ЗАХИСТИМО РОСІЙСЬКУ МОВУ!

Ви, звичайно, читаючи цю книгу, можете подумати: «Так що ж, цей автор хоче посіяти ненависть українців до росіян, чи що?». Нічого подібного – я закликаю всіх українців любити росіян як слов'ян і як наших етнічних братів. Але любити росіян – не означає замовчувати темні сторінки в історії наших взаємин. А весь побудований на історичних фактах опис процесу русифікації викладено мною з одною метою – щоб після читання попередніх глав, для кожного читача, для кожного російськомовного українця стала абсолютно очевидною та думка, що була проголошена на початку цієї книги. А саме: ніякого «добровільного переходу частини українців на російську мову» ніколи не було і у згадці. І всі викладені в їхній історичній послідовності факти підтверджують це. Вони – вперта річ.

Але все ж таки ми впритул підійшли до того, якими шляхами можуть і повинні бути здійснені відродження української мови і захист російської мови в Україні. І, звичайно ж, насамперед давайте поговоримо про захист російської мови.

Звичайно, варто знову підкреслити: просто вести мову про якийсь абстрактний захист російської мови як такої – абсурдно, оскільки ця мова використовується в Україні двома різними етнічними групами населення – етнічними росіянами і т.зв. російськомовними українцями, до яких відноситься і сам автор цієї книги. Закони України також пропонують не просто захищати якусь там абстрактну мову, а захищати право конкретних народів, етносів, національних меншостей на використання своєї національної мови. З цієї причини, відділивши зерна від плевели, давайте поговоримо про захист російської мови як насамперед мови конкретної національної меншини в нашій країні – мови етнічних росіян - громадян України.

Етнічні росіяни, за останнім переписом, складають у нас 17% від чисельності всього населення. Російську мову рідною називають майже всі росіяни в Україні, і всього лише 3,9% від їхньої загальної кількості, за даними останнього перепису, вважають своєю рідною мовою українську. При цьому росіяни проживають в нашій країні в основному в містах.

З точки зору дотримання прав на одержання інформації, на освіту і виховання своїх дітей, на спілкування і використання російської мови в побуті і на роботі, у росіян в Україні практично немає ніяких обмежень і існує повна свобода. У процентному відношенні частка російськомовних засобів масової інформації України, частка російськомовних, а також змішаних шкіл і дитячих садів набагато перевищує частку самих етнічних росіян у складі населення України. Російська мова домінує в більшості обласних центрів і міст, на Півдні і Сході країни, російські ЗМІ практично необмежено поширюються в Україні.

Наприклад, візьмемо результати опитування експертів на тему: «Чи І доводилось Вам стикатись із проявами дискримінації у Києві за мовною ознакою?» (в % відповідей):

Варіанти відповідей Дискримінація україномовних
громадян російськомовними
Дискримінація російськомовних
громадян україномовними
Так, достатньо часто 54,8 0,0
Так, але рідко 38,1 11,9
Не доводилося 7,1 88,1

Таким чином, стосовно російськомовних громадян, то 88% відповідей експертів засвідчили, що вони ніколи не стикалися з дискри­мінацією носіїв російської мови.78

Звідки ж тоді крики про обмеження прав, про «українізацію»?! А крики йдуть від того, що, з одного боку, багато етнічних росіян уже звикли до безмежного домінування їхньої мови в житті свого регіону, міста, підприємства, установи. І іноді звичайна поява української мови в тих сферах, в яких вона за часів СРСР і думати не сміла з’являтися, викликає в них здивування і дискомфорт, який логічно нічим не пояснюється. Багато хто з них в принципі згоден, що українську треба «відроджувати», але як вони підсвідомо собі представляють, це повинно відбуватися так, щоб вони самі цього не відчували, не бачили і, бажано, не чули.

Тому проста поява реклами і телепередач українською мовою, частина росіян сприйняла як «українізацію», а тим більш їх дратує збільшення чи поява україномовних шкіл, перехід на ведення документації, діловодства і т.д. У деяких з моїх російських знайомих мені доводилося бачити буквально фізичний біль на обличчі, коли вони в черговий раз дізнавалися, що, наприклад, у такому-то місці в нашому місті з’явилася зовнішня реклама українською мовою. Але ж у нас в місті українці становлять більшість, незважаючи на те, що за «традицією, що склалася» городяни говорять в основному російською.

Така, на жаль, реальна, але цілком природна, з урахуванням багатьох сторіч русифікаторства, реакція частини етнічних росіян на реальне і законне розширення сфери використання української мови, що є історично справедливим з огляду на офіційну русифікацію, що здійснювалася протягом двох сотень років.

Адже відродження української мови – це саме і є процес розширення її використання в різних сферах життя і суспільства в країні, де українці складають 78% населення. Маючи свою частку на рівні 17% і практично не маючи чистих «російських» регіонів, етнічним росіянам треба зрозуміти і прийняти, що не бачити і не чути української мови протягом практично всього свого життя, як це бувало в часи СРСР, їм більше не доведеться.

З іншого боку, практика радянського суспільного і державного життя привчила багато поколінь громадян нашої країни до того, що перетворення у нас частіше за все робляться тотально, бездумно і з численними перегинами. І багато росіян припускають, що в ході «відродження» української мови їх просто почнуть тиснути, українізувати і змушувати говорити українською мовою. Під час президентських виборів 2004 року подібні настрої в середовищі росіян були не рідкісними (мені часто доводилося чути від деяких росіян навіть такі маревні міркування, що, мовляв, росіян будуть виселяти після перемоги Віктора Ющенка).

Тому українська держава повинна раз і назавжди дати етнічним росіянам як національній меншині найтвердіші гарантії відносно їхніх прав на використання своєї мови в освіті і вихованні дітей, і використанні її в спілкуванні. Ці гарантії повинні бути «залізними», щоб росіяни завжди відчували, що їм, їхньому національно-культурному життю нічого не загрожує.

Сьогоднішнє законодавство, звичайно, дає такі права, але декларативно. А воно, законодавство, повинно максимально детально розписати процедури реалізації нацменшинами, і насамперед росіянами, прав на використання своїх мов. І ґрунтуватися ці права і процедури повинні на врахуванні частки нацменшин у складі населення України. Скажімо, якщо росіяни складають 17% населення України, вони в обов’язковому порядку повинні мати не менший відсоток російськомовних шкіл, дитячих садів, газет, журналів і т.д. Такий підхід був би справедливий, і російській мові як мові етнічних росіян в Україні нічого б не загрожувало. І саме це, а не надання російській мові статусу державної, здатно дійсно гарантувати їм та іншим національностям неухильне дотримання прав в області національно-культурного життя.

Але тут, звичайно, необхідно враховувати два моменти, що пов’язані, з компактністю або щільністю проживання росіян по конкретних регіонах або населених пунктах, як утім, і представників будь-якої іншої національності, включаючи й самих українців. Так, якщо, наприклад, проживаючих росіян недостатньо, що б їхні діти могли ходити в окрему школу або створити окремий клас у школі, то їм доведеться погодитися з тим, що необхідно буде вчитися українською мовою. При цьому в «російських» населених пунктах такі ж принципи повинні бути у відношенні українців (вони, в цілому ж, так і діють). А законодавство в свою чергу повинно нарешті визначити, що таке «місця компактного проживання» і як конкретно в них реалізуються права нацменшин.

Ще один момент – це зрушення в масовій свідомості етнічних росіян в Україні. Їм треба навчитися визнавати себе національною меншиною. Це їм сьогодні досить важко, але це необхідно насамперед для них самих, щоб вони мали конкретний правовий статус і їхні права, відповідно, були як слід захищені.

Крім того, якщо росіяни – дійсно брати-слов’яни для українців, то їхній братерський обов’язок допомогти українцям відродити свою мову після сторіч її заборони і зугарного нищення. Допомогти, насамперед чітким визначенням свого правового статусу і своїх прав. Допомогти, також і конкретними справами, при тім, що права самих росіян при їхньому бажанні будуть забезпечені законодавчими гарантіями, розписаними до деталей.

Росіянам також треба усвідомити, що їх процентна частка в загальному складі населення України впродовж деякого періоду буде поступово зменшуватися. Це вже відбувається і буде ще деякий час відбуватися в геометричній прогресії за рахунок того, що діти з змішаних шлюбів у своїй більшості роблять вибір на користь української етнічної приналежності у тих регіонах, що не відносяться до місць компактного проживання росіян.

Стосовно т.зв. російськомовних українців, то вони (ми) мають самостійно вирішувати, яку мову вибирати для використання. Російськомовні українці, мають повне право розмовляти будь-якою мовою – російською чи українською – і сьогодні в Україні цього права ніхто не заперечує.

Але нагадаю, що згідно аналізу статистичної та соціологічної інформації, дві третини т.зв. російськомовних українців є «російськомовними» тільки тому, що вони просто не мають можливості говорити на своїй рідній мові в силу «тиску» мовного середовища, у якому вони живуть, вчаться і працюють і яке було сформовано за часів політики русифікації в Російській імперії та СРСР. Тому з метою відродження української мови треба збудувати таку систему мовної політики, коли, зберігаючи індивідуальне право кожної окремої людини на використання тієї чи іншої мови, український етнос в цілому буде просуватись до динамічного відродження української мови у ході зміни поколінь.

 

------------------------------------------------------------------------

[78] Г.Залізняк. Мовна проблема в столиці за оцінками експертів. «Розбудова держави», № 1/6, с. 88. Цит. за В.Лизанчук. Не лукавити словом. Л., 2003. с. 156.