Віра Марська

БУРЯ НАД ЛЬВОВОМ

(історична повість)

ПРО АВТОРКУ «БУРІ НАД ЛЬВОВОМ»

Віра Марська — літературний псевдонім Марії Струтинської, письменниці, журналістки та гро-мадської діячки міжвоєнного періоду в Галичині, а після Другої світової війни — в діаспорі.

Народилася вона 9 вересня 1897 р. в с. Долині теперішнього Стрийського району Львівської обл. в родині священика Василя Навроцького. Після закінчення учительської семінарії у Станіславові (тепер Івано-Франківськ) навчалася в Українському таємному університеті у Львові, працювала народною вчителькою. З молодих років включилася у громадсько-культурне життя, зокрема стає організатором жіночого руху, виступає зі статтями на сторінках журналів «Жіноча доля», «Українка», «Жінка»; в 1937-39 рр. була редактором місячника «Українка». У 1940 році працювала в літературному музеї Івана Франка. В роки німецької окупації спершу була співробітницею газети «Щоденні вісті», а після її закриття стала одним із редакторів журналу «Наші дні» (1941-44), який є на сьогодні основним джерелом інформації про літературно-мистецьке життя Львова, а по суті всієї України тих років.

Під кінець війни виїхала до Австрії, а потім переселилася до Філадельфії у США, де продовжила журналістську і письменницьку діяльність. Видала збірку оповідань «Помилка доктора Варецького» (1964), п'єсу «Американка» (1973) та книжку спогадів «Далеке зблизька» (1975). Була членом Об'єднання українських письменників «Слово». Померла 6 травня 1984 р. у Філадельфії, де й похована.

Повість «Буря над Львовом» вийшла в Українському видавництві (Краків — Львів) у 1944 році, незадовго перед початком другої большевицьої окупації Галичини. Як свідчить один уривок на сторінках часопису «Наші дні» (1942, — Ч. 10), твір мав продовження, де дія відбувається в умовах совєтської окупації 1939-41 рр. і розгортається підпільна боротьба українських патріотів проти большевицького режиму. Але друга книга окремим виданням, здається, не виходила. Повість «Буря над Львовом» була перевидана в 1952 р. у Філадельфії.

(за М. Ільницьким)

1

Косів переповнений був літниками. Мариво недалекої, хоч завжди ще непевної, війни не встоялося перед чарами серпня в Косові, садовини, що наливається соками, купелів у теплій, як нагрітій, річці, перед чарами повного дозвілля, здалеку від людних, гамірливих курортів, що цього року стояли пусткою. Косів був переповнений.

Оксана довідалась про це ще в автобусі, а заїхавши на косівський ринок, даремне шукала візника, що завіз би її до котрогось зі знайомих пансіонів. Пансіони, — казав малий гуцульський хлопчина, що зайнявся її валізами, були повні до останньої кімнати, до останнього ліжка.

Врешті, аж надвечір, таки найшовся візник. Він погодився дати Оксані ночівлю у себе, на далекому Городі, а вранці вона піде шукати собі хати.

Перебувши ніч у задній, душній комірці зайнятої літниками хатини, Оксана вибралася з трохи важким серцем на розшуки.

Йшла поволі шляхом, наближаючись то віддаляючись від річки, що пливе мілко й спокійно там, унизу, несподівано зривається гамірливим водопадом, переходить у прозоро-зелену глибину, щоб розприскуватись знову об ґранітні скелища Великого Гуку.

Поступала у кожний двір. Усі пансіонати, усі великі доми, спереду і з боків обвішані балконами, усі міщанські домики — усе було зайняте. Скрізь повно було жінок у шортах і довгих, по землю, пляжових сукнях, чоловіків у піжамах, у коротких, над коліна, тирольських штанах, або просто таки у купальних штанцятах, дітей півроздягнутих або й зовсім голих. Усе це грілося на лежанках у городцях, ішло по вулиці з купальними плащами й пляжовими торбами в руках або обвантажене садовиною. Садовини було тут ціле море: в придорожніх садах підперті тичками дерева вгиналися від золотих грушок і дорідних, вже злегка позолочених ренет, понад плотами звисало обліплене рясними волоськими горіхами галуззя величезних темнозелених дерев, на південних стінах хат бриніли соками кетяги винограду. Садовина лежала великими купами на візках, на столах вуличних торгівців. „Так, — думала Оксана, втягаючи разом з поранковим гірським повітрям запах садовини — це є Косів". Та над'їхав великий автобус і туман куряви й смороду бензини покрив собою все. „Так, це є Косів", — зітхнула Оксана, згадуючи, що тут завжди так бувало.

Серед вулиці, залитої всіма цими міськими людьми, дивно вражали гуцули. Вони йшли по двоє-троє або одинцем, з бесагами на плечах, з невідмінною люлькою в зубах, вони їхали на малих возах або йшли коло коней — чорні від сонця, у пущених верх холошнів заяложених сорочках без усяких прикрас, жінки у темних фотах і з головами, пов'язаними хусткою, як у мороз, часто з кожушиною, верх волосом, на плечах. Щоденне життя господарів гір зустрічалося тут з дозвіллям міщухів, та не було між цими двома світами ніякого зв'язку. Пливли один попри одного, незрозумілі один одному й чужі.

Дійшла отак до нового бетонового мосту. Проти нього здіймався претензійний у своїй гіпермодерній простоті портик новозбудованого солянкового закладу. Там, далі, було вже місто, звичайне галицьке жидівське містечко — дарма, що за його провулками, серед садів, вигідно розкладалися у сонці міщанські чисті хати, де завжди можна було знайти пахнучу васильками кімнатку. Оксана повернулася і побачила гори — і рішуче пішла назад.

Був уже полудень, як найшла собі притулок у великому, зверху ґрандіозному, а всередині облупленому будинку колишнього комфортового пансіону „Уршула", проданому недавно з ліцитацїї. Попередній власник заранні випродав свою обстанову, і Оксана найшлася в кімнаті, де не було нічого, крім простого соснового ліжка, стола і двох стільців — на одному з них містився й цілий невибагливий умивальник. Проте, з великого венецького вікна видно було сонячні галяви й темну стіну лісу на Михалкові, а зелена хвоя, що її принесла услужлива й пришелепувата гуцульська дівчина Тетяна, оповила кімнату свіжим, терпким пахом лісу й гір.

Вілла мала колись плеканий парк, що спускався над річку власною пляжею, колись висипаною піском, а тепер зарослою й запущеною. Ще того дня, упоравшись з перевозом валіз та розвішавши суконьки на імпровізованій вішалці, — ще того дня Оксана встигла викупатись. Це була перша, несмілива зустріч із річкою, як з давнім довго не баченим другом. Так почалася Оксанина косівська вілежіятура.

Жила перші дні у великому півзруйнованому-півзамешкалому незнайомими домі, як колись на чужині з батьком у готелі, до якого тільки що заїхали. І тут люди приїздили і знову зникали, лише винятково зупиняючись на довше. Оксана минала їх у коридорі, зустрічала в городі, бачила увечорі на кухні, куди заходила за гарячою водою — і ні з ким не розмовляла, ні з ким не знайомилася. Це давало почуття чудової загублености в юрбі чи забяуканости в малому ліску, що з нього завжди можна було би найти вихід, якби схотілося.

Не хотілося. Пів днини проходило над річкою. Зараз по сніданні накидала верх купального костюму довгий купальний плащ і збігала попри кухню в сад і над річку. Стежка між бур'яном і кропивою бігла просто у воду. Нешироким бічним річищем брела на середину річки, на природну пляжу з ріняків і піску, що жовтів на сонці. Там, вгору рікою, зовсім недалеко, спиналися стрімкі скелі, обвішані, як гронами, людськими тілами у всіх відтінках бронзового кольору. Усі вони були звернуті туди, у протилежний бік, до подовгуватого басейну, в який щохвилини кидався хтось із природної трампліни — високої скелі.

Оксана не йшла туди, між цю молоду косівську компанію. Вже радніше сходила вниз рікою до великих каменюк за кладкою, де купалися старші, і де матері всаджали дітей, як у нагріті ванни, в малі вижолобини при березі. Та найрадше таки пляжувала сама. Могла б у безконечність лежати на сонці, її матова шкіра мала вже від природи більше відпорности на сонячне палюче проміння, а до того вона встигла вже у Львові, на купальні, засмалити її трохи. А потім приходила купіль — в по-гірському освіжливій, а вже нагрітій косівським сонцем Рибниці, найчарівнішій річці світу.

А проте, купіль і пляжування мусіли колись кінчатися — і тоді самота не завжди була добра. Бракувало товариства до прогулянок. Відбувала їх сама одна, шляхом на Жаб'є, між горами, що розкривали щораз то нову панораму і манили вперед, вперед. Це було гарно, а проте курява з великих автобусів затруювала всю радість. З тугою дивилася на гори, не зважуючись запускатися в них одинцем. Тому зраділа, найшовши собі компанію.

Зустріла їх на вулиці, як верталися з купелі, з горішньої течви річки. Нікому, хто побачив уперше цю жваву пару, не прийшло б було на гадку, що це були батьки дорослих дітей, відомі, таки вже у літах, громадяни. Вона — повна й струнконога, під великим пляжовим капелюхом, він — худорлявий, виспортований і червоний на виду, як свіжоспечений рак, у синій, смугастій піжамі, — робили враження пари ґльобтротерів, що спинилися на хвилину в галицькій купелевій закутині. Та і справді, ця пара від років, відколи його передчасно пенсіонували, мандрувала по світі, перебуваючи то у сина в столиці держави, то у заміжньої дочки в провінційному містечку, то за кордоном. Безжурні й повні гумору, вони щораз молодішали.

— Молодичко! — гукав доктор Равчак здалеку до Оксани, що верталася з крамниці, обвантажена продуктами. — Що ти тут робиш? Звідки взялася? (тикав їй за звичкою говорити так молодим жінкам).

— Я тут чотири дні. В оцій-о віллі.

— Що? — обурилася пані Люся, — чотири дні тут, два кроки від Миронівки, і досі ніхто не бачив вас ще там? Що ж ви робите, як харчуєтесь? О, бачу, бачу, несете хліб і масло, а тут помідори. Вже знаю: на власному харчі і певно з лінивства й ощадности — недоїдаєте. Гарні вакації!

— Ні, це пахне скандалом! — ствердив доктор. — Занеси, мала, свої припаси до хати і ходи з нами на обід. Ми тут почекаємо. Пані Олеся має сьогодні чудесні речі, млинці з рибкою і пиріжки. Це в нас така знаєш, українська п'ятниця.

Оксана похитала головою:

— Ні, тепер я з вами не піду.

— Без апеляції! А може там, — показав головою на віллу за деревами, — може там є хтось, хто тебе тримає?

— Самі жиди й поляки, я нікого не знаю. Але сьогодні я обідаю дома. Прийду до Миронівки, напевне, прийду коли-небудь.

— Викручується сіном. Не коли-небудь, а сьогодні, розумієш? Подивися, Люсю, як вона похуділа. Ми тебе там відгодуємо. Пані Олеся прийме тебе напевне.

— То вже хіба увечері зайду туди до вас.

— А на прохід ти з ким ходиш? — питав доктор, примруживши одне око. — Ну, ну, твоя справа, але як не маєш товариства, то ми, йдучи сюди пополудні, постудимо по тебе, а потім підеш з нами на вечерю.

— О, — зраділа Оксана, — я так охоче піду з вами на прохід! Ви тільки кликніть мене, будь ласка, звідси, з дороги, — о, там моє вікно — я зараз збіжу вниз.

— Ну, бачиш, таки ми на щось тобі пригодимося, — сказав задоволено доктор. — Не бійся — там у нас не буде тобі нудно. Хто є? Побачиш, як прийдеш.

Так Оксана попала зразу у велике товариство. Побачила його в комплекті ще того вечора, коли в невеликій компанії згаданої пари й двох учительок зі Львова прийшла просто з проходу до Миронівки. Знала віддавна цю віллу, заховану за інші, незначну назверх, з великим, позаду, городом, де несподівано розгортався чудовий квітник на тлі зеленого килима гори та ясної, береженої лісом, галяви, що її відділяв від гори веселий, затінений потічок.

У великій заскленій веранді і в холі, обведеному гуцульськими лавицями, вже світилося і чекали накриті до вечері столи. Гості вже сходилися, розмовляли стоячи, виходили зі своїх кімнат, збігали згори у хол, надходили з городу. З кухні надійшла господиня, мила, повна, погідна і стримана пані Олеся. Дочка відомого вченого, вихована в патріярхальному домі дідів по матері, вона поєднала в собі розум із скромністю і була найліпшою дружиною для свого химерного й талановитого чоловіка. Тепер його тут не було, його саме чекали зі Львова.

Оксана віталася з прокуренткою банку, Боровською, сивою, хоч молодою жінкою, яку бачила напередодні виїзду в Жіночому Союзі, з її чоловіком, що робив враження, наче б під своєю поважною міною стримував вибух сміху, з веселим і трохи претензійно елеґантним, в оленячих штанях і шовковій сорочці, директором кооперації Радловичем, тиснула руку якимсь молодим, засмаленим хлопцям, знайомилася з гарною з обличчя, але коротконогою вдовичкою, віднайшла знайому з народної школи дівчину, що виступала тут як дружина директора фабрики в корінній Польщі.

Всі були тут по-вакаційному розбавлені, всі привітали Оксану виявами голосного, вдоволення, сміхом, жартами. Але це, все ж, була сама „сметанка" львівського товариства і навіть у безжурній канікульній атмосфері ці люди держали себе приємно. Не бажаючи зазнати нічого прикрого, вони не казали нічого неприємного й іншим. Тому Оксана не почула тут ніяких жартів на тему її родинної драми чи самітнього перебування. Це ввело її в добрий настрій.

Сидячи за столом господарів, на веранді, між Радловичем і молодим Равчаком, що в останній мент зійшов униз, поголений і вимитий після прогулянки та рожевий, як молоде поросятко — легко й зручно відбивала їх наступ і втягала в розмову жінок: трохи насторожену проти нової молодої гості вдовичку, старшу, хмарну вчительку, завжди дискретно стушовану, хоч з природи веселу Боровську, а насамперед господиню, заняту гістьми, а разом з цим уважливу до розмови, до якої докидала рідкі, розумні завваги. Тоді обличчя її оживало і ставало несподівано гарне, що завжди наново дивувало в цієї, на перший погляд, нецікавої жінки.

Товариство однозгідно рішило, що Оксана похуділа від надміру сонця і, очевидно, від поганого харчування.

— Що така світова пані може собі там зварити! — дратував Оксану Радлович, гордий на виняткові кулінарні таланти своєї молодої і гарної жінки, яку, зрештою, оточував всіма можливими вибагами — і з якою ніколи не проводив разом канікул.

— Сховайте свою злобу для тих дамочок, що з ними танцюристи на файві в Солянках, — впімнулася за Оксану Боровська. — Вона працює і не мусить уміти варити.

— Я не вмію варити? — здивувалася Оксана. — Я маю навіть скінчені куховарські курси, як хочете, панство, знати. І насправді люблю трохи займатись кухнею. Ніколи не маю стільки фантазії, як тоді, коли втираю жовтки з цукром або приготовляю французьку салатку.

— Чуєте, панство, яке то варення? Жовтки з цукром і французька салатка! І хто, властиво, казав правду? Хто то викручує такі „фрикаси", як не жінка, що в житті ще не стояла за плитою три години підряд?

— Ну, три години стояти за плитою, то я таки не маю часу і, поправді, не хочу. Хіба оплатиться виварювати й випікати годинами, щоб з'їсти за кілька хвилин? Хіба варто втрачати на це половину життя? А втім, я так люблю такі — як кажете — „фрикаси", салатки й усяку сировину!

— Так, — вмішалася в розмову директорова, — ви можете любити і цього досить. Але як є родина... Тоді навіть при найкращій кухарці доводиться часом добрій господині посидіти в кухні три й більше годин... Я, наприклад...

Але тут несподівано прийшов з допомогою Оксані Радлович. Він просто перебив директоровій — не терпів її „на перехід".

— Пані Оксано, я, очевидно, жартував. Я знаю, що ви вмієте і можете все. І шаную вас куди більш за всяку „знамениту господиню", що з ранку до вечора торочить чоловікові і всім довкола про свої господарські таланти і чесноти.

Всім, а найбільше Оксані, стало ніяково, але пані Олеся загладила суперечку. Вона звернула розмову в інший бік, кажучи Оксані:

— Ви мусите тут, у горах, таки добре спочити й підживитися, заки вернетеся до свого заняття. Замість пектися півднини на сонці, приходьте до нас, до городу. Коли схочете, можете залишатися на обіді, на вечері. У мене стільки горо-довини, що я не знаю, що з нею робити...

— Панство, ми страшно марнуємо дорогоцінний час і нагоду. Що нам трапилася така гарна молодичка, — підскакував на своєму місці молодий Равчак, коли скінчили вечеряти. — Пропоную: всі на дансінґ до Солянок! З чаю резиґнуємо. Пані Олеся бере нас під свою опіку.

— Йдіть ви з вашою опікою! — засміялася вдовичка. — Знаємо, яких ви там маєте опікунок! Тільки не вірте, пані, — звернулася до Оксани, — що він буде вас там обтанцьовувати. Йде з вами, а тимчасом умовився там з цілою плеядою жидівочок...

— Що? Пані Оксана мала б чекати, щоб її Ромцьо обтанцьовував? — обурився Радаович. —А я? А Миколка (показав на Боровського), а доктор — сто раз цікавіший мужчина від Ромця? А наш премійований танцюрист, Дада? А тих двадцять п'ять знайомих, що зараз там з'являться і будуть дивитися на нас тим оком, що на пса?

Всі засміялися з його безцеремонної мови, а Оксана сказала:

— Я не збираюся йти на дансінґ. Ні сьогодні, ні завтра, ні поки тут буду.

Чоловіки однозгідно запротестували. То був явний саботаж. Щось нечуване. Щось неможливе. А Ромцьо, безнадійно махнувши рукою, вирішив:

— Вона пропаща. Вона закохана!

— О, це було б найгірше, що може нас зустрінути, — сказала Оксана несподівано поважно, майже суворо. — Це найзрадливіша самоомана, яку могла придумати людині безоглядна природа.

І, стріпнувши головою, наче б викидала з неї ці думки, докинула вже зі сміхом:

— З цього погляду я на 100 процентів здорова.

— Аиі дансінґ, ані закохана? — сів знову від здивування Ромцьо. — Вже знаю: це найгірше, що може бути: вона стала феміністкою!

Тепер з черги протестували жінки. Наші „феміністки" цілком не бояться дансінґів, ні кохання. Досить подивитися на Виділ Жіночого Союзу. А Боровська закінчила дискусію:

— Шкода, що тут між вами нема ні одного порядного мужчини, щоб міг спокусити паню Оксану ще раз піддатися цій зрадливій самоомані... Несподівано з кутка відозвався тонкий Дада:

— Ми тут плетемо всякі дурниці, а тимчасом, хтозна, чи там не проголошено вже війни.

— Війна не спадає так з неба, як тобі оце така блискуча ідея на голову! — повчав сестрінка Боровський. — А вакації й є на те, щоб плести дурниці. А втім, війна нам, українцям, не страшна.

— Рація! — погодився Радлович. — Можемо все добути і нічого не маємо втратити.

— Я не боюся війни, тільки вважаю, що тут замало цікавляться політикою, — боронився Дада. — Навіть ніхто не питає за газетою...

— ...яку ти завжди забереш собі, і ми мусимо потім чигати коло Солянок на кольпортера, — сказав Радлович і витяг з кишені газету. Те саме зробив Боровський.

Але тимчасом з холу, від другого стола, надбіг доктор.

— Оксано, як там справується мій первородний? Чи гідно мене заступає? — питався вже з порога.

— Тату, я тебе прошу, чи ти завжди мусиш робити мені конкуренцію? — Мало тобі ще капітанової?

Оксані зараз розказали, що капітанова, молода й темпераментна полька, має свій балкон у сусідньому домі проти балкону Равчаків та що вона перше ходила на проходи з сином, а тепер розмовляє вже на віддалі з батьком.

— Бачите, як вони поводять себе, наші чоловіки. А нехай яка-небудь пані Ліда поїде автом на прохід з поляком — скільки то зараз буде спліток! — завважила Боровська.

— Наші мужчини, — ствердила Оксана, — найгірші спліткарі на світі. Ви хіба цього не знали?

Знову чоловіки підняли гамір, але знову пані Олеся залагодила все заявою:

— Панство, хто хоче на дансінґ, — хай іде, я кладуся спочити. А пані Оксані дайте спокій. Не треба на вакаціях нікому нічого накидати.

Товариство провело Оксану до брами її вілли і пішло шляхом далі, у сторону міста. Оксана почекала між деревами, поки не змовкли їх веселі голоси, а тоді наново відчинила важку браму і пішла поволі шляхом у протилежний бік.

Шлях, освітлений високими луковими лямпами, стелився перед нею, пустий і рівний, аж до далекого закруту, де внизу шумить водопад під темною стіною гори. Йшли рідкі прохожі, десь уїцливо й тонко брехав собака, в малій хатині при дорозі заплакала, наче знічев'я, пробуджена зі сну, дитина. Потім зразу стало тихо, тільки лунко вистукували в тиші дерев'яні зап'ятки її легких черевичків. Глянула на небо. Воно висіло над землею темне і тільки тут та там вицвітала на ньому якась самітна зірка. Рідкі світла в хатах, розкинуті по узбіччях гір, виглядали, як таю самі зірки, ближчі, жовтіші. Чим, врешті, ближчі нам від зір людські існування, про які ми ніколи не знатимемо нічого?

І раптом Оксана почула, що в ній підіймається якась несамовита туга, якийсь неспокій, що справляє аж фізичний біль. Що з нею сталося? Що сколихнуло так її добру рівновагу? Ніщо. Безжурна й беззмістова розмова в пансіоні, люди, яких зустріла там, — усе це було аж занадто відоме ще з давніх часів. Це повинно б навіть відпружити — таке пробування в атмосфері заможного дозвілля устаткованих, вдоволених собою і світом людей. Ні, це було в ній самій, щось, як прочуття нещастя, великої невідомої катастрофи. Дійшовши до звороту, постояла над обривистим берегом шумливої річки (як цей шум втихомирює!) і повернулася шляхом назад, навмисне повільним, розміреним кроком.

2

Другої днини Оксана пробудилася пізно, від стукоту в двері. Це Тетяна принесла з кухні молоко, дивуючись, що Оксана, така рання пташка, не зійшла по нього сьогодні, як завжди, на кухню, ще як усі в пансіоні спали. Тетяна не спішилася відходити, виймала з-за пазухи й закурювала люльку. Оксана розмовляла з нею, натягаючи піжаму, підбігла до відхиленого вікна і відчинила його навстіж. Але в хату, замість освіжливого вранішнього повітря, вдерлася духота й пилюга, здійнята автобусом, що саме зупинився перед пансіоном і торохтів мотором. Хтось виходив з автобуса, якісь нові гості приїхали до пансіону.

Ні, справді, сьогодні не хотілося пляжового сонця, сьогодні добре було б полежати десь у тіні, здалеку від куряви шляху і подихати добрим свіжим повітрям лісу. Згадала Миронівку.

Нашвидку пила молоко, частуючи Тетяну кексами, потім підчісувала узад від чола буйне темне волосся, звиваючи його наверху голови в химерні вузли. Натягала свою щоденну обтислу мальованку, запинаючи дрібні дерев'яні ґудзички на малих, якби дівочих, грудях. Готово. Тепер ще чорні окуляри, щоб охоронити очі, і вже можна йти, залишивши Тетяні ключа, хай прибере, як матиме час.

Внизу, у вузькому коридорчику, вона несподівано зударилася з кимось, хто йшов нагору. Не знаючи ні навіть з виду всіх пансіонових гостей, все ж подумала, що це хтось новий. Він був увесь в дорожній пилюзі і ніс у руках навантажений наплічник. Виминаючи її, сказав „пробачте" голосом, у якому було щось наче б знайоме. Та, вийшовши на вулицю, залиту сонцем, Оксана зразу ж забула про цю зустріч.

По тому боці вулиці, на лавочці, сиділи, як завжди, гуцули, торгуючи глечиками, дерев'яними цяцьками. Згадала, що вона досі не купила собі запинки до полотняної сукні, зупинилася і стала переглядати крам.

— А це що таке, „шаротка"? — здивувалася вголос. — Це ж не гуцульське, не наше. Це з Закопаного. Що ж ви не виробляєте наших річей, а якісь попсовані, чужі?

— Та й вони наші, — сказав несподівано старший, коренастий гуцул з западеними, пронизливими очима, — я кажу, що й вони наші, — повторив ще раз, глипнувши вбік на свого молодого товариша в цайґових штанях. І докинув із ще більшим натиском: — Я в них живу, то вони й наші.

— Як то, в них живете? То ви не маєте своєї хати?

— Чого ні, хижу то я маю і кусень полонини, але все-таки ми в них, а вони тут старші.

Тепер усе вже було сказане ясно, і Оксані залишилося тільки злобно завважити:

— А я думала, що ви в наймах чи в яких приймаках, а ви, кажете, таки свій господар...

Хтось торкнувся Оксаниного плеча. Коло неї стояла пані Олеся. Моргнувши Оксані, вона сказала:

— Ходіть, ходіть, ми там вас уже чекаємо, — і потягла її з собою. А потім, як вони йшли вузькою доріжкою до пансіону:

— Ви не розмовляйте отак занадто з першим-ліпшим гуцулом. Цей — з Жаб'я, а там багато з них на службі в поліції. Не варт через таку дурницю попасти в халепу.

— Ах, як він мене роззлостив! — не могла забути Оксана. — Каже: „Ми в них, вони старші..."

— Що ж, нужда до всього людей доводить, а гуцули ще й не звикли важко робити, це ж плем'я артистів.

— Чи і в Косові таке буває?

— Насамперед, в Косові нема гуцулів. Скажіть якому-небудь косівцеві або й кому з Москалівки чи Города, що він гуцул — образиться на смерть. Косівський передміщанин — це окремий капітель. Вони мають свою передміщанську гідність. А втім, не беріть так докладно того, що я казала про гуцулів. Я маю між ними прекрасних приятелів. Прийдуть до мене колись з ліжниками, ті з Шешор або з Яворова, то порозмовляєте з ними.

Минали пансіон, де в городчику пеклися на сонці, на лежанках, молоді жінки, напівпороздягані, тільки в шортах і з перев'язками на грудях. Шкіра їх тіл і облич, рівно засмалена, нагадувала чорну, розводнену каву. На воротях, недалеко від лежанок, стояв молодий гуцул, обвішаний ліжниками, і вів з лежачими якусь жваву, веселу розмову. По афектованій польській мові жінок пізнати було жидівочок, гуцул відповідав їм по-своєму.

— Нащо вам ліжники? — запитував м'яко, протягуючи слова. — А постелите їх, май, вашим любасам, аби вам солодко си з ними спало.

— Ах, чи ти слишиш, цо он муві, тен чарноокі д'ябел? — викрикувала жидівочка і, підносячи понад голову руки так, щоб її груди ще опукліш виступали під тонюсенькою хусткою, заливалася похітливим сміхом.

— Бачите, вони тут усяко промишляють, мали добрих учительок з Варшави, з Закопаного, — сказала пані Олеся.

Дійшли до Миронівки, і вже вибіг проти них малий хлопчик, синок удовички (довідалася Оксана) та вчепився пані Олесі за руку, заглядаючи з-поза неї до Оксани.

За ворітьми пані Олеся сказала:

— Поведи, Юрчику, паню Оксану в город, а я понесу на кухню м'ясо. Оксана взяла малу ручку і аж тепер поглянула на хлопчика. У цього малого були чудові, волого-сині, аж мовби росою вкриті, очі з довгими русявими віями. Личко, блідо-рожеве, наче б тремтіло ніжно від якогось затаєного хвилювання.

„Яка гарна і яка нервова дитина!" — подумала Оксана і ще раз пильно подивилася на Юрчика. І він дивився на неї. І нагло вона почула, що його дрібна ручка намагається тісніше всунутися в її руку. Зворушливе тепло пронизало Оксану всю, аж до серця. Вона випустила руку і, йдучи скоріш, сказала:

— Ану, побіжи, подивися, чи є хто там, у городі?

В городі було вже декількоро пансіонових гостей. За столом, в тіні обвішаних овочами, аж попідпираних яблунь. Сиділа за шитвом учителька, їй уголос читав газету тонкий Дала. Трохи оподалік лежали на лежанках обоє Равчаки, зайняті їдженням великих грушок, що жовтіли перед ними великою купою в траві. На розстеленому пледі, трохи здалеку від товариства, спав на сонці вдягнутий у тонку піжаму Дадин батько, що цього ранку приїхав до Косова. Знизу, від потічка, надходили з мокрою білизною в руках вдовичка з директоровою.

Запрошена Равчаками, Оксана прилягла біля них в півтіні смерічок на лежанці, що її приніс Дада. Дивилася на небо, за тонким мереживом галузок: сонце, здавалося, з кожною хвилиною випивало його синяву. Щось дрібне впало згори на Оксанину мальованку. Це був чорно-червоний метелик, що сидів тепер на н коліні, злегка ворушачи крильцями. З веранди вийшла пані Олеся. Вона здалеку вимахувала бланком телеграми, і коли підійшла ближче, Оксана побачила її оживлене, радісне обличчя.

— Знаємо, знаємо і дуже тішимось! — зірвався і підбіг до Остаповської Равчак. — Я сам поклав цю телеграму у вас на столику.

— Я, власне, думала, хто міг покласти, як двері замкнені на ключ? А ви, докторе, значить, вікном з веранди? Коханий доктор, який він жвавий!

— Пані Олесю, чи ви сумнівалися в моїй жвавості? Трудно, тепер, як приїздить сенатор, я вже не можу...

— Но-но, не плети так безнастанно! — перебила йому дружина. — А сенатором то ми всі таки дуже тішимося,— докинула не без малого натяку на рекомпенсату.

Остаповська сміялася, поспішаючи далі, між кущі помідорів з жовтими і червоними великими овочами. Збирала їх у хустину і кликала на поміч Юрчика, який відпровадив до хати маму, вирвавши їй з рук білизну, і вибігав саме з веранди у великому пляжовому капелюсі, як карличок під жовтим лопухом.

Хтось гукав здалеку, і всі глянули туди, на гору, звідки сходили Радлович з Боровським. Радлович підкидував угору білого, солом'яного кашкета і кричав „ура", а Боровський махав хусточкою, якою раз-за-раз обтирав відкриту голену голову. Вони зійшли униз і стежкою понад потік виходили до городу.

— Оксана! — кликав здалеку Радлович. — То я розумію! Казали їй і прийшла. Де ж вона могла б не прийти до таких гарних хлопців!

— Ух, спека яка! — нарікав Боровський. — Я втратив половину мого сала. А де Міця?

— А хто ж іде на Михалка в десятій годині? Досвіта треба було піти. Міця, зла на вас, пішла до міста.

— То в таку спеку, власне, треба йти до міста. — Не можна увечері, — нарікав Боровський. — А я хотів йти з нею на річку...

— Йдіть без неї. Що ви так держитеся жінки, боїтеся, щоб її хто не вкрав?

— І кому то говорити! Пані Люсі, яка двадцять п'ять років уже не пускає доктора на крок від себе.

Доктор, що покинув був свою лежанку і сидів на землі біля Оксани, тепер вернувся на давне місце і, простягнувши руку, погладив дружину по голові:

— То я її тримаюся. І хоч часом вискочу трохи набік, — вертаюся ще швидше, ніж пішов. А як хочете знати, то ми вже тридцять два роки так тримаємося. Вона мала шістнадцять, а я двадцять три, як ми побралися.

— Ну, ну, — не переказуй їм уже аж так занадто докладно нашої подружньої метрики, — засміялася Равчакова. І за хвилину докинула: — Тільки так варто побиратися: молодим. Тоді можна ще тішитись життям разом з дітьми.

— Але на Міцю я таки злий, — нудьгував Боровський. — Не сказала нічого і пішла.

— Самі щасливі подружжя! — промовила замислено Оксана. Як це робиться?.. Врешті, це є лотерея: виграна або програна. Третього немає.

Від стола полилися тони музики з патефону, наставленого Дадою. Стара платівка заспівала трохи хрипко:

„Серце, найчарівніше слово світу,
Серце..."

— Оксанко! — зірвався з травника і підбіг до Оксани Радлович, — найчарівніша істото, я хочу тебе переконати, що є щось ліпше, ніж подружня лотерея. Прошу до танґо!

— Ви збожеволіли, в таку спеку? — засміялася трохи подратовано Оксана. — Йдіть краще покладіться по цій нефортунній прогульці.

Щось торкнулося злегка Оксаниної руки. Вона побачила Юрчика, — він легенько гладив її руку.

— Пані щось сумна, — сказав тихенько. — Але я пані щось скажу. Знає пані, що?..

Та голос мами збентежив його. Вона вийшла з вілли в довгій, по землю, пляжовій сукні, що, закриваючи ноги, робила її стрункою і гарною. З нею йшла в шортах з сирого шовку темнозасмалена докторова та її син, неугавний підросток. Вибиралися на пляжу.

Їх приклад заохотив інших, і за хвилину в городі залишилися тільки Оксана та Боровський, що таки вирішив чекати жінки. Він переглядав на своїй лежанці газети, час до часу сиґналізуючи Оксані якусь новину з львівського життя чи світової політики. Спека доходила до зеніту, навіть тут, у тіні, не було чим дихати: Боровський показав Оксані сизу, непомітну хмаринку на заході:

— Бачите? Буде буря. І чого та Міця не приходить?

— А куди там до бурі! Може надвечір і то не знати...

Та, полежавши хвилин десять з заплющеними очима, вона здивувалася: захід затягнувся сталевою сіриною, горішній її край, золочений сонцем, погасав з кожною хвилиною. Нагло війнуло вітром.

— Я хіба таки піду напроти неї, — зірвався Боровський. Але в ту саму мить почувся туркіт коліс — хтось заїздив бричкою перед пансіон. Звідси, з городу, не було нічого видно. Та за хвилинку клацнув замок фіртки і з-поза живоплоту з білих троянд замаяла блідо-синя суконка Боровської.

— Міця! — зрадів Боровський. — Ти шкарадо якась! У таку спеку і знову без парасольки! Ти вже забула свій останній сонячний удар?

Боровська, сміючись, поправляла своє біле, як срібло, волосся, що вкупі з блідою синявою сукні давало незрівняний ефект мистецької пастелі.

Здалеку загриміло. Вітер дужчав, і хутко впали перші краплі дощу. З будинку надбігли Остаповська та її молода помічниця, всі поспішливо складали лежанки, стягали з землі пледи. Оксана вхопила зі стола патефон і платівки. Ледве добігли до будинку, як хлинула злива.

Видихувалися з поспіху, коли на веранду впала з шумом і гамором промокла до нитки решта товариства. Одне наперед одного розказували, як не встигли ще вийти з води, коли впала ця несподівана туча. Розходилися зі сміхом і жартами по своїх кімнатах, щоб обсушитись і переодягтися до обіду.

Коли подали обід, надворі лило ще, як з відра, і Оксана, хоч-не-хоч, залишилася обідати. Пані Олеся раділа з цього:

— О четвертій приїде мій чоловік, — будемо всі разом чекати його.

— Пан сенатор приїде втомлений дорогою, схоче певно спокою, — завважила Оксана.

— То ви його не знаєте. Він може відпочивати тільки в компанії. Занадто хутко, занадто нервово живе і працює у Львові, щоб міг перенести наглу тишу.

Обід був чудовий, і Оксана, яка давно вже не їла такого, подумала, що тепер вона своїм апетитом зовсім заперечує свої вчорашні теорії про недоцільність виварювання. Однак сьогодні ніхто тут не думав ні про які теорії, всі їли навперейми, заохочувані господинею та гарно поданими й смачними стравами.

При солодкому, а ще більше при цигарках, знову порозв'язувалися язики.. Батько Дадин, як свіжо-прибулий гість, сидів сьогодні коло господині і розказував трохи злобно львівські новини. Львів був повний, люди дістали „бзіка" на пункті війни і роблення припасів. Купують і громадять неймовірні речі.

Ніхто не вставав сьогодні від столу. Всі чекали четвертої години, коли почнуть їхати з зазлізниці візники з гістьми, чекали сенатора.

Надворі, тимчасом, проясніло, і ще за хвилину сонце заграло на мокрому даху супротилежного пансіону.

— Дивіться, капітанова дивується, що її адоратори не виходять ще на балкон по обіді, — сказав Радпович Оксані, вказуючи головою в бік балкону, де на лежанці витягалася струнка жінка в темно-синіх довгих штанях і білій блюзочці. — А де, властиво, подівається сьогодні Ромцьо?

Виявилося, що Ромцьо найшов собі іншу компанію і ще вранці поїхав до Жаб'я на пструги.

— Ловлять там пструги? — зацікавилася Оксана. — Це був улюблений спорт мого батька.

— Де там ловлять! Їдять смажені у жидівській корчмі. Мова пішла про Жаб'є, про розкладову роботу чужинців. Юрчик, що сьогодні сидів за столом коло мами, на місці директорової, яка перенеслася до холу, заснув, поклавши голову на столі, на ручках. Оксана помітила це перша і мовчки показала його мамі.

— Помогти вам занести його? — запитала.

Але вдовичка невдоволено стягнула брівки.

— Він сам піде, дякую.

І, розбудивши дитину, вивела її за ручку з-за стола.

— Юрчик дуже нервова дитина, вона виминає з ним усяке переніження, — сказала пані Олеся, глянувши на трохи зніяковілу Оксану.

Десь далеко, в глибині крутої вулички затупотіли кінські копита, заскреготів під колесами щебінь. Дада підбіг до вікна.

— Пан сенатор їде!

Пані Олеся, а за нею дехто з чоловіків, позривалися з місця і вийшли перед хату. Оксана бачила крізь шибки веранди, як на подвір'я заїхала бричка з сенатором у сірому дорожньому плащі, як він, ще сидячи, зняв кашкета і вимахував на привітання дружині й гостям.

— Не знати, чи сенатор висидить тут хоч тиждень, — подумала вголос Боровська, а вдовичка, що вернулася, поклавши Юрчика на пообідній сон, сказала, поправляючи своє, і так добре зачесане, волосся:

— Висидить, висидить, не бійтеся...

На веранді з'явився оточений гістьми сенатор.

Цей, завжди ще гарний, мужчина був колись поетом, директором банку, в часі великої війни ад'ютантом призначеної троном для „русинів" цісарської величности, а по війні став хліборобом, кооператором і врешті політиком. У нього була добра постава, расове обличчя і низький, своєрідний тембр голосу, про який говорили з деякою злобою: „Сенатор чарує своїм „тембром". Був він, зрештою, найкращим українським промовцем у польському соймі, а вийшовши з нього, виливав своє красномовство на кооперативних зборах, яких був завжди невідмінною і, по правді, найприємнішою частиною.

Сенатор витав гостей, цілував руку жінкам, для кожної находячи якесь миле слово.

— О, як це гарно, що і ви тут, донцю, — привітав Оксану, і його голос звучав дуже ласкаво. — А пані Надя таки не втекла, почекала... — сказав м'яко в бік удовички.

— Я не збиралася нікуди тікати. Це я тільки сказала так тоді, що вже мене тут не застанете вдруге. Юрчикові так служить Косів...

— Прекрасно, — кинув сенатор уже трохи розсіяно і мовби нагло пригашений. І звернувся до дружини:

— Олесю, я маю цікавого листа від нашого Ромка з Лондону. Ні, ні, я не хочу нічого їсти.

І він уже витягав портсигар, та трохи тремтячими руками закурював „єгипетського".

Потім, вернувшись зі своєї кімнати, вимитий і переодягнений у легке вбрання, сів за стіл.

— Молодички, сідайте коло мене! — звернувся до Оксани, до вдовички. — А де поділася Міця?

Справді, Боровські зникли десь обоє непомітно і Радлович, трохи начеб притишений у прияві сенатора, сказав, що ці сплюхи ледве висиділи за столом, чекаючи господаря, а тепер чимскоріш пішли нагору спати. Однак за столом знову було повно, бо з холу прийшов доктор, його дружина й директорова. Всі хотіли почути від сенатора політичні новини.

— Що ж я вам скажу! Буде війна, це, мабуть, таки певне.

— Війна в цій констеляції стає для нас грізним мементо! — завважив Дадин батько.

— Так, у таких політичних умовах війна може принести нам щось зовсім, зовсім інше від того, чого ми чекали. Але зважте одне: це „інше" найгірше — це було б усе-таки з'єднання. Наше з'єднання з материком. Врешті, що ми значимо самі? Нічого. І нічого ми самі не вдіємо. Не тільки тому, що нас мало. Тому, що ми самі до цього нездатні.

— Як то самі? Та певно, що годі нам пориватися до чогось, коли нема зовнішніх умов...

— Я не про це. Думаю, що ми, галичани, не можемо бути й не будемо будівничими україського майбутнього.

— А хто ж, наддніпрянці? — обурився Радлович. — Вони, зі своїм доктринерством, з невмінням організувати...

— Дайте спокій! — засміявся трохи легковажно Остаповський. — Вони не вміють організувати? А я спитаю вас: хто ж, навіть на еміґрації, виявив більший організаційний хист, ми, чи вони? Адже ж і подєбрадська Академія, і берлінський Науковий Інститут — це все їх, не наша заслуга.

Радлович не здавався:

— Ми збудували зате нашу кооперацію, — сказав, — чи це мало? Це був комплімент і сенаторові, одному з тузів кооперації. Але сенатор відповів на це з трошки робленою скромністю:

— В нашій кооперації не ми самі маємо заслуги. Подєбради, не що інше, дало нам людський матеріял. Згадайте й покійного Корчинського, і, хоч би й нашого Андрія Жука...

— „Печеніг у краватці", — пригадав Радлович недавній напад на Жука католицького редактора, що відкупляв колишні „радикальні" гріхи молодости нагінкою на все, що в Україні не було католицьке.

Всі засміялися, і розмова полилася далі в більш безжурному тоні.

Оксана піднялася. Добившись, нарешті, в тихій розмові на боці того, що пані Олеся буде брати з неї плату за обід, вона обіцяла прийти обов'язково завтра і попрощалася.

Надворі погода зовсім змінилася. Повітря було по-гірському чисте, напоєне озоном — і холодне. Бігла у своїй тонкій мальованці і, трохи задихана, допала городу перед пансіоном, де жила. Проти неї, по скрипучому піску стежки, хтось надходив. Все ще біжучи, зиркнула на нього зблизька і — остовпіла. То був... то був...

— Оксано! — гукнув мужчина. — Ви тут? Що за зустріч!

— Вибачте, але я зовсім захолола, — кинула йому в бігу. І впала ошелешена в будинок.

П'ять, шість, — так, сім років! Сім років тому, так само в горах, пережила цю несамовиту історію. Зник був по всьому, як камінь у воду. І раптом...

Вбігла в кімнату і кинулася на ліжко. Що за зустріч. Справді, що за зустріч! Але невже вона, що з таким зусиллям будувала наново після всіх життьових поразок свою рівновагу, мала б тепер утратити її з такого приводу?

Виринуло перед нею усе це так, як воно було.

Була тоді ще не розведена, хоч уже після того бурхливого періоду свого подружжя, коли ще билася як риба об лід, вмовляючи в себе, що її подружнє розладдя це не органічна чужість двох істот, а тільки непорозуміння. Тоді вже була зрезиґнована, хоч підсвідомо все ще інстинктивно чекала чогось від життя. Трохи легкодушно нав'язала тоді на літнищі знайомство з ним, молодим інженером. Він загорівся і, облитий холодною водою, сказав їй гірке слово правди. Ні, навіть не сказав, а показав без слова, що вважає її кокеткою, нездатною на сильніше почування. Прийняла це як заслужену кару, але несподівано він видав їй себе в руки: кохав її, не міг відійти. Нічого не вимагав — хотів тільки залишитись коло неї. Настали тоді чарівні дні, і хоч не було вже більш мови про кохання, щось, як кохання, почало зароджуватись у ній.

Саме тоді прийшло те найжахливіше, що вона пережила в житті. Це сталося того вечора, коли, дізнавшись, що йому загрожує, ладна була забути за все... Йшли обоє вночі віядуктом й зустріли шпигуна чи провокатора. Стоячи оподаль, була свідком його боротьби на життя й смерть, коли нагло з'явився поїзд... Він залишився в живих, а той... Тінь смерти лягла тоді між ними. Розійшлися без слова.

Оксана знає нагло цілком напевне, що ніколи, ніколи вже не буде між нею і цим молодим чоловіком нічого. Ніколи вона не вернеться до того, давно минулого етапу життя, ніколи не попробує, не дозволить завернути того, що могло було бути.

Схопилася з ліжка, подумавши раптом, що поводилась як дівчинка, що, може, йому здається, наче б вона тікала, боялася його. Хутко скидала мальованку, натягала через голову теплу сукню, вбирала жакетик, зав'язувала перед дзеркалом голову ґазовою хустинкою. Побачила своє трохи втомлене, приблідле від цілоденної метушні обличчя. Нічого. Машинально, за звичкою, підкреслила лінію уст — а потім взяла хусточку і стерла їх. Вийшла.

Застала його перед будинком, майже на тому самому місці, де його залишила. Ходив різко, сюди й туди, сюди й туди, по малому відтинку стежки. Побачивши її, спинився. Підійшла до нього і по-приятельськи простягла йому руку.

— Звідки ви взялися? Я не знала, що ви тут живете, бо ні з ким не знайома.

— Я приїхав тількищо вранці. І не думав вас тут зустрінути. На самому вступі... Сім років я не був у краю.

— Я міркувала собі, що ви мусіли виїхати... тоді... кудись далі. Врешті, наша Галичина така тісна, що десь певно були б зустрілися. Де ж ви бували?

— Востаннє... там, — він показав на південь, на гори. — Там пережив все це.

— Що ви кажете? Ви були в Карпатській Україні?

Вказав їй головою постерункового, що саме проходив повз залізну огорожу.

— Я в нелеґальному становищі, — сказав, коли постерунковий віддалився.

— І довго тут думаєте бути?

— Хочу залишитися. Виробляють мені папери. І наглим рухом сягнувши по її руку, що лежала сперта об паркан, вимовив майже пошепки:

— Оксано!

Почекала хвилинку, а тоді звільнила свою руку. Сказала спокійно:

— Ніколи, чуєте? Ніколи не будемо згадувати того, що було. Ніколи нічого не попробуємо завертати. Тільки так можемо зустрічатися, не інакше.

Було щось у її голосі, що виключало всяку оману, всяку дискусію. Він мовчав, дивлячись у землю. Потім сказав:

— Я — попробую. Ще не знаю. Ще не видихав з себе радости, що вас побачив, а вже мав би освоїтися з думкою, що знову маю вас утратити.

— Власне тоді ми зможемо бувати разом.

Він думав хвилинку з чолом, зморщеним від напруги, і Оксані здалося раптом, що вже колись була між ними подібна сцена. Ні, ніщо на світі не вертається. Вона була спокійна, ніщо в ньому не хвилювало її. Сказала:

— Що ви робите тепер? Хочете, я піду з вами на прохід? Розкажете мені про те, що було там.

Він зітхнув, і вони без слова вийшли на шлях.

* * *

Вернулися з проходу, як у пансіоні запалювали світла. Попрощала його перед будинком, кажучи:

— А завтра, як передумаєте собі і приймете в цілому, щиро, мою пропозицію, — завтра попрошу вас, може, до себе на чай.

У сутінку кімнати, ще не скинувши жакетика, вона відчула нагло велику втому. Засвітивши світло, довго дивилася перед себе невидющими очима. Таке було те, що він там пережив... А вона? Почула себе постарілою, зів'ялою. Відганяє від себе життя, а воно йде мимо неї, буйне й різноманітне — і, все-таки, забирає по дорозі і в неї свіжість, радість, силу. Прийде, недалеко десь є уже старість. Що тоді з доброї рівноваги, з гарного спокою?

Ні, не треба підпадати таким настроям. Що з того, що вона хутко постаріє? Що значить тугість і краса тіла? Витрачати їх серед оп'яніння життям, бачити, як вони відходять і надаремне бажати їх затримати, що б там не було — чи може бути щось більш жалюгідне?

І що з того, що хтось у цій хвилині думає (ох, як вона все ж відчуває, що думають про неї), що вона таки порожня, позбавлена серця жінка. Позбавляла себе, позбавляло її життя довго, занадто довго. Нехай тепер буде уже так. Так — найкраще.

Ні другої днини, ні в чергові, Оксана не зустріла його більше. Не допитувала за ним у пансіоні, але була майже певна, що його вже тут нема. Виїхав напевне із Косова, бо не зустрічала його ні на своїх самітних проходах по шляху, ні на дальших прогулянках з компанією, ні на пляжах, що їх відвідувала тепер по черзі з товариством з Миронівки. Недавня зустріч здавалася химерною видумкою уяви і, як вибрик уяви, хутко канула в забуття.

3

Тимчасом атмосфера в літнищі якось непомітно змінилася. Газети приносили чимраз виразніші натяки на близьку війну, багато з заповіджених гостей не приїхало, і в пансіонах стало вільніше. Літники ще не роз'їздилися, але вже говорили про виїзд. Надходили вістки, що у Львові арештували й вивезли в Березу редакторів українських правих газет та багато молоді. Всі рахувалися з тим, що з вибухом війни піде інтернування старших громадян, а польська преса цькувала далі, заповідаючи чистку запілля на випадок війни.

І в Косові взяли декого з місцевих людей. Літники-українці цим не бентежились, міркуючи, що тут, у горах, вони куди безпечніші, ніж у себе в місті. Дехто мріяв навіть про те, щоб тут перечекати „блискавичну війну", якщо війна справді прийде.

Про все це говорили за обідом в Миронівці одного гарного, хоч уже холоднуватого дня. Але сенатор збирався ще їхати в долину Прута, де мав відбутися, як щороку, краєвий кооперативний курс. Курс влада заборонила, одначе курсанти не роз'їздилися, раді принаймні обділитись при нагоді думками.

— Краще тобі б уже не їхати туди, — радила сенаторові дружина. — Скажуть, що курс таки потайки відбувається; коли ти приїхав.

— Нічого не можуть вони сказати, коли немає викладів. А побути разом у горах не можуть нам заборонити. І Зоня чекає, хвилюється. Треба дівчину потішити.

Оксана знала, що мова йде про молоду кооперативну пропаґаторку, з якою нераз можна було зустрінути Остаповського у Львові в каварні чи на вулиці. Але пані Олеся дивилася на чоловіка спокійним, розумним поглядом. Сказала тільки:

— Якщо вже мусиш їхати, то довго не зупиняйся.

— І не можу, серце, не маю часу. Я вже й так засидівся тут з вами понад всяку міру. Ну, молодички, як ми будемо прощатися? Бо я сьогодні їду, нічним поїздом.

Всі дивувалися його наглому рішенню, відмовляли, переконували. Тільки пані Олеся, не кажучи вже більш нічого, пішла укладати його речі в дорогу.

— Як попрощаємося? — наставав сенатор. — Чи поцілуємось принаймні на прощання? — звернувся насамперед до найближчої сусідки, до Оксани.

Оксана глянула на нього трохи прижмурено, як дивилася завжди, коли хтось її ненароком забавляв. Цей гарний і нестарий ще мужчина мав один ледве помітний рух, яким затримував при говоренні свої штучні зуби. Це його врятувало. Схотілося дати йому ще ілюзію молодости. Сказала:

— Щодо мене — то поцілуємось, але без свідків і тільки раз.

— Ви чудесна жінка, Оксанко, я навіть не догадувався цього раніш! — роз'яснів сенатор.

Але вдовичка, яка може поважніше, ніж треба, приймала сенаторове залицяння і його потребу авдиторії для малих, чарівних орацій і спогадів, — надула усточка.

— „Ах, яка вона ще молода!" — подумала Оксана з жалем.

— Я, — сказала Боровська, — попрощаю вас аж при автобусі, бо ми вас проведемо. Дада з татом теж сьогодні їдуть. А покищо, ми хіба трохи покладемося по обіді, що, Миколко?

— Дада, підеш зо мною попрощатися з Косовом?

— Но, не хочу й я бути свідком чужої приємности, — сказав Радлович, радий, що легким коштом може вихопитися на файф, куди мав надійти й Ромцьо з компанією, яка держала його тепер заедио поза пансіоном.

Вони пішли і за столом залишилися тільки сенатор, Дадин батько, вдовичка і Оксана.

— Я радила б і вам, сенаторе, піти покластися, якщо маєте їхати вночі, — сказала Оксана, встаючи з-за стола.

— А ви зостанетесь у нас, чи прийдете ще увечері?

— Ні, я вже прощаюся, піду ще трохи в город полежати, а потім до хати, — відповіла Оксана і простягла сенаторові на прощання руку. — Дякую вам за все, і бувайте здорові! — Оксано, це не є fair, — сказав напівжартом, а напівповажно сенатор. — А мій поцілунок?

Оксана, сміючисв, показала головою на присутніх.

— В холі нема вже нікого, всі розійшлися. Отже? Будете fair?

Пожалкувала свого необачного слова, але глянула на вдовичку і нагло взяла її охота зробити злобний жарт.

— Добре, буду, — сказала і пішла до холу. Але зараз у дверях стала. Повернулася до сенатора, що пішов за нею, і просто подала уста.

Цей занадто короткий для сенатора цілунок усе ж схвилював його.

— Оксанко, з вас чудова жінка, — сказав ще раз, цілуючи їй ґалантно руку. — Хочете йти в город? Чекайте, я принесу вам свій плед.

Потім, як Оксана, полежавши годинку на лежанці, проходила повз відчинене вікно кімнати Остаповських, вона вчула розмову і мимохіть глянула всередину. Остаповські сиділи поруч на канапі, він спер голову на її плече, а вона говорила йому щось півголосом, лагідно. Нагло він засміявся. Оксані, що вже минула вікно, здався цей сміх іншим, зовсім іншим, як завжди. Це був сміх беззастережної відпруги.

* * *

Тієї ночі експресові листоноші порозвозили на своїх роверах по всіх розкиданих горами пансіонах однакові листи у жовтих конвертах, і другого ранку з Косова виїхали всі військові, що ще тут відпочивали. Ще тієї самої днини дістали поклик на службу резервісти та державні урядовці. Юрба літників з клунками й валізамим зразу залила косівський ринок, де перед новим, невеличким будинком „Орбісу" спинялися що дві години автобуси. Косівські фіякри повертали з Москалівки й Городу в Косів і назад, сюди й туди, шляхом з Жаб'я їхали цілі валки авт.

В Миронівці товариство було ще майже в комплекті. Українців, придатних до військової служби, позначили окремими синіми книжечками і до зброї не кликали. Ті книжечки, догадувався дехто, мали бути показником, кого з вибухом війни треба буде „унешкідливити" в ізоляційних таборах. З такими перспективами не дуже хотілося їхати чортові в зуби. Однак, кожен мав у місті справи, що його кликали.

Першим покликали до Варшави, до банку, Ромця, і з ним разом виїхали батьки, гучно прощані і проведені на автобусову станцію цілим пансіоном. Тієї ж днини мусів виїхати в долину Прута Радлович, щоб забрати звідтіля наляканих воєнною панікою дружину й тещу. Вдовичка поспішала підійняти з банку, поки ще дають, готівку, з якої жила. Інших кликав їх фах. Тільки Боровські, що мали ще перед собою цілий місяць відпустки, а при собі доволі грошей, та пані Олеся, яка вирішила не кидати Косова, що б там не було — не думали про виїзд.

Оксана могла б була побути ще в горах, однак залишатися тут невідомо на як довго і бути потім, може, тягарем Остаповській — не схотіла. Тому, перечекавши перші дні відбою людського моря, вона вибралася до Львова.

Бюро „Орбіс" було все ще завалене людьми і клунками, гори клунків, кошів і валіз залягали цілу велику площу. Оксану проводжали Боровські й Остаповська, помагали дістати білет, надати багаж, передавали останні доручення до Львова: від Боровських до рідні, щоб ними не турбувалася, від пані Олесі до чоловіка, щоб, як може, приїздив сюди, в гори.

Врешті Оксана, яку лаяли й штовхали з усіх боків, допхалася до третього з черги автобуса. Мала щастя сидіти на передньому місці, біля шофера, і маючи за плечима усіх подратованих пасажирів, а перед собою легку серпантину шляху між зеленими горами, приводила в лад трохи розхитані нерви.

З автобусом переганялися ата, він залишав за собою фіякри, ровери, вози і піших. Людно було сьогодні, аж густо, на тихому звичайно шляху Косів-Коломия.

Станція в Коломиї та ціла широка сітка рейок за ним, залиті були людьми, позакидувані баґажем. Провірила, що її баґаж зняли з автобуса, і пішла в ресторан, напитись чаю. Навдивовижу, тут було майже пусто, хоч до відходу поїзду бракувала ще трохи не ціла година.

Біло застелені столики позакладані були пляшками з вином і тарілками з коржиками — все чекало, приготоване на гостей. Та публіка попала вже в настрій воєнної паніки і на рейках, збита в купу, чекала поїзду. Тут було тихо.

Де ж це вона читала таку поезію в прозі про чай о п'ятій годині? Є саме п'ята, і цей чай так заспокоює. Петер Альтенберґ. „Вона мусіла б бути, як чай о п'ятій годині, така заспокійлива"... „Чай о п'ятій годині"... Чи вона сама вміла бути таким чаєм?

Ні. І може власне тому залишилася сама. Знала ціну мовчанці, спільному, у двох, відпруженню. Але, бути комусь „чаєм о п'ятій годині"? — ні, цього не могла б.

Що за смішні й недоречні рефлексії! — думає і розглядається довкола. Там, коло буфету, знайома характеристична голова з трохи претензійною, великою шевелюрою. Гарна голова над широким, самопевно випнутим торсом. Скульптор Лапченко. Відчув її погляд, бо оглянувся. Кланяється, підходить.

— Ви тут, не пхаєтесь разом з усіма? — питає за галицьким звичаєм (він давно акліматизований), цілуючи їй руку.

— Чого ж пхатися, до відходу поїзду ще цілої півгодини, а баґаж я здала. А що ви тут робите? В Косові я вас не бачила.

— Видно, що у вас добрі нерви або ви багато в житті подорожували. А я не з Косова приїхав, я тут у Коломиї монтував пам'ятник артистові. Привіз його зі Львова. І — знаєте? Малощо не попався сьогодні до в'язниці.

— А за що ж? — здивувалася Оксана, знаючи абсолютну непричетність Лапченка до будь-якої „політики".

— Бачите, робив фото моєї власної праці і мене зловив на цьому тайний аґент. Виявляється, що в цій смузі не вільно робити ніяких фото, а кожен фотоапарат мусить мати свій дозвіл. Не слухав жадних вияснень, потяг мене на постерунок. Вже мене мали „посадити", коли мені впала в голову геніяльна думка: показати свій дозвіл на зброю.

Лапченко був мисливець, це був його другий талант, майже другий фах.

— Бачите — тепер, коли вони бояться дати українцям зброю в руки і навіть тих з А кляси не кличуть до війська, — вияснив скульптор, — людина, яка має дозвіл на зброю, мусіла цим ідіотам з постерунку здатись архілояльною.

Розмовляючи, сів при її столику. Однак за хвилинку заметушився:

— Я вас залишу на мент, але потім...

— О, мною зовсім не турбуйтеся, — заспокоїла його Оксана. Вона догадалася, що він має тут уже, або намітив, якусь молоденьку компанію. Він був ненаситний у пізнанні щораз нових дівчат, молодих, якнаймолодших, хоч мав дружину, з якою жив у гармонійному, зрештою, подружжі.

Найшовшись врешті у юрбі на рейках, Оксана хутко дочекалася поїзду. Юрба ринула на нього, несучи її з собою, і сама не знаючи як, Оксана найшлася у великому на пів ваґону переділі третьої кляси. Сільський хлопчина відсунувся на сам краєчок лавки, роблячи їй коло себе місце, з другого боку напирали на неї товсті літники, по ногах топтався панок у тирольських коротких штанцях, приміщуючи над її головою важку валізу. У ваґоні стояв крик і намір, не чути було власного голосу.

Поїзд рушив, залишаючи на рейках велике стовпище тих, що не встигли добитись до нього. Дивилася на них, витягши шию, із свого далекого від вікна місця, — коли несподівано щось гепнуло по її колінах вагою добрих кількадесяти кілограмів. Це була широка, корабельна валіза, вона так і залишилася на підлозі, куди зіпхнула її Оксана, хапаючись на свої обтовчені ноги. За хвилину з'явився власник валізи. Побачивши свою власність, він щось незадоволено пробурмотів і взявся висаджувати її знову на полицю.

— Ну, це вже — вибачте? — підірвалася з місця Оксана. — Я зовсім не маю охоти дістати цією валізою по голові, як дістала вже по колінах, — сказала рішуче. — Я не погоджуюся на те, щоб ви клали туди цю велику валізу. На це є баґажовий ваґон.

— То їдьте літаком, як вам не подобається в поїзді, — обізвався збоку по-польськи якийсь патріот, озлоблений, очевидячки, Оксаниною українською мовою. — Полиці є на те, щоб на них ставити валізи.

— А валізи на те, щоб товкти людей? Хто вас, нарешті, питає про ваш погляд?

— Ніхто не бачив, щоб моя валіза падала вам на ноги! — сказав з нахабним поглядом просто в лице Оксані власник валізи.

Ніхто в переділі не обізвався, хоч гамір ущух уже і публіка прислухалася до суперечки. Та з-поза високого поруччя сусідньої лавки показалася голова скульптора. Він сказав з недобрим блиском в очах, по-польському:

— Це правда. Я бачив, як ця валіза падала, — і прошу залишити цю паню в спокою!

Зразу нагадали собі про упадок валізи й Оксанині сусідки, що виявилися знайомими скульптора.

Однак, Оксані не хотілося вже довше сидіти між цими людьми. Подякувавши скульпторові, вона пішла з ним уздовж ваґона. В одній із замкнутих сепараток (Лапченко зумів добутись туди без труду) виявилося вільне місце. Перейшла туди і запхалася у куток при дверях.

В переділі їхали діти, топтали по ногах і марудили. Та після несподіваної авантюри тут все ж було краще. А коли вона, заохочена прикладом старшого громадяднина, що смачно заїдав своє куря, й собі взялася до булки з шинкою і яблук, вкладених у її підручну торбу передбачливою панею Олесею, — її нерви заспокоїлися зовсім. За вікном краєвид не мав в собі нічого гірського. Давно вже зникли стрункі елеґантні сильвети смерек, а лагідні верхи розтягайся у високорівні. За вікном стелилися блідорожеві пасмуги гречок, рябі кукурудзяні поля, жовті латки проса. Чому це воно так завжди сумно покидати гори?

У Станіславові половина пасажирів вийшла з поїзду, однак нова хвиля людей кинулася на нього. Знову тиснулися й кричали в коридорах, вікнами подавали клунки, і плакали діти.

Врешті поїзд рушив з місця і тепер було в переділі трохи вільніш. Діти, товста жінка і старший громадянин вийшли, в переділі найшлися дві старші жінки, якийсь скорчений чолов'яга і пара молодих людей, що були тут і раніш. З наплічників молодих виставали палітри й пензлі, чути було олійну фарбу. Легко було здогадатися: це було двоє малярів.

Сиділи при вікні, поруч, чуло обнявшись, — вона часто клала голову на його плече. Не бачили довкола себе нікого, заглиблені у якихсь спільних думках, що їх сиґналізували час-до-часу тихим словом. Та все це не вражало: вони були молоді і прекрасні.

Уже звечоріло. У ваґоні стелилися сутінки. Чомусь не світили ще лямп, і світло місяця закрадалося в переділ, раз-за-разом блідо освітлюючи обличчя подорожніх. Оксана бачила тих двоє, задивлених у відкрите вікно, крізь яке вливався вже вечірній холод.

— Ах, як воно чудово, це повітря! — сказала до свого товариша молода жінка. — Знаєш, моє тіло так звикло віддихати вільно усією шкірою, що я просто душуся в моїх суконьках.

Оксана, яка саме хотіла запропонувати, щоб підсунули трохи вікно, натягла тільки свій плащик.

Однак її сусід, що тримався за зуби, не був такий згідливий. Він почав вимагати, щоб вікно зачинили. Він наставав, він сварився. Молоді не поступались. Дивилися, чуло обняті, у вікно, і повторяли:

— Тепер літо, і ніхто не має права позбавляти нас повітря.

Він відкликнувся до решти пасажирів. Старі жінки спочували молодості, а може справді не було їм холодно в їх дорожніх костюмах. Він звернувся до Оксани:

— От, пані мусіла вдягнутн плащ. Правда, пані не вдягали б плаща, якби не було холодно?

— Зробіть і ви те саме, повітря вам не пошкодить, — порадила доброзичливо Оксана.

Але це його ще більш роздратувало.

— Повітря! Та ж зрозумійте, що я три ночі не сплю від болю зубів! Що мені поможе плащ?!

— Янек, дай йому наш плед на голову! — сказала молода жінка, завжди однаково дивлячись у відчинене вікно. — Боже, як можуть жити на світі люди з попсованими зубами!

Вся жорстокість молодости і вся безтурботність мистця були у цих словах. Вона не силкувалася навіть цього притаїти.

Врешті пасажир з хворими зубами забрався до іншого переділу, і знову був спокій. З'явився кондуктор і засвітив світло. Однак, молодий за згодою пасажирок притемнив лямпу фіолетовим абажуром. Місяць з'являвся тепер у вікні, блідий, майже білий, і його сяйво раз-за-разом заливало переділ, тільки під стелею залишаючи коло ліліового світла лямпи. Це подвійне освітлення робило обличчя людей якимись нереальними, наче б баченими в сні.

Минали, не зупиняючись, менші, освітлені станції, двічі чи тричі спинялися на більших. Тоді зчинявся в коридорі гамір, однак до сепаратки, замкненої й завішеної фіранкою, ніхто вже не ввійшов.

Оксана поринула у стан якогось півсну. Враження з дороги, уривки спогадів з Косова, і ця війна, що висіла в повітрі і до якої вона зближалася, — усе це перемішалося, обсноване, як павутинням, місячним несамовитим світлом. Думка, що треба буде прокинутись і глянути на все тверезими очима, бентежила час-до-часу цей сон наяву.

Знову поїзд торохтів на зворотницях, з'явилися на ясному від заграви небі темні сильвети димарів, чорні масиви будинків, а потім покраяла його тонка сітка в'язань велетенської галі: це був Львів.

Продиралася між юрбою, сходила в тунель, йшла довгим підземним коридором до далекого виходу — ще все напівочманіла від цієї їзди. Довго, цілі дві години, чекала в натовпі, поки видадуть баґаж. А тоді взяла носія і пішла з ним на свій недалекий квартал.

Була пізня ніч, як стали під її будинком. Біля її вікна нічний сторож гасив саме ліхтар. Заспаний дверник взяв неохоче важку валізу, і Оксана, помучившись ще трохи коло ключа французького замка, що затикався, найшлася в своєму помешканні.

Засвітила світло — і все стало ясне й невблаганно реальне: горіховий низький стіл з м'якими стільцями, посиланими порошком проти молів, пусті матраци тапчана, горіхове бюрко з грубою верствою пилу зверху, полиці з книжками, прикритими старим килимком...

Хутко скидала плащик, дорожню шапку і зразу взялася обмітати порохи. Відчинивши вікно, побігла на кухню за ганчіркою, стирала пилюгу з підлоги, з меблів, збивала при вікні серед нічної тиші вийняту з тапчана постіль.

Нагло зупинилася. Здалеку надлітав одностайний глухий гомін. Це було, наче б хто точив униз, безконечними сходами, важкі-важенні бочки. То їхали десь сонним містом змоторизовані частини польської армії.

Була година друга вночі, як Оксана, помившись у лазничці і півпритомна з утоми, лягла спати.

4

Збудили її рознощики надзвичайних видань.

„Ультіматум Нємєц! Нове безчельне рощеня!" — кричали по вулиці хлопчики, хутко віддаляючись. За хвилину надбігали інші. Сіла, відразу зовсім розбуджена, і жмурила очі вад яскравого світла: забула вчора спустити жалюзі.

Війна. Значить таки буде війна. І та почалася ультиматумом. Пам'ятає її, була тоді в народній школі. Тоді, в ту війну, сталася страшна подія: її мати померла підчас інвазії. Потім Оксана довідалася, що мати вмерла через війну, що через брак помочі не могла вродити братчика. Пам'ятає ще гарматні вистріли на місто, як мати лежала мертва на неприбраній постелі...

Дивиться у вікно на протилежний балкон, удекорований червоним килимом і червоно-білими прапорцями. Певне знову буде сьогодні маніфестація. Десь наче гуде мотор літака. Знову будуть кидати метелики. „Сільні, зварці, ґотові"... Побачить місто, ціле заклеєне плакатами з малюнками гусарських крил, з портретом, з уривками промови „найбільшого вождя Европи"...

І Оксана кладеться знову, втративши раптом охоту бачити місто, своє кохане місто, що стало місцем повсякденної муки для таких, як вона. Кожне рідне слово, сказане тут у трамваї, у крамниці, на вулиці, викликає негодування, вигуки, інколи лайку. Періодично, що деякий час, ця ненависть виливається в ексцесах, у вуличних нападах, у битті шиб і вивісок, у демолюванні й грабленні станиць української промисловости. Гурти студентів і шумовиння, що це роблять, мають тиху згоду поліції, завжди неприсутної.

Лежачи, нагадує собі події з останньої осени. Були тоді формальні облоги українських інституцій, розбещена юрба демолювала їх у білий день. А коли в одній з них заговорив самозбережний інстинкт і молодь відповіла цеглами й кахлями з печей, — що було тоді? Прийшла поліція — не з низу, бо тоді треба б було потурбувати своїх, — а з суміжних домів, дахами — і перевела масові арешти...

Оксана одним скоком зривається з тапчана, її подратування виливається у бурхливій радості. Буде війна, буде щось інше, може страшне, але не буде, не може бути того! Що властиво можна втратити?

Оксану охоплює почуття легкости, коли вона думає, що не має нікого, за чиє життя мусіла б тремтіти —- і що до свого власного не прив'язує ваги ні крихітки. Хоче тільки дочекатися того іншого, що має прийти. О, десь ще може далеко, може аж за горами перешкод, жаху. Нічого. Перебудемо!

Напівроздягнена біжить до своєї валізки, викидає на тапчан речі. О, кекси! Як добре, що буде з чим випити чай! В халатику біжить на кухню, вишукує в шафці останки чаю й цукру. Чудова річ — ранішній, чистий запашний чай! Варить його на ґазовому решо і п'є в своїй кімнаті, на чисто застеленому столі, як завжди.

Що? Вже десята година? Хутко розвішує в шафі суконки з валізи, приводить кімнату в сякий-такий лад, а тоді береться за себе.

Душ у маленькій лазничці. Ух, яка холодна вода! Витертись аж до червоного, так. Тепер тепло, свіжо. Добре, все-таки, на світі. Яка розкіш чиста, м'яка білизна. Що вдягти? Сірий костюм. Перекидує в шафі блюзки. Ця синя. Ні, вона занадто засмалена до синього. Темножовта — так. Трохи рожевого на занадто вже матове обличчя. Риска на уста. Зчесати узад волосся. Тепер ще панчішки. Як неприємно вдягати їх після двох тижнів ходження голоніж. Перетерти сукном лакові півчеревички. Так, уже скінчилося дозвілля у пасках, замість узуття. Тепер спідничка. жакетик. Очистити чорний фільцовий капелюх. Готово.

Саме збиралася виходити, як задирчав дзвінок. Відчинила. На порозі стояв він — її колишня пригода і недавня зустріч з гір — Ераст...

Так здивувалася, що стояла у піввідчинених дверях, тримаючи його там на коридорі, і повторяла:

— Ви — тут? Ви — тут?

— Дозвольте увійти, — промовив якось тихо, оглянувшись поза себе.

Тоді збентежилася зовсім.

— Ах, вибачте! Увійдіть — і пішла попереду, знов до помешкання.

В ясному світлі кімнати відразу опанувала себе. Бачила його перед собою якогось наче б зім'ятого, понівеченого. Його буйне темнорусяве волосся було в повному безладді. Не мав у руках нічого.

— Сідайте, — сказала ласкавим голосом. — І говоріть. Сіла перша у низькому фотелі, машинально скидаючи капелюха і кладучи його на стій. Він мовчав. Здався їх дуже втомлений, чи збентежений, її враження, що він потребує помочі, стало нагло певністю. Запитала:

— Що привело вас до мене?Якийсь клопіт? Скажіть відразу. Я... — і зам'ялася. А потім рішуче додала: — Тепер такий час, що всі молоді українці, і зокрема... такі, як ви, мають право жадати від своїх допомоги. Ви — ховаєтесь?

Як тоді давно, в горах, миттю зрозуміла все. Він сказав:

— Ви вгадали. Я — ховаюся. Однак, я не прийшов до вас ні по яку допомогу, а просто хотів тільки ще раз вас побачити. Кожної хвилини можуть мене вхопити. Я втік їм з рук. Тоді, в Косові, зараз другого ранку мене взяли. Були стежні листи. Та мені вдалося...

Як завжди в небезпеці вона відчула приплив цілого моря енерґії. Спитала його тоном слідчого:

— Де ви спинилися у Львові?

Він усміхнувся.

— В цій хвилині я бездомний. Думав перебути тут у доброго знайомого, а тимчасом йому самому доводиться сьогодні покинути кватиру, і він переходить покищо до іншого. Одначе я...

— Ваш знайомий живе леґально? — перебила йому.

— Так, він не замішаний у справі, як я.

— Добре. Я здам йому кімнату — у мене друга кімната від подвір'я з видом на сліпий мур, а ви зможете в нього переховуватись. Коли один мужчина буде тут зголошений, то зможете навіть свобідно сюди й туди ходити.

— Оксано... пані Оксано — поправився. — Ви схотіли б для мене?...

Стягнула брови.

— Ні, мусите це зрозуміти: не для вас. Для молодого українця, для одного з тих, що будуть потрібні. А втім я нічим не рискую. Здаю кімнату леґальній людині, а хто там у ній буває — мені не мусить бути відомо.

— А однак, ви молода самотня жінка...

— Так, є ще справа так званої «публічної опінії». Бачите для мене — та й ще у такому часі — не має ніякіського значення, що хто буде про мене думати. Маю рахуватися з думкою моїх сусідів? Я тут нікого не знаю, а сторожиха і так мене ненавидить і певно обмовляє, бо не маю приятелів, які б її підплачували.

— А ваші знайомі?

— Не живу з людьми, яких я не шаную і які не шанують мене. А поправді, не живу ні з ким. Одно слово, якщо вам це під лад, то йдіть по вашого знайомого, а ввечір переїжджайте сюди.

Він не сказав нічого, однак по тому, як він зітхнув з полегшою, Оксана зрозуміла, що зробила добре.

Встала.

— Ну тепер я мушу вийти. Коли вас чекати?

— Якщо справді... то ввечір, десь коло восьмої. Добре?

— Добре, — сказала, подаючи йому руку, і не дозволила піднести й до уст, по-приятельськи потрясаючи його рукою. — До побачення!

Минаючи дзеркало, він спинився.

— Ох, вибачте, — поправив рукою чуприну, — я прийшов до вас в такому вигляді...

— Не будемо займатися такими пустощами.

— Дозвольте мені вийти самому, зупиніться ще на яких п'ять хвилин, — попрохав беручи за клямку.

По його відході Оксана пішла ще на другий бік помешкання, в ту кімнату. Від старого дубового ліжка її батька, від шафи й бюрка війнуло на неї чимсь давнопроминулим і дорогим. Батько... побачила його сиві очі, добру усмішку. Він її похваляв. «Оксано, ти зробила добре. По-людському».

Підходить до бюрка, спирається об бильце старого, протертого фотеля. По-людському? А може... може по-жіночому?

Ох, ні, ні! Не було в неї й не може бути ніяких таких міркувань. Це скінчене.

А втім, може й по-жіночому, думає, пишучи пальцем по закуреному бюрку. (Чому вона написала «щось інше»?) Але не в тому значенні, ні. По-жіночому, по-дітвацьки навіть, може хочеться мати зв'язок з тим, що має, що мусить мати вирішну ролю в тому близькому майбутньому. По-дітвацьки хочеться бути до всього причасною. Може. Чи є в тому щось погане?

Тато — він завжди вчив її жити одним темпом, одною думкою з усіма. Не вільно, казав, протиставити особистого загальному. Треба вміти погодити одне з другим. Тому впоїв у неї відразу до самої думки стати дружиною чужинця.

Як завжди, коли вона додумається до свого невдатного подружжя, нетерпляче перебиває свої думки. Так треба буде, як тільки'вернеться, зробити тут лад. Забере собі стару ікону і фотель. Решту залишить їм. Є ще десь складане ліжко. Тут, у кутку за шафою. Влаштує їм усе. В кухні можуть собі варити, мають тут окремий вхід. Не мусить їх навіть зустрічати.

Місто закурене пилюгою, кипіло нервовим життям людини, яка штучним гумором забиває почуття катастрофи, що її має вже у своїй свідомості. Муштардові відділи війська, рябі шеренги новобранців вливалися, спиняючи рух, у довгу чергу вантажних авт, їхали безконечні валки гармат, а малі, червоні, наче свіжо вимиті трамваї дзеленькотіли нетерпляче, невсилі рушитись з місця.

Тротуарами пливла, як завжди, різноманітная, але незвичайно поспішлива юрба, що втискалася в двері кожної стрічної крамниці, вже й так заваленої публікою. Люди все ще нашвидку робили передвоєнні закупи.

Місто кипіло.

Бачила його тепер з гори стрімкої вулиці, завершеної, як твердинею, костьолом, у високому підмуруванні якого чорніли отвори на гарматні дула. Бачила безстилеву вежу ратуша і, трохи обік, чудову вежу Успенської церкви між чотирма, як дочки при матері, кампанеллями. Над містом серпанок пилюги й диму пригашував м'яку вже й без того осінню зелень узгір'я Високого замку із штучно насадженим колпаком — пам'яткою «унії» народів, що мала прикрити розбій і насилу.

Сходила вниз, попри домівку Жіночого Союзу, видну, як на Долоні з тротуару (о, гарна пані Мілєна «збирає» за щось лагідно усміхнену, чорняву директорку канцелярії, що стоїть перед її бюрком) — минала тихий, за муром, семінарський город, великий будинок пошти, пробиралася крізь вузьку, забиту людьми Сикстуську вулицю. Врешті вийшла на головну міську маґістралю.

Тут, у тому великому будинку на розі — її місце праці, чи пак, заробітку. Бо тільки того вона сидить тут поміж чужими й байдужими їй людьми.

Вже на сходах, де нога м'яко тонуть у грубих хідниках, вражає її незвичайна метушня. Носії виносять якісь скриньки, клунки й валізи, грубий старший бухгалтер біжить повз неї і не бачить її, ліфту годі дочекатися — хлопець десь щез.

Нагорі, в кімнаті кореспонденції, нема нікого. В бухгалтерії стоять якісь люди і сваряться за щось з помічницею бухгалтера, — вона працює сьогодні в капелюсі і навстоячки. І нагло Оксана розуміє: це ліквідація.

Довідується про це від заступника шефа, пана Гольце з Відня. Він сидить тут і урадує (нарешті хтось тут урядує!), однак його стіл увесь позакиданий оберемками пов'язаних паперів. Він дивиться у велике наріжне вікно ще й тоді, як Оксана увійшла в кімнату, і прокидається аж на її голосний привіт:

— Guten Tag, Herr Holze!

— Ja, da sind Sie endlich! — каже він якось мелянхолійно (він протеґує Оксану за її орієнтаційний хист) і додає зітхнувши:

— Ліквідуємо інтерес. Ще день — і ви не дістали б вашої плати. Належаться вам гроші за три місяці.

— Що сталося? —прикидається Оксана у здивовану (буде війна, буде війна!)

— Но, ви ж знаєте. Війна... Останній час, щоб ми забралися.

Він встає і підходить до Оксани.

— Бувайте здорові, пані Рутецька. Ви були доброю, солідною робітницею. Wenn wir wieder da sind...

Він не докінчує і протекційно клепче її по плечу:

— Halten Sie sich fest!

У бухгалтери Оксані виплачують цілу купу грошей, — не пам'ятає, коли бачила вкупі стільки більйону — і вона, ошелешена, виходить на вулицю.

Значить, найшлася без праці. Та тепер, окрім цих 600 злотих не має вже ніякого капіталу, ніякої біжутерії, ніяких виглядів на працю. Що буде робити?

Ні, вона чогось не спроможна пройматись тим фактом, не може журитися. Це та війна робить її такою легкодушною. Чого вона так тішиться тією війною?

Читала щось таке про пригоду, Пригоду великою буквою. Це таку пригоду переживатиме тепер увесь український народ. Варто жити! — каже собі, як завжди. І вже не пробує вмовляти в себе, що пригнобила її втрата посади.

Що значать тепер усі посади світу, коли йде війна, давнождана війна на сході!

На пошті, де незвичайний у цю обідню пору рух, поладнує телефонічні доручення: рідня Боровських рада, що вони там, безпечні, секретарка Остаповського передає, що він тільки вернувшися з долини Прута, поїхав знову до Косова, по жінку.

Пообідавши в трохи менш уже спокійному, як колись, дорогому ресторані при вулиці Коперника (раз можна собі дозволити!) та накупивши дактилів, шоколяди й цигарок, у чудовому настрої верталася набитим людьми містом додому.

* * *

Укладала на бюрку дрібниці, чекаючи, поки стара Іваниха з сусіднього будинку покінчить чистити підлогу, та стара не поспішала.

— Буде, буде, Янова! Вже аж занадто блищить та підлога. Буде на сьогодні! Стара підвелася й обтирала руки в синю запаску.

— А як буде, прошу панці? Приходити, як перше, рано? Оксана зам'ялася.

— Я вас попрошу пізніше... Тепер я ще на відпустці, то може сама буду прятати. Я вам дам знати.

І, побачивши розчароване обличчя старої, докинула:

— Я поза вами нікого не знаю і не збираюся брати, тільки не знаю ще, як воно буде. Побігла по торбинку і ткнула старій в руки гроші — цілого злотого більше, як мала дати. Врешті була сама.

В помешканні сутеніло. Торкнула електричний ґудзик і на вікна впав темно-голубий вечір. Присіла на тапчані і аж тепер відчула втому. Простяглася впоперек і, приплющивши очі, ловила вухом шум міста. На тлі цього одностайного гомону щось наче шкряботіло, немов би цокотіли розсипувані по блясі дрібні чотки. Що це таке?

Ах, радіо, слухальця детектора, що висіли тут, на побічниці, за її головою. Взяла їх у руки й приклала до вуха.

Це була промова, повна патосу промова якогось державного достойника. Повторялися в ній, як рефрен, слова, що їх сказав недавно військовий міністр. «Гонор понад усе». Потім хор пограничників співав про «оборону польськіх рубєжи», потім скіпер передавав доповідь ученого історика, що нагадував своїм землякам величну ідею Ягайлонів і нав'язував до традиції Болеслава Хороброго, повторяючи трафаретну небилицю про удар мечем по воротях, яких ще не було. До чого воно йшло? Це була «в саму пору» і дуже «тактовно» відгрівана ідея великої місії на сході. Справді, «в саму пору!»

Кинула слухальця, щоб підвестися к погасити лямпу. Очі пекли від утоми. Та в тій самій хвилині обізвався дзвінок.

Спочатку Оксана не побачила нічого. Потім у смузі світла з передпокою виринула Ерастова постать. Понад нею ясніла якась чуприна. Оксана сказала:

— Увійдіть! — і відступилася назад. Увійшли і хутко зачинили за собою двері. Це Ераст замкнув їх за плечима того, що стояв коло порога, великий і якийсь цілий ясний. Ясне було його непокірливе волосся з золотистим чубом над відкритим широким чолом, ясне, хоч і злегка засмалене, обличчя з хлоп'ячими устами і впертим підвинутим підборіддям, ясна усмішка, з якою він дивився на Оксану.

І вона дивилася на нього, здивована і трохи заскочена. Чомусь уявила була собі Ерастового приятеля, як старшу за нього солідну, людину — а це був хлопець. Отямилася, що стоїть і дивиться, замість просити їх в кімнату.

— Тут ваша кімната! — обізвалася навмисне безпардонним тоном. В одному менті віднайшла його, цей тон: буде поводитися з ними, як з молодими, як з молодшими за себе хлопцями.

Аж тепер помітила, що в нього в руках валіза.

— Це все? Чи масте ще якісь речі? (ні, це навіть трохи непристойно, але, власне, так треба з ними говорити!)

— Є ще постіль, але я залишив її покищо — сказав леґальний знайомий голосом стриманим, набренілим чимсь нерозгаданим. І продовжував:

— Поки спроваджуся сюди, хотів порозумітися з вами в дечому. Оксана почула себе вражена, вона звернула очі на Ераста, що стояв все ще мовчки при дверях.

— Я для нього, для вашого приятеля (показала головою в бік Ераста) зробила вам цю пропозицію. Однак, коли вам це не піходить...

Він чомусь спалахнув:

— Я все розумію і вдячний вам за Ераста. Але я навіть у такій винятковій ситуації не можу переходити в чию-небудь хату, не умовившись про комірне. Я хотів би поговорити з вами наодинці.

Обкинула оком його протерту блюзу (яка атлетична будова в цього малого!), і сказала вибачливо:

— Добре, добре, про все поговоримо завтра. А тепер і так мусите.залишитися тут.

Зразу перекинувся в того самого ясного хлопця. Сказав:

— Але я не представився вам. Ерасте, то ти повинен був мене тут зарекомендувати.

— Це Ярко Лучківський, доктор хемії і чоловік чарівної жінки, оперової співачки у Варшаві, — сказав Ераст не без якогось злобного відтінку в голосі. Оксана почула, що чомусь спаленіла. Подаючи йому руку, сказала мимохіть:

— Боже, такий молодий!

І додала:

— Ну, а мене як ви зарекомендуєте?

— Вас, пані Оксано, не треба рекомендувати. Ви пані Оксана, — така є тільки одна на світі.

— О? — вихопилося в Лучківського. Але Оксана глянула на Ераста, як дивимося на когось, хто ненароком сказав страшну дурницю.

— Вибачте мені, — звернулася до обох,— я направду валюся з ніг від утоми. Тут ваша кімната, а тут — показала на малі двері, — лазничка. Можете її вживати. Так само кухню. Умовимось завтра щодо часу. А там, у вас, є друге складане ліжко. Є там і якась постіль, а на бюрку ключі від помешкання.

Потім, як вона вже у піжамі виходила до лазкички вмиватися, чула їх стишені голоси. Несподівано Лучківський засміявся. Це був сміх малого, збиточного хлопчика, і Оксана відчула в ньому те, що він стримував у голосі: буйну радість життя.

Кого вона властиво приймила собі в хату? Двох необрахованих хлопців, а один з них, ще до того, ховався перед поліцією!

Лежачи вже в ліжку, нагадала собі, що в того хлопця є жінка.

В цьому було щось заспокійливе і воднораз щось... щось...

5

Довгий протяжний гук свердлував повітря, до нього вмішувалися інші, тонші й грубші, і пливли прикрим голосінням довго, довго, довго. Сіла в постелі й збирала думки. Що це було, що це означало?

Тріснув замок. Хтось проходив повз її двері.

Заслонила ковдрою груди, напівобголені в мережаній нічній сорочці.

— Хто там? Що сталося? — питала ще замряченим від сну голосом.

— Тривога, пані добродійко, — казав за дверима веселий голос нового мешканця, — німецькі літаки атакують місто!

Скочила на рівні ноги, але за хвилину знову присіла на краю тапчана.

— Та що ви! Ще ж нема війни. Це фальшива тривога, її заповідали вчора.

Він сміявся за дверима.

— Певно, що фальшива, але може бути й правдива, бо сьогодні, вночі, минає реченець німецького ультиматуму. А ви поклеїли вікна?

Оксана знову ожила, швидко накидала на сорочку м'який халат і говорила:

— Ні, я нічого не знаю, нічого не клеїла. Кажете — треба?

— Ясно, що треба. І ще дещо інше треба полагодити. Ви вже встаєте?

— Так, так, я вже встала, але сюди не входіть, бо я ще не вдягнена, — кликала Оксана, заскочена енерґією того, за дверима. І, зчісуючи розсипане волосся, докинула:

— Я зараз туди вийду.

Перечекавши, аж він піде, відчинила двері, щоб пройти в лазничку. Але він не пішов ще, він стояв ще у дверях на кухню, і вона побачила його у смузі сонячного світла. Входив туди, великий, ввесь озолочений сонцем, ще ясніший, ніж здавався їй учора. Відвернув голову — вона скрикнула нетерпляче:

— Ах, ідіть, я не вдягнена!

Вмивалася довго, трохи роздратована тоном і поведінкою того чужого молодого чоловіка, що вчора так стримано ставився до справи замешкання в її домі, а сьогодні поводив себе, якби жив тут уже рік.

— Ах, що там,— заспокоїла себе. — Не схочу, то скажу просто, а тимчасом Ераст найде собі інше сховище.

Коли проходила знов у кімнату, чула, як він будив Ераста:

— Ерасте, обридливий сплюху! Просипаєш найкращі хвилини! Сам початок епохальних подій!

Ераст бурмотів щось заспано.

За вікнами знову грали сирени. То відкликували тривогу.

«І чого він власне стягнув мене з ліжка?», — думала Оксана злісно.

Натягала сукню, як почувся дзвінок. Хто це міг бути? Глипнула на годинник: було десять хвилин по сьомій. Хтось відчиняв уже двері.

Знов почула кроки і знову його голос:

— Молочарка принесла молоко, каже, що носила сюди раніше. — Скільки взяти?

— Ви будете брати? Для чого?

— Певно, що буду. Ви ж іще «не одягнені». А до чого? Щось там уже найду. Скільки вам? Літр?

— Беріть літр — погодилася Оксана. — І хай носить щодня. Скінчивши туалету пішла на кухню.

Коло ґазового решо стояв новий мешканець у коротенькій оленячій блюзї (що за елеґантність після витертого вбрання?) і пильно стежив за молоком у білій, великій ринці.

— О, ви вже навіть варите. І печива вже встигли десь купити? — здивувалася, побачивши ріжки й круглі-булочки з. маком на столі,.на тарілці. — Треба й мені...

— Булок я купив і вам, — сказав доктор невважливо. — А молоко теж парю для всіх.

І за хвилинку, глянувши збоку на неї, на її коротюсеньку суконку, а потім вгору, на обличчя:

— А, тепер ви вже одягнені.

Знову Оксану вхопила злість. Хотіла сказати щось гостре, але він запитав її, підійшовши до кухонної шафки:

— Ви як волієте пити молоко, з горнятка, чи зі склянки?

Засміялася, знову роззброєна, і беручи в нього з рук ганчірку, сама взялася наливати молоко. Спочатку завагалася, потім добула з шафки дві однакові тацьки. Дивився, як вона укладала на одній з них два великі горнятка, а на одній склянку, як ділила печиво.

— Так, сказала, надивши молоко, — але звідки ви властиво знаєте, що я не хотіла зробити собі, наприклад чаю, чи какао?

— Треба спрощувати собі життя, — сказав сентенційним тоном, і вона стала думати, чи це торкалося сніданку, чи чого іншого.

— Смачного і (завагалася) дякую! — сказала, забираючися з кухні разом з своїм сніданком.

— По сніданні прошу десятихвилинної авдієнції. — кликнув її навздогін.

Минаючи в передпокої двері їх кімнати, почула за ними Ерастовий свист. Він стиха насвистував якесь танґо з давніх років. Знизнула плечима.

Розглядалася безпорадно по кімнаті. Хто, власне, буде тепер день-у-день «прятати»? Зробити це раз, чи двічі, це було б ще забавно, але завжди, щоранку?

Пригадала собі, що казала не приходити Іванисі, пригадала Ерастове нелеґальне становище. Треба було щось з цим зробити.

Трохи нетерпляче постукала до їх дверей. Говорили про щось голосно, дискутували, чн сварилися. Постукала голосніш.

Двоє голосів відповіло їй в унісон: «Прошу!»

Ераст у синій спортовій сорочці підорвався з-за стола, а той... він замітав хату! Стояв при вікні з Оксаниною довгою щіткою, нітрохи не збентежений її появою. І в Оксани відразу пропала охота порушувати справу прислуги та зв'язаних із цим труднощів. Хотіла завернутися, однак Ераст вже підсував їй крісло, бо доктор, спершись на щітці, спитав:

— Ви чули нашу дискусію? Сперечаємось за німецьку політику.

— О, я думала, що в цих справах ви однодумці?

— Не завжди і не в усьому, — сказав Ераст. А той докинув:

— Мусимо з місця поаґітувати вас. Я певен, що ви признаєте мені рацію.

— Ярко завжди має рацію. Він просто не дозволяє нікому мати інший погляд на справу.

Оксана злобно сказала:

— Я знаю, в яких більш-менш межах може котитися ваша дискусія. В одному ви певне згідні: в націоналістичному погляді на жінку. А тому не знаю, чи варто мене аґітувати. Я маю на цю справу діяметрально різний погляд.

— О, тепер ви мусите сісти, — з черги доктор підсунув їй стілець. — Ви завсім зле попали.

— Ти говориш у цій хвилині про себе? Бо я зовсім не відпекуюсь націоналістичного погляду на жінку. І нам національна рація диктує дбати насамперед за расу.

— О, як я це добре знаю, — засміялася Оксана. — Про це «єдине покликання» чуємо на всіх жіночих зборах від дівчат, накручених, як позитивки, своїми вчителями.

— Зараз, зараз, — вмішався доктор, — чи ви маєте щось проти такого покликання? Чи можете його якось заперечити?

— Ні я, ні навіть ніхто з наших так званих «феміністок». Ми думаємо тільки, що, власне, виконувати це покликання може жінка, яка не є «матір'ю і тільки матір'ю», як цього вимагав колись від жінок один наш націоналістичний часопис. І ще думаємо, що й жінка, не тільки мужчина, має право на заробітну працю, згідну з її об'єктивними даними.

— Про «об'єктивні дані» застерігаю собі слово на пізніш — сказав доктор і хотів продовжати, однак Ераст перебив йому:

— Виховуючи дітей, жінка робить величезне, громадського значення діло, — сказав. Коли має ще змогу працювати гуманітарно — то це тим краще. Певно, — збентежився раптом — є виняткові таланти, виняткові ситуації. Та це не міняє правила. Націоналізм спирається на ясні засади, на докладне розмежування праці. Тим він і сильний.

— От бачите, у чому ми з Ерастом не погоджуємось: у доктринерстві.

— І щоб його остаточно «погнобити», я пригадаю, що давно вже збанкрутувало й доктринерство колишніх феміністок, які заперечували свою власну жіночість, — докинула Оксана.

— Я готовий думати, що вас не треба аґітувати — сказав доктор. — Ще трохи направо, і з таким фемінізмом можна буде найти порозуміння.

— Це ти в Німеччині став таким компромісовим? — запитав злобно Ераст.

— Знаєш? Ти близький правди. Компромісовим я не став, але приймати від інших народів готові суспільні рецепти — я відучився таки в Німеччині. І з Німеччини привіз великий скепсис щодо наших наївних політичних надій. Ми саме за це й сперечалися, — сказав до Оксани.

— Ну, не роби вже знову з мене такого безкритичного. А однак, я не знаю, як у цьому моменті ми могли б не бажати собі німецького походу на схід і німецької перемоги.

— Ерасте, так не дискутують! — сказав несподівано-поважним тоном доктор. — Я казав тільки про те, що кожний перемагає для себе, не для інших. Але годі вже про політику. Пані добродійко — чи це, може, тепер буде та авдієнція?

— Що знову за авдієнція? — засміялася Оксана. — Ви хотіли мені щось сказати? Прошу.

— Я волів би без Ераста, але можна врешті й з ним. Мусимо установити наше комірне. Ми не можемо платити вам більше (він чомусь грізно глянув на Ераста), як п'ятьдесят злотих на місяць. Чи це вас задовольнить?

Оксані здалася ця квота дуже великою. Вона аж спаленіла, бо досі не подумала, що може мати з цій «пригоди» матеріяльну користь. Сказала:

— Це навіть багато, може забагато?

— Значить справа поладнана. Тепер «мельдунок». Будьте такі добрі, як власниця помешкання, підписатися на цих паперах, — він підсунув їй приготовані на столі листки.

Підписуючи, Оксана пробігла по листку очима. 1909? Мав тепер 30 років, цілих 6 років менше за неї. В рубриці «цивільний стан» було написано «жонатий». Це не був Ерастовий жарт.

— Так, — узяв доктор із стола листки. — Тепер я піду «представитись» сторожисі і взяти в неї мельдункову книжку. Потім — у місто. Що вам купити?

— Як то купити? Я купую собі завше сама, що мені треба.

— А от паперу на вікна ви досі не купили, правда? А з цього може бути халепа, прийдуть на контролю і побачать Ераста.

— Правда, — збентежилась Оксана. — Я не встигла ще про це подумати.

— Ну, бачите. А про припаси які-небудь ви подумали?

— Припаси? Так, я купила вже дещо, — сказала непевно.

— Я закладуся з вами, що вгадаю, що саме ви купили, та що воно не багато варта. Можна вгадувати?

— Ну, ну, вгадайте!

— Шоколяди багато купили напевне, ні?

— А хіба шоколяда нічого не варта? Ви ж певне трохи спортовець, то повинні б знати...

Ераст аж руки заломав.

— Пані Оксано, що ви сказали! «Трохи спортовець»! Він був тренером легкої атлетики в Німеччині, він давній чемпіон українського спорту, він...

— Ох, не пригноблюйте мене вже, годі! — боронилася Оксана. — Я здаюся. Але хіба спортовці не їдять шоколяди? — заплуталася зовсім.

— Цілком по-жіночому, — сміявся доктор. — Їдять, вдять, пані ласкава, але не тільки шоколяду. Ми не збираємося з веселою прогулькою на Говерлю, куди знайомі хлопці принесуть гарній пані всякі «яствія» і ще проситимуть їсти, а вона сама принесе собі тільки плитку шоколяди. Ми готуємось до війни. Чорт її знає, яка вона буде, але трохи товщу, цукру, круп, сухарів та мила — мусить у хаті бути.

Оксана дивилася на нього здивована. «Пражить» молоко, замітає хату, роздумує над припасами. Це було щось зовсім нове в її понятті про чоловіків. Сказала вголос:

— Візьму на увагу ваші поради. А папір, який це папір треба купувати?

— Паперу і шпанівок куплю вже сам, потім розрахуємось. А ввечері будемо ліпити. Ерастові дуже придасться трохи руху в його примусовому арешті.

Оксана вийшла. Хоч-не-хоч пішла на кухню по щітку й ганчірки і взялася прибирати. Знову ставало досадно. Цей молодий чоловік ставив її у дурне становище: не кажучи й слова, накидав їй спосіб життя. І головне, не можна було на нього навіть гніватися.

«Вернуся аж пізно по обіді» — вирішує, скінчивши замітати й беручись за чищення підлоги. «А як, власне, з цими припасами?» — знов приловлює себе на тому, що думає про доручення того якогось смішного (о, власне!) льокатора.

Місто жило сьогодні під знаком ґазової маски. Великі, чорно-жовті й біло-червоні плакати сповіщали про продаж масок у пунктах «Льоп-у», вже не тільки військові, але й урядовці та робітники міських закладів йшли вулицями з прип'ятими до пояса масками в сіро-зелених футлярах, ішли й їхали на роверах відділи вояків з ґазовими масками на обличчях. Літаки скидали метелики з указівками про те, як поводитися на випадок ґазової атаки. Сьогодні вночі кінчився німецький ультиматум, і в цілій Польщі не було чути іншого голосу, окрім того, що кликав одностайно:

— Ждемо ворога — «сільні, зварці, ґотові!»

Оксана не збиралася купувати ще маски (варто б було запитати про це хлопців), але все ж придбала в аптеці те, про що повчали плакати. Викупила останні пачечки соди, по лігніну вступала до трьох аптек. У «Торговлі» в ринку панував неймовірний натовп, не було мови про те, щоб хтось поніс їй на помешкання більшу кількість муки чи круп, і вона задовольнилась невеличким пакетом кави, цукру і чаю, що їх сама могла без труду взяти. Пообідавши в якійсь незнайомій молочарні, зайшла ще на морозива до каварні.

Каварня Де ля Пе нагадувала Париж тільки назвою, перекрученою львів'янами на «Де ля Пейс» через велику кількість жидів, що тут зранку до вечора сперечались за своєю водичкою з соком. Однак тут можна було приміститись на крутому балконі, звідки видко найкращу частину львівського центру з довгим і широким сквером, що веде до будинку міського театру.

Внизу шуміла і хвилювала юрба, ніхто не думав сьогодні про пообідній спочинок. У ці останні години, що попереджали війку, Львів кипів життям, наче чекаючи якогось великого й радісного свята. Десь нагло зникло пригнічення, всі жили під гіпнозою гасел, киданих керманичами держави, під гіпнозою сили польської армії і сконсолідовамости польського народу, виявленої в недавній позичці на «фундуш народови». Кричали про це продавці газет і гучномовці з вікон, співали, йдучи, відділи півозброєних юнаків і озброєного аж по залізні шоломи вояцтва. Польська любов батьківщини і польська лиха досягли свого апогею тут, у тому місті, що збиралося нарік шанувати 600-річчя своєї польської історії.

Разом з гамором підіймалися знизу пилюга і сморід бензини. Важко було легеням звикнути до цього після гір, і Оксані забаглося піти ще геть аж у прекрасний Стрийськнй парк.

У трамваях було глітно, однак не в тих, що їхали на периферії. І алея, що веде в парк, була на диво майже пуста. При вході у парк, над ставком, зарослим штучно плеканою ряскою, кількоро дітей кидало понад залізну бар'єру булку рибкам, що плигали за нею над сонне плесо. Пусто було на доріжках, що біжать обабіч ставка під гору, затінені гущавиною суміжних горбовин. Тільки тут та. там сиділи одинцем на лавочках емерити, чи безробітні, двоє хлопчиків гралося на стежці ґудзиками, а під деревом куняла над своїм повним кошем стара прецлярка.

Оксана пішла вліво, між смеречину, в найкращу природну частину парку. І тут майже не видно було сьогодні людей, діти не перекликалися між смереками, здоганяючи вивірок, не гралися в піску на обгородженому рондо.

Сіла на лавочці. Перед нею розгортався вид на головну паркову алею, на будинок ресторану з темного дерева, на широкі килими травників з яскравими плямами кльомбів. Щотижня зміняли тут квіти, щонеділі львів'яни зустрічали тут нові гами кольорів, нові рисунки живої композиції. Сьогодні на зеленому фоні травичка чергувалися, наче б ненароком порозсипувані, червоні й жовті китиці троянд, довга смуга рожевих бегоній, синіх лібелій та яснозелених кактусів оббігала довкола травник, як весела рама. Це був справжній бенкет для очей, і шкода було б, коли б його завтра вже не стало. Та сьогодні ніхто не поспішав цього руйнувати, ніякий рух не зраджував суботнішіх підготувань.

Внизу, алеєю, проходили пари, самітні, як Оксана, жінки, на терасі ресторану майнула інколи яскрава пляма жіночого одягу чи ясного чоловічого костюму. Попри Оксану час од часу люди, старий пан з паличкою, жінки з собачкою, намальовані дівчата, що голосно сміялися з своєї надаремної екскурсії. Знову було пусто, потім двоє студентів присілося на Оксанину лавку. Почали приговорювати.

— Чого вам, власне, треба? — запитала врешті Оксана, не в силі збутись їх мовчанкою. Заговорити по-українському — це був найкращий спосіб на такі залицяння.

— Пані нє умє мувіць по-польску? В Польсце?

Адоратор відразу змінився у ворога. Встав і стояв перед нею, закукурічений і ввесь червоний, аж другий мусів заспокоювати його:

— Дай їй спокій, хай собі говорить, як хоче, ходи вже, ходи, — тягнув його з собою.

Але той не йшов, дивився на Оксану злющими очима і казав:

— Патшце, патрйотка україньска!

Оксана піднялася і пішла далі, під гору. Однак ця пригода відобрала їй усяку Охоту залишитися в парку. Сходячи довкола униз, попід навислу природну скелю, забажала раптом якнайшвидше найтися в себе, дома. З радістю подумала про свою хату і прр те, що не буде там сама.

У трамваї зустріла діячку з Жіночого Союзу, невідмінну, від десятьох років, заступницю голови, паню Олю, що мала в місті славу дуже холодної й виїмково ощадної жінки, їхала тепер з руками повними пачок і пачечок, і Оксана, знаючи тайну її гардероби (вона, хоч відома елеґантка, шила все дома за спроваджуваними з Берліну кроями) — здивувалася прочитавши на торбинках фірми відомих магазинів жіночого одягу.

— Що ви так багато накупили? — поцікавилася.

— Єдине, що варто тепер робити. Светри, блюзки, готова білизна, панчохи, черевики. Вкладаю в це всю мою готівку.

— А припаси? Всі кажуть, що це найважливіше.

— Припаси я придбала ще перед феріями. Маю всього на пік року. А головне: все в першорядному «схроні», спеціяльно на харчі приготованому. Адже ж ви знаєте: ґази могли б в одній хвилині зробити все це непридатним до вжитку.

Оксана розпрощалася з цією пригноблено-передбачливою господинею зовсім пригнічена. Сховище на харчі! Вона ні про що таке навіть не чула...

В коридорі було вже майже темно, як вона вернулася додому. В помешканні стояла тиша. Перекрутила контакт, скинула капелюх і, поправивши перед дзеркалом волосся, пішла й постукала в їх двері. Ніхто не відповів. Куди вони пішли, пощо він потягнув з собою Ераста, як надворі ще ясно? А, може, була тут поліція й забрала їх обох?

Пішла на кухню. На столі не було посуди, вона, помита, похована була в шафці. На дзиґлику лежав великий рулон синього пакункового паперу і поруч нього мале пуделко шпанівок.

Була восьма година, як у дверях заскреготів ключ. Як дивно, знову, по роках, чекати нап'ято — і потім почути цей характеристичний звук, що так зразу відпружує.

Кинула з рук газету, але не вийшла, чекаючи, аж вони самі зголосяться. Це був Ераст, що легко постукав. Можна до неї? Стояв перед нею поголений, його бліде обличчя здавалося від цього повнішим. Нагадував ті часи.

Вони, здавав звіт Оксані, саме вернулися (ні, ні, не було ніякої небезпеки, вони чекали, поки стемніє в коридорі, а на вулиці він себе певний), і хочуть прийти поліпити їй вікно. Ярко готовить там уже дикстрину.

— Ліпіть, ліпіть, але я втратила вже довіру до вашого приятеля. Думала вже про нього, як про спеца від тих справ, а він не сказав мені найважливішого.

— Чого я не сказав вам? — питав з-за дверей голос Лучківського. — Можна й мені туди?

— Краще ввійти навіть без стукання, ніж підслухувати під дверима, — сміялася Оксана. — Так, ви здискваліфіковані як спец від протиґазової оборони.

—Я не підготовляю противоґазової оборони, бо не вірю в ґази, — сказав, роздивляючи у вікно. — Можу просити ножиць?

— Отут, на столику. І як то, не вірите в ґази? А пощо ж будете ліпити?

— Пані дорога, ліпимо на те, щоб можна було ввечері світити, а без того не вільно цього робити, — сказав, гасячи електрику. В кімнаті стало темно.

— Що ви? — нетерпляче скрикнула Оксана. Але в цю ж мить почула вже знайомий свист сирен і зрозуміла. Ах, знову цей недоречний алярм!

— І поки ми будемо так сидіти?

— Передусім, ми не сидимо, на жаль, а стоїмо. Може ви запросите нас сісти? Чекайте, я зроблю сліпу ліхтарку.

— Він прислонив рукою запалений сірник, і вони розмістилися на стільцях.

— Чудово. Тепер можемо продовжати нашу розмову. Значить ми ліпимо вікна не проти ґазів, а тільки на те, щоб місто було темне, як надлетить ворожий літак. Покищо вчимося, а завтра це може бути «направду». Вікна, від вулиці ліпитимемо тонкими смужками на те, щоб вони не потріскали від бомб, що будуть тут на нас нападати. Воно чорта варте, оце ліплення, але зробимо це для поліції, щоб вона і ми мали спокій. А ґазів не буде, в тому я певен. Тільки — чому ви властиво розчарувалися в мені? Я ж ще нічого не казав вам, що ми не будемо ущільняти дверей і вікон перед ґазами?

— А, бо ви не сказали мені, що треба забезпечити перед ґазами харчі, тоді, як ми говорили про припаси. А без того все може пропасти. І що це значить: «Я не вірю в ґази»?

Він засміявся:

— О, пані добродійка затурбувалася тими припасами, що їх іще не придбала. Хочете знати, чому я не вірю в ґази? Дуже просто: ґази страшенно дорога річ, і пощо було б німцям кидати їх на місто? Їм досить буде знищити бомбами важніші військові об'єкти в містах та залізничні вузли. Ґазів ми не будемо нюхати, згадаєте моє слово.

— Це смішне, що ти кажеш, — вирішив Ераст. — Від кільканадцятьох років іде підготовка до майбутньої війни, ця підготовка ведеться у великій мірі в ділянці ґазів, і ти хемік, щонайкраще про це знаєш... Певно, ніхто не буде навмисне витроювати міст, але ґази на фронті будуть головним засобом боротьби, а звідки ми можемо знати, що той фронт не буде й тут, у самому Львові?

— При цій блискавичній війні, що її німці заповідають, фронт у Львові? Що тобі сниться? — сперечався доктор.

— Панове, не сперечайтеся! — перебила Оксана. — Скажу вам, що я страшно голодна, а там на нічному столику, є дактилі. Засвітіть, докторе, вашу «сліпу ліхтарку» і давайте їх сюди.

На коротку мить побачила в блиску сірнички Ераста, що сидів проти неї, і того, що встав і подав їй коробку. Взяла її хутко, поки не погасла сірничка, і вибравши дактиль, поклала на столі:

— Прошу!

Хвилину панувала тиша, аж Ераст перебив її:

— Пані Оксано, ви мене спровокували цими дактилями. По солодкому я дуже хочу курити.

— Куріть і дайте мені.

— Фе! — обурився доктор. — Жінки, що курять, роблять гріх проти природи.

Оксана іронічно засміялася.

— Такий самий, як чоловіки.

— З жінками справа трохи інша. Нікотина відбирає їм багато з їх біологічної вартости.

— О, то ви зле вибрались з вашою проповіддю, — сказала Оксана, раптово подратована. — Ця біологічна вартість, про яку ви думаєте, не має в моєму випадку жадного застосування.

Він хвилину мовчав, а потім сказав якимсь суворим тоном:

— Ви не маєте права так говорити. Ні як жінка, ні як українка.

Чути було, що Ераст піднявся і заходив по кімнаті. На тлі яснішого вікна видко було його струнку сильвету, похилену над бюрком.

— Шукаєте попільнички? — запитала його Оксана, злегковаживши слова доктора. — Вона тут, на столику.

Подаючи йому попільничку, зустрілася пальцями з його рукою. Прожогом відсунула руку.

За вікнами засвистіли сирени, це відкликали тривогу.

— Де ваша настільна лямпа? — спитав доктор. — Ця вгорі — заясна.

Оксана перекрутила ґудзик і на нічному столику заяснів великий жовтий тюльпан. Доктор розкладав уже на столі, на тапчані, на землі папери, різав їх, примірював до вікна. Дириґував:

— Ти, Ерасте, будеш ліпити внутрішні шибки, поки рулета запущена. А смужки на зовнішніх я поліплю сам, бо тоді треба буде тобі відси забратися.

— А що я робитиму? — питала Оксана, розбавлена цілою справою.

— Пані добродійка, якби була добра, то зварила б нам усім чаю. Я приніс шинку й булки, вони там, у кухні.

— Я не їм вечері, але чай зварити можу. За скільки часу будете готові?

— Тепер пів дев'ятої. Чверть на десяту вечеряємо,— відповів авторитетно доктор. — А шинка вам не пошкодить. Це не псує лінії, — докинув з легкою іронією.

П'ятнадцять хвилин по дев'ятій вікна в Оксаниній кімнаті і в кімнаті припадкових жильців буди вже поклеєні. Оксана раділа, що від цього затемненого вікна її кімната стала затишніша і якась наче інша. Доктор, ломивши з клею руки, побіг сам на кухню і поміг Оксані укласти на таці й перенести вечерю. Забувши свою засаду, вона їла шинку і пила чай, що смакував, як нектар.

— Тепер вирішується доля Европи, — пригадав у якомусь моменті Ераст: — Чи ви маєте свідомість цього факту?

Доктор махнув легковажно рукою.

— Вона вже вирішена. Ще тоді, як Бек поклав польський гонор понад усе. На біду Польщі, цьому гонорові не відповідає реальна сила. Будемо бачити finisch Рoloniae. Тільки не знати, чи так хутко, як це Гітлер заповідає...

6

Другої днини, вранці, перша річ, яку зробила Оксана, було вхопити за слухальця детектора.

— «N, O, 28. Ри-ба. Надходзі», — говорив знайомий голос варшавського спікера. І повторив: «N, O, 28. Ри-ба...»

Що це означало? Скочила з постелі, схвильовано натягала на ноги штанці піжами.

Миючись у лазничці, чула, як у замку тріснув ключ. Він вертався вже з міста. Хвилинку постояв у передпокою і увійшов до своєї кімнати. Хутко кінчала митися, вбігла до себе, чесалася і вдягалася нашвидку. Потім пішла до кухні.

Так, він був уже тут, запалював ґаз під казанком з водою. Вигляд у нього був поважний, коли привітавшись і дивлячись на неї, казав:

— Маємо вже нарешті війну.

Яке воно не дивне, а тепер, коли війна стала вже доконаним фактом, за сніданком в Оксаниній кімнаті не говорили про неї, кожне по-своєму включаючи її у свою свідомість. Говорили про дрібниці. Доктор записував щось час-від-часу у своєму блокноті, він спішився до лябораторй, де викінчував термінову працю. На обід вирішили нікуди не йти. Доктор мав принести щось з міста. Оксана зобов'язалася купити на недалекому базарі городини і приготовити салатку. Все укладалося якось просто, усе разом з тією бурею, що надсувала з заходу, було якесь радісне, легко й весело було на серці.

Полоскали під краном помідори, коли раптом повітрям сколихнули глухі, міцні вибухи. Всі шибки у вікнах дзвонили, цілий будинок на коротку мить немов присів, і так само раптово усе проминуло. Та за декілька хвилин, поки ще збентежена Оксана встигла витерти мокрі руки — воно повторилося. Ще і ще. Вибігла у свою фронтову кімнату і одним махом широко розкрила вікно. У приміщення вбіг, не стукаючи Ераст.

— Ви дуже налякалися? — питав, підбігаючи й собі до вікна. — Це був, очевидно, пробний наліт. Тільки — я щось не чув «алярму»?..

З вікна війнуло на них якимсь дивним запахом.

— Пахне вибуховим матеріялом, — ствердив нерішуче Ераст.

— А я вам скажу, — заговорила врешті Оксана, — що це таки німецький наліт.

— Так хутко? Е, хіба ні...

На вулиці не було прохожих, тільки при входах у будинки стояли люди і дивилися на небо. Та з вікна не видко було на небі нічого. Якийсь військовий, у повному виряді, надбіг згори вулиці. Люди виходили йому назустріч і питали про щось, але він не спинявся й не відповідав. Ераст відступив від вікна, він не вмовкав.

— А все ж, воно цікаво. Може, справді, німці були вже першого дня наді Львовом? Яке ж — це — вибачте на слові — свинство, що я мушу сидіти тут, не рухаючись!

— Прийде ваш приятель і скаже вам, що воно було.

— Ярко взагалі має щастя, — завважив Ераст не без іронічної нотки в голосі, і вийшов у свою кімнату.

Салатка з помідорів червоніла на білонакритому столі в Оксаниній кімнаті, жовто дивилися обік неї очі порізаних на половинки варених яєць, коли врешті з'явився доктор. Оксана зустріла його в передпокою. Вигляд у нього був якийсь несподівано поважний, майже суворий. Спитав:

— Ви були ввесь час дома?

— Так... Що ж це діялося?

— Дозвольте мені вмитися, а тоді я розкажу вам усе.

Аж тепер вона помітила, що його темне вбрання було все в пилюзі, руки вимазані глиною.

Поки він умивався і чистив одяг, Оксана внесла до кімнати полумисок вареної картоплі. Відчинила двері і гучно кликнула:

— Панове, прощу на імпровізований обід!

Увійшли разом, в дверях кінчаючи якусь розмову.

Доктор не похвалив, як цього підсвідомо чекала Оксана, приготованих страв, запрошений за стіл, їв поволі, мовчки. Ераст, що ледве торкався їжі, сказав нараз:

— Що це тебе так хутко збив з пантелику цей перший наліт?

— Був таки справді наліт? — жваво перепитала Оксана.

— Ви не вірили? — глянув на неї з-над своєї тарілки Лучківський. І до Ераста: — Залиши свої вилазки! Смерть кількох десятків людей це не така справа, про яку кожна б було говорити з усмішкою. Принаймні не тепер, на самому вступі.

І він почав розказувати.. Був близько, коли на Городецькій впали бомби ескадрилі німецьких літаків. Літаки появилися так несподівано і летіли так високо, що їх ніхто не помітив. Два великі будинки розсипалися на порох. Ясно: треба було рятувати, кого можна, з-під румовища.

Він устав від стола і заходив по кімнаті. Був знову бадьорий, яснів увесь, коли казав, спиняючись перед Оксаною:

— Пані Оксано, сторінки історії знову перегортаються. Покищо пишуть на них інші.

Це останнє слово звернене вже в бік Ераста, підорвало того з місця. Він підбіг до вікна.

— Йди від вікна! — кликнув йому нетерпляче доктор. І, мовби пожалкувавши свого тону, докинув лагідніш:

— Знаєш, що тебе шукають, що ти в кімнаті пані Оксани... Та Ераст вибухнув:

— До чорта з тією обережністю! Я не можу тепер жити, як тварина в клітці! Саме тепер!

— Нерви? — запитав гостро доктор. — Трошки погамуй себе, коли ти тут.

Ераст сів знесилено иа стільці.

— Пробачте! — кинув Оксані і дивився понурено на стіл. Оксані захотілося рантом розвіяти важкий настрій — сама вона тремтіла радістю з розпочатої, нарешті, війни. Вийняла з буфету шоколяду, дактилі, поклала на стіл ще не торкану коробку цигарок «Dames». І спитала задирливо:

— Хто, властиво, має принести чай? Чи також я? Обидва підорвалися з місць, однак Ераст сказав рішуче:

— Залиши мені часом хоч таку функцію — і пішов на кухню.

Сиділи мовчки. Нарешті він промовив:

— Мала делікатна пані зустрінеться тепер з найправдивішим, обнажхсним з усякої оманижиттям: з війною.

— Я зовсім не боюся, «справжнього», без омани, життя. І — можете вірити, або ні — не боюся війни. Малою дівчинкою я пережила її зблизька, і навіть ніколи не ховалася до пивниці, як на наше місто стріляли з далекобійних гармат.

Він засміявся:

— Тим краще, не будете робити істерики, навіть, якби забрали Ераста.

— Та що ви! — скрикнула Оксана. — Його не сміють забрати. Що ви!

— Сміюсь, чи не сміюсь, а ми будемо вас просити, щоб ви нікому не відчиняли дверей, як ми дома.

— Що думали б ви робити? — не докінчила Оксана своєї думки, коли увійшов з чаєм Ераст. Доктор сказав, глипнувши на нього:

— Ми оглянули подвір'я і вирішили, що на випадок потреби покористуємось виходом крізь вікно й мур, у сусідній город. Вже якби прийшли, то краще, як не застануть ні його, ні мене.

«І ви також?» — хотіла спитати Оксана, але стримала себе в сам час.

7

Різкі протяжні гудки сирен заглушили гамір трамваевого бігу — і віз зупинився.

«Алярм!» — кликнув вожатий, штовхаючи з розмахом двері передньої плятформи. Оксана, разом з іншими пасажирами, вийшла з ваґона і побігла до найближчого під'їзду.

Хутко голосний шум пропелерів заглушив сирени і гомін стовплених людей. Люди знову вибігали на вулицю, дивилися вгору. Раптом страшний лускіт здригнув повітрям, раз-по-разу, знов, знов, знов. Тепер усі вбігали в будинок і поспішливо сходили униз, до сховища. Юрба потягла з собою Оксану.

В темному льоху, де тьмяно горіла під низьким склепом мікроскопічна жарівка, було вже глітно. Якісь люди сиділи на скринях під стінами, в кутку на купі мішків мати втишала троє розмазаних дітей. Бомби не вгавали падати, десь зовсім близько, однак тут вони обзивалися тільки глухим, довгим гудінням. Здавалося, що це таємно й грізно промовляє земля, саме її нутро.

— Боже, Боже, що з нами буде? — плакала обік Оксани якась молода огрядна жінка і зараз же, не встигши обтерти сліз, вкладала в рот коржика.

— Де ви, пані, дістали такі гарні кекси? — поцікавилася інша. — Я стояла годину під цукернею Залєського...

— Е, прошу пані, — перебив їй сивий добродій у сорочці a la Slowacki. — То треба було собі такі речі заранні придбати.

— «Заранні!» — передражнювала жінка. — Чому я мала купувати заранні, коли всі казали, що жаден німецький літак не перелетить нашої границі...

— ... а жаден німецький чобіт не стане на польській землі? — закінчив за неї той самий добродій. І додав:

— А, тимчасом, німці вже першої днини переступили границю і увійшли десятки кілометрів у край.

— Пане! — встряв у розмову кирпатенький тонкий молодик — ви поширюєте паніку! Я вас остерігаю!

Зразу же сховище спалахнуло обуреним патріотизмом. Так, такі «панікери» підривають довір'я до уряду! До нашої геройської армії! А на це тільки чигають наші вороги!

Звідкись, збоку, впало слово «українці». Всі в одну мить підхопили його. Не зробили в час порядку з тими «гайдамаками», а тепер вони тільки ходять і вітрять, де б устромити нам ніж у плечі. Певно є такі й тут між нами....

Оксана висунулася із сховища і вийшла нагору. За нею подалося наверх декілька осіб: аж тепер усі помітили, що бомбардування скінчилося. На сходах перебігали Оксану діти, молодик біг великими кроками, насвистуючи «Першу бриґаду».

Після холоду в льоху повітря здавалося гарячим, аж душним. Пристала, щоб скинути жакетик і нагло почула, що хтось ззаду помагає їй. Повернулася — і побачила Лучківського. Вертався, видко, з праці, був тільки в штанях і в синій сорочці з розіп'ятим комірцем і підкоченими рукавами. Ні, у цій обстановці (а може в нього?) це зовсім не вражало.

Гуторячи, пішли довгою міською артерією. Доходили до прикро-рожевого будинку політехніки, як Оксана пригадала собі:

— О, я зовсім не була ще в місті, ця тривога заскочила мене в трамваї.

Він витяг з кишені штанів нікелевий годинник.

— Тепер пів на другу, пора обідати, а ви хочете йти до міста?

— Я саме й думала пообідати в місті, і при цій нагоді купити дещо Ерастові. Шинки,чи що.

— Це є, вибачте мені, «мрії стятої голови». Про ніяку шинку нема мови, всі крамниці позакривані. А до ресторану можна зайти заднім входом. Так можна б узяти й Ерастові яку-небудь котлету. Ви бували коли тут?

Він указав рухом голови на невеличкий локаль. Ні, Оксана ніколи не була в цьому ресторанчику, з якого чула нераз увечері звуки поганенького джазу. Та він, не чекаючи її відповіді, взяв її за лікоть і спрямував до під'їзду. Крізь під'їзд, брудне подвір'я, якісь завалені бочками й скринями коридорчики і, врешті, крізь кухню, повну мух, вони дісталися в невеличке приміщення ресторану. Всі столи були густо обсажені, тільки коло самого буфету стояв незастелений столик. Доктор попросив Оксану, щоб пильнувала його, і за хвилину з'явився з двома дзиґликами.

На карті, яку їм подали, були вже позамазувані усі страви, крім крупника і сіканців. Оксана покрутила носиком. Сіканці в ресторані — і всі ці мухи, там, на кухні... Не сказала нічого, однак він зразу відгадав її думки.

— Не маєте там шматка росолового м'яса для пані? — запитав приятельським тоном у кельнера. — Пошукайте, а тимчасом дайте два крупники.

У приміщенні стояв одностайний гомін, понад який тільки зрідка виділяли ся окремі слова. При найближчому столі сидів середніх років мужчина в компанії жінок, мабуть, дружини й дочки, перелистовував польський місцевий щоденник і відсунув його знеохоченим рухом.

— Брешуть від а до зет, — сказав голосно. Тарабанив пальцями по столі, аж врешті вилив усю злість на кельнера.

— Пане, я вже тричі просив вас пива. Що це, до чорта? Юшка була млява, однак кельнер приніс таки Оксані на друге гарний кусок м'яса, обкладеного городиною. Врешті, обід був «покопаний». Так висловився доктор, доїдаючи свою червону всередині сіканину. Вийшли на вулицю, тепер опустілу. Роптом Оксана скликнула:

— Докторе, це скандал! Ми — ми забули про Ераста!.. Глянув на неї збоку, трохи злобно посміхаючись:

— Це ви про себе? Бо я не забув. А тільки — що можна було йому там купити? Цю страшну котлету? Зробите йому дома яєшню.

Оксана була недобра. Недобра на себе за це «ми», недобра на нього, що дозволив собі давати їй доручення. Йшла, не обзиваючись.

В помешкані панувала тиша. Не застали Ераста в кімнаті, не було його в кухні, в лазничці, ніде. Врешті доктор відкрив на нічному столику його записку. Він писав:

«Вчора й сьогодні вранці стояв перед вікнами тип, який колись слідкував за мною. Тепер я розслідив терен — його нема. Пані Оксані дякую за все. Відходжу, дам про себе знати».

Доктор, читаючи Оксані записку, незадоволено зморщив чоло. Вона скрикнула:

— Куди він пішов? Що за немудрі замисли! Певне його вже заарештували. Відповів трохи нетерпляче:

— Ераст — старий підпільник, він знає, що робить.

Походив по кімнаті, а потім:

— Піду до Юра, може він там.

Вій вийшов.

Оксана почула себе нагло дивно самітною. Відчинила вікно і поклалася на тапчані. Закурила цигарку і зараз відкинула її. Взяла слухальця детектора.

«Увага, увага! 125, пшешедл», — говорила варшавська спікерка. Грали марші. Поволі слухальця сковзали з голови. Вона заснула.

Збудили її вибухи. Схопилася з тапчана і, ще вся обважніла від короткого й міцного сну, підійшла до вікна. Люди бігли вулицею, ховалися в будинки. Якийсь хлопчик бігав поперед вікна і свистав у свиставку. Тривога!

Нагло, десь зовсім близько, загули мотори літаків. Мусіло їх бути багато, бо гудіння просвердлювало вуха, добиралося кудись, аж у саму глибінь голови. За мить воно послабло, і раптом будинок здригнувся. Усе довкола задрижало, загриміло і Оксана скулена, як під ударом, вибігла в лазничку. Прилягла до грубої капітальної стіни. Вибух повторився з тою самою силою, десь із бренькотом летіли шибки.

Втихло. Так, було вже тихо, все, на цей раз, пройшло. Підождала ще, потім пішла в кімнату. Стояла вся в димі. На вулиці знов були люди, кричали щось одне одному, вказуючи руками на захід, у бік головної станції. Вихилилася з вікна і побачила великий стовп диму, що підіймався вгору. Клуби, темнобурі знизу і жовті зверху, розвівалися на вітрі, щораз густішаючи, щораз темнішаючи і навіть у денному світлі злегка займаючись загравою. Видко, горіли станційні скяади.

Хтось подзвонив. То була сторожка, що пришла сказати, щоб набрати води у ванну й балію — такий наказ на випадок пожежі. Треба забезпечитися й водою до пиття, бо воду «замкнуть».

Говорячи, вона глипала поза Оксану, очевидячки цікавлячись особою жильця. Оксана подякувала і хутко зачинила двері.

Поки упоралася з водою почало темніти. Під вікнами чути було розмови, хтось, навіть, заграв на гармоніці.

Ходила сюди й туди по кімнаті, неспроможна опанувати неспокою. Що це таке сталося? Невже її нерви таки справді витримують війну гірше, ніж вона думала? Ні, вже забула про ці бомби. Щось інше муляє в неї на душі, не дає спокою. І чому той не вертається й не дає знати, що з Ерастом?

Ераст... Та невже справді її так хвилює Ераст? Чи не обдурює вона себе? А може навіть... навіть відчуває полегкість, що не треба почувати вже на собі його допитливого погляду? О, як багато поганого ми ховаємо в собі, аж страшно інколи це зрозуміти...

Врешті уже був вечір. Підійшла до вікна: хмара диму над двірцем була тепер уся червона, вгору виприскували з неї клуби темного диму, перетикані іскрами. Пожежа набирала гігантних розмірів.

Нараз у дверях забряжчав ключ. Не стямилася, коли вибігла в передпокій. Не бачачи в темряві, запитала:

— То ви, докторе? Ераст?..

— Я, — сказав доктор і за хвилинку — (він, очевидячки, проходив повз неї на кухню) докинув: — Зайдім сюди, я щось приніс.

Він поклав те «щось» на стіл і закрив внутрішні, заклеєні вікна. А тоді засвітив світло.

Стояв задуманий, не дивлячись на неї, а потім нагло сказав рішучим, аж різким тоном:

— Ераста забрали, перед самим входом до Юра. Хлопці бачили. Оксана почула, як в неї стиснулося серце, раз і другий. Несподівано для себе самої сказала:

— А тепер іще ви зробіть якусь подібну дурницю — пощо, справді, оберігати себе молодим українцям!

Повторив, якби не дочув її слів:

— Ераста забрали... Може, й не було для нього тепер іншого виходу. Але він витриваліший, як воно здається. Перебуде, як не робитимуть масових екзекуцій.

Тепер Оксану вхопив страшний жаль. Побігла до своєї кімнати і впала на тапчан. Плакала довго, до втоми.

В хаті було тихо, доктор не давав про себе знати. Не світячи й не зачиняючи вікна, роздяглася і лягла спати. Ще раз, поки заснути, розкрила очі. Відблиск пожежі освічував кімнату блідою загравою.

8

Вранці збудило її якесь прикре почуття, що вперто продіставалося крізь сонне мряковиння на ясне поле свідомости. Протирала очі. Що з нею? Що сталося? Першим порухом думки торкнулася чогось радісного: війна! Та з-поза неї виглянуло Ерастове бліде обличчя. Його заарештували... Однак, це не було ще все. Було ще щось інше поза тим, без сумніву сумним, ще не зовсім перетравленим фактом, що настирливо домагалося, щоб ним зайнятися.

Ераста нема, вона залишилася сама з цим молодим чоловіком — і не знати, що тепер робити. Не можна викинути його і годі так тут з ним удвох жити. І, зрештою, треба вже скінчити.з тією цілою пригодою. Вона була цікава і мала ще глузд тоді, як це берегло Ераста (бідний Ераст, що з ним там роблять?), але так — ні, треба з цим якось пристойно покінчити.

З таким рішенням вона піднялася з постелі і вийшла в лазничку. Була напівроздягнута, коли постукали в двері її, суміжної з лазничкою, кімнати.

— Пані Оксано! — кликав доктор знову своїм ясним, бадьорим голосом. — Я б вас просив швидко вставати й одягатися, бо треба йти по хліб. Я вже зробив вам місце у «хвості».

— Зараз, зараз, я вже вмиваюся, за десять хвилин буду в кухні. «Це добре» — думала нашвидку миючись і натягаючи якусь стареньку суконку — «він залишає мені самій піклуватися про себе. Зробив мені ще тільки місце коло хліба»...

Застала його на кухні, над незнайомою спиртівкою. Варив чай. Сказав:

— Ґазу нема вже, молочарка теж не прийде тепер до міста. Треба поспішати, бо там хліба небагато, а я мушу йти далі.

— На політехніку, — додала за нього. Але він заперечив:

— На політехніку вже не ходжу, краще тепер не мати зв'язку з нею. Але маю інші справи, між іншим постараюся довідатися за Ераста.

Пили чай навстоячки, з кексами, що їх він приніс вчора ввечір. Вийшли. В коридорі він іще запитав:

— Хочете потім поїхати до міста на обід? Ми могли б зустрітися десь у ресторані, наприклад у Бізанца. А може ви боїтесь виходити, боїтеся бомб?

— А це поможе щось — боятися?

— Врешті, гаразд. Тут чи там — хто його знає, де впаде така бомба. То як, домовимось?

Хотіла сказати, що не бачить потреби домовлятися, що може пообідати й сама, багато дечого хотіла сказати. Однак, не могла якось почати цієї неприємної розмови. Врешті, що вадило пообідати разом, можна ж при цьому порушити й справу незручного спільного мешкання. Погодилася зустрінутись о третій.

Вулицею снувалися люди, переїздили вантажники, здалеку лунав крик малого кольпортера. Підождали його і купили газету. Вся у великих заголовках, вона сповіщала про чудовий відпір, що його на лінії цілого великого фронту дала польська геройська армія «нахабному гунові, варварові 20 сторіччя».

— Вчора були зайняті вже цілий Шлезьк і Познанщина, тепер ідуть завзяті бої під Ченстоховою, — сказав доктор. — Пишуть на «покшепєнє серц», але це даремне.

Оксана залишилася сама на своєму місці в довгій черзі, між дома «кумошками», що запекло сварилися.

— Так, так, — казала товстуха в заялозеній запасці, — ви вже брали хліб, я вас добре бачила, як йшла на базар, ще в сьомій годині.

— О, перекупка! — згірдливо відповіла, дивлячись у інший бік, худа, як скидка жінка. — У мене восьмеро душ у хаті, і якби я навіть брала вдруге хліб, то певне не на те, щоб пускати його на «пасок», як ви.

— Що? — зверещала товста. — Хліб на «пасок»?

Але її перебив чоловік у білому кашкеті, що проходжувався попри чергу.

— Тихо баби! Що це за верески? Мало вам ще тих бомб? Кара божа з бабами!

Та увагу публіки відвернув літак. Це був одномоторовий літак, що надлітав з півдня, від літовища в Скнилові. Він викликав хвилю гарячих розмов.

— Дивися, дивися, наш літак! — кричав хлопчина, вибігаючи з черги на середину вулиці. — Наш літак летить!

— В сам час пригадали собі. І то раптом — один. Де наша повітряна фльота? — лютував добродій у кашкеті.

Інший утишав його:

— Що ви гадаєте, Польща велика, всі літаки не можуть літати над Львовом.

— О, є вже два, три! — радів уголос хлопчик.

Тепер люди виходили з черги й бігли туди, звідки можна було слідкувати за літаками. Та раптом шум у повітрі посилився. Це був інший шум, глухіший, і вкупі з цим більш пронизливий. За мить на небо випливла з-поза дахів ескадриль ледве помітних у синяві сталевих цяток. Вони пливли на південь, у напрямі протилежному до літаків польських, що тимчасом зникли за хмарами.

— «Нємци!» — пішло по черзі грізно, притишено. Знову люди збиралися в чергу, при самому мурі. Шум літаків слабішав — і нагло страшні розриви роздерли повітря. Було їх п'ять, десять, двадцять, ніхто не знав їм уже ліку. І кожен з них здригав повітрям, бив, як обухом по голові.

— Скнилів... — вказав хтось, як вибухи втихли.

Та літаки зближалися знову, і все під муром завмерло, щільніше прилягши до нього. Не було іншої ради, тікати було нікуди. Низько, над головами людей, шуміли крещендо мотори, десь зовсім близько, в городі, гаркнула гармата, їй відповіли інші. На небі з'явилися білі хмаринки, вони рожевіли від сонця й розпливалися темним димком.

Нараз Оксана почула свист, довгий, протяжний, щораз сильніший. Це було щось, що викликало тваринний жах, хоч тривало секунди. Вибух. Знову свист і знову вибух. Знову і знову. У павзах між вибухами до свідомости добігав плач жінок («мої діти, мої сироти!»), тут же, біля Оксани, тулився до муру, тремтячи ввесь, чоловік у кашкеті. Оксана відчула якусь дивну задеревілість у цілому тілі, ноги вгиналися, конче хотілося зсунутись на землю. Аби тільки кінець, який-небудь кінець!

Коли все втихло і вулиця знову ожила, перший відрух думки в Оксани був: додому! Однак довкола неї публіка знову тиснулася й говорила про чергу, про те, щоб там, у крамниці, поставили когось з «клепками», а не «ідіотку», що держить людей під бомбами; вибрали «делеґацію», щоб зробити там лад. І справді, за хвилину черга йшла хутко вперед, і Оксана, сама не знаючи коли, найшлася в крамниці й дістала хліб.

Йшла з ним до хати, ще непевна в ногах, але думки бігли вже в інший бік. Під артезійською криницею, на розі її вулиці, стояла черга. Вбігла в хату і стала й собі з великим скляним жбанком.

— Нєх то шлях трафі! — кляв напереді пан у елеґантному вбранні, що його обризкала водою, незручно підклавши своє відро, весела покоївка в білому очіпку. Це був сусід, якого Оксана зустрічала нераз на своїй дорозі — він завжди пильно дивився їй у вічі з-поза свого золотого пенсне. Засміялася, недавні переживання були вже далеко...

Дома порядкувала, брала душ — і тоді наново почала мучити її думка, що треба зробити щось з доктором, позбутися його з помешкання. Так, вона скаже йому, що такий стан не може тривати довше.

Поспішно надягала першу з краю в шафі суконку, і причесавши волосся, (капелюх у цій обстанові робив би ґротескове враження), вийшла на вулицю.

Місто було залите військом. Йшли в довгих радах вояки, якісь дивно-дрібні у своїх одягах «хакі», ще применшені залізними касками. Де-не-де підбігали до них жінки, бігли поруч купки дітей, але у всьому тому не було вже й сліду недавнього ентузіязму для армії, їхали авта, обмаєні, обболочені, всі в глині. Перед напівзакритими крамницями з одягом, з узуттям, товпилися люди. За вуличним гамором не було чути літаків — і публіка раз-за-разом поглядала на небо.

Трамваї вистоювали довго, чекаючи, поки пройдуть колони, одначе Оксана таки доїхала до Ринку. Було п'ять хвилин перед третьою, як увійшла в підсінок старого, з грубезними мурами, будинку.

У великій і холодній, наче льох, залі повно було людей. Та якось зразу вона побачила доктора: чекав її вже за столом під зеленим від старости звисним дзеркалом.

— Вибір легкий, — сказав встаючи на привітання, — борщ і волова печення, або одне з двох. Думаю, що про запас варта з'їсти одне і друге.