Леонід Рудницький.
Василь Стус і німецька література. Відношення поета до Ґете і Рільке.

[ Друкується вперше. – Текст доповіді виголошеної на науковій конференції присвяченій
Василеві Стусові 31 жовтня 1985 року на Українському Католицькому Університеті у Філядельфії. ]

Відносно невелика літературна спадщина Василя Стуса включає низку віршів, у яких відбиваються творчі імпульси німецьких поетів, головно Ґете і Рільке, котрих він згідно з власними твердженнями найбільше любив. Один вірш присвячений Ґете та низку перекладів з творчости різних німецьких поетів, між ними Ґете, Рільке і Ґотфрід Бонн, сконфіскувало КДБ при одному із численних обшуків. З видрукованих перекладів із німецької поезії є один вірш поетеси Рагель Варнгаґен фон Ензе (1771-1833) п. н. «Мої мерці» і три сонети Рільке. Крім того нам відомо, що Стус цікавився творчістю модерних і сучасних поетів-письменників Німеччини, як це твердять Ґанс Крістоф Бух у зворушливій статті на сторінках тижневика Die Zeit,39 Надія Світлична в статті про Стуса в тижневику «Українське слово»,40 та й сам Стус у своїх листах до однієї німкені, яка з ним переписувалася.41

Коли взяти до уваги цю так, як уже згадано, відносно малу поетичну спадщину Стуса (а її квантитативна обмеженість обумовлена фактом, що поет був засуджений разом на 23 роки у'вязнення і заслання, з чого він уже відбув 13 років, на протязі яких важко хворів, як і фактом, що багато його віршів сконфісковано), то бачимо, що німецька література відіграє в ній велику ролю, і що наша тема заслуговує на більш докладну аналізу, яка причиниться до кращого зрозуміння творчости поета.

Та доки розглянемо ці прояви німецької поезії, чи може краще кажучи, прояви німецького поетичного світу в творчості Василя Стуса, слід застановитися, звідки взявся у Стуса той нахил до німецької поезії. Тут, очевидно, можна багато б чого довідатися з епістолярної спадщини поета, але, на жаль, нам вона, за маленькими винятками, недоступна. Користуючись доступними листами, есеями та віршами поета, ми можемо зробити певні спостереження, котрі, можливо, більш конкретно скристалізують ставлення поета до німецького світу.

Перш усього слід ствердити, що поезію Стуса годі без застереження називати лірикою, як це роблять деякі наші літературознавці. Лірика, за окресленням, суб'єктивна поезія, емоційно забарвлена і легкої форми, якій притаманна певна ритмічність та музикальність. На відміну від епосу й драми лірика відтворює життя шляхом безпосереднього зображення почуттів, думок і переживань автора. У ліриці підвищена емоційність. Свого часу ніхто інший, а саме Іван Франко ствердив, що «як предмет ліричного зображення душа людини безконечна». У Стуса того роду поезії не надто багато. Стус більше вдумливий, в нього більше філософської, інтелектуальної поезії. Очевидно, це не означає, що в нього немає суб'єктивної поезії побудованої на емоціях, зовсім ні; але в нього домінує інтелект, навіть тоді, коли поет пише лірично-суб'єктивний вірш.

Стус, виглядає, завжди (тобто від самого початку свого творчого життя) високо цінив інтелект та його ролю в поезії. В одному ранньому есеї, написаному ще 1965 року, під заголовком «Най щирі будем...» (до речі, взято із Франка), він висловив між іншими такі думки на цю тему: «Інтелектуальне багатство поетичного світу завжди було визначальним» і відразу після цих слів додає: «На жаль, багатьом нашим поетам бракує саме глибокої інтелектуальної позначености». Отже, тут бачимо, як високо Стус цінив інтелектуальність у поезії, при чому слід додати, він був свідомий факту, що «рівень поезії визначається не тільки її інтелектуальністю». Отже, з наведеного ясно, що Стус вимагав від поетів певного інтелектуального рівня, а цей рівень можна набути тільки глибшими студіями літератури. Саме тут німецька література могла відіграти велику ролю, бо в ній є чимало поетично-інтелектуальних шедеврів. Стус вимагав, щоб поет засвоював також літературні осяги інших народів і тим збагачував себе і свою творчість. Тут, до речі, Стус перегукується із Ґетовим поняттям Weltliteratur – тобто світової літератури, яка, згідно з великим німцем, втілює всі народні чи національні літератури, котрі знову, хоч кожна з них є окремою і незалежною сукупністю, її спільно творять. Про свою концепцію світової літератури Ґете не раз висловлювався в своїх літературознавчих творах, есеях тощо. Ґете був переконаний, що вже за його часів творилася ця світова література, до котрої належать всі народи, і її важливість він проповідував, звертаючи увагу не тільки на цілі тієї літератури і зв’язки між ними, але також і на зв'язки між поодинокими поетами-письменниками. Ось що пише Ґете:

"Якщо ми наважилися проголосити, що існує одна європейська, навіть одна загально-світова література, то це не означає, що всі ці різні народи не лише взаємно себе пізнають і користають з надбань інших, бо в цьому значенні вона [світова література] вже віддавна існує, продовжується і менше чи більше поновлюється. Ні! Мова тут головно про те, що живучі автори, які прагнуть до чогось, пізнають себе взаємно і через свої нахили й духовну спорідненість почуваються зобов'язаними діяти по-громадськи".42

Далі Ґете зосереджується на духовних взаємовідносинах між літературами, які цілком природно витворюються особливо після великих війн, коли еміграції та переселення спричинюють перемішання мас поодиноких народів:

"Вже довший час говориться про загальну світову літературу і не без слушности: всі ці народи, що пережили взаємно потрясення жахливими війнами, коли знову після цього стали здані на себе самих, мусіли зауважити, що вони багато дечого чужого пізнали й запозичили і що вони почали відчувати тут і там досі невідомі їм духовні потреби. Тоді поставало почуття сусідських відносин і замість того, щоб залишатись замкненими в собі як досі, родилося в них поступове бажання включитися в цей більш-менш вільний духовний процес спілкування".43

І, врешті, Ґете висуває важливість пізнання одного народу іншим – як джерело світової літератури:

"Бо тільки з цього [духа усвідомлення] може, врешті, вирости загальна світова література, якщо всі народи пізнають умови всіх і вся, і тоді неодмінно настане час, коли кожний народ знайде в іншому народі щось, що є сприємливе або відразливе, щось, що варто наслідувати або що треба уникати".44

Думки Василя Стуса в цій справі дуже сильно перегукуються із твердженнями Ґете. Ось що пише про це Стус:

"Необхідність гармоніювати стильовий «букет» нашої літератури вимагає ширшого засвоєння художніх здобутків інших народів світу.

Немає ніяких підстав побоюватися, що все це призведе до нехтування національною традицією. Таке плідне міжлітературне схрещення тільки піде на користь нашій поезії.

Збагачені кращим досвідом літератур світу, поети зможуть пильніше роздивитися і на власну національну школу. Та й хіба цей процес літературного навчання – не паралельний? Хіба досі повністю використані величезні мистецькі набутки Т. Шевченка, І. Франка або, скажімо, М. Бажана?"45

Стус, до речі, так як і Ґете, тут же додає, що поет мусить мати свою індивідуальність, що він мусить бути оригінальним – це для поезії і літератури взагалі – суттєве:

"Головне тільки – зберегти власну мистецьку щирість. У поезії, цій, може, найбільш інтимній галузі мистецтва, не можна заховати нічого. Вся індивідуальність мистця в ній – як на долоні. Тож, як казав Іван Франко: «Най будуть щирі, щирі, щирі!»"46

На підставі наведених цитат можна ствердити, що Стус перш усього вимагав високого інтелектуального рівня від поета; друге – він бачив національну літературу так як Ґете, цебто частиною світової літератури. Щодо першого, німецька поезія могла, мабуть, найкраще відіграти ролю того чинника, що підносить інтелектуальний рівень поета, а щодо другого, то сам факт, що Стус перегукується в своїх переконаннях у цій справі з Ґете, вказує на його спорідненість з німецьким поетичним світом.

Щоб не передати поглядів Стуса неточно й не визначити його поетичний світогляд не зовсім правильно, слід вказати, ще перед аналізою інших чинників, які єднають поезію Стуса з німецьким поетичним світом, на суть цього інтелектуалізму нашого поета. У статті видрукованій у журналі «Дніпро» п. н. «На поетичному турнірі»47 (стаття є оглядом збірки «День поезії») Стус, критикуючи поезію деяких своїх сучасників, подає правдиве визначення інтелектуальности в поезії, відмежовуючи її від сухого раціоналізму, від псевдоінтелектуального баґажу. Він твердить, що:

"Часто складається враження, що той чи інший поет, згубивши за якимось поворотом художні орієнтири, заблудився в хащах повзучого емпіризму, ковзької ілюстративности, претенсійного менторства чи усталено-традиційного милування й оспівування, звідки вже не сила вибитись на дорогу справжнього мистецтва. Зовнішній осучаснений антураж, збагачений на ракети, космодроми, антиречовину [це, до речі, є натяк на тодішню «космічну» поезію Драча, як поема «Ніж у сонці»], Пікассо, кібернетику чи галактики, не може врятувати слабкого і малоестетичного в своїй суті вірша. Зріс тільки словниковий запас; розуміння поетичного зросло в значно меншій мірі".48

Далі Стус устійнює, що є автентичним інтелектуальним здобутком у поезії, а що ні, і висловлює при цьому таку ж думку, як її колись висловив Ґете, а саме: що поезія повинна розвиватися від конкретної дійсности до універсальної правди, а не навпаки, і що поезія не сміє служити як пояснення якоїсь задуманої правди, чи вигаданого принципу. Саме з цієї точки зору Стус критикує творчість своїх сучасників:

"Недостатня льокалізація теми, а почасти й абстрактна її постановка спричиняються до багатьох істотних помилок; відсутність внутрішньої життєвої (отже, й поетичної) цілісности не дає змоги художньо втілити свій задум. Виною цього є те, що деякі поети йдуть не від конкретної дійсности, а від наперед заданої схеми. Мистецтво – не ілюстрація постульованих істин, в кращому разі воно, художньо відбиваючи дійсність, може мати з ними дотичні точки. Так само не може воно виходити з логізованих, нехай і дуже правильних, істин. Чи не тому виникають вірші чисто баєчного типу, які нібито й писані задля моралі".49

На цьому місці Стус наводить низку прикладів того роду віршів у сучасній українській поезії як і приклади т. зв. поетичної публіцистики та різного роду дидактичних віршів. При цій нагоді він посилається на Геґеля, цитуючи його. Ще Геґель вказував на те, пише Стус, що в дидактичних віршах «мистецтво не носить свого призначення і своєї останньої мети в собі самому, а його поняття міститься в чомусь іншому, якому воно служить засобом», що в менторському вірші «чуттєво-образна оболонка є лише непотрібним додатком».50

Стуса притягали німецькі поети або теоретики літератури багатством їхньої думки, але його зв'язок з німецьким поетичним світом слід розглядати в рамках певного Weltschmertz-у, який притаманний майже всім кращим підрадянським поетам-письменникам. Усі вони тужать за Заходом, за його культурою, за свободою. Вистачить згадати рядки відомого вірша Максима Рильського, в яких ця туга схоплена конкретно:

Ти випив самогону з кварти
І біля діжки в брудні спиш, –
А там десь голуби, мансарди,
Поети, сонце і Париж!

У Стуса був теж цей Weltschmerz, обумовлений жахливою радянською дійсністю, у нього теж була ця туга за Заходом. У листі до згаданої німкені, котра старалася йому допомогти і яку він дуже цінив, він запитує ніжно-наївно, майже по-дитячому при самому кінці листа: «Worpswede - ist es weit won Dir?» «Чи Ворпсведе далеко від Тебе?» – Очевидно це натяк на славну колонію німецьких мистців-поетів, де колись перебував Рільке, якого Стус найбільше цінив після Ґете. Це саме і є вияв цієї туги за вільним автентичним життям мистця.

З усіх німецьких поетів-письменників Стус найбільше цінив Ґете, якого він називав своїм «учителем», і творчість якого він дуже добре знав. В одному з листів до своєї приятельки-німкені, наприклад, він наводить з пам'яті рядки Ґете і комбінує їх так, що вони мають пряме безпосереднє значення в тексті його листа. Цей вірш має заголовок «Wandrers Sturmlied» (що його Стус не згадує) і з нього Стус узяв рядки з першої і четвертої строфи, зліпивши так би мовити наступний вірш з Ґетових слів:

Wen du nicht verlässest, Genius,
Nicht der Regen, nicht der Sturm
Haucht ihm Schauer übers Herz.
Wen du nicht verlässest, Genius,
Wirst im Schneegestöber
Wärmumhüllen,51

і словами «пам'ятай мене», Стус закінчує цей лист до своєї приятельки-німкені. Цікаво теж ствердити, що ставлення Стуса до цієї жінки мало до певної міри свого роду ґетівський характер. Він називав її «сестрою» і вбачав у їхніх стосунках певну містику, так як це Ґете колись описав у вірші до Шарльотте фон Штайн, з якою він мав надзвичайні взаємини. Цю ідеалістичну, майже містичну любов до неї віддзеркалюють рядки вірша «Warum gabst du uns die tiefen Blicke», де він аналізує цю любов, яку післала доля:

Sag, was will das Schicksal uns bereiten?
Sag, wie band es uns so rein genau?
Ach, du warst in abgelebten Zeiten
Meine Schwester oder meine Frau.

Це саме відношення знаходимо, мутатіс мутандіс, у Стуса і цієї німкені, що він її зве «Христинкою».

Ґете вже з молодих літ цікавив Стуса. Ще в березні 1965 року Стус надрукував свій вірш п. н. «Молодий Ґете», в якому він прагнув схопити суть геніяльного німецького поета-мистця і подати його образ. Вірш цей доволі вдало передає фавстівський дух молодого Ґете. Ось його перші рядки:

Мишастий морок виповзав з кімнати
двадцятилітнім хлюпотом. Чорнів
важкий ослін. У вікнах всесвіт сліп.
Гойдався в шклянці шпатовий мускатель.
І стіл прямів. І штори край вікна
шамріли з вітром. Об ботфорти терлись.
І мерва душ, ночами перетерта,
нестерпно ліловіла, ніби кнастер.
Мольберт молився. Спрагле полотно
стікало тінню по рудій долівці.
І розпливались кола, очі кліпли
над гусячим пером.52

Слід звернути увагу, що Стус висуває два головні напрями, якими розвивалася мистецька стихія німецького поета: малярство і письменство. Зокрема, у вірші накреслено профіль молодого Ґете, його потяг до життя і дикого до нестями кохання, його любов до земного і прагнення до всього вищого, – від мікрокосму до макрокосму. Ось як кінчає Стус цей вірш:

Іди – щоб серце висвітлить з ночей
у майовому полі на безмежжі.
І не барись – ти завше вічний дервіш
з сомнамбулічним спалахом очей.
Тож проривайся – в поле, до води,
до гір, до зір, до молодого сміху.
Тож проривайся – крізь людську зловтіху,
передсуди, і осуди, й суди.
Нехай тобі замає більший світ,
і більша ніч замає над світами,
та, випроставши руки, у нестямі
ти проривайсь:
– Привіт тобі, привіт,
о зельна Земле!53

Ґете, а головно його архитвір «Фавст», залишив чимало слідів у творчости Василя Стуса. Інколи поодинокі рядки Стусової поезії звучать як узяті з «Фавста», як наприклад у вірші «Бальзаку», – де не тільки атмосфера подібна до тієї, що панує в першому монолозі Фавста, але і вислови «Ото – твій край. Ото – правдивий край» знаходять свої відгуки в рядку з Фавстового монологу: «Das ist deine Welt. Das ist eine Welt». Подібно теж у вірші «О скільки слів...» відчувається Стусова спорідненість з німецьким генієм. Є тут, як у «Фавста», гостре засудження слів і мотив чорта, який перегукується з «Фавстом».

Ґете відіграв велику ролю на творчому шляху Василя Стуса. Він був не тільки, як це зазначив сам Стус, його учителем,54 але також і джерелом надхнення і пристановищем поетичного світу, в якому поет часто шукав потіхи і поради. Від Ґете він учився як бути поетом і критиком, хоч на цьому місці слід підкреслити, що різні німецькі впливи на поезію Стуса ніяк не заперечують і не применшують велич його оригінального таланту. При цьому слід додати, що крім великого оригінального поетичного таланту, ще був у Стуса дуже сильно розвинений критичний змисл; він був тонким літературним критиком і мав усі дані стати теоретиком-літературознавцем par excellence. До речі, можна сміло твердити, що Стус міг би стати другим Рильським, який залишив свого духа печать як на українській поезії, так і на критиці.

Не меншу ролю від Ґете відіграв у поезії Стуса австрійський поет Райнер Марія Рільке (1875-1926), вірші котрого, як це загально відомо, захоплювали і захоплюють цілі генерації українських поетів. Стус дуже добре знав німецьку мову; він навіть добре писав цією мовою, а вивчив її мабуть тому, щоб могти читати німецьких поетів-письменників в оригіналі. З його листів до згаданої німкені відомо, що він учився мови сам і що він її вивчав із літературних творів, головно Ґете і Рільке. Німецька мова Стуса цілком позначена манерою Рільке. Мабуть при читанні і перекладі сонетів Рільке Стус потрапив під сильний вплив цього австрійського поета як щодо способу поетичного вислову та форми, так і щодо творення етосу твору. Читаючи згадані німецькі листи Стуса, можна відразу спостерегти дуже сильний вплив Рільке. Для прикладу подаємо наступний уривок із одного з цих листів:

"Meine liebe, meine teure Schwester!

Danke sehr! - ich bekam alle deine englische[n] Geschenke, feines Buch von H. Böll, alle Deine Briefe. Du bist mein zartfühlender Schutzengel!

Also, haben wir Vorfrühling: noch schneit es, noch Herr Frost spielt mit den Bergen und frühen Bächen, aber – die Sonne, aber – die Lüfte! Und meine Seele ist aufgeleuchtet".55

Як бачимо, німецька мова Стуса, це мова Рільке. Цей лист поєднує українську сердечність Стуса з австрійською емоційністю Рільке. Поетичні образи тут прості, взяті з української традиції (Герр Фрост), але поетична манера їхнього передання, це зовсім Рільке. У четвертім сонеті першої частини збірки Рільке п. н. «Die Sonette an Orpheus» (1922) («Сонети до Орфея») знаходимо майже ідентичне зіставлення подібних поетичних образів. Поет робить певне твердження про щось неґативне, так як у листі Стуса, що, мовляв, ще мороз грається горами і потоками, але тут же слідують дві фрази, у фраґментованій формі, які це негативне розвівають. До речі, навіть поодинокі слова в деяких випадках ідентичні в творчості Рільке – ось останні три рядки згаданого сонета:

Selbst die als Kinder ihr pflanztet, die Bäume,
wurden zu schwer längst; ihr trüget sie nicht.
Aber die Lüfte... Aber die Räume...56

Духовне споріднення тут цілком наявне й коментарі зайві.

Стусова любов до поезії Рільке мабуть найкраще віддзеркалена в його перекладах з поетичної спадщини австрійського поета. Ці переклади Стуса то справді шедеври перекладацького мистецтва і велика шкода, що більшість з них потрапили в руки КДБ. Та навіть аналіза тих двох перекладів, що збереглися, виявляють майстерність Стусового перекладу і його пошану до австрійського майстра. Ось оригінал 19-го сонета з першої частини збірки «Сонети до Орфея», протиставлений перекладові Стуса:

Wandelt sich rasch auch die Welt
Wie Wolkengestalten,
alles Vollendete fällt
heim zum Uralten.
über dem Wandel und Gang,
weiter und freier,
währt noch dein Vor-Gesang,
Gott mit der Leier.
Nicht sind die Leiben erkannt,
nicht ist die Leibe gelernt,
und was im Tod uns entfernt,
ist nicht entschleiert.
Einzig das Lied überm Land
heiligt und feiert.
...........
Схожий до хмари, струмить
світ безугавне,
все досконале спішить
впасти в прадавнє.
Над походою віків
вільно і гоже
первісний лине Твій спів,
гомін Твій, Боже.
Ще ми не взнали страждань,
ще не навчились кохань,
смерти глуха таїна
слідом чигає.
І тільки пісня одна
благословляє.57

Кожний добрий переклад не є просто калькою оригіналу. Так і в цьому випадку при аналізі чи радше порівнянні ориґіналу з перекладом, відразу помічаємо, що Стус уже в перших двох рядках поповнює це, що французи називають enjambement, тобто він переставляє слова з одного рядка до другого. Так, наприклад, слово «die Welt» – «світ», яке знаходимо в першому рядку оригіналу, Стус переставив у другий рядок, при чому поняття « Wolkengestalten» з другого рядка оригіналу втілено в перший рядок: «хмари». Очевидно, цього роду зміна не порушує ні поетичної краси оригіналу, ні його гармонійно-ритмічної структури; натомість ця зміна все ж таки дещо неґативно впливає на логічну сукупність строфи. Того роду порушення немає в другій строфі, але в першому рядку передано два окремі і відділені німецькі іменники, «Wandel» і «Gang», більш конкретними щодо значення українськими відповідниками – «походою віків». Очевидно, ці слова знаходяться в інших відмінках, що виглядає на певне відхилення від паралелізму оригіналу – та це зрозуміло з уваги на дух української мови. Натомість цілком бездоганно віддано другу частину паралелізму, «weiter und freier» українським «вільно і гоже». Зокрема вдало перекладено німецьке «dein Vor-Gesang», словами «первісний... Твій спів», що причинюється до загальної досконалости перекладу. Мабуть найбільше відхилення перекладу від оригіналу знаходимо в останньому рядку другої строфи, де вислів оригіналу «Gott mit der Leier» передано просто словом «Боже». Тут саме наступає суттєва різниця між оригіналом і перекладом і, можна сказати, між Рільке і Стусом. В оригіналі ці слова стосуються Орфея,58 який грає величезну ролю в поезії Райнера Марія Рільке, а в перекладі – Бога. Порівняння, що ми його тут перевели, виказує найважливішу різницю між Рільке і Стусом: Рільке був найбільш релігійним поетом-пантеїстом в історії людства. Стус, натомість, завжди стояв на суто християнських позиціях. Цей контраст між ними обома дуже яскраво насвітлює порівняння їхніх віршів і їхніх світоглядів. Рільке, як відомо, був філософом, який свою філософію висловлював у поетичній формі, і який виробив дуже складну власну філософську термінологію. Дещо спрощуючи, можна ствердити, що Рільке поетизував зовнішній світ, втягав його у свій внутрішній світ, що він його звав «Weltinnenraum», а далі поетизуючи його, знову висував у зовнішній. Цей процес перетворювання світу Рільке називає «Herzwerk», а кінцевий продукт цього процесу є затертя всіх різниць між обома світами, всякої полярности буття, і остаточне віднайдення раю. Очевидно, не йдеться тут про традиційну концепцію раю, так як вона являється у християнській традиції, а радше про безпосереднє буття, в якому здійснено «Dorstein» (тобто трансцендентальне буття концепції Рільке) у «Hierstein». Видимий і невидимий, зовнішній і внутрішній світи стають одним, а людина стає богом. Поет, отже, своїм співом перетворює світ, і його спів стає буттям: «Gesang ist Dasein».

Мотиви з поезії Рільке порозкидані в поезії Стуса, але тут усі вони схристиянізовані. Стус, так би мовити, втілив Рільке в українську традицію. Рількове опоетизовання світу стає освяченням його у творчості Стуса і мотиви поезії Рільке набирають у Стуса суто українського – християнського характеру. Прикладів таких чимало. Їх знаходимо не тільки в перекладах сонетів Рільке (II/XVIII і II/XXIX),59 але також і в оригінальних віршах Стуса. Наведемо деякі рядки, в яких це одухотворення світу яскраво висловлене:

Лютує сніговиця,
колючий хрипне дріт.
А світ – нехай святиться,
нехай святиться світ.60

І кінцеві рядки вірша «Хлющить вода. І сутінь за вікном» повторюють цей мотив:

Благословенні сходження і прірви,
і славен рідний і нищівний край.61

І наступний короткий вірш:

Ще видиться: далекий край чужий,
і в ньому жінка, здумана зиґзиця,
шепоче спрагло: Боже, най святиться,
о, най святиться край далекий мій.62

Саме це освячення світу чи рідного краю – це Стусова версія «Weltinnenraum-у» Рільке. Але те, що в Рільке інколи звучить не зовсім автентичне, часом ніби гра або навіть і поза, в Стуса було завжди автентичним відчуттям дійсности. На місце Орфея Рільке, який своїм співом, своєю лірою перетворює дійсність, у Стуса приходить Господь Бог, що благословляє Україну і світ.63

Тема «Василь Стус і німецька література» ще не опрацьована сповна. У ній криється чимало різних аспектів творчости нашого поета, різних впливів, літературних взаємин тощо. Але при тому слід пам'ятати, що, як ми це вже ствердили, поетична творчість Василя Стуса є суто оригінальна, українська і християнська. Стус український поет, але його поезія глибоко людська й універсальна і саме тим вона перегукується з творчістю цих великих німецьких поетів, котрих він цінив і любив.

 

------------------------------------------------------------------------

[39] Див. Hans Christoph Buch, «Weder Recht noch Gnade». Zum Tode des ukrainischen Dichters Wassyl Stus in einem sowjetischen Straflager. – «Die Zelt», ч. 38, 1985, 13 вересня, стор. 16.

[40] Див. «Світличка про В. Стуса». – «Українське слово», ч. 2291, Париж, 1985, 20 жовтня, стор. 3.

[41] У моєму особистому архіві є 8 листів написаних Стусом до цієї особи в роках 1978-79. Ці листи, досі не опубліковані, є надзвичайно цінним джерелом не тільки для пізнання поглядів поета на німецьку літературу, але й також для вивчення його естетичних поглядів і його світогляду взагалі. На підставі цих листів та інших матеріялів можна скласти повніший реєстр німецьких поетів, письменників і драматургів, творчість яких цікавила Стуса; крім уже згаданих вище, цей реєстр охоплює ще десять імен: Heinrich Heine (1797-1856), якого Стус особливо цінив за сатиру; Thomas Mann (1875-1955), що його дивував глибиною думки в монументальному творі «Der Zauberberg» (1924); Hermann Hesse (1877-1955), чию поезію Стус розглядав критично, але натомість цінив його прозові твори, зокрема «Das Glasperlenspiel» (1943); Bertolt Brecht (1898-1956) – Стус цінив його за інновації в театрі; Erich Maria Remarque (1898-1970) – Стус був захоплений його твором «Drei Kameraden» (1938); Johannes Bobrowski (1917-1965), який мабуть промовляв до українського поета своїми висловами про Сарматію; Paul Celean (1920-1970), у творчості котрого Стус напевно відчував дух Буковини; Ingeborg Bachmann (1926-1973), Heinrich Boll (1917-1985) і Hans Mangus Enzensberg (нар. 1926), котрі для нього були головними представниками сучасної німецької літератури. Крім цих авторів, твори яких він мав, Стус іще знав чимало інших німецьких поетів з антологій німецької та інших літератур, про що він згадує в одному з тих листів. З філософів-мислителів Стус дуже цінив данського мислителя Соерена Кіркегарда і німця Мартіна Гайдеґгера.

[42] Всі цитати з творчости Ґете подано за виданням «Hamburger Ausgabe in 14 Bänden» herausgegeben von Erich Trunz. Том XII, стор. 363. Цитата в мові оригіналу:

Wenn vir eine europäische, ja eine allgemeine Weltliteratur zu verkündigen gewagt haben, so heißt dieses nicht daß verschiedenen Nationen von einander und ihren Erzeugnissen Kenntnis nehmen, denn in diesem Sinne existiert sie schon lange, setzt sich fort und erneuert sich mehr oder weniger. Nein! hier ist vielmehr davon die Rede, daß die lebendigen und strebenden Literatoren einander kennen lernen und durch Neigung und Gemeinsinn sich veranlaßt finden, gesellschaftlich zu wirken.

[43] Там же, стор. 364:

Es ist schon einige Zeit von einer allgemeinen Weltliteratur die Rede, und zwar nicht mit Unrecht: denn die sämtlichen Nationen, in den fürchterlichsten Kriegen durcheirnander geschüttelt, sodann wieder auf sich selbst einzeln zurückgeführt, hatten zu bemerken, daß sie manches Fremdes gewahr worden, in sich aufgenommen, bisher unbekannte geistige Bedürfnisse hie und da empfunden. Daraus entstand das Gefühl nachbarlicher Verhältnisse und anstatt daß man sich bisher zugeschlossen hatte, kam der Geist nach und nach zu dem Verlangen, auch in den mehr oder weniger freien geistigen Handelsverkehr mit aufgenommen zu werden.

[44] Там же, стор. 364:

Denn daraus nur kann endlich die allgemeine Weltliteratur entspringen, daß die Nationen die Verhaltnisse aller gegen alle kennen lernen, und so wird es nicht fehlen, daß jede in der andern etwas Annehmliches und etwas Widerwärtiges, etwas Nachahmens-wertes und etwas zu Meidendes antreffen wird.

[45] Див. «Най будем щирі...». – «Дніпро», ч. 2, Київ, 1965, стор.150.

[46] Там же, стор. 150.

[47] Див. «Дніпро» ч. 10, 1964, стор. 150-153.

[48] Там же, стор. 150.

[49] Там же, стор. 151.

[50] Там же, стор. 151.

[51] «Hamburger Ausgabe in 14 Bänden», том. І, стор. 33. Щодо туги Стуса за Заходом, то її потвердження знаходимо в телеграмі від Стуса до мене, де він згоджується прийняти позицію при Ля Салле університеті (тоді ще La Salle Colledge). Телеграма датована 27 жовтня 1979; її текст такий: «Im agreed» і підпис: Wassyl Stus.

[52] Див. Василь Стус, «Зимові дерева». – «Література і мистецтво», Брюссель, 1970, стор. 102.

[53] Там же, стор. 103.

[54] У листі з березня 1979 написаному до згаданої німкені, що її Стус називав «Христинкою» і «сестрою», він недвозначно називає Ґете своїм учителем. Щодо його літературознавчих здібностей, то в цьому випадку маємо свідчення Леоніда Плюща, який читав Стусову працю про Тичину п. н. «Феномен доби», що її КДБ сконфіскувало; так само сконфісковано його статтю про Свідзінського. З цього приводу Стус висловився так:

"Стаття «Феномен доби» мала 107 сторінок машинопису. Певне пропала без сліду, для мене вона дорога була. У ній я полюбив Тичину, спізнавши його трагічну долю – бути всенароднім, тобто державним поетом, коли – цитую статтю – «довершилася його всенародня слава, але слава не генія, а пігмея. Слава генія, змушеного бути пігмеєм, блазнем при дворі кривавого короля, була заборонена. Слава ж пігмея, що став паразитувати на тілі генія, була забезпечена величезним пропагандистським трестом». Писати, що Тичина «живіший од живих і мертвіший мертвих» було нелегко. Але його горе стало нашим горем, а над своїм горем ми можемо мислити, хай і жорстоко, бож «поетів геній обернувся проти нього прокляттям, став йому за найбільшого ворога, з яким треба було постійно боротися, щоб не виявити свій найбільший „гріх" перед добою». Стаття «Зникоме розцвітання» має 13 сторінок, композиційне невдала, але дорога мені, як і вся творчість Свідзінського. До вироку долучили її через одну фразу. Я писав, що тоді, в 30-их роках справжній інтелігент був абсолютно небажаною особою, отож не дивно, інтелігенти були винищені майже до пня."

Див. «Справа Василя Стуса: вирок і коментар». – «Сучасність», ч.12,1975,стор.68.

[55] Лист у перекладі на українську:

Моя люба, моя дорога сестро!

Дуже дякую. Я отримав усі твої янгольські дарунки, гарну книжку Г. Белля, всі твої листи. Ти мій чутливий ангол.

Тепер у нас провесна, ще падає сніг. Дід Мороз усе ще грає по горах і неспокійних річках – але вже сонце, але вже повітря! І моя душа спалахнула!

[56] Усі цитати з творчости Рільке подано за виданням Rainer Maria Rilke, «Gessammelte Gedichte», Insel Verlag, Frankfurt a.M., 1962, стор.489.

[57] Переклади Стуса з поезії Рільке подано за виданням Василь Стус, «Свіча в свічаді». – «Сучасність», Мюнхен, 1977, стор. 114.

[58] У Рільке Орфей – це той бог, спів якого перетворює світ. Мабуть під впливом творчости Рільке ще в 1959 році Стус написав вірш п. н. «Повернення Орфея», хоч сам вірш своїм змістом і етосом не віддзеркалює філософії австрійського поета:

Харон суворо мовив: ні!
Пором відчалив. До Тенара
Надходить чорнокрила хмара,
В вечірнім палена огні.
І в громі – чується мені –
Дзвенить тривожена кифара...
Напевно, смерть тобі не пара,
Ганебна смерть на чужині.
Напевно, ні, коли в затоні
Гуркоче грім. І дощ. І град.
І рвуться сідлані комоні
З печери. До світів. Назад.
І никнуть привиди похмурі.
Вже дальні далі на меті.
Ще варто жити, коли бурі
Клечають хмари золоті.

Див. Василь Стус, «Зимові дерева», стор. 191.

[59] Див. «Свіча в свічаді», стор. 115.

[60] Там же, стор. 46.

[61] Там же, стор. 98.

[62] Там же, стор. 109.

[63] Це мабуть відчував і Стус. У листі до «Христинки» з дня 23 липня 1979, одержавши книгу про Рільке, він написав такі слова: «Rainer Maria Rilke in Selbstzeugnissen und Bilddokumenten [Rowohlt, 1958, редактор, Hans Egon Holthusen] ist da. Zu Schade, meine Welt ist anders als Rilke[s]... meine Seele sucht nicht nur eine Schönheit, aber und im höheren Grade, die Gerechtigkeit, die Wahrheit. Hier liegen alle meine Lebensprobleme. – «Райнер Марія Рільке у його висловах і картинах є тут. Шкода, мій світ є інший від того, в якому жив Рільке. Моя душа шукає не тільки краси, але й прагне вищих сфер, справедливости й правди. Тут криються всі проблеми мого життя».