Михайло Хейфец. «В українській поезії тепер більшого нема...»

[ Друкується за виданням: Михайло Хейфец, «Українські силюети». В-во «Сучасність», 1984, стор. 7-83. ]

Рішуче увійшовши до секції й притишивши голос, з такою собі флегматичною таємничістю, Сергій Солдатов, голова Демократичного руху Естонії (6 років суворого режиму), сказав:

– Михайло, дарую велику ідею. – І по павзі: – Запиши біографії Стуса і Айрікяна.

У той час я працював над книгою табірних інтерв'ю, до якої ввійшли «сповідні біографії» сіоніста Бориса Пенсона (маляра, учасника славнозвісної «літакової втечі» євреїв у 1970 році, 10 років суворого режиму), російського націоналіста Володимира Осіпова (редактора журналів «Вече» і «Земля», 8 років суворого режиму) і демократа Солдатова. Чому б не включити до книги розповіді про дотабірне життя українського поета Василя Стуса (п'ять – табору, три – заслання) та вірменського поета й співака, ватажка Національної об'єднаної партії Вірменії Паруйра Айрікяна (7 років зони, 3 – заслання)?

– Ні, Серьожо, – відповів. І пояснив, чому «ні».

Що я пояснив тоді? Соромно згадувати. Ідіотична делікатність заїла мене. «Стус і Айрікян – самі літератори й пишуть не гірше від мене. З якої речі, користуючись правами дружби, я забиратиму в письменників їх законний, власний матеріял – тканину їхнього життя?» Отака безумна логіка диктувала мою відповідь!

Відтоді минуло майже п'ять років. Я скінчив і зону, й заслання, живу в Ізраїлі. Василь Семенович Стус також скінчив свої вісім літ ув'язнення й заслання, встиг пожити кілька місяців з родиною в Києві і як член Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінкських угод знову пішов до концтабору: 10 років особливого режиму з подальшим п'ятилітнім засланням. Чи вийде він після «спеца» через 15 років зі своїм порізаним шлунком – нікому, крім Бога, невідомо. І ось, кленучи свою колишню делікатність, я вирішив сьогодні занотувати ті окрушини, що їх утримала пам'ять, – уривки відомостей про блискучу людину й найбільшого поета сучасної України – Василя Стуса.

* * *

Березень 1975 року. Я щойно прибув до мордовського «Дубровлаґу», знайомлюся з мешканцями брежнєвського Архіпелагу. Стрункий, сіроокий красень Зорян Попадюк, двадцятитрилітній студент Львівського університету (він відбуває четвертий рік свого 12-літнього терміну), відклав на тумбочку якісь вправи із санскриту – поверх підручника литовської мови, гнучко підвівся з ліжка і запросив мене вийти на повітря, «прогулятися на коло».

Кілька слів про краєвид зони (так ведеться: починати опис із краєвиду): зона ЖХ 385/17а називалася ще «малою зоною» – в ній лише чотири бараки й навіть у кращі роки вона налічувала всього 400-500 в'язнів. Колись, за розповідями ветеранів таборової обслуги, зону заповнювали черниці, посаджені сюди за віру в Бога («тут вони й молилися на ліс»), відтак черниці вимерли за дротом, і «малу зону» приділили під «штрафний» політтабір. Її оточувала неодмінна чотириметрова огорожа з чотирма рядами колючого дроту і спіралями Бруно, а вздовж огорожі бігла витоптана поколіннями зеків стежка – це й є «коло». Закручуючи по ньому виток за витком, Зорян того вечора розповідав мені, які дивовижні «кадри» українського народу заповнили в 1972 році сумнозвісну Мордовію. Головним доказом людської добірности представників цієї нації стали в вустах юного українця їх величезні терміни ув'язнення. Всередині дротяного чотирикутника для нас обох було якось самозрозуміле: якщо людина має великий термін – значить, людина хороша, ну, а малий строк наводив на думку про якийсь усе таки ґандж (втім, це теорія, і з малими термінами я, практично, нікого не зустрічав). Ми розуміли, що бувають винятки у той чи інший бік, проте юний Зорян був переконаний: «Хорошій людині радянська влада мало не дасть. А найбільші терміни в зонах маємо ми, українці», – це вимовлялося скромно, але з добре відчутною притаєною гордістю.

Того вечора я вперше дізнався про Сверстюка, Чорновола. Лісового, Пронюка, подружжя Калинців, отця Романюка, Геля, Караванського... Завершуючи, Зорян зідхнув – добре пам'ятаю це сором'язливе зідхання:

– Найменше з наших, лише п'ять років, дали Стусові. Так у нього майже немає складу злочину...

Він ніби вибачався перед ленінградцем, що ось в українця – і такий непристойно малий термін. Що Стус, крім п'ятьох років табору, має попереду три роки заслання – про таку дрібницю Зорян не згадав, про заслання я дізнався від самого Василя через рік. І це природно: будь-яке покарання, будь-яка репресія, не пов'язані з огорожею з колючого дроту, зеки вважали несуттєвими, майже неіснуючими! Пояснюється це просто: головний засіб впливу на в'язнів – давній: голод плюс холод, постійне недоїдання й благенька одіж. Тому заслання, де можна поїсти досхочу і вдягтися тепліше, і ми, й гебісти сприймали майже як повну волю. Треба було власними боками пройти через заслання, щоб збагнути: термін заслання – справжній термін, цілком реальна репресія (а от у зоні мені сказали: «В західній пресі наші строки публікують, включаючи заслання. Може, є в цьому сенс?» – малося на увазі, що термін, який включає заслання, – це певний пропаґандивний трюк, певна махінація, хоч, видно, й корисна).

– Стус має лише п'ять років, – повторив Попадюк і раптом задумано, як щось виношене, але ще ніким не визнане, додав:

– Тепер більшого за Стуса в українській поезії нікого нема.

Я вже встиг оцінити хист, і смак, і ерудицію молодого українця, проте, ніби сумніваючись, заперечив:

– А Драч? А Вінграновський? – (тепер розумію, що тоді трохи хизувався своєю обізнаністю в українських справах).

– Скурвилися. З тієї четвірки одна Ліна Костенко лишилася поетом.

... Кілька слів убік, для читача, що не знає української поезії. У 1950-60-і роки, роки нечуваної популярности поезії серед радянської молоді, гриміли в Радянському Союзі дві поетичні «четвірки», російська (Вознесенський, Євтушенко, Рождественський, Ахмадуліна) і українська (Драч, Вінграновський, Коротич, Ліна Костенко). Минуло два десятиліття, й вицвіли естрадні кумири нашої молодости, зійшли з трибун: у Росії лишилася на колишній висоті лише Бела Ахмадуліна, а українців я якось згубив з очей, і лише в зоні, від Зоряна, дізнався, що їхня еволюція точно відповідала російській.

Фраза Зоряна Попадюка про «найбільшого поета сучасної України» запам'яталася. Невже побачу його? Чи часто людині випадає нагода познайомитися з найбільшим поетом п'ятдесятимільйонного народу! Але як? Стус сидів «на трійці», себто на зоні ЖХ 385/3-5, від нас недалеко, але за огорожами, собаками й вартами. Щоправда, з обох зон возили до спільного карцера й до спільної в'язниці-«профілакторію», але ні в карцері, ні в слідчому ізоляторі Саранського ҐБ зустріти Стуса не довелося.

... За кілька місяців, у жовтні 1975 року. Зоряна відвезли на три роки до Владимирської критої тюрми. На його спорожніле ліжко перекинули з зони ЖХ-385/19 молодого зека Василя Овсієнка, вчителя української мови та літератури (справа журналу «Український вісник», 4 роки суворого режиму); відтак кілька місяців нові в'язні не з'являлися... «Мала зона» вмирала. Починалося здійснення проекту ҐБ: перекинути ув'язнених дисидентів з Мордовії (надто близької до Москви) подалі на північ – на Урал, на річку Чусову. Одного за одним «смикали» зеків етапами «на Пєрмь», і першою в Мордовії спорожніла штрафна ч. 17а. Завмирали служби, цехи... Ми чекали з тижня на тиждень: коли кінець? Коли природною смертю здохне зона черниць, зона Юлія Данієля й Валерія Ронкіна, Едуарда Кузнєцова й Марка Димшиця, Володимира Осіпова і Юрія Ґаланскова, Вячеслава Чорновола й Дмитра Квецька, Сороки й Підгородецького, Айрікяна і Зоґрабяна! І раптом... раптом на зону, що вмирала, привезли нового зека.

Якщо не помиляюся, в лютому 1976 року наглядач Чекмарьов шепнув по секрету цеховому механікові з зеків, колишньому капітанові радянської армії Володимирові Кузюкіну: «На вахті поповнення сидить. Чекаємо Зіненка для оформлення» (капітан МВС Зіненко начальствував на зоні 17а).

Навдивовижу негарний на вроду, жовтавий, з лицем, що нагадувало печене яблуко, але з очима молодими, швидкими, лукавими, цупкими, Кузюкін завжди примудрявся першим уп'ястися в будь-яку табірну новину. Він дістав термін за поширення летючок «ревізіоністського змісту» – проти введення військ у Чехо-Словаччину (п'ять років), а в таборі його, що мав шлункові недуги, начальство поставило на «тепленьке місце» механіка, й, ремонтуючи електроприлади для «ментівні», він міг та й умів першим дізнаватися від них про цікаві новини з волі.

Ось і тепер шепнули: на вахті тримають новачка, довгого й худого зека, чекають оформлення до зони.

– Спитав, по якій справі. Чекмар не знає. Але не з волі, він його раніше на шпитальці бачив. З якоїсь зони штрафника перекинули. Якщо прикинути... – Кузюкін замислився, гострі зморшки перетяли чоло. – Довгий, худий... Либонь, Стус.

... Коли о п'ятій годині ми ввійшли в зону, віддавши хазяїнові за день сто один відсоток, 73 пари білих рукавиць з одним пальцем, новачок щойно вийшов з вахти й зайняв ліжко. Вгадувати прізвище не довелося: на грудях, як належить, нашивка: «Стус В.С.».

З першого погляду Василь вразив мене своєю виснаженістю. Обличчя різке, ніби ножем з дерева різьблене, щоки ніби стесані гемблем до підборіддя, наголо обстрижений череп посилює гостроту рис (обстригання наголо після етапу входило в обряд оформлення). Загальним обрисом постави Стус нагадував Дон-Кіхота з ілюстрації Доре, хібащо безвусого й безбородого.

Природно, для товариша, який прибув з етапу, табірне товариство влаштувало чай. Під час такого чаю новачок звичайно знайомить табірників, що зібралися «до столу», зі своєю справою: тим він нібито ввіходить у колектив. Але Василь Стус відбував строк четвертий рік, мовчазно вважалося, що про «справу» знають усі, і тому він розповідав лише новини, – про свій останній етап, після якого опинився в нас у зоні.

* * *

– У серпні мені стало погано зі шлунком, потрапив на шпитальку...

Ближче познайомившися зі Стусом, я зрозумів, що він гордий і гоноровитий, як китайський імператор. Побалакати про поезію (не свою), про філософію, про тонкощі прози чи безстрашні сутички з ҐБ (не свої) він не відмовиться. Але власні недуги, страждання – не тема для розмов. Що насправді сталося в серпні 1975 року, я дізнався лише через півроку, і то не від нього, а від Бориса Пенсона, маляра-сіоніста, який сидів на «трійці» разом із Чорноволом та Стусом і написав спільний з ними документ «Хроніка таборових буднів», надрукований того року в Парижі та Єрусалимі.

– Стусові стало зле другого серпня, – згадував Борис. – Я тому так точно запам'ятав дату, що того дня радіо передавало церемонію підписання в Гельсінкі Акта 35 країн Европи та Америки про права людини. Уявляєш сценку: врочистий голос Левітана9 з таборового радіо: «... дотримувати прав людини в повному обсязі», – а в нас посеред барака лежить заюшений Стус – він упав знепритомнівши. Кругом кров, і Василь умирає... Страшенно перелякалися. Я кинувся на вахту, натис на наглядачів, – (завважу, що Борис як ніхто інший умів розмовляти з начальством: діловито, без грубощів і без підлещування), – мент подзвонив до селища, а була неділя, нікого на місцях немає, всі гуляють-відпочивають. Довго шукали лікаря, нарешті на другому кінці дроту хтось пообіцяв: «Знайду». За годину з'явився лікар, добре напідпитку. Ще годину він розшукував начальство, щоб дістати дозвіл етапувати Василя на шпитальку. Ще годину вони з начальством розв'язували «питання транспортування» – сам знаєш, у неділю етапів нема, «воронки»10 не їздять. Лікар робив усе, що міг. А ми дивимося й нічим не можемо зарадити – жах! Лікар каже: «Очевидно, крововилив у шлунок». Нарешті, години за три після того, як усе почалося, з'явився транспорт: з сусідньої побутової зони пригнали двох зеків-безконвойників з ношами, поклали на них непритомного Стуса, чотири автоматники, плюс два собаки, плюс наглядач конвоювали тіло, і віднесли Василя за триста метрів: туди, де була шпиталька. Потім ми дізналися, що до ранку до нього все одно ніхто не підходив.

Кровотечу зупинили, головний хірург при мені хвалився: «Я витягнув Стуса з трупарні», – це вже потім, коли Василя повернули на зону. Але працювати він не ходив, лежав цілодобово, геть розхворівся. Я кажу лікареві: «Ну, який сенс у вашій праці? Він знов при смерті. Йому потрібне шпитальне лікування, хіба ви самі цього не розумієте?» Похмуро прохрипів: «Я не можу віднести його в лікарню на руках». Незабаром мене етапували з зони на 19-у, я попрощався з Василем...

Після того, як Пенсона забрали на етап, Стуса відвезли до лікарні (чи не лікареві докори сумління?). Саме про це й розповідав сам Стус першого вечора за чаєм:

– Звечора сповіщають: «Стус, завтра вранці етап на лікарню. Здайте одіж, дістанете на етап зміну». Видали бушлат теплий, грубий, зовсім новий. Я ще Здивувався, за які такі заслуги мене вдягають. Увечорі пішли побалакати зі Славком (Чорноволом – М.Х.), як зв'язок тримати, з ким на шпитальці переговорити, про що й від кого дізнатися, що кому передати, – шпитальна – це ж вузол зв'язку, це всі знають. Раптом Славко остовпів, глянув на мене дивно так: «А чому, – каже, – тобі бушлат звечора видали? До етапу ціла ніч... І грубий бушлат, не по формі. І новий – чому не б/у?»11

Мовчки почав мені спину обмацувати. «Є!» – шепоче. Роздирає на спині шов і витягає звідти металевий диск. Я ще не второпав, що воно таке, а він пішов – заховати. І тут мене мент зловив і на вахту тягне, – від цієї миті Василь говорив із незрівнянною, лише йому властивою інтонацією гранично щирого подиву інтелігента перед зухвальством «ментів». – Знімають з мене бушлат, лізуть у дірку пальцями й витягають звідти якісь дротики, пружинки, антенки – звідки я знаю, що в них там? «Звідки у вас це, Стус?» – питають! – Себто як – звідки! Ви ж самі мені півгодини тому дали цей бушлат! Ви повинні знати, що в ньому зашито, не я ж... «Ідіть!» Віддали мій старий бушлат і відпустили в зону.

Принагідне хочу розповісти ще один епізод з «підслухачкою». Азат Аршакян, друг Чорновола й Стуса (член Національної об'єднаної партії Вірменії, 10 років табору й заслання за те, що підпалив величезний портрет Леніна на центральній площі Ерівану) розповідав:

– Зловив я Бороду, ґебіста, на зоні: «Можу продати підслухачку, яку Стус заховав». Він лапу в кишеню, витягає шоколяду: «Це тобі аванс. Що просиш на допомогу?» – «Дізнаюся в українців – скажу». Пішов до Чорновола, віддав шоколяду. Відтак через адміністрацію передаю: «Дайте Чорноволові особисте побачення з дружиною – повернемо підслухачку». Мені одразу другу плитку шоколяди і – «Чекай відповіді, повідомимо». Наступного дня підходить мент: «Начальство, – каже, – не згодне. В нас і без цієї підслухачки їх цілий сейф, на якого біса, кажуть, ще побачення давати». Я другу плитку Славкові теж віддав, а більшого ми за «блощицю» вибити не могли. Лежить захована досі.

... Сам Стус надавав історії з «блощицею в бушлаті» серйозного й, на мій погляд, неспівмірно великого значення: йому здавалося, що безперервний потік тортур, мук, покарань, що охопив його в зоні й після неї, був зумовлений помстою КДБ за втрачену підслухачку. Вже до казахського заслання, через три роки, написав він мені зі своєї Колими, що до Магаданської обпасти, далі від усіх, далі від Чорновола й Сергієнка, туди, де й якути не селяться, відправило його ҐБ, «бо як же мені щезлу підслухачку пробачити»...

Потрапивши після історії з «блощицею» на лікарняне обстеження, він несподівано був етапований звідти до «другої столиці» – до Ленінграду, в центральну лікарню МВС СРСР ім. І. Ґази: лікарі дійшли висновку, що врятувати його може тільки складна операція, яку в місцевих умовах зробити неможливо.

– Сповістили, що відправляють у Ленінград, а привезли до Києва. Я ж звичайно з ґебнею не розмовляю, вони вирішили, що тепер, хворий, з кровотечею, піддамся на розмову. В київському ізоляторі навіть дозволили написати додому, де перебуваю, – він сьорбнув чорного табірного чаю, облизав губи. – У мене сім'я в Києві, дружина з сином прийшли просити побачення. Мати старенька, їй під вісімдесят, спеціяльно приїхала з Донецька. Ходили всі разом коло тюрми, дружина показувала синові: «Ось, Дмитрику, дивися, тут тато, тато...» Так і не дали побачення. Славкові, коли його возили на Україну, вони дали. А мені ні, – дитяча образа затремтіла в його голосі.

– Чому? – здивувався Паруйр Айрікян, 26-літній красень-вірменин з неймовірно чорними очима. Він сидів уже вдруге: відбувши перший чотирилітній термін, провів на волі кілька місяців і потрапив до Мордовії на нову десятку. На час зустрічі зі Стусом він, беручи загалом, пробув у концтаборах понад сім років і тому вважався визнаним експертом з ґебівських порядків: «що належить, а що не належить». – На профілактиці побачення належить!

– Запрошують ґебісти на бесіду, я передаю їм через начальника тюрми: «Хіба вас не сповістили з Мордовії, що я з ґебнею не розмовляю. Слідство закінчене, КДБ передав мене в розпорядження МВС, службові справи вже в архіві, а приватних розмов у мене з комітетниками не буває». Викликали до кабінету начальника тюрми, там сидять ґебісти і прокурор. Прокурор питає: «А зі мною ви розмовлятимете?» – «З вами розмовлятиму». – «Поясніть не формально, чому ви відмовляєтеся розмовляти з працівниками органів?» – «Людина, – пояснюю, – не зобов'язана вести бесіди зі своїми вбивцями». – «Виведіть Стуса». І не дали мені побачення, відправили до Ленінграду.

В Ленінграді мене добре підлікували, було дуже чемне й уважене ставлення. Обстежили мене, прийшов хірург, почав умовляти погодитись на операцію – видалення двох третин шлунка. Я трохи опирався, мовляв, навіщо так багато, чи не можна лишити більше... Ні, відповідають, не можна. Але зробили операцію добре, та й узагалі делікатно поводились. Коли мені треба було надіслати листа додому, начальник прийшов у палату й сказав: «Ви пробачте, але листа українською мовою я прочитати не можу. Я мушу його, за інструкцією, надіслати на Україну, отримати звідти переклад, перевірити його й лише тоді надіслати вашій родині. Це дуже довга процедура. Давайте зробимо як порядні люди: ви мені самі перекладете вашого листа, а я підпишу й надішлю». Так і зробив. І в дорогу, на етап, дав мені до Москви дієтичне харчування, ну, а з Москви – звичайні оселедці. Паруйре, а на етапі до Потьми я їхав разом з кримінальниками, вони в зону протягли приймача, слухають закордон щовечора. Дізналися, що я політичний, один каже: якщо ти в зоні Айрікяна зустрінеш, передай, що про нього радіо часто говорить...

* * *

Скінчивши «чай», ми з Паруйром Айрікяном вийшли на повітря – обговорити почуте.

– Паруйре, – дивувався я, – Стус розуміє щось у тутешньому житті? Наплював ґебістам у душу, в очі назвав їх убивцями, та ще й у присутності прокурора, якому це медом по серцю, – кожне начальство ненавидить ҐБ, і вони це знають... Сказав, що не хоче й словом з ними перекинутися – і дивується, чому ж вони не дали йому побачення. Як він гадає, вони що, святі!

Паруйр, людина практична, входив не так у психологію ҐБ, як у конкретну службову ситуацію:

– Вони не мають права дати йому побачення, якщо він з ними не розмовляє. Навіть якщо захочуть, і то не зможуть – адже вони теж мають свої правила.

Так уперше (і скільки разів потім!) ми обговорювали ту психологічну властивість Василевої вдачі, яка зробила цього поета граничне вразливим у таборовому житті. Зберегти в зоні мінімум здоров'я (а надто подужати ворогів) можна, лише володіючи мистецтвом маневру. Вже в Ізраїлі з задоволенням прочитав замітки граничне гордого, непоступливого й самостійного літератора, либонь, найнепримиреннішого ворога ҐБ – О. І. Солженіцина (в книжці «Бодался теленок с дубом»): «Мої навички каторжанські, табірні. Ці навички: якщо відчуваєш небезпеку, випереджати удар; нікого не жаліти; легко брехати й вивертатися; „розкидати чорнуху"».

Як ми спромагалися обігрувати ҐБ у зоні? Виявляли сексотів-«інформаторів». Постачали їх дезинформацією. На підставі такої «дези» розраховували можливі ходи ґебістів. Плянували власні комбінації-відповіді... На війні як на війні, або, користуючись висловом незабутнього Сталіна, з ворогами треба чинити по-ворожому. А Стус не міг, точніше, не вмів, а ще точніше, не хотів могти й уміти хитрувати з ворогом, він протиставляв ҐБ лише шалену до зухвальства сміливість і буквально нищівне презирство. Й хоча конспіративні навички він опанував, для перемоги цього виявлялося замало.

Я аж ніяк не засуджую його за це, боронь Боже! По-перше, це для мене фізично неможливо, такий прегарний Василь – біблійний пророк, що у вічі викриває неправедних володарів і суддів словом наївно-праведного гніву. Подруге, хіба можна людину засуджувати за те, що вона від природи так створена. Василь створений так, що він не може говорити неправди, навіть якщо це йому вигідно й може врятувати. Він навіть пробував себе ламати в зоні, я бачив на власні очі. Якось спробував доброзичливо-дружньо побалакати з наглядачем-українцем, молодим хлопцем з вилицюватим обличчям самовпевненого хулігана й м'язами, що напиналися під одностроєм (прізвище він мав якесь дивне, щось подібне до «Черепаха», родом він з Галича). Стус звернувся лагідно: «Землячок...» – не для власної користи від «дружби» з «начальником», а з агітаційно-ідейного обов'язку, чи що: треба навертати в національну віру кожного земляка-українця, що є в наявності, а в наявності, крім зеків-націоналістів, яких нема чого агітувати, були тільки менти, та ще «отрядник»,12 начальник зони й працівники ҐБ. Ось Василь і заповзявся дати лад наглядачевій душі. Але так фальшиво прозвучало це «Землячок...», так не по-стусівськи, безглуздо й принижено виглядав тієї миті Василь, що з бесіди явно нічого не могло вийти. До речі. Черепаха цей загалом не був падлюкою – мені, принаймні, він нічого поганого ніколи не заподіяв, але Стуса саме він вистежив перед етапом, розпоров шов у його чоботі й вилучив приховані на крайній випадок десять карбованців... Ні, не вмів «чорнуху розкидати» Василь Стус, геть не було в нього такого життєвого вміння.

Ми, його друзі, лише про одне мріяли: аби він не те щоб хитрував, а бодай не так напролом врубався у ворога, ледь його зобачивши. Та де там! Пам'ятаю, десь восени 1976 року полковник ҐБ, начальник відділу «Дубровлаг» Дротенко викликав до штабу зони Стуса і Солдатова з приводу їхнього протесту проти сконфіскування малюнків української малярки Стефанії Шабатури. Не моя справа й ремесло – розхвалювати ґебістів, але, їйбогу, того разу полковник поводився з зеками цілком розумно і, скільки дозволяла посада, гуманно. Розіклавши перед ними на столі Стефині малюнки, він почав пояснювати, що ось ці ескізи може їй повернути, в них не знайдено нічого забороненого, а ось ці, з портретами її товаришок і з автопортретами, – не може: їх виготовлення і зберігання в зоні категорично заборонене. Є наказ! Правду кажучи, полковник не зобов'язаний пояснювати свої каральні дії ані жертві, ані, тим більше, її друзям. Його незвичайну поведінку я пояснив для себе лише тією повагою, яку до дисидентів як до ворогів мало навіть ґебівське начальство. Попри якісь оперативні міркування (вони завжди існують, коли розмову веде професіонал таємної поліції), він – я певен – ще й просто по-людськи не хотів, щоб ми вважали його жорстоким мерзотником, який знічев'я знущається з «політиків» (У полковникові Дротенкові відчувалося дивне для ґебіста бажання відчувати себе справедливим, а не лише начальником, бажання бути державною людиною, а не лише господарем карцера чи шпитальки. За це його явно недолюблювали цинічні пройдисвіти-підлеглі: «Не проста він людина!» – казали вони осудливо і таки підсиділи трошечки нестандартного полковника). Цього разу він намагався пояснити зекам, що він не диктатор, а людина підлегла, що він має свої правила, яким мусить підкорятися. Солдатов уловив це й збагнув, що, коли полковникові обгрунтувати, чому той чи той малюнок не підпадає під каральну інструкцію, мабуть, пощастить вирвати з ґебівського архіву бодай деякі твори мисткині. Що таке для полковника повернути Шабатурі кілька малюнків? Дрібниця – він легко міг це зробити, аби знайшлася підстава. Отже, підставу йому треба знайти! Але тут у розмову вдерся Стус.

– Це просто гетьман, який гарцює перед полками напередодні битви, – скаржився потім Сергій. А треба знати Сергія, людину величезної гордости й до компромісів з начальством не схильного, ой ні! – Тільки но полковник рота розкрив, він йому – «авжеж, авжеж, у кожного своє призначення в житті! Наша справа – на багаттях мистецтва горіти, ваша – в наші багаття дрова підкладати й сірники підносити!» Таж Василь мусить розуміти, – дивувався й кипів Солдатов, – що ворог покищо не капітулював...

І справді, Василь завжди говорив з начальством і ментівнею тоном переможця й прокурора на майбутньому Нюрнберзькому процесі, а «краснопогонники»13 були для нього злочинцями, про дії яких він збирає відомості, щоб потім передати судові правдиву, хоч і небезсторонню інформацію. Навіть далекому від таборового побуту читачеві легко уявити, чим звичайно кінчалися Василеві контакти з начальством...

* * *

Хто був найближчий до нього на зоні?

Якщо не рахувати Чорновола, якого він, либонь, по-юнацькому любив (але разом я їх не бачив, бо Чорновіл тоді сидів на «трійці»), з-поміж українців у нас на 17а не було людей, які дорівнювали б Стусові за калібром. Серед них він виглядав ватажком, а не звичайним товаришем. Мабуть, особисто ближчим від усіх до нього на зоні стали двоє: Сергій Солдатов, якого він називав П'єром (кремезний, огрядний, короткозорий, в окулярах, Сергій скидався на П'єра Безухова з «Війни і миру»), і Паруйр Айрікян. Мене він, здається, тримав подалі від своєї душі. А от розмовляв я з Василем частіше й докладніше від найближчих людей: адже ми люди однієї та ще й особливої професії і спільні фахові зацікавлення зближували нас в одноманітній малій зоні.

... «Поезія, прости Господи, мусить бути трошечки нісенітна», – сказав колись О. Пушкін. Мабуть, є в цьому якась істина, якщо так часто цитують цю фразу півтораста років підряд. Поезія народжується на сплескові почуттів, у інтуїтивному, а не раціональному прозрінні прихованої сутности світу й життя: істини поезії виникають зі звуків іноді темних і незрозумілих. Не в інтелекті чи сумі знань сила мистця (З моїх знайомих приходять на пам'ять ті, що не закінчили середньої школи, а університету – поготів: Йосип Бродський, один із найвизначніших поетів нашого часу, та Михайло Шемякін, один із кращих мистецьких метрів Парижу...)

Я довго не знайомився з поезіями Василя Стуса, хоча, звичайно, одразу ж побачив у нього грубий зошит у дерматиновій палітурці, на внутрішньому боці якої було написано по-українськи: «Палімпсести» (якщо пам'ять не зраджує, так називалися тексти на стародавніх пергаменах, які стирали ченці, щоб на очищеному пергамені написати новий текст; тепер науковці з допомогою хемічних реактивів, кольоровіддільної фотографії та інших способів відроджують античні рукописи з-під рядків пізніших записів)... Отже, я не просив у Василя почитати той зошит, бо заздалегідь не вірив у поетичну вартість записаних там стовпців! Бо рідко я, людина, що все свідоме життя крутилася в елітних колах наукової та літературної інтелігенції «північної столиці», зустрічав когось, хто дорівнював за витонченою освіченістю, ерудицією й бездоганним смаком моєму товаришеві з зони, вдягненому в мишачого кольору робу і взутому в кирзові чоботи, – українському поетові Василеві Стусу.

Здавалося, що такий освічений мислитель виявиться в поезії лише вправним версифікатором! Можливо, думав я, слава його пояснюється патріотичним змістом, так би мовити, порядною ідеєю, співзвучною настроям певного кола читачів і шанувальників? Лицемірити й розхвалювати йому те, що поезією насправді не буде, хоча й матиме всі її зовнішні ознаки: рими, ритми тощо, – мені дуже не хотілося: неприємно робити фальшиві компліменти людині такого інтелектуального маштабу й духовної краси, як Василь Стус.

Ось так і вийшло, що я спочатку познайомився зі Стусом-мислителем і лише через три-чотири місяці прочитав Стуса-поета.

У наших бесідах він безперечно перевершував мене в царині філософії. Василь усі роки в зоні передплачував «Вопросы философии» й уважно студіював кожне число, вирізаючи й зберігаючи в своїй саморобній підшивці позначені статті.

Пересічна філософська пайка нормального радянського інтелігента звичайно починається з матеріяліста Демокріта і обривається на Марксі (навіть Ленін в учбовій літературі – лише тлумач принципових положень Маркса і Енґельса в нових, їм невідомих галузях природознавства XX століття). Але Василь несподівано відкрив, що в спеціяльній літературі та періодиці трапляються матеріяли про розвиток філософії навіть у післямарксівський період, і за окремими цитатами, за «науковою критикою» (як Кюв'є відтворював з одного ребра скелети ящурів) можна відтворювати дуже цікаві філософські системи сучасности. Що він і робив – більш за все він думав і оцінював інтуїтивістів, так мені тоді здавалося.

Запам'яталася розмова про Григорія Сковороду. Я прочитав його твори у слідчому ізоляторі і, правду кажучи, відчув, що як поет він слабший за майже всіх українських поетів, яких я читав, слабший, наприклад, за Мазепу, а як філософ... За давніх часів кожний європейський двір заводив собі обсерваторію. Навіщо знадобилася, наприклад, свиноподібній Анні Іванівні обсерваторія в Пулкові? Це вважалося добрим тоном серед монархів – мати навіщось обсерваторію. В мене таке відчуття, що українці вважають – мовляв, добрий тон для самобутнього народу – мати національних філософів, – ось вони й завели Сковороду, щоб усе було, як у людей. У розмові з Василем я дуже обережно натякнув на власну невисоку думку про мандрівного любомудра. Василь мої натяки одразу зрозумів і, хоч, звичайно, не погодився – ще б пак! – але заперечення зводилися до відносности наших оцінок, до терпимости й розуміння. Я розумів, що для себе Василь аж ніяк не помиляється щодо інтелектуальних і поетичних досягнень Сковороди, але він був терпиміший і вибачливіший за мене – до свого. Проте справжній маштаб і справжні критерії йому зрозумілі.

Здається, улюбленим його філософом із клясиків був Кант. Якось ми обговорювали юридичні умовиводи видатного італійського юриста Беккарія, і Василь дістав зі своїх книжкових запасників (а в нього за три роки табору зібралася закуплена через «Книга – поштою» пристойна бібліотека філософської літератури) книжку статтей, присвячених Канту і його впливові на світову філософію: як одного з попередників Канта в якійсь із статтей називали Беккарія. Василь звернув мою увагу на дві статті: перша викладала філософську систему Гуссерля (від Стуса я вперше почув прізвище цього філософа – що вже й казати про його систему!), друга належала дуже сильному популяризаторові західньої філософії – В.С. Соловйову (в ній розглядалися аспекти суспільного консерватизму Канта).

– Ви знаєте цю статтю? За статтями Соловйова я стежу. Ми з Лісовим14 на «трійці» сперечалися про філософію, і він сказав розумну річ: радянських дослідників західньоі філософії треба ділити на дві групи. Перша – ті, що не розуміють навіть термінології філософів, про яких найнялися писати. Друга – ті, що терміни розуміють, ну, а про що доводиться писати – це вже залежить від ситуації і можливостей. Так от, Соловйов завжди розуміє не лише терміни, але – зміст.

Потім він дістав вирізку з журнала «Иностранная литература» – статтю Григор'євої про японську і взагалі східню філософію. В статті йшлося про принципово відмінний світогляд людей Сходу і зіставлявся цей протилежний і водночас доповнюючий, необхідний Заходові досвід мислення з останніми експериментами в психоневрології, що довели розбіжність функцій правої й лівої півкуль головного мозку, їхню асиметричність, взаємодоповнення й збагачення. Я тоді ще подумав, що проблема неподібности психологічних частин, які саме в наслідок такої неподібности зміцнюють стійкість і здатність пристосовуватися до світу цілого, ця філософська проблема, що несподівано відбилася в фізіології мозку, цікавить Стуса в зв'язку з його роздумами про ролю націй у світі.

У відповідь я порадив прочитати статтю відомого філософа Г. Померанца, яку я знайшов у таборовій бібліотеці, – про особливості розвитку західньої й незахідньоі цивілізацій (вона була вміщена в дивному й пустопорожньому збірникові статтей про китайську культуру), а також статтю давно приміченого професора-медієвіста Ґуревича про відмінність соціяльної психології у різних народів – у різні епохи їхнього існування (цю статтю я знайшов у журналі «Иностранная литература»). Але Василь лише помуляв нижню губу об верхню і відійшов, нічого не сказавши – ні «так», ні «ні».

Десь тиждень минув, я забув ту розмову – Господи, мало чого Василь не хоче читати Померанца з Ґуревичем, у нього свій смак, свої пляни, – раптом він підходить, явно схвильований (а поводився завжди стримано, навіть з деякою величністю).

– Прочитав Померанца й Ґуревича. Добрі статті. Щиро кажучи, не второпав я: ну, добрі статті, але чому він якийсь збуджений? Виявилося – мучили докори сумління:

– Побоювався, що вони – люди... зденаціоналізовані. Не зрозуміють, чим живе національна свідомість. Розуміють. Об'єктивні.

... Євреї, при всій їх зовнішній чутливості до світових ідей, монологічний за характером народ. Вони здатні так захоплюватися створеним їхньою уявою світом, власними ідеями й міркуваннями, що, трапляється, не помічають, як реаґують на них довколишні об'єкти й суб'єкти. Ця само-заглибленність у власний внутрішній світ допомогла вистояти згусткові людей у вигляді особливої спільноти, яка не зливається ні з ким, упродовж двох тисячоліть вигнання – ситуація майже унікальна в людській історії! Але саме ця властивість національного характеру, яка надавала йому такої потужної стійкости, – коли розмовляють, не слухаючи співрозмовника, коли спілкуються, а в той самий час не помічають об'єкта спілкування, коли живуть поруч, торгують, вітаються, жартують із сусідом і в той самий час існують на іншій плянеті, в іншій площині життя, що не перетинається з сусідом! – мабуть, ця властивість, перше від усього іншого, спричинила стрижневий антисемітизм усіх племен і народів, який тінню супроводив єврейську общину в усіх її мандрах.

Цей ліричний відступ про євреїв був потрібний мені ось для чого: як єврей я маю, природно, властивості свого народу. І тому, відчуваючи напочатку тонкий, але видимий льодок, який проклав між нами Стус, я навіть не замислювався над справжньою причиною цієї ввічливої відсторонености. Гадав, що аристократичний холодок – або звичайна Василева манера спілкування, або я сам чимось йому неприємний...

І лише під час розмови про статті Померанца й Ґуревича зрозумів: Василь цурався не мене особисто, але побоювався в мені універсалістськоі єврейської основи. Між такою основою й собою він звів невидиму, але непроникну стіну. Не тому, що він – у принципі затятий ворог універсалізму: він аж ніяк не національно-замкнена, національно-обмежена людина – але в наш час універсалізм здавався йому головною небезпекою, що загрожує існуванню його народу. А євреі в його очах були носіями універсалізму – навіть найкращі. Ось дві Стусові розповіді, що запам'яталися мені в таборі:

– Під слідством я сидів у одній камері з Семеном Ґлузманом. Зовсім молодий психіятр, хлопчик, з чубчиком і о-такими, – він показав, – пухлими губами. Зробив блискучу експертизу Григоренка. Олена Боннер, коли вперше його побачила, не повірила, що це він: «Такий молодий, і таку працю зробив...» Дістав 12 років і здивовано казав: «Таж це майже стільки, скільки існує моя свідомість». Один із тих найкращих людей, кого я зустрічав у житті! І можеш уявити моє почуття: чудова людина, дисидент, що пішов у тюрму, він народився й виріс у Києві, жив у нас усі роки, а в ґебівській в'язниці я мушу, – тут Василь приклав руку до грудей, ніби серце прихопило, – розмовляти з ним по-російськи...

Друга розповідь:

– Ти не стрічав на зоні Берґера? Єврей, ленінградський поет. Сів у справі гуртка Бравна.

– Ні. Він ще до мене пішов на заслання.

– Дивний... До Ізраїлю їхати відмовляється. Я, мовляв, російський поет, пов'язаний з російською мовою, російською культурою. В Ізраїлі для мене все чуже. – Василь зробив довгу павзу. – Доводить, доводить... Не розумію, нащо треба логічно обґрунтовувати, любиш ти свою матір чи ні...

І обірвав неприємну йому розмову про Берґера.

Чому Василь спочатку подумав, що я належу до людей, для яких любов до матері є «предметом логічних вправ»?

Мужні й незламні люди, в зоні українці все таки були переможеними. Хай тимчасово, але покищо торжествували їхні вороги, «свині, які задніми ногами відштовхують одне одного від годівниці», як висловився колись Стус. Поразка в національній битві утворювала довкола українців поле трагедії, поле підвищеної чутливости до всього, що торкалося національного нерва душі. І моє спокійне ставлення до власних національних справ сприймалося Стусом як байдужість до них, отже, як духовна вада.

Насправді все було інакше. Євреї в зоні почували себе переможцями – військовополоненими, захопленими в бою ворожою армією, яка вже зазнала поразки. Ізраїль не просто існував (що само по собі також було нашою перемогою): ще важливіше для радянського зека-єврея було те, що він кожного місяця бив і бив радянську імперію. Звичайно, не навідліг – на жаль! – а тільки давав щигля, алеж як нам було приємно!

Це й створювало в моїй душі особливу, незрозумілу Стусові, настроєність національного спокою: ми, євреї, намагалися тоді не «хворіти» національне. На очах зникала (по-різному в різних людей, звичайно) звична зі сталінських часів, напружена підозрілість євреїв до «чужинців», нервова вразливість до кожного закиду, критичного зауваження. Звичайно, ще тільки йшов процес, а результат покищо позначався невиразно, але загальне його спрямування було очевидне. А в переможених українців національний біль ставав центром світовідчуття. І тому, мабуть, аж до етапу на 19-у зону в серпні 1976 року, я, людина, аж ніяк не схильна підкреслювати своє єврейство, людина, що говорить про Ізраїль з наголошеною об'єктивністю, видавався Стусові його товаришем у стражданнях, у боротьбі – але не душею.

* * *

Якось між іншим я довідався від Василя, що за освітою він інженер (принаймні, мав якусь технічну освіту), а працював чи то в науково-технічному інституті, чи то на виробництві – точно не пам'ятаю.

Згадую про це тому, що врізалося в пам'ять відчуття подиву: коли ж цей «технар» устиг здобути таку колосальну ерудицію в світовій літературі, літературознавстві, історії (про філософію я вже писав)?

Я не зустрічав у своїм житті тоншого знавця творчости Камю – він прочитав і проаналізував усе, що написав француз (пам'ятаю, що найменше йому подобалася славнозвісна «Чума»). Але найулюбленішим Стусовим письменником виявився зовсім невідомий мені тоді Г. Гессе, а з його романів – «Гра в бісер» [Das Glasperlenpiel]. У цій книзі були ніби власні Стусові роздуми про найголовніше в його бутті – про поезію й життя, про їх відповідність і несполучність.

З європейських поетів Василь знав «від дошки до дошки» свого улюбленого Рільке.

Не певен, що всі ці дрібниці варто згадувати, алеж у них теж відбився Стусів характер, і я про всякий випадок їх занотовую.

... Якось він покликав мене до своєї секції, щоб показати книжку поезій Рільке у перекладах Миколи Бажана. Признаюся: маю автоматичне упередження до діячів української культури, які заслужили кремлівське визнання. Це не означає, що не визнаю існування чесних і мужніх майстрів у сучасному українському мистецтві. Просто їх, здається, не мали б перекладати російською мовою й широко вшановувати (як, аналогічно, справжніх майстрів російської радянської прози не перекладають українською мовою). Тому імена уславлених на весь Радянський Союз Тичини, Рильського, Бажана, Ле, Рибака й навіть Гончара (як на мій смак, найпристойнішого з усіх) викликали в мене стійке неприйняття. Коли Василь Овсієнко, бажаючи в зоні зробити мені приємне, сказав, що ось, мовляв, Бажан і Первомайський – ваші земляки, євреї,15 сумно мені стало: і тут наші напаскудили! Овсієнко мене заспокоював: «Пане Михайло, ви не маєте рації. Первомайський замолоду починав як цілком пристойний український поет, імпресіоніст (саме так він казав, і що це означає – їйбогу, досі не знаю), і навіть Бажан – людина в українській літературі не зайва, багато корисного зробив». Та я лише вперто крутив шиєю, для мене імена лавреатів Сталінських премій назавжди поєднані з запахом улесливого холуйства, фальшивої патетики – що інше могло вціліти після чінгізханівського погрому української культури в 30-і роки!

Коли Стус показав мені Бажанові переклади Рільке, я одразу почав прискіпуватися до текстів: слабкі місця, природно, знайшлися.

Василь послухав, подумав. Заперечив.

– Усе правильно, але це – вади оригіналу: Бажан переклав точно, включаючи слабкі місця самого Рільке, – і він почав мені пояснювати, що «Рільке сильний по горизонталі вірша, а по вертикалі сполучні структури в нього слабші, я читав у оригіналі». Він не розтинав «музику як труп», а показував мені зсередини, поглядом майстра віршування, як це робиться, як це цікаво влаштовано – там, усередині. Він розбив мене одразу, і я покаявся, що несправедливий до лавреатів...

– Мене ще Зорян Попадюк і Василь Овсієнко захитали, – признався вкінці, – Зорян показав переклад «Мідного вершника», і мене вразило, як зумів Рильський відтворити пушкінський вірш. Переклад адекватно точний – мені здавалося, що це навіть теоретично неможливо, а в Рильського вийшло...

– Рильський – поет пересічний, але перекладач дуже великий, – уточнив Стус: при всій своїй любові до українських достойностей, зайвого він не потребував. – А що Попадюк розповідав про Тичину?

– Запевняв мене, що Тичина, з яким мене знайомили в школі та інституті, – це ороговіла оболонка давно померлого поета. Але нібито напочатку – я не дуже зрозумів, чи то до революції, чи то перші роки після неї – Тичина писав першорядні поезії, – останні слова я вимовив вибачним тоном, готовий одразу забрати їх назад, якщо мене атакуватимуть!

І мене атакували, проте цілком несподівано.

– Тичина – геніяльний поет! – Стусів голос звучав, як на мітинґу. Стукачі з колишньої Ґегаймфельдполіцай, які хрест-навхрест підсікали наші бесіди в секції, збуджено заворушилися. – В українській поезії взагалі не з'являвся інший майстер з таким почуттям звуку, як Тичина! Це був творець нових гармоній у поетичній мові, таких поетів налічують одиницями в історії будь-якого народу, – він замислився, а також мовчав, відтак Василь зовсім по-іншому, тихо запитав: «А ти хіба не знав, що мене через Тичину взяли?..»

Того разу про «справу» Стус розповів коротко, а докладніше я дізнався про неї згодом, коли до зони надійшов передплачений Овсієнком товстий український літературний місячник (не можу зараз пригадати, який саме). В журналі запровадили рубрику, щось подібне до «Визначні люди нашого часу», а в ній надрукували статтю про слідчого чи прокурора Малихіна (точно знов таки не пам'ятаю, але щось схоже).16 Якісь чесноти Малихіна, що виправдовували б його уславлення на сторінках усеукраїнської преси, годі було знайти в жодному рядкові, але як найвища точка його кар'єри відзначалося те, що він склав обвинувальний акт у справі зарубіжного українця на прізвище Добош, – був той Добош з Бенілюксу (чи то з Брюсселю, чи то з Амстердаму) і на завдання емігрантської української організації поїхав як турист на Україну, де мав зустрітися з найвідомішими націонал-демократами. В статті цитували початок обвинувального акта, складеного суперменом радянського правосуддя Малихіним: це – зустрічі Добоша з антирадянськими елементами, збирання наклепницьких відомостей, спрямованих на підрив і послаблення існуючого в СРСР ладу – ввесь джентлменський набір політзека. Якби все, що скомпонував видатний Малихін виявилося правдою, то за радянськими законами його клієнт підлягав ув'язненню в концтаборі мінімум на 7-10 років, а то й усі 15 (усе таки зарубіжний кур'єр!). Але слідчий, – чи хто він там був? – виявився такою великодушною й гуманною людиною, що, переконавшись у щиросердому розкаянні кур'єра, затриманого нібито з речовими доказами (рукописами, мікрофільмами)... відпустив його на батьківщину – тобто, звичайно, на чужину. Для людини, що хоч трохи обізнана зі звичаями КДБ і радянського суду, все це звучало, перепрошую, як чортівня собача. Я взагалі любив читати подібні статейки: вони компенсують у зоні відсутність циркових вистав. Але пішов до Василя не лише тому, що хотів побачити його: гадав, що цитати з «обвинувалівки» в українській справі можуть його й зацікавити (чомусь на Україні вважають обвинувальні акти й вироки документами секретного значення – всупереч радянському законові, і майже половина моїх знайомих українців, наприклад, Чорновіл, Руденко, Овсієнко, Скрипчук та інші ходили в зоні, не маючи вироку – «пашпорта радянського в'язня». А тут – аж у журналі цілий абзац із «обвинувалівки»!).

Заледве Стус кинув оком на сторінку, м'язи скам'яніли на вилицях:

– Читай. Цей абзац нам усім давали на слідстві, – відкреслив нігтем цитату з твору Малихіна. – Малихін підписав ордер на мій обшук і арешт. А тобі не казали, що ввесь покіс сімдесят другого року взяли в цій справі?

І він розповів мені подробиці свого обшуку й арешту – 12 січня 1972 року.

– Справді, на Україні був рух... – він змовк на хвилинку. – Нас називали українофілами. Не люблю цього слова. Чому українці – українофіли? Можна бути українцем і українофобом, це сполучне, але саме поняття «українофіл» стосовно до людини, яка не має вибору, любити чи не любити, бо вона належить до українського народу, – мені здається безглуздям. Ну, подумай сам. Мишко, хіба євреї, що люблять своє єврейство, – це юдофіли?

– Сіоністи, – посміхнувся я.

– У Франції немає франкофілів, у Англії – англофілів, тільки серед слов'ян з'явилися русофіли, українофіли... Втім, немає значення. Цей хлопець мав з нами зустрітися, якщо вірити обвинувальному актові. Виконав він своє завдання халтурне й недбало. В Києві взагалі ні з ким не зустрівся, я до арешту й прізвища його не чув, у Львові бачив, здається, Івана Світличного. Ані Дзюба, ні Славко Чорновіл, ні Сверстюк, ні Ірина Калинець, – ніхто його не бачив з авторитетних представників руху.

Вже в зоні Чорновіл провів наше, «внутрішнє» слідство – що сталося насправді? Навіть із Світличним «посланець» не вів ділових переговорів: звичайні дисидентсько-національні бесіди на свіжому повітрі, що їх ведуть у сучасних садах і парках майже всі інтеліґенти середнього віку.

– Але в «обвинувалівці» сказано, що його затримали на кордоні з секретними матеріялами?..

– Його затримали з рукописом «Словника українських рим» Святослава Караванського!17 Тому його й випустили до суду – кому він з такими доказами потрібен! Вони б за всіх умов його випустили – в його діях не було складу злочину – навіть за правилами ҐБ. Але він перелякався, опинившись у камері, і почав говорити все, що їм потрібно, а головне – назвав прізвища людей, з якими йому порадили зустрітися. Якби він мовчав, вони б ніколи про це не дізналися й випустили його швидко, але він, як багато дурників, думав, що в ҐБ все знають і назвав їм усіх – Дзюбу, Чорновола, Калинців, Сверстюка, мене... Славко на слідстві читав протоколи його допитів і оцінював так: спочатку він просто був відвертим у ҐБ, розповідаючи все відоме, а на останніх допитах, коли, очевидно, відчув, що вже пахне звільненням, віддався слідчому цілком. Майже за Леніним: від активного заперечення до щирого свідчення, а від нього – до відвертої брехні. Слідчий натякав йому, що саме треба свідчити, і він залюбки говорив «належне» й запропоноване. Можливо, саме Малихін провів з ним цю операцію, тому й потрапив у «славні люди Радянської України».

... Після того, як кур'єр назвав слідству імена й прізвища людей, з якими йому доручили зустрітися і налагодити контакти, були виписані ордери на обшук та арешт за «списком Малихіна».

(«Вони зняли вершки нашого руху, – через рік розповідав мені в карцері Вячеслав Чорновіл. – Тут, звичайно, був їхній успіх. Мені ґебісти на слідстві заявили: націоналізм існуватиме, але на десять років ми собі забезпечили спокійне життя. Помилилися!»).

У Стуса обшук тривав неймовірно довго: до республіканського ҐБ його повезли вже за північ, і тому арешт оформлено днем пізніше, ніж у інших учасників руху: День Українського політв'язня всі зони відзначали 12 січня (в день «покосу 1972 року»), а Стусів термін кінчався тринадцятого.

– Нишпорили вони в моїх паперах, – розповідав Василь, – а син, Дмитрик, сховався від них під крісло. Дивився зляканими оченятами з-підсподу – малий, а зрозумів: вороги в хаті.

... Скільки я пам'ятаю, головним криміналом, виявленим під час обшуку Василя Стуса, стали два документи. Перший – щойно завершена, практично майже ніким, крім близьких друзів, не читана, його стаття – есей про творчість Павла Тичини. Другий – аркуш паперу з написаним віршем.

Василь розповідав так:

– Знаєш, як буває: щось прийшло в голову, думка, заготовка, занотував її на першому-ліпшому клаптику паперу, а потім забув: не знадобилося чи взагалі не в той бік думки пішли. В мене, мабуть, сотні таких лежало. Зовсім не пам'ятав, що в кожній записано, і раптом вони витягають аркуш, читають, і я зрозумів: арешт!

– Що за вірш?

Треба признатися, що Василь прочитав ці чотири рядки з якимсь задерикуватим молодецтвом: а все таки був задоволений, що це написав!

Кубло бандитів-кадебістів,
злодіїв і відставників,
у стольному засіли місті
як партія більшовиків.

У нас виявилася дуже відмінна реакція на прочитаний чотиривірш: я, лиха людина, «кейфував», уявляючи рідних, хоч і київських, ґебістів, що слухають цей вірш, якому вони подарували довге, поколіннями вимірюване життя; а Василь спохмурнів: по-моєму, його засмучувало, що зачіпкою для ҐБ стали рядки випадкові, результат власної розваги, рядки, що ні для кого й ні для чого не були призначені. Сідати – так хоч за справу!

– А чому в вироку про вірші не йдеться? – запитав я. (Стус мав вирок при собі. Вищезгаданого «пасквіля» там не згадали, зате один з епізодів полягав у тому, що, «находясь в доме отдыха, обвиняемый Стус В. С. рассказал свидетелю... анекдот про Основоположника Коммунистической партии и Советского Государства», саме так, усе з великих літер, але без згадування прізвища та імени – як запровадили ще в канцеляріях періоду до 1955 року).

– Вони не могли приписати «поширення» – віршів ніхто не бачив, навіть дружина. Я, справді, й сам про них забув! Для криміналу, для ордера на арешт вистачало чотирьох рядків, а вже для вироку, ти ж знаєш, потрібен мотив пропаганди! Для вироку вони, насамперед, трусили статтю про Тичину.

Знаючи філологічну обдарованість Стуса, його здатність до оригінальної літературознавчої аналізи й дивовижне вміння образно висловлювати найскладніші, найтонші спостереження над словом, над стилем і технікою письменника, не сумніваюся: похована в архівах ҐБ праця – одне з дивовижних досягнень українського літературознавства 70-их років.

Наше покоління звикло розглядати Павла Тичину як балаганну ляльку, бовванчика для київських та кремлівських прийнять, манекена для звань, орденів і медалів...

Ой, Павло Тичина, дорогий професор,
Пишеш ти, як Пушкін, жаль – нема Дантеса... –

це, та ще, либонь, «Партія веде», – ось і вся наша ерудиція стосовно творчости Тичини. Стус проаналізував його ранні поезії, безсторонньо простежив, як видатний (за його словами) талант зі слабким характером, тендітний орган, створений природою для «звуків солодких», а не для протиборства зі слідчим ОДПУ чи паханом злодійської банди в гулагівській скотобійні, дійшов якось висновку: «А чи не час поцілувати пантофлю папи?» – і поцілував. І дістав у винагороду все, що «належить»: народнього поета України, депутата Верховної Ради, академіка, лавреата, – але поезії писати розучився. Його «продукція після зламу» – навіть кількісно – становила приблизно п'яту частину написаного раніше, а вже якісно – годі й порівнювати. Ніби не вмів ніколи співати, ніби народився Долматовським або Дмитерком, і поступово, за десятиліття, всі читачі забули, що колись – жив на світі такий поет. Стус хотів воскресити його для України...

– Всі примірники арештували?

Кивнув: «Шкода. Непогана була праця».

Уперше і лише один раз за весь час нашого знайомства я почув, як суворий Стус похвалив свій твір.

Але навіщо, власне, органам КДБ був потрібен арешт «кур'єра» Добоша, щоб зробити «другий український покіс»? Блискуча плеяда українських націонал-демократів «шестидесятників» діяла відкрито, їхні імена відомі не лише опервідділові, але кожному інтелігентові на Україні, адреси їхні були в будь-якому довідковому бюрі, твори підписані не псевдонімами, а справжніми прізвищами... Чому ж їх не могли просто обшукати, просто вилучити їхній «сам-видав», просто вгатити шалені строки – без приводу в вигляді свідчень Добоша?

Виявляється, й нібито «всемогутнє» ҐБ могло далеко не все. Як я зрозумів із Стусових розповідей і, головним чином, Чорноволових (через рік), арешти українських націонал-демократів були картою у великій політичній грі партійних босів, а доля цих молодих і немолодих людей у зонах та на засланні стала побічним і малозначним ефектом у черговому турі боротьби за імперську владу.18

Якщо я правильно зрозумів, у 1972 році досягла апогею боротьба за трон між Брежнєвим, який все ще здавався партійному апаратові непрезентабельним, млявим, малокомпетентним та й просто дурнуватим (подібні відгуки я сам чув від апаратників) з «сильною людиною партії КПРС», усеукраїнським босом Петром Шелестом. Шелест зробив ідеологічну ставку на «національну самобутність», і тому українці в зонах згадували його без злости, хоча всім іншим зекам прізвище українського диктатора здавалося втіленням наймерзенніших сторін кремлівського самодержавства.

... Можливо, я – людина, що втратила віру в перемогу світлих елементів, але я також не можу повірити, щоб радянський начальник, хай Шелест, хай хтось інший, міг бодай на годину згадати про добро свого народу, своєї батьківщини. В 1979 році я почув у радіо «Свобода» виступ українського правозахисника Валентина Мороза і, хоч я не є великим прихильником його таланту, одразу відчув істину в його словах, що начальники-українці в імперії є речниками інтересів свого народу так само, як капітан Відкун Квіслінґ був речником інтересів норвежців («навіть менше», – єхидно додав Мороз, і цілком справедливо). Але, звичайно, кожний вельможа потребує особисто відданого йому кодла (по-італійському – мафії), а таку мафію організаційно найзручніше комплектувати саме з земляків.

Тепер уже ні для кого не секрет, що Брежнєв зібрав свою «мафію» з дніпропетровців, Шелепін організував свій клан з комсомольсько-гебівських апаратників новосталінського напряму, Полянський обрав «національний варіянт» – він спирався на російську групу в ЦК, а от Шелест вирішив створити власну банду в боротьбі за кремлівський кабінет – з відданих йому українських бойових півнів. Тому він, гадаю, розігрував карту «національної самобутности»: в разі успіху не лише гарантував особисту відданість своїх кадрів (усупереч намірам московського ставленика в Києві – Щербицького), але міг розраховувати на підтримку могутніх армійських генералів-українців. Природно, проводячи подібну лінію, Петро Юхимович аж ніяк не хотів несвоєчасних для нього процесів над націонал-демократами: він не міг не розуміти, що такі процеси буде використано проти нього, що спритний у партійних боях сюзерен неодмінно звинуватить його ж таки, Шелеста: «Розпустив Україну, сепаратист! Сам потурає буржуазному націоналізмові!» (вже після зняття Шелеста мені розповідали в Москві, і то цілком серйозно, до чого Шелест докотився: на якійсь нараді на Україні запропонував доповідачеві, здається, Щербицькому, говорити по-українськи! Жах, шовінізм! А той спритно підтяв начальника: «Я говоритиму мовою великого Леніна!»).

Українське управління КДБ підпорядковане, звичайно, Москві й виконує волю генерала Андропова, а тому воно передусім стежить за Шелестом (і Щербицьким), а вже відтак за Чорноволом чи Сверстюком. Але... але все таки живуть вони в Києві й залежать від українського хазяїна майже так само, як від московського шефа. Помешкання для працівників просять у Шелеста, додаткові пайки й путівки в його таки «хазяйстві» – він розпорядник місцевих кредитів, а не далекий Андропов. Тому працівники українського КДБ не могли просто розв'язати кампанію проти «українофілів» (як вони їх називали). І вони створили сценарій, який дозволяв пустити в хід антишелестівську змову так, щоб сам Шелест дав на неї санкцію. Добош, посланець емігрантського центру, відіграв для ҐБ ролю живця, на якого зловили Шелеста: той не міг заперечувати проти обшуків у осіб, запідозрених у передачі матеріялів за кордон. Роздобувши на обшуках речові докази для дальшого ведення слідства (як от Стусів чотиривірш), Гебісти вирішили – «з гуманних міркувань» – відпустити закордонного українця додому з своєї катівні: оскільки він майже ні з ким з арештованих не зустрічався, його особиста присутність на процесі могла лише зашкодити вирокові, а все потрібне слідчому відділові він уже зафіксував у офіційному протоколі.

На цьому політична кадриль не скінчилася. Після від'їзду Добоша Шелест, очевидно, зметикував, для чиєї голеної голови сплітається зашморг з життів Стуса, Пронюка, Світличних, Калинців, Плахотнюка та багатьох інших. Натислися якісь потаємні важелі. Чорновіл розповідав мені: «Весною, через кілька місяців після арешту, слідство переломилося. Ґебісти мало не обіймали мене, а всілякі розмови про майбутній строк відкидали вмить: „Вячеславе Максимовичу, нащо непотрібні розмови про покарання, тепер обстановка така, що треба думати про інше – як житимемо на волі"».

Щось у тому ж дусі відбувалося, мабуть, і з іншими обвинувачуваними: якось Стус, який звичайно не розповідав про слідство, зауважив: «Наймерзенніше, коли панове ґебня доводять, що вони теж українці. Був на слідстві такий місяць, коли вони... хібащо шараварів не вдягали і в гопака не кидалися переді мною – все інше було».

Але Брежнєв переміг на пленумі ЦК, Шелеста з України усунули (Боже мій, яким жалюгідним нікчемою колишній півбог виглядав у Москві), і процеси націонал-демократів мали відбутися в Києві та Львові – як речовий доказ для партійних верхів справедливости неласки, що спіткала колишнього кандидата в диктатори.

Скільки я зрозумів, оперативна здобич ґебістів виявилася мізерною для слідства й вироку: ні про що з засекреченої діяльности руху вони довідатися не спромоглися. Лише цим я пояснюю такі факти, як, наприклад, інкримінування Ірині Калинець циклу її поезій, присвячених... Одіссеєві. Експерти ҐБ із Спілки письменників України кваліфіковано пояснили, що в образі Одіссея, котрий покинув Ітаку, котрого ждуть на батьківщині багато-багато років і обов'язково дочекаються його повернення, насправді зображений Вячеслав Чорновіл (цикл був написаний у 1967-68 роках, коли Чорновіл відбував свій перший – тепер уже з трьох строків), а якщо поезії присвячені Чорноволові, вони тим самим мають кримінальний характер.

Про вирок Стусові з анекдотою про Леніна я вже згадував: боюся, що з подібним складом злочину можна в наш час посадити всю без винятку інтелігенцію і три чверти робітничої кляси СРСР. Втім, навіть стаття про Тичину, яка розповідала про загибель поета після того, як він схотів віддати власність, яка йому не належала, свій Божий дар, земній владі, точно кажучи, не була криміналом.

Сказавши про мізерність оперативної здобичі, я зовсім не бажаю злостиво принизити ґебівський успіх: вони вилучили з українського суспільства саме тих, кого Москві хотілося й вигідно було вилучити, – найталановитіших, наймужніших, найстійкіших українців. Інша річ, що національний рух важко зупинити репресіями і на місце заарештованих стали нові герої – «покіс 1977 року», але це вже новий сюжет, що Стуса не стосується безпосередньо.

Як він, мабуть, мучив їх під час слідства! Мені розповідали тільки один епізод, але неймовірний за сюжетом для кожного, хто знайомий з майже цілковитою тишею слідчого ізолятора ҐБ! Коли Стуса під час слідства відправили етапом на експертизу до психіятричного інституту (це було, безумовно, засобом тиску на впертого обвинувачуваного – при «нормальному» ході слідства експертизу повинні провадити просто в кабінеті слідчого або взагалі обходитися без неї), Василь закричав на всю тюрму: «Прощавайте, братове! Стуса в божевільню ведуть!» Це в обстановці, коли навіть кроків наглядача за дверима не чути (килим!), коли для виклику на допит твоє ім'я в «годівницю» вимовляється пошепки, коли, виводячи зеків на прогулянку, наглядачі, щоб не зіткнутися, подають один одному знаки клацанням пальців і бряжчанням ключів, аби не пролунав Голос! Як, либонь, раділи його від'їздові київські тюремники в день етапу до Мордовії – точнісінько, як у відомій анекдоті: «Чи довго ти ще з нас знущатимешся, проклятий!»

* * *

Різносторонні зацікавлення Стуса виявлялися постійно: про що й про кого ми б не говорили, Василь завжди мав оригінальну інформацію й незвичний погляд на предмет.

У ті місяці в мене з'явилося нове «захоплення» – я читав підряд томи історичних творів академіка Кримського. Оскільки в тексті траплялися слова, ще невідомі мені в процесі спілкування з зеками-українцями, я сміливо експлуатував друзів, питаючи російське значення кожного незрозумілого слова. І ось, пам'ятаю, зі словом «рясний», що стосувалося фльоти Селіма Жорстокого, пішов у секцію до Стуса.

– Ти все прочитав? – запитав Василь.

– Крім прози.

– Чому?

– Ну, мого знання української мови вистачає на читання наукової літератури, поезії також можу зрозуміти, там одне-два слова незрозумілі – запитаю. Але читати художню прозу – мені не під силу.

– Даремно, – засудив він мене, і одразу ж коротко схарактеризував усі повісті Кримського: він знав їх добре. Тут таки розповів подробиці загибелі славетного сходознавця на етапі до Казахстану – в жодній радянській науковій праці я не знайшов навіть згадки про те, що Кримський був арештований і загинув у ҐУЛАҐу.

Читав я Лесю Українку – несподівано Василь порадив: «У Лесі по-справжньому визначні речі не поезії, а п'єси» (Я ж, звичайно, почав із поезій – адже у всіх підручниках про Лесю йдеться лише як про поетку). З п'єс він порадив читати насамперед не найбільш відомі, клясичні драми, а назвав, здається, малу драму з епохи французької революції – ту, що звичайно не згадується в серйозних літературознавчих працях. І справді, цей твір видався мені найсвіжішим у всій Лесиній книжці.

До речі, побіжно він згадав факт, якого в російськомовній літературі я не стрічав ніде: нібито Леся могла вийти заміж за Кримського...

Якось при ньому я згадав ім'я аспіранта-українця, який учився в Ленінграді, в нашому інституті й якого вважали одним із найблискучіших випускників катедри.

– Наливайко, що працював у Ніжені? – запитав Василь.

– Так, – здивувався я. – Ти його знаєш?

– Я його не знаю. Я його читав.

Коли, після етапу до Саранська, я згадав, що в потьминській «пересилці» гострі держаки важкої «параші» були обгорнуті аркушами з українського журнала зі статтею Наливайка (здається, про малі повісті Боккаччо), Стус аж стогнав – так стогнуть від зубного болю! Він переживав, що «якийсь негідник», використавши подібним чином статтю Наливайка, «принижує перед сторонніми» престиж української культури.

Згадав я чоловіка моєї однокурсниці, українського поета Павла Мовчана, – і його знав Стус: «Дуже виріс у останніх віршах».

Історію він знав дуже серйозно. Заговорили про епоху Богдана Хмельницького (після того, як я прочитав узятий у Стуса «Літопис самовидця»), і Василь докладно і, як я виявив за кілька років, уже в Ізраїлі, абсолютно точно відтворив концепцію епохи, розроблену істориком Брайчевським (Василь погоджувався з істориком, а, скажімо, Чорновіл, з яким через рік ми обговорювали припущення Брайчевського, вважав, що той спростив ситуацію – Богдан суб'єктивно був февдалом у краю, що стрімко розвивався на шляхах буржуазного передвідродження, але об'єктивно, в наслідок історичних обставин, він став речником інтересів міської маси на Україні, – проте ідеї Брайчевського – в викладі Стуса – видалися мені переконливішими за варіянт Чорновола).

Я вже писав у книжці «Место и время», а тому тут повторюю коротко: Стус виглядав незвичайною постаттю в середовищі націоналістів. Для націоналістів природно підносити свою культуру та історію, перебільшуючи їхні достойності – незалежно від об'єктивних властивостей того й другого: в цьому виявляється комплекс неповноцінности гнобленої нації, її інстинктивне прагнення до самозбереження, до звільнення від гіпнози чужої культури, бажання непомірними й необгрунтованими похвалами своєму народові вибити – «клин клином» – комплекс національної принижености, що вкорінився в душі народу. Багато хто з націоналістів у зоні виявилися саме такими – повторюю, це природно, такі вони повсюди в світі, – але Василь Стус таким не був. У ньому вже пробивалося те спокійне чуття живої дійсности, що характеристичне для народу, який видужує від лихоліття.

Ми ніколи не говорили, яким чином Василь набрав до мозкової «скарбнички» величезний запас ерудиції. Лише раз – ми загоряли в неділю за бараком, ховаючись від начальства, біля трояндового «куща Сороки» (про нього – далі) – він прохопився словом: «Мені доводилося працювати над документами в республіканському архіві, а туди саме приїхав історик з Польщі, і співробітники витягли із вказівника всі шифри фондів про придушення польського повстання 1863 року, „щоб гість не згадав і на Росію не образився". У мене в архіві працювали знайомі, розповіли...» Товариство веселилося, а я машинально відзначив: таж Василь в архіві працював над первотворами...

* * *

Здається, по-справжньому ми почали зближуватися після «голодівки на оборону Стуса» – найсумнішоі історії, що за чотири роки я спостерігав у радянській тюрмі.

Початок виглядав таким багатонадійне добрим. Адміністрація і ҐБ, що стояло за нею, вирішили «знайти контакт» зі Стусом і, оскільки в нього вирізали 2/3 шлунка, наказали дати йому інвалідність.19 Інвалідність, як правило, надавали «на шпитальці»: медична комісія там робила свій авторитетний висновок. Втім, не медицина, а начальство вирішує ці питання, і якщо не схоче дати інвалідности людині зовсім без шлунка, то й не дасть, і жоден лікар нічого не вдіє. Але – Стусові вирішили дати у вигляді жеста доброї волі. Простіше кажучи – продати те, що й без того мусять дати, це звичайна тактика. Втім, точно про їхні задуми з інвалідністю ми так і не довідалися: Василь, як завжди, зіпсував гебівську гру від самого початку.

Я жодного разу не потрапляв «на шпитальку», але, з розповідей, перебування там має й плюси, й мінуси. Плюси – дієтичне харчування, тобто масло, цукор, навіть сало, а також відсутність праці (нема цеху, зате є морг). Мінус один, але досить серйозний – заборона читати. Ні книг, ані газет у лікарні «не положено» і привозити їх із зони категорично заборонено: начальство побоюється, що разом з виробами з паперу до лікарні переправлять якісь документи, а поруч побутова зона, піде туди, а звідти – на волю... Неписана інструкція управління МВС велить: у лікарні політичним читати не дозволено.

Виконання «неписаних» правил, як завжди, визначається волею виконавців. «Уперті українці» Чорновіл, Стус, та ще й у компанії з Осіповим, а потім Айрікяном виявилися сильніші за майора Александрова, начальника зони 3-5 і поламали цей порядок. Робилося так (за розповідями): коли когось із дисидентів відправляли на етап до лікарні, він брав із собою в дорогу книгу й відмовлявся без неї етапуватися. Але оскільки етап «бунтарів» до лікарні завжди здійснювався за вказівкою ҐБ, скасувати його було неможливо, а силоміць відправляти до лікарні здавалося майорові безглуздям, він заплющував очі на «недозволену книгу» – лише ретельно обшукував її. Кінець-кінцем, ґебістам треба відправляти зеків «на шпитальку» (зіткнути когось із різних зон і простежити стосунки, підслухати розмови, а когось, навпаки, ізолювати від його звичної табірної компанії і подивитися реакцію; та ще й побалакати подалі від пильного погляду відомих «зеківських контррозвідників»), нехай ҐБ й пильнує їх «на шпитальці». Зеки також не зловживали поступливістю майора і брали з собою, як правило, не більше одного примірника. Так воно й повелося на «трійці», і Стус звик до «вільних порядків».

Таку саму акцію він вирішив здійснити й у нас на 17а.

Днів за два перед етапом прийшов через «Книга – поштою» томик Секста Емпірика. Ось його Стус і вирішив постудіювати за той час, поки пройде медична комісія.

Але на варті «порядку й закону» в штрафному політ-таборі пильно стояло товстоморде, з брезклими м'ясистими щоками, товстозаде, малописьменне, але самовпевнене мурло капітан Олександер Зіненко. Коли наглядачі прийшли з вахти до штабу й доповіли, що Стус відмовляється їхати без книги в лікарню, капітан не розгубився: за те його й поважало начальство! Він наказав одному з наглядачів – не пам'ятаю прізвища, але він був чемпіоном Мордовії з вільної боротьби – відібрати в Стуса твори Емпірика, накласти наручники, силоміць стягти до автозака, запхати в «склянку», тобто в мікробокс, 60 на 60 см, і відправити, куди КДБ велить, – на лікування.

Треба знати ще мордовські дороги, здатні витрясти душу навіть з місцевого здорованя, а тут їхав скутий і замкнений у сліпій темній клітці, виснажений майже п'ятирічним ув'язненням і недавньою операцією поет... Прибувши «на шпитальну», розлючений Стус написав заяву, в якій порівняв дії Зіненка з фашистськими й на знак протесту відмовився від радянського громадянства.

Коли через два тижні він повернувся офіційним інвалідом (колеса бюрократичного механізму, раз заведені, крутяться вже за інерцією), Зіненко почав мститися за «фашиста». На виправдання Зіненка скажу одне – не вірю я в його образливість, усе це маскування. «Фашист», то й «фашист», нашого капітана образити можна лише кулаком по пиці. Але, очевидно «на верхах» обурилися Стусовою «невдячністю» (Зіненко на це натякав), себто тим, що запроектована гра на тему «добро» кінчилася поразкою, не встигнувши навіть початися контактом, і капітанові наказали «карати». А вже йому що за радість органам догодити!

Одразу після повернення з лікарні, заледве він устиг розповісти товаришам про сутичку на табірній вахті з чемпіоном Мордовії та про подорож до лікарні в наручниках, Василя знову викликали на вахту. Новооформленому інвалідові зачитали термінову Зіненкову постанову: етапувати його на 19-у зону в ШІЗО (ШІЗО – штрафний ізолятор, себто карцер, – на нашій зоні, з огляду на її малий розмір, такого закладу не було). Термін – 15 діб, менше Зіненко практично не давав нікому, а що вже українцям – менше максимуму, дозволеного йому законом, взагалі ніколи не давав!

Було літо 1976 року, пригадую, червень, але як трапляється в Мордовії – ночами вдарили приморозки. В бараці, тобто в оточенні сорока чоловік (а кожна людина – «жива грубка», що нагріває повітря довкола себе, і цю обставину в зонах завжди враховують), я ночами накривався в ті 15 діб бушлатом поверх ковдри, інакше не міг заснути: було нелюдськи холодно. А в карцері на ніч, за сучасними «брежнєвськими» правилами, заборонено не лише постіль і ковдру (їх не було ніколи), але й спідню білизну (нічого з одежі, крім трусів і роби, решту знімають при вході до камери), і бушлат (а за Хрущова бушлат дозволяли, мені розповідав табірник тих часів Володимир Осіпов). Якщо додати, що зек голодний (годують у ШІЗО так: через день, у «голодні» дні, дають пайку чорного хліба, 150 грамів, і дві склянки окропу, а в «ситі» дні – зменшену в півтора рази супроти табірної норми порцію «баланди» й «січки»), отже, «пальне» до його організму практично не потрапляє, то ясно, чому нема гіршої долі, ніж потрапити до ШІЗО в літні приморозки. Вже не опалюють – не «сезон», – а холоднеча майже зимова, до нуля, і забирає сили, залишені, не відібрані голодом.

А Василь був післяопераційний хворий, офіційний інвалід 2-ої групи.

... Найстаріший політзек 17-ої зони, Роман Семенюк, бандерівський розвідник «Зорян» з міста Сокаля, добивав у нашій зоні 27-ий рік. 25 літ він дістав за участь в УПА, втік з табору разом із старшим товаришем, теж бандерівським бойовиком, що про його мужність, розум, шляхетність із захопленням розповідають ветерани мордовських зон (не лише українці); їх зловили біля самого кордону: на батьковій могилі, до якої прийшов попрощатися втікач, – була засідка, організатора втечі розстріляли, а Роман дістав три додаткові роки Владимирської «критки». Відносно малу кару він купив маневром: висловив удаване розкаяння і згодився написати листа до газети управління МВС, що втечі марні й безглузді. До речі, відзначу деталь, що характеризує моральний клімат зони: минуло понад десять років, але Романа досі поблажливо, але невблаганно засуджували за цей лист ветерани таборів. А колись, кажуть, одразу після того, як відбув трирічну «критку», навіть руки не подавали! Купити життя ціною лицемірного виступу в пресі здавалося їм майже злочином (Це не зрозуміло на Заході, де я все це пишу, і навіть здається наївним, але таке в дисидентському середовищі Російської імперії ставлення до слова, та ще й Громадського! Втім, не відхилятимусь від сюжету...). Історія ця міцненько відбилася на вдачі пана Романа: він був неймовірно нервовий, поривчастий, вразливий до сліз і психований до миттєвої бійки, та водночас дуже обережний у стосунках з начальством. Посадили його в 20 літ, відтоді, виключаючи 10 місяців утечі, він сидів за дротом, і йшов уже сорок восьмий рік його життя, і хотілося дожити й подивитися, яке буває існування на «волі» – без «пайки», без ШІЗО, без «отрядного», зате з дівчиною і, хтозна, може, й з діточками. Тому в табірні акції він ніколи не встрявав: «З моїм терміном – не можна».

Я тому так докладно згадую про нього, що в день, коли Стуса відвезли до карцера, саме пан Роман підійшов до мене перший:

– Не знаю, як решта зони діятиме, а я маю на увазі (це був його улюблений вираз, він уживав його до речі й не до речі) голодувати за Стуса!

– Стривай, Романе, поміркувати треба.

... За порожнім бараком на розі ріс «кущ Сороки» – там я призначив усім політв'язням зони п'ятихвилинну (щоб не рознюхали «стукачі») зустріч після роботи. Кілька слів про назву куща. Колись у нашій зоні сидів український діяч на прізвище Сорока – розповідали, що він був одним із керівників чи то ОУН, чи то УПА – я не зміг точно з'ясувати, казали, що керував загальноукраїнським молодечим рухом.20 Він мав «бандерівський стандарт», 25 років, а через дорогу, в жіночій зоні (вона теж була ч. 17, але без літери «а», й закрилася вже при мені, в 1975 році) сиділа ті самі 25 років його дружина21 (Тоді глухих огорож не було, і вони могли бачити одне одного щодня – через 8 рядів колючого дроту, по чотири біля кожної зони). Авторитет Сороки поміж земляків був романтично-благоговійний: «Кращого за нього на зонах нікoго не було», – розповідали через багато років після його смерти. Якось у неділю він пішов за барак, полежати на траві, тихцем позагоряти, ліг на землю, заплющив очі й... не прокинувся. На місці його смерти зеки-українці посадили троянди, і багато років відтоді «кущ Сороки» зберігався як живий монумент загиблому братові...

Того вечора до «куща Сороки» зібралися всі політв'язні, навіть старі, колишній капітан-ляйтенант Віталій Лисенко, що ніколи не брав участи в жодній політичній акції («Я шпигун, мені не можна»), – навіть він прийшов.

– Наша мета – не конфронтація, не перемога над начальством, а допомога Василеві, – сказав я. – Треба врятувати здоров'я Стусові. Тому почнемо навшпиньки: з подання заяви протесту, де попередимо про посилення акції в майбутньому. Якщо вони повернуть Василя з карцера – акцію закінчено. Якщо ні – йдемо на загальнотабірну голодівку.

Всі погодилися з моїм пляном.

На ранок, одразу після того, як черговий зони знайшов купу заяв у скриньці штабу, начальство заметушилося. Спочатку нас лякав молодий нахаба, лейтенант із оперативної частини – ми чомусь не злякалися. Тоді на переговори вислали «добру людину», начальника нашого загону лейтенанта Улеватого. Це дрібний нікчемник, який до того ж не мав жодних прав приймати рішення: його функцією було збирати на нас інформацію. Що ж, дамо йому інформацію!

На бесіду в штаб до пухлогубого, женоподібного і, попри свої 22 роки, вже пухлозадого «отрядника» (він роздався вшир буквально за три-чотири місяці спокійної праці на зоні, що вмирала) запросили представників усіх «табірних верств». Від старшого покоління українців говорив Роман Семенюк, від «стариків»-росіян – робітник Петро Сартаков, від молодих українців – Василь Овсієнко, від молодих росіян – Герман Ушаков («молодо-марксист» з Ленінграду). Я, очевидно, мав репрезентувати «демократів» (кажу – «очевидно», бо організаційно ніколи ні до кого не приставав перед зоною, і «кіт гуляв, де сам знав», хоч за поглядами я, безумовно, був демократом).

Основа мого пляну полягала ось у чому. В'язні, вважав я, страждають не лише від жорстокости начальства, але й від його глупоти, невігластва. Взагалі багатьох диких учинків влади (не лише стосовно зеків) могло б не бути, якби невігласи з великими казенними печатками могли бодай здогадатися – не кажу знати! – про наслідки. Якби Хрущов своєчасно дізнався, що Пастернак – це не «свиня», а видатний поет, він, мабуть, остерігся б ганебного скандалу, який урядові нічогісінько, крім вічної ганьби не приніс, а поета довів до загибелі... Якби Брежнєв з Андроповим здогадалися, що Солженіцин не «дута табірною темою постать», а видатний письменник століття, вони б обережніше, обачніше поводилися з ним, намагаючись не довести до вибуху. Але лідери вважали, що видатний письменник – той, кого вони на цю посаду призначили (вічно п'яний дурник Шолохов), а Солженіцин, якщо вони не дали йому Ленінської премії, – просто вигадана «єврейським штабом» постать, що має сміливість і характер, але на нього насправді працюють (як на багатьох із них) євреї-невидимки, як от Еткінд, Суперфін, Хейфец та інші. Так ось, повертаючись до наших баранів, – я все таки сподівався довести таборовій адміністрації, що в особі людини в сірій робі з нашивкою «Стус В.С.» і стоптаних кирзових чоботях їм протистоїть живе втілення національного духу, символ національної гордости великого українського народу. Адже всі наші начальники були по крові українцями: «отрядник», і начальник зони, і уповноважений ҐБ у зоні, і начальник відділу ҐБ «Дубровлаг»... Повинна ж ховатися, хай у найдальшій печері їхньої душі, симпатія – якщо не до земляка, то хоч до слави й національної чести своєї нації. Саме її я й сподівався бодай трохи відкрити – лише для дрібниці, що не мала для них принципового значення й цілком визначалася не Москвою, не Саранськом навіть, а їх власною волею: перевести Стуса з карцера в зону чи, принаймні, дати йому в карцері постіль з ковдрою і щоденне харчування (для цього в постанові про ШІЗО треба було додати два слова – «з виведенням на працю»).

Лейтенантові Улеватому я намагався довести, що в карцері сидить людина, ім'я якої з любов'ю й глибокою повагою повторюватимуть у майбутньому діти й онуки сьогоднішніх українців. «Шевченко також був зеком і виструнчувався перед взводним чи поручником, але хто пам'ятає поручника, а й от ви, громадянине лейтенант, сиділи в школі під портретом з/к Шевченка і вчили напам'ять поезії, за які його посадили, і біографію його відповідали біля дошки. Я розумію, вам здається, що я вас повчаю, і в вас усе внутрішньо протестує, але зрозумійте мене правильно. Кожен з нас має свій фах. Ви набагато молодший від мене, але значно краще знаєте радянське кримінальне й каральне право – бо ви фахівець, вас цього вчили. Так ось, мій фах – літератор, мене вчили цієї справи. І як фахівця послухайте мене без упередження (лейтенант був молодий і тому розумів слова, яких Зіненко явно не розумів). Стус – величезне явище в українській літературі. І якщо ви замордуєте його, український народ неминуче прокляне вас, як він досі проклинає Шевченкових катів. Адже вони теж виконували накази свого начальства і теж думали – якщо по їхньому боці влада, то за ними правда, а як усе обернулося в історії – ви самі тепер бачите». Помітивши заперечливу міну на нахабній мордочці «отрядника», вніс корективу: «Я не переконую вас, що Стус – другий Шевченко, про це не вам судити й не мені; але що перед вами визначний поет, твори якого залишаться в історії не лише української літератури, але в історії України як свідчення нашого часу, за це я ручуся».

Можливо, перебільшую, але здавалося, що Улеватий виглядав після наших слів приголомшеним: навіть до його душонки почало доходити, в яку огидну історію він влип.

– А що ви порадите нам робити? – запитав він, а в нормальному становищі начальник таких запитань не ставить. – Адже в нас теж є порядок: порушник мусить бути покараний. Стус порушник. Як його можна відпустити? – Тон був не погрозливий, а питальний. Якщо він шукає пристойного виходу з ситуації, щоб «зберегти обличчя» – будь ласка, такий вихід я за нього обдумав.

– Грамадянине лейтенант, алеж Стус хворий! За інструкцією, перед приміщенням у карцер лікар мав оглянути Василя і дати висновок, що він здоровий і протипоказань за здоров'ям немає. Цього, звичайно, не зробили. Нехай тепер медики його оглянуть і дійдуть висновку, що він потребує лікування...

– Це неможливо. Він не такий уже й хворий...

– Гаразд. Тоді хоч видайте йому в карцері постільну білизну й нормальне харчування згідно вказівок медчастини, як належить хворому, що відбуває строк у карцері.

– Михайло Рувимовичу, ви самі розумієте, що не я вирішую, – завершив «отрядник». – Начальству все передам. Відповідь через два дні.

Через два дні мені, нарешті, довелося зрозуміти механізм, завдяки якому начальство позбавляється інформації, здатної відхилити його від намічених рішень. Як усе просто! Існує багатоступінчастий механізм збирання і обробки інформаційних даних, і коли вважається, що інформація буде неприємною, її виводять на приймач, настільки далекий від апарату прийняття рішень, що по дорозі вона цілком устигає зазнати скорочення в потрібному напрямку. Адже приймач може перебувати під емоційним впливом зібраних даних, але вже наступне коліщатко механізму «вставляє йому клепку» і водночас відбирає інформацію в потрібному нагорі ключі – таким чином, ланцюг передачі діє одразу в двох напрямках: заспокоює начальство й виховує «приймачі» інформації, щоб наперед знали, що сприймати.

Мабуть, саме так Гітлер не отримав добутих армійською розвідкою даних про зосередження радянських військ на флангах армії Павлюса, і навпаки, передчуваючи розгром на Курській дузі, не зміг вивудити у власного генштабу, який жадав наступу, даних про підготований радянський контрудар...

Через два дні мене викликав капітан Зіненко й бадьоро повідомив: «Лікарі Стуса оглянули, він здоровий і буде відбувати покарання. А ви, Михайле Рувимовичу, людина розумна – допоможіть нам, щоб акція не відбулася, – пам'ятайте, шлях до свободи починається з мого кабінету...» Яка тварюка! Втім, капітан був лише другою сходинкою механізму й до інформації мав близький стосунок, тому був дещо стривожений. У відповідь на мою звинувачувальну тираду – не стримався я все таки! – як не совісно поета в наручники заковувати, догола роздягати й примушувати присідати, а наглядач заглядає в анус, чи не випаде щось! – Шевченко такого не знав – капітан почав якось переконливо виправдуватися: «Так, ми припустилися помилки. Приїздив до нас прокурор, роз'яснював, що в разі добровільної відмови від лікарні етапувати примусово не треба. Але, Михайле Рувимовичу, ми ж не проста установа, над нами є органи нагляду, розумієте?» – «КДБ»? – «Тому звинувачувати нас у сваволі ви не повинні, в нашій установі немає сваволі, бо за всіма діями адміністрації існує нагляд. Без санкції й, одверто вам кажу, вказівки адміністрація нашої колонії нікому нічого не заподіє. Ви зрозуміли мене». Я зрозумів: при всьому своєму зухвальстві, цього разу Зіненко виправдовувався – мовляв, це не я, це ҐБ винне – не переді мною виправдовувався, звичайно, а перед «грядущим судом».

Звичайно, він казав правду, але досвід, здобутий КДБ, зробив мене скептиком. Так, розправи санкціонувалися гебістами. Але хто випрошував санкції? Хто термосив мордовських ґебістів, які не дуже любили клопіт на праці? Побоююся, що ініціятива цькування Стуса йшла від нашого тлустого капітана.

На завтра – йшов четвертий день Стусового карцера – всі політв'язні зони оголосили колективну голодівку.

На мою пропозицію то була не цілковита голодівка. Задля того, щоб допомогти Стусові, можна було голодувати хоч тиждень – але навіщо серйозно підривати здоров'я в'язнів заради чистої демонстрації протесту? Подібну акцію, що денервує начальство, показує наш опір, нашу відсіч беззаконню й підлості, можна оформити й з меншою шкодою для здоров'я зеків (особливо ветеранів, як от Семенюка й Сартакова). Мені спала на думку така комбінація – ми на знак солідарности зі Стусом перейшли під час його перебування в карцері на... карцерну пайку: через день їли тільки хліб з окропом, а в «ситі» дні – по пів порції. Таким чином, кожний з десяти днів, поки він катувався в ШІЗО, ми нагадували начальству й зоні про беззаконня, про друга, про нашу солідарність із ним.

Навіть звиклий до всього Зіненко рознервувався. Раптом викликав мене – він чомусь вирішив, що я «головний», і в бесіді з Айрікяном назвав «табірним комісаром» (для начальства ввесь світ ділиться на начальників і підлеглих, інших стосунків у людському середовищі вони не розуміють) – так ось, викликав мене й зухвало заявив:

– У разі перевірки, Михайле Рувимовичу, я маю свідків, що порушники-голодівники таємно їли за бараком...

– Ну, то й що? – запитав я.

До речі, досі не розумію сенсу цих ігор з голодовками. Крім нас і адміністрації, про переважну більшість табірних голодівок не знає жодна душа, а навіть якщо хтось і дізнається – кого хвилює як сама голодівка, так і «викривальне» повідомлення, що хтось таємно її поламав і з'їв шматочок хліба (чи ложку цукру) за бараком? Тут полягає для мене щось таємниче: чи є якийсь невідомий мені бюрократичний механізм, який враховує голодівки й записує їх начальникові в «мінус» його роботи, а повідомлення про те, що голодівку «поламали», навпаки – в «плюс», чи діє стара традиція, яка давно втратила сенс подібно до релігійних ритуальних заборон, але зберігається, як ці заборони, недоторканою. Бо яка ж кому різниця, чисто йде голодівка чи її порушують? І кого хвилює думка про нас Зіненка, Андропова, Брежнєва? З погрозами скомпромітувати голодівку ми стрічалися й під час Статусного страйку, коли сиділи всі в карцерах – ну хто в карцері може порушити голодівку, навіть якщо схоче? – а майор Пікулін, начальник зони, погрожував «оголосити», що ми їмо бульйонні кубики. Щоправда, потім вибачився й сказав, що пожартував... Ні, незрозумілі мені всі ці гри!

Чи то на 10-ий, чи то 11-ий день перебування Стуса в ШІЗО з'явився на дошці наказів новий витвір Зіненкового пера. З формулюванням «за винятково добру поведінку» Хейфеца Михайла Рувимовича «ставили на пільгове утримання», тобто давали суче право закуповувати щомісяця на два додаткових карбованці харчів у ларку і, що важливіше, він міг скористатися не з одного побачення з дружиною на рік, а з двох. Між іншим, єдиний політв'язень на всю Мордовію! (Коли я вживаю терміну «політв'язень», то використовую його для визначення тих, хто справді є таким, а не названий радянським судом. Наприклад, переважна більшість співробітників гітлерівської адміністрації або злодіїв, засуджених за «політичними» статтями, не є політв'язнями, оскільки мотиви їхніх дій не пов'язані з переконаннями, а диктувалися побутовими міркуваннями).

Розрахунки Зіненка й ґебівських управителів були прості за задумом і легкі у виконанні, як усе, що звичайно роблять комуністи. Підставою для них була глупота й суперпідозріливість супротивника – часто супротивники комунізму шляхетні, ерудовані, але... простодушно-наївні в житейських справах. На чому й ловляться. Зіненко гадав, що пільги, отримані, як він уважав, організатором «Стусівської голодівки», скомпромітують і мене, і саму акцію, особливо враховуючи, що я був єдиним євреєм у зоні: відомо, що єврей баламутить православний народ для своїх таємних сатанинсько-масонських задумів, а от сам, сам у заповідних пільгових запасниках у начальства пасеться...22

Формально я, очевидно, вважався організатором голодівки, але заслуги мої начальство дуже перебільшувало. Ініціятором був, як згадувалося, Роман Семенюк, а моя «організаційна робота», в суті, зводилася до того, щоб перекинутися двома-трьома словами з кожним політв'язнем у зоні: нікого вмовляти, переконувати не довелося, та й не майстер я вмовляти.... Все вирішували хвилини. Навіть Кузюкін, який уже давно в жодних акціях не брав участи, посилаючись на хворий шлунок, цього разу написав заяву на оборону Стуса і один, щоправда, день проголодував разом з нами. Єдиний, мабуть, мій вплив полягав у всім відомій моїй поміркованості й активній нелюбові до голодівок. Товариші розуміли: коли вже Хейфец вирішив узяти участь – значить, край прийшов, треба голодувати! Це була найбільша акція протесту на зоні за останні кілька років.

Стус повернувся до нас за два тижні, ще більше схудлий, змучений, виснажений. «Тяжко мені далися доби цього разу», – тихо признався мені. Через рік, під час Статусного страйку, я сам побував у карцері і на дерев'яній рейці, яка навіщось проходила вздовж стіни, знайшов напис, зроблений схованим у потайнику ґрифлем олівця. Характеристичним дрібним почерком Стуса – два слова: «Господи, дякую».

Звичайно, він зрадів, що на його оборону голодувала вся зона. До нього в карцер прийшла вісточка: на його колишній зоні, «трійці», голодівку солідарности провели Чорновіл і Осіпов, лідер російських націоналістів, редактор журналів «Вече» і «Земля».

Мої «пільги» ми використали згідно девізи отців-єзуїтів – до вящої слави Божої: створили з додатку продуктів вартістю два карбованці фонд допомоги репресованим зекам. Від цього часу й до Статусної акції кожен репресований, позбавлений «ларка» зек діставав законний резерв громади – мої два пільгові карбованці (Зібрати три карбованці, яких бракувало до норми, було нескладно, ми завжди з цим справлялися). Першим «клієнтом» нового фонду й виявився Василь Стус.

Та й пільгове побачення з дружиною, якого я вже ніяк не міг віддати на громадське користування, пішло на користь Василеві. Але про це – далі.

* * *

Саме після голодівки я попросив у Стуса зошит з його «Палімпсестами».

– Паруйр хвалив твої поезії. Можна почитати?

– В мене складна мова. Мишко. Ти не зрозумієш.

– Обіцяю питати кожне незрозуміле слово.

– Візьми.

... Стус не кокетував: з мовою виникли проблеми.

Книга, яку він постійно носив при собі в зоні, називалася «Словник поліських говірок» (до речі, в словнику він знайшов тлумачення свого прізвища: в поліському діялекті «стус» означає ледащо, – з Василя почали кпити).

Вище цитувалася думка Зоряна Попадюка: «Тепер більшого за Стуса в українській поезії нікого нема». Заради об'єктивности відзначу: подібну думку поділяли далеко не всі українці.

Микола Данилович Руденко, прозаїк і майстер української поезії, голова Української Гельсінкської Групи, прибув до зони через два місяці після того, як Стуса відправили на заслання. У відповідь на мої захоплені слова про Василеві поезії обережно й статечно заперечив:

– Не знаю, не знаю... У Стуса не розумію багатьох його поезій.

На той час мене вже не дивували слова Руденка. Я розумів істину, відкриту мені мучеником ҐУЛАҐу, вчителем з Житомирщини Василем Овсієнком:

– Пане Михайле, ви не можете уявити, що коїться з нашою мовою. Тепер навіть для вчителя знати повною мірою українську літературну мову – це ПОДВИГ! Одиниці спроможні здійснити його.

Ще більше вразив мене інженер з Харкова Ігор Кравцов, більше – бо він не лякав мене страхіттями, а, навпаки, заспокоював, усе, мовляв, гаразд:

– Тепер українська мова не загине. Вже словник уклали, отже, мова житиме.

Таке було з літературною мовою. Але Василь Стус у своїй ліриці далеко виходив за межі офіційного словника.

... Хай пробачать мені українці, якщо я зараз скажу нісенітницю, хай пояснять мою помилку незнанням, нерозумінням, навіть злим наміром, – тільки радітиму, якщо помиляюся. Але в зоні в мене не раз виникало почуття, що мало хто з них розуміє, який визначний поет живе серед них у наш час. Я не вживаю слова «великий», оскільки боюся його, та й не справа сучасників роздавати вінки такого розміру, але певен, що сьогоднішнє покоління українців залишиться в історії, прикрашене Стусом. І нащадки заздритимуть тим, хто жив з ним в сімдесяті роки.

На мою думку, Стус – прокладач у поезії нових шляхів, творець нових гармоній. Насамперед, він розширив межі поетичної мови, для відтворення нової поетичної свідомости він шукає слів у словесних склепах, комірках національної словотворчости. Ба більше – він, по-моєму, робить замах на усталений національний стиль душі, прагнучи широку, вільну, зформовану безкрайніми степами поетичну душу народу обмежити чіткою, стриманою європейською формою вірша.

Здається, я говорю досить плутано. Ось декілька ілюстрацій – для роз'яснення.

Василь Овсієнко розповідав Василеві Стусові про фільм, випущений Київською студією на екрани вже після арешту старшого з Василів (молодший «спізнився» до зони на рік з гаком після основного ядра), про «Ніч на Івана Купала». Образно відтворював сцени в стилі барокко, пишні, масивно-красиві, символічно-потужні (взагалі барокко близьке східньослов'янському смакові – не лише українському).

Старший Василь, при всій його делікатності до друзів, кривився:

– Не люблю південної чутливости.

В цій фразі для мене втілився стрижень його творчого напрямку. Хтось у зоні глузливо прозвав Стуса «дівчиною, яка все життя прикидається героєм Гемінгвея». Щось у цій кпині є правильне. Василь від природи – типовий українець за всією внутрішньою структурою особистости, з усіма достойностями і вадами цієї структури. Принаймні, дивлячись на нього, я завжди згадував гоголівського Тараса Бульбу, який через загублену люльку потрапив на багаття. Але характеристичне, наприклад, що сам Василь з іронією ставився до Бульби й назвав його в розмові зі мною «пізньою романтичною підмальовкою образу запорожця». Для самого Василя, коли його «звав до священної жертви Аполлон», розмах слов'янської душі обмежувався рамкою європейської традиції, стриманої в формах, упорядкованої в вислові, бо вибух пристрастей набагато потужніший, коли «вибухівка» нагромаджена в товстостінній «камері» внутрішньої стриманости.

Цікаво зіставити поезію Стуса з європейською поезією.

Розвиток віршування в Европі йшов, насамперед, по лінії вдосконалення форми – така західня традиція, що склалася на початок нашого часу. Напевне, вона випливає з усієї структури суспільних зв'язків на Заході, де література – це частина художньої творчости й не більше. Інша ситуація на сході Европи, інша й традиція. Тут віддавна поет – совість свого покоління, свого народу. Навіть формалісти, що стверджували (наслідуючи європейців) примат формального пошуку, не змогли зійти з традиційного ґрунту, розірвати з «корінням». І тому футурист Маяковський перетворюється на трубадура більшовизму, а коли переконується, що його поетична місія звелася до чиновницького прислужування властям, пускає собі кулю в голову. Акмеїст Ґумільов готує змову супроти більшовизму і приймає в склепі ВЧК катівську кулю. Імажиніст Єсєнін, не знайшовши місця в прийдешньому царстві Хама, пише кров'ю передсмертного восьмивірша і вішається в готельному номері. Приклади можна збільшувати – до, мабуть, тризначних чисел.

У наш час відновився потяг до європейської традиції – до формалізму, до відмови від громадянської й просто усвідомленої позиції, до відмови від «ґрунту» і заразом – від «політики». Отруєна ідеологічними ОР,23 забита графоманськими вправами «патріотів», що заробляють на рядках, сучасна радянська поезія виривається з-під партійного котка в той бік, що виглядає цивілізованим і відносно безпечним (як на наш час) – у формальний пошук.

Стус відразу, майже інстинктивно заперечує цей шлях. Поза змістом для нього немає поезії. Відмова від змісту – капітуляція перед «темним кутом», перед страхом, перемога слабкости – ба гірше, перемога боягузтва перед страхіттям життя в поетовій душі. Для Василевої вдачі – це позиція, неприйнятна з огляду на саму структуру його особистости.

Тому він войовничо традиційний (Цікавий деталь: лежимо ми з Чорноволом на підлозі карцерної камери ч. 2, за вікном – гроза, відблиски блідоблакитних блискавок на обличчі Славка, який охолоджує мої захвати щодо Стуса:

– Стус – поет добрий, та аж ніяк не перший на Україні. Ігор Калинець як музикант вірша, як майстер звука набагато цікавіший.24 А Стус надто традиційний).

Написавши й перечитавши все це, я раптом замислився: раптом читач вирішить, що Стус політико-громадянський поет, подібний до Брехта чи Маяковського... У тих поезіях, які довелося прочитати в зоні, політики не було зовсім. Стус якось признався мені:

– Не до душі мені громадська діяльність, політика. Але що робити, коли довкола нищать чесних людей...

«Коли чесні люди сидять у в'язниці, місце справедливих людей також у в'язниці», – писав американський мислитель і поет Генрі Торо. Василь Стус пішов до в'язниці не як політик – він не політик! – але як справедлива людина.

Згадавши Чорновола і його карцерні розповіді про Стуса, тут таки долучу ще одну. Після українського «покосу» 1965 року київські правозахисники влаштували мітинг на оборону заарештованих товаришів. Він відбувся в одному з найбільших кінотеатрів Києва, де інтелігенція столиці зібралася на перегляд якогось художнього фільму.25 Перелякавши адміністрацію, раптом з місця виступили з протестом супроти репресій ҐБ – спочатку Дзюба, потім Чорновіл. Вячеслав виклав, що вони тоді сказали...

– ... а потім схопився з місця Стус. Він не повинен був виступати, це не готувалося. Але ж ти знаєш Стуса! Крикнув у залю: зараз я звертаюся не до українців, а до тих людей інших народів, які тут сидять, – до росіян, до євреїв... Учора схопили українців – завтра прийде ваша черга. Досвід історії вчить усіх, тому помагайте боронити українців, цим ви виступите не лише за діло правди, але й захистите своє власне завтра, свою свободу. Від імени українців я вам обіцяю: якщо завтра наші кати кинуться на вас, ми станемо на боротьбу поруч з вами, як сьогодні ми боремося, рятуючи наших братів. Чесні люди всіх народів, що живуть нині на землі України, повинні згуртуватися для спільної оборони своїх мучеників.

Ми висловилися і втрьох, Дзюба, Стус і я, взявшись за руки, вибігли з залі. Були абсолютно певні, що з години на годину за нами також прийдуть з ордером, але щасливі були... Нема слів, які щасливі були!

Саме таким політиком був на Україні поет Василь Стус.

* * *

Його поезії захопили мене з першої сторінки: на ній дрібним почерком було написано: «Ти тут. Ти тут. Вся біла, як свіча»... Особливо близьким видалося знайдене десь посередині зошита «Дозволь мені сьогодні...» Багатьох українських слів я, звичайно, не розумів, підходив і питав Овсієнка, Семенюка, іноді не могли відповісти й вони, тоді я звертався до самого Стуса, шанобливо наближався – тепер, після того, як я побачив, що він вміє робити, колишній «свій хлопець» викликав у мене ніяковість і пошану. Василь терпляче, як усі українці, допомагав пізнавати рідну мову, але іноді йому теж бракувало слів (хоча російською мовою він володів блискуче, рідко хто з росіян так знає свою літературну мову), і тоді він пояснював на миґах. Пам'ятаю, перекладаючи якесь слово, крутив довгими вказівними пальцями – один навколо другого.

Я навіть не осягнув усіх відтінків змісту, проте мене полонила музика поетових ритмів. У зоні сидів тоді ще один поет, Паруйр Айрікян: його патріотичні пісні співала тоді вся «молода Вірменія». Паруйр розумів українську мову ще гірше від мене, але хвилі поезії відчував, звичайно, краще: Стусові поезії викликали в нього ще більший захват, ніж у мене.

... Якось Василь прочитав мені старі поезії, написані до зони. Як на мій слух, вони звучали слабше за цикл «Палімпсестів». В Мордовії змужнів трагічний голос ув'язненого поета!

... Після від їзду Василя на заслання я потрапив до карцера (майже безперервно сидів 78 діб), робити в карцері не було чого, і я, з пам'яти, вирішив перекласти його поезії – почав з «Ти тут. Ти тут...» Це була перша в моїм житті спроба віршування, я надіслав переклад на Колиму, авторові. Як не дивно, вірші до Стуса дійшли, але його відповідь цензура затримала, і за цією непрямою ознакою я здогадався, що моя зухвала спроба не викликала його протесту. Потім, уже зі свого заслання, я написав знову, нагадав, і Василь відповів з гумором: «Ти, Мишко, з тієї породи людей, які можуть зайнятися навіть балетом, і яканебудь Анна Павлова на старості літ скаже: „Ах, Хейфец? Пам'ятаю, був хтось такий. Він, щоправда, пізно почав, але нічого, нічого..."» Зрозуміло, що проблема перекладу Стусової поезії на російську мову не байдужа мені, і після виходу на волю я побачив у паризькому альманасі «Третья волна» (Третя хвиля) кілька перекладів на російську, серед них і одну з найулюбленіших моїх поезій – пам'яті Алли Горської. Переклали точно, передали всі тонкощі змісту, але... але зникло те, що називають «дивом поезії». Не можу пояснити, в чім річ, не можу навіть зрозуміти, але в альманасі надруковані поезії майстра, які я перебіжу очима, щоб потім заглибитися в сусідній розділ, у прозу чи публіцистику, добуваючи нову інформацію. А в оригіналі Стусові твори змушують битися серце, забувати про існування будь-якої інформації і «долго ходить, разомлев от брожения», повторюючи знову й знову рядки і поринаючи у власні рими, а не в інформаційний потік з зовнішнього світу. Дивно: адже основна мелодія російського перекладу та сама, що в українському оригіналі, але зникли майже непомітні обертони, невидимі тонкощі інструментування – і диво перетворилося на добре зроблену віршову річ.

* * *

Зараз я торкнуся делікатного питання і, можливо, попаду пальцем у небо. Але взявся писати – треба писати все...

В особистому спілкуванні мене вражало в Василеві те, що при всій його зовнішній величності, прохоплювалася в ньому внутрішня непевність у собі. Здавалося, він не розуміє справжнього маштабу свого хисту: я думав тоді, що відсутність видимого зовнішнього успіху в літературі (того, що звуть «літературною славою») і обережне ставлення однодумців вплинули на його самооцінку.

Мені важко пригадати всі епізоди, коли в розмовах відчувався його сумнів щодо своєї значности як поета й особистости. Ось один з них – він вразив мене.

Майже всі зеки пішли тієї суботи в кіно – дивитися з нудьги художню агітку про боротьбу зі шпигунами чи розкрадачами соціялістичної власности. Стус не пішов, і ми сиділи вдвох на веранді барака. Що робили? Показували один одному знімки своїх близьких... Йому сподобалася моя «старшуха», восьмилітня Наташа, і він жартома посватав за неї свого Дмитрика. «Не піде, Василю, – вона вже має друга, сусіда за партою, на прізвище Байбузенко». – «Про якого Байбузенка може бути мова, коли є можливість обрати хлопчика на прізвище Стус!» (Через два роки він напише моїй дружині в Ленінград про умови етапів на заслання – попередить мене, чого треба там сподіватися й остерігатися, і почне листа так: «Я той самий Василь, який посватав Вашу старшу доньку за сина...»). Довго розглядав він фотографію моєї дружини, ще дівочу, й нічого не сказав – відклав і промовчав (лише через два роки висловився: «Ви схожі на мою дружину», – найвищий комплімент у Стусових вустах)... Потім я роздивлявся зображення маленького Дмитрика й Валентини Попелюх-Стус, а він розповідав:

– ... коли вона вперше приїхала сюди на побачення, уздріла вишки, дріт, ґрати, жалюзі на вікнах – лиш одне шепотіла: «Це сон! Це все сон!»

– Щаслива в тебе дружина.

Він зідхнув і почав обережно заперечувати. Як майже кожного зека, його мучили думки: чи діждеться вона його через вісім років?

– Як ти не розумієш! – схопився я. – Жінці подаровано твої поезії! Це ж до неї «Дозволь мені сьогодні...» Господи, та ти ж, Василю, насправді не розумієш, що ти їй подарував! Ти ж зробив її життя вічним! Ну, уяви собі реально звичайних чоловіків на волі: п'ють, матюкаються, боязкі перед сильними, зухвалі перед слабшими... Ось хто її оточує тепер! І десь ти – з такими поезіями...

– Дай Боже, щоб ти мав рацію, – сказав він тихо, майже пошепки, – мені цей деталь запам'ятався. Від мене ж тепер самі мощі лишилися... (А був він напрочуд гарний, ставний і мужній, навіть у робі, кирзі й камілавці – я милувався ним).

За вдачею він зовсім не був схожий на «типовий» образ поета, створений Блоком, на співця вічности – богемного, заздрісного, недоброзичливого до успіху суперника, зате закоханого у власні рядки. Скільки я таких бачив у Ленінграді!

Стус дивовижно ставився до колеґ-літераторів. Я вже писав, як радісно він зустрів новий цикл Павла Мовчана – припустімо, що це був друг чи, може, творчо близька людина (я просто не знаю, та – припустімо). Але він з глибокою повагою цитував мені нові рядки Вінграновського, хоч Вінграновський тим часом діставав ласощі з кремлівської таці, а Василь сьорбав табірну січку без олії.

Дзюбу він назвав «величезним талантом у літературознавсті», а говорилося ж це вже після ренеґатства, після того, як Дзюба зрікся друзів, однодумців. Зреченням Дзюба купив «свободу», а Стус, який учинив у сто разів менше радянських «правопорушень», ніж колишній товариш, пішов на каторгу й на Колиму на вісім років. От уже хто, здавалося б, мав моральне право таврувати «зрадника», але Стус при мені жодного разу не дорікнув Іванові Дзюбі... Бо він радів кожному талантові, що працював в українському письменстві, кожному, кого Бог послав зберігати українську культуру. Вже на засланні дістав я від нього радісного листа: «Пише на Алтаї поезії Іван Світличний. Мишко, справжній поет з'явився на Україні».

Гаразд, припустімо, він любить своїх земляків, припустімо, що це групові пристрасті до своїх тощо... Але якось я зацитував Стусові вірші ленінградського поета Йосипа Бродського (за статтю про його творчість я й став Василевим сусідом у бараці) з «Римського циклу»: якийсь римський поет гордо вимагає: «Зніміть імператора... з грошей», – а публіка обмірковує, чого тут більше – сміливости чи холопства. Вгадати ситуацію з холопським віршем Андрія Вознесенського «Зніміть Леніна з грошей» – елементарно для кожного, хто читав російську поезію... Василь послухав, а потім, нічого прямо не відповідаючи, почав читати напам'ять «Осінь в Сігулді» Вознесенського. Вперше долинуло – ніби вату з вух витягли – скільки музики, витончености, шляхетности у вірші! Нічого Василь не додав, але я змовк... Вознесенський, лавреат Державної премії, до того ж ліберального складу думок, себто явний лицемір, – він був справжнім поетом, і Стус піднімає забороло, вітаючи талант, навіть якщо випадковий володар Божого дару продавав себе за барильце казенної ікри.

І – навпаки: найближчим людям він не прощав, коли якість роботи видавалася йому нижчою за їхній хист. «Славко писав „Лихо з розуму" в плавнях, – розповідав мені про Чорновола, – переховувався від ҐБ, чекав, що за ним прийдуть – писав похапки, аби встигнути закінчити. Книга не виявила його можливостей. Він не мав часу над нею попрацювати, але кого це цікавитиме?» – «Себто що ти кажеш, Василю! – здивувався я. – Кожний нормальний читач збагне, що книга писалася за таких умов. А ти сам, коли читаєш і знаєш історію написання, невже тобі байдуже – написати річ у камері чи в плавнях, у щохвилинному дожиданні обшуку й арешту, чи в затишному кабінетному раю?» Василь промовчав, і я подумав: а йому ж, мабуть, байдуже... Річ має бути зроблена – на вершині авторських можливостей і самовіддачі, а життєві умови творця під час праці – приватна справа, що творчости й мистецтва не стосується.

* * *

Усе літо Зіненко мстився Стусові за заяву. Черговим покаранням стало позбавлення щорічного побачення. Кожного з нас капітан покарав би так само – Стуса, українця поготів (спеціялізацією гладкого капітана було цькування українців, решті при ньому жилося трохи легше). Тому всі чекали, що Стуса позбавлять побачення й сприймали це як «нормальне покарання», навіть не дуже тяжке: Стусів термін кінчався через півроку, відвезуть його на заслання, туди приїде дружина, й вони зможуть побачитися не у в'язничній клітці, з підслухачкою, вмурованою в стіну над ліжком, без права виходу звідти впродовж двох діб, задихаючись від болю голови (бракує кисню), – ні, вони зможуть пройтися на повітрі, поговорити без третього вуха пана капітана чи опера з ҐБ... Всього лише півроку потерпіти! Але Василеві нове покарання здавалося хуліганським штурханом з темряви. Кілька днів він кидався з кутка в куток зони: широкі, ніби журавлині, кроки, змарніле обличчя, що вмить утратило красу й доброту, – вираз пораненого в бою коня! До мене підійшов Василь Овсієнко й почав радитися: «Треба щось для нього зробити! Подивіться, він як змій, зовсім як змій!»

А Зіненко в тиші свого кабінету, поки ми шили рукавиці, вигадував і здійснював нові операції супроти Стуса. Якийсь покидьок (або сексот, або пронизливий покидьок, лейтенант Улеватий, що тинявся по зоні знічев'я) доповів, що Стус годинами сидить коло «куща Сороки» навпочіпки, розглядає його, щось шепоче... Отже, кущ йому чимось дорогий? Зіненко вжив заходів.

Коли ми повернулися ввечорі з робочої зони, трояндовий кущ був викопаний, корінь розірвано на живці й живці акуратно висаджено вздовж штабного барака – під вікном кабінету громадянина капітана Зіненка.

Треба ж так нудитися від неробства та віддати душу дрібній заздрості й злобі, щоб вигадати й здійснити подібне паскудство. Цей здоровань (поставою капітан нагадував штанґіста-важкоатлета) сидів з ранку до вечора в кабінеті й «керував» – кудись мусять іти бодай суто фізичні сили, от він і вигадував капості... Службового значення вони не мали жодного: зона закривалася через місяць-півтора, і якщо ми про це тільки здогадувалися, то пан капітан знав достеменно! Навіщо йому в такому разі пересаджувати кущ до штабу? Тільки зі злобного бажання скривдити Стуса.

... Написав і одразу ж подумав: а раптом я помиляюся? Може, все пояснюється без «психолозтва», яке так полюбляють «високочолі» інтелігенти, пояснюючи життєво-побутові ситуації... Що, коли капітан просто робив маленький гешефт, а я приписую його дії соціяльний зміст? І ось чому я так подумав.

Перед кінцем зони капітан навіщось зробив на ній загальний ремонт: побудував нові туалети, поставив у дворі нові столи й лави, поремонтував два бараки. Навіщо? Для нових зеків? Але й через два роки «мала зона» стояла порожня (я довідався про це вже під час етапу на заслання, від сусіда-кримінальника, що їхав з сусідньої сімнадцятої зони – колишньої жіночої). Дозволю собі тут маленький ліричний відступ: у ті дні на зоні працював з неймовірною старанністю старий бандерівський партизан дід Кухарук, що кінчав того літа свої 25 років, людина золотої вдачі й золотих селянських рук, лагідний, невтомний, він боявся начальства, але за чверть століття не продався йому, не продав своїх. «Хіба думав я, пане Михайле, пережити 25 літ і сім'ю побачити, – ділився він. – Адже такий божевільний строк! Хочеться на волю заробити, щоб не з порожніми руками до сім'ї прийти». Худорлявий, смаглява шкіра напнута на кістяк, – Кухарук працював на ремонті зони, не знаючи вільної хвилини: пиляв, стругав, збивав, фарбував – один за цілу бригаду і наперед тішився, скільки йому заплатять за нарядом. Йому заплатили – останнього дня, коли вже не було часу перевіряти, скаржитися й сперечатися – жалюгідні копійки, заледве десяту частину того, що належало, як ми приблизно підрахували потім. Безперечно, за нарядами в бухгальтерії робота була оплачена повністю, але кому адміністрація виписала решту дев'яносто відсотків заробітку? А колишній капітан-лейтенант Лисенко, що змінив Кухарука в столярні, зміг підрахувати за цінниками, що йому, як людині «грамотній», виписали трохи більше, ніж Кухарукові, – приблизно 25% належного заробітку. Хто дістав решту? Ось, пригадавши це, я й подумав: може, пересадження «куща Сороки» з місця загибелі героїчного борця ОУН під вікна штабу було замислене просто з «діловою метою», як «озеленювальні роботи», а гроші – замість зека-аґронома Іслямова, який усе це виконав, отримав хтось у червоних погонах. Можливо, ураження почуттів Стуса і взагалі українців стало лише непримітним ідеологічним ґарніром до фінансових операцій капітана?

Незабаром Василя Овсієнка «смикнули» на етап, на «профілактику» до Житомирського ҐБ, і перед від'їздом він підвів мене до того місця, де кілька днів тому цвіли троянди. «Дивіться, пане Михайло, – він показав на ледь помітний корінець, що стирчав з-під землі, – він житиме. Я – людина сільська, знаю. Підведеться. Маю до вас прохання: якщо на зоні не лишиться українців, поливайте його...»

Через місяць зона геть спорожніла, й мені невідомо, чи підвівся неприборканий трояндовий кущ над місцем смерти українського політзека.

* * *

Головним випробуванням, яке Зіненко звалив на Стуса, стало «полювання за поезіями».

Стартовим поштовхом для нього було, якщо пам'ять не зраджує, вилучення в мене Стусового перекладу відомої поезії Редьярда Кіплінга «Іф...» («Якщо...»).

Тут, очевидно, доцільно сказати кілька слів про себе. Під слідством я припустився великого прорахунку в боротьбі з ҐБ. Коли зрозумів, що строк мені плянують цілком серйозний, чесно попередив слідство: «Ви просто очманіли – саджати письменника в зону! Та я ж усе побачене в Мордовії – опишу». Не треба вважати мене просто наївним – таким я не був. Розраховував, що, попередивши ворога про небезпеку, яка йому загрожує, змушу замислитися: а чи не перемінити строк зони на іншу, м'якшу для мене, але й безпечнішу для ҐБ міру репресії? Тоді я ще недооцінював їх наївної самовпевнености й водночас закомплексованої неповноцінности. Довідавшися про мої задуми, вони мене в зону, природно, запхали, та на довше (по можливости), а щоб «профілактувати» себе від неприємних письменницьких несподіванок, наказали забезпечити мене особливою увагою, «недремним оком» місцевого ҐБ.

Тому в зоні мене обшукували з неймовірною настирливістю, і будь-який папірець, що викликав бодай найменше вагання Зіненка, вилучали з відомим у історії формулюванням: «як такий, що містить наклепницькі вигадки, спрямовані на підрив і послаблення існуючого в СРСР ладу». Звичка складати конспекти (як правило – цитатні) за прочитаними книгами призводила до конфіскації, наприклад, конспекту повісти письменника-ґебіста Юліяна Семенова «Альтернатива» (цитати про ворожнечу сербів і хорватів у довоєнній Юґославії Зіненко сприйняв як хитромудрий викрут про росіян і українців) чи конспекту збірника Академії Наук «Внутрішня політика російського царату» (тут капітанові видалися підозрілими зображення робітничих слобід за Петра І, він подумав, що так зображено табір, а також статистика про зубожіння села за Івана Ґрозного – про що подумав капітан у цьому випадку, я не знаю, він мені не пояснював). І вже справжньою крамолою видалися цитати з «Історії мого сучасника» В. Короленка про неприпущенність подавати супліки про помилування серед каторжан минулого століття: коли я довів, що «підриву й послаблення» бути не може, оскільки всі цитати – з книги російського клясика, що є в таборовій бібліотеці, він не полінувався, перевірив і – негайно вилучив Короленка з бібліотеки, очевидно, також як підривника існуючого в СРСР ладу.

Якось, улітку 1976 року, в мене знайшли вірш українською мовою, підписаний дивним, явно конспіративним прізвищем – Кіплінг. Мої спроби довести, що вищезга-данний Кіплінґ є англійський поет, а вірш, визнаний підривним, надруковано в СРСР навіть у двох російських перекладах – М. Лозинського та С. Маршака (обидва я показав Зіненкові, вони були в Стуса), – не справили враження. Капітан був проникливий та передбачливий, усі єврейські штучки Хуйфеца (так він звав мене позаочі) не вводила його в оману.26

– Кажете, Михайло Рувимовичу, цей Кіплінґ по-українськи писав? А по-моєму, по-українськи пише Стус, – і всміхався з виглядом цілковитого розуміння.

Якось одразу я відчув, що над Василевими поезіями з'явилася тінь ґебістів: можливо, тому, що досить довго сам був об'єктом подібного полювання. Василь, навпаки, видавався спокійним: чотири роки до його поезій ніхто не прискіпувався, вони спокійно проходили перевірки, чому раптом тепер почнуться прискіпування? Його підводила віра в логіку: якщо в поезіях немає нічого політичного, навіщо їх конфіскувати? На той час у нього зібралося близько шестисот поезій: триста оригінальних і триста перекладів – з Ґете, Гайне, Кіплінґа, Рільке (особливо багато – з Рільке)... Василь явно недооцінював капітанової запопадливости та його мотивів: щойно Зіненко заочно скінчив інститут МВС, лише півроку тому перейменований на Академію внутрішніх справ, почепив на груди червоного ромба і тому мав реальні можливості з начальника малого політичного «лагпункту» перетворитися на хазяїна великої кримінальної зони (а це не лише додаток до платні, відповідно до чину й посади, це також можливість серйозних «лівих» операцій для шефа великого господарчого підприємства). А «пробити» кар'єру в СРСР, особливо в каральному відомстві, найлегше, переслідуючи й зраджуючи саме земляків.27 Капітан розумів це і тут до нього в пащу потрапив Стус.

Втім, навряд чи він цілком усвідомлював, що робить, – це саме той випадок, коли «не відають, що коять».

– Він вас дурить, Михайле Рувимовичу, – з селянською хитруватістю відкривав мені якось очі. – Він тільки так каже, що поет. А якби мали доступ до його справи, побачили – ніякий він не поет. І книжок він не має, лише за кордоном.

(За кордоном, на думку капітана, могли видавати лише непотріб, який у нас видавати не захотіли – отже, й рахувати його нема чого. Крім того, він уважав, що за кордоном видають виключно за антирадянську спрямованість, а як написано – це нікого там не цікавить. Так його в академії вчили. До мене він ставився з набагато більшою пошаною, ніж до Стуса, бо в моїй справі була офіційна довідка – мовляв, я – літератор. Тому й починав іноді пояснення своїх дій).

– Громадянине капітан, та хоча б ніде не друкувався, я ж на власні очі бачу...

І тут я «затнувся», глянувши на начальника. Який плутяга знайшовся – на власні очі бачить! А інші, ті, що відповідають, вони – не бачать?

... Поступаючися Стусові, можливо, у всіх відношеннях, я перевершував його, либонь, тільки в одному: в обережності. Тому вжив своїх заходів для врятування поезій: почав таємно їх копіювати у власних зошитах і переховувати, звичайно, не серед своїх речей. У операції врятування поезії брав участь також Роман Семенюк: він теж копіював Стусові поезії. Але ми надто стомлювалися після праці й швидко діяти не могли: бракувало сил. 600 поезій – це багато, переписувати їх доводилося таємно, ховаючись від сексотів. Зіненко нас випередив.

Спочатку він вилучив Стусові поезії для «перевірки». Василь усе ще був спокійний: за чотири роки подібних перевірок було багато, всі скінчилися благополучно. Любити дружину, ба навіть Україну вважалося дозволеним у рамках існуючого закону (хоча останнє – не заохочувалося). Повернуть! І, справді, повернули. Ненадовго.

В останні дні серпня 1976 року стало, нарешті, ясно, що зона ЖХ 385/17а скінчила своє існування. Виглядало це врочисто, в стилі доброго сюрреалістичного фільму: останніх 25 зеків, яких перевозили на 19-у зону (решту відвезли днем раніше), вишикувалися перед бараком-цехом, перед кожним поставили стіл, а перед кожним столом – військовослужбовець МВС. На столах – розкриті фанерні валізи, сакви-«сидори», мішки, – йде колективний обшук! (Після обшуку речей, зеків відвели до цеху й так само, шеренгою, роздягли догола та обмацали одіж. Є в цім видовищі щось таке, що виходить за межі розуму й почуттів нормальної людини, і тому художньо цікаве. Уявіть собі поруч голих Стуса, Айрікяна, Хейфеца і солдатів, що заглядають їм у сідниці...).

У дворі мене обшукували поруч зі Стусом. Мене перевіряв солдатик, а Стуса довірили фахівцеві – місцевому цензорові, «молодшому лейтенантові конвойних військ». Мабуть, зовсім недорозвинений був суб'єкт, якщо йому присвоїли звання, котре в Радянському Союзі фактично зникло (будь-який випускник офіцерського училища тепер дістає лейтенанта, а для неука-служаки відновлено звання прапорщика. Тому лише надпотужна старанність, поєднана з цілковитою відсутністю освіти, могли створити в наш час дивний гібрид – молодшого лейтенанта).

Саме він під час обшуку вилучив у Стуса всі його поезії – «для нової перевірки». Василь шпигав словами, єхидував, дражнив цензора, а той вишукував нові й нові записи (600 поезій – чималий шмат!). За ними з десятьох, приблизно, кроків з величністю бегемота, що став на задні лапи, примружившися, спостерігав Зіненко.

Василь уже розумів небезпечність того, що відбувається: адже завтра ми покинемо цю зону, ніколи більше не побачимо її адміністрації. В кого шукати зошити, відібрані «для перевірки»? До кого звертатися з претенсіями?

За всіма перипетіями забули про мене. Солдатик узяв до рук перший зошит зі Стусовими поезіями, переглянув його й відклав до купки перевірених паперів... Раптом, десь посередині обшуку, Зіненко згадав, що я лишився без хазяйського ока: підійшов до нашого стола, почав витягати з рук солдата папери й особисто переглядати. Коли на м'ясисту долоню начальника ліг другий зошит, з десятьма Стусовими поезіями, він мовчки відклав його до купки сконфіскованого. Там уже лежав «Атлас світу», подарований мені Борисом Соколовським, сусідом у камері слідчого ізолятора, і дві телеграми від матері.28

Нарешті обшук закінчився. Я почав квапливо застібати, зав'язувати свої манатки: боявся, раптом Зіненко згадає, що проґавив початок мого обшуку через Стуса й почне нюхати баґаж другим заходом. По-іншому поводився Стус: він, як беркут, височів, схрестивши руки й спостерігаючи за молодшим лейтенантом, і той, відчувши недобре, сам збирав і пхав у валізи речі грізного зека.29

Потім Василь скосив очі в мій бік, трохи зневажаючи мою метушню коло манаття: мовляв, чого принижуєшся перед ментами, чого крутишся? Я добре відчув невисловлену зневагу до мого невміння поводитися з гідністю й навіть «підлив олії», повідомивши з плаксивим виглядом:

– У мене відібрали твої поезії...

(Фраза, звичайно, розрахована на слух капітана Зіненка).

– А в мене відібрали мої поезії, – і він ще вище підняв голову: не бачити ментам нашого горя.

Здавши речі до каптьорки (їх відвозили на нову зону окремо від зеків), я відшукав Романа Семенюка. В нього обшук також пройшов благополучно. Отже – тридцять поезій у мене і двадцять у Романа, півсотні оригінальних поезій змогли вберегти. Хоч дещо... В цей час я помітив, як Стус, спустошений і знесилений, вже не зображуючи перед ворогом неприступности (вороги лишилися в робочій зоні, закінчували обшук), тягнучи по піску ноги, прийшов хвірткою до житлової зони (сьогодні хвіртка не охоронялася). Одразу повів його за барак і прошепотів (начальства немає, але стукачі завжди з нами), що п'ятдесят поезій оминули обшук.

... Того вечора ми сиділи вдвох на веранді барака, і настрій у нас був ліричний.

– М'яка твердість, – раптом сказав мені Василь. – Ось що в твоїй вдачі: м'яка твердість. Єдине, чого б я тобі побажав, – це бути більше євреєм.

– Більше не треба, – заперечив я. – Я й є справжній єврей. Просто без єврейських комплексів неповноцінности. Такий, яким, на мою думку, має бути єврей у своїй державі.

* * *

Коли вже торкнулися «єврейського питання» – ще один штрих до нього. Василь у зоні прочитав «законспіровану книгу» – видану в Ізраїлі мікроформатом «Історію євреїв» Сесиля Рота.

– Не знав, що Хмельниччина в єврейській пам'яті – найстрашніша трагедія вашого народу. Читав, звичайно, що євреїв убивали, але що такий слід у народній свідомості... – Василь не договорив, його погляд линув понад моєю головою.

В зоні я уважно аналізував психологію колоніяльно гноблених народів (їх представники становили більшість політзеків). Ось, коротко, що я помітив. У національно утиснених народів виробився комплекс власної неповноцінности, нерівности з жителями великих метрополій, тому вони підсвідоме хочуть бути не самими собою, а «як усі люди». Тому й національні ідеологи змушені підводити свої народи з колін сильнодіючими засобами, включно з «винятковою древністю нашого народу» (німці, як відомо, пішли від аріїв, щождо, скажімо, українців, то мене серйозно переконували в зоні, що вони – нащадки гунів, себто народу монголоїдної раси) або його винятковою ролею в світовій історії (росіяни врятували світ від загибелі під копитами монгольських коней, німці розгромили Римську імперію тощо), або винятковістю, феноменальною для світу значущістю їх культурних досягнень (теорія «негритюда», наприклад, за якою негритянська культура принципово вища за європейську, чи твердження про перевагу російського іконопису над європейською системою малярства тощо), або унікальністю й єдиною істинністю його національної релігії (шінтоїзм у Японії, православ'я в Росії, грегоріянство у Вірменії, юдаїзм у єврействі тощо). Враховуючи, що це ідеологічне явище притаманне всім без винятку народам, які відчувають своє національне принижене становище, і що воно досить швидко зникає чи набирає нормальних пропорцій після досягнення національної самостійности (через певний час, звичайно, оскільки зникнення ідеологічних фантомів вимагає появи нової генерації, вільної від психології рабства), можна зробити висновок, що це історично неминучий засіб лікування народнього комплексу неповноцінности на певному етапі недуги. Подібну думку я вперше почув від Стуса.

– На початку століття Донцов вирішив зробити нашій народній свідомості щеплення расизму, – якось завважив він. – Тоді, думаю, це вважалося доцільним: надто приниженим відчував себе народ. У Києві лише три інтелігентні родини говорили по-українськи, решта інтелігенції зрусифікувалася... Тепер інша свідомість, тому й засоби інші.

Саме тому Стус уже міг об'єктивно оцінювати минуле свого народу й ніколи не виправдовував зла, навіть якщо воно видавалося національне корисним. У книзі Сесиля Рота є епізод, який справив на нього сильне враження: Герцль, осноположник сіонізму, приїхав до турецького султана просити фірман на створення єврейського осередку в Палестині, що тоді була підвладна Оттоманській Порті. Султан погодився, але натомість зажадав єврейської послуги: Герцль, відомий віденський журналіст, повинен був використати зв'язки своєї громади в європейській пресі, щоб вона не приділяла уваги подіям у Турецькій Вірменії (очевидно, геноцид вірменів готувався вже тоді, але виконання відкладалося через можливу реакцію Европи). Герцль відмовився від султанової пропозиції: свобода для народу, куплена злочином або сприянням злочинові супроти іншого пригнобленого народу, видавалася йому, європейському лібералові, інтелігентові, естетові, негідною й непотрібною.

Стус не намагався виправдувати антиєврейські погроми на Україні міркуваннями можливої національної користи чи можливим політичним зиском – як це робив дехто з його земляків. Він сприймав ці погроми як ще одне національне лихо в ланцюгові нещасть, які звалилися на народ України (так воно, звичайно, й було: безперечно, що саме погромницька стихія зробила спільниками Москви в 1918 році не поодиноких комісарів з єврейського середовища, але всю багатомільйонову масу українського єврейства, себто створила в тилу національного руху масову базу для імперського завоювання. І безсумнівно, що участь українських частин у знищенні єврейського населення в червні-липні 1941 року на боці гітлерівців як ніщо інше сприяла ізоляції українського національного руху в повоєннім світі). «Стільки літ ми боролися, і ніхто не дав нам жодного набою», – сумно й гордо сказав якось Василь Овсієнко Стусові, і той мовчки кивнув головою.

Але Стус аж ніяк не смиренно сприймав трагедію національної історії: неспроможний її змінити, він хотів перемінити її спрямування в майбутньому. «Факти подібні, на жаль, були», – сказав він про погроми, але тут таки нагадав про якогось священика, що 1918 року рятував євреїв у церкві й у повному уборі, з хрестом, заступив загонові січовиків дорогу до церкви: «Ці люди під обороною церкви». Стус перший розповів мені про врятування євреїв митрополитом Шептицьким. А втім, на цю саму тему незабаром з'явилася стаття в радянському журналі, де Шептицькому закидали, що він урятував лише... 15 євреїв, адже їх загинуло набагато більше – чому він не зробив того самого для решти сотень тисяч! А в «Перці» надрукували карикатуру: страшенно небезпечний вовк з тризубом іде під ручку з найпідлішою лисицею, а в неї на грудях «Щит Давида», – в зоні жартували: «Це Стус під ручку з Хейфецом». Я потім подарував її на прощання Василеві.

* * *

Три останні епізоди в зоні ч. 17а, що якимось штрихом характеризують Стуса.

Служив на 17а наглядач («контролер нагляду») Чекмарьов, що мав фізіономію лукавого й єхидного сільського хулігана. Хазяйливий, либонь, був чоловічок, усе до хати тягнув із зони: то косу собі скує в таборовій кузні, то лутку запропонує виточити в столярні, то паку рукавиць «захомутає» – кому вона могла знадобитися? Злодійкуватому контролерові доводиться дуже старатися на службі й тим покутувати в Зіненкових очах незначні людські гріхи. Що Чекмарьов і робив – з ве-е-ликою старанністю.

Якось він зробив капость Паруйрові Айрікяну, а цього, взагалі, я б не радив робити жодному співробітникові МВС без санкції КДБ. Паруйр не з тих хлопчиків, що забувають кривди. Він придумав розплату цілком у дусі місцевих традицій. Оскільки відомо, що в лазні зеки розмовляють вільно, бо електронні «блощиці» працюють через вологу погано, Паруйр саме в лазні влаштував виставу. Заледве до «мильної» ввійшов Зіненків «Шарик», бриґадир Прикмета,30 Паруйр тривожно, ніби вихопилося ненароком, повідомив мене й Ушакова:

– Сьогодні Чекмарьов не вийшов на чергування! Невже пронюхав Зіненко, що...

– Тих-хо! – обірвав я його лютим сичанням і ніби непомітно підморгнув у бік Прикмети. Мізансцена вийшла непогана...

Почали чекати: клюне – не клюне. Але тут Айрікяна відправили на етап (його повезли на «трійку», до Чорновола й Осіпова), він забув про наслідки своїх «ловів» (я розповів йому про них через рік, коли нас разом посадили до карцера, – теж у лазні). Але того вечора, коли вибув Айрікян, Зіненко викликав Стуса до штабу.

... Стус підійшов до мене стривожений:

– Михайле, що сталося з Чекмарьовим? Я, щиро кажучи, теж забув про епізод у лазні: не до того було.

– А що?

– Мене викликав Зіненко. Натякав, що Чекмар нібито в чомусь замішаний, я не зрозумів, у чім річ, а він так єхидно питає: «Мовчатимете? А Михайло Рувимович обрав іншу лінію поведінки...»

Одержавши інформацію, Зіненко, в свою чергу вирішив розіграти виставу! Шкоди особливої не вийшло, оскільки інформація фальшива, Стус не міг на неї «купитися». Але цікаво, що саме Стуса Зіненко обрав для власної гри. До болю чесний і граничне порядний, він видавався Зіненкові просто гарячим дурником, мішенню для ігор «практичних людей»...

Мені пригадалося, як ув'язнений до вранґелівської, здається, тюрми Осип Мандельштам покликав наглядача й попросив:

– Будь ласка, випустіть мене. Я не створений для в'язниці.

Стус, з його прямотою й порядністю, гордістю й різкістю, аж ніяк не створений для в'язниці. Скажу блюзнірську, жахливу для зека річ: якби він визнав себе винним, як Дзюба, й такою ціною вийшов на волю (хай уявну, радянську), я б – радів. Сидіти у в'язниці – для цього придатні люди простіші, як от я, наприклад, а джерело Божественних гармоній, Стус – його хотілося б уберегти від подібної долі.

Але Стус не міг лишитися поетом, якби він жив не так, як він жив. Це я також розумів.

«Проклята та країна, яка потребує героїв» (Б. Брехт).

* * *

Здається, останнього тижня перед етапом сімнадцята зона була приголомшена ультрапригодою: Айрікян викрив сексота ч. 1 на зоні – Володимира Кузюкіна.

В кількох словах розповім цю новельку, хоча прямого відношення до Стуса вона не має.

Про те, що Айрікян щось готує, я знав. Він сам натякнув мені, сказавши: «Все мине добре, якщо людина, якій ти віриш, виявиться порядною». Він мав на увазі Кузюкіна.

В ті роки зекам дозволяли надсилати додому пакунки з речами та книгами, які їм не потрібні на зоні. Євреї винайшли спосіб, як використати цей канал для переправки інформації.

Спосіб виявився простим і ефективним, багато паперів вийшло з зон, аж поки Кузюкін не продав Айрікяна. Перевіривши пакунок, цензор звичайно пропонував зекам самим зашити полотняну обшивку пакунка. Але через звичайні чиновницькі лінощі цензор, як правило, запрошував на перевірку двох-трьох зеків одночасно. За домовленістю, один з них відвертав його увагу якимсь питанням, а цієї миті інший встигав запхати в уже перевірений пакунок заздалегідь підготований і захований за пазуху збірник документів, після чого на очах у цензора все зашивав.

Того разу цензор викликав на перевірку пакунків одразу трьох зеків: Айрікяна, Стуса й Кузюкіна. Стус «розігрував» цензора, мерзенного, до речі, типа, а Айрікян устиг запхати до пакунка пакет, у якому були копії ста п'ятдесяти його заяв на ім'я адміністрації. В них було відбите документоване життя концтабору – безцінний матеріял для майбутнього історика, і Паруйр це розумів. Наприклад, заява з ПКТ.31 «Прошу дозволу продати з крамниці продукти на належні в цьому місяці два карбованці: пачка маргарини – 1, пачка чаю (50 грамів) – 1, печива – 300 грамів, хліба білого – 1 буханка, повидла – 300 грамів. Айрікян».

– Ти думаєш, ми не розуміємо антирадянського змісту цього документу! – махав заявою перед носом Паруйра полковник ҐБ Дротенко (вже після провалу).

Операція переправляння пройшла благополучно, але днів через три Паруйра викликали на вахту, відкрили пакунок і витягли звідти пакет. Після цього він, природно, почав підозрювати єдиного свідка – Кузюкіна (не Стуса ж!).

«Розколов» він його в досить примітивний спосіб, якого навчився у співробітників ҐБ. Одного з соратників Айрікяна з Національної об'єднаної партії Вірменії підозрювали, що він продав ґебістам секретні відомості організації, бо їх ніхто не знав, крім цієї людини. Але потім вдалося з'ясувати, що ґебісти знайшли аркуш паперу, який лежав під тими конспіративними записами, котрі робив підпільник. На папері відбилися лінії, витиснені на верхньому, списаному аркуші, й за ними в ҐБ вдалося прочитати зміст знищеного конспіративного послання. Той самий прийом Айрікян використав супроти своїх «учителів» з ҐБ: знайшов у Кузюкіна чистий аркуш паперу і прочитав по витиснених лініях кілька рядків, адресованих уповноваженому зони.

Опис того, як саме він зробив це відкриття безсумнівним для всіх, не відкриваючи способу викриття шпигуна (навіть мені розповів через рік), – це така комічно-пригодницька новеля, яка потребує місця в зовсім іншій книзі. Скажу лише, що в очах товаришів головним доказом провини Кузюкіна став не той чи той речовий доказ (речових доказів Паруйр не показав тоді нікому), а радше відбиток безсумнівної провини й цілковитої моральної пригнічености, який після викриття штемпелював обличчя Кузюкіна. Страшно дивитися на таке людське приниження! Володимира Івановича вбивало не тільки викриття ганебної співпраці, але програш тонкої гри, яку він стільки років вів. Розумник, хитрун, гравець високої кляси, він програв хлопчиськові – яким, безсумнівно, вважав Айрікяна! Професора Болонкіна обкрутив, письменника Хейфеца обкрутив, а на хлопчиськові Айрікяні ускочив по саме нікуди, та ще як дивно, незрозуміле... Зовні він усе заперечував, але жахливе приниження від провалу цілковито зломило його.

Природно, з ним перестали розмовляти й запропонували покинути дисидентський стіл у їдальні (в середовищі воєнних злочинців стукацтва прилюдно не засуджували, й тому він міг сісти за їхні столи). Парадокс ситуації полягав у тому, що цей дисидентський стіл згуртувався зовсім недавно й саме довкола Кузюкіна, після того, як на Пєрмь етапували Дмитра Квецька, тамаду колишнього дисидентського центру в зоні. Кузюкін відмовлявся покинути місце: «Я тут три роки сиджу, а ви всі щойно підсіли...» Домовилися, що виселення відбудеться без демонстрації: на завтра відсядуть від столу 2-3 чоловіка, серед них і Кузюкін, відтак за день решта вернуться, а він ніби застрягне в чужій компанії. «Золотий міст» для втечі, як звалося це за давніх часів! Та заледве ми про ввесь ритуал домовилися й сіли востаннє за стіл, як Стус з приреченим і, я б сказав, перекривленим від муки обличчям, простогнав:

– Володю, ти вибач мені, будь ласка, але не можу я, ну ніяк не можу навіть одного разу сидіти з тобою за столом!

Піднявся й пішов до сусідів з тарілкою.

І ніби скомандував: ми всі підвелися й вийшли з-за «дисидентського» столу: Кузюкін лишився сам. Дообідав сам, а на вечерю теж перебрався – до воєнних злочинців. Зганьблений його участю стіл стояв порожній до самого етапу.

Голкою лишилася в пам'яті Стусова фраза після того обіду: такий відчай у ній бринів:

– Господи, як у цьому становищі людина не повіситься – навіть якщо вона Кузюкін!

Здається, я безладно переповів... У Василевій інтонації не було злоби, помсти, погрози. Це не в його вдачі, він – поет, інтелігент, йому чуже «задоволення від покарання». В його інтонації звучало страждання при вигляді людського падіння. Нестерпно боляче бачити, як людина з розумом і потягом до правди (невипадково ж він з офіцерів потрапив до зони) злякалася, заплуталася і в страхові падає в таке... Навіть зиску особливого Кузюкін не мав: щоб лишитися поза підозрою, він не міг користатися гебівськими пайками в зоні (всі бачать усе), а звільнили його на рік раніше (з п'ятьох років!) лише тому, що він провалився, себто став непотрібним хазяям, інакше тягнув би строк од дзвінка до дзвінка! (По прибутті на 19-у зону його відокремили від усього етапу, запустили на вахту і – помилували «Верховною Радою»!).

Ми легко дивилися на зраду колишнього старости чи поліцая, кримінальника чи малописьменного роботяги, але бачити людину, зігнуту ворожою силою до рачкування, людину, що стала «сукою»... Василь страждав від цього видовиська більше за самого Кузюкіна.

Адже сам він знав, що вистояти можна й треба і не так уже й важко це зробити, якщо не злякатися. І тому падіння виглядало безглуздим самозатоптуванням особистости, а поетові тяжко бачити загибель живої душі.32

У зоні палять останнє сміття, кидають у багаття непотрібні на етап листи й папери, всюди спустошеність житла, яке полишає господар. Між бараками блукає чоловік з міцною статурою, з головою борсука на сильних плечах – майор ҐБ з символічним прізвищем Трясоумов. Веде якісь ігри. То зайде до Кузюкіна й пообіцяє перевести його на Пєрмь, до нього товпляться «діди», які мріють більше заробити в зоні «на старість» (табірний трудовий стаж не зараховують, призначаючи пенсію, й люди, що сидять по 15-25 років, фактично позбавлені її до смерти), а «на Пермі, кажуть, більше платять», ось вони й просяться в доброго й могутнього начальника «на Пєрмь», він уже Кузюкіну пообіцяв, і несподівано наражаються на відмову... Потім Трясоумов відшукує мене у дворі зони (я саме про щось балакаю з Василем), пхає широкопалу пухлу долоню в кишеню своїх штанів і витягає звідти жменю горіхів:

– На, Хейфец!

Проста гра: на очах у «старичків», а надто Василя, показати, що «Хейфец іде на контакт» – так це зветься їх пташиною мовою. Звичайно, я й без гри ніколи нічого б не взяв від ґебіста, нормальне людське самолюбство не дозволяє.33 Але вдача є вдача, її не зміниш: мені совісно одразу ж нахамити людині, яка щось дає, нічого формально не вимагаючи натомість, нібито з самої доброти. Тому відмовляюся делікатно:

– Дякую, не хочу. Я зовсім не люблю горіхів.

– Бери, бери. В мене ще багато. Не соромся.

– Дякую. Я не їм горіхів. У мене від них згага. Сиґнал шикуватися – остання перевірка в зоні – перериває неприємну розмову. Ми стаємо в шеренг, Трясоумов – коло маленької колони «останніх могіканів», раптом Василь голосно, щоб усі чули, звертається до мене:

– Чого ж ти, Михайло, образив пана-благодійника? Взяв би горішків, сам би з'їв, мене почастував...

Трясоумов гладшає на очах – чи це, здається, називається «набрякає»? Просто на очах набрякає.

– Стусе, ви знущаєтеся з представника радянської влади. В моїй особі ви ображаєте всю владу, я не можу цього пропустити. Я йду до адміністрації.

І пішов у штаб до Зіненка.

Зіненко мав особливий стиль оформлення покарань. Звичайно, якщо надходила вказівка ҐБ когось репресувати, «нормальні» емведисти «прикріпляли» до зека наглядача, який невідступне стежив за мішенню, поки не знаходив потрібної «провини» (незастебнутий ґудзик – «порушення форми одягу» або «відійшов під час зміни від робочого місця» тощо). Зіненко віддавав перевагу жлобській простоті. Діставши «вказівку», він викликав Прикмету чи бракувальника Колодку, чи ще когось із «сучні», що тремтіла перед «блядиною» (так вони прозвали свого улюбленого начальника), оформлював їх свідками будь-якого порушення, що йому заманулося винайти, і виписував 15 діб карцера. Зека навіть не повідомляли про те, яке порушення він учинив, – обійдеться.

Коли ми прибули до нової зони – дев'ятнадцятої, – слідом за Стусом прийшла постанова про його запроторення до карцера на чергові 15 діб.

На 19-ій зоні ми провели разом менш як два місяці: Василя відвозили до лікарні, мене – на «профілактику» в Саранськ (на дізнання з приводу знайдених уривків із книжки «Место и время»), але навіть ці два місяці ми мало спілкувалися: я доробляв книгу – знайшовся канал на волю через «самольотника» Бориса Пенсона, – було не до розмов.

Про працю над книгою Василь довідався, хоча загальним правилом конспірації у нас із Борисом був давній закон: кожна, навіть найнадійніша, людина не повинна знати більше, ніж їй належить знати (я сам не знав «канала», який виносив рукопис із зони). Але я вирішив включити до «пакунка» Василеві матеріяли, крім того – взяв у нього інтерв'ю для книги, і не пояснити, навіщо я це роблю, я не міг. Пояснення було граничне коротке, я сказав лише три слова: «Працюю тепер із Пенсоном». Василеві, який уже переправляв разом із Чорноволом і Пенсоном рукопис на волю, говорити більше було не потрібно. Він кивнув: «Так, тобі до пари треба Боббі-холодного-носа (так він називав Пенсона)».

Привід для інтерв'ю був такий. Я помітив, що всі прибалти на зонах – і на 17-ій, і на 19-ій – ставилися до Василя з підкресленою увагою: навіть найстарші й найповажніші, як от литовський богослов і дипломат Пятрас Павляйтіс34 чи капітан естонської армії, а відтак юрист із Тартуського університету Теодор Райнголдт.35 Спитав когось із них, мені відповіли: «Хіба не знаєте, що Стус через прибалтів потрапив до ПКТ?» (ПКТ – приміщення камерного типу – делікатна назва таборової тюрми). – «А що було?» – «Спитайте в нього подробиці, ми на трійці не сиділи». Викликав Стуса «на коло», сказав про працю з Пенсоном, попросив його заяви, а потім – про прибалтів і ПКТ.

– На трійці сидів литовець Клеманскіс, – почав він. – По-табірному був добрий товариш (Згодом Людас Сімутіс, ветеран 25-річник, розповів мені про Клеманскіса: «Під час війни служив у німців начальником районової поліції. Врятував од смерти багатьох євреїв та комуністів-литовців. Коли його арештували, не сказав слідчому про це, розумів, що це зашкодить і йому, і тим людям. Дивувався при мені: ці люди (серед них був якийсь чільний комуніст) прийшли до ҐБ, щоб дати свідчення на його оборону. Даремно, звичайно, – дістав 25 років і помер у зоні...»). Відвезли його на шпитальку, потім приїхали звідти, не пам'ятаю, хто, – кажуть: помер. Я на перевірці вийшов перед шеренгом і кажу: «Немає нашого товариша. Його позбавлено останньої втіхи: щоб у останню путь його провели ті, хто ділив із ним життя, хліб і сіль...» – «Стусе, припиніть займатися агітацією!» – «... давайте зробимо для нього те, що можемо: скинемо на згадку про нього шапки». – «Стусе, припиніть!» Проте всі, навіть сучня, поскидали шапки, весь шеренг. Потім Александров, майор із трійки, почав слідство: справа про мітинґ, зорганізований Стусом у зоні. Я йому кажу: «Як вам не соромно, громадянине начальник? Фашисти, й ті віддавали урни з прахом ув'язнених громадян своєї країни близьким, щоб вони могли його поховати, а ви...» Дістав шість місяців тюремного утримання.

Так жив у таборі Василь Стус.

* * *

Коли, прибувши на 19-у зону, Стусові прочитали Зіненкову постанову про запроторення на 15 діб до ШІЗО, в скриньку «Для скарг та пропозицій» знову ліг стос паперів: повідомлення про загальнотабірну голодівку протесту.

Цього разу я й справді був її організатором. Голодівку задумав ступеневу, себто щодня до нечисленного ядра тих, хто почав голодувати, мали приєднуватися нові й нові люди. Цей варіянт голодівки був граничне неприємний начальству: воно змушене щодня доповідати своєму керівництву про поширення акції. Крім того, діє ще один чинник, урахований при плянуванні: оперативну частину постійно шарпають – коли голодівка скінчиться, скільки зеків візьме в ній участь, – але навіть якщо в нашому середовищі діє провокатор, він ні про що не може повідомити, – все це знаю лише я, і оперчастина має неприємності, а в такому разі виникає неминуче бажання якось погасити неприємну історію, а Зіненка вони на 19-ій зоні напевно не люблять: сволота – він із усіма сволота, хоч із супротивниками, хоч із своїми, – нащо їм через нього страждати...

Обміркували ми це за столиком на повітрі, чудового вересневого дня, коло самого паркана, що відокремлював карцерно-тюремний барак від зони, і напарником собі для початку голодівки я обрав українця Ігоря Кравцова, який звичайно через слабке здоров'я в акціях участи не брав, але за Стуса – наважився!

Але оскільки метою акції, знов таки, було не бажання дошкулити адміністрації, а врятувати Василя від карцера, то, на моє прохання, спочатку Сергій Солдатов, а потім Пенсон із Коренблітом почали розмови з ґебістами, які з'явилися на зоні.

Чому з ґебістами?

З начальством у червоних погонах говорити даремно – там сидять люди «офіційні», їм престиж не дозволяє вести переговори з зеками як із «високою стороною, що домовляється», вони відразу почнуть кричати: ««Шантаж!» і т. п. А ґебісти – люди формально сторонні, вони «не командують», вони лише «провадять нагляд», вони можуть «лише порадити» адміністрації, а це дозволяє ім бути гнучкішими.

Пенсон утовкмачував їм: голодівка на зоні нікому не потрібна: ні зекам (хто ж хоче псувати своє здоров'я), ні адміністрації (навіщо страждати через сваволю чужого шефа, Зіненка), ні ҐБ (образи Трясоумова не обходили місцевих уповноважених; та й навряд він признався, що його публічно принизив Стус, – не вірили ми в подібне). Ось Пенсон і втовкмачував старшому лейтенантові КДБ Мартинову все це.

– Але як же престиж адміністрації!

– Адже Стус хворий! Таж адміністрація без жодної шкоди для престижу може викликати до нього лікаря, а той, відповідно до закону та наказів МВС, дасть розпорядження перевести його до амбуляторії...

Думаю, що в нашій перемозі відіграв певну ролю також чинник «особистости». Начальником режиму на зоні служив літній, добрий, рудий майор із Ленінграду (забув його прізвище). Трапляються в МВС люди, які не мають паскудної пристрасти дошкуляти зекам без жодної користи для себе, з самої нудьги. Як вони зживаються з системою, не розумію, – але подібні люди існують. Зберігаються між молотом зачерствілого від повсякденного концтабору начальства і ковадлом озвірілих від нескінченних літ неволі в'язнів, психів-кримінальників. Зовсім недовго цей рудий майор пробув у нас на зоні (незабаром його перевели «режимом» до зони для іноземців – там, дійсно, найкраще для нього місце, з точки зору начальства), але дихати на зоні стало легше, і Стуса він звільнив.

На третій день голодівки відправили Василя до лікарні, – ми відразу припинили голодування.

* * *

Через тиждень з лікарні прийшло повідомлення: Стуса ознайомили з протоколом – його поезії, які Зіненко відібрав під час етапування до 19-ої зони, сконфісковано «як такі, що містять наклепницькі, спрямовані...» і т. д.

Стус передавав, що оголосив безтермінову голодівку протесту.

Що робити?

Насамперед – урятувати ті Василеві поезії, що «протягли» через Зіненка.

До чого ж уїдлива тварюка: ще раз з'явився – на процедуру прийому зеків у 19-ій зоні – й повторно оглянув речі всіх підозрілих. Але на кожну діру знайдеться своя затичка! Я здогадався пхнути зошит із поезіями в ту валізку, яку відправляли до «далекої каптьорки», себто поза межі зони, пхнув туди також деякі речі, потрібні на кожен день, спокійно пройшов другу перевірку невгамовного капітана, через кілька тижнів подав заяву, що в валізі «далекої каптьорки» (там зберігалися речі «на звільнення») випадково залишилися потрібні тепер предмети одягу (шкарпетки, ще дещо) і... «вибив» на п'ятнадцять хвилин свою валізу. Витягнув з неї зошит, який цього разу не зацікавив наглядача (адже він не дістав Зіненкових указівок щодо поезій), мент переглянув його і... віддав мені.

Вірші переписали ще раз (на випадок провалу), долучили до них добірку, врятовану Семенюком, і переслали «за паркан». Здійснювало це переправляння вірменське земляцтво – вони знайшли тимчасовий канал. «Це наш дарунок Україні та Василеві», – сказав зек, організатор переправлення (прізвища не називаю: він – ще в Радянському Союзі).

Отже, шоста частина нібито врятована для майбутнього. Півсотні з трьохсот оригінальних поезій (перекладів не було жодних). Мало!

І тут у мене з'явилася ідея однієї комбінації.

Саме на початок жовтня приспіло «пільгове» побачення з моєю дружиною – нагорода від Зіненка за стусівську голодівку. Кожен недурний зек знає, що в камері побачень, саме над ліжком (де подушки), в стіну вмуровані «блощиці». Я думаю, що побачення «політикам» узагалі дозволяють лише завдяки цим «блощицям»: коли близькі люди зустрічаються раз на рік, то, навіть знаючи про неминучу «підслухачку», вони не можуть не говорити про найцікавіше для них, не можуть не характеризувати близьких друзів, знайомих із дисидентського світу, не передавати новин, що часто відомі лише вузькому колу «втаємничених», – а оператвиники ҐБ ловлять інформацію, аналізують, обробляють і кладуть на стіл начальству в вигляді найвірогідніших зведень. Адже інформацію здобуто секретним каналом, та ще й фіксовано в момент, коли зек перебуває наодинці з дружиною, матір'ю, братом, – її напевне вважають найважливішою й найточнішою. А тому на стіл начальству подають у менш препарованому, ніж звичайно, вигляді, – отже, є шанс вийти на бесіду з «вирішальними» інстанціями ҐБ і вплинути на рішення.

Найвигідніше те, що вони втрачають звичайну підозріливість: «Не дамо цьому євреєві нас обкрутити!», а навпаки – пишаються своїми професійними перевагами, своєю науково-технічною оснащеністю, яка дозволяє їм з допомогою власних закритих науково-дослідних інститутів або секретних закупівель міністерства зовнішньої торгівлі в Европі та США пробиратися в шлюбні ложа й підслуховувати, що ночами відбувається між чоловіком і жінкою. В таку мить їхня підозріливість і пильне недовір'я приспані й приборкані тихою гордістю від усвідомлення власної могутности й «учености», і саме тут треба спробувати повернути їхній мозок у потрібному напрямку.

Так, приблизно, прикидав я плян операції.

Але який час вибрати, щоб вони попалися на гачок? Адже не можуть вони слухати нас 24 години на добу! Себто теоретично, звичайно, можуть, але практично – навряд... Вирішив, що в той момент, коли чоловік з дружиною лягають спати, саме тоді працівник відповідальної Установи, скільки я знаю цю Установу, має припасти вухом до апаратури й готувати записи для доповіді.

... Нарешті – пільгове побачення. Входжу до камери, де санчастина підготувала два тази, на одному – напис червоною фарбою: «Для подмывания» (після наших єхидувань його замінили, написали на новому: «Жентазик»), на другому – напис, що звеселяв моє серце: «Для нох» (так!). Попоївши й побалакавши, діждався ночі й почав видавати інформацію для «блощиці».

Спочатку я прочитав дружині чотири улюблені поезії Стуса по-українськи й відразу – ритмічною прозою підрядковий переклад по-російськи. Я припускав, що самі ґебісти сконфіскованих ними Стусових поезій просто не читали, отже, насамперед, треба ознайомити їх зі змістом віршів – тоді вони зрозуміють, що ці вірші – не політичні. На мою думку, нормальний радянський урядовець, включно з урядовцями КДБ, фізично неспроможний, навіть виконуючи службовий обов'язок, прочитати не те що 600, а бодай 60 поезій. А в рукопису, та ще українською мовою – й поготів! Серед місцевих емведистів-оперів та ґебістів чи не половина від народження рахувалася українцями, але вони стільки років служили поза Україною, розмовляючи між собою тільки по-російськи, що вже й забули українську, не вуличну, для базару, а літературну мову.

Тож як їм зрозуміти мову Стуса, поетичну мову, що подекуди незрозуміла навіть освіченим українцям! Вони поезій просто не читали й сконфіскували їх за першим сигналом від Зіненка саме тому, що не знали їхнього змісту, а кожного незрозумілого документа найпростіше позбутися, сконфіскувавши його. Отже, спочатку їх треба заспокоїти: вірші – не антирадянські, якщо їх повернути – нічого неприємного не станеться.

Так міркував я подумки, і можливо, мої міркування видадуться читачеві надуманими. Алеж я той час уже два роки спілкувався з гебістами, до того ж не з супершпигунами, створеними літературною індустрією Заходу й Сходу, а із звичайнісінькими живими «операми», які ходять радянською землею, з нормальними урядовцями, як у райкомі, радгоспі чи, в кращому разі, подібними до армійських офіцерів. З якої речі, коли мине молодечий запал, вони схочуть працювати, коли можна не працювати, а випити, згуляти в карти, безпечно заробити «ліві» грошенята? Повторюю, свої пляни я будував з розрахунком на відому мені соціяльну психологію гебіста, а не містичного, всевидющого, всепроникного майора Проніна з детективів...36

Отже, якщо вони не читали Стусових рукописів, то повинні їх боятися, як кожна малоосвічена людина боїться невідомого папірця. Тож треба їх ознайомити з віршами «з голосу», щоб вони переконалися: це любовна лірика, яка не становить собою прямої політичної небезпеки.

Це – перший етап уведення інформації. Етап другий: треба було переконати їх, що небезпека в поезіях є, але не та, яку вбачало ҐБ. Небезпека полягає в тому, що довкола безневинних віршів може виникнути небажаний політичний галас. Тому я для «підслухачки» почав переконувати дружину, що, коли вона їхатиме через Москву, їй слід з'явитися в дисидентських колах і розповісти там про конфіскацію поезій, особливо наголошуючи на конфіскації Ґете й Рільке як «потенційних антирадянщиків» – це могло прозвучати в світі, а в ФРН особливо.

Моя дружина – людина від «політики» далека. Але Стусові поезії вона ніби вбирала в себе – я це відчував. Потім поставила питання, якого я, либонь, до кінця життя не забуду, так своєрідно прозвучало воно в «політизованій» операції:

– А ці вірші присвячені дружині?

–Так.

– Тоді я для нього все зроблю. Куди треба – всюди піду.

(Вже після зони, на засланні, дружина розповідала: приїхавши до Москви, пішла на «зв'язок» і передала новини про Стуса, а їй відповіли: «Це нецікаво. Ми все знаємо». Так сказала чудова людина, смілива, самовіддана – але на волі навіть кращим людям іноді важко зрозуміти, задля чого б'ються в зонах, чому так, а не інакше ризикують. Усе було б легше, якби можна було передати мотиви, але саме це неможливо: поперше, дай Боже, щоб голі факти дійшли, а подруге, передавати мотиви – значить, ризикувати тим, що весь замислений плян потрапить до зведень супротивника. І часто хитромудрі операції, чітко спляновані й виконані, зривалися в самому кінці: хтось на каналі зв'язку вирішив, що він краще від зеків розуміє, як їм діяти! О, як іноді ми злостилися в зоні на «центровиків»!).

* * *

Прочитавши написане, почав побоюватися: раптом хтось із читачів удасться в іншу крайність, вирішить, що Гебісти – хоч і в Мордовії – темні дядьки, що їх обкрутити нічого не варто, лише помізкуй трохи. Це зовсім не так.

Ґебісти – професіонали. І надії на успіх у грі будувалися не на використанні їхньої глупоти (якої не було, як не було й особливого розуму), а на подоланні чиновницьких лінощів. У цьому сенсі ми з полковником Дротенком стали несподіваними союзниками.

Дальший хід гри я уявляв так. Звичайно, полковник не повірить мені на слово, проте, оскільки надійшла оперативна інформація, що Стусові поезії політичне безневинні, він зобов'язаний її перевірити. Викличе старшого лейтенанта ҐБ, Бороду, який знає українську мову, накаже знайти в Стусових поезіях антирадянські рядки. Таких у зошиті немає (якби Стус їх навіть і створив, – чого не буває, адже створив Мандельштам поезії про Сталіна, а Пастернак – «Доктора Жіваго», – то не написав би їх у піднаглядному зошиті: конспіратор він був непоганий). Отже, Борода підтвердить Дротенкову думку про те, що інформація, отримана від органів МВС, себто від Зіненка, хибна, а оперативна інформація ҐБ, себто підслухана ними моя розмова – не хибна.

Подруге. За моєю дружиною полковник організує «хвіст». «Топтуни» повідомлять, що вона заходила до дисидентських помешкань. Як далі розрахує ходи полковник Дротенко? Невдовзі з-за кордону з'явиться інформація про Стуса (що дружині скажуть: «Нецікаво», – ні полковник, ні я передбачити не могли); начальство викличе Дротенка й запитає: «Так що там написала ця антирадянська сволота, цей Стус?» А він не має обґрунтування репресіям. Створити фальшиві вірші за Стуса – на це він навряд чи піде. Отже...

Я ніби підштовхував полковника до правильного висновку. Я міг його перемогти тільки тому, що наші інтереси нібито збіглися, а не тому, що полковник виявився дурним чи довірливим. Отож, я не дуже здивувався, коли, повернувшися з лікарні, Стус повідомив: полковник Дротенко особисто повернув йому зошит із віршами.

– Я оголосив голодівку, – пояснював Василь поведінку полковника.

Звичайно, цілком можливо, що повернення поезій пояснювалося зовсім іншим сполученням фактів і мотивів, ніж ті, що їх я описав вище. Головне – був результат, поезії – у Василя, а що саме до того спричинилося – «справа двадцять п'ята».

– Я з такої нагоди навіть почав із ґебістом розмовляти, – пояснював Василь.

– Про що він питав?

– «Чому ви, Стусе, поводитеся так нестримано? Адже ми не хочемо вас даремно озлобляти». – «Себто як не хочете? А конфіскація віршів?» – «З віршами сталася помилка. Вона не повториться».

Через понад два місяці Василя Стуса відвезли на заслання: мене в цей час на зоні не було. Так і не знаю – чи не відібрав якийсь запопадливий градоначальник віршів останньої миті. Нібито не мусів: хтось із зеків розповідав, буцім на етапі кримінальники хотіли використати дорогоцінний зошит на куриво, але Василь відбився.

* * *

Стусів термін кінчався 13 січня 1977 року, а за три тижні до цього, 25 грудня, нас чотирьох – Солдатова, Аршакяна, Лисенка й мене – «смикнули» на етап до Саранського слідчого ізолятора ҐБ. Чекісти довідалися, нарешті, про існування рукопису книжки «Место и время» (це – окрема новеля) й везли на дізнання всіх підозрюваних у співучасті: мене – як автора, Солдатова – як можливого хазяїна каналу, Аршакяна – як свідка знищення рукопису в кочегарці (така була розроблена нами леґенда), а Лисенка, очевидно, везли на ролю мого партнера в камері, обладнаній «підслухачкою». Принаймні, так ми розрахували диспозицію по дорозі до Саранська і, здається, не помилилися.

Етап до Саранська – завжди можливість для зека «попастися» в ларку: можна викупити весь місячний пайок одразу, а вже в тюрмі відлік місяців почнеться з дня твого прибуття туди, себто можна за той самий місяць примудритись отоваритися двічі. Отже: виявляється, я маю в резерві отоварювання аж на п'ять карбованців! Що на них купити?

А в ларку – вперше і востаннє за всі табірні роки – велика цінність: цельофанові мішечки з чаєм, у кожному по півкіла! 10 пачок у кожному мішечку! В той блаженно-ліберальний час дозволяли купувати чай вільно, в межах дозволених 5-7 карбованців на місяць (7 карбованців давали за перевиконання норми, якщо не було зауважень від наглядачів; дисиденти норми перевиконували, працівники вони сумлінні, але зауважень уберегтися годі, – мало хто мав по 7 карбованців). Чай – єдиний харчовий продукт у зоні, який містить вітаміни, лише ті зеки зберегли зуби, хто пив чай, – тому ще при мені, в березні 1978 року, запровадили обмеження. Тепер чай продають по пачці на місяць (50 грамів), але тоді... Тоді лежали цілі цельофанові мішки, їх не дуже й брали (адже купити такий мішок – означало витратити на чай увесь місячний пайок отоварювання).

Стус любив міцний чай – це була його єдина тілесна насолода в зоні – добре заварений напій. Ми всі передбачали, що зашлють його далеко (хоча ніхто не передбачав, як далеко – в самісіньку глибину Колимського краю), отже, в дорозі він буде не менше місяця, весь час без ларка (потім з'ясувалося – він їхав 54 дні, став чемпіоном етапів із Мордовії, випередив Чорновола, Сергієнка, мене). Як він витримає без чаю?

На п'ять карбованців, що раптом «прорізалися», я купив пакет із чаєм для Василя і передав йому на збереження Овсієнкові:

– Віддаси Стусові перед самою дорогою, після «прощальної». Бо я його знаю: свій чай усім роздасть, а сам місяць мучитиметься.

– Буде зроблено, пане Михайле.

(Овсієнко завжди шанобливо-чемний хлопець, не просто інтелігентний, але з тими манерами старого, з книжок клясиків відомого, селянства, коли й рідну матір називають лише на «ви», і перед старшим неодмінно скидають шапку на вулиці. Через три роки він, уже звільнившися й оселившись у рідному селі на Житомирщині, сів «за другим заходом» – і не якось інакше, а як «особливо небезпечний хуліган», що «напав на представника влади». Докладно про нього – в одному з наступних розділів).

Через понад два місяці повернувся я з Саранська, Стуса в зоні давно вже не було, а Овсієнко винувато каявся:

– В останній день похопилися: в ларку чай скінчився, на «прощальну» купити нема де. Василь усю зону оббігав – марно. Я подумав і наважився: чай, кажу, є, та не дозволено віддавати. До етапу. А він мені: давай сюди, а в пана Михайла від мого імени пробачення попроси, що порушую його бажання, але так мені краще. Кинемо мішок на гуртовий стіл, а я краще в дорозі потерплю... Всю зону напоїв на прощання: два баки поставив.

Так і не вдалося мені нав'язати широкому в пристрастях Василеві Стусові свого розумного рішення. Але найповчальніше: він мав рацію, бажаючи «погуляти на всю зону». Вже пізніше, коли я сам побував на етапі до заслання, довідався: дозволений на зоні, чай заборонено на етапі. Охорона його відбирає. Отже, Василь душу потішив, і, виявилося, мав рацію.

Про його життя на засланні (не менш тяжке, ніж у зоні) я мав деякі відомості: він писав мені до Казахстану й моїй дружині до Ленінграду, я дістав вістки про Стуса також від друзів – від Вячеслава Чорновола з Якутії, від Людмили Ґрюнберг-Солдатової з Талліна. Але про цей період його Страстей нехай повідають ті, хто спостерігав їх на власні очі.

 

------------------------------------------------------------------------

[9] Диктор московського радіо.

[10] Спеціяльні авта для транспортування в'язнів. – Ред.

[11] Б/у – від «бывший в употреблении» (рос.), себто ношений, «був уживаний». Для заміни на етап дають звичайно «б/у». – Ред.

[12] «Отрядник» (від рос. «отряд» – загін) – начальник загону в'язнів у таборі.

[13] «Краснопогонники» – внутрішні війська, що охороняють табори і конвоюють в'язнів, – вони носять погони червоного кольору. – Ред.

[14] Василь Лісовий – київський науковець, викладач логіки Київського у-ту, засуджений на 9 років (6 років табору, 3 – заслання) у справі «Українського вісника» (процес Пронюка, Лісового, Овсієнка в 1973 р.).

[15] Єврейське походження М.П. Бажана – поширена (поширювана) помилка, якої припустився й Василь Овсієнко. – Ред.

[16] Згадана тут стаття з'явилася під назвою «Слідчий Малихін проти Добоша та інших» у рубриці «Пост імени Ярослава Галана» (журнал «Жовтень», 1976, 4, стор. 94-105). – Ред.

[17] Святослав Караванський, один із патріярхів нинішнього покоління мордовських політзеків, який відсидів у тюрмах і таборах ҐУЛАҐу, беручи загалом, понад 30 років. Український науковець і літератор. Під час нашої розмови відбував черговий строк «на спецу» – себто в мордовському таборі для політв'язнів особливого режиму (на станції Сосновка).

[18] Цікаво, що через два роки відбулися обшуки й арешти в «справі» російських націоналістів, що групувалися довкола журнала «Вече» (Віче), і «справа» пройшла цілком за тією самою схемою, що українська в 1972 році. В результаті «патрон» російської партії Дмитро Полянський вилетів з Політбюра і Ради Міністрів у Токіо, в крісло посла, а редактор «Вече» Володимир Осіпов потрапив до однієї зони з Чорноволом – на 8 років.

[19] До 1978 року інвалідність 2-ої групи давала в зоні деякі привілеї зекові: право не брати участи в найважчих роботах, працювати не 8, а 6 годин на день і виконувати відповідно 75% норми тощо.

[20] Михайло Сорока (народився 1911 р. на Тернопільщині) – один із видатних діячів ОУН, уперше заарештований в 1939 р., засланий на Воркуту. В 1950 р. звільнений і регабілітований, але вже в 1952 р. знову заарештований. – Ред.

[21] Катерина Зарицька, народилася 1914 р. у Львові, засуджена в 1947 році, звільнена у вересні 1972 р. – Ред.

[22] Десь через рік (трохи менше) ми провадили Статусний страйк, і до Сергія Солдатова прийшов з заводу до житлової зони його майстер (зробити це без наказу начальства неможливо) й почав його відмовляти: «Мабуть, тебе єврей штовхнув на акцію? Знаєш, як вони роблять? Тебе вмовлять, а самі – осторонь». Ми реготали, бо саме Сергій, разом з Володимиром Осіповим, умовив мене стати на Статус політичного в'язня.

[23] ОР – отруйні речовини. – Ред.

[24] Ігор Калинець у той час перебував у одній з Пермських зон. Я не зустрічав його в ув'язненні і поезій його не знаю зовсім.

[25] Київський кінотеатр «Україна». – Ред.

[26] Я іронізую з проникливости капітана, але – несправедливо: насправді він мав рацію. Я дійсно, постійно обдурював його, працюючи в зоні над книгою, що вийшла друком у Парижі 1978 року, коли я ще перебував у Мордовії («Место и время», в-во «Третья волна», Париж, 1978 р.). Складаючи конспекти, я, власне кажучи, кидав капітанові «кусні» для конфіскації, щоб, задовольнивши інстинкт мисливця, він заспокоївся і більше не копав.

[27] Перший комуніст Й. В. Сталін зробив кар'єру, переконавши Політбюро окупувати свою батьківщину – Грузію: якщо вірити відомостям Троцького, навіть В. Ленін був збентежений цим актом міждержавного розбою, але Сталін наполіг, і винагородою йому стало призначення на пост генерального секретаря ЦК. Так формувалися норми партійної моралі й партійної кар'єри. Зіненко чуттям справжнього карателя це розумів.

До речі, він мав у кого вчитися. «Діди» – воєнні злочинці – розповідали мені, що одним з його попередників був такий собі Йофе (на час мого перебування в Мордовії він уже кар'єру зробив і служив заступником начальника управління МВС в чині підполковника). «Такий до нас був людяний начальник. Ми боялися, все таки єврей, ми ж за євреїв сидимо, а він виявився справедливий, нікого не кривдив. Тільки от євреїв у зоні не любив. Тільки но зобачить єврея, одразу прискіпується».

Отже, Зіненко мав учителів не лише в історії, але й, так би мовити, перед очима.

[28] Коли перед етапом я попросив Зіненка повернути з «перевірки» бодай «Атлас світу», він спокійно відповів: «Пізно. Ми вже все знищили».

[29] Того дня молодшого лейтенанта чекала ще одна знахідка: в зошиті кухарських та сільськогосподарських рецептів капітан-ляйтенанта Лисенка він угледів Стусів переклад з Кіплінґа й негайно відібрав зошит. Лисенко не дістав його назад і через два роки, коли я покидав зону.

[30] Прикмета – з воєнних злочинців. Засуджений на розстріл. За його словами, прокурор закінчив свою промову в трибуналі таким зверненням до суддів: «Розстріляти і кулі теж закопати в землю». Але за касацією вирок замінили п'ятнадцятьма роками таборів. Вірний прислужник адміністрації та КДБ, рідкісний навіть серед зламаних воєнних злочинців.

[31] ПКТ – приміщення камерного типу. – Ред.

[32] Тут мені раптом пригадалася розповідь Кузюкіна про якогось майора КДБ Янашкіна, уповноваженого нашої зони, який загинув колись, п'яним потрапивши під поїзд. Кузюкін згадував: «Я його прошу: „Бога ради, лишіть мене в спокої. Дали мені п'ять років, і досить, хочу досидіти їх спокійно. Нічого мені не треба в житті, крім цього". Не дав, сука. Бог його покарав: за два тижні поїздом зарізало».

Стільки туги й непрощення було в тій злобі до мертвого, що чулася в голосі Володимира Івановича, а я ж нічого не зрозумів у його розповіді. Це знов – про монологічність моєї вдачі.

[33] Приймати щось від Гебістів можна лише тоді, коли ведеш гру, в якій удаєш, що зламаний, приголомшений їхньою силою. Подібну гру мені доводилося вести, коли переконував, що рукопис книжки «Место и время» (вже підготовлений, щоб відправити «за огорожу») я нібито знищив у кочегарці в Азата Аршакяна.

[34] Дістав термін як редактор підпільної литовської газети «Дзвін волі». При мені кінчав 30 років свого 35-річного терміну.

[35] Відмовився скоротити собі термін на 10 років (з 25 до 15) у обмін на покаянну заяву. «Людина не може каятися в тому, що вона любить свою Батьківщину». При мені кінчав 21-ий рік ув'язнення.

[36] Легенди довкола всезнання КДБ поширені на Заході й пояснюються, здається, просто. На Заході, на відміну від СРСР, речей і спокус багато, а грошей обивателеві бракує. Тому, якщо в Установі багато валюти – поперше, якщо в штаті служать люди безсоромні, себто такі, що володіють технікою пхання цих грошей без зайвих комплексів у кишені потрібних людей, – подруге, – то завжди знайдуться аґенти, які захочуть дістати «нафто-» й «алмазодоляри» в обмін на інформацію. Тут не треба мати Спінозу на службі – хлопці з одеської Молдаванки володіють цією технікою не гірше від майорів КДБ! Зворотний бік медалі: безсоромні працівники, що вміють пхати гроші, водночас люблять їх брати...