Остап Тарнавський. Знайомство з поетом Василем Стусом.

[ Друкується за виданням: «Альманах УНС, 1983». – Джерзі Ситі, Н. Дж„ 1983, стор. 134-147. ]

Знайомство з поетом Василем Стусом починаємо з його перших віршів. Ось його юнацький вірш, підписаний 1957 роком, значить написаний, коли поетові ще не перейшло на двадцять років:

Ходімо, друже мій, диванний хлопчику,
ходімо в даль.
Удвох шукатимем, чого нам хочеться,
ану ж, гайда!
Ходімо, розпачу мій підосінений,
в високу рань.
Зігрієм зором чужі простори,
незнаний край.
Ходімо, голубе, серцям довірившись,
о, добра путь.
Коли проводять нас поранні пристрасті,
вони – ведуть.
Ходімо, шале мій, довір'я міриться
не по роках.
Шукаймо щастячка, зрадливий хлопчику,
де битий шлях.

Куди ж вели юнака оті ранні пристрасті, висловлені ще не дуже зграбним віршем, у той знаменний час – майже переломовий час для Радянського Союзу, коли 20-ий конгрес Комуністичної партії проголошував прилюдний засуд політиці Сталіна устами нового диктатора Хрущова, коли в Москві появилась друком книжка киянина Іллі Григоровича Еренбурґа «Оттепель» («Відлига»), якій припала честь назвати новий період в літературі, що його в Україні відкриває найбільша поява року – збірка поезій Ліни Костенко «Проміння землі».

В іншому вірші майже того самого часу, датованому 1958 роком, поет пояснює, куди йде цей його шлях:

Ходім. Нам є де йти – дороги неозорі,
ще сизуваті в прохолодній млі.
Нам є де йти – на хвилі, на землі
шляхи – мов обрії – далекі і прозорі.

Та заки вийти на ті шляхи – неозорі і неосяжні та неусвідомлені ще самим поетом, шляхи, що безперечно ведуть у світ поезії, юнак Василь Стус намагається пізнавати виходи у цей незнаний світ поезії на зразках своіх попередників. Деякі ранні його вірші, що їм пощастило попасти у першу збірку «Зимові дерева», зраджують нам, у кого починав учитись поетичного ремесла цей адепт поезії. Ось переспівування за зразками раннього Тичини:

...Гайворонське...
Туго пісня випиналась
над рікою – тятивою,
ніби райдугу пустили
з лісу-бору,
з-за ріки.
Вечорові
вечорниці.
Голоси дівчат під місяцем
чорнобриві.
Заздро мріють
заворожені зірки.

Або інший приклад наслідування:

В бетонованих каналах міста
стікають вогні, усмішки й розмови.
Глухо хлюпає в береги
день –
горішній,
незайманий,
многогрішний.
А ти самотою бредеш
містом. Зажди но, товаришу! –
з гальмів автомобіль рветься,
а день гуркотить,
гуркотить над поверхами.
І – сміється.

Це вже зовсім нагадує Семенка чи теж і раннього Бажана.

Та Василь Стус не став наслідувачем, хоч і не попав у стилізоване новаторство. Його манив той великий світ поезії, що його постійно відкривають великі поети. Тут мусимо згадати Райнера Марію Рільке, що про нього Василь Стус говорить у своєму скупому «Слові до читача», як про одного з найбільш люблених поетів.

Світ поезії Рільке – це зустріч із Творцем. Про цей світ Рільке сказав:

Ich kreise um Gott, um den uralten Turm
und ich kreise jahrtausendelang;
und ich weiss noch nicht, bin ich ein Falke, ein Sturm
oder ein grosser Gesang.

У цьому світі поезії і жив Тичина, що його наслідував Василь Стус у своїх перших поетичних спробах, і теж Тичина на першому місці ставив співомузику:

Ні Зевс, ні Пан, ні Голуб-Дух,
лиш соняшні клярнети.

Недаром у книжці «Свіча в свічаді» між небагатьма перекладами – три переклади з Рільке, з «Сонетів до Орфея» того ж поета. Орфей – це творець, його пісня животворча і вона перегукується із співами янголів в «Елегіях». Цей янгольський світ – теж у Стуса. В одному із сонетів поет Стус виголошує:

Мій янголе, страждання проводир,
знеси мене над хвилю ту летючу,
нехай востаннє спогадом омучу
свій зір. Із кручі – прямо в водовир
потомних літ. Хай вік схолов, мов лід –
ще довгий встид подовжить хвилю лету,
нема кінця суворому поету,
немає краю. Ні віків, ні літ,
ні миті вже не вистане – рушаю
і перебіжно обрій озираю.

Це поет вирушає у вічний світ поезії. Та Стус не мрійник, він свідомий своєї реальности і тому в іншому вірші – може, перефразовуючи Тичину – він пише:

Летять літа. Як голуби летять.
Лиш падає на скроні біле пір'я
і квітне в небі золоте сузір'я
над частоколом молодих розп'ять.
І старієш, і вижидаєш вік,
що пробіжить і спиниться в долині,
де являться тобі в ясновидінні
віконниці дубові шальові...
Метляння рук, і подумів, і снів
заступить скрип іржавого завіса.
Ні партії, ні Бога, ані біса –
ані нікого. Тільки рештка днів,
як капотіння вічности об стелю,
просвітять, мов рентґен, твоє життя
і, роздосадуваний, вороття
чекатимеш на призабуту землю.

Це Орфеєве вороття – повернення того Орфея, що став творцем безсмертних речей і приніс новий порядок у світ. У Стуса є вірш «Повернення Орфея», написаний ще на порозі його поетичної мандрівки в 1959 році, і він починається таким вимовним рядком:

Харон суворо мовив: Ні!

Останній катрен вірша бадьорий, говорить про перемогу, може ще не зовсім ясно усвідомлену, перемогу метафізичного світу співомузики, але звичайну молодечу віру:

І никнуть привиди похмурі.
Вже дальні далі на меті.
Ще варто жити, коли бурі
клечають хмари золоті.

Світ Рільке у містиці. Поет Рільке жив у безчасовому, безпростірному світі, у метафізичному світі вічности. Василь Стус – як і Павло Тичина – умісцевлений поет; його місце в Україні – і тут вихідний пункт його поетичної мандрівки. Йому не треба дошукуватися людського терпіння в метафізичній констеляції загадковости, він сповнений терпіння від реальности, в якій живе.

У циклі, що його Стус назвав «Костомаров у Саратові» з таким моттом, запозиченим у поета Василя Мисика:

«Але що ж робити живій душі у цій державі смерти» – поет так описує реальність:

За роком рік росте твоя тюрма,
за роком рік підмур'я в землю грузне,
і за твоім жалінням нескорузлим,
за безголів'ям – просвітку нема.

Це і є дійсність – оця реальна дійсність і вона теж метафізична. «Живі у домовині» – коротка поетова характеристика цієї реальности без зайвого поетизування. Та приходить хвилина розрахунку. Життя пройшло і треба його підсумувати. І поет заявляє:

Не побиваюсь за минулим,
побитим шашіллю зневір.
Високі думи промайнули,
у потаймиру – водовир
стражденних літ. Нехай. Не плачу.
Не побиваюсь. Задарма.
Усе, чим жив, сьогодні трачу.
Все рвуть руками обома.

Та зневіра не остаточна, непереконлива і поет запитує:

Але ж чи все? Не все. Їйбогу.
І гріх казать: все чисто рвуть!..

І тут поет знаходить себе у тому поетичному умісцевленні, у рідній країні, та й знаходить і свою поетичну мову і свій поетичний світогляд у тому традиційному – можна просто визначити – шевченківському образі:

Якраз напроти, на ослоні
сидить нужденна удова,
і на змозолених долонях –
солоні сльози, як жорства.
І так провадить: зглянься, сину,
руками горе розведи,
бо як не стане України,
тоді не стане і біди.

Визначивши ролю Костомарова устами матері-України, поет дає таку науку-заповіт від цієї матері-України:

Єси ти сам – з собою врівень,
один на сотні поколінь,
високим гнівом богорівен...
... Ступай – майбутньому назустріч,
і хай хода твоя легка
легкою буде. І не треба
жалких жалінь. І – задарма.
Тюрма не доросте до неба:
ще землю їстиме тюрма.

Тюрма – не досягне високого поетичного польоту, що сягає неба, і це приречення вмерти тюрмі на землі у поета переконливе і певне.

Поет Рільке ввійшов цілим своїм єством у божеський світ поезії, приніс своє життя служінню поезії, як чернець віддає своє життя служінню Богові. Стус – як і Тичина – умісцевлений поет. Ні один із них не міг повторити за Рільке:

Du bist der leise Heimatlose
Der nicht mehr einging in die Welt.

Навпаки, і Тичина і Стус вибрали батьківщину й її намагались піднести у світ поезії. І коли Рільке, покинувши і дружину і сім'ю, покинувши свої зайняття, знайшов ласкаві руки аристократичних дам, які дали йому змогу в замку в Дуїно творити піднеслі елегії та сонети до Орфея, доля не була ласкава для наших поетів. Та й молитва у Стуса інша, ніж у Рільке:

На роботі – дружина.
У яслах – син.
Тиша.
Розкошуй.
Поки години пік –
сиди. Втішайся.
Постав розкладачку під соснами,
ляж горілиць,
і задивляйся в небо,
Як ти довго випростуєшся з землі,
білий світе!
Десятилітнє терпіння –
вмирання. Сон –
визволення.
Визволення –
для сну.
Порожнеча щастя.
Дякую, Господи.

Поет бачив іншу перспективу:

Ось річище:
заглиблюйся. Помалу
випростуй плечі.
Межи берегами –
задосить світу.
Але перспектива –
уже затвердла.

І єдина порада тепер:

Кам'яній. Кам'яній. Кам'яній.
Тільки твердь знає самозбереження.

Перспектива рідної землі і її доля в осередку думок поета. Поет і пише про «краєвиди моєї землі» і постійно повертається до них, оглядаючи їх з перспективи нестертих з пам'яті рідних місць і з перспективи вічного часу. У вірші «Останній лист Довженка» ідея цього «краєвиду» виростає до величини найвищого життєвого досягнення – приречення.

Пустіть мене у молодість мою.
Пустіть поглянути. Пустіть хоч краєм,
хоч крихіткою ока ухопить
прогірклу землю. Звіхолили сни
мій день і ніч мою, й життя прожите.
Пустіть мене до мене. Поможіть
ввібрать в голодні очі край полинний
і заховать на смерть.

Голос поета мужніє. У ньому звучить Шевченко. У вірші «Сто років, як сконала Січ» поет заявляє:

Сто років мучених надій,
і сподівань, і вір, і крови
синів, що за любов тавровані,
сто серць, як сто палахкотінь.
Та виростають з личаків,
із шаравар, з курної хати –
раби зростають до синів
своєї України-матері.
Ти вже не згинеш, ти двожилава,
земля, рабована віками,
і не скарать тебе душителям,
сибірами і соловками.

Під тиском тоталітарного режиму Тичина перейшов в іронію. Бачимо теж іронію у Стуса:

Порожні мчать автомобілі –
ні водія, ані керма,
ані душі в порожнім тілі –
ні, в тобі власної – нема...

або вірш «Розмова» – це розмова із слідчим:

Він дивився не мене. Умовляв.
Переконував вибалушеними очима.
Такі мама часом галушки варить...

чи вірш «Балухаті мистецтвознавці» – знову ж до цензорів – з таким рядком:

Більше, ніж Марксові,
я вірю в ваші чоботи хромові...

чи картина Києва у вірші «Який це час?» з описом кінооператора, що фільмує параду комсомольців:

ніяк не впіймає ув об'єктив
півтори хвилини
їхньої натренованої радости...

Є у Стуса інший вірш про Київ і його варто порівняти з Києвом, оспіваним Тичиною. У Тичини «Золотий гомін» – час, коли над Києвом пролунав гомін волі – ота випоетизована музика соняшних клярнетів. Стус не мав щастя пережити такого великого дня і тому він вклався тільки у випробувану вже своїм великим попередником іронію:

Тисячолітньому Києву
закортіло омолодитись...

і описуючи всі ці «новобудови», «електрички», «тролейбуси», «метро» – поет ставить питання в уста Києву:

де його в бісовій мамі
підняти оце збіговисько
новобудов, проспектів, магістралей
і високі черева
нерозроджених земляків своїх?

І закінчення вірша вже зовсім не в орбіті іронії, але радше співчуття:

А побила б тебе сила Божа,
вилаявся язичницький Київ.
Але побачив зграйку піонерів
і, присоромлений, нахилив голову.
Сховався – і нічичирк.

Хоч і прославляє поет Стус твердь і мужність та й – за свідченнями друзів і товаришів недолі – виказав у своєму житті і мужність і твердість – то находить на нього і розпач, що мучить до сліз.

Висамітнів день. Висмоктали сили.
Висотали біль.
Все тобі – чуже. Все тобі – немиле.
Все гірке тобі.
А немудре все! Хоч би дотягти,
та бодай – докраю.
Світ – уже не світ. Ти – уже не ти.
(Хто із нас – конає?)
Хочеш – задушись. Можеш – утечи
сам од себе.
Скільки не волай, скільки не кричи,
а – порожнє небо.
Хто б тебе почув? Хто б тебе схотів
зрозуміти?
Висохло перо. І мулькавий стіл
слізьми – змитий.

Та це тільки хвилина розпачу. Поет живе поетичним світом, що є вічний, він живе спогадами дитинства, він бачить краєвиди рідної землі та живе ними. Цих краєвидів у його поезії багато; це не просто картини, це глибокі переживання в оформленні тих картин, що стали частиною власного життя, як ось вірші про повернення додому «Бідне серце» чи «Друзі на тебе чекають». Свіжість кольориту є тлом для переживань, а разом з тим оця безмірна просторінь – і простором і часом – просторінь, що починається від зір і розіп'ята, чи – як поет каже – розстроєна на десятки тисяч літ. Це теж і не просто вірш – це вірш з подвійним чи потрійним дном: це картина і переживання, і поетична візія, що часом накреслена тільки одним ствердженням, несподіваною метафорою:

Море –
чорна грудка печалі,
душа Мефістофеля
наодинці.
Терпне рояль
під пальчиками дівочими,
і в воду
падає з кручі земля.
Шерхлі трави
вологі пасажі ловлять,
і стогін стихії
туманом важким облягло.
Гусне вечір сугою Корана,
і в яру струмка гортанний звук.
Скільки правди в горлі, скільки мук –
не переповісти і до рання.
Тоскний тріск у порожнім лісі,
і пташиний колючий свист.
Падолист.
Де ж метелику сісти?

Тільки в одному останньому катрені – така переконлива і повна картина осени, осінній настрій, почування чогось утраченого – ціле світовідчування.

Метафора – це найсильніший атрибут Стусовоі поезії. Та й сама метафора в нього інша: поширена і семантичним багатством і діяпазоном звучання, що переносить і настрій вірша і його зміст у зовсім новий світ. Це не та традиційна метафора, що в її заложенні порівняння чи зіставлення, щоб збагатити образність; це радше ота похідна, що – як у математиці функція – створює нове явище, творить новий світ. Це можна спостерігати на найпростішому на перший погляд вірші. Ось один із тих улюблених поетом Стусом «краєвидів» рідної землі, ще й заплямований співним традиційним чотиристоповим ямбом, хоч вірш остаточно вийшов астрофічний та й у закінченні рядка переходить у дактиль, що, здається, підносить навіть його співучість.

Йдуть три циганки розцяцьковані,
три грації і три покори,
вистукують по бруку кованими
підборами.
Вони ходили на село,
що ген у вибалку міліє,
на людську долю ворожили,
на те, що буде й що було.
А що було – великі напасті
негоди, ночі без свічок,
і кожен день – ворожі напади,
а те, що є? – про це мовчок.
А буде, люди, дивне диво –
дадуть і хліба і до хліба
і сього року і на той рік.
Їйбогу, вам не знати горя.
Здасте державі – і собі
щонебудь лишиться.
Он кукурудза на стеблі –
така, хоч вішайся.
Циганки вміють ворожити,
їм ланки не копать, не дніти
у полі, вміють так прожити –
без трудоднів.
Циганки щедрі на слова,
казати – ціпом не махати.
За красне слово – красну плату
чи збіжжям, чи грішми давай.
Ідуть звеселені, підпилі,
мов веслами, правують співами
і співом держаться. Мабуть,
от тільки стихнуть – і впадуть.
А села навзнак. Впали села,
а три циганки розвеселені
співають: буде, люди, в вас
і мамалиґа й кислий квас.

Вірш про циганку, чи циганок, міг написати ще Амбросій Метлинський в романтичному наспіві, чи Агатангел Кримський – на зразок картини з Царгороду:

На базарі-торговиці в Пері
походжає дівча чарівне...

в іншому настрої, з любовним визнанням, чи навіть з гайнівським скепсисом, чи теж і ближчий нам Богдан Антонич з властивою йому експресивністю. Та у Стуса ця картина з циганками вийшла зовсім інша – вона не просто картина, але один із глибоко пережитих улюблених поетом «краєвидів» рідної землі. Це широко запляноване панно з соціяльним підложжям, з ноткою політичної сатири і суспільно-психологічним насвітленням – панно не тільки змальоване поетичною мовою, але глибоко відчуте поетом у тому широкому комплексі задуму, що не тільки бачить цю картину, але її переживає, оцінює, підсуває під обстріл іронії, що тут і є завершенням поетичної візії поета. Це картина, що з-поза майстерної поетичної метафоричности показує світогляд поета.

Майстерність віршування Василя Стуса саме у метафорі. Він не новатор, але він зовсім новий поет; його поезія нова, його мова добірна – він шукає того слова, що творить справжню поезію – поезію, що, – як говорив Томас Стірнс Еліот, – оголена до самої суті – самий екстракт поезії. Киньмо кілька прикладів:

«Тут кожен клен тримає на долоні легкого, ніби пісня, солов'я...»
«Тільки рештки днів, як капотіння вічности об стелю...»
«Соловей тягне на вологій волосині ніч...»
«Бредуть берези по коліна в небі...»

У всій трагічній ситуації, що в ній припало жити Стусові, він залишився у світі поезії. І тільки там – у світі поезії його свідоме існування. Ще в 1962 році в поезії «Медитації» – що наче поетична біографія поета – Стус розказує про поривання до позаземного світу поезії:

Сонце рине в душу,
безобрійний витворюючи світ.

А ось у новій збірці «Свіча в свічаді», що вийшла друком у 1977 році, він так описує цей поетичний світ, що для нього відкрила доля:

Замерехтіло межи двох світів
щось невпізнанне знане. Ярі барви
по ньому заструміли, мов жалінь
тоненькі леза. Погляд мій взяли.
Вітрило пружне вічних начувань,
я сам пустився плавом за собою
не стільки од вітрів, як од чекань
і спогадів. Як барви тріпотіли!
Єднали поцілунками світи.
Метке осердя сталим серцем стало,
як протяг, полохкого досвіт-сну.
Заворушилось небо, ожило
громохким віщуванням. Глас Господній
начитує старозавітню книгу
(вільготний вітер горне сторінки).
За шелом'янем виспраглих видінь
зникомий, чую: на долонях доль,
поміж уважних пальців, потекло
моє життя. До нього недорослий,
я, майже немовля, виходжу в мить
неподоланну. Тарілки літавр –
кружала вишу й долу – колихались
у тремті кресли. Гуком набрякало
осердя, прагнучи знайти мене,
спостигнути і трепетом обдати,
як я губився в тих долонях доль.

Це ті самі долоні, що про них говорив Рільке у вірші «Осінь», заявляючи з сумом, як усе на світі падає безперебійно, з такою кінцевою сентенцією:

Und doch ist Einer
Welcher dieses Fallen
unendlich sanft
in Seiner Händen hält.

(«Але є Він Один,
Хто це падіння
безмежно ніжно
у руках держить»).

Справді, це тільки вияв якогось великого зла – підступного наміру самого Сатани, чи, може, велике непорозуміння, що поета, який зрозумів і віднайшов своє приречення у безмежному світі, що спочиває у цих долонях доль, у поетичному світі, у Божому світі, – переслідували, судили і карали тюрмою і засланням за вірші, що їх і не розуміли.