НАРОД-ФЕНІКС

Те, що наш український народ вижив як етнос, існує і, врешті, надбав свою незалежну державу – дійсно унікальний феномен. Це воістину якесь чудо, що позбавлений формальної еліти, розірваний по територіях декількох держав народ, саме існування і мова якого геть-чисто заперечувалися сусідами, зумів зберегтися, зберегти свою мову, затвердити себе і з’єднатися у свою власну державу.

Це є феноменально, бо подібного чуда не відбулося з жодним іншим народом ні в європейській, ні в азіатській історії. Пішли в небуття провансальці, лужичани, практично втратили свої мови шотландці, ірландці, бретонці і багато інших етносів. Але ми і наша мова вижили.

Нам сторіччями доводили з усіх боків, що ми відгалуження або частина «загальросійського» народу, польського народу, румун або мадяр. Нам забороняли говорити на нашій рідній мові, не давали на ній відкривати школи й учитися, нас переслідували, саджали у в’язниці, катували, вбивали зброєю і голодом тільки за саме право називати себе Українцями. Нам завзято з усіх боків доводили, що нас нема, але ми вижили, затвердили свою етнічну сутність і з’єдналися в одну націю.

Як народ ми вижили завдяки чотирьом основним факторам. Перший – етнічна й етнографічна спільність тих слов’янських племен, що умовно можна назвати «українськими». Наші далекі прадіди (спадкоємці цих «українських» племен) в основному називали себе «русинами» – на відміну від самоназви «русские», що споконвічно означало не етнічну приналежність до народу Русі - русинів, а особисту приналежність феодальному правителеві, князеві з Русі. Саме етнічна й етнографічна спільність стала базою нашого об’єднання – української соборності, незалежно від того, на який період часу й у складі якої держави опинилася та або інша частина нашої етнічної території.

Другий фактор – досвід державного будівництва часів Хмельниччини та Гетьманщини, який, незважаючи на всі спроби русифікаторів, назавжди чітко зафіксував нашу «окремішність» від наших східних «братів».

Третій фактор, завдяки якому ми вижили – це, як не дивно, та сама територіальна і релігійна «роз’єднаність» нашого етносу. Адже так виходило, що коли наші гонителі доводили до апогею свої переслідування в східній частині України, український рух реанімувався і розпалювався в непідвладній їм західній частини. І навпаки.

Нарешті, четвертий фактор – це якась неймовірна здатність нашого народу до відродження свого національного «я». Про це вже було написано у попередніх главах, де розповідалося про те, як багато разів протягом української історії нащадки українців, що вже в декількох поколіннях вважали себе або поляками, або росіянами поверталися до українського народу, до його мови і ставали в ряди національних духовних лідерів. Вони забезпечували національне відродження українського народу, його вихід з етнічного небуття і забезпечували побудову ним своєї державності.

Повторю, що подібного явища немає в історії жодного народу світу! Це приголомшливий історико-етнічний феномен, характерний тільки для української нації. Ми, українці (по-старому, «русини») – народ-фенікс.

У боротьбі за свою самобутність ми, українці, понесли найжорстокіші багатомільйонні людські втрати. Цими втратами наші гонителі хотіли назавжди придушити в нас волю до опору, до боротьби за право говорити своєю мовою і прагнути до створення своєї власної держави. Ми понесли і найбільш жорстоку духовну втрату: частина нас, українського народу, під неймовірним зугарним тиском русифікаторів тимчасово втратила мову своїх дідів і прадідів.

Але, незважаючи ні на що, ми відродимо свою мову, тому що у нас є своя держава, у нас є великі приклади й у наші груди б’є «попіл» мільйонів слов’ян, що загинули тільки за те, що називали себе Українцями і говорили Українською мовою!

Це наш борг перед пам’яттю наших предків!