СУДОВІ Й ПОЗАСУДОВІ РЕПРЕСІЇ,
ВИСТУПИ НА ЗАХИСТ ВАСИЛЯ СТУСА.

Вирок у справі Василя Стуса. (1972 рік)

[ Друкується за виданням: «Погром в Україні, 1972-1979», стор. 30-37. ]

Іменем Української Радянської Соціялістичної Республіки, 1972 року, вересня, 7 дня. Судова колегія по кримінальних справах Київського обласного суду в складі:

голови – Дишель Г.А.,

народніх засідателів – Войтенко А.П., Самченко І.,

при секретарі – Кухарській Т.Г.,

з участю прокурора – Погорілого В.П.,

адвоката – Кржепіцького С.М.,

розглянула в закритому судовому засіданні в м. Києві справу по обвинуваченню Стуса Василя Семеновича. 8 січня 1938 року народження, уродженця села Рахнівки Гайсинського району Вінницької области, з селян, українця, громадянина СРСР, безпартійного, з вищою освітою, одруженого, що має сина 1966 року народження, мешканця м. Києва, вул. Львівська 62, кв. 1, що працював старшим інженером відділу технічної інформації республіканського об'єднання Укроргтехбуд матеріяли, раніше не судимого, – в злочині, передбаченому ст. 62 ч. 1 КК УРСР.

Матеріялами попереднього і судового слідства колегія встановила: підсудний Стус, проживаючи в місті Києві, на грунті антирадянських переконань і незадоволення існуючим у СРСР державним і суспільним ладом, з метою підриву і ослаблення радянської влади, починаючи з 1963 року і до дня арешту в січні 1972 року – систематично виготовляв, зберігав і розповсюджував антирадянські наклепницькі документи, що порочили радянський державний і суспільний лад, а також займався антирадянською агітацією в усній формі.

Так, за період 1963-72 років написав і зберігав у себе на квартирі до дня арешту 14 віршів, а саме: «Доволі ситий вже по горло», «Безпашпортний і закріпачений в селі конає рідний люд», «Опускаюсь – ніби піднімаюсь», «Розмова з другом», «Коли багряніла українська революція», «Комуністи вперед», «Режисер із людожерів», «Кубло бандитів», «Три С – неначе жарт», «Наша нація – найпередовіша», «На історичному етапі», «Між божевіллям і самогубством», «Від радости – у степ», «Ви ходили до Петлюри», в яких порочить радянський державний і суспільний лад, зводить наклеп на умови життя радянського народу, на КПРС і Конституцію СРСР.

У 1965-72 рр. написав 10 документів антирадянського наклепницького змісту, в тому числі: два листи, що починаються словами «Шановний Петре Юхимовичу», рукописи «Привид бродить по Европі», «Ми живемо в дуже цікаву епоху», «Ми живемо в час парадоксів», «Франція – це я», «Відвідини. Лекція на заводі», «Це існування є злочином», «Існує тільки дві форми», «Якийсь киянин».

У цих наклепницьких документах порочиться соціялістичні завоювання в нашій країні, зводиться злісний наклеп на радянську демократію і гарантовану конституцією недоторканість особи, на національну політику нашої держави, робляться спроби «довести» неможливість побудови комуністичного суспільства в Радянському Союзі. Згадані антирадянські, наклепницькі документи Стус зберігав у себе до дня їх вилучення під час обшуків 12 січня і 4 лютого 1972 р. 28 липня 1970 р. Стус написав листа ворожого змісту, використавши при цьому раніше складений ним текст «Привид бродить по Европі», адресувавши його до ЦК КПУ і КДБ УРСР.

Цей лист згодом було надруковано в нелегальному антирадянському журналі «Український вісник», ч. 3 за 1970 рік, який було розповсюджено на території УРСР і за кордоном. Текст цього листа було також вилучено у притягнутого до кримінальної відповідальности за антирадянську діяльність Дзюби І. М. під час обшуку 13 січня 1972 року. У цьому листі зводяться наклепницькі вигадки на радянську дійсність, зокрема, на матеріяльне і духовне життя нашого народу, робиться спроба обілити В. Мороза, засудженого за антирадянську діяльність і міститься звернення виступити за його звільнення від кримінальної відповідальности.

У середині 1970 р. написав інший наклепницький документ у вигляді листа, що починається словами «Кожне нормально організоване суспільство», адресований голові СПУ, секретареві ЦК КПУ, голові Президії Верховної Ради УРСР, використавши при цьому згаданий текст написаного ним документу «Франція – це я». Цей документ також було вміщено в нелегальному т. зв. журналі «Український вісник», ч. 3 за 1970 рік.

У цьому документі зводиться наклеп на національну політику КПРС, робиться спроба захистити осіб, що займаються ворожою діяльністю, і висловлено обурення з заходів, скерованих на припинення антирадянської діяльности цих осіб.

У період після 1965 року написав документ наклепницького змісту у вигляді листа, адресованого до Президії СПУ і в копіях секретареві ЦК КПУ і редакції журналу «Всесвіт».

У цьому листі, виступаючи на захист засудженого за антирадянську діяльність Караванського С. Й. та інших осіб, Стус зводить наклеп на політику радянського уряду супроти інтелігенції та науковців, а також на радянську демократію.

У 1968 році ознайомив з цим документом Селезненка Л., а в січні 1972 року текст цього листа було вилучено у Світличноі Н., що живе в Києві, і Гулик С., що живе у Львові. Цей наклепницький документ, потрапивши за кордон у видавництва українських буржуазних націоналістів, широко використовувався в пропагандистських цілях, направлених проти СРСР.

Так, у квітні 1969 року його було надруковано в журналі «Сучасність» в Мюнхені, в травні 69 року в газеті «Українське слово» в Парижі, в травні 69 року і в грудні 70 року в газеті «Шлях перемоги» в Мюнхені під тенденційними заголовками «Боягузтво – друге наймення підлости» і «Літературу віддано на поталу полторацьким».

У 1969 році написав листа до редактора журналу «Вітчизна» і в копії – редакції газети «Літературна Україна» під назвою «Місце в бою чи в розправі», де з антирадянських позицій зводить наклеп на політику радянської влади щодо творчих працівників. У 1969 році ознайомив із цим листом Селезненка Л. Цей документ теж було поширено і його використали ворожі елементи як на Україні, так і за кордоном. У 1970 році в січні його надрукував нелегальний журнал «Український вісник» ч. 1, що видавався ворожими елементами України, а в 1971 році його перевидали в Парижі. В червні 1971 року цей лист Стуса передавала зарубіжна радіостанція «Свобода», а в серпні цього року його надрукувала газета «Шлях перемоги» у Мюнхені. Крім того, текст цього документу в січні 1972 року було вилучено у Мешко О. Я., що живе у Києві. В 1970 році підготував нелегальну збірку своїх віршів під назвою «Зимові дерева», куди вмістив вірші написані на протязі 1963-70 рр.

До збірки ввійшли вірші наклепницького змісту «Не можу я без посмішки Івана», «Звіром вити, горілку пити», «Отак живу, як мавпа серед мавп», «Даждь нам, Боже, днесь», «Розмова», «Балухаті мистецтвознавці», «Який це час?», «Йдуть три циганки», «У Мар’їнці стоять кукурудзи». У цих віршах зводиться наклеп на працю і життя в колгоспах, на радянську демократію, радянських людей.

Того ж 1970 року цю збірку Стус передрукував і розповсюдив серед своіх знайомих. Два примірники цього твору Стус передав Селезненкові Л., по одному передав Дзюбі та Світличному, що живуть у Києві, та Калинець Ірині, що живе у Львові.

Один із двох примірників «Зимові дерева», одержаних від Стуса, Селезненко в 1970 році передав громадянці Чехо-Словаччини Коцуровій Ганні, що вивезла його за кордон і передала Левицькому, що живе в Англії. Того ж 1970 року збірку з передмовою автора було видано брюссельським видавництвом і надруковано в Англії. Вірш «Не можу я без посмішки Івана» з цієї збірки крім того друкувався окремо за кордоном у антирадянськім націоналістичнім журналі «Сучасність» ч. 12 за 1970 р. Під час обшуку у Стуса 12 січня 1972 року вилучено два написані ним рукописні тексти вірша «У Мар’їнці стоять кукурудзи», що входить до збірки «Зимові дерева». У 1970 році Стус виготовив саморобну нелегальну збірку під назвою «Веселий цвинтар», куди ввійшли разом з іншими віршами написані ним антирадянські наклепницькі вірші «Ось вам сонце», «Колеса глухо стукотять», «Рятуючись од сумнівів», «Марко Безсмертний», «Їх було двоє», «Напередодні свята», «Сьогодні свято», «В період розгорнутого». В цих віршах робиться спроба довести читачеві викривлене уявлення про радянське соціялістичне суспільство, зводиться наклеп на заходи КПРС і радянського уряду, пов'язані зі святкуванням 100-річчя з дня народження засновника радянської держави, на умови життя радянських людей і радянську соціялістичну демократію. Надрукувавши цей твір на своїй друкарській машинці, Стус розповсюдив його, а також окремі вірші, що увійшли до збірки. У 1970 році передав по одному примірникові Світличному І. та Шабатурі С. У цьому ж році в себе вдома ознайомив Селезненка Л. і Калиниченка І. з віршем «Колеса глухо стукотять» і дав їм змогу переписати його текст для власного користування. Крім того, в себе на квартирі зберігав один примірник збірки «Веселий цвинтар», машинописний і рукописний текст віршів «Колеса глухо стукотять» і «Марко Безсмертний», що були вилучені в нього під час обшуку 12 січня. Протягом 1970-71 рр. написав дві ворожі статті під назвою «Феномен доби» і «Зникоме розцвітання». В статті «Феномен доби» під виглядом дослідження творчости поета П. Тичини пробував нав'язати читачеві антирадянські націоналістичні погляди і уявлення щодо оцінки творчости українського поета, намагався довести «шкідливість» принципу партійности в літературі. Разом з тим намагався нав'язати викривлені ворожі погляди на колективізацію сільського господарства в СРСР і зводив наклепи на політику радянської влади в галузі культури. У статті «Зникоме розцвітання» при дослідженні творчости В. Свідзінського Стус дає оцінку спадщини поета з буржуазних позицій, зводить наклеп на досягнення радянського народу в соціялістичнім і культурнім будівництві, порочить радянський державний і суспільний лад. У 1971 році статтю «Феномен доби» розповсюдив, ознайомивши з нею Франко З., Світличного І., Селезненка Л., Тельнюка С., передав один примірник І. Калинець, що живе у Львові, один примірник було вилучено у Сверстюка Є. під час обшуку 12 січня 1972 року. Чернетки і повний машинописний текст статті «Феномен доби» Стус зберігав у себе. Статтю «Зникоме розцвітання» в кінці 1970 року чи початку 1971 року передав для ознайомлення Селезненкові Л., яка зберігалася у нього аж до обшуку 21 листопада 1971 року. Стус написав листа до ЦК КПУ і Президії СПУ, що починається словами «За статистичними даними», в якому наклепницьки малює становище в сучасній українській літературі, при чому всіляко вихваляє деяких літераторів, що проявили свою ворожість до радянського суспільства, одночасно зводить наклеп на заходи радянської влади, скеровані на розвиток радянської літератури і на радянське правосуддя. У другій половині 1971 р. при написанні цього листа ознайомив з його змістом Дзюбу І. та Сверстюка Є. Після передруку один примірник листа передав Світличному, в якого його вилучили в січні 1972 р. Тоді ж згаданий документ давав для ознайомлення Селезненкові. Три інші примірники цього документу було вилучено під час обшуку у Світличної Н., Дзюби І. та Плюща Леоніда.

Рукописний текст листа Стус зберігав у себе до 12 січня 1972 р. Крім того, цей наклепницький документ потрапив за кордон, про що 14 березня 1972 року повідомила антирадянська радіостанція «Свобода». У грудні 1972 року на пропозицію Чорновола дав згоду взяти участь у діяльності т. зв. «Громадського комітету захисту Ніни Строкатової», заарештованої за антирадянську діяльність. Члени цього комітету склали заяву і довідку про особу Строкатової, де були наклепницькі твердження щодо правосуддя СРСР. У період після 1965 р. придбав у когось і зберігав до 12 січня 1972 р. два примірники антирадянського документу Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», який є пасквілем на радянську дійсність, національну політику КПРС і практику комуністичного будівництва в СРСР.

У період після 1966 року придбав і зберігав до січня 1972 р. т. зв. «новелю» В. Захарченка «Дзвінок». Цей документ антирадянського спрямування порочить радянську дійсність, органи управління і державні установи, спосіб життя радянських людей. У 1968-9 рр. дістав у когось і зберігав до арешту рукописну збірку Холодного «Крик з могили», де у віршах «Собаки», «Дядько має заводи й фабрики» і багатьох інших автор з антирадянських позицій змальовує радянський лад, життя і побут нашого народу, зводить наклеп на політику КПРС і радянського уряду.

У грудні 1971 і січні 1972 р., будучи на лікуванні в санаторії «Світанок» у м. Моршині Львівської обл., у розмовах з відпочиваючими Мацкевичем П. М., Кислинським В. В. і Сидоровим В. Г. висловлював антирадянські думки. Викладаючи їм своі ворожі погляди, в образливій формі висловлювався про засновника радянської держави, зводив наклеп на радянську демократію, водночас вихваляючи буржуазну демократію капіталістичних країн, хвалив українських буржуазних націоналістів, які вели збройну боротьбу проти радянської влади на Україні, зводив наклеп на матеріяльний стан трудящих нашої країни. Підсудний Стус, стверджуючи факти написаних ним згаданих документів, своєї вини не визнав, заявивши, що всі згадані вище написані ним вірші й листи і літературно-критичні дослідження не містять у собі антирадянських і наклепницьких тверджень, а в цілому відбивають дійсність і лише в окремих випадках, переважно в чернетках, долучених до справи, він припустився дещо різких висловлювань, але без мети підриву й ослаблення радянської влади, хоч ці висловлювання якоюсь мірою об'єктивно й шкідливі, що він зрозумів під час суду, але в них немає жодного складу злочину. При цьому Стус пояснив, що ці окремі зарізкі репліки не є його сталими переконаннями, а лише хвилевими думками, що з'явилися під час складних життєвих ситуацій, але ці репліки містилися тільки в чернетках, долучених до справи, отже жодної соціяльноі ролі вони не відігравали.

[Далі йде доказова частина, де повторюється попередній текст з додатками висновків криміналістичних експертиз, протоколів огляду вилученої літератури в інших осіб тощо. - Ред.].

Пояснення Стуса про те, що деякі його найбільш різкі чернеткові вірші складено під впливом хвилевих настроїв і не визначають його переконань, як відкинуті чернетки, а також про те, що, виготовляючи, зберігаючи і розповсюджуючи рукописні збірки, листи й статті, він не мав мети підривати чи ослаблювати радянську владу, оскільки ці документи ні антирадянськими ні наклепницькими не вважає, судова комісія відкидає як такі, що не відповідають дійсності. З таких міркувань

1) написані Стусом найбільш різкі антирадянські вірші він не знищив, а зберігав аж до вилучення їх під час обшуку, значну частину таких же віршів уміщено в нелегальних збірках «Зимові дерева» і «Веселий цвинтар», які Стус розповсюджував серед своїх знайомих, а «Зимові дерева» потрапили за кордон і використані антирадянськими ворожими колами;

2) різко антирадянське спрямування написаних і розповсюджених документів, у яких зводиться злісний наклеп на радянський державний і суспільний лад, на політику КПРС і радянської держави в галузі культури, національної політики, побуту й праці та матеріяльних умов існування радянського народу є очевидним, а зберігання, виготовлення і розповсюдження Стусом цих антирадянських документів на протязі майже 10 літ і його виступи аналогічного змісту, те, що він має вищу освіту і склав іспити з кандидатського мінімуму, свідчать про те, що Стус усвідомлював суспільну небезпеку своїх дій і чинив із прямою думкою про підрив і ослаблення радянської влади. Як пом'якшуючу обставину судова колегія бере те, що в останнім слові Стус заявив про своє щире каяття і запевнив суд, що докладе всіх зусиль, щоб чесно служити радянській соціялістичній вітчизні.

У зв'язку з цим судова колегія вважає за можливе обрати для нього пом'якшену міру покарання. Оскільки Стус вчинив особливо небезпечний державний злочин, за що судиться вперше, в силу ст. 25 КК УРСР він має відбувати покарання в ВТК суворого режиму. На підставі вищевикладеного з врахуванням погіршуючих і пом'якшуючих обставин, судова колегія, керуючись ст. 323, 324, КПК УРСР, винесла вирок: Стуса В. С. на підставі ст. 62 ч. 1 КК УРСР позбавити волі у ВТК суворого режиму на п'ять років і засланням на три роки. Строк покарання рахується з 13 січня 1972 року. Речові докази – антирадянські вірші, збірки, листи залишити при справі. Судові стягнення на проведення експертиз у сумі 100 карбованців, сплату приїзду свідків викликаних до слідчого у сумі 114 карб. 60 коп., і приїзд свідків на суд у сумі 68 карб. 35 коп., а всього 282 карб. 95 коп. стягнути із засудженого Стуса.

Коментар Василя Стуса на вирок суду.

[ Друкується за виданням: «Погром в Україні, 1972-1979», стор. 37-40. ]

Скажу, що своєї вини я не визнав і в останньому слові. Отже щире каяття стосувалося лише чернеткових загарячих рядків на зразок: «кубло бандитів-кадебістів, злодіїв і відставників у стольному засіли місті як партія більшовиків». Звичайно, не було й жодних обіцянок чесно служити Вітчизні. Я мусів був визнати, що рядки, схожі до згаданих вище, мають певний наліт нерадянських настроїв, адже я стояв на тому, що я не націоналіст і не годився з тим, щоб мою творчість називати антирадянською агітацією і пропагандою. Тоді я ще називав цю країну своєю Вітчизною, ще не міг зважитися на велику відмову: якщо на твоїй рідній землі тебе розпинають за любов до неї, за бажання в поті чола працювати для свого народу, тоді доводиться змиритися з тим, що в тебе є рідна земля, але немає рідної країни. Вона ж бо стала країною твоєї неволі, вона обернула тебе на раба, силоміць вирвавши з рідної землі.

За сотнями загород і колючих дротів лежить моя земля, Україна, заходячи тільки в зболені сни. Вона світить як далека зірка у вечірньому мордовському небі. А невільницький твій шлях стелиться далі й далі од неї – за сиві уральські хребти, в закрайсвітні сибіри. Бо кати іспитують тебе: а чи витримає твоє серце, чи не пірветься од натуги.

Під час обшуку 12. І. 1972 року у мене було вилучено: збірку В. Кордуна «Тихий майстер дитячих іграшок», «Постать голосу» Чубая, «Крик з могили», вірш Симоненка «Де зараз ви, кати мого народу», деякі листи до мене від В. Голобородька та Віри Вовк, книга Ясперса «Rechenschaft und Ausblick», збірка Л. Костенко «Зоряний інтеґрал», збірки «Веселий цвинтар», «Зимові дерева», два листи Ст. Тельнюка – про «Феномен доби», «Інтернаціоналізм чи русифікація?» І. Дзюби (два примірники), книга Карла Юнґа «Архитип в символике сновидений», книга Віри Вовк «Каппа Хреста», «Братская ГЗС» Євтушенка, «Базар» Емми Андієвської, «Крутой маршрут» Аксьонової, збірку Казіміра Едшміда (український переклад), конспекти статтей Грушевського, виданих до революції, понад 20 зошитів моїх вузівських конспектів, коло десятка моїх чернеткових зошитів із віршами та їхніми варіянтами. Усе це залишилося в КДБ і лише маленьку часточку з цього долучено до справи. Решту, видно, спалили, як обіцяв слідчий Мезеря: спалять на ваших очах.

Наведу далі уривки з рецензії А. Каспрука на збірку «Зимові дерева», яку він написав для слідства: «Це поетика декадансу, поетика ідейного занепаду». У віршах Стуса «радянське життя постає як добровільний допр,7 де живуть і діють неохайний вчитель етики, вчорашній христопродавець, п'яниця, альфонс, дочка асенізатора тощо. Бридкішої гидоти, жахливішої зненависти не міг придумати найвинахідливіший упереджений проти нашої дійсности фантазер». «Не треба доводити, що книжка Стуса шкідлива всім своїм ідейним спрямуванням, усією своєю суттю. Нормальна неупереджена людина прочитати її може лише з обридженням, із зневагою до „поета", що так порочить свою землю і свій народ». Про збірку «Веселий цвинтар» Каспрук пише: «Радянські люди за Стусом це бездушні автомати, люди без голови, манекени, що механічно розігрують заданий за схемою безглуздий спектакль». «З художнього боку вірші Стуса це якась маячня, злобливе белькотіння, а з громадського, політичного – це свідомий наклеп, очорнювання і оббріхування нашої дійсности». Такі ж його відгуки про статтю «Феномен доби» та «Зникоме розцвітання». Одне слово, на руках цього доктора філології – моя кров, як і на руках слідчих Логінова, Мезері, Пархоменка, судді, прокурора і адвоката-прокурора, накиненого силоміць. У дусі критиків-головорізів писав кандидат наук А. Ковтуненко, рецензуючи для КДБ збірку «Крик з могили»: «В деяких віршах Холодний видає себе уболівальником за народ, але „його" народ – це щось абстрактне і невловиме. А справжній трудовий народ, радянських людей він ненавидить і пише про них з презирством і зневагою». «Холодний плекає надії на буржуазно-націоналістичне відродження України, виношує бредові ідеї збройного повстання проти існуючого ладу, помсти трудящим за їхню відданість соціялістичній Вітчизні». Цікаве свідчення донецького поета Євгена Летюка, що з переляку заявив таке: «Мене завжди приємно вражала манера Стуса говорити скрізь підкреслено українською мовою, навіть тоді, коли в цьому не було потреби». Але хай їм простить Бог – усім цим летюкам, скасенкам, клоччям, селезненкам...

Перейду до коментування вироку. Згадані на його початку 14 віршів є сирові чернетки, поспіхом записані під настрій. Більшість із них навіть недокінчена, деякі просто неможливо розібрати. Про існування їх я не знав і сам, крім хіба «Три С – неначе жарт», написаного давно і на давню тему. Кадебісти навіть не змогли його прочитати. «Тридцять сьомий – неначе жарт, як кавалок у горлі» – тобто йдеться в ньому про час репресій 30-их років.

Наступні 10 «документів» – чернетки статтей, серед них чернетки двох листів до П.Ю. Шелеста (здається, 1965 і 1968 рр.). Окремі з тих 10 статтей – звичайна сторінка, де списано 5-10 рядків, а більше нема нічого. Правда, окремі уступи з них були зарізкі, як і окремі з попередніх 14 віршів. Скажімо: «кубло бандитів-кадебістів, злодіїв і відставників у стольному засіли місті, як партія більшовиків». Це виходило з ряду, а тому я так і говорив за схожі тексти і хвилеві, непродумані настрої.

У збірці «Веселий цвинтар» найбільше клопоту я мав із віршем «Колеса глухо стукотять», присвяченим пам'яті замученого М. К. Зерова. Я його відстоював до кінця, заперечуючи його антирадянський характер. Ось цей вірш: «Колеса глухо стукотять, мов хвиля об пором. Стрічай, товаришу Хароне, [і] з лихом і з добром. Колеса б'ють, колеса б'ють, кудись торують путь. Уже! Додому не вернуть, додому не вернуть. Москва, гора Ведмежа. Кємь і Попів острів – шлях за ґратами, за вартами, розбухлий на сльозах. І знову: Вятка, Котлас, Усть – Вим, далі – до Чіб'ю. Рад-соц-конц-таборів Союз, котрий Господь забув. Диявол теж забув, тепер тут править інший бог, – марксист, расист, і людожер, один за трьох. Москва – Чіб'ю, Москва – Чіб'ю. Печорський концентрак споруджує нову добу на крові і кістках». Хто такий «марксист, расист і людожер?» Я відповів: Берія та його банда. Світличний на суді сказав, що мова про Сталіна. Суддя, видно, старий сталініст, мало не лопнув од люті.

У збірці «Веселий цвинтар» 43 вірші, не всі з них мені дорогі, але кращі з них я вмістив до збірки «Зимові дерева», що лежала у видавництві «Радянський письменник» майже 5 років. Дуже схвальні рецензії на неї написав І. Драч (1968 р.) та Євген Адельгейм (1970 р.). Цікаво було б показати їх Каспрукові. Збірку у видавництві арештували. Ще в КДБ, вже після суду, я вимагав, щоб її повернули дружині. Не допомогло навіть те, що я тиждень голодував, вимагаючи повернення рукопису моїм рідним. Кадебістам то не випадало, їм треба було знищити всі вірші, бо мені заборонено бути поетом, заборонено мати хист до віршування.

Стаття «Феномен доби» мала 107 стор. машинопису. Певне пропала без сліду, для мене вона дорога була. У ній я полюбив Тичину, спізнавши його трагічну долю – бути всенароднім, тобто державним поетом, коли – цитую статтю – «довершилася його всенародня слава, але слава не генія, а пігмея. Слава генія, змушеного бути пігмеєм, блазнем при дворі кривавого короля, була заборонена. Слава ж пігмея, що став паразитувати на тілі генія, була забезпечена величезним пропагандистським трестом». Писати, що Тичина «живіший од живих і мертвіший мертвих» було нелегко. Але його горе стало нашим горем, а над своїм горем ми можемо мислити, хай і жорстоко, бож «поетів геній обернувся проти нього прокляттям, став йому за найбільшого ворога, з яким треба було постійно боротися, щоб не виявити свій найбільший „гріх" перед добою». Стаття «Зникоме розцвітання» – має 13 сторінок, композиційне невдала, але дорога мені, як і вся творчість Свідзінського. До вироку долучили її через одну фразу. Я писав, що тоді, в 30-их роках, справжній інтелігент був абсолютно небажаною особою, отож не дивно, інтелігенти були винищені майже до пня.

Під час слідства написав чимало своїх і переклав понад 100 віршів Ґете. Відмовившись від адвоката, вимагав юридичної літератури, щоб підготуватися до своєї оборони. Мені не дали нічого, навіть кодексу. На суді заявив протест проти закритого суду, вимагав літературних експертів, відмовився від силоміць накинутого мені адвоката. Але його залишили таки – допомагати судді Дишелю, що дозволяв собі нецензурні лайки на адресу свідка І. Калиниченка, який давав невигідні для катів свідчення: грубо лякав він і Селезненка, в якому заговорила порядність, оглушена страхом. Згадаю і за те, як начальник слідчого ізолятора Сапожников матюкався як швець і бив мене кулаками за те, що я крикнув на коридорі тюрми, коли мене волокли в божевільню Києва 5 травня. Я гукнув: «Василя Стуса мають везти в божевільню, в Павлівську лікарню». Причина ж була та, що я не давав ніяких свідчень, а слідчих-кадебістів назвав «псами сталінськими». Абсолютно беріївська атмосфера тримання в тюрмі, хібащо не б'ють. Щождо суду – то це брутальний самосуд, на якому не хочеться і рота розтуляти до катів. «Прошу дати наукове визначення терміну антирадянський» – вимагав я в суді. Суддя ж усміхнувся і мовчав. Бо що він міг сказати?

 

Василь Стус

Лист Мальви Ланди і Тетяни Ходорович.

[ Друкується за виданням: «Погром в Україні, 1972-1979», стор. 54-56. ]

Міжнародній Амнестії,

ПЕН-клюбові,

людям доброї волі!

Василь Стус, журналіст, поет, засуджений на підставі обвинувачення в антирадянській агітації і пропаганді, перебуває в ув'язненні від початку 1972 року. Протягом відбування свого покарання він був об'єктом багаторазових жорстоких кар і знущань. В останні місяці В. Стуса зокрема жорстоко переслідували. Вліті 1976 року в нього забрали всі його творчі надбання – власні вірші і переклади поезій, написані під час перебування в концтаборі. Його офіційно повідомили (прочитали йому акт) про знищення цих творів (разом не менше, як 600 поезій).

Строк ув'язнення В. Стуса кінчається на початку 1977 року. Далі, згідно з присудом, йому залишається ще три роки заслання. В. Стус – важко хворий.

Передаючи інформації про Василя Стуса, виступаючи на його оборону і на оборону його творчости, закликаємо активно підтримати нас, підняти голос на оборону В. Стуса, розповсюдити інформації про нього, вимагати від радянського уряду звільнення В. Стуса. В першу чергу ми звертаємося до його колег пера – до письменників, поетів, журналістів. Залучуємо до цієї заяви подробиці про умови і життя В. Стуса в мордовських таборах ч. 17 і 19.

23 листопада 1976

Мальва Ланда, Тетяна Ходорович

* * * * * * *

Восени 1975 року В. Стуса возили до Києва (на «перевиховання». В той час він був у дуже поганому стані в зв'язку з виразкою шлунку). В. Стус не виявив бажання «перевиховатися», відмовився розмовляти з «катами КДБ». Його привезли назад до табору в Мордовії (ч. 17). Після наполегливих вимог і після важких шлункових кровотеч йому зробили операцію в спеціяльній лікарні (для ув'язнених) в Ленінграді (відомо, що політв'язнів у цю лікарню, яка вважається найкращою, не посилають).

У лютому 1976 року, два місяці після операції (вирізали 3/4 шлунку) його позбавили призначеного йому на шість місяців дієтичного харчування. Це сталося після того, як В. Стус підтримав письмовою заявою вимогу П. Айрікяна перестати бльокувати його листування (подібну заяву в справі Айрікяна склав С. Солдатов, за що його також переслідували).

Після операції Стус дістав дозвіл на позачергову посилку. Але, коли пачка надійшла до табору, адміністрація відіслала її назад, мовляв, Стус «відмовився від посилки».

Табір ч. 17. Травень-червень 1976. Самопочуття Стуса дуже погане. Начальство запропонувало йому лягти в лікарню, однак без книжок. Заборонили також посилати додому вірші. В таких умовах Стус відмовився від лікарні, мовляв, хоч буду працювати, зате буду разом з товаришами, буду читати, писати вірші. Але йому брутально наклали на руки кайдани і насильно відвезли до лікарні. «Операцію» накладання кайданів перевело п'ять осіб: один накладав кайдани, інші тримали Стуса, при чому йому умисне так міцно здавили руки, що пізніше вони йому боліли майже три місяці.

Вернувшися до табору, В. Стус написав скаргу прокуророві про цю брутальну поведінку.

Після повернення з лікарні Стусові офіційно заявили, що всі його вірші (не менше як 300) сконфісковано і знищено.

У червні 1976 року, при ліквідації табору ч. 17, у Стуса забрали ще 300 поезій (переклади з Ґете, Рільке, Кіплінга)...

Стусові пред'явили (чи прочитали) акт про знищення всіх його віршів – не менше 600 (чи 800) поезій – творчість усіх років його таборового життя... Тільки від цього одного можна дістати гіпертонію...

З табору ч. 17 Стуса перевели до табору ч. 19. Тут його кожного дня обшукували, роздягали догола, заставляли присідати...

Стус, на знак протесту, перестав ставати в ряд при перевірці. За це його, важко хворого, запроторили на 14 діб до карцеру.

Товариші-співтаборовики, занепокоєні його життям, писали заяви прокуророві, зверталися до представників КДБ, відповідальних за табір, з проханням скасувати Стусові карцер... Позитивної відповіді не одержали. Вони робили також заходи перед начальством табору, щоб, якщо не можна скасувати карцер (ШІЗО) то бодай, враховуючи, що Стус перейшов операцію, не позбавляти його конечного для нього харчування. Просили хоч видати йому постіль (!), хоч трохи поліпшити харчування (не тримати його на карцерній пайці). На всі ці заходи – була відмовна відповідь. Тоді, на знак протесту, Солдатов, Пенсон, Хейфец і Юськевич проголосили часткову голодівку (відмовилися від гарячої страви). Ця голодівка тривала чотири дні.

4 серпня 1976 року В. Стус, у дуже важкому стані (після операції, яку перейшов узимі, і після двох тижнів карцеру, з якого вийшов 2 липня) був примушений проголосити голодівку. Його вимоги: 1. Повернути забрані в нього під час останніх обшуків написані в таборі вірші, не менше 300 поетичних творів В. Стуса і не менше 300 його перекладів віршів Ґете, Рільке, Кіплінґа й ін. 2. Дати йому можливість творчо працювати (Стус пише вірші, під сучасну пору перекладає Рільке). 3. Анулювати обмеження листування (кореспонденцію на ім'я Стуса затримують, не віддають йому; конфіскують листи, висилані ним).

На знак солідарности з Стусом голодували 4 серпня вірменин Маркосян і росіянин Солдатов.

Політв'язні 19-ої зони просять передати англійському ПЕН-Клюбові: Поетичній спадщині українського поета В. Стуса загрожує знищення. У нього за ввесь час перебування в таборі періодично відбирали написані ним вірші; вліті 1976 року відібрали і зачитали акти про знищення всіх його творів – оригінальних віршів і перекладів. Останнім часом він працює над перекладами віршів Рільке. Політв'язні 19-ої зони просять ПЕН-Клюб виступити в оборону В. Стуса і його творчости, а також робити заходи перед урядом СРСР. Строк ув'язнення В. Стуса кінчається на початку 1977 року.

Василь Стус на засланні.

[ Друкується за журн. «Сучасність», ч. 2, 1979, лютий, стор. 112-115.
Дещо скорочена версія цієї інформації була друкована у збірнику «Українська Гельсінкська Група, 1978-1982», стор. 751-753. ]

У липні 1978 року «Ленинское знамя» (газета Тенькінського району Магаданської области) надрукувала в трьох числах – підвалом – три статті «Друзі і вороги Василя Стуса» (1. «Несподівані зустрічі», 2. «Чужий серед своїх», 3. «Хай люди знають...»). Автор статтей – А. Супряга. В дальших – липневих і серпневих – числах з'явилися «Відгуки на статтю „Друзі і вороги Василя Стуса"».

У статтях порівнюють і ототожнюють Стуса з фашистами... Автор не раз покликається теж на людей, з якими він спеціяльно розмовляв про Стуса – на робітників у шахті, де працює Стус, на медичний персонал лікарні, де він лікувався.

Супряга розмовляє з сестрою-адміністратором лікарні і вона, оповідаючи про Стуса, згадує свої зустрічі з фашистами (в дитинстві): «Підійшли три фашисти, сині від холоду... На вузьких устах – усмішка, а в очах – злість. Як у того, що лежав у нас у лікарні...». Потім стало якось ніяково – радянську людину порівнювати раптом з ворогом. Але згадала, з якою ненавистю знеславлював він радянську владу, ганьбив уряд, наші закони, і переконалася, що чужа це для нас людина: «І не я сама так думаю. Поговоріть з лікарями, з медсестрами, і вони скажуть те саме».

А ось наведені в статті вислови інших «співрозмовників» А. Супряги: «Фанатик. До такої міри наладований ворожою ідеологією, що не можеш вийти з дива». «Якісь знайомства в нього за кородоном. Посилки отримує з Федеральної Республіки Німеччини, з Канади. Та бодай би щось путнього, а то вівсянку, чай, риж, сухе молоко, супи-концентрати посилають у пакунках...». На закінчення «Несподіваних зустрічей» автор пише: «Ні одного теплого або бодай співчутливого слова не почув я на адресу Стуса. Не зустрів нікого, хто б прихильно відгукнувся про поведінку „борця за справедливість", „борця за демократію", „борця за права людини"...».

У другій частині статті – «Чужий серед своїх» – Супряга повідомляє :«...Стусові 40 років... Трудовий стаж В. Стуса ледве нараховує 11 років. Він «перепробував» чимало професій... Тільки два роки навчав він дітлахів української мови... два тижні – на будівництві, 7 місяців поробив як журналіст, півтора місяця був кочегаром, 4 з половиною місяці був співробітником Державного архіву УРСР. Одне слово – перекотиполе... Як літератор він відомий тільки серед жалюгідної купки таких, як і він, відступників, що не хочуть працювати для добра Країни Рад. Саме на таких випадкових людей і розраховують антикомуністи».

І на закінчення другої частини: «Які права він обстоює? – запитує Георгій Ковальов, а з ним і сотні українців, що працюють у копальні. ... Право на свободу мислення? Воно у нас також не є обмежене. Тільки знай, задля чого ти твориш, до кого звертаєшся, що хочеш сказати людям. Стус багатьом читав свої вірші. Вони пройняті не нашим духом, тому за океаном поодинокі з них радо друкують. Нам не потрібні вірші такі... Одне слово, не знайшов Стус однодумців у гірничому колективі. Кого ж уважає Василь Стус, який дістав освіту в Радянському Союзі і який користується всіма народніми благами, за своїх друзів?..».

У третій частині статті «Друзі і вороги Василя Стуса» поруч з повідомленням про те, що, мовляв, закордонні друзі Стуса, в минулому жителі України, служили Гітлерові і т. п. пишеться: «До пари своїм ідейним наставникам і сам Василь Стус. Проживаючи в Києві, він виготовляв, зберігав і розповсюджував наклепницькі документи, що порочили радянський лад – як державний, так і суспільний. Саме за це народній суд і визначив йому міру покарання – ув'язнення, а після нього заслання, яке він тепер відбуває в копальні ім. Матросова. Вірші Стуса того періоду насичені болотом, брехнею, ненавистю до всього радянського. Про це свідчать навіть наголовки віршів: „Кубло бандитів", „Безпашпортний, закріпачений в селі"... Але радянські люди не тільки засуджують його дії, вони, коли йдеться про переконання, гідність і честь Батьківщини, дають відсіч... І Стус відбуває сьогодні покарання за антирадянську діяльність. А шкода, що Василь Семенович не розуміє: він тільки іграшка в руках жменьки жалюгідних відступників, буржуазних націоналістів... Стус потрібний їм якраз тут, в СРСР, щоб кричати на ввесь світ: „Ось він – мученик за права людини!"...».

Після опублікування цієї статті, в копальні відбулися збори, на яких обговорювали поведінку Стуса. Виступивши на цих зборах, Стус сказав:

«... По боці брехунів – весь офіціоз... Доводити свою правоту серед кривосвідків – марна річ... На вашу думку, я націоналіст. На мою – український патріот, громадянин суверенної української держави... Я український літератор, пишу вірші, перекладаю вірші російських, білоруських, німецьких, еспанських, французьких, англійських поетів; автор двох десятків літературно-критичних статтей. Так, я люблю мій український народ, почуваю себе вірним сином його. Якраз тому я ставлюся з великою пошаною до інших народів. Я ніколи не дозволив собі навіть одним словом образити національну гідність інших. Між моїми довголітніми приятелями, що називають мене братом, є росіяни й білоруси, євреї і українці, вірмени й молдавани, литовці й татари, грузини й лотиші. Ніхто з них не вважає мене за націоналіста... Націоналісти це ті, які устами колишнього майстра Карасєва кидають мені в лице: коли б я мав автомат, я вистріляв би всіх тих хахлів. Націоналісти це ті, хто з лайкою кричить: ох ти, пико татарська, чуваська, вірменська, неросійська... Я відповідаю їм: українці нічим не гірші від інших. Запам'ятайте: українці, а не хахли, євреї, а не жиди, узбеки, а не чорнозаді, грузини, а не звірі... Мене називають антирадянщиком. Брехня. Радянська влада – це влада Рад, влада народу, демократія. Це й мій ідеал... Я не вважаю, що людина вродилася для того, щоб приховувати свої думки, що вона може мати власні погляди, тримаючи язик за зубами. Я ніколи не пропагував війни, расової виключности або порнографічної свободи. Навпаки, я завжди був завзятим противником усього цього. Я вважаю, що людина вродилася для того, щоб прожити вік чесно і гідно. Мій т. зв. злочин, що через нього мені влаштували культпохід до Мордовії і на Колиму, полягав у тому, що я, разом з іншими, вважаю: страхіття сталінського періоду не можна зліквідувати однією постановою про культ особи і покаранням виявлених убивців на зразок Берії і його найближчих помічників. Я вважаю, що подолати рутинну психологію культизму можна тільки ціною довгорічних зусиль...».

Загальні збори робітників копальні ухвалили засудити «поведінку» Стуса...

У Василя Стуса було і є багато визначних друзів.

Друзі Стуса, що добре знали його ще перед арештом (1972 року) оповідають: людина з винятково чутливим сумлінням, з міцно розвиненим почуттям громадської відповідальности..., здібний філолог і журналіст, талановитий, дуже талановитий поет; добра і чула людина; чесна і нездатна на негідні компроміси.

Так само говорять про нього співв'язні, з якими він перебув свій п'ятирічний термін в мордовських таборах для політв'язнів. Вони стали його добрими друзями, побратимами. Вони разом обстоювали свою людську гідність, права свої і своїх співв'язнів; разом зазнавали жорстоких нелюдських покарань..., кожному з них КДБ неодноразово пропонував різні полегші й блага – за зречення своїх переконань, за наклеп на себе і своїх друзів; але на такі пропозиції вони не згоджувалися, і їх знову мучили... Стус важко хворів на виразку шлунку, рік перед звільненням йому вирізали велику частину шлунку; але й в таких обставинах його неодноразово жорстоко карали... Друзі-співв'язні не раз провадили голодівки з вимогою звільнити хворого Стуса від покарань. Адміністрація табору, з ініціятиви КДБ, забирала в Стуса його вірші... На протязі останнього року перебування його в таборі у нього забрали і знищили майже 300 власних віршів і щось з 300 його перекладів Рільке, Ґете, Бодлера й інших. Стус і співв'язні – друзі Стуса – протестували, писали заяви і провадили голодівки з вимогою повернути вірші...

І ще одна подробиця з минулого Василя Стуса. У половині 60-их років, незабаром після численних арештів кращих представників української інтелігенції, Стус – після прем'єри фільму «Тіні забутих предків» – встав і голосно сказав: «Хто проти тиранії – встаньте». І кілька осіб підвелося. Від того часу, аж до арешту, Стуса позбавили можливости працювати за фахом; та й кожну іншу роботу йому доводилося залишати. «Перекотиполе...» називає його за часті зміни роботи «Ленинское знамя» Тенькінського району Магаданської области, а облічуючи трудовий стаж Стуса, не враховує йому роки примусової праці в таборі, та більше ніж півтора року праці в шахті – на засланні.

[1978]

Другий суд над Василем Стусом (1980 рік).

[ Друкується за виданням: «Українська Гельсінкська Група, 1978-1982», стор. 754-759.
Вперше цю інформацію надруковано в московському самвидавному журналі «Хроника текущих событий», ч. 58, 1980. ]

Влітку у справі Стуса було проведено обшуки у засланців Євгена Сверстюка і Олександра Сергієнка. Вилучали листи.

26 травня слідчий Стуса майор КДБ А. В. Селюк допитав дружину Юрія Бадзя – Світлану Кириченко. Формальна причина допиту: під час обшуку у Стуса було вилучено копії його листів з табору і заслання, зроблені рукою Кириченко.

4 серпня у справі Стуса було проведено обшук у Р. Руденко. Вилучено табірні вірші М. Руденка, одержані в обхід цензури, друкарську машинку, записну книжку. 7 серпня слідчий КДБ Н. П. Цімох допитав Р. Руденко в справі Стуса. Вона посвідчила, що бачила Стуса один раз, на святкуванні Нового року, він їй дуже сподобався, він блискучий поет, жодних «антирадянських» чи «наклепницьких» розмов він при ній не провадив.

17 серпня слідчий Московського У КДБ допитав у справі Стуса москвичку Н. П. Лісовську. Він зокрема запитав: «Чи ви просили Стуса скерувати на вашу адресу його заяву до прокуратури УРСР з 19 листопада 1979 р. щодо Горбаля М. А.?» – відповідь неґативна.

Судовий процес

Від 29 вересня до 2 жовтня Київський міський суд під головуванням П. І. Фещенка розглядав справу члена Української групи «Гельсінкі» Василя Семеновича Стуса (р.н. 1938), обвинуваченого за ч. 2 ст. 62 КК УРСР (ст. 70 КК РРФСР). Обвинувач – прокурор Аржанов. Не зважаючи на протести і відмови Стуса, на суді був присутній призначений захисником адвокат В. В. Медвечук.

Арештували Стуса 14 травня. Під час попереднього слідства Стус жодних свідчень не дав.

Стусові інкримінували його листи до Сахарова, Лук'яненка, Григоренка та київських друзів, заяву до прокуратури з приводу Горбаля, вірші, «усну агітацію».

25 вересня (четвер) дружина Стуса – Валентина Попелюх телефонувала Селюкові, але він їй нічого про суд над чоловіком не сказав. Пізно увечері 30 вересня Михайлині Коцюбинській, Світлані Кириченко і дружині Євгена Сверстюка – В. Андрієвській вручили повістки з викликом на 1 жовтня на суд, як свідків. Щойно від них Попелюх довідалась, що суд над її чоловіком уже відбувається, але і 1 жовтня її до залі суду не пустили.

Виступаючи на суді, Коцюбинська назвала Стуса людиною з відкритим сумлінням, неспроможною пройти повз найменшу несправедливість. «Такі люди трапляються рідко, і я щаслива, що доля звела мене із Стусом. Я багато чим у житті зобов'язана йому». На запит судді, що вона може сказати про заяву Стуса до прокуратури з приводу Горбаля (в цій заяві Стус вимагав порушити справу проти організаторів цинічної провокації), Коцюбинська відповіла, що ця заява яскраво підтверджує її характеристику особистости Стуса: вона також була переконана, що Горбаль невинний, але їй було лише прикро з приводу заподіяної несправедливости, а Стус негайно і гостро зареаґував на неї.

Коцюбинська відмовилась виконати прохання судді – схарактеризувати лист Стуса з заслання до Києва, написаний в 1977 р. (в цьому листі Стус писав про бажання стати членом Української групи «Гельсінкі», закликав не боятися танка, хоч він і трощить нещадно все живе на своєму шляху, викладав лінію поведінки на майбутньому суді: він буде вимагати присутности представників Світового конґресу вільних українців, бо інакше не буде брати участи в суді, тільки в останньому слові поставить крапки над «і» – буде говорити, як син свого народу, що перебуває в страшних умовах духовного гетто), з огляду на те, що бачила не оригінал листа, а його копію (у «справі» є лише копія цього листа, переписана рукою Кириченко).

Відповідаючи на прохання адвоката дати Стусові політичну характеристику, Коцюбинська відзначила глибоку гуманність і демократизм його поглядів; для нього абсолютно чужий поверховий націоналізм; якщо ж розуміти націоналізм з перспективи «не можна любити людства, якщо насамперед не любити рідну матір», то він – властивий Стусові. Стус з болем сприймав усі потворності національного життя і прямо та гостро виступав проти них.

Стус: Чи відомо свідкові, що в Деклярації прав людини записано право на свої погляди?

Коцюбинська: Так.

Стус: Чи відомо свідкові про таємницю особистого листування?

Коцюбинська: Так.

Стус: Чи відомо свідкові, що Христина Бремер (Стусові інкримінували адресований їй лист; в обвинувальному висновку сказано, що він «листувався з націоналісткою з ФНР») – член Міжнародньої Амнестії і чи може бути націоналісткою?

Коцюбинська: Щодо націоналізму – абсурд. Тепер мені зрозуміло, чому на попередньому слідстві слідчий не хотів записати, що Христина Бремер – член соціялістичної партії Німеччини.

Стус: Чи відомо свідкові, що під час попереднього слідства мене 8 серпня піддавали фізичним тортурам? Ось їхній автор (Стус показав на заст. начальника слідчого ізолятора КДБ, що стояв при дверях).

Коцюбинська: Невідомо. Але якщо так каже Стус, то це правда.

Потім Коцюбинська описала тяжкі умови, в яких Стус жив на засланні – його примусили жити в гуртожитку, навколо пили.

Суддя перервав її і сказав, що ці люди присутні в залі (в суд, як свідків «усної агітації», запросили кількох людей з селища Матросово [точніше – селище ім. Матросова Маґаданської обл., в якому Стус відбував заслання], – нехай вона не зводить наклепів на робітничу клясу.

Після того одному з магаданських свідків поставили запитання, чи правда, що сусід Стуса одного разу в п'яному стані помочився в його чайник. Свідок відповів, що він при цьому не був присутній, але сеча в чайнику справді була.

Після закінчення допиту Коцюбинську примусили вийти з залі суду.

Кириченко на початку допиту звернулася до судді: «Прошу суд запитати у Стуса, чи визнає він цей судовий процес законним».

Стус: Не визнаю.

Кириченко: В такому разі й я відмовляюсь брати участь у цьому процесі.

У відповідь на вимогу прокурора притягнути її до кримінальної відповідальности за відмову давати свідчення і аналогічні погрози судді, Кириченко відповіла: «Я буду свідком на тому суді, де Василь Стус буде обвинувачувати, а не сидіти на лаві підсудних» – і вийшла з залі суду.

Андрієвську запитали про лист Стуса з заслання (див. вище). Вона відповіла, що читала лише частину листа, скеровану безпосередньо до неї.

Як свідків «усної агітації», на суді допитали жителів селища Матросово – начальника копальні, де працював Стус, завідуючого відділу кадрів цієї копальні Шарикова, кількох робітників – сусідів по гуртожитку, медсестру з лікарні, в якій лежав Стус, продавщиць.

Промова прокурора тривала понад 2 години. Спочатку він перелічив досягнення Радянської України, які очорнював Стус, потім говорив про злочини бандерівців і ОУНівців, потім перелічив «злочини» Стуса: лист з заслання, заява в справі Горбаля, лист Христині Бремер, А. Горбач (у ФНР), А. Д. Сахарову, Л. Лук'яненкові, П. Г. Григоренкові (у справі ці листи були у формі ксерокопій), основне – усна агітація на засланні.

Адвокат у своїй промові сказав, що всі злочини Стуса заслуговують на покарання, але він просить звернути увагу на те, що Стус, працюючи в 1979-80 рр. на підприємствах Києва, виконував норму; крім того, він переніс тяжку операцію шлунку.

Після промови адвоката засідання суду було перерване.

2 жовтня засідання почалось відразу з читання вироку (таким чином, у Стуса украдено належне йому згідно з законом «останнє слово»). На це засідання, крім «спецпубліки», пустили В. Попелюх, її сестру і Риту Довгань. Кириченко 2 жовтня ранком викликали в міліцію в питанні про «дармоїдство» (вона не працює три з половиною місяці; згідно з законом переслідування починається після чотирьох місяців) і затримали до кінця судового засідання.

Суд засудив Стуса на максимальну міру покарання – 10 років таборів особливого режиму і 5 років заслання; крім того, суд наклав на Стуса 2200 карбованців судових витрат (головним чином за приїзд магаданських свідків).

Суддя читав вирок, ковтаючи слова із такою швидкістю, що не можна було розібрати ані дат, ані прізвищ свідків. Закінчивши читання, він без жодної павзи заявив: «Суд закінчено», і «спецпубліка» попрямувала до дверей. «Кати! Ви мені й останнього слова не дали сказати!» – вигукнув Стус і зацитував Лєрмонтова: «Й вы не смоете всей вашей черной кровью поэта праведную кровь» («І вся ваша чорна кров не змиє праведну кров поета»).

Стус виглядав дуже погано, ні кровинки на обличчі, блідий. На побаченні після суду він сказав дружині, що такого терміну не витягне.

19 жовтня А. Сахаров виступив з закликом на захист поета В. Стуса.

Лист ак. Андрія Сахарова на захист Василя Стуса.

[ Друкується за виданням: «Українська Гельсінкська Група, 1978-1982»,
стор. 760-761. Копія російськомовного оригіналу в архіві «Смолоскипа». ]

Учасникам Мадрідської наради для перевірки Гельсінкських угод,

головам держав – учасників Гельсінкського акту

1980 рік позначився в нашій країні багатьма несправедливими вироками і переслідуваннями правозахисників. Але навіть на цьому трагічному фоні вирок українському поетові В. Стусові вирізняється своєю нелюдяністю. Стус засуджений на 10 років табору особливого режиму і 5 років заслання, нібито за антирадянську агітацію і пропаганду з метою підриву і послаблення радянського суспільного і державного ладу. Він засуджений на максимум, передбачений другою частиною відповідної статті, з огляду на те, що був уже раніше засуджений за тим самим обвинуваченням (перша частина застосовується при першій судимості – термін «усього» до семи років). Юридична машина запрацювала згідно із своїми нелюдяними законами і прирекла людину ще на 15 років страждань. Я вже не раз писав про неправомірність і жорстокість повторних вироків інакодумцям – Тихому, Петкусові, Ґаяускасові, Лук'яненкові й іншим. Доля Стуса – в тій же категорії. Вперше Стус був арештований в пам'ятний на Україні 1972 рік, і фактично головною його провиною була тоді відмова свідчити проти іншого, хто згодом відмовився від своєї позиції і вийшов на волю, а Стус одержав повною мірою – Мордовські й Пермські табори, карцери, тяжке заслання в Магаданській області. Вийшовши на волю в кінці 79 року, Стус незабаром знову був арештований, а тепер засуджений за згоду вступити в Гельсінкську групу.

Так життя людини ламається докраю, як відплата за елементарну порядність і неконформізм, за вірність своїм переконанням, своєму я. Вирок Стусові – сором радянській репресивній системі. Стус – поет. Невже країна, в якій уже загинули або зазнали репресій і переслідувань численні її поети – потребує нової жертви, нового сорому?

Я закликаю колеґ Василя Стуса – поетів і письменників у всьому світі, моїх колеґ-вчених, Міжнародню Амнестію, всіх, кому дорога людська гідність і справедливість, виступити на захист Стуса. Окремо я звертаюсь до учасників Мадрідськоі наради для перевірки Гельсінкських угод, до голів держав – учасників Гельсінкського Акту. Вирок Стусові повинен бути скасований, як і вирок усім учасникам ненасильницького правозахисного руху.

12 жовтня 1980 року

Ґорький

Андрій Сахаров

Лист закордонного представництва
Української Гельсінкської Групи на захист Василя Стуса.

[ Архів «Смолоскипа». – Машинопис, оригінал. ]

Делегаціям країн на Гельсінкську нараду в Мадріді,

Міжнародній Амнестії, ПЕН-клюбові, письменницьким організаціям, письменникам світу

З перевірених джерел нам стало відомо, що до українського поета, члена Української Гельсінкської Групи Василя Стуса, під час слідства в київському ізоляторі КДБ застосували фізичні тортури. Це сталося 8-го серпня 1980 року за три тижні до судової розправи, яку влаштували за зачиненими дверима, не давши підсудному жодної можливости захищатися, навіть позбавивши його останнього слова, передбаченого законом.

Василя Стуса, в'язня сумління, який щойно закінчив 8-річне ув'язнення, засуджено до 15 років неволі. Василь Стус – хвора і виснажена людина, проте він рідкісне принциповий і послідовний у своїх переконаннях. Це людина з оголеною совістю, що не здатна пройти повз найменшу несправедливість, – як характеризують його друзі. Він не міг збочити зі свого правозахисного шляху навіть перед лицем явної загрози його життю.

Просимо американську делегацію порушити справу В. Стуса на Мадрідській нараді. Її виняткова важливість полягає ще й у тому, що:

1. Застосування фізичних тортур у сьогоднішній практиці радянських карателів – багатомовний і небезпечний симптом;

2. переслідування патріотів на зразок Стуса – це не просто боротьба з дисиденством, а й водночас винищення національної культури, що останнім часом стало основою імперської політики радянського уряду;

3. жорстока розправа над відомим правозахисником, одним із найкращих сучасних поетів України, відбулася під час підготовчих нарад Мадрідської конференції, мета якоі цілком збігається з метою члена Громадської групи «Гельсінкі» Василя Стуса – перевіряти і сприяти виконанню Гельсінкських угод.

25 січня 1981 року

За дорученням Української Гельсінкської Групи, її Закордонне Представництво

Виступ лавреата Нобелівської нагороди
Генріха Белля на захист Василя Стуса (радіоінтерв'ю).

[ Друкується вперше. – З передавань радіо «Свобода», 18 січня 1985 р. ]

Мертесгаймер [кореспондент радіо Західньої Німеччини]: Вже роки метманська група Міжнародньої Амнестії бореться за звільнення українського поета Василя Стуса. Василь Стус, ув'язнений 1972 р., майже безперервно перебуває в одному з найстрашніших таборів Радянського Союзу, за 1200 кілометрів на схід від Москви. Його стан здоров'я останнім часом настільки погіршився, що деякі письменники, серед них Генріх Белль, приєдналися до звернення Міжнародньої Амнестії і вимагають звільнення Василя Стуса. З паном Беллем ми тепер сполучені телефоном. Доброго ранку, пане Белль.

Белль: Доброго ранку, пані Мертесгаймер!

Мертесгаймер: В чому полягає злочин Стуса, що його так суворо карають?

Белль: Його так званий злочин полягає в тому, що він пише свої поезії по-українськи, а це інтерпретують як антирадянську діяльність. Існують давні суперечності між українцями і росіянами, що виявляються також у питаннях мови. Стус пише свідомо по-українськи. Це єдиний закид, що мені відомий. Навіть не закид у націоналізмі, що також дуже легко застосовують, а виключно на підставі української творчости, що трактують як антирадянську діяльність. У грудні я вислав спільно з кількома колегами телеграму панові Черненку, в якій звернув увагу на стан здоров'я Василя Стуса, що й так уже був загрозливий, а тепер ще погіршився. На віддалі дуже важко визначити на підставі самих симптомів діягнозу, але в нього, як можна було довідатися, набрякають очі, постійно підвищена температура, пухнуть ноги, біль серця і нирок. Це може бути туберкульоза нирок, яку можливо лікувати тільки в нормальній лікарні. Тепер Стус нібито перебуває в табірній лікарні.

Мертесгаймер: Чи існує якийсь контакт із ним? Я питаю таке, на що ви, я знаю, дасте відповідь: «Ні», але все ж таки, чи існує якийсь контакт?

Белль: Існують можливості дізнаватися про нього. Говорити про якісь контакти, це, пані Мертесгаймер, ризиковно для обох сторін! Я особисто не маю з ним контакту, мене поінформовано з другої руки.

Мертесгаймер: Підтримуючи такі звернення, можна припускати, що поінформованість про якогось в'язня є певною охороною для нього і його родини – а Стус, як відомо, має родину – цебто вони можуть охоронити його перед новими репресіями? Чи ви з цього виходили в новому зверненні?

Белль: Недавно вийшло дві збірки з поезіями Василя Стуса в гамбурзькому видавництві. Ці публікації здійснено з ініціятиви товариства Орієнт-Окцідент. Більша поінформованість про нього допомогла б йому безперечно, бо він справді в дуже важкому становищі, якщо згадати, що він уже 12 років перебував у таборах і на засланні, а після заслання його одразу запроторили знову до табору. Сподіваймося, що якогось дня не прийде вістка, що все було запізно.

Мертесгаймер: Пане Белль, чи на вашу телеграму до пана Черненка ви дістали якусь відповідь?

Белль: Ні. Як президент Міжнароднього ПЕН-Клюбу я вислав протягом 14-15 років десятки телеграм до радянських властей, до посольств, до спілок письменників – і ще не ніколи не дістав жодної відповіді. Виходить, що це зовсім безглуздо, а однак треба це робити, аби звернути увагу на певну особу. Я ще ніколи не дістав жодної відповіді, навіть від моїх колеґ зі Спілки [радянських] письменників, з якими я почасти особисто знайомий. На такі листи, телеграми, звернення немає жодної реакції, та все ж існують можливості довідуватися про стан певного в'язня.

Мертесгаймер: Це було повторне прохання пана Белля звільнити українського поета Василя Стуса.

Пане Белль, ми вам дякуємо за цю розмову!

[10 січня 1985]

 

------------------------------------------------------------------------

[7] Допр – дім примусової праці.