У ПОШУКАХ ПРИХОВАНОЇ ІСТИНИ

Підміна понять у політичних цілях

Відродження української мови і захист російської мови в Україні здаються несумісними і взаємовиключними тільки на перший погляд. Такими, як правило, їх підносять недобросовісні політики і різного ґатунку PR-технологи, що в інтересах своїх хазяїв поширюють інформаційну «локшину» для залякування т.зв. «російськомовного» населення жупелом насильницької українізації. Як правило, такі діячі у своїх виступах принципово «розкроюють» сучасне українське суспільство на т.зв. україномовних і російськомовних і беруться захищати «права» російськомовних на використання ними російської мови.

Насправді усе стає на свої місця, якщо замість цих двох не зовсім коректно виділених категорій громадян України – україномовних і російськомовних – розглядати три великі багатомільйонні етно-мовні групи населення, що реально існують у нашій країні. А саме: (1) українці, що розмовляють українською мовою, (2) українці, що розмовляють російською мовою, і (3) росіяни, що майже усі в повсякденному житті розмовляють російською мовою.

Перші дві групи складають власне те, що ми звикли називати українським народом, або українським етносом. І ті політики та піарщики, про яких ми вже згадували, за допомогою словесних і психологічних маніпуляцій досить спритно «відривають» російськомовних українців від основної частини українського народу і, плюсуючи їх з етнічними росіянами-громадянами України, говорять про деяке «російськомовне населення».

Для чого ж вони це роблять? Винятково для того, щоб на чергових виборах розширити число виборців, що можуть або повинні проголосувати за них (за їхню партію, виборчий блок), тобто – в інтересах максимального вижимання голосів з потенційного електорату. Мовою політтехнологів це сухо називається «розширення електорального поля» або «електоральної бази». Подібні маніпуляції досить успішно були застосовані командами кандидатів у президенти України на виборах 1994 і 2004 років. Яких кандидатів, ви самі знаєте.

Політики і політтехнологи, що використовують такі підходи, займаються насправді елементарною підміною понять. Замість того, щоб відповідно до законодавства говорити про захист прав національних меншин (у даному випадку – етнічних росіян-громадян України) на використання російської мови для спілкування, отримання освіти, виховання своїх дітей, вони говорять про абстрактний «захист російської мови» як такої. Вони кажуть про деяке російськомовне населення або про якихось російськомовних громадян, ніби викреслюючи зі свідомості російськомовних українців той факт, що вони не відносяться до національних меншин, а є невідривною частиною державотворчого українського народу (етносу, нації).

За допомогою подібного прийому ці політики і політтехнологи штучно протиставляють інтереси нас, російськомовних українців, інтересам нашого народу як такого. І чинять вони так тому, що вижати з електорату більш-менш прохідну кількість голосів тільки за рахунок розмахування гаслом захисту прав етнічних росіян для них просто нереально. Так, наприклад, на парламентських виборах 2000 року т.зв. «Російський блок», що проголошував саме цю мету, зібрав в цілому по Україні менш 1% голосів. Але ж ця кількість не дотягує навіть до п’ятої частини виборців-росіян, що мешкають хоча б тільки в Криму або хоча б тільки в Донецькій області.

Проте, рішення проблеми захисту прав на вільне використання тієї або іншої мови залишається відносно важливим фактором для значної частини населення України. За опитуваннями громадської думки, так вважають 7-8% її жителів. Але як виявляється, підміна юридичного поняття «захист прав національної меншини» на піаровське поняття «захист прав російськомовних громадян» негативно відбивається не тільки на рішенні самої цієї проблеми, але й на ситуації в країні в цілому.

Етнічні росіяни і російськомовні українці

Насправді етнічні росіяни в Україні і ми, російськомовні українці, у даному питанні – це принципово різні категорії населення нашої країни. Так, у тім, що стосується мовного питання, етнічні росіяни просто хочуть забезпечити своє законне право на використання російської мови для спілкування, отримання інформації, освіти і виховання своїх дітей. Цю мову вони отримали від своїх предків у законну і природну спадщину. Але ж якщо розглядати це питання стосовно до російськомовних українців, то тут випадок зовсім інший.

Сьогодні в Україні розмовляють в основному російською мовою приблизно 45% громадян нашої країни. Останній перепис населення показав, що кількість етнічних росіян в Україні складає 17% від загальної чисельності населення. Таким чином, якщо відмінусувати від 45% «російськомовних» громадян України ці 17% росіян, то ті, що залишилися будуть в основному ті самі російськомовні українці – у кількості приблизно 28% від загальної чисельності населення нашої країни.

При цьому українці в цілому складають 78% населення України, з якого в ході останнього перепису своєю рідною мовою українську назвали 68%. Це означає, що з усіх російськомовних українців, що складають 28% від загального населення, тільки ледве більш третини (ці самі 78 – 68 = 10%) є в чистому вигляді російськомовними – вони і розмовляють російською мовою, і називають цю мову рідною.

Інші дві третини т.зв. російськомовних українців, вважаючи своєю рідною мовою українську, розмовляють в повсякденному житті російською мовою – мовою нехай спорідненого, але іншого народу. Як не парадоксально, але це означає, що дві третини т.зв. російськомовних українців є російськомовними тільки тому, що вони просто не мають можливості (!) говорити на своїй рідній мові в силу «тиску» мовного середовища, у якому вони живуть, вчаться і працюють.

Що ж стосується тієї третини російськомовних українців, що, за переписом, називають своєю рідною мовою російську, то вони, як правило, можуть точно назвати своїх батьків або дідів (прадідів), що раніше розмовляли саме українською мовою. Для їхніх дідів-прадідів ця мова була рідною і природною, але в силу багатьох причин вона не перейшла у законну і природну спадщину до них та їхніх нащадків. І, за рідкісним винятком, безумовним фактом є те, що для предків усіх російськомовних українців рідною мовою була українська.

Міф про т.зв. «добровільний перехід українців на російську мову»

Логічно в цьому випадку задатися питанням: чому ж ті українці, що розмовляють сьогодні російською мовою (мовою іншого народу, іншого етносу), не розмовляють українською мовою або не повертаються до її використання? А це ж мова їхніх батьків або, в усякому разі, їхніх дідів-прадідів. Це мова, якою постійно розмовляє і спілкується майже дві третини всіх українців в Україні, дві третини рідного українського народу!

Якщо ми відповімо на це питання, то автоматично дамо відповідь і на інше: наскільки ж збігаються інтереси етнічних росіян і російськомовних українців у т.зв. справі «захисту російської мови»? Адже з вищевикладеного випливає, що це різні групи населення, і спільними їхні інтереси у даному питанні можуть бути лише в деяких моментах, та й то – досить умовно.

Відповідаючи на ці питання, ми усі повинні прийти до загального розуміння того, чому раптом величезні людські масиви великого, за європейськими мірками, народу почали говорити мовою іншого народу. А йдучи до розуміння цього феномену, нам доведеться зруйнувати ті міфи, брехню, перекручення та пропагандистські умовчання, що сформувалися в попередню політичну епоху.

Ці міфи, брехня, перекручення та умовчання, на глибокий жаль, і дотепер формують погляди й думки частини українського суспільства щодо цієї проблеми. Вони протягом десятків, а то й сотень років віддано служили політичним режимам, що вже канули в історію. Але вони й сьогодні продовжують ефективно працювати проти українського народу, проти його єдності і незаперечної сили.

Головним, у цьому сенсі, є міф про т.зв. «добровільний перехід частини українців на російську мову». Ця досить лукава байка навіює усім нам думку, ніби-то так історично саме собою склалося, що ми, частина українців, українського народу, зробили якийсь «добровільний вибір» на користь російської мови. Це нахабна і цинічна брехня, що не витримує ніякої критики за її оцінки на основі реальних історичних фактів. Але, на превеликий жаль, те, що це є безцеремонна і безсоромна неправда, знають далеко не всі громадяни України, що в основному отримали освіту за радянських часів, коли багато «делікатних» питань з міжнаціональних відносин замовчувалося, ігнорувалося або просто не підлягало обговоренню.

Сьогодні, коли ми, українці, в решті решт живемо в своїй власній країні, в якій ми є державотворчим етносом (нацією), ми вправі відкрито і недвозначно, спираючи на незаперечні історичні факти, заявити, що мова наших предків, наших дідів-прадідів, протягом більш ніж двохсот років піддавався методичному, системному офіційному викорінюванню, переслідуванню та знищенню. Кінцевою метою цього процесу була повна асиміляція і русифікація українського етносу. Протягом досить довгого періоду українська мова взагалі була під офіційним забороною, а сам факт існування українського народу офіційно геть-чисто заперечувався.

Цей процес був документально оформлений в якості офіційної державної політики Російської імперії і напівофіційної державної політики СРСР. У різні періоди подібні процеси також ішли й у тих державах, до складу яких входили території етнічної України, тобто території на якій українці були автохтонною більшістю населення протягом багатьох століть. Це стосується таких наших історичних земель, як Північна Буковина, Закарпаття, Галичина.

Цей процес призвів до повної примусової русифікації і втрати української національної самоідентифікації в українців Кубані, східного Приазов’я та Берестейщини (Білорусія), до полонізації і втрати української національної самоідентифікації в українців Холмщини (Польща), до румунізацїї частини українців Румунії. І саме ж він і призвів до переходу на російську мову і до втрати рідної мови у нас – у значної частини українців, що проживають на території самої сучасної України.

Джерела і схеми офіційної політики русифікації

Багато хто з читачів, вихованих в дусі ідеалів т.зв. «непорушної дружби народів», можуть обуритися: яка, мовляв, така русифікація, та ще й примусова? Яка така офіційна політика русифікації? Ну що ж, тоді давайте процитуємо Велику Радянську Енциклопедію. У 26-му томі в розділі «Українська мова» можна прочитати наступну фразу «Українська мова за царату зазнавала обмежень і офіційної заборони».1 У СРСР практично ніде у відкритих джерелах, призначених для широкого читання, подібної фрази знайти було неможливо. Тому що радянська людина не повинна була сумніватися в благотворних для українського народу наслідках «возз’єднання» з Росією.

Саме тому для широкого вжитку призначалися фрази типу «Український народ завдяки Росії зберіг себе як націю…»2 з «Ілюстрованої історії СРСР», що призначалася для промивання мозку підростаючому поколінню українців та інших народів Союзу. І тільки у ВРЕ якимось дивом вищезгадана сентенція про заборону української мови таки проскочила, хоча рука автора не піднялася дописати в неї тільки одне слово – «в Росії». Тому що, незважаючи на те, що це саме так і було, написати «українська мова зазнавала обмежень і офіційної заборони в Росії» виглядало б просто «блюзнірством» на тлі «дружбо-народних» фанфар.

А помисліть, як би шизофренічно звучали ці дві фрази, якщо їх об’єднати в одну. Наприклад: «Український народ завдяки Росії зберіг себе як націю, тому що українська мова зазнавала в Росії обмежень і офіційної заборони». Супер! Чи не правда?!

Але давайте все ж таки розповімо про те, як і чому в «братерській» Росії, куди входила в свій час Україна, заборонялася і переслідувалася українська мова. Давайте викладемо всі кричущі факти в їхній історичній послідовності. У якості основних джерел візьмемо праці Наталії Полонської-Василенко «Історія України», митрополита Іларіона (Огієнко) «Нариси з історії Української Православної Церкви», Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація», Федора Турченка і Валерія Мороко «Історія України. Кінець ХVIII – початок ХХ сторіччя», документально-публіцистичні праці Василя Лизанчука. І ви, мої шановні читачі, побачите, що практично вся радянська інтерпретація взаємин між Росією й Україною, взаємин між російським і українським народами є наскрізь перекрученою і фальшивою по своїй суті.

Як відомо (навіть з радянських джерел), самодержавна Росія була колоніальною імперією. Але в Україні російський колоніалізм розвивався за своєрідних обставин і мав свої нестандартні риси і свою специфіку. Це пояснювалось тим, що в порівнянні з «класичним» колоніалізмом великих європейських держав, російська експансія, як правило, була спрямована не на заморські території, а на суміжні землі. Тому російська колоніальна політика не обмежувалася лише насадженням колоніальної адміністрації й економічним вилученням, а в остаточному підсумку приймала форму повної асиміляції і національного переродження придбаних земель і народів.3

Приступаючи до колонізації сусідніх земель, російська метрополія, як правило, офіційно не трактувала їхні народи в якості «неповноцінних» або «нижчої раси». Навпаки, їх «рівноправність» спочатку «великодушно» визнавалась, їм дарувалися всілякі «права», а вже потім на них направлялася вся міць імперської політики асиміляції, а при необхідності і військова сила. Україна також потрапила в м’ясорубку цього виняткового історичного явища, і дожовтнева, добільшовицька колонізація України мала кінцевою метою повну і безповоротну інкорпорацію України в Росію. Але попри все це процеси асиміляції і русифікації українців мали свою власну історичну «схему».

Ця схема виглядала так:

– У період із середини ХVII – по середину ХVIII століть Росія як країна з набагато більшим військово-політичним потенціалом і ресурсами, але з набагато нижчим рівнем розвитку культури й освіти, поступово встановила повний контроль над політикою, економікою, зовнішніми зв’язками, культурним обміном України і звела її права в цій області до нульової відмітки. Паралельно Росія видавила все, що було можливо з культурного, освітнього і людського ресурсу України для цілей власного розвитку, але при цьому максимально обмежила можливості відновлення і розвитку наявної української культурно-освітньої бази.

– Потім, у період з кінця ХVІІІ – по середину ХІХ століть, шляхом прямої асиміляції української еліти, покріпачення й марґіналізації широких національних мас українці були незведені до етносу з другосортною культурою і мовою, що в остаточному підсумку призвело до русифікації деякої частини українців, української еліти, їхньої відмови від власної мови і навіть втрати національної самоідентифікації.

– В остаточному підсумку, з другої половини ХІХ століття аж до революцій 1917 р. Російська імперія взагалі відмовилася визнавати сам факт існування українського народу, його мови і культури як чогось окремого, відмінного від «великоросійського» («загальноросійського»), поставивши їх під офіційну заборону.

Такою була дожовтнева схема колонізації і русифікації України. І щоб не бути голослівним приступимо до опису фактів.

Зустріч двох культур

Процес зустрічі і взаємодії двох культур – українською і російської – був прекрасно описаний митрополитом Іларіоном (Огієнком) в «Нарисах з історії Української Православної Церкви» та Наталією Полонською-Василенко в її двотомній «Історії України». Ми скористаємося цим коротким, але містким описом, складеним на основі глибоко відпрацьованої великої фактографічної бази.

Отже, у 1654 році зустрілися два народи, дві держави, що на той момент по суті не мали нічого спільного, крім православного віросповідання і претензій на історію Київської Русі. Україна, незважаючи на польський гніт, зберігала старі культурні зв’язки з Західною Європою, що брали свій початок ще в князівську епоху. У Литовсько-Польський період вона знаходилася впливом європейської культури в області права, науки, мистецтва, релігії. І це багато в чому проявилося при формуванні таких відомих наукових центрів України, як Острозька академія, Львівська братська школа, Київський кружок Єлисея Плетенецького, Києво-Могилянська академія, кружок Петра Могили.

Що стосується Московської держави, то на початку XVII ст. вона пережила складний період «смути», але вийшла з нього оновленою – могутньою монархією з ідеологією «третього Риму». Тут вважалося, що два Рими впали (Рим і Візантія), а третій Рим – Москва – буде стояти вічно, Москва – спадкоємиця Києва, і тому вся територія колишньої Київської держави повинна їй підкорятися. Така була схема, розроблена московськими ідеологами в XVI-XVII ст.4

У той же час Московія в ході завзятої боротьби за створення міцної абсолютної держави була відділена від Західної Європи і її культури. Російський історик Є.Шмурло так характеризував культурний стан Московського царства в XV столітті: «Позбавлена культурних зв’язків із Західною Європою, відділена від неї Польсько-Литовською державою, Московщина не переживала доби Відродження, не чула про Савонаролу, Гуса... Як нову Америку довелося відкривати її європейським дослідникам».5 У середині XVI ст., у 1551 році, Стоглавий Собор у Москві констатував, що вчитися кандидатам у священики було нема в кого.

Навіть у XVII ст. в Московії на науку дивилися як на «порождение исконного врага человеческого рода – диавола», – так характеризував культурний стан Московії російський дослідник П.Морозов.6 Якщо навчитися читати і писати в себе на батьківщині заможному московському підданому при бажанні і наявності матеріальних умов ще було можливо, то отримати хоч скільки-небудь системну освіту було не можливо. І коли боярин Федір Ртищев відправляв перших росіян на навчання за кордон – у Києво-Могилянську академію – то на цих «спудеїв» (студентів) дивилися як на сміливців, від яких через їхню майбутню освіченість «предвидели худое».7

Такі були два партнери – Україна і Московське царство – коли в 1654 році вони уклали військовий союз, що перетворився потім у тяжку неволю для України. Трагедія українського народу була не тільки в самому договорі: у більшому ступені вона полягала в тім, що з перших же років Москва почала грубо порушувати договір і не виконувала обов’язків, що взяла на себе. Для України основною метою Переяславської угоди було остаточне звільнення від польського панування й об’єднання всіх українських земель в одне ціле. Але Москва разом з Польщею, за Андрусівським договором 1667 року, «Вічним миром» 1686 року і Прутським договором 1712 року, розірвали територію України і поділили її між собою. Шляхом поступового порушення Москвою Переяславського договору та інтриг Українська Церква втратила свою фактичну автокефалію і стала однієї з єпархій Московського патріархату.

У той же час Україна зіграла величезну роль в історії Московського царства: вона стала мостом, що довгий час з’єднував Москву з Західною Європою. Вона стала посередницею між двома культурами – європейською і московською. Велику роль при цьому відіграло те, що Україна була православною землею, адже, незважаючи на тяжіння до «культури», Москву відлякував західний католицизм.

У XVII ст., ще до Переяславської угоди, з Москви стали звертатися по допомогу до київських вчених. Культурні впливи України на Московію в мистецтві і літературі проявилися вже при царі Олексієві. Після Переяслава він, а з ним і його двір, поступово почали ще більш широко приймати українську культуру. До українських вчених зверталися по допомогу для виправлення священних книг. Їх високо цінував Патріарх Никон і приплив українців у Москву зріс. У 1664 р. сюди як вчителя царських дітей запросили вихованця Київської академії вченого білоруса Симеона Полоцького. Він дуже вплинув на московську культуру як видатний педагог, письменник, поет і проповідник.

Ще більшими стали українські впливи при Федорі Олексійовичі. Вони були загальною «модою» при царському дворі: сам цар носив український кунтуш, голив бороду, при ньому, як писав сучасник, «почався політес з маніру польського» (польським тоді в Московії називали українське).

Російський дослідник А.Архангельський так характеризував вплив України XVII ст. на Москву: «Кияни, не зважаючи на упередження супроти них у Москві, із другої половини XVII ст. були господарями становища в Московській Русі, найкращі, найвидатніші його діячі».9 У Москві працювали українські художники, при Олексієві українці розписували в Кремлі церкви. У Московію виписували з України шевців, кравців, садівників, городників і т.п. Переїжджали туди з України друкарі, гравери, архітектори, художники, але головним чином – вчені, письменники, ченці і педагоги.

У цей період український вплив панував в московських школах, а українці мали великий авторитет як педагоги. Засновуючи в Москві школу в першій половині XVII ст., боярин Федір Ртищев запросив учителів з Києва, через двадцять років парафіяни церкви Іоанна Богослова в чолобитній просили владу відкрити при церкві школу на зразок братських училищ в Україні. І навіть набагато пізніше при заснуванні в 1721 році нових шкіл у Росії, учителями призначали українців, для новостворених слов’яно-латинських шкіл Синод наказував відрядити вчителів з Києва, тому що «у Києво-Печерському манастирі мешкають мужі, здатні до вивчення філософії, риторики і піїтики». Студентів, що закінчили Київську академію, у 1738 році запрошували в Петербург для навчання катехізису і проголошення проповідей.

Єпископи-українці сприяли поширенню освіти, засновували семінарії та інші школи. Гаврило Бужанський був префектом Слов’яно-греко-латинської академії, Сильвестр Гловацький – ректором Казанської колегії, Варлаам Ієницький заснував семінарії в Суздалі, Пскові, Коломні, Астрахані, Веліямін Пуцек-Григорович і Іларіон Рогалевський заклали підвалини Казанської духовної академії, Амбрось Юшкевич, майбутній президент Синоду, заснував Новгородську семінарію, Гедеон Вишневський заснував Слов’яно-латинську школу в Смоленську і школи в Дорогобужі, Рильську, Білій, Вязьмі, Лаврентій Гірка заснував семінарію у В'ятці, Герман Копцевич – Слов'яно-латинську школу в Холмогорах (пізніше її переформували в Архангельську семінарію), Арсеній Мацієвич заснував семінарію в Ярославлі, Серапіон Латушевич – семінарію у Володимирі на Клязьмі, Кирило Флоринський – семінарію в Троїцько-Сергіївському Посаді.

Українські вчителі приносили свої методи навчання і підручники: граматика Мелетія Смотрицького, історія Інокентія Гізеля стали посібниками в російських школах. З України приходили в Московію книги – «Требник» і «Лифос» Петра Могили, твори Кирила Транквіліона, Іоанікія Толятовського, Інокентія Гізеля, Мелетія Смотрицького і т.д. Видатний учений, митрополит Ростовський, Дмитро Туптало, написав «Руно зрошене», що витримало 8 видань. Сприяючи освіті Москви, архімандрит Києво-Печерського монастиря Інокентій Гізель і чернігівський архієпископ Лазар Барановський переслали туди кілька тисяч книг декількох десятків назв.

Українські письменники познайомили Росію із силабічною поезією і тонічним розміром. Українці широко принесли сюди драматичну літературу. Театр тривалий час був справою українців, вони познайомили росіян із драмами С.Полоцького, Д.Туптала, Ф.Прокоповича, Л.Горки, С.Ляскоронського. У XVIII ст. українці рознесли драми і «вертеп» по всій Росії й утворили театри в Казані, Тобольську, Новгороді й інших містах.

Українська церква також зробила сильний вплив на московську, хоча там постійно зберігалася недовіра до українського православ’я, в якому московські фахівці знаходили католицький вплив. Незважаючи на це, в Московії певний час будували церкви в українському стилі, поширювалося українське бароко, українські «партесні» співи, що привозили з собою українські співаки.

Україна дала велику кількість ієрархів, що знаходилися на високих посадах: єпископ Стефан Яворський став митрополитом Рязанським, «місцеблюстителем» патріаршого престолу, президентом Святішого Синоду, ректор Київської академії, Феофан Прокопович став заступником президента Святішого Синоду й автором «Духовного Регламенту» – трактату, що узаконив владу царя над Церквою. Він був автором і іншого видатного трактату: «Правда воли монаршей», що стала основою російського самодержавства.

Багато українців було на керівних посадах у Синоді. Був навіть час, коли в силу свого більш високого культурного й освітнього рівня українці займали всі єпископські кафедри в Росії. Окремо треба згадати українців, що працювали як місіонери: єпископ Іркутський Інокентій Кульчицький заснував школи для монголів, єпископ Іркутський Інокентій Нерунович навертав на православ’я тунгусів, Філофей Лещинський був місіонером серед качмадалів, калмиків, тунгусів. Синод навіть звернувся до Київської академії в 1742 році з проханням розробити більш ефективні методи проповідування християнства серед калмиків.

Українці працювали перекладачами в різних установах Росії, тому що серед них було багато знавців грецької, латинської, німецької, французької, польської, італійської, турецької мов. Українці служили в російських посольствах у Лондоні, Відні, Варшаві, Дрездені, Константинополі, Парижі, Лейпцизі, Стокгольмі, Пекіні. Коли Єлизавета вирішила перевидати Острозьку Біблію, вона призвала українців – професорів Варлаама Лещинського і Гедеона Сломинського – щоб виправити в ній мову.

У Росію переходили українські вчені: один з перших економістів, глухівчанин А.Рубановський, що вчився в Лейпцігському університеті, агроном Е.Десницький, видавник ботанічного словника Г.Бужанський, орієнталіст С.Тодорський і багато хто інших. У Росії захоплювалися філософією Григорія Сковороди.

От як описав український вплив на Москву російський вчений дожовтневого періоду професор П.Бессонов: «Пришельцы (малороссы) заняли здесь (в Великороссии) самые видные и влиятельные места, от иерархов до управлений консисторий, ими устроенных, от воспитателей семьи царской до настоятелей монастырских, до ректоров, префектов и учителей ими же проектированных школ, до кабинетных и типографских ученых, делопроизводителей, дьяков и секретарей. Все почти подверглось их реформе, по крайности неотразимому влиянию: богословское учение, исправление священнаго и богослужебного текста, печатание, дела раскола, церковная администрация, проповедь, храмовое, общественное и домашнее пение, ноты, внешность архиерейских домов, образ их жизни, экипажи и упряжь, одежда служителей, напр, певчих, вид и состав школ, предметы и способы учения, содержание библиотек, правописание, выговор речи устной и в чтении (церковное мягкое г вместо твердого), общественные игры и зрелища и т.д., и т.д.».10

Таким чином, в плані культурних впливів ціле сторіччя по праву можна назвати «століттям України в Росії». І сьогодні тільки досить упереджені російські вчені-історики могли б не визнавати, що внесок українців (і білорусів) у російську культуру в XVII—XVIII ст. був більшим, ніж внесок самих великоросів.

Блокування самостійного розвитку української культури

Петро І також визнавав перевагу української культури, і при ньому та його спадкоємцях культурні впливи України в Росії ще порівняно довгий час залишалися дуже сильними. Ремствуючи на малограмотність великоросійського кліру, він високо цінував київські школи. У 1698 p. Петро І скаржився патріархові: «Священники у нас грамоте мало умеют... Ежели бы их... в обучение послать в Киев в школы...».11 Він направляв московських друкарів в українські друкарні на стажування, при ньому велику кількість українських вчених і діячів культури було покликано служити і працювати в Росії, і навіть будівництво Москви очолив український архітектор І.Зарудний.

Видатний російський учений-мовознавець князь Ніколай Трубецькой (1890-1938) писав: «На рубеже XVII и XVIII веков произошла украинизация великорусской духовной культуры», «…та культура, которая со времен Петра живет и развивается в России, является органическим и непосредственным продолжением не московской, а киевской, украинской культуры. Это можно проследить по всем отраслям культуры».12

І це дійсно було так, тому що перевдягання в європейське плаття і гоління борід не гарантувало механічного прилучення росіян до європейської культури. Для її сприйняття потрібна була сформована традиція, яку в той період давала Україна. Тому Ніколай Трубецькой впевнено стверджував, що для великоросійської культури «украинизация оказалась мостом к европеизации».

Як ілюстрацію візьмемо таку галузь, як музика і співи. Так, українські музиканти і півчі почали активно проникати в Москву з середини XVII століття. За Петра І і після нього вихідці з України вважалися кращими альтами і дискантами в Росії. До середини XVIII ст. щорічно в Петербург набиралося більш десятка півчих тільки за замовленням імператорського двору. Українські півчі складали переважну більшість в імператорському хорі й у великому числі утримувалися в приватних хорах російських вельмож.13

Тому першу в імперії музично-хорову школу цариця Єлизавета повеліла організувати в Глухові, прославленому українському центрі музичної і співочої культури того часу. На більш високому рівні музично-хорову підготовку продовжували в імператорському хорі, що за складом також був «українським». І саме тому першими серйозними «російськими» композиторами стали видатні вихованці Глухівської школи й імператорського хору українці Дмитро Бортнянський і Максим Березовський.

Великороси практично до середини ХVIII століття не могли самостійно створити в себе поживного середовища і традиції, необхідних для організації висококласного партесного співу і засвоєння європейських досягнень, що стали безпосередньо доступні росіянам з проникненням у Петербург італійців.

Українці ж в силу музичної традиції забезпечували в тому числі й широке громадське сприйняття європейської (італійської) музики в Росії. От як характеризував виконання італійських творів російський сучасник тих років: «Если же когда поют, хотя вышеупомянутыми скоропорывистыми сочинениями, да имеют искусство, и к тому – натураль­но хорошие голоса малороссиянцы, то не столь противно. Но уже и наши великороссиянцы, не только из купече­ства купцы, из господских домов слуги, да и фабричники и суконщики, а разных мастеров художники, многие, научившись пению по партесу, но тем же многоздорным сочинениям, поют на скороговорных паузах, и столь же иногда неприятно, что слушать их прескаредно, ибо оной русской дристун басистый, растворя свою широкую пасть, кричит скороговорно, как в набатный колокол бьет; есть ли же случится чрез паузы с верхней ноты ему взять, то так неискусно возьмет, как жеребец заржет, или на отрывах так безчинно оторвет, точно как бык рыкает».14

Таким чином, у першій половині XVIII ст. українці як і раніше продовжували не тільки лідирувати в низці галузей російської культури, але й адаптували її до сприйняття європейських культурних досягнень, які російська культура не могла засвоїти безпосередньо через відсутність відповідного рівня російських культурних традицій і культурних «технологій». До XVIII ст. навіть українська вимова почасти панувала в Москві, і в середині XVIII ст. відомий письменник Сумароков скаржився, що українці-педагоги зіпсували російську мову, тому що всі школи були переповнені ними.

Катастрофа під Полтавою стала трагедією для української державності, але й у той же час допомогла сходженню Московського царства до рівня Російської імперії. Після невдалої спроби гетьмана Мазепи звільнитися від влади Москви Петро І, використовуючи ситуацію, яка склалася, посилив боротьбу з суверенітетом України і поставив за мету політично й економічно повністю підкорити її. Він завдав ряд нищівних ударів по культурних ресурсах України і розпочав політику обмеження її можливості самостійно розвивати свій освітній, науковий і культурний потенціал. Цієї ж політики по відношенню до України надалі дотримувалися і його спадкоємці, і їхні уряди.

Блокування самостійного розвитку української культури було неминучою справою, тому що сама природа Московського царства, а потім Російської імперії, його непомірна централізація й азіатський абсолютизм настійливо вимагали підтримання однополюсного силового простору у всіх сферах життя. І як тільки Московський (Петербурзький) центр відчував себе досить сильним, що б відмовитися від «послуг» свого більш розвиненої автономії, він безжально й невблаганно душив будь-який автономний полюс сили (неважливо, культурний або адміністративний), що вибивався вище його центральної «планки».

Блокування української культури почалося зі спроб Москви накласти лапу на свободу друку українських друкарень Чернігівської і Києво-Печерської, якій та була дарована ще Патріархом Константинопольським. Витоки цих спроб полягали в край негативному ставленні РПЦ до непідлеглої їй Української православної церкви і до її діячів, які чинили спротив експансії РПЦ аж до 1686 р., коли Москва шляхом нелегітимних з церковної т.з. дій перевела Українську церкву до себе в підпорядкування.

З 1686 р. Московська патріархія почала постійно декларувати заборони на самостійне видання в Україні духовних книг, і насамперед розбіжних по змісту з московськими. Українські книговидавці успішно відбивали ці московські атаки, але в 1720 р. в процес втрутився Петро І, який видав наказ, що найсуворіше обмежив український друк (навіть порівняно з попередніми вимогами московських церковників): «В Киево-Печерской и Черниговской типографиях вновь книг никаких, кроме церковных прежних изданий, не печатать, да и оныя церковныя старыя книги для совершеннаго согласия с великороссийскими такими ж церковными книгами справливать прежде печати, дабы никакой розни и особливаго наречия в оных не было…».15 Але ж раніше той же Петро І направляв російських друкарів в українські типографії для підвищення кваліфікації.

Для нагляду за виконанням наказу до українських книговидавців були прислані з Москви цензори, яких українці повинні були ще і утримувати за свій кошт. Пішли астрономічні що для тих часів штрафи за порушення московської цензури (1724), вульгарний розгром непокірної цензорам Чернігівської друкарні і вивіз її устаткування в Росію.

У цей же період з’явилися й перші вимоги перекладати видавану літературу «на великороссийское наречие» (1726). А скінчилася ця огидна історія тим, що з 9 вересня 1766 р. український друк звели до рангу звичайного копіювальника московських видань, коли Лаврській друкарні було наказано: «Чтобы впредь в типографии тоя Лавры печатать и на продажу употреблять одни те книги, которыя в московской типографии с апробации св. Синода печатаются».16

У такий спосіб у XVIII ст. Росія послідовно зруйнувала український національний друк, який у той історичний період був першоосновою для розвитку української культури, освіти і науки (так само як і у будь-якого іншого європейського народу). Тому й не дивно, що в цьому столітті було видано небагато українських друкованих творів, хоча праць рукописних було предостатньо, але лише деякі з них побачили світ вже в наступному XIX ст.

Також одним з найбільш серйозних ударів Петра І по українській культурі та освіті були репресії проти Києво-Могилянської академії, що в той період знаходилася на злеті і була основним «плавильником» української національної еліти, генератором національно-культурної і духовної ідеології українського народу. Після петровських репресій, що проводилися під приводом боротьби з гетьманом І.Мазепою, академія більш ніж у дванадцять разів скоротила кількість студентів, і потім так і не змогла остаточно відновити своє колишнє значення центру формування національної еліти і національного духу.17

При цьому Москва, а пізніше Петербург, незважаючи на багаторазові прохання, відкидали або зустрічали мовчанням спроби створити в Україні університети, ідею заснування яких виношував ще гетьман Іван Мазепа (перший університет був створений у Харкові лише в 1804 р., коли процеси деморалізації і русифікації тодішньої української еліти набули незворотного характеру). А після того, як на Україну поширилися прийняті в Росії обмеження на контакти з іноземцями і поїздки за кордон, українська культурно-освітня сфера в плані контактів з Європою й іншим світом опинилася у вкрай несприятливому стані у порівнянні з імперським центром.

Починаючи з Петра І складається практика «культурних оргнаборів» з України. Так, Петро І викликав у Москву з Києва відомого вченого, вихованця Києво-Могилянської академії Стефана Яворського і наказав йому взятися за реорганізацію Московської Слов’яно-греко-латинської академії. Потім туди ж був викликаний і ряд інших українських вчених, у тому числі таких відомих у ХVІІІ ст. світил, як Феофан Прокопович і Дмитро Туптало. Вони, використовуючи досвід Києво-Могилянської академії, реорганізували Московську академію, активно підтримали Петра І у здійсненні початих ним реформ, організували у Москві друкарню, писали підручники, посібники. Московська академія складалася тоді в основному з київських учених. З 1701 по 1772 р. з Києво-Могилянської академії переїхало в Москву 195 учених. Ректори Московської академії мінялися 21 раз, з них 18 були випускниками Київської академії.18

«Оргнабори» часто мали варварський характер. Так, гетьман Данило Апостол писав цариці Єлизаветі: «…посылаючиеся в Малую Россию для выбирания певчих многие чинят обывателям тамошним обиды, и яких не надобно, и таких, токмо для взятков, насильно отымают хлопцов».19 Але навіть найпотужніший відтік кадрів у Росію не послабив би культурного потенціалу України, якби Москва просто не блокувала його розвиток у той період, коли Україна інтенсивно віддавала свої кадри Росії.

На останню третину XVIII ст. Росія остаточно «вигребла» національний культурний ресурс України і перейшла до прямої русифікації заблокованої в культурному і духовному відношенні української нації.

Початок трагедії русифікаторства в Україні

Катерина II стала першою російською царицею, що теоретично обґрунтувала, офіційно оголосила і реально почала проводити в життя політику русифікації та асиміляції українців. Вона презирливо називала українців «черкасишками», «республиканские мысли» українців вона кваліфікувала як «фальшивые и им несвойственные», а їхнє «мнение, по коему они почитают себя народом от российского отличным» оголосила «развратным».20 Звичайно, всі оцінки імператриці у відношенні до України стали законом для дій її вірних підданих.

Подібна настанова в корені суперечила раніше прийнятій моделі відносин між українським і російським етносами, яка у всіх документах, що фіксували і розмежовували повноваження української автономії і російської метрополії, визнавала існування двох різних народів,21 двох різних державних утворень і навіть віддавала ведення українських справ Посольському приказові (Колегії іноземних справ), тобто аналогові нинішнього МЗС.

За Катерини ІІ починається системний наступ на українське слово, як усне, так і друковане. Коли в 1769 р. Лавра за заведеною Петром І традицією попросила, щоб їй дозволили надрукувати українські букварі (тому що московських люди не розуміли і не хотіли купувати), російський Синод не тільки не дозволив друкувати українські букварі, але і наказав відібрати назад ті, що вже були в людей на руках. Потім було наказано зібрати по церквах всі старі українські книги і замінити їх на московські.22

Після цього пішла атака на освіту. Для ефективної русифікації та асиміляції українців Катерина ІІ вирішила використати так звані «народні школи», проект яких вона склала зі спеціальною метою – замінити ними традиційні національні школи, що ще існували в ряді земель, і в першу чергу в Україні. «Народні школи» за планами цариці повинні були стати повністю російськомовними. 20 жовтня 1782 року особистий секретар О. В. Храповицький записав її слова: «Заведением в России народных школ разнообразные в России обычаи приведутся в согласие, и исправятся нравы».23

Введення російськомовних «народних шкіл» замість україномовних Катерина II обставила не інакше, як благодіянням на прохання батьків, на прохання самих українців (зовсім як «за проханням трудящих» у радянські часи). Технологію імперського «піару» (обробки масової свідомості) і одержання «прохань» з боку батьків добре видно з її листа своєму соратникові і намісникові в Україні графові Петру Румянцеву: «Желаю, чтобы вы тамошних нескольких называемых панов склонили к подаче челобитной, в которой бы они просили об лучшем у них учреждении школ и семинарий; и если можно, о положении духовенства в штатское состояние от духовных или светских такую же челобитную иметь, то б мы уже знали, как начинать».24

Русифікацію Києво-Могилянської академії проводили виплекані імперською владою національні відступники – київські митрополити Г.Кремінецький і його наступник С.Миславський, який діяв «в исполнение Ея Императорскаго Величества указа». Нові дисципліни, які заводились в Академії, було звелено вести «на чистом российском языке». Потім у 1784 р. вийшов загальний наказ про введення в Академії російського правопису й вимови. Русифікатори почали пильно стежити, щоб у студентів була чиста великоросійська вимова – як у звичайному житті, так і в церкві. Також почали виписувати з Москви підручники російською мовою, посилати студентів у Московський університет, щоб вони вчилися там московській вимові.

Щоб зломити будь-який опір, наказ про русифікацію КМА передбачав також наступний каральний захід: «внушить всем учащимся, что если они и за сим подтверждением не будут наблюдать всего того, что выше предписано, то имеют быть исключены из духовнаго ведомства».

Трохи пізніше по всіх церквах було наказано, щоб дяки та священики молитви читали та правили службу Божу «голосом (вимовою – Авт.), свойственным российскому наречию». Те ж саме було заведено й по всіх школах в Україні. Надаючи, наприклад, матеріальну допомогу духовним школам Катерина вимагала, щоб у них «для преподавания учений присвоен был образ, для всех училищ в Империи нашей узаконенный».25

В решті, в 1804 р., вже після смерті імператриці, вийшла пряма й беззастережна заборона викладати й учитися українською мовою. З цього часу українську мову переслідували в учбових закладах найжорстокішим чином. Так, на початку ХІХ ст. вчитель Харківської гімназії дехто Т.Сєліванов, який пізніше став директором шкіл «Області Війська Донського», у бурхливому захопленні повідомляв: «Мы застали в училищах самого Харькова учителей, что так и резали по-украински с учениками; да мы, то есть новоприбывшие из семинарии учителя, по распоряжению начальства сломили их и приучили говорить по-русски».26

Русифікаторська політика імперії в сфері освіти призвела до найтрагічніших наслідків для українського народу. Закриття українських шкіл обернулося навіть не заміною їх на російські, а просто ліквідацією самих шкіл взагалі. Так, якщо в часи Богдана Хмельницького і перших десятиліть Гетьманщини школи були майже в кожному порівняно великому українському селі, то на початку XIX ст., за даними офіційних переписів, їх стало вдесятеро (!) менше.

У 1652 році дехто архідиякон Павло Алепський, сірійський мандрівник, засвідчив про грамотність в Україні, що майже всі домашні, і не тільки чоловіки, але і жінки і дівчата, вміють читати. Переписи 1740 року і 1748 року зафіксували, що в сімох полках Гетьманщини – Полтавської і Чернігівської губерній – на 1904 села приходилося 866 шкіл з викладанням українською мовою, одна школа припадала на 746 душ. Але вже перепис 1897 р. показала, що українці з найбільш письменного народу Росії були перетворені «братерською» метрополією в найбільш малограмотний: у 1897 р. на 100 душ населення серед них припадало тільки 13 грамотних.27

Так Москва не просто вбила україномовні школи, завдяки яким українці мали набагато більш високий рівень освіти, ніж населення самої метрополії, і могли пишатися своєю власною культурою, а також «почитать себя народом от российского отличным», але вона взагалі вбила масову освіту в Україні як таку. Цим вона загнала українців у ранг порівняно менш культурного народу і заклала базу для виховання в українців – у наших предків, у наших дідів-прадідів, у нас – комплексу неповноцінності і імітації стосовно російського етносу і російської культури, «планка» яких у подібних умовах автоматично зростала.

Через сто років після цієї варварської акції, академік Багалій на підтвердження тому висловив у Державній думі загальновідому для тих часів річ: «Для всех более или менее бесспорен тот факт, что малороссийское население в XIX в. является отсталым в культурном отношении по сравнению с великорусским и инородческим, и одной из главных причин этой отсталости являются именно вышеуказанные затруднения (навчання нерідною мовою – Авт.)... между тем как в XVII в. малороссы прославлялись своею образованностью и, как известно, переносили ее даже в Московскую Русь».28

Це було закономірним продовженням політики Петра І, спрямованої на ослаблення українського культурного й освітнього потенціалу, а також було тієї воістину «царською платою» за сто років освіти й окультурення Московії, яким займалися тисячі українських педагогів, учених, церковників, художників і діячів мистецтва.

Ця трагедія для нашого народу і його майбутнього багаторазово посилювалася тим, що в цей же період він позбавився своєї еліти – козацької старшини, української шляхти і національного духовенства, що під тиском обставин у своїй більшості залишили український етнос, злившись з російським дворянством і духовенством. Говорячи про «тиск обставин», ми маємо на увазі, що в цей період кінця ХVIII – XIX століть русифікація в Україні щільно ввійшла не тільки в освіту, а в сферу державного управління та церковних справ, де активно застосовувала себе колишня українська еліта.

Цій трагедії передувало кілька десятиліть політики зугарної деморалізації української старшини, шляхти і духовенства, що після Полтави ініціював Петро І та успішно продовжили його спадкоємці. Репресії проти Києво-Могилянської Академії, проти Української церкви, придушення будь-яких проявів традиційної для України громадсько-політичної активності, масові безрозбірні тортури, страти й заслання, масове відправлення козаків на риття каналів, на земляні роботи, будівництво фортець, на болота Петербурга, у «згубні», заздалегідь приречені на невдачу походи, де вони вмирали десятками тисяч від епідемій і хвороб, взяття дітей української старшини в заручники, реквізиції й економічні вилучення стали в XVIII столітті нормою в житті України. Вони підірвали моральний дух української еліти і високий бойовий дух українського козацтва, зломили волю керівного прошарку української автономії до опору централизаторским і русифікаторським зусиллям імперської влади.

Ці методи супроводжувалися самими огидними російськими інтригами, спрямованими на підрив влади гетьмана як глави української автономії і на дезорганізацію системи традиційного державного управління України. Саме таку політичну програму в період правління гетьмана Івана Скоропадського за Петра І сформулював князь Голіцин у своєму листі російському канцлерові Головкіну: «Для нашей безопасности на Украине надобно прежде всего посеять несогласие между полковниками и гетманом... Когда народ узнает, что гетман такой власти не будет иметь, как Мазепа, то надеюсь, что будут приходить с доносами. При этом доносчикам не надобно показывать суровости: если двое придут с ложью, а суровости им не будет показано, то третий и с правдой придет, а гетман и старшина будут опасаться... Необходимо, чтоб во всех порубежных городах были полковники, несогласные с гетманом…».29

Державний апарат і церква – стали одним із найбільш головних і дієвих важелів русифікації. В останній третині XVIII ст. державні структури української автономії було остаточно зліквідовано. У нових імперських держорганах, де «начальство», яке в масовому порядку присилалося з Росії, говорило російською мовою, незабаром були змушені переходити на російську мову і всі інші. Так російська мова «начальства» поступово запанувала над усім мовним середовищем в Україні як «панська мова».

Цей процес був посилений русифікацією еліти через поголовне виховання дітей у російськомовних школах, гімназіях, семінаріях і університетах. Він підтримувався і могутнім міграційним потоком російської військової і цивільної бюрократії, поміщиків і православного кліру в Україну, що узяв свій початок при Петрі I і Петрі II.30

Русифікація української еліти успішно йшла не тільки через освіту і формування російськомовного держапарату і дворянства, але і через шлюби. Не випадково політика міжнаціональних шлюбів в Україні з боку Москви поступово придбала дискримінаційний характер. Так, якщо за «Коломацькими статтями» 1687 р. український гетьман і старшина були зобов’язані усього лише сприяти шлюбам між українцями і московітами, то надалі вже з’явилася заборона на шлюби української старшини і шляхти з представниками Речі Посполитої, Литви (Білорусії) і інших країн, крім московських земель.

Політика русифікації в цей період була спрямована насамперед на те, щоб зерна національної самосвідомості не проростали в середовищі тих прошарків населення, з яких формувалася державна адміністрація, наукова, творча і технічна еліта, підприємці і промисловці. Ці сфери стали доступними в основному лише тим, хто порвав зв’язок зі своїм народом і відрікся від своєї мови. Адже, за образним виразом Дж.Неру, кожен колонізатор піклувався про те, щоб вихована ним інтелігенція стала ворогом свого народу.31

Протягом трьох сторіч російська метрополія активно прищеплювала національне відступництво в Україні як норму моралі. Воно всіляко заохочувалося, високо цінувалося і добре оплачувалося. І не випадково, саме Україна виявилася найбільш плідним і щедрим донором, що підживлював не тільки царську адміністрацію, вище чиновництво, військову і промислову еліту, але і російську культуру в цілому. Типовий світогляд національних відступників сформулював нащадок стародавнього козацького роду П.Кочубей, що став головою Державної ради за Миколи І: «Хоча народженням я українець, але я більше росіянин, ніж хто-небудь інший».

Імперська міграційна політика також стала могутнім засобом асиміляції та русифікації українців. Саме такий характер вона виявляла вже починаючи з останньої третини ХVІІІ століття. Наприклад, так було на новоосвоюваних землях Півдня України по т.зв. Українській лінії й у т.зв. Новій Сербії і Слов’яно-Сербії, що імперія намагалася створити на землях запорізьких козаків. Зокрема, при поселенні в т.зв. Новоросійської губернії поселенцям-іноземцям без звороту надавалося по 30 карбованців, українцям, що приходили з Правобережної України і Запорожжя по 12 карбованців. У т.зв. Новій Сербії і Слов’яно-Сербії українців змушували «добровільно» продавати свої будинки прибулим сербам або будувати для них будинки, обслуговувати їх, поставляти їм усе необхідне крім того, що імперський уряд виділив досить солідні суми на їхнє облаштування.32

В цілому, на кінець XVIII ст. в Україні проживало понад 10 млн. чоловік. На українських територіях, що входили до складу Росії, було 7,8 млн. жителів, на українських територіях Австрії – 2,2 млн. По чисельності і займаній території українці належали до найбільш великих народів Європи. Чисельність населення на українських землях протягом XIX ст. швидко зростала і складала в середині століття 20 млн., а наприкінці століття – 36 млн.

Але при цьому зростання населення України супроводжувалося змінами його етнічного складу. Якщо наприкінці XVIII ст. на землях України, входили до складу Росії, 89,0% населення складали українці, то через сто років частка українців знизилася до 72,6%. Причиною цього була антиукраїнська міграційна політика Російської імперії, спрямована на посилення контролю над Україною. Внаслідок цієї політики відсоток росіян, євреїв і представників інших національностей в Україні збільшився до 27,4%.33

З цих же мотивів, наприклад, Микола I на початку 30-х років XIX ст. для підтримки політики русифікації прийняв рішення зміцнити в Україні вплив великоросійського капіталу і надав пільги найбільшим представникам російського купецтва для залучення їх і закріплення в Києві.

Росіяни розселялися по всіх регіонах України, але, головним чином, у містах. Для євреїв царський уряд ввів так звану смугу осілості, заборонивши їм переселятися на схід від території колишньої Речі Посполитої (відповідно, Лівобережжя потрапило в зону смуги, а Слобожанщина була поза нею). Більшість єврейського населення зосереджувалася в містах і містечках Правобережжя. До середини XIX ст. воно складало вже понад 10% населення краю і кількістю перевершувало поляків і росіян, поступаючись лише українцям.

Так, в остаточному підсумку за рахунок тотальної русифікації освіти, держапарату і церкви, за рахунок деморалізації і русифікації національної еліти, за рахунок посиленої міграції росіян у міста України українську мову, що природно домінувала в міському побуті практично до кінця ХVIII століття, було маргіналізовано і представлено суспільству як мову в основному «нижчих» прошарків населення (селяни, прислуга, чорнороби, наймана робсила) на відміну від російської мови як мови «вищих», «культурних» прошарків суспільства (поміщики, різночинська інтелігенція, священнослужителі, генерали, офіцери і т.д.).

На гребені російського шовінізму

Русифікація української еліти в решті привела до того, що на деякий період зник сам носій вищих форм української національної культури. Він сам і його попередні досягнення в галузі культурі й освіти стали частиною російської нації і російської культури. І саме в цьому сенсі треба розуміти процитовані в попередній главі слова князя Ніколая Трубецького про «українізацію» післяпетровської російської культури.

«Українізація за Трубецьким» означала повний перетік українських культурних досягнень у російську культуру, але не зміну її великоросійської мовної форми. З завершенням цього процесу російська національна культура почала презентувати себе в якості т.зв. «загальноросійської». Але при цьому обов’язковою умовою «загальноросійськості» було використання виключно великоросійської мови – «канцелярского языка московских приказных», як назвав його Ніколай Трубецькой.34 І його використанню імперська національна політика приділяла найпильнішу увагу, незважаючи на всі заяви про цю нібито «загальноросійськість».

Задушивши петлею русифікації національну еліту України і позбавивши широкі маси українців системи освіти українською мовою, російська імперська влада у середині XIX ст. перейшла до наступного етапу русифікації – до заперечення самого факту існування українського народу й української мови. І це майже на сто років стало стрижнем її національної політики на українських землях. З т.з. офіційної влади українці тепер розглядалися як частина великого «російського (загальноросійського) народу». У реальному житті знищувалося та вбивалося усе, що вказувало на відмінність українців від росіян. Українська мова поступово була оголошена усього лише місцевим говором, діалектом російської мови.

Термін «загальноросійське» став вдалою ідеологічною знахідкою, яку русифікатори періоду Російської імперії використовували для того, щоб боротися з національною самосвідомістю українців і дезорієнтувати потенційних відновлювачів української національної еліти. Насправді «загальноросійське» було нічим іншим як знов таки ж зручною підміною понять. У радянський період ідеологічне місце цього терміну займуть поняття «інтернаціональне» або «наднаціональне», що будуть насправді означати те ж саме, що й в імперський період, а саме – «великоросійське».

Проте, у першій половині ХІХ століття позбавлений еліти український етнос, незважаючи на методичну омертвляючу русифікацію, зміг генерувати нових духовних і політичних лідерів. Найяскравішою подією стала поява поезії Тараса Шевченка, яка зробила культурний і ідейний шок на сучасників і в Україні, і в Росії. Читаючи шевченківські вірші, деморалізовані доктриною «загальноросійськості» українці підвелися, тому що «Кобзар» силою художнього слова доводив і «окремішність», і досконалість української мови, і її здатність створювати вищі форми культури.

Значна частина росіян, серед яких виділявся відомий критик Віссаріон Бєлінський, звичайно, вкрай негативно сприйняли творчість Великого Тараса, бо вбачали в ній «літературний сепаратизм».35 Вони чітко розуміли, що поезія Шевченко руйнує міф про «загальноросійськість», реабілітує українську мову і в остаточному підсумку реанімує мрії «про непідлеглу Україну». Саме з цього періоду почалася найжорстокіша ідейна боротьба між українськими патріотами і великоросійськими централістами-русифікаторами. Надалі, в окремі періоди історії, ця боротьба приймала по відношенню до українців насильницькі форми відвертого геноциду і етноциду, що коштували нашому народу вже не десятки тисяч, як у петровський час, а мільйони людських життів.

Першою жертвою цієї боротьби став сам Тарас Шевченко. Всупереч твердженням совдепівскої літературно-історичної міфології, що, мовляв, його репресували за революційні погляди і революційну діяльність, документи російської охранки свідчать про те, що головним мотивом розправи з Великим Українцем було те, що він сприймався саме як український поет і своїми творами пробуджував українську національну самосвідомість.

Зі зроблених жандармським відділенням записів рішення в справі Шевченко добре видно, що в переліку обвинувачень на його адресу до революційної діяльності з великою натяжкою можна віднести тільки т.зв. «клевету и желчь на особ императорского дома». А основний «злочин» великого поета, за вердиктом російської поліції, полягав у тому, що «Шевченко приобрел между друзьями своими славу знаменитого малороссийского писателя, а потому стихи его вдвойне вредны и опасны. С любимыми стихами в Малороссии могли посеяться и впоследствии укорениться мысли о мнимом блаженстве времен гетманщины, о счастье возвратить эти времена и о возможности Украйне существовать в виде отдельного государства».36 Саме за це поета на багато років було заслано із забороною писати взагалі будь-що.

У 1856 р. відомий російський історик Михайло Погодін в одній зі своїх статей проголосив, що українського народу, української мови ніколи і не існувало. Російські літератори і публіцисти з превеликим ентузіазмом підхопили цю тезу. Редактор газети «Московські відомості» Катков ідею Погодіна узагальнив формулюванням, яке стало девізом і переконанням для багатьох поколінь російських шовіністів: «Никакого отдельного украинского языка не было, нет и не может быть».37

Абсурдність теорії Погодіна була доведена в 1857 р. українським істориком, першим ректором Київського університету Михайлом Максимовичем і в 1861 р. істориком і етнографом Миколою Костомаровим, а ще раніше творчістю Івана Котляревського, Тараса Шевченка та інших письменників першої половини XIX ст. Але, всупереч очевидному, лжетеорія Погодіна стала офіційним вироком українському народові з боку тодішньої Росії.

З кінця 50-х рр. XIX ст. організаційною формою відроджуваного українського національного руху стали напівлегальні непартійні об’єднання, що одержали назву громад. Перша громада в 1859 р. виникла в Петербурзі, де жило чимало українців, на яких дуже впливали патріотично налаштовані українські письменники і громадські діячі.

На одній з таємних зустрічей група громадівців затвердила свої програмні положення: український народ є окремою нацією, кожен свідомий українець повинен віддавати усі свої сили для розвитку самосвідомості народу, до всіх братів-слов’ян українець повинен ставитися по-дружньому і допомагати їм у боротьбі зі своїми власними гнобителями.

Громади організувалися в Києві, Чернігові, Вінниці, Катеринославі, Одесі, Полтаві, Харкові, а також у Москві й Єкатеринодарі на Кубані. Одним з головних напрямків їхньої діяльності була організація недільних шкіл на рідній мові для дорослого населення. Громадівці збирали кошти для друкування навчальної літератури, писали українські підручники, відкривали і щоденні школи, організовували публічні лекції і бібліотеки, ініціювали створення гімназій для підготовки народних вчителів і т.п. Вони поширювали серед населення твори українських письменників, організовували підготовку і видання популярних книжок. Чернігівська громада навіть почала випуск щотижневика «Чернігівський листок» з літературною частиною українською мовою.

Спроби українських громад вести культурно-освітню діяльність викликали крайнє обурення російських шовіністів і імперського уряду. Офіційною російською пресою було організовано цькування українського руху, розгромлені Полтавська і Чернігівська громади, припинено видання «Чернігівського листка», закриті всі недільні школи. Під приводом боротьби з революційною діяльністю проведено арешти в Києві і Харкові. Ряд українських інтелігентів з числа арештованих, наприклад, Павло Чубинський і Олександр Кониський, після суду й слідства були заслані в північні губернії Росії.

Репресії з боку російських імперських сил були негайними і широкими. Їхні форми потім повторювалися з десятиліття в десятиліття, з покоління в покоління. Вони стали «доброю російською традицією» і копіювалися в наступному столітті аж до останніх років існування СРСР. Місцева вірнопіддана публіка, вихована на офіційній ідеології неприйняття українства і ненависті до української мови, сипала свої доноси цареві й урядові, як потім це робили її спадкоємці в часи Радянського Союзу.

Ці доноси, що були справжнім проявом російського великодержавного психозу, схвально сприймалися російськими офіційними колами, рупором яких став міністр внутрішніх справ Петро Валуєв. Його тоді особливо стурбувало поширення громадівцями популярних книжок українською мовою серед українських селян і простолюду.38

Як наслідок 20 червня 1863 р. своїм циркуляром Валуєв також проголосив, що окремої української мови «не было, нет и не может быть». І в такий спосіб катковське формулювання стало виразом офіційної позиції Росії з українського питання. Цим же циркуляром було заборонено друкування українською мовою шкільних і релігійних видань.

Валуєвська заборона не поширювалася тільки на твори «красного письменства». І це було не випадково, адже російський уряд у принципі не турбувало те, що якесь вузьке коло українських інтелігентів писало і видавало ніби для себе твори українською мовою. Але Російська імперія не могла допустити поширення українських книг серед маси простих людей, для україномовної освіти яких і призначалися шкільні і релігійні книги громадівців. Валуєвський циркуляр був спрямований на те, щоб ні під яким приводом не дати українському культурно-освітньому руху перетворитися з заняття невеликого числа інтелектуалів у масове явище.

Як написав Валуєв у своєму листі міністру освіти Росії з приводу свого циркуляра, «это распоряжение было передано на высочайшее государя императора рассмотрение и Его величеству желательно было удостоить оное монаршего одобрения».39 Російські чиновники взялися за впровадження Валуєвського циркуляру з особливим ентузіазмом і запопадливістю. Їхніми стараннями українська література в кордонах Російської імперії практично перестала існувати.

От відгук сучасника про гнітючу атмосферу тих років, коли українофільство жорстоко переслідувалося: «... всякий Німець вдесятеро кращий за Суздальського слов’янина, Турок ніколи так підло не душить Сербів, Монгол стільки зла не робив нашій народності, скільки тепер робить Петербургський уряд та Великоруське общество...

Як тільки хто примітив, що ви Українець, вас зараз же беруть під надзор поліції, а запримітить дуже легко: як по пошті перехватять письмо, писане по-українськи, як ви співаєте українську пісню, або як заговорите зі знакомим або зі сім’єю на улиці по-українськи. Після того кожного року вибирають чоловік 10 або й більше, і без всякої вини й суду висилають у Сибір. Так сего року вислали: учитель Стромин, інженер Лобода, адвокат Кониський, учитель Шевич, кандидат Чубинський і багато інших.

Робиться се без суду, і вини не об’являють... 18-літній хлопець Володимир Синегуб сидить уже півроку в тюрмі за те, що учив на селі парубків співати старі козацькі пісні. Більша часть журналів Московських те й робить, що топтає в грязь Українців за те тілько, що вони Українці..., п’яна перекупка не видумає того, що московські редактори видумають і напишуть, а одвічать їм не можна, бо цензура нічого не пустить... За українську одежу посадять вас у поліцію або поб'ють на улиці. За українську мову не дадуть вам ніколи служби... Скажіть, чи є де земля од Китая до Патагонії, од нової Голландії до Канади, де було б преступленієм говорити своєю мовою, де було б заборонено писати книжки і учити дітей тією мовою, якою у сім'ї говорить 14 млн. народу?».40

Після горезвісного Валуєвського циркуляру й відповідних репресій у розвитку національного відродження утворилася серйозна перерва і російський уряд став вважати, що українському національному руху нанесено нищівного удару. Контроль за внутрішнім життям українського суспільства трохи ослабнув. Але дух української інтелігенції, нової еліти нашого народу, усе ж таки не був зломлений, і з кінця 60-х рр. багато громад поступово відновилися. Вступ у них не афішувався, засідання відбувалися таємно, хоча громадівці, як правило, займалися науковою і видавничою діяльністю: збирали, обробляли і друкували матеріали з історії, етнографії України, її фольклору. Обговорювалися також політичні питання, проблеми національного відродження, велася робота в рамках місцевого відділення Російського географічного товариства.

Друкованим органом Київської громади була постійна газета «Київський телеграф». Через неї велася нерівна, з т.з. розмірів інформаційного поля, боротьба з шовіністичними виданнями.

Але й ця діяльність викликала обурення російських шовіністів, вони знову засипали Петербург доносами про зростання «українського сепаратизму». Тоді російський цар Олександр II створив у серпні 1875 р. спеціальну комісію «для создания средств борьбы с украинофильской деятельностью». На підставі пропозицій цієї комісії цар, що тоді відпочивав в німецькому місті Емс, підписав закон про повну заборону української мови. Закон одержав назву «Емський указ» 1876 р., він супроводжувався подальшими, більш масштабними діями російської влади по офіційному удушенню української мови.

Емським указом заборонялося друкувати українською мовою не тільки книги, але і навіть тексти до музичних нот, також заборонялося ставити українські театральні вистави, влаштовувати концерти з українськими піснями. Якщо хтось, наприклад, хотів організувати концерт, то всі українські пісні треба було переводити на російську мову. Для повної ефективності указ найсуворішим образом забороняв ввозити в межі імперії без спеціального дозволу будь-які книги й брошури, видані українською мовою за кордоном.41

Жорстоким ударом для української науки і культури стало закриття Південно-Західного відділення Російського географічного товариства. Його керівника Павла Чубинського вигнали з роботи. Це було додаткове розпорядження до Емського указу, яке Олександр II підписав у власноручно. За пропозицією комісії було звільнено низку професорів Київського університету, було заборонено також видавати «Київський телеграф».

Міністерство освіти з «Высочайшего повеления» почало проводити політику «ослабления в учебных заведениях Юго-Западного края малороссийского элемента даже чуждого сепаратистских стремлений». Так, у листі до князя О. Ширінського-Шихматова Київський куратор навчальних закладів писав: «Я признаю усиления в них по возможности элемента Русскаго в лице преподавателей, а в особенности преподавателей Русскаго языка и словесности и Русской истории. В недалеком будущем представится возможность вознаградить в этом отношении потерянное: с первым выпуском воспитанников открываемого в Нежине Историко-филологического Института – они могут быть назначаемы в средние учебные заведения внутренних губерний, – а в учебные заведения южных губерний, могут быть назначаемы преподавателями по преимуществу воспитанники С.-Петербургского Института из коренных русских уроженцев, для которых будет чужда самая идея всякого рода украинофильства...».42

В остаточному підсумку ця нелюдська стосовно української мови і культури політика привела до того, що на початку ХХ століття Імператорська Академія наук Росії в записці «Об отмене стеснения малорусского печатного слова» змушена була заявити: «Нельзя не признать, что пренебрежительное отношение к родной речи влечет за собой отрицательное отношение и к семье, и к родной среде, а это не может не отразиться самым печальным образом на нравственном состоянии... населения Малороссии».

Столипінський маразм

Таке положення протривало аж до революції 1905-1907 рр., що дала українцям надію на зміну національного життя на краще. Вимоги українського руху в ті роки насамперед полягали в скасуванні всіх заборон і культурно-мовних обмежень. З'їзд полтавської групи Всеросійського союзу вчителів одностайно ухвалив: «Для українського населення на території України школа повинна бути української, тобто викладання вестися українською мовою».

Напередодні революції, наприкінці 1904 р., українці Російської імперії одержали рідку і нехарактерну для того часу підтримку з боку авторитетних російських академіків-мовознавців Федора Корша й Алєксєя Шахматова. На запит Ради міністрів щодо доцільності збереження обмежень проти української мови, вони дали негативну відповідь, заявивши, що вона є цілком самостійною мовою, а не місцевим говором російської мови.43

Під тиском національно-визвольного руху Російська імперія змушена була йти на поступки. Наприкінці листопаду 1905 року був прийнятий закон, що дозволяв видання літератури на національних мовах, створення культурно-освітніх національних товариств і відкриття національних театрів.

З цього моменту почався швидкий, вибухоподібний розвиток українського національного життя. Зокрема, великим досягненням українства стала поява в Наддніпрянщині українського друку. Через рік після Жовтневого маніфесту діяло 15 українських видавництв і виходило близько 20 періодичних видань – від наукових і політичних до гумористичних і дитячих.

Але стосовно навчання на рідній українській мові, то домогтися прийняття відповідного закону не вдалося. Були лише окремі випадки, коли вчителя з дозволу влади на свій страх і ризик вводили українську мову в навчальний процес. Система освіти в Україні, від початкової школи до вищої, залишалася зрусифікованою. Навіть у селі, де в ті часи дитина до приходу в школу жодного слова не чула російською мовою, навчання здійснювалося саме на ній. А вчителі на правобережній Україні до самої революції 1917 року одержували спеціальну платню «за обрусение», тобто за проведення ними в життя політики русифікації.

Українська студентська молодь Києва почала кампанію за відкриття кафедр українознавства в університетах. У самому Києві це не принесло успіху, де твердий опір робила університетська адміністрація, але в Одесі і Харкові такі україномовні відділення все ж таки були відкриті.

Після поразки революції російський уряд, очолюваний Столипіним, відновив відверто антиукраїнську внутрішню національну політику. Однієї з визначальних рис епохи Столипіна стало наростання хвилі агресивного російського шовінізму. Столипін яскраво уособлював офіційний курс, який усе виразніше проступав у політиці Санкт-Петербургу – шляхом масованої русифікації ліквідувати всі національні відмінності, перетворити багатонаціональну Російську імперію в централізовану російську національну державу.

У цей період російські великодержавні ідеологи зображували український рух абсолютно штучним, позбавленим будь-яких основ для існування в XX сторіччі. Київський цензор Сергій Щоголев у 1912 р. опублікував книгу «Український рух як сучасний етап південно-російського сепаратизму», в якій повторювалися наскрізь фальшиві «аргументи» попередніх русифікаторів України. Книга містила навіть перелік імен тих осіб («мазепинцев»), що заслуговували на особливу увагу поліції. Полтавський губернатор Багговут у таємному листі цареві з усією серйозністю заявив, що «ніколи ніякого особливого українського народу не було» і призвав призначати тільки великоросів посади вчителів, службовців, священиків.

У 1908 р. у Києві був створений «Клуб російських націоналістів», що завдяки державній підтримці й особистому заступництву Столипіна став однією з найбільш впливових політичних організацій в імперії. Клуб вважав своїм завданням «вести громадську і культурну війну проти українського руху на захист основ Російської держави на Україні».

Після революції 1905-1907 р. під загрозою опинилися всі без винятку прояви українського національного життя, але одним з найбільш важливих об’єктів переслідувань знову стало усне і друковане українське слово. Російський уряд, його платні і добровільні помічники, розуміючи, що українська мова – душу нашого народу, поставили за мету максимально звузити сферу його функціонування. У 1909 р. «Союз російських націоналістів» домігся рішення думського підкомітету в справах освіти про недопущення викладання української мови в школах.44

Уряд заборонив викладання українською мовою в тих школах, де в період революції воно таки було введено. Було також відмінено циркуляр міністра освіти від 1906 р., що дозволяв учителям на уроках вживати українську мову для роз’яснення того, чого учні не розуміють. Учителям заборонялося розмовляти з учнями українською мовою поза школою. На уроках не дозволялося співати українські пісні, декламувати вірші і навіть виконувати українські мелодії.

Відомий єврейський публіцист і мислитель кінця XIX ст. Володимир Жаботинський, що довго жив в Україні і глибоко вивчав україно-російські культурні зв'язки, писав: «Всюду на периферии государства русская культура появляется лишь после того, как земский ярыга (полицейский - Авт.) прокладывал ей дорогу, вытоптав сапожищем всех ее конкурентов».

І це була суща правда. От, що говорив депутат держдуми Петровський про події цього періоду: «Наприклад, таке безневинне явище, як музичне товариство в Полтаві, там поліцеймейстер заборонив говорити українською мовою. Директор Миргородської гімназії, переглядаючи програму одного концерту, сказав, що коли буде сказане хоча одне слово на дурному українському діалекті, то не буде жодного учня на цьому концерті. У Лебединській чоловічій гімназії директор теж забороняє говорити українською мовою, і, під час доказу якоїсь алгебраїчної теореми на цій мові, учневі була поставлена двійка».45

Подібна політика проводилася й у вищих навчальних закладах України. Ті слабкі паростки українського національного життя, що проросли в університетах і інших вузах України в 1905-1907 р., були грубо і безжалісно задушені і винищені. За наказом царя закривалися українські клуби, наукові товариства і т.п. Зокрема були закриті київська, одеська, ніжинська, чернігівська, полтавська й інші «Просвіти».

У 1907 р. з 18 періодичних українських видань залишилося тільки 9. Протягом наступних років їхня кількість ще зменшилася, при чому в реальності пресу українською мовою не дозволяли передплачувати. Чорносотенці виявляли неслухняних передплатників, доповідали про них адміністрації, що звільняла їх з роботи, а іноді і піддавала арештам. Майже до всіх українських п’єс цензура застосовувала одну стереотипну резолюцію «До вистави не дозволено!». Влада забороняла навіть друкувати театральні афіші українською мовою.

Не дозволялося відзначати пам’ять Тараса Шевченко, організовувати присвячені йому вечори, було заборонено збір засобів на спорудження йому пам’ятника. У 1910 р. тимчасовий комітет зі справ друку переглянув брошуру «Народний календар», де були розміщені портрети Тараса Шевченко, козацького гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного, гетьмана Богдана Хмельницького, малюнок пам’ятника Шевченкові і карту України, і знайшов, що вони антиурядові за змістом, тому що містять «...ідеї так званого «українського сепаратизму». Тоді ж члени цього комітету знову виступили проти назв «Україна», «український народ».

У 1910 р. заборонна політика російських чиновників щодо пригноблених народів одержала пряму підтримку самого Столипіна. 20 січня 1910 р. ним був підписаний циркуляр із забороною реєструвати будь-які «інородницькі» товариства і видавництва. В окремій інструкції він роз’ясняв губернаторам, що заборона поширюється і на українські і єврейські організації.46

Зарахувавши українські організації до «інородницьких», уряд потрапив в досить своєрідну маразматичну ситуацію: з одного боку, він не визнавав українців окремим від росіян народом, а з іншого боку - явно відніс їх до інородців. По суті, це було ненавмисне визнання очевидного факту: українці і росіяни належали до різних націй.

У 1914 р. відзначалося сторіччя від дня народження Тараса Шевченка. На західноукраїнських землях австрійська влада не чинила цьому ніяких перешкод. Але на українських землях у складі Росії, чорносотенні організації повели бурхливу кампанію проти ювілею Шевченка і проти «мазепинського» руху взагалі. Міністр внутрішніх справ заборонив друкувати пам’ятне видання і рекомендував губернаторам не дозволяти привселюдно вшановувати Шевченка, називати його ім’ям вулиці і школи. Російська Православна церква одержала заборону свого Святішого Синоду на служіння панахид на честь поета, а Міністерство освіти заборонило учням середніх шкіл ходити на відповідні заходи й концерти.

У цей період курс на русифікацію і деетнизацію українців збігся з несприятливим для українського етносу демографічним рухом. Щоб зменшити чисельність бідняків і послабити соціальні протиріччя в українському селі уряд заохочував переселення селян на малообжиті землі Далекого Сходу і Сибіру.

Найбільше селян виїхало в 1907-1909 рр. Еміграція з українських губерній складала майже половину еміграції з європейської частини імперії, а в останні передвоєнні роки – навіть 60%. Особливо багато їхало з Полтавщини і Чернігівщини – 40% від загальної кількості переселенців з України.

Потік переселенців з України був таким могутнім, що в окремих районах Російської імперії українці навіть становили більшість населення. Так, зокрема, було на півдні Далекого Сходу, у районі, що одержав назву «Зелений Клин». Серед поселенців майже незаселеного на той час Приморського краю українці складали 75-80%, Амурської області – 60-50%.47

Звикнувши працювати на землі, будучи хліборобами в десятках і сотнях поколінь, українські селяни їхали за десять тисяч кілометрів на Далекий Схід, аби тільки займатися тим, до чого вони звикли і від чого не хотіли відмовлятися – землеробством. Виїзд за кордони українських губерній мільйонів їхніх жителів мав для України істотні негативні наслідки тривалої дії, тому що на Південь і Схід України, де в цей час відчувалася потреба в робочих руках на заводах, фабриках і шахтах, масово переселялися селяни з Центральної Росії.

Більш суворий клімат і бідні землі робили малоперспективними сільськогосподарські зайняття в їхніх рідних російських селах. Як правило, ці селяни здавна у вільний від сільськогосподарських зайнять час займалися різними промислами, ходили на заробітки в сусідні міста. Вони були менш прив’язані до землі, ніж українці, і швидше переходили до нового соціального статусу – робітників.

Масове переселення російських селян у південні і східні губернії України в роки земельної реформи Столипіна посилило російськомовний характер міських поселень цих губерній і ускладнило боротьбу за відродження українського національного життя й Української держави. Уряд і російські шовіністи прагнув зробити цих людей знаряддям політики русифікації і досягли в цьому напрямку досить багато чого.

Великоросійська шовіністична істерія, що розгорілася з новою силою після поразки революції 1905-1907 рр., не викликала особливого подиву в Україні. Не було навіть дивним те, що справедливі вимоги українців не зустрічали підтримки з боку російських лібералів і соціалістів. Як і раніше у подібних випадках, українці наштовхувалися на стіну повного нерозуміння, холодної байдужості, а то і відвертої ворожості з їх боку. У російському демократичному таборі також помітно підсилювався великоросійський націоналізм. Основна сила російських лібералів – партія кадетів – виступала проти визнання окремих національних прав українців.

Більшість російських лібералів поділяла офіційну думку, що, мовляв, відмінності між «великоросами» і «малоросами» незначні, що українці – це усього лише південна гілка російського народу. У 1912 р. великий розголос в Україні і Росії набула стаття Петра Струве «Загальноросійська культура і український партикуляризм». Автор, один з лідерів кадетського руху, у цій статті виступав за нещадну боротьбу проти українського визвольного руху.

Недалеко від цього пішли і російські соціалісти. Деякі з них, зокрема більшовики, час від часу привселюдно вимагали скасування національних обмежень в Україні. Але вони всього лише використовували справу антиукраїнських переслідувань як привід для критики царського уряду. В цілому, революція 1905-1907 рр. і наступний період показали, що російський опозиційний рух був таким же централізаторським і русифікаторським, як і імперський уряд. І після того, як більшовики в 1917 р. захопили владу на більшій території колишньої Російської імперії, вони переконливо це продемонстрували.

В цілому, російське суспільство в оцінках українського питання в той період пішло недалеко від поглядів відомого російського літературного критика ХІХ ст. Віссаріона Бєлінського. А його ставлення до українців добре видно з листа Павлу Анненкову: «…Одна скотина из хохлацких либералов, некто Кулиш48 (экая свинская фамилия!) в «Звездочке», …журнале, который издает Ишимова для детей, написал историю Малороссии, где сказал, что Малороссия или должна отторгнуться от России или погибнуть… Вот, что делают эти скоты, безмозглые либералишки. Ох, эти мне хохлы! Ведь бараны – а либеральничают во имя галушек и вареников со свиным салом...».

Прихильна до українців позиція Герцена і Добролюбова була в цьому плані виключенням.

Таким чином, якщо резюмувати дожовтневий період російсько-українських відносин, то чітко видно, що починаючи з періоду встановлення активних російсько-українських контактів и наступного «возз’єднання», Росія послідовно проводила по відношенню до українського народу політику всебічних обмежень, інтенсивної асиміляції та примусової русифікації. Спочатку Росія перейняла всі культурні досягненя України, затим блокувала розвиток української культури, розгромила систему української масової освіти, деморалізувала й русифікувала українську еліту, звела цим українців в ранг порівняно менш культурного народу і в решті відмовилась визнавати сам факт існування українського народу та його мови, піддаючи гонінням та переслідуванню всіх, хто стверджував зворотнє.

Будь-які заяви про те, що «український народ завдяки Росії зберіг себе як націю» чи про те, що дореволюційна Росія зіграла цивілізаторську роль по відношенню до України, є прямою та безапеляційною брехнею. Якщо українці і зберегли себе як націю, то не завдяки, а всупереч зусиллям Росії! Якщо Росія коли-небудь що-небудь й давала Україні в культурному плані, то це було тільки після того, як вона віднімала й забороняла у багато разів більше!

«Дєдушка» Ленін і українське питання

Лютнева революція в Росії і ряд наступних подій принесли Україні довгоочікуване звільнення і відродження національного життя. Вони привели до створення на більшій частині етнічної території України низки українських державних утворень, які послідовно міняли одна одну.

Те, що більшість радянських істориків називали громадянською війною 1918-1920 рр. завершилося в Україні створенням повністю підлеглої Москві, але формально незалежної Радянської Республіки, що потім увійшла т.зв. Союз Радянських Соціалістичних Республік. Національну політику і відношення до українського питання в СРСР визначало керівництво правлячої Комуністичної партії більшовиків.

У порівнянні з часами Російської імперії українці отримали (а вірніше сказати, вибороли у збройній боротьбі) право називатися українцями, а також формальне право на використання української мови в спілкуванні, освіті, культурі і т.д.

Лідер російських комуністів Володимир Ленін приділяв досить серйозну увагу національному питанню. Ленін досить часто піднімав проблематику України і теоретично йшов на будь-який ступінь свободи для «націоналів»-українців в усьому, що стосується використання української мови, культурного життя, друкарства й освіти. Цьому його навчив досвід і аналіз більшовицьких поразок 1919 року в Україні.

У реальній політиці, у питаннях поділу реальної компетенції партійних і державних органів, керування збройними силами, контролю за розподілом виробленого радянськими республіками матеріального продукту, Ленін, не скидаючи маски душки-інтернаціоналіста, демонстрував велику твердість, цинізм і залишався принциповим централістом. Тому що саме ці питання він вважав найважливішими для збереження влади компартії, яка була потрібна йому для утримання влади і побудови комунізму. Це було метою життя «кремлівського мрійника» і українська мова йому в цьому не тільки не заважала, але й навіть допомагала ще краще обробляти свідомість українців на користь «справи світового пролетаріату».

Однак надання Леніним де-юре повної свободи комуністам-українцям у використанні своєї мови, у культурному житті, друкарстві й освіті викликало численні нарікання російських і єврейських більшовиків-централистів, що за «доброю старою» традицією вважали українське питання австро-німецькою вигадкою. «Автора этих строк, – писав Ленін, – некоторые товарищи на последних совещаниях в украинском вопросе обвиняли в чрезмерном «выпячивании» национального вопроса на Украине»49 (курсив – Авт.). Своїм впертим партайгеносе Ленін роз’яснював, що за їхніми докорами стоїть «зуботрощильний» комплекс шовіністів-великодержавників.

«...Игнорировать значение национального вопроса на Украине, – писав Ленін, – чем очень часто грешат великороссы (и, наверное, не намного менее часто, чем великороссы, грешат этим евреи), – значит, делать глубокую и опасную ошибку». «Кремлівський мрійник» відзначав, що в РКП(б) «много партийных руководителей пропитаны бессознательно великорусским национализмом и великодержавностью, не понимают национальных потребностей других народов (у нашому випадку – українського – Авт.) и дают повод быть заподозренными в том, что собираются нести им свой великорусский шовинизм, прикрытый названием коммунизма».50

Але варто відзначити, що чисельність етнічних українців в «українській» компартії в цей період складала усього кілька жалюгідних відсотків (1918 р. – 3,2 %, 1922 р. – 23,3 % при 80 % у складі населення). Тому в реальності російські комуністи, що правили в Україні, вважали відродження українського національного життя «поступками» українцям. І в телеграмі, яку Ленін надіслав Сталіну у Харків, він писав: «щодо мови всі поступки і максимум рівноправності» (курсив – Авт.).51

Як би ми не ставились до історичного феномена «дєдушкі» Леніна, ми повинні визнати, що з усіх лідерів іноземних військово-політичних сил, які претендували на владу над Україною (поляки, російський білий рух, різні течії в російській компартії), на той момент він хоча б теоретично займав відносно справедливу і екологічну позицію стосовно українського національного життя.

І якщо виходити з оцінки ситуації з т.з. «краще з найгіршого», у якій тоді опинилася Україна і український народ, то ми можемо сказати, що «дєдушка» Ленін зробив дві корисних справи. Перша – він відкинув сталінську ідею «автономізації» при створенні СРСР як таку, що ліквідує державний суверенітет, нехай навіть формальний, радянських республік. Друга – Ленін підтримав курс «українізації», і завдяки його позиції в українському питанні в 20-х рр. РКП(б) хоча б теоретично засуджувала російський шовінізм і політику «нейтралітету» партії в т.зв. «боротьбі двох культур» – російської та української.

«Українізація» для українців

Політика «українізації» проводилася в Україні після громадянської війни на протязі двадцятих років ХХ ст. На ділі її правильно було б називати політикою «дерусифікації» українського національного життя, або «коренізації», як її величали окремі партійні й державні документи. Ця політика була зафіксована в постановах Комінтерну і ряду з’їздів російської (радянської) компартії, що розглядали її як національно-виховну роботу з метою використання могутньої тяги українського народу до національного відродження для зміцнення радянської влади і побудови соціалізму.

Радянську «українізацію» підтримали значні громадсько-політичні сили, що покладали на неї великі надії. Микола Скрипник включав у поняття «українізації» зміцнення державності України в радянській формі, але в рішеннях партійних і радянських форумів вона зводилася лише до культурно-громадської діяльності.52

Таким чином, у двадцяті роки радянська влада, йдучи на поступки українському рухові, надала можливості для порівняно широкого розвитку української культури, але залишала цей процес під постійним контролем, обмежуючи його бажаними для комуністичного режиму рамками. Але й у такій урізаній формі «українізація» стимулювала суспільно-культурний розвиток і позитивно впливала на інші сторони національного життя українського суспільства.

На відміну від русифікації в Російській імперії та в СРСР «українізація» 20-х років призначалася виключно для самих українців, для відродження їхнього національного життя, а не для деетнізації інших національностей. У реальному житті ця політика передбачала повернення української мови в усі сфери життя, формування розуміння й усвідомлення українцями національної приналежності і національних особливостей, вивчення української історії та культури. У цей короткий період українській мові було офіційно надано національно-державного статусу, створено наукові основи національного мовотворення. Створювалися сприятливі умови для поширення і розвитку української науки, освіти й культури.

Велася навіть підготовча робота для «українізації пролетаріату», «українізації» українських великих міст і промислових центрів. При цьому підкреслювалася необхідність відрізняти русифікованих робітників-українців, що вживають суржик на основі української мови, від робітників-етнічних росіян. Щодо останніх, як національної меншини в Україні, рекомендувалося «уважне ставлення... і забезпечення їхніх інтересів», а щодо перших – роз’яснення їхньої національної приналежності і їхніх національних обов’язків.

«Українізація» сприяла певному наближенню партійно-державного апарата до українського народу, залученню українців до радянських форм громадського життя, підготовці і висуванню, хоча й дуже обмеженому, керівників української національності.

На початку 20-х рр. прозіновієвсько-каменєвське комуністичне керівництво, що правило в Україні, майстерно саботувало «українізацію». Розібравшись з Зіновієвим та Каменєвим Сталін змінив і партійних керівників в Україні, приславши сюди Кагановича. Щоб продемонструвати прибічникам зіновієвців, що їхня епоха скінчилася, а заодно й притягти на свій бік зростаючу українську масу в КП(б)У, Сталін и Каганович на порівняно тривалий період зробили «українізацію» беззастережним курсом.

Але й у цих умовах вона зустрічала глухий опір російських і єврейських більшовиків-централістів і шовіністично налаштованого радянського міщанства, що сформувалося з нащадків тих, кого принесли в Україну імперські міграційні потоки протягом півтора попередніх сторіч і кого навіть «дєдушка» Ленін називав «великорусской швалью».53

У 1927 році Виконком Комінтерну навіть розглядав питання про російське шовіністичне відхилення в партії, що перешкоджало «українізації». У зверненні ЦК КП(б)У до Комінтерну стверджувалося, що це відхилення складається в ігноруванні й недооцінці значення національного питання в Україні, яке часто прикривається інтернаціоналістичними фразами. Зокрема, на думку авторів звернення, російський шовінізм виявлявся в наступних формах:

1) у приниженні значення України як частини СРСР, у старанні трактувати утворення СРСР як фактичну ліквідацію національних республік;

2) у проповіді нейтрального відношення партії до розвитку української культури, у трактуванні її як відсталої, «селянської» у противагу російській, «пролетарській»;

3) у спробах за будь-яку ціну зберегти перевагу російської мови у внутрішньому державному, громадському та культурному житті України;

4) у формальному ставленні до проведення “українізації”, що визнається часто тільки на словах;

5) у повторенні шовіністичних великодержавних поглядів про т.зв. штучність «українізації», про незрозумілу народу «галицьку» мову і т.д., у культивуванні цих поглядів в середині партії;

6) у старанні не переводити політику “українізації” в місті і серед пролетаріату, обмежившись тільки селом;

7) у досить тенденційному роздуванні окремих перегинів під час проведення «українізації» та у спробах виставити їх як цілу систему порушення прав національних меншин (росіян, євреїв).54

Тоді, у 1927 році, російський шовіністичний ухил, як не дивно, був засуджений. Але й тоді ж ЦК КП(б)У в постанові від 19 квітня 1927 року зобов’язав ввести навчання російській мові в усіх школах в Україні, з яких, як тоді передбачалося, повинно було стати в майбутньому українськими не менш 95%. Одночасно ЦК зробив принципове застереження, що «це ні в якому разі не може бути прикриттям для спроб утворити для російської культури на Україні панівного положення, що вона мала за царату».

Однак уже через п’ять років, у 1932 році, Сталін круто змінив курс національної політики СРСР, і короткий період українського національного відродження в Україні закінчився. Почався період нової ще більш жорстокої русифікації на радянський кшталт.

Попіл Кубані б'є в наші груди...

Після лютневої революції 1917 року, будуючи національну державу, Українська Центральна Рада на чолі з Михайлом Грушевським спочатку не претендувала на Кубанську область, де більше половини жителів були українцями. У ті часи кубанські чорноморські козаки, будучи прямими нащадками запорожців, у більш-менш достатньому ступені зберігали українську обрядову і матеріальну культуру, стереотипи поведінки, національну кухню, фольклор і мову. У 1917 році вони утворили власний уряд, і переговори про входження цього краю в Україну повинні були проводитися безпосередньо з ним, а не з Тимчасовим урядом.

Трохи пізніше гетьман Скоропадський, що домігся згоди кримського уряду генерала Сулькевича про приєднання півострова до Української держави на правах автономії, почав переговори і про приєднання Кубані. Але після чергового загарбання України більшовиками радянська республіка відновилася в колишніх кордонах.

У жовтні 1925 року Центральний виконавчий комітет СРСР передав у підпорядкування Північно-Кавказького краю Російської Федерації два українських округи – Шахтинський і Таганрозький. Після проведення Всесоюзного перепису населення 1926 року ЦК КП(б)У зважився звернутися в Москву з проханням повернути ці округи Україні, а також передати їй південні райони Курської і Воронезької губерній, де компактно мешкало українське населення. Кількість українців у західних районах Російської Федерації, що безпосередньо прилягали до України, перевищувало, як свідчив перепис, два мільйони людей.

У цей період на одному з Пленумів ЦК КП(б)У було прийнято таке рішення: «Доручити Політбюро … вести дальшу роботу в справі об’єднання в межах УРСР всіх суміжних з нею територій з українською більшістю населення, що входять до Радянського Союзу».55 У доповіді на X з'їзді КП(б)У говорилося: «Ми ставимо своїм завданням і ставимо питання перед ВКП(б) про державне об’єднання України, — у Курщині, в західній частині Вороніжчини і т. д. Це українське населення... не має достатнього обслуговування своїх національних потреб».56 Однак ЦК ВКП(б) відреагував мовчанням на це прохання.

Пізніше нарком освіти України Микола Скрипник за сприяння місцевої влади почав «українізацію» 37 районів Північно-Кавказького краю, у тому числі 19 районів Кубанського округу. Успіхи в цій справі дозволили йому знову порушити питання про перевід Кубанського, Шахтинського і Таганрозького округів під юрисдикцію України.

Вимоги розглянути відкладене у свій час питання про передачу Кубані до складу України стурбували російських централістів у ВКП(б) і самого «батька народів». Вони змусили їх по-новому подивитись на успіхи «українізації»: Сталін і його оточення зрозуміли, що національне відродження в такій великій республіці, як Україна, може надалі створити серйозний центр сили в Києві, який гіпотетично буде здатний при нагоді протистояти московському центру в особі Йосипа Віссаріоновича і його підручних. Вони вирішили скористатися наданою нагодою – проблемою з невиконання плану хлібозаготівель у ході масової колективізації.

І у відповідь на територіальні прохання України з’явилася постанова Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) «Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі і Західній області» від 14 грудня 1932 року за підписами Молотова і Сталіна. Зміст та територія дії цієї постанови дозволяє з абсолютною впевненістю казати про те, що вилучення хліба у формі, яка привела до голодомору, – це навмисна варварська акція, що мала на меті нанести нищівного деморалізуючого і деетнизуючого удару по українському народу. Тому що ця постанова, яка, судячи з назви, повинна була переслідувати винятково економічні цілі, насправді включала в себе серйозний блок національно-мовних завдань.

Зокрема, у зазначеному документі «українізація» Північно-Кавказького краю характеризувалася як «небільшовицька». Діловодство місцевих органів влади, а також газети і журнали вимагалось тут негайно перевести з української мови на російську як «більш зрозумілу» для кубанців. Викладання в школах також переводилося на російську мову.57

Крім того постанова «пропонувала» ЦК КП(б)У и СНК України «звернути серйозну увагу на правильне проведення українізації, усунути її механічне проведення, вигнати «петлюрівські» та інші буржуазно-націоналістичні елементи з партійних і радянських організацій, ретельно підбирати і виховувати українські більшовицькі кадри, забезпечити систематичне партійне керівництво і контроль за проведенням українізації».58 Але головне – територіальні рамки дії цієї постанови практично збігалися з границями основної маси етнічного розселення українців європейської частини СРСР.

Таким чином, з 1933 року українські школи й культурно-освітні осередки на Кубані, Північному Кавказі та у прикордонних з Україною районах Росії, де компактно, практично «суцільняком», проживали українці, були розігнані. Фізично були знищені або деморалізовані всі, хто відстоював українську приналежність тамтешнього населення.59

Заходи з деукраїнізації підкріплювалися найбільш нелюдськими репресивними методами – конфіскацією всіх запасів продовольства, відкладених до нового врожаю у селян і козаків Кубані та більшості інших українських районів Росії. Це був терор голодом, який вигубив сотні тисяч місцевих жителів. У ході проведення наступних переписів українці в примусовому порядку були в основному записані росіянами, багатьох навіть змусили змінити прізвища на великоросійські варіанти.

Десять років по тому, у 1942 році, великий український кінорежисер Олександр Довженко, відступаючи в складі радянських військ з України за маршрутом Россош, Хопер, Калач, залишив нам у своїх щоденниках свідчення етнічної агонії тієї частини українського народу, що піддалася примусовій русифікації в «братерській» Росії на найширшому територіальному шлейфі – від Стародуба до Ставрополя.

Довженко писав: «От і Россош, істинно російське місто, де населення чомусь розмовляє по-українському. Кілька сот літ ніяк не встигне причаститися, ну та вже, здається, досить, вже всі діти говорять по-російськи». «Поселився у діда Ягора Швеця (під Калачем – Авт.), або Шевцова, як пишеться вже цей етнографічний полтавський раритет. Неписьменний, темний дід український з бабою…Баба чимось нагадує мою матір. От такі-то «Шевцови».60

Так, загинула й українська Кубань, а ті нащадки запорізьких козаків, що вижили в атмосфері етнічного терору, зберегли багато козацьких традицій, але під антиукраїнським пресом радянської імперії деетнізувались. Трохи пізніше московські демографи описали цей процес так: «Повышенный прирост общей численности русских частично может быть объяснен слиянием с ними отдельных групп вторых народов, в частности довольно многочисленных групп украинского населения на Кубани и Северном Кавказе».61

Звучить більш ніж цинічно, тому що так само цинічно за сімдесятьох років до того російські шовіністи писали в Петербург про «добровільну» русифікацію поляків після повстання 60-х рр. XIX ст. От уривок з доповіді Олександру II від спеціальної комісії «по крестьянскому делу в Царстве Польском»: «Важнейший факт по крестьянскому делу в Царстве Польском заключается в успехах русского языка в том крае. В отделе Кельцкой комиссии по крестьянским делам (около 1/13 всего царства) преподавание русского языка введено в 159 мужских и 3 женских сельских училищах. Крестьяне с заметной охотой учатся русскому языку там, где сношение правительственных лиц и учреждений с гминными (волостными) управлениями производится на русском языке.… В крестьянах вовсе не замечается национального предубеждения против русского языка, напротив, поступающие от разных административных властей в волостные (гминные) управления бумаги на польском языке возбуждают недоумение...» (!).62

Господь Бог надалі помилував Польщу, яка, незважаючи на всі відстані, що розділяють її та Росію, й дотепер здригається при думці, що «братерські» обійми русифікаторів можуть знову стиснути її! На жаль, українську Кубань і інші українські райони Росії спіткала інша, страшна, доля.

Централізація і русифікація «від батька народів»

На початку 30-х рр. Сталін радикально змінив офіційні партійні оцінки щодо російського шовінізму та т.зв. «українського націоналізму». У 1926 р. в листі Кагановичу він вже висловлював «побоювання», що «українізація» може набути характер «боротьби проти «Москви» взагалі, против росіян взагалі, проти російської культури і її найвищого досягнення (!) – ленінізму».63 У вересні 1932 г., знову ж у листі Кагановичу, він фактично кваліфікував спротив українців колективізації та непомірним хлібозаготівлям як петлюрівщину (тобто український націоналізм – Авт.).64 Підводячи підсумки «хлібозаготівель» (тобто голодомору), сталінський намісник в Україні Постишев у листопаді 1933 г., назвав «помилки и промахи в національній політиці» з боку КП(б)У основною причиною спротиву колективізації та хлібозаготівлям і оголосив про «розгром української націоналістичної контрреволюції», що було здійснено «за безпосереднім проводом… ЦК ВКП(б) і особисто тов. Сталіна».65

У 1934 р. на XVII з’їзді партії Сталін підтвердив свою позицію: «На Украине еще сосем недавно уклон к украинскому национализму не представлял главной опасности, но когда перестали с ним бороться и дали ему разрастись до того, что … этот уклон стал главной опасностью».66 Саме з цього моменту й до кінця правління КПРС ніколи не повторювались попередні партійні резолюції, які констатували, що «главное препятствие для решения национального вопроса и устранения национального неравенства в СССР состоит в пережитках русского шовинизма».

Щоб виключити будь-які ризики, пов’язані з існуванням державності України, Сталін покінчив з підтримкою курсу на «українізацію» для українців – і зробив ставку на свого природного союзника в справі централізації – на російський шовінізм, що в нових умовах, навіть за оцінкою партійних документів попереднього десятиліття, працював в основному під маскою «інтернаціоналізму». Після створення цього неформального тандему розмовляти про російський шовінізм стало справою антипартійною і націоналістичною.

Мета і бажання Сталіна і російських шовіністів в Україні практично цілком збігалися – це максимальна централізація всіх областей життя за умови, що центром завжди була, є і буде Москва. Продовження русифікації українців було для них абсолютно необхідним, тому що вона була найважливішим і невід’ємним напрямком централізації.

Від російської самодержавної практики нова «радянська» русифікація відрізнялася тим, що існування українського народу й української мови на території України ніхто безпосередньо не заперечував. Тут це було б просто абсурдно, хоча на території Росії русифікатори без коливань переписали українців у росіяни, а багатьом навіть і прізвища змінили. Проте, у самій Україні вони домоглися, щоб українська мова і фактично, і формально була знову поставлена у нерівне положення з російською мовою. При цьому українська мова і культура були фактично класифіковані як другосортні і, що найстрашніше, як безперспективні.

Методи реалізації цієї політики, найчастіше навіть у деталях, були тими ж, що і при колишній російській самодержавній імперії: русифікація національної еліти, заохочення шовіністичних сил і настроїв (під гаслом «інтернаціоналізму», яке замінило гасло «общерусскости»), посилена антиукраїнська міграційна політика, посилене просування російської мови і російської культури на заміну українським.

В період голодомору т.зв. «розгром українскої націоналістичної контрреволюції» супроводжувався скороченням українських шкіл в Україні и, відповідно, збільшенням російських шкіл, зменшенням майже в два рази випуску книг на українській мові, механічним наближенням норм українського правопису до норм російського, введенням практики «калькування» слів з російської мови для української, «призупиненням» чи припиненням робіт з створення українських словників.

Якомога більш жорстка централізація всіх областей життя СРСР вважалася Сталіним невід’ємною частиною його режиму особистої влади. Навіть жалюгідний політичний суверенітет радянських республік і будь-які думки про культурну і мовну «окремішність» націоналів, що могли б породити мрії про що-небудь більше, для Сталіна були несумісні з правом на фізичне існування для тих, хто був їхнім джерелом. Тим більше, якщо мова йшла про Україну, яка в силу своїх розмірів і потенціалу могла чисто гіпотетично являти загрозу для безмірної особистої влади червоного тирана.

Він не приховував своєї ненависті: «кожний, хто намагається зруйнувати цю єдність соціалістичної держави, хто прагне до відділення від неї її частини і її національності, він ворог, заклятий ворог держави, народів Союзу РСР. И ми будемо знищувати кожного такого ворога, ми будемо знищувати весь його рід, його сім’ю». Ненависть Сталіна і його оточення до України була величезною! Як відомо з матеріалів XX з’їзду радянської компартії «батько народів» сильно журився з того, що фізично не міг вислати всіх українців у Сибір через їхню велику чисельність.

Тому на відміну від своїх попередників Сталін і його підручні в боротьбі з українцями винятково широко застосовували репресивні засоби, а саме: фізичне знищення національної еліти під приводом боротьби з «українським буржуазним націоналізмом», приведення широких мас до покірності методом створення штучного голоду, примусова деетнізація широких мас українців у низці регіонів колишнього СРСР, примусові масові депортації українського населення, обмеження на поселення українців у містах Західної України, обмеження на поселення раніше репресованих українців на території України й ін.

У 30-х рр. ці процеси вилилися у феномен, названий згодом «розстріляним відродженням». Він знаменував собою масові переслідування і репресії, що спіткали український народ у сталінські часи, коли просто «під корінь» знищувалися ті шари населення, що у майбутньому могли стати небезпечними для єдності радянської імперії. Фізичному винищуванню піддавалися в першу чергу діячі літератури і мистецтва, що створювали українську культуру, здатну конкурувати з російською в русифікованих містах, а також національні партійні кадри, здатні сформувати конфронтуючий з центром шар національної бюрократії.

Для кращого контролю над уцілілими українськими творчими діячами їх об’єднали в кілька творчих союзів, найбільш помітним з яких став союз письменників. Щоб нівелювати українську культуру до містечкового масштабу, вцілілих творчих діячів узяли під таку щільну опіку, коли будь-яке творче новаторство, на яке в самій Москві й у Росії дивилися крізь пальці, в Україні розглядалося як злочин. Ця традиція поширилася на всі сфери громадського життя, і в наступні роки відбилася у влучному афоризмі: «Коли в Москві гризуть нігті, у Києві – рубають пальці».

Щоб попередити надалі створення дієздатного кістяка національної бюрократії, на всіх ключових посадах Москва, як і раніше, завбачливо розставляла вихідців з Росії. Перші керівники республіки довгий час були винятково представниками центру. Поки «батько народів» був живий українська радянська бюрократія ні в якій мірі не могла впливати на хід суспільних процесів в Україні. При найменшій нелояльності центрові неслухів відправляли в ГУЛАГ або ставили «до стінки».

Колись, на X з’їзді РКП(б), Сталін міг собі дозволити такі пасажі у виступах з партійної трибуни: «Ясно, що якщо в містах України дотепер ще переважають російські елементи, то з часом ці міста будуть неминуче українізовані. Років сорок тому назад Рига являла собою німецьке місто, але тому що міста ростуть за рахунок сіл, а село є хранителькою національного, то тепер Рига – чисто латиське місто. Років п’ятдесят тому назад усі міста Угорщини мали німецький характер, тепер вони мадяризовані. Це ж можна сказати про ті міста України, які носять російський характер і які будуть українізовані, тому що міста ростуть за рахунок села. Село – це хранителька української мови, і вона увійде в усі українські міста як пануючий елемент».67

У 1932-1933 рр. цей політичний садист непомірними хлібозаготівлями розіпнув «хранительку української мови», фізично винищивши штучним голодом і масовими репресіями як мінімум десяту частину українців. Він спотворив українську душу, скалічивши вічним страхом перед системою свідомість мільйонів українських селян, що повинні були б «українізувати» міста своєї Батьківщини. Саме голодомор і масові репресії, а не етнографічні відмінності на довгий період розділили Україну на дві свідомості, два менталітети.

Тому що нічим іншим неможливо пояснити, різницю, що з’явилася після цього і протрималася майже 70 років у рівні національної самосвідомості Волині, з одного боку, і, наприклад, Житомирщини і Вінниччини, з іншого. Адже до захоплення Волині поляками в 1920 році ці землі були практично однакові з т.з. складу населення та історії краю. Це були православні краї, що два століття прожили в коронних землях Речі Посполитої і півтора століття в Російській імперії, що підтримали УНР і розділилися менш, ніж на два десятки років. Але після возз’єднання в складі Радянської України вони виявили таку разючу взаємну відмінність, що неможливо було повірити, що століттями вони являли собою одну етно-культурну територію.

Це не Волинь стала схожа на Галичину, це нелюдські тварини – сталінські бузувіри-шовіністи – за два десятки років голодом і репресіями так зіпсували етнічну суть, національну і людську гідність нашого народу, що він на якийсь час розділився в собі. Саме після голодомору мільйони радянських українців кілька десятиліть підряд жили тільки з одною думкою, що передавалася з покоління в покоління: «Аби не було голоду!».

Родину мого батька, що жила в одному з хлібних сіл Херсонської області, голодомор застав, коли тому було тільки шість років. Дід у цей час знаходився на агрокурсах у Херсоні, і це врятувало наш рід. У розпал голодних смертей і масового вимирання, дід повернувся додому і застав там опухлу від голоду дружину (мою бабусю) і своїх дітей, яких повільно залишали останні життєві сили. Дід першим ділом кинувся на горище і взяв коров’ячу шкіру, яка валялася там і яку більшовицькі «заготівники» дивом не реквізували. Він ретельно обсмалив шкіру на вогні, нарізав вузькими смужками і, виварюючи з неї студенець, напував дружину з дітьми доти, поки не стало ясно, що вони врятовані.

Мій вже майже восьмидесятилітній батько й дотепер ридає, згадуючи, як шестирічним пацаном, збожеволівши від голоду, у якомусь льосі він їв сиру капусту і запивав її кисляком. Як після цього, його звалили шлункові кольки й опухло все тіло. Довгий час батько був впевнений, що голод організували троцькісти, і що Сталін – «гірський орел» нашої партії. Батько був вихований системою на «інтернаціоналізмі», воював з німцями, був серйозно поранений і нагороджений, якийсь період був членом КПРС. Він став новою генерацією вже «радянських» українців, женився на росіянці (моїй мамі), у родині і на роботі використовував російську мову. У ньому, як і у всьому його поколінні суперечливо поєднується любов до України і ностальгія по Союзу, туга за материнською мовою і «теоретичний» осуд «націоналізму», дати раціональне визначення якому йому досить складно.

У 1932-1933 рр., ліквідуючи «українізацію», Сталін і його підручні на довгий час поставили жирний хрест на перспективі «українізації» міст України, незважаючи на те, що наприкінці тридцятих років українці складали вже 58% від загального міського населення своєї республіки. Це було досягнуто за рахунок заохочення русифікаторських процесів і шовіністичних настроїв у російсько-єврейському міщанському прошарку, який домінував в управлінні й керівництві підприємств і установ, а також за рахунок деморалізації прибуваючих в міста українців, яких моментально ставили на місце, якщо вживання ними рідної мови не влаштовувало оточуючих. Російські шовіністи в Україні стали частиною цієї нової, радянської системи русифікації, що знущалася з «братерського» народу в ім’я подальшого «зближення і злиття соціалістичних націй».

У 1940 році мій батько успішно закінчив школу у своєму рідному селі, де тоді усі говорили на прекрасній українській мові, яка мало відрізнялася від літературної. Він приїхав у Херсон для вступу в ремісниче училище, що на ті часи вважалося «досить круто». Коли він прийшов здавати екзамен з математики, звичайно, на рідній українській мові, російські інтелігенти ледь не відправили його додому за використання «не тієї» мови, але все ж таки змилувались і вислухали його «доведення теореми». В ремісниче училище батька прийняли, але чемно попередили: «Цю мову (українську – Авт.) можете забути. Вона вам більше не знадобиться». Не думаю, що ці «слов’янські браття» були запеклими сталіністами, але те, що вони були страшенними російськими шовіністами – це факт, і такі панували в Україні на той момент.

Можуть загаласувати: «Так що ви таке кажете?! Так багатостраждальний російський народ сам більше всіх постраждав від голоду і від репресій! Це ж усім добре відомо!» Ця облуда стала постперебудовною насолодою для великоросійських вух. Адже «всім відомо», що немає в світі більш «багатостраждального» народу, на який всі «постійно нападали» і «хотіли підкорити і закабалити»!

Ну, що ж тоді прийшов момент істини! Давайте подивимось на голі факти у всій красі, що нам дають переписи населення. За період з 1913 по 1959 рр. чисельність росіян на території СРСР зросла майже ніж у два рази! І це незважаючи на першу світову, громадянську і Велику Вітчизняну війни, незважаючи на репресії і т.п.! А що ж відбулося за цей період з українцями? А от що:

Росіяни Українці Загальна кількість
населення в границях СРСР
Кількість Зростання Кількість Зростання
1913 рік 72 млн.   33 млн.   114 млн.
1959 рік 159 млн. 58% 37 млн. 11% 209 млн.

Для населення України, яке до 1914 року не перевищувало 40 млн. чоловік у межах сучасних кордонів, втрати такого масштабу були дійсно катастрофічними. Тільки в 1959 році перепис населення показав, що нарешті в Україні був перевищений рівень чисельності, що існував до Першої світової війни, тобто було нараховано 41,9 млн. громадян.68

А темпи приросту кількості росіян були у п’ять разів більше! Я підкреслю: не народжуваності, яка була приблизно однаковою і в українців і в росіян, а саме приросту кількості! І навіть якщо прийняти як аксіому, що росіяни дуже сильно постраждали від сталінських репресій і воєн, те вперта статистика каже про те, що українців винищували як мінімум у п’ять разів інтенсивніше: фізично (голодом і репресіями), а також етнічно – примусовим записуванням у росіяни на території Росії. Основною причиною того, чому нас, українців, так винищували, була етнічна приналежність до своєї нації, до українського народу. Тобто українців знищували за національною ознакою. Це був і геноцид, і етноцид. І ніхто, навіть самий слинобризкий «прибічник» т.зв. ідеї «дружби народів» не зможе цього заперечувати, маючи цю порівняльну таблицю темпів приросту і чисельності росіян і українців з 1914 по 1959 рр.!

При цьому за період з 1897 р. по 1959 р. питома вага українців серед інших східнослов’янських народів знизилась досить помітно з 29,90% до 20,63%, а питома вага українців, що визнають рідною мовою українську, знизилась на 6,01%.69

У 30-ті рр. Москва поновила колоніальну міграційну політику, що раніше проводилася імперією. Тільки-но трупи вмерлих голодною смертю українців були прибрані з вулиць й зариті в землю, як почалося організоване Москвою переміщення російських селян в Україну. Ось як повідомляють про це документи Всесоюзного переселенського комітету, які йшли тоді під грифом «Секретно» в оперзведенні №38 про переселення на Україну: «На 28 декабря 1933 г. отправлено 329 эшелонов, 21856 хозяйств, 117149 членов семей… План перевозок колхозников на Украину окончен и выполнен на 104,7%».70

Окрім як геноцидом і етноцидом стосовно до українського народу це назвати не можна. Але що є найбільш огидним – це те, що цю звірячу етнічну чистку радянські ідеологи того часу примудрилися назвати «періодом небувалого розквіту української нації»!

Камо грядеши, український народ радянської імперії?

Не випадково, кажучи про те, як радянська партійна ідеологія оцінювала життєві перспективи української мови, треба підкреслювати, що українська мова була фактично класифікована московськими ідеологами як другорядна, другосортна і, найголовніше, як безперспективна.

Радянська марксистсько-ленінська доктрина пропонувала «солов’їній мові» зникнути в майбутньому, поступившись місцем на користь «найбільш розповсюдженої з національних мов СРСР». Саме так оцінювалися перспективи української мови у світлі прийнятого московськими ідеологами вчення про «зближення та злиття націй у ході будівництва комунізму». Кожна людина в СРСР зобов’язана була вірити в «неминучу перемогу комунізму», і, таким чином, вона, відповідно, була зобов’язана вірити й у неминуче «зближення та злиття націй».

Класичним зразком цієї теоретичної бази радянської русифікації була теза з доповіді Микити Хрущова на XXII з'їзді КПРС: «В ходе развернутого строительства коммунизма будет достигнуто полное единство наций... Встречаются, конечно, и такие люди, которые сетуют по поводу того, что стираются национальные различия. Мы им отвечаем: коммунисты не будут консервировать и увековечивать национальные различия. Мы будем поддерживать объективный процесс все более тесного сближения наций и народностей, происходящий в условиях коммунистического строительства на базе добровольности и демократизма».71

На практиці «зближення та злиття» означало поглинання росіянами всіх інших народів СРСР. Можуть запитати: «Ну, почему же вы опять о русификации и о «поглощении»?! Ведь вам же было сказано: «сли-я-ни-е»!» Мої дорогі «слов’янські браття», ніяким злиттям тут і не пахнуло, тому що в СРСР і в теорії, і в житті поняття «наднаціональне» було тотожним поняттю «російське». І, таким чином, для будь-якого українця перехід до «наднаціонального» означав відмову від свого «українського» і вибір на користь «російського». А от для кожного окремого росіянина ніяких відмов і виборів не треба було робити: «наднаціональне» (або ж, якщо хочете, «інтернаціональне») як було для них своїм, «російським» так таким і залишалося. Але українці, як і інші народи СРСР, повинні були «крізь зуби» звикатися з думкою про майбутнє «злиття», про утрату своєї мови й етнічної самоідентифікації. І вони звикались потихеньку, в обстановці, коли з усіх боків усе було намертво «схоплене» системою.

Радянська історична наука, у свою чергу, активно сприяла виробленню в українців комплексу національної неповноцінності, закріплюючи за українською національною культурою статус провінційної, другорядної і нездатної розвиватися поза позитивним впливом російської культури. Цьому слугували утаювання від широкої громадськості реального співвідношення рівнів культурного розвитку України і Росії на момент підписання Переяславського договору, брехливе приписування Росії цивілізаторської (!) ролі у відношенні до українського народу. Вінцем цієї знущальної облуди було спорудження в Переяславі-Хмельницькому пам’ятника на честь 300-річчя «возз’єднання»: сита, вся з себе «продвинута» і впевнена в собі жінка-Росія кудись веде пригальмовану, смурну жінку-Україну і показує їй далекі далечіні, при цьому жінка-Україна, якось трохи «офігевши», тупо вдивляється в свої майбутні «перспективи».

Радянські підручники і публіцистика не давали можливості українцям сформувати і підтримувати відчуття історичної національної традиції, в школі і суспільстві практично було відсутнє українське національне виховання. В той же час усупереч тому, що Конституція СРСР забороняла пропаганду національної винятковості, кожен українець з дитячих років, зі школи і все життя – у підручниках, лекціях, газетах, книжках, по радіо – чув про особливу роль великого російського народу в історичній і нинішній долі його і всіх інших народів Союзу РСР і колишньої Російської імперії. Усе це підсилювало підсвідомий комплекс національної переваги і винятковості в багатьох росіян і комплекс національної неповноцінності в українців.

Радянська ідеологія і практика формували такий тип відносини «націоналів», і насамперед українців, до питань виховання національної гідності, національного почуття, національної свідомості, коли будь-які розмови про проблеми в даній сфері відразу мітили їхнього ініціатора як «націоналіста». Таких «націоналістів» виганяли з роботи, ними повнилися в’язниці і табори. У цей же час, наскільки б скандальними не були публічні антиукраїнські випади і висловлення з боку російських шовіністів, вони ніколи не отримували хоч якої-небудь серйозної оцінки, а їхні автори благополучно продовжували кар’єру там, де служили або працювали.

Саме слово «русифікація», що характеризувало основний напрямок офіційної національної політики колишньої російської імперії, було з 30-х рр. ХХ ст. вилучене з публічного вживання як політично неблагозвучне. А тим, хто намагався піднімати цю тему (навіть про русифікацію українців у період самодержавства) знову ж клеїли ярлик «націоналіста». При цьому через відсутність аналізу й опису процесів русифікації в період Російської імперії, недосвідченому середньостатистичному громадянинові СРСР було складно зрозуміти, що так зване «зближення соціалістичних націй» у його країні і є самої чистої води русифікація. И тим більш складно це було зробити, тому що найбільш вагомі рішення по нав’язуванню російської мови союзним республікам, по проведенню асиміляторської міграційної політики приймались і контролювались керівництвом СРСР під грифом «секретно».

Таким чином, внаслідок фактичного другорядного статусу української мови і «вбивання» офіційною ідеологією в підсвідомість жителів УРСР думки про те, що з урахуванням майбутнього «злиття націй» українська мова не має життєвих перспектив, радянська пропаганда і практика фактично генерували зневажливе відношення до «мови» і навіть презирство до тих, хто нею розмовляв. Це закладало могутню психологічну й емоційну базу для ухвалення рішення багатьма українцями про відмову від української мови на користь російської при виборі, якою мовою спілкуватися в конкретній ситуації, на якій мові вчити і виховувати дітей, якщо доля ставила перед ними такий вибір або змушувала їх його робити.

З огляду на неможливість прямої заборони української мови і заперечення факту існування українського народу, радянські спадкоємці валуєвських і емських справ бачили свою політику, як писав відомий український письменник Іван Дзюба «не в тім, щоб забороняти говорити українською мовою (тому що це і неможливо), а в тім, щоб зробити так, щоб люди самі не хотіли...».

Наскільки успішно йшла радянська русифікація можна судити з того, що централізаторські та русифікаторські зусилля керівництва СРСР зрештою одержали однозначне схвалення значної частини російської білогвардійської еміграції, для якої стало очевидно, що т.зв. радянська влада не тільки не знищила імперську Росію, «но, наоборот, спасла и приумножила ее».72

Зі свого боку, те, що раніше марксизм розцінював як «колоніальний розбій і загарбницькі походи», радянська історіографія почала прославляти як «доблесть русского оружия», а те, що «кремлівський мрійник» Ілліч називав «прожорливостью, вероломством и бесстыдным плутовством русского царизма» стало оспівуватися в Радянському Союзі як «блестящие успехи русской дипломатии» і її «великие традиции». Реабілітація колоніальної спадщини Російської імперії як «предка» СРСР широко ввійшла в російську радянську літературу, критику і публіцистику. Справа дійшла до того, що в «Правді» навіть були надруковані уривки з поеми В.Фірсова «Росія від роси до зірок», у якій шлях до комунізму зображувався «через Полтаву» та інші подвиги російських самодержців.73

Таким чином, у радянський період централісти-русифікатори прагнули найзугарнішими методами закріпити у свідомості українців дві основні ідеї – про другосортність і безперспективність української мови і про те, що будь-яке обговорення проблеми збереження української мови в СРСР, є проявом «націоналізму».

Мовою фактів і цифр

Зі смертю Сталіна можливості використання масового терору як методу державного управління вичерпалися. У пост-сталінську епоху дії Москви більше не виходили на рівень масових репресій.

Але це вимагало від московських ідеологів-шовіністів застосовувати більш зугарні форми «національного будівництва», що, як і раніш, було спрямовано на тверду русифікацію всіх сфер українського національно-культурного життя. Тому лібералізація політичного режиму супроводжувалася риторикою «дружби народів», за якої ховалося бажання нових кремлівських керівників переконати русифікованих українців, що після «возз’єднання» вони мають усе, про що тільки можна мріяти.

Спираючись на постулати вчення про «зближення та злиття націй», на одноканальну зомбуючу пропаганду, русифікатори будували свою політику таким чином, щоб українці просто перестали відчувати потребу в українській мові, тому що в житті скрізь і усюди повинна була владно вимагатися російська.

У цей період радянська імперська практика успішно вибудувала систему беззастережної фактичної і формальної переваги російської мови в житті України, що не тільки нічим не обмежувалася, але й планомірно підсилювалася самими могутніми за всю історію України міграційними потоками, організованими московською владою. З урахуванням активного і широкого вторгнення ЗМІ й т.зв. масової культури в життя людини вплив русифікації набував з кожним роком все більш інтенсивного характеру.

Образно кажучи, в пост-сталінський і застійний період в українському суспільстві була реалізована та концепція русифікації, яку ще в часи Валуєва й Олександра ІІ висунув флігель-ад’ютант російського царя барон Корф як альтернативу прямій забороні української мови і культури. А він пропонував підходити до русифікації «творчо»: не забороняти українські книги, а наводнити «малоросійскі губернії» значно більш дешевими книгами на «загальноросійській мові», не забороняти українофільський рух, а підсилити міграцію робочої сили на українські землі з центра Росії.

Механізм русифікації неухильно діяв у різних сферах життя, що усе більше централізувалися і, відповідно, ніби природно вимагали використання російської мови. На протязі 60 років, аж до розпаду Союзу, радянська компартія, центральні, а за ними й республіканські органи влади регулярно й методично приймали рішення, нормативні й законодавчі акти, які вимагали боротися з українським «націоналізмом» і невпинно розширювали в союзних республіках права и привілеї російської мови в ущерб мовам народів цих республік, й зокрема, української мови як мови українського народу в Україні. Найбільш важливі рішення у цій сфері та звітність по них йшли під грифом «секретно» и «цілком секретно».

Так, в Україні на повний відкуп російській мові було віддано:74

1. Офіційне державне, партійне, комсомольське, профспілкове і практично все громадське життя. Всупереч постановам і рішенням часів «українізації», зокрема ВУЦВК і РНК УРСР від 1 серпня 1923 року, діяльність у цій сфері велася російською мовою, за деякими виключеннями типу публічно-представницьких заходів, що носили, як правило, змушений або оперетковий характер (ювілеї знаменитих діячів культури і т.п.).

Спроби використовувати українську мову або «присоромлювались», або напряму заборонялися «старшими» товаришами. Так, одного разу, ще бувши генсеком, Леонід Брежнєв відвідав одну з нарад в ЦК КПУ, яку Володимир Щербицький вів українською мовою. Брежнєв зробив серйозне й однозначне зауваження Щербицькому, після чого російська мова в Україні остаточно зайняла місце мови «внутріпартійного спілкування».

2. Економіка і господарське життя. З урахуванням концентрації під прямим управлінням і контролем Москви 93% всього економічного потенціалу України, ці сфери обслуговувалися, практично тільки російською мовою. Всі дотогочасні постанови і рішення про забезпечення роботи господарських органів мовою республіки, у тому числі X з’їзду РКП(б), залишилися на папері.

3. Преса, книга, друк, читацький ринок. Були створені умови для панування російської книги і друку в Україні. Книжкова продукція України складала жалюгідну частку у всесоюзній. Так, наприклад, протягом 1959-1963 р. – близько 1/10 назв і тиражів, тоді як населення УРСР складало 20% від населення СРСР і УРСР повинна була давати хоча б 1/5 книжкової продукції, тобто вдвічі більше, ніж давала. З 1958 року обсяг українського друку практично не збільшувався.

Але і з цієї непропорційно маленької продукції українських видавництв більше половини назв і майже половину тиражу складала російськомовна книга. Українська книга давала менш половини назв і не набагато більше половини тиражу, та й то за рахунок художньої і масово-політичної літератури.

Ще гірше було з періодичними виданнями. Частка України по назвах у процентному відношенні до всесоюзної кількості знижувалася, наприклад, з 11,4 % у 1950 році до 6,5 % у 1963 році. Але і серед цих видань, здійснених в Україні, лише біля половини виходило українською мовою. Так, україномовні періодичні видання в СРСР склали в 1963 році лише 3,3 % назв (130 з 3912) і близько 4 % накладу при більш ніж 17 % українського населення в СРСР (різниця від чотирьох до п'яти разів).

Революційне вторгнення в життя суспільства масової преси, радіо і телебачення докорінно змінило все, вони стали ефективним засобом русифікації.

4. Вища, середньо-технічна освіта, професійне навчання.

При вступі до вузів діяла система твердої мовної дискримінації для українців. От як описував її Іван Дзюба: «…житель м. Одеси С.Караванський за аутентичними документами встановив, що до Одеського політехнічного інституту в 1964 — 1965 році вступило тільки 43 % українців, що зовсім не відповідає відсоткові українців в УРСР і навіть у тій самій Одесі. Проаналізувавши відповідний документальний матеріал, С. Караванський встановив, що внаслідок дискримінаційного порядку прийому, що утруднює вступ до вузів випускникам українських шкіл (на конкурсний іспит у вузах України виноситься російська мова та література, а українська тільки в гуманітарних, що створює переваги для росіян та випускників російських шкіл; вступні іспити із спеціальних дисциплін ведуться у переважній більшості випадків російською мовою), процент прийому відносно поданих заяв вищий для росіян і нижчий для українців; з 1126 українців, що подали заяви до вступу в Одеський політехнічний інститут в 1964 році, прийнято 453, тобто 40 %, аз 1002 росіян прийнято 477, тобто 46 %.

На підставі цих та подібних даних С.Караванський подав клопотання прокуророві УРСР з проханням притягнути до кримінальної відповідальності міністра вищої та середньої спеціальної освіти УРСР Даденкова Ю.М. за ст. 66 КК УРСР, що передбачає покарання за порушення національної та расової рівноправності. Результат «не замедлил сказаться». С. Караванського заарештували».

У 1978 р. було прийнято постанову ЦК КПРС «Про подальше вдосконалення вивчення й викладання російської мови в союзних республіках» (як водиться в таких випадках, воно йшло під грифом «секретно»). ЦК КПУ і вся система освіти в Україні відреагували на нього відповідним чином. В українських вузах, зокрема, почалася методична робота по придушенню української мови там, де вона ще функціонувала. Так, було визначено «Перелік спеціальних дисциплін, які викладаються російською мовою», куди увійшли майже усі непов’язані з українською філологією базові дисципліни. І цей перелік поновлювався щорічно. У такому порядку російщенням були охоплені усі вузи, технікуми, училища, в яких викладання частково велося українською мовою. Заходи, скеровані на вилучення української мови з навчального процесу, набули широкого розмаху і стали вельми популярними серед українофобів та їхніх прислужників. Із спеціальних кафедр вони поширили процес русифікації на загальнотехнічні, природничі, загальноосвітні кафедри.

Ця постанова та республіканські розпоряджувальні документи, що витікали з нього, передбачали й масу інших заходів, вони вимагали «конкретних» справ и «конкретних» звітів з місць. Навіть та незначна частина документів, якими сьогодні користуються дослідники процесів радянської русифікації, переконливо підтверджують, що Мінвуз УРСР, виконуючи волю ЦК КПРС, мінвузу СРСР і ЦК КПУ, відверто займався русифікацією навчального процесу. Як результат, вища, середньо-технічна освіта, професійне навчання практично усюди велися тільки російською мовою. За винятком ряду гуманітарних факультетів, насамперед пов’язаних з українською філологією.

«Викладачів, котрі продовжували читати українською мовою, викликали в навчальну частину для неприємних розмов, – згадує доцент Українського державного лісо-технічного університету В.Попович. – На них робили тиск через деканати та завідувачів кафедр і навіть вдавались до відкритих погроз звільнення з роботи».75 Якщо у 1946 р. в УРСР вийшло 106 назв навчальної літератури для вузів, з них 90 – українською, 16 – російською мовою, то у 1980 р. відповідно 38 – українською і 422 – російською.76

5. Середня освіта, середня школа.

Пригадайте, коли постановою від 19 квітня 1927 року ЦК КП(б)У ввів навчання російській мові в усіх школах в Україні, з яких, як тоді передбачалося, повинно було стати в майбутньому українськими не менш 95%, ЦК одночасно зробив застереження, що «це ні в якому разі не може бути прикриттям для спроб утворити для російської культури на Україні панівного положення, що вона мала за царату».

Але вже в грудні 1958 р. Верховна Рада СРСР скасувала навіть обов’язковість вивчення мов союзних республік у їх школах. Наслідуючи їй, Верховна Рада УРСР 17 квітня 1959 р. прийняла постанову, у відповідності до якої у російських школах в Україні вивчення української мови стало необов’язковим і здійснювалося «за бажанням батьків і учнів при наявності відповідних контингентів». У той же час в українських школах вивчення російської мови було обов’язковим.

При виборі, у яку школу – російської або українську – віддавати дитину, батьки, усвідомлюючи, що згодом у вузі синові або дочці всі одно прийдеться переучуватися по-російськи і що після вузу вся його подальша кар’єра буде пов’язана з російською мовою, звичайно, віддавали його в російську школу. Як результат, якщо у містах України в 1926 році в українських школах училося 97%, то в 1958 році лише 21% дітей У цьому ж 1958 році в столиці України Києві тільки 22 000 учнів було в українських школах і 61 000 – в російських. У цілій низці великих міст Сходу і Півдня України українські школи стали обчислюватися буквально одиницями. Українські школи були «витиснуті» в села, що ефективно слугувало підтримці порочної ідеї про сільське призначення української мови і культури.

У 1983 р. було прийнято постанову ЦК КПРС і Ради міністрів СРСР «Про додаткові заходи по поліпшенню вивчення російської мови в загальноосвітніх школах і інших навчальних закладах союзних республік». Звіти про виконання зазначеної постанови йшли з Києва в Москву під грифом «секретно». Використовуючи цю постанову, русифікатори продовжили зміцнювати і без того міцні позиції російської мови в Україні за рахунок української – як мови українського народу. Зокрема, було розширено навчальні програми з російської мови в українських школах, профтехучилищах і технікумах, зроблено розподіл класів і груп на підгрупи, збільшено кількість шкіл з поглибленим вивчанням російської мови, введено факультативні заняття для 295 тис. учнів, збільшено тиражі дитячої літератури російською мовою і наочних матеріалів з російської мови для українських дитсадків, посилено пропаганду російської мови в ЗМІ, підвищено ставки зарплат для вчителів початкових, російського мови і літератури 4-10 класів, збільшено фонд для підвищеної стипендії студентам, що займались за фахом «російська мова і література».77 І після цього хтось може говорити, що для панування російської мови не створювали преференцій?

В результаті в 1989 році при тому, що 64,7% громадян УРСР назвали рідною мовою українську, тільки близько 48% послали дітей в українські школи (у 50-і роки цей показник знаходився на рівні 70%).

6. Дитячі сади і дитячі ясла. Так само як і школи, дитячі сади і ясла у містах, за деякими виключеннями, були російськими.

7. Армія. Виступала як безумовний важіль русифікації.

8. Міста. У цей період міста перетворилися на гігантську русифікаторську «м’ясорубку». Справедливі з історичної т.з. плани дерусифікації українських міст так і не були здійснені, в них ще сильніше затверджувався дух переваги російської культури і російської мови, зневага до української мови і культури.

При чому за період після того, як з української мови була знята офіційна заборона, на цей момент уже пройшло стільки часу, якого цілком вистачило, щоб, наприклад, латиські, угорські і чеські міста покінчили зі спадщиною германізації і набули власного національного обличчя. Українські ж міста за цей час були ще більше зрусифіковані. Це відбувалося з кількох причин, зокрема:

– У містах концентрувалися силові центри і механізми русифікації, вони концентрували русифікаторських дух, що передався в спадщину від великоросійського шовіністичного міщансько-чиновницького середовища, яке склалося в період Російської імперії.

– Після Великої Вітчизняної війни українські міста і райцентри прийняли удар наймогутнішої міграційної хвилі з Росії, що може порівнюватися з античним переселенням народів. З урахуванням розмірів території і власного населення України цей процес варто назвати не міграцією, а мегаміграцією або гіперміграцією. Мільйони українців були знищені голодом у ході геноциду 1932-1933 р., сотні тисяч були репресовані і вислані, мільйони були знищені під час Великої вітчизняної війни, мільйони потім були відправлені з України по всьому Союзу за розподілом вузів і технікумів, за комсомольськими путівками та призовами, на казахстанську цілину. Але при цьому чисельність росіян в Україні в післявоєнний період збільшилася більш ніж в чотири рази – на 8,5 мільйонів людей (!) – і досягла 11,36 млн. жителів.

Гіперміграційна політика здійснювалася не тільки по відношенню до України. В Естонії частина естонців протягом післявоєнних десятиліть внаслідок таких же процесів скоротилася від більш ніж 90% до ледве більш 60%, а латиші взагалі опинились на грані того, щоб залишитися національною меншиною у власній республіці. І тільки великі масштаби України якось пом’якшували наслідки політики «великого плавильного котла», але, з огляду на дві сотні років прямої русифікації, вони стали вбивчими для української мови і національної самосвідомості українців.

– Російськомовні неукраїнці (в основному росіяни), як і в часи російської імперії, посилено поповнювали впливовий міський прошарок управлінців і керівників і, переїжджаючи в Україну, привозили сюди і свої команди. У цей же час українців з вищою освітою за розподілом і «путівками» масово направляли в зворотному напрямку – працювати і жити в інших республіках.

Таким чином, у 70-80-і роки русифікація невблаганно почала наповзати на малі містечка і сільські районні центри. Мільйони українських хлопців і дівчат, що перебиралися сюди на роботу, попадали у тверду іншомовну систему, через рік-два вони втрачали свою рідну мову і починали говорити на суржику або російською мовою.

У колодках застою

У цей період особливої сили досягла примусова нівеляція української культури до містечкового масштабу. Був встановлений самий щільний контроль за будь-яким творчим новаторством, на яке навіть у Росії дивилися набагато більш ліберально. Грубому тиску піддавалися в першу чергу діячі українську літератури, мистецтва і журналісти, що демонстрували здатність створювати конкурентноздатну «продукцію» в зрусифікованих містах.

Як уже констатувалося, у цей період русифікатори бачили свою задачу «не в тім, щоб забороняти говорити українською мовою, а в тім, щоб зробити так, щоб люди самі не хотіли...». Але незважаючи на це, у великих містах у середовищі, що не відноситься до «представницького» літературно-художніх інтелігенції, вони не гребували прямими обмеженнями і локальними репресіями для того, щоб не дозволити українському національно-культурному життю самостійно дати неконтрольовані паростки і пробити дорогу в реальне життя.

От як згадує про це явище один з випускників філософського факультету Київського університету 70-х років: «Зі мною учився студент на прізвище Сандуца. Він був примітний тим, що в часи, коли все українське, м’яко кажучи, не віталося, завжди говорив тільки українською, ніколи не переходячи на іншу мову. Здавалося б, ну, що отут дивного? Українець розмовляє своєю рідною мовою. Точно так само поводилися росіяни: вони завжди і скрізь говорили тільки по-російськи. І ніяких претензій до них не виникало.

А вищезгаданого Сандуцу усе ж таки викликали в 1-й відділ і попросили перейти на «великий, могутній і вільний». М’яко так, ненав’язливо. Однак, з огляду на авторитет відомства, рекомендація була більш ніж переконливою. А потім ця людина взагалі кудись зникла. Подальша його доля невідома.

Він демонстрував свою «українскість», своє національне «я» так, як це робили росіяни. Але, що можна Юпітеру, того не можна «бику». Його абсолютно нормальна для всіх народів національна поведінка була сприйнята як знак, символ агресії. Він повівся так, як українцеві поводитися в СРСР, у Російській імперії було «не положено». Узяв не за чином, не за національним чином. Його поведінка, яка порушувала національну норму для всіх «неросійських», сприймалася як образа, як порушення встановленого порядку і як агресія проти носіїв російської мови».

При бажанні з подібних спогадів можна написати важелезну книгу. А в цілому, у цей період українська мова, по суті, була вигнана з внутрішніх сфер життя України, і ті нечисленні жителі країни, що користувалися нею в містах, як правило, були об'єктом презирства, глузування або поблажливо-зарозумілого відношення. Як наслідок, чимало українців були виховані системою русифікації в такому дусі, що їм треба соромитися української мови, вважати її другосортною і безперспективною. Багато українців в таких умовах перейшли на використання російської мови, «щоб не виділятися».

Будь-які ж спроби говорити про національні проблеми, що існують, в Україні були зведені в ранг крамоли і нібито «націоналізму», до яких система генерувала осуд і застосовувала всі види переслідування. Багато українських дисидентів почали свою «кар’єру», як вищезгаданий студент Сандуца – саме відстоюючи своє право просто розмовляти в себе на Батьківщині своєю рідною українською мовою.

Але було в цей час і два позитивних процеси в суспільному житті, що створювали надії і передумови для зміни ситуації в майбутньому в кращу сторону за певних умов.

Перший. Певний період у великих містах Західної України на додаток до активного міграційного заселення росіянами існували обмеження на поселення українців. Але після їхнього усунення ці міста цілком «українізувалися» самі собою, зберігши для України невеликі острови національного міського життя і не давши остаточно маргіналізувати українську мову шляхом її повного доведення до рівня «сільської балачки».

Другий. В часи Хрущова, після припинення репресій об’єктивно почався процес створення місцевої української бюрократичної еліти. Москва, звичайно ж, постійно генерувала острах, і якийсь інструктор або заступник завідуючого відділом ЦК КПРС мав в Україні більше влади, чим всемогутній по місцевих мірках керівник області. Тому багато місцевих українців-працівників райкомів, обкомів і ЦК КПУ, не допускали навіть думки про якусь там незалежність України, привселюдно таврували і Петлюру, і Бандеру. Але вони з жалем безсило дивилися на повільне, та вірне знищення української мови.

У Києві як і раніше продовжували «рубати пальці» у тих випадках, коли в Москві обмежувалися тільки «гризінням нігтів». Перший український комуніст Петро Шелест, що спробував виявити самостійність, швидко, як казали в народі, «зашелестів» зі своєї посади. Змінивший його Володимир Щербицький проводив більш гнучку політику: з одного боку, він вірно служив Москві і давив будь-які паростки «націоналізму» (а разом з ним і українства), з іншого боку – розвивав українську національну бюрократію, що поступово брала під обмежений контроль деякі сфери життя у своїй власній республіці.

А чи був хлопчик «Дружба»?

Так працював конвеєр повільного, але вірного умертвіння української мови і, відповідно, умертвіння самого українського народу. Деякі читачі можуть з обуренням запитати: «А как же дружба народов? Ведь мы же дружили!». Так, незважаючи на фактично презирливе ставлення до української мови і русифікацію, ми «дружили», у сенсі – разом працювали, ділили застілля, вважалися представниками братерських народів і не били один одному «пику» на національному ґрунті. Але це була усього лише дружба між людьми конкретних національностей, що є справою доброю, потрібною і корисною за всіх часів. І давайте, українці і росіяни, і далі дружити, святкувати разом свята, разом трудитися і жити.

Але в історичному розрізі, у розрізі відносин між двома народами це не можна назвати «дружбою». Яка ж це «дружба», якщо один народ (нація) постійно росте, збільшуючись кількісно і зміцнюючись якісно за рахунок іншого народу, а другий ледь встигає підтримати свою чисельність на рівні, що був зафіксований сотню років тому, та й ще динамічно і вірно здає свою мову на користь мови «братерського» народу?

Якщо в підтвердження цього потрібна «кричуща» статистика і за цей період у доповненні до попередньої, то будь ласка:

Росіяни Українці
Кількість Зростання Кількість Зростання
1959 рік 114,1 млн.   37 млн.  
1989 рік 145,2 млн. 27,3%* 44,19 млн. 18 %*

Таким чином, з 1913 р. по 1989 р., тобто за 75-літній період найбільш інтенсивної «братерської дружби», приріст чисельності росіян склав 101,7%, а українців – всього 33,9%. В три рази менше!

При цьому всі післявоєнні переписи фіксували постійне зменшення частки українців у складі населення самої України (76,8% – 1959, 74,9% – 1970, 72,7% – 1989) і постійне збільшення частини росіян (16,9% - 1959, 19,4% – 1970, 22,1% – 1989).

Але навіть у плані відносин і дружби між людьми конкретних національностей мені хотілося б представити в одній зв’язці два витяги з двох різних книг. Перший – зі словника Ушакова 1938 р. випуску про слово «хохол», що трактується в ньому як «українець» у вустах шовіністів-великоросів.

Другий витяг стосується біографічних спогадів Левка Лук’яненка про період його навчання в Москві. Він написав наступне: «За п’ять років мене сім разів у Москві образили «хохлом». Кожен із цих сімох був моїм колегою і називав мене хохлом у доброму гуморі так собі, між іншим, переходячи від одного слова до іншого. Я влучав момент і точно в його ж доброзичливому тоні називав його кацапом. І тут ставало несподіване: мій добрий колега різко зупинявся, повертався, витріщувався на мене, наче на якогось марсіянина, і кидав:

– Та ти націоналіст! Я й не знав...

– Чого це націоналіст?

– Ну, а як же!

– Називати хохлом можна, а кацапом не можна?!

– Ну, та так же прийнято...

– Прийнято ображати національну гідність українців?

– А у вас є ця національна гідність? А я й не чув про таке...

Кожного разу діалоги не мали довшого розвитку. Кожного разу ми розходилися холодно. Жоден із цих сімох колег не забув випадку і не підійшов до мене до самого закінчення університету.

Після першого такого випадку я почав уважніше придивлятися під цим кутом зору до майбутніх юристів – російських інтелігентів, потенційних творців національної політики Союзу РСР. І побачив, що національна зверхність державної багатовікової імперської нації так глибоко просякла свідомість російських людей, що нерівність вони сприймають за рівність, а рівність сприймають за нерівність.

Для всіх сімох моїх колег рівність полягала в тому, що вони мене називають хохлом, а я мав би пропускати образу крізь вуха і продовжувати розмову в попередньому товариському тоні. Коли ж я на образу відповів образою, тобто поставив наші взаємини на основу справедливості, вони сприйняли такий хід не за вияв справедливої рівноправності, а, навпаки, за вияв порушення справедливої рівноправності.

Взаємини росіянина й українця вони уявляють як взаємини вершника і коня: з погляду вершника справедливо, що він на коні, з погляду коня справедливо, що вершник на його спині. Гармонія пари «вершник — кінь» полягає в тому, що кожен виконує свою природну функцію і має користь від взаємодії: вершник має засіб пересування, кінь має сіно від вершника. Все о’кей! І коли цей кінь, тобто хохол, раптом хоче стати людиною, це смертельно ображає великороса, і він гнівно виголошує присуд: «Націоналіст!» – щиро не помічаючи, що, власне, він є націоналіст».

Висновки і коментарі, як кажуть, зайві, крім одного: у своєму житті кожен з нас начувся «хохла» не одну сотню разів, а то й більше, і кожен з нас продовжує його чути і знає, що реакція наших російських співрозмовників на «кацапа» буде майже аналогічної, як у тих випадках з Левком Лук’яненко.

 

------------------------------------------------------------------------

[1] Большая Советская Энциклопедия. М., 1977, т. 26, с. 596.

[2] Иллюстрированная история СССР. М., 1980, с. 61.

[3] І.Дзюба. Інтернаціоналізм чи русифікація (ІД.ІР). К., 1998, гл. «Пугало «українського буржуазного націоналізму».

[4] Н.Полонська-Василенко. Історія України (НПВ.ІУ.). К., 1995, т. 2, с. 233-234.

[5] Е.Шмурло. Курс истории России. Прага, 1911, с. 220. Цит. за НПВ.ІУ. т. 2, с. 234.

[6] П. Морозов. Феофан Прокопович. СПб, 1880, с. 49. Цит. за НПВ.ІУ. т. 2, с. 234.

[7] В.Буганов. Мир истории. М., 1989, с. 286.

[8] Н.Полонська-Василенко. Історія України (НПВ.ІУ.). К., 1995, т. 2, с. 235.

[9] А.Архангельский. Из лекций. с. 118. Цит. за НПВ.ІУ. т. 2, с. 236.

[10] П.Бессонов. Белорусские песни (предисловие). 1871, с. IV. Цит. за І.Огіенко. Нариси з історії Української Православної Церкви (ІО.НИУПЦ.), гл. «Вплив Української Церкви й культури на Московську».

[11] П.Морозов. Op. cit. с. 61. Цит. за ІО.НИУПЦ., гл. «Вплив Української Церкви й культури на Московську».

[12] Н.Трубецкой. К проблеме русского самосознания. Собрание статей. 1927.

[13] К.Ковалев. Бортнянский. М., 1989, с. 17, 34.

[14] К.Ковалев. Бортнянский. М., 1989, с. 40-41.

[15] Н.Петров. Акты... Т. V. С. 164. Цит. за ІО.НИУПЦ., гл. «Як Москва нищила волю друку Києво-Печерської Лаври».

[16] І.Огієнко. Нариси з історії Української Православної Церкви (ІО.НИУПЦ.), гл. «Як Москва нищила волю друку…».

[17] Н.Полонська-Василенко. Історія України (НПВ.ІУ.). К., 1995, т. 2, с. 213.

[18] Д.Мищенко. Українознавство в ХХІ ст. «Українознавство», 2000, ч. 4(5).

[19] К.Ковалев. Бортнянский. М., 1989, с. 17.

[20] І.Дзюба. Інтернаціоналізм чи русифікація (ІД.ІР). К., 1998, гл. «Пугало «українського буржуазного націоналізму».

[21] Н.Полонська-Василенко. Історія України (НПВ.ІУ.). К., 1995, т. 2, с. 54.

[22] І.Огієнко. Нариси з історії Української Православної Церкви (ІЩ.НІУПЦ.). гл. «Як Москва нищила волю друку…».

[23] А.Храповицкий. Памятные записки. т. 2 (апр.-июн. 1862), р. 2. с. 4. Цит. за ІД.ІР., гл. «Пугало «українського буржуазного націоналізму».

[24] С.Соловьев. кн. 6. с. 122. Цит. за ІД.ІР., гл. «Пугало «українського буржуазного націоналізму».

[25] І.Огієнко. Нариси з історії Української Православної Церкви (ІО.НІУПЦ.). гл. «Як цариця Катерина обмосковлювала Церкву Українську».

[26] С.Рождественский. Вопрос о народном образовании и социальная проблема в эпоху Александра I. «Русское прошлое». 1923, №5, с. 37. Цит. за Цит. по В.Лизанчук. Кайдани ще кують. (ВЛ.КЩК). Л., 2004. с. 187.

[27] В.Ленін. Статті і промови про Україну. К., 1936, с. 307. Цит. за ІД.ІР., гл. «Пугало «українського буржуазного націоналізму».

[28] «Украинская жизнь». 1912, ч. 5, с. 38. Цит. за ІД.ІР., гл. «Пугало «українського буржуазного націоналізму».

[29] С.Соловьев. История России с древних времен. СПб, 1864, кн. 4, с. 32. Цит. за ІД.ІР., гл. «Пугало «українського буржуазного націоналізму».

[30] Н.Полонська-Василенко. Історія України (НПВ.ІУ.). К., 1995, т. 2, с. 82, 87.

[31] П.Вольвач. Род Симиренко. «Зеркало недели», № 8 (73) , 24 февр. - 1 март. 1996 г.

[32] Н.Полонська-Василенко. Історія України (НПВ.ІУ.). К., 1995, т. 2, с. 113,117.

[33] Ф.Турченко, В.Мороко. Історія України. Кінець ХVIII – початок ХХ ст. (ТМ.ІУ.). К., 2001, с. 12.

[34] Н.Трубецкой. К проблеме русского самосознания. Собрание статей. 1927.

[35] Р.Шпорлюк. Україна: від периферії імперії до суверенної держави. М., 1997, с. 58. Цит. за ТМ.ІУ., с. 116.

[36] Кирило-Мефодіївське товариство. т. 2, с. 329-332. Цит. за ТМ.ІУ., с. 72.

[37] Ф.Турченко, В.Мороко. Історія України. Кінець ХVIII – початок ХХ ст. (ТМ.ІУ.). К., 2001, с. 196.

[38] Ф.Турченко, В.Мороко. Історія України. Кінець ХVIII – початок ХХ ст. (ТМ.ІУ.). К., 2001, с. 206.

[39] М.Лемке. Епоха цензурних реформ 1859-1865 років. СПб, 1904, с. 302-304. Цит. за ТМ.ІУ., с. 209.

[40] «Слово», 1863, 4.85. Цит. за В.Лизанчук. Навічно кайдани кували. с. 95-97.

[41] Ф.Турченко, В.Мороко. Історія України. Кінець ХVIII – початок ХХ ст. (ТМ.ІУ.). К., 2001, с. 211.

[42] Ф.Савченко. Заборона украинства 1876 р. с.197. Цит. за В.Лизанчук. Кайдани ще кують (ВЛ.КЩК.). Л., 2004, с. 216.

[43] Ф.Турченко, В.Мороко. Історія України. Кінець ХVIII – початок ХХ ст. (ТМ.ІУ.). К., 2001, с. 346-347.

[44] Ф.Турченко, В.Мороко. Історія України. Кінець ХVIII – початок ХХ ст. (ТМ.ІУ.). К., 2001, с. 361-362.

[45] Г.Петровский. Из революционного прошлого. К., 1958, с.76-78. Цит. за ТМ.ІУ., с. 373-374.

[46] Ф.Турченко, В.Мороко. Історія України. Кінець ХVIII – початок ХХ ст. (ТМ.ІУ.). К., 2001, с. 364.

[47] Ф.Турченко, В.Мороко. Історія України. Кінець ХVIII – початок ХХ ст. (ТМ.ІУ.). К., 2001, с.356-357.

[48] Пантелеймон Куліш (1819-1897) – видатний український громадський діяч, письменник, вчений, педагог.

[49] В.Ленін. Повне зібрання творів. т. 40, с. 18. Цит. за ІД.ІР., гл. «Важливість і місце національного питання».

[50] В.Ленін. Повне зібрання творів. т.40, с. 18. Цит. за ІД.ІР., гл. «Можливість помилок і припустимість критики в національній справі».

[51] В.Ленін. Повне зібрання творів. т.51, с. 141. Цит. за ВЛ.КЩК. с. 317.

[52] В.Шевченко. Неизвестная украинизация. «Зеркало недели», ­­­­­­­­№ 8 (483) , 28 февр.-5 март. 2004 г.

[53] І.Дзюба. Інтернаціоналізм чи русифікація (ІД.ІР). К., 1998, гл. « Пугало «українського буржуазного націоналізму».

[54] Два роки роботи. Звіт Центрального комітету. X., 1927, с. 57-58. Цит. за ІД.ІР., гл. «Українізація та її розгром».

[55] Шляхи розвитку української пролетарської літератури. с. 350. Цит. за ІД.ІР., гл. «Уряд УРСР як...».

[56] X з’їзд КП(б)У... с. 444. Цит. за ІД.ІР., гл. «Уряд УРСР як...».

[57] Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів. К., 1990, с. 292-293. Цит. за В.Лизанчук. Кайдани ще кують. Л., 2004. с. 368.

[58] Центральний державний архів громадських об’єднань України. Ф. 39, оп.4, д. 1, л. 8-10. Цит. за Цит. по В.Солдатенко. Голодный тридцать третий. «Зеркало недели», № 24 (449) , 28 июня-4 июля 2003 г.

[59] І.Дзюба «Інтернаціоналізм чи русифікація» (ІД.ІР). К., 1998, гл. «Розрив між теорією і практикою...».

[60] О.Довженко. Україна в огні. Щоденник. К., 1990, с. 190, 202.

[61] Народы европейской части СССР. М., 1964, т. 1, с. 22. Цит. за ІД.ІР., гл. «Розрив між теорією і практикою …»

[62] И.Аксаков. О преподавании русского языка в школах Царства Польского. Полное собрание сочинений. т. 3, с. 454-456. Цит. за ІД.ІР., гл. «Розрив між теорією і практикою...».

[63] І.Сталін. Статті і промови про Україну. 1936, с.197-198. Цит. за ВЛ.КЩК, с. 333.

[64] Г.Гринь. Чорно-червона коса 33-го. «Голос України», 5 лип. 2003 г. Цит. за ВЛ.КЩК, с. 406.

[65] П.Постишев. Радянська Україна – непохитний форпост великого СРСР. «Червоний шлях», 1933, № 8-9, с.252. Цит. за ВЛ.КЩК., с. 378.

[66] І.Сталін. Статті і промови про Україну. 1936, с.211. Цит. за В.Лизанчук. Кайдани ще кують. Л., 2004. с. 333.

[67] Х съезд РКП(б)... с. 213. Цит. за ІД.ІР., гл. «Русифікація і механізм русифікації».

[68] С.Кульчицкий. Демографические потери Украины в ХХ в. «Зеркало недели», № 39(514) , 2-8 окт. 2004 г.

[69] В.Кабузан, Г.Махнова Численность и удельный вес украинского населения на территории СССР в 1795-1959 гг. ч. I, с. 34-35. Цит. за ІД.ІР., гл. «Розрив між теорією і практикою...».

[70] ЦГАНХ СССР. – Ф. 3675, оп. 1, д. 33, л. 56. Цит. за В.Лизанчук. Не лукавити словом. Л., 2003. с. 56.

[71] « Правда», 5 сент. 1965 г. Передовая статья. Цит. за ІД.ІР., гл. «Розрив між теорією і практикою...».

[72] І.Дзюба. Інтернаціоналізм чи русифікація (ІД.ІР). К., 1998, гл. «Пугало «українського буржуазного націоналізму».

[73] Правда», 9 авг. 1964 г. Цит. за ІД.ІР., гл. «Пугало «українського буржуазного націоналізму».

[74] І.Дзюба «Інтернаціоналізм чи русифікація» (ІД.ІР). К., 1998, гл. «Русифікація і механізм русифікації», «Рівність фактична і рівність формальна».

[75] В.Попович. Як нас вчили російської. «Молода Галичина», 15 лист. 1990 р. Цит. за ВЛ.КЩК., с.549.

[76] Преса Української ССР. 1918-1980. Харків, 1981, с. 87. Цит. за ВЛ.КЩК., с.549.

[77] Національні процеси в Україні. Історія і сучасність. К., 1997, с. 508-511.