НА СМЕРТЬ ВАСИЛЯ СТУСА

Закордонне Представництво Української Гельсінкськоі Групи,
Звернення керівникам урядів, що підписали Гельсінкські Угоди.

[ Друкується за газетою «Смолоскип», ч. 27, Вашінґтон, 1985, весна-осінь, стор. 1,4. ]

Керівникам урядів країн, що підписали Гельсінкські угоди, комісії прав людини при ООН,
Міжнародній Амнестії, Міжнародньому ПЕН-клюбові, правозахисним організаціям і всім людям доброї волі

ЗВЕРНЕННЯ

4-го вересня 1985 року в лиховісному 36-му концтаборі на Уралі в 47 років помер Василь Стус, видатний поет сучасної України. Це трагічний день для української культури, для нашого народу. Трагічний тим більше, що Стус помер не природною смертю, а внаслідок повільного, садистського убивства, розтягненого на довгі роки витончених і невитончених катувань.

Убивати Стуса почали після того, як він рівно 20 років тому, 4-го вересня 1965 року, в переповненому кінотеатрі «Україна» в Києві кинув до публіки заклик: «Хто проти тиранії, встаньте!» – і сам устав при цьому першим. То була його реакція на перші післясталінські масові арешти серед української інтелігенції. Реакцією влади на цей відважний вчинок було вигнання В. Стуса з аспірантури Інституту літератури АН УРСР і заборона працювати бодай чорноробом на будівництві метро.

Та навіть працюючи понад силу кочегаром, Стус не схиляє гордої голови перед душителями рідної культури. Коли «вітчизна душогубів і убивць» черговий раз опустила свою традиційну довбню, Василь Стус вийняв з піхов свою зброю – слово поета. У грудні 1970 року над труною вбитої художниці Алли Горської він читав свій вірш «Ярій, душе. Ярій, а не ридай». Через рік після цього, 12-го січня 1972 року, В. Стуса ув'язнили на 8 років таборів і заслання.

То були страшні роки для Стуса й для його віршів. Скільки разів його товариші-співв'язні голодували, щоб урятувати вірші Стуса і їх автора! Якби не солідарність в'язнів різних національностей, – остаточна розправа над бунтівним поетом могла відбутися на 10 років раніше, в 1975 році, коли він стікав кров'ю в бараці мордовського табору, а адміністрація вичікувала фатальної розв'язки.

Відбувши перший 8-річний термін, В. Стус побачив інтелектуально спустошений Київ – і не зміг стояти осторонь слабких, але відчайдушних виявів духовного опору. «Коли життя забрано – крихтя не потребую», – каже Василь Стус і включається в інформаційну діяльність Української Гельсінкськоі Групи, Українського Патріотичного Руху. А при цьому, тяжко працюючи на конвеєрі взуттєвої фабрики, пише і відтворює свій поетичний дорібок, що навіть обкраяний склав за тих 8 років велику книгу віршів і перекладів «Палімпсести».

За все це 14-го травня 1980 року В. Стуса заарештували вдруге. Застосовуючи навіть під час слідства фізичні тортури, його всіляко намагалися зламати морально. Не домігшися нічого, В. Стуса засудили на новий, 15-річний, термін – знов за «антирадянську агітацію і пропаганду». Із цього терміну він ледве відбув третину. Смертельним ударом для змученого поета були постійні конфіскації листів, записів, віршів. «Ми втратили всяке право належати собі, не кажучи про те, щоб мати свої книги, зошити, записи... Не знаю, коли прийде загибель на них, я особисто чуюся смертником». Такі свідчення читаємо в Стусових записках з табору – окрайцях щоденника, що в 1983 році дивом вирвалися на волю. Він закінчував їх проханням «не покинути напризволяще маму, Стус Олену Яківну, 1900 р. народження, її адреса: 340026, Донецьк – 26, вул. Чуваська, 19. Потребує мама головно моральної підтримки, виплакуючи очі за сином. Люди добрі, пишіть їй, хай не буде вона самотньою в своєму горі – підтримайте її дух!».

Усі повідомлення про Стуса, особливо в 1984 році, були вкрай тривожні. Родині ж не дали за 5 років жодного побачення з ним, навіть коли дружина Валентина Попелюх і сестра Марія Стус приїздили до табору за 2 тис. кілометрів. Минулої осени Стус написав прощальний лист своїм рідним: матері, дружині, синові, сестрі, друзям. А в той самий час офіційний орган Спілки письменників УРСР, російськомовний журнал «Радуга» цинічно запевняв, що «Василь Стус фактично здоровий», і безпардонно називав поета «зрадником, терористом і вбивцею в тозі правозахисника» (стаття Л. Колосова в №. 6 за 1984 р., стор. 138).

Генеральна лінія, спрямована на фізичне винищення інакодумців, не почалася зі Стуса. Ця лінія тільки за останніх півтора року позначена смертю за ґратами Олекси Тихого, Віктора Соколова, Юрія Литвина, Валерія Марченка. На цій лінії живцем поховано акад. Андрія Сахарова, осліплено Юрія Шухевича, скалічено Івана Світличного і багатьох інших приречених.

Творчість Василя Стуса, автора 4-х талановитих поетичних книг, опублікованих на Заході, – це частка загальнолюдської культури.

Убивство Стуса та його співв'язнів – це не внутрішня справа Радянського Союзу. Ми просимо вимагати міжнароднього суду над убивцями.

11 вересня 1985

Закордонне представництво Української Гельсінкської Групи

Надія Світлична. Над труною Василя Стуса.

[ Друкується за передаванням радіо «Свобода» 6 вересня 1985 року.
Уривок вірша «Ярій, душе...» подано за виданням: «Український вісник», вип. IV. – В-во ПУДФ і «Смолоскип», стор. 31.
Інші версії цього самого вірша надруковані у збірках В. Стуса «Свіча в свічаді» (стор. 37) і «Палімпсести» (стор. 67). ]

Ярій, душе. Ярій, а не ридай.
У білій стужі сонце України.
А ти шукай – червону тінь калини,
на чорних водах – тінь її шукай,
де горстка нас. Малесенька щопта.
Лише для молитов і сподівання.
Усім нам смерть судилася зарання...

Усього 15 років тому, в 1970, ці слова зойком вирвалися з поетового серця над могилою Алли Горської, що «світлим, добрим Духом пройшла між нами» і була раптово, підступно вбита в розквіті краси і таланту. Тим відважним поетом був Василь Стус. 4 вересня цього, 1985 року, його слова відлунали в наших душах над роззявленою могилою самого Стуса, теж убитого – тільки його вбивали із садистською послідовністю, довго і безпощадно. Фактично це вбивство тривало протягом усіх 15, а то й 20 років.

Рівно за 20 років до своєї смерти, 4 вересня 1965 року, В. Стус у переповненому столичному кінотеатрі «Україна», дізнавшись про репресії щодо української інтелігенції, звернувся до публіки із закликом: «Хто проти тиранії, встаньте!» і сам устав при цьому першим. Відтоді його почали катувати в різний спосіб.

Не раз, коли жертва доходила до межі своєї фізичної спроможности, кати повертали її з критичного стану трохи за межу, на цей бік, не дозволяючи померти, але й не даючи жити. Віяло смерти, думали, змусить поставити «на шлях виправлення» невиправного поета. Бо хто ж не боїться смерти, як вона вже загляне в вічі? Стуса не лякала фізична смерть. Його лякала смерть духовна, яку він бачив, як пошесть, серед живих. І ледь опритомнівши після тривалої і загрозливої кровотечі, Стус писав за ґратами:

Як добре те, що смерти не боюся я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест,
що вам, лукаві судді, не клонюся
в передчутті недовідомих верст.
Що жив-любив і не набрався скверни,
зненависти, прокльону, каяття.
Народе мій! До тебе я поверну
і в смерті обернуся у життя.

Тоді кати ще більше лютували, а він зціплював зуби і понад їхні ниці голови промовляв слова молитви за вітчизну, «перестрашене пташа», бо вона – його «трунок і трутизна, нею витліла душа».

Ставили пастки його думці, його душі, знущались і глумились, а йому над усі болі боліла Україна. «За межею. Там, лівіше серця!». Він сповідався:

... серця я, мій Господи,
не маю на свій талан. Це Ти мене береш,
немов шматок невироблений глини,
і місиш, мнеш, і пальцями всіма
формуєш образ, щоб не задарма
іще один кавалок України
сподобивсь тверді.

Його душа – попри всі муки – співала, «ропаво і криваво», і пісні птахами вилітали крізь ґрати і мури. Їх перехоплювали, забирали, нищили: близько 600 віршів і перекладів тільки під час першого ув'язнення 1972-1977 рр. А потім ще ж було 3 роки заслання на Колимі, страшнішого за табір. Прощаючись із дружиною на засланні, сказав їй, що вдруге бачитися доведеться, напевно, в таборі (Не міг він знати, що в таборі за 5 років жодного разу не вдасться побачитися). «Але голови гнути я не збирався – бодай, щоб там не було. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину», – напише він згодом з табору. А там, у тому таборі на Уралі – «закон повного беззаконня – ось єдиний реґулятор наших так званих взаємин [з владою]». Під час першого ув'язнення вірші-птахи все ж вилітали, хоч і з обсмаленими крилами. Вони склали велику збірку «Палімпсести». А в Кучино Пермської обпасти, куди Василя Стуса прирекли на друге, 15-річне, ув'язнення, як він писав, «ми втратили всяке право належати собі, не кажучи про те, щоб мати свої книги, зошити, записи».

Торік забрали в нього книжку нових поезій під назвою «Птах душі». Можна уявити, як тішилися мисливці за думкою, замкнувши «Птаха» в своєму сейфі. Це була смертельна рана для фізично знівеченого поета. Він не міг пережити цієї втрати, писав у листі, що болить йому так, ніби забрали щойно народжених немовлят. Восени 1984 року написав прощальний лист своїм найближчим: матері, дружині, синові, сестрі, друзям.

А в цей час літературні цербери писали рукою Л. Колосова в 6-му номері журналу «Радуга» про найкращого поета сучасної України як про «зрадника, вбивцю і терориста в тозі правозахисника» та запевняли, що «Василь Стус фактично здоровий»... Стусові давно вже боліло не це. В листі із заслання 29 жовтня 1977 року В. Стус писав до друзів:

«Тепер мені байдуже, як мене називатимуть: націоналістом, чи шпигуном, чи зрадником. Я знаю своє і надто катастрофічне духовне існування мого народу, щоб можна було сидіти, склавши руки. І не можна звужувати проблеми – питанням репресій чи мук в'язнів. Є питання народу – і маштаб цього питання, звужувати який – гріх».

Є трагедія народу, і Василь Стус – символ цієї трагедії.

Ніна Строката. Слово на смерть поета.

[ Друкується за журн. «Віра», ч. 4, Нью-Йорк, 1985, стор. 22. ]

Десь чи не сто років назад промайнув в російській літературі герой, який, звертаючись до оточення, питав: «А чи знаєте ви, що то є – чесно мислити?»

За півстоліття герої українського письменника не раз згадували про чесність з собою.

В наш час український поет Василь Стус повторював у різних варіянтах: «Як добре те, що смерти не боюся».

Красне письменство й ті, що служать йому, створюють ідеали, які зачаровують душі читачів та сприяють піднесенню морально-етичних вартостей в поколіннях сучасних і наступних.

Василь Стус став одним з тих, хто безперечно впливав на покоління українців, яке прийшло до повноліття духу в роки шістдесяті-вісімдесяті нашого часу. Здається, ніхто не скаже про Василя Стуса краще, ніж колишній в'язень, який стверджує: ціле покоління українців виросло під знаком Стуса.

Величезний талант, уживаний на користь знівеченого народу, наполеглива мужність у протиборстві із злом – це рідкісна вдача, на яку зазіхатиме всякий ворог свободи, бо одиниці надхненні й мужні мають небезпечну силу для протистояння насильству та для впливу на людність.

От чому женуть з України в неволю не будь-кого, а кращих людей тої України. От чому гинуть вони в таборах і тюрмах ҐУЛАҐу. Через це зростають духовні втрати українства і виникає небезпека для майбуття нації.

А ми, живучи там, де не зазнали ані голоду, ані репресій, мусимо день-у-день віддавати всі сили на захист і збереження духовного спадку сучасної України. І хай справді вічною буде пам'ять для великого поета, який понад усе ставив здатність чесно вмерти.

Катерина Штуль. Василь Стус. 8.І.1938 – 4.IX.1985.

[ Друкується вперше. Текст слова виголошеного на вечорі Василя Стуса в Парижі. ]

Господи, гніву пречистого благаю.
Не май за зле.
Де не стоятиму – вистою.
Спасибі за те,
що мале людське життя,
хоч надією
довжу його в віку.
Вірою тугу розвію,
щоб бути завжди таким,
яким мене мати родила
і благословила в світи.
І добре, що не зуміла
мене від біди вберегти.

Біографія Василя Стуса – коротка, бо й життя його було коротке. Він прожив усього 47 літ; з того майже 20 літ виповнених переслідуваннями, примусовою, не на його сили працею, фізичними та моральними тортурами.

Українство для Василя Стуса було – очевидним. Він народився в українській, ідейній сім'ї і його любов до України виростала разом з ним.

Про своє дитинство пише він сам, що воно було щасливе. «Найбільший слід на душі – од маминої колискової „Ой, люлі-люлі, моя дитино". Шевченко над колискою – це не забувається»...

А доростаючи, знов Шевченко своїм «Заповітом» дав зрозуміти Стусові цілу глибінь трагедії українського народу. «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте, і вражою злою кров'ю волю окропіте», схоже для нього до надгробного голосіння, дало йому ключ до зрозуміння, як він сам про це пише – «нашої духовної аномалії»... І під знаком боротьби проти цієї «духовної аномалії» пройшло його все коротке й героїчне життя!

Шкільне навчання не було захоплюючим для нього, а інститутські роки – трудні. Він закінчив Педагогічний інститут у Донецьку, служив в армії, викладав у школах і в 1964 році став аспірантом Інституту літератури Академії Наук у Києві. І здавалося, що молодому талановитому науковцеві-поетові, тонкому літературному критикові, життєвий шлях простелений. Але 60-ті роки в Україні були трагічні. Українське духовне відродження цих років Москва починає безпощадно нищити. Сотні українських діячів культури стали жертвами строгих переслідувань, засудів, ув'язнень, а ті, що ще були на волі, зазнають офіційних цькувань.

4 вересня 1965 р. в Київському театрі «Україна», Василь Стус виступає разом з іншими в обороні переслідуваних друзів.

На цей відкритий, нечуваний дотепер протест для Стуса, як і для інших – відповідь була стандартна. Стусову виготовлену збірку поезій «Зимові дерева» знято з друку, а його самого у вересні 1965 р. переслухано й усунено з Інституту літератури Академії Наук. У червні 1966 р. його звільнено з посади, яку він мав у Державнім історичнім архіві в Києві. Ставши на працю при будові Київської підземки, він працює там тільки три місяці; його знову звільняють... подаючи за причину заборону працювати не за своїм фахом.

Помимо свого безвихідного становища, Василь Стус не може погодитися з існуючим станом і влітку 1968 р. пише відкритий лист до Президії Спілки письменників України, в якому розкриває брехливі напади О. Полторацького на українських письменників. Цей лист і стає одною з причин його ув'язнення і засудження в 1972 р. до 5 років табору примусової праці й до 3 років заслання.

Там, на далекій чужині, знеможений хворобою та фізичною працею не під його сили, він не заломлюється й пише. Пише вірші, які йому відбирають, нищать, які він знову з пам'яті відтворює...

Добрий день, мій рядок кароокий,
побратиме моїх безсонь!
Зупини її, мить високу,
для моїх молитовних долонь.
Ти любов'ю мене, наче амфору,
доливай, довіряй добру.
За розквітлу купальську папороть
я пером і горбом віддарю.

Це перше заслання Василь Стус пережив і в 1979 р. повернувся до Києва, кволий фізично, але незломний духом.

Картина духовного життя, яку він застає в Києві, викликає в ньому не тільки розпач, але й бунт. Він суворо засуджує тих, найбільш талановитих, які продали себе. Цей сумний стан культурного життя він характеризує такими словами: «... Усе, що створено на Україні за останні шістдесят років, поточено бацилею недуги. Як може розвиватися національне дерево, коли йому врубано півкрони?..», коли українське письменство звелось до «прози колгоспних підлітків – один співучіший за другого...». Його роздуми над українством повні розпачу. Він каже: «Право на офіційну любов до Києва має тільки сонм чиновників – так звана інтелігенція по-радянському. Власне, чи є українська інтеліґенція?» – ставить він питання собі й іншим – «... Думаю, або її немає взагалі, або вона все молода і все недозріла... Введена в систему держави, ця інтеліґенція не чує жодного обов'язку перед народом, який так і не набув індивідуального обличчя...».

І Василь Стус, побачивши, як тоне Гельсінкська Група після арештів її членства, – включається до неї, бо, як він каже: «... не міг інакше.., хтось мусить стати „голосом обурення й протесту"».

14 травня 1980 р. Василя Стуса, за цей голос обурення й протесту українського народу, знову арештовують та засуджують на десять років особливого режиму та на п'ять років заслання, з якого він уже не повертається...

Кельти, які з V до III століття до нашої ери перебували й на Закарпатті, мали свою цікаву астрологію. Залежно від дати народження, людину в її житті супроводило дерево. Василь Стус народився 8-го січня, і його деревом є тис (на Галльській мові – івос). Це хвойне дерево, яке тепер уже є на вимиранні, десяток метрів високе, та більше як три метри широке, було дуже в пошануванні. Кельти з нього виробляли стріли, списи та щити. Тис також мав значення безсмертности, з нього плели похоронні вінки, його засаджували на гробах... У нас тис називають негний-деревом.

І справді, це дерево, яке не порохнявіє та росте сотні літ, супроводить пам'ять по Стусові, який уважав, що поет передовсім повинен бути людиною, «такою, що, повна любови, долає природне почуття зненависти, звільняється од неї, як од скверни...».

Для нашого народу Василь Стус залишиться людиною-символом, бо він боровся проти «нашої духовної аномалії» та гідно вмирав, плетучи хвоєю чину вінки любови до поневоленої України, а нам і будучим поколінням – залишив він стріли, списи та щити своєї поезії, безсмертного велетня-тиса, до дальшої послідовної боротьби...

Париж, 6 грудня 1985 р.

Микола Вірний (Француженко). Смерть Нездоланного.

[ Друкується за газетою «Народна воля», чч. 40, 41, 42. – Скрентон,1985, 17, 24, 31 жовтня. ]

О, мамо рідна,
Ти мене не жди
Мені в наш дім
ніколи не прийти.
З мойого серця
мальва проросла
І кров'ю зацвіла.
Не плач же, мамо,
Ти ж бо не одна...
(З «Баляди про мальви» – одна з останніх пісень Володимира Івасюка)

Такі, як Івасюк, знають, коли і як писати про долю матерів своєї батьківщини. Таким, як він, либонь, від Бога дано таке уміння...

А жертвам і кінця немає...

Про декого ми знаємо. Про інших, про тих, що десь зникають нишком подалі від людинолюблячих очей нам не знати. Про них лиш матері, кати та сам Всевишній знає...

Минулого року з пермського табору смерти у травні, вересні та жовтні надійшли вістки про смерть нескорених: Олекси Тихого, Юрія Литвина, Валерія Марченка...

А в цьому, тисяча дев'ятсот вісімдесят п'ятому році, з початком вересня з того ж табору 36, що біля Пермі, знову прийшла, у серце зранююча, вістка: помер Стус...

Ще одна дата карбується навіки: четвертого вересня 1985 року.

Він помер не своєю смертю. Він загинув. Кати позбавили його життя. За що? За те, що був з нескорених, за те, що не завагався за правду, любов до рідної землі, за вірність друзям своє життя віддати.

Він загинув у Шевченковому віці. Йому було всього лиш сорок сім. Ще б тільки жити!...

Він – із селян. Народився на Вінничині у 1938 році. Скінчив Донецький педінститут. Служив у армії. А потім працював викладачем, шахтарем і газетним робітником. Друкуватися почав у 1959 році. П'ять років пізніше, в 1964 році, Василь Стус став аспірантом в Інституті літератури Академії Наук УРСР. Одружився, став батьком сина. Здавалося, що всі шляхи і всі дороги перед молодим і талановитим науковцем, поетом відкриті... Здавалось тільки. Життя, у дійсності суворій, готувало сюрприз народженому з серцем бунтаря.

4-го вересня 1965 року, двадцять років тому, молодий Орфей України разом з Вячеславом Чорноволом прилучився до тоді ще такого ж відважного, як і вони, Івана Дзюби, який в київському кінотеатрі «Україна» вийшов на сцену і закликав партійних керівників і населення столиці протестувати проти арештів української інтеліґенції.

І почалось. КДБ за такі виступи по голівці не гладить. Бувало, що й за менше на голову карали зразу. А Орфеєві життя вкорочувати почали «в розстрочку».

Ті, що свій талан, знання, всі сили віддають не Москві, не вождям всесвітнього комунізму, підлягають нещадному знищенню раніше чи пізніше. Вирок було зроблено ще перед тим, як Василь Стус попав під суд.

Москва, і КДБ її, не люблять тих, що захищають інших. А Стус не тільки долучився до Дзюби, а й не завагався дати бій сучасним кочубеям, отим усяким полторацьким, які готові і матір рідну утопити заради вигоди своєї. Стус викрив кривду проти Святослава Караванського і Вячеслава Чорновола і проти Івана Сука та інших. І хоч усіх думок не знаємо ми, бо і статті й поезії забирало від нього КДБ, головне і ми, і світ почув:

"Кожне нормальне організоване суспільство залишає людині певний простір індивідуальної свободи. Адже це обов'язкова умова людського існування. При відсутності такої свободи є істоти, але немає людей, особистостей.

Можна з певністю сказати: чим більший цей простір індивідуальної свободи, тим кращі умови для визрівання соціяльно значущої людини.

Отож, в інтересах нашого суспільства свято оберігати індивідуальні людські права. До таких прав я відніс би право мати світ у собі – право мислити, мати свої переконання, світогляд, характер, звички – ті мінімальні права, які майже не різняться від звичайних здатностей. Кожне суспільство потребує індивідуально зрілих людей, особливостей, а не людиноїдів. Тоді воно гарантує цю індивідуальну свободу. В противному разі суспільство просто займається самопоіданням..."

Це з листа Василя Стуса «Голові Президії Верховної Ради УРСР О.П. Ляшкові та секретареві ЦК КПУ Ф.Д. Овчаренкові».

На захист своїх друзів він писав листи до найвищих урядових і партійних інстанцій, а декому присвячував і вірші:

Ярій, душе. Ярій, а не ридай.
У білій стужі сонце України.
А ти шукай – червону тінь калини,
на чорних водах – тінь її шукай,
де горстка нас. Малесенька щопта.
Лише для молитов і сподівання.
Усім нам смерть судилася зарання.
Бо калинова кров – така ж крута,
вона така ж терпка, як в наших жилах.
У сивій завірюсі голосінь
ці грона болю, що падуть в глибінь,
безсмертною бідою окошились.
(Пам'яті Алли Горської)8

До 1972 року Василь Стус, хоч і переслідуваний, а був ще на рідній українській землі. Але в січні того року його таки заарештували. Сьомого вересня 1972 року Стуса, обвинуваченого в «антирадянській агітації й пропаганді» Київський обласний суд засудив до п'яти років у пермських «виправно-трудових колоніях» і до трьох років заслання.

Серед доказів його вини прокурор не забувся навіть вірші прикласти. І серед них був ось оцей:

Колеса глухо стукотять,
мов хвиля об пором.
Стрічай, товаришу Хароне,
[і] з лихом, і з добром.
Колеса б'ють, колеса б'ють,
кудись торують путь.
Уже! Додому не вернуть,
додому не вернуть.
Москва, гора Ведмежа, Кємь
і Попів острів – шлях
за ґратами, за вартами,
розбухлий на сльозах.
І знову: Вятка, Котлас, Усть –
Вим, далі – до Чіб'ю.
Рад-соц-конц-таборів Союз,
котрий Господь забув.
Диявол теж забув, тепер
тут править інший бог –
марксист, расист і людожер,
один за трьох.
Москва – Чіб'ю, Москва – Чіб'ю.
Печорський концентрак
споруджує нову добу
на крові і кістках.

Коментуючи свій вирок Василь Стус зазначив, що цей вірш присвячений пам'яті замученого Миколи Зерова.

Молодий Орфей пішов слідами своїх великих попередників, творців нової України, велетнів доби Відродження.

І йшов їм услід із думкою: не гнутись, щоб там не було. І шлях нелегкий, як у них. Один із тих, що з кожним днем ставав тяжчим і тяжчим.

Чи то вже доля для таких, як він – чим більшою любов до краю рідного і до народу тим важчий шлях життя, тим важча доля?

Мабуть, коли народ в неволі, в путах, то долі ліпшої й не жди. А він постановив не гнутись, щоб там не було.

Його забрали з України і повезли в чужий і непривітний край. А він ішов, дивився в очі смерті і співав:

Ще вруняться горді Славутові кручі,
ще синіє річки збурунена гладь,
але проминув тебе птахом летючим
твій час, твій останній. Попереду – падь.
Ще небо глибоке, ще сонце високе,
та серце замало грудей не пірве.
Урвались, подались прекрасні мороки,
і щось тебе кличе, і щось тебе зве...
Розкрилені висі твої пронеслися.
Попереду – прірва, і очі не мруж.
Ти бачиш розхрестя дороги? Молися!
Бо ще ти не воїн, і ще ти не муж.
Ще горбляться горді Славутові кручі,
та сторч головою зривається світ.
Чіпляйся за кручі, як терен колючий,
чіпляйся за небо, як яблуні цвіт.
За обрієм обрій, за далями далі, –
допоки напруглий не вигасне день, –
погорбли тополі в глибокій печалі
своїх калинових, вишневих пісень,
бо вже ослонився безокрай чужинний,
і гнеться в жалобі кривавий розмай.
Прощай, Україно, моя Україно,
чужа Україно, навіки прощай!

Це Василя Стуса «Остання пісня». Після неї, як знаємо, вже в каторжних таборах він рік за роком перетворювався у завзятого на безкомпромісовість мужа, у безстрашного воїна.

Але й ворог не залишав. Чіплялись з усіх боків, як не сищики, то провокатори, або, просто, всяка непотріб. А її ж, прости Господи, якщо про лайку подумалось в цю мить, де тільки хочеш, і скільки хочеш! Не відступали. Як ґедзі й ріп'яхи учіплювались в тіло й душу. Вгризались рилом вовкодавів. А він, у відповідь усьому, обстоював і гідність й честь свою і все мужнів.

Аж ось на Захід до Міжнародньої Амнестії, ПЕН-Клюбу та людей доброї волі надійшов лист від Мальви Ланди і Тетяни Ходорович, в якому розповідалось про долю Поета в таборах наруги над людиною, «найдемократичнішої», за визначенням пропаґандистських засобів самої Москви, країни в світі:

"Протягом відбування свого покарання він був об'єктом багаторазових жорстоких кар і знущань. В останні місяці В. Стуса зокрема жорстоко переслідували. Вліті 1976 року в нього забрали всі його творчі надбання – власні вірші і переклади поезій, написані під час перебування в концтаборі. Його офіційно повідомили (прочитали йому акти) про знищення цих творів (разом не менше, як 600 поезій). Строк ув'язнення В. Стуса кінчається на початку 1977 року. Далі, згідно з присудом, йому залишається ще три роки заслання. В. Стус – важко хворий."

Автори листа закликали усіх добрих людей у світі виступати на захист українського поборника правди.

А він карався та не каявся, сказав би Тарас Шевченко. У нього знову й знову конфіскували поезії, забороняли зустрічі з рідними, не допускали листів, пакунків, садили в карцер. А він не ламався. Навпаки, виступав з черговими обвинуваченнями на адресу своїх катів. За його словами, кадебісти довели, що їхніми ворогами є твори письменників і мислителів усього світу. А закінчив він свій довгий список обвинувачень проти КДБ ось так:

"Я обвинувачую КДБ як організацію відверто шовіністичну й антиукраїнську, тому, що вона зробила мій народ і без'язиким і безголосим. Судові процеси 1972-73 років на Україні – це суди над людською думкою, над самим процесом мислення, суди над гуманізмом, над проявами синівської любови до свого народу. Покоління молодої української інтелігенції, що його зробили поколінням політв'язнів, було виховане на ідеях гуманізму, справедливости, свободи. У цьому вся його провина, весь його злий намір. Але тільки такими синами славен народ – і нині й у віки вічні."

Воістину так! Якими зрозумілими для нас є ці слова Василя Стуса. А можна ж собі уявити, якою люттю зашипіли кадебісти, прочитавши на свою адресу отаке обвинувачення їхньої жертви!?

Василь Стус, з властивою йому чесністю і принциповістю, засудив також «заломання» Івана Дзюби, улюбленця багатьох на Україні в свій час.

Як відомо, відомого в той час вже критика, літературознавця і есеїста, одного із талановитіших серед молодої інтелігенції, серед нових творців нової культури України, Івана Дзюбу, засудили в березні 1973 року до п'яти років ув'язнення і п'яти років заслання. Та після того, як в листопаді 1973 року київська «Літературна Україна» помістила заяву Івана Дзюби, в якій він, властиво, відмовився від усього, що сказав у своїй праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Президія Верховної Ради УРСР помилувала його і звільнила від кари.

Василь Стус засудив «заломання» Івана Дзюби. Адже він, за словами Стуса, добрих десять років був провідником руху самооборони українського народу. Доля Івана Дзюби – пише він у відкритому листі до нього –

"стала ще одним підтвердженням того, як нестерпно жити за умов, коли звичайне людське прагнення – прожити свій вік у межах елементарної порядности – вимагає надлюдської мужности й надлюдського героїзму... Довічною ганьбою цієї країни буде те, що нас розпинали на хресті не за якусь радикальну громадську позицію, а за самі наші бажання мати почуття самоповаги, людської і національної гідности."

І не можна не погодитись з Марком Царинником, що саме за таке тільки бажання мати почуття самоповаги, Стус відбув кари в пермських таборах і на засланні в далекосхідній Магаданській області, біля Охотського моря.

Ще перед тим, як випив чашу гіркої долі політв'язня в «країні Рад», Василь Стус і до самого Господа Бога кликав:

Даждь нам. Боже, днесь! Не треба завтра –
даждь нам днесь, мій Боже! Даждь нам днесь!
Догоряють українські ватри,
догоряє український весь
край. Моя дорога догоряє,
спрагою жолобиться душа.
Як Господь нас оком поминає,
тоді, болю, грай без кунтуша!

Кажуть, що Господь Бог дає найтяжчі випробування тому, кого найбільше любить. І в цьому мабуть Його велика таємниця, яку людині за життя не розгадати.

Та, як з усього видно, Стус не Богові, а людям дорікав.

Так, Москва і удосконалені нею органи її КДБ ніколи не дарують тим людям, які у світ про них розносять правду. Ніколи. А Василь Стус зумів таки свій досвід, свої свідчення про московські табори смерти, для людей творене пекло в них, передати у світ. І світ довідався від найновішого каторжанина про Колиму і про Челябінську тюрму (з натовпами тарганів), про Новосибірську пересилку, про Іркутську тюрму з її камерами повними вошей і бруду, із спеціяльним елементом бічами-аліментщиками: вошивими, брудними, отупілими... Від них «хотілось вовком вити», підкреслював Василь Стус. Розповів він також і про п'яних наглядачів Іркутська, які були, за його словами, «ніби вихоплені з когорти жандармів-самодурів з часів Миколи Першого чи Олександра Другого».

А ось і «знаменитий» Усть-Омчуг... Стус працював на рудні шахтарем. Дарма, що хворим був. На скарги не зважали лікарі. Такий наказ був.

І можна собі уявити вибої, де вентиляції нема. Там, як і скрізь в СРСР, не про санітарію та гігієну можна було говорити, а виключно про норму. Норма скрізь і в усьому! На тій шахті йшло буріння вертикальних штреків молотками, які важили по п'ятдесят кілограмів, а штанґи – до вісімдесяти п'яти. Респіратори за півгодини ставали непридатними. Шахтар скидав той респіратор і працював без захисту. Там, за словами свідків, «молоді хлопці (одразу після війська) за півроку пекельної праці стають силікозниками», – повідомляв у світ про долю каторжників радянських таборів смерти Василь Стус... «Шахтар без сухого рубчика на тілі під крижаним повітрям... Пневмонія, міозит, радикуліт... І травматизм високий...» Отака робота. І при цьому ніяких листів, ніякої пошти, постійні обшуки, провокації... Вістка про те, що батько при смерті. Почав просити дозволу на поїздку до батька. Спочатку й слухати не хотіли. Протести й голодівка допомогли. Дозволили з'їздити до Донецька поховати батька. По п'ятах скрізь йшла зграя шпигунів... З Донецька знов на Колиму. Провокації за провокаціями. То стаття, якої не дали спростувати, то недавання медичної допомоги. Міліція готова була навіть півтори тисячі карбованців дати тому, хто підпоїть Стуса. А скільки разів заставав зламані двері. Доводилось писати спецзаяви прокуророві про можливі наслідки реалізованої провокації.

Доведений докраю Василь Стус удруге склав заяву до Верховної Ради СРСР про відмову від громадянства. У своїй заяві він писав:

"... заборона займатися творчою роботою, постійне приниження моєі людської і національної гідности, стан, за якого я чую себе річчю, державним майном, яке КДБ вписало на своє конто; ситуація, за якої моє почуття українського патріотизму відведено на ранґ державного злочину; національно-культурний погром на Україні – все це змушує мене визнати, що мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином – це значить бути рабом. Я ж до такої ролі не надаюся. Чим більше тортур і знущань я зазнаю – тим більший мій опір проти системи наруги над людиною і її елементарними правами, проти мого рабства."

Згадує Василь Стус і свій поворот на Україну в серпні 1979 року після закінчення терміну його заслання.

Приїхав до Києва, щоб довідатись про переслідування членів і близьких до Гельсінкської групи. На брутальність відповів по-своєму: «Бачачи, що Група фактично лишилася напризволяще... вступив до неї, бо просто не міг інакше...»

На думку Василя Стуса хтось мусів же стати «горлом обурення і протесту» на Великій Україні...

Не довго пробув на так званій волі Василь Стус. Мусів працювати на тяжкій роботі, не за фахом. Писав вірші, дописував до інформаційних бюлетенів Української групи сприяння виконанню Гельсінкських угод.

Аж ось 14 травня 1980 року Василя Стуса знову заарештувало КДБ. А в грудні засудили на десять років табору особливого режиму і п'ять років заслання. Засудили і відвезли до пермського табору 36-1.

Це табір таки спеціяльного призначення, владі якого Москва дала всі повноваження. Там діяв закон повного беззаконня, за визначенням Василя Стуса.

Адміністрація користувалась правом повного свавілля. Без актів і без повідомлень відбиралось все. В'язні, як ствердив Василь Стус, втратили всяке право належати собі, не кажучи про те, щоб мати свої книги, зошити, записи...

Усе життя моє в інвентарі
тюремному розписано по пунктах,
як кондаки Твої і тропарі.
І тільки дух мій ярим громом бухне
над цей похмурий мур, над цю мару
і над Софіїну дзвіницю зносить
угору й гору. Хай но і помру,
вони за мене відтонкоголосять.
Три тисячі пропащих вечорів,
три тисячі світанків лебединих,
що оленями йшли між чагарів
і, мертвого, мене не розбудили.

І бунтар політв'язень вибухав. Він говорив і про «культ бездарних» та «їхній час, їхню годину» на Україні. Він стверджував при цьому, що час визначає кожного мистця на волячий терпець, на опір. Коли почали тягнути жили, – каже Стус, – найперші упокорилися талановиті. І він гостро картає тих українців, які перетворились у російських холуїв. Даючи загальну оцінку творчих «досягнень» на Україні, Василь Стус пише:

"... Усе, що створено на Україні за останні 60 років, поточено бацилею недуги. Як може розвиватися національне дерево, коли йому врубано півкрони? Що таке українська історія – без істориків, коли нема ні козацьких літописів, ні історії Руси, ні Костомарова, Маркевича, Бантиш-Каменського, Антоновича, Грушевського? Яка може бути література, коли вона не має доброї половини авторів? І авторів першоклясних – таких, як Винниченко. Хвильовий, Підмогильний. Ось і маємо прозу колгоспних підлітків – один співучіший за другого, один солодший за другого. З мовою сільської бабусі, яка без «енька» слова не вимовить, тобто типову колоніяльну літературу-забавку. «Київ – то така прекрасна фльора, алеж фавна!» – казав Віктор Некрасов. І як з ним не погодитися, бачачи цей набір холуїв від літератури, обозних маркітанток естетики, які на національній трагедії шиють собі розмальовані шаравари блазнів-танцюристів, що на трупі України витанцьовують хвацького гопака."

Важко було політв'язневі взагалі, а поетові, у якого вирізали дві треті шлунка, тим більше. До того ж і писати не давали. До того ще й думки важкі про родичів, про друзів, про рідний Київ. Ось річниця 1500-ліття Києва надійшла, а Василя Стуса огортає смуток:

"Що кращий стає Київ, то він страшніший. Бо, замість живого міста, обернувся на маскараду, машкару вампіра, що п'є кров своїх синів і дочок – і від того кращає... Право на офіційну любов до Києва має тільки сонм чиновників – т. зв. інтелігенція по-радянському. Власне, чи є українська інтелігенція? Думаю, або її немає взагалі, або вона все молода і все недозріла. Український інтелігент на 95% чиновник і на 5% патріот. Введена в систему держави, ця інтелігенція не чує жодного обов'язку перед народом, який так і не набув індивідуального обличчя... Ця інтелігенція офіціозу, прагнучи жити, простує до безславної смерти, ми, в'язні історії..."

Василь Стус, аналізуючи причини невідрадного стану України в світлі наближення тисячоліття християнства, висловлює припущення, що прийняття християнства з Візантії було помилкою, шкідливою для українського народу. На його думку «пасеїстичний дух православ'я тяжким каменем упав на молоду невизрілу душу народу – призвів до жіночости духу, як атрибуту нашої духовности».

Минуле, як його бачив Василь Стус, навело його на думку, що «залізна дисципліна татаро-монголів запліднила російський дух, додавши йому аґресивности й пірамідальности будови» а однією з причин нашої національної трагедії є те, що, мовляв, «український дух так і не зміг виламатися з-під тяжкого каменя пасеїстичноі віри». А потім, підсумовуючи, доходить до такого висновку:

"... Можливо, важило і те, що величезна брила духовного християнства впала на заюну душу, на її ще не зміцнілі плечі. В кожному разі жертвою православ'я ми є найбільшою. Вийти з-під його східніх чар ми так і не змогли..."

Який біль, який тягар відчував у той час в'язень, коли писав ці думки? Спочатку ми готові були почати суперечку... Та зупинились, намагаючись збагнути, чому він саме так кинув докір минулому і з тривогою поглянув у майбутнє? І зрозуміли... Він вказав на найголовніше гальмо в нашій історії – відсутність власної Української національна незалежної Православної Церкви.

Можливо, що йому, що вибрав свідомо хресний шлях у боротьбі за свою і свого народу національну гідність, шлях, який єдиним є до царства Божого, такі думки прийшли із волі Божої?

Йому так боляче було без свого краю, без свого народу. І він творив їх сам «зі свого зболілого серця».

У своїх записках з табору смерти Василь Стус також поділився з нами своїм захопленням польськими патріотами, які виявили таку «нескореність радянському деспотизмові». Він шкодував, що Україна не готова брати уроки в польського вчителя, що українці, можливо, «найближчі до польської натури не мають головного – святого патріотизму, який консолідує поляків». Він так захоплювався прикладом польських звитяжців духу, що шкодував, що сам не поляк. І він вірив, що після Польщі «вірити в московські ідеали може тільки останній дурень і останній негідник».

Василь Стус бажав, щоб приклад Польщі став не тільки нашим, а й поширився на всі підневільні народи і вони знайшли сили підтримати визвольну місію, як він назвав їх, «вольонтерів свободи».

Він також просив, щоб ми всі, люди доброї волі, не забували його матері в Донецьку. Їй потрібна, як він писав, моральна підтримка. Вона, і тут ми додамо від себе, як і матері українських і неукраїнських Ніклусів, Кандиб, Овсієнків, Калиниченків, Тихих, Івасюків, Горських, «виплакує очі за сином».

Дорогі земляки, запам'ятаймо ще одну дату: 4 вересня 1985 року, у таборі, антиукраїнському за своїм призначенням, число 36/1, біля Пермі, перестало битися серце ще одного відважного борця за правду України, за її людські й національні права, Василя Стуса.

Він був свідомий своєї долі, зводячи нерівну боротьбу з ворожими своїй батьківщині силами.

Він знав, що загине на вибраному ним хресті.

Він передбачав свій земний кінець з вірою, що за ним стоїть вся Україна.

Він став сумлінням свого народу!

Доля Василя Стуса є долею тих багатьох українських світочів науки, культури, письменства, яких знищила Москва тільки за те, що вони свій розум, свої сили, свій патріотизм поставили на службу своєму народові, а не Москві.

І їх було багато і їх – буде ще більше. І йтимуть вони з піднесенем чолом у боротьбі за свої правди, Україно! Вони – нескорені. Вони з когорти безсмертних.

Вбити можна тіло. І Москва вбила одного з найталановитіших сучасних поетів України.

Вбити можна поета – сина, чоловіка, батька... та не можна вбити душі живої. Вона житиме вічно в його поезіях, в його ідеях. Дух його нездоланности житиме вічно!

 

------------------------------------------------------------------------

[8] Алла Горська – одна із тих, що рівнялась на все найпрекрасніше в культурі й історії України і була горда з свого походження. Такими були і її друзі, а серед них і Василь Стус.