Дмитро Панько

МАНІФЕСТ УКРАЇНСЬКОГО ФУНДАМЕНТАЛІЗМУ

«…i свобода, i революцiя, i воля Украiни - залежить вiд того,
чим буде наша народна маса: чи розпорошеною купою пiску,
котру перший подув вiтру може пiдняти i рознести,
чи твердою опорою, мiцним фундаментом, на котрiм
опреться свободна, народна Украiна».

М. Грушевський

Настає момент істини. Українська політична думка вражає своєю тупістю. Зведення дріб'язкових рахунків із минулим видається за грандіозну роботу над майбутнім. Незалежність представляється якоюсь вершиною. Мета, начебто б, досягнута, залишилося передрати собі ще десяток кілограмів європейського законодавства, позбутися "пережитків минулого", трохи почекати і нас візьмуть у "цивілізоване" майбутнє. Не вийде. Не ворожі танки, а дрімучий провінціалізм погубить нас.

Новий час кидає нові виклики. Новий постіндустріальний світ породжує нову систему цінностей і навіть нову людину. Все інше залишається в минулому. Ми теж перестанемо бути. Як і інші невдахи, помремо під дверима світлого майбутнього. Можливо, вас утішить думка, що так треба для торжества гуманізму і прогресу? Незалежність далася нам занадто легко. Вона буквально звалилася нам на голову і, схоже, дуже здорово контузила декого з нас. Платити треба за усе - у тому числі, і за власну дурість.

Прийшов час думати. У нас є один вихід - увійти в майбутнє самим, через свої власні двері. Поставити всіх перед фактом, анітрохи не турбуючись про те, наскільки наші дії збігаються з "прогресивними тенденціями" і не нами придуманими теоріями. Необхідні дія, рішучість, воля. Не можна пасивно чекати. Вже вчора було досить пізно. Де ваша жага життя?

Буде неймовірно важко. Життя не вкладається в схеми. Те, що вчора здавалося вічним, сьогодні перетворюється на марево. Ми сумлінно слідуємо приписам західних шпаргалок і чесно віримо в "нерушимі закони ринку", але виходить суцільне непорозуміння. Комуністичний Китай стає одним із лідерів капіталізму, а керована запеклими ринковиками Україна терпить нищівну поразку. Точне слідування інструкції веде в прірву. Але, чомусь, простіше оголосити "неправильним" сам наш народ.

Сьогодні немає нічого непорушного. Не можна вірити навіть старим термінам. Той, хто живе політикою та філософією, прекрасно знає, як кількагодинна зарозумна суперечка кінчається нічим після раптового запитання: "Що саме, ви розумієте під словом "демократія" (капіталізм і т.д.)?" Проблеми не просто вирішуються неправильно - нерідко взагалі вирішуються не ті проблеми. Історія усієї нашої незалежності - це хроніка ходіння по граблях. Чим сильніше тріщить лоб, тим вірніше "шлях з якого вороття немає" (оце вже дійсно). Перед очима виникають чортики - для одних вони червоного кольору, для інших - жовто-блакитного. Б'ються з химерами діти України, б'ють один одного в кромішній імлі й падають на холодну землю. І тільки все темніше й темніше летаргічна ніч.

Є патріоти, що щиро віддали все життя боротьбі з соціалізмом. Але от соціалізм повалений - і що вийшло? Поразку потерпів не соціалізм, а Україна, як національна республіка. Чи, по-вашому, це перемога України? Перефразовуючи росіянина В.Максимова: "Цілили в комунізм, а влучили в Україну". Сумно, але їхня жертва була даремною. А хотіли ж як краще.

Світ переживає кризу. Це просте слово стало повсякденним - "економічна", "екологічна", "криза духовності" і т.д. Криза - нормальний стан сучасності.

Відповідно до словника, криза - це "різкий крутий перелом в будь-чому, важкий перехідний стан". Перехід до постіндустріалізму - це не просто зміна одного способу господарювання і пов'язаних із ним виробничих відносин, іншим способом. Криза економічної системи індустріализму спричинила кризу всієї його правової, політичної, релігійної та філософської системи. Кризу переживає сама людина. Капітал переборов капіталістів. Гроші поневолили своїх хазяїв. Економіка звільнилася від людини, її моральних обмежувачів.

Ціннісні предмети минулого перестали стимулювати, надихати і творити по великому рахунку. Те, що нам уявляється таким безцінним, має інтерес лише для туристів і археологів. Неекономічні цінності знецінилися, і моральна система людства вступила в період розпаду. От чому в "цивілізованій" Європі можливі релігійні етнічні війни (Боснія, Північна Ірландія), торгівля жіночим тілом (уся Європа) і пряме рабство (Чечня). Крізь оболонку індустріалізму, що розкладається, прориваються феодалізм, рабовласництво і навіть первісний хаос у вигляді невмотивованого насильства, що захопило повсякденне життя суспільства (особливо американського) із проявами нічим не мотивованого бузувірства.

Усе треба бачити крізь призму кризи. Тільки переосмисливши в такий спосіб те, що відбувається, можна розраховувати, що недаремними виявляться зусилля. І що для українців саме слово криза набуде свого другого, даного в тій же енциклопедії, значення - "перелом у перебігу хвороби, що передує видужанню". Потрібна нова життєздатна теорія. Існують об'єктивні перешкоди, перебороти які не вистачить наших сил. Якщо йти стандартним шляхом, звісно. Наздоганяти лідерів, граючи за встановленими ними правилами, що можуть у будь-яку хвилину змінитися. Тільки властива нам нестандартність думки спроможна гарантувати успіх.

Треба відновити свою цілісну картину світу. Треба побачити світ очима українця. Своїми очима. Давайте жити, а не навчатися життя по чужих підручниках. Інакше ми не тільки не вирішимо проблему, але навіть не дізнаємося ніколи, у чому її смисл. Треба вирішити, що саме є нашою проблемою.

Є аналогія з наукою. Найвідоміший винахідник Г.Альтшуллер відзначав: "...завдання частіше усього формулюються так, що вони настійно ( хоча і непомітно) штовхають у безвихідь. Ніколи не можна приймати на віру завдання, сформульовані іншими. Якби ці завдання були правильно сформульовані, їх, найвірогідніше, вирішили б ті, хто вперше їх зустрів… Уявіть собі, що хтось зайшов у безвихідь. І от вам пропонується пройти далі по цій безвиході. Що й говорити - заняття малодоцільне!"

Усі попередні проекти України провалилися тому, що ставилося завдання: "Побудувати на Україні ринок (соціалізм і т.д.)". Але невже наша мета - "побудувати ринок"? Або якийсь сарай? А може, все-таки, ми будуємо квітучу Україну? Тоді треба сказати: "Побудувати Україну на соціалістичній (або якійсь іншій) основі". Де мета, і де засіб?

У період кризи завдання ускладнилося - уже не можна "побудувати Україну на будь-чому". Ніяка стара основа не може бути сьогодні стійкою. Тверду опору, можна знайти лише в тому постійному, що є всередині нас. Що робить нас українцями.Український дім треба будувати на українському фундаменті. І побудувати його можуть тільки українці. І якщо ми шукаємо теорію будівництва нашого спільного дому, то найкраще назвати її просто - "українізм". Порятунок потопаючих - справа рук самих потопаючих. Ще раз прочитайте мудру цитату з Грушевського, винесену в епіграф. Врятуємося або усі разом, або ніхто.

У хаотично мінливому сучасному світі немає нічого постійного. Немає нічого істинного. Істину можна знайти тільки всередині себе. Єдина істина, що не викликає сумнівів - це те, що ми українці. Саме цей факт необхідно чітко зафіксувати.

Маніфест українського фундаменталізму

Українізм - це нова, націлена в майбутнє, адекватна сучасності і нерозривно пов'язана з минулим теорія.

Розглядаючи минуле, сучасне та майбутнє як нерозривне ціле, українізм виступає як дінамічний метод пізнання реальності та створення цілісної, об'ємної картини світу.

Логіка пізнання визначається точкою зору, вибір якої, в свою чергу, визначається виходячи з головного принципу (основного вихідного положення) українізму - визнання українського народу як унікального, особливого, самого по собі. Погоджуючись із класичним визначенням "особливого" як "єдності одиничного та всезагального", українізм визнає цілісність світового розвитку, проте заперечує його стандартність. Культурно-історичні відмінності суб'єктів розвитку зумовлюють різноманітні шляхи входження в цю цілісність. Український народ має самостійно увійти в майбутнє через свої власні двері.

Прийшов час самопізнання, усвідомлення своєї особливості. Самопізнання - головний засіб пізнання світу, тому що особливе - це і є "загальне, реалізоване в одиничному". До пізнання світу - через пізнання себе. Світ постійно змінюється. Істинність створеної колись картини світу має забезпечуватись безперервністю процесу самопізнання.

Новизна українізму, як методу пізнання в тому, що класифікується не український народ і Україна, як частина світового співтовариства, світової території і т.д., а класифікується сам світ, його складові, по відношенню до України. Створена система постійно коригується.

Українізм - це відкритість. Не відкидається нічого, хоча нічого і не приймається за істину. Навіть проголосивши щось із навколишньої дійсності істиною, українізм не наполягає, що ця істина вічна, і сам же, перший, у разі потреби скине її. Українізм - це постійна конструктивна критика. Усе одержує гідну своєчасну оцінку. Критикується і сам українізм. Закоснілість - головний ворог прогресу. Монополія на істину веде до закоснілості.

Українізм не має догматичної відданості до будь-чого, крім власне України. Сам українізм не догма. Єдина догма - відсутність усяких догм.

Українізм не нав'язує нікому своє бачення світу. Руйнуючи одну стандартність, він не створює іншу. Торжествує принцип відмінності. Визнання відмінності, повага до особливості інших, самоповага - це шлях до дійсно гармонічного майбутнього.

Гармонічним майбутнє може бути лише включивши в себе минуле, із усіма його світлими та темними сторінками. Прийнявши його без самовихваляння і самоприниження. Теперішнє - це не лише ця хвилина. Теперішнє - це міст між минулим і майбутнім. Прогрес - це дія, продовження вже початого раніше розвитку. Прогрес не мета, а засіб розвитку.

Розвиток визначається внутрішньою логікою. Українізм, відштовхуючись від культурно-історичної основи, визначає "українську сферу" - прозору, відкриту, але межу між зовнішнім та внутрішнім. Все, що приходить ззовні, так чи інакше переломлюється на цій межі, сприймається по-своєму. Все внутрішнє розвивається в сфері, межі якої поступово розсовуються розвитком - що йде зсередини та є обов'язково рівномірним і всебічним. У противному випадку, прогрес погрожує відірватися від українського грунту, стати самоціллю, загубити свій смисл, вийти за межі сфери та призвести до втрати національної ідентичності. Пізнання - це погляд зсередини. Розвиток має внутрішній імпульс.

Українізм - це нескінченний процес розвитку. Поступово, межі внутрішньої сфери розсунуться до нескінченності. Будь-які обмеження зникнуть із поля зору. Поділ на внутрішнє і зовнішнє, одиничне і загальне, втратить сенс. Свобода стане самозрозумілою реальністю.

Цілісність української сфери забезпечується безперервністю зв'язку поколінь минулого, теперішнього та майбутнього.

Українізм - це спадкоємність, особливість, пізнання.

Українізм був завжди. Просто він не був правильно сформульований.

Українізм не потребує "соціального алібі" - виправдання свого існування. Він є тому, що є український народ. Він припинить своє існування тільки разом із самим народом України. А народ України вічний.

Якщо раніше українізм ще міг виявлятися як адаптація якийсь іншої теорії до наших умов, то сьогодні українізм має бути саме "українізмом" - самодостатньою доктриною. Імпульс розвитку має йти зсередини. Хід розвитку - визначатися особливими правилами.

Світ переживає кризу - етап, що не має аналогів в історії і погрожує стати останньою стадією розвитку людства - "кінцем історії". Епоха індустріалізму змінюється постіндустріалізмом, одновимірним світом капіталу. Криза індустріалізму - це криза історичної ціннісної системи. Відбувається перехід до принципово нової системи, що має інші смисли й зміст, інші рушійні сили. Головне - змінюється роль людини, як вищого смислу будь-якої іншої епохи. З мети вона перетворюється в засіб. З божественного творіння - в обслугу глобальної економічної машини.

Стандартизація світу, абсолютизація західних цінностей під виглядом "загальнолюдських", уніфікують, знеособлюють людину. Ці тенденції та розвиток науки, що вторгається безконтрольно в заборонні раніше сфери, підривають цінність людини, яка перестає бути "божественною", яку можна зробити клонованим големом з лабораторії. Під загрозою людяність людини. Стають непотрібним анахронізмом мораль, релігія, філософія, політика - основи, через які досі виявлялася роль Людини, її вплив на економіку. Чи не стане колись непотрібною і сама людина?

Криза змушує шукати нові орієнтири розвитку. Старі або зруйновані, або стали помилковими. Багато понять змінили свою суть. Ті самі явища в минулому і сучасному називаються по-різному. Ті самі терміни позначають суть різні явища. Будуючи щось цілком відоме, за точно відомими рецептами, можна побудувати щось цілком інше. Найчастіше навіть протилежне задуманому.

Жодна доктрина, жодна відома основа не може бути сьогодні стійкою. Необхідно обпертися на те постійне, що є усередині нас, що робить нас українцями. Культурно-історичний, духовний фундамент, закладений нашими предками - сьогодні єдина опора, що не дасть нам змішатися з хаосом кризи або бути поглиненими бездушною економічною машиною, дає надію нашим нащадкам. Ми повинні точно знати: що ми? Хто ми? І на чому ми стоїмо?

Українізм, як теорія пізнання, має дати відповідь на ці питання. Від успіху або неуспіху українізму залежить відповідь на ще одне питання: чого ми варті?

Поява українізму - це початок Нового шляху. Новий шлях - це звернення до чистих витоків, але не повернення в минуле. Звернення до фундаментальних цінностей - це коригування курсу майбутнього по надійних орієнтирах.

Становлення українізму, як самостійної доктрини, не означає ігнорування інших доктрин. Українізм із повагою ставиться до всіх теорій розвитку, у тому числі і до ворожих. Українізм бореться не з теоріями, а з тими, хто хоче використовувати їх проти нас. Українізм з інтересом вивчає чужий досвід. Усе дійсно цінне використовується в національному синтезі. Національний синтез - це і є Новий шлях.

Національний синтез

Національний синтез - це розвиток. Українізм розуміє розвиток як постійне розв'язання протиріч. У боротьбі протилежностей народжується імпульс розвитку. Протиріччя можуть усуватися двома засобами: 1) еволюцією - поступовою, взаємною зміною протилежних позицій, що веде до їхньої взаємодії; 2) революцією - вольовим розв'язанням проблеми, найчастіше шляхом фізичного усунення однієї з позицій. Можливий варіант, коли відбувається взаємне знищення позицій, або революційну дію здійснює третя сила, в умовах, коли жодна зі сторін не спроможна запропонувати рішення в рамках системи. Такий варіант веде до усунення всіх позицій разом із самою системою.

Окремі протиріччя в цілому утворюють єдину сферу проблематики. Окремі протиріччя можна класифікувати за ступенем їхньої важливості й актуальності. Криза суттєво зачепила структуру проблематики. Якщо раніше всі протиріччя, так чи інакше, зводилися до одного базового ("капіталізм - соціалізм" останнє з них) і лінії протистояння збігалися, загалом, із лінією базового протиріччя, ділячи сферу на дві частини, то сьогодні проблематика не піддається старому методу класифікації. Світ коливається між монополярністю і безполярністю (хаосом) - двома однаково зловісними крайнощами. Проблематика стала багатополярною: основних протиріч стало декілька, вони лежать у різних площинах та істотно залежать одне від одного і від другорядних протиріч.

Українізм - прояв багатополярності. Світові протиріччя розглядаються з українського полюса. Українізм розглядає світ зсередини - як частина всезагального і, одночасно, з полюса - піднявшись над ним. Такий підхід, гарантує максимальну об'єктивність отриманих уявлень про світ.

Українізм виступає як "третя сила" над усіма протиріччями, але не революційного, а еволюційного характеру. Революція неминуче перетворюється на реакцію. Вольове нав'язування якоїсь позиції усуває протиріччя, але не усуває причини, що його породили. Українізм розглядає кожну позицію всередині українського суспільства як прояв відповідної традиції, нехай навіть малозначної. Українізм - це "консервативна еволюція".

У той же час, ситуація обмежує нас у часі. Знаходячись між хаосом і бездушним одновимірним "світом економіки", не можна нескінченно чекати переходу протилежностей одна в одну, розв'язання проблеми самої по собі. Українізм має створити загальні умови для компромісу.

Для українізму дріб'язкове не заслонить великого. Українізм не буде виторговувати згоду суб'єктів протистояння, створюючи нестійкі ситуаційні компроміси, що загрожують зламатися у вирішальний момент через особисті амбіції та груповий егоїзм. Визнати або не визнати себе частиною української сфери, особиста справа кожного. Тому настільки важлива роль українізму саме як методу самопізнання. Привести різноманітні позиції до розуміння своєї внутрішньої єдності - пріоритетна мета доктрини.

Українізм не може стати на ту чи іншу позицію. Українізм проходить між позиціями, над позиціями і через позиції, заповнюючи собою всю сферу (нікого при цьому з неї не витісняючи), залучаючи, втягуючи всі позиції в національний синтез. Єдиний, хто буде виключений із цього процесу, це той, хто сам хоче виключити інших, привласнивши собі монополію на істину. Є лише одна істина - Україна.

Кожний побачить в українізмі щось своє. Українізм консервативний, тому що звернений до традицій, виділяючи з них три базові: власне національну (культурно-історичну), релігійну (православну, але не тільки) і соціальну, як властиве нам прагнення до рівності і справедливості. Ці три традиції втілились у символі України - в тризубі. Основою в тризубі є власне українізм:

Хоча, це скоріше трикутник: кожна традиція є центральною, будучи пов'язаною з іншими. Нерозривний традиційний трикутник є своєрідним об'ємним каркасом сфери.

Українізм є ліберальним, тому що принцип відмінності та принцип внутрішньої сфери легко поширюється не тільки на суспільство в цілому, але і на кожного українця особисто. Принциповість українізму в тому, що перед свободою формальною він віддає перевагу свободі реальній, пов'язуючи її досягнення з принципом рівності та можливістю її захистити. Свобода буде розширюватися разом із межами всієї української сфери нескінченно і до безмежності. Незгодні з прив'язаністю особистої свободи до свободи всього народу, можуть скористатися свободою вибору і вийти за межі сфери, але тоді вони перестануть бути українцями.

Українізм є модерністичним, але не на шкоду традиційності, тому що все передове в науці і техніці ставиться на озброєння культурно-традиціоналістичного суспільства.

Природно, що українізм є екологічним.

Українізм тому "українізм", що за кожною позицією він бачить власне українців. Він бачить їх як єдиний, в усьому своєму різноманітті, український народ, а не як механічний набір індивідів. Народ - це співтовариство людей, об'єднаних спільною історією, культурною традицією та спільною долею.

Таким чином, національний синтез можна порівняти з будівництвом дому. Традиції українського народу - це фундамент і одночасно цементуюча субстанція. Теорія українізму - це план будівництва, що передбачає переростання фундаменту в будинок, і одночасно, зміцнення самого фундаменту. А національний синтез - це регульоване переплавлення і свого і запозиченого матеріалу в національному тиглі, із наступним використанням у будівництві.

В сучасному будівництві одночасно використовуються цілком різні матеріали. Природно, план передбачає їхню сумісність та пропорції використання. Тому перетворити теоретичний план у реальний український дім, тим більше в умовах кризи, має гідний архітектор із нестандартним, незакоснілим мисленням. Національним синтезом має керувати гідна Нова влада.

Нова влада

Нова влада - це національна, вірніше народна, влада. Нова влада - це соціальна (в смислі "суспільна") влада. Це влада, що включає народ в систему держави.

Доктрина Нової влади - діло. Нова влада втілює теорію в практику, коригуючи при необхідності самому теорію. Теорія зобов'язана мати зворотну зв'язок із практикою, постійно піддаватися ревізії. Як породжувати практику, так і виходити з її досвіду і потреб. Сьогодні практика диктує свої умови теорії. Правильність теорії - у її дієвості.

Нова влада є виразником народної волі, її символом. Нова влада робить державу носієм ідеї українізму. Дух українського народу має одухотворити, вселити життя в державну машину країни. Держава - виконавець інтересів усіх груп суспільства, інтегрованих українізмом в єдині національні інтереси. Завдання Нової влади - приводити до демократичного компромісу усі групи громадянського суспільства держави, під її (держави) заступництвом.

Ми повинні ясно уявляти, що значить для нас сьогодні держава. Історично склалося так, що саме державність сьогодні стала скріпою для розірваного історичними катаклізмами українського народу. Держава є юридичним втіленням нації, легітимізує її самостійність на світовій арені.

Оскільки розвиток - це розв'язання протиріч, а протиріччя у світовому масштабі сьогодні визначається не ідеологією (або боротьбою інтернаціональних класів), а культурно-історичними відмінностями, то Нова влада апелює до почуття спільності, приналежності до єдиного українського народу. Нова влада надкласова та неідеологічна. Єдність народу - головна умова збереження України як суб'єкта світового розвитку. Нова влада тимчасово, на початковому етапі, стає виразником національної ідеї.

Національна ідея сьогодні - це не тільки відчуття (свідоме переживання) історичної і природно-культурної згуртованості людей, але і розуміння гострої необхідності збереження цієї згуртованості у майбутньому. Втрата почуття національної ідентичності згубна і для усього суспільства в цілому, і для окремих його членів.

Але національна ідея не може просто прийти згори. Отже, її носій - Нова влада просто зобов'язана бути соціальною. Не може народ прийняти й усвідомити національну ідею, якщо її реалізація не супроводжується демократичними перетвореннями всередині суспільства. Не може народ прийняти і саму Нову владу, якщо вона не буде мати зворотній зв'язок із суспільством, постійно коригуватися. Рівність можливостей проявити свої здібності і, як наслідок, постійні відновлення еліти - головна перешкода відриву влади від народу. Інакше влада стане надбанням привілейованої верхівки і буде дискредитована не тільки Нова влада, але і сама національна ідея.

Застій еліт - головна небезпека розвитку. Це закоснілість думки, що призводить до загального паралічу ідеї. Щоб створити справжню, постійно оновлювану еліту, необхідно знищити всяку елітарність у суспільному житті.

Сила Нової влади - у її народному походженні. Нова влада не засіб придушення однієї частини суспільства іншою, а засіб об'єднання народу. Ніщо так не сприяє внутрішній консолідації суспільства, як ідея соціальної справедливості. Але спочатку треба усвідомити себе тим, що взагалі можна консолідувати - багатоманітним, але єдиним народом.

Захищаючи внутрішню сферу від зовнішнього тиску, влада знаходиться на оболонці сфери. Чим більш вузькою, невизначеною та нестійкою є сфера, тим більш концентрованою, жорсткою та всюдисущою є влада, тим ближче вона до центрального місця в сфері. Якщо сфера під тиском ззовні стискається до точки, то влада заповнює її цілком, стає тотальною. Чим успішнішою є ідея українізму, тим визначенішим, міцнішим є фундамент базових цінностей. І тем менше суспільство потребує організуючої ролі влади. Все менше вона є присутньою у внутрішньому житті сфери, і все більше її функції звужуються до винятково зовнішнього захисту сфери. Чим ширше розсовуються межі сфери, тим далі віддалюється від нас влада.

Українізм - це шлях до нашої свободи. Нова влада - засіб досягнення та захисту свободи.

Шлях людини

Первинним є об'єктивний світ. Людина - діюча частина світу, що стала суб'єктом завдяки здатності його пізнавати. Пізнання немислиме без суб'єкта, як суб'єкт немислимий без об'єктивного світу.

В той же час, розвиток привів людину до точки, коли вона знову може стати об'єктом, інструментом інших рушійних сил. Це точка вибору: чи буде це кінцем розвитку, тріумфом бездуховного матеріального світу, чи людина, обернувши пізнання на самопізнання, збереже себе і свою духовність. Бездуховний світ проти світу духовного. Світ людини проти світу без людини.

Кожний народ, кожна людина має свій "українізм" - право не розчинитися у світі, але розчинити світ у собі.

Деякі доповнення

Насамперед, що значить "Маніфест українського фундаменталізму" сам по собі, як документ?

По-перше: це не ідеологія. Це те з чого може вирости ідеологія, але ні в якому разі не сама ідеологія.

По-друге: Маніфест нікому нічого не доводить. Він пропонує. Пропонує знайти точку відліку, із якою можна почати рух в майбутнє тоді, коли країна опинилася в глухому куті. Попереду непробивна стіна, мости позаду спалені, але стояти на однім місці теж не можна. Це, звичайно, не розв'язання проблеми, але вже спроба нового до неї підходу.

По-третє: Маніфест - рамковий документ. Підпис під ним може поставити будь-який українець, незалежно від сповідуваної ним ідеології. Але якщо він комуніст, то він - Український комуніст, якщо ліберал - то Український ліберал і т.д. Виняток становлять лише маргінали, що, вважаючи себе "громадянами світу" говорять про ілюзорні "загальнолюдські" або "класові" цінності, ставлячи їх над інтересами реального народу. Втім, вони теж частина єдиного українського організму. Будь-який організм має свій апендикс і якщо він не починає наривати, кому спаде на думку його видаляти? Ніхто не може бути виключений з української цілісності. З організму не можна нічого видалити, не поставивши під загрозу весь організм.

Дані коментарі мають більш суб'єктивний, авторський характер.

Головне питання українізму

Український народ - це своєрідна "колективна особистість" із властивими тільки їй індивідуальними рисами. Питання, що життя ставить перед "колективним українцем" - це питання українізму, а не якоїсь ідеології. Кожен має займатися своєю справою. Будь-яка ідеологія - це лише інструмент в українських руках. У противному випадку складається ситуація, коли "хвіст махає собакою".

Головне питання будь-якої особистості - питання самоідентифікації. Лише усвідомивши себе та своє цілепокладання, можливо тверезо оцінити дійсність, побудувати точну систему координат. За її відсутності розвиток нагадує рух сліпого по краю прірви. Можна прожити життя, так і не зрозумівши, заради чого.

Точка відліку - це точка опори. Маніфест пропонує знайти її в тому спільному для усіх нас - українців і росіян, православних і уніатів, лібералів і комуністів, що робить усіх нас разом українським народом. Центром усього стає сам український народ, як "колективний індивід". Не ми шукаємо своє місце в навколишньому світі, а усе навколишнє розставляється по своїх місцях у Нашому світі. На визначеному і зафіксованому фундаменті будується Український дім. Будівництво не припиняється, поки весь світ не стане для нас домом.

Україна наш дім, а дім не може бути міцним без надійного фундаменту. Так, там угорі звісно можна сперечатися про його забарвлення, можна змінювати увесь час облицювання фасаду і т.д. Можна з'ясовувати, аж до биття посуду, відносини між мешканцями дому. Але неможливо брати під сумнів фундамент дому.

Маніфест чітко визначає цей фундамент. При усьому плюралізмі думок ми повинні мати точку співпадіння, яка ні в кого не викликає сумніву. Українізм бачить її в нашій культурній, духовній та історичній спадщині. У самому слові УКРАЇНА.

Людина, що вважає себе "українським фундаменталістом", а краще - просто "українцем", не може бачити опонента в якомусь соціалісті. Не існує протистояння між українізмом і якимсь лібералізмом. Боротьба ідеологій - це боротьба закладених у них ціннісних систем. Всі цінності українізму зводяться до одній надцінності - України як такої. Може, хтось заперечить цю цінність? Інша справа, можна сперечатися про шляхи і засоби її утвердження. Людина може жорстко критикувати українізм як метод з тієї або іншої позиції. Але все одно дискусія буде йти в рамках системи, що має межу допустимості.

Можна передбачати обвинувачення в "націоналізмі". На цьому варто зупинитися. Українізм, подібно багатьом ідеологіям встановлює критерій приналежності людини до суспільства. В чому полягає ознака спільності? У фашизмі та імперіалізмі - це приналежність до держави. В лібералізмі - короткочасні спільні економічні інтереси. В комунізмі - просто береться уся сукупність людей і оголошується чимось відразу спільним. І, нарешті, в націоналізмі та його крайньому прояві, нацизмі - в основі біологічна, расова ознака. Відповідно, для фашиста вища цінність - держава, для марксиста - всесвітній Інтернаціонал, для націоналіста - чистота крові. Для лібералізму - ні з чим і ні з ким не пов'язана "людина-атом".

В українізмі, спільним є єдиний культурно-історичний простір, духовна спадщина. Але це минуле, ця спадщина - продукт роботи усього суспільства, що живе на нашій території. Тут у чистому вигляді неможливо виділити внесок біологічних українців, євреїв, росіян і т.д.

Націоналізм - уділ честолюбних невдах. Коли така людина усвідомить раптом свою професійну, творчу та іншу неспроможність, що вона ніхто в цьому смислі, то виявляється, що в неї є лише один привід для гордості - його національність. Це почуття стає гіпертрофованим, воно починає мститися за свою бездарність. Сумно (і одночасно страшно), коли в цій ролі опиняється людина талановита, але яка не знайшла себе і розтрачує свій талант на печерну вбогість націоналізму, що розколює народ на нації.

Більше за те, людина може бути ідеальним українцем із расової точки зору, але відкидати спільність своєї долі з долею українського народу. Навпаки, нехай навіть "негр похилих років", раптом відчує свій духовно-історичний зв'язок із нами, він - українець. У нас із ним спільна доля. Вищий суб'єкт українізму є народ, не нація. Але треба пригадати, що під цим словом розуміли греки.

Слово "Демос" позначає народ, що мешкає на певній території, і пов'язаний із її історією, із її системою соціальних, етнічних і професійних відносин. В той час як уся сукупність населення на цій території називалася "Лаос". Слово "Лаос" теж позначало "народ", але між ним і "Демосом" була чітка різниця. Демос уявлявся греками як спільнота, чия унікальність, самоідентичність виявлялася в традиціях, вдачі, моралі та етиці. Але те ж саме має на увазі і українізм. Приналежність до української території, штамп у паспорті, ще не означають приналежності до українського "демосу", а тільки до "лаосу".

Українізм намагається привести "формального" українця до розуміння своєї сутності. І нехай дуже наївно звучить сьогодні твердження М.Грушевського, що "достатньо відкрити людині очі на те, хто він, щоб бути впевненим у його вірності національній дисципліні", але в принципі воно вірне.

Христос теж мав національність. Батько-Бог послав Ісуса не до однієї окремої людини, але і не до всього людства відразу. Немає "боговибраних" індивіда, класу, родини чи корпорації. Народ - вищий суб'єкт усього.

Знання проти міфів

Президент України живе в нереально існуючому світі,
тому він діє ірреальними методами.

С. Головатий

Сучасна політична дискусія в Україні нагадує зустріч інопланетян. Суперечка може бути результативною лише тоді, коли використовується спільна система термінів та існує якийсь спільний "останній доказ". Приблизно так, як при Радянській владі одною вдалою цитатою з Маркса або Леніна можна було завершити будь-яку найзапеклішу суперечку. Але якщо сперечаються український ліберал і комуніст, дискусія нагадує суперечку: "хто сильніше - кит чи слон?"

Ситуація тупікова. Навіть перемога в суперечці нічого не значить. Апеляція лібералів до Заходу дає їм перевагу, тому що такі аргументи ближче уявленням міщан про те, "що таке добре". Але що в реальності? У боротьбі двох міфів - ліберального, про "європейське майбутнє України", і комуністичного, про її ж "світле соціалістичне минуле" перемога теж міфічна. На ділі переможці терплять нищівну поразку. Але й опозиція не в змозі це використати. Скільки не давай владі повноважень, вона не в змозі їх реалізувати. Скільки не робить помилок влада, опозиція не в змозі цим скористатися. У боротьбі "минулого" і "майбутнього" (зрозуміло, що в лапках) кудись цілком зникло сучасне. Але сучасне - це і є реальність. Реальність розчинилася в міфах. Мабуть, тільки кримінальні елементи якоюсь мірою володіють ситуацією.

Україна стала заручницею міфів. Учасники політичних ігор метаються між схемами, програмами та інтелектуальними надбудовами, не в змозі пристосувати їх до реальності. Народ із здивуванням дивиться на їхню метушню. Люди готові до всього, але нічого не відбувається. Все, що відбувається, здається ірреальним. Головна демократична процедура - вибори, перетворилася не в боротьбу програм або хоча б особистостей, а в боротьбу "іміджів". Але що таке "імідж" сам по собі? - фантом. Політики стали заручниками своїх "іміджів". Країною правлять "іміджі". Незабаром і Україна раптом виявиться якимось міражем. У битві абстракцій гине сама Україна.

Реальність тримається на знанні. Але практичне знання - це те, що отримано безпосередньо з індивідуального досвіду. Прочитати погано перекладений західний підручник - це не знання. Це віра. Але ця віра в його ідеальні установки видається за знання. Причина в комплексі неповноцінності еліти. Правильно пише італієць Юліус Евола: "...людина вірить тільки тоді, коли вона нічого не знає і думає, що так і не зможе ніколи нічого дізнатися". Принципом дії стає не знання, але сліпа віра. І все це при тому, що "колективний українець" має колосальний особистий досвід, набутий тільки за останні сто років. Історія має властивість повторюватися. Відповідь, на більшість болючих питань, у вигляді вже готових формул (спеціально для ледачих), легко знайти в працях не теоретиків, але практиків нашої свободи - Грушевського та Винниченка. Хто звертається до цього джерела знань? Звичайно, простіше вірити, ніби можна жити і по чужій шпаргалці, але хіба не про це нас хотів попередити Грушевський: "Ми ясно бачили, що принесло крах нашій державності, нашій національності, нашій культурі, і тепер ніяк не можемо повторювати ту ж помилку і "полегшуючи" завдання збиватися на... західноєвропейські шаблони. Ні, ми повинні "пізнати себе" і пізнавши раз, твердо триматися тієї лінії, що вказує нам це пізнання...".

Наша історія - це історія боротьби. Знання проти абстракцій. І знання, поки що, зазнає поразки. Воно саме, схоже, перетворюється на абстракцію. Ну що для нас той же Грушевський? - обличчя з 50-гривневої купюри. Що наша незалежність? - абстрактний державний тризуб. Ми самі перетворюємося на абстракцію. На прикре непорозуміння, що розвіється саме собою. Лише практичне знання здатне зробити нас реальними. Але будь-яке знання починається з запитань. Завдання маніфесту - сформулювати їх. Якщо він починається зі слів про унікальність народу України, то немає тут ніякого націоналізму. Просто, щоб "пізнати себе" треба поставити запитання "Хто я?" Відповісти прямо можна тільки невиразним відчуттям. Точна відповідь утвориться з множини інших відповідей на інші питання. Головне із них - "Чим я відрізняюся від інших?".

Межа внутрішньої сфери українізму - це межа пізнаного та ненепізнаного. Коли заходить мова про знання, ми не випадково користуємося терміном "сфера наших знань". Грань між зовнішнім і внутрішнім - це питання.

Дискусія в одній системі координат передбачає наявність спільної точки відліку, але знайти її можна тільки в спільності походження. Пошук іншої точки викликає лише чергову безглузду суперечку.

Коли ліві почнуть вести відлік не від Леніна та Сталіна, а від Винниченка та Скрипника, ліберали замість посилань на західні шпаргалки, спробують знайти якесь своє коріння в українському грунті, і, нарешті, власне націонал-патріоти зрозуміють, що устремління їхніх кумирів, Донцова та Петлюри - щось набагато більше і глибоке, ніж боротьба з "москалями", тоді в очі кинуться не відмінності, але подібності. Там де, здавалося, була прірва, виявиться тверда стійка платформа. Ми не будемо дивитися на світ крізь спотворюючі призми чужих теорій. Погляду відкриється один великий обрій, одне грандіозне питання. Почуття єдності - це відчуття "свята спільної біди". Відповіді будуть різними, але так і треба. Відразу спільну відповідь дають тільки расизм, диктатура пролетаріату та ліберальний "кінець історії". Головне, що відповіді будуть черпатися з одного джерела. Джерела наших знань, а не віри в чужу перевагу. Вода з цієї криниці не отруїть "колективного українця".

Сили, що першими зрозуміють це, складуть кістяк Нової влади. Вони зможуть говорити з народом на зрозумілій йому мові, а головне - мати точну картину дійсності, можливість обернути будь-яку слабкість на силу. Опір їм буде нагадувати боксерський бій сліпого з видючим. Боксера-практика з боксером-теоретиком. Знання завжди сильніше віри.

Як ця сила сформується, відповісти важко. Ясно, що це буде жорстка коаліція на базі однієї, що випередила інших, сили. Це не буде "центристська" партія в сучасному українському розумінні. У нас сьогодні немає центристських партій, як немає і самого центру. Наше поняття центризму - це відсутність прописки на лівому або правому полюсі, але це скоріше ознака політичних бомжів. Справжні центристи не шукають центр, а самі формують його. Центр тяжіння, напевно, сьогодні створюється десь зліва. Лише там залишився нерозтраченим потенціал розвитку соціалізму та націонал-патріотизму як цілої української ідеї. Втім, це особиста думка автора цих рядків.

Але чому ж виявилися нездатними на цей синтез праві націонал-патріоти, в руках яких свого часу були козирі, що їм дала національна революція?

Розконсервований консерватизм

Нове ніколи не бореться зі старим, борються різні форми нового…
І будь-яка реставрація - це не повернення старого, а ще одна форма нового.

Л. Гумільов

Причина неспроможності наявних претензій на центральну "всеукраїнську" роль все та ж - неправильне самовизначення претендентів. Українська політика розкладається на "лівий - правий". Поділ, що втратив сенс. Сьогодні в чистому вигляді немає ні лівих, ні правих. Одночасно можна декларувати праві цінності в економіці, і ліві - в сфері політики. І навпаки. До того ж, консерватори завжди і скрізь вважалися правими. У нас такими значаться ліберали-реформатори, а в лівих ходять комуністи, реставратори старої системи, тобто, по суті, консерватори. Можна переінакшити лівих у правих, а правих у лівих, по вказаному принципу, але тоді в однім "правім" окопі опиняться консерватори соціалістичного толку - комуністи, і консерватори - українські націоналісти. Нічого більш безглуздого не придумати. Якщо, звичайно, користуватися шкалою "лівий-правий".

Набагато об'єктивніше виглядає градація на власне "консерватизм - прогресизм". Хоча б тому, що тут є чіткий поділ на проміжні стадії. Різні дослідники по-різному малюють таку шкалу, але, загалом, вона виглядає так:

реакціонер - реставратор - консерватор - реформатор - радикал-екстреміст

Ця шкала дозволить нам визначити суть самого руху, а не його програми, що залежить від кон'юнктури сучасного моменту. Зрозуміло, що вона далеко не ідеальна, але її, як мінімум, треба враховувати при упорядкуванні політичної карти країни. Можна зобразити систему координат з двох осей - даної та "ліво-право".

Всі політичні сили можна розділити на "партії минулого" та "партії майбутнього". Партії минулого звернені до історії, життєвої практики, обережно ставляться до будь-яких змін, в цілому схильні до еволюційного розвитку. Партії майбутнього схильні до "загальнолюдських" прогресистських теорій, що найчастіше ігнорують практику минулого та теперішнього, що часто приводить від реформізму до радикалізму та революцій.

Протягом усього ХХ сторіччя в нашій країні переважали саме останні - радикально-прогресистські сили. Весь час Україна втягувалася в якісь універсально-екстремістські проекти - від Світової революції до сучасного мондіалізму. На зміну люмпен-пролетарям прийшла люмпен-інтелігенція. Замість пролетарської революції - революція ліберальна. У нас ніколи не було консервативної противаги прогресизму. Немає і тепер. Якщо на зображеній вище шкалі комуністи позначені як консерватори, то мова йде про несвідоме тактичне позиціонування. І тільки.

Здавалося, що з моменту незалежності на хвилі тимчасового (як пізніше з'ясувалося) зростання національної самосвідомості у країні виникне прагматична сила. Досвід національної практики перемінить абстрактність теорій прогресизму. Не вийшло. "Націонал-демократи" - суть ті ж ліберали. "Просто націоналісти" - не більш ніж мильна бульбашка, маргінали. Відберіть у них гасло боротьби з "комуно-москалями", і що залишиться? Суцільна порожнеча, нуль. Так чому ж консерватизм залишився "замороженим"?

Справа в самому консерватизмі. Класичний консерватизм має "жіночий" охоронний характер. Вся його діяльність, ідеологія, політика спрямовані на "збереження" звичного укладу життя, цінностей минулого і теперішнього. Його носії - добропорядні бюргери, солідний середній клас. Але в Україні просто немає таких людей. Ніхто не хоче захищати збанкрутілі цінності.

В цих умовах, українізм зобов'язаний стати консерватизмом новим, конструктивним. Відмінність тут докорінна. Українізм далекий всякому сентиментальному сюсюканню, ідеалізації минулого. Минуле - не ікона, а підручник. Для нас важливі не лише світлі, але, і особливо, темні його сторінки. Звертання до історії - не засіб утішити вражене самолюбство, а робота над помилками. Роботи тут більше ніж достатньо. В нашій історії усього три підстави для гордості: Київська Русь, козацтво та шість мільйонів українців - переможців у Другій світовій війні, які, на думку деяких мерзотників, повинні вимерти, щоб "реформи" йшли швидше.

Українізм очистить зерна від плевел. Його раціональність виключає відкат у реакцію. В ситуації ціннісного хаосу і невиразних уявлень суспільства про власну традицію можна не просто реставрувати фундамент, але і конструювати його, виходячи з вимог майбутнього. Якщо чомусь і вчитися в Заходу, так це тому, як був із нічого створений американський народ. Американський колективний індивід - це дійсно "self-made man", що зумів свідомо сконструювати свою традицію. З "лаоса" стати "демосом". Неймовірним способом традицією стало те, що скрізь було (і є) антитрадицією - лібералізм. Твердий зв'язок із своєю традицією став причиною американського дива.

Протиріччя "Традиціоналізм - Модернізм", за яке було зламано стільки списів, не має ніякого смислу. Модернізація завжди успішна рівно настільки, наскільки вона пов'язана з традицією. Просто в момент явного банкрутства прогресизму апеляція до "всесвітнього прогресу", як чогось універсального, не пов'язаного з індивідуальним минулим - останній козир "реформаторів". Точно так діють ліберальні революціонери і в Україні.

Насправді, прогрес - це не відмова від традиції, і не розрив з минулим. Один із провідних філософів останнього сторіччя, Б.Кроче, дав таку характеристику прогресу: "Поняття прогресу збігається з поняттям діяльності: прогрес має місце щораз, коли стверджується діяльність; кожного разу, коли відбувається перехід від нерішучості до рішучості, від контрасту до волюнтивного синтезу, від бездіяльності до дії". Проте дія не з'являється з нізвідки, вона має причину - обставини, що виникли як результат інших дій, що мали місце в минулому. Отже, ця дія є продовження іншої дії, вже початого колись розвитку. Тому прогрес - це "розвиток, що включає попереднє в наступне". Прогрес, як необхідність дії, родом із минулого. Це всього лише черговий етап розвитку традиції.

Добрий приклад того, що зв'язок із традицією є вирішальною умовою успіху - Жовтнева революція. І по масштабах змін, і по їхніх строках, і по ступені успішності, у, здавалося б, безнадійних умовах. Ще в 1919 році, Антоніо Грамші пояснив головну причину перемоги більшовиків: "Росіяни комуністи... розірвали з минулим, але вони і продовжили минуле; вони зламали одну традицію, але в той же час розвинули та збагатили іншу".

Показовий і подальший розвиток Жовтня. З самого початку всередині партії більшовиків йшла боротьба між прихильниками будівництва соціалізму в одній окремо взятій країні (національного модернізму) та прихильників Світової революції (універсально-космополітичного модернізму). Піком боротьби став розгром троцькізму, створення могутньої модернізованої держави та підпорядкування половини планети її національним інтересам. Починаючи з 60-х років зв'язок із традицією поступово губиться. Апогеєм чого і стала перебудова - спроба модернізації за західним зразком. Модернізація, відірвана від традиції, цілком логічно завершилася катастрофою.

Прогрес заради прогресу - це нескінченна гонка, учасники якої поступово стають її заручниками. Такий прогрес не створює нічого, крім необхідності продовжувати себе знову і знову. Подібно гонкам по вертикалі, будь-яка затримка обертається катастрофою, тому що в критичний момент під ногами виявляється лише порожнеча. Але саме цим шляхом йде "передовий" постіндустріальний Захід.

Українізм не прагне нікого наздоганяти та переганяти. Це - уділ відсталих, неповноцінних націй. Тим більше, якщо шлях веде у прірву.

Необхідно точно знати, що саме розвивається, чому слугує прогрес? Ми підходимо з іншого боку до питання про те, що є нашим фундаментом. Якщо ми будуємо Україну, то і фундамент у неї "український", а не соціалістичний, ринковий і т.д. і т.п. Ідеологія, навіть найправильніша, не може бути визначальною, тому що вона виходить із того, "що повинно бути". А будувати можна тільки з того, що "є". Людина не народжується комуністом або лібералом, слюсарем або банкіром, але вже з самого початку вона є українцем.

Якщо ваше прізвище, припустимо, Петренко, то і ваша дитина народиться як Петренко. Як ваш син, а не як сантехник, або демократ. Це потім він обере собі професію, дружину та політичне кредо. Бажано, при вашій допомозі, звичайно. Ми - народ молодий, зростаючий. Класичний "консервуючий" консерватизм для нас недоречний та небезпечний. Якщо у вашої дитини нерівні зуби або криві ноги, або спадкова хвороба, ви ж не будете плекати і розвивати цю її "особливість"? В корекції розвитку смисл українського конструктивізму. Українізм нічого нового не винаходить, а дає нове життя тому вже існуючому, що має право на життя.

Традиція - це наша сила і слабкість одночасно. У світі небагато народів з такою долею. Скільки націй взагалі зникло з карти світу, але ми витримали все. В нас є щось, чого немає в інших. І в цьому наша сила. Але ми не знаємо що саме це "щось". І в цьому слабкість. Ми усвідомлюємо себе тільки на рівні "ментальності", невиразного відчуття. Довіра до чужих характеристик вже не раз жорстоко жартувала над нами. Отже, "пізнання себе" є наше головне завдання. Одне на всіх.

Але хто буде першим? Хто стане локомотивом пізнання?

Прощавай, інтелігенціє!

Життя - це таємниця. Політична, економічна та інша діяльність - це лише та або інша її проекція. Таємниця життя не в законах економіки, і не в коді ДНК. Її розгадка у відповіді на питання: "Що є Душа?" Життя суспільства, у глибинному смислі цього слова, визначають не політики й економісти, що метушаться на його поверхні, а ті, кого іменують "інженерами людських душ".

Смисл катастрофи, що переживає сьогодні Україна не в поганих законах, і навіть не в корумпованості та некомпетентності влади. Український народ готовий терпіти. Терпіти і вибачати. Як закохана жінка. Він готовий навіть і покохати, не вимагаючи витрачатися на квіти і шампанське. Треба тільки знайти слова, що можуть торкнути його душу. Але слів-то саме і немає. Навіть збрехати красиво не вміють.

Банкрутство політичного режиму сьогодні, - це, в першу чергу, банкрутство тих, хто не знайшов таких слів - обслуговуючої його місцевої інтелігенції. Останні два-три сторіччя в країнах Європи цей прошарок монополізував статус "совісті нації". Будь-який режим прагне одержати "соціальне аліби" через визнання інтелігенцією. Так було завжди.

В принципі, такий стан речей був виправданим. Національна інтелігенція, будучи саме "національною", концентрувала в собі переживання народної душі і вихлюпувала їх у вигляді творів мистецтва. Течії реалізму набули справжньої силу в культурі тоді, коли інтелігенція замінила церковників у ролі духовних пастирів. Тим більше в Україні, де основними виробниками творчості були вихідці з простого народу.

Якщо дії влади суперечили устремлінням нації, то інтелігенція ставала головним генератором "підривних" ідей. Не завжди усвідомлено, але тим не менш. Більшість революційних вождів XIX - початку XX сторіччя були вихідцями з цього середовища. Інтелігенція, як така, тоді тільки формувалася. Її представники гостро почували свій зв'язок із масами, з яких вони і вийшли.

Але як тільки інтелігенти усвідомили себе власне "інтелігентами", вони не просто відірвалися від середовища, що їх породило, але і поставили себе над ним. Це обернулося трагедією для мас, але для самої "еліти" це означало смерть. Відірвавшись від грунту, що підживлював їх, вони кастрували себе. Манірність замість почуття, вагання замість дії, понурий сурогат замість життя. Прищик, що уявив себе пупом Землі.

Де ти, українська інтелігенціє? Який духовний фундамент ти змайструвала за останнє десятиліття? Які важливі для нас слова ти приберегла? Що, кажеш, Хазяїн не годує тебе? А за що тебе годувати, якщо ти ти нагавкати навіть добре не вмієш. Лише нескінчення заклинання про "загальнолюдські" цінності. А гроші відвезли російські іміджмейкери.

Інтелігенти вбили національну ідею. З яких запилених чуланів витягли вони свої уявлення про нашу культуру? Найбільш безглузді архаїзми видавалися за традицію. Цілком серйозно вимагали фотографуватися на паспорт в сорочці-вишиванці, а солдатів одягти в козацькі наровари. З українця ліпили хохла. А потім запевняли, що цей хохол збудував піраміду Хеопса.

Інтелігенти переконали себе в тому, що вони самі по собі є якоюсь цінністю. І в цьому їхня біда. Вони думали, що будуть арбітрами нації, гратися на телеекрані, розмірковуючи про гуманізм. Але життя виявилося негуманним. Де ви тепер?

Найбільш щасливі зробилися чиновниками. На ниві культури вони умудряються робити те, на чому зламали зуби самі запеклі русифікатори - добивати українську мову. Чим більше сукупна маса написаних ними указів, тим ближче останній подих нашої мови. Сьогодні одна дійсно талановита україномовна рок-група варта більше, ніж усе міністерство культури. Один тямущий журналіст цінніше сотні списаних поетів.

Попереду грандіозна по масштабах робота - рятувати те, що залишилось цілим під руїнами. Збирати, конструювати наново нашу культуру. Подібно до того, як американські стратеги руками Лео Костеллі буквально сконструювали свій національний стиль живопису - гіперреалізм.

Нації потрібна не "совість", а мізки. Нам потрібні інтелектуали, а не інтелігенти. Інженери, а не мрійники. Виробники, а не імпотенти. Прощавай, інтелігенціє!

Пішохід без голови (про сучасний момент)

Вони говорили про намір створити сучасну
державу, а створили щось ублюдочне…

А. Грамші

Здоров'я будь-якого організму залежить, насамперед, від здоров'я його керуючого органу - голови. Коли вісім років назад Україна здобула незалежність, до влади прийшла колишня провінційна еліта, яка все життя гостро переживала свою второсортність. Ставши відразу "цвітом нації", ці люди створили, як сказав би Антоніо Грамші, «щось ублюдочне». Його восьмидесятирічної давнини характеристика італійських лібералів, убивчо точна щодо лібералів українських. "Вони говорили про намір створити сучасну державу, а створили щось ублюдочне; вони прагнули створити енергійний та численний керівний клас і зазнали невдачі; вони передбачали включити народ в систему держави - і це не вийшло'".

Такій державі, за словами Грамші, властивий комплекс неповноцінності, що визначає зовнішню політику, вузький і місцевий характер народних хвилювань, мізерність і боягузливість правлячого класу. Сказано давно і про іншу країну, але як усе це нам знайоме!

Не здатна створювати самостійно, "еліта" купилася на барвисту вітрину західного лібералізму. Не враховуючи, проте, того, що ця модель може існувати лише в умовах високого економічного та культурного підйому країни. Більше того, сповідуваний ними лібералізм виявився не першої свіжості. По визнанню одного із самих лібералів - М.Томенка, лібералізм в Україні розвивається на основі енциклопедичних праць початку та середини сторіччя, давно і безнадійно застарілих.

Що в результаті? Економічний апарат України був вирваний із союзної економіки, що працювала в напіввійськовому режимі, дезорганізований диким ринком, втратив рівновагу і рушійний імпульс. А разом з ним заточилася і вся українська держава. Продовжуючи аналогію з Італією 20-х рр., держава атрофувалась, тому що атрофувався її апарат промислового та сільськогосподарського виробництва, який і становить сутність політичної держави.

Дезорганізація відбулася на всіх рівнях. Єдиний шанс падаючої держави - це опора на суспільство. На Заході, за видимістю ідейної вседозволеності, на ділі приховується міцна згода щодо основних базових цінностей. Якщо держава починає хитатися, назовні відразу виступає міцна структура громадянського суспільства. Держава лише передова траншея, за якою - міцний ланцюг фортець та казематів. Проте українське суспільство саме розбите вщерть. Відмова від соціалізму, огульне очорнювання минулого викликали в ньому розчарування і розгубленість, а економічна криза тільки прискорила негативні процеси, що зародилися ще при старій системі.

Вкинутий на цей грунт лібералізм призвів до того, що «управлінські верхи відчули себе вільними від усяких зобов'язань перед низами під приводом застарілості принципів державного патерналізму та соціального опікунства. Низи, в свою чергу, відчувають себе вільними від будь-якого громадянського обов'язку під приводом «безумовного пріоритету приватних інтересів», а також посилаючись на корумпованість і некомпетентність верхів.

Країна в безвиході. Атрофована держава загубила важелі впливу на суспільство. Неорганізоване суспільство не має всередині себе сили, здатної впливати на державу. Параліч охопив Україну в усіх своїх проявах. Будь-які спроби реформ згори закінчуються лише розростанням бюрократичної машини. За якою б системою не проводилися вибори, вони все одно не виправдовують надій суспільства.

Україна нагадує пішохода без голови. Хотілося б назвати його вершником, але кінь - запас міцності, створений при СРСР, уже з'їдений ненаситною головою. Важка голова давить на виснажене народне тіло, поки воно не впаде, щоб безрідним колобком покотитися в той бік, де знаходяться її банківські рахунки. Навіщо? Щоб стати «козлами відпущення» на антикорупційних процесах?

Держава сьогодні виступає не як знаряддя влади, а як влада сама по собі. Влада не знаходиться в класових або особистих руках. Чиновники не клас, а породження потворної бюрократичної машини. Колись вони її створили, тепер вона почала самовідтворення.

До проблеми не можна підходити зі старими мірками. Інакше вийде те, що й виходить. Ліві бачать у режимі владу буржуазії. Праві - владу замаскованих комуністів. Російськомовні - владу «бандерівців», а самі «бандерівці» - владу антидержавників. Насправді, є товариство, що включає в себе і лівих і правих, «москалів» і «бандерівцев». І є «щось ублюдочне» - ліберальна держава. Поки це не буде усвідомлено самим суспільством, його основними політичними силами, воно (суспільство) буде руйнуватися ублюдочною державною машиною. Сама вона теж зруйнується разом із суспільством, але кому від цього буде легше?

В цьому світлі всі найправильніші слова про зміцнення державності та демократії повністю викривляються. Є протистояння суспільства і держави, що володіє всіма ознаками демократії. Нехай недосконалої, полукримінальної, але демократії. Звучить несуразно, але виходить, що зміцнення демократії (влади народу) погрожує цьому самому народу загибеллю.

В діалектиці ідей пряме продовження лібералізму - це анархія. Суспільство швидко люмпенізується за рахунок тих, кого ліберали поспішили проголосити своєю опорою - представників дрібного бізнесу. Хто ці люди? Це не лише ті, хто зайнявся бізнесом добровільно, але й колишні інженери, робітники, інтелігенти-бюджетники, а нині човники, дрібні вуличні торговці і т.д. Опинившись із вини держави на вулиці, виживаючи без її допомоги і навіть усупереч їй, вони цілком справедливо не вважають себе чимось їй зобов'язаними. На ринках уже були випадки, коли юрба била податкових інспекторів. Цей прошарок, відкидаючи втручання держави, в перспективі може прийти до заперечення самої держави.

Необхідно дивитися в корінь. Вже в преамбулі Основного Закону України - Конституції, ясно розписані та розставлені по місцях її пріоритети. Насамперед, це «забезпечення прав і свобод людини», що записано першим. Потім йде «зміцнення громадянської злагоди на землі України» і лише на третє місце поставлене прагнення «розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу». Конституція цілком збігається у своїх пріоритетах із лібералізмом, що декларує пріоритет прав особистості, яка є вищою цінністю в порівнянні з колективом, суспільством і державою, та священість і недоторканність приватної власності. (Недоторканність приватної власності зафіксована в статті 41).

Усе це красиво і логічно виглядає в конституціях країн із глибокими правовими традиціями і розвиненими інститутами демократії. Для нас же варто розібратися з реальністю такої декларації. Хіба можуть бути забезпечені «права і свободи людини» поза побудованої раніше «демократичною правовою державою»? І далі: чи можна побудувати таку державу, якщо в суспільстві не досягнута попередньо «громадянська злагода»?

Спроба йти від «прав особистості» через «громадянську злагоду» до «демократичної держави» від початку приречена на провал. Пострадянське ліберальне суспільство не здатне самоорганізуватися в громадянське суспільство західного типу. Суспільство розсипалося на атоми. Зруйнувавши відразу державно-партійну вертикаль, тепер важко сподіватися на самостворення в Україні такого суспільства з аморфної сукупності людей-атомів та елітарних кланів, що не мають між собою ні вертикального, ні, головне, горизонтального зв'язку.

Суспільство Заходу побудоване за партійною та корпоративною груповою ознакою. Але громадське життя в Україні завжди визначали інтереси більшого масштабу, ніж вузькогрупові партійно-корпоративні цілі. Наше особисте начало, виховане на принципі «колективного порятунку» - спочатку православ'ям, а пізніше комуністичною етикою, якщо і почуває себе частиною чогось, то частиною всього суспільства, а не його окремої групи. Тільки в цих широких межах, українське особисте начало здатне створювати та розвиватися. Тому і не запускається у нас партійно-групова схема.

Ми організм, а не машина. Будь-яка партія чи інша організована група західного суспільства має базою спільні економічні інтереси. Суспільство Заходу влаштоване на економічних технологіях, а наше - на соціальних. Наша людина здатна, якщо треба, кинутися на амбразуру, але не вміє вона мріяти з калькулятором в руках. Велику українську мрію не можна записати бухгалтерськими термінами в книгу обліку та витрат.

«Колективний», і просто українець

«Колективний українець» складається, природно, із множини індивідуальних українців. Колективний та одиничний українець зацікавлені в існуванні один одного. Індивідуалізм поза колективом втрачає всякий смисл. У свою чергу, як відзначав цитований уже Грамші, «колективізм неминуче передбачає індивідуалістичний період, протягом якого індивіди набувають якості, потрібні для того, щоб робити незалежно від усякого тиску ззовні, осягають на своєму досвіді, що на кожного покладаються точно визначені задачі».

Як суспільне потребує індивідуальної ініціативи, так і індивідуальне стає значимим лише на фоні колективного. Свобода індивіда - це не «свобода від колективу». От що писав один з основоположників лібералізму Томас Гобс: «Свобода та необхідність сумісні. Вода ріки, наприклад, має не лише свободу, але й необхідність плисти в своєму річищі».

Мова йде про свободу вибору всередині плину в спільному річищі. Свою думку Гобс розвинув далі: «Свобода є відсутність усяких перешкод до дії, оскільки вони не містяться в природі та у внутрішніх якостях діючого об'єкта. Так ми говоримо, що вода вільно пливе, або має свободу плисти в річищі ріки, тому що в цьому напрямку для її плину немає ніяких перешкод; але вона не може вільно плисти поперек річища, тому що береги перешкоджають цьому. І хоча вода не може підніматися вгору, ніхто ніколи не говорить, що в неї немає свободи підніматися, можна лише говорити про те, що вона не володіє силою підніматися, тому що в даному випадку перешкода міститься в самій природі води».

Цю розумну думку неважко продовжити далі. Насправді, вода може вийти з берегів, піднятися нагору, але тільки разом з усією рікою. Більшої свободи домогтися можна, але лише шляхом колективної дії. Як її результат. Свобода одиничного та спільного тісно пов'язані між собою. Це очевидно навіть із чисто егоїстичної точки зору. У гегелівській «Філософії права» про це говориться прямо: «В громадянському суспільстві кожний для себе - мета, усі інші суть для нього ніщо. Але без співвідношення з іншими він не може досягти обсягу своїх цілей... Ціле є грунт опосередкування, на якому дають собі свободу всі окремості».

Але, припустимо, що якимсь чином частка води все ж підніметься вгору індивідуально. В цьому випадку вона просто випарується. Абсолютна свобода від суспільства (насамперед у національному смислі) - це свобода від середовища, що породило індивіда, свобода від його істинної природи, а як наслідок і втрата того стрижня, який і є сама індивідуальність.

Якщо говорити конкретно, то «піднявшись» над народом України, індивід, як вода, переходить в інший агрегатний стан, випаровує свою «українськість» і перестає бути українцем.

Українізм прагне привести кожну українську краплю до розуміння своєї тотожності з усією рікою, із колективною «надлюдиною». Більше того, колись кожний українець, із повною на це підставою, зможе сказати: «Народ - це Я». Так буде.

Два крила одного птаха

Національна та соціалістична ідеї - це колосальні сили, навіть самі по собі. А їх об'єднання приводить до утворення просто-таки вибухової суміші. В Україні національна ідея до останнього часу ніколи не відокремлювалася від ідеї соціальної справедливості. Від гайдамацьких повстань, до УНР, Директорії і навіть, якоюсь мірою, ОУН. Практично, ці ідеї неможливо було розділити. Можливо, саме в цьому таємниця нашої сили? Можливо, тому і гине Україна, що українська ідея розірвана на частини, поділена на «ліво» та «право»?

Українська ідея - птах зі зверненою до Бога душею та двома крилами - соціальним і національним. Птах не може летіти з одним крилом. Але і крило що претендує бути усім птахом - теж щось неприродне.

Те, що сьогодні пропонують нам під виглядом соціалізму та націонал-патріотизму - не більш ніж сурогат, груба підробка. В Україні і не існує в чистому вигляді ні того, ні іншого. Це лише дві поверхні однієї медалі - української ідеї як такої.

Ідея соціалізму неминуче передбачає наявність власне соціума (суспільства). Суспільство, грубо кажучи, це сукупність людей, що мають щось спільне. Але що є це спільне? Марксисти визначали спільність за класовою ознакою. На певному етапі, ця ознака уявлялась домінуючою і, відповідно, домінуючим був і марксизм, як різновид соціалізму. Класова спільнота відкидала національну ознаку. Проте вже перша світова війна і крах 2-го Інтернаціоналу показали, що коли національні і класові інтереси вступають у відкриту суперечність, останні не мають шансів.

Поділ на класи взагалі відходить в минуле. Вже при СРСР були стерті матеріальні й освітні грані між соціальними групами. Усе суспільство стало одним середнім класом, над яким був тонкий прошарок еліти (причому елітарність не можна була передати в спадок), а під ним - незначна група люмпенів. В результаті ліберальної революції, колишній середній клас поступово перетікає в люмпени. Безкласовість просто перетворюється в декласованість. І класової боротьби як не було, так і немає, хоча, начебто б, і експлуататори з'явилися.

Ті рідкісні виступи шахтарів та бюджетників, що все ж мають місце, спрямовані не проти бізнесменів, а проти безвідповідальної державної влади. Лідер російських комуністів Г.Зюганов відзначає: «… головне протиріччя сьогодні полягає не в протиріччі між основними класами та соціальними верствами, а в антагонізмі між правлячим режимом та іншим населенням». Влада, що продалась інтересам Заходу, однаково неприйнятна ні для робітника, ні для підприємця, що вкладає гроші в національне виробництво. Влада стала обопільногострою. Однаково небезпечною і для бідних, і для багатих.

Класове суспільство відійшло в минуле. А отже, перестала існувати сама підстава марксизму. Догматичний радянський соціалізм не зміг перебудуватися. Його ідеологія зверталася до нікого. І сам він тепер відходить в нікуди.

Соціалістичній ідеї необхідне суспільство, що може стати її носієм. З іншого боку, стрімко деградуючому національному суспільству необхідна ідея, здатна зупинити його руйнацію. Такою ідеєю може стати тільки те, що вже є традицією. Націонал-патріоти повинні примиритися з тим, що, подобається їм це чи ні, а соціалізм є однією з наших традицій. Минуле не можна любити вибірково. Шанувати одних предків і ненавидіти інших.

Соціальна справедливість є ключовим моментом. Квітуча Україна неможлива без економічної стабільності, що, в свою чергу, неможливо без стабільності політичної, для чого необхідно громадянська згода в суспільстві щодо основних фундаментальних цінностей. Але згода без соціальної справедливості неможлива. Існує послідовність: соціальна справедливість - громадянська згода - політична стабільність - економічна стабільність. Танцювати треба від печі.

Ініціатива має прийти зліва. Ліві мають більший вплив у масах, але і їхня відповідальність перед цими масами має бути відповідною. Це відповідальність перед народом, а не перед існуючим лише в їхній уяві класом.

Головна біда українських комуністів у тому, що вони так і не усвідомили себе національною партією. Не зрозуміли те, що стало очевидним ще з часів краху 2-го Інтернаціоналу: порочність марксистської тези, ніби «пролетарі не мають батьківщини». Мають. Людина може поміняти професію, політичні переконання, релігію і навіть стать, але вона ніколи не змінить своєї національності.

Час не стоїть на місці. Будувати, як ні в чому не бувало, сучасний соціалізм по догмах написаного 150 років тому Маніфесту, означає розписатися в політичній імпотенції. Показово, що немає жодної капітальної праці, написаної лідерами лівих. Напевно, усе вже написано Марксом. Звичайно, набагато простіше дивитися на світ крізь пенсне Енгельса, ніж щось створювати самостійно. Полум'яні брежнєвці нічого не забули і нічому не навчилися.

Хоча вчитися є в кого. Наприклад, у «братньої» компартії Росії. Українські комуністи бачать в основі усього «класову боротьбу та її кульмінації у вигляді революцій». А от цитата не будь-кого, а лідера КПРФ Геннадія Зюганова: «Нові комуністи... відкинули екстремістські тези про класову боротьбу, що загрожували «народному тілу» розколами та внутрішніми конфліктами, був зроблений вирішальний крок на шляху ідеологічного оздоровлення. Іншим кроком стало повернення до споконвічних національних цінностей». Відмова від класової боротьби означає відмова від марксизму взагалі. Що і зробив Зюганов.

В решті світу соціалізм набув національного обличчя ще раніше. Починаючи з 60-х років марксизм поступається місцем різноманітним версіям націонал-комунізму. У 70-80-х роках головне обвинувачення китайської компартії з боку правовірних марксистів із Кремля було саме в «націонал-комунізмі». Час поставив крапку в цій суперечці.

Кожний народ розуміє соціалізм по-своєму. Спільним для всіх є прагнення до рівності. Але що таке рівність? Соціалізм не заперечує власності та індивідуальної ініціативи. Його мета - гарантувати рівний доступ до власності. Не зрівнялівка, а рівні можливості проявити здібності, незалежно від стартового становища (походження, грошей і т.д.). Рівність у соціалізмі - це не кінцевий результат, а стартова умова розвитку. Результат же ов'язково має бути різним - «Від кожного по здібностях, кожному по праці».

В сучасному світі, і зокрема в економіці, важливіше не володіти чимось, хоча б і засобами виробництва, а управляти ними. Важливо не володіти, а брати участь. Буржуазна революція переростає в соціалістичну тому, що проголосивши свободу, вона не дає масам можливості нею скористатися. Соціалізм - це реакція мас не на самі реформи, а на їх (мас) виключення із цього процесу. Якщо хтось і створює сьогодні революційну ситуацію, то це ліберали зі своїми корявими реформами, а не вгодовані секретарі райкомів, салонні «більшовики», що окупували своїми тушками половину Верховної Ради.

Соціалізм стає справжньою силою лише тоді, коли починають руйнуватися демократія та національна ідея. Але його істинна мета не «штовхнути падаючого». Навпаки, народні маси, таким чином, підставляють плече ослаблій демократії. Соціалізм покликаний запустити механізм демократії.

Соціалізм, відірваний від свого демократичного змісту, як показав досвід СРСР, дуже швидко вироджується в приречену догматичну систему. Але і демократія в чистому вигляді вироджується в олігархію не менш швидко. Чи не тому в Європі, що володіє багатющим досвідом демократії, в усіх її проявах, домінує саме соціал-демократія - тубільний варіант синтезу соціалізму з демократією.

Соціалізм виконує функцію «народного контролю». Чим грубше порушення демократії, тим нещадніше реакція. Ослаблення соціалізму - це ослаблення інстинкту самозбереження демократії. Але страшно якщо соціалізм стає дубцем в руках неуків, що не знають ціну демократії. Лівим, і не тільки їм, час пригадати ленінське гасло - учитися, учитися і ще разом учитися. Учитися демократії. Як би хто не ставився до перебудови, її гасло «Більше демократії, більше соціалізму» було абсолютно вірним.

Але є ще один момент: демократія, як і соціалізм, має цінність тільки як інструмент в національних руках. Демократія - продукт внутрішнього споживання нації. Сьогодні це очевидно як ніколи - будівництво ліберального глобального ринку не супроводжується побудовою глобальної демократії. В ідеально демократичних Афінах не все населення міста складали греки-демократи. Демократів обслуговувала величезна армія рабів. Демократія - привілей сильних. Це треба пам'ятати.

Геополітика України

Дивним є бажання бути ферзем у шаховій
партії, коли необхідно бути гравцем.

Д. Корчинський

Геополітика - дисципліна сьогодні настільки модна, що уникнути її просто не уявляється можливим. Тим більше що в долі України вона дійсно грає дуже важливу, можливо, найважливішу роль. В тому, до речі, і трагізм, що не ми граємо в геополітику, а вона грає нашою долею.

Існує думка, що Україна має вигідне стратегічне розташування. Стратегічне - це так, але вигідне? Україна, відповідно до Збігнєва Бжезинського, є найважливішою геополітичною віссю Євразії. Але крім стратегічного географічного положення, геополітичні осі - це ще і «держави, чия важливість походить не від їхньої сили та мотивації, а скоріше з їх вразливого розташування…» Яка вигода у вразливості? Що вигідного в тому, що в «братній» Росії геополітику у військових академіях вивчають по підручнику, виданому при сприянні самого російського Генштабу, де говориться: «...факт існування «суверенної України» є на геополітичному рівні оголошенням Росії геополітичної війни»?

На шахівниці геополітики, Україна - важлива фігура, але ніяк не «геостратегічний гравець». Роль ферзя не гарантує нічого, крім постійного перебування під прицілом. У великій грі ферзь легко стає розмінною фігурою. Поки Україна сама не стане гравцем, аналізувати її політику немає рації. Це все одно, що шукати мотиви ляльки-маріонетки в її діях. Від себе ми можемо додати тільки забарвлення абсолютної абсурдності в тому або іншому випадку. Чого варта тільки орієнтація на Польщу - глуху провінцію Європи, політику якої Черчілль порівнював із «жадібністю гієни», і з якою у нас старі історичні рахунки.

Проблема перетворення на геостратегічного гравця упирається у все те ж кляте питання: «Хто ми?» До його вирішення географія, найважливіший компонент геополітики, іде на третій план. Те, що без контролю над Україною неможливо повноцінно контролювати ні Чорне море, ні Кавказ, ні Балкан, ні, саме головне, Східно-Європейську рівнину - «heartland», серце Євразії - не означає для нас нічого. Все одно, контролюємо не ми.

Сьогодні ще сперечаються, що саме означає термін «геополітика», але для нас тут питань бути не може. Українізм розуміє геополітику так, як бачив її сам винахідник цього терміна Р.Челлен: «Це - наука про Державу як географічний організм, втіленій у просторі». Держава, крім усього іншого - це географічна проекція «колективного українця», одна з форм його життєдіяльності.

Потрохи списується в утиль і підхід, пов'язаний із теорією «зіткнення цивілізацій» С.Хантінгтона. Зіткнення цивілізацій - етап пройдений. «Холодна війна» - це і була війна цивілізацій. Євро-радянської, що приватизувала ідеологію соціалізму, та євро-атлантичної, озброєної ліберальним капіталізмом. СРСР був, насамперед, цивілізацією. Ознака цивілізації - історична та, особливо, культурна спільність. «Радянської нації» ніколи не було, але заперечувати існування радянської культури та історії - абсурд. Радянська культура - головний символ радянської цивілізації. Ідеологічний, і навіть етнічний фактор, не значив нічого - згадайте поведінку наших соціалістичних «братів-слов'ян».

Цей підхід лише тим і близький українізму, що його основа - культурно-історична ознака. Подивитеся на географічні кордони запропонованих Хантінгтоном «цивілізацій». Китайська, японська, індійська та російсько-православна цивілізації лише де-не-де злегка виходять за межі однойменних держав. Що ж стосується західної цивілізації, то Західна Європа завжди відчувала себе чимось єдиним, а Америка, в тому числі і Латинська, це її продовження. Але і тут є база у вигляді однієї держави. Ісламська та африканська, схоже, взагалі не зможуть оформитися, тому що там такої базової держави немає.

Головними персонажами геополітики є «колективні індивіди», що взяли на озброєння «цивілізаційну» риторику та методологію. Єдиний смисл теорії «зіткнення цивілізацій» у тому, що вона збиває з пантелику молоді нації, що піднімаються.

Усе життя Україна намагалася зробити болісний вибір, розриваючись між тягою до Європи та близькістю до Росії. Неможливість зробити вибір рвала нас на частини, і вибір робили за нас. Хоча при здоровому міркуванню, задача ця безглузда і протиприродна. Ми є саме «українці». Якби ми були європейцями або євразійцями, то ми і відчували б себе відповідно.

Небезпечно глупою є ідея України - «моста між цивілізаціями». Міст в результаті виявляється розвідним. Що ми і бачимо, як протиприродний конфлікт між Східною та Західною Україною.

Лише усвідомивши себе «самих по собі», а не як частину чогось, можна побачити не тільки відмінність від інших, але і подібність. Визначити, хто нам брат рідний, а хто двоюрідний. Відслідкувати своє коріння. Сьогодні, непомітно для нас, починається війна нового покоління - війна за культурне, духовне, історичне коріння українського народу. Війна за «київську спадщину». Нас поступово підводять до думки про нашу ідентичність із Річчю Посполитою, про її колись «єдиний» польсько-український народ. Пригадайте хоча б фільм «Вогнем і мечем» (дуже показово, що роль «нерозумного розкольника нації» Богдана Хмельницького, грає нинішній міністр культури України). Нас хочуть переконати відмовитися від своїх києво-руських коренів. А це неминуче, якщо ми погодимося з цією версією.

Кому це вигідно? Це вигідно Заходу, що хоче, захопивши важливий плацдарм, послабити свого геостратегічного противника Росію. Це вигідно тоталітарній Москві. (Її тоталітарність зовсім не в її політичному устрої - зрештою, кожний народ сам вибирає свій спосіб життя. Тоталітарність полягає в запереченні будь-яких альтернатив, там навіть демократи якісь шалені, що розстрілюють з танків своїх опонентів у парламенті. Вони умудрилися навіть демократію зробити тоталітарною. Експортери російських виборчих технологій - головні вороги української демократії.) Москва завжди намагалася представити себе єдиним продовженням Київської Русі. Українці ж зображувались лише гілкою від московського стовбура. Це вигідно і полякам - людям, що зневажають самих себе за своє слов'янське походження. Приємно, мабуть, буде усвідомлювати, що є хтось ще більш нікчемний, ніж ти. І тільки нам це невигідно. «П'ята колона» в Україні, це не комуністи, «агенти» неіснуючого СРСР, а ті «національно-свідомі» ідіоти, що, думаючи про європеїзацію, досягають лише нікчемної полонізації. Або ще краще - видумують нам у предки якихось «рутенів», та, аби відхреститися від родичів-«москалів», задарма віддають їм тисячолітню спадщину Києва.

У XVII сторіччі українська нація зовсім не «зародилася», а тільки набула своїх сучасних рис. Очевидно, ми спадкоємці альтернативного «руського проекту». У XIV-XV сторіччі, дві руські держави, Московське князівство та Велике князівство Литовське, боролися за спадщину Київської Русі. Причому, на думку Грушевського та інших істориків, Велике князівство Литовське почало «збирання землі руської» раніше Москви, і «зберегло традиції Київської Русі в більшій мірі, ніж Московія». Нехай не бентежить назва держави, що у самій російській дореволюційній історіографії іменувалося Русько-Литовською. Литовським у ній було тільки походження його правителів, що, як пише Грушевський, «приймали православну віру, місцеву культуру, мову, одним словом - ставали українськими або білоруськими князями, тільки з литовської династії». Українці та білоруси, що складали переважну більшість населення князівства, іменувалися «русинами» (у той час як власне росіяни - «московитами»). Державний статус мали українська мова (що іменувалась тоді «руською» і була спільною для обох держав) та православ'я. Місто Київ, навіть будучи політичною провінцією, залишався головним культурним центром, у тому числі і для Московії.

Перемогла московська версія «руської ідеї». Тут не йдеться про те, добре це чи погано, але ж не даремно, мабуть, писав великий російський філософ Микола Бердяєв: «Київська Росія... була сприйнятливіша і вільніша, ніж Московське царство, в удушливій атмосфері якого згасла навіть святість...». Навіть після своєї перемоги, і в XVII сторіччі, «Москва не була центром просвіти. Центр був у Києві». Російський орел, як відомо, має дві голови. Одну, що дивиться на Схід, звуть Москва. Іншу, звернену до Заходу, звуть Київ. Більш сильна голова заклювала більш розумну та культурну. Російська цілість позбавилася важливого елемента. Чи не тому росіянам властиве відчуття якоїсь неповноцінності, недоробленості? Нам, втім, важливо наступне: існує Інший шлях. Не західноєвропейський, але і не московський. Шлях від незакаламученого київського витоку. Нехай сперечаються історики про правомірність наведеної версії, головне, що він взагалі існує.

Цілком можливо, що наша місія і не руська, а східноєвропейська - місія об'єднання серединної Європи, з чим, свого часу, не впоралась Австро-Угорщина. І якщо правда, що жовто-блакитний прапор особисто зшила та передала українським військовим частинам австрійська імператриця, то це дуже символічно. Гинучи, Австрія передала естафету молодий Україні. В цьому світлі наявність в Україні католицької меншості вже не мінус, фактор розколу, а плюс, важливий інструмент досягнення мети. Слабкість обертається на силу. Тут є над чим подумати.

Доки ми не розберемося «хто ми?», ми залишаємося тільки спостерігачами великої геополітики. Проте з внутрішньою географією треба працювати вже сьогодні. Україна виглядає географічним простором, що простирається по широті. Погляд пробігає по карті від Карпат до Дону, спотикаючись об тріщину Дніпра, що розколює її на Захід та Схід. Навіть прогноз погоди на ТБ ведеться таким засобом. Час дивитися на Україну по вертикалі. Дніпро не лінія поділу, а стрижнева вісь України від північного Києва до «наносної землі українських рік» - Криму. Поняття Південної України, що має смисл лише як символ анархічної нестабільності, необхідно стерти зі свідомості.

Подивитися по-новому на карту України - це один із перших кроків до того, щоб побачити в істинному світлі самих себе. Географічна карта - як дзеркало. Велике починається з малого.

Любити по-українськи

Щастя бігає за мною. Це тому, що я не
бігаю за жінками. А щастя - це жінка.

Ф. Ніцше

Сила - ось єдина краса у світі...

В. Розанов

Микола Бердяєв писав про «вічно бабське» в душі російського народу, історія якого ніколи не знала такого явища як лицарство. У нас не так. Крім київських витязів, Україна створила ще й козацтво - явище особливо цінне тим, що, козаки стали такими не по народженню. Вони зробили себе лицарством самі. І не плутайте запорожців із казенним російським козацтвом.

«Колективний українець» має чоловіче начало. Хоча, не можна не визнати, що за останні три сотні років життя під спідницею Матері-Росії, наш «лицар» дуже сильно побабів. Тепер знову прийшла необхідність мужності.

Життя - це жінка, що дає початок усьому в цьому світі. Все життя - боротьба, тому що це закладено в самій жіночій природі. Не можна «дружити з життям». Найкраще це відчув великий німець Ніцше: «Занадто довго таїлися в жінці раб і тиран. Тому не здатна вона до дружби: їй відома тільки любов». Але жінки люблять переможців. Життя хоче скоритися сильному, більше того - воно саме готове дати йому силу. Треба тільки любити його. Любити життя. Силу дає любов. Любов сильніше навіть смерті, тому що позбавляє смерть її головної зброї - страху. Любов - це коли не страшно і померти.

Ми маємо любити життя з усією своєю чоловічою пристрастю. Саме чоловічою. Любов, на жаль, породжує не лише силу, але й насильство. Мало хто знає, що маркіз де Сад, (той самий, від якого «садизм»), прямий нащадок - праправнук, Лаури де Нов, тієї самої Лаури, яку оспівав Петрарка. Символ кохання виявився прародичем символу насильства. Україна - страшний, сильний, чубатий козак. Досить малювати її дівчиною-кріпачкою. Краса та беззахисність лише провокують до насильства своїх необтяжених міркуваннями про гуманізм сусідів. Досить плекати свій історичний «комплекс жертви». Достатньо вже мазохізму.

Справжня любов - зовсім не світле і слащаве книжкове почуття. Справжня любов - як ріка. Якою б чистою не була б у ній вода, глибина все одно зробить її темною до чорноти. Поклавши руку на серце, - чи заслуговує сьогодні Україна чогось іншого крім зневаги? Ні. Але, з іншого боку, «що може знати про любов той, хто не зневажав саме того, кого любить?» Хіба не так казав Заратустра?

 

---| спиcок литератури |---------------------------------------------------------------------

1. Г.С. Альтшуллер «Алгоритм изобретения» М., 1973, с.88.

2. О. Антипова «Консервативна ли консервативная революция?»// «Полис» №5, 1999.

3. Н. Бердяев «Самопознание» М., 1998, с.15-22.

4. А. Грамши «Избранные произведения» М., 1980, с.34.

5. М. Грушевський «Iлюстрована iсторiя Украiни» К., 1992.

6. М. Грушевский «Кто такие украинцы и чего они хотят» К., 1991.

7. А. Дугин «Деньги» // «Завтра», №33, 1998.

8. А. Дугин «Основы геополитики», М. 1999.

9. А. Захаров «Культурная политика - это связь с народом» // Завтра, №4, 2000.

10. Г.А. Зюганов «Россия - Родина моя. Идеология государственного патриотизма» М., 1996.

11. А. Кара-Мурза, «Полис» №4, 1995, с.7.

12. Ф. Ницше «Так говорил Заратустра» М., 1990.

13. У. Черчилль, «Вторая мировая война» т.1, с.311-312.

14. Ю. Эвола «Языческий империализм» М., 1994, с.99.

15. http://elem2000.virtualave.net/elem5.html

 

---| про автора |---------------------------------------------------------------------

Народився 23 липня 1973 року в Краматорську, в родині інженерно-технічних робітників. Українець.

Освіта вища - в 1995 році закінчив Краматорський індустріальний інститут. По закінченню навчання працював інженером-механіком. Був також охоронцем, безробітним, директором філії товарної біржі, заступником редактора газети. Має публікації в міській, обласній та всеукраїнській пресі.

Депутат Краматорської міської ради. Помічник-консультант народного депутата Верховної Ради.