Про Василя Стуса - інтерв'ю з Надією Світличною.

[ Друкується вперше. – З передавань радіо «Свобода» 8 і 9 вересня 1985 року. Інтерв'ю провів Богдан Нагайло. ]

Питання: Василь Стус відомий як поет-політв'язень. А яке його значення в ширшому маштабі?

Відповідь: Василь Стус за своїм покликанням і з ласки Божої – поет. Він поет не тільки непересічний, а рідкісний своїм талантом і культурою. Доля призначила йому в житті ще й ролю політв'язня. Цю вимушену ролю він почав виконувати близько 20 років тому, ще перед своїм першим арештом – приблизно від 1965 року (цей рік вважають роком першого погрому національної культури в сучасній історії України). При цьому Василь Стус може бути прикладом синівської вірности своєму народові і такої любови до батьківщини, яка межує з ненавистю. У Стуса все це органічно переплітається, так що Стус-поет, Стус-політв'язень і Стус-громадянин, патріот – це один тугий вузол. Як влучно зауважив проф. Ю. Шевельов у своїй передмові до Стусової поетичної збірки «Палімпсести», що має вийти незабаром у видавництві «Сучасність» (Нью-Йорк), в усіх поезіях збірки «названа чи не названа, стоїть... постать утраченої батьківщини, – і в пляні особистому утраченої, і в пляні національному. Україна – це трунок, що оп'яняє поета й робить його одержимим, і це – трутизна, що вбиває його тіло й дух і веде до загибелі».

П.: Чи Ви знали його особисто? Який Стус як людина?

В.: Я познайомилася зі Стусом десь 1964 року, коли приїхала жити до брата в Київ. Мій брат, літературний критик Іван Світличний, працював тоді в Інституті літератури АН УРСР, де був у той час аспірантом і В. Стус. Їх єднали, насамперед, спільні літературні зацікавлення. Василь часто бував у брата вдома. Він дуже коректний, але прямий і принциповий та водночас уважний співбесідник і чуйна людина. Я завжди відчувала його вразливу делікатність, поєднану з нервовою напругою. У ньому рідкісно гармонійно поєднується неприйнятність фальшу, нетерпимість до зла в будь-яких виявах – і якась беззахисна оголеність душі, непрактичність у буденному житті.

У моїй пам'яті чітко зафіксувалися окремі кадри пам'ятних зустрічей з ним.

Василь Стус, Іван Світличний (праворуч)
та Іван Гель (ліворуч). Київ 1968 р.

Зима 1966 року. Василь Стус одружується з Валентиною Попелюх. Казенна, конвейєрна атмосфера в так званому «Палаці щастя». Ми з Аллою Горською пробуємо вкрапити трохи людяности, сердечности в штучно-урочисту процедуру «реєстрації шлюбу». Василь підходить до мене і раптом просить вибачення. За що? Не знаю. Він дуже болісно переживав арешт Івана Світличного в 1965 році – слідство в той час іще тривало. Тієї самої зими В. Стус виступив на літературному вечорі із своїм віршем «Не можу я без усмішки Івана...». Працював він тоді вже кочегаром.

Весна 1966 року. Ми в сквері напроти обласного суду, де відбувається один з процесів над «шістдесятниками» і туди не пускають не тільки друзів підсудних, але й найближчої родини. Василь запалював цигарку, і в нього дуже дрижали руки.

Літо 1978 року. Після тяжких домагань В. Стус дістав дозвіл приїхати із заслання до свого вмираючого батька. Він устиг тільки попрощатися з ним, а другого дня – поховати. Дружина з сином і кілька друзів поїхали до нього з Києва на Донбас – щоб побачитися бодай коротко. Я не могла поїхати: забороняли вимоги адміністративного нагляду. Через друзів Василь передав мені оберемок любистку – купати в ньому немовля: він завжди про всіх пам'ятав.

П.: У яких обставинах Стус уперше проявив себе? Яка його роля у відродженні культури 60-их років?

В.: Тяжко сказати, коли саме Стус «проявив себе вперше». Не пам'ятаю навіть, коли він «проявився» в моєму уявленні. Можливо, це було тоді, як він мав виступати на одному з ювілейних вечорів Т. Шевченка, але вечір заборонили перед самим початком. Можливо, коли підписував протести проти переслідування української культури і її діячів; можливо, коли виступав на вечорах поезії. А може, тоді, коли перед прем'єрою фільму «Тіні забутих предків» С. Параджанова в кінотеатрі «Україна» в Києві Іван Дзюба повідомив про арешти, що відбулися на Україні наприкінці серпня 1965 року (прем'єра фільму і виступ Дзюби відбулися 4 вересня, тоді, коли ще навіть родини декого з арештованих нічого не знали. Охоронці порядку не дали докінчити Дзюбі, зігнали його зі сцени і ввімкнули сирени, щоб заглушити голос. Тоді Стус, звернувшись до переповненої авдиторії, кинув заклик: «Хто проти тиранії – встаньте!». Лише кілька людей (із кількох сот!) встало, та й ті потім дорого заплатили за те вставання. Наприклад, Юрій Бадзьо і Михайлина Коцюбинська почали платити партійними квитками, та й дотепер платять: він – волею, вона – кар'єрою талановитого літературознавця і перекладача.

П.: Яка його роля у відродженні 60-их років?

В.: У літературному процесі шістдесятників В. Стус виступав водночас як молодий талановитий поет і уважний наставник ще молодших поетів. Він не просто вболівав за молоду поезію, а домагався, щоб молодим талантам не перешкоджали розквітнути. Виступав у Спілці письменників, звертався до преси, писав про творчість В. Голобородька, М. Воробйова, В. Кордуна та ін.

Василь Стус працював багато і плідно. Звертаючись у 1976 році з концтабору до ПЕН-Клюбу, В. Стус так визначає обсяг конфіскованих у нього під час обшуку літературних творів: «Конфіскували рукописи всіх моїх віршів, рукописні поетичні збірки «Зимові дерева» і «Веселий цвинтар», незакінчені повісті «Поїздка у Счастєвськ», «Щоденник Петра Шкоди», варіянти нарисів декількох інших оповідань і повістей. Серед сконфіскованих речей було близько двох десятків літературно-художніх статтей, присвячених творчості П. Тичини, В. Свідзінського, Г. Белля, Б. Брехта, Й. В. Ґете, Р. М. Рільке, Енценеберґа, П. Целяна, І. Базмана, Бобровського. Загалом мені забрали близько 500 оригінальних віршів, коло 10 друкованих аркушів прози, стільки ж публіцистики, близько 30 друкарських аркушів поетичних перекладів. Окрему велику книжку можна було б скласти з моїх літературно-художніх статтей. Практично це значить, що мені забрали все, що я написав протягом 15 років літературної діяльности» (Тут ідеться про обшук напередодні арешту в січні 1972 року).

Стус як поет був мало відомий до арешту і загального погрому 1972 року. Його більш або менш знали в порівняно вузькому колі київської інтелігенції, що гуртувалася, зокрема, навколо Клюбу творчої молоді в Києві. Зрештою, і тепер його на батьківщині не знають: жодної збірки його не було видано. Ті, що вийшли за кордоном, читачеві на Україні недоступні, навіть ім'я автора під забороною. А офіційний образ Стуса не тільки не має з ним нічого спільного, а навпаки – цілком протилежний до справжнього.

Будь-який радянський письменник чи шанувальник літератури скаже, що він не знає такого поета – Стуса, – і скаже правду. Це парадоксальне явище часто буває нормою сучасного життя на Україні.

П.: Які були причини арешту Василя Стуса і погрому на Україні 1972 року? Як Стус реаґував на цей погром?

В.: Приводом до арешту Василя Стуса в 1972 році була збірка його поезій «Зимові дерева», видана в Брюсселі попереднього року, і стаття про трагедію Павла Тичини як символ трагедії української культури 1930-х років. Стаття називалася «Феномен доби» і була вилучена в машинопису.

Справжньою ж причиною і арешту В. Стуса, і загального погрому 1972 р. було постійне намагання влади винищувати найменші паростки незалежної думки в національній культурі України. Ґрунт 1960-х років був сприятливіший для таких паростків, тому й погром відзначався особливою жорстокістю, порівняно з попередніми. Арештовували фактично не активістів громадського руху, не учасників опору режимові, а просто незалежних діячів літератури і мистецтва, свідому частину української інтелігенції.

Осмисливши маштаб розправи над цією інтелігенцією, Василь Стус написав у концтаборі в 1975 році статтю «Я обвинувачую», в якій звинувачує КДБ «у свідомій фальсифікації з метою приховання справжніх злочинів та прилюдної дискредитації людей, репресованих за їхні переконання». «Я обвинувачую КДБ, – писав В. Стус, – як організацію відверто шовіністичну й антиукраїнську, тому, що вона зробила мій народ і без'язиким і безголосим. Судові процеси 1972-73 років на Україні – це суди над людською думкою... над проявами синівської любови до свого народу».

П.: Як тримався Стус у таборах? Чи продовжував писати вірші?

В.: У таборі В. Стус часто виступав з протестами проти сваволі адміністрації, тримав голодівки, хоча фізично був дуже слабкий і постійно хворий. Він ще перед ув'язненням захворів на виразку шлунку, а в таборі йому хірургічне видалили понад половину шлунка – і все ж його змушували фізично працювати і вимагали виконувати виробничу норму. Часто навіть під час кровотечі він не діставав необхідної медичної допомоги. В 1973-75 роках ми перебували з ним в одному таборі (ЖХ-385/3), тільки в різних зонах. Якось улітку 1975 року нам пощастило дізнатися про чергове загострення хвороби Стуса і вбивчо байдуже ставлення до нього з боку адміністрації табору. Тоді ми вп'ятьох (С. Шабатура, І. Сеник, І. Калинець, я і Н. Садунайте, яку щойно привезли до Мордовії з Литви) оголосили голодівку протесту і тримали її 5 діб. На час цієї голодівки нас зачинили до божевільні (12-й корпус табірної лікарні) і практично позбавили навіть повітря. Ми також пропонували свою кров для Стуса, але нікому з нас, крім С. Шабатури, на ці заяви навіть не відповіли. Протягом усього 8-річного першого терміну стан здоров'я В. Стуса був тяжкий, а часом і загрозливий. Про це не раз повідомляла «Хроника текущих событий», писали відомі правозахисники М. Ланда, Т. Ходорович та ін.

Проти знущань над хворим Стусом виступали його співв'язні, що, зокрема, докладно описав М. Хейфец в «Українських силюетах». До речі, його розділ про Стуса під назвою «В українській поезії тепер більшого нема...» цінний насамперед тим, що показує Стуса в обставинах, про які ніхто, крім невеликого кола співв'язнів, не знає, яких навіть уявити не може той, хто там не був, бо життя на волі і життя в радянських в'язницях різниться так само, як цей світ від потойбіччя.

Попри нестерпні умови, Василь Стус в ув'язненні продовжував писати вірші, багато перекладав, зокрема, з німецької (Ґете, Рільке). Але все написане в нього постійно конфісковували, забирали навіть листи до родини, якщо там були вірші, незалежно від змісту, бо «вже саме перебування автора в ув'язненні може надати ліричним текстам політичного значення». Пригадую, як у 1977 році, після чергової конфіскації листа через вірші, В. Стус написав у наступному листі (а їх дозволено максимум два на місяць) переклад якогось давнього німецького чи французького автора – теж конфіскували. Тоді в черговому листі він переписав якийсь вірш Шевченка, включений до шкільної програми, – і той лист конфіскували з тією самою мотивацією: «умовності в тексті». Це багаторічне відвойовування своїх і чужих віршів від вандальського знищення – позбавляє Стуса рештків фізичних і моральних сил. Доведений до краю, В. Стус зрікся радянського громадянства наприкінці 1978 року. Він писав, що «заборона займатися творчою роботою, постійне приниження моєї людської і національної гідности, стан, за якого я чую себе річчю, державним майном, яке КДБ вписало на своє конто; ситуація, за якої моє почуття українського патріотизму відведено на ранґ державного злочину; національно-культурний погром на Україні – все це змушує мене визнати, що мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином – це значить бути рабом. Я ж до такої ролі не надаюся. Чим більше тортур і знущань я зазнаю – тим більший мій опір проти системи наруги над людиною і її елементарними правами, проти мого рабства».

П.: Як Василь Стус відбував заслання?

В.: Умови заслання бувають дуже різні. Стусові створили і на засланні умови якнайгірші: тяжка фізична праця в шахті, деморалізоване оточення, цькування, організоване через КДБ, тощо. І постійне відчуття, що натягнена між ним і владою струна не витримає, трісне. Навіть коли помирав його батько, В. Стуса не пускали до нього, аж доки він сам провів голодівку протесту, і кілька інших політичних засланців у Якутії, Красноярському краї тощо підтримали його домагання. Хоча вимоги його не виходили за межі того, що гарантує радянський закон. Усі три роки заслання в Магаданській області В. Стус жив, очікуючи, що ось-ось його знову переведуть до в'язниці. Саме «переведуть», бо в тих умовах і слідство й суд – це порожня процедура, формальність. Газетна кампанія, організована влітку 1978 року, майже не лишала сумніву, що Стусові готують нову розправу. Все ж, він закінчив 3-річне заслання на Колимі і повернувся до Києва в 1979 році.

П.: За яких умов Стус включився в діяльність Української Гельсінкської Групи?

В.: До участи в роботі Української Гельсінкської Групи В. Стус зголосився ще в засланні. Він бачив, що людей, близьких до Групи, репресують найбрутальніше, і вступив до неї, «бо просто не міг інакше». «Коли життя забрано – крихтя не потребую», – писав він у табірному щоденнику. У своєму другому ув'язненні він не сумнівався, але – «просто не міг інакше».

П.: Яким було його життя на волі до повторного ув'язнення?

В.: Психологічно він не відчував волі, він практично не мав її. Постійний брутальний нагляд, тяжка фізична праця, неможливість займатися творчістю і щохвилинне відчуття, що тюремна брама перед ним відчинена і ось-ось зачиниться за ним знову – така була його «воля». Тому другий арешт, який стався 14 травня 1980 року, був логічним продовженням у тому ланцюзі переслідувань, що почалися для нього як представника української культури ще в 1965 році. На суді виявилося, що перші допити т. зв. свідків датовано ще квітнем 1979 року. Отже, цей час був потрібен кадебістам лише на те, щоб створити бюрократичну видимість справи. Нічого суттєво нового йому інкримінувати не могли, але сучасна карна система в Радянському Союзі не дозволяє таким, як Стус, жити на волі – навіть з усіма її обмеженнями. Влада безсила перед аргументованою стійкістю Стуса. Лишається одне – фізичне знищення. Саме на це й розрахований другий термін ув'язнення Стуса: 10 років табору особливого режиму і 5 років заслання, що має закінчитися аж 1995 року. До речі, на суді стало відомо про фізичні тортури, які застосовували щодо Стуса під час слідства.

П.: В яких умовах він перебував під час другого ув'язнення?

В.: За останні роки з табору особливого режиму вийшло дуже мало документів, і зовсім не виходять вірші. В одному з тих рідкісних документів, у «Табірних записках» (назва умовна) В. Стус писав: «Спроба щоденника в цих умовах – спроба відчайдушна: таких умов, як тут, люди не пам'ятають ні з Мордовії, ні на чорних зонах, ні з Сосновки. Одне слово, режим, запропонований у Кучино, сягає поліцейського апогею. Будь-яка апеляція до верховної влади залишається без відповіді, або – найчастіше – загрожує кара. ... Москва дала тутешній владі всі повноваження, і хто зберігає ілюзію, що якийсь же закон має регулювати наші стосунки з адміністрацією – дуже помиляється. Закон повного беззаконня – ось єдиний регулятор наших т. зв. взаємин. Ніде в таборі не боронили роздягатися до пояса під час прогулянки, – тут боронять і карають, коли хто хоче впіймати кришечку сонця. Обшуки провадяться надзвичайно свавільно: все, що хочуть, відбирають, навіть без акту і без повідомлення. Ми втратили всяке право належати собі, не кажучи про те, щоб мати свої книги, зошити, записи. Кажуть, коли Господь хоче когось покарати. Він відбирає розум. Так довго тривати не може – такий тиск можливий перед загибеллю. Не знаю, коли прийде загибель для них, але я особисто чуюся смертником».

П.: Що останньо чути було про нього?

В.: Останні вістки про В. Стуса були дуже тривожні. Цілий рік його тримали в одиночці на пониженому харчуванні. До давніх хвороб (шлунок, серце, скалічені ноги) додалися ще якісь небезпечні симптоми, які свідчать про серйозне захворювання нирок. Усе це, разом з моральними тортурами, спричинило, що В. Стус написав у жовтні 1984 року прощальний лист до родини, відчуваючи ймовірність близької смерти. Побачень він не мав від самого початку ув'язнення – тобто майже 5 років.

П.: Чому Стуса вважають символом української трагедії?

В.: На тлі трагічних подій, що відбувалися в таборі особливого режиму протягом другої половини 1984 року, трагічна смерть В. Стуса набирає цілком реального значення: від травня до жовтня минулого року там передчасно померли українські правозахисники Олекса Тихий 57-ми років, Юрій Литвин 50-ти років і Валерій Марченко 37-ми років. Враховуючи, що на той час у зоні особливого режиму було приблизно 30 в'язнів, смертність, отже, становила 30%. Повідомлення, які приходили про В. Стуса останнім часом, не лишали сумніву, що влада не карала його за «злочини», а просто розправляється з ним – і як людиною, і як поетом. Конфіскацію влітку 1984 року збірки поезій «Птах душі» Василь Стус сприйняв так болісно, ніби в нього забрали щойно народжене немовля (за його висловом у листі до родини).