу трудового люду, що не можна накидувати нічого народові, а треба прислухатися до його голосу, йти назустріч його бажанням.

Такі велети революції, як тов. Ленін і Троцький, признали справедливими домагання українських трудових мас на самостійне національне життя, признали їм повне право обрати собі форму державного устрою і життя".

У статті "Чому Українська Галицька Армія приєдналася до Червоної Армії?" м. і. було сказано:

"Українська Галицька Армія це армія українських селян і робітників Галичини, які по розпаді жандармської Австрії зорганізувалися для оборони своєї батьківщини перед польськими захватчиками. Через курні хати галицьких селян покотилася струя революції і галицький пролетаріят став активно боротися за свої права, зачав переводити соціяльні реформи...

Та на жаль цей рух тривав недовго. Сусідуючі маси польського селянства й робітництва, засліплені шовінізмом і імперіялізмом, збройною силою наступили на українські землі, а провід над розбурханими революційними масами захопили маломіщанські елементи, галапаси-авантурники, які не зрозуміли духа часу, здушили народній рух... Народні маси розчарувалися в своїх надіях...

За Збручем Українська Галицька Армія звернулася проти Червоної Армії наслідком цілого ряду прикрих непорозумінь. Тодішня Червона Армія виступила в Україні в ролі окупанта; вона ворожо ставилася до національного питання, а це викликало велике негодування серед УГА, де національна свідомість стоїть дуже високо. В обох арміях, в яких є одна мета, падало чимало жертв...

Тепер УГА з'єдналася з Червоною Армією, щоб спільно виступити проти польських панів, проти польської буржуазії". (Пор. Юрко Тютюнник: "Зимовий похід 1919-1920". Вид. "Трембіта", Коломия-Київ 1923.)

З оцих уривків із статтей "Червоного Стрільця" видно, як Вінницький ревком розумів своє ставлення до нового союзника. Він заступав справу УГА й не мав обов'язку вдаватись до політичних питань, ні пропаґувати большевицькі гасла серед нашого стрілецтва. Ми щасливо збулися клопоту з організацією галицької комуністичної партії; за це діло взявся Є. Коханенко. Він став головою організаційного комітету цієі партії, а його заступником став згаданий вище учитель І. Сидоряк-Ростока; секретарювали Марія Ґіжовська та Володимир Бойко. Цей комітет видавав свій орган "Комуніст Прикарпаття". Перше число редаґував М. Угрин-Безгрішний. Зараз по його появі до редакції прибіг наш добрий друг К. Ковтунович і порадив негайно знищити ввесь наклад, щоб ні один примірник не попав до рук большевикам, бо вони переарештують редакційну колеґію за контрреволюцію, за націоналістичні єресі, від яких аж кишіло в "Комуністі Прикарпаття".

Пізніше цей орган редаґував Лев Будай, колишній співробітник "Літературно-наукового Вісника" у Львові. Назагал цей орган галицької комуністичної партії не сподобався А. Хвилі, ні його однодумцям; занадто націоналістичним духом віяло від нього.

Реєстрація галичан у Вінниці й околиці дала ось яку картину:

Найбільше хворих було в Кримських казармах та лікарні для психічно хворих. Чимало було їх також по школах, пристосованих для лікарень. У всіх цих пунктах лежало галичан 8743. Але було їх багато й на приватних мешканнях, тільки ми не мали можливости списати їх, бо не знали адрес. Було багато також цивільних галичан, що перейшли влітку 1919 р. з УГА за Збруч; про цих ми також не мали точних відомостей. Одно було певне: їхнє становище було надзвичайно тяжке через брак харчів, ліків, білля й одягу.

Нам не вдавалося тоді охопити статистикою всіх здорових галичан у нашому районі. Зголосилося всіх 2019 осіб, але насправді їх було значно більше. Через непевність становища багато не реєструвалося й воліло жити законспіровано. Не бракувало також мародерів, що "промишляли" на власну руку й до нас не признавалися. Назагал можна прийняти число галичан, зосереджених у Вінницькому районі, приблизно на 15000 осіб.

7. Наші клопоти з Начальною Кмдою УГА.

Зараз по підписанні договору з большевиками ми намагалися неодмінно зв'язатися з таємною Колеґією Старшин при НК УГА, щоб поінформувати її про стан нашої справи. Нам удалося, бодай формально, примусити большевиків зустріти галицькі частини як союзників. У тому безвихідному становищі, в якому УГА опинилася при кінці 1919 р., це було вже великим шансом для нас; тепер треба було використати цей шанс для наших переговорів з большевиками в справі реорганізації УГА та збереження її організаційної цілости. Зірвання союзу (до речі, дуже непопулярного серед галичан) з білими москалями, припинення відступу УГА на південь з недобитками частин генерала Бредова та зосередження всіх корпусів УГА в невеликому районі давало б нам можливість обстояти наше домагання залишити УГА одною оперативною одиницею з автономними правами, а на випадок потреби ставити організований спротив можливим затіям большевиків проти нас.

Одначе Колеґія Старшин мала завдання схилити НК УГА до наших плянів. Але вона, виїхавши разом з НК на південь, не мала з нами ніякого зв'язку. Всі наші спроби з Вінниці встановити цей зв'язок не вдалися. Тому я, не зважаючи на велику навалу праці, виїхав до Немирова, щоб звідти сполучитися з штабом II галицького корпусу, що його начальник отаман Фердинанд Льонер позитивно ставився до нашої концепції — союзу з большевиками. За нашими відомостями штаб стояв у Тульчині, і я надіявся з Немирова зв'язатися телефоном з Льонером, якого я знав особисто з літа 1919 року.

По дорозі я спинився на ночівлю у Вороновичах. Тут до мене прибула делеґація від жидівської громади зі скаргою на сотника Едмунда Шепаровича (знімеченого українця), що він наклав на громаду контрибуцію на 250 тисяч царських карбованців, а як закладника велів арештувати місцевого рабина. Шепарович виправдувався абсолютним браком засобів до життя його кавалерійського загону. Мені вдалося полагодити це непорозуміння так, що Шепарович погодився звільнити рабина з-під арешту, а жидавська громада зобов'язалася зібрати харчі й трохи готівки для частин Шепаровича.

В Немирові мені не вдалося добитися зв'язку з отаманом Льонером. Перешкодили мені в цьому повстанці, що крутилися в поштовій управі й не допустили до розмови з штабом II корпусу.

Так, не вдіявши нічого, я вертався до Вінниці, де становище вимагало моєї приявности. Серед чистого поля, вкритого снігом, я зустрів кол. комісара Волині Ф. Сумневича, з яким улітку 1919 року працював у Кам'янці Под. в справі мобілізації Правобережжя. Це був вийнятково солідний урядовець адміністрації, людина з юридичною освітою. Він їхав у протилежному напрямі, тобто з Вінниці до армії ген. Омеляновича-Павленка. Помітивши один одного, ми негайно спинили коні й відійшли далеко в поле, щоб ніхто не чув нашої розмови. З нами їхали стрільці для охорони. Від Сумневича я довідався, що в Вінниці є вже червоні війська, яких при моєму виїзді ще не було. Він законспіровано їздив по Поділлі з рештками уряду УНР, а тепер прямував до ген. Омеляновича-Павленка в зимовий похід. Він знав уже про наше порозуміння з большевиками й дивився на це, як на конечне зло.

Обох нас пригнічувала свідомість трагізму нашого становища й непевність нашого експерименту з большевиками. На прощання я спитав його жартома: "Якщо нам пощастить, чи Ви приєднаєтеся до нас?" — "Побачимо", — відповів Сумневич. "А якщо не пощастить нам, чи приймете нас до себе?" — "Очевидно, очевидно", з гумором відповів він. Відтоді я з тією ідейною людиною більш не зустрічався.

В'їжджаючи в Вінницю, я вперше побачив червоноармійців; вони зайняли центр міста; зовнішнім виглядом нагадували банду нужденно зодягнених, неохайних волоцюг. Вулиці були завалені хурами, отож протовпитись трудно було, дороги й хідники були жахливо засмічені соломою й кінським гноєм. Тоді мені спало на думку, що саме такий вигляд мусів мати наш Київ у 1240 році, коли на нього напали татари. Якийсь тупий біль здушив мені горло, на думку, що доля кинула нас в обійми такого "союзника". А при цьому безперервно непокоїла мене думка: що буде з тими півтора десятка тисяч наших стрільців, якщо УГА лишить нас на "льоду", і большевики потрактують нас як обманців, які запевняли, що за ними, мовляв, стоїть вся УГА, а тим часом вона й далі тягнеться з недобитками Бредового війська на південь.

Ми день-у-день пробували зв'язатися з Колеґією Старшин при НК УГА, але без успіху. З-поміж співробітників ревкому один за одним відходили до лікарні на сипняк, людей для праці ставало щораз менше, а праці прибувало щораз більше. Від надмірної праці думки в мене почав витворюватись підгарячковий стан, що не покидав мене тижнями. Саме тоді приволікся до нас отаман Ст. Шухевич, який щойно покинув ліжко по тифозній гарячці й ледви держався на ногах. Я розказав йому про мою журу з Колеґією Старшин при НК УГА, про те, що для нас можуть виникнути великі труднощі з большевиками, якщо УГА й далі буде відступати з армією Бредова. Шухевич заявив мені про свою готовість зараз же їхати до постою НК й переговорити з Колеґією Старшин та примусити її до рішучих заходів. Спершу я відповів, що не можу погодитися з його проектом, бож він занадто знесилений, щоб їхати в далеку дорогу та ще й узимку. Але він заспокоїв мене, що має добре хутро й не боїться холоду й невигід подорожі. Тоді ми умовилися про те, що йому слід зробити з НК, згл. з Колеґією Старшин; він мав переконати її, щоб зробила "революцію" в НК, усунула її на випадок спротиву й поставила на її місце ревком УГА. Поза тим Шухевич мав привезти з собою ключ до шифрованих телеграм, щоб ми могли порозуміватися з цим ревкомом поза плечима большевиків. Шухевич був членом Колеґії Старшин і впевняв мене, що зуміє здійснити цей плян.

Десь у половині січня він вибрався в дорогу разом із сотником Петриком. Про цю подооож він розповідає в 4. частині своїх "Споминів" (ст. 10-36). З його оповіді виходить, що він зовсім не держався моїх спільно з ним обміркованих інструкцій; він не розмовляв з жодним членом Колеґії (окрім от. Лисняка, та й то вже по його розмові з генералами Ціріцом і Микиткою). Він повідомив генералів, що прибув з Вінниці в справі гуманітарного характеру, а саме в справі допомоги хворим у районі Вінниці стрільцям ліками, грішми та старшинами, що їх нам бракувало. А про розмову з от. Лисняком він пише дослівно так:

"З от. Лисняком ми обговорили ситуацію; він одверто сказав мені, що також бачить єдиний вихід у злуці з большевиками. Начальній Команді він дозволить доїхати ще тільки до Кодими та постарається, щоб під Кодиму підійшла одна з бриґад II галицького корпусу, і — коли б Начальна Команда захотіла дальше просуватися з Добрармією або переводити армію до Румунії — він приарештує і ген. Ціріца, і ген. Микитку і цілий їх тісніший штаб"...

Шухевич не дає ніякого пояснення, для чого він погодився в розмові з Лисняком дозволити НК-ді доїхати ще до Кодими, не означивши реченця, коли вони вважали за потрібне зробити переворот у командуванні УГА. Це тим більш дивне, що він же ж знав, як утруднюється становище ревкому у Вінниці зволіканням і рухом УГА на південь. Тим часом раз-у-раз нам докоряли.що не маємо впливу на УГА. Щоб цей докір бодай позірно відперти, ми вислали телеграму до Лисняка з вимогою арештувати генералів і встановити ревком УГА.

Шухевич, як "не в тім'я битий", повинен був догадатися, що ця телеграма була конечною "даниною" ревкому у Вінниці большевикам, а Колеґія Старшин мусіла піддержати наше становище своїми заходами, які вона вважала за потрібні в данім моменті.

Брак рішучости так у самого Шухевича, як і в Колеґії Старшин, значною мірою утруднив наше становище; зволіканням із тим, що мусіло статися, вони нічого не осягнули, а нашим партнерам, большевикам, дали в руки арґументи проти нас. Це й побачимо нижче.

8. Наші ліві радикали.

У Вінниці були тоді з нами деякі члени галицької радикальної партії, як: Микола Опока, Микола Балицький, Петро Доників-Шекерик, Федь Палащук, Онищук. Ця група прийняла радянську плятформу й переговорювала з організаційним комітетом Коханенка в справі злиття з галицькою комуністичною партією. Але їхні розмови не мали успіху. А коли за комітет Коханенка взялися Затонський, Порайко й Михайлик, він перестав існувати. Коханенко виїхав спершу в Балту, а потім у Київ і став на працю в театрі. Опока, Мик. Балицький і Онищук також покинули Вінницю й пристали до центральної групи есерів, очолюваної І. Лизанівським.

Був короткий час у Вінниці також один із провідних мужів радикальної партії І. Макух, недавній товариш міністра внутрішніх справ УНР. По виїзді уряду УНР з Кам'янця в половині листопада 1919 р. ми держалися разом до половини грудня, до мого прибуття до Вінниці. Тоді ми бували на нарадах політичних діячів у Хмельнику й Літині, входили до складу Краєвої Ради, а потім — Ради Республіки.12 В першій половині грудня ми були на нараді представників УГА й Армії УНР у Хмельнику, також у Літині. Щоправда, там радилися ми над справою всіх військових формацій України, (також і УГА), але в дискусії однозгідно стверджено, що стан наших армій катастрофальний, що вони в даний момент не являють собою поважної військової сили.

Під час цих нарад ми з Макухом зговорилися про те, чи не було б доцільно порозумітися також з большевиками, що бистрим темпом наближаються до місця розташування УГА, де по лікарнях лежать тисячі тифозних. Коли б нам пощастило укласти військову конвенцію з червоними, ми врятували б галицьких стрільців від повного розгрому. Макух сказав тоді мені: "Їдьте у Вінницю й орієнтуйтеся в становищі. Я вважаю, що треба рятувати наше вояцтво за всяку ціну".

З Літина я подався негайно до Вінниці, ідучи за радою Макуха. По вкладенні союзного договору з большевиками Макух дав мені знати, що він у Летичеві й хотів би дістатися до Вінниці, до нас. Я пішов тоді до Хвилі й розповів йому, що недалеко живе Макух, видатний політичний діяч Галичини, дуже популярний серед галичан і має на них чималий вплив. Тепер він хоче співпрацювати з нами. Я просив Хвилю, щоб він подбав про те, щоб ЧК не прискіпувалося до нього, а я беру повну відповідальність за нього. На випадок, якби йому щось сталося, це викликало б велике обурення серед галичан. Хвиля запевнив мене, що Макух може спокійно приїжджати до нас; моя порука для нього вистачальна.

Я негайно ж повідомив Макуха, що він може спокійно їхати до Вінниці. А чергового дня він з'явився в моїй канцелярії й привітав мене словами: "Ґратулюю вам безкровної революції". Я дуже зрадів його появі й відповів йому: "Дай Боже, щоб ця "революція" була безкровна". А переходячи на жартівливий тон, сказав йому: "Ми, за большевицьким звичаєм, реквізуємо ваш мозок. Ви поїдете в Москву й будете там студіювати радянський устрій та приготовляти адміністрацію Галичини". На це Макух замахав руками й каже: "А, дайте ви мені спокій! Я застарий на такі експерименти. Вам, молодим, це ще пасує, мені вже ні".

Під час свого короткого перебування у Вінниці Макух сконтактувався з партійними товаришами, але помітивши, що вони полівіли, незабаром виїхав у товаристві Доникова-Шекерика на південь, в район Могилева Под. Мені полегшало на душі, коли я почув про це, бо, не зважаючи на запевнення Хвилі, я був неспокійний за нього. Я не довіряв большевикам. Ми знали, що Макух жив законспіровано в околиці Могилева й не хотів ні з ким зустрічатися, щоб його не здеконспірували.13

9. Наші союзники; галицькі слабодухи.

Червоні частини, вступаючи в наш район, поводилися дуже різно. У Вінниці, де були найвищі установи КПбУ й губревком Поділля, також команда 44 дивізії, вони ставилися до нас коректно. Дивізія складалася з бриґад: таращанської, богунської й 132-ої пластунської. Комісаром дивізії був москаль Михайло Кручинський; у нього не було помітно того московського шовінізму, з яким ставилися до українців москалі, що виросли в Україні.

Командувач дивізії Дубовий, українець, був до нас прихильний. Головою Подільського губревкому був москаль Козицький; він говорив, як і Кручинський, тільки по-московськи, але під впливом Хвилі ставився до нас льояльно. Цій обставині ми завдячували також приязне ставлення до мас червоноармійців у Вінниці. Тут не було випадків ворожих виступів проти нас.

Але з інших місць ми діставали тривожні вістки про грабунки наших харчових комор, навіть лікарень; про різні насильства червоноармійців по наших частинах. Ще гірше було на півдні по захопленні району галицьких частин червоною армією. Це мусіло викликати сильну реакцію з боку галичан. Коли в лютім один большевицький комісар убив загальнолюбленого отамана артилерії д-ра Я. Воєвідку за те, що цей відмовився віддати йому свого вірного коня, стрільці розправилися з убивником ту ж мить.

Щойно при безпосередній зустрічі з червоним військом ми побачили, як низько воно стояло з кожного погляду. Значний відсоток червоноармійців були кримінальні типи (визволені з тюрем по революції), що їх удержувано в послуху тільки незвичайним терором або обіцянками грабунку в здобутих містах. Було багато також китайців, які за нужденну пайку хліба сліпо виконували будь-які накази. Нас просто дивувало, як така банда могла перемагати в боях.

Організація червоної армії була значно гірша від нашої, постачання — зовсім зле. Червоноармійці одержували малі харчові пайки, тому грабували мирне населення. Нічого дивного, що всі дрижали перед такою армією грабіжників і насильників і з великою радістю вітали галицькі частини, бо вони приносили з собою завжди безпеку громадянам і правопорядок.

Хоча большевики зобов'язалися видавати для УГА харчі з своїх комор, але ми нічого від них не діставали й мусіли дбати про харчування наших стрільців сами. Старшини-постачальники купували в селян продукти самі, а це була дуже тяжка справа, бо селяни приймали тільки українську валюту, а в крайньому разі "керенки". Большевики дивилися на це дуже косо. Одного разу ЧК перехопила на селі наш купівельний загін, що купував харчі за гроші, зібрані поміж стрільцями й старшинами. Чекісти сконфіскували закуплені продукти й валюту, а людей заарештували. На нашу енерґійну інтервенцію вони вернули харчі, звільнили людей, але замість сконфіскованої української валюти видали свою, що не мала ніякого ходу між населенням. Така поведінка большевиків копала прірву між нами й нашими новими "союзниками".

У справі ідеологічній большевики на частих мітинґах, що їх улаштовував політичний відділ 44 дивізії, згл. його начальник Кручинський, намагалися приєднати наших стрільців до себе своїми гаслами; вони малювали їм, яке то щастя несе комунізм для трудящих, який гарний радянський державний лад. При цьому вони з великою ненавистю нападали на всі інші партії; зокрема плямували вони соціялістів, які не йшли з ними (сд-ів і меншовиків), називали їх "соціялпредателями", тобто соціялістами-зрадниками. Коли Кручинський і його співробітники говорили про їхню ідеологію тільки загально, то наші комуністи, як Затонський, Порайко та їхні аґенти вважали за свій обов'язок ганити поіменно наших державних мужів, наш національний прапор і навіть нацьковували стрільців проти "панів-офіцерів", що, на їхню думку, були такими самими ворогами працюючого люду, як роджені буржуї.14 Було очевидним, що вони хотіли розшарувати нашу ЧУГА на два ворожі табори, щоб легше прибрати до своїх рук наше стрілецтво.

Але вони не передбачили тих наслідків, що їх викликала така пропаґанда. Стрілецтво не тільки не далося зловити себе на їхні гасла, ба навпаки, воно з тим більшою повагою ставилося до наших національних цінностей, горнулося до старшин щораз більше. Цікаві з цього погляду записки генерала Кравса в його спогаді "За українську справу". Він пише:

"Хоч ми назверх стали червоні, вивісили на будинку, де містилась команда, червоний прапор, носили червоні відзнаки, одначе в нутрі ми були такі, як були до того часу. Стрільців бавило робити з себе комуністів... Наш перехід до большевиків викликав особливе явище: стрільці ще більше прив'язалися до своїх старшин. Це просто аж зворушувало, з якою вірністю й відданістю вони тепер до старшин відносилися. Мене самого вони берегли, наче ока в голові, аби часом мені щось не сталося. Це й є найбільшою чеснотою цього добросердого народу, що він є вірний і прив'язаний і це він найкраще доказав у тих тяжких часах".15

Незабаром по вкладенні нашого договору з большевиками почали появлятися між нами посланці від Затонського, наші землячки, що з одного боку хотіли втиснутися між нас і стежити за нами, і з другого, ширили між стрільцями пропаґанду на користь КПбУ. Між іншим до мене прийшов тоді мій колишній учень з рогатинської гімназії Іван Сірко і просив мене піддержати його в праці. Він був занадто наївний, щоб не зрадити мені своїх задумів. В розмові він закидав змосковська, як наш безсмертний "знімечений Юрко", й підписувався не "Сірко", а "Сирко". Був одягнений також, як москаль. Взагалі робив погане вражіння.

Я відповів йому, що за працею в ревкомі не маю ні часу на політичну працю, ні охоти помагати йому, бо він нагадує мені нашого "землячка з цинковими ґудзиками" на царськім дворі. Шевченко назвав би його "перевертнем", який за марну копійку служить москалям. Від того часу мій "Сирко" більше не показувався мені на очі.16

Але й між нашими старшинами були такі, як, наприклад, Ґадзінський, що, бажаючи приподобатися большевикам, на мітинґах ганили наших політичних діячів і державних мужів, зневажали наш національний прапор і тризуб. Вони один поперед одного старалися здобути собі марку надійних комуністів. Перед у цьому вели два цивільні: Коханенко й Сидоряк.

Але загал нашого стрілецтва виявився характерним. Між селянами, за одним вийнятком, не бувало випадків відступлення від наших національних ідеалів. На пропаґанду посланців Затонського й інших кар'єристів вони реаґували зовсім протилежно, як цього сподівалися большевицькі аґенти.

Відколи у Вінниці почала працювати губчека, до неї вступили деякі наші люди, і це викликало між нами атмосферу недовір'я. Ніхто не знав, кого треба берегтися.

В процесі нашої співпраці з большевиками ми щораз більше переконувалися, що в них була ціла прірва між словами і вчинками. Для них договір з УГА був шматком паперу, не вартим найменшої уваги. Хоча ми застереглися проти встрявання в наші справи з боку будь-якої політичної групи, большевики явно й таємно втискалися між нас, одних намагалися прихилити до себе, проти других нацьковували стрілецтво, щоб остаточно нас розшарувати.

Не раз я згадував тоді слова анархіста Молчанова, який так правдиво оцінював большевиків. З тактичних міркувань большевикам незручно було самим ліквідувати невигідних їм старшин УГА, тому вони закликали наших стрільців "по законам революції" розправлятися з тими "наймитами капіталістів". Але вони не мали найменшого успіху між нашими стрільцями.

Тоді й виявилося, наскільки правильною була вимога Вінницького ревкому УГА, щоб політичні посади в нашій армії були в руках наших людей. Ми не хотіли віддавати нашого стрільця на поталу большевицького комісара. Спочатку нам таки вдавалося назначати на ці посади людей, до яких ми мали повне довір'я. Про тих наших комісарів генерал Кравс каже:

"В найближчих днях прийшли до нас комісари. Це були самі галичани, гідні й браві люди, які в дійсності не були ніякими комуністами. Назвища я на жаль призабув".

З великим признанням він говорить про комісара Федя Замору, що своїм тактом та вмілою поведінкою підносив авторитет старшин серед стрілецтва якраз тоді, коли Затонський та Порайко найбільше проти них аґітували.

Але не всі комісари були такими, як ті, про яких говорить Кравс. До тих, які "грали в большевицьку дудку", стрільці ставилися з великою ненавистю. Напр., таємного донощика Затонського Івана Кая стрільці самі зліквідували.

Розкладова робота большевиків серед галичан мала в наслідку те, що їх симпатії стали схилятися до боротьбістів, хоч їхні гасла й були нам зовсім чужі. Але ж вони були все таки братами по крові, самостійниками, а до того поводилися щодо галичан тактовно, часом помагали нам своїми інтервенціями в большевиків. Тому ми стали зв'язувати наші надії з боротьбістами, а їх злиття з КПбУ викликало велике огірчення в нас. Ми відчували тоді, що станемо жертвою КПбУ. Так воно пізніше й сталося. Наші побоювання цілком здійснилися.

10. Біда з русотяпами.

Згідно з постановою з'їзду РКП про ревізію політики большевиків в Україні, ми вважали самозрозумілим, що наша мова має в українській радянській державі повні права й що московські комуністи теж будуть додержуватися цих постанов, тим більше, що вони самі раз-у-раз на мітинґах на них покликалися. Ми вживали всюди тільки української мови; по-московськи ми й не могли говорити, бо цієї мови й не знали. Тоді, здається, наша мова вперше вийшла на вулицю. Одначе, наші земляки наддніпрянці, навчені досвідом з минулих років, воліли не маніфестувати себе прилюдно так, як ми.

Тим часом московські комуністи, окрім комісара М. Кручинського й голови губревкому Козицького, зовсім не крилися з своєю неприязню до нашої мови. Бували випадки, що вони на мітинґах прилюдно її зневажали. В таких випадках ми з місця гостро протестували проти такого вияву русотяпщини. Треба визнати, що офіційні большевицькі діячі тоді завжди піддержували нас і закликали своїх партійців до порядку. Навіть Хвиля, голова губпарткому, стояв за нас. Щоправда, ні Кручинський, ні Козицький не знали нашої мови і на мітинґах промовляли по-московському, але перед тим вони завжди просили вибачення, що говоритимуть по-московському. І нам цього вистачало.

Якось прийшов до губревкому якийсь комісар бриґади, москаль, і зажадав спиріту для авта (у большевиків тоді не було бензини). Діловодом там був мій брат Омелян; він написав українською мовою розпорядження до ґуральні у Вінниці видати бажаний спирт. Комісар глянув на листа й обурений скрикнув на брата: "А ето што за татарщина?"

На ці слова брат скипів гнівом і став гістерично лаяти комісара: "Ти сволото московська, не моя, а твоя мова — татарщина!" Комісар остовпів з дива, бо тоді ніхто так не реаґував. Але цей крик зачув голова ревкому Козицький, що працював у сумежній кімнаті; він влетів до залі й запитав піднесеним голосом: "Що тут діється?"

На це брат обуреним тоном до Козицького: "Подумайте товаришу Козицький, ота каналія називає мою мову татарщиною. Що ви на це?"

Козицький теж скипів і скрикнув до комісара: "Пощо ти ображаєш мого найкращого робітника? Дістав бумагу, іди к чорту!" Потім звернувся до брата й став заспокоювати його: "Не дивуйтеся, товаришу, цьому дурневі; він не розуміє, що робить. Заспокійтесь і працюйте дальше".

Некультурність москалів ми відчули раз дуже прикро. Було це під час свята на пошану Т. Шевченка. І ми, галичан, і наші наддніпрянські земляки, вважали день Шевченка за велике національне свято. Всі явилися святково одягнені, програма свята була гарно приготовлена губвідділом наросвіти. Аж тут перед відкриттям свята виходить перед завісою брудний бородатий москаль, у неохайнім одязі й починає доповідь про боротьбу з сипняком. Говорив понад півтори години, і не було способу усунути його, бо це КПбУ доручила йому виголосити цю доповідь. Всі українці відчули це, як велику зневагу їхнього свята.

Згаданий уже комісар Кручинський якось дуже довго промовляв до галичан на тему радянського устрою держави. Говорив, може, години зо дві, звичайно, по-московському. Після доповіді я приступив до нього й сказав: "Ви, товаришу, говорили дуже інтересно, але я даю вам мою голову, якщо вас зрозуміли хоч 10 відсотків галичан".

"Що ж мені робити?" — спитав мене Кручинський.

"Учіться говорити по-нашому, — була моя відповідь. — Я можу давати вам лекції української мови".

Він охоче погодився на це, і від того дня ми щоденно читали книжечку С. Тобілевичевої "Під розвагу старим дітям". Я вчив його вимовляти й наголошувати слова. Кручинський був пильним учнем. Спершу він читав мені текст уголос, а потім пробував говорити нашою мовою. За деякий час він уже почав калічити по-нашому на мітинґах. Галичани дуже вподобали його за те, що шанував нашу мову й сам пробував говорити нею. Але це був унікат між москалями.

11. Галичани й червоноармійці; дивна пропозиція ЧК.

Стрільці першої бриґади

Між галичанами й червоноармійцями була дуже велика різниця, як у зовнішньому вигляді, так і в ставленні до мирного населення. Червоні були неохайні, з зарослими обличчями, довгим нечесаним волоссям. Одяг на них брудний, часом подертий, таке саме взуття. Такий зовнішній вигляд був тоді дуже модний. Людей, чисто одягнених і пристойного вигляду вважалїі тоді за контрреволюціонерів, "бєлоручок", ворогів народу. Гігієну вважали за "буржуазний предразсудок". У громадських приміщеннях, на концертах і театральних виставах червоні сиділи в повному озброєнні, в папахах, курили смердючу махорку й говорили між собою так голосно, що глушили спів хору й репліки акторів. Сидіти на таких імпрезах культурній людині було справжньою мукою.

Діяметрально протилежно поводилися галичани. Вони відріжнялися від своїх союзників чистим, хоч і зношеним одягом, поголеними обличчями й зачесаним волоссям. На публічних імпрезах були пристойні, з мирним населенням коректні, з усіма справедливі, у випадках потреби спішили з допомогою кожному, без огляду на національне походження. Цим вони здобули собі прихильність усіх вінничан.

Галицькі частини підлягали юрисдикції ревкому УГА; стрільці — нашій командатурі міста. Большевики не могли втручатися в наші внутрішні справи. Коли часом ЧК арештовувала галичанина, ми зараз же інтервеніювали й відбирали арештованого. Одного разу до червоної комендатури міста міліціонер привів арештованого галицького стрільця. Тоді командант міста сотник Власов (пізніше генерал, що співпрацював за другої світової війни з німцями) наказав звільнити арештованого, як такого, що підлягає нашій командатурі міста.

Найбільше зненавидженою установою була, звичайно, губчека. Вона містилася в гарній колись віллі, недалеко від міського театру. Тепер це був знищений будинок, обведений кільчастим дротом, обставлений скорострілами, що їх отвори виглядали крізь дошки забитих вікон. За будинком був невеликий сад, усіяний могилками розстріляних жертв ЧК.

Всі з великим острахом минали цей страшний будинок смерти.

Якось до мого бюра в ревкомі прийшов начальник ЧК з пропозицією обмінятися з ревкомом приміщеннями. На моє здивоване запитання, що спонукає його до такої пропозиції, він відповів простодушно: "Бачите, товаришу, недалеко від нас стоїть Таращанська бриґада; її червоноармійці дуже не люблять моєї установи. Ми боїмося, що таращанці колись нападуть на нас і понищать наші акти. А галичан вони люблять і їм не грозить ніяка небезпека".

Я викрутився від цієї пропозиції начальника ЧК тим, що наш ревком є в центрі розташування наших частин і військових складів, тому нам незручно переходити в інший район, далеко від наших людей і установ.

12. Наша конспіративна праця.

Наш союз з большевиками ми розуміли як хвилеве військове порозуміння (конвенцію) з ясною метою: зберегти Українську Галицьку Армію як збройну силу України для пізнішої боротьби за нашу державність, а рівночасно для визволення нашої вужчої Батьківщини, Східньої Галичини, від ворожої окупації при нагоді походу червоної армії на Захід. Після осягнення цієї мети, коли наш нарід перебере в свої руки владу в своїй країні, цей договір має скінчитися. У своїх публічних виступах я, звертаючись до галичан, постійно підкреслював значення нашого союзу для справи визволення Галичини, але промовчував те, як ми уявляємо собі його кінець.

Зовсім інакше дивилися наші союзники на їхній договір з УГА. З мілітарного погляду вони тоді були дуже слабі, а до того вся Україна кипіла в повстанні проти них. Тому вони хотіли використати для себе хоробру й досвідчену в боях УГА, а рівночасно використати союз для пропаґанди серед українського селянства, мовляв, дивіться: з нами йде УГА, то чого ж поборювати нас, ми не вороги вам!

За своїм звичаєм большевики не тільки не думали додержуватися свого договору з УГА й забезпечувати її матеріяльно (харчами й санітарними матеріялами), але своєю безоглядною пропаґандою намагалися розкласти УГА, прихилити її до своїх комуністичних гасел, убити в ній національний дух та зробити її слухняним знаряддям в їхніх руках. Цих своїх плянів большевики, звичайно, не виявляли, про око ставилися до нас коректно, особливо їхні офіційні чинники, але ми швидко помітили облудну гру наших союзників і таємно приготовлялися до того моменту, коли можливо буде відв'язатися від них і ступити на шлях відкритої боротьби з ворогами нашого народу й його визволення від усіх займанців.

Був це важкий шлях, але для нас не було тоді іншого виходу. Ми тримали таємні зв'язки з нашими військовими формаціями УНР і повстанцями. До армії ген. Омеляновича-Павленка їздили кур'єри Михайло Козланюк, Петро Доників-Шекерик і Василь Нанкінський з пропозицією, щоб армія генерала підсувалася до району Вінниці й приготовляла об'єднання з УГА; від армії Павленка приїжджав до нас кур'єр, чотар Іван Веремієнко. З урядом УНР ми шукали контакту через І. Макуха й Хведора Сумневича. До полковника Коновальця та Безручка, що були за кордоном, нашими кур'єрами були Микола Бісик, Іван Кичун і Маруся Яворська; в Харкові були нашими зв'язковими Омелян Кучеріжка й Юліян Чайковський, а в Києві Микола Опока, Яків Ґрех, Семен Ткачівський і Дмитро Білик.

Наш договір з большевиками нічим не був подібний до злопам'ятного союзу УГА з армією білого генерала Денікіна, бо цей союз мав капітулянтський характер, а ми в союзі з большевиками не сходили від нашої національної й державницької лінії. Корисною для нас була та обставина, що не тільки все патріотичне громадянство України, але й ліві політичні угруповання, як боротьбісти й ліві СД (пізніші укапісти), що були фактично комуністами, енерґійно поборювали змагання московських комуністів до супрематії Москви над Україною й рішуче вимагали для України повної автономії в союзі з РСФСР. Ці угруповання співчували нам у національному питанні, приязно до нас ставилися, давали нам поради і в разі потреби помагали нам. Ми були в контакті з боротьбістами: Полозовим, Шумським, Гриньком, Блакитним-Елланом, Приходьком і Ковтуновичем, з УКП-істами: Річицьким, Авдієнком, Войціховським Юрком; навіть А. Хвиля й М. Скрипник, найзавзятіші комуністи, не ставилися до нас вороже.

Згадана вже група лівих радикалів, під проводом І. Макуха стояла в тісному зв'язку з нами, і її члени працювали в Вінницькому ревкомі, а деякі з них були політичними комісарами галицьких ч'астин. До цієї групи належали: Микола Балицький, Андрій Музичка, Федь Конар-Палащук, Микола Опока, Іван Роґульський, Михайло Турок, Степан Індишевський, Яків Ґрех, Омелян Кучеріжка, Петро Доників-Шекерик, Антін Онищук, Михайло Козоріс; нам співчувала також група лівих СР-ів Івана Лизанівського.

Таким чином, усі наші плянування й почини були контрольовані зорганізованим громадянством України, і ми нічого не робили самозванчо.

Особливо законспірованими були наші зв'язки з військовими й урядовими колами УНР, із зрозумілих мотивів. З огляду на моє експоноване становище, я не брав безпосередньої участи в зустрічах із зв'язковими; до цього були призначені окремі старшини, переважно СС-и; вони провадили всі розмови і про них мене інформували. Раз зустрів мене на вулиці отаман УГА Шашкевич і запропонував мені прийти на таємні сходини, де мав звітувати чотар Веремієнко, що прибув з постою штабу ген. Павленка. Я відмовився від участи в цих сходинах, але відповів йому, що тішуся з того, що він має зв'язки з армією УНР, та побажав йому успіхів. Шашкевич зрозумів мене. На випадок деконспірації я спричинив би катастрофу всієї УГА.

А за кілька днів після цієї розмови до моєї кімнати влетів, як буря, комісар 44 дивізії М. Кручинський, і схвильованим голосом кинув мені питання: "Товаришу Гірняк, чи це правда, що у вас є петлюрівська організація?" При цім він свердлив мене очима, як вогнем. Я витримав його погляд і рішучим тоном відповів: "Це нікчемний наклеп, товаришу Кручинський! Маєте в заклад мою голову!" Кручинський моментально заспокоївся й сказав, що сьогодні на мітинґу в театрі я буду говорити про це. Я, звичайно, погодився.

Скільки разів я пригадував собі пізніше цей момент найбільшої душевної напруги, що її переживав за час союзу з большевиками, все мені спадало на думку, що я, бувши членом гуртка Шашкевича, міг легко заломитися; міг видати себе самою барвою лиця.

По відході Кручинського я почув великий тягар на душі; в устах відчув страшну гіркість. Цілий день я бився з думками: "Що я скажу моїм землякам у театрі? Як відвернути від них цю грозу, що нависла над усіма нами?"

Увечері заля міського театру була по береги виповнена червоноармійцями й галичанами. За президіяльним столом засіли всі большевицькі аси. Кручинський говорив дуже довго про героїчну боротьбу пролетаріяту з капіталістами та про таємних ворогів, які підкрадаються до червоного вояцтва, щоб розкласти його морально. Але ні словом не згадав про галичан. На закінчення сказав: "А тепер слово за товаришем Гірняком".

Зміст мого слова був приблизно такий: "З вірогідного джерела я чув, що серед галичан крутяться провокатори, які намагаються порізнити нас з нашим союзником, революційною армією радянських республік, щоб ударемнити здійснення головної мети союзу: визволення нашої батьківщини з-під влади польського окупанта. Сьогодні немає іншої сили, яка помогла б нам вернутися до наших родин по жахливих переходах нашої армії, окрім червоної армії. Десятки тисяч наших товаришів, що спочили тут у могилах від ворожих куль і від епідемій, кличуть нас, живих, із могил, не переставати боротися за волю нашого краю. Як же ж нам виконати цей заповіт поляглих товаришів? Тільки у вірному союзі з революційним пролетаріятом РСФСР, який простяг до нас дружню руку для спільної боротьби, ми дійдемо до нашого обітованого краю! Тому я від імени ревкому закликаю вас, товариші: не дайтеся збаламутити ніяким провокаторам! А коли з'явиться між вами котрий з них, віддайте його нашому ревтрибуналові, хай він розправиться з ними!"

Сот. Юліян Головінський
(нар. 1 грудня 1894 р. — загинув від кулі польського жандарма 30 вересня 1930 р.); Командир 2 бриґади УГА по реорганізації в 1920 р.

Кручинський, мабуть, заспокоївся моїми словами, бо ніколи до цієї теми не вертався. Але я не знаходив спокою. Не було сумніву, що хтось з-поміж наших людей працював проти нас і збирав матеріяли. Аж перегодя я дістав вістку, що один наш старшина, жидівської національности, вступив на службу до "Особого отдєла" (військової ЧК) і там на нас виказував. Він був до недавна кмдтом Збірної Станиці для тих стрільців, що видужували з тифу, і дістав від мене сувору догану за занедбування обов'язків. Тоді він пішов працювати до "Ос. отдєлу". Він, очевидно, щось знав про наші зв'язки з армією Павленка. Щоб підірвати довір'я "Ос. отдєлу" до нього, я вирішив інтервеніювати у голови. Я знав його з того часу, як був у нього в справі от. Шухевича.

"Маю інформацію, — кажу голові, — що до вас став на службу один наш старшина. Знаю добре, що вам треба людей на працю; але прохаю вас приймати їх тільки в порозумінні зі мною. Тоді я беру на себе повну відповідальність за тих людей. От ви прийняли до себе людину, яка скомпромітована у нас на службі. За неї я не беру ніякої відповідальности й приходжу вам про це заявити".

У большевиків був тоді великий страх перед відповідальністю. Не один політичний працівник наложив головою на її рахунок. Тому начальник "Ос. отд." з місця відповів, що відішле до нас того старшину, і рівночасно просив мене підібрати для нього кільканадцять співробітників для його відділу. І дійсно, за два дні вернувся до мене старшина-виказувач з листом від голови "Ос. отд.", що той звільнив його від обов'язків.

А тим часом я вишукав кільканадцять певних УСС-ів і запросив їх на кватиру на довірочну нараду. Я розповів їм усе про випадок з "Ос. отд." та про свої наміри. Якщо ворог веде розвідку проти нас, то ми мусимо протидіяти цьому. Але не кожний надається до такої служби, тому я питаю, хто з зібраних тут готовий піти на "працю" до "Ос. отд." але не для... них, а для нас. Усі мої УСС заявили бажання піти на цю працю. Тоді я попросив їх прийти наступного дня до ревкому по посвідки. З того часу ми мали дуже секретні інформації про всі задуми большевиків супроти нас. Я не раз пізніше з подивом згадував про тих кільканадцять УСС-ів, що в тих небезпечних часах уміли нести свою службу на нашу користь.

* * *

З Літина прийшла до нас вістка, що ЧК заарештувала групу к. старшин СС, на чолі з полковником Цівірком та що їм загрожує розстріл. Ми негайно інтервеніювали в Губчека, домоглися їх визволення; всі вони приїхали до Вінниці, були зареєстровані в ревкомі й вислані до частин УГА в Балті. Звичайно, вони всі опинилися в армії генерала Омеляновича-Павленка (в зимовому поході).

В половині січня 1920 р. до Вінниці прибули: полковник СС-ів Іван Роґульський, сотник Степан Індишевський та інші разом із цілою сотнею СС-ів. Вони лежали в Староконстантинові, хворі на сипняк, а по видужанні зібралися разом, щоб із зброєю пробиватися до Вінниці. По дорозі вони захопили залізничу станцію в Жмеринці (від Денікінців) з великим майном і передали все большевикам. Ці спочатку прийняли цю групу на службу як охорону залізничої станції та складів, а потім дозволили переїхати до нас, давши посвідки про їх службу в Жмеринці. Ми примістили цю групу в нашій збірній станиці, яка тим самим опинилася в руках СС-ів. Потім сотники Індишевський і Турок поїхали до автопанцирного дивізіону, а Роґульський став військовим референтом при ревкомі УГА. На цьому становищі він залишався до кінця вінницького періоду, по кінець березня.

У Вінниці збиралося щораз більше київських СС-ів. Тому Курах і Роґульський носилися з думкою організувати бриґаду червоних СС-ів. По нараді над цією справою в ревкомі ми почали зондувати ґрунт в губвоєнкома Микити Коляди, політичного комісара 44-ої дивізії Кручинсько-го та ін. Вони поставилися до цієї справи позитивно. Тоді в "Червонім Стрільці" й "Комуністі Прикарпаття" був надрукований заклик згаданих двох старшин, щоб усі СС-и зголошувалися до тієї бриґади. Згоду на її формування дала була вже команда 12-ої червоної армії і на її внесок — також харківський уряд. Москва рішуче поставилася проти цього, і наш плян не пройшов. Навіть більше — ми почали побоюватися репресій від большевиків проти тих СС-ів, що були в нас, і їх треба було якось законспірувати. Курах і Роґульський піддали думку, щоб вислати їх усіх на південь до 2 галицького корпусу. По дорозі вони всі відійшли десь інде; одні до групи Ю. Тютюнника, другі до Павленка.

Якось на засіданні Губревкому голова Козицький схвильованим голосом заявив, що цілий відділ наросвіти заповнений петлюрівцями. Він дав наказ голові ЧК тієї ж ночі позаарештовувати всіх працівників цього відділу, а наступного дня на засіданні ревкому скласти звіт про це. Свідком цієї розмови був мій брат Омелян, що мав конфлікт з одним комісаром бриґади за українську мову. Він бував на засіданнях Губревкому як протоколіст. Зараз по засіданні він набрав перепусток, поставив на них факсиміле Козицького, попідписував їх і забіг до найближчого співробітника Губвідділу наросвіти та повідомив його про небезпеку й дав перепустки. Уночі ЧК не застала в помешканні нікого. Наступного дня Козицький шалів на засіданні ревкому, кричав, що між його членами є провокатор. Але дійсного справника цього не викрито; наших видніших педагогів Поділля, м. ними директора гімназії Б. врятовано від большевицьких куль.

На моїй кватирі переховувався два тижні учитель з Полтавщини Голуб, який працював у Кам'янці Подільському в редакції офіціозу уряду УНР "Україна". У Вінниці він перебув сипняк, а по видужанні прийшов уночі до мене по хліб, бо дуже голодував. Я порадив йому сидіти деякий час у мене, бо недалеко є повстанець одного з ним прізвища, тому небезпечно появлятись на вулиці. Він сидів конспіративно в мене; але одного дня, коли мене не було, він вийшов на свою кватирю по білля і не вернувся. Того ж дня його найшли в парку (вул. Хмельницького) застреленого.

Якось ідучи Катерининським проспектом, я почув, як хтось гукнув до мене з вікна. Я оглянувся й побачив сотника Ол. Благодіра, що працював зо мною в ГУГШ Міністерства військових справ у Кам'янці (в архівнім відділі). На моє питання, що він тут робить, Благодір відповів, що він переховується вже довгий час у знайомих, і просив мене якось помогти йому в потребі. Я взяв його зараз з собою до бюра ревкому, видав йому посвідку на подорож, і він подався до своєї рідні.

Наприкінці січня в ревкомі обмірковувалася справа призначення командувача УГА. На це місце висували кілька кандидатур: полк. Вітошинського, дотеперішнього кмдта запілля УГА, полк. І. Роґульського й отамана артилерії УГА Вол. Клодницького. Над цими кандидатурами тривала довга уперта дискусія. На одній нараді членів ревкому та запрошених громадських діячів І. Макуха й інших Ст. Шухевич обстоював кандидатуру полк. Вітошинського; Курах опонував проти цього кандидата. Він висував кандидатуру полк. Роґульського, мотивуючи так: старі, австрійські старшини в УГА надто закостенілі й не надаються до ведення нашої армії бурхливих революційних часів. Роґульський добре обізнаний з відносинами в Україні і знає всі способи тактики, що витворилася й оформлювалася під час революції на побоєвищах України. Але Роґульський рішуче відхилив свою кандидатуру. Макух, Конар і Балицький Микола запропонували отамана В. Клодницького, що був тоді кмдтом групи "північ", до якої належали Літинська бриґада і повстанські загони Шепеля та Степанишина. Вони знали свого кандидата з часу перебування їх у Хмільнику, де Клодницький був кмдтом міста й перебував у близьких зв'язках з Крайовою Радою УНР. Але на цій нараді остаточно кандидата не устійнено. В цю справу втрутився А. Хвиля, а потім ще й Ковтунович. Вони були проти Вітошинського, як старого старшини австрійської школи, отже людини "обмеженої". На їхню думку, на таке становище треба б добрати людину з революційним розмахом. Але вони також були й проти Клодницького; закидали йому розтрату військового майна, розпродаж цукру та шкіри тоді, як він був кдмтом Хмільника. Курах додумувався, що хтось із старшин очорнював Клодницького перед Хвилею, бо цей вимагав усунення його з посади кмдта бриґади й віддання під суд.

Довго тривав спір за цю кандидатуру, а що Хвиля уперто стояв на своєму, Макух зажадав від нього сконкретизувати закиди проти цього кандидата на письмі. Якщо буде підстава, то ревком сам віддасть під суд от. Клодницького. Врешті в суперечку між Макухом і Хвилею втрутився Ковтунович. Він казав, що не можна засуджувати людину на підставі пліток та поговорів. Він порадив вислати когось до Хмільника, щоб довірочно перевірив усі закиди в справі зловживань Клодницького. На його думку, слідство мав би провадити тільки галичанин, що ніяк не зв'язаний з Клодницьким. З-поміж членів ревкому один Курах не знав його й міг об'єктивно провести слідство. Він, хоч і нерадо, вибрався до Хмільника, Синяви, Уланова й Райгородка — тобто туди, де Клодницький, за словами Хвилі, учинив зловживання.

Наслідки праці Кураха дали таку картину: в Синяві була цукроварня, де бриґада Клодницького одержувала свої приділи. А що стрільці цієї бриґади охороняли склади цукру від грабіжників з-поміж місцевих людей та від приблудних кримінальних елементів, то бриґада одержувала ще додаткові приділи. За заощаджений цукор та за додатковий Клодницький купував в Уланові шкіру на взуття для своїх стрільців. Таким самим способом він добував матеріяли на однострої та білля для своїх людей. Наслідком цього стрільці бриґади Клодницького були одягнуті, озуті й неголодні. Тому вони любили свого командира; його господарство було розумне й доцільне.

З таким звідомленням вернувся Курах до Вінниці; він казав, що має повне вдоволення, що спричився до реабілітації людини, яку безпідставно кривдив його таємний ворог інтриґами й наклепами. Ревком прийняв до відома звідомлення Кураха, але Хвиля не був задоволений таким обертом справи. Він, щоправда, не підносив більше своїх закидів проти Клодницького, аде його кандидатура не вдовольняла Хвилю. Здається, він мав свого кандидата, але покищо не висував його.

Отаман артилерії Володимир Клодницький (нар. 2 квітня 1891 р.) Командир Хмельницької групи УГА, рекомедований Вінницьким ревкомом на командувача УГА
(в уніформі австрійської армії).

Ревком викликав Клодницького до Вінниці, він узяв участь у засіданні і тоді вперше почув, що він є кандидат від ревкому на командувача УГА. Він був дуже здивований цим і заскочений, вагався, чи зуміє впоратися з новими обов'язками. Остаточно він погодився бути кандидатом від ревкому. Але ця кандидатура відпала, бо большевики мали щодо УГА свої пляни й свого кандидата на її командувача.

Для з'ясування мотивів, якими керувався Вінницький ревком при висуванні кандидатури отамана Вол. Клодницького на командувача УГА, вважаю за потрібне спинитися на значінні Хмільника в тому часі та на ролі, що припала згаданому нашому старшині. При цьому я, окрім своїх особистих записів, користуюся також спогадами отамана Клодницького,17 що їх дав до мого розпорядження.

Місто Хмільник лежить в осередку промислово-торговельного району, між Любаром - Бердичевом - Козятином - Літином - Калинівкою й Старою Синявою. В цьому районі були цукроварні, млини й тартаки, текстильні фабрики, ґуральні, кравецькі й шевські кооперативи. Тому цей район мав велике значення для постачання УГА, особливо в справі забезпечення вояцтва одягом, біллям, взуттям, навіть санітарними матеріялами, що їх роздобували шляхом товарообміну (за цукор і сіль); також харчі для армії й лікарень легко було здобувати в багатому районі Хмільника.

Від серпня 1919 до березня 1920 ця територія жила мирним життям, всі підприємства працювали безперебійно, під захистом хмільницької залоги (під командою отамана Клодницького й повстанських загонів Шепеля з осідком у Вонячині та Степанишина з осідком у Старій Синяві). Ці формації працювали в повній згоді й провадили спільно деякі військові акції; вони не допускали ні поляків до Ст. Синяви, ні денікінцв, як також і червоних москалів, що не раз пробували вдертися в цей район.

Отаман Клодницький був не тільки добрим бойовиком, але й тактовним та обачним адміністратором і здобув для себе й цілої залоги симпатії серед населення, а серед жидівських багатіїв — значну матеріяльну поміч для вояків. Його стрільці були добре одягнуті й узуті, мали досить білля й належне харчування; тифозні в лікарнях були забезпечені лікарською обслугою й санітарними матеріялами. В серпні 1919 р. Начальна Команда УГА призначила його на кмдта Хмільницької залоги, з підлеглістю 1-му Галицькому Корпусові. Коли у вересні Міністерство війни УНР зарядило мобілізацію 15-річників для поповнення стягів УНР і УГА, отаман Клодницький почав формувати з тих, що видужували, Літинську бриґаду; одначе воєнні події не дали йому змоги завершити процес формування цієї бриґади. Хмільник опинився у прифронтовій смузі.

В листопаді того року Клодницький став кмдтом "Групи Північ" на підставі наказу Штабу Головного Отамана (через кмду 1 Галицького корпусу). Відносний наказ був:

КОМАНДА І ГАЛИЦЬКОГО КОРПУСА, ВІННИЦЯ 3/ХІ 1919.

Приказом Штабу Головного Отамана, ч. оп. 1406 підчиняється вся міліція приказам І Галицького Корпуса. Вона має задачу охороняти район Старі Прилуки - Козятин - Райгород - Пиків (включно). На захід до цего району притикає район групи отамана Клодницького; її західна границя: Любар - Остропіль - Стара Синява. Отаман Клодницький переймає команду над підгрупою Бердичів і підгрупою Хмільник. Обі підгрупи — підгрупа Бердичів і Підгрупа Хмільник називаються "Група Північ", постій у Хмільнику. Постій підгрупи Бердичів у Калинівці. При тій групі буде приділений пор. Клим Шостак, як старшина зв'язку. Прикази, доставлені пор. Шостаком, маються безуслівно й точно виконувати й вважати їх приказами Головного Отамана. Так само прикази отамана Клодницького.

В 2 точці приказу подаються точні інструкції в справі постійного зв'язку поодиноких частин "Групи Північ" і дається розпорядження підгрупі Бердичів перейти до Калинівки. Потім повідомляється, що кмда І Галицького Корпуса переходить 4 листопада до Вінниці, де належить тримати постійний зв'язок (телефоном) з тією командою. В наказі нормується район, який має забезпечувати група Клодницького за ним же пересланим кмді Корпуса шкіцом.

Ч. оп. І Корпуса 916/1, підпис начальника штабу: отаман Кунліш. За згідність з ориґіналом підписав дир. канцелярії Близнак.

У грудні після любарських подій (бунт Волоха), коли зліквідовано наш фронт, і деякі члени Уряду УНР подалися за кордон, у Хмільнику зібралися державні й політичні діячі, які не еміґрували й продумували справу створення державного центру в Хмільницькому районі, що охоплював коло мільйона душ населення. Тоді створено т. зв. Крайову Раду, а пізніше в Літині Раду Республіки. На нараді в Літині був наш прем'єр І. Мазепа. Обидві установи очолював Іван Макух, від УГА до їх складу входив і я. Ми бачили тоді працю отамана Клодницького (він саме тоді видужував від сипняка). Коли під кінець грудня Вінницький ревком обмірковував справу призначення на начального командувача УГА, наша увага спинилася на особі Клодницького.

Зимою я дістав листа з Києва від С. В. Тобілевичевої, що вона тяжко бідує з своєю хворою матір'ю. Вона писала, що по відході УСС-ів на її хутір, де вона часто гостила нас у себе, налетів Махно, пограбував і знищив хутір, і вона живе тепер у великих нестатках.

Мені хотілось конче помогти якось цій нашій діячці сцени й видатній громадянці, а до того великій приятельці УСС-ів. Тому я попросив до себе мого приятеля з часів дитинства, тепер старшину інтендантури; він відав великим складом харчів УГА в артилерійських касарнях, недалеко від залізничої станції. Він був дуже чесна людина, прекрасно виконував свої обов'язки. Ніколи не користався сам з того, що мав у віданні харчові запаси, навіть разом з нами голодував. Я дав йому прочитати лист С. В. Тобілевич і запитав, чи не міг би він видати щось із свого складу. Мій приятель спершу рішуче відмовив. "Як я це зроблю?" — сказав він. "Таж у мене кожний мішок має свою метрику". "Я не розуміюся на цьому, Ромку, — кажу йому, — але ми мусимо помогти Тобілевичевій. Як це зробити, то твоє діло". Він стояв на своєму й далі, і ми нарешті посварилися. Я з тим і пішов. Але я знав, що в нього було добре серце та що він таки щось зробить. І справді, незабаром прийшов його посланець із запискою, що він має приготованих два пуди борошна, один пуд сала й один пуд цукру; я даю прислати одного певного УСС-а по ці речі. Їх відвіз мій колишній стаєнний, гуцул Лесь Білак, з околиці Косова, до Києва й привіз листа від С. В. із зворушливою подякою за те, що врятував її хвору матір від голоду. Закликав я знову до себе мого приятеля і дав прочитати листа. В його очах заблисли сльози зворушення.

13. Наші намагання добитися ратифікації договору з большевиками.

Цілий місяць січень 1920 р. ми нічого не чули про ратифікацію нашого союзного договору з большевиками. Вони мовчали про цей договір. Поза пропаґандивними мітинґами, влаштовуваними для галичан, вони не робили нічого, не давали нам ніякої помочі ні в харчах, ні в санітарних матеріялах, не зважаючи на те, що Затонський і командувач 12-ої армії Муралов обіцяли мені в Калинівці негайну допомогу. Не було також зовсім вияснене наше політичне становище. Всі наші інтервенції в справах харчів і інших потреб у вінницьких большевицьких установах збували коротко: "Ми не можемо нічого зробити, командування 12 армії і Київ мовчать, не дають ніяких директив". Нам радили поїхати в Київ і там вияснити все. За це взявся спочатку чотар О. Гачкевич. Він вибрався разом із Орлівною, своєю знайомою, членом партії лівих СР-ів, яка впевняла нас, що, як киянка, має широкі знайомства між боротьбістами й большевиками та може за їхньою допомогою вияснити нашу справу. Ані Гачкевич, ні Орлівна нічого не досягли; бачилися з підрядними людьми, пересварилися з ними й вернулися до Вінниці, обурені до краю проти большевиків. Вони й почали розголошувати всім, що нам з ними не по дорозі, що ми мусимо зірвати союзну умову. На їх думку, краще вже наладнати якось з поляками. Кінець-кінцем вони сконтактувалися з емісарами уряду УНР, які конспіративно бували в Вінниці, і щось з ними плянували. З того часу Гачкевич перестав бувати на засіданнях ревкому УГА і взагалі не цікавився його справами.

При цій нагоді я хотів би згадати про кінець Гачкевича. Наприкінці квітня, коли я стояв з бриґадою червоних УСС-ів в районі Бердичева, Гачкевич з доручення 2-ої бриґади ЧУГА зорганізував у Вінниці повстання проти большевиків. До міста влетіла кавалерія Котовського й зчинила там справжнє пекло. Тоді загинув і Гачкевич, а інтендант сотник Марків покінчив самогубством.

На початок лютого ми приготовляли велику делеґацію в Київ для переговорів з політичними чинниками в справі УГА. Спонукали нас до цього щораз більші труднощі та безвиглядність нашого становища. По різних місцях приходило до непорозумінь і навіть до сутичок галичан з червоноармійцями. Через те, що большевики нічого не робили, щоб реалізувати наш договір, доля УГА була непевна. А ми за всяку ціну намагалися зберегти її організаційну цілість, наше військове майно й старшинський корпус. Тому ми через нашу делеґацію хотіли зв'язатися з представниками уряду радянської України в Києві, а якби й там не договорилися, то мали зв'язатися безпосередньо з Харковом, де був осідок уряду.

Над цим питанням ми довго дискутували на засіданнях ревкому, садилися з політичними й військовими діячами у Вінниці: Хвилею, Кручинським, командувачем 44 дивізії Дубовим, Козицьким, Ковтуновичем і Микитою Колядою. Наслідком цих розмов з ними ми й вирішили вислати згадану делеґацію до Києва. До її складу входили: від Вінницького ревкому М. Опока. М. Курах і М. Угрин-Безгрішний. Спочатку мав їхати Михайло Балицький, але він захворів на тиф і на його місце впросився Угрин, бо хотів у Києві відвідати своїх знайомих, насамперед С. В. Тобілевичеву. Ми пішли йому на руку тим більше, що він був редактооом "Комуніста Прикарпаття", отже представником нашої преси. Від компартії Прикарпаття Є. Коханенко, Iван Сидоряк і Вол. Бойко; від УГА прибув із Балти сотник Франц Кондрацький і бунчужні Петро Малишевський та Іван Васьків. Я мав очолити делеґацію, але в останній хвилині захворів на ґрипу й попросив Кондрацького заступити мене. З ним я відбув довгу нараду, вияснив йому всю вагу, якої ми надаємо нашим розмовам у Києві, принагідно в Харкові. Я вмовляв його твердо стояти на наших позиціях, особливо в справі організації УГА, бо це цілком відповідає настроям армії і є суттєве для наших дальших плянів. Наші домагання до радянського уряду, устійнені на засіданні ревкому, були: а) ратифікація й негайна реалізація всіх пунктів договору з червоною армією, б) негайна поміч УГА харчами, одягом, взуттям, медикаментами й санітарним персоналом, в) припинення погромів наших частин червоними, головно лікарень і їх майна.

Оці мої інформації про працю нашої делеґації в Києві та про її наслідки подаю виключно на підставі щоденника М. Кураха, бо сам я в Києві не був.

Делеґати виїхали ввечері 6 лютого з Вінниці. Вони мали окремий вагон-теплушку, яку пристосував до подорожі сот. Марків. Його хлопці вичистили й подизенфекували вагон і приготували досить палива. До цього вагона впросилися деякі кияни та ті, хто хотів бути в Києві. Між ін. їхала також студентка Оксана Калиниченко, що провадила в Вінниці організаційну працю СР-ів. Тоді вона дружила з Опокою, що належав до галицької радикальної партії. Пізніше вона перейшла до большевиків і спричинилася до його загибелі.

Їхав до Києва з делеґацією також Йосип Гірняк, щоб вступити там до театру О. Курбаса. Він був багатий на всякі вигадки й тим став у пригоді делеґатам. На кожній станції до вагона тиснулися подорожні. Щоб їх позбутися, делеґати вияснювали, що вони мають окреме призначення, але подорожани не приймали цього до уваги. Потім написали на вагоні, що в ньому їдуть хворі на сипняк, але й це не помагало. Тоді Гірняк написав на вагоні: "Не мешать! Спецкомісія Че-Ка". З того часу делеґати мали спокій аж до Києва.

Всякими анекдотами Гірняк розважав товаришів подорожі. Між ін. розповідав анекдоти про київського артиста з кабаре Троцького й співав його куплети. Один із них такий:

Україна, сівши в крісло, три століття проспала,
Тепер вона пробудилась і, мов рожа, зацвіла.
Пробудилась із славою,
Великою державою.
Знову гетьман з козаками і дівчата з парубками,
Знову танці до зорі, шинкарки і шинкарі.
Україна — чистий рай, вік живи, не умирай.
Хто багатий чумаками? — Україна,
Хто їсть борщ із буряками? — Україна,
Хто кричить: "Нам миру треба!" — Україна,
А хто сам сидить без хліба? — Україна.

По двох днях утомливої їзди наші делеґати добилися до Києва й примістилися в готелі Контіненталь (Нікольська вул.), де були приготовлені для них квартири. Незабаром з'явився до них Павло Михайлик (один із поплентачів Затонського), познайомився з ними й випитував про їхні потреби. Він порадив їм, щоб усі мешкали разом і були повсякчас під рукою для всяких розмов, бо прийдеться обмірковувати всі питання тільки вечорами, — вдень бо всі зайняті своїми справами. Він повідомив також, що о 10 годині буде знайомитися з ними член радянського уряду Володимир Затонський та його помічник у галицьких справах Василь Порайко.

В означеному часі дійсно з'явився Затонський у товаристві Порайка й Михайлика. Він цікавився всіми членами делеґації, випитував кожного про соціяльне походження, освіту, партійну приналежність, працю в українських організаціях, в армії і т. д. Розмова мала доривковий характер, було видно, що Затонський кудись поспішав і покищо не хотів зачіпати тих справ, які були для делеґації найважливишими, задля яких вона прибула до Києва. Врешті Затонський заявив, що поспішає на відкриття міжпартійної конференції і радив делеґатам узяти участь у ній в ролі гостей. На вечір він заповів продовження розмови. Далі повідомив, що делеґати повинні звертатися з усіми справами до Порайка та Михайлика, бо він переобтяжений обов'язками і буде брати участь у розмовах тільки тоді, коли будуть потрібні конкретні рішення й постанови.

По цій першій розмові Затонського з нашими делеґатами вони в товаристві Порайка й Михайлика пішли до оперового театру, де відбувалася міжпартійна конференція. Її скликали большевики (КПбУ), участь брали боротьбісти, укапісти (ліве крило СД-ів), російські ліві СР-и (борьбісти) й анархісти; були також представники від профспілки. Ціллю конференції було: устійнити напрямні для співпраці згаданих організацій в розбудові народнього господарства та закріпленні радянської влади на місцях.

Вже з перших виступів різних промовців стало ясним, що конференція має виключно пропаґандивний характер та що большевики мають свої наперед заготовлені пляни й будуть їх послідовно реалізувати.

Для галицької делеґації приділено окрему льожу. Заля театру була виповнена учасниками конференції; на сцені почесна й ділова президія, багато червоних прапорів. За столом між членами почесної президії був "отаман" Данченко, недавній учасник волохівського бунту проти уряду УНР в Любарі...

Конференція почалася привітами. Большевицькі промовці говорили демагогічно, по-вічевому, інші стримано, посутньо.

Від боротьбістів конференцію вітав Дмитро Клунний. Згадав про жертви, що їх зложила його партія за реалізацію тих кличів, які велика російська революція виписала на своїх прапорах, про боротьбу партії з контреволюційними елементами в Центральній Раді, із скоропадщиною, Директорією, денікінщиною й поляками. Підкреслив, що українські революційні маси показали свою силу й організованість у боротьбі за свої соціяльні гасла та що таку саму силу вони виявлять у боротьбі за свої національні права, якщо б хтось задумав топтати або обмежувати їх. Закликав усі ці революційні угруповання до щирої, дружньої співпраці. Своє слово Клунний закінчив окликом: "Хай живе Українська Радянська Республіка!"

Від укапістів промовляв Авдієнко. Він остерігав перед русотяпством в Україні, підкреслив велике значення національного питання, яке мусить знайти свою повну розв'язку вкупі з розв'зкою соціяльних питань. "Нема волі там, де обоє ці питання не будуть позитивно розв'язані". Закінчив таким же окликом на честь Української Радянської Республіки, як і боротьбіст.

Російський анархіст Авсеєв, остерігав большевиків перед ґльорифікацією мас, з одного боку, а з другого, перед поневолюванням і приниженням людської гідности одиниці.

Велике вражіння зробило слово секретаря Київського Бюра Союзу Професійних спілок, російського меншовика Романова. Він гостро критикував політику большевиків супроти працівників професійного руху, їх соціяльні й національні реформи; відкрито сказав, що большевики несуть не визволення, а нове поневолення робітничої кляси. "Ви чванитесь", — сказав Романов, — що перемогли на всіх фронтах боротьби та що радянська влада держиться повних три роки. Династія Романових продержалася повних триста років, а повіяли нові вітри історії і змели її зовсім, мов пилок знесли її і рознесли вітри революції у безвість небуття. Таке буде й з вами, бо з революціонерів ви перетворилися в найгірших реакціонерів".

Промовцеві ніхто не перебивав, не відбирав слова. Реакція большевиків прийшла щойно чергового дня: Романова заарештували, в бюрах Союзу Профспілок зробили ревізію, опечатали їх, а потім зліквідували.

Того ж дня галицька делеґація була в театрі О. Курбаса на виставі "Горе брехунові" Ґрільпарцера в буфонадній поставі. Гра артистів була дуже добра, але заля світила пусткою. Разом з делеґатами було того вечора найбільше 30 глядачів.

Повернувшися з театру, делеґати мали другу розмову з Затонським у приявності Порайка й Михайлика. Першим говорив Кондрацький; він з'ясував причини, через що УГА вступила в союз з большевиками, які потреби нашої армії і яка мета прибуття делеґатів до Києва. Промову Кондрацького перебив Затонський заввагою, що — поки наша делеґація вибиралася в дорогу, — він уже був поінформований, тому над цим немає потреби тепер розводитися. Сьогодні він (Затонський) не може говорити про наші потреби, бо жде директив з Харкова й Москви в цих справах; вони повинні прийти за 2-3 дні. А тим часом він хотів би послухати інформацій про стан політичної акції серед галичан (в УГА), зокрема, — як представляється в даний момент організація українсько-галицької комуністичної партії.

На те Є. Коханенко став інформувати про ріст компартії по всіх частинах УГА, сипав цифрами, фактами — одне слово, "буяв добре", — каже Курах. Із слів Коханенка виходило, що Галкомпартія має тісні зв'язки з усіма закутинами Західньо-Українських земель. На делеґатах "шкіра тепла" під час доповіді Коханенка, бо вони знали, що все те, що він говорив, було простою вигадкою. Вони боялися, щоб він не заплутався та не скомпромітував себе й усю делеґацію. Але, на щастя, цього не сталося.

Затонський і його прибічники уважно слухали його "доповідь", а потім стали засипати його питаннями: де є тепер петлюрівські банди? Де Павленко? Тютюнник? Де сам Петлюра? Чи галичани мають зв'язки з ними? Чи мають контакт з "мандрівним прем'єром" Мазепою? З Бараном? З тими галицькими політиками, що залишилися в Кам'янці Под.? Де тепер диктатор Петрушевич, Назарук і інші?

Коханенко відповів, що з тими реакційними елементами в нас немає ніяких зв'язків, наше ставлення до них неґативне та й вони самі не шукають контакту з УГА, вважаючи її членів зрадниками.

Наскільки Коханенко переконав Затонського і його товаришів, не можна знати, але вони до цього питання більше не вертались. Із кінцевого слова Затонського виходило, що большевики найбільшої ваги надавали політичній, конкретно, комуністичній пропаґанді серед галичан та об'єднанню "революційних сил" під проводом Порайка. Вони самі догадувалися, що їм важко буде пролізти між галицьке стрілецтво, тому й вимагали від Коханенка, щоб він своєю парторганізацією мостив їм шлях до душі галицького стрільця. А потім вони самі вже подбають про те, щоб опанувати УГА та зробити її сліпим знаряддям у руках Затонського і взагалі — большевиків.

Вінницький ревком не вважав за поважну справу організації комуністів серед галичан і тому доручив її артистові театру Є. Коханенкові, щоб він грав ролю лідера й провадив роботу, що була в той час нам потрібна. Коханенко любив свою ролю й виконував її добре. Як тільки утворився організаційний комітет Галкомпартії, його роботою зацікавилися большевики, а також і наші боротьбісти, потім також і укапісти. У Вінниці появилися зразу аґенти Затонського; вони аґітували серед наших стрільців за злиття партії Коханенка з групою Порайка. Рівночасно з ними серед наших стрільців працювали також наші боротьбісти (м. ін. також Семен Король, к. УСС) на користь їх партії.

Не зважаючи на те, що ми в союзному договорі застереглися проти втручання в наші справи будь-якої політичної (революційної) групи, всі намагалися втягти галичан у коло їх політичних плянів, для нас зовсім нецікавих. Для нас на першому місці стояла військова справа й визволення Сх. Галичини від займанця при допомозі червоної армії. На цю саме обставину звернув увагу наших делеґатів у Києві Курах, і всі рішили бути обережними.

Затонський закінчив свою розмову з делеґатами того вечора заявою, що він кілька днів буде дуже зайнятий і не матиме часу на розмови. Їм сказав тримати зв'язок з Порайком або з Михайликом. Отой вільний час Курах хотів використати на те, щоб у розмовах з провідними особами в Києві розвідати про стан нашої справи взагалі та про їхні настрої в галицьких справах. Він мав широкі знайомства між киянами з перших днів революції. Тепер же в Київ пробралося чимало старшин СС-ів на підпільну працю із спеціяльними дорученнями. Вони мали щастя пролізти на службу до большевиків, і Курах хотів зв'язатися з ними та "засягнути язика".

Він знав також особисто деяких боротьбістів та укапістів, що займали чолові станов'ища в їхніх партійних організаціях, співпрацювали з большевиками й могли допомогти галичанам. До одного з них Курах мав рекомендаційного листа від К. Ковтуновича з Вінниці, а саме до Антона Приходька, що був тоді секретарем ЦК боротьбістів. З цим листом Курах пішов до нього в товаристві М. Опоки. Розмова відбулася в приміщенні партії на Прорізній вул. Прочитавши листа від Ковтуновича, Приходько зразу почав говорити з нашими представниками дружнім тоном. Він жваво цікавився станом і розташуванням УГА, наслідками дотеперішніх розмов з Затонським. На завваження Кураха, що наша делеґація досі з ним не зговорилася, бо він (Затонський) очікує на конкретні директиви з Харкова й Москви, Приходько гірко посміхнувся, а потім запитав:

"А хіба ж ви не знаєте, яке рішення большевиків у справі вашої армії?"

— "Нічого не знаємо", — відповіли Курах і Опока.

Приходько хвилину мовчав, ніби щось обмірковував, а потім сказав:

"Це дуже секретна справа; нікому не зраджуйте, що ви щось знаєте про це від мене. Тому й не дивуйтеся, що Затонський обходить питання УГА й не хоче говорити з вами про армію".

З дальших слів Приходька виходило, що большевики вирішили покінчити з УГА, як з гніздом націоналістичної контрреволюції та пристановищем для недобитків петлюрівщини. Армія має бути роззброєна, старшини заарештовані, а стрільців большевики мають забрати на перевишкіл до таборів. Питання Галичини буде розв'язуватися разом із загально-польським питанням. Для польських справ існує окремий польський ревком, на чолі з Феліксом Коном, Мархлєвським і Мєнжинським. До справ цього комітету причетний також Дзержинський, що має безмежне довір'я в Леніна й Троцького. Справу УГА можна вважати пересудженою, бо вона не матиме ніякої сили протиставитися цим плянам.

Ця вістка приголомшила Опоку й Кураха. Щойно тепер їм стало ясно, чому Затонський у розмовах з нашими делеґатами не порушував справи Галицької Армії, ні взагалі справи Західньо-Українських Земель.

Шукаючи хоч слабої іскорки надії в цім безвигляднім становищі УГА, Курах спитав Приходька, чи його партія не могла б ужити своїх впливів на користь УГА, на користь Галичини. Але Приходько відповів на це:

"Як окрема партія ми вже не існуємо. Позавчора наші делеґати підписали в Москві договір про злиття партії боротьбістів з большевиками. Відтепер буде діяти в Україні тільки одна партія: комуністична партія большевиків України. А вона є філією російської комуністичної партії".

На запит Кураха, чи не було б добре поїхати делеґатам у Харків і там інтервеніювати перед радянським урядом України, Приходько відповів:

"Шкода праці, такого уряду фактично немає; є звичайна московська експозитура для справ України, а вона робить тільки те, що каже Москва".

Немов для осолодження гіркої правди, Приходько сказав, що він порадиться ще з своїми товаришами. Вночі з Москви вертаються провідники боротьбістів: Полоз, Шумський, Гринько й Блакитний-Елланський. Завтра ввечері має відбутись останнє засідання ЦК боротьбістів перед ліквідацією партії. Можна буде поговорити й про справи Галицької Армії й Галичини. Тому Приходько порадив прийти під кінець засідання ЦК, може ще найдеться якийсь вихід з цієї ситуації. На цьому Курах і Опока попрощалися з Приходьком.

Під важким, гнітючим вражінням від розмови з Приходьком Курах і Опока цілу ніч не могли заснути; вони пошепки говорили до ранку про фатальні новини, що їх почули від Приходька; думали про те, чи говорити про все, що почули секретно, з членами делеґації, чи самим нести цей тягар. Остаточно рішилися втаємничити в цю справу лише Кондрацького, що був представником УГА, а тому повинен знати все, що її стосується, і взяти його на нараду з боротьбістами. Щойно після того вони мали подумати, над тим, як підійти з цими справами до інших членів делеґації.

На Кондрацького ці вістки зробили теж незвичайно гнітюче вражіння. Він, як вояк, не політик, звик трактувати справи безпосередньо, просто, без крутійства. Почувши новини Приходька, він хотів спершу негайно вертатись до УГА, в район Балти, зібрати останки наших сил і вдарити по зрадливих московських окупантах. "Може прийдеться положити голови в нерівному бою, — казав він, — але буде врятована національна честь армії; останеться тільки слава, невмируща слава".

Того дня М. Курах і Опока бігали по Києву, щоб віднайти наших діячів та порадитися з ними в справах УГА, яку вважали за загально-українську проблему. Але ці діячі сиділи тихо, законспіровані, щоб не наразитися на репресії з боку червоних окупантів. Та попри це, обом їм пощастило поговорити з проф. Ол. Грушевським, Ол. і Людмилою Черняхівськими, а через них і з Сергієм Єфремовим, Володимиром Дурдуківським, Віктором Дубровським, проф. Янотою та Миколою Кудрицьким.

З лівих українських діячів вони бачилися з братами Любченками (Панасом і Миколою), Євг. Касяненком, Андрієм Річицьким, Мих. Авдієнком, до яких вони також мали листа від Ковтуновича, приятеля галичан.

Українські патріоти в Києві були відірвані від усього того, що діялося поза червоним фронтом, у Вінниці і в районі розташування наших військ. Для них було дивним і незрозумілим, чому Петлюра зійшов з поля боротьби й виїхав у Польщу, для чого зліквідовано реґулярний фронт і чому ген. Омелянович-Павленко із своєю армією погнався в большевицьке запілля. Питали про прем'єра Мазепу та його уряд, що сталося з галицьким Диктатором Петрушевичем. Про галицькі справи, про трагедію УГА не мали ніякого поняття, а тому все, що почули від нас, дуже здивувало їх і стривожило.

Проф. О. Грушевський і інші діячі, прихильники УНР, дуже осуджували Петлюру за його "втечу" з поля бою, не вірили, щоб з поляками можливо було зговоритися й укласти якийсь корисний для України договір. Хоч би який був цей договір, він не найде прихильного відгомону в Україні, бо поляки були й будуть загарбниками-імперіялістами. Якщо б, одначе, вдалося Петлюрі договоритися з поляками і втягти Польщу в війну з Москвою, то це був би великий успіх і історична заслуга Петлюри. Бо: 1) в боротьбі з москалями ми не були б самотні, 2) через Польщу Україна ввійшла б у контакт з переможними західніми альянтами, які мусіли б піддержати нас у боротьбі з московсько-больщевицькою загрозою для культурного світу.

В такому аспекті належало б Петлюру піддержати, бо — якщо за ним буде в Україні реальна політична сила й армія — це матиме великий вплив на його позицію і значення у Варшаві.

З тих мотивів треба б за всяку ціну вдержати УГА, яка повинна стати центром для організації наших військових сил і дій. Конче треба перевести армію ген. Омеляновича-Павленка з большевицького запілля в район УГА; інакше вона все буде в небезпеці ліквідації червоними військами.

Думки київських патріотів про Денікіна були: цей білий генерал провалився остаточно, і ніхто з його можливих наступників не зможе вже створити такої сили, яка б загрожувала Україні. Діставши добру науку, денікінці й інші білоґвардійці муситимуть респектувати слушні права України, а може й шукатимуть порозуміння з нею для спільної боротьби з червоною загрозою.

Тепер існує одна велика небезпека для України — це московська червона армія. Большевики — це нові будівничі московської імперії. УГА конче мусить зговоритися з большевиками, щоб зберегти свою силу для дальшої боротьби. Навіть коли б довелося Галицькій Армії поступитися де в чому большевикам, вона повинна йти до цього, щоб виграти час. Треба піти на всякі компроміси, підписати всякий договір. У відповідній хвилині цей договір перекреслити, як це роблять самі большевики з усіма договорами й умовами, коли вони стають для них невигідні. З такими контраґентами, як большевики, не приходиться робити ніяких собі скрупулів, бо й вони самі не мають їх щодо своїх партнерів. А УГА мусить мати передишку за всяку ціну.

Міркування українських лівих діячів можна звести до таких пунктів:

1)Доба Центральної Ради минула безповоротньо й ніколи не повториться. Це була весна української революції, що розбурхала наші народні маси й висунула на арену історії українську проблему. Берестейський мировий договір то історичний акт; але на цьому й докінчилася історична місія Української Центральної Ради.

2) Гетьманщина ганебно скомпромітувала себе в Україні, втратила там ґрунт і тому не має чого шукати серед народу України. Вона не ввійшла в міжнародню політику й не може надіятися на якубудь піддержку для себе зовні. Гетьманщина, як і денікінщина, була коньюнктуральним рухом, тому так соромно провалилася і не може входити в якісь пляни української визвольної боротьби.

3) Петлюрівщина — це ліве крило гетьманщини; і вона провалилася, бо не зуміла розв'язати ні національної, ні соціяльної проблеми. Вона навіть не потрапила наблизитися до цих проблем. Як гетьманщина, так і петлюрівщина — це пропащий час, час утрачений для нашої визвольної справи.

4) На арену історії виступає нова сила — це українське селянство, робітництво й трудова інтеліґенція. В її аванґарді йдуть українські комуністичні й соціялістичні партії, які стоять на становищі Української Соціялістичної Радянської Республіки. Вони її створять, бо така їх історична місія. За ними йдуть народні маси. Української держави не створили демоліберали, ні романтики з Центральної Ради, не створила її й чужонаціональна буржуазія під гетьманською булавою, ні міщансько-інтеліґентська верхівка під диктатурою С. Петлюри та різних отаманчиків, що тепер опинилися на смітнику історії. Але створять її українські революціонери-соціялісти та комуністи в тісному союзі й співпраці з українськими трудовими масами. Ці маси прагнуть радянської України, бо тільки в ній вони бачать запоруку своїх революційних здобутків. Тепер іде мобілізація всіх революційних сил України для закріплення радянського будівництва, для ліквідації всіх залишків старого режиму.

Але проти нас назріває грізна небезпека націоналістичної Польщі, Румунії, Чехії й Мадярщини, і на цей фронт ми мусимо звернути належну увагу. Тому ми мусимо виступати спільно з революційними силами Радянської Росії; вона заводить у себе радянську форму правління, вона й нам допоможе такі самі форми завести у нас, в Україні. Безперечно, в рядах наших братів росіян є багато русотяпського елементу, який шкодить революційній справі, який шкодить і нам; тому ми мусимо мати свою реальну силу й радо повітаємо в наших рядах усіх тих, хто хоче йти з нами й щиро помагати нам у розбудові радянської України.

Питання Галичини, Буковини й Карпатської України будуть позитивно полагоджені в Радянській Україні; вона не забула ні про один закуток української землі, про найменшого брата, всіх пригорне й об'єднає в українському радянському центрі.

Але наші делеґати цікавилися не так декляративною, як практичною сторінкою справи, тому вони поставили лівим такі конкретні питання:

1) Якщо осуджують Петлюру й політику його уряду, то як належало б потрактувати армію ген. Омеляновича-Павленка, яка діє в Україні під прапором УНР і яка могла б знадобитися в боротьбі проти Польщі?

2) Яке становище лівих щодо УГА й чим практично вони могли б помогти їй в реорганізації, піднесенні її бойового стану і в ужитті проти Польщі?

3) Чим і як вони могли б помогти УГА в реалізації всіх пунктів її договору з червоними з дня 1 січня 1920 р.?

4) Як бути їй (УГА) у ставленні до Затонського, Порайка й Михайлика, отієї "трійки", яка з доручення Москви діє серед галичан і відає їхніми справами, вимагаючи повного підпорядкування рішенням тієї "трійки"?

Ці питання викликали широку дискусію, різні відповіді приявних лівих; їх можна звести до таких пунктів:

До 1 питання (армія Омеляновича-Павленка): Все, що брало участь у боротьбі під проводом Петлюри, глибоко здеморалізоване націоналістичними кличами й отаманськими амбіціями. Практика показала, що навіть такі "радянські" формації, як загін отамана Волоха, не є позитивним елементом у радянському будівництві. Волох має на увазі особисті амбіції й кар'єру; йому чужі принципи соціялізму й радянського будівництва. Його загін має характер бандитсько-погромницький і тому мусить бути зліквідований. Волох спричинив боротьбістам і радянській владі чимало мороки, тому його доля рішена. Не можемо потішати себе ілюзіями, що армія Павленка з цього погляду являє собою щось краще. Це недобитки ґвардії Петлюри, це збір голоти й погромників. Вони мусять піддатися радянській владі, скласти зброю, вернутись до мирного життя й праці і цим заслужити собі ласку радянської влади. Отаманів треба половину порострілювати, решту до тюрми й таборів.

До 2 питання (УГА): Галицька армія має в собі багато надійного елементу, вона може бути важливим чинником у боротьбі проти Польщі. З погляду національного вона певна, з соціяльного — хитка. В її рядах багато чорносотенних старшин, які не забули "добрих" часів" Франца-Йосифа І й Австрії; є між ними прихильники Скоропадського, Денікіна й Петлюри. Між старшинами треба провести ґрунтовну чистку, викинути всіх австріяків і німців, а також і тих українців, які скомпромітували себе денікінщиною. Після такої чистки й реорганізації Галицьку Армію треба піддержати всіми силами, щоб вона привела себе до порядку й стала на висоті свого бойового завдання, щоб вона в процесі дальшої боротьби стала радянською ґвардією.

До 3 і 4 питання не зайняли ніякого становища; їх мали обмірковувати щойно після того, як вернуться з Москви делеґації боротьбістів; саме тепер там обговорюються питання про злиття боротьбістів з большевиками та про реорганізацію радянського уряду України.

На марґінесі всіх отих розмов з нашими діячами різних політичних угруповань у Києві М. Курах нотує в своїм щоденнику:

"Нічого певного, нічого конкретного, самі загальні фрази й декляративні заяви. Загальна атмосфера була тяжка, для нас несприятлива. Щоправда, і праві, і ліві співчували Галицькій Армії, але ніхто не міг вплинути на те, щоб прискорити вирішення наших справ і дати нашій армії конкретну допомогу. Лише большевики могли зробити це, але вони не поспішали говорити з нами. "Трійка" не викликала на розмови, ждала директив з Москви".

В очікуванні дальших офіційних розмов, члени делеґації УГА відвідували багато київських знайомих, інформувалися в них про настрої та ставлення до радянської влади. Добру роботу провадили Микола Угрин-Безгрішний та Володимир Бойко, що деякий час студіював у Київському університеті і мав широкі знайомства в студентських колах. Курах і Опока зв'язалися з кол. УСС-ом і СС-м Михайлом Козланюком, що по розформуванні СС-ів працював у Книгоспілці та в нашім військовім підпіллі разом з Дмитром Біликом, Семеном Ткачівським і Михайлом Білячем.

В розмовах із старими друзями наші делеґати находили чимало моральної підтримки й заохоти до праці, щоб за всяку ціну врятувати цілість УГА.

14. Розмова в ЦК боротьбістів.

Нарешті в Києві стало відомо, що з Москви повернулися делеґати боротьбістів і що вони підписали умову про злиття їх партії з КПбУ та зречення формування власних збройних частин. На 11 лютого 1920 р. було скликане засідання цих делеґатів з президією ЦК партії. Почалося воно ранком, а надвечір А. Приходько повідомив Кураха, що деякі члени ЦК хочуть бачитися з ним і говорити про УГА. Курах хотів узяти з собою інших членів делеґації, але під рукою були тільки Опока й Кондрацький. З ними він пішов на Прорізну до приміщення партії. Там вони застали Приходька, а цей познайомив їх з Миколою Скрипником,18 Елланом-Блакитним, Гриньком, Шумським; були й давніші Курахові знайомі — Михайло Полоз і Микола Любченко. Вони знали вже від Приходька про делеґацію УГА.

Розмову почав М. Скрипник інформацією про злиття боротьбістів з КПбУ. Вона зробила прикре вражіння на галичан, бо з неї виходило, що боротьбісти скапітулювали перед большевиками, отже відійшли від самостійницьких позицій УСРР, перейшли на позиції большевицького федералізму.

Михайло Курах, підполковник СС армії УНР, член Вінницького ревкому УГА. (фото з 1916 року).

На питання Кураха "А чи таке вийде на користь Україні?", була відповідь Скрипника: "Мусить вийти!" На ці слова Скрипника Блакитний посміхнувся й продеклямував: "сальйомся, разольйомся і зальйом (зіллємось, розіллємось і заллєм)".

По цьому галичани почали інформувати зібраних про наші справи. Опока розповів про події в Галичині по розпаді Австрії, про боротьбу з поляками організацію української влади, Диктатуру Петрушевича, перехід за Збруч, всі перипетії галичан аж до порозуміння з большевиками й договір з 1 січня 1920 р., про працю ревкому УГА у Вінниці. Курах доповнив інформацію Опоки згадкою про договір Петрушевича з Денікіном і незадоволення галицького стрілецтва з цього договору та спробу нав'язати контакт з большевиками, підкреслив усі труднощі, що їх УГА зустрічає в реалізації договору. Потім перейшов до місії УГА в Києві, розмови з Затонським, Порайком і Михайликом та просив приявних поцікавитися справою Галицької армії й помогти її делеґації договоритися з большевиками, щоб вони не робили труднощів у реорганізації УГА згідно з укладеним у січні договором. УГА може відіграти важливу ролю в боротьбі проти шляхетської Польщі.

Потім посипалися різні питання від боротьбістів до галичан. Один з них запитав, де є тепер Петрушевич, що являє собою його державний апарат, хто з його представників діє тепер в Україні; питав, де є О. Назарук і чому його досі не повісили самі галичани. Це саме треба було зробити з Панейком Василем і Витвицьким Степаном.

Полоз питав, куди дівся член київської організації ср-ів Є. Коновалець з його корпусом СС-ів, де Іван Лизанівський, Голубович, Севрюк, Шаповал, Григоріїв та інші діячи партії ср-ів, про яких нічого не чути.

Шумський: Який контакт мають галичани з Петлюрою та його урядом, хто з комісарів стоїть у зв'язках з УГА, чи Петлюра добив уже торгу з Поляками, чи продає Україну цілу, чи частинами? Чи УГА має зв'язки з ген. Омеляновичем-Павленком?

Любченко: Що являє собою Рада Республіки в Хмельнику, що роблять галицькі ліві радикали, що Макух?

Еллан-Блакитний: Чи правда, що Євшан загинув у повстанні на протиденікінському фронті?

Гринько: Що являє собою УГА, який її бойовий стан, скільки в ній: чужих старшин — німців і австрійців. Які пляни ревкому УГА щодо реорганізації армії, як наладнана в ній праця політична, які впливи ревкому ЧУГА, Галкомпартії?

З усіх тих питань, що ними боротьбісти засипали наших делеґатів, пробивіалося недвозначно таке саме наставлення членів ЦК партії боротьбістів до галичан і УГА, яке видно було в Затонського й тов-ів. Було очевидним, що вони і дивилися на нас очима большевиків. Особливо це виявилося в дискусії, що почалася по виясненнях галицької делеґації на запити боротьбістів.

М. Скрипник сказав про УГА й галичан таке:

Галичани відіграли в війні ганебну ролю. Вони, як колись у 1848 р., з вибухом війни. 1914 р. організували свій леґіон добровольців, який обороняв австрійського цісаря, а під час революції в Росії 1917 р. організували реакційну формацію СС-ів, що громила українські революційні сили. Своєю службою авантурникові Петлюрі вони припинили розвиток української і взагалі світової революції. Це ж вони громили професійні союзи, розстрілювали провідників робітництва в Києві. Коновальця і його начальника розвідки Чайковського будуть довго пам'ятати київські робітники. Не краща й УГА; її праця в Україні, перехід до денікінців залишиться вічною плямою в історії української визвольної боротьби. Тому й не диво, що з галичанами не хочуть говорити радянські провідники, що вони не довіряють їм. Бо вони при першій нагоді знов зрадять і перекинуться до ворога.

Не щадили докорів галичанам і Полоз, Шумський та Гринько. Це викликало задушливу атмосферу; наші делеґати думали хвилинами перервати цей страшний "суд" наших кревних братів, що нагадував суд большевиків над УГА. Але вони опанували себе, мовчали або спростовували закиди, щоб усе ж таки дійти з ними до порозуміння. Бо не було тоді в Києві нікого іншого, хто поміг би Українській Галицькій Армії, врятував би її для загальної української справи.

Лише один Кондрацький не міг опанувати себе. Він піднявся, взяв у руки шапку і, збираючись до відходу, промовив до боротьбістів:

"Мені казали, що ми маємо відбути нараду з українськими товаришами, радянцями і соціялістами, які спільно з нами мають радитись над нашою долею, над нашою армією. А тим часом нас тут критикують і судять за гріхи наших політиків, дарма що ми, військовики, за них не відповідаємо. У мене таке враження, ніби я попав на московський большевицький суд. Ми ж досі воювали проти всіх, хто йшов в Україну, щоб її поневолити. Що ви, українські революціонери, можете мати проти нас? Ми весь час боролися й гинули за ту саму Україну, за яку й ви боретеся.

Ми приходимо до вас і кажемо, що хочемо піддержати вас, з вами ж будувати нову Україну, тільки дайте нам якусь спасенну раду й помічну руку. А замість того ми чуємо тільки лайку й докори, які більше болять нам, як ворожі кулі. Тому я відходжу від вас, а про ваше відношення до нас розкажу там на фронті моїм товаришам, стрільцям і старшинам, що мене сюди прислали, щоб ми договорилися з вами і разом ішли на наших спільних ворогів".

По цій заяві Кондрацький звернувся до відходу, але Приходько заступив йому дорогу, просив сісти й заспокоїтися, щоб ця розмова все таки дійшла до позитивного кінця.

Виступ Кондрацького зробив враження на приявних боротьбістів. Тон їх розмови змінився, вони стали говорити конкретно й посутньо. Курах спростував закиди Скрипника на адресу наших армій. Організація УСС-ів, на думку Кураха, була ділом революційним, не контрреволюційним. УСС пішли перші проти московської твердині, щоб здобути Україні національну й соціяльну волю. Згадав, у яких умовах формувався в Австрії леґіон українських добровольців, скільки труднощів вони мусіли перемогти, щоб дістати врешті до рук зброю. Закид, що УСС боролися за австрійського цісаря, позбавлений всяких підстав, бож вони на самому початку заманіфестували свої політичні позиції тим, що відмовлялися присягати австрійському цісареві. В боротьбі проти московського імперіялізму вони зазнали величезних утрат, а після розвалу Австрії вони обернули свої кріси проти польського загарбника. Підкреслив революційний чин УГА, СС-ів та інших українських стягів; вони боролися проти гетьмана, Денікіна й усіх ворогів України, що намагалися зробити її своєю колонією.

Микола Опока, поручник армії УНР, член Вінницького ревкому УГА; розстріляний в ЧК. (фото з 1915 р.)

М. Опока підкреслив, що політичні позиції УГА були правильні, а неправильні були позиції тих, що йшли на Україну, щоб її поневолити. В цьому випадку не без гріха й російські демократи, соціялісти й комуністи.

В дальшій дискусії вияснено деякі питання й непорозуміння. Скрипник висвітлив справу реорганізації УГА так:

"Були часи, коли большевики шукали шляхів наближення до УГА, щоб її використати в боротьбі проти Польщі. Тоді на працю серед галичан перекинено поважне число добре вишколених аґентів-пропаґаторів. З переходом УГА за Збруч зацікавлення до неї зросло, бо вона мала скріпити армію УНР у боротьбі проти большевиків. Але праця аґентів не мала успіху, бо УГА виявилася національною твердинею, куди ніяк не могли протиснутися кличі большевицької пропаґанди. Тоді звернено було всю увагу на галицькі політичні організації й апарат Диктатури. В самій Диктатурі найдено сприятливий ґрунт з огляду на розходження між Петрушевичем і Петлюрою. Ці розходження треба було поширити й поглибити. Це й удалося по лінії різниць між галичанами та їх урядом і урядом Директорії — Петлюри. Денікінщина була наслідком тієї гризні, що й розвалила єдиний український національний фронт і теж спричинилася до розвалу УГА.

Вже під час успішного розгромлювання денікінського фронту й наступу червоних військ на цілому фронті командування червоної армії одержало нові інструкції в справі УГА. Червона армія мала захоплювати окремі частини УГА, обеззброювати їх, забирати все воєнне майно, обезголовлювати їх через винищування командного складу, а підстаршин і стрільців забирати в полон. Такий мав бути кінець УГА.

Ваш договір з 1 січня 1920 р. викликав був деяке замішання серед командирів червоних частин. Вони зверталися до вищого командування й політичного проводу з питанням, що їм робити з УГА, яка порвала з Начальною Командою і оголосила про свій перехід до червоних. Це, звичайно, припинило раптовий процес ліквідації УГА. Тепер ця справа дискутується в колах військового командування, в партійних колах і радянських урядових установах. Сьогодні ще невідомо, як буде вирішена ця справа, але можна бути певним, що большевики ніколи й нізащо не погодяться на те, щоб УГА існувала й далі як окрема військова одиниця, бо це не в інтересах партії й радянського уряду".

На запит Опоки, якого уряду — московського чи українського, Скрипник відповів: "Ясно, що центрального, або, як ви кажете, московського. Бо до часу закінчення війни з усіми ворогами — зовнішніми й унутрішніми — мусить бути єдине революційне керівництво так військове, як і політичне".

В цій розмові з членами ЦК боротьбістів наші делеґати ствердили таку картину:

1) Українські боротьбісти скапітулювали перед Москвою й будуть робити тільки те, що вона їм накаже. Так чинитимуть ті боротьбісти, що стали на позиції ортодоксального комунізму. Ті ж з-поміж них, які були проти розв'язання партії й злиття з большевиками, перейдуть до укапістів (лівого крила сд-ів, з Михайлом Ткаченком і Андрієм Річицьким у проводі). Праве крило зіллється з організацією ср-ів, що піддержує Петлюру, отже піде в підпільну роботу проти большевиків.

2) У зв'язку із злиттям боротьбістів з большевиками на місцях буде проведена реорганізація партійних осередків з метою створення єдиної партійної організації КПбУ. По реорганізації на місцях буде скликаний з'їзд партії, виберуть центральний партійний провід і зформують новий склад радянського уряду України. Теперішній уряд у Харкові — це звичайна московська експозитура, яка на власну руху нічого не може робити, отже й вирішувати справи УГА. Тому делеґатам її немає пощо до нього звертатись.

3) Справа УГА може бути вирішена тільки в порозумінні з "трійкою", бо вона діє з доручення центрального радянського уряду й червоного військового командування. Ось такий віз і перевіз став перед делеґатами галицької армії. Ліві діячі не могли допомогти їй, хоч у декого з них (Приходька, Полоза, Блакитного) видно було добру волю допомогти нам.

На домагання галичан були устійнені деякі пункти спільного діяння:

1) УГА конче треба рятувати для загальної справи. Для цього всі будуть порозуміватися між собою, інформуючи одні одних про все. Обидві сторони будуть у постійному зв'язку між собою. В Києві залишається як зв'язковий від галичан Микола Опока, у Вінниці буде зв'язковим від боротьбістів Кость Ковтунович.

2) Скрипник, Шумський і Полоз зобов'язуються інтервеніювати на користь УГА перед урядами України й Москви; вони переговорять також з Вол. Затонським та іншими членами реввійськради XII армії, яка оперує в Україні і в справах УГА має певно якісь доручення.

3) Скрипник зобов'язується використати всі свої зв'язки і впливи та особисто інтервеніюватиме в Леніна з метою корисного полагодження справ УГА та галицької справи взагалі.

15. Закулісні переговори Коханенка з Порайком.

Пізно вночі закінчилися розмови нашої делеґації з боротьбістами. Слабі, майже ніякі надії на позитивну полагоду справ УГА спричинили депресію серед галичан. З чим вони вернуться до Вінниці? Що скажуть ревкомові, що вислав їх по якусь можливу розв'язку долі Галицької Армії та збереження її для України?

Кондрацький зневірився зовсім і безнадійно махав руками, в його очах тремтіли сльози. Кілька днів неголений, одягнений у старий селянський кожух він робив вражіння пригніченого горем селянина. А недавно це був знаменитий вояк, командир кулеметної команди, потім став на чолі бриґади УГА й здобув з нею ряд перемог. Большевицькі крутійства пригнітили його зовсім. Курах і Опока співчували йому, але не находили для нього слів потіхи.

Чергового дня всі члени делеґації Вінницького ревкому й УГА зібралися в кімнаті Коханенка, щоб вислухати інформацію про розмову з боротьбістами. Вони мали також порадитися, як бути в цьому становищі. Коханенко обурився, що його не взяли на цю розмову, забувши про те, що не був у готелі, коли делеґатів запрошували на розмову. Але це мале непорозуміння скоро вияснилось.

А тим часом Коханенко поінформував делеґатів про те, що якраз тоді, коли відбувалася нарада з боротьбістами, він мав розмову з Порайком. Вони зустрілися при вході до готелю, і Порайко запросив його на чай. Під час розмови Порайко порушив питання злиття вінницької групи комуністів з групою Порайка. Спершу утворили б спільну управу на паритетних умовах. Ця управа мала б скликати партійний з'їзд і вибрати нову управу, яка організувала б політичну працю серед галицького вояцтва й розпочала б реорганізацію УГА. Вона мала б також приготувати працю на Західньо-Українських Землях. Питання створення єдиної комуністичної партії галицьких українців стоїть сьогодні на першому місці. Щойно по його полагодженні прийде черга до УГА.

Порайко дуже цікавився відносинами в Галицькій Армії, її бойовим станом, настроями стрілецтва й старшин. Він випитував також Коханенка про кожного члена делеґації, про їхнє минуле та про ставлення до радянської влади. Отакий розвідковий спосіб випитування большевиків про всіх, з ким вони мали діло, не міг зробити корисного вражіння на делеґатів. Все ж вони, вислухавши доповідь Коханенка, прийшли до переконання, що в галицький справі щось таки робиться. Бо пощо кликав би Порайко Коханенка, коли б справа УГА була безнадійна?

Коханеко, на щастя, не взяв на себе ніякого зобов'язання перед Порайком, виправдуючись тим, що він мусить порозумітися з своїми товаришами, спільно з ними все обміркувати. А він догадувався — не без підстав, — що в новій організації галицьких комуністів він не зайняв би провідного становища; його напевно зайняв би Порайко.

Над розмовами з членами ЦК боротьбістів велася широка дискусія між нашими делеґатами, їхні думки були доволі розбіжні. Кондрацький упевняв, що делеґати повинні вертатися до Вінниці, бо з большевиками будь-яке порозуміння неможливе. Треба роз'їхатися по всіх галицьких частинах, поінформувати стрілецтво, що большевики не думають зговорюватися з нами, що вони хочуть використати УГА для своїх цілей, а потім зробити з нею те, що буде їм вигідне. Дальше треба шукати контакту з армією ген. Омеляновича-Павленка, відійти в район Жмеринки-Проскурова-Могилева, там створити нове запілля й туди стягнути всіх тифозників і нездатних до бойової дії стрільців, а здорових організувати до дальшої боротьби з большевиками. Тому за всяку ціну треба сконтактуватися з армією УНР, стягнути її в район УГА й створити спільний фронт під командою ген. Омеляновича-Павленка. Кондрацькому притакували обидва бунчужні — Малишевський і Васьків.

Коханенко вважав, що треба неодмінно вдержати свою політичну організацію комуністів Прикарпаття, яку ми створили і вже розгорнули успішну працю в рядах УГА. Якщо ми зречемося політичного проводу в УГА, то втратимо свої впливи в ній, а в дальшій послідовності й саму армію. З цим становищем солідаризувалися інші члени галицької комуністичної партії, тобто Сидоряк-Ростока й Бойко. Він заявив, що переговори з Порайком треба й далі продовжувати і зливатися з його групою при умові, що наша організація запевнить собі важніші становища і впливи.

Микола Угрин-Безгрішний теж не вірив, щоб ми могли домовитися з большевиками, що вони підпишуть, згл. ратифікують підписаний уже договір, що був би корисний для УГА. — "Але ми приїхали в Київ як делеґація і як делеґація мусимо вертатись. Треба б ще раз послати двох членів на остаточну розмову з Затонським і Порайком у тих справах, в яких ми прибули сюди. Делеґати мусять стояти на становищі договору з 1 січня, що його підписали й представники большевиків. Тепер іде справа ратифікації та послідовного виконування всіх пунктів договору. Його має ратифікувати радянський уряд, а тому делеґації доведеться їхати до Москви, якщо ні Київ, ні Харків не полагодять цієї справи".

Курах і Опока теж стояли на тому становищі, що треба ще раз спробувати обміркувати справу з Затонським і Порайком, якщо ж від них нічого конкретного не доб'ємося, тоді шукати якогось іншого виходу.

Кінець-кінцем вирішено призначити Кураха, Опоку й Коханенка на зустріч з Затонським. Це рішення було послане Порайкові, і делеґати просили його влаштувати зустріч. Порайко відповів, що якраз перед цим Затонський телефонував, що між 2 і 3 годиною приїде до готелю і просить делеґатів на розмову. Засідання відбудеться в кімнаті в Порайка (він мешкав також в готелі Контіненталь). Делеґати порозумілися ще між собою, хто з них про що має говорити на нараді з Затонським.

16. Вирішна нарада з "трійкою".

Поки почалися наради, Затонський спитався делеґатів, як їм подобається Київ, чи вже відвідали всіх своїх знайомих, як гостили їх партійники, леґальні й нелеґальні підпільники; при останніх словах Затонський кинув оком на Кураха й Опоку, даючи тим зрозуміти, що він поінформований про їхні київські зустрічі.

Потім він запропонував намітити порядок нарад і вибрати президію. Рішено, що головувати буде Затонський, секретарювати Михайлик. Представник від галичан запропонував одне питання наради: ратифікацію договору з 1 січня 1920 р.; якщо виникнуть ще які проблеми, то їх можна порушити в пункті: поточні справи.

Порайко поставив свою пропозицію: 1) Загальні інформації про політичне й військове становище в Україні й серед галичан. 2) Політичні завдання галицьких комуністів. 3) Праця в рядах УГА. 4) Біжучі справи.

Курах заявив, що делеґати приїхали в Київ у єдиній справі, а саме — ратифікації договору з большевиками; для обговорення інших справ вони не мають мандату від ревкому УГА. Його піддержала більшість делеґатів. Особливо темпераментно говорив Угрин-Безгрішний. Коли Затонський побачив, що більшість стоїть за внесок Кураха, він сказав: "Ну ладно, приймаю ваш внесок, щоб не тратити дорогого часу на зайві дискусії".

Перший промовляв Опока. Він прочитав текст договору, укладеного 1 січня 1920 р., що його уряд радянської України досі не ратифікував. Через це не реалізовано ні одного його пункта, а через це терпить злигодні УГА. На місцях доходить до прикрих сутичок з червоноармійцями, бо вони поводяться супроти галичан не так, як повинні поводитися союзники.

На цю вступну доповідь Опоки Затонський відповів: "Цей договір, який зачитали, не є ніяким договором і він не має ніякого значення. Він складений вами і на ньому бракує підписів представників радянського уряду та командування червоної армії".

На завваження другого члена делеґації, що договір підписали Андрій Хвиля, Кость Ковтунович і Власов, як представники радянського уряду і трьох революційних угруповань України, Затонський відповів, що вони не мали ніяких повноважень на підписування такого договору, йому нічого не відомо, щоб центральний радянський уряд або командування червоної армії делеґували своїх представників для переговорів і підписання договору з галичанами та їх армією.19 Вони були в союзі з Денікіном і тому ставлення до них радянської влади таке саме, як і до денікінців.

"Ми з денікінцями не говоримо, а просто б'ємо; вас не б'ємо, бо просто нема кого бити. Вас б'ють тепер тиф і манівці вашого політичного бездоріжжя, безхарактерність ваших політичних провідників і командувачів. Щодо вас червоне командування дало наказ своїм частинам, щоб при зустрічі з галичанами запропонувати їм скласти зброю, а коли не захочуть, тоді силою примусити їх до цього, забрати в полон і все військове майно перебрати. Ви мали щастя, що у ваш район вступила таращанська бриґада, бо таращанці не хотіли виступати проти вас і забирати вашу зброю.

Тепер ваша справа рішається в Москві, а я можу впевнити вас, що ваша УГА вже ніколи як цілість не буде існувати. В короткому часі ваші частини опиняться в таборах інтернованих. Нова галицька армія постане з тих змобілізованих галичан, яких ми покличемо до себе, як тільки червона армія переступить Збруч.

Тому й немає потреби вести дискусію над договором, бо він для нас не існує. Ми його не підписували, а Хвиля, Ковтунович і Власов переступили свої повноваження, їм тепер заборонено встрявати в галицькі справи: ми їх взагалі відкличемо й ще поставимо перед судом".

Порайко твердив, що вищезгадані представники радянської влади були членами міжпартійного обласного комітету, мали доручення вести відповідну працю в межах Подільської области, але не мали ніякого доручення перегорювати з галичанами й укладати з ними договір.

Курах спростував твердження Порайка, кажучи, що Хвиля, Ковтунович і Власов діяли на терені Подільської области, де стояла УГА, репрезентували три революційні партії, а всі разом радянський уряд України; вони показали повноваження для переговорів.

Затонський заявив, що нема про що говорити, бо уряд ніколи не ратифікує договір. Над справами УГА взагалі немає потреби спинятися, бо їх обмірковують в Москві. Коли ж вони будуть вирішені, то реалізація постанов буде йти скоро. А тепер треба дискутувати над тим, як слід поставити питання політичної праці серед галичан.

З приводу останніх слів Затонського відбулася дуже гаряча дискусія. Опока заявив, що неґація договору з 1 січня викличе погане вражіння й неприхильність галичан до большевиків. А це матиме лихі наслідки у взаєминах між партнерами. З того вийде шкода для самих большевиків, бо галицька армія може дуже стати в пригоді у війні проти поляків.

Угрин сказав, що у випадку ліквідації УГА большевики зліквідують усі симпатії галицького населення до большевиків, коли вони підуть походом на захід.

Кондрацький: "Якщо большевики відкидають союз з УГА, то вони штовхають її в обійми УНР-івців і примушують іти на співпрацю з армією Павленка, разом з нею творити спільний фронт проти большевиків. Самі большевики штовхають галичан на розпачливу боротьбу проти них, а ця боротьба в умовах можливої війни з Польщею може бути загрозлива так для УГА, як і для большевиків".

Те саме твердив Курах. Він сказав, що було б великим нещастям для дальшого розвитку революційних дій і радянського будівництва, коли большевики це доцінять і злегковажать ролю Української Галицької Армії в процесі дальшої боротьби проти західнього аґресора. УГА має великі симпатії не тільки на Західньо-Українських землях, але й на Наддніпрянщині; тому ліквідація УГА буде однозначна з ліквідацією надій тутешнього населення на большевиків. УГА треба реорганізувати й зберегти для майбутньої розгри, як високовартісну бойову одиницю.

Врешті промовив третій член групи Затонського Михайлик. Він сказав, що його взагалі дивує ця дискусія. Він розуміє, що делеґатам лежить на серці справа УГА, але й большевики зацікавлені в тому, щоб це питання розв'язати позитивно. УГА повинна одержати поміч від командування червоної армії. Але ж галичани також мусять зрозуміти, що цю справу не можна полагодити ні в Києві, ні в Харкові, а в політичному й військовому центрі — Москві. Тепер воєнний час, вся влада мусить бути зосереджена в одному центрі. Ні Київ, ні Харків не рішають ніяких справ, а тим більше справ УГА. Покищо треба полагодити найважливішу справу, а саме — політичну, бо від неї залежить також і військова справа.

"Тут у Києві, — вів далі Михайлик, — треба зговоритися обом політичним групам. Галицькій армії не довіряє Москва, не довіряє Київ, ні Харків, не довіряємо, вибачте за щирість, і ми, поки ви ведете свою сепаратну політику. Ви теж не довіряєте нам, не хочете бути щирими з нами. Ми не віримо словам, ні гарним декляраціям, а віримо фактам. А вони свідчать проти вас. Залишмо військові справи, а краще полагодьмо спільні політичні питання. Коли ж вони будуть вияснені й узгіднені, тоді прийде пора на військові справи. Тому я пропоную перейти негайно до обговорювання питання об'єднання і створення єдиної організації галицьких комуністів".

Його пропозицію піддержали Затонський і Порайко. Опока поставив конкретне запитання: "Як у практиці мало б виглядати це об'єднання?"

Порайко вияснив: "Ваша комуністична партія зливається з нашою комуністичною партією большевиків Галичини, підпорядковується нашим директивам і ми вже тоді — єдина партія — беремо на себе відповідальність за долю УГА і за інші галицькі справи".

Коханенко порадив інший вихід: скликати у Вінниці з'їзд галицьких комуністів, нехай приїдуть до Вінниці члени групи Порайка, а там буде вже рішатися справа злиття обох груп, вибереться новий центральний комітет партії з осідком у Вінниці.

Проти цієї пропозиції виступили всі три з групи Затонського. Останній заявив, що партія не є військова організація і її плянів ніяк не можна в'язати з плянами Начальної Команди УГА. Вінниця не може бути центром; він повинен бути в Києві. Звідси легші зв'язки з Харковом, де перебуває уряд радянської України.

І знов почалася гаряча дискусія, що була б скінчилася зірванням переговорів, і делеґати мабуть того ж таки дня виїхали б до Вінниці. Але Затонський зорієнтувався, що дискусія ні до чого не доведе, і запропонував перерву до 7 години вечора, бо він, мовляв, зайнятий іншими справами й мусить відійти. Михайлик запропонував ще тільки вибрати комісію з трьох, що обміркувала б справу об'єднання й подала б увечері свою пропозицію. Пропозиція була прийнята. До комісії вибрано від галичан Коханенка, Ростоку й Кондрацького, від групи Порайка самого Порайка й Михайлика. На цьому засідання перервано.

В тому місці Курах нотує в записнику:

"Це було мені дуже на руку, бо саме в той час мене покликали до телефону. З Вінниці телефонували Гірняк і Роґульський; питалися, як стоять наші справи, чому ми не інформуємо їх про перебіг і вислід нарад у Києві. Я в загальному переказав те, що можна було переказати телефоном, описав труднощі, що їх ми маємо в справі реалізації нашого договору й зазначив, що мабуть сьогодні закінчимо наші розмови й ні з чим повернемося до Вінниці.

Іван Роґульський, полковник СС армії УНР, член Вінниць-кого ревкому УГА. Загинув як повстанець на Лівобережжі.
(фото з 1915 року)

Роґульський інформував про невідрадний стан УГА, про брак харчів, ліків для тифозників і збільшену смертність стрільців і старшин. Червоноармійці починають грабувати наші комори й обози; в Хмельнику червоні хотіли обеззброїти наші сторожеві застави, а скінчилося тим, що наші обеззброїли большевиків. Цей прикрий інцидент тепер долагоджується в Вінниці, але таких випадків буває щораз більше.

Гірняк повідомляв, що Начальна Команда відмовилася від дальшого відступу на південь, визнає наш ревком і для зв'язку присилає двох своїх представників до Вінниці. З політичного погляду наші справи розгортаються позитивно, але з господарського зле. Армія голодує, смертність від епідемії зростає; між стрілецтвом починає ширитися зневіра щодо можливости співпраці з большевиками. Це може мати фатальний вплив на дальший хід подій. Майте це на увазі й рятуйте становище! Ми тут нічого не можемо зробити, ні вам помогти".20

В тім часі, коли Курах говорив з Вінницею, Опока кинувся шукати Скрипника, щоб просити в нього поради й допомоги. Найшов тільки Приходька й Полоза. Вони повідомили Опоку, що Скрипника він, можливо, не побачить, бо він зайнятий, а вночі їде до Харкова. Обидва радили Опоці, щоб галичани, як потопельник бритви, хапалися всякої нагоди, приймали пропозиції Затонського, які б вони не були, й конче з ним домовились. Затонський — член Реввійськради XII армії, яка має вплив на вирішення справ УГА, дарма що ці вирішення матимуть тимчасовий характер; бож однаково остаточно рішатиме Москва. Якщо галичани зговоряться з Затонським, то це значитиме те саме, що зговорилися б з Москвою, бо він діє в порозумінні з нею.

Вісті з Вінниці й поради боротьбістів мали такий вплив на наших делеґатів, що вони зрезиґновано погодилися на всі пропозиції Михайлика. Увечері знов зійшлися з "трійкою", і Михайлик запропонував прийняти ось такий "Протокол". На засіданні комісії в справі об'єднання галицьких комуністичних груп в складі товаришів: Василя Порайка, Павла Михайлика, Євгена Коханенка, Івана Ростоки й Франца Кондрацького, обміркувавши питання конечної консолідації українських галицьких комуністичних груп, рішено:

1. Комуністична партія большевиків Галичини під головуванням тов-а Порайка й Українська комуністична партія Прикарпаття під головуванням тов-а Є. Коханенка зливаються в одну комуністичну організацію під фірмою: Українська комуністична партія большевиків Прикарпаття.

2. До кінця травня 1920 року має відбутися спільний з'їзд, що вибере новий Центральний Комітет УКПбП і намітить плян дальшої праці.

3. До часу з'їзду на місцях творяться спільні партійні комітети, що до їх складу входять на паритетних умовах предствники обох груп і зразу діють під фірмою УКПбП.

Київ, дня 12 лютого 1920 р. Підписали: Василь Порайко, Павло Михайлик, Євген Коханенко, Іван Ростока, Франц Кондрацький.

Затонський поставив питання: "Чи є які завваження до відчитаної постанови?"

Завважень не було ніяких. "Бо які завваження, — пише Курах у записнику, — можна було мати до справ, які нас не цікавили й для нас не мали значення? Ми не цікавилися справами комуністичної організації; до Києва ми приїхали в справах Галицької Армії, домагалися ратифікації нашого договору, а з нами не хотіли говорити про цей договір. Він був для большевиків невигідним і тому вони вважали його неважним".

"Якщо немає ніяких завважень, — сказав Затонський, — то прошу, щоби всі приявні підписали відчитаний протокол".

З членів галицької делеґації перші підписали В. Бойко, Малишевський і Васьків. Коли прийшла черга до Опоки, він заявив: "Цей протокол для мене не має значення, бо ми приїхали сюди як представники безпартійної організації — Вінницького Революційного Комітету УГА, а це є справа тих, що належать до одної із названих у протоколі політичних груп".

На це Затонський завважив: "Це не є партійний, а політичний документ. Ця політична організація буде вести всі справи УГА й саме тому ви повинні підписати його".

Після того протокол підписали всі інші члени делеґації; останнім підписав його й Затонський.

До слова став Курах: він переказав приявним усе те, що почув від Гірняка й Роґульського, а саме: про голод в Галицькій Армії, брак можливости лікувати хворих, про розгромлювання червоноармійцями складів і обозів УГА, про конфлікт у Хмельнику та підкреслив конечність забезпечити УГА всім потрібним.

"З чим ми вертаємось у Вінницю? — продовжував Курах, — що скажемо нашим стрільцям і ревкомові? Який звіт маємо їм скласти? Коли вже неможливо привезти ратифікацію нашого союзного договору з червоною армією, то нехай у протоколі буде вміщена заява про те, що новостворена політична організація і зокрема тов. Затонський ручаться, що справа УГА буде позитивно полагоджена, що незабаром прийде допомога в харчах і ліках".

І знов почалася дискусія, але мало хто брав уже слово. Курах запропонував вмістити відповідні пункти в протоколі; Затонський спершу трохи вагався, але по коротких виясненнях погодився, щоб їх поставити в протокол конференції. А були то такі пункти:

1. Тов. В. Затонський ручить, що до часу полагоди справи УГА в Москві не наступлять ніякі радикальні зміни, ані погіршення в стані УГА. Революційна Військова Рада XII Червоної Армії подбає про те, щоб у першу чергу забезпечити всім необхідним хорих стрільців і старшин, щоб не допускати до забирання військового майна, ні роззброювання частин УГА.

2. Тов. Затонський у порозумінні з Реввійсьрадою XII Армії і Центральним Комітетом новоствореної політичної організації, а саме Комуністичної Партії більшовиків Прикарпаття та в порозумінні з т-ми Порайком і Михайликом подбав про те, щоб у Москві Центральний Уряд і Верховне Командування Червоної Армії позитивно полагодили справу УГА, щоб вона стала вповні боєспосібною формацією, ґарантуючи її організаційну цілість і автономію.

3. УГА ні в якім разі не може бути вжита для бойових дій проти Армії ген. Омеляновича-Павленка, ні до ліквідації українських повстанчих загонів.

4. Вінницький Революційний Комітет УГА і Начальна Команда її будуть негайно повідомлені про остаточне вирішення справ УГА в Москві і вишлють у Київ, до булави XII Червоної Армії своїх представників та фахових старшин для намічення пляну праці в порозумінні з представниками Радянського Уряду й Командуванням Червоної Армії.

Цим і закінчилися наради делеґатів Вінницького ревкому й УГА. Затонський мав скоро звернутись до Москви з домаганням, щоб там прискорили вирішення справ УГА, а в перших днях березня він приїде до Вінниці, потім у район УГА, щоб на місцях ознайомитися з загальним становищем.

Протокол конференції підписали всі її учасники. Михайлик зобов'язався написати його на машинці в двох примірниках, один з них мав дати Курахові для Вінницького ревкому. Але він цього не зробив, і Курах звітував у Вінниці з свого записника та з чернетки протоколу.

17. Погляд киян на вислід нарад із Затонським.

Чергового дня делеґація Вінницького ревкому й УГА вернулась до Вінниці. Залишилися там Коханенко, щоб стати в театрі на працю, й Опока, нібито для студій, а насправді для зв'язку ревкому з боротьбістами.

Перед виїздом Курах мав ще раз побачення з Приходьком. Цей був без гумору, не захоплювався злиттям його партії з большевиками. Він був тієї думки, що боротьбісти від цього нічого не виграли, а навпаки втратили все, що мали.

Курах поінформував його про вислід наради з Затонським. Приходько сказав на те, що він нічого більше й не сподівався, добре, що хоч так закінчилася нарада й не розбилася зовсім. Він же повідомив Кураха, що Скрипник мав розмову з Затонським; цей дійсно звертається до Москви. Є неофіційні чутки, що большевики хочуть зберегти УГА, але реорганізують її на свій спосіб і дадуть їй свій головний штаб, призначать і свого командира. Можливо, що вже незабаром покличуть представників Вінницького ревкому й УГА до Києва на дальші розмови, але не виключене, що доведеться поїхати й до Москви. На закінчення Приходько впевнив Кураха, що буде помагати галичанам, де й скільки зможе, тому просив бути з ним у зв'язку.

Приходько, за словами Кураха, справляв тоді вражіння щирого демократа й українського патріота. Пізніше він перейшов зовсім до большевиків і виступав у ролі прокурора на процесі діячів СВУ. Просто вірити важко, щоб він так змінився. Але ж він мусів дати московським садистам докази своєї вірности. Це й було трагедією всіх тих наших лівих з років визвольного змагу України, що вони в партійному засліпленні клали фундаменти під московсько-імперіялістичну потугу в Україні.

Окрім Приходька, Курах мав ще розмову з Річицьким і Авдієнком, Ол. Грушевським, Черняхівськими, Іваном Лизанівським і нашими підпільниками, що були вислані від СС-ів до Києва (Козланюк і ін.).

Річицький і Авдієнко вважали, що галицькі делеґати досить вправно й дипломатично вийшли з розмов із Затонським і Ко. Їх успіх у тому, що вони говорили з Скрипником і заручилися його словом, він буде інтервеніювати в галицькій справі в Москві й піддержуватиме справу УГА перед Леніном, щоб рятувати її від повної ліквідації. Слово Скрипника багато важить у Москві. Також і Полоз заопікується галичанами. На його слово можна покладатися, а до його голосу також прислухаються в Москві. Приходько — чесна, але м'яка хитра людина. Він не має тепер значення, бо був проти злиття з большевиками. На Шумського й Гринька надіятися нічого, бо вони не надають великої ваги справі УГА, як і справі Галичини взагалі. Любченки — кар'єровичі, а Блакитний — поет.

Єдині, хто може зробити щось конкретного для УГА, — це Затонський і Скрипник. Останній тепер з доручення Москви мобілізує українські комуністичні сили, щоб утягти їх в річище КПбУ. Це він заініціював злиття боротьбістів з большевиками, що йому й удалося. Тепер він заходжується коло злиття укапістів з КПбУ, але це йому не вдасться.

КПбУ не є українською партією, в ній повно русотяпського елементу; всі вони змагають до диктатури над українськими комуністами й Україною. Вони не допускають до того, щоб у президії Комінтерну в Москві був представник України.

Укапісти в деяких справах співпрацюють з большевиками, але на повне злиття не підуть, поки не приймуть програми УКП в національній політиці в Україні. УКП збереже свою організаційну окремішність, у взаєминах з большевиками буде додержуватись засад доброзичливої співпраці й конструктивної критики. Проти русотяпства укапісти будуть боротись, хоч би це коштувало їм великих неприємностей, переслідувань і загнало в підпілля.

Тоді ж, 1920 року, укапісти ставилися прихильно до галичан, до їхньої армії й обіцяли помагати їм. Вони передали Курахом листа до їхнього представника в Вінниці Ю. Войціховського. Тоді й були надії, що УКП виросте в поважну силу, бо незадоволені злиттям боротьбісти переходили до них. Тим то й галичанам був деякий сенс держати з ними зв'язок.

Також проф. Ол. Грушевський і Черняхівський позитивно оцінювали той факт, що галичани приєднали для своїх плянів Скрипника, бо вважали, що цей "комівояжер московської політики в Україні", як вони казали, має свою вагу в Москві й може пригодитися галичанам. Затонський, на їх думку, це неофіційний губернатор України, ставленик Москви. Це й добре, що галичани зговорилися з ним, від цього вони виграють, матимуть деяку піддержку, а там час покаже, що далі робити. Про Порайка й Михайлика наші патріоти сказали, що вони є помічники Затонського й урядовці для полагоджування галицьких справ.

Наші підпільники21 також були вдоволені з того, що нарада делеґатів УГА не розбилася, бо в іншому випадку це означало б кінець цієї армії. А тепер можна виграти на часі; неодмінно треба зберегти цілість УГА, реорганізувати її та підготовляти для майбутніх завдань. Від підпільного центру підуть посланці до Павленка й Тютюнника, щоб вони з своїми частинами підсувалися в район УГА й підготовляли здійснення умови про об'єднання УГА з військами УНР з грудня 1919 р. Курах умовився ще з ними про зв'язки УГА з нашим київським підпільним центром, щоб затіснити співпрацю та підготовлятися до майбутніх подій. Для того й залишено в Києві Опоку, а кур'єром для зв'язків мав бути Козланюк, що разом з делеґатами виїхав до Вінниці.

Врешті Курах мав ще зустріч з І. Лизанівським; її влаштував Опока в помешканні Оксани Калиниченко на Львівській вулиці. Лизанівський був ср-ом. Він брав до уваги тодішню загальну ситуацію й силою обставин орієнтувався на радянську владу, зважав на можливості співпраці з большевиками, щоб виграти на часі, поки виясниться наша загальна ситуація. Його думки про галичан і УГА недалеко відбігали від думок боротьбістів, але він виявляв їх щиріше, ніж ті останні. Він був тієї думки, що виїзд Петрушевича та його міністрів не завдав ніякої шкоди галичанам, ні нашій справі; навпаки — від того вона скористала. З УГА треба позбутися реакційних елементів, насамперед чужих старшин, а потім Тарнавського, Микитки й подібних, щоб УГА йшла з духом часу.

На його думку, добре сталося, що делеґати УГА не розсварилися з Затонським і Ко. та з нашими лівими партіями, бо тим УГА виграє час, а всіх згаданих втягує в свою справу; вона має право вимагати ратифікації договору з січня 1920 р., принагідно вкласти новий, прийнятний для обох сторін.

Армію УНР треба втягти в мережу дій УГА, в її рядах теж провести реорганізацію. Генерала Павленка треба позбутися, бо це непотріб і нездара. Тютюнника залишити за всяку ціну; він молодий, енерґійний, добрий організатор, бойовик і партизан, добрий революційний тактик. Він може очолити й провід армії УНР. Цю армію слід би було з'єднати з УГА, щоб вони рівночасно реорганізувалися й зближалися одна до другої. З обох армій можна створити кулак проти внутрішніх і зовнішніх ворогів України.

Доба Петлюри — так думав Лизанівський — скінчилася і в жадній формі не повториться. Якщо Петлюрі пощастить укласти договір з поляками, то це буде нещастям України й перекреслить самого Петлюру в очах українців. Мазепа й його міністри — то нездари, що розгубилися в цій ситуації, що її сами створили.

З галицьких політичних організацій, треба б залишити хіба єдиних лівих радикалів, бо це єдина політична сила, що стоїть найближче до народніх мас, знає їх потреби й прагнення. Ця організація буде природним союзником ср-ів, а з часом обидві партії зіллються в одну.

Лизанівський прибув до Києва нелеґально, з наміром леґалізуватись, організувати ср-ів і творити одну політичну силу. Тому він хоче скликати конференцію партії та обговорити зміну програми й тактики. Треба прийняти радянський принцип і змагатися за організування української радянської республіки. Поза радянською формою державного устрою комунізм треба відкинути, бо він не притягає до себе народніх мас України. Проти КПбУ треба повести нещадну боротьбу, бо це партія русотяпів і окупантів.

Отакі думки розгортав Лизанівський перед Курахом. З його пляну леґалізації себе й своєї групи не вийшло нічого. Під час окупації Києва поляками його заарештували на донос петлюрівців, але старанням Кураха вдалося звільнити його. В цій справі дуже багато допомогли Безручко, Змієнко, Сушко. Також Опока попав був у польську тюрму і його виручив Курах з допомогою уповноваженого Петлюри Романченка.

18. Несподіваний маневр Затонського.

Саме тоді, коли Курах мав розмови з київськими громадянами, інформував їх про вислід нарад із Затонським та орієнтувався в їх поглядах на сучасне становище в Україні, перед самим від'їздом галичан з Києва Затонський несподівано покликав до себе Кондрацького (бо нікого іншого не було поблизу) і подав йому до відома, що Москва погоджується на реорганізацію УГА на таких умовах:

1. Начальна Команда УГА має переорганізуватися, штаб і командувача призначає Москва;

2. Галицькі корпуси перетворюються в бриґади (бриґади в полки і т. д); вони будуть приділені як допоміжні формації до окремих дивізій червоної армії;

3. Політичну працю в реорганізованих формаціях ЧУГА бере на себе новостворена Українська Комуністична Партія большевиків Прикарпаття.

Згідно з цим була складена на письмі угода, яку зараз таки підписали Кондрацький і покликані принагідно Малишевський і Васьків. Пізніше її підписали ще Коханенко й Ростока.

Курах нотує в своїм записнику, що ця вістка дуже здивувала його й приголомшила. Але мене це не здивувало; Затонський був послідовним. Його посилання на Москву було містифікацією, придуманою з метою зломити опір галичан проти КПбУ. Він же ж у Калинівці 1 січня сказав мені, що буде з нашою армією (розподіл її на червоні дивізії) і тепер повторив те саме, нібито як постанову Москви. Через своїх аґентів, що від самого початку крутилися між нами у Вінниці й інших місцях розташування УГА, він зорієнтувався, що галичани схиляються до боротьбістів і настроєні проти КПбУ. Тому він і заграв цілу комедію з Москвою в Києві; а зломивши опір галичан і примусивши їх приєднатись до Порайка під фірмою Укр. Ком. Партії большевиків Прикарпаття, він тільки про око вичекав кілька годин, щоб послатися на Москву й піднести галичанам давно приготовлений плян реорганізації.

Можливо також, що на Затонського вплинув Скрипник, який перед від'їздом до Харкова говорив з ним про УГА.

А Курах, не знаючи, може, цього деталю і почувши про конференцію Кондрацького з Затонським, зробив йому пекельну авантуру, що не покликав на неї його, Опоку, Угррина-Безгрішного й Бойка. Кондрацький виправдувався тим, що, поперше, він сам був заскочений і нікого не було під рукою; подруге, на конференції підписано тільки деклярацію, яка покищо не має обов'язкової сили. Її має підписати ще ревком УГА у Вінниці і щойно тоді вона буде ратифікована та набере обов'язкової сили. На її підставі буде укладений договір і устійниться плян реорганізації УГА та співпраці її з червоною армією. Якраз у цій справі Затонський має незабаром прибути до Вінниці з Порайком, щоб на спільному засіданні з ревкомом устійнити всі справи.

"Я був встеклий на Кондрацького, — пише Курах у своїм записнику, — за конспіративність перед нами, але скоро потім прийшла хвилина холодної застанови. Я вважав і далі, що Кондрацький учинив недобре; одначе, чи можна було його й товаришів обвинувачувати за це? Може погрозами примусили їх підписати цей документ, а може підступно переконали їх, що це єдиний рятунок для УГА? В цім випадку виявилася у всій наготі московська підступність, що діє всюди, де большевики не можуть добитися свого відкритим шляхом".

19. Реакція вінничан на київські події.

По поверненні делеґатів УГА з Києва в помешканні д-ра Давида (що видужував з тифу) відбулася довірочна нарада. У ній узяли участь: Н. Гірняк, д-р Омелян Паліїв, д-р М. Козоріс, д-р І. Макух, полк. І. Роґульський, Микола Балицький, Ф. Палащук, чотар Гачкевич і Мих. Балицький.

Курах склав точний звіт з подорожі та всіх розмов у Києві. Приявні пересиділи до пізньої ночі, обговроювали всі справи й шукали якогось виходу з тієї прикрої ситуації, в якій опинилася УГА й наша справа. Остаточно всі погодилися на тому, що треба: а) держати контакт з нашими лівими (боротьбістами й лівими сд.), б) затягати розмови з большевиками, щоб виграти на часі, а покищо в) закріплювати наші зв'язки з повстанцями, г) добиватися контакту з прем'єром І. Мазепою та командувачем армії УНР ген. М. Омеляновичем-Павленком, щоб реалізувати договір про злуку обох армій (УНР і УГА) з грудня 1919 р. Всі наші збройні сили треба зосереджувати в районі розташування УГА, щоб підготовити утворення єдиного реґулярного фронту і з весною почати загальний наступ проти большевиків. До того часу мусить якось вияснитися становище Петлюри й Петрушевича, може вони врешті знайдуть якесь зрозуміння нашого становища на Заході й доб'ються від нього допомоги в дальшій боротьбі проти большевиків.

Такі були тоді наші задуми й пляни. Але жорстока дійсність ішла своїм шляхом і несла для нас ряд нових болючих розчарувань і несподіванок...

Після тієї наради чергового дня відбулося пленарне засідання ревкому УГА. на яке запросили також представників галицьких комуністів, лівих радикалів, боротьбістів, большевиків, укапістів, борьбістів і деяких діяльних старшин. Приявні були: Н. Гірняк, І. Роґульський, В. Чайковський, М. Козоріс, пор. Марків, чот. Гачкевич, О. Паліїв, А. Музичка, Ф. Замора, а з членів делеґації: М. Курах, М. Угрин-Безгрішний, В. Бойко, І. Сидоряк-Ростока, Ф. Кондрацький, Васьків і Малишевський. Від боротьбістів — Кость Ковтунович, від КПбУ Андрій Хвиля з дружиною Женею, від борьбістів Власов, від лівих сд-ів Юрій Войціховський; від галицьких комуністів Михайло Балицький, М. Ґіжовська, від радикалів Макух, Палащук, Онищук і Микола Балицький. Окрім того, були ще наші старшини СС-ів: Бісик, Домарацький, Маренін, Борис, Індишевський Степан, Козланюк Мих. Головував Н. Гірняк, секретарювали: Гачкевич і Козоріс.

Відкриваючи засідання, голова привітав приявних, потім звітував про дотеперішню працю Вінницького ревкому та про його намагання зберегти одність організації УГА, підкреслюючи її значення в дальшій боротьбі проти польських загарбників. Про відносини в Україні говорив загально, про те, що можна було згадати у зв'язку .з станом нашої справи взагалі. Треба було добре вважати на слова, бо на засіданні були приявні, окрім наших випробуваних людей (старшин і гром. діячів), також різні люди, які, може, тільки вдавали наших приятелів, а насправді чигали на кожне необережне слово, щоб донести про все тим, кому служили.

Потім М. Курах звітував про подорож до Києва, про розмови делеґатів з большевиками (Затонським, Порайком, Михайликом, Скрипником і ін.), не згадуючи, звичайно, нічого про його й Опоки розмови з українськими діячами й провідниками, які мали довірочний характер. Звіт М. Кураха доповнювали інші члени делеґації, а саме: М. Угрин-Безгрішний, Бойко, Кондрацький і Сидоряк-Ростока.

Після запитів почалася дискусія. Започаткував її Гачкевич. Він доказував, що большевики обдурили нас, не додержали жодного пункта договору з 1 січня. Особливо накинувся він на Хвилю, назвав його самозванцем і гохштаплером, бо він провадив з нами переговори, не мавши на це мандату, ще й багато обіцяв. Гачкевич твердив, що договір з большевиками нічим не різниться від ганебного договору з денікінцями, а тому й кінець його буде такий самий. І денікінці, і большевики одної матері діти, діти Москви, яка за весь час свого існування не додержала ні одного договору, який підписувала й на який присягала. Ми, підписавши договір, готові додержати його, але його потоптали самі большевики, тому й нас він нічим не зобов'язує. Треба шукати іншого виходу й над тим ми мусимо тепер подумати.

Хвиля негайно взяв слово. Він гостро атакував Гачкевича за його "вузький галицький шовінізм".

"Такі, як Гачкевич, — казав Хвиля, — своїм нерозумом довели УГА до загибелі, занапастили й саму Галичину. А вона може звільнитися тільки при помочі большевиків і їхньої червоної армії". Самозванцем він (Хвиля) не є, бо для розмов з галичанами мав мандат ЦК КПбУ, що й зараз може доказати. Він добув з портфеля мандат і відчитав його та показував приявним так, щоб кожний міг побачити цей документ.

Щоб послабити неприємне вражіння, викликане виступом Гачкевича й Хвилі, слово взяв Ковтунович. Він говорив у примирливому тоні й намагався звести дискусію в ділову площину.

"Ситуація вимагає серйозної застанови, — казав Ковтунович, — нам треба найти вихід з того незвичайно важкого стану, в якому опинилася УГА й уся галицька політика. В Наддніпрянській Україні ситуація вияснюється; вже тепер видно, що Україна буде радянською республікою, буде державою "без холопа і без пана", а рішальний голос матиме трудова кляса. Центральна Рада свою ролю вже відіграла й відійшла в історію, гетьманщина ганебно провалилася; так само провалилася й денікінщина, а петлюрівщина доживає свої останні дні. Вороття до старого не буде, треба братися за нове, треба дружнім зусиллям закріплювати радянську владу в Україні. А Україна дасть свою помічну руку галичанам і всім землякам на Західньо-Українських Землях, щоб визволити їх з ворожого ярма й приєднати до матірнього пня. В цьому змаганні ми можемо розраховувати на поміч братньої Росії та її червоної армії; це ж єдина реальна сила в цю пору, вона може дати допомогу УГА й самій Галичині та іншим частинам Західньої України.

В цім напрямі зробив уже перші заходи ревком УГА, і його ініціятиву треба піддержати. Правда, є і будуть ще деякі непорозуміння між нами самими, між большевиками й галичанами, є й деякі тіні взаємного недовір'я, підозри, але при добрій волі все це минеться й виясниться, а замість того прийде доба щирої дружньої співпраці.

Не надійтеся на Петрушевича, ні на Петлюру, бо це політичні банкрути і в Україну вони вже не вернуться. Не надійтеся на Омеляновича-Павленка і його армію, бо дні її вже почислені. Надійтеся на себе самих, на свою УГА, бережіть її від повного розвалу, бо вона мусить бути вашим аванґардом у боротьбі з Польщею. А в цій боротьбі ви не будете самі, бо з вами буде Радянська Україна і Радянська Росія".

Ні Хвиля, ні Ковтунович не сказали нічого конкретного про справу УГА й та допомогу для неї. Вони обмежилилися на звичайній у большевиків аґітації.

Після них слово взяв референт військових справ при ревкомі І. Роґульський. Оперуючи конкретними цифровими даними, він доводив, що УГА, як бойова одиниця, тепер фактично не існує.

Осип Станімір, сотник УГА, нар. 21 квітня 1890. Ком. 3-ої бриґади ЧУГА.

"У нас зареєстровано 16.785 старшин, підстаршин і вояків, хворих на тиф, що лежать по лікарнях, принагідних притулках та приватних квартирах. Але окрім цих, офіційно зареєстрованих, є ще багато хворих по таких закутках, до яких ми не можемо дістатись.

Є в нашій евіденції 21.412 таких, що видужують з тифу, але між ними багато випадків захорування на поворотний тиф, запалення легенів та інші післятифозні ускладнення, що виникають у наслідок невідповідного живлення, важких мешканевих умов, браку одягу, взуття, навіть білля. Тому не буде перебільшення, як я скажу, що наші тифозники та ті, що видужують, становлять армію 38.197 старшин, підстаршин і стрільців, якими командує хвороба. Ця армія постійно зменшується, з її рядів постійно вибувають наші бойові друзі, а команду над ними перебирає Смерть. Маємо ще 18.243 старшин, підстаршин і стрільців здорових, але одні з них зайняті службово по різних булавах, командах і етапних установах, а добра половина їх — це обслуга обозів, шпиталів, маґазинів та інших об'єктів державного й стратегічного значення. У нас у цій хвилині немає ніякої бойової сили, бо ми хворі, голодні, обдерті, у нас немає медикаментів, бракує зброї, муніції; наші обози неспроможні до руху, бо вози вимагають ґрунтовного ремонту, коні виснажені, заражені пархами, грудою. Ще гірший стан наших кіннотних і гарматних частин. Гарматний парк теж вимагає капітального ремонту й доповнення, нам бракує гарматних набоїв, а коні нездатні до раптових бойових рухів, бойової акції. В цілому ми є армія хворих, і, якщо не прийде негайна конкретна допомога, нас знищать наші язви. Хто не вмре, той буде рятуватися втечею від нас, щоб уникнути неминучої загибелі. Тому й нічого дивного, що останнім часом стали множитися в нас випадки дезерції. Щораз більше бойовиків покидають нас і цілими групами пробиваються додому, зневірені й знеохочені до всього. Інші приєднуються до різних повстанчих загонів або тягнуться за армією Павленка. Є також такі, що позалишалися на хуторах та по сільських закутках, зв'язалися з селянськими родинами, поженилися й уникають контакту з нами.

Такий наш фактичний стан. А моральний бік справи також важкий. Є ще по вищих командах люди, що надіються на Денікіна чи на Петрушевича або думають про те, щоб перекинутись на румунський бік.

Ми в такі фантазії не віримо, але що дав нам союз з большевиками? Коли б вони, замість дотеперішніх балачок, дали нам конкретну поміч, то й моральний стан УГА був би кращий, і ми за короткий час зреорганізували б її, поставили б на ноги яких 50.000 доброго війська до бойової акції проти Польщі, що загарбала вже наші Західні Землі, а тепер не криється з аґресивними плянами й супроти Наддніпрянської України.

Закінчу своє слово ствердженням: якщо не буде негайної допомоги, то ми пропадемо, пропаде наша УГА і наша загальна справа".

Доповідь Роґульського доповнив інтендантський референт Віницького ревкому сотн. Марків.

"З погляду забезпечення наших частин, — сказав Марків, — стан значно погіршився з приходом большевицьких частин у наш район. Деякі частини червоної армії відразу розграбували наші склади, маґазини й обози, не пощадили й лікарень, хоч наші запаси були дуже скромні. Тепер і це нам пограбоване, а допливу немає ніякого, бо на купівлю немає валюти, немає інших товарів на обмін, від большевиків не дістаємо нічого.

Під нашою охороною були деякі цукроварні, ґуральні, гарбарні, млини тощо. Ми мали від них за охорону приділи, що їх могли вимінювати на запаси, потрібні для армії. У нас були зв'язки з місцевими купцями, які сприяли нам і помагали. Тепер большевики наложили на все це свою руку, а без їх "ордера" ми не можемо нічого добути. До нашого розпорядження були ліси Ґрохольського в П'ятничанах біля Вінниці, звідки ми брали паливо для наших лікарень і на потреби армії. Дещо з палива ми кидали на місцевий ринок, на обмін за потрібні нам продукти, особливо для хворих та тих, що видужують. Тепер і це урвалось, бо без большевицького "ордеру" ми не можемо вивезти ні одного воза дерева.

В наших лічницях бракує палива, хворі мерзнуть, простуджуються й дістають запалення легенів та інші потифозні ускладнення, що здебільшого кінчаються смертю. Відсоток смертности в останніх часах знов збільшився.

Щоб рятувати наших людей і зробити з них військо, треба негайної помочі. Це дуже пильна справа; кожна хвилина проволоки збільшує наші жертви в людях".

Вражіння від доповідей двох наших референтів було велике. Взяли собі до серця нашу справу і Хвиля, і Ковтунович, Войціховський і Власов. Всі обіцяли вжити негайних заходів, щоб поправити трагічний стан УГА.

Приявні схвалили дотеперішню політику Вінницького ревкому та його діючого голови, схвалили становище делеґатів і їхні розмови з большевиками в Києві, а д-р Макух сказав: "Робіть так, щоб було добре, ми маємо повне довір'я до вас".

На цьому закінчилося засідання. Ревком продовжував свою важку працю та очікував на прибуття Затонського з його штабом, заповіджене в Києві. Але ще до приїзду Затонського появилися перші "стежі" його, що мали приготувати ґрунт для виступів Затонського і його трабантів. Спершу приїхали — Дідуник, Кай, Сірко; їх називали "хлопцями до послуг" нових верховодів УГА. За ними приїхав молодший Порайко (здається, Іван), а врешті повноважний Василя Порайка — Іван Матвійків, родом із Залозеччини, недалеко від Зборова. Він був гімназіяльним абітурієнтом і втік до Московії перед призовом до австрійської армії; нам говорив, що скінчив тернопільську гімназію, а в Києві був студентом комерційного інституту (вищої комерційної школи). Був мужем довір'я В. Порайка; у Вінниці він заходився коло реорганізації галицьких комуністів. Скликано загальні збори організації Є. Коханенка й групи Порайка (тобто Матвійкова, молодшого Порайка, Дідуника, Кая й Сірка). На цих "загальних зборах" здійснене злиття обох груп, згідно з київською умовою, обрано нову управу, на чолі з Матвійковим; членами управи стали: Мих. Балицький, Вол. Бойко, Іван Сидоряк-Ростока, Дідуник і молодший Порайко. Офіційну назву тієї організації прийнято: Українська Комуністична Партія большевиків Галичини. Вона мала діяти у Вінниці й районі УГА, очевидно на підставі директив Василя Порайка, що мав очолювати галицьку секцію в ЦК КПбУ. Дотеперішній голова організації галицьких комуністів Є. Коханенко виїхав до Києва і перейшов на працю як актор театру ім. Ів. Франка.

Новий голова вінницької групи Матвійків не влаштовував ніяких прилюдних виступів, бо не було й часу на це; події розгорталися бистрим темпом.

9 березня 1920 р. врешті приїхав до Вінниці Затонський з Порайком і Михайликом і зразу скликали засідання партійної управи; на це засідання закликано також управу нашого ревкому. Отже приявними були, окрім трьох київських "асів": від партії — Матвійків, Мих. Балицький, Ростока-Сидоряк, В. Бойко, Дідуник і молодший Порайко. Від ревкому — Гірняк, Курах, Роґульський і Кондрацький.

На цьому засіданні нас повідомили, що згідно з рішенням Центральних Комітетів РКП і КПбУ Галицька Армія буде реорганізована так, що з корпусів будуть зформовані 3 бриґади, які будуть введені до складу большевицьких дивізій. Там вони перейдуть відповідний політичний вишкіл. А щойно пізніше, в час наступу на Польщу (згл. Галичину) наші бриґади з'єднаються в одну оперативну одиницю як Червона Українська Галицька Армія. Реорганізацію буде проводити польовий штаб на чолі з В. Порайком. Всі члени управи ревкому однозгідно обстоювали організаційну цілість УГА і тому стали проти того, щоб з галицьких корпусів творено бриґади й розподілювано їх по червоних дивізіях. Вони переконували Затонського, що наказана большевиками реорганізація УГА й розбиття її організації викличе огірчення й деморалізацію серед загалу галицького стрілецтва, і ревком не бере на себе відповідальности за наслідки. Але Затонський був глухий на ці арґументи; він сказав коротко: "Ця справа вирішена в Москві, і ніяких змін не може бути".

Для форми Затонський поставив ще цю справу на голосування; наслідки були такі: "за" голосували В. Порайко, П. Михайлик, М. Балицький, І. Ростока, Дідуник і молодший Порайко; "проти" голосували: Н. Гірняк, І. Роґульський, і М. Курах. Утримались від голосування Ф. Кондрацький і В. Бойко.

Так відбулися похорони УГА й народження ЧУГА 9-го березня 1920 р. Потім Затонський подав до відома, що польовий штаб матиме осідок у Балті і в цьому районі відбудеться реорганізація ЧУГА. Вінницький ревком зліквідується, бо він уже не потрібний. Його військові члени повернуться до своїх формацій, Н. Гірняк одержить нове призначення, а Курах і Роґульський переїдуть до Балти в розпорядження польового штабу.

За реорганізаційними плянами з 2 галицького корпусу мала постати бриґада червоних УСС-ів, що мала ввійти до складу 44 червоної дивізії (до котрої належали бриґади: таращанська, богунська й 132 пластова). Політком 44 дивізії М. Кручинський запропонував мені перейти на працю до його політвідділу для ведення аґенд бриґади ЧУСС-ів. Я охоче прийняв пропозицію Кручинського, бо 1) хотів за всяку ціну відв'язатися від Затонського й Порайка, 2) Кручинського я знав уже з попередньої праці, в якій ми якось діходили до згоди між собою. Він — фанатичний комуніст — ніколи не виявлявся таким шовіністом, як інші москалі, до галичан ставився із зрозумінням.

Мені полегшало на душі, коли з мене спав тягар відповідальности за справи УГА, на які ми від появи Затонського на нашому обрії не мали ніякого впливу, а які нам дуже утруднювала нерішучість наших товаришів з Колеґії старшин та політичного відділу при НК і нічим не виправдана проволока в рішучих заходах Нач. Ком. від половини січня до лютого 1920 р.

20. Відносини на півдні в Нач. Кмді УГА.

Змалюванню відносин в НК УГА й у наших частинах на півдні, в районі Балти Шухевич присвячує цілий 4 том своїх "Споминів". Він докладно спиняється на зображуванні настроїв і думок старшин і Нач. Кмди, на розходженнях між ними в справі дальшої долі УГА, а зокрема на намаганні командувачів генералів послідовно стояти при добровольчій армії білого генерала Денікіна, а потім добиватися дозволу румунського уряду перейти з рештками формацій УГА за Дністер, на румунську територію. Шухевич описує всі фази переговорів делеґатів НК з командуванням румунської прикордонної сторожі, підкреслюючи ілюзійність надій генералів Микитки й Ціріца на дозвіл від румунів для УГА, перейти на їх землю.

Але відповідальність за події на півдні він складає виключно на згаданих генералів, згл. на одного Ціріца, бо Микитка, за його словами, був під абсолютним впливом першого. Він каже, що праця Ціріца для нашої армії була "більше, ніж шкідлива". .Ні одним словом автор "Споминів" не згадує про шкідливість наслідків пасивної постави Колеґії старшин при НК, а потім політичного відділу, організованого за згодою обох генералів. Вони не були політиками, а тільки вояками; тому й погодилися на створення політичного тіла при НК, складеного з політично зорієнтованих людей. Консеквентно ця Колеґія мала нести відповідальність за політичні дії НК.

На словах ця колеґія визнавала правильність позиції Вінницького ревкому УГА та потребу співпраці з ним у перших тижнях союзу УГА з большевиками, але в дусі всі її члени чекали на вислід переговорів з румунами й мріяли про перехід за Дністер. Сам Шухевич каже: "Питанням про перехід за Дністер зайнявся трохи довше, бо воно було в своїх наслідках дуже важне й далекойдуче, про що читач дізнається з дальших моїх споминів. Не можу одначе не зазначити одного: коли б румунське правительство було призволило на перехід армії на його територію, ціла УГА, мимо противних запевнень, була б пішла за Начальною Командою й остали би лише ті, що мусіли остати, то є ті, котрих прикувала до Великої України недуга, й ті, котрі мали остатися, щоб заопікуватися своїми хорими товаришами без огляду на те, яка майбутність їх чекала. А ця майбутність зачала зарисовуватися в не дуже рожевих красках".22

Цілком протилежними були міркування членів Вінницького ревкому: Румуни вже в 1919 р. виявилися нашими ворогами. Вони кинулися на нашу армію, що відступала за Збруч, немов гієни на труп — зайняли підгірську смугу Галичини, щоб віддати її полякам. То й тепер, якщо б навіть вони погодилися на перехід нашої армії на їх територію, то напевно були б інтернували її й ніколи б не дозволи, щоб вона виступила проти Польщі за визволення Галичини. А при большевиках для нас існувала можливість нової війни з Польщею і надія вернутися до визволених Західньо-Українських земель.

Коли б усі формації УГА зразу стали були одним фронтом і солідарно виступили перед большевиками, то ми б мали шанси добитися свого, а саме зберегти цілість УГА, як однієї військової сили. Большевики мали тоді замало сил або може й не хотіли виступати вороже проти УГА, щоб використати її для своїх плянів. Тільки з цієї причини вони не розгромили нашої армії при першій зустрічі з нею. Творячи три бриґади, вони все ж таки давали нам надію об'єднати їх в одно оперативне тіло. Ці наші шанси з січня 1920 р. дуже послабив опір Нач. Кмди (разом з К. старшин). Коли ж нарешті й на півдні рішилися на остаточний крок і на швидкуруч створили Начальний ревком, то було вже пізно; большевики мали вже цілу нашу армію в своїх руках і могли накинути нам те, що їм було вигідне. А коли б частини УГА перейшли були за Дністер, то це спричинило б повний розгром двох третин нашої армії, які залишилися б в Україні.

В той момент, коли політичний відділ при НК рішився на "революцію", червоні вступили в район наших частин і декуди зажадали скласти зброю. Про це писав Начальний ревком, за словами Шухевича, у зверненні до галичан:

"Червона Армія зажадала видачі зброї. Причини цего це тільки недовір'я в щирість нашого переходу в ряди червоних. В тій справі ведуться переговори з командуванням червоних військ. Приказ червоних відносно здачі зброї є хвилевий і він ніяк не може вплинути на наше повзяте рішення. Ревком — у порозумінні з винницьким Ревкомом — наказує: 1) Всі частини УГА мають остатися на своїх місцях. Команданти частин і старшини, які вводили б переполох у ряди, будуть віддані Революційному Трибуналові, 2) Частини, від яких червоні зажадали видачі зброї, мають таку зложити за поквитуванням.

Зазначується ще раз, що нашими політичними й військовими чинниками вжито всіх заходів, щоб Червону Галицьку Армію вдержати в цілості".23

Червоні війська, які знали про договір Вінницького реввкому з большевиками, зустрічали галичан приязно. Ю. Шкрумеляк у спогаді "Поїзд мерців" оповідає, що командир червоної кінноти Котовський при зустрічі з Галичанами сказав, що він поінформований про галицький ревком у Вінниці й має вказівки щодо поведінки з нами. "Червоні, — каже Шкрумеляк, — показалися дуже ввічливими, питалися нас, чим можуть нам помогти, а коли сотник Колодницький сказав, що ми смертельно помучені духово й фізично та потребуємо кількадневого відпочинку в котрійсь з недалеких колоній, Котовський погодився на те, казав зібрати хури й завезти нас до Бадену, 6 верстов від Кучерган. Зброю позволено нам носити — отже ми формальні союзники".24

На підставі цих слів Шкрумеляка можна було думати, що червоні всюди були б так само поставилися до галицьких частин, коли б відповідальні за УГА старшини при НК своєчасно підготували ґрунт для цього.

Дальшим неґативним наслідком цього занедбання було те, що Начальний Ревком УГА в Балті, у почутті своєї вини, намагався маніфестувати свою льояльність до червоних надмірною поступливістю та послужливістю. А до того були в цім ревкомі старшини-комуністи, що виявляли свою відданість большевикам просто рабським підлабузництвом: їх Шухевич називає "надкомуністами". На чолі їх стояв сотник В. Ґадзінський, знаний серед галичан авантурник, що ладен був направо й наліво розстрілювати своїх товаришів зброї, щоб тільки доказати большевикам свою вірність. Про це свідчить афера з арештом ген. М. Тарнавського, в якій московський старшина полк. Іванов показав себе лицарем, а наш старшина Ґадзінський — нікчемним рабом.

У Вінниці ми були в тому щасливому становищі, що в нас не було таких типів; навіть наші комуністи, члени партії большевиків-комуністів Прикарпаття були щодо цього на нашому боці. Ми від самого початку обстоювали автономність УГА й ніколи не допускали, щоб большевики встрявали в наші внутрішні справи. А це дало нам можливість врятувати від катівні ЧК не тільки галичан, але й наддніпрянців; сотні СС-ів, найодіозніших для большевиків вояків України найшли в нас захист і своєчасно могли втекти в безпечні околиці, до повстанців, в першу чергу до армії ген. Омеляновича-Павленка.

В Балті, місці осідку Начального ревкому УГА, большевики від самого початку стали порушувати наш союзний договір, вмішуватися в наші справи, при повній пасивності ревкому. Їхня несамовита пропаґанда проти "контрреволюціонерів" серед старшин, проти душпастирів і взагалі всіх інтеліґентів, топтання наших національних святощів на мітинґах мали такий наслідок, що стрільці, а то й старшини почали тікати до повстанців, до військ Тютюнника та Павленка, або шукати захисту серед селян, які часто співчували нам і пригортали, мов рідних братів.

Темною сторінкою перебування УГА в Балті була діяльність революційного трибуналу, зорганізованого на зразок большевицьких революційних судів. Мені невідомо, хто його організував і хто входив до його складу. Про нього багато пише Ст. Шухевич, що був членом цієї установи. Він намагається спростувати закиди, що їх підносили проти Революційного трибуналу наші старшини. Мені важко будь-що сказати в цій справі, бо я не був у Балті. Це міг би зробити хтось із тих, що були там і мали нагоду бачити цю діяльність ревтрибуналу. Досі появився лише спогад сотника УГА Алиськевича в "Літописі Червоної Калини". Він пише: "З усіх установ найживішу діяльність проявляв тоді Полевий Суд (Ревтрибунал — Н. Г.), а його присуди були єдиними подіями, що збуджували наші приспані нерви. Саме тоді (в лютім 1920 р. — Н. Г.) згаданий суд присудив був одного сотника, Стахура, на смерть, але засудженому вдалося втекти від смерти в останній хвилині, дякуючи конвоєві галицьких жандармів. Вони везли засудженого темного вечора возом за місто. Не доїжджаючи до місця страти, віз — чи не навмисне — перевернувся, а засуджений використав це на щасливу втечу.

Тоді таких випадків було багато, але поодинокі годі мені тямити, тим більше, що я в той час не виходив з хати (видужував з тифу — Н. Г.). Влада большевиків щораз більше закріплювалася, а кожний її приріст зазначувався новими присудами й слідом за цим потрясеннями наших нервів. Тоді й росло наше пригноблення".25

21. Доля генералів УГА.

Начальний ревком УГА в Балті, створений 10. лютого 1920 р., почав свою діяльність тим, що наказав арештувати обох командувачів генералів — О. Микитку й А. Ціріца. Щоправда, Вінницький ревком скоро по вкладенні договору з червоними, в половині січня наказав був Колеґії старшин (на руки от. О. Лисняка) арештувати цих генералів. Алеж ми мали на увазі не те, щоб притягати їх до судової відповідальности, а — усунення від впливів на УГА тих, що й далі держались війська білого генерала Денікіна. Цим мали ми приготувати ґрунт для переговорів з большевиками про реорганізацію УГА. Шухевич про це пише:

"Мушу признати, що я з таким наказом зовсім погоджувався. Треба було хоч на деякий час усунути людей, що вперто провадили армію на полудне з полишенням по дорозі, на морозі й снігові, тисячів хорих, то своїм судорожним придержуванням добровольчої армії і концепцією переходу за Дністер витворили для армії незвичайно несприятливі, просто вбивчі умови для переговорів з большевиками".26

Одначе через п'ять тижнів, у половині лютого, була зовсім інша ситуація. УГА була вже вся в руках большевиків. Коли вони зажадали видачі наддніпрянських старшин, Шухевич зовсім правильно міркував:

"Ми це могли зрозуміти, що можна було притягати до відповідальности перед Ревтрибунал за те, що хтось був функціонером за попередньої влади. Розумування було зовсім просте: служив при тім уряді, а тепер служить при цім; коли невигідний, то щонайбільше усунути його. Тому жаль було нам тих наддніпрянських старшин, що ще оставали при УГА, бо це були дійсно гарні люди".27

Але на таку саму об'єктивність щодо наших командувачів генералів Шухевич не здобувся. Про них він пише:

"Генерали Микитка й Ціріц арештовані сиділи на своїх квартирах під вартою чергових старшин. Сталося безправство. Обох генералів арештовано ще 10 лютого 1920 р., обох через майже два тижні задержано під арештом і не віддано до розпорядження суду. Не входжу в те, хто тут завинив, тільки констатую факт, що сталося безправство, яке опісля відбилося на долі обох генералів".28

Пор. Константин Мазуренко (перший вартовий при арештованих генералах - Микитці й Ціріцові)

Першим старшиною, що вартував коло арештованих, був поручник Кость Мазуренко.29 У своїм недрукованім досі спогаді він переповідає свою розмову з Микиткою та розмову останнього з Ціріцом. Вони сиділи в одному переділі, а Мазуренко в коридорі на кріслі. Микитка знав його особисто, бо Мазуренко був приділений до НК. Одної хвилини Микитка відхилив двері свого переділу й пошепки спитав Мазуренка, чи можна залишити двері відкритими, бо йому бракує повітря. Цей схопився з крісла, став "струнко" й відповів стверджувально. Помітивши, що пор. Мазуренко вважає його й далі за свого генерала, Микитка почав з ним розмову, такими словами: "Добoролась Україна до сaмого краю!" Ці слова зворушили Мазуренка. Він дуже співчував арештованим і в обережній розмові, запропонував Микитці сховатися в одному українському домі на передмісті Балти, що його він добре знав. Це був дім брата М. Грушевського Але Микитка рішуче відмовився; він не хотів покидати УГА.

В розмову вмішався Ціріц. Він скаржився на УГА, на арешт генералів, назвав його бунтом проти влади. Микитка боронив нашу армію і її старшин. Він казав, що це ніякий бунт проти влади, що його не робить ні український нарід, ні його армія, а робить конечність у безвихідному становищі. "Чи є інший вихід?", — продовжував Микитка. — "Нема! Що це зроблено поза нашими плечима, то друга справа; можливо, що цього вимагало добро УГА. Воювати дальше неможливо, піднести руки теж. Одинокий вихід — угода; капітуляція то смерть".

А бачачи тривогу Ціріца за долю обох арештованих, Микитка потішав його словами: "Нічого, друже, нам не станеться; ми ж між своїми людьми. Революційний трибунал — це тільки віньєтка, там є свої люди, там є Україна".

В цьому самому вагоні, в сальоновій кімнаті, сидів новий вождь УГА, призначений ревкомом, от. О. Лисняк.

Про видачу арештованих генералів докладно оповідає Шухевич в IV част. свого спогаду. На ст. 105-110 він пише:

"Дня 22 лютого воєнком одеського округа Краєвський (жид) зажадав, щоб дня 24 обох генералів вислано до Вапнярки, а звідтам їх, як воєннополонених відставити до Ревтрибуналу 14 армії. Ревком ЧУГА (Начальний у Балті — Н. Г.) радив щодня, був майже в перманенції. Коли повідомлено про цей наказ, Ревком щиро більшістю голосів рішив задемонструвати проти цього жадання. Цей крок мотивовано так, що генералів не можна видавати, бо вони стоять перед Ревтрибуналом ЧУГА, та що цей є єдино компетентним до їх осуджування. На запит одеського воєнкома голова Ревкому Кондрацький заявив, що генерали сидять в арешті, але слідство проти них ще не почалося. Тоді военком Краєвський жадав безумовного видання генералів. Генерали Микитка й Ціріц, повідомлені про цей наказ, зголосилися хорими. Лікар одної радянської бриґади, що стояла в Балті, оглянув генералів дня 24 лютого перед полуднем, визнав її хорими й рішуче неспосібними до транспорту. Але мимо цього балтський воєнком Самоходов наказав негайно перевезти обох генералів до Вапнярки на його відповідальність. Це було 24 лютого, в полудне, а мабуть о 2 годині мав відійти поїзд, в котрім треба було відставити генералів. По одержанні наказу Самоходова Гупаловський підніс на засіданні Ревкому питаня, чи маємо взагалі видавати генералів і поставив внесок, щоб катеґорично відмовити домаганню видачі. Зачалася широка дискусія, а час наглив бо до від'їзду поїзду було не цілих дві години.

Склалося так, що за видачу і проти видачі була рівна кількість голосів. Проти видачі голосували: Волощук, Цап'як і д-р Гупаловський. Я здержався від голосування, бо в Армії було аж надто відомо, що я в останніх часах відносився до генерала Ціріца щонайменше неприхильно; тому можна було мене посудити о сторонничість, а дальше тому, що я, не визнаючись на повищих фінезіях, не міг з чистою совістю заявитися за нею або другою стороною. Та Волощук і Цап'як піднесли, що в такій важній справі не можна так хитро-мудро викручуватися від голосування. Тоді я віддав голос за видачею обох генералів і в цей спосіб мимоволі причинився до їх незавидної долі".

Тут я хотів би висловити свою думку в справі видачі наших генералів Ні одеський воєнком, ні тим менше балтський не мали ніякої законної підстави вимагати видачі наших генералів. Єдиною установою, що могла рішати це питання, був Начальний Ревком УГА, і д-р Гупаловський правильно дивився на це, а почуття національної чести й вояцької моралі наказували йому поставити внесок на голосування й відкинути безправну вимогу обох воєнкомів. Ані Начальний Ревком у Балті, ані хтобудь інший не мав права судити арештованих генералів. За ними не було ніяких кримінальних злочинів, а за політичні дії Начкмди відповідало політичне тіло, яке вони сами створили; до цього тіла належав також Ст. Шухевич. Тому безправством було не те, про що твердить Шухевич, тобто, що генерали сиділи під арештом два тижні без слідства, а те, що їх поставлено перед ревтрибуналом взагалі.

УГА не була в полоні червоної армії, а її союзником, і ніякий воєнком не міг вимагати видачі генералів большевикам.

Досвід Вінницького ревкому показав, що коли ми стали на становищі, що большевики не сміють втручатися в наші внутрішні справи, то вони брали це до уваги. Наш Вінницький ревком забезпечив (бодай на деякий час) не військового д-ра Макуха; це могло, звичайно, пізніше змінитись, але Макух сам передчував цю небезпеку й своєчасно поринув у підпілля. Та перших тижнів большевики ставилися до нас доволі льояльно. Шухевич, за фахом юрист, чомусь не визнавався "на повищих фінезіях". Він сам визнає, що в нашій армії була опозиція проти видачі генералів у руки большевиків. Він каже:

"Мушу тут піднести мотиви, якими руководилися одна й друга сторона. Подаю їх тому, бо вважаю видачу генералів дуже важним фактом в історії нашої Армії, фактом, який дехто намагався піднести до ваги великого п'ятна на честі УГА. Тоді говорилося про те, що була теж актуальною справа видачі німецьких генералів французькій владі. Про це писалося в часописах і радіозвідомленнях. Німецький нарід рішучо відмовився видати своїх генералів. Тепер підношено це як закид проти нас, що ми видали своїх генералів".

Потім автор "Споминів" наводить мотиви обох сторін, але вони не мають суттєвого значення. Вже тоді УГА засудила цей вчинок Начального Ревкому. Шухевич розповідає далі:

"Не можу не піднести одного: між старшинами й стрільцями, які знали особисто генерала Микитку, видача його викликала великий жаль (чи тільки? — Н. Г.). Його долею івтересувався й інтересується загал Армії до нинішнього дня, та про це буде ще мова. Видачі генерала Микитки я посвятив більше місця, бо вважаю цей факт надто важним і гадаю, що вияснення його повинно наступити ще й від інших людей.

Не можу не зазначити ще одного: коли навіть видачу генералів визнав хто-небудь скандалом, то за цей вчинок не може під ніякою умовою впасти яке-небудь п'ятно на УГА, а тільки щонайменше на тих чотирьох людей, що не голосували за спротивлення видачі і тому — окрім мого власного назвиска — не подаю назвиск тих осіб, що противилися внескові Гупаловського (тобто голосували за видачу генералів. — Н. Г.)".

Про момент передачі генералів большевикам Шухевич пише: "Коли їх перевозили, ген. Микитка із страшного жалю розплакався, а ген. Ціріц сказав: "Це сором для цілої УГА, що видає своїх генералів!"

Чи сльози загартованого в боях одного генерала й виправданий докір другого не б'ють по совісті й вояцькій честі винних у цьому ділі?!

Я не спинявся б довше на цій прикрій справі, бо її вияснив Шухевич. Одначе, я вважаю за свій обов'язок спростувати думки його про наших останніх командувачів генералів, щоб кривда, заподіяна їм від автора "Споминів", не ввійшла в історію. Цим я виконую також волю всіх тих моїх товаришів зброї, які в процесі мого листування з ними вимагали від мене, щоб цим генералам вернути заслужену ними честь

Мені не доводилось мати справу з ген. О. Микиткою, коли він був командувачем леґіону УСС-ів, бо ми не були зв'язані службово. Але посилаюсь на свідчення тих, хто знав його ближче з минулих років.

Автор спогаду про Кожухів д-р І. Максимчук розказує про нього багато. На ст. 54-55: "Генерала Микитку я знав особисто з австрійського війська. Він був командантом дивізійного телеграфного відділу при 45 дивізії, де я служив у польовім суді. В 1916 р. до дивізії приїхав польський єпископ Бандурський, і з цієї нагоди видано наказ, щоб усі старшини явилися до старшинської харчівні, яка містилася в церкві. Ген. Микитка, тоді сотник, відмовився від участи, а на своє виправдання заявив австрійському генералові Смекалеві, що церква є для нього домом молитви, а не забави й гри в карти". Цей інцидент свідчить про пошану Микитки до церкви, на яку не здобувся навіть польський католицький єпископ.

До леґіону УСС-ів він прийшов як політично незорієнтована людина. Але в кліматі стрілецького життя він став українським патріотом. Під час перебування УСС-ів в Олександрійському він наказав старшинам, щоб на пообідніх зайняттях навчали стрільців історії рідного краю; тих, хто не виконував наказу, він картав при людях і тим він став не дуже популярним у деяких старшин.

Але й до себе ген. Микитка ставив високі вимоги: в боях був завжди в першій лінії і власним прикладом поривав стрільців до хоробрости. До того ж був дуже скромний; коли по здобутті Олександрівського одержав високе відзначення, то на зборах стрільців сказав, що воно заслужене не ним, а стрільцями і по правді належить їм.

Професійні інтриґани між стрілецькими старшинами в моменті розпаду Австрії постановили усунути його від командування леґіоном і повідомили його про це в поїзді, що ним УСС-и їхали з Чернівців на Львів. Микитка вислухав це стримано, але по відході бунтарів на очах йому показалися сльози. Він щиро прив'язався до стрільців і тому усунення його від командування заболіло йому до сліз. Микитка вступив в УГА, визначився в боях за Львів, став командувачем групи "Північ", потім 1 Галицького корпусу, врешті начальним вождем УГА

Про його останні хвилини розповідає кожухівський в'язень д-р Максимчук, свідок описуваних ним подій, так:

"Ген. Микитку доставлено до табору (в Кожухові — Н. Г.) десь коло 20 травня 1920 р., і він мешкав у бараці ч. 7, де в більшості перебували російські старшини. З його оповідання ми довідалися, що він чимало часу перебував у Бутирській тюрмі в Москві, де сидів також ген. Ціріц, який з причини недуги мусів залишитися в тюремному лазареті і тому в Кожухові не був ніколи. Ген. Микитка багато витерпів у тюрмі. З ним поводилися дуже суворо, давали поганий зіпсутий харч, також украли в нього останній плащ і коц, і він залишився в самому щоденному зношеному одязі.

Можу з усією рішучістю і згідно з правдою ствердити, що протягом місяця червня 1920 р. щонайменше 2-3 рази приїздили з Москви представники ВЧК, а може також і від військових установ, та пропонували ген. Микитці посаду командира корпусу, спершу навіть на західнім фронті. Але Микитка за кожним разом заявляв, що він волить бути стрільцем у своїй армії, ніж генералом у червоній. Як дальший мотив, чому ген. Микитка не прийняв пропонованої йому посади, він щиро заявив, що не визнає влади совітів і ні за яку ціну служити їй не буде. Ці слова я сам чув, бо стояв у гурті старшин, що з зацікавленням слухали оповідь ген. Микитки, який саме тоді вернувся з канцелярії табору. Дальше оповідав він, що большевики за його згоду вступити до комуністичної партії, а потім уже тільки за згоду прийняти команду над червоним корпусом на фронті або в запіллі, обіцяли йому свободу й усі військові почесті команданта".

Іван Андрут, сот. армії УНР, розстріляний разом з Г. Чупринкою й Опокою.
(фото з 1919 р.).

Далі д-р Максимчук розповідає, що в кінці липня до ген. Микитки приїздили ще два або три рази представники ВЧК з тією самою пропозицією, що в червні, але Микитка рішуче відмовивсь. Він працював у таборовому городі, полов і поливав городину і цілими днями там перебував. В першій половині серпня два червоноармійці вивезли Микитку до Москви, звідки він уже не вернувся. Перевезли його найімовірніше до ВЧК, де разом із генералом Ціріцом розстріляли, бо з того часу по ньому пропав будь-який слід.

"Отож нестійними являються здогади д-ра Ст. Шухевича, — кінчає д-р Максимчук свою оповідь, — буцім то ген. Микитку й Ціріца розстріляно чи потоплено під час транспортування Дніпром з Києва, що мало статися при кінці квітня 1920 р."30

Так генерал Микитка до кінця свого життя зберіг національну й вояцьку честь і героїчно загинув. Далеко не так славно скінчили його інтриґани, що усунули його від команди леґіону УСС-ів.

Чесно загинув також і ген. Альойз Ціріц; він міг зробити кар'єру в большевиків, як отаман В. Льобковіц. Але його принципове наставлення до червоних веліло йому краще прийняти смерть з їх руки, ніж піти до них на службу.

Я мав нагоду ближче познайомитися з ген. Ціріцом тоді, коли під його рукою в Секретаріяті Військових Справ вів реферат мобілізації. Від нього я чимало навчився й це мені стало в дуже великій пригоді пізніше, коли я перейшов на працю до Головного Управління Генерального Штабу Військового Міністерства УНР. Спираючись на мої спостереження, я стверджую, що ген. Ціріц чесно служив нашій армії. Шухевич описує його як "advocatus a diaboli" Микитки, а його працю більш, ніж шкідливою для УГА. Він обвинувачує ген. Ціріца найбільше в тому, що цей уперто держався договору з білою армією Денікіна, а потім обстоював плян переведення УГА за Дністер до Румунії й цим довів її до стану катастрофи.

Але рівночасно той же Шухевич твердить, що всі старшини при НК УГА нетерпляче чекали на вислід переговорів з румунами й напевно були б скористали з дозволу перейти Дністер, покинувши понад дві третини УГА на поталу червоним.31

Хто ж тоді більше винен у тому, в чому Шухевич обвинувачує ген. Ціріца: чи Колеґія старшин при НК, які не наважувалися на рішучі заходи, в яких, як сказав би Гомер, "у дві сторони змагалося серце", і якраз тією нерішучістю довели УГА до катастрофального становища — чи невироблений політично чужинець, ген. Ціріц? Як же він міг розуміти складне політичне становище України за революційних років, коли навіть наші чільні мужі, політичні й державні діячі, розгублювалися в ситуації?

Ми не маємо морального права засуджувати ген. Ціріца за його вірність денікінцям, бо це випливало з його вояцької вдачі. Справою Колеґії старшин було переконати його в помилковості його позиції. Ворожа постава Ціріца до большевиків і союзу УГА з ними показувала, що він не вірив у їх лицарськість і гуманність. Мазуренко в своїм спогаді наводить такі думки ген. Ціріца про червоних: "Союз з большевиками — це добровільне накладання собі петлі на шию. Для УГА краще пробиватися з рештками війська Денікіна здовж Дністра до Польщі; вона, створена західніми альянтами, шанує, бо мусить шанувати міжнародні закони. Большевикам не знані ні людські закони, ні гуманність; в них немає душі, ні совісти, їхнє гасло є: "Бий і ріж буржуя, ріж інтеліґента!" Для галицької армії вони не матимуть пощади!" — з гнівом закінчив ген. Ціріц свої розважання. його не переконувала навіть та обставина, що саме в тім часі серед наших державних мужів стала ширитися епідемія радянофільства під впливом постанови РКП про ревізію політики Кремлю в Україні. І. Мазепа твердить, що сам Петлюра восени 1919 р. стояв на становищі порозуміння з червоною армією, вбачаючи в цьому єдиний рятунок для армії УНР.32 А доля УГА в союзі з червоними цілком потвердила правильність міркувань ген. Ціріца.

Коли вмер ген. М. Тарнавський, тоді ветерани УГА масово з'їхалися до Львова, щоб попрощатися з своїм Начальним вождем; вони хоронили його з гетьманськими почестями, бож він був символом УГА. Але такими самими символами нашої армії були й останні командувачі генерали: Микитка й Ціріц. А якою ж ясою прощається з ними отаман УГА Ст. Шухевич в десяті роковини їхньої героїчної смерти?

Нас у Вінниці вразила вістка про видачу генералів большевикам. Ми були певні, що коли вже було конче треба усунути їх від впливів на армію, то, на випадок загрози їм з боку червоних, знайдуться між старшинами такі, що таємно визволять їх і навіть проти їх волі перевезуть до армії ген. Омеляновича-Павленка, де вони напевно переховалися б.

Генерала М. Тарнавського арештував самочинно Ґадзінський. Побоюючись, щоб стрільці УГА не визволили його силоміць, він поспішно віз свого в'язня на залізницю. В дорозі він у поспіху перевернув якусь жидівку; зчинився великий крик, позбігались люди (жиди й червоноармійці). При вияснюванні справи виявилося, що на возі сидить генерал Тарнавський. Ґадзінському наказали відпровадити його до польового штабу УГА. Там кол. полковник царської армії Іванов звільнив генерала з-під арешту на слово чести, що Тарнавський без дозволу не виїде з Балти. Це дало можливість генералові врятуватися від большевицької кулі.

В "Споминах" Шухевича вражає неоднакове ставлення до всіх наших генералів. Він каже, що Тарнавського не притягали до відповідальности; він жив собі спокійно на кватирі. Виходить, що Начальний ревком все ж таки мав можливість охороняти генералів. Чому ж не охоронено двох останніх генералів, Микитку й Ціріца? Якщо злочином, яким, на думку Шухевича, було укладення союзу з білою армією Денікіна, то насправді ініціятором цього союзу був ген. Тарнавський (очевидно не без відома уряду Диктатора). Де шукати ключа до розв'язки цієї загадки? Може, кілька слів вияснення про Колеґію старшин при НК УГА кине трохи світла на цю справу.

Сотник О. Левицький у цитованому на початку цієї праці спогаді каже, що генерал Тарнавський 17 грудня 1919 р., перебираючи команду УГА від хворого Микитки, видав наказ ч. 143 про утворення політичного тіла під проводом І. Макуха. Воно мало заступити Диктатора по його виїзді за кордон. Цим начальний вождь УГА, за словами Левицького, хотів покласти край політиканству групи старшин при НК. Отже, працю Колеґії старшин при НК начальний вождь мусів вважати за політиканство гуртка людей. Замість того, щоб колеґіяльно обмірковувати становище УГА й вирішувати пляни дії, члени Колеґії обмежувалися на "робленні настроїв" та інтриґах проти нелюбих людей. Вони не здобувалися на відважну поставу справ перед генералами, але робили заходи на власну руку; з того не раз виходили курйозні ситуації. Напр., Колеґія Старшин через свого уповноваженого Дм. Палієва договорюється з представниками армії УНР про об'єднання обох армій, навіть визначає день, коли мало бути проголошене це об'єднання, але робить це без порозуміння з командувачем генералом. Був це, як каже Шухевич, рахунок без господаря. Не зважаючи на договір, ген. Тарнавський виїжджає із своїм штабом на південь якраз напередодні проголошення об'єднання.33

Розповідаючи про наказ ген. Тарнавського, яким він велів організувати політичне тіло при НК УГА, сотник О. Левицький, очевидно, не знав, що думка створити таке тіло вийшла від ген. Микитки, і тільки недуга не дала йому змоги її здійснити. Зробив це за нього вже ген. Тарнавський. Це стверджує понад усякий сумнів д-р В. Білозор, що консультував хворого Мйкитку і говорив з ним про цю справу під час консультації.

Колеґія старшин не зуміла здобути собі належний авторитет у генералів, тому ці не ставилися до неї поважно. Звідси, мабуть, походить ворожість Шухевича до них. Сам же він каже: "В армії було аж надто відомо, що я в останніх часах відносився до ген. Ціріца щонайменше неприхильно". І тому він на засіданні Начревкому в справі видачі генералів большевикам кидає свій голос за видачу і "цим мимоволі (так! — Н. Г.) причинився до їх незавидної долі".

Неґативною рисою "Споминів" є брак об'єктивности й невмотивована критикоманія автора. Він на всі сторони кидає важкі закиди проти людей і установ на підставі поголосок або просто з власної фантазії. На його критику Міністерства війни УНР генерал Р. С. відповідає: "Просте переказування подібних чуток, навіть без покликання на осіб, від яких автор чув це, без необхідної перевірки їх передусім відбирає "Споминам" в цих розділах значення авторитетного історичного джерела". (Літ. Черв. Калини, за 1930 р., ч. 2, ст.21).

Жертвою тієї манії Ш. впав також саншеф УГА Андрій Бурачинський та його товариш д-р Гайдукевич. У статті "Моя відповідь" (Літ. Черв. Калини 1930, ч. 6, ст. 9-10) Бурачинський спростовує всі закиди Шухевича й м. ін. каже:

"Цей безосновний закид просто нечуваний, тим більше, що походить від когось, хто був при НК і міг би привести до сумніву в "bona fide" автора". А трохи нижче: "З безосновних закидів, звернених проти мене, не роблю собі нічого, бо я, Богу дякувати, є в змозі боронитись. Але страшні є напади на небіжчика д-ра Гайдукевича, який не є вже в силі боронитись... Д-р Гайдукевич працював до останку з невтомним пожертвуванням і впав жертвою свого звання".

Таким самим способом Шухевич критикує Вінницький ревком УГА. В одному місці він пише: "Начальний Ревком вибрав своїм головою д-ра А. Музичку, а на секретаря Цап'яка; зрештою склад був такий самий, як Політичного Відділу (перед тим Колеґії старшин — Н. Г.). Накази й зарядження, видавані цим ревкомом, були більше плянові, енерґійні й фахові, ніж зарядження ревкому в Вінниці, які виявляли доривочність, безпляновість та мале військове знання. Про сторонничість ніхто не може мене посудити, бож я сам був членом того ревкому. В дійсності наказів ревкому не виконувано від самого початку його заснування, бо всі частини УГА були в орбіті На. Кмди й Начального ревкому ЧУГА".

А кілька сторінок нижче пише так: "Вкінці от. Лисняк вийшов зі своєї рівноваги і дня 10 лютого 1920 р. виконав давній наказ винницького Ревкому та наказав арештувати генералів Микитку й Ціріца".34

Вінницький ревком, як і Начальний, не видавали ніяких наказів стратегічного характеру, тому говорити про військову фаховість в точному значенні це доводиться.

То вигадка Шухевича, коли він твердить, немов би Ціріц в момент арешту сказав: "Тепер сам бачу, що іншого виходу нема, як тільки злука з большевиками". Цей генерал до своєї смерти не змінив своїх поглядів на большевиків, як це виходить із спогадів Мазуренка й д-ра Максимчука.

Військовим референтом Вінницького ревкому був полковник СС-ів І. Роґульський, старий загартований у боях вояк, учасник світової війни в рядах УСС-ів та визначний військовий діяч у корпусі СС-ів. Своїм військовим знанням він значно переважав Шухевича; це й видно з його доповіді про стан ЧУГА на засіданні ревкому у Вінниці після того, як наші делеґати вернулися з Києва. Роґульський мав відвагу відкито виявляти большевицькі затії їм же в вічі, не дбав про їх прихильність, але твердо обороняв інтереси ЧУГА. Але він, видно, не мав щастя здобути собі симпатії в Шухевича.

Розказуючи про нараду обох ревкомів (Начального й Вінницького), що відбулася в половині лютого у Вінниці, Шухевич пише:

"Удержання двох Ревкомів було зовсім не потрібне, а навпаки навіть шкіддиве... Це, а дальше також невдоволення з висліду переговорів та змісту заключеного договору спричинили, що 17 лютого виїхали до Вінниці майже всі члени Начального Ревному. На спільних засіданнях вирішено залишити тільки один Ревком з осідком у Балті, куди переїхала була Начальна Команда. Цей Ревком зложено так, що до винницького Ревкому, з якого уступили Гірняк і Опока, кооптовано всіх членів Нач. Ревкому.

На цих нарадах незвичайно остро критиковано зміст київського договору. Закидувано перш за все втрату автономії Армії. З причини цього договору можна було поміж рядками промов бесідників з Начревкому вичитати закид зради під адресою Вінницького ревкому. Вкінці піднесено ще й закид, що договір заключено з командуванням ХІІ радянської армії, а не з командуванням полуднево-західнього фронту".35

Тут Шухевич перевищив себе самого. Бо 1) він знав, що це було неможливе тому, що Вінниця перебувала в районі XII армії і УГА їй підлягала; 2) ніхто інший з давньої Колеґії старшин, а тепер Начревкому, як іменно Шухевич, не знав так добре, в яких над міру важких умовах, викликаних якраз критиками київського договору, вінничани боролися за цілість УГА та її автономію. Замість того, щоб цей закид звернути проти них, він "вичитує між рядками закид зради" членам Вінницького ревкому. А ще недавно він писав: "Ми у Вінниці дуже добре розуміли, що чим довше УГА держалася добрармії, посувалася на південь і зводила бої з большевиками, тим більше маліли шанси на добрий вислід переговорів. Наприкінці нам грозило розбиття УГА між інтернаціональними батальйонами".36 Але він не вважав за потрібне спростовувати закиди членів Балтського Начревкому, а в своїм спогаді нотує їх без коментарів.

Договір про реорганізацію УГА накинули вінничанам і всій УГА Затонський і його поплічники. Проти нього голосували вінничани і в Києві, і на останній нараді з Затонським 9 березня в Вінниці. Все ж таки нам дозволено організувати три бриґади й дано надію на їх з'єднання в одне оперативне тіло; очевидно, це вони зробили тому, що потребували нас для війни з Польщею.

Ми, вінничани, з радістю передали були б комубудь іншому відповідальність за долю УГА, бо нести її тягар при такій розбіжності думок наших з думками членів Начревкому було дуже важко. Але не було охочих перебрати від нас цей тягар.

Вінницький ревком зліквідувався не по нараді з Начревкомом, як твердить Шухевич, а в першій половині березня, по прибутті Затонського до Вінниці, по останній конференції з ним. Тоді я прийняв пропозицію М. Кручинського стати на працю до політвідділу 44-ої дивізії, до якої приділили бриґаду УСС-ів.

* * *

На цьому кінчаються мої спогади про дії Вінницького ревкому УГА. З того моменту поле зору моїх спогадів звужується до бриґади УСС-ів.

22. Реорганізація УГА.

В 19 розділі була згадка про те, що 9 березня відбулися формальні похорони УГА й народження ЧУГА. Затонський пішов послідовно по лінії, яку заповідав на першій моїй конференції з ним у штабі XII армії в Калинівці, зараз по вкладенні нашого договору з большевиками. Вже тоді він мав намічений плян, можливо, в порозумінні з Москвою, розділити УГА між трьома червоними дивізіями й тим самим скасувати її автономність, що її ми з початку й до кінця обстоювали. Вся його гра в Києві, всі крутійства, погрози й залякування мали на меті зламати опір галичан проти цих плянів Затонського й захопити УГА під вплив КПб Прикарпаття, згл. КПбУ. Спасування боротьбістів і злиття їх партії з КПбУ відібрало нам останню надію на збереження національного характеру УГА. Ми мусіли попасти в полон до большевиків України.

На нараді у Вінниці 9 березня Затонський тільки для форми поставив справу реорганізації УГА на голосування, і ми теж тільки для форми голосували "проти", хоча ми знали, що це "глас вопіющого в пустині".

Безпосередньо після цього почалася поступова ліквідація Вінницького ревкому, його аґенди ставали щораз менші, врешті їх перебрала галицька командатура міста, яку очолював сотник УГА М. Вацик. Я перейшов на працю до політвідділу 44 дивізії й організував там галицьку секцію, що мала вести аґенди й бриґади УСС. До тієї секції належало призначання політруків для формацій бриґади УСС-ів та перевірка їхньої праці.

Ті вояки, що видужували, переїжджали з Вінниці на південь до своїх частин. А там бистрим темпом ішла реорганізація УГА на три червоні бриґади. Вона відбувалася за вказівками В. Порайка, що був намічений на начального вождя, а проводив реорганізацію польовий штаб, згл. його начальник полк. Іванов та його помічник Солодуб. Загальний склад ЧУГА після реорганізації становив 17 тисяч осіб у піших полках і понад 20 батерій.37

Але багато більше галичан було по різних запільних формаціях, як: обслуга обозів, охорона військових комор, санітарна служба, а найбільше по лікарнях і збірних станицях нездібних до служби через перебуті хвороби. Під час реорганізації був плян зосередити в Києві всіх, незайнятих в УГА, там посортувати, звільнити від військової служби й приділити до різних установ цивільного характеру.

Наслідком зменшення наших бойових частин (при зміні корпусів на бриґади) багато старшин опинилися без призначення. Порайко використав це, щоб зробити селекцію старшинського складу, тобто усунення "політично ненадійних елементів", але що було критерієм для тієї селекції, офіційно про це не говорили. Мабуть, рішала в таких випадках думка політруків або мужів довір'я Порайка. В цю категорію попали військові судді, харчові старшини, душпастирі й військові урядовці. Але на рішучу вимогу стрільців душпастирів залишено, як учителів, бо їх і так після великої смертности було небагато (прибл. 60). Таких висортуваних зібралося кілька сотень. Для них у Бірзулі зформували окрему станицю, а звідти мали перепровадити їх до Києва в розпорядження польового штабу УГА. Вночі проти 18 квітня виїхав уже перший транспорт з Бірзули на Київ. Подорож затяглася доволі довго, а тим часом сталася подія, що відразу рішила долю цих наших старшин. Перехід кінноти сотника Едмунда Шепаровича (знімеченого українця) до військ УНР, а незабаром після цього — двох наших бриґад до поляків викликав страшну хвилю реакції терору проти галичан у запіллі. Першою жертвою цього терору впали саме ті старшини, що не мали призначення в УГА. Про їхню хресну путь докладно розповідає свідок і учасник тієї трагедії наших мучеників д-р Іван Максимчук у спогаді "Кожухів". За словами автора, це є збірна праця, факти перевірені й тому вартісніші для історії, чим "Спомини" Шухевича. Максимчук спростовує кілька неправдивих даних Шухевича про ген. Микитку й Ціріца, про отамана Я. Воєвідку й інших.

23. З бриґадою УСС-ів.

Підполк. Альфред Бізанц (народ. 1890 р.) командир 2 бриґади УГА після реорганізації в 1920 р., схоплений рос. НКВД у Відні в 1945 р. і знищений.

Організація бриґади УСС-ів тривала в Бершаді кілька тижнів. Про це розповідає Є. Бородієвич у своєму "Чотирикутнику смерти" на ст. 63 і д. Його спогад дуже цінний тим, що вірно схоплює психічні переживання УСС-ів у цій тяжкій добі й подає правдиво факти.

В другій половині березня формації бриґади УСС-ів почали переїжджати в район Бердичева, на протипольський фронт. На залізничій станції у Вінниці я зустрів артилерійський полк, що ним по трагічній смерті отамана Воєвідки командував отам. Юліян Шепарович. Він поінформував мене про настрої УСС-ів і боєвий стан. Настрій він схарактеризував коротко: "Для наступу знаменитий".

Взагалі всіх галичан окриляла тоді надія на скоре визволення батьківщини й кінець їхніх мук.

Командиром бриґади був тоді полк. Альфред Бізанц, начальником штабу сотник Б. Білинкевич, начальником оперативного відділу сотник Ганс Кох, політичним комісаром Яків Струхманчук. Під кінець березня до Бердичева переїхала також кмда 44 дивізії під командою Дубового; нач. штабу був Волков, політичним інструктором Берзин. Штаб бриґади УСС-ів якийсь час чекав у Бердичеві на закінчення концентрації своїх формацій у призначеному для бриґади секторі в околиці Чуднова Волинського, і тоді я мав нагоду переговорити про багато справ з членами штабу. Я користався також з харчівні штабу, яку тоді дуже в доброму стані тримав вістун УСС Володимир Гук. Ми знали його здавна як мистця свого діла. Страви були доволі скромні, але смачно зготовлені й подані на чистому столі. До нас часто заходив політ. інструктор Берзин; його так полонила товариська атмосфера поміж старшинами, культурна поведінка й чистота, що він якось сказав мені, бувши в настрої: "Я вже не хочу вертатися до моїх, бо це банда, а тут я почуваю себе дуже гарно".

Всі без вийнятку члени штабу бриґади скаржилися на свого політкома Струхманчука, закидали йому нетактовну поведінку з старшинами й стрільцями та нахабне накидання всім большевицької ідеології. Він у Бершаді по-хамському зірвав свято Шевченка, на велике обурення галичан і наддніпрянців. Старшини просили мене замінити Струхманчука більш тактовною людиною, що належало до моєї компетенції. Мене дуже здивували закиди проти цієї людини, бо я знав Струхманчука здавна, ще коли він був студентом Краківської Академії Мистецтва. Тоді він бував інколи в Рогатинщині на роботі (здається, малював церкву в с. Бабухові) й справляв дуже позитивне вражіння.

Замінити його було нелегко, бо він користувався повним довір'ям у большевиків. Треба було мати такі арґументи проти нього, які переконали б большевиків. Але на всякий випадок я обіцяв старшинам піти їм назустріч, як тільки трапиться відповідна нагода.

Нарешті штаб бриґади переїхав в околицю Чуднова, а в Бердичеві залишилися невеличкі відділи при бриґадних коморах, м. ін. третя кавалерійська сотня, в якій політруком був УСС Ст. Чумак, а його помічником УСС І. Сембай. З ними я міг відкрито говорити про все, що лежало нам на серці, бо був певний, що наші розмови не вийдуть поза нас.

На Великдень прийшла до мене депутація від тієї сотні; в тій депутації були: Чумак, Сембай і один гуцул. Він приніс мені ориґінальний дарунок — гарно розмальовану писанку з п'ятикутньою зіркою (большевицькою емблемою); на ній був напис: "Тов. Христос воскрес!" Я глянув на писанку й запитав сміючись: "То як, уже й Христос тобі товариш?" Всі щиро засміялись, а збентежений гуцул вияснив, що він хотів написати: "Товаришу", але не вистачило місця, і він мусів скоротити. Ми довго розмовляли про важке становище при большевиках, а Сембай не стримався й сказав: "Батьку отамане, не можна більше видержати з тією бандою; рука свербить кинутись на неї". Це був напевне вислів думок стрілецького загалу. Та я став їх заспокоювати, кажучи: "Товариші, держіть сильно зброю в руках і... мовчіть, може вже недовго. Поки в нас є кріси, то ми ще люди, вояки; коли ж упустимо їх з рук, то станемо вівцями, з якими кожний зробить те, що сам захоче". Я просив усіх впливати на інших УСС-ів у тому ж дусі.

Наша бриґада дуже вигідно вирізнялася серед інших формацій 44 дивізії. Бойова постава останніх не витримувала ніякого порівняння з УСС-ами. Це виявилося тоді, коли поляки ще задовго до наступу почали провадити коректури на фронті, намагаючись вирвати у ворога важливіші стратегічні пункти й здобути для себе корисні вихідні позиції для наступу. У зв'язку з цим бриґади 44. дивізії одержували тактичні завдання, щоб перешкодити ворогові осягнути бажану мету. УСС точно виконували свої завдання, держали здобуті позиції або проганяли ворога з його позицій, а червоноармійці, призвичаєні до партизанського способу війни, не видержували найменшого натиску ворога, розсипалися в різні сторони, навіть не повідомляли своїх сусідів УСС-ів, покидаючи поле свого розташування. Цим вони спричинялись до того, що УСС-и, щоб не бути оточеними ворогом, мусіли з утратами відступати. Бували також і такі моменти, коли УСС-и, здобувши наказані позиції, вимагали гліцерини для скорострілів, але постачання не давало його, бо й не мало. УСС-и знову мусіли залишати позиції. Все це викликало велике огірчення стрільців супроти їхніх "партнерів".

Політком бриґади Струхманчук не мав відваги виступити в обороні своїх людей, вказати большевикам на нестачі в постачанні й підтримати настрій у бриґаді. Для нього важнішим було стежити за "націоналістичними ухилами" серед УСС-ів. На це постійно скаржилися наші люди, що прибували до мене від бриґади. Перед наступом поляків до дивізії прибули ті три большевицькі аси, з якими я познайомився в Калинівці зараз же по вкладенні союзного договору на початку січня, а саме: Затонський, Аралов і Муралов. Вони оглянули всі бриґади дивізії і потім вернулся до Бердичева на конференцію. Тоді я мав нагоду заговорити про Струхманчука. Муралов дуже похвально говорив про УСС-ів. Він сказав мені, що такого "замєчательного" війська не бачив від початку революції. Я підхопив його слова й перейшов до справи політичного комісара. Сказав, що Струхманчук не вміє піддержати своїх людей на дусі, не має на них доброго впливу, не має й популярности серед стрільців. А звертаючись до Затонського, я спитав, чи можу підшукати іншого кандидата на місце теперішнього політкома. Цей відповів, що сам пошукає в Києві кандидата.

Незабаром по від'їзді тієї комісії з'явився до мене М. Баран і заявив, що він призначений на командира бриґади УСС-ів. Я зрадів, цьому бо знав Барана ще з часів нашої спільної служби в леґіоні УСС-ів у 1914 році. Тому й запропонував йому заночувати в мене, щоб докладно поговорити про справи бриґади. Він охоче погодився на це, і ми цілу ніч провели в розмові. Не знавши, що він із групи т. зв. "туркестанських комуністів", тобто з тих, що були прибічниками Затонського, т. зв. централістами, я щиро розповів йому про настрої УСС-ів, про їхню ворожість до КПбУ, яка мирилася з колоніяльною залежністю України від Москви, тощо.

Свого часу УСС симпатизували з боротьбістами, поки ці не злилися з КПбУ. У галичан взагалі переважає думка, що Україна повинна бути автономною республікою у вільній федерації з РСФСР, як це розуміють укапісти. А Струхманчук був централістом, сліпо йшов за КПбУ і тому не мав симпатії серед стрілецтва.

Баран запевняв мене, що й він того ж погляду, що й загал УСС-ів і що йому дуже приємно, коли немає між ним і стрільцями розходжень. Але пізніше виявилося, що Баран поводився нечесно; з його пізнішої поведінки виявилося, що він діяв з доручення Затонського й не відкрив мені своєї карти. Наслідки моєї непотрібної щирости я незабаром відчув; про це я розповідаю в 3-й частині цієї праці.

Ми з Бараном розійшился щиро; він запевняв мене, що триматиме зо мною постійний зв'язок. Але на цьому й скінчилося, зв'язку він зовсім не піддержував. На становищі політичного комісара, а потім і командира бриґади УСС-ів Баран поводився тактовніше, як його попередник, але таємно провадив і далі лінію КПбУ, обережно стежив за нашими людьми й збирав собі інформації на майбутнє. Взагалі він умів знаменито конспіруватися перед нами, знав усі большевицькі способи вивідувати ворогів революції. А ми були страшенно наївні, не крилися з своїми думками перед людьми, про яких були доброї думки, не усвідомлюючи собі того, як большевизм розкладав людські душі, нагинав до себе всякими способами.

Десь у половині травня був скликаний 4-й Всеукраїнський з'їзд Рад у Харкові. У зв'язку з цим скликано на 18. квітня (у Провідну неділю) конференцію 44 дивізії в Бердичеві, щоб вибрати делеґатів на цей з'їзд. З Києва прибули на цей час командарм Муралов, П. Михайлик, а до них приєднався Іван Сіяк, що прибув перед тим з Москви з аршинним мандатом від Леніна й Троцького в справі реорганізації УГА.38 Він, звичайно, спізнився, бо УГА була вже розбита на бриґади й стояла на протипольському фронті. Але він, маючи такі важні мандати, а до того ще й партійний квиток РКП, здобув собі довір'я в штабі XII армії й грав ролю дуже важної особи.

В президії конференції я заступав галичан і від них вітав її. Головну доповідь робив політком дивізії М. Кручинський на тему: "Червона армія — армія труда". Доповнював цю доповідь інтендант бриґади ЧУСС-ів Онуляк, доповівши про стан постачання в червоній армії, на підставі відносин у 44 дивізії. Провідною думкою його доповіді було:

"Якщо стрілець має виконувати своє завдання, то конче потрібно забезпечити його всім потрібним для воїна — одягом, вирядом, зброєю тощо. Всього цього в червоній армії немає, тому й не дивно, що червоноармійці не виконують своїх вояцьких обов'язків".

В цілому конференція була звичайною в большевиків аґіткою. Веселу точку дав колишній УСС д-р І. Сіяк. Ми його знали з минулих років, коли він був у леґіоні командиром технічної сотні; це був кар'єрист, з нахилом до театральности, подібний де в чому до Ґадзінського, але культурніший і не такий безхарактерний запроданець большевиків. Він привітав конференцію від Троцького, потім змалював перспективи визволення Польщі пролетарською червоною армією. Між іншим він сказав, що польський поет Адам Міцкевич, називаючи героя визволення Польщі числом 44, мав на думці якраз 44 червону дивізію, яка незабаром рушить на захід, щоб виконати свою історичну місію, що її вістив цей поет. Всі галичани вибухнули гучним сміхом, а большевики хвалили бистроумність промовця.

На 228 делеґатів від дивізії було 52 галичан. З-поміж них вибрано 34 делеґати на Всеукраїнський з'їзд Рад, а між ними 11 галичан, а саме: кмдт бриґади М. Баран, П. Михайлик, Н. Гірняк, д-р О. Паліїв, д-р Михайло Козоріс, д-р Мелетій Кічура, сотник Запутович, хорунжий Р. Заклинський, Ст. Чумак, ст. дес. Петрів і один стрілець.

На 23 квітня була скликана в Києві ще одна конференція, а саме — політпрацівників усіх бриґад ЧУГА. Скликав її Затонський з метою пізнати докладно всіх галичан, які незалежно від партійної приналежности працювали в ЧУГА як політруки чи політкомісари. Один наш мемуарист, П. Мигович, називає цю конференцію конференцією большевиків Галичини й Буковини.39 Але це не відповідає правді. Політичними працівниками в бриґаді ЧУСС-ів були не самі комуністи, бо їх було небагато. Тому на ці посади призначали й людей інших партійних угруповань; наприклад, Мих. Балицький і Федір Замора були анархістами, Дм. Білик, Ом. Паліїв, Є. Яворівський, Ф. Палащук були радикали. Були й позапартійні, напр., В. Бобинський. Дехто з них пізніше стали комуністами, одначе не з переконання, а тому, щоб мати можливість впливати на справи УГА.

Затонський і Порайко дбали про те, щоб налагодити роботу політпрацівників ЧУГА. Вони не питали думки галичан, а робили це на власне уподобання. Тому скликана конференція мала тільки слухняно прийняти до відома їхні пляни. Але одночасно вони були заінтересовані, щоб пізнати настрої політпрацівників головно таких, яких можна було б пізніше використати для їхніх задумів і завербувати до своєї партії.

Не відповідає правді також твердження Ю. Тютюнника в спогаді "Зимовий похід 1919-20", що в УГА були, мовляв, большевицькі, тобто московські комісари. Затонський вважав за неможливе для його плянів насаджувати москалів або й малоросів на такі посади, щоб не викликати некорисного враження й небажаної реакції серед галичан:

Конференцію відкрив Затонський о 9 год. ранку. Привітав делеґатів і гостей та подав до відома, що на конференцію прибуло 187 вибраних делеґатів з усіх формацій ЧУГА; вибраних і зареєстрованих було 240, але через віддалі й транспортові труднощі не всі встигли прибути; може деякі ще зголосяться під час конференції.

М. ін. він сказав таке: "На цій конференції мусимо спільно обміркувати питання над поправою стану УГА в зв'язку з тими подіями, що стоять перед нами. А перед нами нависла небезпека польського удару й наступу на українські землі, бо Польща, як форпост світового капіталізму, хотіла б зліквідувати революційні здобутки, що їх осягнули трудові маси Росії й України, дякуючи партії большевиків".

На голову конференції вибрали Затонського, на заступників Порайка й Михайлика, на секретарів призначили письменника Ол. Досвітнього й Мих. Кураха. До почесної президії покликали гостей: Фелікса Кона, представника комуністичної партії Польщі, Панаса Любченка й Василя Еллана-Блакитного (колишніх боротьбістів) від КПбУ. Були ще представники московської, польської та української комуністичної преси.

Почалися привітальні промови. Першим промовцем був Ф. Кон, з походження жид з Варшави, старий революціонер, що перебув сибірську каторгу. Він розуміє, що значить воля, цінить її, а тому й бажає, щоб українці Галичини разом із польським пролетаріятом повалили режим Пілсудського й створили собі вільну радянську державу, як це зробили вже трудові маси Росії та України.

В тому ж дусі говорив Еллан-Блакитний. Тільки П. Любченко чимало жовчі вилив на "жовто-блакитну наволоч" і "польського наймита" Петлюру. Говорив він з великим патосом, але вражіння не викликав; тому й небагато було оплесків на його промову.

В залі була большевицька оркестра, що після кожної промови греміла "Інтернаціонал".

Після привітань взяв слово Порайко. Він згадав Центральну Раду, Грушевського, Винниченка, Петлюру й Петрушевича, згадав Денікіна, Пілсудського; всіх перемішав з болотрм, а закінчив тим, що в Галичину ми зможемо повернутися тільки під червоним прапором і під проводом комуністичної партії большевиків.

Після нього став до слова Ф. Палащук. Почав від біблійної теми про блуканину Мойсея з жидами в пустині в шуканні шляхів до волі.

Палащук був добрим промовцем, він гарно розвивав свою тему, але не встиг скінчити промову, бо саме в тому часі вбіг до залі посланець і подав Затонському листа. Цей, прочитавши листа, перервав промову Палащука й сказав до зібраних:

"Товариші! Польська армія переступила демаркаційну лінію й почала наступ на Україну. Запроданець Петлюра йде разом з поляками й веде з собою свою погромницьку банду, щоби знову кров'ю залити Україну й знищити здобутки жовтневої революції. Деякі галицькі бриґади зрадили, перейшли на сторону поляків і Петлюри. Наша геройська червона армія б'ється завзято й обстоює кожний крок нашої землі. Ворог буде розбитий, винуватці будуть відповідати перед судом революції.

Я перериваю нашу конференцію, вона буде скликана іншим разом. Сам зараз вирушаю на фронт і кличу з собою "всіх товаришів, котрим дорога наша радянська Україна". Оркестра вдарила гучно "Інтернаціонал" і заглушила все інше. Затонський вийшов поспішно з залі, за ним Порайко й усі гості-комуністи.

24. Протибольшевицьке повстання двох бриґад УГА.

В попередніх розділах було вже кількаразово згадано про те, що большевики своєю поведінкою щодо союзної Галицької Армії самі копали прірву між обома партнерами. Напружена атмосфера між ними дійшла до точки кипіння тоді, коли поляки шикувалися до наступу на Україну з дієвою армією УНР. Роз'ярення галичан проти своїх союзників було таке велике, що кожної хвилини міг вибухнути виступ проти червоних. Справа полягала в тім, щоб опанувати ці настрої й вичекати до відповідного моменту, коли була б змога повстати проти червоних і приєднатися до військ УНР; треба було виждати наближення армії ген. Омеляновича-Павленка до місця розташування бриґад УГА, а ця армія підсувалася надто поволі.

Сот. Мирон Луцький, начальник оперативного відділу 2 бриґади УГА по реорганізації в 1920 р.
(нар. 29. 9. 1891 р.)

Як відомо, повстання двох бриґад сталося в кінці квітня, саме перед наступом Петлюри й Пілсудського. Про цей факт маємо два спогади учасників: начальника оперативного відділу в штабі 2-ої бриґади сотника М. Луцького й поручника Л. Макарушки, що їздив від цієї бриґади до 3-ої з усним наказом до виступу проти большевиків. Луцький написав короткий спогад "Уваги до протибольшевицького перевороту ЧУГА в квітні 1920 р." В ньому автор пише, що ініціятива до перевороту вийшла від 2-ої бриґади, що її провід "заступав становиска, що військово-політичний союз (з большевиками — Н. Г.) в обличчі монтування Західнім світом протикомуністичного спротиву та головно з уваги на ідеологічну настанову Українських Визвольних Змагань, являється найбільшою історичною помилкою, яку треба хоч би й ціною крови й життя перекреслити". А трохи далі: "При існуючім недовір'ї до нас зі сторони червоних, за фронтом наших бриґад були розташовані дві червоні армії, 12 і 14 та ще ударна червона кіннота Котовського, що була пострахом фронту. Від початку квітня 1920 р., тобто від моменту погодження у вузькому колі штабу 2 бриґ. про неминучість протибольшевицького повстання, заіснував ряд важливих фактів, що перерішили й прискорили переворот. На початку квітня до штабу 2 бриґади (до сотника Головінського) з'явилася жінка-кур'єр, що її імени не пам'ятаю, від полк. Удовиченка, командувача дивізії УНР. Ця дивізія була залучена до польської армії й готувалася разом з нею до наступу на Україну проти червоних. Цей кур'єр передав посередньою дорогою від Головного штабу УНР повідомлення для ЧУГА, що армії польська й українська розпочнуть наступ наприкінці квітня, з одночасним дорученням для ЧУГА не наступати під час цих дій проти поляків, а натомість пробиватися перед моментом наступу через повстанчі райони до армії генерала Омеляновича-Павленка, що діяв тоді в большевицькому запіллі в околицях Балти й Бершаді. Як другу можливість штаб УНР подавав — пробитися бриґадам ЧУГА безпосередньо для з'єднання з дивізією Удовиченка.

"Майже в тому самому часі, біля 10 квітня 2-гу бриґаду відвідав большевицький командувач 12 червоної армії Муралов (якій підлягала 2 бриґада) з розпорядженням від головного штабу червоної армії про зміну організації ЧУГА на фронті. Три бриґади ЧУГА будуть негайно поділені й долучені окремими малими відділами до червоних дивізій. Він лишив також наказ про негайну підготову до наміченої реорганізації фронту перед передбачуваним польським наступом.

Цей наказ, розрахований на нехибне знищення до решти Галицької армії, перерішив переворот. Частини 2-ої бриґади під ростучим тиском большевицької пропаґанди й при тероризуванні кожного національного вияву стрілецтва (прим., арешт духівника о. Чайківського) загрожували щораз дужче самочинним виступом проти червоних і вимагали протидії. В такій хвилині морального тиску й грізної ситуації штаб 2-ої бриґади рішився підняти повстання цілої ЧУГА, опрацював у постійній приявності в штабі червоного комісара Т. Ткалуна детальний наказ щодо протинаступу й розіслав його окремими довіреними старшинами-кур'єрами (пор. Макарушка) до постоїв обох бриґад: 1-ої й 3-ої, дня 23 квітня 1920 р. Одночасно повідомлено про наказ підняти повстання наші команди у Вінниці, а також вислано окремих кур'єрів для зв'язку з оперативними повстанськими загонами в районі Вінниці. Збройний переворот згідно з наказом розпочали 2 і 3 бриґади, тим часом 1 бриґада (к. УСС), від якої у нас була посвідка про одержання наказу, не взяла ніякої участи в повстанні й цим спричинила невдачу цілої акції. Пасивна поведінка 1 бриґади була тим рішальна, що ця бриґада була розташована на північному крилі ЧУГА й тим самим відкрила його під час пробоєвого наступу в напрямі на Вінницю. Неначе злою долею викликана атака червоної кінноти Котовського саме на ліве крило, а згодом на запілля 2 бриґади, що наступала, спричинила небувалу паніку, що її несила було стримати ніякою протидією. Друга бриґада у відступі подалася на Лятичів-Літин, а 3-я по завзятій боротьбі з полками 14 червоної армії, що мала й панцерники, теж заломилася.40 На довершення нещасної долі польські полки саме в цей критичний момент почали наступ з району Лятичева і в цій ситуації неопанований відступ опинився в оточенні між двома вогнями.

Трагічний епілог цієї позитивно плянованої акції УГА для перекреслення в історії ненависної співпраці, з головним нашим ворогом — червоною Москвою, закінчився роззброєнням нашої армії поляками і слідом за тим інтернуванням решток героїчої Української Галицької Армії в польських таборах. Додати треба, що 1-й бриґаді, яка виждала на розвій польського наступу на Київ, удалося перебитися на захід і оминути інтернування".41

Мені невідомо, з яких мотивів 1 бриґада не приєдналася до акції проти большевиків, бо я тоді саме був у дорозі до Харкова, але твердження сотника Луцького вимагає малого спростовання: 1 бриґада відступила разом із червоними через Козятин і пізніше попала в польський полон. Про це буде ще мова.

Другий мемуарист, пор. Макарушка, надрукував у "Ділі" за 26 березня 1939 р. свій спогад і пише таке:

"Мені судилося їхати з усним наказом до 3 бриґади, що стояла тоді на фронті коло Бару. Тому хід подій мені відомий не з оповідання, а з власних переживань. Дня 21 квітня мене в приявності шефа штабу й начальника оперативного відділу поінформував тодішній командант бриґади Ю. Головінський, що запало рішення про переворот, повідомив мене про виїзд парляментарів до команди польської армії та до ставки Головного Отамана й доручив мені перевезти 3 бриґаді наказ: негайно виступити проти большевиків. На мій запит, чи команда бриґади має бодай якусь приблизну запоруку, що польська армія не потрактує нас як полонених, відповів мені кмдт бриґади, що ніякої запоруки з огляду на наглий час не можна покищо тепер дістати; однак для нього є поза всяким сумнівом, що польські політичні й військові чинники використають у позитивному напрямі це добровільне рішення галицьких озброєних частин, бо це рішення матиме для польської держави поважне військове й політичне значення. Адже ж годі припускати, щоби по зговоренні в засадничих справах між маршалом Пілсудським і Головним Отаманом Петлюрою не використано у спільній акції досвідчених галицьких частин. У тому глибокому переконанні, що не можуть заіснувати такі перешкоди, які унеможливили б галицьким частинам брати участь у складі армії УНР в поході на Київ, зробили галицькі бриґади в днях 23 і 24 квітня протибольшевицький переворот, створили в трьох місцевостях на просторі кількадесяти кілометрів большевицький фронт та ввійшли в контакт з наступаючими польсько-українськими частинами".

В дні 24 квітня 1920 р. командувач 2-ої бриґади видав наказ своїм стрільцям такого змісту:

"Два місяці вже минуло, як Українська Галицька Армія, виснажена довгими боротьбами й лютою пошестю, заключила злуку з большевиками. Великі надії ми покладали на цю злуку. Ми вірили, що вона принесе нам визволення найдорожчої нам Галичини від польського панства, але гірко на цім завелись. Вже зразу було видно, що союз з большевиками веде наше стрілецтво до нової неволі — неволі московської комуни, а не до визволення.

Що ж дали нам большевики? Розділили нашу армію між поодинокі совітсько-московські дивізії, старшин наших частинно вимордували, частинно вивезли в далекі московські ляґри, наслали хмару комісарів і всякої іншої сволоти в наші частини, знищили наше духовенство, хотіли ще вирвати з наших зболілих грудей наш послідний скарб — любов до свого народу — і під покришкою комуністичних кличів стопити нас в єдину, нєдєліму совєтську Рассею.

Наша армія, як така, вже перестала існувати для зовнішнього світу. Не маючи вже ніякого представництва, замовкла перед цілим світом. За неї міг говорити лише тов. Троцький, Лєнін, Нахамкес, Муралов і прочі спасителі.

А тепер знов надійшов момент, де Українське Галицьке Стрілецтво скинуло своїх опікунів і віддихнуло свобідніше. Може знов закинуть нам зраду? Зраду закинуло нам у минулому році наддніпрянське правительство, коли ми перейшли до Денікіна. Закинув нам зраду Денікін, коли ми опинились над пропастю безвихідного положення в його союзі й конечністю рятунку були приневолені шукати союзу з большевиками. Закинуть нам тепер зраду й большевики, що ми їх опустили.

Однак ні один щирий українець не посміє нам закинути, що ми зрадники свого народу. Ширший світ довідається ще про нас і осудить, чи доброю ми йшли дорогою, чи злою.

Та як би це не було, факт є, що в історії не було другої подібної армії, яка б перейшла стільки горя, злиднів і наруг, як Ти, Українське Галицьке Стрілецтво. Але й нема другого приміру в цілому світі, щоб хто так непохитно стояв за ідею визволення свого народу, як Ти, Український Стрільче.

Команда бриґади все йшла за голосом дорогих їй Стрільців. І коли побачила, що послідна дошка рятунку, якого ми сподівалися від нашого нового опікуна, завела, — рішилася на послідню пробу визволення. Так нехай ніхто з Вас не вагається, куди йому тепер іти. Наш клич тепер один: скинути ярмо опікунів, опертися на власних силах і бити всіх ворогів. Тоді тільки станемо сильними й проб'ємо собі дорогу до визволення рідної нам Галичини.

Хай живе Самостійна Українська Народня Республіка!"42

Хоча міркування штабу 2-ої бриґади про поставу польського командування армії було логічне, і через це він не дочекався вороття своїх парляментарів у надії, що поляки зустрінуть нового союзника приязно, одначе життя перекреслило надії сотника Головінського. Поляки виявилися такими самими "джентлменами", як білі й червоні москалі. Вони ж ішли на Україну не для того, щоб помогти їй подолати червону загрозу, але — щоб захопити її землі під свою владу, думали навіть про давні кордони історичної Польщі над Дніпром.

І. Мазепа наводить ряд, фактів, з яких виявляється, що поляки під час перебування їх армії в Україні влітку 1920 р. поводилися не як союзники, але як окупанти. Мені самому довелося ствердити це по відході польської армії в розмові з нашим інженером, урядовцем дирекції залізниць у Жмеринці.

А вже клясичним доказом віроломности поляків супроти українського партнера є факт, що польський уряд цинічно порушив 4 точку Варшавського договору, в якій він зобов'язався не вкладати жодних міжнародніх умов, спрямованих проти України, і в м. Ризі уклав мировий договір з большевиками (при чому обидві ці договірні сторони поділили між собою землі України).

Збереження Української Галицької Армії не вкладалося в тодішні політичні пляни поляків, і вони ліквідували її, не зважаючи на. т, що цим вони втрачали найнадійнішого, досвідченого в боях спільника в боротьбі з червоними.

За кілька днів після протибольшевицького перевороту на фронті галицьких бриґад відбулася нарада командирів армії .НР в кватирі ген. Омеляновича-Павленка в приявності Мазепи. Тоді цей генерал сказав: "З галичанами взагалі біда; вони, не призвичаєні до наших умов боротьби, роблять не те, що треба, або не тоді, коли треба. Ось, наприм., тепер. Ми мали відомості, що Галицька армія вже виступила проти большевиків, не дочекавшись нас і навіть не повідомляючи нас про це. Тому ми поспішаємо на захід, щоб допомогти Галицькій армії, якщо її ще не знищили, большевики".43 Але генерал не вияснив, чому його армія не поспішила в район УГА, хоч часу на це мала доволі. Вістка про перехід наших бриґад до поляків була для нас, зібраних у Києві, громом серед ясного неба. Наші надії на вороття до визволеної батьківщини розвіялися. Всі дотеперішні зусилля зберегти УГА — єдину галицьку військову силу, всі моральні муки, що їх ми зазнали в останніх місяцях, скінчилися для нас повною невдачею. До цієї страшної свідомости приєднувалося ще й те, що за "зраду" наших бриґад платитимуть своїми головами ті галичани, які залишилися в больщевицькому запіллі. Ми вийшли із залі конференції до краю приголомшені, не знали, що нам тепер робити. В Києві розпочався шалений терор проти галичан; безконечні арешти й безвиглядність становища відбирали нам спокій і здібність холодно розважити про все, що сталося.

Політпрацівники, які прибули до Києва на конференцію, дістали наказ зібратися в Бендерських казармах, де був Кіш УСС-ів, і там чекати на дальші розпорядження. Дехто думав іти зараз на фронт до своїх частин, але розважливіші переконали їх, що це не має ніякого глузду, бо фронт ЧУГА фактично перестав існувати, а до того їхати на фронт без документів у такій ситуації зовсім неможливо. Чекісти виловлювали всіх галичан, які не мали при собі вірогідних посвідок. Старшин збирали в Миргородській казармі, щоб вивезти їх на північ. Тільки одиницям пощастило скритись у знайомих киян і перетривати дні грози.

* * *

Про становище в бриґаді ЧУСС-ів ми не мали ніяких відомостей; щойно в Харкові я зустрів на з'їзді Рад мого шефа політкома М. Кручинського й дізнався від нього про бої УСС-ів у складі 44 дивізії проти поляків і тоді зрозумів, для чого большевики застосовували щодо Коша УСС-ів у Києві найлагіднішу форму реакції: роззброєння й вивід на Лівобережжя. З ним я подався пішим походом через Броварі-Козелець-Остер до Ніжена. Коли ми йшли битим шляхом повз великий ліс (за Броварями), я помітив, що на краї лісу стояло багато озброєних молодих людей, які пильно до нас придивлялися. Це були, очевидно, повстанці. В найближчому селі (не пам'ятаю назви) ми стали на ночівлю. Я був певний, що повстанці потрактують нас як ворогів, союзників большевиків. В село ми ввійшли за дня, і я, розмістившись на кватирі та вмившись, вийшов на вулицю. На моє велике здивування я побачив наших стрільців у товаристві місцевих юнаків, як вони, взявшись попід руки, йшли вулицею й співали наших пісень. Це, як незабаром виявилося, були ті самі повстанці, які придивлялися до нас із лісу. Вони знали, хто ми, й співчували нам; вони щиро гостили наших людей на квартирах. Один із них вияснив нам, що повстанці добре знали про нашу нещасливу долю під большевиками; коли б вони побачили большевицький загін, то вступили б у бій з ним, але нас вони залишили в спокої.

Ранком наступного дня, перед відходом у дальшу дорогу ми довідалися, що вночі заблукала була до села большевицька розвідка й спинилася в одній стодолі на ночівлю. А вночі повстанці перебили їх усіх до ноги.

З партійців ішов з нами ввесь час І. Немоловський, колишній боротьбіст, з дружиною. Ми з ними йшли на самому заді й увесь час жваво обговорювали наше становище й большевицьку політику. Я нічим не зв'язував себе в розмові, гостро нападав на облуду червоних, їх московський шовінізм та імперіялізм щодо України. Між іншим я не щадив докорів боротьбістам, що злякалися большевиків, без потреби злилися з ними й через це втратили прихильність і серед наддніпрянців, і серед галичан. У нас була вся надія на боротьбістів, поки вони думали організувати українські червоні частини та з їх допомогою обороняти незалежність України від москалів. Немоловський боронив лінію боротьбістів, закидав мені націоналізм і брак розуміння великого революційного процесу в Україні. Хоча ми гострю атакували один одного в дискусії, між нами був дружній тон. Особливо обстоювала мої погляди дружина Немоловського (віком старша за нього). Вона теж не захоплювалася політикою большевизму в Україні.

Марш з Києва на Ніжен тривав цілий тиждень. У Ніжені нас примістили далеко від центру, на передмісті. Там на нас чекали вже галицькі комуністи з В. Порайком на чолі. Вони мали супроводити нас до місця нашого призначення. А ми перебували в стані непевности, бо ніхто нам ні словом не згадав про те, що з нами станеться. Останній акт трагедії УГА з кінця квітня, утрата надії на вороття нашої армії в Галичину, а до того терор проти нашого вояцтва в запіллі спричинили в мене на деякий час занепад духа: ніщо мене не цікавило, я ходив, як непритомний і сприймав усе цілком апатично. Але між нами залишався й далі рухливий і меткий Ф. Конар. Він крутився між партійцями й хотів неодмінно довідатися від них, що жде нас далі. М. ін. був там Еллан-Блакитний, наш тихий приятель; він поінформував Конара, що нас вивезуть десь далеко на Схід. А ми дуже хотіли, щоб нас залишили в Україні. Про це, на наше прохання, дбав Блакитний, але його впливи були замалі для цього.

Врешті нас загнали в товаровий поїзд; тільки партійці дістали гарний особовий вагон. Ми ж душилися по 40 і більше осіб у брудних вагонах, вистелених старою на січку потертою соломою.

Як потопельник хапається й бритви, так я шукав якоїсь можливости відв'язатися від того транспорту В. Порайка. Я пригадав, що мене обрали на делеґата від бриґади УСС-ів на 4. Всеукраїнський з'їзд Рад, і тоді рішив використати це для свого визволення. В Курську я повідомив Порайка, що я, як делеґат на з'їзд Рад, відлучуся від транспорту й від'їду на Харків. Він не заперечив, і я зараз же пересів на харківський поїзд. Це врятувало мене від концентраційного табору праці над Волгою, куди погнали роззброєний кіш УСС-ів.

25. Кінець бриґади У. С. С.

Про трагічний кінець решток УГА після подій з кінця квітня на фронті маємо низку спогадів учасників. Окрім цитованих уже праць, варто відзначити ще спогади: підх. УГА П. Голинського, який розповідає про події в Одесі, Т. Лисівського — про долю київських курсантів, стр. УГА І. Томинчука, В. Струця, Дидика, Ст. Венгриновича, П. Околота, К. Орфойського, Ол. Кузьми; спогад Ірчана "Трагедія Першого травня", виданий в Нью-Йорку 1923 р., такий тенденційний і далекий від правди, що не являє собою ніякої історичної вартости.44

Останні хвилини бриґади УСС-ів описують: І. Іванець і Антін Дівнич, врешті, Бородієвич у згаданому на початку цієї праці спогаді. На моє прохання написали свої спогади проф. д-р Г. Кох, проф. І. Витанович і мій брат Володимир. Постава бриґади УСС на фронті тоді, як інші бриґади перейшли до поляків, спричинилася до злагіднення долі галичан і до їх реабілітації та припинення терору.

Д-р Витанович у своїм спогаді "Кіш і Бриґада УСС-ів узимку 1919-20 і на весні 1920" пише:

"Хвора Бриґада й Кіш вирушили в похід на південь у грудні 1919 р. з району Шелестян і Браїлова на Поділлі. З денкінцями, про договір з якими ми мало що знали, ми зустрілися в дорозі один раз біля Нової Ушиці (на який день, не більше); ми не знали, чи битися, чи миритися, й були на все приготовані, бо докладних відомостей не мали. Отаман Букшований був у Кам'янці, й ми втратили з ним зв'язок. Більше денікінців ми не бачили.

Тільки в поході висилали кінну розвідку для охорони правого крила, де понад Дністром у протилежному напрямі посувалася група генерала Бредова. Тоді в одній розвідці загинув чотар Велитович; убили збунтовані селяни в селі Кучі н/Дн., бо хотіли забрати коней.

Бойовий стан бриґади був такий слабий, що часто не вистачало людей на стежі під час походу, обози з постачанням часто застрявали в болоті або в снігу. Ті, що видужували з хвороби, не мали теплого одягу, приставали, чимало з них залягали знову. Був якийсь зв'язок з Павленком і до нього самочинно перейшло декілька старшин і стрільців (пор. Струць); на довшому постої, здається, весь час був зв'язок з зимовим походом Павленка, деякі його хворі, що відставали, залишалися в нас. Перед Йорданом ми добилися до Бершаді; там став штаб бриґади, постачання й деякі менші частини, в селах Баланівка-Ободівка. В однім став Кіш (команд. сотник Б. Гарасимів), командир полку сотник Староселець (другий полк зліквідовано); в селі Ободівці стояли артилерійські частини.

Тиф не переставав, і стрільці мерли й далі; тоді вмер пор. Нагайло й сотник Клим, поховані в Бершаді. Для охорони райну в складній ситуації ми висилали спеціяльно творені старшинські відділи на стежі й застави.

Між стрільцями, що видужували, й місцевим населенням розгорталася національно-виховна робота (театральні вистави, концерти тощо). Про події у Вінниці та в Нач. Команді доходили до нас дуже скупі й баламутні вісті Большевицькі частини до весни нашому районові безпосередньо не загрожували. Чутки були всякі: і про перехід на румунський бік, і про договір з червоною армією. Самих большевицьких частин у нашому районі ми й не бачили, тільки вже "на наказ" прийняли під весну нову ситуацію, коли приїхали на мітинґ до Бершаді Затонський, Порайко й Струхманчук. Почалося переформування. Пам'ятаю: на якомусь зібранні, інформуючи нас про ситуацію (здається, чотар Романюк), сказав, що нам треба просто наказом призначити своїх комісарів і політвиховників, щоб не накинули їх нам згори. І тоді призначено таких і в Коші, і в полку. На командувача Коша призначено нам сотника Заліпського, бо Гарасимів мав конфлікт з деякими старшинами коша (пор. Безпалко й ін.).

На весні в березні кіш спрямовано до Києва, полк на фронт у район Чуднова.

Коротко згадаю про такі події в бриґаді ЧУСС-ів на фронті:

Стрільці вперто носили на шапках тризуби на червоній підкладці (з сукна). Такої моральної дисципліни й відданого ставлення стрільців до старшин, мабуть, не було ніколи в українській армії за ввесь час. Можна навіть сказати, що моральна й патріотично-національна поведінка стрільців підтримувала й рятувала з пригнічення багатьох старшин.

По дорозі на фронт і на фронті большевики ввесь час надсилали своїх аґітаторів, які перевіряли настрої й намагалися — зовсім безуспішно — створювати суперечності між старшинами й стрільцями (справа джурів, старшинських харчівень), але супроти досить небезпечного й зовсім поприховуваного ставлення стрільців до них, на фронті вони вже не показувалися. З сусідніми большевицькими частинами контакту було мало (часом тільки передавали літературу й казали, що й Христос, мовляв, був комуністом). Чимало було з ними клопоту, бо часто трудно було найти їх на наших крилах, і нам симим доводилося забезпечувати себе кінними стежами. В наслідок такого сусідства на самий Великдень поляки глибоко вклинилися в наш фронт, що його наші частини з власними втратами і ще більшими втратами з боку поляків залатали. Тоді ми хоронили поляглих стрільців з церковними й національними корогвами по-християнському; потім насипали могилу разом з волинськими селянами. Перед Великоднем уся бриґада говіла. Полкові духовники ввесь час були з нами; ми, жартуючи, звали їх учителями моральности.

Мушу ще згадати, що були намагання встановити контакт з обома іншими нашими бриґадами. Всі нитки сходилися в руках пок. отамана Ю. Шепаровича. Я був приявний на двох таємних сходинах кількох старшин, на яких Ю. Шепарович (він був командиром артилерійського полку бриґади УСС-ів) розповів нам про труднощі щодо втримування зв'язку з іншими бриґадами та про те, що деякі окремі частини УГА виступили проти большевиків, а це недобре. Треба було виждати до спільної акції. Розповів він також про налагодження контакту кур'єрами. Треба в цьому напрямі стримувати "гарячі голови" до слушного часу. Він доручив нам поінформувати найнадійніших і з нами заприязнених товаришів-командирів віддлів. Мені доручено тримати зв'язок з хор. Л. Смулкою, що був заступником комісара 3 полку. Комісаром був Ревуцький, що довіряв йому багато таємниць, одержуваних від партії, і з нами він був у приязних взаєминах.

Коли поляки десь після Великодня розгорнули наступ, наша бриґада кілька днів стримувала їх, потім почала відступати з боями (бої в с. Бабушках, Бубищі, Чехах тощо. В Бабушках м. і. загинув пор. Німилович, з 3. полку).

Найгірше було те, що большевики відступали без боїв і оголили зовсім наші крила. Під час відступу ми кілька разів зустрічали дрібні загони кінноти Таращанського полку, які уникали нас. Чутки були про відступ на Козятин, а потім на Черкаси, бо на Київ було вже не можна; залізничий шлях у нашому запіллі Вінниця-Козятин був уже відтятий. Спершу стали появлятися в нашому запіллі кінні польські стежі, і треба було при відступі взяти в середину артилерію й обози (з артилерії пам'ятаю важку батерію сотника Медведя, сотника Зубрицького, пор. Олексія й пор. Полянського). Прямуючи з околиці П'ятки на Білопіль, ми вночі зустріли лави польської піхоти, що почали нас оточувати. В бої під Махнівкою (24. 4.) нашій головній частині (прибл. 2.000 багнетів і частина артилерії та обози) вдалося пробитися; в пробої нас урятувала кіннота УСС-ів (команд. пор. Шухевич), що була десь заблукалася і дуже на часі вдарила на польське оточення, що вже було майже замкнуло нас. Вона й помогла нам прорубати дорогу. Курінь поручника Ґоєва, а в ньому найбільша сотня пор. Шеремети, втративши зв'язок з головною групою, відступив таки на Черкаси.

Вирвавшись у напрямі на Погребище, ми ввійшил в постанчий район Тетієва. Вияснивши справу з повстанцями (переговори провадили з отаманом Шляхтиченком, що є десь на еміґрації), перепочили в їх районі і потім рештки бриґади пішли в напрямі на Гайсин (район сильного повстанця Волинця), бо мали чутки про частини Зимового походу Павленка десь біля Гумані, добре нам відомої з давніших операцій в цім районі; ми мали намір з'єднатися з частинами Павленка.

Тим часом польський і большевицький фронти зблизились один до одного вздовж залізниці Козятин-Христинівка, і нам треба було пробиватися вже дуже вузенькою смугою. Раз було навіть так, артилерія наставила була гармати в дві сторони: проти поляків і проти большевиків. Сподіваючись небезпеки, ми пристали в районі Волинця й шукали контактів.

Один старшина, що втік із польського полону, побував уже в Вінниці (де перебував тоді уряд УНР), вернувся знов туди як кур'єр від нас. Тим часом Волинець вислав своїх людей до Павленка з повідомленням про нас.

В містечку Цибулів ми позбулися непотрібного вантажу, спалили папери, важливіші передали місцевим інтеліґентам, щоб закопали й берегли. Там відбулася також нарада старшин. На ній виникло три проєкти: сотник Зубрицький був речником тих, що радили пробитися між поляками й большевиками до дністрового яру й ним увійти в Галичину, а там у Карпати... Пор. Полянський був за те, щоб слідом за іншими бриґадами перейти на сторону війська УНР, хоч би довелося й скласти зброю перед зустрічними польськими частинами. Отаман Шепарович вважав, що треба влитися в повстанчу групу Волинця (така сама думка переважала й серед старшин та стрільців 1 полку УСС-ів). Не досягнувши певного вирішення, ми посунулися в напрямі села Воронки (Гайворон, чи Вороновичі?), біля Гайсина, а через ніч уранці стежі повідомили, що нас оточила велика польська частина (дивізія?) і наставила на нас гармати й скоростріли. Тоді аж, після наради, ми вислали парляментарів на переговори з ними. Одночасно ми почали здавати Волинцеві придатну ще зброю й коні. Отаман Шепарович і дехто з старшин та стрільців перейшли до Волинця; Шепарович був деякий час у нього за начальника штабу. Але між нами переважила думка, щоб держатися разом, не відриватись окремими групами чи одиницями, хоч би що там нас ждало.

Поляки погодилися, щоб ми, склавши рештки зброї (старшинам дозволили лишити при собі револьвери), зформували з усіх піші частини під нашою власною командою. З рештками обозу ми вирушили під польською екскортою (щоправда, досить віддаленою від нас) в напрямі на Вінницю, а там справа буде, мовляв, вирішена.

У Вінниці нас завели в т. зв. кримські казарми, охорона була несувора, і багато старшин, підстаршин, а то й стрільців виходили в місто. Тут якийсь сотник Бачинський з армії УНР видавав нам посвідки, що ми учасники повстанчого руху Правобережної України. На цій підставі дехто влаштувався в частинах армії УНР (в юнацькій школі, в охороні Головного Отамана тощо). В одному городі відбувалися наради старшин (біржа); ми чекали на прибуття Павленка; до нього ми мали вислати свою делеґацію. Тим часом хтось привіз нам із Львова "Вперед", в якому були списки наших полонених, які недавно були ще з нами. Надійшли чутки й про те, що перехід на Чехо-Словаччину дуже легкий та що полонених стрільців відпускають додому. Тоді ми вирішили не намовляти стрільців до втечі з казарм, а більшість старшин перейшли до 3-ої стрілецької дивізії (Удовиченка), до 5-ої херсонської (Долуда), дехто подався до 6-ої київської дивізії Безручка".45

Сотник Ганс Кох, начальник оперативного від. 1 бриґади УГА. (7. 7. 1894 — 9. 4. 1959)

Спогад чотаря І. Витановича доповнює своїм спогадом проф. Г. Кох (кол. сотник УГА); в ньому оповідається про ту частину бриґади УСС-ів, яка не була в польському полоні. Проф. Г. Кох пише:

"В момент катастрофи (прибуття червоних частин у район розташування УГА — Н. Г.) я був у Балті начальником оперативного відділу НКГА. По випаді генералів (Микитки й Ціріца — Н. Г.) і звільненні полковника в ген. штабі Шаманека (він загинув пізніше біля Сорок на Дн. в травні 1920) я вважав моїм обов'язком вичекати до хвилини правильного звільнення. Цего доконав ген. Іванов, потім Порайко й Михайлик.

По розділі Армії на три нові фронтові сектори я зголосився до 1 бриґади в Чуднові Волинському і мене назначено шефом оперативного відділу (кмдт Баран, нач. булави А. Бізанц). У цій Бриґаді я відбув польську офензиву на Козятин-Бердичів. У бою в часі відступу під Махнівкою 23-24 квітня 1920, в якому цілу 44 сов. дивізію оточено й знищено, пропали також частини УГА (між ними відділи сотника Барановича, пор. Іванця, пор. Люнца й ін.); решту я, як заступник кмдта (бо Барана й Бізанца відтиснули) вивів з кітла через Козятин і по кількадневому марші, 30 квітня 1920 з'єднався з штабом Баран-Бізанц в Дзюнкові Таращанського повіту. При цьому штабі були тоді ще Затонський, Михайлик і Кручинський.

В дні 1 травня 1920 напали повстанці на штаб у приходстві в Дзюнкові й полонили його, рештки кол. гордої 1 бриґади (кол. 2. Галицького корпусу) роззброєно й передано в польський полон. Між полоненими були також Баран і Кручинський, дальше Бізанц, Шепарович і Байґерт. Два перші втекли й сховалися серед населення.

Сам я проломив і цей котел, утік серед боїв у товаристві Затонського й Михайлика до сусіднього куреня поруч. УСС-в Ґоєва й у його складі відбув до кінця польську війну.

Щойно 1921 р. я вернувся через Київ-Берно до Відня. Курінь Ґоєва був, здається, останньою реґулярною формацією УГА на фронті.46 Він продовжував другий наступ на Польщу, непокоїв відступ кавалерії коло Радомишля, врятував на зал. станції Миронівка штаб 44 сов. дивізії перед знищенням розпучливим польським диверзійним ударом через Кагарлик, в складі 132 Пластунської бриґади (ком. Л. І. Вайнер) переслідував ворога до Грубешова й крив тамошній міст на Бузі перед наступом кавалерійського корпуса полк. Румля на Варшаву. В районі Грубешова курінь залишився як охорона правого крила 44 дивізії (XII армії, південнозах. фронту: Фрунзе-Затонський) і як лучник до сусіднього західнього фронту (Тухачевського), аж до перемир'я. Курінь потім реґулярно демобілізовано і він поринув серед населення. Рештки куреня з'єдналися в Києві (в школі червоних старшин) з місцевою підпільною групою, але її викрито (наслідком провокації, яку виконав кмдт Михайло Баран — Н. Г) і зліквідовано; у вересні 1921 р. загинули таким способом сотник Решетуха, пор. Залужний, чот. Мирон, м. ін. Тільки кільком удалося втекти, примір., пізнішому історикові леґіону УСС-ів Осипові Думінові.

Затонський і Михайлик знайшли контакт із своєю владою і до кінця свого життя були мені до деякої міри вдячні за позірне врятування їм життя".47

Мій брат Володимир, що був старшиною зв'язку в бриґаді УСС-ів, написав спогад про момент полонення УСС-ів п. з. "Лебедина пісня орхестри УСС", що його подаю тут увесь.

"Було це на весні 1920 р. в Україні, на леваді під селом НН (мабуть Ситнівцями). Після того, як поляки розбили під Бердичевом 1 бриґаду УСС-ів, рештки недобитків під командою сотника Білинкевича опинилися під Гайсином. Становище було безвихідне й тому команда вирішила вислати делеґатів до поляків з капітуляцією, тим більше, що ми зачували, що Головний Отаман Симон Петлюра прибув із своїм штабом до Вінниці.

Володимир Гірняк, хорунжий УСС, 1920 рік, Львів.

Чергового дня вернулися наші делеґати з точними наказами для нас від польської команди відтинку — вимаршувати в напрямі Вінниці до села НН і там зложити зброю. Ми в порядку, згідно з наказом, вимаршували наступного дня над ранком. Була з нами стрілецька орхестра, якою дириґував тоді Кухтин. Біля полудня, наближаючись до села, ми помітили польські відділи, які стояли на леваді в чотирикутнику, з відкритим для нас входом. Коли ми, сотня за сотнею, разом з обозами ввійшли в середину того чотирикутника, поляки замкнули за нами вхід.

Потім упав наказ: "Зложити зброю і все майно, включно з інструментами орхестри!" Ми стали мовчки виконувати наказ. Лише Кухтин чомусь стягався з його виконанням. Він поставив орхестру в півколо, посередині чотирикутника, перед нею поставив пульт, вбрав білі рукавички й дав знак оркестрі батурою. В цій хвилині понеслися звуки стрілецької похоронної пісні "Видиш, брате мій..."

Ми всі, немов зачаровані, стали на "Позір!" і так переслухали цілу пісню.

Коли орхестра перестала грати, Кухтин зложив батуру й рукавички на пульт, орхестранти свої інструменти на землю й відступили.

Ми довго стояли мовчки і тоді щойно прийшли до повної свідомости, що сталося. Хтось з-посеред нас заплакав і тоді не з одного ока старих загартованих у боях УСС-ів попливла гаряча сльоза... Навіть поляки не сміли перешкодити нам у хвилині нашого душевного болю, але мовчки стояли довгий час.

Найтяжчі переходи на нашому стрілецькому шляху не залишили в мене такого потрясаючого враження".

26. У.Г.А. й Армія УНР.

Для повноти картини перебування УГА в чотирикутнику смерти слід згадати ще про ставлення стягів УНР до УГА в тому часі, коли шляхи їх формально розійшлися, себто в часі союзу УГА з денікінцями й большевиками. Про це маємо, окрім згадок у наших мемуаристів, також цікаві дані в спогадах Ю. Тютюнника та інформації в листуванні ген. Омеляновича-Павленка й політичного референта армії УНР з часу перебування їх в Зимовому поході П. Феденка.48

Безмірно важкі умови боротьби УГА в наддніпрянській Україні, які в історії не мають прецеденсу, примушували її вкладати військові конвенції з ворогами України, що за її волю УГА боролась, її договір з білими москалями — серед галичан дуже непопулярний — плямували наші наддніпрянські політики як зраду України. Але не так дивилися на це українські вояки з-під стягів УНР. Чимало уваги цьому питанню присвячує видатний військовик Юрко Тютюнник в своєму спогаді "Зимовий похід 1919-20". В II розділі він пише: "Перейшовши на сторону росіян, галичани найретельніше виконували параграф 6 договору про те, що Галицька Армія не буде воювати з Армією Отамана Петлюри. В наказі Київської Дивізії ч. 518 з 10/12 1919 р. м. Пиків говориться: "Ще раз звертаю увагу на необхідність коректного відношення до галичан; обеззброєння їх може мати місце лише у випадках ворожого відношення до нас, або з мого наказу (комдив). А в наказі Армії УНР ч. 2 з 13/12 1919 р. м. ін. сказано: "Галицькі частини ніяких ворожих кроків (під час переходу через район їх розташування — Ю. Т.) проти нас не робили".

"Фактично Українська Галицька Армія не тільки не робила ворожих дій, а навіть допомагала нам, чим могла. Так у м. Пикові, де стояла галицька артилерія, Київська дивізія замінила свої старі гармати на нові. Опріч того, взято з десяток гарматних коней, за котрі видано розписку, що коні взяті позичково в Української Галицької Армії і будуть повернуті їй при першій зустрічі".

"Штаб галицької артилерії і штаб Київської дивізії в час постою в м. Пикові обідали й вечеряли разом. Галицькі стрільці помагали всім нашим козакам. В селі Корделівці була розташована інтендатура галицького корпуса, здається 1-го. Взаємини були такі, наче не було ніякого договору з Денікіном. До шпиталю галицького корпусу були передані хворі старшини й козаки Київської дивізії. Отакою була на практиці "чорна зрада галичан", про котру свого часу стільки галасували в Кам'янці й Проскурові. Така була "прірва" поміж синами одного народу, про котру й досі не забувають кабінетні вчені Галичини, що ніколи не відчували тої єдности, яка єднала й єднає синів одного народу, що спільно проливали свою кров за велику ідею.

Ні Андрусів, ні Рига, ні Зятківці, ні Варшава не всилі розірвати спільноти нації. Психологія нації не рахується з договорами, що їх підписується без згоди самої нації... В боротьбі за самостійність проти своєї нації стануть виключно ренеґати, а таких в Українській Галицькій Армії не було".49

Довше спиняється Ю. Тютюнник на справі союзу УГА з червоними. Назагал його міркування зовсім правильні; в одному лиш він помиляється, а саме в твердженні, немов би ми надавали великої ваги нашому договорові з червоними. Він каже, що ми вірили в те, що нам удасться "найти таких росіян, котрі з доброї душі визнають суверенність України й допоможуть у боротьбі проти поляків" (ст. 46). На ділі ж ми дбали про те тільки, щоб червоні, вступаючи в район розташування УГА, не потрактували її як ворога й з першого розгону не розгромили наших частин, обеззброюючи їх і знищуючи організаційну цілість УГА. Це м.ін. було головною причиною нашого договору з большевиками; ми хотіли, щоб червона армія віважала нас за своїх союзників, і цього ми досягли. Затонський під час розмови з нашими делеґатами в Києві недвозначно заявив, що в большевиків був плян ліквідувати галицьку армію при першій зустрічі.після того, як вона виявилася неприступною на їхні кличі, що їх пробували поширювати між галичанами таємні аґенти з моменту переходу УГА за Збруч. Але командири червоних частин були заскочені фактом союзу УГА з большевиками й не потрактували галичан як ворогів.

В групі старшин, які у Вінниці складали ревком УГА й уклали договір з червоними, найбільше було СС-ів, і вони не тільки були в згоді з нами, але й у міру своїх спроможностей помагали нам.

Команда військ УНР також пробувала договоритися з большевиками. Тютюнник про це каже:

"Непереможна віра в силу різних переговорів і паперових договорів, що неподільно панувала серед галичан, примусила нас піти на компроміс і згодитися вислати делеґації до червоних росіян. 27. грудня 1919 р. з Вінниці виїхала спільна делеґація від обох українських армій в складі двох осіб — сотника Петрика (галичанина) й чотаря Веремієнка (наддніпрянця)". Але з боку військ УНР це була вже третя делеґація; першу вислано 3. XI, а другу 1. XII.

Одначе УГА навіть у союзі з червоними не спускала з ока своєї головної мети: боротьби за суверенну Українську Державу. Як доказ Тютюнник наводить відозву Вінницького ревкому про цілі УГА, видану до галицького стрілецтва. В ній сказано:

"Надійшла хвилина відповіді Денікінові за київську зраду, шляхті за десятки тисяч інтернованих галицьких українців і пляни супроти українського народу та державам Антанти за торг нашою кров'ю, почуваннями й землею. У Вінниці постав Ревком Української Галицької Армії, який поставив собі завдання довести до безпроволочного порозуміння з тими українськими колами, які стоять на плятформі Української Радянської Соціялістичної Республіки, і, піддержуючи українське Радянське Правительство, стати основою Української Червоної Армії.

Українська Червона Армія понесе разом із синьо-жовтим прапором — червоний прапор революції...

Нашим стремлінням є, щоби довершити це разом з Придніпрянською армією і всіми другими групами Українських військ".50

Тютюнник оцінює дії галичан такими словами:

"В Української Галицької Армії була одна конкретна ціль: хотілося охоронити українську збройну силу до часу, коли ситуація стане більше сприятливою для активної боротьби. Тому вона збиралася "стати осередком Української Червоної Армії", щоби цілі, зазначені у відозві, "довершити разом з Придніпрянською Армією і всіми групами Українських Військ". Беручи факт виключно з боку бажання зберегти від знищення українську озброєну силу, крок Ревкому (вінницького — Н. Г.) Укр. Галицької Армії безперечно був більше доцільним, ніж перехід з тією ж метою до Денікіна... Червоні тоді перемагали; вони годилися на певну автономію Укр. Галицької Армії. Тому надія зберегти від знищення УГА не була невиправданою. Важливе було тільки те, наскільки вистачить політичного хисту в галичан для того, щоб триматися в льояльності до Росії аж до того часу, коли дійсно можна буде "довершити" великі цілі, про котрі говорилося в відозві".51

Хоча УГА була формально в союзі з червоними, наші старшини не спускали з ока таємного договору про злуку військ України під стягом УНР укладеного 24 грудня 1919 р. Але ж армія ген. Павленка була занадто далеко від нашого розташування, а галицькі частини не могли вийти з району Вінниці з тієї причини, що значна більшість стрільців лежала по лікарнях. Командування військ ген. Павленка в наказі з 19 січня 1919 р. нотує про УГА таке: "По непровірених відомостях Галицька Армія находиться на своїх старих місцях; доля її невідома; зв'язку з нею немає.52 Частина Армії була оточена большевиками й була приневолена підняти червоний прапор".

Тодішнє становище УГА Тютюнник характеризує так:

"Тим часом УГА опинилася поміж трьома силами. Формально і явно УГА підлягала Денікінові; мала вона таємний договір з 24/ХІІ 1919 про злуку з нами; Ревком УГА вже підписав договір про визнання Радянської влади і підпорядкування армії російському командуванню.

Становище її було тяжке. Не маючи політичного проводу, не знаючи, з яким цинізмом росіяни відкидають усякі договори, коли вони перестають бути корисними для Росії, УГА потроху хилиться і нарешті йде за найбільше рухливими одиницями, що захопили в свої руки ініціятиву заснування Ревкому. Вона не могла самостійно рішитися на такий крок, який зробила Наддніпрянська Армія — воювати, не маючи ні бази, ні зв'язку з урядом, її командири не мали потрібного досвіду для провадження партизанки; організація частин не відповідала такій формі боротьби, а головне, не було рішучости й твердости для того, щоб рушити з місця". (Насправді галичани не мали фізичної змоги рушити з місця — Н. Г.).

"Формально наддніпрянці не погоджувалися на підняття червоного прапора УГАрмією. Вони не вірили, що УГА пощастить зберегти свою боєздатність у спілці з червоними. Галичани навпаки, головним арґументом за перехід на радянську плятформу ставили бажання зберегти армію як бойову силу.

Фактично серед наддніпрянських політичних кол не знайшлося людини, що рішуче засуджувала б крок УГАрмії. Для характеристики загальної думки, що була панівною серед політичних діячів Наддніпрянщини, може служити лист політичного референта Наддніпрянської Армії, п. Феденка з 15/1 1920 р. з м. Гумані до командувача київської дивізії. Повідомляючи про факт визнання УГАрмією Радянської влади, він говорить: "Не знаю я, чи відомо Вам про всі перипетії галицької трагедії, що називається "від Денікіна до большевиків". По напрямках, які брала наша Армія, мені ясно, що про злуку армій наше командування не знало. А така умова була підписана 24 грудня 1919 р., по якій ГА визнає одно правительство й одно командування на чолі з ген. Ом.-Павленком. Після того акту треба було нашій армії рушити в район Вапнярки-Гайсина (в цих районах уже два тижні не було денікінців) і фактично закріпити з'єднання. Це не сталося. Гал. Армія, дожидаючи, почала роздумувати. Бо що ми можемо дати галичанам, окрім гарних слів? Ні грошей, ні Галичини. А большевики дають їм перше й обіцяють друге. 12 січня ГА об'явила себе частиною радянських армій з певного роду автономією".

Феденко в тім же листі про наддніпрянсьі війська каже так: "Коли стан нашого війська, стратегічне положення не дозволяють провадити партизанську боротьбу успішно, то законно цілком для війська шукати виходу, який те військо може врятувати, як організовану одиницю. Цим виходом може бути допомога боротьбістам організувати окрему українську армію".53

Такі самі думки виринали і в нас у Вінниці, коли ми, не бажаючи попасти під вплив КПбУ, зв'язували свої надії з боротьбістами, поки вони самі не злилися з большевиками й не зреклися власної збройної сили.

Для нас, галичан, важливий погляд Ю. Тютюнника щодо ставлення наддніпрянської армії до УГА в часі її найтяжчого історичного моменту. Він каже:

"Обидві українські армії своїм завданням вважали боротися за ідею Соборної Української Держави. Обидві армії мали одну конкретну ціль: до вияснення політичної ситуації, принаймні до весни 1920 року, зберегти себе як організовану бойову силу для того, щоб стати основою Української Держави. Обидві армії в серцях пестили думку про час, коли договір з 24/ХІІ 1919 року не буде таємним, коли з ним треба буде ховатися перед ворогами. Та доля була проти нас. Будучи думкою вкупі, армії пішли різними шляхами, та все мріяли про момент фактичної злуки.

Свої рішення обидві армії приймали самостійно, бо урядові центри були далеко, а коли й подавали деякі поради, то звичайно з великим запізненням. Тому в арміях не піднімались питання про "зраду" чи "авантуру" в зв'язку з тим чи іншим кроком своєї бойової сестри. Військові були більше об'єктивними відносно військових, ніж політики до політиків".

Правильно оцінює Тютюнник також трагічний кінець Української Галицької Армії в квітні 1920 року такими словами: "Найбільшого подиву гідна впертість УГА, з якою вона намагалася охоронити свою бойову силу. Та сила була потрібна Українському Народові. В похмурих днях осени 1918 року народилася вона і тільки зіп'явшись на ноги, мусіла стати в обороні своєї Батьківщини. Від берегів Сяну й гір Карпат до самого Дніпра пронесла вона національний прапор, все більше й більше переймаючись ідеєю боротьби за Соборну Українську Державу. Лишена без політичного проводу, вона не все вірно орієнтувалася в надзвичайно складних політичних обставинах і в наслідок того помилялася. Було в неї палаюче любов'ю до Батьківщини серце, та не було належного політичного досвіду й витривалости, щоб холодним розумом зважити всі "за" і "проти" перед прийняттям рішення. В наслідок цього сталася катастрофа: Української Галицької Армії як організованої сили не стало в ясні та теплі дні весни 1920 року. То є страшна катастрофа. Кожна армія, ідучи в бій, може загинути, але загинути за власну ідею не шкода. Виступ УГА проти росіян великі користі дав ворогам, а нам зробив шкоду. Він був передчасний і необдуманий.54

Поки живі колишні члени таємної Начальної Команди УГАрмії (автор має на увазі Політичний Комітет при НК УГА — Н. Г.), обов'язком їх перед Батьківщіною є подати, котрий з ворогів і як саме спровокував виступ, що потяг за собою неоправдану катастрофу.

Поза іншими була в обох арміях одна ціль — зберегти себе через зиму 1919-20 рр. для дальшої боротьби. Українська Галицька Армія політично оборонялася. Момент для переходу в наступ був невдало вибраний і, як наслідок — поразка — ціль не була осягнута.

Наддніпрянська Армія рішила, що краще бити, ніж бути битим. Вона ввесь час мала провідну політичну лінію. Ні разу не схилила прапора, ні одного компромісу з ворогом! І це її спасло. Аомія нападала на ворогів і не тільки зберегла себе, а навіть побільшила свою силу. Наслідок — перемога, бо ми осягнули намічену ціль.

Не вина нашої Армії, що після того, як вона віддала себе в розпорядження наших політиків, їй довелося воювати не за власну національну ідею, а за ідею польської нації. Для нас було б краще рішати політичні питання без окремого політичного проводу, бо як мати поганий провід, то краще не мати його.

Невдала політика довела Наддніпрянську Армію туди, де вже була Українська Галицька Армія — за польські дроти. Армії не зуміли своєчасно об'єднатись. Це зробили за нас політики, об'єднавши нас у неволі".55

 

------------------------------------------------------------------------

[1] Всі дальші заходи Уряду УНР, як: договір з Польщею і невдалий похід Пілсудського на Київ, шукання нових шляхів до збереження Української Держави з допомогою донських козаків полк. Фролова й ген. Перемикіна, спільний виступ на фронт і відступ у Польщу, Рада Республіки в Тарнові й інші заходи С. Петлюри були вже тільки аґонічним догоранням Української Держави, що закінчилося трагедією під Базаром. — Н. Г.

[2] Колишній сотник-лікар УСС-ів д-р Вол. Білозор надрукував у 1921 р в органі Українського Лікарського Т-ва "Лікарському Віснику" простору студію п. з. "Слідами епідемій в УГА". В ній автор на підставі фактів, збережених у свіжій пам'яті, з питомою йому точністю з'ясував причини поширення епідемій, їх засяг та способи поборювання, спричинені ними втрати з військового погляду та підкреслив стратегічне значіння епідемій з дальшими політичними наслідками. — Н. Г.

[3] Під час виїзду хворого Микитку заступав ген. Тарнавський. — Н. Г.

[4] Пор. Ст. Шухевич — цит. твір, ч. ІІІ, ст. 137. Дм. Паліїв — "На чисту воду". Літопис Червоної Калини, 1930, чч. 6 і 7. — Н. Г.

[5] Пор. І. Мазепа — "Україна в огні й бурі революції", ч. П, ст.84-85, 121-122, 156, 159, 178. — Н. Г.

[6] Пор. Д. Долинський. "Борба українського народу за Волю і Державність". Накладом "Руської Книгарні", Вінніпеґ, Ман., ст. 228. — Н. Г.

[7] В тому моменті я, звичайно, не був щирий з Хвилею. УГА разом з іншими стягами УНР боролася за Соборну Українську Державу. Але в переговорах з большевиками було недоцільно підносити цей момент, бо цим заздалегідь перекреслювалися б вигляди на успішність наших розмов. — Н. Г.

[8] У Вінниці залишився голова Колеґії Шухевич, що лежав у лікарні порий на тиф. — Н. Г.

[9] Таємні кур'єри СС-ів принесли з Вінниці двома шляхами текст нашого договору з большевиками Є. Коновальцеві. Він, як казав Курах, схвалив договір і доручив своїм старшинам помагати мені, бо я, мовляв, не почервонів". — Н. Г.

[10] Статистичні дані про залишені галицькі частини подані в 6 і 19 розділі — Н. Г.

[11] Протилежно до запевнень Хвилі, що радянський уряд України і КПбУ ратифікують цей договір, ні та ні друга установа цього не зробили, а на конференції наших делеґатів у Києві Затонський не визнавав цього договору. Через це ми в поточній мові відкидали назву "Червона Українська Галицька Армія" і називали, як і спершу, "Українська Галицька Армія" — Н. Г.

[12] Про Краєву Раду й Раду Республіки говорить І. Мазепа в ІІ ч. своєї праці, на стор. 175. Але там в помилки щодо часу організації цих установ, її особового складу, як і щодо союзу УГА з червоними. — Н. Г.

[13] Хоча большевики тоді не прискіпувалися до наших радикалів, та все ж таки д-р І. Макух, як код. Державний Секретар Внутрішніх Справ ЗУНР, а в Україні товариш Міністра Внутрішніх Справ, був занадто видною особою, щоб вони залишили його в спокої. Тому ми були дуже раді, що змогли охоронити його в першому моменті, а потім уможливити йому переїзд у безпечний район. — Н.Г.

[14] Затонський, як і всі большевики, дивився на старшин УГА тими самими очима., що й на старшин кол. царської армії. Це, звичайно, було великим безглуздям. Бо царські кадрові старшини були і соціяльним походженням і ідеологічним наставленням клясовими ворогами пролетаріяту, головною підпорою царя і його абсолютистського режиму. Тому ліквідація большевиками такого контреволюційного елементу могла бути до деякої міри виправдана.

Але застосовування такої самої міри до старшин УГА ніяк не було виправдане. Наші старшини були кість від кости, кров від крови синами українського поневоленого москалями народу, своїм соціяльним походженням ніяк не різнилися від рядового стрілецтва УГА.

Наші старшини разом з рядовиками боролися за наш національний ідеал, разом терпіли всі труднощі й злигодні війни, разом гинули від ворожих куль і пошестей. На цю обставину ми часто звертали увагу большевицьких діячів (Хвилі, Кручинського, Козицького та боротьбістів) і остерігали їх перед неперебірливою аґітацією проти старшин серед галицького стрілецтва, бо вони цим тільки самі собі пошкодять.

Затонський бездушним мавпуванням московських большевиків, аґітацією проти старшин серед стрілецтва відразу настроїв його проти себе й большевиків взагалі. Це стверджують однозгідно всі наші мемуаристи. Він програв свою кампанію і звідси його сліпа ненависть до галичан. — Н. Г.

[15] Пор. А. Кравс: цит. твір, ст. 85-86.

[16] Сірко переїхав до Балти й там став аґентом ЧК. Під час переїзду польового штабу до Києва Сірко сидів разом з Михайликом і Солодубом у приявності урядовця політичного відділу Ізидора Сохоцького (тепер пароха в ЗДА), цинічно хвалився своїми каїновими подвигами. В Києві він зайшов до знайомої українки, що пам'ятала його як СС-а, та, довіряючи йому, дала йому інформації про те, хто з давніх СС-ів залишився в Києві й де живе. Всіх їх Сірко видав ЧК. По виконанні свого нового злочину він знов зайшов до своєї знайомої, що вже знала про долю тих, про кого розповідала Сіркові. Вона привітала Сірка такими словами: "Може ви прийшли по мене? Беріть, я готова". А цей розсівся вигідно в фотелі та, цідячи поволі слова, відповів: "Покищо ви нам не потрібні і ми вас залишаємо". — Н. Г.

[17] Тепер священик православної церкви в Нюарку. — Н. Г.

[18] Микола Скрипник — старий большевик і чден РКП, близький знайомий Леніна. Він був промотором злиття партії боротьбістів з КПбУ і посередником у нав'язананні контактів та переговорів, що привели до злиття — Н. Г.

[19] Ці слова Затонського гостро суперечать його становищу, яке він займав до нашого договору в Калинівці, в розмові зі мною. Тоді він не ставив під запит наш договір, не заперечував прав нашим контраґентам вести переговори з нами. Тепер же він брехнею й залякуванням хотів зробити галичан податливішими щодо його й його товаришів плянів. Така поведінка — типова для большевиків. — Н. Г.

[20] Тоді я телефонував у Київ, що Колеґія Старшин нарешті вийшла із своєї пасивности, усунула обох командувачів генералів — Микитку й Ціріца, призначила тимчасово на начального вождя УГА отамана О. Лисняка і створила Начальний ревком УГА, що мав нав'язати контакт з Вінницьким ревкомом для спільної акції. А це сталося тоді, коли червона армія вступила вже в район розташування УГА. В дальших розділах говориться про це докладніше. — Н. Г.

[21] Полк. Коновалець дав деяким СС-ам окремі доручення вести підпільну роботу так серед УГА, як і в Києві. Підпільними працівниками були: Курах, Опока, Роґульський; в Києві Козланюк. Могло їх бути й більше, бо у Вінниці й Києві було багато СС-ів. На початку 20-х рр. вони працювали також з повстанцями Правобережжя. — Н. Г.

[22] Пор. Ст. Шухевич: "Спомини", ІV/90. — Н. Г.

[23] Пор. Ст. Шухевич — цит. твір, ІV/89.

[24] Пор. Ю. Шкрумеляк — "Поїзд мерців", ст. 75-76.

[25] Пор. М. Алиськевич: "Пів року під большевиками", Літопис Червоної Калини за рік 1933, ч. 9, ст. 23. — Н. Г.

[26] Пор. Шухевич — цит. твір, IV/91.

[27] Пор. там же — ст. 143.

[28] Пор. Шухевич — цит. матеріяли, IV/105.

[29] Живе на еміґрації в Канаді. Його спогад називається: "Останні дні Начальної Команди УГА". — Н. Г.

[30] Пор. І. Максимчук — цит. твір, стор. 97.

[31] Ст. Шухевич — цит. твір, ІV/90.

[32] Порів. І. Мазепа: "Україна в огні і бурі революції", ч. 2, ст. 156. — Н.Г.

[33] Про постанову відпоручників армії УНР і УГА в справі об'єднання пiд прапором УНР пишуть у спогадах Дм. Паліїв і ген.-хор. Михайло Крат. Цей останній недавно надрукував свій спогад у "Бюлетені ОбВУА" — додатку до "Народньої Волі" за 1. 8. 1951 р. ч. 30. Шан. автор твердить, що цей договір укладено завдяки енерґійній поставі Палієва, який став проти вимоги Галревкому (Вінницького — Н. Г.) з'єднатися з большевиками. Це не відповідає історичній правді. Ревком УГА у Вінниці заснувався щойно 31 грудня 1919 р., отже, через два тижні після договору делеґатів наших армій. Тоді ще сам Паліїв вів переговори з А. Хвилею про союз УГА з червоними, й коли втратив у большевицького аґента кредит (як він сам твердив на засіданні Колеґії старшин), я, з доручення тієї ж Колеґії, перебрав на себе переговори від імени УГА; Паліїв був моїм посередником у Хвилі.

Не тільки Паліїв, але всі ми, навіть бувши в союзі з червоними, постійно тримали зв'язок з армією Павленка і думали про реалізувавші договору з половини грудня 1919 р.; але це не було можливим через велике віддалення армії ген. Павленка від постою УГА. Велика кількість тифозників не дозволяла нам рушитися в напрямі військ Павленка.

Паліїв у статті "На чисту воду" (Літ. Черв. Калини 1930, чч. 6 і 7) твердить, що ген. Тарнавський визнавав Колеґію старшин при НК і залишив за нею право рішати політ. справи УГА. Якщо так було справді, то зовсім незрозумілим лишається факт, що цей генерал безпосередньо перед проголошенням об'єднання обох українських армій виїжджає з Вінниці з цілою НК на південь, і проголошення не було.

Паліїв наплутав також з іменами й працею червоних діячів у Вінниці. Хвиля називався Андрій; він був членом законспірованого парткому КПбУ, а, боротьбіст Ковтунович називався Кость, але він не був головою губревкому Поділля, а був ним москаль Козицький. Другий боротьбіст, наш приятель, називався Микита Коляда, а не Микітка.

Ще кілька слів про "криву лінію дій" Колеґії старшин. Вона призначає своїх представників для переговорів з большевиками, потім зрікається їх і починав переговори з армією УНР про об'єднання з УГА. Чекає на вислід переговорів з румунами про дозвіл для УГА перейти на румунську територію. а коли з того нічого не вийшло, організує на швидкуруч Начальний ревком УГА (до якого входили також Паліїв і Шухевич) і в "співпраці" з большевиками посувається до приниження й надмірної послужливости. У зв'язку з цим стоїть також дійсно скандальна справа видачі ваших генералів у руки червоних катів. — Н. Г.

[34] Пор. Ст. Шухевич — цит. твір, т. IV, ст. 80 і 90. — Н. Г.

[35] Пoр. Cт. Шухевич — цит. твір, IV/99.

[36] Там же — IV/97.

[37] Шухевич подає точний стан загальний (харчовий) 16.688, а бойовий 3.975; не вияснена занадто велика розбіжність між бойовим і харчовим станом. Пор. IV/54-56. — Н. Г.

[38] Д-р І. Сіяк прислужився галичанам у Харкові під час в'їзду Рад тим, що як член слідчої комісії в справі переходу галицьких бриґад до військ УНР чимало спричинився до припинення червоного терору проти нас з боку большевиків по подіях 24 квітня. Про це буде докладніше в ІІ-й частині цієї праці.

[39] Пор. П. Мигович: "При 1 бриґаді ЧУСС-ів", Літопис Червоної Калини 1938 р. чч. 10-12. — Н. Г.

[40] Сотник УСС О. Навроцький вмістив у 3. ч. "Голосу Комбатанта" спогад "Розрив з большевиками", в якім стверджує, що 3 бриґада не брала участи в бої з червоними, бо піший полк відмовився виступити. Думка Навроцького про виступ Головінського збігається з думкою Тютюнника й моєю. — Н. Г.

[41] Спогад сотника М. Луцького є в моєму архіві. — Н. Г.

[42] Пор. "Літопис Черв. Калини" 1937, ч. 5. — Н. Г.

[43] Пор. І. Мазепа — цит. твір ІІ/235. — Н. Г.

[44] П. Голинський "Останні дні ЧУТА", Кал. Черв. Калини за 1931 р. Т. Лисівський "Зі споминів курсанта" Кал. Черв. Калини за 1935 р. І. Томинчук "Зі споминів стрільця УГА" Кал. Черв. Калини за 1934 р. В. Струць "Три місяці у повстанців" Кал. Черв. Калини за 1934 р. В. Дидик. "З повстанцями" Календар Черв. Калини" за 1930 р. П. Околот "З пекла на волю" Кал. Черв. Калини за 1935 р. К. Орфойський "Чрезвичайка", Кал. Провидіння за 1926 р. Ол. Кузьма "На розпутті", Причинок до історії УГА. Кал. Просвіти за 1928 р. І. Іванець "Під Чудновом", Кал. Черв. Калини за 1935 рік. Антін Дівнич "Кінець УСС" Календар Черв. Калини за 1925 рік. Ст. Венгринович "Весна 1920 р." Кал. Черв. Калини за 1930 р.

[45] Цей спогад є в моєму архіві. — Н. Г.

[46] Учасник цих подій д-р Вол. Калина заперечує твердження д-ра Коха, одначе я "слів з пісні не викидаю", залишаючи це обом товаришам зброї. — Н. Г.

[47] Спогад проф. Коха є в моїм архіві — Н. Г.

[48] Той самий Феденко в недавно виданому в Англії репортажі "Ісаак Мазепа", забувши про свої думки в справі договорення УГА з червоними, зовсім інакше розцінює цей вчинок, як у 1920 році. — Н. Г.

[49] Пор. Ю. Тютюнник. "Зимовий похід 1919-1920 р.". Коломия-Київ, В-во "Трембіта", стор. 31-32.

[50] Пор. Ю. Тютюнник, цит. твір, ст. 46-47.

[51] Пор. Ю. Тютюнник, цит. твір, ст. 49.

[52] Пізніше зв'язок установлено. — Н. Г.

[53] Пор. Ю. Тютюнник, цит. твір, ст. 50-51.

[54] Пор. Ю. Тютюнник, цит. твір, ст. 51-52.

[55] Пор. Ю. Тютюнник, цит. твір, ст. 67.