В листах про Василя Стуса.

[ Друкується за передаванням радіо «Свобода» 9 січня 1986 року. Підготувала Анна-Галя Горбач. Автори листів-спогадів не подані. ]

Високим, струнким, з красивим чоловічим, сказати б скульптурним обличчям, з гордо поставленою головою і сильним густим баритоном – таким закарбувався мені в пам'яті Василь Стус. Саме закарбувався, бо з першого слова, з першої зустрічі, і то не лише в мене, а в кожного він залишав по собі незабутнє враження.

А познайомився я з Василем соняшного серпневого дня 1968 р. в Києві. Тоді ми – хто раніше, хто пізніше повертались з першої, зовсім не самочинної «мандрівки» у ті «не зовсім близенькі місцини...». Суспільна атмосфера вже почала була відчутно змінюватись: відлига і ренесанс 60-их перетворилися на свою протилежність, але ще не досягли ситуації початку 70-их чи початку 80-их років. І, отже Київ, Львів, уся Україна, тобто друзі по духу ще публічно зустрічали й приймали нас як «людей з леґенди» (Як колись Київ зустрічав Хмельницького. Хоча, звичайно, не так пишно). В товаристві Алли Горської та інших київських друзів, ми ходили по історичних місцях та вулицях святого нашого Києва, відвідували мистецькі майстерні художників, музеї, приватні збірні мистецьких цінностей тощо. Ті дні були настільки насиченими зустрічами, дискусіями, плянами й перспективами.., що годі все це охопити в коротких рамках листа.

Знаючи про моє повернення й, близько приятелюючи з Н. та І. Василь домовився з ними про зустріч і так ми познайомилися. Симпатія була взаємною. Він і я – діти села. Села повоєнного, багатого на надії, дитячими свідками яких ми були, і це нас теж єднало. Якось він сказав:

– Якби ситуація не вимагала бути поетом, я орав би поле, вирощував хліб.

Це не було позірною заявою. Знаю з перших уст, як він любив село, власне, все життя Василя свідчить, що його Символ Віри це творити хліб насущний, тобто через власну самопожертву утверджувати життя спільноти. При тому не лише нашої. Сьогодні Василь – постать вселюдська. Можливо там, у Вас, таки не усвідомили цього, як не усвідомили багато самоочевидних історичних фактів щодо України та її проблем. Там це, мабуть, ще не скоро зрозуміють, або просто швидко забудуть, нічого не навчившись. Та для нас, багатьох друзів Василя, його життєва місія (як би не склалася його доля) була зрозумілою ще тоді, в далекому 1968-му. Згадати про це слід ще й тому, що згодом і у нас не всі виявились достойними означення «людей з легенди». Тяжка проза буття багатьох схилила долілиць.

А Василь творив поезію і творив себе. Мені вдалося зібрати багату, як на наші можливості бібліотеку (в 1972-му вона, на жаль, пропала). Костомаров, Грушевьский, Єфремов, Липа, Чижевський, Лепкий, Антонич, Донцов, Бердяєв – це лиш мала частина авторів, що їх читав, власне, глибоко вивчав Василь. І це тільки в мене! А він же позичав книги в багатьох і дещо мені давав.

З початку 72-го ми вже довго не зустрічалися. До 81-го. Тоді для мене виділили на кілька місяців зовсім окреме помешкання. Годі сказати, що від подібної «уваги» почуваєшся щасливим... Та Василеві там дали ще «комфортабельнішу» келійку. І як звичайно трапляється «нема зла без добра» – ми стали сусідами, і знайшли можливість спілкуватися. Одні пошуки такої можливості і намагання спілкуватись – вже це вимагало мужності, а часто і розплати... І все таки ми спілкувалися. Очевидно, ця готовність, не кажучи про спільність долі, походження, характерів, а рівно ж ідеалів зблизили нас ще більше. Якийсь час ми жили в одному примішенні.

То була воістину висока радість спільного буття. Хоча Василь, природньо складний характер. Як, до речі, і характери більшості людей, що перебувають там. Це ми всі розуміли, але повторюю, усі ми за багато років відчували насолоду спільного буття. Рафінована інтелігентність, толерантність і взаємна симпатія були передумовою того. З Б. Василь практикувався в німецькій, якою володів досконало, М. допомагав у російській, редагував його речі, мені читав свою поезію, переклади, ділився думами, сподіваннями. Саме в той час, із великим, щоправда, запізненням ми дізналися про вихід його збірки поезій. Кожна подібна вістка додає снаги, вселяє оптимізм, підтверджує доцільність власної праці. Словом, для постаті менш значної така новина може стати засобом самоутвердження, причиною вибуху емоцій на рівні стресу. Василь зустрів вістку, без сумніву, з радістю, проте з радістю достойною воістину видатного поета, та, головне, з подиву гідною скромністю і рівновагою. Тільки глибоке усвідомлення своєї життєвої місії здатне утримувати людину в душевній гармонії з собою, з оточенням. Адже умови – екстремальні, це навіть не тривала космічна подорож. Політ – мобілізація психоенерґій, мужности, рівноваги на короткий час, там – на десятиліття, власне, на ціле життя. Останнє ж не так просто. А Василь, один із найкращих наших поетів, блискучий перекладач, ерудит-енциклопедист, мислитель, свідомо взяв на себе ще й таку місію.

Талант – категорія суспільна і має бути збереженим для спільноти. Отже кожному своє: мистцям – творення мистецьких цінностей, громадським діячам – суспільна заангажованість. Приблизно так переконував я колись побратима і кума П. З. – художника європейського рівня. Цю думку Василь заперечував своєю тезою: сьогодні важко з певністю твердити, що для нації, в її екстремальних умовах буття є важливішим – збережений талант чи його посвята задля життя спільноти; житиме вона – будуть і таланти.

Це так і не так. Література, мистецтво, духовність у цілому, оті нетлінні цінності нації є водночас її живильним середовищем. Тому безмірно жаль, що передчасно відійшов один з найвидатніших поетів України. А він ще й на диво активний, героїчно самовідданий громадянин. Вся його праця вимагала подиву гідної мужності. І Василь був винятково сильним характером – характером Байдівського типу. Незвичайно делікатний у взаєминах з друзями, він, як Байда, умів сказати: «Твоя, царю, віра поганая...». Прямо ввічі султанам і при кожній потребі.

Боже, як мало тих, хто знає, що означає бути характером Байдівського типу. Власне, чому мало? Багато, дуже багато! Але скільки треба ще розповісти людям про нашого Поета, щоб окрім поетичної творчості, людство знало його і оцінило як Людину!

* * *

Слів щодо славної пам'яті Василя підбирати мені не треба було – вони самі десь брались і наче просились на світ Божий. Останній раз мені довелось бачити Василя на Підураллі у 1981 році. Він, ідучи до лазні, зупинився і хвилин п'ять дивився на тайгу, дивився очима поета, очима глибини душі й наче б вбирав у себе все те, що не всім дано бачити. Його очі, обличчя і вся постать виражала відчуженість від дійсного стану речей, він жив у зовсім іншому світі, недоступному і незбагненному не тільки карателям, а і покараним. Духовно він вже тоді був на відході й на все дивився з філософсько-поетичних вершин непроминальних цінностей...