Володимир Дорошенко

УКРАЇНСТВО В РОСІЇ. НОВІЙШІ ЧАСИ.

Упадок української автономії в кінцї XVIII в. і поверненнє України в звичайну провінцію росийської імперії не знищили одначе українства.

Не зважаючи на всї зусилля росийського уряду обмосковщити Україну, не дивлячи ся на люті переслідування, український рух не спиняв ся нї на хвилину. Бували часи, що нїби-то настав кінець українству, сливе не видко було його на поверхні життя, але так лише здавало ся: в глибинах народнїх не погасала іскра самосвідомости нїколи, ждучи лише догідної хвилї, щоб вибухнути ясним полумям. За наших часів українство в Росії стало вже на ноги. Український народ перетворюєть ся тут мимо всїх перепон в новочасну націю.

Новітню історію українського руху в Росії можна поділити на кілька періодів, з ріжними центрами-огнищами його в кождім із сих періодів.

Перший період — Полтавсько-Харківський припадає більше-менше від кінця XVIII в. до половини 40-их років. Дальше йде короткий Петербурзько-київський період 40-их років. В кінці 50-их років і в початку 60-их років зосереджуєть ся український рух у Петербурзі. Від початку 70-их років переносить ся він до Київа. Відтоді аж до наших часів Київ стає правдивою столицею новітнього українства. Навіть страшні переслідування укр. руху в сих часах, коди українство мусїло шукати захисту в братній Україні австрийській, не могли відобрати Київу належної йому ролї в українськім життю. Перед росийським угнїтом ховало ся українство у Львові і Чернівцях, але звідти йшла наша думка, наша свідомість таки через Київ.

За наших часів український рух широко пішов по цілій Україні, повстало кілька значних огнищ його по всїх усюдах, навіть далеко за етноґрафічними межами України, в столицях росийської держави — Петербурзі й Москві. На Україні ж перед ведуть Полтава, Катеринослав, Харків, Одеса, Катеринодар. Та на чолї його всеж стоїть золотоверхий Київ, старадавня столиця колишньої української держави, мати городів українських.

Початки українського відродження (Полтавсько-Харківський період)

Цїлком природно, що саме Полтава і Харків роспочинають добу відродження України по упадку Гетьманщини. Тут бо ж ще свіжі буди традиції минулого, ще жили й дїдади славні патріоти кінця XVIII в., ревні оборонці автономії Гетьманщини, що р. 1791 висилали Василя Капнїста до Нїмеччини шукати помочи проти "росийської тиранії", котра саме тодї брутальною рукою касувала українські вольности (Полетика, Чепа, Капнїсти й ин.). Отсї традиції в звязку з новітніми рухами в Росії і Европі дали початок новому українському життю. Ще й те треба взяти на увагу, що і саме в тім часї на домаганнє нашого шляхецтва засновано у Харкові університет (1805 р.), котрий незабаром скуплює навкруги себе духове життє Слобідської України й Полтавщини.

Найвиразнїйше обявило ся нове життє саме в лїтературі — краснім письменстві, і письменстві науковім. Перший голосно озвав ся в поезії незабутній Полтавець Іван Котляревський — батько нової української літератури. Він нагадав нам наше славне минуле, нагадав про обовязки перед рідним народом. За ним пішли Гулак-Артемовський, Метлинський, а далї Квітка, Гребінка, Костомарів і инші.

Одночасно з пробами поезії й повісти на українській мові повстають наукові дослїди над Україною — її мовою й побутом, її минулою історією, її багатою устною, народньою творчістю. Під впливом Полтави кн. Цертелїв записує пісні, а Росіянин Павловський пише першу граматику української мови, під впливом Харкова Росіянин Срезневський з запалом і захватом студіює укр. історію, мову й народню словесність, а з Українців ідуть навзаводи з ним Максимович, Бодянський, Метлинський, Костомарів, виказуючи в своїх працях живу й своєрідну індивідуальність українського народу та уґрунтовуючи ними його право на самостійне життє.

Не задоводяючи ся сим починають Українці усвідомлюючу роботу по часописях, пишучи статї в оборонї права української мови до вживання в літературі, розяснюючи красу української народньої поезії і таке инше. Ся публіцистична праця вела ся в перших часописях на Україні, що повстали тоді у Харкові під впливом роздмуханого університетом інтересу до духового й взагалі громадського життя. Були се "Харьковскій Демокритъ", "Украинскій Журналъ", "Украинскій ВЪстникъ" і ин. Особливо останній положив великі заслуги для нашої справи. Се була в тих часах, сто лїт тому, правдива трибуна українства в Росії.

На розвиток літературного й полїтичного руху в тих часах величезний вплив мала історія України Грицька Полетики, великого українського патріота кінця XVIII в.

В сїй історії, котра під назвою "Історія Русів" (буцїм-то пера архиепископа Г. Кониського) ходила в численних відписах по цілій Україні, представив Полетика тяжку долю України під московським пануваннєм. Надихана великою любовю до рідного краю й його колишньої волї й з ненавистю до гнобителїв, "Історія Русів" ворушила скрізь на Україні приспану думку, кликала до боротьби за свободу. Перед "Кобзарем" Шевченка була се найбільш усвідомлююча книжка на Україні.

В полїтичнім життю українські змагання виявляють ся спершу в масонських льожах, а далї і в чисто-політичних орґанїзаціях, головно військових, котрі тепер звемо декабристськими від повстання 25 грудня (декабря) 1825 р., яке вони викликали. В усїх сих тайних, вільнодумних і вільнолюбних, товариствах побіч инших (Росіян, Поляків тощо) брали участь і Українці (відомо напр., що Котляревський був членом масонської дьожі в Полтаві), заступаючи там українські інтереси й змагання. Але буди й чисто-українські орїанїзації. Про істнованнє одної з них під назвою "Товариства визволення України" довідуємо ся з слідства, яке росийський уряд розпочав з приводу декабрського повстання. В основанню сього товариства обвинувачувано Василя Лукашевича, великого-поміщика на Полтавщині, що був тоді маршалком (предводитедем дворянства).

В осени 1825 р. писав визначний український патріот, Микола Маркевич (поет, етнограф і історик), до відомого росийського поета-декабриста, Кіндрата Рилєєва, що захоплював ся минулою волею України, такі знаменні слова: "Ми не спустили ще з очей дій великих мужів України, в багатьох серцях не ослабла давня сила почувань і відданности вітчинї. Ви знайдете ще в нас живий дух Полуботка". Сї слова в звязку з обвинуваченнєм Лукашевича недвозначно свідчать, що полїтична й національна свідомість на Україні не завмерла.

Тогочасні лїтературні впливи з їх романтичними напрямами, збуджуючи чуттє народнести, не давали згаснути сїй свідомости, а навпаки ще зміцнювали її та заховували "во время люте".

Сорокові роки (Шевченко і Кирило-Методіївське брацтво)

В сорокових роках український рух зосередковуеть ся головно в Петербурзі, а потім у Київі. В Петербурзі в тих часах повно було Українців, котрі йшли сюди на службу. Серед них було багато свідомих людей, котрі не порвали звязків з рідним краєм і працювали тут на його користь. Тут починають появляти ся українські книжки, а по часописях зявляють ся статті присвячені укр. справі. Нитки духового й полїтичного життя цїлої Росії, яке починає оживати по погромі 1825 р., сходять ся в сім часі тут, у північній столиці царської імперії. Тут виходять твори Гоголя, що в великій мірі присвячені Україні й багато причинили ся до поширення української свідомости серед зросийщеного нашого громадянства, тут оселив ся й наш Гребінка й инші.

А головно був тут в тих часах великий наш Кобзарь, співець нашої водї й пророк нашого визволення, — Тарас ІПевченко. Доля судила йому нидіти тут у тяжкій неволї, в науці у маляра Щиряєва. Припадком стрінув ся він з земляками й при їх допомозї вийшов на волю. Скоро стає Шевченко в осередку українського життя в Петербурзі як признаний виразник українських змагань і думок.

В 1840 р. виходить перша збірка його поезій, під заголовком "Кобзарь", далї окремою книжечкою поема "Катерина", в 1841 р. "Гайдамаки". Україна стрінула сї твори молодого поета з небувалим захопденнем. Шевченко відразу стає славою й гордощами України, її національним пророком. І не дурно. Шевченко ясно і недвозначно поставив українську справу. Рішучо торкнув ся болячок сучасности й минулого, гірку правду повідав українському громадянству, закликаючи його опамятати ся, не зраджувати свого народу, згадати "чиї ми сини, яких батьків, ким, за що закуті", і без ляку заговорив про гнобителів України, відважно й сміло кличучи до боротьби з споконвічним ворогом. "Вставайте, кайдани порвіте і вражою, злою кровю волю окропіте!" — озвав ся Кобзарь до своїх земляків.

Твори Шевченка читали ся й переписували ся скрізь по Україні, особливо нецензурні, справляючи величезне вражіннє. "Солодко й заразом страшно було його слухати, — згадує Костомаріц про те, як у тїснім гуртку однодумців читав Шевченко свої палкі поезії. — Немов завіса роздирала ся перед нами". Се була завіса національної темряви. Шевченко сміливою рукою роздер її й показав громаді схований за нею шлях до волі України. І слова поета не падали на твердий ґрунт. В другій половині 40-их років повстає славетне "Кирило-Методіївське брацтво" у Київі, в котрім бачимо найчільнїйших людей споміж молодого покоління Українців — Костомарова, М. Гулака, П. Кулїша й инших. Шевченко також був серед братчиків, хоч офіціяльно сього й не доведено. Власне ті читання, про які була згадка вище, відбували ся на сходинах братчиків.

Центром дїяльности брацтва був Київ, де недавно перед тим (по польськім повстанню 1831 р.) засновано університет, котрий, як давнїйше в Харкові, значно причинив ся до розбудження духового життя взагалі", а українського зокрема.

Тут почав свого професорську карієру Костомарів, а Шевченко також мав тут осїсти, діставши посаду співробітника археольоґічної комісії.

Братчики поставили собі дуже широку проґраму, домагаючи ся утворення загально-славянської Федеративної спілки, в котрій кождий народ — в тім само собою розумієть ся й український — творив би окрему, самостійну республіку, порядкуючи всїма справами самостійно й незалежно від инших. На чолї кождої з сих республік мав стояти вибраний на час президент. На чолї цілої Федерації мав бути загально-Федеративний сойм, до котрого належали спільні справи всіх союзних республік, і вибираний всїма союзними республіками президент. Усякі привілеї мали бути скасовані, кріпацтво знесене, для всїх мало бути рівне право. Мала бути заведена загальна народня освіта в рідній мові народу, вселюдне виборче право (урядники мали бути виборні), воля слова, совісти і т. д.

Як бачимо проґрама брацтва — зовсім сучасна широко-демократична проґрама. Одиноке нереальне в ній — се ідея все-славянського союзу, перейнята від "Общества обєдинених Славян" — масонської льожі 20-их років, в котрій було чимало Українців і ідеї котрої мали широкий вплив на Україні. Ся ідея, піддержувана тодішнім захопленнєм славянством (то були часи так зв. славянського відродження), згодом могла відпасти й лишилось би здорове зерно самостійної державности українського народу.

На жаль брацтву не судило ся довго істнувати. В 1847 р. на донос одного падлюки, студента Петрова, котрий підслухав розмови братчиків, їх схоплено й арештовано.

Уряд росийський страшенно налякав ся. В цїлій Европі в тих часах здіймала ся буря, надходила "весна народів", тому викрита політична організація ще більшим жахом сповнила Миколу І. Він рішив суворими карами вбити в зародку новий рух.

Братчиків запроторено в тюрму, а звідти на засланнє.

Шевченко, як відомо, постраждав найбільше: його віддано на віки в саддати і заборонено писати й малювати.

Для українства настало "люте время". Приказано стежити за найменшими проявами українського руху й без милосердя "пресЪкать" їх у корінї.

Українська література заборонена. Навіть наукові дослїди над Україною підпади переслідуванням. Цензура не пропускала навіть слів "Україна", "Український", "Січ", "Гетьманщина" і т. д. Що більше, навіть давнїйші, ще перед викриттєм брацтва друковані твори, особливо писання братчиків, були заборонені.

Настав довгий антракт, перерва в розвитку українства, котрий тяг ся майже десять літ, аж до нещасливої кримської війни.

Кінець 50-их і початок 60-их років

Поражка Росії під Севастополем поставила на дневний порядок зміну ладу в Росії. Повіяло свіжим вітром. Почалась так звана "доба реформ". Усе живе піднесло голову, заворушило ся. Ожило наново й українство. Немов на знак чарівної палички повстав український рух. Але тут не було нічого надприродного. Українство не вмерло під репресіями, — під зверхньою кригою абсолютизму дзюркотів струмочок народньої свідомости, й тепер, коли та крига скресла й розстала, виплив на поверхню життя.

На перший плян висунула ся справа скасування кріпацтва, культурно-економічного піднесення народу й конечні реформи політичні. Українці взяли живу участь в сім руху, а українська література може похвалити ся, що перша видвигнула борця за увільненнє кріпака з панської кормиги. Була се Марко Вовчок (Марія Маркович), славнозвісна авторка "Народнїх Оповідань" — "неїстовий пророк і обличитедь жорстоких людей неситих" (себто панів), — як її назвав Шевченко. За нею згодом пішла друга жінка-письменниця Ганна Барвінок (Кулїшиха), поет жіночого горя, — авторка гарних оповідань з народнього життя, головно з життя селянок. Се були найкращі представниці 'в нашій літературі нового народницького руху на Україні, що виставив на своїм прапорі — культурно-просвітні й економічні інтереси селянства.

В науцї-ж відзначити треба передовсім широку й плідну діяльність Костомарова, котрий в цілім ряді розвідок, переважно з української історії, або взагалі на українські теми, розвинув й уґрунтував старі прінципи Кирило-Методіївського брацтва — народоправство і Федерацію, кладючи сим міцну підвалину для поступового українства. Сї прінципи стають основою української проґрами не лиш для сього часу, а й на пізнїйше.

Поза Костомаровом треба відзначити невтомного Кулїша, котрий був в тім часї ніби головою свідомого українства і розвинув великосторонню й енергічну діяльність — і як поет, і як публіцист, і як науковий дослідник (критик і історик літератури й історик взагалі) і як популяризатор та громадський діяч. Се був живий, гарячий чоловік, виразна і яскрава індивідуальність. Заслуги його як слїд ще досі неоцїнені.

Зосередковуєть ся український рух в тім часі головно в Петербурзі коло журналу "Основа" (1861—1862 рр.), заснованого бувшими кирило-методіївцями. В Петербурзі оселюєть ся Кудїш, що був душею журналу й багато працював у нїм, Костомарів, що став тут професором університету, Білозерський і инші. Тут же оселюєть ся і Шевченко по повороті з заслання. В Петербурзі, а за тим в Київі, Полтаві й ин. містах гурти свідомих Українців орґанїзують ся в так зв. "Громади", котрі положили великі заслуги в поширенню укр. свідомости.

Діяльність громад 60-их років мала характер мирної культурної роботи, не ставлячи перед собою широких полїтичних плянів. Просвіта і добробут мужика — ось що хотіли передовсїм осягнути тодїшні українські діячі в межах заповідженого нового ладу. Особливо на полї народньої освіти треба зазначити успішну їх діяльність. Появляєть ся цїдий ряд шкільних підручників і популярних книжок для народу, відомих від того часу під назвою "метеликів". Сам Шевченко складає український букварь. Одночасно і на практиці переводить ся ідея навчання в рідній мові учеників. Повстає цілий ряд так зв. недільних шкіл, де вчать по українськи. Рідною мовою вчать і по багатьох приватних школах на Київщині, Полтавщині й Харківщині, навіть в урядовій "Тимчасовій Педагогічній школї" у Київі.

Але сей мирний характер укр. руху не охоронив його від урядових переслідувань. "Доба реформ" хилила ся до упадку, а разом з тим відживало старе відношеннє до українства. Польське повстаннє 1863 р. дало правительству привід з цїлої сили вдарити на українство, хоч Українці не лиш не завинили в сім повстанню, а ще й стрічали в своїх змаганнях неприхильність і ворожнечу з польського боку. Тоді саме прокинув ся на Правобережу український рух серед напів-спольщеного там нашого громадянства. Свідомі наші люде (В. Антонович, Т. Рильський і ин.) вказували, що на Правобережу живе не польський, а український народ, і закликали громаду дбати про сей народ, серед котрого живе вона і коштом котрого істнує. Сей рух, прозваний подяками за любов до простого мужика-хлопа "хлопоманством", занепокоїв їх, бо вони саме готували ся до повстання й хотіли й Правобереже пригорнути до Польщи. І от польські поміщики почали доносити на Українців, обвинувачуючи їх перед урядом в революційних змаганнях.

Се одначе не перешкодило урядови й шовіністичним кругам росийського громадянства обвинуватити українство, що його викликали й піддержують саме Поляки, що в основі його лежить "польська інтрига", хоч се була очевидна неправда.

Тільки деякі Українці, не задоволяючи ся мирною роботою й бажаючи скорійшого розбиття росийської "тюрми народів", прилучили ся до повстанцїв, як от з лївобережцїв офіцер Потебня, брат відомого вченого-язикознавця О. Потебнї, що був у 80-их рр. професором у Харкові, й ин.; з правобережцїв пішло у повстаннє значно більше наших людей, що чуючи себе в значній мірі Українцями, були під надто великим впливом польської культури і польської полїтичної думки, щоб цілком від нього визволити ся, як се зробили свідомійші їх товариші, Антонович і ин. (Серед сих правобережцїв тільки один Павлин Свенцїцький був цілком свідомий Українець і згодом, еміґрувавши по повстанню до Галичини, багато працював там для української. справи, инші ж його товариші не надовго заховали українські симпатії й кінець-кінцїв потонули в польськім морі та стали навіть неприязно відносити ся до українства, як от Л. Сирочинсьвий, що став пізнїйше професором львівської полїтехники, й ин.).

І от 8 липня (ст. ст.) 1863 р., отже задовго перед польським повстаннєм, котре вибухдо, як відомо, 29 падолиста (нов. ст.), появив ся "по высочайшему повелЪнію" секретний розпорядок міністра внутр. справ Валуєва цензурі, щоб до друку дозволяли ся на українській мові дише твори красної літератури, натомість книжки духовного змісту, а також шкільні і взагалї призначені до початкового читання народу не пропускати.

Мінїстер заявляв у своїм циркулярі, що української мови — "не было, нЪтъ й быть не можетъ", що се лиш польська вигадка, піддержувана деякими збаламученими "Малороссіянами".

Заразом цїлий ряд визначнїйших укр. діячів (Кониський, Чубинський, Єфименко й ин.) опинив ся на засланню "за діяльну участь у творенню гуртків задля збудження під покривкою товариств грамотности невдоволення народу з уряду з цілю відділення України". Тимчасом цензура пішла, як водить ся, ще дальше, як наказував Валуєв, і почала не пускати взагалї української книжки, навіть "Святого Письма", прегарний переклад котрого зладив тоді й подав на розгляд Синоду Морачевський. Знову наступає перерва на десять літ (1863—1872 рр.). Сим разом одначе Українці знаходять спосіб. Стрінувши перешкоди у себе вдома, переносять вони свою діяльність "за предЪлы досягаемости" — в рідну Галичину, де тоді саме почав ся жвавий народовецький рух і почади виходити живі, надихані щирою дюбовю до народу і гарячим бажаннєм працювати для його добра часописї ("Вечорниці", "Мета", "Основа", пізнїйше "Правда"), От у сих часописях починають з'являти ся дописі з України й твори українських письменників (передовсім Кулїша).

Урядові переслідування найменших, наймирнїйших проявів укр. руху викликали на росийській Україні сепарастичні думки. Висловом їх, з усякого погляду добре уґрунтованим, треба вважати дуже цікаву допись знад Дніпра в "Меті" за січень 1864 р. (під заголовком "Австрія і доля України").

Галицькі часописі, особливо "Правда", що почала виходити від р. 1867, доходили на Україну й піддержували там розбуркану свідомість.

Сімдесяті роки

В початках 70-их років гнїт почав ослабати почасти під впливом зростаючого невдоволення в державі й нового загально-росийського революційного руху, що почав вбивати ся в силу в парі з сим невдоводеннем, почасти й тому, що уряд побачив, що українство має захист в Австрії й його годї приборкати.

Українство знов оживає. На чолї його стає тепер київська громада, де буди такі визначні люде, як Драгоманів, Антонович, Житецький, Чубинський, Михальчук, Лисенко, Старицький, Комарь, Вовк, Русов і багато инших. Ся громада проявила багато рухливости й енергії. Тут виробляла ся українська думка й звідси росходила ся по цілій Україні. На всїх полях народнього життя йде жвава енергічна робота. В области народньої просвіти продовжуєть ся перервана діяльність 60-их рр. Київська громада обговорює докладно плян популярних видавництв і приступає до переведення сього пляну в дїло. Появляєть ся ряд популярних книжок для народу, що можуть служити за взірець того роду видань і для нас. Працюєть ся над уложеннєм словаря української мови. Зароджуєть ся українська музика, орґанїзуєть ся український театр.

В области науковій живу й діяльну роботу над українознавством розвиває засноване в 1872 р. у Київі "Югозападное ОтдЪленіе Имп.Географического Общества", котре під фірмою філії загально-росийського товариства э властиво українською науковою інституцією. Ведуть ся енергічні досліди над етноґрафією й устною словесністю укр. народу: під ред. Антоновича і Драгоманова виходять "Історичні пісні укр. народу", Драгоманів видає "Українські народні перекази", укр. музику досліджує Лисенко і т. д.

Вінцем сеї наукової роботи була славетня наукова експедиція під проводом Чубинського, яка зібрала величезне багацтво матеріяду з усїх кутків України, головно з Правобережа.

Полїтична думка Українців молодшої ґенерації починає прибирати щораз радикальнїйший характер, головно в области суспільно-економічній. Разом зі зростом соціялїстичного руху в Росії знаходить вія своїх приклонників і серед української молодики. Багато Українців іде в ряди росийських революційних орґанїзацій, гинучи там для української справи, але починають вже завязувати ся і українські радикадьно-соціялїстичні гуртки. Характеристична для них стара федеративна ідея, тим часом як росийські революціонери стають виразно на централістичний ґрунт. Зовнішнім виразом нових настроїв і змагань в краснім письменстві є повісти й оповідання Івана Нечуя-Левицького і Панаса Мирного (Рудченка) присвячені новим соціяльним відносинам на Україні, які повстали по скасуванню кріпацтва, й горожанська поезія М. Старицького, а в письменстві науковім розвідки Антоновича, котрий також звертає увагу саме на процеси внутрішні, соціяльні.

Вісімдесяті та девятьдесяті роки (Указ 1876 р. — Доба реакції. — Драгоманів)

Жвава українська робота не давала одначе спати місцевим обрусителям, котрі засипувади Петербург доносами на "сепаратистів". Особливо вславив ся сим пан Юзефович, що свого часу відограв дуже погану ролю під час арешту Кирило-Методіївського брацтва. Бувши спершу прихильником українського руху, Юзефович став ся для карієри його лютим ворогом і переслідувачем. Доноси київської чорної сотнї наполохали уряд і він рішив ужити як найгострійших заходів, щоб раз на все спинити небезпечний рух. В Петербурзі "по высочайшему повелЪнію" була заснована осібна комісія, котра мала розглянути українську справу й виробити способи боротьби з нею. В сїй комісії головну ролю грав Юзефович. Було се в 1875 р., а 18-го мая 1876 р. як наслідок праці комісії появив ся таємний царський указ, котрий наказував: 1) заборонити пропуск у Росію яких би не було книг і брошур на українській мові з заграницї; 2) заборонити друк усяких українських книжок, крім історичних документів та памяток і творів красного письменства; 3) заборонити всїлякі театральні вистави й читання на українській мові й друкуваннє українського тексту при музичних творах.

Заборонено при сїм і українську правопись, а наказано друкувати дозволювані річи тільки урядовою росийською правописю. Кожда українська рукопись мала йти на перегляд аж до Головної Управи в справах друку в Петербурзі.

Сим лютим законом хотів уряд цілком заткнути рота українському народови, зробити з нього безсловесного раба. Думка була спинити твореннє української інтелігенції й віддїлуваннє її на народ. Тому по українськи не сміли появляти ся нїякі серіозні річи — нїякі журнали, ґазети, твори наукові й взагалі писання з вищих областей людського духа, ніякі переклади з чужих мов. Також і всякі підручники, шкільні і популярні книжки для народу заборонено, щоб український народ не мав змоги стати самостійним просвіченим народом, а був темним, безсловесним знарядом для русифікації.

Київський відділ ґеоґрафічного товариства розвязано, видатдїйші українські діячі проти своєї водї спинили ся далеко за межами України. Найбільш енергічний сломіж них Михайло Драгоманів рішив піти краще на віки за кордон, щоб там вільно й незалежно працювати для України, ніж спинити ся десь у Казані, або-що й не сміти слова промовити в оборонї рідного краю, рідного поневоленого народу. І от він оселюєть ся в Женеві, в Швайцарії, де видає журнал "Громаду", в котрім описує неволю й темноту на Україні та подає землякам вказівки, як бороти ся за рідну справу, як прямувати до здійснення українських ідеалів.

Рівночасно він розвиває живу наукову і публіцистичну діяльність на ріжних мовах, знайомлячи чужинцїв з Україною й українською справою. З сього погляду був він попередником інформаційної дїяльности Українців в Европі, яка розпочала ся геть-геть пізнїйше. На сїм полї положив Драгоманів величезні, неоцїнені заслуги. Згадати треба й те, що зараз по виїздї за кордон піднїс Драгоманів на ріжних наукових і літературних конґресах енерґічний протест проти варварського указу 1876 р.

Згодом (в початках 80-их рр.) стає Драгоманів редактором відомого журналу "Вольное Слово", що був орґаном росийських лїбералів-конституційників. І тут положив він для нас величезні заслуги, вияснюючи й уґрунтовуючи програму й жадання Українцїв.

Драгоманів хотів, щоб український народ був такий самий культурний і просвічений, як і инші європейські народи. А се можливо тільки тоді, коли на Україні будуть вільні порядки й коли просвічені люде не цуратимуть ся свого народу, не робитимуть ся Москалями або недоляшками, а всїх сил своїх уживуть на користь України. В передмові до "Громади" написав він отсї золоті слова до земляків, котрі всї ми повинні тямити й сповняти:

"Кождий чоловік вийшовший з України (себто той, що одцурав ся її), кожда копійка потрачена не на українську справу, кожде слово сказане не по українському — єсть видаток з української мужицької скарбниці, видаток, котрий при теперішніх порядках не звернеть ся в неї нї звідки". Кличучи так земляків до служби скрізь і при всяких умовах рідному народови, думав Драгоманів і про те, що треба, аби Україна могла як найкраще і найшвидше зрівняти ся з культурними народами Заходу. Для сього потрібна зміна ладу в Росії й до такої зміни накликував він без устанку в своїх полїтичних писаннях. Сю зміну бачив він у тім, щоб на місце самодержавного, централістичного ладу настала у Росії вільна спідка (Федерація) вільних народів, щоб кожен народ був там сам собі пан і міг свобідно, без перешкод іти широким шляхом свого національного розвитку. (Сї погляди розвинув він головно в спеціяльній праці під заг. "Вільна Спілка" присвяченій проґрамі перестрою Росії). Драгоманів цїле житте стояв за се, енергічно борючи ся з росийським централізмом, який би він нї був — чи царський, чи ліберальний, чи централізм крайнїй лївий, бо, як відомо, росийські революціонери всякої масти, хоч і виставляють на своїм прапорі боротьбу з царизмом і новий політичний та соціяльний лад, в дїйсности не хотять автономної України.

Були се, як бачимо, старі думки Кирило-Методіївського брацтва. Й сам Драгоманів се признавав, кажучи, що саме їх він завсїгди проповідував і пробував прикладати до полїтичної практики, — "звісно з одмінами, котрі принесла всесвітня наука і полїтика в новійші часи".

Згідно з сими думками Драгоманів не був сторонником окремої української держави, вірячи, що український народ могтиме вільно розвивати ся в перебудованій на Федеративних умовах Росії. Та проте вже і в нього подибуємо ми сумніви що до сього. Розглядаючи житте України від часів переяславської умови він яскраво показує, що втратила Україна, попавши під московську кормиґу. "Пропащий час" — ось як назвав він перебуваннє України в державній злуцї з Московщиною.

Зробити з сього відповідні виводи судило ся вже одначе, пізнїйшому поколінню українських діячів.

Указ 76-го року майже цїдком спинив усяку легальну українську роботу в Росії. Цензура лютувала скажено. Українська книжкова продукція занепадає сливе зовсім.

Цензура не то що не пропускала української книжки, а навіть в писаних росийською мовою повістях з українського життя вичеркувала окремі українські слова, заміняючи їх росийськими. Український театр цїлком заборонено, навіть на концертах не вільно було співати українських пісень, так що їх перекладано по французьки, аби бодай у такім виглядї відспівати їх!

Наскільки була сувора цензура, видно з того, що 1880 р. спалено український переклад книги Іова (з Біблії). Дальше вже нікуди було йти. З початком 80-их років під впливом розворушення, викликаного революційним рухом, гнїт сей трохи ослаб. В 1881 р. за звісної "диктатури серця" Лоріс-Медїкова дозволено печатати українські словарі, текст до нот (з додержаннєм, розумієть ся, "общерусскої" правописи) й виставляти українські річи по театрах. Та при сїм поставлено умову, щоб не сміло бути чисто-українського театру. Отже при виставлюванню українських пес мусїло ся давати й росийські, та й то на початку, бо уряд бояв ся, що коли росийська песа буде в кінці вистави, то публика піде собі до дому, не схоче на неї дивити ся. Крім того довший час заборонено український театр в межах київського ґенерал-ґубернаторства.

Але все-ж український театр дістав сяку-таку змогу істнування. І треба віддати честь нашим театральним діячам, що вони як слїд для добра рідного народу використали сю змогу. Великі заслуги на сім полі положили М. Старицький, М. Кропивницький і три брати Тобілевичі (Садовський, Саксаганський і Карпенко-Карий).

Вони зорґанїзували першу українську трупу й поставили її на правдиву височину. Більшість сценічних діячів були одночасно й драматурґами, як от Кропивницький, Карпенко-Карий і Старицький, постачаючи рідному театрови потрібних пес і тим збагачуючи рівночасно українську літературу. Се були високоідейні працьовники, котрі працювали не для наживи, а для добра рідного краю. Довший час — аж до 900-их років — український театр був єдиною трибуною, звідки несло ся українське слово. Українська книжка, була заборонена, отже лише з театральних вистав йшла й ширила ся українська свідомість. Се було великою заслугою нашої сцени. Єдино вона в глухі часі реакції 80-их і 90-их рр. несла в широкі маси на Україні сю свідомість, будила приспану думку, наводила на болючі запитання...

Література не спроможна була сього зробити. Цензура на дїлї пішла ще дальше, ніж се казав їй робити указ 1876 р. Вона вмисне не дозволяла щонайкращих українських творів (могли то бути, як знаємо, лише твори з так зв. белетристики), зволїкано з розглядом їх і без сього утрудненим, бо українська рукопись мусїла переходити цілі довгі митарства від місцевої цензури аж до головної управи в справах друкарських у Петербурзі. Се затягало розгляд рукописей нераз на рік і більше, а в результаті' надто часто приходила заборона. На глум тільки, щоб посміяти ся й скомпромітувати український рух, дозволяла цензура всякі дурні і безглузді річи, навіть хочби вони переступали рамки указу, а гарної книжки, навіть друкованої вже раз, не пускано.

Ввесь час цензура пильнувала, щоб не виходило книжок для дітей — "вони, мовляв, повинні вчити ся по росийськи", не дозволяла граматики укр. мови, навіть писаної по росийськи, бо се, бач, граматика "язика, засудженого на небуттє" і т. д.! Тільки в ряди-годи проскакувало щось путяще. Тому до нашого часу не можна було видати нї "Народнїх Оповідань" Марка-Вовчка, нї "Чорної Ради" Куліша, нї иньших добрих творів,. друкованих давнїйше. З Галичини книжок не пускано, у себе вдома не дозволювано друкувати... І от українська книжка ставала нечуваною рідкістю на Україні. Про неї багато людей не чули, не бачили її. Уряд .хотів, щоб Українці забули й думати, що по українськи можна щось писати й друкувати, щоб вони зростали в переконанню, що єдина можлива на Україні росийська книжка, росийська просвіченість, росийська культура!

Українці, бачучи се, кинули ся до Галичини, куди стежку протоптали ще по заборонах 63-го року. Уже в початках 70-их років зносини з Галичиною стають частїйшими й правильнїйшими. Українські діячі збирають гроші, щоб заснувати у Львові друкарню й розпочати там видавництво, незалежне від росийської цензури, дбаючи, щоб українське слово зробити орудєм європейської культури й науки. Завдяки сим заходам повстало у Львові 1873 р. лїтературне "Товариство ім. Шевченка", котре 1892 р. знов при участи росийських Українців перетворило ся в Наукове Товариство і стало в наших часах правдивою українською Академією Наук.

Великим пропаґатором тїснїйших взаємин рос. України з австрийською був особливо Драгоманів, котрий вказував, що, лише поставивши українську роботу за кордоном, на вільнім ґрунтї і можна чогось добити ся в Росії.

В 80-их роках участь рос. Українців в галицьких видавництвах робить ся постійною і щораз зростає, надто з кінцем 80-их і початком 90-их рр., що значно спричинюєть ся до оживлення австрийсько-українських видавництв. В усіх тодїшнїх часописях — "Зорі", "Правдї", "Народі" й "Життю і Слові", почасти в "Буковині" - за редакторства О. Маковея (рр. 1892—1893) повно всякого рода праць з рос. України. Особливо багато працюють рос. Українці в заснованій в початку 80-их рр. "Зорі", котра тепер робить ся як-би всеукраїнським орґаном. Усї кращі твори наших письменників, які аж по революції 1905 р. могли побачити світ на рос. Україні, друкують ся в Галичині.

З росийських Українців (по за Кулїшем і Драгомановим, котрі вчаснїйше навязали зносини з Галичиною), що брали в сїм часі живу участь у літературному руху в Галичині, треба згадати найсамперед О. Кониського, Олену Пчілку (Косачеву, сестру Драгоманова), М. Комаря, І. Нечуя-Левицького, а згодом (у другій половий 80-их років) — Б. Грінченка й Трохима Зїнківського. За ними пішли Карпенко-Карий, Коцюбинський, Леся Українка, Кримський і багато иньших.

Крім белетристики друкують ся по галицьких і буковинських укр. часописях багато наукових, і публіцистичних писань росийських Українців.

У себе вдома тим часом цїлу увагу спрямовано на наукову роботу. В Київі 1883 р. повстає журнал "Кіевская Старина", в котрім аж до її кінця (в 1906 р.) провадить ся енерґічна робота над українознавством: друкують ся розвідки, статі, матеріяли етнографічні й історичні документи. Се була, скажемо словами Франка, — "дуже жива і плідна праця коло самих фундаментів нового українського руху, який мусів вирости з часом. Зпосеред наукових робітників, що закладали сї Фундаменти, треба згадати особливо історика літератури і язикознавця Павла Житецького, язикознавця К. Михальчука, історика внутрішнього ладу Гетьманщини О. Лазаревського, історика й історика лїтератури М. Дашкевича, не кажучи вже про Драгоманова та Антоновича, котрий виховав цїлу школу молодших дослідників минулого України. З сеї школи вийшов між иньшим також широкозвісний учений проф. М. Грушевський і багато иньших.

Кониський ще у 60-их рр. почав писати до галицько-украшських видань, але систематична й постійна його участь в сих виданнях припадає саме на 80-і роки.

Полїтична думка в сих часах не мала виразного характеру. Український рух не обхопив ще ширших кругів на Україні, коди впали на нього згадані вище переслідування. Тому в тих часах не повстало виразно діференціованих партій, а були самі дише течії і гуртки. На загад українство мало поступовий характер, бо всі свідомі Українці, бачучи на кождім ступні урядові переслідування всього, що українське, не могли — річ очевидна — сприяти урядови. Се було причиною, що в українських "громадах" гуртували ся найріївно-роднїйші люде, котрих обеднувала спільна всім "свідомість", любов до рідного народу й бажаннє так чи инакше йому послужити. Але й полїтичні, й навіть національні домагання громадян буди ріжної сили, ріжної, сказати-б, напружености, — радикальні й умірковані, непримиренні й угодові. Старше покодїннє належало здебільшого до мирних культурників, нездатних до якихсь рішучих виступів. Тож не дивниця, що виїхавши за-границю з волї й порозуміння київської громади, Драгоманів швидко розійшов ся з земляками в поглядах на завдання української подїтики в Росії. Тим часом як Драгоманів ішов усе наперід, ставдючи що-раз енергійнїйші жадання до українських діячів, вони під натиском реакції що-раз смирнїйшали, відходячи від "полїтики" в родинний затишок або в кращім разі замикаючи ся в наукових кабінетах. Драгоманів різко нападав на "аполітичну" полїтику своїх земляків, доказуючи, що навіть культурна робота на Україні мусить мати політичний характер. Одначе під важким подихом шо-раз зростаючої реакції українство, не зважаючи на гарячі заклики Драгоманова, блїдло і вянуло під оглядом полїтичним. На поверхні життя буяло лишень хиба саме "українофільство", нездатне навіть в своїм родиннім крузї перевести практично свою любов до українського народу. Але се ще не значило, що українство як таке пішло в нївець. Нї, саме в сім глухім часі зростало молоде поколїннє, котре згодом виступило активно на ріднім ґрунті, розоранім культурниками і українофілами. Хоч як нї тяжке було повітре на Україні і в Росії під міцною рукою Олександра III, то все-ж ширшої думки, яскравійших змагань не могло воно цілком забити. Ще в кінцї 70-их років буди иа Україні радикальні й соціялїстичні гуртки, які дали початок першій українській еміграції з Драгомановим на чолї (крім нього еміґрували Подолинський, Вовк і ин.). Але-ж не всі виїхали, трохи — хоч і не багато їх було загалом, — лишили ся й провадили далі свою діяльність. Згадати хоча-б Миколу Ковалевського, що пізнійше, в початках 90-их років, так багато заслужив ся для поширення на Україні думок Драгоманова і помочи роспочатому під його проводом радикальному рухови в Галичині.

Серед університетської молодїжи раз-по-раз творили ся українські гуртки, що нераз високо підносили український полїтичний прапор. Так, в початках 80-их років серед студентів-Українців ріжних вищих шкіл у Петербурзі (1883-1888 рр.) істнував гурт "українських соціялїстів-Федералїстів", до котрого між иншими належав інжинїр М. Васидєв, ревний укр. дїяч, що не так давно перед сею війною помер у Київі. У сього гурта знаходимо дуже широку, всесторонню проїраму, в котрій виложені його політичні, економічні й культурні задачі. Гурт повставав, проти московщення України й стояв за повний і широкий національний розвиток українського народу. Задля сього в обдасти політичній жадав він „повної національної автономії (самопорядкування) України, самоуправи на демократичних основах". Самодержавний централістичний лад у Росії .мав бути замінений на вільний Федеративний союз, при чім кождий з народів росийської держави має право або прилучити ся до сього союза, або заснувати свою окрему державу. (Програма гуртка надрукована зараз по смерти Васидева в 108-ім томі „Записок Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові", 1912 р., кн. 2).

Як бачимо, полїтичні змагання гурта далеко ширші, нїж ті, які виставив Драгоманів у своїй відомій програмі перебудови Росії на Федеративну спілку ("Вільна Спілка"). Коли Драгоманів ішов до автономії України не прямо, а через автономію окремих її областей, які самі вже мали рішати про злученнє в ширшу спілку, члени згаданого гуртка виставляють відразу постулят автономії цілої української території в Росії.

На жаль умови тодішнього полїтичного життя не давали сим ідеям змоги виходити по за тїсні межі окремих гуртків, не звязаних до того ще між собою. Тому з виїздом членів гуртка з даної місцевости, з даного університетського міста — гурток розпадав ся й новим людям доводило ся починати все з початку.

З кінцем 80-их років такі проби поставлення української справи на ширший ґрунт що-раз зростають. Особливо заслужили ся в сей час під тим оглядом Трохим Зїньківський і Борис Грінченко, два молоді й енергічні діячі з небуденним хистом публіцистичним. Вони піднесли гарячий протест проти формального українофільства, домагаючи ся від укр. інтелїґенції рішучого й гіосдїдовного сповнювання обовязків перед рідним, народом. Своїми відчитами, перепискою, живою публіцистичною працею в австрийсько-українській пресї виступали вони гарячими борцями проти національного гермафродитизму земляків, кличучи до них: будьте Українцями в повнім значінню сього слова на кождім місці, в усяких обставинах!

В сїм дусі виробляють вони програму дїяльности "свідомих Українців", кругом котрої обєднуєть ся значне коло тогочасної української молодїжи. (Надрукована ся проґрама в "Правді" 1893 р. під заг. "Profession de foi молодих Українців", див. ст. 201—207).

В сім "визнанню віри" заявляють вони, що ми, мовляв, передовсім "повинні єсьмо бути консеквентними у всьому Українцями, роблючи на народньому ґрунті усе, що вимагає від нас ідея відродження України, усе, що вимагає від нас всесвітній поступ". Читаємо тут заяву, що "для нас свідомих Українців єсть один український народ. Україна австрийська і Україна росийська однак нам рідні і жадні ґеоґрафічні межі не можуть роз'єднати одного народу", що молодїж переносить "осередок ваги укр. кудьтурно-полїтичної справи" в Галичину, "бажаючи поставити свою справу незалежно від росийських обставин", щоб працювати там в межах недосяжности для росийських жандармів на користь України, користаючи з австрийської конституції.

Молодіж дбатиме, — каже "Profession", — "щоб українська мова запанувала скрізь на Україні: в родині, в усяких справах, як приватних, так і загально-суспільних, у громадї, у літературі і навіть у зносинах з усїма иншими народами, що живуть на Україні". — Так "кожен з нас, свідомих Українців, — заявляють автори сього цікавого документу, — має промовляти в родині, в товаристві і взагалі скрізь, де його зрозуміють, по українському".

Далі читаємо про обовязок свідомих Українцїв виховувати свої діти по українськи, про потребу скрізь памятати про укр. шкоду і взагалі про укр. національну справу і її підносити, обороняючи скрізь права української нації.

Підчеркнувши, що "діяльність наша буде здебільшого поки що культурно просвітня", автори "Profession" заявляють одначе, що вони бажають "такої відміни сьогочасних обставин, щоб при нїй був можливий вільний розвій і цілковите вдоволеннє усім моральним, просвітнім, соціяльним і політичним потребам українського народу." Тому в области політичній молоді Українці домагають ся "Федеративного ладу в тих державах, з якими з'єднана українська земля."

Проґрама згаданого вище петербурзького гурта була далеко краще й послїдовнїйше проведена і уґрунтована, але свого часу не була опублікована й тому не мала такого впливу, як отеє трохи наївно-деклямативне визнаннє національної віри 90-их років, що виступало головно проти національної нерішучости й непослїдовности старшого покоління, котре не зважувало ся навіть у своїй власній сїмі провести прінципи, які в теорії поділяло.

Дуже яскраво виявляєть ся молода українська течія в красній літературі. Появляєть ся цілий ряд сатиричних творів — віршом і прозою, — в котрих висміюєть ся українофільство й бичуєть ся взагалї малосвідоме, байдужне до рідного народу громадянство (Вірші й оповідання Грінченка, Школиченка-Кононенка, поезії Самійленка, Лесі Українки, Кримського й ин.).

В публїцистицї проводять сї погляди, як згадувано вище, головно Грінченко і передчасно померший Зїньківський. Лїте-ратура, що висунула саме цілий ряд молодих, свіжих і надїйних талантів, прибирав бадьорий характер. Чуєть ся віра в побіду українства, певність себе.

Так народила ся сучасна, наскрізь свідома українська інтелїґенція, що згодом згуртовуєть ся в ріжних українських партіях. Поки що-ж бачимо в ній головно дві течії — одна кладе більший натиск саме на національний бік з реакції проти національної відсталости українського громадянства, друга підносить передовсїм справи соціяльно-економічного характеру. Між сими ґрупами починаєть ся полеміка, котра вельми оживлює громадську думку на Українї і допомагає виясненню української справи з усякого боку.

Дуже велику ролю відограв у сій полеміці знов-таки Драгоманів, що в сім часї вже перебуває у Болгарії на посадї професора університету в Софії. Саме тоді (кінець 80-их і початок 90-их рр.) в Галичині орґанїзуєть ся жива радикальна партія під проводом Франка і Павлика, полїтичних учеників Драгоманова, і під його загальним керовництвом. Драгоманів бере діяльну участь в орґанах молодої партії, особливо "Народї", а потім у заснованім Франком журналї "Життє і Слово", критикуючи українську полїтику в Австрії й Росії. Ся критика (особливо "Листи на Наддніпрянську Україну" й "Чудацькі Думки") голосним відгомоном відбила ся на Україні, скрізь розносячи по нїй гасла поступового, наскрізь європейського українства. Видатнїйші публіцистичні статті з "Життя і Слова" (Франка, Лесї Українки — писала вона тодї під псевдонімом Н. С. Ж.) переписують ся навіть на гектографі й ширять ся по всїй Українї.

Зносини з Галичиною відтепер частїйшають. Звідти йдуть на рос. Україну книжки й часописі, а молоді українські радикали з Росії починають відвідувати Галичину, щоб приглянути ся тамошнїм відносинам.

За сї зносини (поїздки й спроваджуваннє книжок) не минає Українців караюча рука уряду. Починають ся труси й арештовання. Так потурбовано в тім часї Арабажина, Кистяковського й инших радикалів з рос. України. Р. 1892-го арештовано за се Тучапського, а галицький Українець-радикал др. Я. Невестюк за транспортованнє книжок довго насидів ся по росийських тюрмах. В 1893 р. за спроваджуваннє й перетримуваннє української літератури з Галичини переведено численні арешти й труси у Харкові (арештовано звісну сїмю Русових, Падалку, Степаненка за такі невинні річи, як укр. Біблїя, "Зоря", "Записки Наук. Тов. ім. Шевченка" й т. п.) і т. д.

Поволї та "історична прірва", котра так довго ділила Українців зза обох кордонів, меньшає й творить ся спільне українське культурне життє, щезають бодай в области духа ті "межі, що помежували нас чужі між собою". Невдовзї ся культурна спільність виявляєть ся дуже яскраво на-зверх. На катедру української історії в львівськім університеті приходить в р. 1894 рос. Українець — Михайло Грушевський, котрий незабаром стає на чолї зреформованого на наукове "Тов. ім. Шевченка" й робить із нього всеукраїнське наукове огнище. Рівночасно орґаном літературного й політичного життя для цілої соборної України стає поважний місячник "Літературно-Науковий Вістник" (від р. 1898-го) з Франком і Грушевським на чолї.

* * *

Глухий час 80-их і 90-их років був, як бачимо, добою повільного орґанїчного зросту українського руху в Росії. Не стрічаючи ні звідки помочи, під суворим режімом репресій народжуєть ся в кінцї сеї доби свідоме українство. Загальне оживленнє, яке почало ся в Росії з кінцем 90-их рр., розумієть ся, велико сприяло його зростови. Українство з буйною силою прокидаєть ся по всїх усюдах широкої України, рішучо струшуючи з себе "ветхого чоловіка." Ряди свідомої української інтелїґенції що-раз ширшають й вона що-раз енерґійнїйше домагаєть ся для себе й для цілого укр. народу повноти національного життя, з обуреннєм відпекуючи ся й тїни провансальства на українськім ґрунті.