R-ФАКТОР

У даному випадку R-фактор – це не резус-фактор, а фактор Росії. А він для піднятих у даній книзі проблем має досить важливе значення.

Аналізуючи позицію, що російський офіціоз займає сьогодні стосовно мовної проблеми в Україні, можна констатувати, що у відношенні України сучасна Росія дотримується анахронічних радянських трактувань в оцінках міжнаціональних проблем, що існували в СРСР, а також в оцінці самої радянської національної політики. Зокрема:

– у сучасній Росії, як і раніше, замовчується факт національного гніту і політики русифікації, що офіційно проводилася у відношенні українців в Російській імперії, і напівофіційно проводилася в СРСР під виглядом курсу на «зближення і злиття націй»;

– не визнається, що нинішнє непропорційно широке поширення російської мови в Україні є наслідком інтенсивної імперської і радянської русифікації, гонінь і заборон української мови як мови українського народу;

– не визнається факт примусової русифікації українців у місцях компактного проживання на території Росії в сталінські часи;

– штучний голодомор в Україні і на Кубані не визнається як акт геноциду у відношенні до українського народу.

Як наслідок Росія проводить у відношенні до України офіційну політику абстрактного захисту російської мови як такої, а не захисту прав російської національної меншини на її вільне використання.

Така позиція підриває взаємну довіру російського й українського народів і наносить реальну шкоду слов’янській єдності. Вона є наслідком застарілих неправомірних амбіцій щодо збереження контролю над суміжними територіями і впливу на них методами, які практикувалися ще в колоніальну епоху.

Крім того, така позиція шкодить захисту і забезпеченню прав російської національної меншини в Україні на вільне використання російської мови, бо перетворює етнічних росіян в Україні на заручників транснаціональних амбіцій російських політиків (замість того, щоб забезпечити їхній соціальний і етнічний комфорт). Україна володіє достатньою правовою базою для захисту прав національних меншин, і російським політикам і Кремлю треба концентрувати свої зусилля саме на цьому, а не на абстрактному захисті російської мови, задля якого Росія іноді навіть використовує дипломатичні засоби (чого, до речі, не робить жодна інша держава світу).

Якщо російський політикум дійсно зацікавлений у розв’язанні всіх проблем у відносинах з Україною і українським народом, у збереженні і підтримці слов’янської єдності, у дієвому захисті прав етнічних росіян в Україні, то Росії як офіційній правонаступниці Російської імперії і СРСР необхідно було б зробити наступні кроки:

– принести вибачення (або хоча б висловити жаль) у зв’язку гоніннями і заборонами, яким піддавалася українська мова як мова українського народу в Російській імперії, політикою русифікації українців, що проводилася в СРСР, примусовою русифікацією українців у місцях компактного проживання на території Росії в сталінські часи, і визнати штучний голодомор на Україні і Кубані актом геноциду у відношенні українського народу;

– висловити жаль в зв’язку з втратою частиною українського народу української мови (як основного засобу спілкування) внаслідок політики русифікації українців, що офіційно проводилася в Російській імперії, і напівофіційно проводилася в СРСР під виглядом курсу на «зближення і злиття націй»;

– відмовитися від практики абстрактного захисту російської мови в Україні, закликати російськомовних українців до активної участі в процесах відродження української мови, а етнічних росіян в Україні – до поваги у ставленні до української мови й української культури;

– офіційно проголосити принципом своєї зовнішньої політики захист російської мови як мови російської національної меншини в Україні і закликати український політикум конкретизувати норми діючого українського законодавства та розписати відповідні процедури з захисту прав нацменшин, і насамперед росіян, на використання ними своїх мов.

Саме така позиція буде найбільшим чином сприяти налагодженню довіри між українським і російським народами, між слов’янами взагалі, і буде свідчити про дійсну відмову Росії від застарілих колоніальних амбіцій. Саме таку позицію Росія повинна зайняти у відношенні до російської мови в Україні, якщо росіяни дійсно вважають український народ братерським народом.

Нагадаю, що в таких кроках не було б нічого екстраординарного або ганебного для Росії, як для члена світового співтовариства і слов’янської держави. Адже змогла ж нинішня Польща офіційно відмовитися від усіх етно-мовних транскордонних амбіцій у відношенні до України та офіційно принести вибачення за операцію «Вісла» щодо примусової депортації українського населення з місць історичного компактного проживання в глиб Польщі.

Адже змогла ж Україна виразити жаль Польщі в зв’язку з загибеллю польського населення на Волині в 40-х рр., незважаючи на те, що це відбулося в ході міжнаціональних зіткнень, у які втяглися місцеві польські й українські збройні формування, а Україна як держава не мала відносин до тих подій. Але вираження жалю дозволило підняти рівень українсько-польської взаємної довіри. Відзначу, що, звичайно ж, це було нелегко зробити – «стати на горло власній пісні» – але світ не перевернувся від цього, як могло показатися спочатку багатьом, і «Дунай не зупинився у своєму плині», і «небо не впало на землю». Але дихати після цього, стало легше.

Був, втім, подібний прецедент і в Росії, коли Борис Єльцин приніс полякам вибачення за розстріл полонених польських офіцерів під Катинню. І це був своєрідний акт громадянської мужності для тодішнього російського президента і для всього народу Росії.

Росія, Україна і Польща – три найбільші слов’янські країни. Встановлення взаємної довіри в цьому слов’янському трикутнику, яке б базувалося на відкритості етно-мовної політики, на відмові від застарілих амбіцій щодо збереження контролю над сусідами, на принесенні необхідних вибачень (або жалю) і на взаємному прощенні минулих образ, багато в чому б могло посприяти зміцненню неформальної слов’янської єдності і було б гарним прикладом для південної гілки слов’янських народів, що ще зовсім недавно найбільш варварськими методами вбивали один одного.

Треба відмовитися від примітивного бачення слов’янина винятково як людини, що відноситься до Московського патріархату, розмовляє російською мовою і відчуває невичерпний пієтет до російської держави. У силу своєї історії ми, слов’яни, – народи різні: і за мовами, і за віросповіданням, і за антропоморфними типами. Давайте ж визнавати це і поважати один в одному нашу несхожість. І саме тільки з цієї взаємної поваги до нашого різноманіття може народитися наша колись втрачена єдність.