РОЗДІЛ ІV

Єврейський чинник української економiки був настiльки настирливий, всюдисущий i невтомний у досягненнi своєї мети, що робилися неодноразовi спроби стримати його агресивну активнiсть, оту нахабну “єврейську влiзливiсть”, як дуже влучно висловився письменник.

Уже вiдзначалося, що давньоруськi князi, на видубицькому з’їздi в Києвi 1113 р. постановили: аби позбутися нестерпного єврейського лихварства - вигнати євреїв за межi українських земель зовсiм.

У тi далекi часи єврейську проблему подiбним чином “вирiшували” не тiльки нашi предки. В рядi країн євреїв також виганяли поголовно: з Англiї в XIII ст., з Францiї в XIV, з Нiмеччини, Iспанiї, Португалiї наприкiнцi XV ст. i т.д.

Вигнанi в 1290 р. за указом Едуарда I, всi євреї Англiї повернулися туди лише через 350 р. з дозволу Кромвеля, сучасника Б.Хмельницького. Вигнанi з Нiмеччини внаслiдок розпорядження iмператора Максимiлiана, євреї знайшли собi притулок у Польщi, Литвi, на Українi. “Основной причиною этих преследований, - пояснює iсторична енциклопедiя, - было противоречие интересов христианских и еврейских купцов и ремесленников”.230 У чому полягало це “противоречие”, ми бачили на прикладi України.

У 1096 р. Бржетiслав Чеський розпочав антиєврейську акцiю, в ходi якої забирав у євреїв майно i рiзнi багатства. При цьому вiн пiдносив той виправдальний мотив, що єврейськi багатства награбованi у християн. Мовляв, предки євреїв вийшли з Єрусалима нi з чим i навiть продавалися тодi по 30 душ за динар.231

Однiєю з причин вигнання євреїв з Iспанiї були iнтереси нацiональної єдностi в боротьбi проти загарбникiв. Протягом VIII-ХV столiть народи Пiренейського пiвострова вели збройну боротьбу за вiдвоювання (т.зв. реконкiста) територiй, захоплених арабами i берберами (тi й другi дiстали загальну назву маврiв). У ходi боротьби були вигнанi з Iспанiї не тiльки маври, а й євреї, якi проживали тут з давнiх часiв. За королiвським указом вiд 31 березня 1492 р. всi iудеї протягом трьох мiсяцiв повиннi були прийняти католицьку вiру або залишити Iспанiю. Причому в останньому випадку все їхнє майно пiдлягало конфiскацiї на користь iспанської корони. Рятуючи свої багатства, частина євреїв перейшла в католицтво (цих вихрестiв звали маррани, або “новi християни”). Запiдозренi в “нещирому” ставленнi до нової вiри, вони стали потiм жертвами iнквiзицiї. Iнша частина (сефарди) змушена була покинути країну i переселитися на Балкани. Таких нараховують, за рiзними даними, вiд 100 до 300 тисяч чоловiк.232

У 1495 р. великий князь литовський Олександр Ягайло з причин, досi не з’ясованих, як каже Грушевський, наказав “жидову з земли нашоє вон вибити”. Вигнанi з Литви, євреї переселилися частково у Крим, а частково в Польщу. Правда, вже в перших роках XVI ст. Олександр, ставши королем польським, знову дозволив євреям вертатися назад у землi В.кн. Литовського.

У другiй пол. XVI ст. при завоюваннi Полоцька росiйськими вiйськами були взятi в полон мiсцевi євреї. На запитання, що з ними робити, Iван Грозний, великий князь i перший цар росiйський, вiдповiв: “Согласных креститься - крестить. А несогласных утопить в реке Полоте”.

За Петра I євреям дозволявся приїзд на короткий час для торгiвлi на українських ярмарках.

За царювання Катерини I, жiнки Петра, i Єлизавети Петрiвни, дочки його, були виданi укази про вигнання євреїв за межi Росiї i недопущення їх туди знову. В указi Єлизавети вiд 2 грудня 1742 р. цей захiд мотивується таким чином:

“Ныне нам известно учинилось, что оные жиды еще в нашей империи, а паче в Малороссии под разньши видами, яко-то торгами и содержанием корчем и шинков, жительство свое продолжают, от чего не иного какого плода, но токмо, яко от таковых имени Христа Спасителя ненавистников, нашим верноподданным крайнего вреда ожидать должно. А понеже наше всемилостивейшее матернее намерение (батькiвське пiклування, по-сучасному) есть от всех чаемых нашим верноподданным и всей нашей империи случится могущих худых следствий крайне охранять и отвращать, того для и сего в забвении оставить мы не хотя, всемилостивейше повелеваем: из всей нашей империи, как из великороссийских, так и из малороссийских городов, сел и деревень - всех мужеска и женска пола жидов, какого бы кто звания и достоинства ни был, со объявлением сего нашого высочайшего указа, со всем их имением немедленно выслать за границу и впредь оных ни под каким видом в нашу империю ни для чего не впускать, разве кто из них захочет быть в христианской вере греческого исповедания, таковых крестя, в нашей империи жить им позволить, токмо вон их из государства уже не выпускать”.233

Пiсля опублiкування цього указу з рiзних мiсць iмперiї стали надходити клопотання на користь євреїв. Українська генеральна вiйськова канцелярiя, напр., просила дозволити євреям приїздити, як i ранiше, на українськi ярмарки i торгувати в слобiдських полках. Але на всi цi клопотання i вiдповiдне подання Сенату iмператриця категорично вiдповiла: “От врагов христовых интересной прибыли не желаю”.

З переходом Галичини пiд владу Австрiї галицькi українцi зробили спробу захиститися од конкуренцiї євреїв. Сподiваючись на пiдтримку нової влади, делегацiя львiвських мiщан звернулася до губернатора Галичини графа Пергена з проханням, щоб вiн заборонив євреям “всяку торгiвлю”.234 Прохання було залишене без уваги.

З аналогiчним клопотанням звернулися до свого уряду московськi i смоленськi купцi. У своєму листi вони скаржилися, що євреї “производят розничную торговлю ввозимыми самими ими из-за границы иностранными товарами с уменьшением против настоящих цен, тем самым здешней всеобщей торговле причиняют весьма чувствительный вред и помешательство. И сия против всех российских купцов дешевая товаров продажа явно доказывает не иное что, как тайный через границы провоз и совершенную утайку пошлин”.235

Московськi купцi не вважали навiть за потрiбне прикриватися фразами про захист релiгiї. Навпаки, вони пiдкреслювали, що “отнюдь не из какого-либо к ним, в рассуждении их религии, отвращения и ненависти”, а винятково через матерiальнi збитки, вони просять заборони євреям торгувати, вигнання тих, що вже оселилися, й виключення тих, хто таємно записався в московське купецтво.

Катерина II задовольнила це прохання. В указi вiд 23 грудня 1791 р. говориться: “Евреи не имеют никакого права записываться в купечество во внутренние российские города и порты, а только по указам нашим дозволено им пользоваться правом гражданства и мещанства в Белоруссии. Подтверждая о точном наблюдении изданных о сем постановлений, мы признали за благо распространить такое право гражданства, сверх Белорусских губерний, на Екатеринославское наместничество и область Таврическую”.236

Цим указом була вперше встановлена так звана смуга єврейської осiлостi. Указ вiд 23 червня 1794 р. розширив межi цiєї смуги. Євреям дозволялося “отправлять купеческие и мещанские промыслы в Киевской губернии, не исключая г.Киева”. Право проживання в Росiї євреї мали таким чином у 15 губернiях: Бессарабськiй, Вiденськiй, Вiтебськiй, Волинськiй, Гродненськiй, Катеринославськiй, Ковенськiй, Мiнськiй, Могилiвськiй, Подiльськiй, Полтавськiй, Таврiйськiй, Херсонськiй, Чернiгiвськiй i Київськiй.

Маючи на увазi заходи, спрямованi на захист матерiальних iнтересiв росiйського купецтва, С.Подолинський вiдзначав, що “й тут зроблено не по правдi з нашою Україною. До нас московське начальство пустило жидiв, а в Московщину й нi. Бачите, московськi купцi не хотiли баришами дiлитися з жидiвськими та й впрохали начальство, щоб жидiв до них з Польщi та з Литви не пускали”.237

Царський уряд обстоював iнтереси не тiльки самих купцiв. У помiщицькiй державi, на чолi якої стояв цар, що сам був перший помiщик iмперiї, в особливому фаворi перебувало дворянство. Пiклуючись про його добробут, Катерина II вiддала в розпорядження помiщикiв найприбутковiшу статтю доходу - винокурiння. Щоб мати уяву, що це значить, нагадаємо, що доход казни вiд податку шинкiв у 1859 р. становив 128 млн. крб., або 40% усiх надходжень державного бюджету. Мiнiстр фiнансiв називав цей податок перлиною iмперських прибуткiв.238

Однак на завадi до монопольного права “пользоваться исключительно перед другими винокурением” стояли євреї. Щоб усунути цю перешкоду, в 1804 р., уже за Олександра I, онука Катерини, вийшло спецiальне “Положення”, яке забороняло євреям займатися горiлчаним промислом.239

Головним мотивом, точнiше приводом для появи цього “Положення”, було, зрозумiло, “пiклування” про українських селян, яких споювали євреї. За цим приховувалося не що iнше, як охорона помiщицьких привiлеїв. Йшлося тiльки про те, щоб споювання селянства залишилося монополiєю “благородного стану”.

Незважаючи на грiзнi вимоги “Положення”, повнiстю “викурити” євреїв зi сфери винокурiння так i не вдалося. Та це й не входило в розрахунки уряду, який, крiм економiчних, мав ще й полiтичнi цiлi.

Справа в тому, що євреїв скрiзь панiвнi нацiї використовували як знаряддя для придушення нацiй залежних i поневолених. Проповiдуючи космополiтизм, євреї тим охочiше топталися по чужих нацiональних iдеалах, що не мали своїх. Це, звичайно, викликало спротив з боку тих, по кому вони топталися. Але незручностi вiд ненавистi гноблених сторицею окупалися привiлеями i пiдтримкою гнобителiв.

“В Галиции, - пише енциклопедiя, - представители еврейской буржуазии называли себя “поляками Моисеева закона”, навлекая на себя этим вражду боровшейся с поляками украинской буржуазии Галиции, а в Богемии - “немцами Моисеева закона”, что восстанавливало против них чехов, в Венгрии они оказывались “мадьярами Моисеева закона”.240

В дiйсностi ж, як вiдзначав Енгельс, у Польщi та Чехословаччинi принаймнi євреї, “коли вони взагалi належать до якої-небудь нацiональностi, в цих країнах є, безперечно, скорiше нiмцями, нiж слов’янами”.241

Угорська буржуазiя щодо євреїв була поблажлива, бо вона потребувала союзника в боротьбi проти сильної української меншостi (закарпатських українцiв), i “поскольку євреи отказывались от всяких притязаний на особое национальное бытие и соглашались быть лишь “мадьярами Моисеева закона”.242

Угорський письменник Бела Iллеш (за походженням єврей) у романi “Карпатська рапсодiя” писав: “В Угорщинi євреї, якi розмовляють угорською мовою, вважалися за угорцiв. Пiд Карпатами за угорцiв вважали навiть тих євреїв, якi не вмiли говорити по-угорському. Вони потрiбнi були угорцям - у противагу русинам”.243

Один iз персонажiв роману, український священик Дудич, у розмовi зi своїм сусiдом євреєм-лiкарем Севеллою робить слушний закид: “Пiд любов’ю до батькiвщини угорцi розумiють пригнiчення всiх не угорцiв. Свобода для них означає цiлковите безправ’я всiх громадян, якi говорять не угорською мовою. А ви, євреї, пiдтримуєте таку любов до батькiвщини, таку свободу! Хiба не так?”244

Таку “любов” до батькiвщини євреї пiдтримували скрiзь. У Росiї вони видавали себе за “росiян Мойсеевого закону”. Випасаючись головним чином на українських та бiлоруських хлiбах, вони всiляко iгнорували й висмiювали українське та бiлоруське слово, топтали й принижували нацiональну гiднiсть цих народiв, були знаряддям їх денацiоналiзацiї й русифiкацiї. Не кому iншому, як саме євреям належить “честь” першим кинути проти українцiв провокацiйне звинувачення в сепаратизмi.

Оскiльки це давня iсторiя i її мало хто знає, нагадаємо коротко суть справи.

До петербурзького журналу “Основа”, редагованого П.Кулiшем, надiйшов анонiмний лист, автор якого незаслужено дорiкав редакцiї, що вона на озна­чення євреїв вживає слово “жид”. Мовляв, це iм’я “сделалось нарицательным словом вообще всякого плута и мошенника”, а тому його вживанням робиться нiбито спроба “пробудить средневековую вражду к еврейскому племени, вернуть свой народ ко временам Богдана”.

У червневiй книжцi “Основи” за 1861 р. редакцiя опублiкувала цей лист пiд назвою “Недоразумение по поводу слова “жид”. Вiд себе вона пояснювала, що українцi “называют евреев жидами не в презрительном, бранном, оскорбительном смысле”, а за традицiєю, яка iснує давно i в багатьох країнах. Iнша рiч, що слово “жид” в устах українцiв “означает и человека, о котором народ невысокого мнения, - известный нравственный образ которого не возбуждает к себе особенной расположенности”. Але в цьому немає вини українцiв. Те, що український народ “смотрит на евреев не совсем дружелюбно”, є результатом “тех притеснений которые он когда-то вытерпел от них”.245

“Основа” у свою чергу висловила цiлком слушний докiр євреям. Вона писала, що епоха Богдана давно минула, але єврейське плем’я живе й досi особняком серед українського населення. “До сих пор оно не имеет ничего общего с нашим народом и не сделало ни одного шага к сближению с ним, а напротив нередко действует противно духу и пользам нашего народа”. Стаття закiнчувалася словами: “Для нации ничего не может быть вреднее, как существование посреди нее других народностей, которые держат себя в стороне и равнодушны к ее судьбам или - что еще хуже - стремятся подчинить ее своей власти и своему влиянию. Взаимное сближение, просвещение понятий, изменение вредных общественных отношений - вот то дело, которому с пользою и успехом могут посвятить себя люди, желающие послужить своему народу”.246

На це мiсце статтi, що й сьогоднi звучить так актуально i злободенно, посипалися звинувачення. Єврейська газета “Сион”, що виходила в Одесi, в статтi десятого номера (“Основа” и вопрос национальностей”) погодилася, що в словi “жид” справдi немає нiчого образливого. Але з вищенаведених слiв робила несподiваний висновок, що “Основа” нiбито проповiдує “истребление и изгнание” євреїв. А в 21-му номерi, вiдiйшовши зовсiм вiд теми полемiки, стала говорити про шкiдливiсть української нацiональної справи i небезпеку сепаратизму. Газета твердила:

“Вообще стремления исключительно национальные никак нельзя назвать плодотворными... Особенно же бесполезны и даже вредны эти стремления, когда они имеют целью разъединить народы, которые по племенному родству или общим политическим и политико-экономическим интересам должны составлять одно целое”. При цьому газета зверталася з закликом до росiйської громадськостi “вынести свой приговор относительно спора “Основы” и “Сиона”.

Гiдну вiдсiч “Сиону” дав М.Костомаров. У грунтовнiй, глибоко аргументованiй статтi “Iудеям” вiн показав провокаторський характер виступу газети. Iудеї з “Сиона”, писав вiн, “возбуждают против нас негодование великорусского патриотизма и даже, если можно, нерасположение правительства, выставив нас тайными зложелателями и разъединителями отечественной целости”. Подiбну заяву вiн назвав доносом. “Иудеи теперь любимцы современной передовой России. Рассчитавши на это, они смело подают на “Основу” жалобу русской литературе”. “А что, если на этих евреев подал бы жалобу литературе простой малороссийский народ и представил бы во всех подробностях ту картину многовековых страданий, где евреи были вернейшими помощниками, слугами и нередко откупщиками прав его недругов?”247

Костомаров процитував слова Кулiша з його вiдповiдi “Сиону”, якi дуже не сподобалися як самому “Сиону”, так i деяким органам росiйської охоронної преси: “Не восхищаемся тем, что делали предки их (євреїв) на украинской почве, и не видим благословения небесного в том, что делают вообще Жиды в наше время везде, где им дозволено и не дозволено жить”.

Пiсля цих слiв учений зауважує: “Все это совершенная правда: не один г.Кулиш, вся Малороссия в один голос скажет то же, не по одним умозрительным теориям о равноправности человеческого рода, а по житейскому опыту; а что истинно, то и разумно, и справедливо”.248

Але справу було зроблено. Донос “Сиона” почуто. Одразу ж пiдняли голови пси великодержавництва й україножерства. Першi удари впали на саму “Основу” та пропаговану нею iдею українських народних шкiл. “Наступившая реакция, - писала згодом О.Єфименко, - в зародыше прервала начавшееся движение: после всего лишь двух лет существования “Основа” прекратилась; издательская деятельность для народа подверглась стеснениям; воскресные школы закрыты; местный язык, безусловно, изгнан из школ”.249

Звинувачення в сепаратизмi було пiдхоплене вiдомим монархiстом Михайлом Катковим, який у газетi “Московские ведомости” пiдказав Валуеву сумнозвiсну формулу: “не было, нет и быть не может”. Iван Аксаков, видавець газети “День”, висловив гасло: “малорусское наречие - для домашнего обихода”. Сучасна мовна полiтика в УРСР обома ногами стоїть на грунтi цiєї чорносотенної концепцiї. Тiльки в 1905 р. Iмператорська академiя наук у вiдомiй записцi на iм’я царського уряду про скасування обмежень українського друкованого слова засудила позицiю “Сиона” як ганебну.250

Не можна не вiдзначити, що тодi як українське слово всiляко душили репресiями, євреї мали значнi можливостi для задоволення своїх нацiонально-культурних потреб. Принаймнi набагато бiльшi, нiж у нашi днi в СРСР. Ще з сорокових рокiв у головних мiстах єврейської осiлостi iснували, створенi спецiально для євреїв, казеннi нижчi училища, а також училища для пiдготовки рабинiв. Мовою викладання в цих закладах до середини 60-х рокiв була нiмецька, близька i зрозумiла тим, хто розмовляв на жаргонi. У Житомирi, Одесi, Вiльнi, Шкловi, Варшавi iснували єврейськi друкарнi, якi друкували книги, пiдручники. Євреї мали свої газети й журнали: “Рассвет”, “Сион”, “Гамелиц”, “Гакармель”, “Гацефира”, “Кол-Мевасер”, “День”, “Вестник русских евреев”, “Заря” та iн.

Майже всi видатнi єврейськi письменники того часу були одночасно вчителями рабинських або казенних нижчих єврейських училищ. У порядку пiдтримки таких письменникiв мiнiстерство освiти закуповувало їхнi твори “целыми партиями и распространяло по казенным училищам. Таким образом, приноравливаясь к тенденциям министерства и учебного начальства, любой писатель мог рассчитывать на дополнительный заработок к основному учительскому труду в виде распространения его произведений... Пусть по разным мотивам, но русское правительство, несомненно, шло рука об руку с еврейской интеллигенцией в борьбе против конфессиональной (церковної) устарелой школы во имя светского образования”.251

Тодi як по доносу “Сиона” був закритий єдиний український журнал “Основа”, який до того ж видавався росiйською мовою, уряд брав пiд захист розмовну єврейську мову, а також лiтературу, що виходила цiєю мовою. Так, у 1862 р. “ученый еврей” (як на сучасну термiнологiю - консультант) при новоросiйському i бессарабському генерал-губернаторi внiс пропозицiю “о прекращении печатания сочинений на разговорном еврейском языке, в видах распространения между eвреями знания языков русского и немецкого”. З цього приводу виникло листування мiж мiнiстрами внутрiшнiх справ i освiти, причому перемогла точка зору останнього, який вiдхилив пропозицiю “ученого eврея”, вважаючи, що “насильственное прекращение печатания книг на еврейском разговорном языке было бы мерою бесполезною и даже вредною”.252

Ми вже не кажемо, що євреї, крiм усього iншого, мали своє самоврядування, тимчасом як українцi ще в XVIII ст. були позбавленi будь-яких залишкiв полiтичної автономiї.

Випад “Сиона” проти українцiв характерний тим, що є зайвим доказом дрiбного сервiлiзму i лакейського угодництва певної частини єврейства перед силою й авторитетом влади. Такi люди не зупиняться перед тим, щоб завдати шкоди навiть власному племенi. “Если кто хочет впасть в милость у правительства, путем лести и заискиваний добиться должности и разных отличий, - писала жаргонна газета “Кол Мевасер”, - тот прежде всего доносит на своих братьев и выступает с проектами, как притеснять евреев и издавать ограничительные законы”.253

Кожний єврей у свiтi знає, як багато важила в iсторiї єврейської дiаспори Польща. Тим часом саме євреї пiсля поразки польського повстання 1863 р. особливо люто цькували не тiльки учасникiв повстання, а й загалом Польщу, свою вчорашню батькiвщину.

На сторiнках одеської газети “Гамелиц” (видавалася єврейською i нiмецькою мовами) з ганебною статтею виступив один iз найвидатнiших представникiв тогочасної єврейської iнтелiгенцiї Л.Леванда. Розвiвши густу демагогiю, вiн намагався виправдати злочинну байдужiсть євреїв до польської революцiйної справи. Польща, бачте, протягом п’яти сторiч не зумiла справити на євреїв належного впливу, “третировала их, как пасынков”, “довела их до паразитства”, а тому “не вправе требовать от них сыновних чувств”.

“Евреи впечатлительнейший народ в мире: все цивилизации и народности, с которыми они сталкивались на пути своих странствований, оставили на них, их литературе и миросозерцании неизгладимые следы. Одна только Польша пронеслась над ними бесследно, и это потому, что она не хотела или не умела иметь на них влияние. Шляхетская гордость смотрела на евреев как на низких тварей - ну и были они низкими тварями, заботившимися единственно о своем пропитании и ни о чем больше. Встречая в стране только презрение, евреи не могли проникнуться любовью к ней... Вот почему они оставались равнодушными ко всему, что волновало эту страну, которая была для них торговым пунктом, ярмаркой, но не отечеством”.254

У недiльному додатку до “Московских ведомостей” Каткова - “Современная Летопись” - за пiдписом “Русский Еврей” з’явилася стаття, в якiй проводилась думка, щоб у школах Царства Польського євреї навчалися не польською, а росiйською мовою. Вiтаючи полiтику русифiкацiї Привiслянського краю, автор у дусi доносительства застерiгав уряд: “При настоящей скрытой борьбе с поляками... опасно оставлять такую многочисленную массу евреев на попечении польских воспитателей”.255

Жаргонна газета “Кол-Мевасер” на початку 1865 р. закликала євреїв “самым усерднейшим образом обучать своих детей русскому языку, так чтобы они ни одного польского слова не умели вымолвить”.256

Як бачимо, “в суперечцi слов’ян мiж собою” євреї завжди i без вагань ставали на бiк дужчого, в даному разi царизму.

Курс на посилення русифiкацiї нацiональних окраїн, взятий урядом пiсля поразки польського повстання, зустрiв повну пiдтримку з боку єврейства. Заклики вiдмовитися вiд своїх нацiональних особливостей i злитися з корiнним росiйським населенням стали “доминирующим мотивом еврейской печати второй половины шестидесятых годов”.257

Трибуна асимiляторської iдеологiї одеська газета “День” 1869 р. писала:

“Полное сближение и слияние с коренным господствующим (!) населением - вот тот мессия, прибытия которого с таким трепетным ожиданием выжидает лучшая просвещенная часть наших евреев, вот тот идеал, с осуществлением которого неминуемо должна рушиться каменная стена, отделявшая и замыкавшая столько веков еврейский народ в тесную, резко отличающуюся всем своим жизненным строем корпорацию и приносившая столько вреда и ему самому, и тем народам, среди которых ему приходилось жить. Эта мысль разделяется теперь без исключения всеми, интересующимися еврейским вопросом”.258

Тодi як посилення русифiкацiї було справжнiм нацiональним лихом для неросiйських народiв, що дорожили своєю мовою, єврейська ж iнтелiгенцiя, “считавшая язык родной массы печальным и весьма вредным наследием мрачного прошлого, смотрела на замену жаргона русским языком как на крайне желательное и прогрессивное явление. Поэтому еврейские прогрессисты и стали самыми убежденными приверженцами русификационной политики русского правительства”.259

Не задовольняючись цим, деякi органи єврейської преси прямо рекомендували урядовi використати євреїв у ролi обрусителiв нацiональних окраїн. Той же одеський “День” вказував на “огромную роль, какую обрусевшие евреи могли бы сыграть в той исторической работе, которую совершает в западной окраине русская народность”, роботi, “идеальной задачей которой должна быть полная ассимиляция разноплеменных элементов и слияние их с коренной русской народностью”.260

Набиваючись в обрусителiв неросiйських народiв, єврейськi верховоди, як видно, мали на оцi утвердитися в Росiї у ролi своєрiдних посередникiв мiж центральною владою i нацiональними окраїнами. Подiбно до того, як за старої Польщi вони взяли, по сутi, “на вiдкуп” Україну i Бiлорусiю, тепер їм хотiлося б узяти до своїх рук справу русифiкацiї всiх нацiональних окраїн. Євреї нiзащо не хотiли працювати, вони волiли тiльки правити.

За визнанням самих єврейських авторiв, “по вопросу о насаждении русского языка в окраинной школе еврейская интеллигенция, а вместе с ней и еврейская печать шли гораздо дальше русского правительства”.261

Звичайно, уряд добре розумiв, що єврейське населення, яке вiдiгравало таку велику роль серед мiської людностi пiвденного заходу iмперiї, не може не бути важливим фактором зросiйщення неросiйських народiв. Тому вiн пiдтримував євреїв там, де, за логiкою своєї полiтики, мав їх утискувати. З цього погляду можна вважати характерним несподiваний вольт Петербурга в питаннi про майно учасникiв польського повстання.

Скориставшись повстанням, царський уряд вирiшив обмежити монопольне панування полякiв на Правобережнiй Українi шляхом конфiскацiї майна польських землевласникiв та пiдприємцiв, якi пiдтримували повстання. Спецiальним законом заборонялося продавати, дарувати, заповiдати або вiддавати в оренду конфiскованi землi та маєтки особам польського походження i євреям. Незабаром, проте, для євреїв було зроблено виняток. 8 грудня 1868 р. було затверджено правила про оренду, в яких зазначалося: “Так как в Западном крае промышленные и торговые занятия находятся почти исключительно в руках евреев (вдумайтеся в цi слова!), а вне их среды невозможно найти людей, способных управлять мельницами и заводами, для заведывания коими требуются известные технические познания и навык, то воспрещение отдавать им в содержание подобные оброчные статьи ставит нових русских землевладельцев в весьма затруднительное положение и может повести к уничтожению некоторых мельниц и заводов, что неблагоприятно отразилось бы как вообще на промышленности и хозяйстве, так и на деле водворения русских землевладельцев в Западном крае”.

На пiдставi таких мiркувань уряд визнав, що “евреи могут быть винокурами и арендаторами корчмы, а также арендными содержателями и управителями состоящих при имениях мельниц, свеклосахарных, стеклянных, винокуренных и других заводов, заведывание коими требует технических знаний и некоторого оборотного капитала”.262

Як бачимо, усi дискримiнацiйнi заходи щодо євреїв були, по сутi, викликанi мiркуваннями захисту матерiального iнтересу панiвних класiв панiвної в данiй країнi нацiї. Це своєрiдна протекцiонiстська зброя в боротьбi проти сильнiшого i небезпечного конкурента. Щоправда, цi заходи, як i всяка полiтика утискiв та обмежень, мало коли приводили до бажаних результатiв. Скорiше навпаки. Вони тiльки привчали обходити як несправедливi, так i справедливi закони.

У цiсарськiй Австрiї, наприклад, куди входила Польща з її тодiшнiми захiдно­українськими землями, євреї юридично зазнавали великих обмежень. За словами I.Франка, вони були справжнiми “мачушиними дiтьми” в державi.

“Правда, - додає вiн, - євреї вмiли обходити деякi з тих законiв, жили по селах, держали коршми, хоч се було їм виразно заборонено; але робили се тiльки з вiдома i з волi панiв-шляхтичiв, котрi з давен-давна, ще в старiй Польщi, привикли були не рушитися анi кроку без єврея i котрих не вiдучили вiд того кривавi лекцiї Хмельниччини та гайдамаччини, де народний гнiв у однаковiй мiрi обертався проти панської самоволi, як i проти єврейського визиску та збиткування. Та, проте, євреї не мали однакових прав iз iншими горожанами, а, обходячи несправедливi закони, вони тiльки приучувалися до шахрайства, приучувалися не шанувати й обходити також справедливi закони. Тож коли тi несправедливi, просто на євреїв вимiренi, закони були покасованi потроху в 1848 р., а до решти у 1867 р., коли євреї на паперi стали рiвноправними горожанами, показалося швидко, що вони зумiли ту рiвноправнiсть обернути так, що витягали з неї для себе далеко бiльше користi, а поносили менше тягарiв, нiж християни”.263

У свiтлi реальних фактiв, а не вигадок єврейськi жалi на дискримiнацiю, гетто, смугу осiлостi та iншi утиски мають дуже вiдносний характер. Тому ми не схильнi театрально заламувати руки i кричати про особливо гiрку долю єврейства. Для українцiв, полякiв i iнших нацiоналiв, якi не бажали коритися росiйському самодержавству i волiли залишитися самими собою, iснували свої гетто i своя смуга осiлостi - їхнi межi були в снiговiй пiтьмi Сибiру, далеко вiд обжитих земель України, на яких так успiшно “страждають” дiти Iзраїлю. Кордони, що роздiляють сучаснi держави, iдеологiя, що, подiбно до релiгiї в минулому, прищеплює людям дух ворожнечi, - це також своєрiдна полiтична смуга осiлостi i гетто водночас, i в них замкнено цiлi народи!..

I все ж iсторiю визвольного руху не можна собi уявити без боротьби за емансипацiю євреїв.

Епоха капiталiзму, поваливши стiни фiзичного i духовного гетто, вивела євреїв на шлях тiсного зв’язку з життям народiв, серед яких вони жили. Розпочався активний процес асимiляцiї євреїв, вiдзначений Ленiним як безумовно прогресивне явище. “В усiй Європi, - писав вiн, - падiння середньовiччя i розвиток полiтичної свободи iшли рука в руку з полiтичною емансипацiєю євреїв, переходом їх вiд жаргону до мови того народу, серед якого вони живуть, i взагалi безсумнiвним прогресом їх асимiляцiї з навколишнiм населенням”.264

Внаслiдок буржуазних революцiй XVII-XIX ст. у Захiднiй Європi обмеження євреїв було скасовано.

Одною з перших поставила в порядок денний єврейське питання Велика французька революцiя. Декрет Нацiональних зборiв вiд 27 вересня 1791 р. урiвнював євреїв у правах з рештою християнського населення країни. Уже в епоху Наполеона I євреї могли вважати Францiю своєю вiтчизною, а французiв - братами по батькiвщинi.

Пiд впливом Францiї першi кроки в емансипацiї євреїв були зробленi в Нiмеччинi, Iталiї, Англiї, Угорщинi. Протягом XIX ст. євреї здобули рiвнi права з корiнним населенням усiх країн Захiдної Європи. Це стало доброю основою для широкого асимiляцiйного процесу та участi євреїв у внутрiшньому життi європейських народiв. Євреї, основна маса яких (86,5 вiдсотка) проживала в другiй половинi XIX ст. на Європейському континентi, перестали бути iноземцями в чужiй державi, а почувалися повноправними громадянами своїх країн.

Багато представникiв єврейства швидко пiднялися до вершин влади, вiдiграючи видатну роль у полiтичному, економiчному i культурному життi цих країн. Знаменитий Дiзраелi, виходець iз торгової єврейської сiм’ї, що перейшла в протестантство, став прославленим полiтичним i державним дiячем Англiї, творцем консервативної партiї, графом Бiконсфiлдом. Вiн очолював уряд Великобританiї в пору її найбiльшої могутностi i заслужено здобув титул “батька британського iмперiалiзму”.265 “Ловкий, со спекулянтской жилкой и большим апломбом”, як характеризує його енциклопедiя, вiн домiгся того, що Англiя вiддавала йому “чуть ли не божеские почести... День его смерти, 19 апреля 1881 г., чтится и поныне консервативной партией и двором как “День подснежника” - по любимому его цветку”.266

Iнший син Iзраїлю, Сесiль Родc, розширюючи володiння британської корони, здiйснив загарбання величезних територiй у Пiвденнiй та Центральнiй Африцi (частина цих територiй англiйським урядом була названа на його честь Родезiєю). Родc заснував низку компанiй, якi й досi входять до числа найбiльших iмперiалiстичних монополiй на африканському континентi. Шляхом спекуляцiї та експлуатацiї корiнного населення вiн нажив колосальнi багатства на алмазних та золотих копальнях Пiвденної Африки. Ленiн писав про Родса: “миллионер, финансовый король, главный виновник англо-бурской войны”, що проповiдував iмперiалiзм i застосовував “империалистическую политику с наибольшим цинизмом”.267 Правлячi кола Англiї створили культ Родса, як “великого строителя империи”.268

На чолi австрiйської зовнiшньої полiтики довгий час стояв син єврейського банкiра барон Алоїз Еренталь. Розпочавши дипломатичну службу в 1877 р., вiн був послом у Бухарестi, Петербурзi, а закiнчив свою кар’єру мiнiстром закордонних справ Австро-Угорщини. Полiтика Еренталя була спрямована на роз’єднання балканських народiв i пiдпорядкування їх австрiйському впливовi. Його стараннями, наприклад, нiмець князь Фердiнанд Кобургський був проголошений болгарським царем, з мовчазної згоди якого Австрiя загарбала Боснiю i Герцеговину.

Подiбно до того, як династiя Ротшiльдiв майже неподiльно панувала у фiнансовому свiтi Англiї i Францiї, Герсон Блейхредер (1822-1893), тiсно зв’язаний з Ротшiльдами, був фiнансовим королем нiмецького капiталу. “Будучи личным банкиром Бисмарка и неофициальным советчиком Пруссии и германского правительства по финансовым делам (в 1871 г. он был вызван в Версаль для консультации по вопросу о контрибуции, налагаемой на Францию), Блейхредер пользовался большим авторитетом не только в финансовых кругах, но и среди дипломатов, высказывая им свои “мнения” и давая “советы”, которые не без основания принимались последними, как идущие непосредственно от самого Бисмарка. И действительно, он сильно влиял на политику Бисмарка”.269

Блейхредер розбагатiв на залiзничному будiвництвi, яке вiн за сприяння Ротшiльдiв провадив на Балканах. До речi, англiйський барон Лiонель Ротшiльд протягом двадцяти рокiв (до своєї смертi в 1879 р.) був фiнансовим агентом росiйського уряду. “Через его (Ротшiльда) руки прошли все русские консолидированные железнодорожные займы”.270

Посиленню життєвих позицiй євреїв сприяло те, що вони пiдтримували патрiотичну боротьбу народiв Європи. Пiд час революцiї 1848 р. вони повнiстю стали на бiк визвольної боротьби угорцiв. Єврейське населення Iталiї брало активну участь у всiх рухах iталiйського народу, що прагнув до об’єднання країни.

Синами нiмецької вiтчизни почувалися нiмецькi євреї. “Ми не iммiгрували в Нiмеччину, ми тут народилися. Тому або ми - нiмцi, або бездомнi люди. Iснує тiльки одне посвячення в нацiональнiсть - кров, пролита в спiльнiй боротьбi своєї вiтчизни”.271 Автор книжки, звiдки взято наведений вислiв, слушно зауважує, що наприкiнцi минулого сторiччя цi слова вiдображали не тiльки настрiй переважної бiльшостi євреїв, вони були частиною способу їхнього мислення.

Аналогiчнi настрої панували серед багатьох євреїв США, де конституцiя 1776 р. визнавала всi громадянськi i полiтичнi права за всiма, “хто вiрить у Бога”, отже, i за євреями.

Лише на колонiальнiй периферiї Австрiї i Росiї, головним чином на українських територiях цих iмперiй, становище не можна було вважати нормальним. В.I.Ленiн з цього приводу писав:

“З 10,5 мiльйонiв євреїв на всьому свiтi трохи бiльше половини живе в Галичинi i Росiї, вiдсталих, напiвдиких країнах, що тримають євреїв насильством у становищi касти. Друга половина живе в цивiлiзованому свiтi, i там нема кастової вiдособленостi євреїв”.272

Ця заява була зроблена 1913 р. у полемiчнiй працi “Критичнi замiтки з нацiонального питання”. Важко сказати, наскiльки сам Ленiн вiрив сказаному про насильство i касту. Швидше це була просто “полiтична” фраза, розрахована на те, щоб привернути на свiй бiк симпатiї людей, на яких вiн мусив спиратися як на спiльникiв у боротьбi проти царизму.

Справа не тiльки в тому, що євреїв на австрiйських i росiйських територiях України нiхто не тримав насильством на становищi касти. Якраз навпаки: українцi в цих диких країнах були до такої мiри приниженi i безправнi, що часто-густо змушенi були запобiгати ласки навiть у формально безправних євреїв.

Про це на весь свiт заявив у 1848 р. з трибуни австрiйського парламенту український депутат Капущак: “На 300 крокiв вiд панського палацу ми мусили знiмати шапку, а коли бiдний селянин хотiв чого вiд пана, то мусив дати євреєвi “куку в руку”, бо єврей мав право говорити з паном, а бiдний хлоп нi”.273

Своїм гнобительством i паразитизмом, своїм погiрдливим, зневажливим ставленням до українцiв, як нацiї мужикiв, “богообранi” євреї iзолювали себе самi, виклавши до себе неприязнь українського народу.

Одна рiч країни так званого цивiлiзованого свiту, де було вигiдно i навiть почесне видавати себе за привiлейованого француза, нiмця чи англiйця. I зовсiм iнша - колонiальнi закутки Австрiї та Росiї, де не кожний українець (особливо в Росiї) мав мужнiсть признаватися до своєї упослiдженої нацiї. Україна була своєрiдною “нiчийною землею”, по якiй потоптом ходили орди iнонацiональних грабiжникiв колонiзаторiв. Євреї добре розумiли, що за таких обставин кидати в українцiв каменем значно вигiднiше, нiж їх поважати. I вони охоче кидали усяким брудом, не забуваючи при цьому обстригти українську овечку ранiше навiть, нiж це зробить її “законний” колонiальний володар.

Нiмецькi євреї правильно мiркували: є лише одна посвята в нацiональнiсть - кров, пролита у спiльнiй боротьбi за свободу своєї вiтчизни. Але їхнi українськi одновiрцi дивилися на справу iнакше. Проливати кров за Україну вони вважали для себе “нерентабельним”, “неприбутковим” дiлом. Навпаки, український народ, захищаючи своє нацiональне iснування, змушений був проливати кров у боротьбi як проти росiйських, польських та iнших гнобителiв, так i проти їхнiх єврейських прихвоснiв. Тут уже нiяк не скажеш, що в українцiв i євреїв склалася, мовляв, однакова iсторична доля. I тi, й iншi йшли однiєю дорогою, але в рiзних напрямках, бо вели їх туди рiзнi цiлi.

У повiстi Iвана Франка “Петрiї й Довбущуки” змальовано художнiй образ, подiбного якому немає, мабуть, в усiй українськiй лiтературi. Це образ єврейського iнтелiгента Iсака Бляйберга, передової людини свого часу, яка бачить, що серед українського населення Галичини наростає глуха ворожнеча до євреїв, i прагне перетворити цю ворожнечу на братерське спiвробiтництво двох народiв на грунтi спiльної для них життєвої справи. У розмовi з таким самим прогресивним iнтелiгентом українцем Кирилом Петрiєм, який врятував колись Бляйберговi життя, останнiй дiлиться своїми думками.

“В нашiм краю, - каже вiн, - багато жидiв, далеко бiльше, як в iнших краях. Я ходив навмисно за тим по чужих краях, аби пiзнати їх життя i вiдносини до християн. Знаєте, Кирило, там багато дечого iнакше! Там жид горожанин держави так, як кожний iнший, а у нас вiн п’явка, що висисає цiлий нарiд!.. Най вас не дивує моя щира мова про моїх краян. Тут нема що таїти їх лихих сторiн, але треба їх направити. Самi бачите, що се справдi так, що вони замiсть вдячности тутешнiм людям за те, що колись, у часах лютого переслiдування, їх тут гостинно приняли, нищать i пiдкопують їх добробут, доводять їх до крайньої бiди! Лихва, п’янство, туманення - се тi язви, що вони напустили на нарiд, що обезсилюють його. А крiм того, з якою ж погордою вони дивляться на гоїв!”274

Життя переконувало й Петрiя, пише Франко, що українцi “не зможуть пiднестися нi матерiально, нi морально, доки жиди не зближаться до народа економiчно й духовно, доки з п’явок та визискувачiв не перемiняться на продуктивних горожан держави i не позбудуться своїх расових та класових упереджень”.275

Кiлька рокiв ходив Iсак по краю i виступав перед своїми одновiрцями з промовами про потребу “бiльшого зближення їх до християнських народiв на взiр того, що бачив у Нiмеччинi та по iнших австрiйських краях, i викликав тими своїми промовами та розмовами декуди смiх, декуди обурення, декуди здивовання, а декуди й зацiкавлення”.276

Пiд час одного з зiбрань “чесних жидiв”, як пише Франко, сталася подiя, якої не мiг передбачити навiть благородний Бляйберг. На двiр готелю, де засiдали однодумцi Бляйберга, ввiрвалася розлючена юрба євреїв, на чолi якої виступав рабин. Фанатики витягли Бляйберга на вулицю, здерли з нього одiж, зв’язали йому руки i поставили перед натовпом. Показуючи на свою жертву, рабин заговорив:

“Сини Iзраїлю, отеє Iсак Бляйберг, вiдступник вiд нашого закона, засуджений на прилюдне зганьблення i досмертну покуту в невiдомости, з утратою всього, що має, i навiть його iмени. Плюньте на нього кождий, хто признається до правдивої вiри, як отеє я плюю”.277

Запльованого i зганьбленого, проклятого рабином, зв’язаного Iсака кинули на воза i повезли невiдомо куди. Про Бляйберга, пише автор, нiхто бiльше не згадував, нiби його нiколи й не було на свiтi. Так сумно скiнчилася спроба порозумiти євреїв з українцями.

Намалювавши таку невтiшну картину, Iван Франко не хотiв цим сказати, що порозумiння неможливе взагалi. Як правдивий художник, вiн бачив, що в умовах тогочасної Галичини, де українцi зазнавали потрiйного гноблення з боку євреїв, полякiв та австрiйцiв, зусилля Бляйбергiв i Петрiїв не могли привести до чогось iншого, крiм неминучої поразки.

Реформа 1861 р., яка дала поштовх бурхливому розвитковi капiталiзму в Росiї, тим самим касувала всi заборони для росiйських євреїв, зокрема й тих, що проживали на Надднiпрянськiй Українi. Рядом законiв уряду вiд 1859, 1861, 1865, 1867 i 1879 рокiв єврейським купцям 1 гiльдiї, людям з вищою освiтою, ремiсникам i майстровим, нижчим вiйськовим чинам дозволялося проживати всюди в iмперiї. Смуга єврейської осiлостi фактично перестала iснувати. Євреям був вiдкритий доступ в усi сфери дiяльностi. Перед ними вiдкрився цiлий ряд нових, ранiше недоступних професiй. “Наряду с давно знакомыми фигурами еврея-банкира, еврея-купца и иногда еврея-врача быстро появились евреи-адвокаты, политические деятели, журналисты, актеры и пр.”278

Паралельно з полiпшенням становища євреїв посилюється процес їхньої асимiляцiї, особливо верхiвки. Правда, для багатьох євреїв цивiлiзованого i нецивiлiзованого свiту перехiд в iншу вiру, змiна прiзвища тощо були своєрiдним лицемiрним маскарадом, камуфляжем, соцiальною мiмiкрiєю. Справжня ж мета цього маскування полягала в тому, щоб “загубити” власний слiд, “розчинитися” в масi корiнного населення, аби з тим бiльшим успiхом його дурити.

Самi євреї змушенi це визнавати. В цитованiй уже iсторiї єврейської преси читаємо: “Покрытое флером благородного идеализма стремление к просвещению “отцов” превратилось у “детей” в стремление к завоеванию карьеры... Место благородных мечтателей о перерождении евреев, о сближении их со всем цивилизованным миром... занимают практические люди, только и думающие, что об увеличении своих материальных выгод, только и занятые мыслями о разных делах, аферах, сделках и других формулах самых прозаических междучеловеческих отношений”.279

Як би там не було, а наприкiнцi XIX - на початку XX ст. євреї займали досить поважнi позицiї в життi Росiї. Ми вже говорили про роль євреїв в економiцi країни. До вiдомих нам Полякова, Рафаловича, Бродського, Гальперiна, Блiоха можна додати iмена таких видатних дiячiв дiлового свiту, як А.Ю.Ротштейн - голова правлiння Мiжнародного банку в Петербурзi, М.С.Альберт - директор Путiловського (нинi Кiровського) заводу, що на той час був найбiльшим пiдприємством росiйської залiзоробної i машинобудiвної промисловостi, компанiю “Варшавський, Грегер, Горвiц i Коген”, яка спецiалiзувалася на поставках вiйськовому iнтендантству, та багато iнших.

Чимало осiб єврейського походження було серед чиновникiв вищої адмiнiстрацiї. Так, Н.П.Гессе в 60-х роках був волинським, а в 70-х роках київським генерал-губернатором. (Читач, звичайно, враховує при цьому, що генерал-губернатор був, по сутi, царським намiсником у краї i мав необмеженi права). Його брат генерал П.П.Гессе протягом десяти рокiв перед першою росiйською революцiєю займав високий пост коменданта царських палацiв. Обидва посiли цi пости завдяки впливовi при дворi генерала Козлянiнова, командуючого вiйськами КВО, на дочцi якого був одружений один iз братiв Гессе.

Московське генерал-губернаторство в 1906-1909 роках очолював єврей-ренегат у другому поколiннi С.К.Гершельман. Градоначальником Одеси перед самою революцiєю 1905 р. був Д.Б.Нейгардт, брат дружини Столипiна, росiйського прем’єра. Мiнiстерством фiнансiв керував згаданий Альберт. Пост головного iнтенданта Кавказького намiсництва займав єврей Позен, начальником району Сухумi був виходець iз солдатiв-євреїв генерал Гейман та iн.

У руках євреїв перебувало чимало впливових органiв преси: “Московские Ведомости”, “Биржевые Ведомости”, київська “Заря” тощо. “Московские Ведомости”, цей чорний пiратський прапор росiйської реакцiї, пiд яким здiйснювалася войовничо-русифiкаторська полiтика на окраїнах, довгий час редагував вiдомий реакцiонер i монархiст М.Катков. Пiсля його смертi керiвником газети з 1897 р. став її спiвробiтник, реакцiйний публiцист В.А.Грiнгмут. Вiтте про нього писав: “Грингмут представлял собой все свойства ренегата. Известно, что нет большего врага своей национальности, своей религии, как те сыны, которые затем меняют свою национальность и свою религию. Нет большего юдофоба, как eврей, принявший православие”.

Коли в 1905 р. для боротьби проти революцiї була створена погромницька органiзацiя “Союз русского народа”, Грiнгмут став на чолi цiєї органiзацiї в Москвi. Для того, щоб бути справжнiм дiячем “Союзу”, пише далi Вiтте, “нужно быть врагом евреев, ибо какой же ныне реакционер не жидоед... Поэтому и он (Грингмут) сделался жидоедом. Тем не менее это не мешало ему несколько лет ранее находиться в особой дружбе с директором Международного банка Ротштейном и пользоваться его подачками”.280

Прагнення до влади грошей, слави приводило євреїв на службу самодержавству навiть у лави полiцiйних провокаторiв i царської охранки. Сумнозвiсний Євно Азеф був зв’язаний з полiцiєю з 1892 р. Органiзувавши вбивство мiнiстра внутрiшнiх справ Плеве i московського генерал-губернатора великого князя Сергiя Олександровича, вiн завоював собi довiр’я в партiї есерiв, що полегшувало йому провокаторську дiяльнiсть. За час своєї служби в охранцi Азеф виказав десятки революцiонерiв, запобiг численним замахам на царя i царських сановникiв, якi готувалися бойовою органiзацiєю партiї. Iнший iзраїльтянин, Гартiнг (справжнє прiзвище Геккельман), спочатку очолював царську таємну агентуру в Берлiнi, а в 900-х роках завiдував всiєю закордонною резидентурою департаменту полiцiї.

Єврейський “влiзливий” елемент пробрався також у царську родину. Цього вдалося досягти за допомогою широко використовуваних євреями матримонiальних зв’язкiв. Син росiйського царя Миколи I, великий князь Михайло Миколайович, вiн же брат царя Олександра II i дядько Олександра III, був одружений на єврейцi Ользi Федорiвнi, яка стала таким чином “великою княгинею”. “Красивая, умная, с волею, она обпадала прескверным характером, имела постоянных фаворитов и была дамой хитрой и бессердечной. Она совершенно держала мужа в своих руках”.281 Як свiдчить Вiтте, “она находилась в довольно близком родстве с одним из еврейских банкиров в Карлсруэ”.282

Михаиле Миколайович, дiяльнiсть якого проходила головним чином на Кавказi, де вiн упродовж 20 рокiв (1862-1881) був царським намiсником, “всегда жил умом своей жены”.283 “Он несколько любил материальную сторону жизни, а именно деньги и имущество, и даже некоторые казенные земли, напр., Боржом, которые потом ему были подарены государем, что едва ли может украсить его наместничество. Но на Кавказе всем хорошо известно, что в этом отношении он действовал всегда под влиянием своей супруги, великой княгини Ольги Федоровны, которая была довольно корыстолюбива по причине ее семитского происхождения”.284

Їхнiй син, великий князь Олександр Михайлович, “мужчина несколько еврейского, хотя и красивого типа”,285 закохав у себе велику княгиню Ксенiю, дочку Олександра III, який “в конце концов выдал ее замуж за Александра Михайловича, хотя он очень не любил этого великого князя”.286

За характеристикою Вiтте, великий князь Олександр Михайлович був людиною, головну рису характеру якої становила iнтрига. “Можно сказать, что он полон интриг”.287 Вiтте iнакше не називає його, як “большой интриган”. Для цього “большого интригана и нехорошего человека”288 спецiально було створено установу, якою б вiн керував. Вiтте розповiдає, що одного разу вiн одержав вiд Миколи II з Криму пакет, у якому був царський указ “об образовании главного управления торгового мореплавания и торговых портов и приказ о назначении начальником этого главного управления на правах министра великого кн. Александра Михайловича. Все сие произошло без Государственного Совета и совещания с кем бы то ни было, то есть совсем конспиративно”.289

Ставши мiнiстром, Олександр Михайлович “развел злоупотребления”: його пiдлеглi “развели воровство”, “дела Международного банка были довольно запутаны благодаря увлечениям главного управителя Ротштейна, берлинского еврея”.290 Микола II прихильно ставився до великого князя, чоловiка своєї улюбленої сестри Ксенiї. А той, користаючись iз цього, “влиял на него неблагоприятно”.291 Явно перебiльшуючи значення цього впливу, Вiтте вважав Олександра Михайловича призвiдцею росiйсько-японської вiйни або, як вiн пише, “прародителем этой проклятой затеи, составившей несчастье России”.292

М.I.Костомаров, як видно, був недалеко вiд iстини, коли свого часу писав про євреїв: цей народ “изучает пружины общества”, серед якого живе, “узнает его слабые стороны, пользуется ими и, как будто в посмеяние безумия тех, которые презрительно с ним обращаются, находит себе в этом негостеприимном обществе такое положение, что овладевает важнейшими ветвями общественных сил: вертит королями, папами, баронами, в его руках торговля, деньги - душа мира. Деньги! “Жид любит деньги, больше всего любит жид деньги” - повторяется с незапамятных времен эта избитая фраза. Действительно, и в XII веке жид через деньги управлял борьбою итальянских партий, и в XVI веке жид вышел на сцену в гениальном типе у Шекспира, в его Шейлоке, и в XIX веке тот же вечный жид является в многосложном образе европейского банкирства. Этот вечный жид поймал слабую струнку мира и держится за нее и водит миром, и мир был обманут: мир думал, что жид у него под пятою, а сам и не услышал, как очутился у жида на привязи”.293

Добившись громадянських прав, євреї й далi дiяли старими методами, зрозумiлими в пору утискiв, але неприступними за нових умов: широко вдавалися до використання своїх економiчних зв’язкiв, нацiональної i вiросповiдної спiльностi, свого становища як мiської людностi, вiдносної матерiальної незалежностi у поєднаннi з випробуваною тактикою ходити манiвцями - в обхiд законiв i моралi суспiльства. Завдяки цьому на боцi євреїв утворився такий великий запас переваг у життєвiй боротьбi, що вони дуже швидко стали обганяти мiсцеве населення.

Як наслiдок в окремих сферах дiяльностi стали виникати певнi невiдповiдностi через непропорцiйнiсть зайнятих у цих галузях представникiв єврейського i корiнного населення. В Австро-Угорщинi, наприклад, “непропорционально представлена была еврейская интеллигенция в свободных профессиях, в частности в столичной журналистике”.294 Вiденськi лiтератори, цi “бувалi в бувальцях євреї, якi добре знають, де раки зимують”295 (вислiв Енгельса з листа до Маркса), заповнили собою австрiйську лiтературу.

Подiбна картина спостерiгалася i в iнших країнах. Ф.Енгельс зазначав, що євреї “випередили” “трохи неповоротких за своєю вдачею” нiмцiв “також i в цiй галузi”,296 тобто в журналiстицi. Пресу, особливо столичну, як засiб iнформацiї i впливу на громадську думку вони прибрали до своїх рук в Англiї i Францiї.

Це в свою чергу викликало своєрiдну “захисну” реакцiю у виглядi обмежувальних заходiв i навiть антиєврейських настроїв. Ф.Енгельс у листi вiд 22 липня 1892 р. до Поля Лафарга, зятя К.Маркса, писав: “Я починаю розумiти французький антисемiтизм, коли бачу, як цi євреї польського походження з нiмецькими прiзвищами пробираються всюди, привласнюють собi все, скрiзь вилiзають наперед, аж до того, що створюють громадську думку мiста-свiточа” (Парижа).297

Подекуди виникали єврейськi погроми. Про один iз них, що мав мiсце у Вiднi пiд час австро-iталiйської вiйни 1859 р., читаємо в Маркса. Якось увечерi пiдпилi солдати, повертаючись у свої казарми, несподiвано напали на мешканцiв єврейського району столицi. “Вони вибили вiкна в будинках деяких iз них, iнших збили з нiг, у багатьох вiдрiзали бороди, одного нещасного навiть кинули в бочку з дьогтем. До мирних перехожих зверталися iз запитанням: “Ви - єврей?” - i в разi ствердної вiдповiдi їх безжально били, голосно вигукуючи: “Нiчого, єврея треба вiдлупцювати”.298

У Росiї перша хвиля антиєврейських настроїв прокотилася 1881 р. пiсля вбивства народовольцями царя Олександра II - “визволителя”. Друга хвиля пронеслася напередоднi i в ходi революцiї 1905 р. Один iз найбрутальнiших погромiв у царськiй Росiї стався 6-7 квiтня 1903 р. в Кишиневi, коли було вбито 45 чол. i понад 400 чол. поранено i покалiчено. В 1905 р. жандармський офiцер граф Пiдгорiчанi органiзував єврейський погром у Гомелi. Окремi антиєврейськi ексцеси мали мiсце у Києвi, Одесi, Катеринославi.

Одночасно влада вжила проти євреїв ряд обмежувальних заходiв законодавчим шляхом. У 1887 р. було введено вiдсоткову норму при прийомi євреїв до середнiх i вищих навчальних закладiв, доповнену Положенням вiд 16 вересня 1908 р. “Про встановлення процентних норм для прийому в навчальнi заклади осiб iудейського вiросповiдання”. Згiдно з цим положенням, затвердженим царем, передбачалося, що кiлькiсть євреїв не повинна перевищувати 3% усiх тих, що навчаються в столичних закладах, 5% тих, що навчаються в навчальних закладах “вне черты еврейской оседлости”, i 10% - “в черте оседлости”.299

У 1889 р. євреям обмежено доступ в адвокатуру.

Щоб роздiлити густоту єврейського населення Росiї, дозволявся вiльний виїзд за межi iмперiї. Як заявив на початку 80-х рокiв мiнiстр внутрiшнiх справ граф М.П.Iгнатьєв, “западная граница евреям открыта”.300

Пiсля кишинiвських подiй, якi привернули увагу свiтової громадськостi, тодiшнiй мiнiстр внутрiшнiх справ Плеве в розмовi з єврейськими лiдерами в Парижi, а також з росiйськими рабинами, в порядку пояснення дiй уряду, ставив таку альтернативу: “Заставьте ваших прекратить революцию, я прекращу погромы и начну отменять стеснительные против евреев меры”.301

Такi ж наївнi поради давав голова уряду Вiтте, коли в 1905 р. його вiдвiдала делегацiя єврейських дiячiв на чолi з бароном Гiнзбургом. Звернувши увагу на те, що “в последнее время евреи являются деятелями в различных политических партиях и проповедуют самые крайние политические идеи”, Вiтте говорив депутацiї: “Это не ваше дело, предоставьте это русским по крови и по гражданскому положению, не ваше дело нас учить, заботьтесь о себе”.302

Пiсля подiй 1881 р. в умах єврейської iнтелiгенцiї настав крутий злам. Сподiвання, що їй вдасться злитися з корiнним панiвним населенням i таким чином “проскочити” в панiвнi верстви росiйського суспiльства, подiбно до того як це вдалося зробити їхнiм захiдноєвропейським одноплемiнникам, виявилися iлюзорними. Росiйська придворна клiка не мала й гадки дiлитися владою з “жидами”, яких вона хоч i терпiла в економiчному життi, але вiдтирала в iнших сферах дiяльностi, бо зневажала так само, як свого часу зневажало їх польське панство.

Олександр III хоч i змушений був вiддати свою дочку Ксенiю за великого князя Олександра Михайловича, проте не любив його за єврейське походження, а його матiр велику княгиню Ольгу Федорiвну в iнтимному колi називав не iнакше, як “тiточка Габер”,303 натякаючи на її батька - єврейського барона Габера. Дружина Вiтте, Матiльда Iванiвна Лiсаневич, з огляду на її семiтське походження, “несмотря на все старания, так и не была принята при дворе”.304 I це при тому, що сам Вiтте користувався величезним авторитетом у придворних колах. Правда, чорносотенна преса називала i його “єврейським владикою” за лояльне ставлення до євреїв.

Одне слово, єврейська iнтелiгенцiя мала досить пiдстав, щоб прокинутися вiд “асимiляцiйного гiпнозу”,305 масова емiграцiя з Росiї, а по сутi безладна втеча євреїв до Америки, радикально також не вирiшувала справи. Глава українських сiонiстiв київський лiкар М.О.Мандельштам, який у розпачi висунув було гасло: “Геть звiдси!”, збагнув це сам. Пiзнiше вiн прийде до переконання, що єврейству слiд звернутися до землеробства, бо тiльки воно може оздоровити єврейський народ i стати грунтом для спрямування емiграцiї в бiк колонiзацiї. “Безземельный народ есть народ беспочвенный, - говорив вiн. - Евреи ведут беспочвенное существование, они лишены той почвы, без которой нормальное существование народа немыслимо: собственного угла, собственной земли”.306

Цю ж думку розвивав Л.Пiнскер у своїй брошурi “Самоемансипацiя”, виданiй нiмецькою мовою в Одесi. В нiй автор доводив, що “евреи чересчур разнятся от всех остальных народов по самой их судьбе и положению. Мы народ без территории и потому везде мы чужие, и везде к нам относятся как к чужим, и единственный выход из этого положения - найти страну, где мы будем жить своею собственной жизнью, как живут все остальные народы”.307

У той час висловлювалися рiзнi проекти переселення євреїв: у Латинську Америку (на о.Кюрасао, Сурiнам, Кайєнну), в Африку (Уганда, Кiренаїка), в один iз штатiв США. Був проект розселення їх у Туркестанi, розроблений 1882 р. графом Iгнатьєвим, але вiдхилений на з’їздi росiйських євреїв у Петербурзi. Пуришкевич пiсля революцiї 1905 р. виступив з пропозицiєю переселити євреїв у Колимський округ Якутського краю. Були плани заселити євреями Крим. Але всiм їм не судилося збутись.

Нi Пiнскер у своїй брошурi “Самоемансипацiя”, нi вiденський журналiст Т.Герцль, який у 1895 р. висловився за створення “Єврейської держави”, не називали країни, де повинна бути та держава. Але перший же емiграцiйний потiк з Росiї, що направився в Палестину, сам собою визначив iм’я цiєї країни. “Ассимиляционные тенденции были бесповоротно вытеснены палестинофильством”.308

В Англiї на кошти єврейських багатiїв було створено акцiонерне єврейське колонiзацiйне товариство. 8 травня 1892 р. Олександр III затвердив правила для дiяльностi товариства в Росiї. На пiдставi цих правил євреї, що виїхали з Росiї, вважалися такими, якi назавжди залишили межi iмперiї.

За перiод з 1880 по 1916 р. до США, Канади, Аргентини i в Палестину з Росiї емiгрувало близько двох мiльйонiв євреїв.309 Цьому сприяла широка агiтацiя єврейських лiдерiв за виїзд “у землю батькiв”, так званий палестинський рух, скерований на колонiзацiю “святої землi”.

Стало вже традицiєю: коли йдеться про євреїв, обов’язково заводять пiсню про страждання, що з рiзних причин випали на їхню долю. Ставлення до цих страждань, справжнiх чи вигаданих, стало своєрiдним мiрилом прогресивностi i демократизму, якщо той чи iнший дiяч подавав голос на захист євреїв, вiн - безумовно, передова людина. Коли ж, боронь Боже, дозволяв собi висловити критичнi зауваження на їхню адресу - його зараховувано в реакцiонери, нацiоналiсти, юдофоби й антисемiти взагалi.

На цю тему ми вже дещо сказали ранiше i ще йтиметься в наступних роздiлах. Тут же спинiмося лише на одному пунктi. А саме - на виразнiй тенденцiї євреїв перебiльшувати масштаби цих страждань, на тенденцiї драматизувати їх, приписувати їм вiдтiнок муки за єврейський “месiанiзм”, за їхню “виняткову” вiдмiннiсть од решти народiв свiту. Мандельштам говорив:

“Причина притеснений евреев кроется не в политике того или иного правительства, находящегося в данный момент у власти, она лежит гораздо глубже: ненависть к евреям кроется в расовых предрассудках народов, к ним относятся с презрением, как к слабому меньшинству, но боятся их духовной мощи”.310

Насправдi ж, як видно з попереднього викладу, у ставленнi до євреїв немає нi расової ненавистi, нi тим бiльше страху перед їхньою “духовною могутнiстю”. Можна говорити про почуття досади, яке викликає набридливе прагнення єврейських дiячiв протиставити своє плем’я iншим народам буквально у всьому, навiть у горi, в бiдi. Але в чому в чому, а в цьому євреї зовсiм не оригiнальнi.

Кожний народ має такi сторiнки своєї iсторiї, од яких кров холоне в жилах. Цi мученицькi сторiнки якщо й використовують, то для патрiотичного виховання свого ж таки народу. Є такi сторiнки i в євреїв, i їх теж використовують, але для “виховання” iнших народiв, аби цi останнi боялися, треба думати, “духовної могутностi” євреїв. Надмiрне роздмухування своїх поразок i намагання використати їх “не за призначенням” приводить до того, що євреї тiльки принижують самi себе i глумляться над справжнiми жертвами антиєврейського фанатизму.

Послухаєш деяких єврейських дiячiв, i можна подумати, що iсторiя єврейських злигоднiв - це i є власне iсторiя людства. Євреї, бачите, принесли людям свiтло розуму, а вони, невдячнi, вiдклавши повсякденнi справи, те тiльки й робили, що ганялися за своїми “просвiтителями” з довбнею антисемiтизму. Горе випало тiльки на долю самих євреїв, усi iншi народи розкошували в райських кущах, передбачливо висаджених добрим єврейським Богом.

Наскiльки така картина далека вiд дiйсностi, можна бачити, пригадавши бодай деякi загальновiдомi факти iсторiї.

В XI-XIII ст. захiдноєвропейськi феодали органiзовували хрестовi походи до країн Близького Сходу. Ф.Енгельс говорив про “страшнi кровопускання, завданi хрестовими походами”.311 Оскiльки хрестоносцi прикривалися релiгiйними лозунгами боротьби проти “невiрних”, тобто мусульман, то “страшнi крово­пускання” випали головним чином на долю туркiв, арабiв i самих хрестоносцiв, якi масами гинули в боротьбi з “невiрними”. При цьому дiсталося, звiсно, i євреям як “ворогам Христовим”.

Походи проти альбiгойцiв (секта в християнствi, названа, за м.Альбi, головним центром руху) у першiй половинi XIII ст. на пiвднi Францiї були не менш жорстокими. Пiд час цих походiв французи-католики нищили “єретикiв”, тобто французiв-альбiгойцiв. Рiзанина була така люта, що не можна було розiбрати, хто правий, хто винуватий. Легенда говорить, що папський легат Амальрiк змушений був дати директиву: “Убивайте всiх, Бог узнає своїх!”.312

А гуситськi вiйни у Чехiї в першiй половинi XV ст. або релiгiйнi вiйни у Францiї мiж католиками i кальвiнiстами (гугенотами) в другiй половинi XVI ст. Це були справжнi громадянськi вiйни, в ходi яких вiдбувалося масове самознищення чехiв, французiв. Лише протягом однiєї ночi 1572 р. католики вирiзали у Парижi 2 тисячi гугенотiв.

Релiгiйнi вiйни в ходi Реформацiї XVI ст., якою почалася епоха буржуазних революцiй в Європi, коштували незлiченних жертв. Лише Тридцятилiтня вiйна (1618-1648) спустошила всю Центральну Європу i надовго затримала розвиток Нiмеччини.

Євреї протрубили вуха, розповiдаючи, як їх виганяли з Iспанiї. А хто пам’ятає трагедiю iспанських маврiв-мусульман (їх звали ще морiсками)? У 1609-1614 рр. 275 тисяч їх з 300 тисяч, що там проживали, змушенi були залишити країну. “Опасаясь, как бы мориски не перешли на сторону турецких или марокканских султанов или других противников Испании, испанская корона решила в начале XVII в. изгнать всех морисков из Испании, предварительно обобрав их до нитки, как столетием раньше она это сделала с иудеями”.313

Вторгнення європейцiв у Захiдну Африку в XV ст. принесло народам Африки незлiченнi лиха. Вона була перетворена, за словами К.Маркса, в “заповедное поле охоты на чернокожих”.314 За даними проф. Дюбуа, загальна кiлькiсть африканцiв, потерпiлих вiд работоргiвлi (включаючи вбитих i загиблих у дорозi), становила 100 млн. чол. Iншi дослiдники називають цифру 150 мiльйонiв. Знекровивши Африку, работоргiвля не тiльки полегшила її колонiальний подiл, а й затримала епоху середньовiччя до початку XX ст.315

На Латиноамериканському субконтинентi внаслiдок господарювання iспанських конкiстадорiв безслiдно зникли цiлi держави - ацтекiв, iнкiв, майя - з їхньою стародавньою цивiлiзацiєю. Боротьба iнкiв тривала до початку XX ст. i закiнчилася поразкою. Це - справжня трагедiя.

Внаслiдок татаро-турецьких нападiв на Україну в першiй половинi XVII ст. було забрано в рабство, на вiрну смерть i погибель, 200 тис. українцiв. А скiльки загинуло православних українцiв i бiлорусiв у боротьбi з католицькою церквою Польщi? А яких жертв коштувала братовбивча рiзня українцiв, спровокована польсько-росiйською полiтикою, в епоху так званої Руїни? Цього нiхто ще не пiдраховував.

Вiзьмiмо ближчу до нас епоху.

Як уже говорилося, до початку першої свiтової вiйни з Росiї виїхало за кордон близько 2 млн. євреїв. Змiнити країну проживання - не бiлизну змiнити. Це надзвичайно вiдповiдальний крок у життi людини, вiн потребує коштiв, здоров’я, а iнодi забирає в неї саме життя. I все ж, коли було скрутно в одному мiсцi, єврей вiльно мiг переїхати в iнше. А що сказати про десятки i сотнi мiльйонiв селян, якi в лиху пору крiпацтва змушенi були, мов худоба в хлiву, жити у володiннях свого деспота помiщика! Пан безкарно мiг убити селянина, продати його й купити, програти в карти, вiддати чоловiка довiчно на каторгу чи у вiйсько, а жiнку або дочку взяти собi в рабинi-наложницi. Коли ж селяниновi вдавалося “зiрватися” з цього крiпосницького аркана, панськi посiпаки влаштовували за ним справжнє полювання, мов на дикого звiра. Сцени такого полювання лишив нам Нечуй-Левицький у повiстi “Микола Джеря”.

Нiчого цього не знали євреї, в якiй би частинi свiту вони не проживали. Згодом i українцi домоглися деяких прав. Без крику про дискримiнацiю масами рушили вони з рiдної землi в далеку Америку та Канаду. Тепер їх там 2 мiльйони.

Тодi як всюди на земнiй кулi чисельнiсть населення внаслiдок його природного приросту неухильно зростала, в Iрландiї, наприклад, вона скоротилася майже вдвiчi. Згiдно з першим офiцiйним переписом в 1841 р., в Iрландiї проживало понад 8 млн. чол. А тепер на островi налiчується близько 4,5 млн. Зате в США, Канадi, Австралiї, Новiй Зеландiї та iнших країнах живе близько 16 млн. осiб iрландського походження.316

Подiбно до Iрландiї, що була першою колонiєю Англiї, Україна - перша колонiя Росiї. До революцiї 1917 р. на територiї України в сучасних її межах налiчувалося 35 млн. українцiв. Тепер, тобто через бiльше як пiвсторiччя, їх нараховується стiльки ж, як i до революцiї, хоч за законом природного приросту повинно було б бути принаймнi удвiчi бiльше. Де ж решта 35 млн. українцiв? Полягли жертвами боротьби росiян i євреїв проти так званого нацiоналiзму.

А що сьогоднi витворяють євреї на Близькому Сходi? Внаслiдок репресiй i згону з земель арабського населення на окупованих Iзраїлем арабських територiях кiлькiсть палестинських бiженцiв досягла майже 1,5 млн. чол. При цьому близько 500 арабських мiст i сiл, 10 тисяч лавок, магазинiв i контор, весь житловий фонд, земля та iнше майно бiженцiв опинилося в руках iзраїльтян. Пограбування триває, i не тiльки бiженцiв, “но и тех, кто остается в Израиле, так называемых “присутствующих отсутствующих” (такой термин там тоже в ходу)”.317

Можна було б згадати американських негрiв, вiдгороджених од бiлого населення, мов колючим дротом, сегрегацiйною системою “Джiма Кроу”, або резервацiї американських iндiйцiв, де вимирають рештки тубiльного населення США, або долю чорношкiрих на пiвднi Африки... Та досить i цього.

Такi факти, про якi найменше кричить свiтова преса. Люди не завжди можуть зiставляти факти, порiвнювати їх, вони можуть цих фактiв навiть не знати. А чого не знаєш - за тим не тужиш, казав Маркс. I тодi стає помiтною єврейська порошинка в оцi i непомiченою лишається колода чужого горя.

Нагадаємо ще раз слова Ленiна: “Євреї - торгiвцi головним чином”. Торгiвцiв Енгельс називав “класом паразитiв, класом справжнiх суспiльних дармоїдiв”. Отже, з експлуататорiв i паразитiв головним чином євреї хочуть шляхом шахрайства i демагогiї потрапити в мученики i страждальцi, у жертву людської невдячностi i християнського фанатизму.

Завдяки головним чином зусиллям Еренбурга та iнших єврейських авторiв свiт довiдався про трагедiю Бабиного яру в Києвi. Восени 1941 р. фашисти розстрiляли там 100 тисяч чоловiк. Серед них - половина євреїв. Ми шануємо пам’ять загиблих, бо жертви будь-якого варварства однаково заслуговують спiвчуття, а їхнi убивцi - осуду. Але живим мусимо сказати, що жертви також бувають рiзнi. Коли люди, вмираючи, бороняться, вони роблять святу справу, бо тим самим укорочують життя й варварам. А київськi євреї? Захопивши вузлики з золотом, вони через весь Київ стояли в черзi на виїзд “у Палестину”. Голову велетенської черги сiкли в яру нiмецькi кулемети, а хвiст, втягуючись у пастку, обмiрковував свою “подорiж” за кордон. Жахлива картина! Вражає дивовижна легковiрнiсть цих людей. Вони не могли не знати про масовi вигнання i страти євреїв у Нiмеччинi, Польщi й iнших країнах Європи. Вони знали i все ж покiрно й з надiєю стояли в черзi на смерть. Щось подiбне сталося з євреями триста рокiв тому, в епоху Богдана.

“Исторический рок или историческая случайность, - писала про той час О.Єфименко, - сыграли над польским еврейством самую злостную шутку. Известная еврейская кабалистическая книга Зогар, пользовавшаяся большим уважением, предсказывала на 1648 р. пришествие Мессии. Может быть, именно потому евреи и оказались застигнутыми врасплох, хотя не могли же они, при своем уме, при ежечасных сношениях с народом, не видеть надвигающейся грозы. Ждали Мессии, а дождались Хмельницкого. А врасплох они были застигнуты вполне, точно их захватил пожар, а не народное восстание, о котором не только шептали, а, вероятно, и кричали пьяные гультяи по всем шинкам Украины”.318

Трагедiї 1941 р. могло б i не бути, якби київськi євреї не вирiшили одкупитися од фашизму, од вiйни взагалi. Одна рiч вимога виїзду в Iзраїль сьогоднi - вона справедлива, а тому законна. Iнша рiч - намагання виїхати в Палестину в той час. То була не просто спроба до втечi, а пряма зрада українцiв, росiян i всiх радянських людей, якi спливали кров’ю в боротьбi з фашизмом. До таких жертв - дезертирiв, людей, що хотiли проскочити в щiлину мiж миром i вiйною, а потрапили в пастку, - ставлення зовсiм iнше.

З такою ж безсоромнiстю була роздута пiсля другої свiтової вiйни проблема перемiщених осiб - євреїв i не євреїв (останнiх було незрiвнянно бiльше), яка виникла в Європi внаслiдок гiтлерiвської агресiї i полiтики геноциду. “С самого начала, - зазначається в лiтературi, - она была умышленно драматизирована. После освобождения перемещенные евреи находились не в худшем положении, нежели перемещенные лица других национальностей. Но именно о перемещенных евреях было столько шума”.319

Така на дiлi легенда про “нечуванi” страждання євреїв, яку всiляко афiшують єврейськi шовiнiсти, аби створити навколо єврейського iменi ореол “мучеництва” i в такий спосiб ухилитися вiд справедливих докорiв на свою адресу.

Спекуляцiя на стражданнях, справжнiх чи вигаданих, особливо ж експлуатацiя пам’ятi загиблих, так само як i мародерство, - рiч аморальна й блюзнiрська. Вона заслуговує осуду, а не спiвчуття.

 

------------------------------------------------------------------

[230] Сов. Истор. Энциклопедия (далi СИЭ), т.5, М.,1964, с.444.

[231] И.Малышевский. Вказ. праця, с.107.

[232] И.Р.Григулевич. История инквизиции (ХIII-ХХ вв.). М.,1970, с.248.

[233] М.И.Мыш. Руководство к русским законам о євреях, СПб, 1898, с.2.

[234] Ф.И.Свистун. Прикарпатская Русь под владением Австрии. “Русский архив”, 1917, кн.2-3. с.13.

[235] Т.Гейликман. Евреи. БСЭ, т.24, М.,1932, с.62.

[236] М.И.Мыш. Вказ. праця, с.91 (ППСЗ, т.ХХIII, №17006).

[237] С.А.Подолинський. Вказ. праця, с.57.

[238] БСЭ, т.31, М.,1955, с.401.

[239] БСЭ, т.24. с.63.

[240] БСЭ, т.24, с.39.

[241] К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.8, с.50.

[242] БСЭ, т.24, с.40.

[243] Бела Iллеш. Карпатська рапсодiя, Ужгород, 1956, с.186.

[244] Там само, с.42.

[245] “Основа”, 1861, червень, с.139,140.

[246] Там само, с.141.

[247] “Основа”, сiчень 1862, с.50, 52, 55.

[248] “Основа”, сiчень 1862, с.55.

[249] А.Ефименко. Южная Русь, т.2, 0.234-235.

[250] П.Д.Тимошенко. Хрестоматiя матерiалiв з iсторiї укр. лiт. мови, част.II, К.1961, с.306.

[251] История евр. печати в России, с.114.

[252] Там само, с.107.

[253] Там само, с.102.

[254] Там само, с.118-119.

[255] Там само, с.122.

[256] История евр. печати в России, с.130.

[257] Там само, с.126.

[258] Там само, с.178.

[259] Там само, с.116-117.

[260] Там само, с.180-181.

[261] Там само, с.121.

[262] Е.Картавцова. Обрусение землевладения в Юго-Западном крае, К.,1877, с.40-41.

[263] I.Франко. Твори, т.19, с.561-562.

[264] В.I.Ленiн. Твори, т.7, с.78.

[265] Дипломатический словарь, т.I, М.,1948, с.247.

[266] БСЭ. т.6, М.,1927,с.222, 229.

[267] В.И.Ленин, Соч.. т.22, с.244. 243.

[268] БСЭ. т.6, М.,1927,с.497.

[269] Там само, с.497.

[270] ЭСБЕ, т.53, с.163.

[271] Ю.Iванов. Вказ. праця, с.37.

[272] В.I.Ленiн про Україну, К.,1957, с.309.

[273] I.Франко. Твори, т.19, с.630.

[274] I.Франко. Твори, т.5, с.57.

[275] Там само, с.76.

[276] Там само, с.124.

[277] Там само, с.140.

[278] БСЭ, т.24, с.32.

[279] История евр. печати в России, с.234.

[280] С.Ю.Витте. Восп., т.3 с.468 469.

[281] С.Ю.Витте. Восп., т.I, с.228.

[282] Там само, с.429.

[283] Там само, т.3, с.268.

[284] Там само, т.I, с.40.

[285] Там само, с.430.

[286] Там само.

[287] Там само, т.2, с.22.

[288] Там само. с.219.

[289] Там само, с.235.

[290] Там само, с.235, 237.

[291] Там само, с.15.

[292] С.Ю.Витте. Восп., т.2, с.235.

[293] “Основа”, сiчень 1862, с 45-46.

[294] БСЭ. т.24, с.39.

[295] К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.32, с.26.

[296] Там само. т.37, с.257.

[297] Там само, т.38, с.331.

[298] Там само. т.13, с.326.

[299] Полное собрание Законов, изд. 3-е, т.28, №31008.

[300] БСЭ, т.24, с.73.

[301] С.Ю.Витте. Восп., т.2, с.215.

[302] Там само, т.3, с.328.

[303] Там само, т.2, с.228.

[304] Там само, т.1, с.536.

[305] Памяти М.Е.Мандельштама. Речи, статьи и некрологи. К.,1912, с.61.

[306] Памяти М.Е.Мандельштама. Речи, статьи и некрологи. К.,1912, с.28, 162.

[307] Там само, с.53-54.

[308] История евр. печати в России, с.245.

[309] Т.Кичко. Вказ. праця, с.156.

[310] Памяти М.Е.Мандельштама, с.162.

[311] К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.21, с.149.

[312] СИЭ, т.1, 1961, с.421.

[313] И.Р.Григулевич. История инквизиции, с.252.

[314] К.Маркс. Капитал, т.I, М.,1955, с.754.

[315] Африка. Энциклоп. словарь, т.1, с.67.

[316] “Правда”, 7 марта 1972.

[317] Реакционная сущность сионизма. Сб.материалов, М.,1972, с.94-95.

[318] Ефименко. Южная Русь, т.2, с.6-7.

[319] Реакционная сущность сионизма, с.51.