Ірена Книш

ІМПЕРАТОРСЬКА КАРІЄРА АНАСТАЗІЇ ЛІСОВСЬКОЇ

у 405-ті роковини смерти славетної Роксоляни

Чорним шляхом

Інколи сама правдоподібність парадоксальностей робить їх неймовірними. Так само могло б здаватися, що це історичний парадокс висунув на чоло світової імперії ХVІ-го століття - жінку, якої нація в той час зазнавала тяжкого упадку своєї державности. Основна руїна колись могутньої київської і галицько-волинської держави стерла з пам'яті українських народних мас навіть спогади про неї.

Її традиція проте не була ще мохом порослою давниною. Бо ось тільки нецілі два покоління пройшли від часу затяжної останньої боротьби, в якій безприкладну відсіч московській агресії на збирання "земель всея Русі" дала інша жінка: посадниця Новгородської Республіки - Марта Борецька. Спротив цей закінчився трагічним падінням Новгороду та азіятськи-жорстоким розгромом і нищенням. Але Марта Борецька кинувши визов боротьби на смерть - не піддалася. Крім Жанни Д'Арк п'ятнадцяте століття не знає такого рівня жінки героїні з величчю духа, якому шлях визначує девіза: "Убий - не здамся!"

Це й були ті покоління, між якими народжувалися волелюбні лицарі українського козацтва, щоб показати світові неустрашимість, завзяття, героїзм. Войовничість була їхнім живим "сьогоденням" зарівно для освічених і для простолюддя, не тільки для мужчин, а й жінок. Про нього говорили в селянських садибах, міщанських хатах, священичих приходствах увесь народ співав про те пісні...

Відважні жінки спішили на уходи разом із мужчинами, що не хотіли коритися ворогам і забезпечувалися перед татарськими наскоками. В тих часах, коли "не знаєш ранком, що буде вечорком", кожна мить зненацька могла перетворитися у страшну картину з народної пісні:

Там в долині огні горять,
Там татаре полон ділять...
Один полон з жіночками,
Другий полон з дівочками...

І тоді довгим, "Чорним, Незримим Шляхом", Крізь Дикі Поля аж до Босфору верстали путь своєї долі українки. Незавидні доля й дорога:

...Одну взяли попри коні.
Попри коні на ремені...
Другу взяли попри возі,
Попри возі на мотузі...
Третю взяли в чорні мажі...

Ясир готовив одним розпачливу безодню каторжних робіт, інших же кидав на дикі береги кохання. Брутальні степові пірати дбайливо оберігали найціннішу добичу: вродливих молоденьких дівчат, щоб їхня краса не змарніла. Багато грошей дадуть за них у Бахчисараї або Кафі. За такими розкішними скарбами варто гнатися в глибину України.

Тоді димили пожежі в Галичині, на Волині й Поділлі, скрізь горіли села й містечка від татарських смолоскипів. Не вимолив панотець Лісовський Божої оборони від них ні для Рогатина1 ні для своєї родини. Юна Настя, його прекрасна доня стала рідкісною й показною здобиччю степових грабіжників, що пірвали її на "Чорний Шлях" - назустріч незбагненому призначенні.

Вид на гарем і селямлік з вежі "Дивану" (Державної Ради)

Чарівна краса Анастазії Лісовської перевершила найкращі сподівання її торгівців. За найвищу ціну закуплено її до найпершої категорії: до сераю Падишаха в Стамбулі, царгородській столиці оттоманської імперії. Найпишніше, найбільш вславлене й водночас найбільш таємниче місце на землі: грізне, казкове й унікальне!

Велетенський масив сераю за укріпленими мурами й темними холодними кипарисами з королівською палатою на висоті поміж Азією й Европою, був сумішшю найрізноманітніших будівель від мошеїв і палат до в'язничних бараків і місць тортур. У серці сераю находилися гарем і селямлік, з безчисленними критими ходами, що вели до сховів, раптово виринаючих терас, павільонів з городами й мальовничими панорамами Босфору, Скутара, безконечних обріїв Азії. Вийнятковий "Золотий Коридор" провадив вибрану одаліску до султанського ложа. Бібліотеки, шпиталі, кухні, будинок державної ради, житлові будинки євнухів... увесь цей конгломерат уміщав 20,000 душ.

Життя сераю було окутане таємницею. Турки завжди любили приховувати свої доми, жінок, свого монарха. Для скріплення містерії серай прозвано могутнім монастирем, у якому релігією є пожадання, а божеством - султан. А втім усе жило для падишаха вірних, заступника Аллаха на землі. Він був володарем життя і смерти всіх підданих. Так після 300 років удалі вершники Ертогруля, що примчали з азійських глибин й завоювали Анатолію, дали основи світовій імперії, що простягалася на три континенти.

Українка-бранка Настя Лісовська попала в султанський серай у час, коли могутність оттоманської держави досягла зеніту. Від Атлясу по Кавказ, від Дунаю до Евфрату на поверхні трьох мільйонів квадратових кілометрів осіла ця імперія на перехрестях Азії, Европи, Африки, поглинувши 20 ріжних рас і майже стільки релігій. Картагіна, Мемфіс, Тир, Сидон, Нініва, Пальміра, Александрія, Єрусалим, Смирна, Дамаск, Атени, Спарта, Адрянопіль, Филипи, Троя, Цезаря, Медина, Мекка належали сюди. Поза її орбітою з усіх старовинних міст залишалися тільки Рим і Сиракузи. Влада султана в Азії охоплювала Мезопотамію, Арменію, Кавказ, частину Персії, Сирію, Палестину, Геджаз, в Африці Єгипет, Триполіс, Туніс, Альжир, в Европі Крим, Румунію, Болгарію, Грецію, Альбанію, Сербію, небавом Банат і Мадярщину.

Необмеженим паном усіх тих просторів був Сулейман Величавий, нащадок Ертогруля, Мурада І, переможця на Косовому Полі, Баязеда Завойовника, найсильнішого противника Тамерляна, правнук Магомеда ІІ, звитяжця Царгороду (травень 1453), внук Баязеда ІІ і син Селімана І, "Султана й Каліфа, Наказодавця всіх Вірних". Французькі історики2 називають його турецьким Людвиком ХІV (бо не допустимо для них назвати свого Людвика "французьким Сулейманом Величавим"). А втім номенклятурі Сулеймана Величавого годі найти рівню: Султан Оттоманів, Посланець Аллаха на землі, Непомильний Законодавець, Володар Володарів цього світу, Власник людських голів, Наказодавець вірних і невірних, Величний Цезар, Покровитель усіх народів свесвіту, Тінь Всемогучого, Роздавальник миру на землі... Це тільки частина офіційних титулів Сулеймана І, що свідчать про нахил східніх народів до гіперболізації.

Проте ці суперлятивні епітети супроводжала неперевершена мілітарна сила. Амбасадор Карла V, Ожіє Гіслєн де Бюсбек3 писав про військову дефіляду, яку Сулейман Величавий відбирав у Царгороді напередодні своєї кампанії проти Мадярщини, як про "приголомшливу параду - імпозантний спектакль для тих, що не були призначені для удару". Так було й на весну 1526 року.

На позолоченому престолі, піднесеному напроти Босфору, оточений прибічною сторожжю у китастих капелюхах і з золотистими галябардами, - Сулейман Величавий у високому турбані з трьома чаплиними перами глядів на безпереривний струмінь свого війська:

Сулейман Величавий - рисунок Альфреда Дюрера, на підставі тогочасних описів, коли імператорові було 30 років.

Піхотинці в обуві цьвяхованому бронзою громіздко вибивали кроки, ескадрони їздців відлунювались кінськими копитами. Глухо котилися тачанки і підводи харчування, гриміли воєнні оклики зливаючись з голосом сурм, звуками цимбалів і барабанним дробом. Блиски сталі світились уздовж маршових колон. Однострої були розкішні: золото і срібло, шовк і оксамит, а білі турбани відбивали від палаючих прапорів, від одягів зелених, жовтих, синіх, малинових.

Спершу йшли частини "посвячені", ті, яких завданням було "бігти попереду своїх ран": "Шкуродери" з крилами шулік на шоломах. За ними "Азаби", яких тіла призиачені виповняти прориви і рівчаки для наступу яничарів. Врешті "делі" або "пострілені голови", що мали "додати фантазії масакрам". Їхнє скуйовджене волосся вихоплювалося зпід шапок із шкури леопарда, а на раменах мали накинуті мов жупани шкури львів або медведів.

На флянгах відділів у поході бігли дервіші в величезних перських зачісках з верблюжого волосся, яким за всю одежу правив зелений фартух, горлаючи уривки корану й добуваючи хриплі звуки з труб для скріплення завзяття бійців. За ними ступали понурі й мовчазні в стиснених квадратах кремезні баталіони піхотинців Анатолії, ці войовничі селяни, основна раса імперії.

За червоним прапором їхала кіннота "Сіпагів". Іхня зброя як і кінська упряж їхніх чистої крови арабів були вкриті дорогоцінним камінням, що виблискувало до сонця. Опісля своїм коливаючим кроком прямували верблюди навантажені харчами, амуніцією. Вони попереджали артилерію - велетенські гармати для облоги і менші калібром, яких завидували Сулейманові всі монархи Европи.

Після артилерії наступали яничари. Над їхніми бездоганними рядами повівав білий прапор вишитий золотом: з одного боку вірш Корану, по другому шабля з двома вершками. Іхній "Ага", що займав третє місце в імператорській єрархії після султана й великого Везира їхав за своїм прапором з потрійним кінським хвостом. Яничари несли свої казанки для їди, які вони заздрісно боронили, бо в їх очах це був символ їхнього привілею: пожива, яку їм винен султан, що разом із грабіжжю була едина приємність в їхньому майже монашому житті. Їхні кухарі маршували в почесних рядах, а носії води їхали на бойових конях, увінчаних квітами. Яничари поступали шістками в тісних колонах, несучи на раменах запальні мушкети. Їхні широкі темно сині киреї підносилися за кожним порухом. Пера райських птиць незвичайної довжини здобили їхні високі, конічні зачіски і хвилювали на вітрі в ритмі їхнього маршу.

Далі верхи на конях їхав кортеж високих достойників імперії. Вітер лопотів вміщеними на ріжнокольорових держаках їхніми прапорцями з білих кінських хвостів. Судді Царгороду й армії в імпозантній і суворій поставі гарцювали по боках духовних єрархів і нащадків Пророка, в турбанах морського кольору.

Згодом з'явилися Везері "Дивану" (державної ради), одіті в довгих шатах синьої сатини, обрамованих соболями, сіяючих від золота й дорогоцінностей. Їхня гордовита поза підкреслювала свідомість своєї влади. На завершення тієї дефіляди натовп глядачів побачив святих верблюдів, несучих Коран і уламок святого каменя з Кааби, а над ними повівали блискуче зелені хвилі прапора ісляму.4

Водночас рушила вся фльота (300 галєр) з Босфору під переможні вибухи стрілен і грюкіт оріфлям. В золоті й пурпурі заходячого сонця у стіп свого монарха зібралася могутність мілітарної й морської сили Туреччини. І довго відбивав на берегах Европи й Азії велетенський крик незлічених мас: "Хай Аллах дасть довге життя й перемогу нашому панові, Королеві Королів".

А наймилішим скарбом для цього неосяжного володаря володарів стала - українська попівна, Анастасія Лісовська.

Золота дорога

У султанському гаремі на пишній колись візантійській землі окутано містерією школу одалісок. Під строгим доглядом Кізляр Аги (начальника евнухів) муштровано армію красунь призначених для розкошів, веселощів і втіхи "Тіні Аллаха на землі". Канони стислих приписів визначували сувору дисципліну з ієрархією, формальностями, церемоніялами. Дівчата раз замкнуті в гаремі не мали вийти з нього ніколи, а неслухняних у навантажених мішках поглинали холодні хвилі Босфору.

1) Одяг турецької аристократки з 1500 р.
2) Костюм дівчини Стамбулу в ХVІ ст.
 (Відбитки з видання: Tresors de la Turquie, B. Arthand, Paris, 1959).

Свіжоприбулі адептки імператорської алькови, напучувані в майстерності всіх тонкостей спокушування й приваб, крім Корану вивчали письмо, музику, танець, спів, приписи поведінки, мережання, шиття. Призначені до службового персоналу вдосконалювалися в усіх домашніх роботах і керуванні ріжними ділянками господарства.

Найвищим досягненням тих недоступних істот був ласкавий погляд володаря. Прагнули й дожидали цього сотки краль, любопристрасних, заздрісних, похмурих, зловтішних, покірливих, облудливих... З-під темно крашених повік і дугастих брів золотисті очі туркинь тривожно гляділи туди, де веде "золота дорога", чи відкриється той таємний шлях для їхніх струнких силюетів, ніжних плечей, м'яких рамен, довгих шовковистих для лестощів долонь. Їхня бо молочна шкіра з відтінками янтару й пелюсток рож мала дуже небезпечних суперниць таких, як лагідні черкески, огнисті грузинки, й усі екзотичні красуні европейського суходолу: грекині, француженки, італійки, еспанки, німки, врешті чорноброві, золотокосі з синім виром у очах, русалки з півночі. Їхні солодко викроєні губи в чарівній усмішці тріюмфували завжди над широкими, м'ясистими, похітливими устами туркинь. Улюбленицями султанів були переважно чужинки.

Тільки після докладно переведених, задовільно складених іспитів у приявності матері султана призначувано надійних кандидаток. І тільки небагатьом із них усміхнулася доля. Інші, на яких не впало око султана, ніколи не бачили "золотої дороги" та марнували свою вроду вигадуючи, як проводити час, щоб забити його порожнечу: робітками, ласощами, нашіптуванням сплетень, сновиганням у купальнях, чепуренням тіла, крашенням волосся, куренням запашних наркотиків, піклуванням дітей щасливіших подруг і лінощами.

Несамовитий контраст усього теперішнього: цей надмір пишноти, суміш ритуалу й ледачого безділля, розбещеностей і заборон, розгнузданости й рабства, поведінка дівчат - свавільна й манірлива - включно з перейменуванням кожної - був приголомшливий для юної попадяночки, насильно пірваної з благородного батьківського приходства, з оточення веселих, прямодушних, вільних і гордих подруг. Ніякі страждання, ні ридання не помагали їй у тому тихому сонному раї, а тільки ятрили горем, в'ялили привиддями безсонних ночей, обезсилювали. Та враз віджив її колишній невгамовний, веселий сміх. його збудило теж саме дивне, моторошне, інколи відразливе життя й осоружні обичаї на узбережжі Золотого Рогу, його надмірності, лінощі й порожнеча. Як було не сміятися веселій дівчині на вид рослих мужчин із м'якими жестами жінок, оксамитною ходою і тоненькими дитячими голосками? А коли така статура в розгойданому халаті, у високому турбані й закарлючених шлапаках усміхнулася своєю негритянською фізіогномією, тоді хихотання переходило в нестримний регіт. Комічною виглядала дивовижна ноша дівчат у тюлевих шараварах, з непристойно відкритим тілом, але з заслоненим обличчям шовком мережаною чадрою. Вже й сідання на долівці схрещеними ногами або споживання пальцями страв - тільки усмішку викликало.

Прихідна (вестибюль) у гаремі

Донька отця Лісовського мала практичну зрівноважену вдачу, гостроумний дар помічування, розсудливість, притомний ум, т. зв. здоровий глузд. Вона пильно приглядалася до свого нового довкілля й поволі зживалася із ним. Нерозгаданість майбутнього не кинула її в безнадійність резигнації. Навпаки, непевність була тим більшою принукою для наполегливого навчання, а вроджені музикальність і співучість дали їй першенство між іншими ровесницями. Українська диво-пісня, гумор, дотепність, живий темперамент зробили її атракційною для оточення. Вона була розсміяна, веселунка, жартівниця, радісна..., так і прозвали її турецьким найменням "Хуррем": "Та, що приносить радість". Бо в гаремі теж прийнято панівний у турків звичай називати жінок іменами квітів, клейнодів, іграшок, забавок...

Радісній Лісовській поталанило стати популярною в цій "в'язниці невільників" як названо серай. А втім на невільництві була побудована й уся система Оттоманської імперії, від родини до найвищих державних інституцій.5 Навіть у королівській родині панували такі ж відносини. Матері султанських дітей були рабині, самі ж султани теж бували синами рабинь і не відзначували подружнім титулом матерів своїх дітей. За "Святим Законом" ісляму становище матері (жінки - чи невільниці) не впливало на легітимність дітей, якщо батько визнав їх. Проте навіть у відокремленій позолоченій тюрмі гаремових жінок були свої ранги й авторитети. Найвищу повагу мала "Валідег-Султанка", мати падишаха. Вона користувалася не тільки синівською пошаною, але мала найвищу владу над усіми його жінками. За нею йшла мати його первородного сина, а після неї матері інших його синів. Багато менше визнання припадало тим, що обдарували султана доньками. Кожній були призначені окремі апартаменти разом із персоналом служби, яким командувала "Кіяя". Визначну ролю грала Кіяя Валідег - Султанки, вона бо управляла всіми дівчатами, що належали до особистої й домашньої прислуги султана. Особливого значения набрало це становище за володіння пізніших султанів, що потапали в розпусті й гарем був для них найважнішою доменою.

Султан Селім І Невблаганний мало перебував з гаремовими фаворитками. Його безпереривні походи й поступневі підбої передали синові імпозантну державу. Сулейман, як новий шеф оттоманської імперії, мав потрібні такому володареві прикмети: сильний характер, себепевність, яскраву індивідуальність, могутні пориви, гарячий захват. Це був теж бойовий, войовничий вождь, що сам особисто керував походами. Подібно батькові - йому просто не доставало часу для гаремових любощів, а "Святий Закон" не доручав брати жінок у походи.

Недаром усім гаремом сколихнула небувала подія: падишах зацікавився радісною Хуррем. Шепотіння, здогади, зависні інтриги. Бо це був подвиг, хочби його зумовили опінії близьких до султана осіб про надзвичайну бранку, що так співала, грала, танцювала, вишивала, як ніяка інша. Не сама чутка схвилювала Сулеймана, але зустріч із граціозною чужинкою з чорними бровами, блискавицями тернових очей, з волоссям золотої бронзи, з ніжним викроєм маленьких привабливих губ. Такою дивиться вона й досі в діядемі і вкрита перлами з портрету на стіні старої султанської палати в Стамбулі. Фізіогномісти найшли б у високому чолі, в погляді й виразі обличчя вольовість, сильну особовість, гордовитість і... холодну вирахуваність.

Купальня в гаремі. Коридор гаремових купалень.

Нова фаворитка в гаремі стала найбільшою загрозою для матері Мустафи, первородного сина Сулеймана, "Весняної Рожі" (Гуль-Бегар по-турецькому), як названо цю черкеску6 за її небуденну вроду. Після Валідег-Султанки вона займала друге місце в ієрархії гарему. І Весняна Рожа змобілізувала всі свої колючки проти соняшної Хуррем.

Але для Насті Лісовської Сулейман явився не тільки могутнім монархом, на якого "золотій дорозі" лежали перли й самоцвіти. Молодий, ставний, уродливий, а над усе шляхетний, він був тим лицарем з казки, якого шукають мрії молодих дівчат. Перешкоди тільки зміцнювали її завзяття, а небезпеки загострювали проворність. Тут з'єдналися відвага й смак у надзвичайності, задирливий визов обставинам і зусилля здійснити себе почерез усі противності. Жадне право, ні вказівки, ніякий приклад іззовні не міг їй бути дороговказом, вона мусіла сама рішати, що й як діяти. Вона ж жила в оточенні, де кожної хвилини можна здобути все й усе втратити. Самітня серед своїх сумнівів вона виявила захоплюючу сміливість. Саме в оточенні ворогів відкриваються прикмети сильних душ. Це була героїчна пригода українки-попівни, її гарячі пошуки романтичної слави, справжнього сенсу життя, почерез темряву забобонів і містифікацій, крізь блиски мерехтливої пристрасти, це був рисковний бій за щастя, велич або риск смерти, безчестя, ганьби.

Не тільки "Золота Дорога", а й серце Сулеймана лежало у стіп українки.

Звитяжець у війнах, блискучий знавець військового діла, вихований упоходах - він любувався в науках, літературі, мистецтві. Сонливий гарем заселений бездушними креатурами, витренованими манекенами, куклами - пустоцвітами, які різнилися тільки кольорами шкури, очей, волосся, був для нього як пустиня нудьги.

А дівчина з Червоної Русі принесла йому волелюбно живий, мінливий і глибокий світ її почувань, що збагачував його життя так, як правдива любов відкриває чудові аспекти людської натури немов учорашню знахідку. Вона ломила щоденну рутину, оберігала від нудьги, приносила красу, щастя і свіжість почуттів, оновлення світу. Тому він волів її любов, ніж усяку приязнь, її приязнь цінив вище від приязні мужчин.

Опріч молодости, здоров'я і краси привезла бранка з України її волелюбний дух, яким вона найбільше виріжнялася з-поміж усіх красунь, що були власністю султана. Поняття свободи, людської гідности, почуття прекрасного, відчуття щастя, а разом з тим свідомість власної вартости. "Я руці, що била, не пробачу", цю строфу можна віднести до Лісовської. Як християнка, вона визнавала глибоко вкорінений погляд про рівність жінок і мужчин. Так було в її народі, в її батьківщині впродовж історії. Тільки в обіймах улюбленця вона годилася бути рабинею. Такою не була ніяка інша з невільниць Сулеймана. Зате він її прагнув і нікого поза нею. Її духове багатство, іскристий гумор, гострий дотеп, українську пісню, вишукану ніжність, палку чутливість. Завжди погідна, натхнена, збуджена - вона була йому радістю своєю появою, своїми мріями, бажаннями, хвилюваннями. Разом із нею він пізнавав, що джерело справжніх цінностей не є в зовнішніх речах, але в серцях. За все те він заплатив їй любов'ю, якої не зазнали ні Троянська Гелена, ні Клеопатра, ні Аспаназія, ні Люкреція чи інша славна любовниця... "Золота Дорога" повела Настю Лісовську на престіл першої імператорки Туреччини.

За Воротами Щастя

Брама до Сераю. т.зн. Ворота Щастя. (З подорожі по Греції графа Choiseui -
Gouffier "Le voyage pittoresque de la Greсe", 3 vol., Paris, 1782.)

Сліпуче сонце півдня сповивало золотисто-блакитною імлою колишній Акрополіс Візантії, який Могаммед Завойовник перетворив у "Великий Серай" - султанський рай на землі. Трипагорбне узберіжжя щільно опоясали мовчазні вали, захищаючи від синіх вод Мармари, Золотого Рогу, Босфору та можливих інтрузів. Життям платив кожний смільчак, що зазіхав заглянути в ці таємничі, заборонені місця.

Тільки для падишаха й вибранців - слуг були призначені ті: розкішні двоповерхові будинки, палатки, віллі, кіоски, павільони з широкими куполами й молитовні храми з високими вежами. Барвисто розмальовані й золочені покрівлі, великі як ріст людини вікна, що чудовими вітражами скидалися на повні квітів вази, китайські черепиці, арабески, блискучі інкрустації, мозаїки, мальовила, дереворізьби, золочення, засипані зорями склепіння, перламутрові стіни, вибагливі паркети, пишні килими, вишукана обстановка апартаментів. З їхніми казковими орнаментами, багатством і красою архітектури збігалися сходи й тераси білочорні, мармурові та серпентинові алеї безцінних колон. Такі проходи вели до райських городів, сповнених пахощами рож, жасменів, гвоздиків, до тюльпанових і гіяцинтових гаїв, екзотичних садів із рідкісними деревами й овочами. Різнокольорові птахи співали над ними, їм супроводила солодка музика чистих, свіжих, перлистих водограїв, срібних басейнів, а кожна фонтанна була як джерело вічного життя. У цю грайливу симфонію розкошів і пишноти вкрадалися тільки темні тіні високих мурів, веж і кипарисів. Славний міст "Ворота щастя" замикав цей недоступний світ монарха й його оточення від підданих, які в глибокій пошані до королівської особи визнавали цю маєстатичну відокремленість, лякаючись вникати в таємниці життя султанських палат, особливо в найбільш загадковий гарем.

У цьому "Домі щастя", над скарбами "Тисячі й одної ночі" володіла в тіні падишаха Хасекі-Хуррем, Радісна султанка, перша Кадіна - Настася Лісовська, прозвана Роксоляною.

Західній світ віддавна пробував дізнатися, що криється за Воротами Щастя. Тільки вийнятковим одиницям частинно вдалося опублікувати свої звідомлення. Венеція завжди посилала за кордон найбільш досвідчених і найздібніших громадян. У дипломатичній службі Венеції Царгород у ХVІ ст. був столицею першої ваги й туди вона призначала найінтелігентніших своїх представників.7

Бернардо Наваджеро впевняє свою "Найяснішу Республіку", що "Роксоляна, руської національности є так полюблена своїм монархом, як ніяка інша в оттоманській династії, та що ніхто з них не дорівняв їй силою влади".8 Інший венеціянський представник у Стамбулі доносить уже в перших роках володіння Сулеймана про вийнятковий вплив української улюблениці на султана. Понад триста гаремових жінок від того часу не могли стати суперницями Роксоляни, яка впродовж 32 років аж до смерти була легальною королівською дружиною Сулеймана, що добровільно дотримував вірности цього першого в історії Туреччини моногамічного султанського подружжя.

У заплутаній мережі двірських інтриг потрібні обережність, рівновага, а надівсе гострий, сміливий і незалежний розум. Тріюмф Роксоляни над її ворогами доказує, що тих прикмет їй не бракувало.

Росла й сильніша фізично мати Мустафи мстилася на Роксоляні, торгаючи її пишне волосся, дряпаючи до крови й спотворюючи її обличчя. Сулейман не почув від пораненої скарг і нарікань, вона тільки довго відмовлялася від побачення з ним. Дізнавшися про брутальність "Весняної рожі" її володар вже більше нею не турбувався".9 Відтоді закордонні дипломати вважали потрібним доносити своїм урядам, що в Старій Палаті володіє безконкуренційно вибранка Сулеймана, українка Роксоляна. Мустафа з матірю віддалився з Царгороду до призначеної йому азійської провінції. Внедовзі після того померла респектована мати Сулеймана, Гафіза, до якої він був глибоко прив'язаний. Відтоді вся влада в гаремі дісталася Роксоляні.

Роксоляна - гравюра Теодора де Брі
(фотокопія з книжки Буассарда)

Проте розманіжене й нудне животіння в заперті казкових палат не могло запоморочити освічену дівчину, що вміла бистро спостерігати й робити влучні заключення. Адже вкрита жемчугами золота клітка була насправді в'язницею. В убогому на події гаремі довго пам'ятали й переповідали трагікомічний випадок із пожежею: ретельний начальник евнухів не випустив жінок та був би з ними й згорів, якби не прихід султана...

При кожній нагоді Роксоляна кидала тюремний гарем, їдучи з Сулейманом на святкові церемонії, ігрища й турніри, або морські й надбережні, степові прогульки. У воєнних часах вона вирушала в похід із почотом Сулеймана. На її очах проходила облога Родосу, Білгороду, Могача, Відня... Вона бачила мужність свого чоловіка, його військову велич. Замість по жіночому стримувати його від воєн, вона його до них заохочувала, навіть на склоні літ, як це було з походом на Мальту.

Прийнявши віру й турецькі звичаї Анастазія Лісовська не забула свого прожитого дитинства, ні не виреклася свого походження. Її перемога над матір'ю первородного Мустафи скоро виявилася чимось важливішим від висилки його до далекої провінції в Азії. Великий Везир Ібрагім пересвідчився, що Сулейман має поважну дорадницю. Постать цієї вийняткової жінки, яку султан наперекір традиціям зробив своєю легальною подругою - привертала увагу закордонних дипломатів, які в своїх звітах підкреслювали її руську національність. Венецькі посли писали, що вона "di nazione Rossa (russa)".10 Знали про її походження турки, а навіть називали містечко Рогатин польському послові Твардовському в Царгороді в 1521 р.11. Французький амбасадор у Венеції, Пелісьє, інформував свого короля, що султанка походить з руського народу, який живе "від Карпатських гір аж до Дніпра й Чорного моря".12 Ім'я "Роксоляна" звучало для них так як "Русса" або "Росса", "Россана".

Із тією найстаршою назвою української землі перейшла до всесвітньої історії Настася Лісовська з передмістя Рогатина, що зветься Долішні Бабинці, де збереглася старовинна стилева церква св. Миколая.13

У ріжних мовах звучали ці синоніми Росса, Рокса, Росана, Роксоляна. На всіх панівних дворах тодішніх володарів вимовляли їх по своєму, а їхні значення й вплив можна міряти подивом, завистю, тривогою, люттю і - респектом, що їх вони збуджували, не тільки в сучасників, а й у наступних поколіннях.

А втім назвати себе Роксоляною значило теж кинути визов гаремовим звичаям надавати жінкам лиш імена квітів і забавок.

Смішні і недоречні заборони гарему вона не тільки критикувала, але поборювала власним прикладом. Серпанок на жіночому обличчі вже не збуджував у неї сміху, він був наругою. Роксоляна не носила чадри. Заскорузле життя гарему не давало нагод жінкам вийти поза його мури. Проте Роксоляні вдалося впровадити на султанський двір звичай прилюдних церемоній: гучні весілля, виставні обходи з приводу дозрівання королівських принців і т. п. Ті величаві маніфестації відбувалися не в Великому Сераю, а на площі Гіпподрому і стали на довгі століття подивом для Европи. Це був знаменний перелік у дотогочасному житті султанського двору и заповідь свіжих змін.

Такою приголомшливою подією стала церемонія її одруження з Сулейманом. Короткий запис очевидця так звітує про це весілля:

Цього тижня в цій столиці трапилася найбільш небувала подія, абсолютно безприкладна в історії султанів. Великий володар Сулейман узяв собі за жінку як Імператорку полонянку з Руси, ім'ям Роксоляна, і тут відбулися величаві святкування. Церемонія мала місце в королівській палаті, а святкування відзначалися поза всякими протоколами. Там відбувся прилюдний похід із подарунками. Ніччю головні вулиці були ярко освітлені, довго грала музика й бенкетували. Доми прикрашували вінками, скрізь там забавлялися, а нарід годинами танцював з великою втіхою. На старому Гіпподромі збудовано велику трибуну, зарезервовану для Імператорки й її дам за декоративною золотою перегородою. Роксоляна й двір приглядалися великому турнірові, в якому брали участь християнські і музулманськї лицарі, акробати, штукарі, похід диких звірят і жирафи з довгими шиями, що досягали неба... Тут багато розмов на тему весілля, але ніхто не зважиться сказати, яке воно має значення.14

1) Мечета "Сулейманія", здвигнена Сулейманом і Роксоляною, закінчена 1557 р. Твір славного архітекта Сінан'а,
що в рр. 1530 - 1570 побудував вийняткові зразки оттоманської монументальної архітектури: граніт, мармур, порфіра,
велетенські стовпи, кольони, могутня купола, десятки бань, безліч пів-бань - це грандіозний памятник перемогам, силі
й дикій суворості минулих віків.   2) Виховна академія при мошеї "Сулейманія". "Сулeйманія" Сулеймана й Роксоляни
гідна спадкоємниця тисячу років старшої Святої Софії Юстініяна й Теодори. (Відбитки з видання: Robert Mantran "Turquie,
Les Alboms des Guides Bleus", Hachette, 1955).

Одним із найбільших тріюмфів Роксоляни, а в парі з ним найважливішим досягненням для жіночих впливів наступних поколінь уважають дослідники переселення її з гарему до головної королівської палати, себто з т.зв. старої палати до "великого сераю". Це сталося на початку 40-вих років, в наслідок пожежі в старій палаті. Правдоподібно до того часу слід віднести її інтронізацію і весільні церемонії. Звітодавці засвідчили, що Роксоляна взяла з собою коло сотні двірських дам та цілу гвардію покоївок і служби з евнухами в пропорційній кількості. Особливо занотовано, що серед службового персоналу були окремі її власні швачка й доставець. Цей останній "дуже виставно одітий приходив до палати й відходив, коли хотів, та завжди в супроводі 30 слуг".15

Коронаційна заля в Гаремі, побудована для Роксоляни.

Апартаменти Роксоляни в новій палаті були вивінувані "на велику скалю", як завважує Бассано: церкви (так!), величаві купальні, престольна заля й усякі люксусові вигоди. Кілька років пізніше (1553) Наваджеро писав: "Апартаменти Гранд Сіньора й султанки є посеред дуже просторого парку в перекрої 3-ох миль у сераї. Щоб дістатися з одного до другого треба пройти вузький, обмурований город, а далі другий город, обведений стінами, що належить до імператорки."

Це потверджує секретний перехід, що з'єднував оба апартаменти.

Роксоляні завдячує світська архітектура Туреччини один з найкращих зразків ХVІ століття: престольну залю, пишно декоровану структуру в стилі рококо. Водночас, це перший прояв впливу европейської архітектури в великому сераї. Талановитий архітект Сінан Ага збудував чудову літню палату ("кіюшк") для Роксоляни, найбільш популярне місце перебування пізніших жінок королівського гарему.

Це тільки мала частина її участи в архітектурній розбудові Стамбулу, що відноситься до її особистих будівель. Проте безспірна є її причасність до безчисленних мошеїв, мавзолеїв, шкіл, добродійних кухонь, мостів і акведуктів, коштовних і мистецьких по цілій імперії від Білгороду до Багдаду й від Криму до Каїра. Є вістки, що її коштом побудовано християнську церкву в Дамаску...

Мавзолeй Роксоляни в Стамбулі

За "воротами щастя", за фасадою помпезности і пишноти проходило життя Анастазії Лісовськоі напружено в повсякчасному змаганні, повне драматизму і смертельних небезпек, очайдушних рисків, суворої відповідальности. Вона не сміла обманути безмежного довіря Сулеймана, ні послабити пошани до неї найбільшого володаря її епохи. Такому життю не суджене довголіття. Але в ньому було щось вічне.

І безмірности прожитого не могла їй забрати передчасна смерть. Ніхто не переважив Роксоляни в серці Сулеймана, ніхто її й по смерті не переміг. Її гробниця чекала його приходу. Сулейман в останні роки бажав умерти на полі бою, щоб піти за Роксоляною в колишній лицарській славі, за яку найбільше вона його полюбила.

Так і сталося. Смерть постигла Сулеймана під час облоги мадярськоі твердині Шігету (1566 р.). Його мавзолeй здвигнено поблизу Роксоляни.

Вигляд нутра 8-гранної гробниці поблизу Сулейманії передав Олекса Грищенко під датою 2 вересня, 1920:

За дерев'яною масивною й простою балюстрадою, посередині мавзолею, стоїть самітний гріб славної султанки, вкритий до землі білим матовим шалем. Стіни викладені плитами з простим, скомпонованим із квадратів рисунком. Інших прикрас немає. У заскленому вестибюлю стіни мавзолєю геть чисто викладені перським фаянсом. Ясні кольори з гармонійними контрастами: сині, червоний гранат, тюркюсовий, зелений малахіт - прикрашено квіткамн й листям на чорних стеблах по білому тлі...

("Мої роки в Царгороді", В-во Дніпрова Хвиля, Мюнхен-Париж 1961, стор. 144)

Міти й факти

Епоха Сулеймана Величавого (1520-1566) є не тільки одною з найважливіших у оттоманській, а й у всесвітній історії. Іслям і християнізм змагалися в той час за володіння світом. Не бракувало тоді монархів вправних, здібних і амбітних: імператор Карло V, король Франц І, папа Лев Х, англійський Гайнрих VІІІ, перський шах Ізмаіл, Індійський Акбар... Ніхто з них не дорівняв у величі могутньому Сулейманові. Оттоманська імперія в той час завдячувала свою потугу не тільки незрівняній мілітарній силі й досконалій державній організації, а перш за все своєму великому володареві, проникливому будівникові теперішнього й натхненому творцеві майбутнього. Цьому єдиному лицареві його епохи німецький автор вкладає в уста патетичні але влучні слова: "я почуваю, що я жив для всіх часів і закріпив на зорях мою славу"... (Koerner: "Zriny", трагедія). Глибоко освічений Сулейман мав дар до поезії й сам компонував вірші, особливо вдатні поеми.16 У час героїчних воєн він командував походами, брав участь у битвах і писав свій щоденник.

Сулейман верхи коня, за ним списоносець - автор картини Джером Гопфер.

Багата література про нього почалася за його життя й не померкла по сьогодні. Особливу ж увагу з його оточення притягала жінка, що за ввесь час його володіння мала на нього вийнятковий, безпосередній вплив. Сила й чар її особовости згадуються в дипломатичних рапортах, від дарів для неї починали свої демарші в Стамбулі представники закордонних урядів, легати, посланці, емісарії, амбасадори... Славні мистці відображали її на портретах, про неї писали як про репрезентативну постать турецької історії. Її посуджувано про вчинки, які мали вирішити долю оттоманськоі імперії...

Зразок писань про Роксоляну дає популярна книжка з 1596 р., друкована в Франкфурті над Мейном п.н. "Життя й портрети турецьких султанів, перських князів та інших славних героїв і героінь, від Османа до Магомета ІІ". Автор (Іван Яків) Буассард зібрав у ній ілюстрації з творів Теодора де Брі та дав свій коментар латинською мовою до вибраного персонажу. Сторінки 204-209 присвячені Роксоляні: Rossa Solymanni uxor. Після портрету, що зайняв цілу сторінку, йде розповідь:

РОССА - ДРУЖИНА СУЛЕЙМАНА

Росса, Рокса або Роксоляна, дружина Сулеймана: її він узяв за жінку в супроводі величавих формальних церемоній, навіть проти магометанського звичаю, в приявності багатьох гостей, де всім дозволено було вино й щедрість страв. Вона єдина завжди була вибранкою Імператора та з-поміж інших його жінок вона одинока йменована султанкою. А мав Сулейман інших жінок і наложниць, між якими була одна черкеска, яку взяв за жінку перед Россою. В неї вродився Мустафа баша, первородний з його дітей. Проте, коли опісля Росса стала вибранкою в султанському сераї, мусіла черкеска уступити перед нею, а щоб її винагородити, то (для рекомпенсати) муж вислав сина до Магнезії в Азії і дав йому провінцію Амазіяну, куди той перебрався разом із матір'ю. Крім того, щоб затримати молодця великих здібностей і чеснот та бистрого й обов'язкового в урядуванні, призначив йому Карагеміду в Мезопотамії аж по перську границю, щоб жив з-далеку від батька. Бо любили його яничари й князі. Росса чарами й впливами від Тронгіллі жидівки - чаклунки поріжнила Солімана з ним, матірю й доньками: вона всіми способами намагалася запевнити імперію своїм синам. Бо мала від Сулеймана чотирьох синів Магомеда, Селіма, Баязіда, Зіянгіра й одну доньку Хамерію або Каміллю, яку одружила з башою везиром Рустеном. Зять Рустен немало посилював ненависть батька проти Мустафи, кидаючи на нього багато темних обвинувачень: що він з'єднує собі всіх баш дарунками,
Фотокопія початкової сторінки Буассарда про "Роксоляну, дружину Сулеймана"
що вдаваною прихильністю й позірною щедрістю збільшував надії на велині добродійства в захланних душах яничарів. Опріч того додавав і те, що найбільше хвилювало Сулеймана, що Мустафа буде женитися з донькою Тамми Софа (шаха) перського короля. Якби дійшло до цього подружжя, треба б боятися, щоб він не виріс у силу великим володінням і підмогою дуже войовничих народів та не підняв зброї проти батька, а усунувши його, узурпував собі імперію Европи й Азії, повбивавшн всіх султансьної крови, щоб самому все загорнути. Спонуканий цим Сулейман вирядив року Христового 1552 везира Рустена з добірним військом до Азії під претекстом перської війни: але по правді це зроблено на те, щоб при всякій нагоді позбутися Мустафи.

Коли ж Рустенес прибув до Азії, в листах висланих до цього союзника були напоминання, щоб вести все дуже обережно, не допустити ніяк до поєднання в справах імперії: викликати ворожнечу вояків проти Мустафи й усіх його вчиннів аж доки не з'явиться в цій експедиції султан і своєю появою припинить бунтівницькі настрої війська. Соліман дізнавшися про те, яко мога швидко вирушив до Алєпа, наче б на війну з Персами. Прибувши туди, визвав листом Мустафу з Карагеміди.

...Почуваючись безневинним (він імовірно був попереджений від деяких приятелів про грядучу небезпеку й критичне наставлення до нього батька), проте, не виявляючи страху, подався до батька, надіючись оборонити себе від наклепів злісників своєю приявністю й легальними виправдуваннями, але при вході до султанового шатра, нагло схопили його без'язикі силачі (яких залюбки посідали оттоманські князі), кинули на долівку, грізно про те давши знак батькові, а накинутим на шию мотузом задушили невинного принца. Поклинаний тимчасом Зангір, наймолодший син, що був горбатий, мав наказ (дістав) наче на жарт глядіти на того, від якого ніщо не було більше жахливого, а якому батько вбитого дарував скарби і всі володіння. Погордивши тим усім накинувся з обуренням найгострішими словами на батька, винуватця такого безмірного вбивства. Імператор вражений нечуваною зухвалістю сина, люто його до себе потягнув та розмахненим кинджалом пробив неустрашимого, який упавши на тіло вбитого брата, вмер.

Небавом Сулейман за намовою й підбурюванням жінки Росси наказав баші евнухів Ібрагімові зашморгом шиї вбити Мустафового сина Мурата, що жив з матірю в Прусі, в Бітинії: ця бо жінна безупинно не переставала наводити перед очі свого чоловіка небезпеку для діда та його дітей від вкуна, якого батька так дуже любили яничари. Це сталося в 1553 році.

Врешті для померлої збудовано в Константинополі найвеличавіший мечет, у якому похована вона в дорогоцінній гробниці. Там же само поховав тіло батька син Селім, що став після Сулеймана імператором.

Поменшена відбитка заголовної
сторінки твору Буассарда

Як видно, постать Роксоляни не знайшла в Буассарда симпатії, він уважав її поводаторкою злочинних інтриг на султанському дворі.17 Тенденцію автора яскраво вказують епіграфічні рядки (т. зв. тетрастих) вміщені вгорі й унизу на декоративному обрамуванні портрета:

Твій вигляд і витончена поведінка - похвали гідні
проте жорстоке серце сповнене нещадною їддю
Тронгілля вчить мішати любисток з поживою й вином,
Щоб ти єдина оволоділа улюбленим мужем.
18

Міт жінки спокусниці й чарівниці - прадавній й найбільш універсальний. Приречена для магії жінка як пасивний предмет, прониклий таємним струмом: сиреною обманює мореплавців, кіркою перемінює любовників у звірят, русалкою тягне в глибінь рибалок. Мужчини в сітях цих чарів не мають волі, влади над собою, сили для діяння. Отруйний напій відгороджує їх від життя, погружує в млісній дрімоті. В дусі живих ще середнєвічних понять про чудодійну магію, диявольську силу, ворожіння, заклинання, чаклунства, за що горіли жінки на кострищах, Буассард бачив у Роксоляні вродливу відьму, що при помочі жидівської чарівниці готувала чаклунське вариво для Сулеймана... А тимчасом музулманський февдалізм з його войовничістю й погордою смерти був далекий від таких вірувань. Він саме й позбавив жінок їхньої магії. Магометани любили жінок як ласуни присмаки й запашні напитки, кожної хвилини готові зануритися в пристрасних насолодах посмертного раю з його гуріями...

Не дивлячись на те, міт Роксоляни, злої жінки, чаклунки перейшов до літератури як вказує нпр. великий театральний успіх у Лондоні в королівському театрі "Drury Lane" "Трагедії Мустафи" ("Tragedy of Mustapha"), в якій амбітна Роксоляна перевершила "Лейді Макбет".19 Рецензент і коментатор видовища накреслив послідовні етапи, в яких Сулейман під впливом
Фотокопія горішної частини сторінки (24-ої)
з Льондонського видання (1739 р.)
чарів Роксоляни (...being corrupted by the Artifices of Roxolana... began to dip his Hands in Blood...) здійснював усі її бажання, віддавши їй багатства й султанський престіл. Смерть Мустафи це її діло:

А в тім італійський автор Люіджі Бассано да Зара, що жив у Стамбулі перед 1545 р., потверджує цей міт про чудодійну владу Роксоляни над Сулейманом: "Він так її любить і дотримує вірности, що всі піддані чудуються, говорять, що вона зачарувала його й називають її чаклунною (ziadi). Зате військо й двір ненавидять її та дітей, але тому, що він любить її, ніхто не важиться протестувати: я сам завжди чув злі слова про неї та її дітей, а добрі про первородного й матір його."20

Причиною цієї ненависти була безмежна відданість Сулеймана Роксоляні. Це трапився нечуваний у османській династії випадок вірности султана одній жінці за безпереривний період багатьох літ аж до смерти. Незрозуміла була ця велика любов імператора для турків, яких повага й значення мірялися кількістю товстотілих гаремових істот. Проте справжній воїн, що любить небезпеку, завжди воліє амазонку, яку треба здобувати, ніж покірну попелюшку. Сильні мужчини охоче перебільшують обсяг жіночих впливів особливо для приємности самих жінок. Проте до діяння, тактики, командування не вистарчають краса й чарівність. Тут необхідні моральні й інтелектуальні вартості. Сулейман любив жінку, що добровільно назвала його своїм призначенням, але не приймала без дискусії його ідей, вона вміла протистояти інтелігентно, щоб дати переконати себе узасадненим міркуванням.

До найбільш впливових людей в імперії належав талановитий грек, товариш юности Сулеймана й його найінтимніший дорадник, великий везир Ібрагім. Його загадкову смерть після бенкету в султанській палаті дехто приписує зависті й суперництву Роксоляни. Новіші дослідники заперечують це.21 Ібрагім амбітний, жадібний влади, багатств і почестей міг сам збудити підозріння султана. Безжалісна система карала провину невідкладно, без прощення.

Роксолана - олія

Житель Сераю, колишній вихованок школи пажів, італієць Бассано впевняє, що Роксоляна була спершу бранкою Ібрагіма, який представив її султанові, імовірно, щоб мати через неї вплив на султанський гарем. Але Роксоляна скоро вилучила з власних плянів посередництво паші Ібрагіма.22

Коли місце Ібрагіма зайняв зять Рустем, вплив Роксоляни на погляди й почування Сулеймана став неподільний, а через те її влада простягалася на справи всієї отоманської імперії. Вслід затим могло б здаватися логічним обвинувачення її в смерті Мустафи.

Сулейман Величавий - за гравюрою Джерома Гопфера

Призначення Мустафі провінції віддаленої на 26 днів подорожування може означати не тільки нагоду для його більшої самостійности у правлінні як заправу для майбутнього монарха, але водночас і те, що Сулейман не взяв ще рішальної постанови, чи цей найстарший його син стане його наслідником. Формування майбутнього володаря під власним впливом і вимогами, насували радше близький і постійний зв'язок, а не відокремлення й відчуження. Автім невблагані були традиції для наслідства оттоманського престолу. Тільки один кандидат був допустимий, найстарший із живих. "Коли є двох каліфів - убийте одного з них"! наказував Коран. Такий же закон установив Могаммед ІІ Завойовник: "Для загального добра кожний із моїх славних синів або внуків може винищити всіх своїх братів..."

Кожний засіб дозволений, щоб успішно усунути суперників і не допустити до міжусобиць. Насильство, терор, гекатомби жертв росли на вівтарі імперії. В ім'я її потуги султани вбивали братів, синів, батьків. Тим легше, що освячував ці криваві вчинки мусулманський закон, а св. його письмо завжди доставляло потрібний текст і вияснення для нього.

Роксоляна знала, що хто вдарить перший, житиме довше. Для її материнських почуттів обставини були трагічні: її три сини23 були суперниками Мустафи, вже самим своїм правом до наслідства влади. Найстарший Селім, найздібніший Баязед, наймолодший Ціянгір, з них остався в живих Селім, якого прозвано "пяницею" за надмірну любов вина.

Ще й досі не встановлено безспірно, як у тому клубовищі жорстокостей, зрад і заговорів діяла Роксоляна. Певне одне: вона захищала синів. Щоб у таких обставинах устоятись, потрібні були великий такт, обережність, мудрість змії, щоб непомітно перевести свої пляни. Для правдивого висвітлення ролі Роксоляни західні джерела недостатні, а турецькі ще досі повністю не використані.24

На творення опінії про Роксоляну без сумніву найсильніший вплив мали "психологічні джерела ". Людська зависть діяла в тому напрямку вже за її життя. Строкате населення Стамбулу не терпіло чужої полонянки, а консервативні турки тим паче ненавиділи її за нові порядки на лад західнього світу, проклятих джаврів. Захміліла від люті й отупіла від безсилости людська зависть має скрізь і завжди найбільше вдоволення, щоб плавитися в низькості, нікчемності, злорадно зазіхати підлотою.

Зависть і ненависть ширили міт про Роксоляну. Про популярність злої жінки-українки говорить жартівлива поема турецького поета з ХVІІ ст., Мізрі - про вибір жінки:

Де зможеш ти дістати цю примірну дружину?
Ах! Не йди, мій сину, шукать її в Україну!
Це нарід підступу й зради: мужі, жінки й діти,
Кожне з них хотіло б нас в тріюмфі потоптати
І всі горять, щоб знищити до корня Порту...
25

Знеславлювання не відібрали Роксоляні її значення наймогутнішої володарки ХVІ століття. Між дарунками від інших держав для монарха Оттоманської імперії звертає увагу куртуазна посилка англійської королеви Єлисавети І: музичний інструмент, орган. Музикальність дружини Сулеймана була відома, а її задоволення подарунком - потрібне.

Незаперечна велич її постаті була така принадна, що інші народи хотіли її мати за свою. Претендували на неї італійці, що знаходили в ній подібпість до красунь Тіціяна, а французи пробували доказувати це близьким до них звучанням її імени. Тут не від речі згадати визначного французького автора й патріота, Петра Дюбуа, що на початку ХІV сторіччя виложив програму французького імперіялізму. У ній він радив своїм землякам бачніше зайнятися вихованням і освітою дівчат, яких варто висилати на Схід, щоб там жіночими привабами, красою й умом впливали на мусулманських монархів...26

Присвоювали собі Роксоляну й наші сусіди. У польській пресі, зокрема в Америці можна нераз знайти намагання спольщити Роксоляну. "Полька на султанському престолі" - такою ревеляцією баламутив читачів ще в 1937 р. краківський "Ілюстровани Курієр Цодзєнни".27 Не турбуючись ні українським іменням, ні історичними даними, ні власними джерелами (нпр. лірична поезія Зіморовича з поч. ХVІІ в. п. н. "Roxolanki, czyli panny Ruskie"), поляки анектують собі цю славетну українку, яку такий наш знавець Сходу як Агатангел Кримський у своїй "Історії Туреччини" безспірно називає українською попівною.28 До найновіших часій зберігав український нарід пісню:

А тая ж то Роксоляна,
Що то трясла Сходом,
Була наша попадянка,
З Рогатина родом.

Цю народну пісню поляки переробили на своє:

A oważ to Roksolanka,
Co to trzesła calim Wschodem,
Była nasza Podolanka
Z Czemerowiec rodem.
29

Коли поляки в цьому привласненні мусіли докладати своїх рук, то москалі вже не мають потреби трудитися тут у своїй загарбницькій політиці. Просто в їхні пригорщі падуть трофеї псевдонаукової агітації й пропаганди, що просочує в західній світ іще від Катерини "тої другої", що наказувала москалям так довго брехати аж доки Захід не повірить, що Московщина це - Русь, а минуле княжої Руси - то московська історія.

Тимто й найновіші автори називають Роксоляну "російською дівчиною", "донькою російського єпископа", а навіть неабияк русифікують її місце народження: Рогатіно в Червоній Росії!30

Бувають проте випадки т.зв. критичного підходу. Нпр. дослідники історії знають, що в ХVІ в. не було "Росії", а тільки Московія, то ж їм видається правильніше окреслення для Роксоляни "московська дівчина" - замість російська. Так і зробив автор зразкового в англійській науковій літературі ХІХ ст. твору про Туреччину.31

Доповненням тієї картини хаотичної нерозбірчивости іншомовних авторів у цьому питанні може послужити недавня стаття в італійському ілюстрованому місячнику "історії археології й географії". Автори Романіні Феррарезі про Роксоляну п.н. "Усмішка Роксоляни перемагає жорстокого Сулеймана". Авторка називаючи Роксоляну "la schiava russa" уточнює її походжеyня з "Рогатіно" як доньки "di un diacono della Russia Bianca".

Отже на той раз батьківщиною Роксоляни стала - Білорусь.32

А в тім у новіших публікаціях слідне і протверезіння з русифікаторського чаду. Автор цікавої книги "Із днів яничарів"33 вказує на початок їхнього впливу за володіння Сулеймана Величавого, і додає: "яким правила його дружина-українка Хуррем (краще відома в історії як Роксоляна або Роксана").

Сулейман Величавий у 1559 р. за гравюрою Мельхіора Льорха. (Крізь лук видно мечету "Сулейманію")

Зате й балетристи й науковці згідно повторюють первісний міт лукавої, фатальної жінки, що мала погубний вплив на Сулеймана й привела до упадку імперії. У такій легкості мислення зникають факти зростаючих потуг Брітанії, Франції, Німеччини, Австрії, намагання Росії всіми засобами, зброєю й дипломатією повалити Туреччину "віддавна хвору, вмираючу, мертву" (за висловом Ніколая І). Забувається, що син Роксоляни Селім ІІ панував тільки 8 років і його великим везиром був один з найвизначніших державних мужів в історії Туреччини: Соколлі. Падіння оттоманської імперії тривало понад триста років. Крім зовнішних причин цей конгломерат рас, релігій і народів не мав змоги включитися до нових прямувань у ході світового розвитку, був нездібний прийняти нові вимоги росту економіки й техніки. При тому надмір люксусу, надуживання багатств, смак у марнотравстві вихолощують уми й серця. Конфронтація Сходу із Заходом викликала у консервативних турків обезсилюючу певність у власну непоборність...

Сулейман Величавий, який мріяв про інвазію Америки, прагнув широких духових взаємин між Сходом і Заходом. І в тому натхненицею була йому Роксоляна. Відокремлення жіноцтва в магометанській суспільності було основною ріжницею між панівними дворами християн і мусулманів. На Заході жінки появлялися в товаристві двірських мужів не тільки з оказії забав і розваг, але на публічних церемоніях, менше й більше важних парадах і врочистостях. Жінки королівської родини передували в колах товариської еліти свого краю. На Сході - навпаки. Ці заскорузлі приписи релігії й двірської етикети ломила силою свого небуденного інтелекту українка Роксоляна. Як володарка, вона являлася в нарадах державних достойників, приймала послів чужих володарів, вела політичні переговори. Кухні для вбогих, лікарні, доми для божевільних, бібліотеки, купальні, гостинниці для подорожніх і чужинців, шкільні й виховні заведення... - це її реформаторські спонуки. Їй теж завдячують жінки охорону в новому законодавстві Сулеймана (між. ін. високі кари за насилування, залицяння, поцілунки). Публічні появи, численні малюнки й гравюри портретів мали наближати монархів до підданих. Сулейман не був слабовільний муж, що скоро віддавався під володіння жіночої любови. Більший вплив на нього мала глибша від тілесної містерії її таємна і чиста почуттєвість, у якій він відкривав для себе правду світу. Роксоляні минало вже 50 років, коли венецький посол Доменіко Тревізоно писав із Стамбулу: "...Для його Величества Султана це така кохана дружина, що - переказують - відколи її пізнав, від тоді не хотів уже знати другої жінки - он воно як, чогось такого не робив іще ніхто з його попередників, бо в турків є звичай міняти жінок..."34

Тріюмф рівноправности сучасних турчанок, що вже не дивляться на світ крізь решітки гаремів і тісні щілини чарчаф, накладає тим вільним нащадкам колишніх завуальованих невільниць "таємничих жінок Сходу", обов'язок вдячности для їхньої імператорки Роксоляни, що перед цілим світом виявляла право турчанок на вільність, привертала їм людську гідність, власним чудовим прикладом вказувала шлях зайняти рівнорядне місце мужчини, навіть тоді, коли ним є наймогутніший із володарів землі.

А втім, не тільки жіноцтво має зберігати вдячну пам'ять. Новітня Туреччина слушно називає Сулеймана Величавого як завзятого передвісника модернізації державного устрою й міжнародніх зв'язків, то ж не слід забувати їй про добродійний вплив його найближчої інспіраторки і найвірнішої союзниці в усіх його нововведеннях і творчих змінах - Роксоляни, що разом із любовю збагачувала його ум і почування духовими цінностями, якими наділила її рідна земля - Україна.

Ясні зорі й тихі води

Роксоляна в старшому віці - гравюра Мельхіора Льорха

Тугою вимріяний, муками вистражданий, любов'ю виплеканий образ рідної землі, цей унікальний поетичний образ України проймав найглибші почуття матерів, батьків, братів, сестер. Він кликав не коритися неволі, боротися і перемагати. Він творив кобзарські думи й пісні, що стали воєнними побудниками, взивали до зброї. І велика душа Насті Лісовської - імператорки Роксоляни не могла бути німа на долю свого рідного краю.

Неповторна краса Царгороду, тодішної столиці світу своїми мешканцями, простором, величавістю, славою тільки дочасно глушила ностальгію. Синя морська далечінь, що простягалася з вікон султанських палат, така м'яко-сіра весною і осінню, навівала в тьмяній мелянхолії тугу за всім рідним, неповторним, на завжди втраченим. Водії показують туристам місця, з яких Роксоляна звикла була довго глядіти на далекі обрії моря, звідкіля прибула її розпачливо заграбована юність до цього міста розкошів. І линули й пливли її тужливі спогади до того краю дитинних літ: "на ясні зорі, на тихі води, де край веселий і мир хрещений"...

Біографи Сулеймана Величного відмічують його улюблені й довгочасні екскурсії чорноморськими степами. Тим більше прагнула цих прогулянок у степові привілля - Роксоляна. Вабили її не тільки краса, велич, чар безкрайого степу, свіжі променисті ранки, соковита зелень буйних трав, духм'яні пахощі найріжноманітніших квітів, симфонічне бриніння животин, що заселюють цей рай на землі, прозорі ночі з зачарованим блиском зір, безконечна, неозора далечінь, раптово пронизана самітною Українською піснею... У спянінні простором і безмежжям ввижався їй "Чорний шлях", а далекі небосхили являли печальні спогади, з якими оживало трепетне минуле, окаянне в димі пожарів, невтоленне. І в насолодах роскошів контрастом виринало все те, що можна тільки з серцем вирвати.

Проте її спогади дитинства і юности не були простодушною чутливістю й тільки зворушливою ностальгією. У сераю, де все служило її бажанням і примхам, вона поверталася до тих давніх переживань: рідне містечко Рогатин, затишний садок на приходстві, милі подруги, веселощі й пісні. Але й не могла вона забути про нищівний кошмар, що повис над Україною, про змору грабіжницьких набігів татар і інших наїзників: довгий час переживав український нарід цю трагедію, поки вона образово відбилася в пісні:

Зажурилась Україна, що ніяк прожити -
Витоптала орда кіньми маленькії діти.
Ой, маленьких витоптала, великих забрала.
Руки назад пов'язала, під хана погнала...

Пісні передавали жорстокі розбої, які чинили в Україні загарбники:

Село наше запалили
І багатство розграбили.
Стару неньку зарубали,
А миленьку в полон взяли.
А в долині бубни гудуть,
Бо на заріз людей ведуть:
Коло шиї аркан в'ється
І по ногах ланцюг б'ється.

Це типові картини наїздів і спустошень. Про напад Менглі-Гірея в 1482 р. літописець Ніконівського списка ляпідарно звітував: "Град взя... і огнем сожже... Полону безчисленно взя, а землю Київскую учиниша пусту..."

Москва ще від Андрія Боголюбського тільки чигала на розгром Київської Русі. Сплюндрувавши й загарбавши Новгород чатувала на південну столицю, щоб докінчити збирання "всіх руських земель". Ставши союзницею Кримської орди безнастанно цькувала й під'юджувала її до нападів на Україну, а Менглі-Герей отримував за те від неї багаті дарунки, за які московський "Вєлікій" Князь як куртуазійну віддяку дістав: золоту чашу й дискос із київської св. Софії. У висліді тих ввічливостей Москви з Кримською ордою Київщина лежала пустарем гірше від часів Батія, а Задніпров'я, Поділля, Галичина й Волинь, навіть Полісся стали теренами безнастанного плюндрування татарів, турків і волохів.

Дім і рідня панотця Лісовського в такому культурному містечку як Рогатин, біля якого за кілька десятків літ створено одну з найдавніших українських друкарень - "стрятинську", були сповнені гомоном тих трагічних подій, хвилюючих коментарів до них та націьнальної традиції й історії. Інтелектуально обдароване дівча, що виростало в такій культурній атмосфері, на ціле життя закарбувало її в своїй душі.

Для Насті Лісовської, першої імператорки Туреччини було ясне, що в Україні одною з основних проблем була татарська загроза, яка вимагала негайної відсічі. Самооборона української нації створила її в стихійному русі козацтва, якого оборонні початки не мали ще наступального розмаху, не зважаючи на хвилеві подвиги князів Богдана Глинського й Константина Острожського, старостів Є. Ружинського, Предслава Лянцкоронського, Остапа Дашкевича. Цій новій силі були потрібні закріплення й стійкість, місця безпеки й перепочинку, для вдосконалення організації. За час свого довгого, майже півстолітнього володіння (1520-1566) Сулейман Величавий ні разу не спрямував своїх завойовників в Україну.

Саме в тому часі виникла побудова засік, замків, твердинь Запорозької Січі, організаційна і політична діяльність основника козацького лицарства, князя Дмитра Вишневецького, його дипломатичні заходи привернути Україні міжнароднє становище завдяки відродженій військовій силі в союзах з Туреччиною й Польщею, згодом з Московщиною. Досі наука не висвітлила його подорожі до Стамбулу й намагань порозуміння з Туреччиною. Відомо натомість, що нічого не вийшло ні від Польщі, ні Московщини. Проте султанський двір і політика Туреччини були явно зацікавлені в тому, щоб в Україні втримати спокій. В листах Сулеймана до польського короля Жигмонта Августа ІІ є погрози й домагання покарати "Деметраша" (князя Вишневецького), але й вимога спокійного життя для мешканців України: ...aby Ukraina... w sрokoju zostawała... aby wzdy poddani ubodzy w pokoju siędzieli.35

Син Роксоляни, султан Селім ІІ. - перська мініятура XVI ст. (F.Martin "Miniature - Painting of Persia", t. II)

Тому слушно стверджує Юрій Колесниченко в своїй цінній розповіді "Султанка з Рогатина": "...хиба це не подвиг переконати султана і його уряд утриматися не лише від походів на Україну, а навіть і від думок про них?"36

Спокій в Україні зменшував шанси московського напору на південь, якого боялася Польща. В дипломатичних колах повторяли вислів Жигмонта Августа: "Москва це повсякчасний ворог усіх вільних націй".37 Для політичної далекозорости Сулеймана і його оточення експансія Москви на південь була очевидна. Перший протинаступ Туреччини вийшов від сина Роксоляни, Селіма ІІ. Його везир, геніяльний Соколлі, спрямував удар від Астрахані й Озівського моря. Плян сполучити канал Волги й Дону з Каспієм мав замкнути Москві дорогу на південь. Смерть старого везира не дала здійснитися його намірам.

Зате спокій в Україні сприяв новій силі, Запорозькій Січі.

Концепція князя Байди Вишневецького знищити кримський ханат і до рук українського козацтва прибрати іншого васаля Туреччини - Молдавію, не знаходила офіційної піддержки Турецької Порти. Хоч Сулейман міг своїми полчищами в зародку знищити Запорозьку Січ, проте він залишив ці турботи польському королеві, який заносив скарги на турецького хана й проти Вишневецького був безпомічний... Зрада волохів привела до загибелі Дмитра Вишневецького, але Запорізька Січ твердо закріпилася на Дніпровому Низі, оволоділа широкими, незайманими степами і стала на захист українського народу не тільки лицарською мужністю, а й сміливими ділами та широкими політичним плянами.

В єдиному свого роду нарисі про Запоріжжя французького інженера Бопляна козаки відзначалися на війні: невтомністю, мужністю, відвагою й не боялися смерти. Добре переносили холод і спеку, голод і спрагу. В боях виявляли стільки сміливости й завзяття, що під прикриттям свого табору сотня їх могла відбитися від тисячі поляків і ще більшої кількости татар... вони не мали сильної кінноти, але, якби вона була в них, "вони були б непереможними"... Запоріжжя в опінії Бопляна: "являє собою непереможну твердиню проти могутности турків і лютости татар..., і ці вороги бувають дуже здивовані, зустрічаючи істотну причину своєї ганьби в цій провінції, що завжди відкривала їм шлях до перемоги..."38

А в тім історичні джерела - свідки розмаху й потуги Запорізької Січі далекі ще до повного вивчення. Багато документів не виявлено. Нпр. Г. Патьомкін зараз після збурення Січі "засвоїв" собі їх чимало й вони досі не опубліковані.39 Найкращим проте пам'ятником сили й слави Запорізької Січі є невичерпні, чисті криниці народної творчости: українські думи й пісні. В них житиме вічно оповита лєгендами постать Роксоляни.

Відлуння потомности

Незвичайна доля попівни з Рогатина творила в Україні лєгенди, перекази, пісні. Розповідали про неї втікачі з турецького полону, що й, можливо, при її допомозі врятувалися, козаки, мандрівні співці, бандуристи. Лєгенди в своїй основі бувають близькі до дійсності. Могутня володарка могла в неодному облегчити неволю землякам-бранцям.

Глибокий знавець історії Запоріжжя, проф. Дмитро Яворницький їздив слідами запорожців у Туреччину, Іран, Палестину та в Стамбулі відвідав могилу Роксоляни. Для нього героїня народної думи про Марусю Богуславку це Роксоляна.

А в тім образ Марусі Богуславки це збірний пам'ятник патріотизмові українок у турецькій неволі. Проте в великій мірі вплив на творення думи про Марусю Богуславку мала казкова пригода попівни з Поділля, попри світову славу її вийняткова популярність у всій Украіні.

Портрети українки, що володіла турецькою імперією, можна було найти в козацьких оселях, багатих хуторах, шляхетських палатах. Артисти малювали Настю - Роксоляну на подобу святої мучениці, то знову ввижалась їм вона як грізна местниця з кинджалом у руці. Не з натури творили портретисти, тільки з власної уяви, нерідко в турбані на голові на знак "потурчення", але з виразом скорботної туги за безповоротно втраченим рідним краєм. Збережені досьогодня портрети Роксоляни є визнані в мистецтвознавстві за найдавніші зразки станкових портретів в Україні.

Олійний портрет Роксоляни в стилі італійського відродження з ХVІ ст. невідомого артиста. Зберігається в Українському Національному Музеї у Львові.

Анастазія Лісовська - Роксоляна, велична постать переломової епохи Середновіччя і Нових Часів, її дивне життя притягали увагу істориків і письменників. Якою вони її бачили, як розкривали глибину її розтерзаного внутрішнього світу - годі судити, мавши тільки неповні бібліографічні вказівки:

"Роксоляна", мельодрама (оперета) Івана Лаврівського, лібретто правдоподібно Івана Гушалевича, з 60-их рр. ХІХ ст.,

"Роксоляна" - політично-історична драма", друкована в Коломиї, 1869 р. (ст. 77), рецензія на неї в 22 ч. львівської "Правди" з 1869 р. (За "Галицько-руською Бібліографією" Еміліяна Левицького),

"Роксолaна или Анастаcія Лісовская", історична повість, друкована в "Подольських Епарх. Відомостях" з 1880 р.,

Поема про Роксоляну Людмили Старицької - Черняхівської, друк. в Києві,

"Роксолянка", історичне оповідання Д. Шарабуна, Коломия, 1907,

Драма (?) Гната Якимовича,

"Роксоляна", опера Дениса Січинського (1908-09), якої лібретто друковано в Станиславові...

Цей припадковий список40 не вичерпує українських писань про Роксоляну. Нпр. сюди слід включити твори Івана Нечуя-Левицького й Михайла Старицького про Марусю Богуславку, драму Б. Грінченка "Ясні зорі" і т. п.

Недоступні і винищені історичні джерела, занедбані досліди минулого не сприяють письменникам у відтворенні наших предків. Проте наперекір всім перешкодам їхні постаті щораз більше оживають і в Україні й поза нею. Навіть на п'ятому континенті пробралася незабутня Роксоляна до письменницької лябораторії.

В далекій Австралії автор повісти "Гетьман Кирило Розумовський", Микола Лазорський, спробував дати про неї "історичний роман" п.н. Степова Квітка.41 Проте багатопляновiсть розповіді, розчленованої довгими авторськими тирадами, сухими історичними вставками оминає героїню. У млявості дії вона наче б мало цікавила автора. Його Роксоляна бездіяльна, психольогічно незглиблена, являється рідко, в мало характеристичних сценах, у дрібних епізодах, як от її заступництво за начальника евнухів перед Сулейманом:

Роксоляна не забула старого доброго Мустафу. Вона бачила, як йому вже важко наглядати за тими осоружними гаремними панночками й дуже хотіла будьчим полегшити його життя. У всяких таких справах вона йшла до султана, не питаючи нікого, що було теж великою новиною в султанському палаці. Кланялась пану султанові, притуливши долоню до лоба за етикетою, тоді сідала в м'яке крісло, її крісло, бо на килимах по турецькому не хотіла сідати.

- Мій пане! - казала вона султану, коли той спочивав на подушках і палив кальяна. - Мій пане! Мустафа евнух вельми старий...

- Так, степова квітка, старий, - пускав він хмари схолодженого диму.

- Слід би йому спочити, бо не встежить він за тим гаремом... Куди йому!

Султан хитнув головою:

- Що ж зробиш, серце, всі постаріємо... - зідхнув він.

- Відпусти його, мій пане, на спокій: адже він заслужив.

- А кого я поставлю натомість, га?

- Постав евнуха Абдулу молодого, або Гирея, той що моторніший...

Через місяць потому меткий Гирей по господарському поглядав на гаремних панночок, а Мустафа жив на найкращій вулиці міста... (стор. 191)

Ця "коротенька розмова тривала не довго", як замічує автор у іншому місці. Частіше і з видимим уподобанням автор вдається до загальникових історичних виводів, мало пов'язаних із долею Роксоляни. Він часто вболіває над невдачою союзу князів Глинських із Московщиною, розводиться широко над антикатолицьким рухом у тодішній Европі, не завдаючи собі при тому труду хоча б синхронізувати ці події з життям Роксоляни,42 яку робить палкою захисницею православя. Виразнішою від Роксоляни вийшла постать Олени Глинської - цариці, матері "Івасика" (!). А втім не дивлячись на перевантаження історичним матеріялом - Роксоляна в "Степовій Квітці" - не історична. За волінням автора вона: Настася - донька багатого землевласника, Дороша Висовського. Її рідне село Санджари на Полтавщині, а сирота без матері, виховувалася в Чернигівському манастирі. У повісті виступав панною на відданні як наречена князя Яреми Сангушка. Тут уява понесла автора далеко поза дозволені межі. Таке часто практикують радянські письменники у виробництві фільмових сценаріїв, театральних пєс, оповідань, повістей (Л. Смілянського, Несторовського...). Для них теж не існують біографії Шевченка, Франка, Лесі Українки, Марії Заньковецької... Не можна мати будь якого вдоволення з твору, що противиться відомим з історії й культури фактам. Їх не сміють порушувати вигадки й домисли, а тільки доповняти й збагачувати. Ця внутрішня правда зображуваної епохи багато трудніша в драматичних творах, а все ж таки українська література її має в шедеврах і Лесі Українки й Івана Кочерги.

А втім того роду біографічні вигадки як "Степова Квітка" вже недопустимі й в Україні, де читачі хоч би в енцикльопедії найдуть правильні відомості про Роксоляну.43 Не відступив від них автор найновішого нарису "Султанка з Рогатина", згадуваний Юрій Колесниченко, дарма, що вжив у зображенні гаремного довкілля Роксоляни плястичної картини з "Людоловів" Зинаїди Тулуб.

Др. Осип Назарук (рр. 1922-23 в Канаді, з колекції Е. i Д. Ільчишинів у Вінніпегу)

З доступних українських творів про Роксоляну слід визнати досі найкращим повість Осипа Назарука "Роксоляна - жінка халіфа й падишаха (Сулеймана Великого) завойовника і законодавця", надруковану у Львові 1930 р. Ще в 1918 році задумав цю тему автор студіюючи джерельні матеріяли з історії Туреччини, з літератури й етнографії України. Це й дозволило йому відтворити епоху й внутрішній світ персонажів. Його Сулейман далекий від простакуватого дядька "Степової Квітки". Надзвичайно палкий і активний характер Насті Лісовської, її небуденна з рисами монументального трагізму й величности постать зарисовується вже з першої зустрічі із Сулейманом. Варто порівняти цей діяльог із наведеним попередньо:

(Султанська одаліска дожидала Сулеймана, а її служниця -) Настуня після наказу своєї пані скромно стала біля дверей її кімнати й поклала руку на залізній граті відчиненого вікна, в яке заглядали розцвілі квіти білого ясмину, пронизувані таємничим сяйвом місяця.

Довго чекала.

Нарешті здалека зашелестіли кроки по килимах кімнат. Настя одчинила двері й мвхінально оперла знов руку на залізній граті вікна, в котре заглядали розцвилі цвіти білого ясмину.

Не дивилася на молодого султана.

Тільки раз, один раз.

Султан став.

Так... Перед нею став і стояв у блеску місячного світла, у всій красі і молодості своїй, первородний син і правний наслідинк Селіма Грізного, - Сулейман Величавий...

Ноги під нею задріжали.

Але свідомість мала майже ясну. Він був прекрасно одягненнй, - стрункий і високий. Мав чорні як терен, блискучі, трохи зачервонілі очі, сильне чоло, матово-бліде обличчя лагідного виразу, тонкий, орлиний ніс, вузькі уста й завзяття біля них. Спокій і розум блистіли з карих очей його. На дорогій темній котарі біля дверей одаліски виразно вибивала висока постать його.

Стефан Дропан зі Львова був кращий, бо не такий поважний. Та сей був молодший від Стефана. Така молодість била від нього, що не могла собі уявити, як він мігби стати старцем з білою бородою і зморщеним, обличчям якого їй описував у Каффі учитель Абдуллаг. Се видалось їй просто - неможливим.

Спустила очі вннз і ручку зняла з зелізної грати...

Чула як обминув її поглядом згори до долу, мов жаром обсипав. Збентежилася так, аж кров їй підійшла до личка. Засоромилася того, що її невільницький одяг не закривав красу її тіла. За хвилину виринув у неї ще більший страх на думку, що скаже її пані на те, що султан так довго задержався тут...

Мимохіть підвела вії та благальним поглядом показала Султанові двері своєі пані, немов прохаючи, щоби скорше йшов туди. І знов спустила свої сині очі.

Але чи султана Сулеймана задержав білий квіт ясмину, що заглядав у вікно, чи білолиций місяць, що пронизував пахучі листочки ясмину, чи біле як ясмин личечко Настуні, чи її переляк - досить, що султан не відходив, стояв вдивляючись у неї, як в образ.

За хвилю запитав:

- "Я тебе ще ніколи не бачив?"

- "Ні", - відповіла тихо, ледви чутно, не підводячи очей.

- "Як довго ти тут?"

В тій хвилі відчинилися двері сусідної кімнати й виглянула султанська одаліска з розгніваним обличчям.

Султан рухом руки дав їй знак, щоб зачинила двері. Вона на одну мить спізнилася виконати наказ, на мить, якої треба, щоб кинути гнівним поглядом на свою служницю як - суперницю. В ту мить молодий Сулейман обхопив поглядом обидві жінки. І сказав до Насті, збираючись до відходу:

- "Ти підеш за мною!"

Зовсім збентежена глянула Настуня на свій одяг і на свою паню. А та стояла мов громом ражена. Настя махінально пішла за Сулейманом. Ідучи, чула на собі погляд своєї пані. А в дальших кімнатах і своїх товаришок, що кололи її завистю, мов затроєними стрілами.

ІІІ

Не памятала, як і куди йшла і як опинилася в невеличкім наріжнім будуарі гарему, де в закратовані вікна заглядав синій, міцно пахучий боз.

Серце в її грудях билсся так сильно, що сперла знов руку на крату вікна.

Молодий Сулейман підійшов до неї і взявши її за руку повторив своє питання:

- "Як довго ти тут?"

- "Три тижні", - відповіла майже нечутно. А груди її так хвилювали, що запримітив се султан і сказав.

- "Ти чого така перелякана?"

- "Я не перелякана, тільки не знаю як тепер покажуся на очі своїй пані, якій я мимохіть перебила твій прихід".

Забула з хвилювання додати який небудь титул, належний володареві Османів. Говорила просто через "ти" і "твій". Він очевидно взяв се на рахунок незнання мови і звичаїв.

- "Ти зовсім не потребуєш показуватися їй на очі", - відповів усміхаючись.

- "Чиж не таксамо зле буде мені тепер у кожної з твоїх жінок?" - замітила дуже тихо.

Султан весело засміявся і сказав:

- "Ти, бачу, не знаєш, що котру жінку чи дівчнну султан раз діткне, її відокремлюють і дають їй окремих невольниць і евнухів".

Зрозуміла. Мов лискавиці осліпили її на мить нові, зовсім несподівані вигляди.

Хвилину билася з думками й відповіла вся спаленіла від сорому:

- "Мусулманам коран забороняє насилувати невольниць проти волі їх..."

Молодий Сулейман споважнів. Пустив її руку і здивований запитав з притиском на кожнім слові:

- "Ти знаєш Коран?"

- "Знаю", відповіла вже трошки сміліще. - "І знаю, що коран у багатьох місцях поручає як богоугодне діло освободжування невольниць, а передовсім лагідність і доброту супроти них. І знаю, що ти наймогутніщий сторож і виконавець пртписів Пророка", - додала, незначно підводячи очі на молодого султана Османів.

- "Хто вчив тебе Корану?" - запитав.

- "Побожний учитель Абдуллаг, у Каффі, в школі невольниць. Нехай Аллаг Акбар дасть йому много добрих літ!"

- "Він добре вчив тебе".

Обоє дивилися на себе, якби відкрили в сій палаті щось зовсім несподіване. Вона не сподівалася ніколи, що буде мати нагоду в чотири очі говорити з могутнім Падишахом і може - випросити у нього свобідний поворот до Рідного Краю. Чула всіми нервами, що ся молода людина здібна до благородних учинків. І вже ввижався їй у далекій мрії рідний Рогатин і церковця св. Духа і сад біля неї і луги над Липою і великі стави і білий шлях до Львова... Аж покрасніла від мрії, як сніжний квіт калини, сонцем закрашений.

А він не сподівався, що між невольницями одної зі своїх одалісок зустріне чужинку, яка кепською мовою, але зовсім влучно говоритиме про коран і не схоче відразу кинутися йому до ніг - йому, наймогутніщому з Султанів. Здавалося йому, що в її так скромно спущених оченятах замигтів відблиск гніву. На одну мить.

На хвилинку забушував також у нім гнів. Особливо вразило його слово про "насилування". Хотів їй сказати, що не має ще ніякої підстави, говорити ані навіть думати про се. Але вчас зміркував, що такий висказ може зразити безборонну невольницю та замурувати їй уста. І перемогла в нім цікавість молодої людини, як дальше розвинеться розмова з сею невільницею. І успокоювало його гнів її признання, що він наймогутніший сторож святої читанки Пророка.

Взяв її знов за руку і сказав:

- "Чи ти віриш у Пророка?"

- "Я христіянка," - відповіла виминаючо, але доволі виразно.

Усміхнувся, думаючи, що вже має перевагу над нею.

- "І як же ти можеш покликуватися на читанку Пророка, коли не віриш у нього?"

- "Але ти віриш", - відповіла так природно і весело, що розброїла його. - "А ти тут рішаєш, не я", - додала.

- "Тай розумна ж ти!" - сказав здивований Сулейман - "А відки ти родом, як називаєшся і як сюди попала?"

Скромно спустила очі й відповіла тихо:

- "Я є з Червоної Руси. Твої люде називають мене "Роксоляна Хуррем".44 Татари вивезли мене силою з дому батьків, в день вінчання мого. І продали мене як невольницю, раз у Криму, а раз тут, на Авретбазарі".

- "Ти була вже жінкою другого?" - запитав.

- "Ні," - відповіла, - "В сам день вінчання вивезли мене."

Молодий Сулейман хвилину боровся зі собою. Потім взяв її за обидві ручки, подивився в очі й запитав:

- "А чи ти по своїй волі лишилася тут, якби я прирік взяти тебе до свого гарему на правах одаліски?"

- "Ти не зробиш сього", - відповіла.

- "Чому?"

- "По перше тому, що я христіянка."

- "А по друге?"

- "По друге тому, що я тільки яко служниця слухняна..."

Засміявся і сказав:

- "По перше ти і яко служниця не зовсім слухняна!"

- "А по друге?" - запитала.

- "По друге - говори ти про третє, бо не скінчила."

- "Скінчу! Отож по третє я думаю, що тільки тоді можна віддаватнся мужчині, коли його любиться..."

Молодий султан знав, що в цілій величезній державі його нема ні одного дому, ні одного роду мослємів, з котрого найкраща дівчина не впалаб йому до ніг, якби лиш проявив охоту, взяти її до свого гарему. Він дуже здивувався, що тут, одна з його служниць, - ба, невольниця - може мати такі думки... - "Що за диво?" подумав.

- "Значить - тобі треба сподобатися!" - запитав на пів з глумом, який одначе щораз більше перемагала цікавість.

- "Так", відповіла наївно.

- "І якже можна тобі сподобатися?" - питав з іще виразнішим глумом. Одначе рівночасно чув у глибині душі, що ся дивно відважна дівчина зачинає його дуже інтересувати.

А вона спокійно відповіла:

- "Подобається мені тільки такий мужчина, який не думає, що має право й може зі мною робити, що хоче..."

- "А чи ти знаєш, що я мігби за такі слова взяти тебе силою до свого гарему як невольницю?"

- "І мавби тільки невольницю..."

- "Розумію. А як жінка ти хотілаб, щоби твоїй волі підлягали всі палати мої. Правда?"

- "Ні", відповіла щиро як дитина. - "Не тільки палати, але уся твоя земля - від тихого Дунаю, до Базри і Багдаду і до камяних могил фараонів і по найдальші стійки твоїх військ у пустинях. І не тільки земля, але й води, по котрих бушують розбишацькі судна рудого Хайреддіна."

Молодий Падишах підняв голову як лев, котрому на могутню гриву хоче сісти легка пташина. Так до нього не говорив ще ніхто!

Був у найвищій мірі здивований і - розброєний. Тінь твердости зовсім щезла довкруги його уст. Велике зацікавлення сею молодою дівчиною, що так основно ріжнилася від усіх жінок в його гаремі, перемогло в нім усі иньші почування. Пустив з рук її руки і почав поводитися як супроти дівчини з найповажніщого дому.

- "Де тебе виховували?" - запитав.

- "Вдома і два роки в Криму."

- "Чи ти, о Хуррем, знаєш, чого домагаєшся?"

Мовчала.

В тій хвилі чула, що звела першу боротьбу з могутним Падишахом, з десятим і найбільшим султаном Османів - і що тепер наступить кристалізування їх взаємин. Інстинктом відчула, ща се кристалізування не сміє поступати скоро, коли має бути трівке. Глибоко відчувала, що се не остання розмова з Сулейманом.

А молодий Сулейман почав якимсь мягким розмріяним тоном:

- "У старих книгах написано, що були могутні султанки, які по завзятих боях брали в підданство султанів. Але ти, о Хуррем, хотілаб мене взяти в підданство зовсім без бою!"

- "Без бою неможливо нікого взяти в підданство", - відповіла.

Довшу хвилю вдивлявся в її молоде, інтелігентне личко. Потому сказав:

- "Так, маєш слушність. Чи ти може - не виграла вже бою?.."

Не відповіла.

Він приступив до вікна і схопив кілька разів запашного воздуху, як ранений.

Вона жіночим інстинктом відчула, що доволі глибоко загнала в його нутро солодку, але затроєну стрілу першого вражіння симпатії, любови. І відчувала, що він зараз спробує виривати з серця ту стрілу...

Молодий Сулейман задумано вдивлявся в ясну ніч. Нараз став близько перед нею і запитав:

- "Чи можна більше разів любити в життю?"

- "Я молода й недосвідчена в тім", - відповіла. - "Але я недавно чула, як співали про се невольники зі сербської землі, що працюють у твоїм парку."

- "Якже вони співали?"

- "Вони співали так:

"Любов перша - чаша запахучих квітів,
Любов друга - чаша з червоним вином,
Любов третя - чаша чорної отруї..."

Сказала те напів співучим тоном, причім як могла, так перекладала сербську пісню на турецьку мову.

По хвилі докинула:

- "Але я гадаю, що і перша і друга любов може стати отруєю, коли не поблагословить її Бог Всемогучий."

Став як вкопаний. Був переконаний, що вона думає, що він уже перебув і третю любов... Не хотів оставити її в тім переконанню. По хвилині промовив помалу не то до себе, не то до неї:

- "Першу чашу я вже випив. Тепер мабуть другу зачинаю пити, хоч вино заборонене Пророком. І вже чуюся пяний від нього. Тільки третьої чаші ніколи не хотівби я пити..."

Дивися допитливо в її очі. І був далеко кращий ніж недавно, коли побачила його, як ішов до її пані. Тепер здавалося їй, що вже не від сьогодня знає його. Мовчки слухала биття власного серця.

По хвилі Сулейман сказав:

- "Ти завдала мені за весь час тільки одно питання, а я завдав тобі багато питань. Запитай мене ще за що..." - й усміхнувся з зацікавленням.

Настуня подивилася на нього уважно, чи не глумиться. Зміркувавши, що ні, - спитала дуже поважно:

- "Чому ти маєш зачервонілі очі?"

Такого питання не сподівався від невольниці, з котрою вперше говорив. Бо привик його чути тільки від одної жінки - від своєї матери, коли вертав утомлений з нарад Високої Порти або з довгої їзди конем в часі вітру, або коли за довго читав книги або звіти намісників і дефтердарів.

- "Сильніший кінь повинен більше тягнути..." - несподівано схопив її в рамена й почав цілувати з усею жагою молодости. Боронилаоя, чуючи, що між ним і нею стоїть на перешкоді передовсім ріжниця віри. Ізза тої ріжниці чулася ще невільницею мимо горячих поцілунків Падишаха. Ізза хрестика від матери, який чула на грудях, боронилася перед першим вибухом пристрасти молодого мужчинн. В шамотанні з нею побачив молодий Сулейман срібний хрестик на грудях Настусі. І всупереч звичаєві - мовчки зняв свій золотий, султанський сигнет, який мав ще його прадід Магомет у хвилі, як вїздив у здобутий Царгород.

На нім був чудовий, синій туркус, що хоронив від роздретування і божевілля, від отруї і повітря, що дає красу і розум і довше життя тай темніє, коли його власник хорий. Поклавши сигнет на шовкову подушку, вдивився в оксамітні, великі, вже втомлені очі невільниці. Але вона - не зняла малого хрестика, хоч зрозуміла його і хоч він сподобався їй тепер. І се - рішило про її вартість в очах Великого Султана...

Оборона перед молодим і сильним мужчиною втомила її. Щоб мати змогу відпочати, сказала, ловлячи воздух:

- "Будь чемний, - а завдам - тобі ще - одно - цікаве питання!"

- "Завдавай!" - відповів Сулейман, також віддихаючи глибоко.

- ..."Як ти можеш спроневірюватися своїй найлюбіщій жінці, залицяючись так до мене, хоч ти мене вперше побачив?..."

- "Якій найлюбіщій жінці?"

- "Казав мені побожний учитель Абдуллаг, що твоя найлюбіща жінка зоветься Місафір. Зійшла - казав - у серці Десятого Султана немов ясна зоря і зробила багато добра у всіх землях Халіфа... Я сама бачила у святій каравані гарне дитя твоє - певно від тої жінки," - додала.

Повторяла слова учителя без ніякого заміру і з повною вірою, що султан уже має найлюбіщу жінку, котра називається Місафір. А слова учителя, що та жінка зробила і багато лиха, пропустила, щоб не зразити Падишаха.

Молодий Сулейман зачав слухати з великою увагою. Не тільки зміст її слів зацікавив його, але й свобідна форма і вже перший акорд її, перші два слова. Хоч люде се такі єства, що якби їх було тільки трьох на світі, то один з них бувби їх головою, то все таки в кождім без вийнятку є природне бажання бодай ілюзії рівности. Має се бажання і цар і жебрак, і велитень і дитина, бо се прояв вічної правди про рівність всіх перед обличчям Бога.

Султан не чув довкруги себе атмосфери рівности, хіба при одній своїй матери. І тому з великою приємністю вчув від служниці слова:

- "Будь чемний!"

Але коли вона скінчила, з тим більшим захопленням заатакував її, кажучи:

- "Не маю найлюбіщої жінки! Хіба може буду мати..."

Не могла догадатися, чи знає він передання, які оповідали про нього. Але якийсь внутрішний стрим не радив їй питати про се.

Спиралася постійно дальше. Опиралася - аж поки від укритої в рурах Брами Яничарів не залунали надзвичайні молитви улємів. Бо в круговороті часу наближався великий день османської держави, в котрій її військо вдерлося в столицю Греків.

І турецькі улєми молилися досвіта.

Султан, хоч збурений був до самого дна, переміг себе, встав засоромлений і пішов сповнити обовязок молитви.

Настуня глибоко відітхнула, відпочала й упорядкувала волосся та одяг на собі. А як виходила з наріжного будуару зі спущеими вниз очима, срібні звізди "Косарі" на небі піднялися високо над стрункими мінаретами Стамбулу - й низенько кланялись чорні евнухи молодій служниці в султанській палаті...45

Ця сцена першої зустрічі у всякого оригінального письменника вийде йнакше, бо нема покищо безспірних джерел, що зобов'язували б певними даними. Як скрізь, так і в цьому випадку кожний автор відтворить її в залежності від таланту, уяви, ерудиції, творчої інтуіції, почуття такту й міри. Наприклад у повісті Файрфекса Давнея поміж сотнями одалісок, що дожидали приходу султана - Роксоляна звернула його увагу привабливою усмішкою: своїм кокетством перевершила всіх гаремових красунь і на знак вибору Сулейман кинув на неї вишиту скатерть. Не так виглядала б перша зустріч в автора, що прийняв би верзію Басано про дарунок Сулейманові вийняткової бранки Роксоляни від везира Ібрагіма.

М. Дерегус: Маруся Богуславка

В українського автора припадковий збіг обставин ще більше підкреслює силу враження "від першого погляду". Динамізм сцени росте в супроводі жвавого діяльогу, що відкриває думки й почування героїв, збуджує симпатію до тієї романтично чарівної пари. Це не банальне залицяння, не сальоновий флірт, але спонтанна, пристрасна розмова юного володаря. Сулейман як Осман у "Марусі Богуславці" драматичній поемі Пантелеймона Куліша - "пломінно-тверезий". Домінуюча постава Лісовської в тому словному дуелі, її гостроумніоть, сміливість і зрівноваженість, такт і ...вирахуваність є увертурою до дальших перемог і успіхів Роксоляни. Без широкого тла двірського побуту, без плетива інтриг постать Роксоляни в діянні й на словах виявляє в творі О. Назарука силу характеру, вольовість із даром блискавичної орієнтації й рішучости, здібність передбачування й тактичної поведінки, бо "ставши своєю красою жінкою султана, виключно своїм блискучим умом і волею стала вона необмеженою панею двора й великої держави"...

Повість О. Назарука не докінчена. Сюжет уривається перед найбільш драматичними подіями, коли наближається кривава боротьба за наслідство султанського престола. Автор обмежився "пророцтвами" понурого майбутнього, яке предсказує Роксоляні побожний пустельник. А шкода, бо ерудиція й переконлива мотивація автора дала б картини безжалісної боротьби на життя й смерть, в якій обороною була тільки - безоглядність. Без виявлення генези й мотивації вчинків - їх засуджується злочинами. Так і назвав автор в недавно виданих Подорожніх Записках один із уступів при описах Царгороду: "Злочин Роксоляни", вболіваючи над її історією при оглядинах гробниці.46 А тимчасом історія Мустафи, первородного сина Сулеймана не така проста. Він був амбітний, здобував щораз більшу популярність, особливо в армії яничарів, мав уже понад 40 років і заповідав стати могутнішим володарем від свого батька. Старих султанів, коли завчасу не повмирали, їх згідно з традицією убивали. Старий Сулейман ще мав силу й енергію втримати свій престіл. Це були кровожадні часи й вимагали такого ж діяння. Його диктувала невблагана льогіка фактів: "Не ми уб'єм, то нас вони уб'ють"... Міт "злої жінки" дозволив перенести вину в смерті Мустафи на "інтриги" зненавидженої чужинки - Роксоляни.47 А в тім Роксоляна Назарука в спалахах тривоги за долю сина готова не уступити ні перед чим.

Г. Якутович: Маруся Богуславка

Книжка О. Назарука насичена історичним кольоритом, ліричні вставки на лад народніх речитативів переплітаються елєгійним тоном і повтореннями в орієнтальному стилі. Не бракує й гумору, нпр. в епізодах із львівськими жидками-гешефтярами. Вдатні орудування діяльогами й відтворювання постатей надолужують брак суцільної акції, деякі мовно-стилістичні недомагання, композиційну невикінченість. Зрештою автор не вважав свого твору шедевром: "...Нехай же ця перша спроба вжитися в ті часи, заохотить письменників будучих поколінь української нації - краще й лучше представити ту епоху й найвеличнішу її постать, яка століттями звертатиме на себе увагу..."48

Осип Назарук присвятив "українським дівчатам цю працю про велику українку, що блистіла умом і веселістю, безоглядністю й милосердям, кровю й перлами". Крім романтики любовних хвилювань, глибини релігійних зворушень, гарячих материнських почуттів, автор відкриває в Роксоляні палкі пориви патріотизму, що їх респектував навіть Сулейман як корону всіх найкоштовніших весільних дарунків султан оголосив звільнення українських бранців і дозвіл повернутися в Україну. Патосом любови до Украіни пройняті її змагання за імператорську владу: "Вже привикла до думки про здобуття золотого престола Османів. Тоді виховає синів так, як уважає. О! І тоді зачне снувати пляни й діла, якими перевисшить Велику Княгиню Ольгу, що в цих палатах приймала хрест - так само потайки, як потаємно й вона несе свій невидимий хрест терпіння..!" (стор. 251.)

Справді-бо Анастазія Лісовська захоплююче втілила в Роксоляні останню мотутню володарку в заграві Середновіччя. Майбутній твір про неї винесе до висот мистецтва й правди попівну з Рогатина, що відкривала двері Сходу для Нового Світла. Безсмертний памятник її любови до України склав уже український нарід у Думі про Марусю Богуславку - Захисницю козацького лицарства.

 

"Новий Шлях", 1966, чч. 36-52.

------------------------------------------------------------------------

[1] Народні пісні згадують містечко Чемерівці на Поділлі, і Самбір, і Стрий...

[2] пор. J. Benoist - Mechin "Mustapha Kemal ou la mort d'un Empire", Paris 1954.

[3] Busbecq: Lettres a l'Empereur Rodolphe II. 1631.

[4] Fairfax Downey: Soliman le Magnifique, Paris. 1930, стор. 27 - 32.

[5] A. H. Lybyer, The Government of the Ottoman Empire in the time of Suleiman the Magnificent, Harvard University Press, 1913, pag. 55-6, 124-5.

[6] Або ж альбанка, а за деякими джерелами чорногорка, або уроженка Криму. Ці розбіжності доказують засекречення султанського гарему.

[7] Leoрold Ranke, Fuersten und Voelker von Sued-Europa, Hamburg 1827 (англійський переклад W. K. Kelly: Тhe ottoman and the Spanish Empires in XVI Centuries, London, 1843).

[8] B. Navagero, Relazione, 1553; у Alberi, Relazione, 3 ser, I. 74, Florence 1855 (За Elie Borschak "L'Ukraine dans la litterature de l'Europe occidentale").

[9] Pietro, Bragadino, Sommario della relazione (1526), Alberi, Ser. III. vol. III, pp. 52-53 (За B.Miller, Beyond the Sublime Porte, N. Haven, 1931).

[10] Pietro, Bragadino, Sommario della relazione (1526), Navagero, Bernardo, Relazione 1553, (E. Alberi, Relazione ... Florence, 1839-63).

[11] Осип Назарук, Роксоляна, Львів, 1933.

[12] Для українського народу назва "Роксоляна" була шанована, популярна, інтимна, мила. Зустрічається впродовж півтори тисячі років у писаних джерелах, на географічних мапах, при дипломатичних взаєминах, офіційних документах, літературних творах. Наукові досліди кажуть, що роксоляни це наші предки, що заселювали українську територію від ІІ-го сторіччя перед Христом. Зате найстарша назва споріднена з цим коренем "Роксана" відома з історичннх джерел ІV ст. до Хр. (Плютарх): бактрійська королівна Роксана в 327 р. до Хр. стала жінкою Олександра Македонського. Пор. Володимир Січинський: Роксоляна, історична монографія. Лондон, 1957. Цікаво, що сучасники Сулеймана часто дошукувались аналогїі між ним і Олександром Великим, а він сам залюбки студіював його епоху й намагання об'єднати ріжні народи й релігії в одній державі. Толерантність Сулеймана до релігій і культур підлеглих йому народів підкреслюють його знанням ріжних мов.

[13] Архів франц. мін. Зак. Справ Cor. pol. Venise, Vol. III. fоl. 19 - гл. Ілько Борщак, Ідея Соборної України в Европі в минулому. По невиданих документах і стародавніх працях. Париж, 1923, Вид. "Український Друкар", стор. 26.

[14] Цей уступ під роком 1542 у "Journal of the Bank of St. George of Gennoa" найшов радник брітанської амбасади у Стамбулі, George Joung (автор "Le corps du droit ottoman" у 4 t. еtс.) і помістив у "Constantinople", London and New York, n. d. (За B. Miller, Beyond the Sublime Porte, New Haven, 1931, pp. 93-4). Натомість Лібієр (Lybyer op. cit, 141) наводить ранішу дату 1534, подану послом Венеції: Daniello Ludovisi, Relazione, 1534 (Alberi, 3 Ser. I, 1-32, Florence, 1840).

[15] Bassano, op. cit. pp. 17-18 (За Б. Міллер, тамже, стор. 90-91) Олекса Грищенко в час своїх "царгородських років" (1919-21) бачив у музеї коштовно пошитий жупан Роксоляни: "прикрашений широким, чудовим візерунком у багатих кольорах. Шалі, хустки, тканини, одяги... Все те пригадало мені старі козацькі вишивки у славному музеї Тарновського в Київі й Чернигові..." ("Мої роки в Царгороді", Мюнхен, 1961, стор. 140. На цю деталь звернули увагу Панство Ляля й Володимир Попадюки в Шикагу).

[16] A. Navarian, Les Suitans Poetes (1451-1808), Paris, 1936.

[17] Якби Роксоляна не була українкою, Буассард зробив би з неї, можливо, й преподобницю... Пор. погляд П. Дюбуа на стор. 252.

[18] Vitae et icones Suitanorum Turcicorum, principum persarum allorumq illustrium Heroum et Heroinarum ab Osmane usq, ad Mahometem II... Francfort ad Moen. AD M.D.XCVI. (1596).

[19] The history of the Life and death of Sultan Sulyman the Magnificent, Emperor of the Turks and of his Son Mustapha. Inscribed to the Spectators of Mustapha, a tragedy... with the geographical Description of the Progress of the Emperor Solyman's Armies in Hungary, Germany, and several other Parts of Europe, Asia and Africa. London: 1739. (Брітійський Музей).

[20] I costumi, et i modi particolari de la vita de Turchi, descritti da M. Luigi Bassano da Zara. Rome, 1545.

[21] A. H. Lybyer, op. cit. pp. 88, 141.

[22] Barnette Miller, Beiond the Sublime Porte, the Grand Seraglio of Stambul, Yale University Press, 1931.

[23] Первородний Могамед дожив тільки 10-го року.

[24] Щойно в рр. 1827-1835 вийшли в Пешті 10 томів "Geschichte des osmanischen Reiches", де автор Йосиф фон Наммер (Пургшталь) широко використав свої довголітні розшуки в турецьких архівах.

[25] "In the Days of the Janissaries" (Old Turkish life as depicted in the "Travel Book" of Evliya Chelebi) by Alexander Pallis - Hutchinson & Co Ltd. London. N. York, Melburne... 1951. Вірш поданий у французькому перекладі Edouard'а Servan de Sugny із "La Muse ottomane", Geneva, 1853.

[26] Pierre Dubois (1250-1321): "De recuperatione Terrae Sanctae", 1306. (англійський переклад із вступом і поясненнями зладив Walter L. Brandt, Columbia University Press, N.Y. 1956 (Records of Civilisation, Sources and Studies, № 51).

[27] "І.К.Ц.", ч. 191 з 12 липня, 1937, Тадей Біліньскі "Roksolana Hoseki - Polka na tronie sultana". Це безшабашне фальшування негайно затаврував львівський журнал "Союзу Українок" - Жінка в статті: Роксоляна - на маргінесі найновішої анексії. На цю статтю вказав п. Андрій Господин у Вінніпегу.

[28] Київ, 1924, стор. 184.

[29] M. Gosławski "Podole" ІІ (О. Назарук "Роксоляна", стор. 298).

[30] Fairfax Downey, the Grand Turke, New York, 1929, стор. 116-7. Пор. теж Harold Lamb, Suleiman the Magnificent, Garden City, N. Y. 1951 (79-82).

[31] Edward S. Creasy, History of the ottoman Turks, нове вид. Khayats, Beirut, 1961, стор. 183: "Тhe Muscovite Slave Khourrem enslaved her master..."

[32] Storia illustrata - mensile di storia archeologia geografia. Milan, 1960, N. 4, pag. 518-523. (З книгозбірні п. З. Кіндратюка в Вінніпегу).

[33] Alexander Pallis, op. cit. стор. 27.

[34] Син Роксоляни, султан Селім ІІ теж жив у моногамічному подружжі, подібно й внук.

[35] Листи Сулеймана до Жигмонта Августа, Жерела до історії України-Руси. 1908, Археографічна Комісія Н.Т.Ш. Том VІІІ., (За публікацією УВАН. Мюнхен 1964: Д-р Любомир Р. Винар "Князь Дмитро Вишневецький", історична студія, стор. 72-73). Велика роля Роксолянн на султанському дворі при дипломатичних і інших взаєминах Туреччини з европейськими Країнами висвітлена м. ін. в польському історично-науковому журналі "Квартальнік Гісторични", Львів, 1846, річник Х; "Лісти Роксолани". На жаль ці листи недоступні.

[36] "Вітчизна", Київ, 1966, травень, стор. 213-217.

[37] "Hostem non modo regni nostri temporarium sed etiam omnium nationum liberarum haereditarium Moscum" - в листі до королеви Єлисавети (Dr. Hamel "England and Russia").

[38] В. О. Голобуцький "Запорізька Січ в останні часи свого існування 1734-1775. у Вид. АН УРСР", Київ, 1961, стор. 12-13.

[39] Архів Запорізької Січи, Опис матеріялів, Київ, 1931 (Вид. Археографічної Комісї при Центральному Архівному Управлінні УРСР), стор. ХІ.

[40] Назви подані за: В. Січинським (Роксоляна. Лондон, 1954, стор. 57) і О. Назаруком (Роксоляна, вид. "Говерля". Н.Й. 1955, стор. 298-9).

[41] Видавництво "Дніпрова хвиля", Мюнхен, 1965, стор. 364.

[42] Таким анахронізмом м. ін. є егзекуція в Стамбулі князя Дмитра Вишневецького (стор. 303 і наст.), про яку знало все населення за вийнятком імператорки. Як дату смерти цього організатора козаччини, героя й патріота приймають історики рік 1563. (Пор. Д-р Любомир Р. Винар "Князь Дмитро Вишневецький", Мюнхен, 1964, Вид. УВАН у Німеччині). Роксоляна ж померла 1561 р.

[43] Українська Радянська Енциклопедія. Київ, т. ХІІ. стор. 338.

[44] Радісна Русинка.

[45] Осип Назарук: "Роксоляна...", друге незмінене видання, накладом Української Книгарні "Говерля", 41 E 7th St. N.Y.C., 1955, стор. 302. (Передрук із пропусками 81-90 стор.).

[46] Теофіль Горникевич: Відень, Царгород, Атени - подорожні записки, Українське Католицьке В-во в Мюнхені. 1964. стор. 46-8.

[47] Можливо, немалу ролю відіграло тут походження Роксоляни. Цікавнй приклад такої небезсторонности дає праця Доріс Логлі Мур "Марія й князь Г." про славетну нашу землячку, яку вважали росіянкою й нею захоплювалися. Цим разом авторка праці про Марію Башкирцеву називає її українкою, але не скриває своєї ворожости до неї та її родини, яку вважає відсталою, некультурною, аморальною... (Пор. Людмила Коваленко, Зустріч з Україною, "Свобода". Ню-Йорк, Джерзі Ситі, 1967, ч. 24, з 8. ІІ.).

[48] Безпощадно негативна рецензія (під ініціялами І.М.) у львівському "Вістнику" редакції Д. Донцова (1930, кн. ІІІ) відмовляла "Роксоляні" О. Назарука літературної вартости, назвавши постаті мертвими й маріонетками. Нищівна критика підстроювалася до тривалого спору з автором-редактором "Нової Зорі", що теж не вгавав у своїх атаках на "Вістник". А в тім ця полеміка належить до найцікавіших сторінок нашої політичної літератури тих часів.