Світлана Кириченко

ЛЮДИ НЕ ЗІ СТРАХУ

мій 1972-й і далі (фраґмент)

Завідувач відділу Інституту літератури, де я працювала від початку до кінця 60-х, знав, що його звуть “флюгером” (чи не з легкої руки Леоніда Коваленка?). Не заперечував, не ображався - принаймні зовні. Одного разу сам завів мову зі мною: “...Згоден, флюгер. А ви знаєте, що то таке - місяць за місяцем чекати арешту? Щовечора кладеш біля себе клунок з білизною та сухарями і навіть до ліжка не можеш лягти - легше сидячи біля дверей. Вслухаєшся: ось скреготнули перед будинком (Харківським будинком письменників. - С.К.) гальма, гупають чобітьми по сходах. На якому поверсі, біля чиїх дверей зупиняться? Коли сходить сонце, падаєш мертвим на постіль”.

Що лишалося від людської душі (і що лишалося в ній?) після таких ночей?

Люди і в нормальних, здорових суспільствах поводяться по-різному, є натури боязкі від народження, за сприятливих обставин вони можуть розпрямитися, дихаючи вільним “суспільним повітрям”.

У пореволюційні радянські десятиліття найперше - під корінь - були винищені ті, що трималися незалежно або хоч прагнули того. А далі пішли на погибель і мільйони інших, перед ким така дилема не встигла й виникнути: чи мали страх і ладні були зігнутися, чи ні - їх ніхто не питав: в ОСО1 друкували довжелезні списки на розстріл і не мали часу й потреби на індивідуальне приглядання. Так ішла селекція, виводили нову породу “ускомчела” (скорочені слова, як і скорочені на голову, на власну думку - люди, були в моді: “усовершенствованный коммунистический человек”)...

1966 року в Києві вийшов перший роман Романа Андріяшика. Він називався “Люди зі страху”.

І. СІЧЕНЬ. ДЗВІНОК

Новий, 1972-й, рік ледь не заскочив нас посеред вулиці.

Яскраве багатолюдне котиполе наших щедрівницьких ватаг (ми називали то колядуванням, хоча ходили по людях, співали осучаснених колядок на вулицях, в метро, трамваях увечері 31 грудня)2 в останні два роки трохи притишилося.

1971-й прийшов до нас під знаком загибелі - за місяць перед тим - Алли Горської. Надто свіжою була ця могила, надто болючою рана. Колядування з початку 60-х зароджувалось, оформлялося, надихалося - для мене, для кола моїх друзів - саме в її оселі на вулиці Рєпіна. (Були в Києві й інші осередки, інші ватаги). Алла - головний сценарист новорічного дійства, творець основних масок - душа й енергія нашого колядництва. Хіба лише його?

31 грудня 1971-го ми приєдналися до колядницького гурту, що його вів Микола Плахотнюк, уперше з обома дітьми - одинадцятилітнім Сергієм і чотирирічною Богданкою. Доти Даня була глядачкою: попередні роки приходили з нею цього вечора до Бориса Дмитровича Антоненка-Давидовича. І там, у його кабінеті, граючись - і гріючись - на широкій тахті, слухаючи невтомного оповідача - господаря, чекали приходу колядників.

Його помешкання не тільки в цей, відносно спокійний, час, а й після чорного 72-го не оминали новорічної ночі щонайменше три-чотири ватаги.

Надалі ситуація кардинально змінилася: міліціонери, які в середині 60-х приязно всміхались у відповідь на задерикуваті жарти нашого веселого чортика в яскраво-червоних гетрах - Надійки Світличної (адже вчорашні сільські хлопці!), а ми їм щедрували, - під 1973-й, забачивши чоловіків у смушевих шапках (а ще як із вусами!), жінок, запнутих квітчастими хустками, прикипали до нас сторожкими поглядами, вистежуючи, до кого йдемо. Бувало, підходили з вимогою “предъявить документи", а то й кидали в міліцейську машину, відвозили “в участок для установлення личности”, вихоплювали й ламали довгі палиці з різдвяними Зірками, траплялося, що й били когось, затягнувши в підворіття.

Ми давали собі раду й за таких обставин: розтягувалися на цілий квартал - по одному, по двоє; хлопці, виготовивши розбірні палиці, несли їх у портфелях; хустки, маски. Зірка - у жіночих господарських сумках: ідуть собі звичайні заклопотані кияни (ще й мовчали, щоб не чули “несільської” української мови). І тільки зійшовшись на потрібному поверсі, під дверима “пана-господаря” прибирали вигляду різдвяного гурту.

Але то - попереду, починаючи з наступного 31 грудня.

У ніч під 72-й ходили ще спокійно, у повному спорядженні.

Не було вже Павла Тичини, до якого завертали в 60-х. Незабутній спогад: разом із Лідією Петрівною він зустрічає нас біля порога, запрошує до вітальні, уся його постава впродовж колядування випромінює святочну врочистість, у якийсь мент його голос вплітається в наші голоси і ми примовкаємо, щоб не заглушити цей сріберний небесний звук... А тоді дістає з футляра кларнет, награє на ньому мелодію наступної колядки... У ті хвилини з нами був Голуб-Дух, натхненний творець Сонячних кларнетів, відходило в безвість, осипалося, як мертве листя, усе те, що в радянські часи спотворило чарівну гармонію унікального таланту.

І до Миколи Бажана не зайшли. Суспільна атмосфера набирає передгрозової барви: чи зрадіє іменитий представник офіційної еліти київській “шпані”, як називав нас, незалежну молодь, інший академік - Іван Білодід? Ми й раніше не вельми затишно почувалися в Бажанових покоях: відсторонена зичливість господарів прокладала між нами невидиму грань, хоча й шампанським нас пригощали, і коробку дорогих цукерок клала до нашого міха дружина Миколи Платоновича. Краще оминути, не псувати йому й собі новорічного настрою.

Наостанок завітали до ректора Політехнічного інституту у висотному будинку, де внизу містилася “Технічна книга”, - на розі Леніна й М. Коцюбинського. Звідти буквально бігли: залишалося зовсім мало часу до “ударів кремлівських курантів”. Через дітей ми не могли піти разом із товариством на новорічне гостювання. І додому не встигали. Зате оселя Бориса Дмитровича - поряд. Тому й рушили до нього.

...“Будьмо, пане-товаришу Юрію!” - стрункий, з тонким шляхетним обличчям під хвилястою сивиною господар підняв опівночі кришталевий келих...

Посеред ночі, уже вдома, вклавши дітей спати, ще цокнулися келишками вдвох: “Хай буде нам добрий 72-й. На щастя”. Хотіли в те вірити.

Але спокою в душі не було. Загибель Алли не могли сприйняти інакше, як розправу - з тією, яка чи не найвиразніше, завдяки своїй орлиній поставі також, уособлювала виклик Системі. То - сигнал нам, попередження: ваш час минув. Порядок у країні буде наведено. Рука чекістів тверда.

Зовсім недавно - збігала сходами з сьомого поверху нашої “ковбаси” (так ми називали будинок Відділення суспільних наук Академії наук на Кірова, тепер Грушевського, 4) - мене перестрів Іван Світличний. Як постійно останні роки, з важким чорним портфелем у руці. “Маєш час трохи пройтися? - до мене. - Подихаємо снігом”. Понад сім років, як Іван полишив ці довгі коридори - спочатку Інституту літератури, потім - філософії. Скільки наслухалися Івана їхні стіни... Він і зараз заходить, але рідше. Наше спілкування, так само густе, перемістилося до домінок, до бічної кімнатки книгарні “Сяйво”, де господинею Віра Семенівна, у недільні вилазки до лісу, на засідання перекладацької секції в Спілці письменників (керував нею Григорій Кочур) - останнього притулку спілчанського вільнодумства.

Підтримував мене під руку, як піднімалися широкою алеєю від “Півника”3 до будинку Верховної Ради. Рипів сніг під ногами. “Наче заєць хрумкає капусту”, - засміялася до Івана. Бо, відколи його знаю, він ходить “у ранзі зайця”: дарують йому зайців на день народження і вітальні листівки шукаємо для нього з зайцями та зайчатами. “А знаєш, Іванку, восени ми відсвяткуємо п'ятнадцять років нашого знайомства. Солідний ювілей”. - не вгавала я, радіючи і сонячному зі снігом дневі, і своєму супутникові. Іван притис мою руку щільніше до себе. І сказав дуже рівним, буденним голосом: “Я мав зустріч із полковником (чи підполковником? - не пам'ятаю) КГБ. Конфіденційну. Він попередив, шо готуються арешти. Отак, Світонько. Треба бути готовими. Передай Юркові”. - “А ти, Іване? Ти - готуєшся? Що несеш зараз у цьому портфелі? Треба ж почистити вашу хату від самвидаву”. - “Це неможливо. Та й не треба. Самвидав був криміналом у 1965-му. А зараз його стільки... Ти б бачила, який “видав” тримають відкрито вдома москвичі. Право на інформацію утверджувати треба нам, і саме так - легалізуючи самвидав. Це має бути відвойоване нами”.

Переповіла нашу розмову Юркові.

У нас самвидаву вдома мало. Два машинописи - українською й російською - Дзюбиного “Інтернаціоналізму...”. Теж машинописний - курс лекцій з історії української літератури Миколи Зерова; фотокопії двох поетичних збірок Б.-І.Антонича, подаровані колись нам Горинями; верстка Ліниного “Зоряного інтеграла”, оправлена в тверду брунатну палітурку: коли цю збірку було зарізано й набір розсипано, а друкарі порятували кілька примірників, ми виграли її на черговій лотереї, яку часто влаштовували в катеемівському товаристві.4 Дві машинописні збірки поезій Василя Стуса - “Зимові дерева” й “Веселий цвинтар”. Останню Василь приніс нам у грудні - перед від'їздом до моршинського санаторію: “Оце уладнав. Почитайте. Яка доба - така й назва”. Кілька дорадянських видань М.Грушевського і М.Костомарова.

Це - кримінал? До кого виносити?

Може, ще й не справдиться попередження. Адже чутки про боротьбу у верхах за і проти арештів української інтелігенції ходять не перший рік. З розповіді Юрка знала: коли Дзюбі два роки тому запропонували - де? - хоча б частково покаятися і він радився з найближчими друзями - зачитав їм проект своєї заяви, йшлося про те саме: Шелест, маючи на руках покаяння “головного українського націоналіста”, зможе переконати Москву в непотрібності каральної акції... Такою ціною відвернемо арешти або хоч виграємо час. (Товариші Дзюбині, що зібралися тоді в помешканні одного з них, благословили Івана на той перший відступ. Не підтримав Василь Стус, міркуючи, шукаючи інших можливостей: однозначно проти був Бадзьо).

Останні два роки особливо часто іскрило грозовими розрядами. Улітку 1970-го заарештовано - невдовзі після попередньої відсидки - Валентина Мороза. І неймовірно жорстокий присуд, як на наш досвід 1966-го, - чотирнадцять років “особливо суворого режиму”! Про те, що тоді ж ішли інші арешти молодих українських інтелігентів - Івана Сокульського на Дніпропетровщині за колективного листа молоді на захист Гончаревого “Собору”, Миколи Горбаля на Тернопільщині за одну-єдину поезію, - ми й не знали, їхні імена прийшли до нас через кілька років. Того ж 1970-го на місце “ліберального” голови КГБ УРСР В.Нікітченка (“Це людина, з якою я все-таки міг говорити”, - казав Іван, як вийшов зі слідчого ізолятора КГБ навесні 1966-го) Москва прислала свого ставленика В.Федорчука. Почерк нового “залізного Фелікса” виявився швидко. Тетяна Цимбал розповідала про шалені нападки на Івана Гончара, наприкінці 70-го йому заборонили пускати відвідувачів до своєї оселі-музею. Від Леопольда Ященка знали, яким жорстоким переслідуванням, шантажеві піддає влада учасників хору “Гомін”. У 1971-му “Гомін” розігнали, його організатора виключили зі Спілки композиторів.

Зовсім недавно новий арешт - лікаря й наукового працівника, дружини Святослава Караванського Ніни Строкатої.

Наростання репресивної атмосфери відчув на собі і Юрко. Його не друкували кілька років - після виключення з партії у 1966-му, а в 1970-му “Вітчизна” несподівано дала дві його великі статті - про творчість Євгена Гуцала і Валерія Шевчука. Проте на третій з цієї ж Юркової серії про молоду українську прозу, присвяченій творчості Володимира Дрозда,5 стався збій: протягом усього 1971-го журнали один за одним (“Вітчизна”, “Дніпро”) брали її, а через деякий час відмовлялися друкувати. Нарешті підготували до друку в “Жовтні”, схваливши на редколегії, і знову - зняли, без пояснень.

* * *

5 січня ми зійшлися в Надійки Світличної: її Яремі сповнилося два роки.

Ціле попереднє літо дівчата й хлопці, серед них і Юрко, ходили до Надійки на толоку: половину розваленої сільської хатини на Кіровоградській вулиці чи провулку поза Байковим цвинтарем, яку Надійка купила, бо не мала де жити з сином (хоча так і не вдалося оформити документи: влада не могла такого допустити), треба було ліпити заново, латати й утеплювати стіни, щоб перезимувати.

Того вечора, як господиня приймала гостей, кімнатки мали доволі пристойний вигляд, особливо Яремина: ліжечко, килимок на підлозі, коробка з іграшками. Та Ярема, ігноруючи власну “територію”, не злізає з Іванових рук. Бігає, пустує - і знову до дядька, хапає його за вуса... Іван відпустив не тільки вуса, а й довге волосся. Вже значене сивиною.

І я вперше виразно відчула, що час не стоїть на місці і сьогоднішній Іван радше скидається на битого вітрами й грозами гуцульського ватага, аніж на того чорнявого, худенького, в тісному піджачку “інтелігентика”, що стрівся мені в Інституті літератури восени 1957 року, на порозі мого дорослого життя.

А Яремко вже знову на Іванових руках. Дядько тримає “Літературну Україну”, малий тицяє пальчиком у струнку паличку з гомбичкою6 в заголовку газети і, витягуючи трубкою губки: “І-і-і” - переводить палець до Іванових вусів: “I-і-і”,- сміється. “Де Іван, де? Пошукай іще”, - дядько, і Яремко вишолопує ще одну таку саму, зовсім не подібну до інших, літеру, що наче підкинула м'ячика вгору і готується його впіймати. “Це зараз найулюбленіше його заняття - шукати Іванову літеру”, - сяє очима до сина й до нас усіх Надійка.

Я згадую, як іще в середині 60-х переживав Іван: чого менша сестричка - непересічна особистість, а живе наче в затінку брата; вони однодумці й соратники, та кожній людині потрібен свій індивідуальний життєвий простір для самореалізації - “хоча б у межах окремої кімнати”. Для нашої родини це теж болюча і нероз 'язна проблема: не мали свого житла. І я раділа, що Іван так розуміє сестру.

Тим паче радію за Надійку зараз.

Зяє відкритою раною відсутність хрещеної Яремчиної. Надійка не купала сина, доки не приходила Аллочка. Це був їхній ритуал: удвох схилятися над купіллю, поливати літеплом... Глибоке, повне відчуття щастя. І - обрив. Того листопадового вечора 1970-го, коли Алла не прийшла, - чи тьохнуло в тривозі серце?

А нам, коли усім нам зараз так добре разом у цій натопленій, затишній оселі, на кухні порядкує Іллінічна,7 чи тьохкає комусь, що це востаннє, що над більшістю з присутніх уже занесено кагебістську сокиру, рівно через тиждень вона підрубає під корінь - ні, не нашу дружбу, не наші високі почуття одне до одного і до тієї справи, що нас єднає, - підрубає долі, підведе густу чорну риску під шістдесятництвом. Воно закінчиться через тиждень.

Яремко затих у ліжечку. Надійка проводжала нас до трамвая. “Товариство, ми не зустрічали разом цього Нового року. Так не годиться. - Іван. - Маємо шанс виправитися. Приходьте на Уманську8 тринадцятого. Доти й Василь із Моршина повернеться”.

Вогкий, пізній вечір. Під ногами чорне болотяне місиво. Трамвая довго немає. Розпитуємо Євгена й Лілю (Сверстюків), які нові досягнення має Мачок - так Євген називає свою крихітну смагляву доню Віруньку. Ліля каже, що їй хочеться затримати час, аби дитина довше не дорослішала. Бо зараз кожен день, кожна година з нею такі неповторні: “Це, певно, найкращий час для батьків, Євген од Мачка не відходить”.

Виходячи з трамвая, прощаючись, нагадували: “До тринадцятого! До зустрічі в Івана”...

* * *

13 січня я прокинулася раненько, помила голову, накрутила волосся на бігуді. Сьогодні аж дві гостини: увечері йдемо до Івана, а вдень редакція часопису “Філософська думка”, де я вже третій рік працюю, збирається посидіти “за бутербродами”.

Напередодні зробила собі кілька новорічних дарунків із “Сувенірів” на Леніна: металевий вірменський браслетик, литовський темний бурштин на чорному ланцюжку. Ще й м'якенький портфелик із шкірзамінника купила.

Настрій був піднесений: заповідався гарний день, я любила наші дотепні й змістовні зустрічі. Надіти прикраси побоялася: у завжди переповнених тролейбусах можна загубити. Склала їх до портфелика, поклала туди й раритетну книжку, яку дала мені тиждень тому наша добра товаришка з Інституту літератури - Еля Соловей: видану в Празі збірку листів Марини Цвєтаєвої до її чеської приятельки Анни Тескової. Прочитала її з великою цікавістю: про Марину так мало вдавалося щось знайти, навіть з поезії - хіба окремі твори в “Дне поэзии” чи периферійних журналах.

Дорогою до інституту зайшла на пошту - навпроти нашої домівки - отримати гонорар за переклад статті. У поштовому залі майже безлюдно. Зіперла портфель об стійку біля віконечка, заповнила бланк переказу. Разом із паспортом подала касирці. Вона відрахувала десять троячок, вклала їх у паспорт. Я повернулася до портфеля. Його не було! Не повірила своїм очам, розгублено оглядала зал. Де він міг подітися за кілька хвилин?

Настільки була збита з пантелику, що повернулася додому в сліпій надії: може, це якась фантасмагорія і портфелик чекає на мене вдома?

Дива не сталося. З тим і пішла на роботу. Найприкріше: як сказати Елі про втрату книжки? Видання зарубіжне, майже антирадянське: чого варта одна Маринина фраза про те, що СССР - це щось “свистящее”, чи ж можна повертатися в країну з такою назвою? (Переказую з пам'яті, ніколи опісля тих листів не перечитувала).

Не встигла пожалітися в редакції на лиху пригоду, як мене покликали до інститутського телефону. Він стояв у маленькому закапелку при коридорі. ...Голос Люди Семикіної. Звучить, наче дикторський текст: “Світлано? Учора зранку почалися обшуки в Івана Світличного, Василя Стуса, Євгена Сверстюка, Зиновія Антонюка, Миколи Плахотнюка, Надійки Світличної, Олеся Сергієнка, Данила Шумука... Усіх, крім Надійки і хворого Євгена, заарештовано. У Львові заарештовано Славка Чорновола, Стефу Шабатуру, Стефу...” І знову - прізвища, прізвища... Нарешті гудок. Зрозуміло: Люда поспішає оповістити друзів, без емоцій.

У коридорі нікого близько. Обличчям до вікна, затисла пальці в кулаки - так учу Богданку, щоб не плакати, як сильно заб'ється. Спокійно! Зосередитися: що найперше робити. Ми зараз усі на мушці. За кожним кроком стежать. Удома...що там зараз? Може, й до нас прийшли? Навряд. Через ту пригоду з портфелем я вийшла досить пізно. “Вони” приходять зранку. Це може статися завтра. Тож найперше - постаратися винести самвидав. Перепинять по дорозі? Все одно треба...

Згадала Іванові слова: “Ми їх (тобто кагебістів, сексотів. - С.К.) часто переоцінюємо. Виходимо з того, що вони все знають. А то ж типові радянські люди. Хіба що відсоток халтури в їхній роботі трохи менший”.

Повернулася до редакції. “Дівчата, я пройдуся по крамницях, щось куплю до столу. Можна взяти цю велику сумку?” Біля сходів стрівся Сергій Васильєв - один з небагатьох, кому могла сказати про те, що сталося. Навіть більше - запитати, чи не згодиться дещо взяти на збереження. Докладних пояснень Сергій не потребував: “Звичайно. Принось”. - “То я в гастроном!” - для “вух”, голосно, махнувши порожньою сумкою.

Удома тихо. Телефону в нас немає, Юрко нічого не знає. “Говоримо” на папері. Складаю в сумку книжки, російський текст “Інтернаціоналізму...”.

З інституту повернулася швидко. “Святкувати” не могла.

“Світлано, давай підемо у фотоательє сфотографуємось. І з Богданкою”. (Сергій на канікулах в Чернівцях, ще не повернувся). Я глянула на чоловіка, ми думали зараз одне й те саме: може, це останній день його волі? “Чудово. На мені й сукня святкова, і зачіска якась є. Побігли!”

Так і зафіксовано нас на світлині, де ми вдвох, і на іншій - де втрьох із донькою, у той чорний день української історії неосталінської доби - таких, як ми збиралися ввечері йти до Світличних, у гурт давніх вірних друзів, зустрічати “старий Новий” рік.

* * *

Ще в перші дні січня я запросила до нас на 14-те Елю.

Учора таки забігла до неї на роботу, розповіла про арешти, про втрату книжки, підтвердила запрошення: “якщо до завтра з нами нічого не станеться”.

Еля прийшла з новорічним дарунком - масивним паралелепіпедом “мармурової” свічки (декоративні свічки в Києві були новиною). Як запалили ґнотик, свічка висвітилася зсередини ніжно-рожевим світлом, кімнату заповнив тонкий аромат. І серце стислося: де зараз наше чоловіцтво? на нарах? на допитах? У тремтливому сяйві довкола малого вогника зринали обличчя друзів.

Коли ми стрінемося знову...

Настрій не був песимістичний. Вірила тому, що казав Іван: самвидав у 72-му не може становити злочину державного масштабу. Адже знову, як і в 65-му. арештовано майже поспіль гуманітарну інтелігенцію. Найповажніші праці українського самвидаву на той час - “Приєднання чи возз'єднання?” М.Брайчевського, “Інтернаціоналізм чи русифікація?” І.Дзюби. Але ж концепція М.Брайчевського в 20-30-ті роки була звичайною в радянській історичній науці, а Дзюба свої постулати підпирає авторитетом Леніна, його соратників. (Про найрадикальнішу статтю “Стан і завдання українського визвольного руху”, яка тоді анонімно ходила серед вузького кола, я тільки раз мимохідь чула від Юрка). То як зуміють змайструвати з цього особливо небезпечний, ще й державний злочин? Повинна ж влада керуватися здоровим глуздом - хоча б з огляду на “світову опінію”, адже такі арешти приховати не вдасться. Може, це лише психічна атака - залякати суспільство, що вже розмріялося про “соціалізм із людським обличчям”? А невдовзі змушені будуть випустити сьогоднішніх арештантів, як випустили Івана в 1966-му...

Приблизно так я міркувала собі, хоча ще в перші хвилини після дзвінка Люди Семикіної в пам'яті зринула жива картина кількарічної давності.

...Сиджу за робочим столом у відділі радянської літератури, з протилежного боку - Леонід Новиченко. Іноді він заходить до Інституту літератури наприкінці робочого дня, як повертається зі Спілки письменників. Надворі мороз, і, щоб зігріти руки, Л.М. поклав їх на металевий ковпак увімкненої настільної лампи. Мої з ним розмови, коли ми вдвох у кімнаті, точаться здебільшого навколо його роздвоєння (“намагаюся всидіти на двох стільцях, і б'ють мене з обох боків...”): він не може не прихилятися до талантів, незалежне поводження нового покоління, а в останні роки й протистояння владі - чого і вабить, і тривожить. Так, з кола молодих і талановитих уже стількох виштовхнуто на життєве узбіччя: позбавлено праці, можливостей друкуватися, а люди не коряться, озиваються принциповим словом, нав'язують владі діалог - як Василь Стус у листах до ЦК, Юрко - в листі до останнього з'їзду письменників...

Я обстоюю саме таку громадянську позицію, Леонід Миколайович скрушно зітхає: “Добрий урожай визрів... Знову будуть великі жнива. А як би хотілося вберегти вас...” говорить стримано, як людина, що не легковажить словом. Вірю в його щирість, хоча знаю: завтра, як Новиченко сяде писати статтю на замовлення, скажімо, “Комуніста України”, на папір ляжуть інші слова, будуть розставлені потрібні ідеологічні прапорці в повному комплекті. Так уже призвичаїлося це покоління, що дозволяє собі говорити власним голосом лише сам на сам чи в куці періоди чергових відлиг. “Покоління” - поняття більше суспільно- психологічне, ніж вікове. Хіба не переходять на його колію і небезталанні наші ровесники?

Усе ще не відриваю очей від гарячої прозорості пальців на ковпаку лампи. Здається, видно, як струмує кров по тонких капілярах. “Кров, кров, - пульсує в моїх скронях, - криваві жнива”...

“Не може бути! - мовчазно запротестувала проти того видива, проти Новиченкового прогнозу. - Це в ньому озивається пам'ять 30-х років...”

І ось сталося. Початок жнив?

Попередні арешти - 1965 року - нас не застрашили. Починаючи з того, як піднялися в кінотеатрі, протестуючи, як Ліна Костенко кидала квіти підсудним... А далі? Світличний і Аллочка, Надійка і Веніамін Кушнір їдуть - з власної волі, з моральної потреби - до мордовських таборів, аби поверх колючого дроту зустрітися поглядом, вигукнути слова підтримки до ув'язнених побратимів... Хіба це нагадувало атмосферу часу сталінських репресій ? А наша зустріч Славка Чорновола після першої його відсидки - багатолюдний бенкет у ресторані “Наталка”, який йому влаштували друзі з нагоди повернення?

...Як Еля збиралася додому, Юрко виніс зшиток у світлій палітурці, запропонував їй: “Може, в тебе спокійніше перебуде...” Василів “Цвинтар”.

* * *

Пізнього вечора ми поїхали до Світличних.

Знову, як восени 1965-го, осиротіло падає світло з кухонного вікна 20-ї квартири на перпендикулярну стіну будинку, прилеглого до їхнього. Уперше помітила цей промінь, як виходили з новосілля Світличних у червні 1960-го, - наче намальований на стіні (алюзія з “останнім листком” О’Генрі), - живий промінь Івано-Льолиної присутності. Наче кликав - щоразу, як вистрибувала з тролейбуса на Єреванській: “Ми чекаємо на тебе, ми вдома...”

Оптимізм добрий для абстрактних роздумів. Коли ж бачиш це світло на стіні і знаєш, що на твій дзвінок Іван не стане в дверях, не притулиться вусами до їдоки: “Привіт, Світонько”, Юркові - руку: “і примкнулий до неї Юрко”, не відступить до кухонних дверей, аби гості могли протиснутися вузеньким проходом між книжковими стелажами до кімнати... Болю загасити нічим.

Льоля дала нам довжелезний протокол обшуку. Я знову дивувалася: скільки всього було в Івана, особливо поезії - у рукописах, машинописах, саморобних збірках. “Чому ви тримали стільки матеріалу вдома, адже Івана попереджували?” Льоля відповідала так само, як нещодавно Іван. Це все стікалося до них протягом багатьох років. Адже їхня оселя була притулком, місцем розради й поради для десятків людей - молодих і не дуже, талановитих і не вельми, що приходили сюди з усієї України і з Польщі, Чехії, Прибалтики, Росії, зрідка і з дальших країв - переважно ті, що мали дотичність до української культури. Зрушувати весь архів, що складався протягом десяти-п'ятнадцяти років? “Це нереально”, - резюмувала Льоля.

...Ось і те, що стосується Юрка. Іван останнім часом збирав матеріали для самвидавного альманаху - поезія, проза, публіцистика. У Юрка взяв для задуманого видання його лист до VI письменницького з'їзду, планував саме ним відкривати альманах. Певно, від Івана лист помандрував на Захід, його читали по “Свободі” - бо нікому іншому Юрко не давав цього тексту. Тепер машинопис листа з Іванового столу перемістився в кагебістські сейфи...

Зникнення мого портфеля Льоля діагностувала негайно й напрочуд просто: “Тринадцятого вранці? “Їхня” робота: думали, ти вже знаєш про арешти, можеш щось виносити з дому. А ти не помітила супроводу? Мене б, звичайно, не провели: я їх одразу вираховую”.

...Забіг до нас Іван Русин. Розповів про свої відвідини хворого Євгена. Почув, що Сверстюк іще вдома, і відразу - до нього. Ніхто не перешкодив. Євген розповідав, що забрали під час обшуку. Несподіванка для нас - анонімна “Програма української комуністичної партії”, яка лежала в Сверстюка в заклеєному конверті. Ми про неї не чули.

Звідти Іван метнувся до Леоніда Плюща - чи той знає, що відбувається? У Льоні - спокійно.

Наступного дня Русин знову подався до Сверстюка: ще ж можна побути біля товариша! До будинку підійшов якраз у ту хвилину, коли з дверей виводили Євгена. Зустрілися поглядами, кивнули один одному на прощання. На телефонний дзвінок до Плюща озвався чоловічий голос: “Кто его спрашивает?” Іван поклав трубку, підійшов до будинку: на балконі Леонідової квартири нишпорять двоє, в усіх вікнах горить світло. Зрозуміло... Не встиг Русин далеко відійти, як його тут-таки, на вулиці, вхопили, заштовхали до машини і відвезли до КГБ. Після тривалого допиту відпустили.

Ми з Юрком протягом найближчих днів об'їхали родини арештованих друзів.

Ліля тулила до себе Мачка й дивилася на світ великими очима. У них наче застигло здивування: невже це може бути...надовго?

Оксана Яківна, як завжди, зібрана, підтягнута, зовсім не розгублена, розповіла, як забирали Олеся. Напередодні він привіз зі Львова дружину з 4,5-місячним сином. У хлопчика температура, 12-го мав прийти педіатр із районної поліклініки. Коли вранці подзвонив у двері якийсь чоловік, Олесь впустив його; “Ви - педіатр?” - “Да”, - але якось не “педіатрично” відштовхнув батька і попростував углиб коридору. За ним - з десяток таких само дебелих “лікарів”. Ордер на обшук виписано на ім'я матері - Мешко. Олесь не дозволив заходити в його кімнати. Не довго наполягали - почали обшук в Оксани Яківни. Інтуїтивно відчув - це не звичний одиничний акт обшуку. Треба якось повідомити товаришам. Пальто, шапку - і до дверей. Вони заблоковані - відштовхнув сторожу, вирвався. Біля хвіртки схопили. Та вже до того вчинила лемент на всю вулицю Дзвінка.9 Коли біля хвіртки зав'язалася боротьба, Олесь також “запрацював на публіку”. Люди з сусідніх хат виглядали з цікавістю, старший групи процідив: “Отпустите его”. Привертати увагу сторонніх не входило в їхні плани.

Біля метро “Більшовик” Олесь подзвонив до Світличних. Ніхто не брав трубки. Треба добратися до Сверстюка - чи він на роботі? На бульварі Шевченка, як вийшов із метро, на нього вже чекали: заламали руки, в машину і до міліції. Туди з КГБ доставили ордер на обшук - уже на ім'я Сергієнка. Обшук тривав до середини ночі. О 8-й ранку тринадцятого січня Олеся повезли “на розмову” в КГБ. Додому звідти не повернувся.

Надійка зайшла до нас сама. Заносила Ярему в дитячі ясла неподалік. Розповіла про обшуки в неї, в інших людей. Шкодувала за спогадами Данила Шумука. За її підрахунками, усі машинописні примірники цих спогадів потрапили до КГБ.

* * *

Минув тиждень. Нас усіх гнітила бездіяльність. У 1965-му через тиждень після арештів - славнозвісна прем'єра “Тіней...” і наш виступ на ній. Чим відповімо владі зараз, як засвідчимо, що протест не вбито, Україна жива?

Зібралися вдома в Галинки Севрук. Євген Пронюк запропонував піти до приймальні Верховної Ради й оголосити там сидячу голодівку, домагаючись звільнення арештованих. Так діяли кримські татари в Москві.

У нас ця пропозиція не викликала особливого захоплення: не пустять і за двері, а навіть як пощастить зайти, то не встигнемо заявити про свій намір - викинуть із приміщення чи затримають і засудять “за хуліганство” на 15 діб.

Хтось вимовив упівголоса й напівфрази: “... якби “Вісник”...

Наступного ранку Юрко мені сказав: “Я вмію одне - писати. І знаю що. Головне зараз - подати голос незгоди, спротиву. Знову - лист до ЦК. Усього кілька підписів, але - поважні імена. Повести мову принципово, з крапками над “і”.

Однак перша ж людина, до якої звернувся Юрко, не підтримала задуму: надто густа репресивна атмосфера, це не 1965 рік. Ліна Костенко так і не дізналася, що Бадзьо збирався і їй це пропонувати. Вирішив нікого більше не турбувати: писатиме сам. Може, й краще: матиме індивідуальний простір для думки.

У найближчий обов'язковий робочий день (науковці мали таких два на тиждень: вівторок і п'ятницю) мене перестрів у коридорі інституту Євген Пронюк: “Світланко, затримайтесь сьогодні до кінця роботи, загляньте по шостій до нашого відділу”. Під шосту інститут порожнів, та я редагувала статті: незабаром здаємо чергове число журналу, затримка на роботі виправдана. Зі статтею в руках - “треба дещо в автора з'ясувати” - зайшла до Євгена. Він сам у кімнаті, щось пише. Між нами - якісь вельми чемні фрази, а між тим - на клаптикові паперу: “Спробуємо таки видати наступне число “Вісника”. Основна тема: арешти. Якнайповніша інформація про січневі репресії. Найкоротші біографічні дані арештованих - саме це я просив би зробити Вас”. Ствердно кивнула. Євген кинув розірваний надрібно папір в попільничку, креснув сірником.

Завдання виявилося не таким простим, як здавалося. Не знаємо основних біографічних фактів навіть тих, з ким давно знайомі. Зиновій Антонюк - а як по батькові, скільки йому років? Колись показував мені інститут, де працює. На якій посаді? І так про багатьох. Про дівчат - львів'янок, двох Стеф, не знаю нічогісінько. Хіба Михайлина допоможе - розпитає принагідне дружину Чорновола, я з нею ще не знайома. Ніщо не має виходити за межі простої жіночої цікавості... Звідки й коли на тебе будуть наставлені “вуха” при цілковито невинних розмовах, не вгадаєш.

Поїхала до інституту, який мені показував Зиновій, прочитала назву. Згадала, що Юркові товаришки з аспірантського гуртожитку Вікторія Яворська (Табелева) і Віра Троян (Гарашук) казали якось, що працюють в одному відділі з Вересою - дружиною Антонюка. Зустрічатися мені з нею, якщо ми раніше не спілкувалися, не випадає. Але й Віра з Вітою не повинні відчути в моїх розпитуваннях спеціального зацікавлення...

Так доводилося розплутувати “прості” вузлики, визбирувати інформацію по скалочці, крихті. Ніщо не записувала, хіба цифри в старий записник у вигляді телефонного номера. Нарешті все, що змогла, зібрала. Склала мікротекст, несла на роботу в рукавичці.

Перед обідньою перервою дочекалася в коридорі Євгенову дружину - Галинку Дідківську, що працювала на цьому ж поверсі в Інституті мовознавства. Знала, що вона нестиме чоловікові “обід”. “Приєднайте сьогодні і мене до своєї каші”, - напросилася. Разом зайшли до Євгена. У кімнаті чимало людей. Галинка застеляла на столі паперову серветку, я - ближче до Євгена - розрівняла “гармошку” свого списку. Він поставив на нього склянку.

Кінчався січень 1972 року.

ІІ. ЛЮТИЙ. БАТЬКИ І ДІТИ

Юрко все ще не позбувся відчуття: будь- якої днини можуть прийти з обшуком чи й арештом. Уже рік, як він працює літредактором відомчих збірників Інституту комунальної гігієни на госпдоговірній основі. Сидіти на роботі не треба, бере статті додому. Тож, повертаючись з інституту з новою пайкою матеріалу, заходить, ніби між іншим, до аспірантського товариша - фізика, що тепер мешкає зовсім недалеко від нас. Або перебігає зранку через Володимирський базар, щось купує, кружляє дворами, а переконавшись, що хвостів немає (принаймні так здавалося), - до фізика: працює в нього над своїм листом до ЦК, залишає написане там серед книжок на стелажі. Вечорами - ймовірність приходу кагебістів нульова - пише і вдома.

6 лютого я вилітаю до Чернівців: помирає від інсульту тітка Настя - рідна мамина сестра.

З'їхалися найближчі родичі: брат Льоня з родиною, сестра Настиного чоловіка Івана Козирева з Дніпропетровщини. Моя мама доглядала хвору сестру весь останній рік. Про січневі арешти вони знали: певно, ішла інформація партійними каналами - дядько Іван донедавна був парторгом медінституту.

Моя родина по материній лінії - діти подільського села, малоземельне селянство - один гектар землі на шість душ. Рання смерть батька. Юні, вони щиро повірили в революційні ідеали, були захоплені романтикою творення нового, справедливого світу. Ілюзія причетності до ходи історії...

Чотирнадцятилітнім хлопчиною, після смерті батька (матері не стало раніше), прибився до червоноармійської частини, що проходила через катеринославське село, Іван Козир (саме так написано прізвище на звороті світлини його батьків). Вітри громадянської війни занесли хлопця до Кам'янця-Подільського, до школи червоних командирів, що містилась у старій фортеці.10 Звідти вісімнадцятирічного комуніста, уже Козирева, партія послала в подільське село Чемирівці на зміцнення (а може, й створення?) партійного осередку. З ним невдовзі одружилася юна чемирівчанка Настя. Через кілька років “за наказом” усе тієї ж міфічної партії в це село, тепер уже райцентр, прибуває 19-річний Тихін Кириченко, родом із Київщини, - на посаду першого секретаря райкому комсомолу, другим секретарем обрано 16-річну Любу, мою майбутню маму. За два роки й вони побралися. І відразу теплушками ледь не повним складом осередку - на Донбас: “Даешь стране уголь!” - гукнула партія. “Комсомол ответил: “Есть!” Тут нарешті Люба після року праці в шахтарському селищі зіскочила з партійно-комсомольської одноколійки, взяла долю у власні руки: поїхала до Дніпропетровського університету вчитися, а з 1934 року, як столицею став Київ і Київському ІНО11 повернули статус столичного університету, її курс перевели до нього. Закінчила історичний факультет, учителювала в Києві. До партії - з такою “зразковою” біографією - не вступала, аж поки перед самою війною не зустріла, як вона казала, справжнього комуніста - нового директора 56-ї Київської школи Євмена Григоровича Литвина. Від нього могла з чистим серцем попросити рекомендацію.

Оця потреба ідеалу, зовсім “несолідна”, романтична і, найперше, моральна потреба, не полишала моїх рідних і в поважному віці, передалася й мені: я теж з юності вглядалася і вслухалася в світ, шукаючи справжню людину.

Настя разом з Іваном теж закінчили інститут у Кам'янці-Подільському. Далі - аспірантура, захистили дисертації, викладали у вузах. Івана Козирева репресували наприкінці 38-го, він “щасливо” втрапив у хвилю досудових звільнень навесні 1939-го. Пройшов війну, мав поранення, бойові нагороди, після війни перестав згадувати в автобіографії про арешт, хоча це й висіло над ним дамокловим мечем (“факт сокрытия...”). Мій батько “пропав безвісти” на фронті у перші ж місяці війни.

Життя йшло в глибокій колії радянського патріотизму, мало наче два несумісні виміри: життьовий та ідеологічний. На мікрорівні - твереза, без ілюзій, оцінка того, що діється довкола: “газети брешуть”, “у партію налізло всілякої сволоти, чесним людям там робити нічого”, “найменший начальничок - хапуга”, “партійний квиток у кишені, а сам - куркуль і злодій” - таке, починаючи з повоєнного часу, я постійно чула від рідних, а найперше від наших “безпартійних більшовиків” - Насті й Льоні. З моральних міркувань не хотіли вони вступати до партії. Навіть коли Льоню - першого колгоспного тракториста, комбайнера, далі агронома в рідному селі - умовляли вже в післясталінський час: “Будеш членом партії - рекомендуємо головою колгоспу”, - він не схитнувся в своїй безпартійній принциповості. Його таки “обрали”. Головував, а продовжував жити в дідовій хаті, де народився, де росло троє його дітей, - не кинувся в сусіднє містечко Городок закладати фундамент “палацу під черепицею” (колись показав мені цілу вулицю тих котеджів, що набудували собі голови навколишніх колгоспів) і не сів у “Волгу”: по полях ходив пішки, бо “земля любить, щоб її в руках потримати...” Два роки відголовував, більше не витримали ноги - розвинувся ендертаріїт (давали йому путівку в санаторій підлікуватися - відмовився: якби був рядовим колгоспником, бачив би я ту путівку?). Не витримав “білу ворону” райком, та найбільше боліло моєму надто чесному, чулому до сентиментальності дядькові, що кпили з нього односельці: “Став головою, а живе, як раніше...” А він інакше не міг, не хотів.

Над цим низом “районних буднів”, реального життя існував недоторканний ідеологічний макрорівень: такі поняття, як здобутки Жовтня, безсмертні вожді, перша в світі держава трудящих, влада Рад тощо, набули ореолу священності, стали фетишизованими символами, переглядові не підлягали. Надреальний “світ тіней”...

У такій атмосфері виростала і я, єдина на дві родини дитина (у Козиревих дітей не було, вони ставилися до мене як до найріднішої дочки): сприймала серцем самопожертву й героїзм революції (що то переважно витвір пропаганди - не підозрювала), романтику Павки Корчагіна та іспанських інтербригадівців, декламувала Мих. Свєтлова (“откуда у парня испанская грусть...”) і застигала з піднятою до салюту рукою при звуках “Інтернаціоналу”... А після 20-го з'їзду в сльозах прощалася з міфом про геніального вождя і найсправедливішу в світі країну, “где так вольно дышит человек”. І з відкритою до пізнання душею крок за кроком вибиралась із звичної колії, рушала новою дорогою. Уже півтора десятиліття, як поступово міцніє в моїй свідомості незгода з ладом, що для всього кола людей, серед яких живуть мої рідні, існує поза сумнівом у його непорушності.

І - парадокс. Найлегше зреагували на нові віяння в суспільстві 60-х років, на ідеї й погляди середовища моїх друзів - “найпартійніші” члени нашої родини: дядько Іван - парторг інституту, член пленуму обкому партії упродовж довгих років, і моя мама, теж у 40-х повоєнних роках - парторг школи. Нарізаючи бурячки до борщу, я декламувала їй на нашій комунальній кухні “Альтернативу барикад” і “як міняли голови поїздам” Ліни Костенко, недруковані поезії Василя Симоненка. Вона не пропускала жодного числа “Нового мира” О.Твардовського з його прогресивною публіцистикою та “Одним днем Івана Денисовича”, читала весь самвидав - російський, український, який ми приносили додому: від рукописних зошитів зі “Спогадами” Юрія Самброся (давав їх нам Борис Дмитрович) до “Інтернаціоналізму...” Івана Дзюби, романів Олександра Солженіцина й “Крутого маршруту” Євгенії Гінзбург.

1969 року я лікувалася в Хмільнику, мала з собою Дзюбин трактат - давала його читати майже незнайомим людям - сусідам по корпусу, їдальні, помітивши в них живий вогник цікавості до суспільних проблем. Повертаючись додому, заїхала до Чернівців. Дядько Іван залишив машинопис у себе: “Хай люди почитають”. Його оточення перечитало тоді “Інтернаціоналізм...”.

Я відчувала в дядькові й мамі таку саму пізнавальну спрагу, яка палила нас, молодих, - відкрити для себе новий кут зору на факти й процеси радянської історії, що творилася на їхніх очах, а залишалася містифікованою річчю в собі.

Гірше стало, коли наша опозиція владі призвела до звільнень Юрка з роботи - однієї, іншої, до виключення з партії, що взагалі перекрило йому можливість фахової праці. Моє становище в Інституті літератури, звідки вигнали чоловіка, теж повисло на ниточці. Незабаром і вона обірвалася. Мамині нерви цього не витримували, вона дорікала, що не думаємо ні про себе, ані про дітей: ми хоч вивчилися, а на них що чекає?..

Настя й Льоня до суспільного оновлення, ідеологічної “відлиги” ставилися по-більшовицькому непримиренно. Я з дитинства пам'ятала неодноразову згадку-розповідь тітки про те, як арештували молодого викладача з їхньої кафедри, а через кілька днів вона зустріла на вулиці його дружину з малою дочкою. Рушила до них, та молода жінка прошелестіла безкровними вустами: “Не підходьте, я не хочу вам біди...” - і швидко перейшла на інший бік вулиці. Настя не знаходила собі спокою і таки пішла невдовзі до них. Сусіди сухо повідомили: “Вони тут більше не живуть”. Так і зникли - назавжди.

А після 20-го з'їзду тітка випросила в когось маленький бюст Сталіна і тримала його в кімнаті - “на зло всім”, бо не могла змиритися з тим, що “холуї звалюють свої злочини на мертвого. Сталін нічого не знав, то все робила наволоч унизу”. Вона постійно стикалася з цією пихатою, тупою наволоччю, бо не раз обиралася депутатом районної ради від маленького сільця, що притулилося в долині до Чернівців. Для неї те село було як повернення в дитинство: знала всіх його мешканців, хто чим живе, у кого які клопоти. Люди дивувалися “пані професорці” з хворими ногами, що місила болото по їхніх вуличках, говорила тільки “по- сільському”, воювала з чернівецьким чиновництвом, обстоюючи їхні інтереси. Її запрошували на хрестини й весілля: а як хворіла, що було досить часто, бо мала слабке серце, гіпертонію, не раз через крихкі кістки ламала ноги, то жінки, ідучи з тайстрами через плече на чернівецький базар, залишали під її дверима клуночки з горіхами, дзбанки з молоком... А на якесь свято чи її ювілей подарували чудову, розшиту барвистими пацьорками буковинську сорочку з домашнього полотна - тепер це наша родинна реліквія.

“Ти ж любила Сталіна, - викривала тітка мою “непослідовність”, - що ж тебе так змінило?” - “Бо не знала нічого, крім того, що вчила з “Короткого курсу...” - “Ага, а тепер начиталася ворожої літератури, бандерівців наслухалася, то й дуже “вумна” стала...”

Варто було торкнутися в розмові самоочевидних (так здавалося мені) деформацій у нашому національному становищі, як Настя й Льоня відразу таврували це як “бандерівство”, “буржуазний націоналізм”, адже “ніхто нікому не забороняє говорити по-українському, люди самі винні...”

Я ж до кінця 60-х років не те що живого “бандерівця” не бачила й не чула - у Західній Україні практично не була (хіба проїздом до Мукачева через Львів), не мала знайомих серед галичан. Братів Горинів до їхнього арешту 1965 року бачила в Києві пару разів серед більшого товариства. І “бандерівство” було для мене по суті незнаним, під впливом офіційної пропаганди мало швидше негативний знак. Я від нього відштовхувалась інстинктивно. Міркування й розповіді Данила Шумука, з яким нас познайомив Іван Світличний, уперше трохи конкретизували явище, перевели його з голого пропагандистського заперечення в площину історичну, життєву. Тоді нам привідкрився його неоднозначний зміст - висока жертовність, героїзм в ім'я України і “тіні” тоталітарної ідеології...

Постійним контраргументом мені в гарячих родинних баталіях було: “радянська влада дала нам можливість учитися”. Це зворушувало, бо свідчило, що для моїх рідних становило найбільшу цінність. До революції в Чемирівцях - трикласна школа, яку кінчала моя бабуня. “А ким був би я - сирота, що пас людям худобу? Навіть про кілька класів не міг мріяти”. - це вже дядько Іван.

Я й не збиралася їм у цьому перечити. Доводила, шо моя неґація до радянської влади в їхніх очах перебільшена, я не відкидаю всього доброго, що дала нам Жовтнева революція. І то була правда, я тоді ще так мало знала.

Як заводила мову про політичні свободи, дядько Льоня особливо лютився: такі дурниці можна плести, тільки наслухавшись “Голосу Америки”, бо не може існувати держава, в якій кожен говорить що хоче. Дисципліна й порядок, а не “багато партій”, хіба я не знаю, що ті багато партій тільки для обдурювання трудящих існують? Він і так може говорити все, що думає, і ніхто того не забороняє, бо в нього немає антирадянських думок. “Якщо ж вам хочеться нести антирадянську агітацію, то це вже зась, народ такого не потерпить, пам'ятає, в яких злиднях жив, на штанях латка на латці, а як тепер живемо?..”

Особливо діставалося від нього рідній сестрі, моїй мамі. за те. що в неї під боком Світлана стала “антисовєтчицею”, а вона то все терпить. “Та якби це моя дочка, я давно ременем повернув би її до тями!” У мами починався стенокардичний напад...

Я вже давно, переконавшись у марності таких розмов, не заводила їх, та сама моя присутність (до Чернівців їздила часто) щоразу провокувала спалах “ідеологічних” пристрастей.

Дядько Іван відмовчувався або намагався притишити розбурхані емоції, а як усе втихомирювалося, казав мені наодинці, що змінити все одно нічого не вдасться, йому дуже шкода “розумниці Михайлини, й обох Іванів (мав на увазі Дзюбу й Світличного), і твого Юрка - уже б доктором наук міг стати - ви всі тільки надаремне поламали собі життя...” Іншим разом він якось сумно, з інтонацією покірної приреченості сказав: “Думаєте, ви одні бачите, що робиться? Були й раніше такі, намагалися щось змінити, а чим то закінчилося? Цю стіну не зруйнувати”. Ще один постійний мотив і в мами, і в нього: “Головою об мур б'єтеся...”

Вони обоє добре знали наших найближчих друзів - Михайлину Коцюбинську, Світличних, Євгена Пронюка. Мама - і всіх інших, хто бував у нас. Бачили їхній моральний, інтелектуальний рівень, розуміли, що ними рухає. Мама щиро приймала їх, любила. Дядько зустрічав їх у нас, як приїжджав до Києва. Повагу до них мав безперечну. Це було вагомим аргументом на нашу користь: якщо влада переслідує таких людей, то ганьба владі, а не нам. Усвідомлювали це, та на поверхню виступало передусім болісне переживання нашого з Юрком становища, турбота за онуків, їхню майбутню долю.

* * *

10 лютого Насті сповнилося 66 років. 11 лютого її не стало.

12 лютого, після похорону, за поминальною вечерею було багато людей. Я залишалася в гурті недовго - вийшла до сусідньої кімнати, заставленої книжковими шафами, стелажами, затислась у куток старенької тахти. Тут теж моє рідне гніздо з 1947 року, коли Міністерство освіти направило з Києва подружжя Козиревих до Чернівецького учительського інституту: Настю - завідувачкою кафедри природничого факультету, Івана - деканом історичного. З того часу усі мої шкільні, а згодом і студентські канікули проходили тут, і переважно на цій тахті - з книжкою в руках: перечитувала, том за томом, багату домашню бібліотеку світової класики, історичної літератури. Моє вічно застуджене горло тітка лікувала, приносячи сюди горнятко гарячого молока з медом... Усе це зараз спливало в пам'яті, хотілося побути самій, відновити до реального відчуття любі образи минулого, той настрій, ту любов, якою мене тут огортали навіть в останнє, уже збурене політичними незгодами, десятиліття...

Раптом зайшов дядько Іван, увімкнув світло, мовчки поклав біля мене “Радянську Україну”. Що там? Тітчин некролог уже був у “Радянській Буковині”. Газета розкрита на іншій сторінці. В око впадає заголовок: “Повідомлення...” Прикипаю до тексту. Свідомість фіксує окремі фрази: “...у зв'язку зі справою Добоша”, “ворожа соціалістичному ладу діяльність”, прізвища заарештованих...

Я заціпеніла. Охопило відчуття страшного безсилля. Чому приплели до хлопців якогось Добоша? Про його арешт повідомлялося в газетах, ми не звернули на те уваги. Яке там було формулювання? Тепер ясно: головне, що він іноземний громадянин. Прямий привід до розкручування енкаведистського сценарію 30-х років! Влада вирішила йти старим шляхом великої фальсифікації?.. Шпигуни, агенти іноземних розвідок... Може, там - на партійно-державній горі - визрів новий Сталін?!

Підійшла мама, обійняла, пригорнула до себе. Вона вже читала... Цей її жест - співучасті, співпереживання - зриває запони стриму з моєї душі. Не можу та й не намагаюся заглушити ридання, що струшують мною. Хтось підходить, втішає, хтось крапає валер'яну. Мені совісно: люди не сумніваються, що мої сльози за тіткою, і тільки нас троє знає, чим вони викликані.

Наступного ранку я мала нагоду переконатися, як спрацьовує в свідомості “простих радянських людей” запущена кагебістами інформація. Дядько Льоня щойно прочитав газету і відразу - за сніданком - пішов “в атаку”, незважаючи на трагічну родинну подію. Відтепер він не сумнівався, що наші друзі, отже і ми, “завербовані”, “втягнуті в сіті міжнародного імперіалізму”, “продаємо Батьківщину”... Знову найбільше діставалося мамі, бо я вже була “поза межею”: бачив, що перевиховувати мене запізно.

Уночі я думала собі: яка то страшна сила - ця компартійна ідеологія, як вона нівечить людську свідомість: наче прилучає “громадян” до політики, до “історичного процесу”, а насправді блокує тверезий погляд, потребу людського розуму самостійно осмислювати події. Заряджає психіку фанатичною вірою в “єдино правильну” політику вождів і нетерпимістю до всього “інакшого”, “не нашого”. Руйнівною енергією, що нищить людські зв'язки, навіть усередині однієї родини. Останнім часом стан громадянської війни в суспільстві вичах, мій дядько - релікт минулих десятиліть, зараз уже не виведеш на вулиці людський натовп із вимогою “розтерзати гадину - шпигунів і диверсантів”. Але як далеко ще до розкутої свідомості...

До всього я ще й захворіла в Чернівцях на важку ангіну. Лікарі попередили - тягнути з операцією мигдаликів далі не можна, іде ускладнення на серце, печінку.

В останніх числах лютого повернулася до Києва.

 

------------------------------------------------------------------------

[1] ОСО - Особое Совещание НКВД.

[2] На Різдво колядували тільки в домашній обстановці. “Партійно-комсомольський актив”, дружинники пильнували, щоб ніяких ознак різдвяних святок не було. Навіть ялинки по установах, у робочих кімнатах - за розпорядженням партбюро - працівники мусили розібрати не пізніше 5 січня. Саме так було в Інституті філософії 1971-1972 років.

[3] Кав'ярня на розі Кірова й Петровської алеї, неподалік од центрального входу до стадіону “Динамо”.

[4] Від КТМ - клуб творчої молоді, що діяв у Києві в першій половині 60-х.

[5] Цю статтю без змін надруковано через 24 роки у часописі “Слово і час” (№ 11—12 за 1994 рік).

[6] Ґудзик (закарп.).

[7] Іллінічна - мати Світличних. Саме так кликали матір, а не українською формою “Іллівна”.

[8] Уманська, 35 - там мешкали Світличні з 1960-го.

[9] Дружина Олеся Сергієнка.

[10] Мої ровесники ще, певно, не забули читану в дитинстві-отроцтві повість В. Бєляєва “Стара фортеця”, де йдеться і про цю школу.

[11] ІНО - інститут народної освіти.