Микола Куделя

ПІД МУРАМИ ЛУЦЬКОЇ ТЮРМИ

(спогади колишнього в'язня)

Там, де був кляштор Святої Бригіти

Споруда на високому лівому березі Стиру має свою особливу історію, яка сягає початку XVII століття під назвою кляштор Св. Бригіти. З півдня, по той бік ріки, простягнулися зелені луки - аж до Рованської церкви. Поруч — костел Св. Петра і Павла з дзвіницею, напроти — замок Любарта. Тут, на терені Окольного замку, знаходилось старовинне дворище, задокументоване інвентарем 1618 року. Литовський канцлер Альберт Радзивілл дарує двір разом зі спорудою-кам'яницею черницям Ордена Христа Спасителя.

Засновницею і патронесою цього Ордену була Свята Бригіта із Швеції, яка походила з королівської династії і прославилася своїми пророцтвами та духовними писаннями. Покровителька заслужила пошану слов'янських народів, в тому числі і луцьких монахинь, які ревно молилися в ізольованих від усього зовнішнього світу вологих келіях з двометрової товщини стінами, покритими цвіллю.

З тих пір, мов на хвилях тихоплинного Стиру, спливло багато часу. А ще більше — молитов черниць кляштору, який зазнав руйнацій внаслідок кількох пожеж. Уже вкотре пожежна стихія 17 травня 1845 року нищить Старе місто: горять урядові установи, храми, міщанські житла. Провину за важкі втрати перекладають на монахинь-бригіток, які не впустили пожежників у кляштор, на якому зайнявся ґонтовий дах і через вітер пожежа охопила все місто. Це посилило боротьбу проти польської імперської політики: декретом Сенату конфісковуються багаті фонди на відшкодування збитків, а невдовзі ліквідовується і сам кляштор Св.Бригіти. Будинок після руйнації та ремонту змінює зовнішній архітектурний вигляд, зникають шпилі і добудови до нього, що засвідчували його архаїчність. Споруда головного корпусу використовується для поліцейської управи і поштової контори з квартирами для службовців.

З плином часу, коли Польща опинилася в лабетах двоголового московського орла, починаючи з 1890 року, споруда зазнає ще ряд суттєвих змін: знищується фасадний декоративний вид та зводиться (завдяки цегельні у передмісті, третій поверх, в понурих темних лабіринтах його віковічних склепінь постає окружна тюрма. В ній протягом десятиліть томилися в'язні багатьох поколінь.

Після закінчення Першої світової і громадянської воєн, зокрема в 1920 році, Луцька в'язниця переходить у спадок польській владі, яка так само, як і московські правителі, вміла катувати й мордувати в'язнів, котрі боролися за незалежну Українську Державу. Всі вони були волинянами, яких після вироків етапами відправляли в найжорстокіші в'язниці корінної Польщі — Свєнти Кшиж, Равіч та інші. Український народ впродовж своєї історії належав до жертв більших або менших геноцидів, і мури колишнього кляштору, а згодом Луцької тюрми, постійно нагадують про заподіяні нам кривди, які ми не маємо права замовчувати, а тим більше забувати.

Тут не можна оминути такого важливого історичного факту, як помилування всіх без винятку в'язнів, коли 1 вересня 1939 року гітлерівська Німеччина напала на Польщу. Польський уряд дав вказівку звільнити всіх в'язнів на всій території Речі Посполитої — як кримінальних, так і політичних, навіть тих, хто отримав кару на довічне позбавлення волі.

Як відомо, по двотижневому опорі польської армії модернізованій німецькій силі Польська держава перестала існувати. Західноукраїнські землі того ж зловісного вересня 1939 року захопили московсько-більшовицькі окупанти, які з перших днів почали репресії, арешти, розстріли, заповнення тюрем найкращими людьми, на яких вказували місцеві сексоти-комуністи. Про цю жахливу сторінку нашої історії і йтиметься у цих спогадах.

Про Луцьку тюрму за царської Росії не можу нічого написати, бо не доводилося нічого хронікального ні читати, ні чути з цього приводу. Про польські ж часи є що згадати. В Луцькій тюрмі, де велося попереднє слідство, в'язні терпіли катування польської дефензиви. Потому їх відправляли в іншу в'язницю. І все це мені довелося пережити самому.

Польська в'язниця

Як зараз бачу весну 1939 року. 23 березня. Ранок. Ще і до схід сонця на порозі хати з'явилися два поліціянти ордером на мій арешт і на здійснення «шмону». Довго шукали, перевертали речі в усіх закутках, але нічого підозрілого не знайшли. Дивувало їх лише те, що було багато книг, які коштують чимало грошей, а ми мовляв, дарма нарікаємо, що в Польщі погано жилося. До речі, це була частина бібліотеки. Більшість видань національного змісту, в тому числі нелегальна література, яка цікавила поліцію, вже була заздалегідь захована від їхніх очей.

Тут доречно зауважити про закони польської поліції під час ревізії арештованого. У тій самій хаті, але на кухні, мешкала моя мама з вітчимом Миколою Горобчуком та своїми дітьми. Коли поліцаї закінчили ревізію в моїй кімнаті, то одразу спитали, чи мені належить кухня. Я відповів, що там живе інша сім'я. Отже, поліцаї там вже не мали права робити ревізію. Таким був закон. Якби це робили енкаведисти, то вони перетрусили б усіх родичів до десятого коліна.

Так-от, коли поліцаї закінчили обшук, вони звернулися до мене: «Прощайся з матір'ю і дружиною». Я їм відповів з підкресленим оптимізмом: «Ніякого прощання не буде. Прощаються тільки з мертвими. А я іду і повернусь. Бо я ні в чому не винен...» Поліцаї з цього здивувалися. Коли привели мене на постерунок в Торчин, то доповіли комендантові, що я не хотів прощатися з родиною. Комендант прискіпливо глянув на мене і якось іронічно сказав: «У Луцьку розберуться і все буде ясно».

Поліцай рейсовим автобусом завіз мене до Луцька і повів до слідчих, що знаходилися на третьому поверсі. Мене зустріли відомі садисти — слідчі Заремба і Матусевич. Після коротких анкетних формальностей майже відразу привели на очну ставку з побитим до крові Тарасом Красьохою, мешканцем села Храськ Чорторийської гміни Луцького повіту.

— Ти знаєш його? — питає Матусевич Красьоху, показуючи на мене. (Допит, звісно, вівся на польській мові).

— Знаю, — відповів той.

— А ти знаєш Красьоху? — питає слідчий мене. Я відповідаю ствердно.

Після цього допитаного випихають за двері, а до мене підскакує здоровенний поліцай і правицею щомаху б'є під вухо — аж в очах зазорілося. Ледве втримуюся на ногах. Від другого удару втрачаю свідомість, полилася кров з носа й рота, падаю на підлогу. Тільки після обливань холодною водою приходжу до тями.

Починається слідство. Матусевич цікавиться, коли я втягнув Тараса Красьоху в ОУН. Перехресні запитання ставить Заремба: як то так, що ми один одного знаємо? Я цілком спокійно розповідаю як усе було насправді. На початку тридцятих років Тарас працював кілька жнив підряд у мого дядька Панаса Наюка. Тоді, зазвичай, господарі, які мали по одному і більше гектарів поля, наймали на місяць одного — двох поліщуків, аби швидше, без найменших втрат зібрати врожай. А це було по сусідству. Тарас в неділю чи в свята приходив почитати газети «Народна справа», «Громадський голос», які я передплачував. Він дуже захоплювався історичними творами Андрія Чайковського, «Кобзарем» Тараса Шевченка. Про ОУН жодного разу ніякого натяку не було. Хоч ідеї цієї організації були відомі, але з конспіративних причин я не мав права про це навіть заїкнутися перед будь-ким. Коли Тарас закінчував працю в дядька і повертався додому, ми листувалися. У листах я його остерігав від комуністичної зарази, яка в той час дуже ширилася на Поліссі. Просив виховувати молодь в патріотичному дусі, любити Україну так, як великий Тарас Шевченко. Молодь, де жив Красьоха і читав їй мої листи, вже знала моє ім'я. Це й стало причиною мого арешту.

З моєї ініціативи й сприяння Тарасові вдалося влаштуватися учнем модельного взуття в майстерні Чорнія у Львові. Оскільки до цього хлопець уже був ознайомлений з тим ремеслом, то його щастю не було меж, а разом з тим, і вдячності та довір'ю до мене. Але хтось із односельчан позаздрив Тарасові і написав листа майстрові Чорнію, що той комуніст, і Чорній викреслив його зі списків своїх учнів. Коли я про це дізнався з листа від Тараса, то написав до майстра у Львів з докором, як він так може повірити наклепникам, і юнак знову був поновлений в учнях.

Після двох років навчання у Львові і знайомства з прогресивними студентами Тарас вступає в ОУН, а повернувшись в рідне село, він очолює первинний осередок цієї організації. Коли в 1939 році почалися масові арешти, Красьоху заарештовують разом з його друзями. Серед них один — на прізвище Сац — зломлюється на допитах і на запитання Заремби «З ким Красьоха мав зв'язки? Хто його втягнув в ОУН?», — показав на мене: «Напевно, Микола Куделя». Адже з листів, про які розповідав Тарас, усі знали моє прізвище. Ось і вся причина мого арешту. Все, що я розповів слідчому, дослівно підтвердив і Тарас.

Більше Матусевич навіть не згадував нічого про цей випадок, і кримінальне обвинувачення, на підставі якого мене заарештували, відпало. Натомість були доноси, що я активний націоналіст, тому вирішили методом катувань заставити мене зізнатися про мою приналежність до ОУН.

Слідчий веде мене у спеціальну кімнату, наказує поліцаєві закувати мої ноги в кайдани. Поліцай дає інструктаж «стійок»: стояти рівно з обернутими до стіни очима, не опираючись, з опущеними донизу руками. Того, хто порушував ці вимоги, поліціянт бив по голові. Закінчувалося чотиригодинне чергування так: той, хто приходив, розписувався, що приймає в'язня. Перший знімав свої кайдани, другий заковував у свої. Таке чергування продовжувалося і дні, і ночі — без їжі, без води, без сну. Навіть найсильніший організм довго не витримував. Першу «стійку» я витримав три дні і дві ночі... Потому впав як колода на підлогу, втративши свідомість. Поліцай обливає мене водою, приводить до тями, приносить окраєць хліба і цілого оселедця. Молодий, зголоднілий організм впорався з тим солоним оселедцем, незогледівшись коли, з кістками й головою. Мучить спрага, здається, відро води випив би, але черговий не дає. На благання дати пити, поліцай підносить графин з водою, хлюпає попід самими вустами і каже: «Зізнайся, то буде вода, буде пиво, буде ковбаса». Нещасні ті, які думають, що за ковбасу кожен чоловік може продати свою душу. Багато тут стояло таких, як я, біля стінки, очима до неї, із закутими в кайдани ногами. А були й такі, які не витримували навіть однієї «стійки». Але були, є й будуть такі, міць духу яких твердіша знемагаючого тіла. Катовані найбільше рятувались від спраги тим, що просилися до клозету, і я ніби з удаваних потреб використовував цю можливість. Смикав за ланцюжок, як лилась вода, яку я жадібно пив, хоч вона віддавала нечистотами. Про це й досі бридко згадувати. Поліцай зривався, випихав мене і бив досхочу.

Після першої «стійки» мені було дозволено 24 години відпочити — лежати з закованими ногами в цій же кімнаті. Біля мене стояв молодий юнак — студент Роман Мандрика з Радехова. Якось так сталося, що наш охоронець вийшов з графіном за свіжою водою для себе. Тоді Роман шепнув до мене, питаючи, чи маю я з ким конфронтацію (себто, очну ставку), чи хто сипле мене? «Ні, не маю», — стиха йому відповідаю. Роман робить великі очі від здивування і просто благаючим тоном каже: «Держіться, друже! Їй-Богу, підете додому, згадаєте моє слово. Тримайтеся!... Ви переможете!...»

В такі тяжкі хвилини одержати моральну підтримку було неоціненною розрадою. Юнак був єдиним, хто допоміг мені витримати до кінця свої муки. І диво дивнеє сталося зі мною, до мене ніби сил прибуло, і я, лежачи на підлозі, подумав: от що значить підбадьоруюче слово! Словом можна вбити людину і можна воскресити її душу, бо воно таїть у собі якийсь магнетизм, невидимий заряд, енергію... Від рідного слова віє теплом такої ж рідної землі, яке зігріває, береже тебе. Доки народ зберігає свою рідну мову, доти він зберігає свою землю. Чужа мова — чужа енергетика, яка руйнує рідну землю, і я відчуваю це, усіма видимими і невидимими силами свого єства.

Й тоді, лежачи на підлозі, в казематі, я відчував теплінь щирого слова юнака, яке вселило в мене віру і витримку.

Я міркував далі: «Що ж то за муки — стояти спокійно, адже наших предків козаків пекли гарячим залізом, били канчуками, але вони не здавалися. Напевне, і я таку кару витерплю довго і не зломлюся».

Друга моя «стійка» видалася набагато легшою, на душі було якесь духовне піднесення. Стою, шепочу поезії Кобзаря, одну, другу — без ліку... Поліцай, помітивши це, зауважує: «Що, молишся? Проси. Проси, нехай тобі Бог допоможе зізнатися і повернутися додому». А я, не звертаючи уваги на нього, вів розмову з Шевченком, пригадував його «Сон», «Кавказ», «Посланіє». Кажуть, що нема чудес на світі. Втім, чудо сталося в цій другій «стійці». Два дні і дві ночі нерухомого стояння і шептання поем з «Кобзаря» здалися мені як довгий сон. Думаю, ще достою до вечора і моя присвята Шевченкові буде виконана. В ту ж мить підходить поліцай і починає знімати з моїх ніг кайдани. А я сторонюся і кажу йому: «Не треба! Я мушу достояти до вечора, тоді моя «стійка» закінчиться». «Вар'ят, — кидає мені охоронець з вилупленими очима, — до вечора ти помреш, а зараз треба дати тобі відпочинок. Так наказав слідчий».

Правда, я дав згоду на відпочинок з думкою, що в третій «стійці» закінчу свою присвяту Кобзареві. У третій же «стійці» — не знаю скільки я простояв — стало темніти в очах, все закружляло довкола. Вже охоронця не помічаю, розплився, наче в тумані... І тут знову з'являється переді мною постать Тараса Шевченка у смушевій шапці, який подає мені руку... Я не вірю сам собі, думаю, це ж не сон, це ж дійсність, я ж у повній свідомості, не може такого бути.

А Шевченко стоїть довго з протягнутою рукою і дивиться мені в очі. А у мене був наче стан невагомості... Я запам'ятав цю мить на все життя. Це було послання з небес, провидіння Всевишнього. Кажуть, кожен ходить під знаком своєї долі, є явища непояснимі просто, що є два начала в людині — фізичне й духовне, і що те невидиме, духовне, має вищу владу над нами. Тої тяжкої хвилини я зрозумів, що мій знак долі — Шевченків дух. З того часу я не розлучався з ним, він оберігав мене ще не раз на трагічно-жорстоких перевалах життя. Мов закам'янілий, одержимо, я мужньо долав усі знущання й тортури. Впродовж 22-х днів — з 23 березня по 13 квітня (з короткими перервами для відпочинку) — я витримував страшні експерименти, так що поліціянти самі дивувалися з мого сильного духу і волі.

Розкрию й одну таємницю. Не пригадую, яка за числом це була «стійка», але добре пам'ятаю, що спрага до того мучила, що, здавалося, за ковток води віддав би життя. В спомині постає ніч. За столом поліцай читає газету, машинально виймає з портфеля бутерброд, запиває гербатою. На столі — графин з водою. Мовлю тихо, благально: «Вельможний пане, будь ласка, дайте хоч крапельку води напитися. Вам за це Бог заплатить». Той глянув уважно в мої очі. Я теж не відводжу від нього свого погляду. Мовчання. Та, здається, душі наші розмовляють. По хвильці-другій він каже: «Дорогий чоловіче! Мені не шкода, щоб ти напився води, але моя присяга не дозволяє. Інакше стояти мені на твоєму місці...!» Я ж у відповідь — такими зболеними словами до самого серця: «Бог справедливий, він не дозволить, щоб пан стояв на моїм місці». Знову запанувала тиша. Бачу, мій охоронець подивився на годинник, підвівся з-за столу, взяв у руки графин, налив повну кружку води і поставив її на маленьку тарілочку. Відсунув від себе на край стола, ближче до мене. Кладе свою голову на простерті на столі руки і раптом починає хропіти. Вдає, що спить. Тоді я обертаюсь скутими ногами на пальцях, підсовуюсь ближче до столу. Простягаю руку. Не дістаю. Підсовуюсь ще — і кружка з водою в моїй тремтячій руці. Жадібно випиваю і чомусь така наївна думка промайнула: як ставитиму кружку назад на тарілочку, вона може застукотіти, відтак розбудити поліціянта. Тож ставлю її поряд з собою. Тільки хотів повернутися, щоб посунутися на своє місце, мій добродій підіймає голову: «Чому не поставив горнятко на місце?» Я швиденько простяг руку і поставив кружку в тарілочку.

Після того, що сталося, я наче на світ народився. Хотів подякувати, але не зміг видобути й слова, лише низенько вклонився, радіючи в душі, що світ не без добрих людей.

Аналогічним був і другий випадок. Глуха ніч. Знову — «стійка». Здається, ось-ось впаду з ніг. Пробую однією рукою опертися в стіну, щоб втриматись. Це помічає вартовий, але нібито не звертає жодної уваги. Тоді я звертаюся до нього з проханням: «Шановний пане! Я не маю сили. Прошу дозволити присісти на хвилинку. Пану та його родині Бог за те віддячить».

Поліціянт мовчки, із співчуттям подивився в мої очі. Наші погляди зустрілися. Він раптом сказав: «Добре, можеш сісти, можеш і лягти, тільки пам'ятай: найменший шурхіт в коридорі — миттю ставай на своє місце». Сам же схиляється на стіл і засинає. Я, маючи волю, сідаю, тоді на один бік лягаю, потім — на другий, на спину. Втома зникає зі всього тіла. Думка одна: дякувати Господові і добрим людям, що посилають щастя в такому, здавалося б, безвихідному становищі.

Несподіваний відпочинок тої ніч дав сили і надію на подальшу витримку. Витримку до кінця, до перемоги!

Під кінець зміни чую кроки в коридорі. В ту ж мить схоплююся на ноги, стаю на своє місце. Гукаю до свого сплячого охоронця: «Альо! Альо!». Він прокидається, глянув на годинник, похитав головою. До мене з вдячністю зронив: «Дуже добре».

Третій випадок. Поліцай старшого віку, як я зауважив, читає Євангеліє. Час від часу поглядає на мене. Мій же вигляд був жалюгідним: три тижні неголений, невмитий, просякнутий потом. Поруч — гаряча батарея. А я в чоботях, теплій білизні, вовняному светрі, в новому, вигаптованому коричневому кожушку. Як був з дому одягнений, так в усьому тому й тут стою. Ні разу не дозволили ні роззутися, ні роздягнутися. Довга, густа чуприна на голові на кшталт «гайдамачки». Розпатлана, скуйовджена. Мабуть, не дарма мене записали до роду Кудель.

Поліціянт співчутливо питає, скільки я тут стою? Я відповів. Він взявся за голову: «Ой-ой, яка ти безголова людина, не вмієш берегти свого здоров'я». Справді, я був у напівмертвецькому стані. Днями, спітнілий, напився води там же в клозеті, зовсім охрип, шепотів, коли треба було сказати свої ім'я і прізвище. Далі він пояснює, що у в'язниці легше побути рік, аніж тут одну добу. Питає: «За що звинувачують?». Я відповів, що в підозрінні — за приналежність до ОУН.

1939 року так склалося, що православне свято Великодня співпало з римо-католицьким. У Великодню суботу слідчий, дефензива припинили роботу. Мій третій добродій веде мене по сходах вниз уже розкутого. Йдучи, мимоходом зустрічаюсь з Левком Куделею, який теж був арештований. В береті, засмаглий, червонястий, він тільки що з волі. Його видали усичівські хлопці, повідомивши, що він був на зібранні ОУН, давав внески у фонд цієї організації. Левко зразу ж зізнався, що він є членом ОУН.

Левко дещо допоміг мені. Коли на слідстві в нього поцікавилися про мою причетність до ОУН, він, посилаючись на устави організації, сказав, що такі сімейні люди, як я, не могли бути членами ОУН, що таких в крайньому випадку зараховували резервістами. Втім, за польськими законами, резервістів судили так само, як і членів ОУН.

Поліцай завів мене у підвал, помістив у камері, де була лежанка, приніс крашанок, паску, шинку, ковбасу. Відомо, що рідні приносили передачі для арештованих, а служба ними розпоряджалася, як хотіла (цим, безумовно, я підкріпився).

Після Великодніх свят поліцай з підземелля привів мене до слідчого Матусевича. Той тріумфуюче встав з-за столу якимось артистичним тоном прорік: «Пан Куделя, відомо, що ви не були в ОУН, а лише в резерві». Я вдав із себе наївного простачка, замахав обома руками і через удаваний плач на увесь голос заволав: «Я не був у жодній резерві, і нічого не знаю, я не винний». Матусевич махнув рукою і наказав покликаному поліцаєві випровадити мене до в'язниці.

13 квітня 1939 року поліціянт веде мене провулками міста до Луцької тюрми. Вийшовши на світ Божий, на повні груди вдихаю свіже повітря і відчуваю глибокий біль у легенях. Як потім виявилося, в мене була початкова форма туберкульозу.

Переступивши поріг масивної металевої брами, я вперше побачив споруду Луцької тюрми, яка знаходилася в отій культовій будівлі, про яку я вже розповідав. Тут же поруч на подвір'ї розташувався примітивний будиночок тюремної канцелярії, через яку був змушений проходити кожен, хто потрапляв за ці високі і товсті мури. Після всіх формальностей вступу в оцей «університет» мене чекала ще одна небезпека.

Спритні тюремщики як могли допомагали слідчим органам. Вони задали мені провокаційне питання: «З ким хочеш сидіти в камері — з націоналістами чи комуністами?». На цю наживку я не клюнув. Байдуже відповів: «Я не комуніст і не націоналіст. З ким посадите, з тими буду сидіти». Найменша необачність в цьому випадку, як я дізнався згодом від хлопців по камері, багатьом пошкодила. Адже окремих камер для одних чи других у них не було. Згідно з в'язничними правилами потрапляю в ізоляційну карантинну камеру, де назбиралося до 20 новачків.

Коридорний наглядач із в'язкою ключів викликає перших п'ять чоловік, вручає кожному ганчірку із суконної шинелі, веде в кінець коридору і командує всім стати на коліна і тими ганчірками натирати підлогу вправо-вліво, куди сягають руки. Розрахунок такий, що ми п'ятеро займаємо всю ширину коридору, і, просуваючись вперед на колінах, під окрики наглядача «Натирати міцно», доводимо до «блиску» підлогу. Якщо хтось із нас не притискав ганчірки зі всією силою, то наглядач його бив ключами по спині. Я ж був настільки безсилим, виснаженим впродовж 22 днів «стійки», що отримав найбільше ударів. Коридор же був довгим, тягнувся на кілька десятків метрів. Треба було його на колінах проповзти з кінця в кінець і назад, після чого не тільки блищала підлога, а й кров виступала на колінах. Мене найбільше вразило те, що оця злощасна підлога була з грубезних соснових дощок, вік яких, напевно, сягав від черниць кляштору Св. Бригіти. Вона, ця підлога, була до того вичовгана, витерта, з «видолинками», що тільки смоляні, тверді, як сталь, сучки стирчали на поверхні, немов гриби на узліссі. Це була справжня історична музейна реліквія — ота давня підлога. Щоправда, незабаром нові «хазяї» — енкаведисти — замінили її на бетонно-цементну. Для більшої сирості...

Чому я спинився на такій, здавалося б, дріб'язковій деталі? Тому, що до того і після мене, очевидно, не проймали такі фізичне безсилля і біль від ударів ключами, як тоді. Але все минулося. Після тих ключів — обід. Подали повну миску картопляної юшки, кашу пшоняну, хліб. Потому повели до лазні, зняли скуйовджену чуприну, дезинфікували одяг. Це було вкрай необхідно, оскільки вже докучали паразити. Після нас у лазню привели постійних в'язнів. Зазначу, що наша ізоляційна камера була поруч з лазнею. Якось несподівано, наче у сні, долинула пісня:

Ой нема, нема ні вітру, ні хвилі
Із нашої України.
Чи там раду радять, як на турка стати,
Не чуємо на чужині.
Ой повій, повій, вітре, через море
Та з Великого Лугу,
Суши наші сльози, заглуши кайдани,
Розвій нашу тугу...

Цей перший день неволі у Луцькій в'язниці запам'ятався мені на все життя! Дзвінкі, мелодійні молоді голоси до того западали в душу, бентежили серце, що так хотілося бути з тими, хто співав, з нескореними українськими націоналістами, які взамін за свої муки, ризики і страждання нічого ні від кого не жадали. Вони хотіли лише одного — волі рідній Україні, хотіли жити не рабами, а вільними синами на своїй землі.

Перша ніч пройшла в мареві тривожного сну. 14 квітня зранку всю нашу ізоляційну камеру повели на медичний огляд. Медична комісія прискіпливо обстежувала кожного. В результаті визнано всіх здоровими, тільки в мене виявили страшну, як на той час, хворобу — «gruźlica phico», тобто туберкульоз легенів, чи як тоді казали, чахотку. Через це всі сахалися від мене, як від прокаженого. Староста камери, якийсь польський злодій-рецидивіст, з брудною лайкою накинувся на мене, не на жарт кричав, що я приніс жахливу хворобу і хочу нею заразити всю «celu» (камеру). Він заганяє мене в кут, не дозволяє нікому до мене підходити, відділяє окремо для мене посуд, щоб я був ізольований від усього, поки заберуть мене до лікарні (втім, вгорі, у склепінні цієї камери був вмурований гак. Як стверджували, на ньому вішали тих, хто був засуджений до кари смерті).

Рецидивіст злісно верещав: «Тебе, курвий сину, треба повісити на тому гакові». Можна було збожеволіти від його несамовитих викриків. Він обрав мене як жертву і був для мене страшнішим від тих катів, у лабетах яких я опинився. Я не знав, що мене очікує завтра. Мовчу, терплю.

15 квітня, на другий день перебування в тюрмі, черговий наглядач, на ім'я Бартошек, викликає мене, веде на третій поверх. Заходимо у комірчину, там здаю свій одяг, одягаюся в усе тюремне: білизну, костюм, яломок (берет) — усе з білого міцного фабричного полотна. Тут же, на цьому поверсі, наглядач відкрив двері шостої камери, так званої «шустки грузліків», яка мала страшну славу — звідси мало хто виходив живим.

У камері знову несподіванка: зустрічаю Тараса Красьоху, Володимира Чвалу, хлопчину з села Милуші, що біля Луцька. Тут же Григорій Корука з села Богушівка. По другий бік — три ліжка найстарших камерників — Олексюка з села Тристеня, польського рецидивіста Воєводи, який вже не вставав, трохи далі — Вишневецького із шайки дрібних злодіїв Хвалька. Останній же був старостою цієї камери.

На великий подив, у камері дотримувалися чистоти. Можна було підходити в будь-який час до відкритого вікна, дихати свіжим повітрям. Через вікно ми бачили, як розважаються вільні люди: катаються на човнах, відпочивають на зеленому килимі трави, поглядаючи скоса на тюрму. Видно було, як у неділю йдуть богомольні люди до Рованської церкви, звідти долинав щемливий передзвін.

До мене щодня приходив лікар, давав гарячі уколи, від яких пашіло все тіло, і ще якісь ліки. Щодо харчів, то вони були не гірші, як у лікарнях на волі: білий хліб, борщ, юшка завжди з порцією м'яса, каша гречана із шкварками, каша манна з маслом. Перед обідом приносили парне молоко з булкою й маслом. Я все це поїдав і, здавалося, ще стільки з'їв би. Я весь час хотів їсти, а біля мене нещасний Володимир Чвала нічого не міг проковтнути. Від нього забирали назад його порції. То ж, було, не раз просить він мене: «Миколо! Їжте мою кашу, пийте моє молоко, бо мені нічого не йде...» Так я почав споживати і пайок Володі, помітно поправлятись.

Кожного дня нас виводили на двогодинну прогулянку. Нам дозволялося протягом тих двох годин бути на тому самому дворі, з асфальтованим колом для прогулянки в'язнів. Ми не ходили маршем по тому колу, тільки осторонь сідали біля клумб: хто полов на них зілля, хто скидав сорочку і загоряв на сонці. Перед нашими очима проходили в'язні аж чотирьох камер. Для кожної з них було відведено по 30 хвилин. Тож я мав змогу зблизька побачити своїх односельців — Якова Новосада, Левка Куделю, Федора Береговича, знайомих і друзів з інших сіл. Зустрів і відомого героя з села Лаврова Ананія Закоштуя. Правда, вартовий, що стояв на вишці, забороняв розмовляти, але, незважаючи на це, перекинутися кількома словами вдавалося. На допити мене не викликали і до тортур на них ніхто не вдавався. Проте я весь час відчував тяжке моральне пригнічення. Знав же, що за мною побиваються дружина, мама, що є робота в господарстві, а замінити там мене ніким. Все це каменем налягало на душу.

У в'язничній лікарні я пробув шість тижнів. З часом був вилікуваний тут і мій незабутній друг Тарас Красьоха. Його перевели в загальну камеру, згодом же засудили. А Володимира Чвалу на обході лікарі визнали, що він уже на смертній дорозі. Повідомили про це батьків і його забрали додому, де він другого дня помер. Його поховали 1 червня 1939 року в селі Милуші. Фотографії похорону збереглися в мене до сьогоднішнього дня. Помер у камері також вище згадуваний мною Воєвода.

...Зелена субота. Завтра свято Святої Трійці! Літо в повному розпалі. Після загоряння під час двогодинної прогулянки я повернувся у камеру в якомусь піднесеному настрої. Такого зі мною ще не бувало. Душа щось відчувала.

Розповідаю хлопцям сон, який бачив минулої ночі: наче я птахом літав у повітрі над своїм селом, біля своєї хати, бачив заплакану свою дружину і так яскраво сонце світило! Хтось із друзів віщує мені волю. Це ще більше мене втішає, і я враз якось врочисто продекламував слова пісні:

На світі у кожного сонце своє...
Любенько живеться, як сонечко є.
А згасне те сонце — і жити шкода,
На світі без сонця усе пропада.
Зо мною розсталась дружина моя,
Зостався на світі без сонечка я...
Одначе на себе я смерть не зову,
А з серцем розбитим живу і живу...

Розповів друзям про своє друге сонечко, про своє кохання з Мотрею, яке тривало п'ять років, поки побрались. І от — розлучились... Що ж, кожний має свою долю і свій шлях широкий!

...Сонце заховалося за мури старовинних веж замку, за тюремну високу кам'яну загорожу. Принесли вечерю. Я з'їв півмиски червоного бурякового борщу, коли ж несподівано для всіх забрязкотіли ключі і двері камери відчинилися навстіж. На порозі з'явився наглядач Бартошек з папірцем у руках і голосно кинув: «Куделя Миколай — на волю!»

Я звівся на ноги. Розгублений, розхвильований. Стою — ані руш. Може, це жарт? Але хлопці підбігають, вітають з волею.

Всі просять одне й те ж: дати знати їхнім родинам про їхнє здоров'я. Прощаюся з друзями по недолі, очі світяться сльозами.

Пан Бартошек, ввічливий наглядач, йде зі мною поруч і не як із в'язнем, а як із вільним громадянином, охоче розмовляє. Заходимо до складу. Я знімаю з себе тюремну одежу, переодягаюся в свою. Сходимо вниз до канцелярії, де отримую кілька злотих, які були на депозиті, довідку про звільнення. Черговий проводжає мене до брами, бажає щасливої дороги додому і щоб більше ніколи не потрапляв у ці похмурі, страшні, холодні в'язничні мури.

Воля! Воля! Воля! Я, як пташка, випущена із клітки на простір, як скинутий камінь зі зболених грудей! Здавалося, я на крилах летів, дихаючи на повні груди волею. Нікому не збагнути, не зрозуміти, не відчути радість і ціну волі, хто не побував у неволі. Недаремно кажуть, що життя людини — це найдорожче, але воля має набагато більшу ціну.

Я ніби прилетів з іншої планети. Влітку, одягнений по зимовому, дивував усіх перехожих. Поспішив на зупинку рейсового автобуса Луцьк — Грубешів, який мав постій свого призначення біля відомого на той час ресторану «Дудя». Вже були зайняті всі сидячі місця, але мені вдалося умовити шофера, пояснивши йому хто я і звідки, заплативши трохи більше за стояче місце.

Вже добре стемніло, коли я, нарешті, зійшов з автобуса у своєму рідному селі Буяні. Тут ще більше відчув подих волі, запах буйної зелені. Мерехтіння зірок у вечірньому небі осявало душу, виповнювало її незбагненно солодким очікуванням жаданої зустрічі з рідними. Сам не знаю чому, але мене якась невидима сила ставить на коліна — і я цілую землицю, на якій виріс.

Від шосейки до моєї хатини на хуторі якихось три кілометри, проте я й незчувся, коли опинився біля порога рідної оселі, в якій народився і прожив двадцять п'ять літ. В сінях вагаюсь, стою. Відтак відчуваю дуже сильний запах свіжих пиріжків. Очевидно, їх щойно витягли з печі. Чую слова дружини Мотрі: «Ото Коля найбільше від усього любив гарячі пиріжки, які я виймала з печі». І наче за щучим велінням саме при тих словах я входжу на кухню... Мотря кидається до мене в обійми, з радості плаче. Мама хилить мою обстрижену голову до свого серця і крізь сльози промовляє: «Ми ж за тебе молились». Мене здушили спазми. Я тільки зміг вимовити: «Я ж тоді при арешті не хотів з вами прощатись, щоб повернутись. Я дав слово, що повернусь і повернувся».

А ще були щирі, сповнені гіркої правди слова дружини Мотрі: «О, якби ти знав, як я без тебе мучилася, скільки витерпіла горя! Тих дев'ять тижнів були для мене довгі, як роки. Весна, треба було посіяти ярину, посадити картоплю. Коні, корова з телятком, ялівка, свині — все треба було самій доглядати, а найбільше я переживала за деяке невдоволення батьків, які дорікали, що ти займався не господарством, а політикою, і якщо тебе засудять, то вони мене заберуть додому. Такого я найбільше боялася. Вони тебе люблять, але не розуміють твого найсвятішого, твоїх поривань. Для них, передусім, господарство, праця безкінечна, хоча інколи із тої великої праці і користі мало». Мотря сповідалася душею переді мною, як перед своїм спасителем. Я їй нічого не розповідав про свої муки-катування тих двадцять два дні на «дефі» польської поліції, щоб не ранити її зболеного серця. На таку розмову буде ще час. А в ці хвилини хотілося жити, мріяти...

Та не довго була та радість. Не встиг я трохи очунятись від польського «курорту» (треба ж було ще їздити по лікарнях, щоб підлікуватись), як нагрянуло 1 вересня 1939 року. Спалахнула війна. Польща, як держава, перестала існувати...

Знову арешт, знову тюрма

Cередина вересня 1940 року. Теплий сонячний осінній день. Неділя. Дружина купала нашу тримісячну доньку Віру. Задиханий, заступник голови сільської ради Степан Поцілуй ще з порога гукає до мене:

— Миколо! Негайно в сільраду! — Що там? — питаю.

— Якесь зібрання. Треба писати протокол. Сам знаєш. Поспіши.

Швидко накинув маринарку, схопив шапку і як був у кімнатних тапочках, так і подався на вулицю. Я повірив, бо в ті часи майже завжди обирався в президію на будь-яких зборах, мітингах. Протоколи було писати не вперше, виходило це у мене змістовно. Це було звичним ще від «Просвіти», кооперативу «Добробут» та «Сільського господаря», одне слово, з польських часів. Прибувши в приміщення школи, де містилася сільська рада, побачив, що ніяких зборів немає, а є тільки міліція, енкаведисти на чолі з начальником Торчинського НКВС Звєрєвим.

Я ледь стримував своє хвилювання, картаючи себе, що, привчений за стільки літ до конспірації, не сподіваючись на підступність, носив при собі записну книжечку, на першому листочку якої переписані десять заповідей з Декалогу Українського Націоналіста. І тут, коли зустрівся з енкаведистами, я думав лише про одне: як я міг допустити таку необачність, захопити записник із заповідями! Як вирвати той листочок, інакше я приготував сам собі пастку.

Тим часом Звєрєв закликає мене в кабінет голови сільради. Спочатку довго теревенив про якісь зовсім другорядні речі, неначе покликав для того, щоб відновити аматорський гурток, відомий за Польщі на увесь повіт. Мовляв, тоді треба було платити за дозвіл на вистави і концерти, а тепер, за совєтської влади, безкоштовно можна «вести культурно-воспитательную работу». Але при цьому Звєрєв час від часу поглядав у вікно.

Слухаючи такі-от побрехеньки цього справжнього звіра, я не знав, що в нього було ще чотири ордери на арешт, і шеф НКВС послав свого посланця за тими, для кого вони були сфабриковані. Це були національно свідомі й активні юнаки: Іван Бандач, Петро Ксензук, Матвій Новосад... Але, як тільки з'являвся «кур'єр» Звєрєва, кожен з них втікав до лісу. «Кур'єрові» вдалося, окрім мене, заманити до сільради лише дев'ятнадцятирічного Федося Павлюка, юнака із заможної порядної родини. Звєров наказав озброєним чекістам вести мене і Федося Павлюка в напрямку шосе, де за три кілометри чекала на нас машина. Сіли ми в авто, оточені з обох боків енкаведистами. Звєрєв сказав, що поїдемо до Луцька, треба, мовляв, поговорити, де переховуються «бандити».

Від Буянь до Луцька недалеко (всього півгодини їзди), але мені здалося, що пролетіла ціла вічність. Та ось машина зупинилась перед дверима обласного НКВС. Ми опинилися за високим парканом, в приміщенні колишньої монастирської будівлі, що півколом обвивала православний Свято-Троїцький собор. Повели нас обох з руками за спиною в коридор, здавши черговому, який тут же звелів повернутися очима до стіни.

Першого покликали на «прийом» Федося Павлюка. Я ж відчував страшне напруження. Хвилини вирішували мою долю! Знав, що ось-ось покличуть і мене. І «записна книжка» із заповідями Українського Націоналіста мене загубить. Як її знищити? Прошусь у туалетну — не пускають. Наглядач, не спускає з мене очей. Мене починає тіпати, напруга зростає. Наглядач помітив моє занепокоєння, гаркнув: «Чого ти, наче карась на сковорідці? Стій спокійно!»

Тут мене осінила думка: рятуйсь! Я мигцем роздираю нігтем ніздрю. Потекла кров, розмазую її по обличчю і повертаюсь до наглядача: «Товариш начальник! Можна обтерти кров?»

Вигляд у мене, напевно, був надто страшним, бо чекіст відразу остовпів, а по хвильці пробурмотів: «Не «товариш начальник», а «громадянин». Швидше витирай!» Тоді я знову — голову в кут, лівою рукою витираюсь, а праву засовую до кишені маринарки, де моя «записна». І ось вона вже у руці, ось листочок з заповідями вирваний, ось він уже у роті. Стискаю його зубами і проковтую. Слава Богу! Мої хвилювання — як вітром здуло, слиною обтираю обличчя, повертаюсь ще раз і питаю, чи всю обтер кров. «Так, може бути», — чую. І в ці хвилини бачу, як чекіст повів Федося Павлюка коридором, я глянув на його пристойну юнацьку постать і більше мені вже не довелося зустрічати свого незабутнього друга.

Черговий покликав мене в приймальну, де сидів ще один «работник», на його столі лежала папка з «делом». Перші формальні запитання: «Фамилия, имя, отчество, год рождения». Далі — наказ: «Що є в кишенях, виймай на стіл». «Работник» звелів мені роздягатися «до гола» і стати в кутку з обернутими до стіни очима. Черговий перетрушував кожну мою одежину і кидав до мене в кут з наказом «адєвайсь», а другий рахував гроші (120 рублів), що я мав із собою, переглядав «записну книжку», всі записи та нотатки. Зміст його не цікавив, лише питався, хто це все писав. Я сказав, що все там, у «блокноті», записане моєю рукою. Тоді він дає під тими всіма записами поставити свій підпис. На тому прийом закінчився.

Напревелике щастя, в тому записнику не було нічого, що цікавило б слідчі органи, крім домашніх господарських нотаток та деяких цитат з книжок про чисту прекрасну любов і вірне кохання. Мене тішило одне — яка сила, яке благовоління врятувало мене в останню хвилину, коли я проковтнув шматок паперу з десятьма заповідями Українського Націоналіста.

Мене повели туди ж, куди й Федося. З правого боку починався довгий коридор. Вздовж його — ізолятори, чи, як їх називали в'язні, «собачі буди», які були змайстровані «стратегами советского прогресса» з тоненьких дощок висотою у зріст людини, шириною до 70 сантиметрів. До кожної такої буди — вузькі двері, через які ледве могла пролізти жертва катів. Тут же неквапом походжав чекіст, прислухаючись, чи не розмовляють в'язні між собою. Він же відчинив дверцята ізолятора № 11 і впустив туди мене. Тут ниділа гнітюча темінь. В ній я побув з годину. Раптом — брязнула клямка, двері відчинилися. Вартовий кивком пальця покликав мене і передав конвоїрові. Навпроти виходу стояв «чорний ворон» з десятьма клітками, які були такі малі, що там не можна було повернутися. Коли їх усіх заповнили, «чорний ворон» посунув до тюрми. Це була надзвичайно тяжка подорож у душогубці — ніякої вентиляції, в'язні задихались. Висадка арештованих відбувалася ізольовано, кожного окремо заводили в канцелярію на «прийом». Я потрапляю у 19 камеру другого поверху головного корпусу. Це треті двері по лівий бік, камера з віконцем на схід. Черговий служака наказав роздягтись, заставляв розкривати рота, розтулювати пальці, заглядав навіть у непристойні місця. Потім перемацував усе до ниточки. Коли знаходив металеві ґудзики чи дротяні гаплики, їх відрізував, не кажучи вже про олівця, папір, шпильку, голку та інші речі. Це все заборонялося приносити в камеру.

По закінченні процедури зі «шмоном» чекіст тут же, під дверима камери, машинкою зняв волосся з моєї голови, вийняв із-за пояса в'язку ключів і, нарешті, відчинив двері камери, яка була залита електричним світлом. Усю її долівку встеляли в'язні з худими, виснаженими обличчями. Я привітався: «Добрий вечір!». Тримаючи штани без ґудзиків і папруги, розгублено стою біля порога. За неписаними тюремними правилами, кожний новоприбулий мав займати ближнє до параші місце. Саме того дня черговим по камері був молодий хлопчина Дмитро Коритко з села Підбереззя Горохівського району. Як я довідався пізніше, він у цій камері сидів уже дев'ять місяців. Тож Дмитро підходить до мене, питає, де мої «вещи». Я йому пояснюю, що в мене немає нічого: «Отак, як стою, покликали сьогодні в сільраду і забрали». Коритко дивиться на мене співчутливо, мовляв, як же я буду спати. «Ну, нічого, поки вам передадуть із доми одежу і взуття, лягайте біля мене під одіяло», — запропонував Дмитро. В той час дехто з цікавих починає запитувати мене, звідки я і коли арештований, що нового на волі. Наглядач стукає у «візитерку»: «Давай спать!». Адже після «отбоя» в камері суворо заборонялося вести розмови. В ту ж мить пролунав іще один голос: «Спокій, панове! Спіть! Взавтра буде день на розмови, буде багато днів».

То був в'язень, який спав біля вікна. Камера затихла. Дмитро Коритко попросив своїх сусідів трошки розсунутися і я ліг боком біля нього, накрившись благеньким одіялом з головою. Я не знаю, як тут висловитись, що в найтяжчі хвилини мого горя Бог посилав крихітку щастя, якого і вагою золота не оцінити. По кількахвилинній мовчанці я глибоко зітхнув.

— Не переживайте, друже, — під саме вухо шепоче мені Дмитро.

Я теж йому принишкло:

— А хто то такий, отой, що біля вікна спить, після голосу якого все затихло?

— А це всім нам дорога людина. Олександр Гайдук з Луцька. Він сидить у цій камері ще з 1939 року. Його рідний брат Володимир за Польщі був засуджений до дванадцяти років.

Я пригадав, як читав у газетах про процес у Луцьку: судили його, Івана Скоп'юка і Олексу Куца за підготовку замаху на волинського воєводу Юзефського. Далі мені Коритко підказує, щоб я нічого не говорив, тобто не відкривав своєї душі, бо в камері є донощики. Довго ми шепотілися. Найбільше його дивувало те, що мене не возили в район на допити, що з обласного НКВС, де теж не було слідства, запроторили прямо в тюрму. Втім, найголовніше, щоб не було очної ставки, та ні в чому не зізнаватися. Пізніше всі Дмитрові поради стали мені у великій пригоді. Я з Коритком подружився і довгих шість місяців ділив з ним усю гіркоту страшних, чорних тюремних буднів. Ми довіряли один одному всі свої таємниці. Проте згодом його забрали звідси. І аж через сімнадцять років я отримав від нього листа з Колими. Він писав, що тоді, як його викликали з камери і прочитали вирок заочної «тройки» — десять років таборів, то етапом вивезли в «чудную планету» Колиму. Відбувши строк, там він оженився, там жив і працював. І лише при «хрущовській відлизі» йому дозволили повернутися на рідну землю, в своє село.

Камера № 19

О шостій годині ранку голосне сюрчання свистка в коридорі піднімало всіх на ноги. Кожний хутко одягався, взувався і дбайливо складав під стіною свою одежу на одну купку, щоб можна було на ній сидіти. Найперше,що привернуло мою увагу в камері: по стінах, аж під саму стелю, снувався своєрідний «трафарет». «Що це ? — думаю, — Адже ще недавно, за Польщі, я був у цих камерах, але чогось подібного тоді не бачив». Питати в когось не посмів. Але невдовзі все з'ясувалося само собою. Це — від повзучих блощиць, яких давили щіткою для підлоги, на цьому місці залишалась червона пляма. Такі ось узори! Найбільше у цій «війні» з паразитами відзначився нещодавній польський поліціянт Залєвський з Луцька. Він був найвищого росту і міг якнайдалі дістати щіткою, а коли не діставав, то вискакував на плечі кремезного в'язня Михайла Собчака і давив «клопів», які безжалісно ссали кров в'язнів. «Отакої, — замугикав я, — завтра, очевидно, буде така пляма на стіні і з моєї крові».

У камері утримувалось троє українців, включаючи мене, двоє євреїв — Кашкет, годинниковий майстер, і Гергус, гендляр, один росіянин — Горлов, банківський працівник, дуже культурна і освічена людина. Помітно виділявся луцький адвокат Плава-Нейман. Йому було 80 років, він був такий гуморист, що своїми анекдотами розвеселяв найсмутніших, кликав мене до себе (а він лежав перший від порога), питав, чи я грамотний. Кажу:

— Читати вмію.

А на дверях наклеєні «тюремні правила», де низом — великі букви — НКВД.

— А ну, прочитай, що значать ці літери? Я, як учень, читаю:

— Народний комісаріат внутрєнніх дєл.

— Не грамотний ти, — каже Нейман, — То на волі так читають, а в тюрмі: Н — не знаєш, К — коли, В — вернешся, Д — додому. А от вгорі написано «Пролетарии всех стран, соединяйтесь!». Як буде правильно?

Перекладаючи на українську мову, я знову випалив:

— Пролетарі всіх країн, єднайтеся!

— Не правильно перекладаєш. Правильно буде: «Голодранці всього світу, сходьтеся до купи!» А букви «СССР» знаєш, що значать?

Я махнув рукою. Хтось шепнув: «Смерть Сталіна спасе Росію». Нейман, якого всі кликали «паном Меценасом», був паралізований на ноги, ніде не виходив — ні на прогулянку, ні в туалет, — його завжди підводили, а під кінець 1940 року він тут же, в 19 камері, й помер. Царство йому небесне!

Як я вже згадував, у камері були переважно поляки, яких згодом висилали, можливо, у відомий Катинський ліс. Але період, який довелося пережити з ними, має відношення до моїх спогадів.

Як уже зазначалося, в польській в'язниці, де мені доводилося бути у 1939 році, познайомився я з поліціянтом Залєвським. Він неодноразово ніс службу біля арештованих, у тому числі й біля мене. Тепер ми пригадували окремі епізоди з тих часів. Залєвський часто любив повторювати, що за Польщі, мовляв, було краще сидіти в тюрмі, були матраци, напхані соломою, не було ні козирків на вікнах, ні кормушок біля дверей. Гайдук Олександр, було, послухає його теревені, потому підведеться зі свого кутка, потре руки, пройдеться по камері і почне:

— Пане Залєвський! Не хваліться своєю тюрмою. Ваша була добра, а ця ще краща. Всі тюрми однакові, будь вони прокляті!

Його слова завжди змушували замовчати темпераментних поляків. Було, часом виведуть його з рівноваги, то він мав на те таку фразу: «Так через вас, таку вашу мать, і нам — мать його таку». З цієї лайки всі сміялися.

Такі урядовці, як Круковський із Ковеля, Сінкевич з Володимира-Волинського та інші, були прихильниками поглядів поліціянта Залєвського. Проте інженер з будівництва мостів і асфальтованих доріг Вайда, дуже інтелігентна і культурна людина, ніколи не згоджувався з ними і взагалі з політикою колишнього польського уряду щодо українців. З цього приводу часто між самими поляками виникали гострі суперечки, які міг втихомирити тільки черговий, стукаючи в двері. Один з них — Пікульський — був людиною скритою і нейтральною. Він ніколи не втручався в жодні дискусії, навіть не можна було довідатися, звідки він і які його погляди. Його не терпіли як поляки, так і українці, підозрюючи як камерного сексота.

Серед поляків були колишні коменданти, директори, всі з вищою освітою, здавалось, що в них можна чомусь навчитись, перейняти життєвий досвід. Вони дуже відрізнялися від звичайних селянських хлопців. Своєю поведінкою поляки не раз ставили самі себе в незавидне, просто смішне становище. Не було й дня, щоб вони не згадували про свої смачні обіди, про gulasz, kieŃbasu, słodki ciastka, tortu.

Пам'ятаю такий випадок. До камери впхнули одного гарно одягненого поляка. Саме був обід. Хлопці взяли і для нього миску баланди. Просять його їсти, він чемно дякує: «Dziękuje, bardzo dziękuje». Говорить, що їсти не буде, і тут сидіти з нами не збирається, бо з ним, мовляв, сталося якесь велике непорозуміння. От розберуться і його скоро випустять. Гайдук, котрий умів до кожного підійти, говорить до нього по-польськи: «Ну, їсти вас ніхто не змушує, а спробувати одну ложку тюремного супу можна». Правда, він взяв ложку. «Ну як, смачний?» — питають. А він: «Мені видається, що тут бракує перцю». Всі сміялись і довго згадували, що мовляв, у тюрмі варять смачний суп, тільки от бракує перцю. Стояв той поляк біля дверей, скоса поглядав на темне заґратоване вікно і все дожидав, що ось-ось його випустять. Під вечір його покликали на слідство. Не було його цілу ніч і цілий день. Повернувся змучений, розгублений. Питають його:

— Ну як, не пустили додому?

— Випала мені вічна тюрма НКВС. Вони знають навіть про те, що я розмовляв із своїм колегою на цвинтарі.

Тож довелося йому довго дивитися на грати і їсти суп без перцю. Польська передова інтелігенція, точніше, працівники колишнього державного апарату, з якими мені судилося сидіти в тюрмі, відрізнялася в усьому своєю ментальністю, національною натурою, гоноровитістю. Я не стрічав такого випадку, щоб польські в'язні зжилися один з одним, як брат з братом, щоб всім ділилися, як це було поміж українцями.

Найцікавішою особою в камері був для всіх Міхал Собчак, бідак-обдертус. Він втік під час голодомору в 1933 році з Житомирщини тринадцятилітнім юнаком, забрівши в Корецький монастир. Там його відгодували і відіслали до Варшави, до притулку бездомних, де він пробув до вісімнадцяти років. Згідно із законом йому видали «dowód osobisty» (паспорт), з яким він пішов на біржу праці влаштовуватися на роботу. Оскільки в той час у Польщі було безробіття, то вручили йому посвідчення безробітного, яке надавало йому право мандрувати по всій Польщі; в кожній гміні він мав право отримати два злоти соціальної допомоги та йти в село; обов'язком солтиса було забрати в нього паспорт, написати записку до одного із своїх десятників, щоб той влаштував його на нічліг. Обов'язком селянина було дати переночувати і вранці накормити. Особливо, щедрими і співчутливими були волиняни. Коли ж у вересні 1939 року прийшли совєти, хлопця схопили енкаведисти як шпигуна і запроторили в Луцьку тюрму.

Його, як очевидця, розповіді про голод в Україні 1932-1933 років не раз змушували до болю переживати трагедію українського народу. В муках вимерла вся Собчакова сім'я: дід, баба, батько, мати, брати і сестри. А він був надзвичайно сильної будови, бродив полями, лісами, байраками, живився хробаками, мишами, кротами, жабами, ягодами, організм його звик до всього... В тюрмі найбільше хлопець був приязний до мене за уважні мої слухання його легендарних розповідей. Я, коли отримав з дому одяг і взуття, подарував йому свої капці, білизну, штани, сорочку. Він часто нагадував, що коли вийдемо на волю, то обов'язково прийде до мене. І його слова збулися — він теж лишився живим, при нагоді відшукав мене вдома, де гостював кілька тижнів. У липні 1941 року, даючи йому відповідну характеристику, Собчака прийняли в Луцьку поліцію. Більше мені не доводилося його зустрічати.

Слідство

16 вересня вранці черговий викликав мене, наказав взяти руки назад, не оглядатися. Під конвоєм довів до виходу, біля якого стояв «чорний ворон». Я не встиг навіть кинути оком на гарний, теплий осінній ранок, як металеві дверки щільно зачинилися. З перших хвилин відчув, що набагато гірше себе почуваю у цій металевій труні, ніж у камері. «Чорний ворон», напханий в'язнями, незабаром зупинився біля вже знайомого приміщення обласного НКВС. При висадці чути було якесь замешкання, хтось зомлів. Я, коли зліз, то, наче п'яний, заточувався. Конвоїр: «Что ты. как девушка закачался? Ничего, привыкнешь». Веде мене коридором до тих собачих буд, потрапляю в ізолятор під №7. Цей винахід ізоляції майстрували із сирих дощок, які порозсихалися, через щілини можна було легко пропхнути сигарету. В одній із дощок був сучечок, якого хтось випхнув, відтак утворилася маленька дірочка. Чую, як хтось у ту дірочку дмухає. Я вмить притулюю вухо, на моє здивування чую приємний ніжний жіночий шепіт: «Хто такий? Звідки? З якої камери? Коли арештований?» Відповідаю і тут же запитую: «А ви хто? Звідки?». «Я з Баєва, Дуня, може чули? Була шість місяців у підпіллі і потрапила живою в руки. Тепер день і ніч мучать. Що нового в світі? Чи скоро воля?»

За такі перешіптування не одному довелося побувати в карцері. Незабаром за мною прийшов слідчий і повів на другий поверх до свого кабінету. Прізвища слідчого не пам'ятаю, а звали Валерієм. Молодий ще, розмовляв російською мовою. Після перегляду деяких паперів, що були у папці, він встав, пройшовся по кабінету, закурив, підійшов до мене, простягнув портсигар.

— Спасибі, я не палю.

— Это хорошо. Но плохо, что ты связался с оуновской бандой.

Потім він почав говорити, що нам, мовляв, все відомо, і якщо ти не зізнаєшся у своїй вині, то й без цього є достатньо матеріалів, щоб тебе засудити. Та НКВС, мовляв, не хоче судити, нищити, а хоче рятувати. Потрібно лише покаятись, сказати: «Громадянине слідчий, я помилився, був обдурений українськими буржуазними націоналістами. Тепер я хочу бути чесним громадянином Совєтського Союза. Викидаю з грудей камінь ненависті, який тяжів у моїй душі до сьогодні. Ти ще молодий, за буржуазної Польщі не зміг учитися, а в нас школи безплатні, схочеш вчитися — ми допоможемо. Любиш сільське господарство — вивчим на тракториста, комбайнера, агронома. Любиш військову справу — навчайся на льотчика, командира...»

Такі демагогічні теревені слідчого тривали довгі години, тривали дні і ночі, і чим далі, я все більш переконувався: прямого доказу, що я перебуваю в рядах ОУН, вони не мають. Коли слідчий протягом п'яти — шести годин втомлювався, то здавав арештованого охороні, яка відводила його в «собачу буду», аж доки не приходила черга на «чорний ворон», який знову набирав 10 чоловік і відвозив у тюрму. Ця муштра так втомлювала, що знесилювала найміцніших.

Прибував у камеру, здавалося, як у рідну хату. Друзі підносили задубілу в мисці баланду, яку я жадібно сьорбав. Не встиг вхопити ложку, як почув той же знайомий до розпачу брязкіт ключів і виклик в'язнів з прізвищами на букву «К». Я від безсилля валився з ніг. На цей раз слідчий протримав до бою кремлівських курантів, звук яких долітав у кабінет десь із вулиці. Здавалося, що в таку пору як доставлять у камеру, то хоч трохи відпочину, а на думці все ота миска. Та й цього разу моя надія була марною. Тільки привезли в камеру № 19, як знову виклик на букву «К». У цій ситуації друзі вирішили рятувати мене. Першим відізвався Коритко. Потому — Кашкет, Круковський, Камінський, Корольчук, Кравзе, Курта...

В ході цієї переклички я встигаю випити всю юшку. І коли вже не було кому відкликатися на букву «К», я обтираю губи рукавом, називаю своє прізвище.

— Давай, таку твою мать, чего молчишь? Заигрываешь с надзирателем? — та ключами по моїй спині.

На цей раз «візит» тривав до третьої години ночі. «Добряга» сказав, що передає мене іншим слідчим, які говоритимуть зі мною по-іншому.

Я безпомилково окреслив, що мій слідчий поверхово проник у мою особистість, помітивши вроджену сентиментальність та взнавши про два класи освіти. Сподівався за кілька днів покорити мене, зламати, як багатьох. Але він не знав того, що в свої двадцять шість років я дуже багато вже прочитав, займаючись самоосвітою, добре орієнтувався, що навколо мене коїться. Для мене давно не були секретом чекістські методи дізнання, покари, засадами яких служили провокації, омана, підступи, шантаж, садизм, тиск — тиск психологічний, моральний, фізичний. І ще — улесливо-брехливе намагання увійти в довіру... До цього з трепетом і болем я прочитав не лише класику української літератури, а такі твори як Юрія Горліс-Горського «Холодний Яр», «Отаман Хмара», «Червоний чортополох», Віталія Юрченка «Шляхами на Соловки», «В кігтях ГПУ», Уласа Самчука «Марія», «Волинь», Богдана Лепкого трилогію про Мазепу... Тому всі методи слідчого були безсилі переді мною. Воістину знання за плечима не носити!

Тюремні будні

Минали кошмарні тюремні дні й ночі. У камеру прибували все нові «арештанти»: Павло Мазурець з Теремного, Микола Білотін з села Уляники, Микола Цаплюк з села Піддубці, Григорій Солтис з села Жиди-чин, Олексій Демидюк з села Забороль, їларіон Марценюк з села Береззя та інші. Переважно камери тюрми заповнювалися студентами Луцької Української Гімназії (ЛУГ). Я не можу забути отих молодих юнаків, котрих кидали в камеру. Сповнені енергії, жадоби до життя, вони по кількох тижнях, місяцях, задихаючись у камерах, в «чорних воронках», ізоляторах, карцерах, мордуючись на довгих допитах, недоспані і голодні, в'янули на очах, як та зірвана квітка на сонці.

Старші віком люди чомусь були витриваліші й по них не було помітно такого вигляду, як на молодих. Я ніколи так не переживав, не боліло моє серце, не плакала душа, як тоді, коли дивився на отих невинних людей, котрим належало тільки жити і творити. В кожного з них була своя матуся, яка кривавими сльозами оплакувала свого сина, був батько, що ходив у зажурі. Дехто мав наречених, та не всім поталанило їх долюбити, доцілувати...

У своєму двадцятишестилітньому віці я теж тоді чувся молодим і ніде правди діти, може, й де в чім був більше закоханий в ілюзії, ніж ота прекрасна юна поросль. Тому я завжди був з отими безвусими хлопцями, ділився з ними чим міг і як вмів, наскільки дозволяла свідомість. Я для них щоденно читав з пам'яті «Кобзаря» Тараса Шевченка, його твори «Сон», «Кавказ», «Катерина», «Гайдамаки»... Читав поезії Івана Франка, Лесі Українки, Олександра Олеся, Олександра Кониського...

Найбільше юнаки любили слухати розповіді з «Історії України», яку я знав непогано ще з того часу, коли у 1930-1931 роках читалися лекції в «Просвіті».

Павло Мазурець дуже гарно співав. Він зумів залучити до співу ще кількох друзів, створивши своєрідний ансамбль. Було, як заспівають «Зелений гай, широке поле в тюрмі приснилося мені» або «Гетьте ви, думи» Лесі Українки та інші задушевні мелодії, то аж серце крає, душу бентежить. Голоси, мелодії були настільки вражаючими, що вони підносили дух, виповнювали солодким щемом все єство, що, здавалося, за ці пісні не жаль сидіти в тюрмі. Думаю, що найталановитіший майстер слова не зміг би відтворити сили пісень, яка була животворними ліками для душі — на волі і в тюрмі, хоча співати в камері заборонялось і наглядач часто погрожував черговому по камері карцером. Але були такі випадки, коли хтось із них, хто мав крихітку людяності, почує милі звуки нашого ансамблю, стане під дверима і слухає, поки не переспівають багатьох пісень, потім відкриє кормушку і просто вдячним голосом мовить: «Хлопці! Тільки тихенько».

Багато чого можна пригадати з камерних буднів. Як не старались муштровані більшовицькі специ у своїх драконівських винаходах позбавити нас усього елементарного, ми ж таки їх перехитровували: із знайденого цвяшка на прогулянці зроблено шило; із вийнятої стальної бляшки з підошви черевика загострено ніж; комусь вдалося пронести в камеру голку; в іншого не знайшли в кишені маленького камінчика від запальнички...

Той камінець був умонтований у дерев'яну ложку, шматочком скла шкрябалось по камінчику, іскри сипались на пачку, де була ватра з паленої ганчірки, яка загорялась, відтак таким методом добували вогонь для курців. Одним словом, пристосовувалися. У камері ремонтували взуття, одяг. В одній з передач хтось умудрився покласти в сухарі кусочок простого олівця. Якось винахідливий Олександр Гайдук із домашнього полотняного рушника навитягав ниток, зсукав їх, написав записочку, прив'язав її до ниточки з маленьким тягарцем з цементної долівки, якого спустив до нижнього вікна камери смертників.

Так ось підтримували зв'язки...

З осені і до кінця 1940 року, на початку 1941-го тривали масові арешти свідомої молоді, заможних селян, студентів. Тюрма була переповнена тисячами в'язнів, камери були набиті до того, що люди мусили спати сидячи. Наша 19 камера нараховувала аж 40 осіб, тому тюремна адміністрація вже ніяк не могла виконувати своїх елементарних обов'язків згідно з тюремними правилами (надавати усім можливість щоденної п'ятнадцятихвилинної прогулянки, користуватися лазнею, дезинфіковувати одяг). Скоро тут розвелося стільки вошей, що кожний мусив часто скидати сорочку і нищити паразитів. Усе це спонукало в'язнів камери оголосити голодовку. Вранці не прийняли хліба, кип'ятку, домагаючись начальника тюрми, щоб повідомити йому причину голодівки. Викласти умови уповноважили в'язня Горлова, дуже авторитетну людину.

13 година дня. Начальник у супроводі своєї свити приходить у камеру. Горлов коротко доповів: всі в'язні камери під слідством, кожний по своїй справі, ніхто з них не порушує тюремного режиму, проте чомусь їх незаконно позбавили прогулянок, лазні, дезинфекції...

Відповідь була сміхотворна. Начальник сказав, що він старається все робити для «блага заключенных», не так, як польські пани — буржуї, які тільки вас експлуатували...

Десь на початку травня 1941 року нас все-таки вивели на прогулянку, під час якої ми побачили непривабливе видовище: на східному подвір'ї, на тому місці, де був асфальтований круг (ще з часів Польщі для «спацеру»), побудована кошара — десять метрів довжини, такої ж ширини, — переділена на чотири «кучі», посередині її — вишка для наглядача. В тих «кучах», з яких було видно тільки одне небо, ходили в'язні чотирьох камер і одні одних не бачили.

Не було жодного сумніву, що всі ті «перестройки» затіювали для того, щоб якнайдовше мучити безневинно приречених в'язнів. Найстрашнішими за все були мордування в камерах, в тих затхлих душогубках, де в'язні задихалися, мліли, втрачали свідомість від застояного, просяклого смородом повітря.

Після деякої перерви знову почалися виклики на букву «К». Часто-густо — по два-три рази на день. Мого першого слідчого замінив інший, старший віком, який розмовляв українською мовою. Він, як і перший, намагався довести, що хоче мене врятувати від тюрми і смерті. Крім тих же самих звинувачень («націоналістичне зібрання в клуні Олекси Приступи»), він вишукував нові: немов я ночами стрічався з підпільними «хлопцями-бандитами», допомагав їм ховатися, вже дехто з них спійманий і вони про мене все розповіли... Ми хочемо, щоб ти щиро в усьому зізнався, став нашою людиною, і тоді відпустимо додому. «От дивлюся на тебе, — вів далі слідчий, — і мені просто жаль тебе, ти такий молодий, хороший, тільки жити й насолоджуватися життям, а ти нидієш в тюрмі. Хіба тобі тут добре, хіба приємно їздити в тій буді туди й сюди? Краще ж бути вдома біля дружини і дитини. Ти думаєш, що матері твоїй легко, коли її син потрапив до в'язниці. А молода, гарна дружина не їсть, не спить. Її серце болить, вона плаче за тобою».

Отак «грали» на почуттях. У ці хвилини десь з глибини моєї душі вилетіло глибоке зітхання. Це зітхання так окрилило слідчого, що він непомітно посміхнувся, встав, його злісні очі засяяли вдоволенням, мовляв, йому, нарешті, вдалося вцілити у мою душу, зачепити за живі, чутливі струни. Слідчий підійшов ще ближче до мене: «Ти сам вирішуєш свою долю, в тебе є один вихід — чесно зізнатися у всьому, розказати все слідчому, який, запевняю тебе, допоможе повернутися додому, до сім'ї, до дружини і донечки Віри...»

Це була лицемірна тактика навчених демагогів, яка інколи давала їм певні результати. Для мене ж це була відома московсько-більшовицька шизофренія вовків в овечій шкурі.

Саме в цей день продовженого слідства мені пощастило в «собачих будах» пошептатися з Олею Марценюк, дівчиною із сусіднього села Береззя, рідний брат якої — Іларіон Марценюк — сидів зі мною у 19-ій камері. Від неї я почув багато новин: про великі арешти в її селі, у моїх Буянях, сусідніх Усичах...

Це мене приголомшило. Але, на щастя, ніхто з односельчан не обтяжив мене жодним словом, хоч пізніше мені стало відомо, що всіх їх настирливо допитували про мене.

Тут не можна обминути одного випадку із совєтського судочинства, який трапився з моїм другом Іларіоном. Ми були майже ровесниками, знайомі ще з часів Польщі, коли його арештували і на слідстві, щоб упустити найголовніше, він признався, що належав до Українського Національного Демократичного Об'єднання (УНДО). Відомо, ця партія за Польщі була найбільш «угодовською», про жодну революцію у програмі цієї партії не було й згадки. Вона була лояльною до всіх режимів. І от, коли Марценюк отримав «акт оскарження» (а ці акти завжди в камері читав на високому артистичному рівні Олександр Гайдук), то очам своїм не повірив. Там було написано, що такий-то «визнав себе винним, що добровільно вступив до партії УНДО, яка мала за мету збройним шляхом повалити радянську владу та встановити Українську буржуазну державу». Було то сміху з такого обвинувачення горезвісних служб «безопасности»!

Було ще й таке: одержує акт обвинувачення юнак-студент, у якого тільки вуса засіялися, а в тому акті — чорним по білому написано, що цей хлопець хотів «свергнуть могучий Советский Союз».

— Ов-в-а-а, то ти, такий мізерненький, худенький, маленький, і тебе злякалися. Добре, що вчасно тебе посадили, а то вже було б по Совєтському Союзу, — іронізував Гайдук.

Всі сміялися з цього дотепу. Вмів Олександр Гайдук складати і гуморески. Ось одна з них («Зелені окуляри»), яку я, може, не так дослівно, запам'ятав:

На колгоспному дворі
При гнилій соломі з жита,
Стоїть худібонька собі
Голодна, не сита.
Але йде якийсь колгоспник,
Батогом махає,
І зелені окуляри
Худібці насуває.
І що за диво!
Мов у сні,
Худібка повстала:
З гнилої соломи
Купа сіна стала.
І їсть гнилу солому,
Аж вуха трясуться.
Комуністи-бригадири
Стоять і сміються.
І так всюди роблять
Сталіна вівчари,
Навіть людям насувають
Такі ж окуляри.

Пригадую, була ще гумореска «Брехуни», дуже актуальна на той час. Вона закінчувалася словами:

... Коли ж, холи ж настане воля нам,
Коли, коли заціпить пельку брехунам?

Не забувся й такий інцидент. Микола Циплюк з Піддубець, студент гімназії, дуже талановитий та енергійний юнак, всім цікавився, всьому доброму вчився, пристрасно любив Україну, ненавидів ворогів, не зносив кривди. Бог не обділив його і фізичною силою. Кремезного, високого на зріст, у камері його називали запорізьким козаком. Так ось одного разу під час дискусії поліціянт Залєвський — тонкий, довгоногий — назвав його хамом. Микола Циплюк блискавично вперіщив його в носяру. Заюшений кров'ю, поляк, наче розлючений звір, кинувся на Миколу, але ми перегородили йому дорогу. Циплюк із затиснутими кулаками голосом грому мовив:

— Ти, зайдо нікчемна, будеш хамом обзивати? Ти сам гірше всякого хама. Облизуєш тільки обхаркані, потоптані у болоті, смердючі енкаведистські недокурки. Запам'ятай, коли ти ще когось з українців назвеш хамом, відплата буде не така. Ти повинен у того хама руки і ноги цілувати, він тебе кормив і кормить хлібом...

Про Миколу Циплюка я ношу довічний спогад. Він одним з перших запам'ятав молитву Українського Націоналіста, якій я пошепки навчав юнаків у камері. Молитва великодушно звучала так:

«Україно святая! Мати Героїв, зійди до серця мойого! Прилинь вітром кавказьким, пошумом карпатських ручаїв, боїв, славою завойовника, батька Хмеля тріумфами, гуком гармат революції, радісним дзвоном Софійських дзвонів. Хай душа моя в Тобі відродиться, славою Твоєю опроміниться, бо Ти для мене все моє життя, все моє щастя! Щоб помстити за ганьбу, неволю, стоптану честь, глум катів твоїх, невинну кров помордованих під Кругами і Базаром, смерть головного отамана Симона Петлюри, вождя української нації полковника Євгена Коновальця, Бесарабової, Головінського, Данилишина, Біласа і тисячі знаних і незнаних, що кості їх розкидано, або тайком десь заграбано. Скріпи мій дух, загартуй волю, у серці замешкай моєму, щоб сміло я йшов у бій за Тебе, Україно, за Твої святі ідеї! АМІНЬ!»

Таких молодих талановитих юнаків, як Микола, у Луцькій тюрмі перебуло тисячі. До самої війни їх судили великими групами воєнні трибунали, обласні суди. У такому процесі був засуджений до найвищої кари — розстрілу і Циплюк. У тому часі відбувся процес над п'ятнадцятьма жителями сіл Княгинінок, Сирники, Німецьке. Їх — Івана Корольчука, Миколу Дацюка, Олександра Приступу, Миколу Наумчука, Олександра Пивоварчука, Петра Степанюка, Володимира Кондратюка, Івана Якимчука — воєнний трибунал засудив за приналежність до ОУН до смертної кари. Решта отримали по десять років ув'язнення у сталінських таборах.

Такий самий груповий процес відбувся над моїми односельцями і мешканцями села Усичі, на якому трьох моїх друзів, братів Ананія і Мелетія Саків та Івана Іванова, засудили до розстрілу лише за те, що вони були «куркулями».

Незвідані таїни Твої, Господи! Ніхто не знає і вже, мабуть, не буде точно знати, скільки розстріляно кращих синів України ще до війни під мурами Луцької тюрми.

Слідство щодо мене тривало далі. Мінялися слідчі, але провини моєї вони ніякої не довели. За перешіптування у «собачих будах» мені дали три дні карцеру. Одне дивувало: чого зі мною так довго вовтузяться? Адже багатьох, кому не могли довести їх вини, судила так звана «трійка» («особое совещание»). То — найганебніша беззаконність, страшна наруга над безневинною людиною.

На восьмому місяці мого перебування у 19-ій камері, десь наприкінці квітня 1941 року, викликають мене з речами. Прощаюся з побратимами, з ким довелося коротати мученицькі дні і ночі, з ким і ділився всім, як з рідними. Ліг би на мене великий гріх, якби не згадав їх поіменно (крім тих, яких я раніше згадував): Філат Міщук із Садова, Олександр Гайдук з Луцька, Михайло Кравзе з Підбереззя, Тарас Красьоха з Храська, Іван Лобурський з Торчина, Петро Мартинюк з Шєльвова, Степан Стєпанюк з Рудки-Козинської, Григорій Горбатюк з Романова, Павло Левчук з Баєва, Миром Власюк з Старого Загорова, Іван Корольчук з Княшнінок, Костянтин Зарємба з Лаврова, Іван Марцєнюк з Усич, Іван Червак з Кошева, Василь Курта з Городка та інші, яких, на жаль, пам'ять моя не зберегла.

Дехто з друзів пророкував, що я йду додому. Однак, трапилось таке, чого ніхто не міг сподіватися. Наглядач привів мене униз на перший поверх, під двері камери № 3. Коли я переступив її поріг, очам не повірив: камера була не меншою від 19-ої, але там перебувало всього чотири чоловіки: Іван Скоп'юк з Луцька, Володимир Ліштван із Скобелки, Олександр Куліченко з Садова і польський полковник Ян Маєвський. У кожного — м'яке ліжко, тепла ковдра, подушка, простирадла, біля кожного ліжка тумбочка, на якій — білий хліб, цукерки, ковбаса. Всі чисті, поголені.

Звичайно, вони поцікавились, хто я, звідки, коли арештований? Тоді підходить до мене Іван Скоп'юк, показує вільне п'яте ліжко для мене. Я і гадки не мав, що потрапив у диявольську камеру, що ці люди зламались і тепер НКВС використовує їх для своїх цілей — у розгромі ОУН. Проте в ту мить, зустріч з Іваном Скоп'юком я сприйняв за велике щастя. З ним був знайомий ще з початку 30-х років, коли він, будучи головою філії протиалкогольного і протинікотинового товариства «Відродження» у Луцьку, організовував гуртки «відродженців» по селах. Ми пізнали один одного. Після того Іван Скоп'юк якось притишено почав:

— Друже Миколо, вас кинули в цю камеру спеціально до мене для того, щоб я вам розповів про стан справ в ОУН, про що ви не знаєте. Будучи провідником організації Волинської і Ровенської областей, я все знав і був у курсі всіх подій, які відбувалися до мого арешту. Вам невідомо, що в ОУН розбрат, стало дві фракції — мельниківська і бандерівська. І в даний час так сталось, що німецька розвідка увесь революційний запал організації підкорила своїм розвідувальним цілям. Це може призвести до братовбивства. Над цим я довго роздумував і дійшов висновку, що організацію треба розпустити. Я її зорганізував, я її й ліквідую. Тому до вас, Миколо, моє прохання: про все, що знаєте стосовно ОУН, розкажіть слідчим, тим полегшите свою долю, а головне — допоможете мені. Іншого виходу в нас немає. Вас все одно засудить «особое совещание», а це найстрашніший віфок, після якого ніколи не бачити волю. Думаю, що ви мене зрозуміли і вчините, як вимагають реалії нашого становища, у якому ми опинились.

Не мені оцінювати історичну постать Івана Скоп'юка. Раніше це був умілий організатор, патріот, революціонер, далекоглядний політик. Він просто пророчо аналізував події. Він безпомилково твердив, що фракційна боротьба в ОУН доведе цю організацію до братовбивства. Проте Скоп'юк зробив фатальну помилку, коли 6 січня 1941 року пішов із своїм заступником Степаном Мазурцем до свого рідного брата отця Юрія в село Забороль на солодку кутю у Свят-вечір. Там їх оточили енкаведисти. При хлопцях були револьвери, гранати, Мазурець хотів боронитися, але Скоп'юк заборонив і сам перший підняв руки. Як їх доставили до тюрми, Мазурець з перших хвилин прийняв мовчанку. Від нього не могли кати почути жодного слова, він оголосив голодовку, його увесь час годували насильно...

Лев Ліхтанський, який залишився живий підгрупами після розстрілу в'язнів, у своїх спогадах «Я бачив пекло» в газеті «Український голос» (за 23 жовтня 1941 р.) як односельчанин і друг Мазурця писав: «З Притулою Іваном я пішов одвідати Степана Мазурця. Це був час, коли у камерах двері всі були виламані. Він лежав нерухомо. З ним була дуже сумна зустріч. Всі сподівалися волі, а ця молода людина догасала. Він передав нам свій заповіт, в якому просив, щоби поставити йому пам'ятник в селі Ківерці з написом: «Провідник юнацтва Західної України, член проводу ОУН, поліг за волю України». Наша зустріч з Мазурцем була 23 червня о 9 годині ранку».

За розповідями Юськевича Миколи з Олики, енкаведисти враз вскочили, загорнули Мазурця у ковдру і понесли, без сумніву, його закололи штиками. У стайні вже були помордовані 73 в'язні з камер смертників.

Іван Скоп'юк з першого дня не пішов хресною дорогою Степана Мазурця. Він зайняв іншу тактику — неймовірну, нікому не зрозумілу. Він не усвідомив того, що потрапив туди, звідки немає вороття. Це була йому не польська в'язниця, де він мав багаторічний термін ув'язнення і повернувся цілим Додому. Тут, в совєтській тюрмі, його хитрування, сподівання на життя були марними. Третя «курортна камера», очевидно, не мала аналогів в інших тюрмах. Луцька тюрма наповнювався людьми доти, допоки у третій камері було вдосталь дешевої ковбаси.

Як тут напрошуються слова геніального Кобзаря: «П'явки, п'явки. За шмат гнилої ковбаси у вас хоч матір попроси, то віддасте». Ніяка хитрість отих камерних стукачів, донощиків, зрадників, які допомагали катам, їм не зарадила. Вони так само були розстріляні, розірвані гранатами, як і всі інші приречені. Нікому не було пощади, навіть за найбільші Каїнові послуги. Це треба пам'ятати всім, у всі часи нашої історії.

Не пощадили і Скоп'юка, якого з Луцька запроторили аж до Москви, де його на закритому судовому засіданні засудили до страти. Суд відбувся 13 липня 1941 року, смертний вирок був виконаний 30 липня того ж 1941 року.

Карцери

Якось мене знову викликали на слідство. Цього разу ведуть не до «чорного ворона», а до «бобика». Кілька енкаведистів умощують мене поміж собою. Легковик виїжджає за браму, я вперше за довгі місяці вдихнув на повні груди свіжого повітря, побачив засмаглих на сонці людей і безжурну дітвору, яка бігала по вулицях. Сонячні промені яскраво освічували древні мури замку Любарта і польського костела. Мені здавалося, що вперше в житті усе це бачу. Мимоволі підняв голову вище, але в ту ж мить чекіст, котрий сидів поруч мене, насупив брови, сердито протягнув свою тяжку руку і шарпнув за мій козирок, шапка зсунулась і закрила очі, ніс. Другим ривком тієї ж руки він пригнув мою голову вниз до самих колін і злісно процідив крізь зуби: «Ещё рассматривается, сукин сын. Зарос, как медведь. Людей будет путать». Я справді був зарослий, більше двох місяців не стрижений, бо ж тюрма була набита в'язнями і перукар не встигав хоч раз у місяць постригти чи поголити того чи іншого з них. Тож я міг і рідну матір налякати...

Легкова машина мчала колишньою Ягеллонською, а тоді Сталінською вулицею. На моє здивування, мене привезли не туди, де був раніше, біля Троїцького собору, а за міський парк, де ще донедавна розташовувалася польська дефензива, в якій рівно два роки тому мене катувала польська поліція. Потрапляю знову на третій поверх, у ті самі кабінети, чую під ногами те саме рипіння паркетної підлоги. Змінилась тільки мова: замість польського «пшекання» — московське «какання». Тож я в кабінеті слідчого Попова, якого запам'ятав навічно. Він одразу ж до мене:

— Так, Куделя, досить вдавати із себе наївного простачка. Треба розповідати все, як тобі радили твої друзі. Нам відомо, що ти очолював районний провід ОУН. Говори правду.

— Чого маю брехати, — кажу. — Ніяким районовим я не був.

Слідчий повів мене коридором до кабінету обласного начальника НКВС Білоцерківського, в якого запитав:

— Що з ним робити? Не признається.

Той схопився на ноги, скипів:

— Ах ты, националистическая морда, сколько можно с тобой возиться?

Хапає зі стола рахівницю, щосили жбурляє, поцілюючи в мою голову, я відхиляюсь, вона торкається плеча і падає на підлогу. Вилітає кілька дротів, і маленькі коліщатка котяться в усі боки.

— Сгноить националистическую сволочь в карцере! Почали бити. Руками. Ногами. Били навіть лежачого носками під ребра. Потому опиняюсь у карцері. Цементна долівка, я легко одягнений, холодно страшенно. З труб тече вода. Під стелею блимає електрична лампочка. Замерзаю. Зриваюсь, бігаю туди-сюди, аби трохи зігрітися. Мою увагу привертає труба, прикріплена великими скобами до муру стіни так, що під неї можна підсунути пальці рук та ніг. Роззуваюся, починаю дряпатись по трубі вгору. Ржавчина і вологість дозволяє триматися міцно. Ось я вже на самому верху, аж біля стелі. Ще ривок, де труба завертає коліном — я повис над стелею, міцно тримаючись. У цей час наглядач, не побачивши мене у вічко, відчинив двері і остовпів:

— Ти з глузду з'їхав! Злазь, а то впадеш — тільки пляма лишиться по тобі.

Тут же з'явився черговий корпусу. Побачивши мене, гукає:

— Ти зараз впадеш, злазь помаленьку. Ти що, жити не хочеш?

А я, наче окаянний, кричу:

— Не злізу, я жити не хочу, я не винен!

— Злазь, підеш до камери!

Відчуваю, що довго не втримаюсь, мліють руки. Обережно карабкаюсь назад. Відчуваю щем у ногах, але не забився. Чергові переводять мене в інший карцер, де вже не було труб.

Сидячи тут, я всебічно обдумував ще одну версію свого зізнання слідчому. Відтак попросився на допит. Слідчий Попов завше доколупувався до дрібниць. До того ж заслужив собі славу жорстокого садиста. Він найбільше задовольнявся тим, коли бачив свою жертву знищеною фізично. Моє зізнання було приблизно таким:

— Увечері перед своїм арештом я пас коні. До мене підійшов Яків Новосад, який знаходився в той час у підпіллі. Він сказав, що відходить за кордон і передає мені свої функції підрайонного провідника. Я категорично відмовлявся, але він, всупереч моїй волі, сказав, що незабаром хтось до мене прийде налагоджувати зв'язок, але ж тут наспів мій арешт і ніякого зв'язку не було.

Підкреслив при цьому, що якби був такий зв'язок, то в багатьох селах, де пройшли масові арешти, хтось би мене продав і це мало б свою юридичну силу.

Проте слідчий тягнув мою справу довше, щоб висмоктати останні соки. Пам'ятаю його перший допит: очі в нього світяться як у кота, який ось-ось має кинутися на мишу. Хитрує, лицемірить. Награно веде:

— Пригадую рядки: «Я дух відвічної стихії, що зберіг тебе від татарського потопу і поставив на грані двох світів творити нове життя! Здобудеш Українську Державу, або згинеш в боротьбі за неї!»... Що, знайомі слова? Ти їх знаєш, як «Отче наш». Але це не важливо. Важливо те, що ти порушив дев'яту заповідь Українського Націоналіста, де сказано: «Ні прозьби, ні грозьби, ні тортури, ні смерть нехай не приневолять мене зрадити тайни». А от ти зрадив і признався, і я маю честь говорити з підрайоновим провідником, а підрайоновому підлягало п'ять сіл, тобто п'ять станичних. Так що є про що говорити, є що розказувати. Давай по порядку: коли, де, кому давав присягу, скільки був рядовим, зв'язковим, станичним?

Попов сподівався довідатися від мене набагато більше, але, не маючи потрібних підстав, ні очних ставок, ні обтяжуючих матеріалів, він скаженів несамовито. Вдавався до найвишуканіших методів мордування, а найстрашніше те, що маринував у підземеллі цього будинку. Я схуд до невпізнання. Одного разу, прийшовши до камери, на тумбочці я застав у мисці холодну каву, що була наче дзеркало. Там я виразно бачив своє худе обличчя і глибокі орбіти, наче ями, де сховалися очі, широкі брови, що нависли над цими ямами і закривали зір. Я чомусь сердито виривав волоски з брів, немов вони заважали мені дивитися на світ. Тоді ж набув ще одну звичку: за допомогою пальців підтягати верхні уста до зубів і відкушувати щетину своїх вус.

Нічого немає страшнішого камери-одиночки, захованої глибоко під землею, куди не долітає жоден звук. Психологічно такий стан доводить до божевілля. Пам'ятаю, якось сюди через густу сітку і грати заблукала бджілка, вона довго літала, билася об стіни напівтемного льоху і впала мені на груди. Я її обережно взяв у шапку, підняв рукою високо під грати маленького віконця і вона полетіла на волю: «Лети, бджілочко, в ясний світ! Передавай мій невольничий привіт з цієї темниці ясному сонцю і цілуй ті квіти та шовкову траву, в яких зараз зеленіє моя в сльозах Україна».

Який дивний збіг обставин! Якраз два роки тому я три дні тут «святкував» Великдень. Тоді на стіні, в куточку, зламаним цвяшком я надряпав своє ім'я, прізвище, дату і слово «Великдень». Чи міг я тоді думати-гадати, що рівно через два роки, знову на Великдень, химерна доля заведе мене у той же підземний льох. Я віднайшов свій напис на стіні, дещо його реставрував і дошкрябав рік 1941-ий. Забігаючи вперед, скажу, що 1947 року, тобто через шість літ, я, поранений, знову потраплю в цей льох — живу могилу. Тільки німії стіни, ці незмінні холодні, вологі стіни, все бачили. Вони таять у собі всі таїни пекла не на небі, а тут, на грішній землі.

Як не старався мій кат, проте знайти для мене потрібні йому звинувачення, він ніяк не міг. Попов викликав Ліштвана, Куліченка, які йому все доносили, чи я, як підрайонний провідник, часом не проговорився про свої зв'язки із станичними. Викликав він і моїх уже засуджених односельчан, теж щось випитував у них, але все марно. Врешті-решт був змушений закінчити слідство на моїх, як я вже згадував, коротеньких зізнаннях.

Повернувшись у третю камеру, одне мене гнітило, що впродовж нашої історії завжди не бракувало Ґалаґанів, Кисілів, Кочубеїв-Ногаїв. Були вони і в Луцькій тюрмі, такі як, скажімо, Володимир Ліштван. Що йому зайшло в голову, щоб так віддано слугувати катам? Не дивувати малоосвіченому чоловікові, а він же мав, принаймні, середню освіту. Я зненавидів його. Облесливий, єхидний, на вустах — злостива посмішка, він своїми провокаційними питаннями дуже насторожував мене... Я його боявся гірше слідчого. Він все доводив, що наше гасіння в тому, щоб все визнати і зліквідувати ОУН. Ліштван заодно вихваляв тактику Скоп'юка. Я йому висловив думку, що в 19-ій камері, де я просидів вісім місяців, багато в'язнів пройшло за цей час, але всі вони були незламними...

Потім я довідався, що вже того самого дня Ліштван сидів у кабінеті начальника тюрми і доповідав йому про розмову зі мною. Там було вирішено, звичайно, з санкції слідчих органів і прокурора, знову кинути мене у 19 камеру.

В камері мене радо зустріли вже добре знайомі мені в'язні. Першими кинулися мені в обійми Микола Циплюк, Олександр Гайдук, з котрими тут уже доводилося коротати гіркоту чорних днів і ночей.

— Боже, Боже! Що вони з вами зробили? Всю кров висмоктали, катюги, певно, увесь час тримали в карцері. Якби не голос, вас ніхто не впізнав би...

Де в кого заблищали сльози на очах. Обтер непрохану росинку і я. Тоді я, може, вперше за все життя по-справжньому, відчув силу дружби, наповнену спільністю ідей і долі. Дивлячись на мою виснагу, Міхал Собчак підніс мені шматок хліба, що якимось чудом він залишив від своєї кровної пайки, чим здивував усю камеру. Поляк інженер Вайда після потиснення рук і прокляття на адресу катів дбайливо укладав речі на моєму старому місці, поблизу вікна.

Усіх, насамперед, цікавило те, де я був. У камері знаходилося багато незнайомих людей, тому я боявся говорити правду. Тільки на другий день у вузькому колі своїх друзів все розповів. Найбільше моїми новинами був вражений Олександр Гайдук, колишній близький приятель Івана Скоп'юка. Він кілька днів ходив мовчазним і не знаходив собі місця.

У камері було близько 40 в'язнів. Крім інженера Вайди, — всі українці. Неймовірною тут була мука задихатись без повітря. Щоденно ми благали наглядачів, хоч на кілька хвилин відкрити «кормушку» для вентиляції. Дарма!

Незабаром мене покликали на засідання колегії Волинського обласного суду з кримінальних справ.

Беззаконний суд

Судовий процес відбувся 13 червня 1941 року, за дев'ять днів до початку війни. Що й казати, день незабутній.

Була п'ятниця. Десь о годині 10 ранку прощаюсь з 19-тою камерою. Олександра Гайдука залишаю хворого на туберкульоз. Він схуд, у клозет його виводили під руки. Увесь час лежав, чекаючи смертного вироку не лише суду, а й долі...

На цей раз конвоїр із тюрми повів мене пішки берегом біля замку Любарта, до вулички, що поруч з Свято-Троїцьким собором. За міським парком, у двоповерховому будинку, містився обласний суд. Коли я опинився в залі суду, з бічних дверей вийшла жінка, яка, поцікавившись моїм прізвищем, повідомила, що є моїм оборонцем і спитала, чи я не маю якихось питань або прохань. Я тільки запитав, чи повідомлена моя сім'я, що сьогодні мене судять. Вона ласкаво подивилася на мене:

— Так, вам хотілося б, щоб хтось був із родини, але ваша справа не пов'язана ні з родиною, ні з сторонніми свідками. Так що суд не мав потреби нікого викликати.

В тій хвилині почувся дзвінок і за великим столом, накритим червоним матеріалом, засіли три судді. Ліворуч від них — прокурор на ім'я Розенфельд, праворуч — жінка, що підходила до мене, адвокат Терентьєва. Секретар суду, молода дівчина, сіла навпроти суддів за окремим столиком.

Головуючий прочитав акт обвинувачення, де було написано багато всього того стандартного, спрямованого проти тих, хто, мовляв, хотів «повалити радянську владу збройним шляхом»... Після цього було надане слово прокуророві. Він, повторивши все прочитане головуючим, повів:

— Товарищи судьи! У нас на скамье подсудимых неисправимый враг советского строя. Он восемь месяцев молчал и под нажимом такого самого бандидата, как и сам, признался, что был подрайонным руководителем ОУН. Скрывает главное. Это единственный случай в нашем правосудии, что главарь банды сидит на скамье подсудимых сам один. Он хитрый волк, скрыл всё от органов безопасности. Он руководил пятью деревнями, мог много сказать о себе и о многих других. Значит, он остался и далее злейшим, затаенным врагом нашего строя, поэтому прошу коллегию областного суда вынести подсудимому бандиту самый справедливый приговор — высшую меру наказания — расстрел!

Після прокурора головуючий надав слово адвокатові Терентьєвій. Вона говорила українською мовою. Її виступ, якщо мені не зраджує пам'ять, хочу передати дослівно:

— Товариші судді! Через двадцять хвилин ви будете вирішувати долю, чи має жити, чи вмерти людина, котра сидить ось перед нами на лаві підсудних. Я не буду спинятись і повторювати тих обвинувачень підсудного, про які ми чули і з ними знайомі, я тільки спинюсь на тому факті, що підсудний судиться без жодного свідка, значить, немає ні однієї людини ні в тюрмі, ні на волі, щоб підтвердити ці обвинувачення. Товариш прокурор сказав, що підсудний все затаїв. Такі твердження позбавлені всяких підстав, такі аргументи можуть лише применшувати роль наших слідчих органів, які так блискуче розплутують всі складні справи, що не під силу жодній розвідувальній структурі.

Дальше вона говорила, як молодь Західної України від колиски, в школі, в церкві, в побуті, виховувалася ворожо проти радянської влади, і не дивно, що підсудний потрапив під цей вплив. Але в нашому суспільстві є всі переваги над буржуазним і він це, очевидно, побачить і буде повноправним громадянином великого Радянського Союзу.

Наприкінці свого слова адвокат сказала:

— Товариші судді! Я ніколи не погоджусь з товаришем прокурором, щоб підсудного розстріляти, погляньте в його милі очі, а в них — душа, там немає й тіні бандита, якого змалював прокурор. Тому сердечно прошу вас застосувати до підсудного набагато гуманніший вимір кари.

На цьому оборонець Терентьєва закінчила свій виступ. Головуючий надав останнє слово мені. Після виступу прокурора я знітився, як після несподіваного грому, розчулився, розгубився, встав і мовчу, не знаю, що казати. По деякій паузі проговорив:

— Я зі всім згідний, що говорила адвокат. Вона сказала всю щиру правду...

Після цього суд пішов на нараду. Через хвилин п'ятнадцять — знову дзвінок, всі стають на свої місця і головуючий читає вирок: десять років позбавлення волі в «исправительных трудовых лагерях в отдаленных северных районах Советского Союза» і п'ять років поразки в правах.

По останньому слові вироку всі зникли з очей, залишилася тільки Терентьєва. Вона підійшла до мене і якось розрадливо сказала:

— Яка я рада, що вдалось вас врятувати! Вам же грозила смерть, я сама сумнівалась у цій справі. Я ще напишу касацію до Києва, може, років два знімуть, а там — табори, головне — будете жити. Тож треба скорше вирватись з цієї тюрми, бо тут і найсильніший довго не витримає.

При словах «кріпіться» вона пішла, я встиг лише сказати:

— Я вас ніколи не забуду! Спасибі!

Не раз на перехрестях своїх тернистих доріг я добрим словом згадував цю порядну українку з людським серцем і душею, яка в найчорніші дні переживань у Луцькій тюрмі рятувала нас, в'язнів, вселяла віру в краще майбутнє.

Камера № 34

Після суду потрапляю в камеру №34 на третьому поверсі, де перебувало 238 в'язнів. Зустрічаюся з односельцями, зокрема, братом по матері Павлом Горобчуком, а також Олексою Приступок), Василем Борисюком, Андрієм Кревським, Феодосієм Павлюком. Були тут знайомі і з сусідніх сіл, ще з волі, та засуджені з 19 камери. Вони мої речі вмостили біля своїх і ми вже тиснулись в одному кублі.

Умови і стан в'язнів у цій камері були ще страшнішими, жалюгіднішими, ніж у попередній. Камера, яка знаходилась під пекучим червневим сонцем, нагрівалась до неймовірної температури, адже стеля тут була не мурована, а представляла собою звичайний підсофіт з дощок, який від бляхи низького даху дуже розжарювався. Двоє вікон були не захищені козирками-кошиками, тільки замазані фарбою, тож вони тягнули жару в камеру. Всі в'язні були роздягнуті, піт заливав кожному очі Ми нерідко падали від млості. В'язні в'янули, як підкошена трава на сонці. Не було апетиту. Ніхто не подужував з'їсти навіть свою чорну пайку. Кожного дня виносили з камери по два-три мішечки хліба на коридор, а також баланду, яку приносили в котлах і яка була така гаряча, що від тих мисок температура в камері ще набагато підвищувалась. Пережити день і ніч в такій камері — це страшні муки. Після «отбоя» через брак місця щільно тиснулися боками один до одного, гарячі тіла сусідів пекли, наче розігрітий метал. Багатьом же взагалі не вистачало місця, де спати. Вони мусили сидіти у ногах непорушно і опівночі будити когось з тим, щоб помінятися місцями. Коли хтось хотів напитися води, чи добратися до параші, мусів йти по сплячих. Така ходьба не раз закінчувалася спотиканням, паданням на голови в'язнів, які ойкали, кидали прокльони невідь-кому, зовучи на поміч Бога.

Здавалось, що й електрична лампочка, яка висіла над головою, і та пекла вогнем. Єдине благо — п'ятнадцятихвилинна прогулянка, хоч і в кошарі теж було тісно, але все ж таки тут дихалось легше.

На щастя, в цій камері-душогубці мені довелося промучитись всього дев'ять днів. Напередодні війни 21 червня, у суботу, нас на прогулянку не випустили. Із сусідньої камери азбукою Морзе передали, що до них прибув новачок, який твердить, що от-от почнеться війна. Всі були насторожені. Оскільки вгорі одна з шибок віконця нашої камери не була замазана фарбою, то через неї, коли в'язень в'язневі ставав на плечі, було видно все навкруги. Ми бачили як неподалік Рованської церкви косарі нашвидкуруч косили ще недоспіле зелене жито, вантажили його на вози і від'їжджали, в ту ж мить під'їжджали тягачі з гарматами, вони розташовувались під тінями широких лип, що біля храму.

Десь в годині одинадцятій, як грім з ясного неба, прогримів рушничний постріл. Повітря занесло в камеру запах пороху. Той, хто саме в цю мить дивився в незамазану шибку, повідомив, що на вишку піднялось двоє енкаведистів. Ось вони зносять сходами труп наглядача, який застрелився невідомо чого. Жінка з відром та онучею почала змивати кров на підлозі вишки, на сходах...

Новий охоронець, який піднявся на вишку, нервово тупцював, уважно поглядав на всі боки. Відтак, запримітив у нашому вікні голову в'язня, вистрелив з гвинтівки прямо у вікно, скло з брязкотом посипалося в камеру, куля пішла в стелю, в'язень впав, заюшений кров'ю. Скло висікло йому обоє очей, поранило обличчя. Жертвою став мешканець Олики. Цей трагічний випадок гнітив усю камеру.

В цю останню ніч перед війною я сидів у ногах своїх найближчих. Далекий відгомін міського репродуктора доносив ледве чутний голос диктора «останніх новин», за ними — «бой часов с кремлевской башни»... Це свідчило про настання нового дня — 22 червня. Чуємо, як перегукуються між собою дозорці на вишках. Брат Павло дав мені місце лягти, він запитав: «Яка вже може бути пора?». Я сказав, що радіо вже переграло, скоро буде день. Поруч застогнав Василь Мазурець із Теремного. Він схилив свою голову до колін і з його зболених грудей вихопилося: «Боже наш, коли ж буде кінець цим мукам?». Починало сіріти.

Раптом ми почули наближаючий гуркіт літаків. Ось вони промчали над тюрмою. Десь поблизу розірвалася бомба. Вибух був таким сильним, що вся стеля, наче пружина, захиталася, загойдалася, з неї посипалася штукатурка на голови сплячих і несплячих в'язнів. Всі посхоплювалися на ноги: що це?

Бомбардування не припинялося. Падали бомби великої сили на подвір'я тюрми, поза тюрмою, на наш Луцьк. До камери вганяється черговий по корпусу і несамовито верещить: «За найменше порушення — розстріл!». Черговому по камері було дозволено винести парашу і принести води, якої, на жаль, уже не було. Водокачка була розбита. Як же в таку спеку вижити без води? Ті хлопці, які повернулися з порожнім посудом, бачили жахливе видовище — увесь Луцьк у полум'ї та диму. Поруч знову розірвалася бомба. Паніка. Тиснява. Штовханина. В камеру проникла хмара диму. Хтось крикнув: «Тюрма горить!». Враз ще одна бомба впала на західне подвір'я, просто на канцелярію тюрми, в якій загинуло кілька енкаведистів.

Бомбардування тривало... Полетіла частина стіни на північно-західному крилі тюрми. Від вибухів вилітали камерні двері. Чимало в'язнів опинилося в коридорі. Вони підбігали до дверей ще закритих камер і щосили гукали, щоб всі рятувалися. Всюди стали вибивати двері.

Мене — наче струмом вдарило: увесь цей рейвах я чомусь наївно сприйняв, думав що це наші хлопці-повстанці прибули нас визволяти. Підскочив і всією силою ударив руками й грудьми об двері. Хтось із камерників подав несміливий голос, що цього не слід робити, бо за «порушення» всіх постріляють. «Барани! Добре вам тут сидіти? Сидіть...», — запротестував я. На мій заклик піднялось не менше ста чоловік на пролом, але наші зусилля були марними. Тоді я беру з найбільшої параші бочечку, скуту міцними обручами, з двома вухами. Під команду «раз-два-три» вдаряємо нею по дверях і вони, нарешті, переломлюються навпіл.

Всі в'язні опинилися в коридорах. Тісно. Немає де голці впасти. Настала своєрідна хвилина волі в неволі. Знаходив батько сина, син батька, брат брата, друг друга... Обійми, плач, радість. Вся тюрма кишіла народом.

Ознайомившись зі станом речей, мої ілюзії щодо визволення швидко розвіялись. Єством і душею відчуваю недобре, те, що ми приречені на смерть. Про страшну небезпеку говорив усім. Але, на жаль, ніхто не поділяв моїх передбачень. Переважна більшість в'язнів тріумфувала, в тому числі й мій односельчанин Савка Єфімчук. Він схопив мене за руку, з окликом: «Коля! Коля! Що ти, мене не пізнаєш? Я — Савка! Скоро будемо вдома». Він, колишній вояка УНР, малограмотний селянин, сприйняв ситуацію по-своєму. Єфімчук навіть уже встиг віднайти свої речі на складі, якого вже відчинили в'язні. Ще казав мені Савка: «Ходи, Коля, я тебе заведу. Там і свої речі знайдеш». Коли я йому заперечив, що то все непотрібне, що ми всі приречені, він просто образився на мене, мовивши: «А я й не думав, що ти такий боягуз».

Ще я від нього довідався, що він сидів у 41-ій камері з моїм тестем — Сидором Івановичем, який хоче бачити мене. З ним була сумна зустріч — він осліп на обоє очей, ніде не виходив, просив, як будемо йти додому, щоб його не залишили.

Дальші події в Луцькій тюрмі набирали непередбачуваних обертів. Під вечір, коли пекуче сонце ховалося за обрій палаючого міста, бомбардування притихло. Енкаведисти, озброєні револьверами, повилазили зі своїх схованок і почали стріляти по в'язнях з шаленими криками: «По местам! По камерам!»

У нашому коридорі відразу трьох в'язнів було вбито, кількох поранено. Один важко поранений, родом із Горохівщини, стікав кров'ю, просив води. Як зараз бачу цю картину. До нього підбіг хлопчина років дванадцяти з камери малоліток і вигукнув: «Давайте посуду!». Схопивши миску, він побіг, за кілька хвилин приніс води, напоїв нещасного. Його питають, де він взяв воду. З'ясувалося, що хлопчаки-малолітки бігають до криниці, яка на східному подвір'ї, а по них охорона не стріляє. В коридорах всюди лежали трупи, яких ніхто не забирав. Увечері помер і той в'язень з Горохівщини. Охорона зуміла пустити в тюрму приголомшуючі відомості: що буцімто радянські війська вже перейшли в наступ і зайняли місто Грубешів. Такі чутки радості в нас не викликали, бо ми знали, що то брехня. Охорона тюрми посилювалася. Для цього мобілізували «советских партийных работников», яких озброювали амуніцією і гранатами, на мурах довкіл тюрми встановлювали кулемети. До бомбових вирв почали спішно завозити негашене вапно. До Луцької тюрми наближалася жахлива трагедія.

Пекло біля замку Любарта

23 червня 1941 року об 11 годині 30 хвилин чорними круками влітають в тюрму розлючені енкавгдисти і всіх в'язнів виганяють «с вещами» надвір. Камера заметушилася, стали всі складати свою одежу — хто у мішок, хто у клунок, тільки я навіть не торкнувся своєї, хоча її було чимало — сім пар білизни, ковдра, вовняний килим, два теплих светри, шарф, пальто, піджак на кожусі, ватяні штани, чоботи, рукавиці, шкарпетки вовняні та всілякі дрібниці — рушники, носовички...

Коли брат Павло спитав, чому я не пакую свій одяг, я відповів, що це все зайве, бо нас ведуть на смерть! Я вирішив виходити останнім. До мене приєдналися односельчани, брат Павло тримався моєї руки. Коли спорожніла велика камера, я мимоволі оглянувся, ніхто з 238 в'язнів не залишив навіть маленької ганчірки, тільки я залишив усе.

Спускаємось нижче, чути голосні крики охриплих енкаведистів:

— Внимание! Кто задержан, следственный, осужденный, по статьям 54-11-2, то есть за контрреволюционную деятельность украинских буржуазных националистов, выходить налево, на западный двор, всем остальным — на восточный.

На західному подвір'ї метушилося багато енкаведистів, обвішаних гранатами. На мурі уздрів замаскованого гіллям кулемета. Кажу до своїх:

— Їй-Богу, нас ведуть на розстріл. В ту ж мить Олексу Приступу кинуло в жар, вкрай знервований, він сердито до мене:

— Миколо! Навіщо в такий час панікувати та інших лякати. З когось другого я б не дивувався, а з тебе дивуюсь. Такого не може бути. Що на те сказав би світ? Це ж не Середньовіччя!

Отак думала свідома, начитана людина за кілька хвилин до своєї смерті. Приступа запевняв, що нас будуть етапувати з тюрми.

Спускаючись далі по сходах, брат Павло шепоче мені, що йому треба йти на східне подвір'я, але, щоб бути разом, він піде зі мною на західне,

— Ні, — відповідаю йому, — я піду з тобою на східне. Невідомо, що там буде, а на західному — то точно всім смерть.

Коли ми вийшли на подвір'я, я побачив батька Сидора, який сидів близько порога на своєму клункові з одягом. Кажу:

— Тату, відійдімо звідси трошки далі, бо тут багато людей. Тесть-батько сказав, що він нікуди не піде, його болять ноги і він нічого не бачить.

Враз неподалік прокотилося:

— Внимание! Внимание! Кто из вас, подследственных, судимых по статье 57-1 1-2, ошибочно сюда зашел, выходите, ибо будем проверять, кто окажется таковым — расстреляем!

Чую голоси:

— Гражданін начальник, я не поняв.

— І я.

— І я.

В ту ж мить, як грім з ясного неба, — вибух. Чую крик кількох тисяч людей. Рвались гранати, строчили кулемети, від вибухів і страшного зойку тряслася земля; шматки одягу, шапки, розірвані тіла викидало вище тюрми. Звідусіль заволали:

— Боже! Що вони роблять? Іроди? Розстрілюють, рвуть гранатами. Хто б міг подумати! Варвари, душогуби! Світ такого не бачив, не чув... Люди рятуйтеся, хто як може!

На західному подвір'ї хвилин 10-15 клекотіло, як десь у розжареному котлі. Тарахтіли кулемети, рвались гранати.

Тим часом на східному подвір'ї група в'язнів, приблизно 40-45 чоловік, кинулась до дерев'яної брами, яку хотіла повалити, але по втікачах застрочив кулемет. Подвір'я встелялось трупами, запливало гарячочервоною кров'ю. Далі невідь звідки посипались кулі на нас усіх. Бачу, як до східного муру, який був найдовшим, спритні хлопці ставлять дошки, що тут валялися із розбитої кошари і тими дошками піднімаються на мур, пролазять через чотирирядний колючий дріт і перестрибують на той бік, на волю. Багатьом з них вдалося перепливсти Стир і зникнути з очей катів. Як потім стало відомо, такими щасливцями були Антон Кротюк з села Литва (тепер Сарнівка), Філат Міщук із Садова, Василь Самарук із Конюх... Всього десь із сотня хлопців. Я теж підбігаю до муру, піднімаюсь по дошці вслід за якимсь юнаком, але його скошує куля і він мертвий падає на мене. Ми обидва летимо вниз. В цей час енкаведисти зорієнтувалися в ситуації, і увесь вогонь скерували по втікачах.

Я ще встиг піднятися, відбігти кілька кроків з нахиленою головою вниз від свистячих куль. Впав. Притих. Чую, як на мене навалюються трупи розстріляних в'язнів. Один накрив мою голову животом. Його кров потекла на моє обличчя. Потому знову — трупи, трупи, трупи... Деякі з них непосильним тягарем падають на мене. Я подумав: «Якщо куля не влучила, то трупи задушать...» Моя ліва рука була так причавлена, що потім я ще довго лікував її.

Кати увесь час стріляли по людях, які бігали туди-сюди, наче загнані олені, збиваючи з ніг одні одних, рятуючись від смерті. Поранені благали добити їх. Хтось милостиво просив Бога прощення і царства небесного, а хтось безперестанку закликав до помсти. Помсти катам, вбивцям, варварам. Саме підчас такого передсмертного волання поранених, над нами з'явилася хмаринка і з неї сипнув краплистий дощ. В цей момент, немов з небес, почулися чиїсь голоси: «Люди! Люди! Дивіться, небо плаче за нами!»

Згодом усі сили енкаведистів були кинуті на розправу з втікачами. Їх наздоганяли кулі на Стиру, на лузі, у верболозах, заростях, ямах.

Мої спогади доточив Олекса Петрощук у статті «В оковах смерті» («Народна трибуна» від 20 листопада 1991 року): «Почали приставляти дошки до мурів і дряпатися по них, але наші зусилля були марні. Ворожі кулі скидали нас із дошок на землю. Я з великим зусиллям, увесь тремтячи, виліз по дошці, зігнувшись, перебіг муром кілька метрів і зіскочив на землю. Здавалося, я вже вирвався з пекла. Але понад Стиром стояли чекісти. Проте інстинкт самооборони робить іноді чудеса. Я кинувся в річку й під градом куль пустився плисти. Бог якось охороняв мене. Перепливши на другий берег, я перебіг кілька десятків метрів і вскочив у яму, яку вирила вчора бомба. Змучений, задиханий, я став там навколішки і почав молитися. Слів молитви не можу собі пригадати. Це були слова, які тільки раз за життя можуть вирватися з людських грудей. Відпочивши кілька хвилин, я подався далі на луки, заліз у траву серед води і почав чекати. Сотні куль свистіли над моєю головою. Я чув лускіт пострілів, людські зойки й биття власного серця. Тяжко писати, що тоді діялося зі мною. Тих переживань не забуду повіки. Дочекавшись ночі, я воскрес із мертвих».

Холодний дотик смерті пережив тоді на лузі біля Стиру і Григорій Покотило, мешканець села Розжалів Радехівського району, що на Львівщині. Він так само перескочив мур, добіг до Стиру, але тут потрапив у руки катів, які наздогнали його. Вони спитали Григорія, за що його посадили у тюрму. Він відповів, що вкрав у колгоспі 25 кілограмів картоплі. Тож Покотила повернули назад у тюрму, де він брав участь у захороненні розстріляних в'язнів. Найбільше він був вражений, коли побачив між трупами вбиту гарну молоду дівчину з прекрасними косами.

Приречені рятувалися як могли, аби сховатися, вони тиснулись під вбитих, натягували на себе трупи. Біля мене такий самий в'язень, як і я, рятуючись від куль, все ближче підсовувався під моїх «рятівників». Нараз я відчув, що тягар на мені полегшав. Цей невідомий стягнув з мене одного чи двох вбитих і я вивільнив свою задерев'янілу руку.

Під трупами залишилось багато живих людей. Як мені пізніше розповідав вчитель Глутцук, який за Польщі щиро дружив із моїм дядьком Хомою Наюком, він теж лежав близько мене. Тільки не під трупами. Він накрив свою голову мішком з одягом, відтак лишився живим, а речі в мішку були порвані розривними кулями на шматки.

Лежачи під трупами, я чув безперервні глухі постріли на західному подвір'ї. То, повернувшись із ловів втікачів, кати почали дострілювати поранених в'язнів. Коли вони там закінчили свою брудну справу, перейшли на наше, східне, подвір'я. Убивць було з десяток, кожний з них спритно підбігав до пораненого і пускав кулю в лоб. А поранених було багато. Раптом до мене долинуло:

— Внимание! Внимание! Кто живой, поднимайся, расстреливать больше не будем.

В'язні почали вилазити з-під трупів, піднімались, мов з хреста зняті. Виліз і я. Побачив чимало людей, які п'ятірками стояли біля вхідних дверей тюрми. До мене кинувся чекіст із націленим револьвером:

— Ранен?

— Ні, — кажу, — я тільки замазався чужою кров'ю і болотом.

— Ступай, умойся. Быстро!

Я тут же підійшов до криниці, почав митись, здирати пальцями засохлу кров і бруд. Невідь звідки біля мене з'явився брат Павло, і ми обидва поставали у стрій. Майже біля самих наших ніг ми побачили труп мого тестя-батька Сидора. Кулі розірвали наскрізь його живіт і всі нутрощі випали на землю. Пробач, тату, що я не відвів тебе подалі, в гущу людей, коли ми виходили з тюрми і я розмовляв з тобою.

Так воно було: молодші ще так-сяк рятувались. Вони то десь залазили у каналізаційні місця, то в клозети, а немічні, старі люди, як повиходили з тюрми, то тиснулися до стін, щоб там покласти свій мішок, сісти на нього, опертися плечима об стіну. В такому стані всі вони загинули на своїх сидячих місцях. Багато було таких картин: сидить на своєму мішку чоловік, тільки без черепа, за ним — стіна в трафаретах з мізків і крові.

Ще така деталь: коли я виліз з-під тягару трупів, то відчув, що щось муляє в долоні. Розтискаю її і бачу блискучу-блискучу кулю, яка пройшла через чиєсь тіло і знесилила в моїй долоні. «Діла твої, Господи!» — подумав, — і свою смерть викинув геть позад себе.

Енкаведисти, як розлючені звірі, нишпорили по всьому подвір'ю, шукаючи живих і поранених. У нашому ряду, де вже набралося більше 50 осіб, позаду мене стояв в'язень років 25, з Берестечка, на якому чекіст запримітив кров.

— Ты ранен, выходи.

Той проситься, що він навіть не чує того поранення:

— Пожалійте моїх двох малих діток, що живуть у бідності. Прошу вас, благаю, гражданін начальник.

Кат, не промовивши ні слова, підставив револьвера до його лоба і вистрелив. В'язень тільки зойкнув і повалився додолу,

Потім убивця помітив кров у молодого студента Луцької української гімназії, що був родом із Піддубець. Викликає його. Той, виходячи із ряду, почав плакати як мала дитина. Я того плачу не забуду до кінця свого віку. Цей плач різав ножем живе серце.

— Не шкодуєте мене, то пожалійте хоч стареньку, немічну маму — благав хлопець.

Він хотів ще щось сказати, але куля обірвала його життя.

Нас же, двадцять в'язнів, під дулами пістолетів загнали в камеру № 5. Між нами виявився ще один поранений. З його плеча сочилася кров. Якийсь хлопчина скинув із себе спідню сорочку, порвав її на шматки і зробив нещасному перев'язку. Його прізвища я не запам'ятав. Лише знав, що він з Цумані. Того ж, хто допомагав йому, звали Сергієм Прусом. Родом він був із Піддубець, учень Луцької української гімназії. З тих пір ми стали нерозлучними друзями.

Нараз вганяються до камери кілька катів, п'яних, грізних своїми поглядами, чоботи в них і весь одяг заляпані кров'ю. Пронизуючи нас звірячими поглядами, вони багатьох впізнають, у декого запитують прізвище і статтю. Один з в'язнів не міг чітко пояснити причину свого арешту. Його і ще одного забирають з окриком:

— Ты, оуновская морда, как притаился?

Відразу ж в коридорі пролунало два пістолетних постріли. У нашій камері залишилося 18 осіб. Вирватися з цього пекла було важко. Нерви так поздавали, що хотілося самому проситися, аби розстріляли. Моє щастя було в тому, що я за весь час свого перебування в тюрмі ні разу не звертався до катів з ніякими заявами, проханнями.

Чому ж так прискіпливо, так нещадно чекісти вишукували свої політичні жертви? Поза сумнівом, вони знали, що «битовиків» було приблизно чотириста чоловік, а на східне подвір'я вийшло понад 600. Тож вони діяли за принципом — розстріляти десять-двадцять невинних, але щоб між ними опинився хоча б один, якого вони хотіли знищити.

Після цієї неймовірної чистки довго не довелося чекати наказу йти на роботу. Виходжу разом з братом Павлом і Сергієм Прусом на західне подвір'я. Боже мій! Що тут творилося! Людський розум не в силі цього збагнути. В жодному фільмі, сні не побачити такого жахливого видива, від якого можна збожеволіти. Величезний двір був застелений горами трупів, у більшості — пошматовані тіла, повідривані руки й ноги. Довга стіна двоповерхового крила — вся від низу до верху — забризкана кров'ю, обліплена мізками, людським м'ясом, на ринвах висять кишки, під ногами — калюжі крові.

Під наглядом кількох катів почалася нечувана досі робота. Глибокі ями-вирви від німецьких бомб тут же, у дворі, поглиблювали, розширювали. Туди зносили трупи, шматки тіл і посипали все це негашеним вапном, яке завезли сюди заздалегідь. Отже, до розстрілів готувалися...

Не передати, як ми виглядали тоді, піддаючи один одному на плечі кавалки кривавих тіл.

Вже під вечір 23 червня, коли добралися ближче до мурів тюрми, під кількома трупами ми побачили живу людину. Вона зорієнтувалася, просить, благає: «Друзі, я буду з вами!». Тої миті енкаведист дивився саме в другий бік і не помітив, як цей мученик воскрес з того світу і тихо-крито долучився до нас. Потім ми знайшли ще одного живого, але пораненого в'язня. Цьому не повезло. Його помітив наглядач і застрелив на місці.

Згодом стали виносити трупи зі стайні, яка знаходилася поруч, у дворі. Там лежало понад 70 закатованих, із скрученими дротом руками. Це були смертники, яких замучили в перші години початку війни. Їх не стріляли, а нишком покололи багнетами. Без сумніву, між ними були «особо опасные», як Степан Мазурець.

Змучені, охлялі від втоми і жаху, в могильному мовчанні, зі смертельним тремтінням всього тіла, під наглядом катів, ми працювали до смеркання. Незважаючи на інтенсивність роботи, ми не встигли поховати всіх. Наступна ніч стала для нас маревом смутку душі і болем серця. Хіба таке можна описати?!

Похорон останків жертв докінчували ще у вівторок, 24 червня. Кожен з нас думав, що після них нас усіх теж постріляють, щоб не було свідків того, чого Луцьк, мабуть, не бачив за свою майже тисячолітню історію. Але під натиском німецьких військ так сталося, що ми навіть не помітили, як коли і куди повтікали наші мучителі, залишивши нечувано-небачений тяжкий злочин.

Пекельна воля

Під вечір, у середу, 25 червня 1941 року, на подвір'ї Луцької тюрми з'явилися німці. В'язні заметушилися. Через перекладача старший з німців звелів, щоб в'язні йшли на свої місця, спокійно спали, а завтра їх відпустять додому.

Боже милий! Воля! Дочекавшись її, я тихо плачу з радості, в обіймах тисну свого брата Павла і Сергія Пруса, з яким останні дні ми були на межі життя і смерті. Раптом Сергій, вітаючи очікувану волю, скрушно похитав головою:

— Миколо! Що ж то буде, коли я повернусь додому, що скажу рідним моїх друзів, які зосталися отут гнити. Легше було б з ними лежати, ніж таку муку переживати...

Очевидно, так Бог велів, що ми залишилися свідками останніх трагічних хвилин життя наших друзів, отих одержимих великомучеників, які хотіли жити вільно на рідній землі, а не під гнітом чужинського ярма. Вони, мов зірки українського голубого неба, спалахнули яскраво і дочасно погасли на високій траєкторії всенародного подвигу. Їхня світла пам'ять довго буде зоріти на скрижалях історії, в серцях майбутніх поколінь.

Відчуваючи волю, ми з Сергієм Прусом пішли оглядати подвір'я недавнього побоїща. Тут же й німці щось фотографують, розпитують, оглядають стіни у крові, мізках, підходять до першої, найбільшої могили, що знаходилася під самим західним муром. За ніч вона трохи осіла, спливаюча кров'яна суміш частково змила землю, тож з ями подекуди виглядали кострубаті, обстрижені голови мерців. Униз усе ще тік червоний струмок крові. Як з'ясувалося, з новими окупантами був у формі німецького офіцера український журналіст, який з підвищеним інтересом розпитував нас про останні події, ретельно все записував. Згодом у газетах з'явилися репортажі із світлинами про страхіття розбою в Луцькій тюрмі.

Останню ніч у цій злощасній тюрмі ми з Сергієм Прусом провели, не зімкнувши повік. На прохання Сергія я вчив його десяти заповідям Українського націоналіста, які він хотів знати досконало. Чомусь він вважав, що це знадобиться, коли німці випускатимуть нас на волю.

Мій спогад був би неповним, якби не згадав ще одного юнака — Сергія Ширського, також студента Луцької української гімназії. Він залишився живим під трупами інших в'язнів. Його таланту, одержимості можна було по-доброму позаздрити. Енергійний, з неабияким даром слова, він завше був у центрі уваги односельчан. Без нього не обходилась жодна урочистість — день народження Тараса Шевченка, вшанування героїв Круг, освячення символічних могил, насипаних начесть полеглих, розстріляних, замучених.

Обидва хлопці були справжніми козаками. На превеликий жаль, 1943 року вони загинули від братовбивчої руки.

...26 червня. Четвер. Ранок. Німці випускають нас невеличкими групками на волю. Тільки я з братом Павлом вийшов на подвір'я тюрми, перед нами знову постала сумна картина. Біля першої могили, що ближче польського костела, над самим хідником, уже позбиралися матері, дружини, сестри, наречені багатьох вбитих. У розпачі вони плакали, ламали руки, припадали до свіжої землі, підходили до мене, розпитували, чи не сидів з їхніми синами, чоловіками, братами. Тут я побачив досить інтелігентну жінку, пов'язану довгою чорною шовковою шаллю. У ній я впізнав рідну матір Скоп'юків — Івася, Миколи та Юрася. Вона припала до могили і причитала. Ми були знайомі з нею ще з часів Польщі. Бували у Луцьку, я не минав їхньої квартири. І зараз підійшов до неї, поцілував її руку, з болем зронив, що з Іваном сидів разом у третій камері. Більше я не міг, просто не мав права, щось ще сказати про її найстаршого сина Івана Скоп'юка, провідника ОУН Волинської та Рівненської областей.

Тут же підійшов до мене Хома Марценюк із села Березя (тепер Сьомаки). Він мене знав, бо з його синами Арйоном і Олексієм я товаришував за Польщі, а з Арйоном сидів у 19 камері. Обох Хомкових синів тут розстріляли, остались живі ще дві його доньки — Тудорка і Павлинка, яких батько тулив до свого серця, обціловував, з радістю вів додому. Ми рушили, до нас примкнули ще кілька в'язнів. Тільки-но минули польський костел Петра і Павла, як із-за будинків вузьких вуличок показалися хлопчаки-жидки по років 10-12, з картонними коробками в руках. В коробах були сигарети, сірники, цукерки-шоколадки різних кольорів. Хлопчаки якось трохи боязко приказували:

— Бедные люди, несчастные страдальцы, мученики, оставшиеся в живих — угощайтесь папиросами, конфетами. Это бросили ваши убийцы, мучители.

Дехто з наших хотів уже простягнути руку до тих сигарет, як в ту ж мить Хома Марценюк, тримаючи в руках палицю, ударив нею по тих пуделках — все посипалось на землю, а хлопчаки кинулися в усибіч. Вслід за ними Хома гнівно із зболених тужливих своїх грудей кидав:

— Ваші брати, батьки, замордували моїх синів, тисячі невинних людей, а вас послали ще труїти нас своїми «папіросами»-«конфетами». За пролиту мученицьку кров ваш рід Бог покарає!

Як справдилися слова Хоми Марценюка! Гітлер, такий самий кат, як Сталін, винищував жидівську націю підчас війни, як Сталін українців.

Нехай у цих моїх рядках читач не знаходить найменшого антисемітизму. Я високо ціную талановитий, здібний єврейський нарід. Але ніде правди діти. Тоді в Луцькій тюрмі майже вся обслуга складалася з членів Комуністичної партії Західної України єврейської національності. Озброєна до зубів, вона виконувала всі накази своїх «хазяїв» — масакрувати в'язнів Луцької тюрми. Так, відома всім дочка луцького підприємця Шпилька, член КПЗУ, в день масових розстрілів сиділа на мурі і кулеметом поливала вогнем в'язнів...

Тож обурившись ворожим випадом хлопчаків-жидків, ми пішли далі. Луцьк потопав у димові. Догоряв міст через Стир у Ковельському напрямку. Вцілів лише Гнідавський міст, який був єдиною переправою через річку. До того моста потягнулися всі в'язні, які залишилися живі. Але через нього не так легко можна було пройти. Німецькі патрулі з обох кінців моста пропускали безперервні потоки військових моторизованих частин. Нас назбиралося більше півсотні. По деякому очікуванню, скориставшись моментом, нас пропустили. Нарешті, ми добралися до Красного. Але тільки-но повернули в бік Володимира-Волинського, як нас знову зупинили, цього разу польова жандармерія. Непрохані «ревізори» почали кожного прискіпливо перевіряти. І треба ж такому трапитися: в мішку якогось недоумка вони знайшли німецького мундира. Боже! Фашисти наробили такого рейваху, ніби хтось вбив їхнього вояка. Невдаха почав виправдовуватися, казав, що йде з тюрми і по дорозі знайшов мундира. Німці його — під автомати, в машину і повезли. Цей випадок, звичайно, нам всім нашкодив. Ми побачили, як навпроти нас гітлерівці женуть кілька сот полонених червоноармійців. Автоматники із засуканими рукавами щось ґелґочуть, кричать нелюдськими голосами. Ось вони підходять до нашого гурту, скидають з нас шапки і бачать наші пострижені голови, такі, як у совєтських солдатів. Німці подумали, що ми переодягнулися у цивільний одяг і тепер втікаємо від полону. Нас долучили до полонених, оскільки ніхто не вмів пояснити, хто ми такі насправді. Злющі конвоїри погнали нас невідомо куди. Я з братом Павлом вирішили по дорозі втекти. Але нас випередили двоє сміливців. Йдучи понад невисоким парканом, вони шмигнули в садок. Проте їх наздогнали автоматні черги і невдалі втікачі на наших очах попадали вбитими.

Оце так воля! Пекельна воля! Знову смерть чатує на кожному кроці. Що робити? Де вихід? Хто буде знати тепер і в майбутньому про ті пекельні муки людей воєнного лихоліття? Женуть нас назад до міста, через той самий Гнідавський міст, і до тої самої Луцької тюрми. Боже! Невже ж доля прирекла нас на смерть саме в цій в'язниці?

На щастя, нам зустрілися двоє офіцерів, які знали польську мову. Ми стали просити, щоб нам дали якийсь папірець, який би засвідчував те, що нас визволила німецька армія із сталінської тюрми і тепер ми повертаємося додому. Німці трохи пошварготали між собою. Один з них вийняв блокнота, щось написав на листочку і вручив його нам. Ми подякували і пішли, знову вирвавшись з оков смерті.

Вийшовши з Луцька, наш гурт розсіявся. В нашій групі залишилося чоловік п'ятнадцять. Нам було дано вказівку, щоб ми йшли біля ровів шосейки, щоб не заважати рухові німецьких військ, які хмарою сунули на схід. Дійшовши до Шепельського лісу, побачили добротну хату, покриту цинковою бляхою. Очевидно, це був дім лісничого. В ньому розмістився штаб діючої німецької армії. Тут постові нас затримують, заводять у двір, садовлять у тіні розлогих дерев і по одному викликають зі своїми речами до хати, де в просторій кімнаті сидів за столом вищого рангу штабний офіцер і через перекладача вів допитування. Коли покликали мене, штабіст спитав, де мої речі. Я сказав, що вони залишилися в тюрмі. Тоді він наказав вартовому перевірити мої кишені. Нічого не знайшовши, штабіст почав розпитувати, за що сидів у тюрмі і чим займався до цього. Потому, вже на вулиці, він звернувся до нас усіх з такими словами:

— Ідіть додому. Тільки дорогою зброї не збирайте і в німців не стріляйте. Оріть, сійте, вирощуйте хліб і політикою не займайтесь, бо хто провиниться і потрапить до нас, той живим не залишиться.

Правду кажучи, тоді я сприйняв ці слова за пусті теревені. Але згодом, коли почали горіти українські села, гинути невинні люди, я зрозумів, що німці не люблять жартувати.

У штабі нам заборонили далі йти обіч шосейки, бо це, мовляв, шкодить просуванню німецьких військ. Тож з подвір'я ми подалися до польської колонії Людвішин, далі — на Валентинів, звідси — на рідну свою земельку, в село Буяні. Хатиночко моя! До тебе я знов повернувся, тому що й цього разу не прощався з тобою. Хочу взяти на руки свою однорічну донечку Віру, але вона від мене відсахнулася і залилася сльозами. Мені подумалося: «Плач і бійся дитино, бо є чого боятися і плакати. Сьогодні плаче вся Україна в пожежах смерті і крові. Виростеш, донечко, тоді про все довідаєшся...»

Не можу передати словами свого почуття, коли по селі пішла чутка, що я повернувся додому. До мене поприбігали дружини моїх розстріляних у тюрмі друзів — Олекси Приступи і Василя Борисюка. Їх розпачу не було меж. Вони, ридаючи, рвали на собі коси. Люди як могли їх заспокоювали. Це ж були Ще зовсім молоді жінки, які щойно побралися, які ще не мали Діток, своїх нащадків. Вони оплакували свою знівечену молодість.

Мати Федося Павлюка істерично голосила:

— Ой сину, мій сину! За яку провину кати позбавили тебе життя, ти ж нікому не зробив зла!

Тисячі таких молодих жінок, матерів, батьків, сестер, братів оплакували по всій Волині і Галичині невинні жертви.

Мить оманливого щастя

Вкотрийсь із днів після мого повернення додому я дістав замурованого в печі польського «детефона» — радіо на слухавці, розтягнув антену. 30 червня 1941 року. Понеділок. Слухаю Львів. Чую передачу про проголошення акту Української Самостійної Держави. Хор співав національний гімн «Ще не вмерла Україна». Це була, мабуть, найщасливіша мить у моєму житті.

Але то, як згодом з'ясувалося, була мить оманливого щастя... Очевидно, такою щербатою є вже наша доля. І ми не винні у тому, що не так склалося, як бажалося...

Тут не можна обминути ще однієї «витівки» долі. Біля Свято-Троїцького собору був пошкоджений бомбою третій поверх будинку НКВС. У цьому будинку енкаведисти залишили всі «дєла» в'язнів — розстріляних і тих, кому поталанило вижити. Коли московські кати дали драпака, на їх місце прибували такі ж самі головорізи — гестапівці. В період організації міської управи, створення поліції, взагалі встановлення «нового порядку» наші хлопці змогли побувати в цих слідчих кабінетах НКВС. Я теж взявся шукати в них своє «дело». Захопивши із собою важливі документи, я став показувати їх людям, розповідати їм про звірства, що чинилися в Луцькій тюрмі. В моїх запротокольованих зізнаннях не було найменшої тіні, яка б ганьбила хоча б одну живу чи мертву душу. В тому ділі я знайшов листок із зошита з видуманим і брехливим доносом Степана Поцілуя про те, що 13 вересня 1940 року було зібрання націоналістів нібито в клуні Олекси Приступи. Крім цього доносу, в справі зберігалася й характеристика з сільської ради, де зазначалося, що я — переконаний націоналіст, вів активну боротьбу з КПЗУ, часто писав на неї пасквілі в націоналістичні газети і журнали, а в березні 1939 року був арештований польською поліцією і просидів два місяці у в'язниці. Більше чогось обтяжуючого в документах не зазначалося.

Це «дєло» зберігалося у моєму домашньому архіві як реліквія. Напревеликий жаль, все пропало, коли під час війни совєтська танкетка наїхала на дот під нашою хатою і він проломився, а там же були заховані ще й бібліотека, рукописи, цінні документи, інші дорогі речі.

В той час я з друзями вже знаходився далеко на заході. Та це тема іншої розмови. Повернусь до чотирьох могил Луцької тюрми. Незабаром після трагедії було створено комісію щодо впорядкування цих могил. До складу комісії увійшли громадський діяч «Просвіти» Семен Говдій, а також Лев Ліхтанський, вчитель-історик Омельчук. Останні двоє залишилися живі під трупами під час розстрілів. Так ось ця комісія в липні 1941 року при допомозі громадськості, національно-патріотичної інтелігенції Волині, рідних помордованих, а також тих, які залишилися живі після розстрілу, насипали могили, обклали їх зеленим дерном, поставили дубові хрести-фігури, обгородили низенькою огорожею, закопали стовпчики, на яких прибили таблички з написами. На табличці, що на першій, найбільшій могилі, значилося: «Тут поховано 1 800 в'язнів, закатованих жидо-московськими катами 23 червня 1941 року», на табличках другої, третьої і четвертої могил, де покоїлося відповідно 800, 1 200, і 300 жертв — такі ж написи. Ще раз нагадаю, що величезна Луцька тюрма перед війною була вщерть переповнена в'язнями з усієї Волині і навіть з Галичини. З багатьох достовірних джерел було відомо, що тут знаходилося понад чотири тисячі в'язнів. Про це свідчать і офіційні архівні документи правника, генерала Івана Біласа «Репресивно-каральна система в Україні 1917-1953 pp.». В тих документах — «спец-сообщениях», «докладных записках», «рапортах» в Київ, Москву багато сказано про Луцьку тюрму. На сторінці 224 другого тому «Плана эвакуации заключенных из тюрем западных областей Украины» йдеться, що управлінням НКВС Волинської області замовлено 75 закритих вагонів для Луцької тюрми номер один, для Ковельської — 30, для Володимир-Волинської — 15. Отже, якщо в кожний вагон намічалося вмістити нехай по 60 в'язнів, то не важко підрахувати, що в Луцькій тюрмі їх було 4 500 душ. Зрозуміло, що у війну розрахунки енкаведистів були не такі, щоб зекам їхалося свобідно і зручно. Так, коли 1948 року мене везли на Колиму, то в такі вагони напихали по 120 чоловік.

Вище названа комісія з впорядкування могил, у якій і я брав безпосередню участь, настоювала на тому, щоб перенести останки замучених на цвинтарі Черницької і Кічкарівської Церков, у спеціальний пантеон. Але цей благородний задум не був здійснений з технічних міркувань. До того ж до таких дій більш ворожо почали ставитися німці, згодом вони взагалі заборонили рідним відвідувати могили розстріляних, оскільки сама тюрма і прилеглі до неї будівлі були зайняті під табори військовополонених.

З ініціативи тієї ж комісії, яку ще називали комітетом, офіційний похорон відбувся в останню неділю серпня 1941 року. До Луцька з'їхалося багато тисяч людей — хто на возах, хто пішки. З Горохівщини, наприклад, приїхало кілька десятків чоловік верхи на конях в козацьких одностроях. Певно, скільки існував Луцьк, йому ще не доводилося бачити такої великої кількості української молоді. Старші люди, дивлячись на цю осяяну величчю духу молодь, вельми з цього раділи.

По відслуженні літургії в усіх церквах о 13-ій годині із Свято-Троїцького Собору маніфестація рушила до могил. Процесію очолив єпіскоп Полікарп у супроводі 76 священиків та кількох дияконів. Я ж потрапив до групи очевидців пережитого пекла, яка слідувала першою за духовенством, але тут же був відкликаний упорядником Левком Ліхтанським нести вінок від міської управи. Від усіх установ йшли сотні козаків і козачок під командою своїх провідників. Кожна група, кожне село несли національні жовто-блакитні прапори, пов'язані чорними траурними стрічками. Окремі хори співали «Коли ви вмирали, вам дзвони не грали», «Спіть, хлопці, спіть», «Ви в дні весняні положили життя». Процесія, здавалося, була безкінечною. До могил допускали тільки близьких родичів — батьків, братів, сестер, чиї ридання ніби злилися в єдиний траурний реквієм.

Перше покладання вінків і відправа панахиди відбулися на могилі, яка знаходилася за кілька десятків метрів від тюрми. Після короткої проповіді епіскопа Полікарпа взяв слово свідок пережитого жаху Лев Ліхтанський. Наступне покладання вінків і панахида відбулися на могилі під самою тюрмою. Потім німці пропустили процесію крізь браму на східне подвір'я, де була найменша могила. Тут німецькі наглядачі створили кордон. За ним на частині подвір'я, прилеглого до стін тюрми, заніміли совєтські полонені — худі, виснажені, без шапок, вони сумними поглядами дивилися на процесію і уважно слухали панахиду. Декотрі з них час від часу хрестилися.

До найбільшої могили, що на західному подвір'ї, німці не пустили нікого, так як там все було заповнене людьми, які не хотіли воювати за Сталіна і внаслідок методичного обману вибрали... голодову смерть у таборах Гітлера, такого самого ката, як і Сталін. Це був дійсно трагічний парадокс долі.

В той же день есесівці проникали скрізь і всюди з фотоапаратами, фіксуючи епізоди, потрібні для розвідувальної роботи. Вони були вкрай роздратовані таким величезним духовним піднесенням українців. В силі цього високого національного духу народу, в його вільнолюбності, готовності до боротьби з кожним окупантом, самопожертві в ім'я свободи німці побачили значну небезпеку для себе. Тож вони не забарилися з використанням свого кривавого ремесла. Фашисти розстрілювали інтеліґенцію, патріотів, палили села, вбивали, вішали невинних людей, заповнювали тюрми, в тому числі й Луцьку. За неповних три роки воєнного лихоліття німецькі окупанти знищили в Луцькій тюрмі багато жертв, про кількість яких хіба що один Бог знає. Адже ніяких архівних джерел не збереглося. Мені ж відомо, що лише з рідних Буянь гітлерівці розстріляли мого найближчого сусіда, зовсім юного Василя Борисюка, мого ровесника, друга з дитинства Степана Новосада, а також Мелетія Бандача, Миколу Генсьоровського.

Здавалося, що цій чорній драмі не буде кінця-краю. Адже після німців на початку 1944 року знову прийшли енкаведисти, які ще з більшою запопадливістю арештовували, розстрілювали, судили членів ОУН-УПА, їхні родини, висилали до Сибіру. Луцька тюрма, як і раніше, була переповнена.

На превеликий жаль, ми не знаємо всіх повоєнних жертв й «коли, кого, за що розпинали». Це лежить на совісті волинських істориків-дослідників. Львівський же письменник Роман Федорів у своїй праці «Єрусалим на горах» достеменно описав нелюдські енкаведистські злочини у тюрмах Галичини. Він, зокрема, зазначає: «У нашій історії більше невідомого, ніж відомого, у нашій історії безліч забутого, потолоченого, аж страшно, що ми такі забудькуваті» (с. 110). У нас не було таких дослідників, які б хронікально записували події, тим більше жертви своїх людей в різні епохи нашої історії, так як це є в поляків, у яких записано по імені, прізвищу кожну жертву, коли де, за що і як вона загинула. А це треба обов'язково робити. Для історії, для нинішніх і прийдешніх поколінь. Щоб вилучити уроки. Щоб знали. Щоб пам'ятали.

За неповних двадцять два місяці першої окупації західних земель України катами з Москви було винищено частину свідомого населення, але тоді було для них мало часу.

Той час прийшов після війни, щоб і далі нищити українців, всіх тих, хто мав у серці національну іскру Шевченкового заповіту.

Скажімо, в одному моєму селі Буяні за «перших совєтів», тобто з вересня 1939 року до червня 1941 року було арештовано 16 чоловік, з них 11 розстріляно підчас масової масакри 23 червня 1941 року і лише 5 залишилися живими підгрупами — я, брат Павло, Микола Бакай, Сергій Ширський і його сестра Рая.

При другій окупації число жертв сягнуло до півсотні. Моїм святим обов'язком є пом'янути їх. Всі вони були засуджені на 10-25 років каторжних робіт. Ось їхні імена:

Анатолій Наюк, Андрій Войтюк, Андрій Васюра, Анатолій Шульгач, Анатолій Черв'як, Афанасій Кревський, Андрій Лигеза, Анатолій Онищенко, Андрій Члек, Андрій Павлюк, Анатолій Мазурчук, Василь Поцілуй, Григорій Свиріпа, Дмитро Єфимчук, Іван Бакай, Іван Поцілуй, Іван Пиль, Микола Скоп'юк, Микола Павлюк, Мелетій Черв'як, Матвій Новосад, Микола Куделя, Іван Коломій, Степан Приступа, Степан Куделя, Степан Салій, Олександр Бандач, Федір Пиль.

Подаю список дівчат з села Буяні, які перебували у Луцькій тюрмі, отримавши по 10 років кожна:

Борисюк Люда, Бандач Леоніда, Куделя Віра, Кревська Варвара, Карабан Льоня (померла під час слідства), Лигеза Уляна, Пиль Ольга, Приступа Галина, Приступа Павліна, Пиль-Куліш Віра, Садик Ніна, Садик Маруся, Свиріпа Ольга, Скоп'юк Віра.

А ось імена дівчат, які загинули у підпіллі, але не здалися живими в руки катам:

Оля Скоп'юк, Ганна Свиріпа, Надія Наюк, Biра Приступа. Ліда Штрупель.

Назвемо повстанців УПА, які загинули в нерівних боях з чекістами:

Іван Бандач, Олександр Бандач, (старший), Петро Ксензук, Степан Свиріпа, Яків Новосад, Павло Горобчук, Петро Столярчук, Олексій Шевчук, Василь Черв'як, Василь Римарчук, Яків Римарчук, Ананій Куделя, Петро Поліщук, Микола Лебедевич, Микола Черв'як, Євгеній Лебедевіч, Микола Салій та інші.

Вивезені в Сибір сім'ї найкращих господарів:

Берегович Григорій, Бандач Андрій, Борисюк Тиміш, Бандач Афанасій, Іванова Марія, Ксензук Давид, Куделя Олександр, Hoвосад Михайло, Приступа Софія, Скоп'юк Григорій, Садик Іван, Члек Степан, Шевчук Тилімон, Шульгач Михайло, Штрупель Григорій.

Це, звісно, далеко не повний перелік тих, хто томився в Луцькій тюрмі, хто мужньо боровся проти неволі, гинув у нерівнім змагу з ворогом, хто вже в крайнім випадку останню кулю пускав собі в чоло, аби не здатися живим в руки катів, як це зробили Петро Столярчук із своєю бойовою подругою «Бджілкою» (Ганною свиріпою). Вона аж в 1952 році в нерівному двобої з чекістами останню кулю залишила для себе...

Такі події відбувалися не лише в одному моєму селі, а по всій Волині, Рівненщині, в Галичині, на Буковині. Цього не можна забувати.

Якось уже в часи нашої незалежності, в річницю масового розстрілу в'язнів Луцької тюрми 23 червня 1941 року, справлялася панахида по розстріляних і закатованих. На панахиду прибув Іван Мануйлик із села Великий Олексин Рівненського району. Він розповів, що, перебуваючи в Луцькій тюрмі, в 1944 році, коли камери знову були набиті в'язнями до неймовірної тісноти, саме на перший день Великодня з їхньої камери начальство покликало п'ятьох в'язнів. Їх вивели на подвір'я тюрми, дали їм пилу і наказали зрізувати хрести-фігури, які ще стояли на чотирьох могилах замордованих. Правда, Іван Мануйлик категорично відмовився від цієї роботи, за що дістав три дні карцеру. Та все ж у цей пам'ятний день Воскресіння Христового, на великий гріх, ті хрести були зрізані, могили зрівнені із землею і заасфальтовані. На неї лягла пелена великої таїни, яка була знята вже після проголошення незалежності України.

Тепер шановний рівенчанин, як колишній в'язень Луцької тюрми, кожної річниці трагедії приїжджає на панахиду і кладе вінок скорботи на цю найбільшу могилу, на якій він відмовився зрізувати хрест.

Мовою архівних документів

Писати про трагедію Луцької тюрми до 1994 року було неможливо. Ніхто, крім окремих колишніх в'язнів, не знав ні одного прізвища тих катів, включаючи й начальника тюрми. Луцькі ж комуністи всіляко заперечували цю трагедію. 1991 року я виступив як очевидець тієї страшної розправи.

Після цього Луцьком поповзли чутки, що я є випадковою людиною, яка, мовляв, навмисне поширює побрехеньки про енкаведистські злочини, бо нібито знайдено архівні документи, які свідчать про те, що на той час я вже був вивезений в Сибір і не міг бути в Луцькій тюрмі. Витали й такі чутки, що в'язнів побили німецькі парашутисти-диверсанти, а дехто казав, ніби вони загинули від німецьких бомб.

Вся ця дезінформація баламутила людей. Та ось у 1994 році вийшов у світ двотомник Івана Біласа з архівними документами, серед яких є багато про розстріли в Луцькій тюрмі.

Цитую кілька секретних матеріалів, які п'ятдесят три роки були заховані під багатьма замками в архівах Києва і Москви:

«Волынская область. 22 июня с.г. (1941-го - М.К.) около 14.00 часов тюрьма №1 г. Луцка была подвергнута бомбардировке вражескими самолетами. Было сброшено 11 бомб, и одной из них был полностью разрушен приврат, при этом были убиты надзиратель Дидык, нач.хоз. тюрьмы Бондаренко и его жена, ранено 2 человека надзирателей тт. Рожко и Маркиза» (Т.2, с. 236).

«Приврат» — то ошатний будиночок у західному дворі тюрми, так звана канцелярія, через яку мусив проходити кожний, хто потрапляв за ці грубезні тюремні мури. На цьому самому подвір'ї бовваніла примітивна стайня на пару коней, у якій було замучено 73 в'язні, засуджених до розстрілу. Про них у «рапорті» написано: «...Приговора на 73 заключенных, осужденных к высшей мере наказания, были приведены в исполнение до 9.00». (Т.2., с.236). Все правильно. Як я вже писав, вранці, коли розпочалася війна, каросмертників повиганяли з камер, зв'язавши назад руки, загнали Їх у цю стайню і не розстрілювали, а тихо-крито заколювали штиками і складали у штабеля...

В рапорті «начальник тюремного отделения У НКВД по Волынской области, сержанта Госбезопасности Стана» доносить в Київ заступнику начальника тюремного управління НКВС УРСР політруку тов. Демехіну: «...Все трупы — 70 с лишним осужденных к ВМН — и около 800 подследственных нами закопаны и места нахождения трупов полито керасином и выпалено, после всего эти места присыпаны известью.

Кроме этого, расстреляно охраной тюрьмы и воинскими частями в окрестностях тюрьмы заключенных, пытавшихся бежать из тюрьмы. Для уборки этих трупов по распоряжению нач. УНКВД была создана группа с работников милиции, которая все трупы убрала» (Т.2, с. 273).

Ще одне «сообщение», цього разу «капитану государственной безопасности тов.Никольскому, г.Москва»: «... После отбора 84 указанных заключенных начальником 2-го отдела УНКГБ тов. Гончаровым, сотрудником УНКГБ тов. Дворкиным, начальником тюремного отделения УНКВД тов. Станом при участии других сотрудников УНКГБ и НКВД оставшиеся на прогулочном дворе около 2 000 (две тысячи) заключенных были расстреляны. Весь учетный материал и личные дела заключенных сожжены» (Т.2., с.236-237).

У цих так званих «рапортах» катів з Луцької тюрми значилося не менше трьох тисяч жертв, насправді їх було набагато більше. За словами свідків, як розпочалася війна енкаведисти хапали багатьох, підозрюючи в кожному німецького диверсанта, шпигуна, і групами гнали до тюрми, де без реєстрації та слідства тут же знищували. Навіть у «совершенно секретных сообщениях» йшлося: «В тюрьму арестованные продолжают поступать».

Коли з'явилися архівні документи, знайдені Іваном Біласом, це була справжня сенсація: яке щастя, що, нарешті, буде закрита пелька брехунам. Документи — велика сила і ніякий патентований комуністичний маховик не в силі її заглушити. Нема нічого таємного, щоб не було явним. Так і сталося. Ті, що нас катували, розстрілювали, розривали гранатами, не думали, не гадали, що через піввіку будуть відомі їхні імена, їхні страшні, криваві оргії. З аналізу документів про розстріли в'язнів усіх тюрем Західної України в перші дні війни бачимо, що найбільша трагедія тоді розігралася в Луцькій тюрмі, бо тут енкаведисти, знаючи, що німці знаходяться за сім кілометрів від Луцька, застосували велику кількість бойових гранат, що, по суті, суперечило навіть совєтським законам...

Пошлемось на газету «Волинь» від 23 червня 1995 року. В ній Михайло Дудич у статті «Куди ж поділися розстріляні енкаведистами» пише: «Недавно знову потрапила мені до рук газета «Справедливість», № 48 минулого року, в якій колишній прокурор Найденко (нині вже покійний — М. К.) в своїй статті «Бреши, та знай міру» ледь не всіх громадян Волині звинувачує у брехні. Мова йде про масовий розстріл в'язнів у Луцькій тюрмі на початку війни. Найденко старається довести, що там розстріляно не 4 тисячі, ну майже нічого, ще й поіменно називає тих, кому вдалося врятуватися. Ну, а про тих, що там лежать, прикопані асфальтом, то, мовляв, нема ніяких документів.

То можна рахувати, що там ніхто не захоронений, а всі ті сотні тисяч живих свідків, рідні і близькі їм люди, які там загинули, всі вони є брехунами? Навіть ті, кому вдалося врятуватися з того пекла і бачити все своїми очима, теж, за словами Найденка, брехуни, бо вони, мовляв, випадкові люди! От якби була казенна бумага, та ще з гербовою печаткою, що, мовляв, комуністи розстріляли стільки-то в'язнів, то тоді можна дещо подумати і то, напевно, сказали б, що той документ фальшивий.

...Та коли дійшло до того, що настала змога викривати комуністичну партію в її кривавих злочинах, то тут товариш Найденко почав докладати максимум зусиль, щоб якось прикрити ті страшні злодіяння і намагався тих чекістів — виконавців тієї кривавої акції — зобразити ледь не ангелами.

Наприклад, Найденко наводив приклад, що, мовляв, начальник тюрми відкрив усі камери, випустив людей в коридор і сказав: «... Ви вільні, ідіть на всі чотири сторони». Яка лицемірність? Звідкіля він так достеменно знав про це, якщо нема ніяких документів? Тут треба вірити на совість, а от про те, коли ті люди вийшли на тюремний майдан і там сталінські опричники зустріли їх кулеметним вогнем та закидали гранатами, то Найденко нічого не писав, бо, мовляв, на це нема документів.

До цього часу ще є багато живих свідків, які засвідчують, що тих розстріляних стягували і скидали в бомбові воронки, нашвидкуруч засипали, а згодом люди на тих місцях насипали могили, поставили хрести і відслужили панахиди. Коли ж «совєти» визволили нас вдруге, вони тут же зірвали ті хрести, могили згорнули бульдозерами, а відтак ті людські кості прикопали асфальтом. Де ще в світі є такий глум над покійниками? Це незаперечний факт, але «товариш» Найденко його замовчав. Якщо бути поборником правди, то треба бути ним до кінця, і не називати мільйони людей брехунами, бо людську пам'ять і правду нічим не прикриєш.

На закінчення в мене та і в інших людей виникає питання, чому «великі правдолюби», подібні Найденкові, за все своє життя за цей кривавий злочин не відкрили карну справу і навіть пальцем не ворухнули, щоб викрити і відповідно покарати розпорядників та виконавців того злочину? В усьому світі існує такий закон, що коли хтось свідомо покриває злочинця, то стає сам злочинцем і повинен нести за це відповідну кару. Розстріл комуністами в'язнів Луцької тюрми є злочином міжнародного масштабу, тому не диво, що всі ті злочинці і їх захисники так вперто відхрещуються від нього і заперечують свою вину, свої чорні діла».

Правду про трагедію в Луцькій тюрмі написав Лев Ліхтанський у статті «Я бачив пекло» (газета «Український голос» за 23 жовтня 1941 року). В тій же газеті за серпень 1943 року з'явилася стаття Олекси Петрощука «В оковах смерти (спогад з Луцької тюрми)». Ця стаття була передрукована через 48 років у часописі «Народна трибуна» (№ 48 за 20 листопада 1991 року). «Народна трибуна» друкувала розповіді-спогади про пережите біля замку Любарта інших свідків, про яких я вже згадував, — Покотила Григорія, Василевича, Бірона Григорія, Кухарука Степана, Кротюка Антона, Міщука Філата, Самарука Василя, автора цих рядків. Всі ми, як свідки пережитого, у своїх спогадах передавали все так, як воно насправді було, — без домислів і фантазії.

На жаль, знаходяться люди, які передають куті меду. Я маю на увазі такий поважний журнал, як «Літопис Волині», де у статті «Масові вбивства в Луцьку» Т. Присяжний аж надто все переборщує. Цитую: «Одна бомба влучила в дерев'яне приміщення комендатури перед входом до в'язниці. Як я потім бачив, вона зовсім знищила будинок, лишилась тільки величезна яма. Загинула там уся управа в'язниці: комендант і всі його помічники.

Друга бомба впала щільно біля північного краю в'язниці і розвалила стіну верхнього поверху. З-за уламків її в'язні повилазили з камер, спустилися вниз, кинулись на зруйноване вартувальне приміщення... За допомогою робочої команди, складеної з «прогульників», які відбували легку кару, захопили вони там револьвери, рушниці й кулемети, повбивали частину вартових. Багато вартових добровільно піддалися і зразу ж віддали ключі від коридорів і камер; інші порозбігалися, хто куди...

Ось уже відмикають коридори й камери... Відмикають і нашу камеру. Через коридори всі поспішаємо на подвір'я, де вже повно люду — в'язні опанували в'язницю» (Літопис Волині. — Вінніпеґ — Нью-Йорк — Буенос-Айрес, — 1953. — № 1. - С. 66).

Такі події усі ми, хто залишився в живих, не можемо підтвердити. Це просто логічно немислимо. Як видно з тої публікації, автор Т.Присяжнюк не був свідком масових вбивств у Луцьку, а тільки чув від сторонніх про це пекло. Це підтверджують і його неточності. Він пише, що масовий розстріл був 24 червня у вівторок, а насправді це було 23 червня в понеділок; пище що жертви поховані в трьох могилах, а насправді — в чотирьох. На мою думку, не треба історичні події змальовувати фарбами фантазій, а лише такими, якими вони були в дійсності.

Листи живих

У червні 1998 року я отримав листа із Філадельфії (США) від незнайомого мені добродія Григорія Долинського, який надіслав і газету «Українські вісті», яку заснував свого часу Іван Багряний. Цей часопис помістив мій спогад, взятий з газети «Волинь». Шановний друг недолі Григорій писав: «... Прочитав Вашу оповідь «Пекло біля замку Любарта», де ви пишете, як лишилися живі після розстрілу в'язнів Луцької тюрми московськими катами 23 червня 1941 року. Був і я там на розстрілі. Як остався живий — напишу коротенько. Я був на тому самому східному подвір'ї, де й ви. Коли стали строчити з кулеметів енкаведисти по нас, я по дошці під стіною муру видряпався вгору, проліз через заслони колючого дроту і впав на той бік у густий кущ бузку. Оскільки я був малий, мені будо 15 років, то сидів у «малолітці», мене ніхто не помітив у тому кущі. Я довго просидів, не пам'ятаю скільки, а як все стихло, вийшов з куща і добрався у село Піддубці. З хлопцем, Добрим другом з того села, я сидів разом у камері. Його розстріляли. З Піддубців пішов додому у свій Тучин Рівненської области. Арештували мене енкаведисти при спробі перейти кордон і за приналежність до ОУН. При другому нашестю червоної орди я втік в широкі світи, де і донині догоряю тугою за. рідним краєм, за ненькою Україною, за волю якої віддали життя мільйони найкращих синів і дочок нашої батьківщини».

Далі з листі Григорій Долинський просить надіслати йому книжну, якщо є така, про Луцьку трагедію біля замку Любарта. На жаль, такої книжки поки що немає. Я закінчую її писати з вірою, що далекий друг її теж прочитає.

Другий з колишніх в'язнів — отець Дмитро Стасишин, який 1992 року приїхав з далекої Австралії і взяв участь у панахид біля могил під асфальтом, розповів таке:

«Я народився в Луцьку з шести років виховувався у владики Полікарпа. Навчався в українській гімназії, Любив понад усе Україну, був сином українського священика. Тому і потрапив у в'язницю. Тут, де ми зібралися, нас мучили, катували. Коли я прийшов на зустріч, ступив до цих стін, де колись були слідчі камери, то в мене мороз по шкірі пішов, наче почув через 51 рік той стогін і крики. В тому пеклі під час розстрілу вижив тому, що втратив свідомість. Коли опритомнів, то на мені лежав поранений хлопець років п'ятнадцяти і кликав маму на допомогу. Страшно все це згадувати. Потім нам сказали вставати, хто живий. Поранених енкаведисти пристрілювали. Було так. Коли в ямах, куди ми зносили трупи, хтось починав ворушитись, приходити в себе - його негайно добивали. Пам'ятаю, відчинив я гараж, а там купи людей замордованих, без очей, пов'язаних дротом. Трупи в ямах засипали вапном, а потім, коли його не стало, заливали нечистотами з туалетів...»

До речі, отець Стасишин через 51 рік, через тисячі доріг. вже на втомлених немолодих крилах, із сивиною на скронях, прилетів в Україну разом зі своєю дружиною — паніматкою Тетяною і донькою Надією, щоб поклонитись праху і відправити панахиду за душі своїх побратимів по неволі, які лягли кістьми під мурами Луцької тюрми.

Наша зустріч відбулася в тому приміщенні, де в 1939-1941 роках містилася катівня НКВС, а нині там - бібліотека для юнацтва. Ми мали що згадати. Тяжкі спогади, про які страшно слухати. Тепер просто не віриться, як було все це пережити?

«Нелегко й на чужині. Хоча там ми все маємо, але полюбити Австралію не можемо. Безмірна туга і любов до України, до своєї землі перемагає все земне», - сказав отець Дмитро.

І якби всі ми так любили Україну, то хіба була б вона такою покривдженою і зневаженою?

В останні роки я через волинські часописи, радіо, телебачення звертався до громадськості області з проханням, щоб надсилали списки і фотознімки жертв помордованих на мою адресу. Я отримав більше сотні листів, які віддзеркалюють жахи підступних арештів, варварське ставлення до невинних людей. Ось лист (15 травня 2000 року) від Василя Семенюка з села Новокотова (Конче) Луцького району. Він пише:

«Батька Семенюка Михайла Андрійовича, 1905 року народження, арештували 5 січня 1941 року. Енкаведисти зробили в хаті дикунський обшук, поставили всю сім'ю до стіни, нічого не знайшли. А в нас ще з'явилася сестричка, в 1940 році народилася, то нас було вже в батька п'ятеро дітей. І коли ці звірі виводили батька з хати, то навіть не дозволили підійти до колиски попрощатися з донечкою. За Польщі батько був головою товариства «Сільський господар». Нашого тата і ще чотирьох Семенюків, свідомих односельчан, розстріляли в тюрмі».

Ще один лист (11 травня 2000 p. друкується без будь-якої правки):

«Добрий день, уважаємий Микола! Звертаюсь до вас із бувшого Головнянського району с. Головно Галець Артем Захарович. Мій брат Галець Остап Захарович учився в сьомому класі і в 1940 році був арештований і забраний із класу, обшукали в школі і забрали в НКВД, звідки вже не пустили додому, а також зробили обшук вдома і забрали всі книжки, фотокарточки і протримали у Головно десять днів і отправили в Луцьк. Як відвозили, то сказали поміняти одежу, бо вона була вся в крові. Брат писав вже тоді стихи і щось написав про руских. В Луцьку дали йому десять років неволі, а як вибухнула війна, розстріляли на подвір'ї Луцької тюрми. Більше не можу щось описати. З повагою. До побачення — Артем».

Та, мабуть, найбільш цінним листом, який ілюструє трагічну долю нашого народу взагалі, є лист, датований 13 травня 2000 року, від Малевич Олени Олександрівни (М.Рівне). Вона детально описує долю свого батька Олександра Федоровича Онуфрійчука (р.н. — 1897), котрий закінчив гімназію в Києві та вступив на юридичний факультет, якого не закінчив у зв'язку з Першою світовою війною. В час революції командування військ УНР призначило його комендантом міста Козятина. На цьому посту виявив себе віддано і талановито, як патріот України. По втраті незалежності він повернувся до своїх батьків і братів у село Перетоки тодішнього Луцького повіту (станція Олика). Батько мав повне довір'я в своїй околиці і його одноголосно вибрали війтом. На цьому становищі був до початку Другої світової війни. «Тоді наша сім'я складалася з тата, мами і двох їхніх дочок — Галини та мене, Олени, — пише жінка. — Батько допомагав людям, чим міг, дбав про відкриття українських шкіл, «Просвіти». У 1940 році його разом з іншими свідомими людьми арештувало НКВД і запроторило в Луцьку тюрму, де й розстріляло.

Про це розповів солтис (прізвища не пам'ятаю), який врятувався, бо кулеметні черги, гранати звалили мого батька, який упав саме на цього солтиса, таким чином останній залишився живим і розказав про страшну смерть нашого тата. Сім'ю нашу також не забуло НКВД. Старшу сестру Галину засудили на 10 років таборів, а мене, як тільки виповнилось 16 літ, вивезли з паралізованою мамою Вірою до Сибіру, в далекі красноярські ліси, де зазнали важкої фізичної праці, голоду, поневірянь, знущань, яких годі передати словами».

Як стверджує Олена, два брати її батька — Іван Онуфрійчук і найменший Михайло — також загинули: один — в Луцьку, а другий — у Ковелі.

Дуже цікавим є лист від Мельничука Мусія Корнійовича (1905 р.н.). Цей дев'яностоп'ятирічний дідусь — людина особливої і важкої життєвої долі, уродженець села Марковичі Локачинського району (тепер проживає в смт. Локачі). Почувши по радіо моє звернення до волинян, він надіслав списки трьох жертв із свого села і шести — із сусіднього Міжгір'я, куди з тюрми повернувся лише один Мороз Лука Йосипович, який розповів про все пекло, що пережив, відтак потому й довго не пожив.

Який збіг обставин?! Це ж той самий Мороз, якого ми знайшли живого під трупами. Тоді він, зорієнтувавшись у ситуації, швидко підвівся, цього не помітив наглядач. Відтак приєднався до нас і разом з нами став носити трупи до ям. І ось сенсаційна звістка від нього!

Таких листів багато. В них — розпач, біль, жах тих, хто остався живий після всіх переживань. І як не запускала Москва своєї кривавої молотарки, щоб перемолоти, знищити нас фізично і духовно, їй було не під силу це зробити. Адже нас було забагато, і сила нашої нації була в селянинові, котрий вріс душею і тілом у свою рідну землю, від якої ні одному окупантові не вдалося його відірвати.

Віками московська імперія найбільше боялася українців, бо ще цар-диктатор Петро І сказав: «Отторжение малороссийского народа от государства нашего может быть началом всех наших бедствий». Тому так нещадно віками нищено нашу інтелігенцію, духовність, найменшу національну свідомість. Нас врятувала не випадковість історичного буття, а наша нездоланна козацька живучість, сила правди, яка є опорою кожного народу під своїм сонцем вічності.

Таких листів багато. І в кожному — спогади, спогади, спогади... Вони пройняті невгамовним болем, що нагадує нам не лише про криваві сторінки минулого, а й закликає до пильності в дні теперішні і майбутні.

Від долі не втечеш

Напередодні війни, перебуваючії в 34-ій камері, дуже поважний, розсудливий селянин із Теремного Василь Мазурець ворожив на картах. Мені ж на долоні він нагадав, що мене чекає довголітня неволя. Його пророчі слова збулися. Чи міг я тоді думати-гадати, що, переживши жахи масових розстрілів 23 червня 1941 року, через шість років і 45 днів я, поранений, знову буду мучитися в тій самій Луцькій тюрмі, у тих самих комуно-большевицьких катів?

За ці літа Луцька тюрма дещо змінилася. «Чорний ворон» вже не возив в'язнів на слідство. Слідство велося в непомітному одноповерховому будинку, що на подвір'ї тюрми, у підземеллі якого були камери. Треба було тільки піднятися з них крутими сходами і тут же — кабінет слідчого. Закінчувалося слідство і в'язня відправляли у тюрму.

З тих часів пригадується й такий епізод. У мене розпухла нога, підвищилася температура. Конвоїр приносить у камеру милиці і веде мене наверх до слідчого. В моїх очах мерехтять зорі, лихоманить. Тож напружуюся з усіх сил, аби вибратися вгору. Треба було подолати ще одну сходинку, як я втратив свідомість і повалився на сходи. Лечу вниз. Приходжу до тями вже у камері. Санітарка перев'язує розбиту в кількох місцях голову і поранену ногу.

Розповідали мені друзі по камері Ольхович Олекса з Горчина, Кушнір Тиміш із Жидичина, Скоробагатий Павло з Луцька, як їх викликали наглядачі із камери, як вони несли мене майже неживого. Всі стверджували, що я забився на смерть. Потому я теж не мав найменшої надії, що виживу. Таким був худим, виснаженим, кволим, що не міг дійти до туалетної. Хлопці на руках носили. Я тоді просив найближчого мені земляка Олексу Ольховича, що, коли він останеться живим, то нехай повідомить мою дружину, дітей, рідних про мої муки і погибель.

Після цього випадку слідчий не викликав мене більше місяця, поки не поліпшився стан здоров'я.

На слідстві я цілком відверто говорив, що 1932 року став членом ОУН, за що переслідувався польською поліцією, згодом органами НКВС і був засуджений на 10 років позбавлення волі. Переживши масовий розстрілу Луцькій тюрмі, побачивши розкол в ОУН, розбрат, сліпе братовбивство, розчарувався в ідеях оунівців і відійшов від політичного руху, зайнявся особистим життям, за німецької окупації господарював вдома.

У слідчого не було найменших доказів, щоб мене спростувати. Ніхто з тих, що приходили на очну ставку, мене не видав, жоден засуджений з мого села Буяні у своїх зізнаннях-протоколах мене нічим не зачепив. Допомогли і місцеві селяни, які мене поважали і яких кагебісти викликали на допити. Це — Василь Легеза, Володимир Павлюк, Гнат Главацький, Гнат Левчук, Тимош Члек та інші, які повернулися з фронту. Їхні зізнання при закінченні мого слідства слідчий прочитував. Вони були майже однакового змісту — за Польщі і за перших совєтів сидів у Луцькій тюрмі, а за німців займався сільським господарством, по приході вдруге совєтської влади десь подівся.

Найбільше мій слідчий був зацікавлений моєю розповіддю проте, як НКВД розстрілювало в'язнів Луцької тюрми у 1941 році і я остався живий під трупами. Тоді він покликав ще двох «сотрудников», щоб послухали «необычные истории».

В ході слідства, не знайшовши в моїй справі спроб «свергнуть советскую власть вооружённым путем», військовий трибунал передав цю справу Волинському обласному суду, який 26 листопада 1947 року засудив мене на 10 років позбавлення волі за статтею 54, пунктом 3 КК УРСР. Засудив за те, що добровільно виїхав до Німеччини при відступі німецької армії і працював на вугільних шахтах, де, як було написано у вирокові, «пособлял мощи фашистской Германии».

Відтак я знову опинився в Луцькій тюрмі. З тих чотирьох могил, як я вже зазначав вище, не було й сліду, все було зрівнене із землею. І ніхто не мав права про цю трагедію навіть згадувати.

За шість з лишнім років в тюрмі відбулися деякі зміни — не було вже такої суворої ізоляції, головне ~ можна було мати при собі олівець, папір, зошит, а наші невільниці-дівчата щоденно мили підлогу у коридорі. Йдучи на прогулянку, в лазню чи в туалетну, можна було легенько підкинути їм під ноги записочку. В цьому я був дуже активний, та й дівчата були на висоті, бездоганно виконували роль зв'язкових, вміло передавали грипси по камерах.

Такі записки просували через кормушку просто в камеру. За такі геройські вчинки не одній з них довелося скуштувати мокрого холодного карцера. Газети, які передавали на куриво у передачах, були на кілька частин порвані, але їх легко можна було розложити на підлозі і читати. Пригадую, як одного разу в газеті «Радянська Україна» була стаття під назвою «Одна недипломатична нота», де повідомлялося, що ОУН-УПА через дипломатичну місію Італії вислала ноту до Організації Об'єднаних Націй про репресії й геноцид українського народу московським імперіалізмом.

У камерах були вже нари, стало вільніше спати. Відомо, що перші роки після війни кагебістський маховик встиг уже порозстрілювати і позасуджувати тисячі українців і українок та етапами їх порозсилати по Воркуті, Колимі, по всьому несходимому Сибіру на каторжну працю.

Правда, у 1948 році ще були арешти людей за зв'язки з УПА, попадали живими у руки катам і самі повстанці, але це вже не було так масово, як у перші роки другого нашестя червоних окупантів.

1948 року я почав на листку зошита в клітинку випускати в тюрмі газетку «Воля в'язня», яка передавалася з камери в камеру. Потім цю справу я продовжував у Львівській пересильній в'язниці разом із дрогобицькими студентами організації «Юнак» та відомою героїнею «Оленою Степанівною» (справжнє прізвище — Ольга Наконечна, дівоче — Гросберг). Ці, здавалося б, незначні акції в лабетах КГБ стали історичною подією. Про це неодноразово писала львівська газета «За вільну Україну» (публікації журналіста Романа Пастуха). Про це є згадка і в збірнику документів, архівних матеріалів, доповідей, статей, досліджень, есе «Чорна книга України» (К.: «Просвіта», 1998).

У Луцькій тюрмі я пробув до кінця лютого 1948 року. Потому, столипінським вагоном ми всі, інваліди, старі, немічні, були вивезені у Львівську пересильну в'язницю, а відтак через кілька днів у місто Мукачів — у так звану «виправно-трудову колонію».

Тут за пару місяців під теплом закарпатського курортного сонця і повітря, при відповідному харчуванні я поправився до невпізнання. Хоч нога ще не зовсім загоїлася, але комісія, яка нагрянула на провірку, признала мені першу категорію праці, тобто найтяжчі каторжні роботи в таборах.

У моєму домашньому архіві збереглися всі мої листи з неволі, чим завдячую дружині Мотрі, світла їй пам'ять. Ось кілька рядків із листа від 6 травня 1948 року:

«Дорога родино! Повідомляю, що сьогодні із Закарпатської України від'їжджаю, стримайтесь з посилкою до того часу, поки з другого місця не одержите від мене відомостей. Шлю Вам свій останній привіт з Карпат...»

З Мукачева мене знову відправили в Львівську пересильну в'язницю: 12 корпус, 5 камера, у якій понад 100 політичних в'язнів. Працюючи тут над матеріалами до вже згаданої газети «Воля в'язня», швидко минали дні.

Зі Львова — етапом на Колиму, де мене чекали довгі роки каторжних робіт. Якось перед від'їздом на Колиму рідна сестра Ганна привезла мені дуже багату з продуктами передачу. Все це я розділив наполовину і попросив чергового по камері, щоб він одну частину вручив, як гостинець від мене, тим в'язням, які взагалі не отримують ніяких передач. Такий жест сприйняли в камері особливо хвилююче.

Після цього підійшов до мене один росіянин, який перебував в УПА, за що його засудили на 25 років таборів, і зворушливо сказав:

— Від себе особисто і всіх інших велике тобі спасибі! Запитавши, як мене звати, він далі доточив:

— Отак, Ніколай, колись ти згадаєш оцю п'яту камеру Львівської пересилки й мої слова. Ти за свою великодушність, благородство, людяність, де б ти не був, переживеш всі незгоди таборів і повернешся додому — запевняю тебе...

Так ось 7 липня 1948 року уповноважені «купці» з Колими приїхали за контингентом рабів для дармової праці на шахтах, золотих копальнях, заводах. Нас, 1 200 в'язнів, викликають з «вещами», під автоматами і з собаками женуть на станцію. По 120 чоловік заганяють у кожний товарний вагон. У вагоні — триярусні нари. Мені, як інвалідові, хлопці уступають місце на нижніх нарах, над якими маленьке віконечко, переплутане колючим дротом. Ще задовго до відправки ешелону беру папірець і пишу такі слова: «Невідома людська душа! Коли знайдеш цю записку, перешли її на адресу: Волинська область, район Торчин, село Буяні, Іванов Анна Павлівна». А нижче на тій записці:

«Дорога родино! 7 липня 1948 року я виїхав на етап, далеко, аж у бухту Ваніно, порт Охотського моря. Це пройде з півтора місяця, поки туди заїдемо. З місця напишу. Не жаль, може, і десь загину. Воля Божа. Живіте і доглядайте моїх діток. Ваш навіки — Микола».

Післяслово

...Закінчуючи цю розповідь, хотів би нагадати, що після спорудження в Луцьку нової будівлі тюрми, стара споруда з 1958 року залишилася пусткою. Згодом, після її переобладнання, там розмістилося музичне училище. Відтоді довгі роки у колишніх камерах звучала музика Лисенка, Шопена, Чайковського, Глінки, Бетховена. Камери і камерна музика. Дивний збіг обставин. Щоправда, слава Богу, в 1998/1999 навчальному році музичне училище звідси забрали.

А мури тюрми, мовчазні, похмурі, стоять, наче привиди, наче тривожний відгомін від усього вистражданого, зболеного, пережитого...

Що ж до ексгумації трупів з тих чотирьох могил на подвір'ї тюрми і поза ним, то цього, очевидно, зробити не вдасться. Адже є свідок - Пікула Йосип Миронович, який наприкінці 40-х років, коли на подвір'ї тюрми споруджувалися гаражі, столярні цехи, будівельники при копанні фундаменту натрапили на кістки захоронених, які, за розпорядженням кадебістів, повантажили на самоскиди і вивезли в глибокий кар'єр і закопали. Сам же Йосип Пікула був тоді екскаваторником, який вантажив на машини останки в'язнів Луцької тюрми. Про це він свідчить правдиво і святочно.

Отож, з приводу могил під асфальтом у Луцьку, то найбільшою, найсвятішою шаною для жертв комуністичного варварства буде те, якщо біля тюрми, де кожна жменька землі напоєна кров'ю найкращих людей краю, насиплять високу козацьку могилу, насиплять із землі, доставленої сюди із міст, сіл та хуторів, де родилися і жили, звідки пішли на вічний спочинок в'язні-мученики Луцької тюрми.

Біля могили варто побудувати капличку, щоб у ній горіла лампадка, щоб вогонь великих душ не згасав, щоб кожний прочанин міг поставити свічку за упокій душі убієнних. А саму тюрму перетворити в музей, який був би за своїми експонатами найтрагічнішим за всі музеї. Тут має бути Святиня — Пантеон... Щоб за давнім християнським звичаєм кожен міг прийти сюди, до цього високого кургану-пантеону і покласти квіти, вшанувати тих, хто назавжди пішов у вічність, хто хотів жити не рабом московським, а вільним господарем на своїй рідній українській землі. І воля Божа! Цю записку підняла невідома людина і переслала за вказаною адресою із долученим листочком такого змісту: «В.ш.панство! Був я при поїзді, в котрому були заключені, а тепер вони їдуть на Далекий Схід. Чоловік, який сидів у вагоні з моїм шваґром, кинув записку, яку я підняв і пересилаю на вашу адресу». І все. Без підпису і адреси відправника, тільки на конверті — виразна дата: Львів, 9.7.48 (записка збереглася до сьогодні).

Ніколи, поки б'ється серце в моїх грудях, не забути той день відправки на Колиму. Коли рушив ешелон, Іванюк Онуфрій, директор Львівської Духовної Семінарії, який до арешту мав 1 100 студентів, дзвінким тенором заспівав:

Поїзд рушив в далеку дорогу,
Сколихнувся вагон — і помчав.
І в останній я раз подивився
На те все, що так вірно кохав...

Пісню підхопили в'язні. Мелодія линула тужно, сумно, зворушливо. Кожний знав, що везуть далеко, в холодну Сибір, на льодову Північ, звідки навряд чи буде вороття. Проте, дякувати Богові, мені судилося повернутися. Повернутися з нелегким тягарем у душі од непосильних каторжних робіт, від страдницьких мук. Спогади про цю каторгу лягають на сторінки наступної книги...