ВСТУП

Про трагедію Української Галицької Армії, що відігралася в Наддніпрянській Україні в часі від ранньої осени 1919 до весни 1920 р., появилося в роках між світовими війнами — окрім численних спогадів у Літописі Червоної Калини й календарях того ж Видавництва та інших — кілька праць учасників подій. Це спогади Осипа Назарука,1 Євгена Бородієвича,2 Осипа Левицького,3 Ілька Цьокана,4 Юри Шкрумеляка,5 Степана Шухевича,6 Івана Максимчука,7 о. Остапа Гайдукевича.8 Назарук був політичним діячем, всі інші мемуаристи — військовики. Їхні спогади взаємно доповнюють одне одного. Вони дають широку картину тих нещасть, що падали на Галицьку Армію, яка належала до елітарних стягів України в роках її визвольної боротьби наших часів. Перед очима читача — немов на екрані — пересуваються трагічні змагання галицького Стрілецтва з жахливими епідеміями, що скосили десятки тисяч стрільців і старшин; нас глибоко хвилюють простодушні, але які ж сумні рефлексії безпретенсійного Бородієвича, або останній акорд чужинецького відпоручника Міжнароднього Червоного Хреста, майора Ледерей, що на початку листопада 1919 р. перевіз в Україну санітарний поїзд, закуплений Урядом ЗУНР, із шпиталем на двісті ліжок, і написав про те, що він там бачив.9

Деякі з наших мемуаристів (Назарук, Левицький, Шухевич) змальовують і взаємне "пожирання" політичних груп і державних мужів України в добі її найтяжчої боротьби за свою державність і ті душевні хвилювання галицького Стрілецтва, що їх викликали розгубленість і захитання рівноваги духа наших державних мужів. Али вони перевантажують свої спогади зайвими рефлексіями; зокрема разить у Шухевича брак об'єктивности й не завжди вірне зображування подій. Це й доказали йому наші визначні військовики: сан-шеф УГА, полк.-лікар д-р Андрій Бурачинський, ген. військ УНР Р. С., д-р Іван Максимчук і нарешті санітарний поручник УГА Ст. Гайдучок. Їхні завваги до "Споминів" Шухевнча надруковані в "Літописі Червоної Калини" за 1930 рік; Максимчук спростовує Шухевича в своєму спогаді "Кожухів".

Хибують наші мемуаристи на промовчування або надто поверхове згадування, а то й невірне описування подій останнього, найчорнішого епізоду трагедії УГА, її вимушеного обставинами союзу з червоними. Таке соромливе промовчування цього історичного факту нічим не виправдане; наше Стрілецтво виявилося незвичайно характерним і вірним нашому національному ідеалові в часі союзу з найжорстокішим і найхитрішим ворогом України — большевизмом. Цю високу національну й вояцьку мораль галицького стрільця стверджує ряд ваших старшин, як ген.-хор. О. Удовиченко, ген.-хор. М. Крат, ген. Кравс, отаман В. Льобковіц та інші.10 Один старшина УСС, що перебув з нашою армією "чотирикутник смерти", так схарактеризував наше Стрілецтво:

"Наша Галицька Армія була свого роду армією добровольців, елітою нашого села. Слабодухи залишилися при відступі за Збруч по домах; перейшло коло 75 тисяч ідейних вояків, щоб через Київ вернутися до Львова. Висока мораль галицького Стрілецтва — це унікат в історії воєн, коди брати до уваги злидні й нестатки УГА. Революційні кличі могли здеморалізувати кожну частину й спричинити кривавий виступ проти старшин, до якого закликали Затонський і Порайко. Але глибоке розуміння військової дисципліни, висока національна свідомість і правдиво демократичний дух галицького Стрілецтва створили незрівнянну його відпорність проти отруйливих кличів большевицької пропаґанди".11

Та найціннішим для галичан є мимовільне признання їх незламности, що його дали їм большевики Микола Скрипник і Володимир Затонський на конференції делеґатів УГА й Вінницького ревкому в Києві. Про це буде мова нижче. Бодьшевики вже тоді виявилися бездонно віроломними супроти своїх контраґентів, дарма що вони намагалися вправно це приховати. Оця їхня віроломність не змінилася й досі; її жертвою падали й досі падають політики й державні мужі Заходу.

Останній епізод трагедії УГА в Україні є предметом першої частини цієї праці.

* * *

Безпосередньо по відступі Української Галицької Армії за Збруч улітку 1919 р. Диктатор Галичини Євген Петрушевич призначив мене на працю до Міністерства Військових Справ УНР, і там я у Головному Управлінні Генерального Штабу вів реферат мобілізації. На цьому становищі я перебув до половини листопада 1919 р., тобто до виїзду Уряду УНР з Кам'янця Под. Тоді губерніяльний комісар Поділля М. Кондрашенко пропонував мені виїхати в ним до Відня, куди подався Диктатор Галичини, і запевнив мені пашпорт з візою румунського уряду та кошти на подорож. Але я подякував йому словами: "Дуже вдячний вам, пане комісаре, за вашу приманливу пропозицію, одначе я не мав би лиця гамнути в вічі галицькому стрільцеві, коли б покинув нашу армію в її тяжкому становищі та шукав захисту в безпечному місті".

Разом з Урядом УНР я переїхав тоді через Чорний Острів, Староконстантинів до Любару; там я був свідком бунту "отаманів" Волоха, Божка й Данченка, ліквідації корпусу Січових Стрільців у Чарториї та виїзду частини Ууряду до Польщі. Звідти я подався разом із д-ром Іваном Макухом, що теж не хотів їхати за кордон і покидати нашу армію, до місця постою Начальної Команди УГА. По дорозі ми спинилися на деякий час у Хмельнику, що в його районі перебував тоді штаб повстанчого ватажка Шепеля. Там ми бували на нарадах діячів партій СР-ів і СД-ів у справі адміністрації незайнятих ворожими військами земель України (коло одного мільйона душ населення). Разом з Макухом, Ф. Конаром і ін. я входив у Крайову Раду, а потім у Раду Республіки, вибрану в Хмельнику.12

В половині грудня я прибув до Вінниці, місця постою Начальної Команди УГА. Від тієї хвилини я був з УГА до її розпаду, що стався при кінці квітня 1920 р. під час наступу Пілсудського з Армією УНР на Україну.

Обставини склалися так, що мені довелося бути співтворцем союзного договору УГА з большевнками й виконувати відповідальні обов'язки. Я мусів очолити Вінницький ревком УГА і був, сказати б, в осередку подій. По ліквідації цього ревкому я був головою Галицької Секції Політвідділу 44-ої червоної дивізії, до якої були приділені УСС. В травні 1920 р., як делеґат бриґади УСС, я брав участь у четвертому Всеукраїнському З'їзді Рад у Харкові. Там при допомозі товаришів зброї та комісара М. Кручинського мені вдалося домогтися реабілітації та припинення червоного терору проти галичан, що його провадили большевики по подіях на фронті у квітні 1920 р.

Під час наступу червоних на Польщу мене приділили до штабу 14 армії, що наступала на Галичину. В Тернополі я мав нагоду живими очима бачити централістичну московську політику Затонського в Галичині, яку піддержували його споборники, так зв. "туркестанські комуністи" Мих. Левицький, Наваловський і Томкевич та Мих. Баран.13

Вернувшися щасливо додому після 8-літньої воєнної скитальщини, я не наважувався публікувати моїх переживань під большевизмом, щоб не наражати на небезпеку тих моїх товаришів зброї, які співпрацювали зі мною й залишилися в Радянщині. Я не спростовував навіть того, що писали інші мемуаристи, хоча перо саме просилося в руку. А тепер, на старості літ я хотів би передати майбутнім поколінням мої переживання й спостереження за час союзу УГА з червоною армією і дати нашому історикові провірені (в межах можливости) факти, які поминули або занадто поверхово згадали наші мемуаристи. Тим і спростовую те, що розповідає про УГА І. Мазепа, в своїй цінній праці "Україна в огні й бурі революції". Його помилки сталися наслідком браку вірних інформацій про нас у тих місяцях, коди він працював конспіративно в Україні й не мав безпосередніх зв'язків з нами. Невірно певеповідає історію союзу УГА з большевиками також ген. Ол. Удовиченко на 140 ст. цитованої вище праці.

* * *

Я цілком свідомий того, що ця моя праця, як і всяке людське діло, не в досконала і має деякі огріхи, але ж вона писана з перспективи 40 років, і я не мав можливости використати всі ті матеріали, які в інших умовах можливо було б використати. В наслідок воєнних подій утратилися мої особисті записки й мій архів, а ще раніш пропали всі матеріяли про працю Вінницького ревкому УГА: протоколи засідань, ориґінал договору, укладеного між нами й большевиками, все листування, наші публікації — відозви, газети "Червоний Стрілець" і "Комуніст Прикарпаття", накази, інструкції та розпорядження Ради Наркомів Галицької Соціялістичної Радянської Республіки. В процесі моєї праці мені довелося користуватися записками й спогадами моїх друзів; я використав усі приступні для мене джерела, які появилися друком. Усе це мусило відбитися на формі праці, а де в чому й надщербити її зміст. Спокійний тон моєї розповіді далеко не віддзеркалює глибоко хвилюючої дійсности тих важких часів. Наших чорних дум і турбот за долю УГА, які вганяли нам сон з очей, не сила передати людською мовою.

Прохаю Вш. Читача взяти до уваги ще ось який момент: сорок років тому наші думки, орієнтації й пляни серед тодішніх подій буди зовсім інші, як сьогодні, а тому не одному тепер неясні і де в чому незрозумілі. З цього мусять випливати критичні висновки на адресу автора й тих, хто провадив роботу в проводі Вінницького ревкому УГА. При оцінці подій того часу треба взяти до увага ту прогалину, яка витворилася в нашій визвольній акції по виїзді з України нашого державно-політичного проводу, очолюваного С. В Петлюрою та Є. Петрушевичем. За цю справу взялися молоді, недосвідчені військовики, в бажанні рятувати вашу збройну силу та продовжувати визвольну боротьбу України. Не в гонитві за особистими почестями або користями взялися вони за це відповідальне діло, а просто з конечности, бо не було кому за це взятися. Тому всі дії цих людей треба розцінювати з погляду тогочасности, а не сучасности.

Моїх товаришів у зброї, що були з нами в тому часі й переживали всі страхіття тих чорних днів, прохаю списувати свої спогади й цим доповнити мою скромну працю, щоб цілком охопити картину трагічних переходів Української Галицької Армії в боротьбі за державність і соборність України.

* * *

Вважаю своїм милим обов'язком у цьому місці висловити щиру подяку моїм Товаришам зброї, що, на мій заклик у пресі, помогли мені завершити працю, що спершу видавалася непосильною. Отже, ця праця до деякої міри гуртова.

У першу чергу щиро дякую підполковникові СС-ів М. Курахові за передання в моє розпорядження свого дуже цінного записника та за постійну заохоту й поміч у процесі праці. Дякую Вш. сотникові д-рові Гансові Кохові, сотникові-лікареві д-рові Вол. Білозорові, сотникові О. Станімірові, отаманові артилерії Всч. д-рові В. Клодницькому, поручникам УГА: д-рові Павлові Дубасові, д-рові Лонгинові Горбачевському, Петрові Постоликові й К. Мазуренкові; чотарям: д-рові І. Витановичеві й Е. Василишинові, хор. М. Савчинові. Дякую також Всч. о. Ізидорові Сохоцькому й д-рові М. Стахову за цінні поради, а зокрема д-рові М. Шлемкевичеві, д-рові К. Паньківському й інж. Юр. Лавріненкові, М. Заклинському й Р. Купчинському за перегляд цієї праці та цінні завваги.

 

------------------------------------------------------------------------

[1] Осип Назарук "Рік на Великій Україні", Відень 1920, вид. Уряду Преси ЗУНР.

[2] Євген Бородієвич "В чотирикутнику смерти. Причинки до Трагедії УГА на Великій Україні". Львів 1921, вид. Окниша "Нове Життя".

[3] Осип Левицький "Галицька Армія на Великій Україні". Відень 1921, вид. "Українського Прапора".

[4] Ілько Цьокан "Від Денікіна до большевиків". Відень 1921, вид. "Українського Прапора".

[5] Юра Шкрумеляк "Поїзд мерців. Картини жертв і трудів". Львів 1922, вид. Черв. Калини,

[6] Степан Шухевич "Спомини з Української Гал. Армії 1918-22", Львів 1929, вид. Черв. Калини,

[7] Іван Максимчук "Кожухів". Львів 1928, вид. Черв. Калини.

[8] о. Остап Гайдукевич "Було колись. Із записника полевого духовника УГА". Львів 1938, вид. Червоної Калини.

[9] Майор Ледерей пише: "Моє перо не всилі описати це. Один Данте міг би це зробити. Я буду щасливим, якщо мої слова перекажуть цивілізованому світові мовчазне прохання тих нещасливих, які вигибають від пошестей і загальної нужди. Це ж люди, такі самі, як ми". Пор. О. Левицький, цит. твір, стор. 42. — Н. Г.

[10] Ген. Удовиченко в праці "Україна у війні за державність" на ст. 141-142 пише: "Коротке примусове перебування галицьких стрільців у складі Червоної Армії не тільки не розклало їх духових сил і не знищило національного почуття, але навпаки, після всього пережитого, ці якості в них ще більше змінилися та скристалізувалися".

Так само оцінює галичан ген-хор. М. Крат у статті "Різними шляхами", надрукованій в "Бюлетені ОбВУА", додатку до "Народньої Волі" за 4 серпня 1955, ч. 30.

Про поставу галицького стрільця в часі союзу з большевиками пишуть понад усі похвали ген. А. Кравс у своєму спогаді "За українську справу" й отаман В. Льобковіц у студії "Похід на Київ", яка досі ще не друкована — має вартість історичного документу. Вона є тимчасово в архіві УСС-а П. Постолюка. — Н. Г.

[11] Дописка сотника-лікаря Д-ра Володимира Білозора на машинописі моєї праці. — Н. Г.

[12] Про Крайову Раду й Раду Республіки, що їх І. Мазепа називає "самовибраними", він розповідає в своїй праці "Україна в огні й бурі революції", том ІІ, ст. 178-179. — Н. Г.

[13] "Туркестанськими комуністами" ми називали тих галичан, які під час світової війни попали в московський полон і жили в Туркестані. Там по большевицькому перевороті вони стали комуністами, були членами РКП й беззастережно служили москалям. Вони, звичайно, були повсякчас по стороні Затонського, що виконував в Україні ролю московською губернатора від імени РКП. Вони здобували собі довір'я в Затонського навіть ціною братньої крови.

Баран не належав до цієї групи, але в добі так зв. Галицької Соціялістичної Радянської Республіки тісно співпрацював з нею. — Н. Г.