Сергій Солдатов. Пам'яті Василя Стуса.

[ Друкується за журн. «Сучасність», ч. 5, 1986, травень, стор. 122-125. ]

Коли мене питають, чи не шкодую я про численні роки, відбуті в радянських в'язницях і таборах, я відповідаю рішучим «ні!» Бож інакше я, можливо, ніколи не зустрів би тих надзвичайних і стійких людей, що їх радянська влада покарала багатьма роками неволі й нелюдськими умовами життя. Серед цих умов – непосильна праця, погане харчування, брак конечної медичної допомоги, майже цілковита ізоляція від зовнішнього світу, неможливість займатися незалежною творчою працею, принизливе поводження, муки голоду й холоду в карцерах і табірних в'язницях. Ці люди – в'язні сумління, які справді втілюють у собі сумління, розум та честь народів, що їх силою утримують у межах радянської імперії, жорстоко покарані радянськими керівниками лише за те, що вони відважилися мати незалежні погляди й переконання, наважилися мужньо обстоювати їх і втілювати в життя, використовуючи мирні та законні засоби. І чи слід дивуватися, що засуд борців за права людини, за релігійні, національні та культурні права на багато років неволі в нелюдських умовах часто означає фактичний смертний вирок для них!

Якби мене запитали, хто зробив на мене протягом табірних років найсильніше, найяскравіше й найглибше враження, я без жодних вагань відповів би: Василь Стус, один із найкращих синів українського народу, його співець і патріот, його борець і страдник!

Василь Стус в час колимського заслання

І ось щойно надійшла вістка, якій неможливо повірити, яка вразила й наповнила скорботою всіх людей, які близько або й віддалено знали його, – що Стуса нема серед живих! Знавши, який він тяжко хворий і який довгий реченець неволі, яку він уже відбув і яку ще повинен був відбути, ми всі давно вже припускали можливість трагічного кінця; але тепер, коли це сталося, розум відмовляється сприйняти це й повірити. Я відчуваю, що в моєму серці щось обірвалося і я втратив близьку, безмежно дорогу мені людину. Бо Стус був для мене не лише однодумцем і товаришем в ув'язненні, не лише розумним співрозмовником і душевно тонкою людиною, не лише постійним співучасником або організатором усіх наших табірних голодівок і страйків, але й моїм близьким, дорогим другом. Дружба з ним залишила в моїй душі глибокий слід на все життя, вона допомогла набути душевну рівновагу й зносити тяжкі умови неволі. Вона допомогла знайти відповідь на запитання, які мучили мене, й давати відсіч сваволі й беззаконню табірної влади.

... В січні 1976 р., соняшного, морозяного ранку мене відвезли «воронком», у супроводі автоматників МВС та вовчурів, які гавкали, до політичного табору ч. 17, біля селища Озерне, в Мордовській АРСР. Незабаром я познайомився тут з чудовими хлопцями-політв'язнями; серед них були Паруйр Айрікян, Мишко Хейфец, Юра Бутченко, Ілля Ґраур, Василь Овсієнко, Размік Маркосян та багато інших. І, звичайно, серед нових знайомих був наш табірний патріярх литовець Пятрас Павляйтіс. Овсієнко, молодий український політв'язень, за фахом учитель української літератури, сказав мені тоді: «Чи знаєш, Сергію – в сусідньому таборі ч. 19 сидить найкращий український поет молодої ґенерації Василь Стус! У таборі він захворів на виразку шлунку, через убивче харчування стався прорив стінки, і нещодавно він зазнав важкої операції. Вирізали половину шлунку...». Я тоді висловив побоювання, чи витримає він на ногах до звільнення, до якого залишалося під ту пору два довгих роки в таборі і два роки на засланні.

Незабаром Стуса привезли до нашого табору і ми всі дуже близько з ним познайомилися. Я від початку поставився до нього з захопленням. Я бачив у ньому не лише видатного поета та полум'яного борця за національну свободу України, але й дуже чарівну, душевно тонку, делікатну й м'яку людину. Але в ставленні до наших ворогів, до табірної адміністрації та співробітників КДБ, він був твердий, відважний і непримиренний. Мені подобалося також, що попри великі страждання, що припали йому на долю, а може й завдяки їм, він був до того ще й справді релігійною людиною. Він часто деклямував мені релігійно-філософські вірші австрійського поета Райнера Марії Рільке в своєму власному перекладі. Він був палким прихильником цього поета. Чи треба ще додавати, що мені часто траплялося щастя слухати його власні мелодійні, сповнені глибокої туги вірші, присвячені, головно, долі українського народу, долі його борців і мучеників. Знав він напам'ять і вірші найкращих поетів України, наприклад, Тараса Шевченка, Лесі Українки, Ліни Костенко та багатьох інших. Чудово знав також історію свого народу, як і світову історію. Любив філософію, цікавився вченням Володимира Соловйова, цитував старогрецьких та римських мислителів, а особливо – Платона та Сенеку. Політичне ми міркували цілком однаково, доповнюючи один одного. Незабаром ми з ним близько потоваришували. Мабуть, за мої окуляри й схильність до нерозсудливих учинків він назвав мене «П'єром», маючи на увазі П'єра Безухова з «Війни та миру» Л. Толстого. Я ж назвав його «Гетьманом», бо в думках бачив його на баскому вороному коні, в золотому шоломі та в бойовій збруї, з блискучою шаблею в руці, на чолі хоробрих козацьких полків, що йдуть у бій.

Незабаром його повезли до табірної лікарні. По дорозі охоронці забрали в нього збірку творів стародавніх філософів-стоїків. Він відмовився йти у «воронок». Тоді на нього надягли наручники й потягли силою. Українського поета, у 20 сторіччі, тяжко-хворого, за книжку філософів-стоїків закували в наручники... Чи це все не жахливий сон! Ясна річ, ми негайно оголосили голодівку протесту. Неймовірними були страждання Василя вже тоді. Через погано, поспіхом зроблену операцію, а також за браком ліків і через погану їжу його мучив страшний біль. Маючи надлюдську волю, він удень так тримав себе, що рідко хто здогадувався про його муки. Лише пізно вночі, коли всі в бараці спали, а я, як звичайно, страждав від безсоння, він тихо вставав, виходив до коридору й там, наодинці, протяжливо й тихо стогнав...

Наведу ще один випадок. Кінець 1976 р. Табір ч. 19 біля селища Лісне. Дізнаємося, що в українського політв'язня, малярки Стефанії Шабатури сконфіскували всі її малюнки. В табірній їдальні прилюдно оголошуємо, що почнемо голодівку на її оборону. Наступного дня Стуса й мене, як, мабуть, імовірних призвідців страйку, викликав полковник КДБ Дротенко, який спішно прибув до табору. Я намагаюся тиснути на кадебівську особу його майбутньою відповідальністю перед українським народом за придушення його національної культури, бо саме таким придушенням є нищення малюнків Стефанії Шабатури. Особа, як виглядало, позадкувала, пообіцявши малюнки, після належної перевірки, повернути. Але тут Стус не витримав і назвав його поведінку «підлим бандитизмом».

– Ви ще поплатитеся за це! – волає загрозливо полковник КДБ. – А малюнки Шабатури ми спалимо!

– Це на вас, людожерів, схоже! Нам – горіти, а вам – походжати з сірниками! – гнівно кричить у відповідь Стус.

Все так і сталося! Наче палаючий смолоскип свободи та незгасного духу пройшов Стус своїм багатостраждальним шляхом. Після виходу з табору на початку 1977 р. дворічне заслання на зловісну Колиму, з важкою працею на золотовидобувній шахті, з постійним цькуванням і переламом п'яткових кісток обох ніг. Короткотривале перебування з родиною в Києві, праця робітником у ливарному цеху... Новий арешт у травні 1980 р. і засуд на 15 років позбавлення волі – вирок, що в цьому випадку дорівнював смертному. На час смерти йому залишилося ще 10 років таборів та заслання.

В його особі український народ втратив видатного патріота, українська література – високоталановитого поета, його друзі та знайомі – чудову людину, а все волелюбне людство – полум'яного борця за свободу.

Його моральна чистота й жертовність, його мужність і непохитність, увесь його подвижницький дух і багатостраждальна доля є яскравим взірцем як для нас, його сучасників, так і для майбутніх ґенерацій. І в наших серцях ім'я, образ і вчинки Стуса, українського поета, патріота й борця за свободу, житимуть вічно!

На сумлінні радянської влади ще одна і, певно, не остання жертва. А в пантеоні загиблих борців за вільну Україну засяяло ім'я нового національного героя, подвижника світової свободи!