РОЗДІЛ І

Євреї з’явилися на Українi дуже давно. Шлях на Київ їм вiдкрили жвавi торговельнi стосунки цього краю зi Схiдною iмперiєю та Азiєю.

Вiдомо, що задовго до остаточного знищення римлянами Iудейської держави (66-73 рр. н.е.) євреї розселилися по рiзних країнах Середньої Азiї та Європи, вели торгiвлю з Персiєю, Iндiєю, Вiзантiєю. Великим впливом користувалися єврейськi купцi в Боспорськiй державi (займала територiю сучасного Криму i Таманського пiвострова).

“Боспор, - читаємо у Грушевського, - здавна став одним з огнищ жидiвської дiаспори (розсiяння). В написi 81 р. по Хр. ми вже стрiчаємося з громадою елiнiзованих Жидiв i їх синагогою в Пантiкапеї (Керчi), i мiж намогильними написами Боспору римського i пiзнiшого часу стрiчаємо чимало слiдiв жидiвського культу”.1

Гаркавi, вiдомий гебраїст i сходознавець, стверджує: першими євреями в Пiвденнiй Русi були не нiмецькi, а боспорськi й азiатськi, що перейшли через Кавказ.2

З Боспору iудаїзм поширився мiж хозарами i став релiгiєю хозарського кагана i його двору. З 730 р. iудейська релiгiя була вже панiвною в Хозарському каганатi. Нагадаємо, що на початку VIII ст. територiя каганату простягалася вiд Каспiйського та Азовського морiв до Пiвнiчного Причорномор’я. А в IX ст. вiд хозарiв залежали навiть деякi слов’янськi племена - поляни, радимичi, в’ятичi, сiверяни, якi сплачували їм данину. Пiсля розгрому в 965 р. хозарiв київським князем Святославом Iгоровичем частина євреїв переселилася в Київську державу.

Про перебування тут євреїв свiдчить i те, що вони серед iнших народiв пропонували великому князю Володимиру прийняти їхню вiру. У “Повiстi временних лiт”, найпершому писаному документi нашої iсторiї, знаходимо про це таку згадку (цитуємо в росiйському перекладi):

“...Пришли хозарские eвреи и сказали: “Слышали мы, что приходили болгары и христиане, уча тебя каждый своей вере. Христиане же веруют в того, кого мы распяли, а мы веруем в eдиного бога Авраама, Исаака и Иакова”. И спросил Владимир: “Что у вас за закон?” Они же ответили: “Обрезываться, не есть свинины и заячины, хранить субботу”. Он же спросил: “А где земля ваша?” Они же сказали: “В Иерусалиме”. Снова спросил он: “Точно ли она там?” И ответили: “Разгневался Бог на отцов наших и рассеял нас по различным странам за грехи наши, а землю нашу отдал христианам”. Сказал на это Владимир: “Как же вы иных учите, а сами отвергнуты Богом и рассеяны: если бы Бог любил вас и закон ваш, то не были бы вы рассеяны по чужим землям. Или и нам того же хотите?”3

Київ середини XI ст. був одним iз найбiльших європейських мiст, яке суперничало з самим Константинополем. Природно, що в такому великому торговому центрi мiжнародного значення проживала значна кiлькiсть iноземних купцiв i ремiсникiв: вiрмен, грекiв, сирiйцiв, чехiв, полякiв, нiмцiв, половцiв. Серед київських жителiв “Печерський патерик” згадує в цей час i євреїв.

М.I.Петров, посилаючись на вiдоме дослiдження I.Малишевського, висловлює цiкавi мiркування про раннiй перiод єврейського замешкання на Українi. Вiн пише, що євреї при замiнi кн. Володимиром старої вiри на нову, християнську, не хотiли бачити успiхiв християнства на Русi i всiляко виступали на боротьбу з християнством, ведучи пропаганду свого iудейства. На думку Петрова, другий новгородський єпископ Лука Жидята, приведений Ярославом I iз Києва, походив iз київських євреїв. Сучасник Луки Жидяти київський митрадолит Iларiон у своєму словi про закон i благодать, називаючи Володимира i Ярослава хозарськими титулами “каганiв”, вiд початку i до кiнця веде полемiку проти iудейства. За свiдченням Нестора-лiтописця, Феодосiй печорський пiд час свого iгуменства (1057-1084 рр.) часто ходив iз свого монастиря в мiсто на якiсь релiгiйнi дискусiї з євреями: “Се бо сице обычай имяше блаженный, яко же и многажды, в нощи встая, отай всех исхожаше к Жидам, тех еже о Христе препирая, коряше и досажаше я тем, яко отметники и беззаконники тех нарицая”. Отже, робить висновок Петров, у цей час євреї становили в Києвi окрему громаду i мали свiй молитовний дiм або синагогу.4

Звичайно, для київських i взагалi українських євреїв головним була не пропаганда догматiв своєї вiри. У першу чергу їх цiкавили iнтереси матерiальнi - торгiвля, лихварство, словом, iнтереси наживи. Як стверджує Малишевський, “евреи издавна особенно любили торговать рабами... Другим любимым их промыслом является ростовщичество”.5

Ця заява спирається на авторитетнi свiдчення стародавнiх письменникiв. Так, арабський автор Хордадбег, який писав у серединi IX ст., оповiдає про єврейських купцiв, що їздять iз заходу на схiд i зi сходу на захiд, суходолом i морем i “возят евнухов, девушек, мальчиков... в Гинд (Iндiю) и Син (Китай)”.6 Єврейськi купцi, про яких говорить Хордадбег, спецiально займалися кастрацiєю слов’янських невiльникiв. Iбн-Хаукаль (X ст.), оповiдаючи, звiдки беруться слов’янськi євнухи, також пояснює, що торг невiльниками йде у двох напрямах: на схiд, у Хорасан (головним чином через Русь), i на захiд через Iспанiю в Єгипет i Магрiб (пiвн. Африку). Ведуть його євреї хозарських i слов’яно-руських мiст. “Невольников этого экспорта, - додає вiн, - кастрируют Жиды”.7

Торгiвцi живим товаром, пише далi Малишевський, особливо добре почувалися на Русi. “Евреи Корсуня и других городов Тавриды и северного Черноморья были вообще в выгодных условиях для такого торга, как по географическому, так и политическому положению зтих приморских пограничных городов. Соседние степные хищники (половцi) доставляли им этот живой товар в русских невольниках, а Восток - рынки для сбыта их далее, в случае неудачи по выкупу их из Руси”.8

Успiховi справи сприяла та обставина, що на чолi Херсонеської єпархiї в XI ст. стояв багатий єврей-вихрест, про якого говорили: “Наружно христианин, в душе - еврей”. “Наставшая при этом епархе для крымских евреев полная воля в торговле невольниками из христиан и послужила для них и их сообщников, киевских евреев, новым поводом к подстрекательству степных хищников на поиски за добычей в виде пленных, или же эти хищники сами собою усилили такие поиски ввиду усилившегося запроса на их добычу со стороны евреев, получивших в Тавриде полную волю покупать христианских невольников”.9

Свого часу на територiї кол. грецьких колонiй українського Причорномор’я (в Пантiкапеї, Анапi, Ольвiї) знайденi кам’янi надгробки 1 ст. н.е. На надгробках євреї написами по-грецьки звiдомляли про визволення ними невiльникiв.10 Цi написи вказують разом з тим на розмах i масштаби работоргiвлi, якою в тi часи займалися далеко не однi тiльки євреї. Серед слов’ян вона була поширена також. Iбн-Фадлан, побувавши весною 922 р. в столицi Хозарського царства м.Iтiлi (на нижнiй Волзi, за 15 км. вище сучасної Астраханi), розповiдає про купцiв Русiв: “У каждого из них есть скамья, на которой он сидит вместе с красивыми его девушками для торга. Иной сочетается со своей девушкой, а его товарищи смотрят на него. Часто же собираются многие из них в таком положении, одни в виду других. Иногда приходит к ним купец покупать у одного из них девушку, застает его сочетающимся с нею, и тот не оставляет ее, пока не кончит соития своего”.11

Роль євреїв у Києвi особливо зросла в часи князювання тут онука Ярослава I Святополка Iзяславовича (1093-1113). Про нього Татищев говорив:

“Вельми сребролюбив и скуп, для чего Жидам многие пред христианы вольности дал, чрез что многие христиане торгу и ремесл лишились”.

На початку XII ст. євреї мали в Києвi свiй квартал на Подолi. Вони займалися тут, як сказано, торгiвлею (весь продаж солi був у їхнiх руках) та лихварством, або стягуванням резiв (вiдсотка) з боржникiв. “Дiяльнiсть лихварiв-резоїмцiв, - зазначається в енциклопедiї, - збiльшувала тягар феодальної експлуатацiї народних мас, що 1113 р. призвело в Києвi до народного повстання, внаслiдок якого князь Володимир Мономах змушений був обмежити резоїмство”.12

Iпатiївський лiтопис, де розповiдається про київське повстання, вказує, проти кого був спрямований виступ київського простолюду: “Кияни же разьграбиша двор Путятин тисячького, идоша на жиды и разграбиша я”.13 Тобто, пограбувавши двiр тисяцького14 Путяти, напали на євреїв i пограбували їх.

Коментуючи це мiсце лiтопису, радянський дослiдник М.Тихомиров пише: “Евреи были банкирами средневековья, через руки которых проходили большие денежные суммы. В таком большом и торговом городе, каким был Киев начала XII в., участие евреев в экономической жизни было несомненно деятельным. Евреи должны были принимать активноє участие в ростовщических операциях Святополка и его тысяцкого Путяты. Этим объясняется нападение киевлян на еврейский квартал”.15

I далi: “Указание летописи на разграбление еврейского квартала характеризует восстание 1113 г. как движение городского люда, направленное не только против феодалов, но и против купцов-менял, занимавшихся ростовщичеством”.16

У цьому мiсцi ми змушенi вiдступити i кiлька слiв сказати про лихварство взагалi. Лихварством прийнято вважати “извлечение чрезмерной выгоды из денежной ссуды путем эксплуатации затруднительного положення должника”.17

Лихварство, як i боротьба з ним, вiдомi з сивої давнини. Ще в стародавнiм Римi народнi маси терпiли вiд тяжких умов позики в багатих людей. Римське законодавство неодноразово обмежувало лихварство.

У середнi вiки християнська церква заборонила зовсiм позичку грошей пiд проценти. Мусульманська релiгiя також карала за такi фiнансовi операцiї. Цей принцип, що стосувався спочатку тiльки осiб духовного звання, поширився в ХII-ХIII ст. i на свiтських людей. Проте заборона зовсiм не торкалася євреїв, якi не належали нi до християнської, нi до мусульманської релiгiй. Навпаки, промисел, заказаний iншим, вiльно переходив до рук євреїв, яким не забороняв його iудаїзм. У цьому значеннi слiд розумiти слова Енгельса, який писав: “Дiти Iзраїлю залишались весь час аристократiєю серед вiруючих i обрiзаних”.18

До кiнця середнiх вiкiв заборону процентiв поступово було скасовано. Нато­мiсть уряди захiдних країн почали законом визначати максимум дозволеного вiдсотка, який коливався мiж 5 i 6. Стягнення бiльш високого вiдсотка вважалося лихварством i переслiдувалося в кримiнальному порядку. В Росiї узаконений максимум до 6% було введено з 1754 р.

Поступово в XIX ст. узаконену норму скасовують зовсiм, вiдмiняють i переслiдування за стягнення високих вiдсоткiв. Але й пiсля цього лихварськi угоди, в яких були наявнi зловживання становищем боржника, каралися законом.

У вiдповiдностi з духом часу Мономах, якого кияни запросили князювати пiсля смертi Святополка, не тiльки обмежив резоїмство. Вiн вигнав євреїв за межi Київського князiвства зовсiм. Як оповiдає Татищев, коли прибув Мономах i втихомирив заколот, “киевляне просили его всенароднo об управе на жидов, что отняли все промыслы христианам и при Святополке имели большую свободу и власть, чрез что многие купцы и ремесленники разорились; они же многих прельстили в свой закон и поселились домами между христианы, чего прежде не бывало”. Перебуванню євреїв на Русi поклала край постанова князiв на Видубецькому з’їздi “об изгнании из земли русской всех жидов”.19

Незважаючи на цю постанову, євреї знову проникли в Київ i поширилися по всьому тутешньому краю. Той же Iпатiївський лiтопис вiд 1124 р. пише про пожежу в Києвi: “погоре Подолье... и Жидове”, а пiд 1151 р. згадуються в Києвi “Жидовские ворота”, пiзнiше Львiвськi, що були на нинiшнiй Львiвськiй, або Сiннiй, площi.

Занепад загального життя в епоху татарщини майже зовсiм не торкнувся становища євреїв. Вони не тiльки “не исчезли на территории Южной Руси”, пише Житецький, а, навпаки, “оказываются в числе сборщиков дани, которая собиралась для монгольских ханов с туземного населення”. “В эту раннюю эпоху южнорусской истории, именно в XI-XIII веках, уже отчетливо вырисовываются особенности южнорусского еврейства и те ненормальные экономические отношения евреев к туземному населению, какие потом уже резко выступают в XVI и XVII столетиях”.20

В XIII-XIV ст. євреї становлять уже значну величину, зокрема в Галичинi i Захiднiй Волинi, загарбаних польськими феодалами.

У самiй Польщi євреї з’явилися також дуже давно. Документально пiдтверджується, що вже в XI ст., побоюючись переслiдувань, євреї масами залишали Богемiю i разом зi своїми скарбами перебиралися в сусiднi Польщу й Угорщину, де заставали вже своїх одновiрцiв. Вони мали тут такий вплив, що захопили в оренду карбування монет. На монетi XI ст. єврейськими лiтерами по-слов’янськи написано: “Мешко король польський”.21

У 1264 р. калiський князь Болеслав Благочестивий видав грамоту, на пiдставi якої польськi євреї нарiвнi з мiщанами визнавалися вiльними людьми, їхнє життя, особиста недоторканiсть i честь гарантувалися законом. За євреями пiдтверджувалося право торгiвлi, лихварства, їхнi будинки звiльнялися од вiйськових постоїв. Калiська грамота стала нарiжним каменем для визначення згодом громадянського i юридичного становища євреїв Польщi й Литви, а також українських земель, що входили в цi держави.

1367 р. король Казимир Великий не тiльки пiдтвердив калiську грамоту, а й видав нову, якою брав життя євреїв пiд захист нарiвнi з вищими класами польського суспiльства. Згодом вiн звiльнив євреїв з-пiд юрисдикцiї церковного суду. Вбивство єврея каралося стратою на горло, дозволив вiн євреям носити шаблю тощо. Усi цi привiлеї лишалися недоторканими до самого падiння Речi Посполитої.

У “Хронологiчних виписках” К.Маркса про заходи Казимира Великого знаходимо такий запис: “Чтобы сразу создать торговлю и промышленность (на манер русского Петра), он пытается ввести в стране торговлю и деньги, покровительствует переселению в Польшу угнетенных повсюду евреев сначала в новую провинцию Червонную Русь, или Галицию; но вскоре это распространяется на все Польское государство. Эти евреи захватили себе все выгодные промыслы и сделки, утвердились как мещанское сословие между магнатами и мелкой знатью с одной стороны, и крестьянами с другой стороны. Размножаются, как лобковые вши...”22

З XIV ст. розвивається єврейська колонiзацiя на бiлоруських землях. У Брестi, Гродно, Троках були заснованi єврейськi общини. “Привилеи великого князя Витовта, - читаємо в енциклопедiї, - гарантировали eвреям личную и имущественную неприкосновенность, свободу совести и хозяйственной деятельности”.23

Кiлькiсть єврейського населення Бiлорусiї особливо зросла в XVII ст. внаслiдок втечi з України в епоху козацьких повстань.

У результатi посилення гонiнь на Заходi емiграцiя євреїв у Польщу набрала широких розмiрiв. Упродовж XV-XVI ст. вона йде з Нiмеччини, Угорщини, Iспанiї та iнших країн. Десь у цю пору з нiмецького ландграфства Гессен разом з iншими вигнанцями переїхала в Галичину одна сiм’я єврейських рабинiв. Вона оселилася у Львовi i навiть взяла собi тут прiзвище - Львови - по назвi мiста, як це водиться серед євреїв. Повернувшись у XVIII ст. назад у Нiмеччину, Львови стали жити в Трiрi на Рейнi. Серед вихiдцiв iз цiєї родини була Єва Мозес Львiв (1737-1823), бабуся Карла Маркса, мати його батька - Гiршеля Маркса.24

Спочатку польськi євреї жили переважно в королiвських володiннях i звалися королiвськими. Внаслiдок величезного напливу переселенцiв iз Заходу євреї заповнюють володiння магнатiв, а вiдтак i загарбанi ними новi українськi територiї.

“З кiнцем XV в., - читаємо в Грушевського, - в Польщу посунула маса Жидiв з Заходу, що рушилася звiдти наслiдком рiжних нагiнок, особливо ж наслiдком розпорядження цiсаря Максимiлiана, що вигнав їх з Нiмецького цiсарства. Вiд цього часу Корона Польська стає помалу збiрником Жидiвства з цiлого свiту, i Жиди дiйсно починають заливати мiста й мiстечка. Крiм чисельного зросту, се вплинуло також i на самий характер польського Жидiвства. Захiднi, переважно нiмецькi й чеськi Жиди принесли з собою речi, що сильно вплинули на духовне вiдокремлення жидiвства, - нiмецький жаргон, що дав польським Жидам свою осiбну нiби нiмецьку мову, талмудичну мудрiсть, що окружала своїм специфiчним свiтоглядом духовне життя Жида й розривала всякi культурнi зв’язки з тою люднiстю, серед котрої вiн жив”.25

До того часу єврейськi колонiї чисельно були досить невеликi, не визначалися замкненiстю, яка характеризує їхнє пiзнiше життя, євреї носили українськi прiзвища i розмовляли українською мовою. Як показує у своєму дослiдженнi Гаркавi, “до переселения германских евреев в славянские земли и испанских в Голландию, Италию и Турцию (в конце XV в.) не было примера в истории евреев, чтобы они употребляли в разговоре другое наречие, кроме наречия того народа, среди которого жили”.26

Навiть у єврейських текстах XI-XIII ст. дослiдник знаходить слова з “ханаанської” мови (русiв євреї називали ханаанiтами): гуня, плiт, щiтка, снiг, гнiй, пазуха, пiвкварти, дуб (у значеннi човна), щогла, вовкулака i т.д. Гаркавi, не знавши української мови, називає цi слова слов’янськими, хоч це, безперечно, українська лексика. Слово “снiг”, наприклад, транскрибувалося в єврейському текстi як “шнiр”, а не “шнер”, як могло б бути, коли б iшлося, скажiмо, про росiйське фонетичне звучання.

Користуючись своїм привiлейованим становищем, польськi євреї на кiнець XVI ст. виробили, стосовно державного устрою Речi Посполитої, струнку адмiнiстративно-юридичну органiзацiю з нижчими i вищими органами влади.

Все єврейське населення країни дiлилося мiж чотирма провiнцiями: Великою Польщею (пiвн.-зах. частина держави). Малою Польщею (пiвд. частина). Червоною Руссю (Галичина) i Волинню. Євреї, приписанi до провiнцiї, становили “синагогу”. Кожна провiнцiя, або синагога, розпадалася на округи, так званi “кагали”. Територiя кагалу у свою чергу дiлилася на “прикагалки”. На чолi кожного кагалу i прикагалку стояли обранi на певний строк рабин i старшини, в руках яких зосереджувалася вся судова й адмiнiстративна влада округу. Кагали, або общини, становили нижчу iнстанцiю. Мiсцевi справи общини вирiшували на сеймиках, куди посилали представникiв кагалiв i прикагалкiв. У справах, що стосувалися всiх євреїв Польщi, щороку з депутатiв усiх чотирьох провiнцiй скликався Генеральний сейм, або Синод, який був верховним органом єврейського самоврядування в країнi.

“Опираясь на такую стройную организацию, подчиняясь, безусловно, авторитету еврейского права, польские eвреи сложились в замкнутоe торгово-промышленное сословие, овладели всею торговлей и большею частью промыслов Польского королевства. Пользуясь покровительством воевод и их наместников, под непосредственным ведением которых они состояли, поддерживаемые шляхтой, в качестве арендаторов ее имений, и католическим духовенством, которому (в особенности иезуитам) они платили большие проценты на занятые у него капиталы, eвреи побеждают торговцев и ремесленников христиан, находящихся в постоянных между собой столкновениях... Став на место мещан... eвреи остаются безучастными к внутренней жизни польского общества, остаются иностранцами, проживающими в чуждом им государстве”.27

Це була своєрiдна держава в державi, справедливо зауважує радянський дослiдник, доктор iсторичних наук Олена Компан. З цiєю обставиною, пише вона, а також з дiяльнiстю в сферi обiгу, а не виробництва пов’язане зауваження Енгельса про те, що євреї жили в “порах польського суспiльства”.28

Правова незалежнiсть i великi багатства робили польських євреїв недоступними для переслiдування. Не випадково Польща з її українськими та бiлоруськими володiннями стала в цей час головним центром i мiсцем притулку європейського єврейства. “Польща, - говорив Енгельс, - завжди була надзвичайно лiберальною в релiгiйних питаннях; доказом цього є той факт, що євреї знайшли тут притулок в той час, коли їх переслiдували в усiх iнших країнах Європи”.29

Безумовно, Ф.Енгельс перебiльшує релiгiйну терпимiсть католицької Польщi. На це вказують жорстокi переслiдування католиками православних українцiв i бiлорусiв. Iнша рiч iудеї, до яких у Польщi справдi ставилися поблажливо. Причиною цiєї поблажливостi були матерiальнi iнтереси польського магнатства, яке дивилося на євреїв як на свою опору в завойованому краї, на своїх помiчникiв i спiльникiв (якщо не вчителiв) у справi нацiонального поневолення й економiчного визиску українських “кресiв” (окраїн) Речi Посполитої.

Подiбно до Польщi, Оттоманська iмперiя також охоче приймала до себе усiх євреїв, од яких позбавлялися в iнших країнах. Як твердить американський дослiдник Бен Гальперiн, “в Оттоманськiй iмперiї євреї - пiдданi султана - мали цiлковиту свободу як в’їзду в Палестину, так i виїзду; вони безперешкодно пересувалися по всiй великiй територiї iмперiї, що простягалася вiд Пiвн. Африки до Балкан”.30

Справдi, коли наприкiнцi XV ст. iспанськi євреї змушенi були покинути Пiренеї, вони перебралися в Туреччину, а також на Балканський пiвострiв i оселилися в Сербiї та Болгарiї, що були тодi пiд владою туркiв.

Лишається додати, що в XVI-XVII ст., тобто в перiод найбiльшого територiального поширення iмперiї Османiв, до її складу входили Угорщина з Закарпатською Україною, Молдавiя з Буковиною, Крим i пiвн. узбережжя Чорного моря до самої Кубанi, а також Подiлля (територiя мiж Пiвд. Бугом i Днiстром, сучаснi Вiнниччина i Хмельниччина) з 1672 р. по 1699 р.

Таким чином, уже в епоху середнiх вiкiв весь український етнiчний ареал потрапляв у зону нiким фактично не контрольованого впливу “слизького i влiзливого”, як говорив Iв.Франко, єврейського елементу.

 

------------------------------------------------------------------

[1] М.Грушевський. Iсторiя України-Руси, К., 1913, т.I, вид.3, с.100-101.

[2] А.Я.Гаркави. Об языке евреев, живших в древнее время на Руси и о славянских словах, встречаемых у евр. писателей, СПб, 1865, с.1.

[3] Повесть временных лет, М.-Л., 1950, ч.1. с.258.

[4] Н.И.Петров. Историко-топограф. очерки древн. Києва, К., 1897, с.258.

[5] Я.Малышевский. Евреи в Южной Руси и Києве в Х-ХII веках, К., 1878, с.9.

[6] А.Я.Гаркави. Сказание мусульман, писателей о славянах и русских, СПб, 1870, с.53.

[7] Там само, с.222.

[8] И.Малышевский. Вказ. праця, с.97.

[9] Там само, с.98.

[10] А.Я.Гаркави. Об языке евреев, живших в древн. время на Руси, с.1.

[11] А.Я.Гаркави. Сказание мусульман, писателей..., с.94.

[12] УРЕ, т.12., с.183.

[13] Полное собрание русских летописей, т.2, М., 1962, с.275.

[14] Тисяцький - начальник мiського ополчення i водночас старшина всього купецтва.

[15] М.Н.Тихомиров. Крестьянские и городские восстания на Руси XI-XIII вв., М., 1955, с.137.

[16] Там само, с.138.

[17] Энциклоп. словарь Брокгауза и Ефрона (далi ЭСБЕ), т.53, СПб, 1899, с.133.

[18] К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.19, с.302.

[19] В.Н.Татищев. История Российская с древнейших времен, т.2, М., с.213.

[20] И.Житецкий. Евреи в Южной Руси. «Киевск. Старина», 1901, №1, с.63.

[21] А.Я.Гаркави. Об языке евреев, с.16.

[22] Архив Маркса и Энгельса, т.5, М., 1938, с.348. Пiдкр. Маркса.

[23] БСЭ, т.5. М., 1927, с.354.

[24] О.Корню. К.Маркс, Ф.Энгельс. Жизнь и деятельность, т.I. М.,1959, с.76.

[25] М.Грушевський. Iсторiя України-Руси, т.5, с.255.

[26] А.Я.Гаркави. Об языке евреев, с.5.

[27] ЭСБЕ, т.21, СПб. 1893, С.452-453.

[28] О.С.Компан. Мiста України в др. пол. XVII ст., К.,1963, с.94; К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.25, ч.I, с.338.

[29] К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т. 16, с.161.

[30] Ю.Iванов. Обережно: сiонiзм!, К., 1969, с.19.