Людмила Волинська. «Прощай, Україно, моя Україно,
чужа Україно, навіки прощай!» На смерть Василя Стуса.

[ Друкується за журн. «Наше життя», ч. 10. – Нью-Йорк, 1985, жовтень, стор. 2-11. ]

«З усіх можливих героїзмів за наших умов існує тільки один героїзм мучеництва – примусовий героїзм жертви. Довічною ганьбою цієї країни буде те, що нас розпинали на хресті не за якусь радикальну громадську позицію, а за самі наші бажання мати почуття самоповаги, людської і національної гідности», – так сказав Василь Стус, довголітній в'язень радянських тюрем і концентраків, у країні, про яку Господь забув – у «Листі» до Івана Дзюби. Цьому листові вже добігає майже 10 років.

Багато чого іншого, з гіркотою й болем, писав тоді Василь Стус І. Дзюбі, авторові епохального викривального твору – «Інтернаціоналізм чи русифікація», а потім «розкаяному» перекинчикові до більшовицького табору («Свобода», ч. 173, 16-го вересня 1976 року). З гіркотою і болем писав якраз ще й тому, що від Дзюби сподівався Василь Стус іншого ставлення до нелюдської влади. І це ж Василь Стус Дзюбі і про Дзюбу написав свого вірша «Не можу я без посмішки Івана»64 в 1965 році, в грудні, де передбачив, якраз 20 років тому, і свій хресний шлях на сучасну Голготу України. Цей вірш настільки вимовний і важливий для Стусового життя протягом наступних 20 років, що треба тут його навести в цілості:

Не можу я без посмішки Івана
оцю сльотаву зиму пережить.
В проваллях ночі, коли Київ спить,
а друга десь оббріхують старанно,
склепить очей не можу ні на мить,
він як зоря проміниться з туману,
але мовчить, мовчить, мовчить, мовчить.
Ні словом не озветься. Ані пари
із уст. Вусате сонечко моє!
Несуть тобі три царіє со дари
скапарене озлоблення своє.
Іваночку! Ти чуєш, доброокий?
Їйбо не знаю, що я зле зробив.
Чого ж бо й досі твій поріг високий
ані відчув, ані переступив.
Прости мені недільний мій Хрещатик,
що, сівши сидьма, ці котли топлю
в оглухлій кочегарці. Що терплю,
коли вже ні терпіти, ні мовчати
не можу, що читаючи люблю
твоїх Орхана, Незвала і Данте,
в дев'яте коло прагнучи, стремлю.
Моє ж досьє, велике, як майбутнє,
напевне, пропустив котрийсь із трутнів,
із тих, що білий світ мені окрали,
окравши край, окрали спокій мій,
лишивши гнів ропавий і кривавий
і право – надриватися в ярмі.
Сидять по шпарах всі мужі хоробрі,
всі правдолюби, чорт би вас побрав.
Чи людська добрість – тільки доти добрість,
поки без сил, без мужности, без прав
запомогти, зарадити, вступитись,
стражденного в нещасті прихистить
і зважитись боротися, щоб жити,
і зважитись померти, аби жить?
Коли тебе, коханий, покарають –
куди втечу від сорому й ганьби?
Тоді прости, прощай, проклятий краю,
вітчизно боягузів і убивць.

Вірш був написаний тоді, коли Івана Дзюбу взято на допит, але ще не взято самого Стуса, і він почував себе винуватим у тому, що його «досьє», його «файл», котрийсь із кадебістів – Андроповських посіпак, – «пропустив» чи загубив. І тепер, коли покарають Дзюбу – українське «вусате сонечко» і «доброокого Іваночка», – як ніжно називає він свого побратима зовсім у стилі Шевченка – тоді як же йому, Стусові глянути собі самому в вічі? «Куди втечу від сорому й ганьби»? І Василь Стус відтоді знав напевно, що він буде робити. Він знав напевно, що не «заховається у шпарі», як боягузи, і повні страху, бо такі стають «убивцями» вітчизни, бо не відважуються «запомогти, зарадити, вступитись, стражденного в нещасті прихистить»... Василь Стус не такий – якраз з того моменту він зважиться «боротись, щоб жити», він зважиться «померти, аби жить»...

Це не була порожня афектація, пусті слова лжепатосу, щоб лоскотати нерви любителів і читачів поезії... Усе життя Василя Стуса протягом наступних двох десятиліть підтверджує те, що в нього слово ніколи не розходилося з ділом.

Так розпочався період Стусового «героїчного мучеництва», його боротьби з нелюдською системою марксо-ленінсько-сталінської «народньої тюрми» і «тюрми народів» – де править «марксист, расист і людожер, один за трьох» і три за одного...

Вони створили «нову добу на крові і кістках», створили оббріхану «загірню комуну», що перетворилася в «загрібну комуну», бо загрібають у землю тисячами й мільйонами українців по всій «Ґулаґівській» території – печорського й інших концентраків. Доба, так геніяльно схоплена у вірші Стусовому, що його він присвятив поетові і літературознавцеві Миколі Зерову, замордованому так, як і Василь Стус пізніше, тими ж самими комуністичними більшовицькими будівничими.

Колеса глухо стукотять,
мов хвиля об пором.
Стрічай, товаришу Хароне,
[і] з лихом, і з добром.
Колеса б'ють, колеса б'ють,
кудись торують путь.
Уже! Додому не вернуть,
додому не вернуть.
Москва, гора Ведмежа, Кємь
і Попів острів – шлях
за ґратами, за вартами,
розбухлий на сльозах.
І знову: Вятка, Котлас, Усть –
Вим, далі – до Чіб'ю.
Рад-соц-конц-таборів Союз,
котрий Господь забув.
Диявол теж забув, тепер
тут править інший бог –
марксист, расист і людожер,
один за трьох.
Москва – Чіб'ю, Москва – Чіб'ю.
Печорський концентрак
споруджує нову добу
на крові і кістках.

А над усім «Москва білокамінна» із забризканими кров'ю мучеників «білими стінами» – «Кубло бандитів»... – так характеризує на підставі їхніх чорних діл, всю совдепію – Василь Стус. Дуже відважно й небезпечно, але тільки така постава дає право зватися Людиною!

Василь Стус став прикладом для наслідування в таборі, за колючими дротами, де, здавалося б, повинна керувати приреченими тільки «боротьба за існування». У Стуса «величезна, майже неймовірна вірність своїй справі» – це відгук Сергія Солдатова, балтицького політв'язня, хоч і росіянина за національністю: «Я багато чого навчився, зокрема у Василя Стуса, який втілює в собі всі найкращі риси українського руху. Таку полум'яну й непохитну людину світ народжує не так часто». В інтерв'ю надрукованому в «Сучасності» три роки тому (ч. 6, червень 1982), сказав теж Солдатов про: «величезну любов українських політв'язнів до свого народу, а також іхнє знання своєї історії. Можна сказати, що вони не лише чудово знають історію свого народу, а просто переживають її... Далі я підкреслив би їхню мужність і стійкість у біді, у нещасті, в неволі, – величезну, майже неймовірну вірність своїй справі». Багатьох ця постава дивує. Ось інший чужинець, якому ми завдячуємо чи не найдовший опис Стусового поневіряння в концентраках СРСР, єврейський сіоніст Михайло Хейфец бажав, щоб було інакше. У його есеї-спогаді «В українській поезії тепер більшого немає» («Сучасність» ч. 7-8, 1981), хоч сам Хейфец застерігається, що скаже «блюзнірську, жахливу для зека річ: якби він (тобто Стус – Л.В.) визнав себе винним, як Дзюба, й такою ціною вийшов на волю, – хай уявну, радянську, – я б радів. Сидіти у в'язниці – для цього придатні люди простіші, а джерело Божественних гармоній Стус – його хотілося б уберегти від подібної долі»...

Читачеві українцеві робиться холодно від цих слів... Як страшенно старалися і стараються «андроповенята», чи «яґоденята» чи інші синки Берії – «чекісти», щоб між українцями тих, що каються, було якнайбільше... І як цього смертельно боявся сам Стус – не за себе, за інших українців. Так боїться тепер Чорновіл. А вороги тільки цього добиваються, щоб не було між нами «невгнутих» – дійсних героїв-мучеників, що цінують більше ніж життя, ніж «версифікаційні вправи» – «здатність чесно померти»...

Проте, ми вдячні долі, що Василь Стус подбав таки про «версифікаційні вправи», для нас, для історії, крім свого прикладу героїчної стійкости в мучеництві. Очевидно, я жартую. Те, що писав Стус, було не «версифікаційними вправами», а глибокою поезією, що сягає геніяльних вершин. Ми вдячні за збірки віршів, що їх тепер можемо читати, і вчитися з них найновішої історії нашого народу, пізнавати його думку – громадську і політичну – його дух і все те, що дало силу Стусові й таким, як він, витримати в канібальських умовах тюрем та сміятися в обличчя смерти. Ця поетична й публіцистична спадщина варта того, щоб ми брали з неї для себе дороговкази.

З'являється питання, що дозволило пройти життям так чисто, світло й взірцево, хоч це ж були диявольські, пекельні обставини, які, щоб належно описати, бракує слів.

Давала Стусові силу й снагу для боротьби аж до смерти – віра в Бога, надія на небесну справедливу кару для злочинців і любов до України, його вітчизни.

Віра в Бога – це щось дуже відважне й нетипове, як на підрадянську людину. Постараюсь це вмотивувати, а тим часом про біографію – це ж уже біографія другого покоління українців, народжених під совєтами.

Василь Стус народився 1938 р., закінчив Педагогічний інститут, служив у радянській армії, потім навчався в Інституті літератури Академії Наук УРСР. Його твори публікувалися в багатьох республіканських періодичних виданнях. У вересні 1965 року Стус, разом з Іваном Дзюбою, виступив перед глядачами в київському кінотеатрі «Україна», закликаючи киян протестувати проти таємних арештів і закритих судів, які саме тоді розпочалися в Україні проти інтелігентської верстви і молодих літераторів. Після того його виключили з аспірантури, а через рік звільнили з праці. Від 1972 року В. Стус перебуває в ув'язненні.

«4 вересня 1985 р. в лиховісному 36-ому концтаборі на Уралі в 47 років помер Василь Стус, видатний поет сучасної України. Це трагічний день для української культури, для нашого народу. Трагічний тим більше, що Стус помер не природною смертю, а в наслідок повільного, садистичного вбивства, розтягненого на довгі роки витончених і невитончених катувань».

До цих слів, пояснень, що супроводили повідомлення від Закордонного Представництва Української Гельсінкської Групи, можна додати, що Стус був одружений, любив дуже свою дружину – Валентину Попелюх-Стус. Мав сина – Дмитрика, – ми знаємо про нього із Стусових в'язничних віршів; його батько Семен Стус уже помер; мати Олена Яківна та сестра Марія Стус досі проживають на Донеччині. Родина Стуса «селянська», за теперішньою офіційною термінологією; але вона може бути й не селянська. В совєтах треба було багатьом українцям так писатися. Вона радше «гайдамацько-козацька», якщо йти за ознаками його роду й самого Стуса із творчости. А з його поведінки в житті й у в'язниці бачимо його, як втілення найбільш лицарських, найбільш шляхетних рис, і зовсім «елітарних», чи хочемо ми того чи не хочемо. Він – поет і мислитель, літературознавець і філософ та взагалі ерудит з колосальними знаннями з різних ділянок людського духовного надбання.

Про його появу в українській літературі і його запаморочливий успіх в ній – бож став він чільним поетом в сучасній Україні по обидва боки Океану, – найкраще розповідає сам Стус у його зверненні з 1969 року, «Двоє слів читачеві», із збірки «Зимові дерева».

У листі «Двоє слів читачеві» бачимо кілька імен, від Шевченка починаючи і на Леонідові Кисельову кінчаючи. Про Шевченка і чому він дорогий Стусові, навіть можна б не говорити: Шевченкове «батьківство» для Василя Стуса є такою наглядною річчю, що її ані прикрити, ані перекрутити ніяк не можна (хоч дехто начебто просить вибачення, за таку «банальність» як згадування Стусового «духовного батька»).

Ідучи за принадою «впливології», кілька дослідників Стусової творчости з прихильників «Мансардної літератури» приєднали до цього Стусового списку ще й Тичину та зо два, зо три тузені чужих імен. Залишені без уваги дослідників, осторонь стоять Леонід Кисельов і Василь Голобородько. Про Кисельова писав у 1973 році ще Б. Кравців. Василь Голобородько цікавий своєю «Катериною», що перегукується, очевидно з «Катериною» Шевченковою. Це в обох Україна, розпинана й використовувана окупантом в той час, як її сини, або ще немовлята, або дорослі – то постріляні, загнані в тюрми, чи розсіяні по білому широкому світі. В Леоніда Кисельова теж є вірш «Катерина», і його знав добре Василь Стус. Той читач, який цього вірша не має на похваті під рукою, мусить його таки знайти й прочитати («Сучасність», ч. 7-8, липень-серпень 1973). Про Л. Кисельова писали навіть радянські критики, що «його улюбленим поетом був Тарас Шевченко – в нього вчився Леонід Кисельов правди, любови й ненависти. Він знав, що невдовзі помре. Своїм спокоєм і мужністю... давав він нам – старшим його друзям і товаришам – велику лекцію людської гідности перед неминучістю смерти». Це теж поріднило Стуса і Кисельова. Ось Кисельова «Катерина» – Україна:

Доки буде жити Україна
В теплім хлібі, в барвних снах дітей –
Йтиме білим полем Катерина
З немовлям приткнутим до грудей.
Освятивши невимовним болем
Все прийдешнє, кожну нашу мить,
Йде вона, і мов велике коло,
Біле небо навздогін летить.
Про дівочу цноту, про калину
Не співай, поете, не квили,
Бо іде сьогодні Катерина
Тим шляхом, що наші кревні йшли,
Вилами розхитували трони,
Руйнували все старе дотла,
Тільки би Шевченкова Мадонна
В сніжне небуття не полягла!
Тільки би вона донесла сина
До свого народу, до людей.
Біле поле. Біла Катерина
З немовлям приткнутим до грудей.

Ще була одна любов у Кисельова – українська пісня. Тож оцими трьома спільними точками торкалися Стус і Кисельов у своїй творчості: Шевченко, українська пісня і вміння дивитися смерті в вічі й не боятися її. Хоч в одному випадку – це була смерть від якоїсь неназваної в скупих біографічних даних про Кисельова хвороби, можливо сухіт, а у випадку Стуса, як писала Надія Світлична, – смерть була спричинена «повільним, садистичним убиванням, розтягненим на довгі роки витончених і невитончених катувань».

Є ще одна «Галя» або «Катерина», що її треба тут згадати.

У Стуса є вірш, від читання якого наче згортається кров у жилах. Це вірш із збірки «Палімпсести»: «Горить сосна – од низу догори»:

Горить сосна – од низу догори.
Горить сосна – червоно-чорна грива
над лісом висить. Ой, і нещаслива
ти, чорнобрива Галю, чорнобри...
Пустіть мене, о любчики, пустіть –
голосить Галя, криком промовляє,
і полум'я з розпуки розпукає,
а Пан-Господь і бачить і мовчить.
Прив'язана за коси до сосни біліє,
наче біль, за біль біліша.
Гуляють козаки, а в небі тиша,
а од землі – червоні басани.
Ой, любі мої леґені, пустіть,
ой, додомоньку, до рідної мами.
Зайшлася бідолашна од нестями,
і тільки сосна тоскно тріскотить.
Горить сосна од низу догори,
сосна палає – од гори донизу.
Йде Пан-Господь. Цілуй Господню ризу,
ой чорнобрива Галю, чорнобри...
Прости мені, що ти, така свята,
на тім вогні, як свічечка, згоріла.
Ой як та біла білота боліла,
о, як боліла біла білота!

Перечитуючи, відчуваєш, що тут же з'являється Катерина Ольжичева – «Муки Святої Катерини». Це не запозичення. Це спільний поетичний ансамбль-хор, коли кожний голос потрібний, щоб цілість «співу» вийшла найгармонійніша, якнайповніша: щоб зрозумів народ, і чей же зробив потрібні висновки з усього.

Ось уривок із великої поеми-фуґи В. Голобородька:65

Потім я побачив тебе, Катерино,
як ішла ти з байстрям на руках,
переступаючи ріки мощені не каменем білим,
а солдатським тілом,
переходячи поля засіяні не зерном пшеничним,
а потом солоним,
йдучи через сади, в яких росли не вишні,
а матері з закопаними в землі руками.
Куди ти йшла?
Ти сама того не знала!
Ти просто йшла над селами, містами,
над головами і віками,
над вбивствами і підлотою,
над іудами і смертниками,
над очима і відчаєм.
А на плечах сиділи чорні птиці,
чорні птиці печалі...
Катерино, ти приходиш, щоб будити мене діяти
своїми високими дзвонами.
Катерино, ти приходиш, щоб розкривати
мої кров'яні судини в обмілілі ріки.
Катерино, ти приходиш звати мене іти
на маленький кружечок сонця в високості.
Катерино, чорна печале!...

Тому й не дивуватися Стусовому визнанню, що «з молодих сучасників найбільше ціную В. Голобородька». Бо і в Стуса, як в України-Катерини: «І збавлений вік проліта схарапудженим птахом, І глухо, як кров ув аортах, над-садно гудуть солов'ї...» (з вірша «На Лисій горі догоряє багаття нічне», «Веселий цвинтар»).

А в Ольжича, що його читав і вивчав у архівних «закритих фондах», В. Стус не міг не побачити оцієї Катерини, вже не грішної, а святої. Ольжич пише про свою Україну-Катерину так:

Як зв'язали Діву Катерину
Посіпаки в храмі на стіні,
Рвали біле тіло, щохвилини
Припікали рани на огні.
Оберта вона блакитні очі,
Геть вже повні стримуваних сліз:
Коли так мій Пан Небесний хоче,
Не боюсь я диби, ні коліс.
При стовпі у темному притворі,
У похмурій келії своїй
Б'юся я в безвихідному горі:
Як би можна полегшити їй.
Ти, що сієш тьму і зло між люди,
Кров невинну, праведну ллючи,
Шли удвоє всі твої облуди
До мойого ложа уночі.
Хай гарцюють по кутах кривляки,
Кров і піт спиваючи мені,
Щоб пустили тільки посіпаки
Катерину Діву на стіні.

Коли загальний настрій, символіка й образність є спільна в цих чотирьох авторів – хронологічно: в Шевченка, Ольжича, Кисельова й Голобородька, то в «співаному мотиві», що так скажу – це і Леся Українка з її «Дочкою Ієфаї»: «Даруй мені, мій батеньку, той час». Вірш про дівчину, принесену в жертву задля «вищої справи», чи іншої ідеї «побудови комунізму». Ієфай, один із суддів ізраїльських, подолав у бою амонитян і дав Богові обітницю за ціну перемоги – принести в жертву свою дочку і це зробив. Так, як ідеологія марксизму-ленінізму, або ідея «однієї неподільної Росії», чи якого іншого «світового уряду», – мусить для «торжества ідеї» принести в жертву Україну з її «ворохобним плям'ям» – непокірними й бунтівничими українцями. Пише Леся Українка:

Даруй мені, мій батеньку, той час,
якщо ти хтів би, щоб твоя дитина
одважно йшла на ту дочасну страту,
очей в сльозах до гір не обертала,
і з сонцем не прощалася риданням,
тебе, людей і Бога не кляла.
Пусти мене, мій батеньку, на гори!

І ось так, читаючи й зачитуючись, приходить думка, яке велетенське багатство для кожного дослідника криється в цих ось збірках поезій Василя Стуса, що дійшли до нас! А це ж лише частина його дорібку. Знаємо бо, що від шестисот до восьмисот віршів знищили кадебівські посіпаки. Але й те, що таки дісталося через залізну заслону, таке багате й унікальне, що його треба вивчати й вивчати.

Цікаво, як кожний дослідник інше вибирає з творчости цього незвичайно багатого й різноманітного поета. Сказав Б. Рубчак у своїм есеї «Перемога над прірвою» («Сучасність», ч. 10, 1983): «Взагалі в читача може скластися враження, що під псевдонімом „Василь Стус" пише кілька поетів»... Але це окрема й вдячна тема і для досліду і, ще більше, для полеміки поміж дослідниками хай хоч якими «науково-об'єктивними», бо кожний хоче бачити в цій творчості те, що йому духовно найближче.

* * *

У житті й творчості Стуса є молитва. Знайомий він з нею інтимно й інтелектуально. Це і зов землі, і наука матері і студії свідомі над Божим Словом. Я пробувала повиписувати всі посилання-натяки на Євангелію, на Псальми, на «Четії Мінеї» чи відгомін віри з народніх джерел. І я мусіла відмовитися цей раз від цього, бо того матеріялу так багато, як у творчості іншого подібного поета – Олекси Стефановича. Обмежуся лише двома найбільш вимовними прикладами Стусових і Стефановичевих диво-віршів, а над цією темою треба буде ще попрацювати в майбутньому. Яке глибоке розуміння Божества у цьому ось вірші, із збірки «Свіча в свічаді»: вірш – «Отак живу: як мавпа серед мавп...»

О, Боже праведний, важка докука –
сліпорожденним розумом збагнуть:
ти в цьому світі – лиш кавалок муки,
отерплий і розріджений, мов ртуть.

В Олекси Стефановича, в «труднорізьбленому й глибоко філософському вірші», як сказав Фізер, – «Христос» маємо такий образ земської мудрости:

Людська мудрість торкнула б місяця,
Якби скласти книжки на стос,
Та безмірно над нею виситься,
Та над всім воздвигся Христос.
Від розстрілу – розтління атому
В лютім сяйві земний окрес –
І на нього (лиш тло Розп'ятому)
Тінь гігантську вергає хрест.
Підійнявшись над виром розпаду,
Поборовши в собі мерця,
Він вартує, всерівний Господу,
Бо ще вірить в людські серця.

Про Стефановича казали літературознавці (Б. Бойчук і Б. Рубчак), що він як ніхто вмів «окняжувати» свою мову поетичну. Це саме бачимо у Василя Стуса, в його численних архаїзмах, а ще частіших словах-новотворах, що наче «списані» з княжих та гетьманських літописів. Про «безліч оригінальних неологізмів у всіх мовних категоріях» писав літературознавець Іван Фізер про Стефановича; а інші дослідники повторили або повторять те саме про Василя Стуса.

Знову ми при Стусовій молитві. Бог з'являється Стусові постійно:

Усе життя моє в інвентарі
тюремному розписано по пунктах,
як кондаки Твої і тропарі.
І тільки дух мій ярим громом бухне
над цей похмурий мур, над цю мару
і над Софіїну дзвіницю зносить
угору й гору. Хай но і помру,
вони за мене відтонкоголосять.
Три тисячі пропащих вечорів,
три тисячі світанків лебединих,
що оленями йшли між чагарів
і, мертвого, мене не розбудили.

Тільки число «три тисячі» змарнованих для поезії й життя вечорів і світанків треба змінити на більше число, бо було їх п'ять тисяч. Не вісім бо років карався Стус на каторзі, а повних 13 років. А якщо до цієї тюремної статистики додати ще й знищення при арешті багатьох сот сторінок його творів з написаних «на волі», тобто ще не за ґратами, тоді таких «вечорів і світанків» може бути і ще більше...

Великою вірою в силу Господню навіяний і вірш «Звелася длань Господня», в якій поет погоджується з небесною волею, весь вкритий ясністю, «об'яснілий» від Слова Божого:

Звелася длань Господня
і кетяг піднесла,
де зорі великодні
без ліку і числа.
Ця синь зазолотіла,
це золото сумне,
пірвавши душу з тіла
об'яснили мене.
Лютує сніговиця,
колючий хрипне дріт.
А світ – нехай святиться,
нехай святиться світ.

Височіє Хрест Господній і Сорокоуст,66 – у двох віршах Василя Стуса, яким уже пощастило в нашій пресі. Один з них друкувався в «Свободі», щоденнику, двічі у вересні, коли 4-го вересня, в середу прийшла трагічна вість з України, що замучено поета у в'язниці:

Як добре те, що смерти не боюся
і не питаю, чи тяжкий мій хрест,
що вам, лукаві судді, не клонюся
в передчутті недовідомих верст.
Що жив-любив і не набрався скверни,
зненависти, прокльону, каяття.
Народе мій! До тебе я поверну
і в смерті обернуся до життя.
Своїм стражденним і незлим обличчям
як син тобі доземно поклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі
і з рідною землею поріднюсь.
Сорокоуст –
Геть спогади – сперед очей,
із лиць – жалі, із уст –
колючі присмерки ночей
у цей Сорокоуст.
Як став – то вплав,
як брід – то вслід,
як мур – то хоч нурця
пройдімо лябіринтом бід
до свого реченця,
де щонайвища з нагород
і найчесніша – мста
за наш прихід і наш ісход
під тягарем хреста.

Цей тягар хреста стає часто-часто непосильним, і тоді з грудей, вже не цілих, а тільки з половини їх, зривається страшний розпач, як у вірші «Пощо мені жити» із збірки «Палімпсести». Кругом іуди, що розп'яли Христа... «Ошукана чота» – українські борці за волю, – окрадені й катовані, «за пагорби зникає», за пагорби життя:

Пощо мені життя,
суремного тривога,
як більше опертя
не виблагати в Бога?
Пощо твої труди,
усі тяжкі маруди,
коли в усі сліди
ступає тінь Іуди?
Ошукана чота
за пагорбом зникає,
і доли посідає
маркітна марнота.

А твоїй Вітчизні призначені тільки вічні страсті, так, як Ісусові Христові, розпинаному на хресті:

Земля гойдається під нами,
і небо, ніби маячня,
накликана нічними снами
так необачно навмання.
Нема ні висі, ані долу.
Єдиний кривокрилий птах
проносить душу нашу голу
то проміж зір, то по тернах.
Людино, що твої воління,
віками значені сліди?
Оце впокоєне струміння
прозрінь, радіння і біди.
І що усі твої напасті,
і сподівання, і жалі,
як по Вітчизні вічні страсті
горять, як зорі на шпилі.

Це вічні, не триденні страсті... І як довго ще продовжуватимуться вони на Україні, де земля від хрестів і могил горбата, як бачив Україну, зайняту окупантами-антихристиянами, ними ж знищений потім поет Марко Антіох. Цей сонет, що ось наводжу тут, міг би був написати 50 років пізніше після Марка Антіоха сам Василь Стус. А ми шукаємо «впливів», де тільки «німець скаже, та до того історію нам нашу розкаже»:... Ось Антіохова «Отчизна»:

Моя отчизно! Знаю я, тобі
Судилась крізь війну в віках дорога.
Ти Бога бачила, такого Бога,
Що віти опустилися в журбі.
Ще колії татарської гарби
Лишилися і з полум'я грізного
Не вийшла ти. Бо он ще відблиск його,
Поглянь, горить на степовім горбі.
Так, од могил земля наша горбата...
О, проклинаю всіх, хто єсть Батий!
На переможцях скрізь печать проклята.
Он на бурхливім небі знак страшний.
То крови з хмар напухнув хрест гігантський:
Не вийти з бід країні цій селянській.

І тоді один і другий кличуть до помсти: Василь Стус просить гніву у Господа:

Господи, гніву пречистого
благаю –
не май за зле.
Де не стоятиму – вистою.
Спасибі за те, що мале
людське життя, хоч надією
довжу його в віки.
Думою тугу розвіюю,
щоб був я завжди такий,
яким мене мати вродила
і благословила в світи.
І добре, що не зуміла
мене од біди вберегти.

Гніву Господнього просить і Марко Антіох у Молитві «Господи, в день Твого гніву неспинного», частковий текст якої далі.

Вона, Україна, якій не вийти з бід, поки кров'ю найкращих її синів і дочок вона не окупить свою волю, своє ізбавлення від кари і покари... знає Василь Стус, що той, Одвічний, що над нами – Одвічний Бог, «убиваючи, рятує»:

Будні тут тобі про свято,
а про свято – будні правлять.
Хай оцю діряву хату
пильні погляди буравлять,
хоч твоє зчаліле серце
тут обмацують руками –
не зважай на те, не сердься:
те одвічне, що над нами,
стріли повиймає з рани
і губами обцілує,
адже хвиля пожадана,
убиваючи, рятує.

Так, нанизуючи вірш за віршем, поринаєш у глибінь Стусової віри, хоч віри, що така ж бунтарська, що й Шевченкова. Оправдано бунтарська. Адже Стус – не може бути байдужий до терпінь його народу, своїх і страждань його краю. А так пристрасно-жагуче просить поет, щоб ізбавлення вже прийшло, бож не сила чекати більше на те «завтра», хотілося б відкуплення вже нині, сьогодні, – днесь:

Даждь нам, Боже, днесь! Не треба завтра –
даждь нам днесь, мій Боже! Даждь нам днесь!
Догоряють українські ватри,
догоряє український весь край.
Моя дорога догоряє,
спрагою жолобиться душа.
Як Господь нас оком поминає,
тоді, болю, грай без кунтуша!

Та долі своєї, ані Бога не кляне Стус. У збірці «Зимові дерева» це так просто сказано у вірші «Присмеркові сутінки опали»:

Що тебе клясти, моя недоле?
Не клену. Не кляв. Не проклену.
Хай життя – одне стернисте поле,
але перейти – не помину.
Дотягну до краю. Хай руками,
хай на ліктях, поповзом – дарма,
душу хай обшмугляю об камінь –
все одно милішої нема
за оцю утрачену й ледачу,
за байдужу, осоружну, за
землю цю, якою тільки й значу
і якою барвиться сльоза.

Знову у вірші «Яка нестерпна – рідна чужина» є про сльозу, сльозу козацьку, ту, що камінь пропікає. Перегукується цей вірш з закінченням вірша Лесі Українки, що зветься «Уривки з листа» і починається словами: «Товаришу мій! не здивуйте з лінивого вірша...» Тут не сльоза, а квітка пробила «мур»:

Камінь пробила вона, той камінь, що все переміг,
Що задавив і могутні дуби,
І терни непокірні.
Квітку ту вченії люди зовуть Saxifraga,
Нам, поетам, годиться назвати її ломикамінь
І шанувать її більше від пишного лавра.

Ось як у Стуса обертається та сама поетична мелодія:

Яка нестерпна рідна чужина,
цей погар раю, храм, зазналий, скверни!
Ти повернувся, але край не верне –
йому за трумну пітьма кам'яна.
Як тяжко нагодитися й піти,
тамуючи скупу сльозу образи.
Радійте, лицеміри й богомази,
що рідний край мій – царство німоти.
Та сам я єсьм! І є грудний мій біль,
і є сльоза, що наскрізь пропікає
камінний мур, де квітка процвітає
в три скрики барв, три скрики божевіль!
Обрушилась душа твоя отут,
твоїх грудей не стало половини,
бо чезне чар твоєї Батьківщини,
а хоре серце чорний смокче спрут.

Це тут про козачу сльозу. А з козачої сльози родиться сила для спротиву, боротьби і перемоги. Бажання допомогти в недолі ближньому, «розкувати сестру», як у Шевченка в молитві Благочинного з «Гайдамаків». Вона – ця сльоза – гартувала справжнього лицаря, без страху і без догани.

Чи ж не таким виступає Василь Стус із усіх спогадів, навіть чужинців, які воліли б, щоб українці поводились так, як вони самі... «не гонорово, зато здрово». Ми ж радіємо тим, що у нас був такий Василь Стус, бож писала Леся Українка у поезії – «Пророк» (з біблійних мотивів), про ось і Стуса, його прихід передбачаючи:

Я духові серцем сказав:
«Навіщо ти будиш мене серед ночі?
Навіщо сі тихі уста розв'язав
І речі надав ім пророчі?
Оспалі тут люди, в них в'ялі серця,
Народ сей не вдавсь на борця».
Мій дух промовляє мені:
«Ставай, вартовий, без вагання на чати!
Хоч люди замлілі в рідній стороні
На голос твій будуть мовчати,
Та слава про них загримить до зірок,
Що є з їх народу пророк».

А зі сльози Стусової, і таких як Стус, хоч сам він того й не сподівався, прийде на московську й «інтернаціональну» голоту, що потрясає тепер світом, ще кара Господня і людська. Хоч сам Стус загинув, не дочекавшись тієї години відкуплення. Умер без дзвонів з рідних золотих дзвіниць, помер далеко від рідного краю, помер у тюремному бушлаті, арештантській чорній одежі, не вкритий червоною китайкою... Йому б жити давніше. Йому похорон козацький, коли в давнину «несли за козаком фузію і ратище, і вели коня, а як опускали в землю – то стріляли з мущирів-гармат». А понад усім гуділи дзвони із святої Софії й Золотоверхого Михайлівського. Вони тоді «відтонкоголосили» за померлим, звіщаючи відхід із цього світу й прихід до того світу воїна і мужа. Цього надіявся Василь Стус і цього досяг, бо мав у житті такий хрест, дуже важкий і важенний; той хрест, яким відмикається райська брама.

І з'являється немаловажне питання: про якого Бога мова у поезії Василя Стуса? Адже це міг бути і Бог помсти і гніву. Той, що велить брати око за око і зуб за зуб. Але є і інший Бог – Бог любови. Бог справедливости, милосердя і всепрощення – Ісус Христос, що Сам не завагався віддати своє життя за своїх людей. Ось із вірша «Невже ти народився, чоловіче» недвозначно ясно, що Стус уміє прощати, що він посідає такі християнські чесноти, що межують із святістю. Василь Стус, як бачимо з цього вірша, – вміє співчувати такій ось креатурі, людській потворі, якою є цей примітивний наглядач «опер» у концентраку, хоча б такий «Зіненко», про якого з великим обуренням пише Михайло Хейфец – сіоніст і в'язень – у його цікавому спогаді, названому на початку цієї статті. З усього писання Хейфецового, зовсім згідно з його вірою, Зіненка треба б піддати принаймні тим самим досвідам і найсуворішим карам, які він сам стосував до «зеків». А ось християнин-українець Стус до Зіненка, чи якого іншого наглядача-погонича в концентраку, каже:

Невже ти народився, чоловіче,
щоб зазирати в келію мою?
Невже твоє життя тебе не кличе?
Чи ти спізнав життєву путь свою
на цій страшній, люциперській роботі,
де все людською мукою взялось?
Ти все стоіш в моїй людській скорботі,
твоїм нещастям серце пройнялось
моє недужне. Ти ж за мене вдвоє
нещасніший. Я сам, а ти – лиш тінь,
я є добро, а ти – труха і тлінь.
А спільне в нас, що мертві ми обоє,
дверей обабоки. Ти там, я тут.
Нас порізнили мури, як статут.

Стус знає, що навіть з такого покидька суспільства колись, у золоті вільні часи, виховуючи його в християнській науці й моралі, можна було б зробити хосенного громадянина, корисного члена суспільства. Натомість у совєтах таких «зіненків» і інших людців учили ненависти, згідно з марксизмом – лженаукою, що базована на ненависті й «клясовій боротьбі», щоб була людина людині вовк. Тож і виросла з такого першого-ліпшого Зіненка «труха і тлінь». І шкода Стусові цієі морально розкладеної людини, вірніше – якогось гомункула, якоїсь карикатури на людину. Його жаліє Стус, як «вдвоє нещаснішого». Дійсно – збагнув Василь Стус учення Розп'ятого.

Таким глибоко віруючим постає перед нами Василь Стус не тільки в його поезії та в його поведінці в житті. Ось і в прозі, епістолярній творчості, читаємо в листі до приятеля таке: «Дякуймо Богові, що Він такий до нас Милосердний, що поставив нас на висоту терпіння за наш народ. Я знаю своє і надто катастрофічне існування мого народу, щоб можна було сидіти, заложивши руки...»

Попрощався з нами Василь Стус в «Останній пісні» у збірці «Свіча в свічаді»:

Ще вруняться горді Славутові кручі,
ще синіє річки збурунена гладь,
але проминув тебе птахом летючим
твій час, твій останній. Попереду – падь.
Ще небо глибоке, ще сонце високе,
та серце замало грудей не пірве.
Урвались, подались прекрасні мороки,
і щось тебе кличе, і щось тебе зве...
Розкрилені висі твої пронеслися.
Попереду – прірва, і очі не мруж.
Ти бачиш розхрестя дороги? Молися!
Бо ще ти не воїн, і ще ти не муж.
Ще горбляться горді Славутові кручі,
та сторч головою зривається світ.
Чіпляйся за кручі, як терен колючий,
чіпляйся за небо, як яблуні цвіт.
За обрієм обрій, за далями далі, –
допоки напруглий не вигасне день, –
погорбли тополі в глибокій печалі
своїх калинових, вишневих пісень,
бо вже ослонився безокрай чужинний,
і гнеться в жалобі кривавий розмай.
Прощай, Україно, моя Україно,
чужа Україно, навіки прощай!

Нема тут безнадії та розпачу, лиш погодження з неминучістю: не всі пророки входять живими до Землі Обітованої... Боявся тільки одного, щоб не забутим бути. І Богом і людьми:

І навалились дні –
таке страшне завалля.
Сни висталились сталлю –
і не збудися в сні.
І душу пересни,
присни свою досаду,
коли немає ради,
а є одне терпи.
Відбігли, наче пси,
розвіялися в полі
повщухлі душі голі
і голі голоси.
Це ж нам з передодня
було затрембітало,
за тим – смеркати стало,
прожогом, навмання?
Окрушинами днів,
торосами завалля
сни висталились сталлю
і смерк забовванів.
Благаю повсякчас,
Ти, Господи Всевишній,
карай нас, многогрішних,
а не забуди нас.

Він в останню мить свого життя почув голос Господа, як і сподівався:

Вельможний сон мене здолав,
і тут нараз почув я:
Господній голос пролунав:
мій сину, алілуя!
Терпи страсну стезю конань,
спізнай смертельні чари
дороги добр і почезань,
свавілля і покари.
Хоч тяжко душу берегти
під небом цим полуднім,
а треба йти, а треба йти
щосвятом і щобуднем.

Треба було йти, страсною стезею-стежкою конань, спізнавати смерть, щоб Врата раю розкрилися перед ним, де вже «Ватаги Богданові у сонмі архангелів» як бачив їх у хвилину свого відходу замучений у Ведмежій горі-концтаборі ще не Єжовим, а «залізним наркомом» зловісного НКВС Ґ. Яґодою, і не в 1937 році, а на початку 30-их років, предтеча Василя Стуса Марко Антіох: у вірші-молитві «Господи, в день Твого гніву неспинного»...

Сніг і вітри над моєю отчизною...
Боже, цю чашу розбою бездумного,
Дай мені взяти рукою залізною
Й пити з одчаю каменоломного.
Вірю я. Боже, ватаги Богданові
Поруч з Тобою, у сонмі архангелів.
Господи, в суду хвилину останього
З них надішли мені смертного янгола.
Дотик його – і безодня відкриється,
І як дощем шепотить серафимами.
Там, перед світлим, благаючи, крилосом,
Очі її над огнями і димами...
Господи, Господи...
Вірю, мій Отче, в спокою державному
Мудро Ти судиш і мудро розмірюєш:
У життьовому потоці безправному
Кожного нагло питаєш: «Чи віруєш?»
Вірую, Господи! Вірую! Вірую!
Тілом усім перейнятим уявою!
Кожен увійде, хто ляже офірою
В царство пресвітлеє, золотоглавеє.
Господи, Господи...

Вони – багато-багато їх, – вірних дітей України, лягли й полягли офірою... Нам лишилося не забути їх. Не датися на підшептування замаскованого ворога, що удає з себе «приятеля», що такі, як Стус, це були тільки «правозахисники», люди, що б'ються за точки параграфів у «липовій» – забріханій конституції Есесерії, або за який там пункт – Карного кодексу. Ні! І референдум для них уже відбувся. Вони свідомо й відважно загинули за ідеали Української Держави, самостійної, вільної і незалежної ні від кого. Помолімся ж за них і за край далекий наш:

Ще видиться: далекий край чужий,
і в ньому жінка, здумана зигзиця,
шепоче спрагло: Боже, най святиться,
о, най святиться край далекий мій.

 

------------------------------------------------------------------------

[64] Насправді цей вірш присвячено Іванові Світличному. – Вид.

[65] Повний текст дивись у збірці В. Голобородька «Летюче віконце», в-во «Смолоскип», 1970, стор. 15-18.

[66] Панахида, що правлять у Великодній Піст та в літургії Ранішеосвячених Дарів.