СТАТТІ, НОТАТКИ І ВИСТУПИ ВАСИЛЯ СТУСА

Двоє слів читачеві.

[ Друкується за виданням: Василь Стус, «Зимові дерева». – Брюссель, «Література і мистецтво», 1970, стор. 9-10. ]

Перші уроки поезії – мамині. Знала багато пісень і вміла дуже інтимно їх співати. Пісень було стільки, як у баби Зуїхи, нашої землячки. І таких самих. Найбільший слід на душі – од маминої колискової «Ой, люлі-люлі, моя дитино». Шевченко над колискою – це не забувається. А співане тужно: «Іди ти, сину, на Україну, нас кленучи» – хвилює й досі. Щось схоже до тужного надгробного голосіння з «Заповіту»: «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте, і вражою злою кров'ю волю окропіте». Перші знаки нашої духовної аномалії, журба – як перше почуття немовляти в білому світі. Це були – враження од дитинства. Гарного дитинства.

Шкільне навчання – вадило. Одне – чужомовне, а друге – дурне. Чим швидше забудеш школу, тим краще. В четвертому класі щось заримував про собаку. По-російському. Жартівливе. Скоро минуло. Відродилося в старших класах, коли прийшла любов.

Інститутські роки – трудні. Перша публіцистика віршована – позви з історією. Захоплення Рильським і Вергарном. Ще чогось прагнув безтелесий дух. І знову ж – любов. Стужілий за справжньою (не донецькою) Україною, поїхав учителювати на Кіровоградщину, поблизу Гайворона. Там витеплів душею, звільнився од студентського схимництва. Армія – прискорила. Почувся мужчиною. Вірші, звичайно, майже не писалися, оскільки на плечах – погони. Але там прийшов до мене Бажан. Тоді ж – перші друковані вірші – 1959 рік.

Післяармійський час був уже часом поезії. Це була епоха Пастернака і – необачно велика любов до нього. Звільнився – тільки десь 1965-6 рр. Нині найбільше люблю Гете, Свідзінського, Рільке. Славні італійці (те, що знаю). Особливо – Унґаретті, Квазімодо.

Ще люблю «густу» прозу – Толстого, Гемінґвея, Стефаника, Пруста, Камю. Вабить – і дуже – Фолкнер.

З молодших сучасників найбільше ціную В. Голобородька. Потім – Вінграновського. І, звичайно, Л. Кисельова. Ненавиджу слово «поезія». Поетом себе не вважаю. Маю себе за людину, що пише вірші. Деякі з них – як на мене – путящі.

І думка така: поет повинен бути людиною. Такою, що, повна любови, долає природне почуття зненависти, звільнюється од неї, як од скверни. Поет – це людина. Насамперед. А людина – це, насамперед, добродій. Якби було краще жити, я б віршів не писав, а – робив би коло землі.

Ще зневажаю політиків. Ще – ціную здатність чесно померти. Це більше за версифікаційні вправи!

Один з найкращих друзів – Сковорода.

Київ, 1969.

Василь Стус

На поетичному турнірі.

[ Друкується вперше на Заході за журн. «Дніпро», ч. 10. – Київ, 1964, жовтень, стор. 150-153. ]

«День поезії» завжди нагадує чимось поетичний турнір. Читач має змогу розважно поцінувати як книгу в цілому, так і окремі виступи, не беручи до уваги ні біографій, ні заслуг визнаних чи невизнаних, молодих чи вже підстаркуватих літературних талантів. Вбираючи в себе краще з створеного останнім часом нашими поетами, такий збірник значною мірою засвідчує стан сьогоденної нашої поезії.

Автори «Дня поезії», представлені одним-двома віршами, пізнаються трохи інакше, ніж коли б ми знайомилися з ними за їх окремими виданнями. Об'єктивність підходу читача до того чи іншого автора такого збірника значно зростає. Через те деякі поети виграють у наших очах, інші ж – чимало втрачають. Про таку книгу не скажеш словами Ґете, що головне – чи сподобалась вона в цілому, а не окремі образи в ній. Тут доведеться брати до уваги і те, й інше. Адже в «Дні поезії» поразки одного відтіняються чи, навпаки, стушовуються успіхами іншого, тематична окресленість збірника може, залежно від принципу добору матеріялу, дуже мінятись, але, сказати б, напрямки художнього освоєння дійсности в ній легко запримітити. Тому й хотілося б спинитись на деяких питаннях, що стосуються художньої практики наших поетів, наскільки вони окреслені в книзі.

У «Дні поезії» є немало гарних творів. Музично скомпонований вірш П. Тичини з його в кількох ракурсах виявленою глибинною діялектикою життя і творчости («Срібної ночі»), тугий ритм поезій М. Бажана, стиснений філігранне чіткою афористичністю триптих М. Рильського, в якому читач віднайде розлогі авторові асоціяції, кілька віршів А. Малишка з їх трудною любов'ю і вірою людини, громадянина, поета.

Оздоблюють книгу й вірші П. Воронька і В. Мисика, Л. Костенко і В. Симоненка, Б. Нечерди та І. Жиленко. Так, талановитих поезій немало, як немало й продукції зразкових віршоробів, отих пристяжних літературних шкап, до яких так пасує мораль відомої байки Глібова про орачів та муху...

Передусім відзначимо ширшу низку проблем, що їх намагаються розв'язати наші поети. Однак художнє втілення цих життєвих проблем не завжди досконале, щоб не сказати більше. І тут ми підходимо до найболючішого питання нашої поезії – міри естетичности багатьох віршів, їх художньої внутрішньої цілісности. Часто складається враження, що той чи інший поет, згубивши за якимсь поворотом художні орієнтири, заблудився в хащах повзучого емпіризму, ковзькоі ілюстративности, претенсійного менторства чи усталено-традиційного милування й оспівування, звідки вже не сила вибитись на дорогу справжнього мистецтва. Зовнішній осучаснений антураж, збагачений на ракети, космодроми, антиречовину, Пікассо, кібернетику чи галактики, не може врятувати слабкого і малоестетичного в своїй суті вірша. Зріс тільки словниковий запас; розуміння поетичного зросло в значно меншій мірі. Звичайно, то добре, що нарешті наш поет пересічного рівня помалу відходить від важко експлуатованої довгими когортами поетичних бездар багатої української фльори, де над садочками, квіточками, квітниками, вишнями гудуть бджоли і цвірінькають немудрі горобці, де в кожному гаї традиційні солов'ї вже вкотре рятують убогість поетичної фантазії і життєвих інтересів вірного служителя муз. Хоч сліди такого «патріотичного» замилування ще помітні в книзі, але їх не багато. Певно, слово «відкриття» збагачене нашим часом на імперативний відтінок.

Петро Дорошко, наприклад, пише:

Краса обступала, як злива,
Радів я, либонь, до нестями.
Бо всі ці побачені дива
Моїми були відкриттями.

Одне біда: ці відкриття, які поет бере, за власним визнанням, «на доказ», є тільки його власні. Недостатня льокалізація теми, а почасти й абстрактна її постановка спричиняються до багатьох істотних помилок; відсутність внутрішньої життєвої (отже, й поетичної) цілісности не дає змоги художньо втілити свій задум. Виною цього є те, що деякі поети йдуть не від конкретної дійсности, а від наперед заданої схеми. Мистецтво – не ілюстрація постульованих істин, в кращому разі воно, художньо відбиваючи дійсність, може мати з ними дотичні точки. Так само не може воно виходити з логізованих, нехай і дуже правильних, істин. Чи не тому виникають вірші чисто баєчного типу, які нібито й писані задля моралі («Щастя» П. Ребра, «Справжнє золото землі» Ю. Стадниченка, «Сталеве дзеркало» В. Ткаченко, «Вершина краси» К. Журби). І саме через це залишають нас байдужими вірші, де поет пише не про окрему подію, окрему людину, а про «плач острова Різдва» (П. Ребро), про «брітанський музей» (М. Шеремет) і т. ін.

Чимало в книзі й поетичної публіцистики. Маючи меншу здатність емоційно заражати читача, такі вірші потребують глибокої думки чи бодай гострої і переконливої авторської пристрасти. Одним із небагатьох вдалих публіцистичних віршів є поезія В. Симоненка «Монархи». Скупо подані автором гостро сатиричні, часом гротескні деталі («роззявляли пащі, мов кратери») зцементовуються реальною, живою думкою. «Диктаторів, королів, імператорів», що з калюж крови прориваються таким же кривавим голодним ревом: «ми – символ доби», потішають безхребетним холуйством плазуючі блазні...

Тема нібито уривається. Насправді вона підхоплена автором, що тепер подає її в контрасті:

Ідоли обслинені, обціловані,
Ішли величаві в своїй ході...
А поруч вставали некороновані –
Справжні монархи й вожді.
Вставали Коперники і Джорджоне,
Шевченко підводив могутнє чоло,
І біля їхнього вічного трону
Лакузи жодного не було.

Як бачимо, цей вірш публіцистичний – аж до композиційного ведення теми.

Віршам В. Коротича властива така ж сама оголена думка. Але їм багато шкодить занадто логізований розвиток теми, менторське звучання рядків («не підробляйтеся під час, а визначайте час собою»), яке робить вірш змістовним не в цілому, а лише в окремих його рядках, деталях, висловах. Не один поет міг би позаздрити лаконічній місткості віршів Коротича:

Я зневажаю слово «взагалі».
Не взагалі народ – як на плякатах,
Не взагалі земля – а грам землі
У корінцевих нитках волохатих.
.......
Життя конкретне,
і конкретна смерть,
і тільки лиш безликість неконкретна.

Але відсутність поетичної композиції (вона обумовлена у В. Коротича лише логічними поворотами думки), така ж відсутність емоційно скріпленої концентрації художнього змісту починають ставати йому на перешкоді. Менторство, намагання обов'язково поставити крапку над «і» сприймається як чужорідне поезії тіло. Адже «мораль» вірша, прикінцеве «надавлювання» останніх рядків, яке притаманне Л. Дмитеркові, і В. Вільному, і М. Шаповалу, свідчить про відсутність єдности задуму, органічности теми. Ще Геґель вказував на те, що в дидактичних віршах «мистецтво не носить свого призначення і своєї останньої мети в собі самому, а його поняття міститься в чомусь іншому, якому воно служить засобом», що в менторському вірші «чуттєво-образна оболонка є лише непотрібним додатком». Зрештою, поет, який збивається на баєчний стиль, визнає свою нездатність емоційно вплинути на читача, художньо-дійово переконати його.

Такі ж недоліки, але підсилені ще й бідністю думки, властиві поезіям, які зачіпають складні питання мистецтва. Замість того, щоб серйозно вирішити складні проблеми нового й традиційного, вони здебільшого сходять на грубий бурлеск. Характерні самі назви: «На абстрактній кобилі» С. Олійника, «Естет і онуча» П. Сліпчука, «Він і маса» С. Воскрекасенка.

Грубий гумор першого, вигаданість ситуації у другому, надуманість і художня непереконливість у третьому віршах знижують дійовість цих творів.

Надто грубим є вірш Я. Шутька «Роботам поезії». Поет, критикуючи «кібернетичну» поезію й вірші поетів-«новаторів», припускає недовірливо:

щоб їх читати,
хоч дещо збагнути, по змозі,
кажуть, треба ще й мати
кібернетичний мозок.

Дивно, що поет уявляє собі сприймання мистецтва без будь-яких розумових зусиль. Невже мистецтво і справді мусить бути таким бездумним? Людство вже кілька сот років «відкриває» Шекспіра, більше ста років вчитується в «прості» рядки Т. Шевченка, щоразу віднаходячи щось нове, раніше не бачене. Простота Льорки і Маяковського, Тичини і Лесі Українки не лежить на поверхні; вони стали простими тільки тому, що ми збагатились їхніми знахідками. А наш поет піддає сумніву, чи треба мати якийсь специфічний для цього мозок...

Подібні вірші не влучають у ціль. Літературний примітив – зло, не менше за формалізм. Крайнощі, як відомо, сходяться. І епігон у літературі є майже зразковим формалістом. Загальновідомо, що принцип наслідування носить виключно формальний характер.

Без справжнього відкриття, справді нового бачення світу годі написати путящого вірша про космонавта чи про сучасних металюрґів, скажімо, «Запоріжсталі».

Без такого відкриття поет легко опошлить навіть цікаву тему. Ось, для прикладу, «Монолог Космонавта» Д. Бакуменка.

Людина, що вперше в світі досягла космосу і побачила всю землю перед своїми очима, мусить відчути значно більше, ніж то відчув ліричний герой Бакуменка:

Я спитався рідні –
В народу свого трудящого,
І дав він усе мені,
Що має в собі найкращого.
Я силу людську ввібрав
Роками в єдине скупчену,
І я дорогу проклав,
Ніколи й ніким не зучену.

Невже герой не збагатив свою душу на небо, в якому він був, невже він отак по-кабінетному, так методично мислить?

Євген Бандуренко торкнувся вже не раз вирішуваної теми дружби народів, але так і не спромігся художньо розв'язати ії.

Що я з берегів дніпрових,
А ти з берегів Кури,
Оспівуй стрункі чинари,
А я – свої явори.

У вірші немає жодної нової думки і, згадавши про те, що

Ти любиш Баку безмежно,
А Київ кохаю я,
Одначе обом нам рідна
Москва і твоя, й моя,

поет починає знову своєї «співай».

Іншим виявом такого ж примітиву є деякі вірші, автори яких пишуть про космос, галактики, Пікассо, Атланта – поета, що не рік і не два підпирає своїми плечима небо. Це стосується, передусім, окремих молодших наших поетів.

В своїй неґації до збитих і переспіваних, як солов'ї, тем ці поети з однієї крайности кидаються в іншу. Несмачна красивість відрізняє вірш «Моцарт» Василя Борового, чимало художніх зривів є в цілому непоганій поезії П. Скунця «Всесвіт, гори і я». Маштабність, до якої доросли Довженко чи Межелайтіс, сприймається молодими поетами в її верховинних злетах, але міцної основи, здатности утриматися на тій же висоті у них немає, і тому все це зближується з епігонством, хай і на новітній кшталт. І навіть тоді, коли поет «космічно» забарвлює свої рядки, легко відчути несмак і суроґатність. Ці зовнішні вияви романтики часом сприймаються як груба проза.

Прикладів земного, художньо переконливого змалювання дійсности можна було б навести чимало. І чимало – невдалих. Нам здається, що ота загальникова романтичність стає на перешкоді дальшого розвитку сьогоднішньої поезії. Більше того: в тому романтизмі є багато консервативного – і в формі, і в змісті. Молодий Рильський і молодий Мисик після епічної поезії Франка додали свій, у кожного окремий, епічний струмінь у нашу українську поезію. Цьому частково прислужився й Малишко. В молодій поезії такого поета майже немає. Певні спроби є у Коротича. Добре поєднання ліро-епічної стихії частково дав Б. Нечерда. Зовсім недавно прохопився В. Голобородько, поет здорового ліро-епічного хисту.

А молодим поетам, що прагнуть художньо осмислити буденні факти нашої дійсности (скажімо, так, як це робить білоруський поет В. Сидоренко), заважає намагання «оспівати», «возвеличити» цю дійсність. Якою ціною те робиться, можна пересвідчитись на вірші І. Ліберди «Токар». Головну тему автор весь час зводить на манівці. І кожного разу такі повороти спричинені прагненням «оспівати», «опоетизувати» таку, бачите, «просту» професію, як токар...

На руках –
Мозолі в рублях.
Це б мені
Отакі слова!
Ген у небі
Супутником сталь
Задивилась на цвіт землі...
Є і токарева деталь
У космічному кораблі

і т.і.

Композиційна невправність, вірніше, художня невиправданість композиційного ведення теми властива і Марії Куравській, і Петру Сингаївському, і не одному з більш досвідчених наших поетів. І майже в кожному випадку ця невправність викликана чи то невідчуттям єдности теми, чи то намаганням забарвити «прозаїчну» тему («але садок, садок вишневий – у сяйві електричнім весь»), чи то викривленим почуттям художньої правдивости твору.

На мою думку, зразком найдовершенішої композиції в книзі може служити вірш П. Тичини «Срібної ночі». Дуже вдалу композицію має вірш Л. Костенко і Б. Нечерди, В. Соколова і Г. Кривди.

Композиція вірша Нечерди дає змогу викликати у читача додаткові «обертони» змісту і настрою. Так подовжено лунають вечірні дзвони.

Видно, мало відіграно маршів
і одміряно верст ногами.
Людство в небі господарем майже,
та при боці тримає нагани.

Сумно-ніжна земля довірливо усміхається людям, мужчини дарують квіти люблячим дружинам і збираються в солдати. У вірші немає жодного зайвого ходу. Читачеві довіряється дослухати відзвуки складної гами почуттів, збудженої автором.

Складнішу композицію має «Біла симфонія» Л. Костенко. Вона веде тему двома плянами – сумно-упокорено і гірко-усміхнено.

Вірш, початий спокійно-притишено, можливо – навіть злегка опоетизовано, як починається лапатий сніг, світлішає од легкого жарту автора. Це все – зі спогадів. А далі – виринання з них і терпке, гіркотливе повітря реальности. І пожвавлення інтонації («А нам з тобою – до сміху! А нам з тобою – не смутно!») згасає на кінцевих придихах, докінчуючи снігову симфонію.

Нашій поезії, надто молодій (йдеться, зрозуміло, тільки про ту, яка представлена в розглядуваному збірнику), треба багато зробити для того, щоб збагатити себе тими величезними художніми набутками, які дали поети XIX і XX століть.

Творчість Шевченка і Франка, Василя Чумака і раннього Тичини, Рильського і Бажана, здається, ще замало навчила наших молодих поетів.

Нарешті, хотілося б побажати, щоб наступні випуски «Дня...» більш повно (і менш випадково) представляли всю нашу розмаїту поезію.

 

Василь Стус

Най будем щирі...

[ Друкується вперше на Заході за журн. «Дніпро», ч. 2. – Київ, 1965, лютий, стор. 142-150. ]

Інтелектуальне багатство поетичного світу завжди було визначальним. Смішно говорити, що Франко – поет великий тим, що дав зразки, наприклад, інтонаційного вірша, що Леся Українка – здобула геніяльности завдяки своїм білим віршам, а Маяковський – новатор тільки тому, що приніс із собою акцентну поезію.

На жаль, багатьом нашим поетам бракує саме глибокої інтелектуальної позначености. Коли знайомишся з поетичною продукцією останніх двох років, відчуваєш, що справжніх успіхів не так і багато, більше того – окремі, в цілому гарні збірки, вірші, думки мало не губляться в шлаковій масі пересічного поетичного мислення, поверхових розумувань, узвичаєної в поезії атрибутивности.

Кращими з виданих двома останніми роками є, на нашу думку, збірки Б. Олійника «Двадцятий вал», В. Коломійця «Планета на житній стеблині». Дещо слабша «Вулиця волошок» В. Коротича. Радісним було знайомство з «Материком» Б. Нечерди. Серед старших поетів заслуговує на увагу збірка А. Кацнельсона «Літа мої», де підсумовано довгорічний авторський дорібок. Нарешті, недавно видана книга В. Симоненка «Земне тяжіння» є значним, мало не етапним явищем у нашій поезії.

У збірках В. Підпалого, В. Борового, М. Лиходіда, Б. Мамайсура, Р. Кудлика зустрічаєшся з кількома досить гарними віршами, які в деякій мірі виявляють загальний потенціял того чи іншого письменника. Не всі поети в однаковій мірі заявили про себе. У деяких з них (Б. Нечерда, В. Підпалий, частково – Р. Кудлик) уже визначився свій стиль, своє відчуття світу. Інші, виявляючись у розмаїтій стильовості, в недостатній означеності теми, здається, ще не натрапили на «жилу». Їх окремі успіхи свідчать більше про те, що вони, шукаючи, вміють часом знаходити. Часто це тільки наслідок літературного навчання, а не їх індивідуального, вивільненого з пут численних літературних впливів, відчуття світу. Нарешті, є чимало збірок, убогих і змістом, і формою. Тут у першу чергу треба назвати збірку «Шевченко йде по світу» О. Ющенка, «Полум'я троянди» В. Гринько, «Душа і дума» М. Подоляна, «Гомін землі і серця» І. Цинковського. Досить пересічне враження лишають поетичні збірки О. Стрілець, В. Крищенка, М. Красюка і В. Лазарука, нехай навіть у останнього автора і зустрічаються часом досить цікаві образи, рядки, композиційні ходи.

Втім збірку не можна оцінювати по окремих вдалих образах і рядках. Головне – що важить збірка в цілому. Критику не пасує роля старателя, що, блукаючи поетичними пустелями, вимиває кілька піщинок, які тільки на колір здаються щирим золотом. Є рівень мистецтва, на якому ставляться високі вимоги, як є рівень літературного школярства, де таке «старательство» конче необхідне. Автора, що видає в світ книгу, читач має право судити за кожен вірш, бо коли це справжній поет, який знає, що і для чого він пише, то пізнати його можна в кожному творі. Є усталений рівень людського мислення, який відбивається в кожній думці. От про цей інтелектуальний рівень творчости окремих наших поетів, насамперед – молодих, і хочеться поговорити, не претендуючи, звичайно, на повноту і вичерпність цієї розмови. До того ж усвідомлюючи, що рівень поезії визначається не тільки її інтелектуальністю.

І

Те, що інтелектуальний рівень нашої поезії загалом невисокий, що він не завжди відповідає рівневі мислення сьогоднішнього читача (а він уявляється нам людиною культурною, різнобічних інтересів і знань), не є відкриттям ні вчорашнім, ні тим більше сьогоднішнім. Про це ведуться суперечки уже кілька років, то стихаючи, то вибухаючи з новою силою. Робилися також відчайдушні спроби піднести той рівень, подолати той небезпечний відрив поезії від життя, від потреб та інтересів нашого сучасника. Згадайте: ще кілька років тому деякі молоді поети аж до необачности різко пробували вирватися з кола пересічного мислення й узвичаєности. Вони заповнювали свій ритм прізвищами, що мали свідчити про ерудицію («вогненно-рудий художник Ґоґен»!), взятими напрокат вузькотехнічними термінами («синхрофазотрони ридають, як леви»), назвами творів, наукових напрямів тощо. Це була лобова атака. Інтелектуальність більше прикрашувала, ніж наповнювала вірш. Цей період майже минув. Нині кращі поети опускаються в штольні людського життя, пізнання, власних психологічних відчуттів.

Поет мусить постійно враховувати рівень читача. А цей рівень став незрівнянно вищим. Писати для такого читача – стає все важчим і важчим письменницьким іспитом. В життя, в побут входить наука, техніка, проникаючи в усі сфери людської діяльности. Для деякої частини читачів ближче поняття про транзистор, ніж про мерехтіння росяної краплі, що обважнює розпуклу квітку троянди. Реалізм відображення потребує атрибутивного та інтелектуального розповнення вірша. Як дивно, що у нас ще й подосі лишається підсвідоме розрізнення поетичної і непоетичної лексики! Техніцизми ввійшли в наш постійний словесний обіг, в основний фонд нашого слововжитку. А поет, мучений бездушністю техніки, прагне «опоетизувати» її. Він потерпає, що приміром, пральна машина чи холодильник дуже незвичні в обжитому досі колі тепличних квітів, паморозі на вікнах і тихого затишку добре герметизованої кімнати. Він розуміє, що й світ науки і техніки повинен стати об'єктом спостережень художника. Незрозуміле тільки, як саме увібрати його в рядок. І тоді поет відшукує дуже приблизні відношення між цим новим світом і освяченим літературною традицією побутом. Тоді над шахтним териконом летять журавлі, співають жайворони, тоді ківш екскаватора вгризається в небо, вибираючи зорі в свої ікласті пригорщі. Тоді поет акцентує свою увагу на видертій з корінням ромашці, що прилипла межи зуб'я ковша... Коефіцієнт використання нової техніки дуже низький. В одному разі жайворон, в іншому – журавлі чи квітка ромашки скрашують урбаністичну голість зображуваного. Лінія, проведена поетом, дуже випадкова. Необхідного контролюючого зв'язку між предметом і людиною-творцем не знайдено. Суть предмета (в тому числі і його естетична суть) відшукується не в самому предметі, а тільки в його численних відношеннях. Ось М. Лиходід пише про сталевара:

Яблуні,
Які він леліяв після роботи,
Вперше цвіли
У ранковому дзвоні.
Очима розумними
Торкнувся до цвіту,
Угледів райдугу
На листках, в росинах.

Без цього, здається поетові, читач не відчує всієї людяности сталевара. Б. Нечерда, наприклад, знайшов справді художній вихід з теми про електромонтерів, наповнивши її глибоко людським змістом:

Мені подобається діло,
Що вимагає над усе:
Буденно
Їздити по світу
І роздавать до сивини
Запаси внутрішнього світла,
Якщо у тебе
Є вони.

Наш технічний час витворює нову естетику, а традиція стає їй часом на заваді. Інтелектуальне зростання поета йде по твердих шлакобетонних сходах маршів нашої реальности. Всяке необважнено-патетичне мудрування повисає в повітрі.

Сила поезії саме в тому, що в ній зберігається нерозщеплена конкретність навколишньої реальности, де є і своя краса, і своя мудрість, і своя етика.

Всяка «галузева» поезія: пейзажна, філософська, лірична, дидактично-баєчна, публіцистична є небезпечним виявом у літературі. Клясика не знає такої вузької спеціялізації. Не знають її і кращі сьогоднішні поети. Така вузька спеціялізація загрожує нашим молодим поетам. Серед них різко виділились публіцисти. Точно окреслені лірики. Тільки синтезування ліричного, епічного і драматичного начал може дати справжнього поета.

І коли ми говоримо про потребу поглибленої інтелектуальности, в цьому теж є певне обмеження сфери поезії. Але така часова тенденційність потрібна для того, щоб вирівняти іншу крайність: примітивний рівень мислення у пересічного поета.

II

Інтелектуальність поезії не рівнозначна сухій логічності. В прагненні до інтелектуального збагачення поезія не може переступити тієї грані, за якою розкладається лагідна округлість форми, коли реальний предмет починає зникати в логічно виділеній різноманітності своїх якостей. Таке розкладання предмета на окремі якості нищить синтезну властивість поезії, збіднює її. Суха інтелектуальність може поезію знищити. Але про це ще рано говорити. Необхідний ступінь поетично-інтелектуальної насичености багатьом нашим поетам іще слід досягти.

Інтелектуальний рівень поета приховати не можна. В поезії він відбивається якнайкраще. Коли, скажімо, весь вірш написано заради однієї прикінцевої максими, то можна запитати: а для чого ж тоді попередні рядки? Якщо вірш написано заради одного рядка, слова, образу (а таких віршів іще чимало), то можна багато сказати і про автора, і про його ставлення до читача.

У збірці С. Тельнюка є «Балада про біном Ньютона». Учні вечірньої школи закохані в молоду вчительку. Поет весь час звертається до Олександри Іванівни, яка з ума-розуму звела цілий клас. Вона не знає, як хлопці «приходять додому, як курять ізнов і ізнов». Друге, що роблять хлопці – це «складають поеми, де тисяча слів про любов». Звичайно, до холодного поту вчать математику, на заняття ходять «всі при галстуках, добре поголені, гарні і молоді». Чому ж ви, Олександре Іванівно, не сказали хлопцям, що одружені? – стає автор на бік потерпілої сторони.

Як узнають хлоп'ята –
це буде така трагедія,
що Ромео й Джульєтті
й приснитися не могла.

Автору забракло слів, щоб передати, який то буде масовий траур. Їхнє горе – невимовне. Свою любов вони не забудуть ніколи. Дочок колись назовуть ім'ям вчительки і повік пам'ятатимуть Ньютонів біном. От вам і любов. Та ще й яка! Куди там Шекспіру до цієї дешево-міщанської мелодрами.

Це, так би мовити, «філософський» твір – згадано ж бо біном Ньютона. А ось вірш того ж таки С. Тельнюка «Чай». Придивіться до його інтелектуального рівня, до того, як поет мислить і як він осмислює зображувану подію. У вірші, який, здається, має на собі печать «легендарної буденщини» його збірки, розповідається про цілинну героїку. Коли сядеш під вагончиком, умнеш кашу і Вірочка наллє «цілу кварту нашого чаю», тоді вже можна і пофілософствувати:

В ньому неначе і пахощі лану,
і степової ромашки запах,
неначе пахучі вітри Казахстану
на мить побували (?) у кухлях пузатих.

Втім головне – не видатись сухо-публіцистичним. І тут уже подається читачеві кілька рядків цілинного кохання.

Ох же ж і чай! Так би й пив без міри!
Зорі, як іскри, у кухлі скачуть!
Ох же ж і чай! Наче серце у Віри –
студиш, а він все одно гарячий!

Поет спробував торкнутись цікавої теми, але не пішов далі змалювання міщанського степового кохання. Великий світ, відображений у поезії, вимірюється суб'єктивним маштабом автора. І, як ми іще не раз побачимо, цей світ часом багато втрачає у своїй величі.

У книжці Валерії Гуртовенко «Промені і тіні» чимало віршів інтимно-любовної теми, яка розгалужується на теми людського щастя, страждання, етики. І є непогані вірші. А от, читаючи вірш про Павлова, дивуєшся, як поетеса змогла отак холодно-байдуже обмежитись поетичними загальниками:

великий подвиг цього чоловіка –
його життя,
достойний приклад нам...

Або ж:

єдність світу (?)
і всього живого
через клітину мозку він довів...

Найбільше, на що здобулася поетеса:

Це значить, можна все перемінити!
Це значить, можна оновить життя!
Це значить, треба по-новому жити!
Прийшло з Росії світле відкриття.
Його бояться там, за океаном... –

власне, нічого нового не додає до тисяч поетичних штампів-заготовок, які стали зручним і всюдисущим інструментом наших пересічних талантів.

Дуже гарний задум нової збірки О. Ющенка «Шевченко йде по світу». Що ж до його втілення, то можна сказати, що тут граничне виявляється все провалля між світом Кобзаря і маленьким світиком О. Ющенка. У вірші «Душа поета», який здається кращим серед багатьох абсолютно сірих віршів, читаємо:

Не матиме ніколи забуття
У вічно свіжій пам'яті народу
Отой, хто, не жаліючи життя,
Крізь терновиння йшов, жорстокі нагороди.
Душа його – то глибина небес,
Душа його – за дальні виднокола.
... Леґенда є про того, що воскрес.
Поет не воскресав, бо не вмирав ніколи.

Новизна останньої думки досить сумнівна.

Простежимо за розвитком поетичної думки у вірші В. Лазарука «Школа».

Хмуриться церковка дерев'яна
і на школу свариться хрестом.

Дзвоник сміється, церковний дзвін замовкає. Сонце тягнеться до червоних галстуків піонерів. Оце і весь поетичний вміст авторської інформації.

Такі поетичні задачі, що потребують знань на рівні аритметичної таблиці множення, ставить у багатьох своїх віршах автор збірки «Мої!» О. Стрілець.

Читаючи такі твори, можна подумати, що для деяких поетів відкриттям є тільки банальність, мудрістю – тільки охололі п'ятаки істини, новаторством – уміння мінімально підлаштовуватись до зовсім побічних новинок кращих наших поетів.

Коли Пушкін услід за Ґете говорив, що поезія має бути дещо недалекою в своїх розумових сяганнях, то чимало наших теперішніх поетів розуміють це аж надто буквально.

«Великий поетичний твір» І. Цинковського про Василя Чумака (так оцінено його в анотації) було б краще назвати довгим, але з думками малими, надто пересічними. Тут немає ні історичної, ні психологічної правди. Звичайно, зрозуміти талановитого поета – завдання не легке. В «оповіданні» ж Чумак – революціонер-агітатор каже:

– Ви гляньте лиш на карту:
Росія нам на поміч посила
Свої полки. Денікіна на порох
Зітрем гуртом, щоб дружба ожила (?)

Куди оригінальнішим стає автор, прагнучи зрозуміти його значення.

Нас кожне хоробре життя намовля
На подвиг, – хоч, може, в тумані,
Й загубиться часом, та справи живуть (?),
Як сонце у вічному небі.
Ми вийшли на вільну, на радісну путь,
І ми не забули про тебе:
Бо ти не ділив
полум'яне життя –
Усе віддавав без оддачі.

Хай такі рядки – і дуже сумнівна поезія, зате в них хоч немає тієї профанації образу В. Чумака, яку ми бачили в попередніх рядках.

Іван Хоменко, випускаючи у світ восьму книгу, прагнув торкнутися питання невмирущосте правди. Це драматична поема «Правда не вмирає». Автор скористався фолкльорною канвою, яка полегшує розвиток сюжету. Коли ж і тепер зустрічаються утруднення сюжетного порядку, то автор допомагає сам собі. Щоб знайти місток до затягненої кульмінації, автор примушує одного з героїв іти вабанк:

Може в кого є
такі новини, що були у світі
Страшні й цікаві?

Старця не хочуть слухати (віддамо належне сумлінності автора), але Арам конче просить. Справа в тому, що без цього автор не зможе звести кінці з кінцями.

І старець починає виголошувати написану якимсь суржиком промову, після чого настає «мир і тишина», коли можна заявити, що «правда не вмирає». Той, хто відважився б прочитати цю поему, відчув би ідилічну любов Дагмари і Арама, і силу прокляття долі, яке висить над цією родиною (згадайте ролю фатуму в античних отців трагедії), пізнав би доброго Лазаря та злого Лафета і чудернацькі експерименти над поезією, правдою, українською мовою.

«Сюди до мене у скачки (?) йди швидше», – каже один з героїв. Авторові бракує елементарного знання мови й історії. «Статуя», «простим людям», «вмішається», «напивсь крові», «шуба», «вояки», «у батенька він точно весь пішов» – це тільки деякі приклади насильства І. Хоменка над мовою.

Рівень інтелектуальности поета відбивається і в головній думці вірша, і в композиції, і в самому стилі. І тут можна говорити про культуру почуття, вірність деталі і вибір самої деталі. Словом, усі складові елементи твору можна вивірити на пробному камені інтелектуального рівня автора.

Поема В. Борового «Розмова з флейтою» виразно філософського задуму. І цікаво простежити, яких же верховин мудрости сягає автор. Гарний білий вірш В. Борового веде нас до Баварії. Саме ховають людину. Ліричний герой роздумує про смерть і марність життя, і філософічна флейта рятує його від хвилинних сумнівів. Небіжчик встиг зробити в житті чимало. Але він помер. І тромбони гримлять:

На безкраїх просторах плянети
Час панує над кожним живим.
Час і гори розмеле на порох,
Все одмінить – і море, і твердь.
Та хіба – непідвладна в просторах –
На Землі буде вічною смерть?

Флейта дуже легко рятує оптимізм ліричного героя, що досить марно душукувався його в стосах книг. Їй недовго довелось звучати, бо кінець кінцем автор уже знає, що оптимізм є необхідною рисою людини. Навіщо тоді ця партія флейти, коли вона скаже те ж саме: «дух твій і мисль не вмира», коли вона заклично голосить:

Так єднайтесь, живі, для діяння,
Розметавши безправ'я дроти,
Перемога ще буде остання –
Смерть з земної орбіти змести!

Флейта, ліричний герой і автор поеми одностайно згоджуються на тому, що нічого нема тлінного – в добрих людських діяннях. Вони переходять у помисли прийдешніх поколінь. Тільки до чого ж тоді весь цей зовнішній антураж – зі скрипками, тромбонами і флейтами? Хіба це не звичайна собі пустопорожня розмова, ведена по верхах мудрости! Хіба така поверхова віра і така поверхова зневіра щось додають до добре відомого і з дитинства завченого школярського оптимізму? Хіба модифікований прикінцевий рефрен:

Без страждання – немає діяння,
Наші помисли рвуться в зеніт! –

може претендувати на якусь новизну? Хіба побіжні мотиви подоланности атомної загрози дають читачеві щось нове?

Треба сказати, що поема В. Борового при всій своїй недалекості вигідно вирізняється межи багатьох інших, абсолютно вбогих віршів, поем і т. ін., які зустрічаємо, наприклад, у Данила Бакуменка, у Миколи Подоляна або в Івана Цинковського.

Ступінь інтелектуальности в поезії – це ступінь обізнаности з тим, про що поет пише, ступінь заглиблення в об'єкт, ступінь розуміння зв'язку цього об'єкта з кардинальними питаннями життя людини, народу, людства. Хочеться ще спинитися на поетичній публіцистиці. Нам потрібні хороші, бойові публіцистичні вірші.

Публіцистичність у нашій поезії досить поширена. Особливо ж помітна вона у творчості В. Коротича, Б. Мамайсура, Б. Олійника, хоч має дещо поверховий характер. Справді гарні публіцистичні вірші є у В. Симоненка.

Розглянемо дещо характерні, з цього погляду, поезії Б. Мамайсура, для якого вірші – це «інструмент робочий». Автор гнівається на графоманів, любителів легкого гонорару, на міщанина в поезії. Часом він розповнює приказку («Кажуть: добрий, хоч на хліб намазуй»), розширює її, але втрачає лаконічність; часом, починаючи з заперечення («Теж мені людина – цар природи»), розвиває вірш, проводячи кілька різнорядних заперечень, так і не доходячи до ствердження. В інших віршах (наприклад, дистих «З полемічного», який більше нагадує шкіц) в авторовій неґації можна вловити чимало позитивного. Проте і в кращих віршах поет не доходить справжньої глибини. Це – молодість поета, часом невправного в композиції, в мові, в розмірах, в логіці свого, може ще й суб'єктивно не проясненого почуття, але його задерикувата віра в те, що не слід писати тільки «задля ажурних форм», залишає нам трохи упевнености: Б. Мамайсур тільки починається.

Публіцистичність у нашій поезії – це одночасно заперечення старої домашньої естетики віршомазів, які ілюстраторство возводять у ранґ поезії, і – з другого боку – це вияв безсилости поетів перед естетичним подоланням своєї, іще неясної теми. Недаремно майже всі молоді – багатостильні. Візьмімо, наприклад, у цілому гарну, останню збірку Б. Олійника. Насамперед, відчувається безсумнівний вплив М. Бажана, до якого Б. Олійник тяжіє найбільше:

Ти не тримай на запобіжнику
Своїх чуттів вулканний зблиск,
Віддай до дна і гніву й ніжності
Не половину – повен диск!
В годину клекотіння кратерів
В серцях і на материках
На половинчатості Гамлета
Ми ставимо презирства знак.

Це вірш «Тільки буть!». Сліди впливу Бажана тут очевидні. Б. Олійник має хороші ремінісценції з П. Тичини («Як упав же він...»). Гарна мелодійність цього вірша, така ж лагідна балядність є безсумнівним успіхом поета:

Вийшла мати в синій вечір,
А з високої імли
Впали гуси їй на плечі
І заплакали.

Це переважно «пісенний» Б. Олійник. Вплив Ф.Ґ. Льорки пізнається не тільки в еспанській тематиці деяких віршів.

У В. Коломійця можна відчути тембри П. Тичини, Ф.Ґ. Льорки та епічного В. Мисика.

В згаданій поемі «Розмова з флейтою» В. Борового досить помітне наслідування «Похорону друга» П. Тичини.

Інколи за цими впливами-ремінісценціями не можна впізнати, де ж справжній голос автора. На нашу думку, багатостильність молодих нерідко є виявом їх навчання літератури, ніж наслідком природного поетичного відчуття. І тоді починається формалізм, уже – як наслідування відомих зразків. Це – гріх молодости. На жаль, він триває часом дуже довго.

Отже, щодо публіцистичности в поезії Б. Олійника. Не секрет, що поет шукає образів вагомих, складених з гострих граней, містких. Щоправда, їх відшукувати не легко.

Візьмімо сюжетний вірш Б. Олійника «Двадцятий вал», який дав назву цілій збірці. Людина зайшла у вагон життя, де весело і справжньо. А внизу, на полиці, чиїсь підозріливі очі настирливо нишпорять по його обличчю.

І чому раптом сів я в цей,
а не в інший з вагонів?
А чому, бач, моє лице
Посмутніло сьогодні?
А чому я не спав сю ніч
Ще й зідхав поза пляном?!

Автора стає тільки на те, щоб підсилити цю першу колізію іншою: в брудному вагоні цей хворий на підозріливість не дає ні підмести, ані відчинити вікон. Добре, що нагодився якийсь «чоловік кремезний, в літах». Хоч він зумів організувати аврал.

Перенесення пекучої життєвої проблеми в алегоричний плян звузило саму тему. Емоційна місткість від цього багато втрачає. Коли є умовності, які свідчать про силу поезії (метафори, гіперболи тощо), то алегоризм свідчить про її слабкість. Про це колись гарно писав О. Потебня. Адже в самому алегоричному задумові є вже момент логізованого абстрагування від дійсности, спроба виділити з неї тільки один якийсь плян.

III

Відношення між читачем і автором дуже складне. Це відношення прямого і зворотного зв'язку. Вони впливають обопільне, допомагаючи один одному зростати. І кожен з них іде від реального життя, що, як суворий суддя, відділяє правду від фальші. З цього погляду варто розглянути і так звану поетичну умовність.

Коли у Б. Олійника зустрічаємо такі рядки:

Розстріляли тишу громами
Двадцять сім металевих смерчей,
Двадцять шість – у життя Грімау,
Двадцять сьомий – в моє плече,

то це важко назвати знахідкою. Відчувається певна фальш і в скрупульозних підрахунках, і в штучному «прив'язуванні» свого ставлення до події, яке можна виправдати хіба що вимогами поетичної економії. Чимало тут залежить від контексту, від лінії внутрішнього розвитку поетичної думки. Б. Олійника контекст не рятує. Двічі поет повторює:

Я не можу тебе обняти, –
В мене куля в лівім плечі.

Саме повторювання цих рядків свідчить про якусь протиприродну для цього стану награність. Пригадується з Н. Хікмета:

Я так тебя люблю, что я уже не знаю,
Кого из нас двоих
Здесь нет...

В основі цього вірша лежить глибоко прокреслене поетичне відчуття, яке тільки зовні може здатися виписаним умовно. Так само тільки при зовнішньому розгляді можна сказати, що поетичні тропи – то сліди умовности. Необхідність тропів суворо продиктована закономірністю і правдою людського почуття. Тропи – спосіб точнішого виявлення змісту.

Зайвий образ, троп, алітерація стають умовними, а тому не тільки непотрібними, а й шкідливими. В «Думі про плакучі верби» І. Чумака зустрічаємо:

Хмарки, мов незграбні
пузаті волики,
Проміння жують у долині зеніту.
Горизонти крокують ногами сталевими,
Підклавши під сонце
долоні силенні.

В картині трагічного літнього вечора (поет згадує про героїчних бійців генерала Кирпоноса, що восени 1941 р. боронили Київ) зовсім зайві хмарки-волики. Образ явно неестетичний. Він і шкідливий, бо стоїть осторонь емоційно-психологічної лінії розвитку теми. Наступний образ – цілком на своєму місці. Прикладів «прикрашування», декорації поетичної сцени можна було б навести і з інших авторів. Така умовність охоплює і більші компоненти художнього твору.

Можна говорити про умовність і в ширшому образному пляні. У фільмах О. Довженка ця умовність вражала. Оживають образи, розмовляють коні. Для О. Довженка все це було органічним. Тут багато важив контекст, щирість авторського романтизованого бачення світу. Довженко-мистець ходив по грані. Найменший ухил убік – і умовність ставала б фальшем. Це добре ілюструють деякі наші поети. Коли О. Довженко бачив зорі, то Р. Кудлику чи П. Мовчану, аби їх так само близько побачити, доводиться ставати на котурни.

– Ми сонцелюби!
У зіницях наших
Кружляє сонце.
.........
– Ми працелюби, –
Співав до сонця батько.
І дзвоном криці
Розколював ранкову свіжість.
В долонях теплих, в затверділих м'язах
Він ніс затишок хати.
А між рожевих губ
Ховався запах хліба... (?)

Так пише П. Мовчан у своїй поемі «Багатолюби». Зовні це виразно довженківська манера письма. Поети стали гратися в зорі, як у крем'яхи. Кожен другий з молодих поетів підпирає плечима небо, даруючи зорі коханим, друзям, просто зустрічним.

А зірки – ну немов
Цигаркові вогники, –

пробує епатувати читача Р. Кудлик. Він має рацію. Коли зорі з кожним днем втрачають поетичну цінність, то чому б і не попросити у них вогню... Таку ж «злоякісну» умовність можна побачити і в хитромудрощах поетичних асоціяцій.

Ліричний герой М. Лиходіда згоден залюбки колисати плянету, як зернину у колоску (штучність і фальш добре виявляється у порівнянні: колисати, як зернину), цигарковий попіл нагадує Р. Кудлику фашистські крематорії, а у В. Коротича:

Пролітають стрімко
Розколотими світами
І падають зеленими метеорами
Каштани.

Зразки таких же, м'яко кажучи, неточних асоціяцій знаходимо у М. Подоляна:

Цілувало мене сонце
Ніжно на світанку...
Ні, не скосить мене стронцій,
Не здолають танки.

Прямо таки, як у приказці: «На городі бузина, а в Києві дядько». Тільки в кінці вірша читач дізнається про причини цієї «антеївської» сили ліричного героя М. Подоляна. Виявляється, його «мати породила сівачем любови».

Якщо опустити ці анекдотичні приклади вільно-поетичних асоціяцій, то треба сказати, що причина художніх зривів часто полягає у відсутності послідовного асоціятивного ряду. Беруться тільки крайні точки лінії. Необхідні проміжні ланки асоціятивного ряду випущені. І від того створюється враження штучности асоціяції. Так, наприклад, веде тему Р. Кудлик:

Скрізь на землі
Вапняні бризки
Яблуневого цвіту.
Весна.
Це борода
Фіделя Кастро,
Це Лумумби
Діти.

Є інші причини таких невдач. Випадкова, психологічно не обумовлена асоціятивна в'язь плететься абсолютно довільно. Так, наприклад, зроблено в «Легенді про вірного друга» В. Крищенка. Заметіль. Заблудився подорожній. Немилосердний вітер хизується своєю силою. Людина в розпачі.

Проте знайшлися друзі добрі –
Тополі і дубки.

Тож послухаємо далі автора, коли його «турбота (?) слова просить»:

На полі чистім, біля двору,
Навкруг крутих яруг
Хай деревце зростає вгору –
Воно
людині
Друг!

Саме оця авторська «турбота» і провадила читача труськими шляхами вигаданих асоціяцій.

Тут, здається, доречно перейти до питання зв'язків між зображуваним фактом і його емоційною характеристикою. Смішно було б, спостерігаючи, як падає в небі метеор, волати про космічну катастрофу. Можна дивитись байдужим оком на багаття чабанів і осуджувати середньовічні інквізиції. Лихо тільки в тому, що енергію емоційному спалахові дає сам життєвий факт. При цьому не стільки важить питання поетичної майстерности, скільки, сказати б, сувора вимога закону збереження енергії. Справді, хіба важко, дивлячись на металічне перо авторучки, дійти до вихваляння важкої індустрії? Звичайно, ні.

Розглянемо для прикладу вірш В. Підпалого «Біля вогню». Люди гріються біля грубки. Надворі мороз. І вже хочеться обійняти друга, сказать слова звичайні й незвичайні. Оця невідповідність емоційної реакції на звичайний факт вивершується такою невмотивованою думкою:

О Прометею! Даючи вогонь,
Ти перший людям заповів братання!

Переважно це помилка лірика, який, ведучи тему, не має єдиного стрижня. Вірш, маючи епічно-ліричну основу, мусить виростати з епічного, реального тла. Це епічне тло живить не тільки авторські, а й читачеві емоції. Емоційно-ліричні відношення автора і читача йдуть від спільного центру. Читач, стежачи за ходом розвитку авторової думки, водночас перевіряє її своєю життєвою практикою. Емоційні розпади енергії факту, предмета, явища залежать від «маси» ірадійованого предмета. А обов'язок поета – використати цю енергію. Міра такого використання залежить від уміння бачити, відчувати і відображати. Від уміння автора «вслухатися» в предмет, який, навіть будучи віддзеркаленим, зберігає свою емоційну послідовність. Він, цей «промовистий» предмет зображеного, єднає автора і читача.

Якоюсь мірою – це ключ до розуміння успіхів і невдач мистця. Епічне тло у вірші наявне не завжди. Спільність людської життєвої практики дає змогу відчути і приховані джерела поетичних роздумів. Так читач легко реставрує епічний фон гарного дистиху В. Коротича «Січень».

Нарешті, хочеться спинитись на самому розумінні художности. Задавненіла традиція романтизму, яка є найбільш впливовою в нашій літературі традицією, ще й досі диктує свою естетику. Звідси тяжіння до героїки, недостатньо шанобливе ставлення до краси звичайного буденного факту.

Звідси – і формальні надмірності, і прагнення до гіпертрофованої поетичної умовности, яка досить часто межує з фальшем. Більшість наших поетів, які ідуть у тому річищі поезії, яке зветься романтичним, за всяку ціну прагнуть красивостей. Це призводить до звуження тематичних і стильових сфер поезії. З багатої української фльори право попасти в вірші мають тільки троянди, конвалії, волошки і оранжерійні квіти. Музичні терміни мають ширше представництво. Техніцизмам одержати візу дуже тяжко. Таке прагнення до красивости – найвразливіше місце поетики В. Коломійця:

Густіє добро, наче світла кванти,
До сонця летить молодий Ікар.
О, будь – щоби кельма в руках – мов троянда,
Щоб човник верстата адажіо ткав.

У поетів цього пляну дається взнаки естетика символічної невиразности, ажурности, легкости і, звичайно, цікавих ритмо-мелодійних варіяцій.

Ці поети більше полюбляють «співати», ніж живописати. Навіть там, де немає штучного прикрашування, спостерігається прагнення обирати лише красивий плян. У В. Коломійця є вірш «Акварель»:

Ген з-за корівника
вихопилась,
мов язичок полум'я,
пісня.
То вервечка дівчат босоногих...

Що й казати – акварель дуже гарна. Поет, потроху прагнучи вийти з цього поля, витолоченого багатьма іншими поетами, стоїть на правильній дорозі до поетичного змужніння. Час уже йому відмовитись од надмірного уживання новотворів-поетизмів: перетлінь, пахіть (що це: хіть чи пахощі?), хмаровінь, мрієво. Епічно розповнені поезії (напр., «На пристані Білих Троянд», «В степу») сприймаються куди краще. Картина типу:

Сміхотливе дівча над кулешею й соломинка,
що плаває в кухлі теплого свіжого молока, –

робить наше сприймання конкретнішим, а тому і глибшим.

Така романтизована безплотність поезії – явище досить масове. «Опускаючись» до прози, такий поет за всяку ціну прагне прикрасити реальну буденність. Ніби життєва конкретність потребує прикрашування. Так робить, наприклад, В. Гринько, у збірці якої чимало віршів присвячено праці. Але цю тему В. Гринько уявляє абстрактно, не розуміє правди праці мозольної.

З хутряної шапки-вушанки
Тугі випручаються коси.
Карниз викладаєш зранку,
Як квітку, красиво й просто.
Тебе не знайду я завтра.
Ти будеш на іншій будові.
Вони (?) виростають, як правда,
У серці Програми нової.

Краси мозолястої праці В. Гринько не розуміє. Обвітрене обличчя мулярки може й не бути гарним, а одяг не завжди відтіняє її форми. Але таке вже романтизовано-сентиментальне розуміння поезії у В. Гринько. Все це спричиняється до життєвого і художнього фальшу. Інша причина невдачі (і не однієї В. Гринько) – відсутність у автора точного і конкретно-ясного поштовху до написання вірша. Конкретність вражень від конкретної ситуації робить конкретним і вірш.

Саме це, здається, мав на увазі Б. Олійник, коли писав:

Не купуйте теми в магазинах,
Не шукайте істини у пальці, –
В картузах, у вицвілих хустинах
Ходять теми на роботу вранці.

Колись Фльобер, торкаючись болючого питання художности, писав, що раніше вважали, ніби «тільки цукрова тростина дає цукор, а тепер його добувають майже з усього. Те ж саме і з поезією; будемо одержувати її будь з чого, бо вона у всьому і всюди. Немає атома матерії, який би не містив поезії; привчімо себе розглядати світ, як твір мистецтва, в якому треба відбити всі світові явища». Так само писав Е. Гемінґвей, відзначаючи, що мистецтво – «це архітектура, а не мистецтво декоратора, і часи барокко минули». Відшукування краси самої суті речі, відчуття краси як пізнання речі притаманне небагатьом нашим поетам. Гарний приклад М. Бажана мусить бути повчальним для всієї нашої поезії.

Процес естетичного освоєння самого реального предмета, реального факту життя у їх внутрішній сутності, а не в численних зовнішніх відношеннях, – цей процес усе активніше торує собі дорогу в поезію. Творчість П. Неруди, Н. Хікмета, Т. Ружевича доводить, що розуміння художности розширилось незвичайно. По суті нову естетику обстоював мистець-революціонер Бертольд Брехт. Добра, надійна краса непомітного факту має значно ширші підвалини, ніж ажурна арочність естетики романтизму. Тяжіння до такої «заземлености» поезії властиве частково І. Франкові, М. Рильському, В. Мисику, особливо – М. Бажанові.

З молодих поетів почасти притаманне воно І. Драчеві, В. Коротичу, більше – В. Симоненку. Певні спроби цього нового естетичного освоєння дійсности можна спостерігати у Р. Кудлика, В. Борового, В. Коломінця тощо. Поезія – не декорація. Вона – в суворій простоті факту. Але – не оздоблення. Не оспівування. Не поза.

І якщо говорити про досягнення художнього рівня сучасности, то воно невідривне від глибшого і ширшого естетичного освоєння світу – як об'єктивного, так і свого власного, від значного інтелектуального зростання поета, від міцного зв'язку мистця з життям народу. Тоді будуть знайдені справжні, активні інтереси мистця, які його доконечно звільнять від необхідности формального наслідування, від почуття сибаритства. Тоді поглибиться увага поета до простої людини, трудівника – будівника нового дня. Тоді стане точніше пізнаною наша клясика. Тоді, нарешті, можна буде відчути, що тематично-стильові особливості нашої клясики потребують свого розширення і збагачення.

Необхідність гармоніювати стильовий «букет» нашої літератури вимагає ширшого засвоєння художніх здобутків інших народів світу.

Немає ніяких підстав побоюватися, що все це призведе до нехтування національною традицією. Таке плідне міжлітературне схрещення тільки піде на користь нашій поезії.

Збагачені кращим досвідом літератур світу, поети зможуть пильніше роздивитися і власну національну школу. Та й хіба цей процес літературного навчання – не паралельний? Хіба досі повністю використані величезні мистецькі набутки Т. Шевченка, І. Франка або, скажімо, М. Бажана?

Головне тільки – зберегти власну мистецьку щирість. У поезії, цій, може, найбільш інтимній галузі мистецтва, не можна заховати нічого. Вся індивідуальність мистця в ній – як на долоні. Тож, як казав Іван Франко: «Най будуть щирі, щирі, щирі!»

 

Василь Стус

До президії Спілки письменників України

[ Друкується за виданням: «Українська інтелігенція під судом КҐБ». – В-во «Сучасність», 1970, стор. 219-226. ]

Копія: секретареві ЦК КПУ Ф .Д. Овчаренкові

Копія: редакції журналу «Всесвіт»

Нещодавно в «Літературній Україні» було надруковано статтю О. Полторацького «Ким опікуються деякі гуманісти». Стаття викликає цілий ряд істотних заперечень і спонукує до глибших роздумів.

І. Як відомо, чорна сотня культовиків відновила свої погроми ще з середини 1965 року. Упродовж наступного часу були засуджені з політичних мотивів десятки людей – художників, науковців, інженерів, педагогів, студентів; обшукано сотні квартир представників творчої інтелігенції, звільнено з посади багато вчених, кваліфікованих редакторів; виключено з вузів чимало студентів; зарізано не одну талановиту книгу – М. Осадчого, М. Далька, М. Холодного, В. Кордуна, М. Воробйова, Л. Костенко; травмовано тисячі душ. Про багато з цих погромів ішлося в листі В. М. Чорновола до уряду (проскрипційний список після того збільшився не на одну сторінку). Репресії не припиняються й подосі. Зовсім недавно було звільнено з роботи відомих учених – історика М. Ю. Коцюбинську, палеонтолога Г. Бачинського, фізика І. Заславську, спеціяліста з кібернетики Боднарчука; виключено зі Спілки художників А. Горську, Л. Семикіну, Г. Севрук та ін., зацьковано і віддано в солдати одного з найбільш обдарованих сучасних українських поетів В. Голобородька.

О. Полторацький, спростовуючи «ворожі наклепи», згадує тільки про С. Караванського і В. Чороновола.

Запитую, чого Полторацький і К° не писали памфлетів, коли провадились масові арешти, коли багато людей зверталося з запитами до уряду? Чи дали полторацькі цим людям якунебудь переконливу відповідь? Чого Полторацький озброївся своїм талановитим пером тільки тоді, коли про Варфоломіївські ночі минулих літ заговорили на Заході?

Певно ж полторацьким зовсім байдуже, як ставляться до подій у країні їхні співвітчизники, і дуже незручно, коли про це довідуються їхні вороги. Припускаю, що компанії полторацьких не так страшні їхні зарубіжні недруги, як свої ж співвітчизники. Хіба не дивно, що перші публічні згадки про минулі суди з'явилися у «Вістях з України» (газеті, що видається для закордону), а у тутешній пресі про них до цього часу не було ані згадки, коли не брати до уваги гидкий фейлетон домашнього римороба на І. Дзюбу.

II. Як відомо, майже півтораста киян у своєму листі обставали за конституційними правами й демократичними свободами радянських народів. Цей головний зміст листа Полторацький свідомо обходить, оскільки він майже не надається до «нищівної критики». Автор статті спиняється тільки на окремих фактах, але й при цьому дійшлий літературний флібустьєр дуже безталанно бреше.

Вся стаття тримається на екскурсах у далеке минуле Караванського (при цьому Полторацький не бентежиться, що цього прізвища в листі немає зовсім). Що й казати, минуле Караванського, коли вірити написаному Полторацьким, великих симпатій не викликає. Але чи можна вірити Полторацькому? Непохвальне минуле засудженого автор статті згадує підозріливе докладно. Чи ж не для того, щоб нічого не сказати про сучасне? Може, Караванського запроторили до Владимирської в'язниці не за минулі, а за якісь недавні вчинки, про які Полторацький воліє не згадувати? І, може, вони теж не надаються до нищівної критики? Міг же автор статті бодай словом обмовитись про «антирадянські» звернення Караванського до комуністичних партій світу з приводу репресій на Україні в 1965 р.! Неважко зрозуміти, чому Полторацький вирішив не розшифровувати «злочинницької» діяльности Караванського в 1964-65 р.р.

III. Талановито бреше Полторацький і тоді, коли «викриває» В. М. Чорновола.

1) «Колишній інспектор» по реклямі В. Чороновіл перед лихоліттям працював редактором Львівської телестудії, був секретарем комітету комсомолу Київської ГЕС – всесоюзної молодіжної показової комсомольської будови. Той же «інспектор» Чорновіл завідував відділом молодіжної газети «Молода Гвардія», надрукував кілька десятків рецензій і літературознавчих статтей, склав кандидатський мінімум, блискуче витримав вступні іспити до аспірантури Київського педінституту. А відразу ж після початку погромів йому довелося стати інспектором...

Звичайно, всі ці факти з біографії Чорновола для Полторацького досить невигідні, і тому він їх замовчує (тобто бреше) або ж перекручує (тобто безсоромно бреше).

2) Полторацький пише, що В. Чорновіл «був спійманий на гарячому, коли писав, розмножував і розповсюджував на Україні та пересилав нелеґально за кордон наклепницькі листи». Тут же що не слово, то брехня. Факти ширення Чорноволом матеріялів судів 1965-66 років не були доведені навіть судом. Тим більше немає жодних підстав винуватити Вячеслава в тому, що впорядковані матеріяли він нелегально пересилав за кордон. Давайте розважимо. Хіба винен, скажімо, О. І. Солженіцин у тому, що його «Раковий корпус» опинився за рубежем замість з'явитися на батьківщині? Хіба не винна в цьому наша жорстока цензура, що призвела до такого поліття на літературу «самвидаву»?

3) Зовсім непереконлива оцінка листів як наклепницьких.

Як відомо, в першому листі В. М. Чорновола йшлося про численні факти репресій над молодою українською творчою інтелігенцією, про арешти, звинувачення, слідства і самий перебіг судових процесів. Лист містив у собі тільки матеріяли судочинства і свідчення окремих очевидців. Аналізуючи всі ці документи, В. Чорновіл цілком логічно доходив висновку, що всі судові процеси 1965-66 рр. були незаконними і протиконституційними. Припускаю, що в листі могли бути окремі неточності, оскільки звірити свої матеріяли за стенограмами закритих судових процесів В. Чорновіл не міг. От би Полторацькому і розповісти істину, спокійно аргументуючи кожну таку неточність! Але він цього не робить, а натомість упадає в мало переконливу пасію: все це наклеп!

Що ж стосується другого листа, «Лиха з розуму», то тут містились тільки короткі біографічні довідки про кожного з засуджених, давався перелік їхнього творчого дорібку, цитувались апеляції в'язнів до уряду, листи з мордовських політичних таборів. Що ж у цьому всьому було наклепницького? Звичайно, коли, скажімо, талановитому художникові П. Заливасі суворо заборонено «писать й рисовать», а про це довідуються поза Мордовією, то полторацьких бере лють. От вони й зганяють її на тих, хто розповідає про ці бенкендорфівські методи «перевиховання».

Сьогодні вже багатьом людям стає зрозуміло, що всі минулі арешти, обшуки, слідства, закриті процеси, драконівські вироки непомильних, як боги, законників – все це було кричущим знущанням з соціялістичної законности, правосуддя, демократичних свобод і, зрештою, ідеалів Маркса, Енґельса, Леніна.

4) Підлість Полторацького сягає апогею, коли він приписує В. М. Чорноволові страхітливу фразу про комсомол. Будучи товаришем Вячеслава, я не маю ні найменшого сумніву, хто є справжнім автором цієї фрази. Зрештою, не треба бути доктором Шаховським чи Бабишкіним, щоб відчути в ній типовий стиль полторацькомовних. Не зайвим буде нагадати один історичний факт. Ось як «писалось» Г. Епікові в 1935 році під владою шефа тодішнього КДБ [ДПУ] Балицького: «Підготовляючи терористичні акти, ми з безневинним виглядом запевняли партію у своїй відданості і чесності і протягом багатьох років грали такі ролі, у порівнянні з якими дії розбійника з великого шляху є зразком чесности і гуманности. Я розумів, що наймилостивіший вирок пролетарського суду – зробити зі мною так, як роблять з оскаженілою собакою, знищити, як сапного коня, вийняти з тіла суспільства. Комуністична партія великодушно повірила моєму каяттю. Партія подарувала мені життя, давши мені цим найбільшу з усіх можливих нагород на землі – право на життя, на радість праці».

А те, що Полторацький вдається до такої нечуваноі брехні, тільки додає впевнености, що він безсилий знайти будь-які аргументи на виправдання погромів.

IV. Автор надрукованої в «Літературній Україні» статті не розуміє, як, викриваючи «злочинців», він викриває самого себе. Спинюсь тільки на одному моменті. Із садистською насолодою Полторацький відзначає, що згадані ним «людці» – зовсім безталанні, бо про цих письменників у нас ніхто й не чув. Безсилий гнів полторацьких спричиняється до грубих помилок, навіть прорахунків. Поперше, що читається досить недвозначно: цим ми таки не дали ходу, знищили на цвіту. Подруго, який це має стосунок до суті звинувачень? Хіба «талановитий член спілки» і «безталанний інструктор товариства» не підлягають одній і тій же моралі, хіба вони мають не однакові права й обов'язки? Полторацький і не туди, що його ж логіка його ж таки й побиває: бачте, «ніякий не письменник» В. Чорновіл ошукав (!) П. Ю. Шелеста, В. Касіяна і Нікітченка і за це був покараний в'язницею, а «талановитий літератор» Полторацький обдурює десятки тисяч читачів «Літературної України» і за це, певне ж, одержує ще й подяки!

Нарешті, історія показує, що полторацьким завше було байдуже до чужих талантів. Хіба ж вони в свій час не відмовляли в хисті О. Вишні, М. Зерову, Л. Курбасові, Ю. Яновському, М. Рильському та багатьом іншим? Ще одна паралель. В 1934 р., поспішаючи закріпити за собою право першого, Полторацький інформував громадськість, що ще чотири роки перед тим «основного мені пощастило досягти – визначити вперше в українській радянській критиці антипролетарськість, бездарність і куркульську ідеологію „творчости" цього суб'єкта» (О. Вишню – В.С.). Патент йому справді було затверджено: «цього суб'єкта» було кинено на 10 років у концтабори надуральської тундри. Тож як не радіти людині, що так прислужилася українському красному письменству: «Тепер я щасливий відзначити, що подібне уже сталося й що моя стаття стає епітафією на смітникові, де похована творчість О. Вишні».

Виступаючи на другому обласному з'їзді Рад Київщини в 1935 році І. Ле сказав: «Контрреволюціонерам – Косинкам, Фальківським, та іншим їх прихильникам важко, неможливо здобути ім'я українських письменників. Будьмо щирі і одверті. Яке значення Косинок, Фальківських, Досвітніх, Пилипенків, Підмогильних і ін. у нашому літературному процесі? Чи були вони відомі широким масам, чи взагалі були письменниками? Не були вони письменниками. Це були халтурники». Дозволю собі ще одну цитату. Горезвісний І. Стебун (той, чиїми стараннями було звільнено з Донецького університету В. Голобородька), виступаючи на зборах письменників Києва 17 жовтня 1947 р., заявив: «На пленумі була піднесена гостра критика творів М. Рильського, Ю. Яновського та І. Сенченка не тому, що ці письменники займають визначне місце в українській літературі. Їхні антихудожні, ідейно ворожі твори не мають будь-якого значення в українській літературі». Щоправда, тоді українські письменники були, за словами того ж Стебуна, оточені постійною увагою особисто тов. Л. М. Кагановича. Чиєю ж постійною увагою оточений Полторацький, коли він, зле справляючись як із своїми письменницькими, так і з поліцейськими обов'язками, ось уже сорок літ міцно сидить у своєму яничарському сідлі?

V. Дуже гірко відчувати, що Полторацький завше має рацію: і коли вбиває, і коли займається реанімацією вчорашніх жертв. А таких, як він, чимало. Ті, що займаються літературним вандалізмом, майже ніколи не помиляються. Досить згадати всіх цих санових, стебунів, шамот, моргаєнків, хінкулових, пронів, щупаків, гансів, агуфів...

Двадцять літ тому Шамота, розглядаючи «Весняні води» М. Т. Рильського, заявив: «Лікар Іван Іванович закінчує своє життя героїчно. Що йому дало силу на подвиг? Все той же такий абстрактний гуманізм, „любов до ближнього", а не світла ідея комунізму, не пристрасть радянського патріота. „Філософія", перед якою схиляється М. Рильський, не така вже невинна, як може здатися на перший погляд. Вона вже не раз служила ворогам трудящого народу».

Як бачите, «гуманісти» Рильські служили ворогам народу. А шамоти, полторацькі, санови, стебуни, моргаєнки (гуманісти без лапок!) – всі вони чесно і самовіддано служать народові. Воістину, як у одній з мудрих поетичних візій Василя Голобородька:

Все переплутане
голуби зліталися на побоїще
і скльовували очі вмерлим воякам
круків відгодовували на площах
малювали як вони цілуються дзьобами
і співали про них пісень
хіба перелякаємося тільки здивуємося
і кишнемо голубів із мерців
бо жаліємо круків.

Чи не соромно українським письменникам, ЦК КПУ за те, що вони віддають на поталу полторацьким нашу літературу? І доки, нарешті, сили Справедливости і Добра будуть відчувати на своїх сполосованих спинах одвічну правоту слуг Вельзевула?

В кінці 40-их років С. Скляренко публічно говорив про Стебуна: «Де тільки не нашкодив цей материй недруг нашого народу? Він – і в Спілці письменників, він, цей неук, – і в Інституті літератури Академії Наук, і у видавництві „Радянський письменник", у „Дитвидаві", у видавництві „Молодь", у радіокомітеті, кіностудіях, учбових закладах – всюди, усі місця посів – штатні й нештатні». Коли ж ці слова будуть повторені знову?

VI. Чи не соромно редакції «Літературної України» за те, що вона надала Полторацькому свої сторінки для лжі?

Чи, може, ця редакція служить народові разом із полторацькими?

За проклятих старих часів таких, як Полторацький, викликали на дуель. Сьогодні Полторацькому це не загрожує, оскільки ми живемо за прекрасних часів. Крім того, свідомі наклепники завше уникали чесного двобою: боягузтво – друге наймення підлости.

[1968]

Василь Стус
Домашня адреса:
Київ – 115, вул. Львівська, буд. 62, кв. 1

Редакторові «Вітчизни» Л. Дмитеркові, копія «Літературній Україні».
Місце в бою чи в розправі? (З приводу статті Л. Дмитерка «Місце в бою»
– про літератора, який опинився по той бік барикади)

[ Друкується за виданням: «Український вісник», випуск І-ІІ. – Париж-Балтимор,
В-во Перша Українська Друкарня у Франції (ПУДФ) і «Смолоскип», 1971, стор. 17-19. ]

Барикади завжди були окрасою героїчних революційних літ. Так було ще в 1789, 1830, 1848, 1871, 1905 рр. Зараз іде рік 1969 – рік мало героїчний, рік повсюдного наступу реакції. А в роки реакції барикад не будують, в ці роки вони стають тільки художнім засобом, шабльоновою фігурою поліцейської статистики, яка ні до чого не зобов'язує. Тим більше до думання.

Справді барикади мають тільки один бік, на якому стоять люди, що обороняються. Вони – в глухій обороні. В наступі – ви. Вони захищаються. Наступаєте ви – шпальтами газет і журналів, загонами фіскалів і кагебістів, цензурними лещатами й арештами, таємними нарадами та закритими судилищами. В наступі ви – і хай благословить вас реакція всіх часів і народів, яка ці барикади завжди трощила!

Барикади мають тільки один бік і він не ваш, Дмитерку, не ваш! Ваше постійне місце – бути супроти барикад. Там ви прописані навіки. Так що – наступайте в лавах реакції, утверджуйте свою художню індивідуальність! Залишайтесь вірними собі.

Слава Богу, вам уже є кого нищити: після кривавої доби сталінщини на Україні з'явилася інтелігенція, що почала свій родовід не від щасливих трудівників соціялістичних ланів села Дзвонкового (це родовід дзвонарів типу Корнійчука і Ко), а від безпашпортного колгоспного люду, якого цензура ще й досі не пускає в літовану літературу. Після 1956 року з'явилися вірші Ліни Костенко і Миколи Вінграновського, статті І. Дзюби, Сверстюка та І. Світличного – людей, які повернули нам почуття самоповаги. Це проблиски нашого налюднілого зору, свідчення нашого самовідродження, морального одужання.

Ви добре знаєте, що на шпальтах теперішніх газет і журналів цих прізвищ майже не зустрінеш, як не зустрінеш багатьох тих, кому імпонує Дзюбина «заповзятість і красномовство». І ви добре знаєте, що важить тут не воля згаданих осіб, а воля тих, хто затверджує списки людей, позбавлених публічного права голосу. Ви редактор журналу, Ви знаєте цих людей поіменно: їхній список лежить у вас у шухляді робочого столу.

Зараз на голову одного із них чигає небезпека. Прикрившись вашим ім'ям, якийсь таємний чорний чоловічок готує розправу над Іваном Дзюбою. Хто він, цей чорний чоловічок? Чого він так старанно приховує своє справжнє обличчя – за псевдонімами типу Богдана Стенчука, за авторитетами людей, до яких він не має жодного відношення, за спинами осіб, ладних докопувати що завгодно і як завгодно?

Зараз цей чорний чоловічок готується дати бій людині, зв'язаній по руках і ногах, позбавленій природного права захисту. Він користується вашими послугами, аби створити видимість чесного двобою. Насправді ж він готує розправу. Навіщо ж вам – це місце в розправі? Над ким? Над найчеснішим лицарем нашої культури, критиком, рівних якому радянська українська література майже не знала за своїх п'ятдесят років!

Горе тій країні, де цькують людей, як І. Дзюбу, де їх прагнуть обернути на пропащу силу, де безмозкі чорні чоловічки вбивають при цвіті тисячі талантів, так важко народжуваних матерями. Вірю, що вже завтра ці чорні чоловічки будуть народом прокляті.

Коли наші нащадки будуватимуть не барикади, а храм справедливости, їм найбільше стане в пригоді той, кого ви зараз цькуєте. Може, саме за його порадами вони визначатимуть висоту склепіння.

Прошу вас – не ображайте нащадків. І – пожалійте свою сиву голову. Хіба вам замало минулої ганьби?

[1969]

Василь Стус
Київ, вул. Львівська, 62, кв. 1.

До ЦК КПУ, до КДБ при Раді Міністрів УРСР.

[ Друкується за виданням: «Український вісник», випуск III, жовтень 1970.
– Балтимор-Вінніпеґ, В-во «Смолоскип» і «Новий шлях», 1971, стор. 28-30. ]

Нині зрозуміло кожному, що ми живемо напередодні якихось істотних змін. Про це йдеться і в самвидавівських текстах, і в промовах на пленумах ЦК, в розмовах пасажирів, і в інтимних сімейних радах.

Останнє десятиріччя було періодом майже систематичного погіршення матеріяльних і духовних умов існування. Продовжується загальна девальвація цінностей – від курсу карбованця до багатьох економічних, політичних, етичних і естетичних понять.

Певен, що сьогодні є багато таких питань, необхідність розв'язання яких майже однаково відчувають О. Солженіцин і Ю. Андропов, В. Нікітченко і В. Мороз, В. Козаченко і І. Дзюба, І. Світличний і М. Шамота.

Потреба здорового діялогу все зростає. Необхідний референдум з багатьох питань. На жаль, здорове обговорення багатьох питань заборонене. Щоправда, це обговорення ведеться, але в ненормальних умовах – або на закритих партійних засіданнях, або в самвидавівській літературі. А ненормальність умов заважає віднайти істину, вона призводить до того, що навіть віднайдена істина залишається ненормальною: існуючи тільки для окремих, будучи «таємницею», вона викликає природний опір загалу.

Відсутність потрібного діялогу створює прекрасний ґрунт для перебільшення незгод, розбіжностей. Кожен із учасників мовчазної дискусії сприймається ніби через збільшувальне скло. Людина, що має іншу позицію, сприймається протилежною стороною за... ворога!

Ось приклад того, як ненормальні умови цілком закономірно продукують «ворогів», приводять до крайньої поляризації.

Людина В. звертається до інстанції Н. з конкретними пропозиціями. Людині не відповідають. Вона починає писати знову, її знову обходять відповіддю. Тоді В. починає обурюватись. Він пише знову, але вже в різкішому тоні.

Хоч різкість викликана єдиним наріканням на глухоніму інстанцію, яка зобов'язана говорити. І що ж? Людину В. викликають в іншу інстанцію і починають погрожувати, або – в гіршому разі – надовго причиняють за чоловіком високу браму.

Ось він, цей небажаний наслідок відсутности діялогу: кожна з інстанцій знає, що В. має рацію, але його запроторюють у в'язницю, бо про це ще не час говорити. Справді: про те, що написав В., обидві інстанції заговорять років через десять (обговорюють уже сьогодні!), але поки питання стане надбанням усіх, нещасний футуролог встигне вибути строк і повернутися звідти затятим ворогом обох інстанцій. І він матиме рацію: єдиним його «злочином» стало те, що він народився на десять років раніше!

Зовсім проста і очевидна річ: людина народжується, щоб жити. І коли суспільство звинувачує людину в тому, що вона народилася раніше, ніж їй треба, це значить, що вона позбавляє її права жити. Це суспільство стає вбивцею.

Гірко відчувати, що забороняючи людям можливість мати свою позицію в житті, наше суспільство бере на себе відповідальність за їхню духовну чи фізичну смерть. Таке суспільство назвати гуманним не можна.

Страшно боляче і соромно думати про долю Валентина Мороза, заарештованого два місяці тому за написання кількох публіцистичних статтей. Це якраз той приклад, коли людині відмовляють в існуванні. Бо що значить заборонити людині думати і висловлювати свої думки? Безперечно, Валентин Мороз має непересічний талант публіциста. Це добрий людяний публіцист, часом різкий і гнівний, але не злий. Його різкість і гнівність – від бажання допомогти людям, а не від прагнення осміяти, принизити, образити. Недарма його цікавлять питання культури, народу, чести. Його рядки сповнені болю за ґвалтовану душу людини, культури, народу. Це людина найвищих етичних імперативів, мужня і чесна людина з великої літери.

В нормальних умовах з ним можна було б і треба дискутувати. Але наскільки була б безсовісна ця дискусія зараз, коли над Валентином Морозом просто чинять розправу. Чинять люди, найменше здатні до чесних і відкритих дискусій!

Вважаю, що вимагати припинення слідства над Валентином Морозом – справа чести кожної радянської людини, якій дороге добре ймення свого суспільства, краю, землі.

І я прошу Вас – зробіть все для того, щоб можлива судова розправа над Валентином Морозом не стала новою ганьбою для кожного з нас.

28 липня 1970 р.

З повагою
Василь Стус

Голові Президії Верховної Ради УРСР О. П. Ляшкові,
Секретареві ЦК КПУ Ф. Д. Овчаренкові.

[ Друкується за виданням: «Український вісник», випуск III, жовтень 1970, стор. 38-40. ]

Кожне нормальне організоване суспільство залишає людині певний простір індивідуальної свободи. Адже це обов'язкова умова людського існування. При відсутности такої свободи є істоти, але немає людей, особистостей.

Можна з певністю сказати: чим більший цей простір індивідуальної свободи, тим кращі умови для визрівання соціяльно значущої людини.

Отож, в інтересах нашого суспільства свято оберігати індивідуальні людські права. До таких прав я відніс би право мати світ у собі – право мислити, мати свої переконання, світогляд, характер, звички – ті мінімальні права, які майже не різняться від звичайних здатностей.

Кожне суспільство потребує індивідуально зрілих людей, особливостей, а не людиноїдів, тоді воно гарантує цю індивідуальну свободу. В противному разі суспільство просто займається самопоїданням.

Французький філософ-марксист Люсьєн Сев згадує такий випадок. В 1958 р. журнал «...»1 друкує листа пані Парен-Віяль, в якому та пише: «Треба було б почати з заборони всім викладачам, що є нині членами комуністичної партії, викладати філософію до закічення їхньої кар'єри». Запопадлива пані одержала від бюро національної асоціяції викладачів філософії державного навчання гідну відповідь. «Парен-Віяль не змогла знайти свого покликання: їй слід було б робити кар'єру в поліції». Люсьєн Сев цілком слушно зауважує з цього приводу: «Як би там не було, оминаючи клінічний випадок пані Парен-Віяль, ця туга за фашизмом свідчить про безсилля буржуазії, незважаючи на вжиті величезні зусилля, загальмувати успіхи марксизму в сучасній Франції» (Люсьен Сэв «Современная французская философия», изд-во «Прогресc», М., 1968, ст. 239).

Люсьєн Сев називає фашизмом подібну спробу заборонити публічне відстоювання і пропаганду своїх поглядів, тобто обстоює права, гарантовані Деклярацією прав людини ООН.

Я ж говоритиму про речі значно скромніші.

8 червня 1970 року на квартиру письменника Василя Захарченка прийшли працівники КДБ. Зробивши обшук, вони вилучили рукопис невикінченого роману (навіть не машинопис!), приватні листи, письменникові записки, дорожні нотатки, щоденникові записи, окремі спостереження. Підозрілими виявились і книги, що мали сліди олівця чи звичайні закладки, хоч ці книги були видані у нас у Союзі не раніше 1960 року.

Не знаю, чи збираються працівники КДБ повертати письменникові його приватний архів, але знаю напевне, що безцеремонне вторгнення малокомпетентних осіб в поетичну робітню надовго травмує його як громадянина, письменника, людину.

Ось уже чи не третій місяць перебуває в ізоляторі Донецького КДБ викладач Донецького медінституту, кандидат медичних наук Іван Степанович Сук. Як стало відомо, І. С. Сук, мав пристойну українську бібліотеку, уважно вивчав українську літературу, мистецтво, історію. Бувши науковцем, він залишився інтелігентом. Відомо також, що І. С. Сук завжди поводився як комуніст, завжди рішуче дискутуючи з людьми, які небезпідставно говорили про істотні рецидиви сталінщини і порушення ленінських норм життя. Марно і говорити, що ніякої агітації проти режиму чи поширення «забороненої» літератури І. С. Сук не вів.

В кожному з цих випадків не засвідчено фактів поширення самвидавівських текстів, публічного висловлювання «незрілих» думок, наявности «нездорових» настроїв і т. п.

Мені важко з'ясувати ці парадоксальні факти. Тим більше, що йдеться про Донецьк, вкрай зрусифіковане місто, де немає жодної української школи, де в педінституті навіть історію України один час читали російською мовою, де урядові постанови з Києва спочатку перекладають по-російському, а потім «доводять» до мешканців, місто, де живу розмовну мову українську сприймають за одне з чудес світу.

Стурбований цими фактами сваволі над людиною та її совістю, я звертаюсь до Вас, сподіваючись на те, що ці обурливі факти викличуть Ваше природне занепокоєння.

[1970]

З повагою
Василь Стус
Адреса: Київ – 115, Львівська, 62, кв. 1.

Я обвинувачую.

[ Друкується за журн. «Сучасність», ч. 1, 1976, січень, стор. 44-47. ]

Неодноразово я вже звертався до офіційних інстанцій з проханням притягти до судової відповідальности осіб, які здійснюють масову розправу над представниками цілого покоління української ітелігенції. Одначе на ці заяви я або взагалі не одержував відповіді, або мені давали прокурорські відписки не по суті справи (мовляв, засуджений правильно, а тому немає підстав для перегляду справи). Ось чому я змушений звернутися до громадськости, повторивши мотиви, що спонукали мене до цього кроку.

1. У мене, як і в багатьох інших, заарештованих у січні 1972 року, а пізніше засуджених, зроблено обшук за провокаційним ордером, підписаним львівським прокурором Малихіним. Підставою для обшуку було названо мою приналежність до т. зв. справи Добоша. Майже всі жертви чергового кадебістського наскоку, у яких робили обшук на тій самій підставі, ніякого відношення ні до Добоша, ні до його «справи» не мали. Я вимагаю притягти до судової відповідальности осіб, які санкціонували ці обшуки і арешти під фальшивими приводами.

Із самого початку слідства кадебісти в розмовах зі мною про справу Добоша навіть не згадували, тому що Добоша я й в очі не бачив ніколи. Суть справи в тому, що сама справа Добоша – це дешева фальшивка; вона була придумана для дискредитації заарештованих перед громадськістю, щоб таким чином на деякий час паралізувати появу прилюдних протестів.

Оскільки справа Добоша з початку й до кінця є вигадкою, я заявляю: українські процеси 1972-73 років велися за аналогією із зфабрикованими процесами 30-их років і провадилися за допомогою тієї таки єжовсько-беріївської методики.

Маштаб фальсифікації свідчить про те, що автором цього душогубного сценарія було керівництво КДБ при Раді Міністрів УРСР, тому я звинувачую його у свідомій фальсифікації з метою приховання справжніх злочинів та прилюдної дискредитації людей, репресованих за їхні переконання.

2. Під час обшуку в мене було вилучене майже все написане за 15-17 років літературної роботи: вірші, критичні статті, прозові твори, переклади. Із творів молодих українських літераторів кадебісти вилучили в мене твори Віктора Кордуна, Миколи Холодного, Ігоря Калинця, Григорія Чубая, деякі твори Симоненка, М. Вінграновського, Л. Костенко, І. Драча. Жертвами розбою стали рукописні статті М. Брайчевського, Л. Танюка, І. Дзюби, С. Тельнюка. Були забрані твори українських авторів, які проживають за кордоном – поетичні збірки В. Вовк та Е. Андієвської. Така ж доля зустріла окремі твори Пастернака та Є. Євтушенка, М. Ґорького та О. Солженіцина, Бердяєва та Карла Маркса, К. Юнґа та Ортеґи-і-Ґассета. Кадебісти довели, що їхніми ворогами є твори письменників та мислителів усього світу.

За це я вимагаю судити їх, як ворогів української культури, ворогів українського народу, ворогів гуманізму, світової культури, ворогів людства.

3. До мого звинувачення включено чимало моїх текстів, у яких ідеться про репресії 20-30-их років та пізніших років, про геноцид українських селян у 1933 році, про знищення української інтелігенції в 30-их роках, про матеріяльні нестатки, що їх зазнавали колгоспники в 30-40-их роках та в окремі періоди наступних десятиріч. Слідство і суд назвали антирадянськими мої заяви про відсутність свободи пересування для сільського населення, позбавленого пашпортів, що я назвав формою закріпачення. Названо антирадянським моє твердження, що період 1961-71 років був десятиріччям такого ж систематичного погіршення умов матеріяльного та духовного існування народу, періодом наступу реакції. Названо антирадянським мій вірш «У Мар’їнці стоять кукурудзи», в якому йшлося про відомі факти минулого, коли колгоспникам за роботу практично нічого не платили.

Назвавши згадані тексти антирадянськими, кадебісти тим самим взяли на себе ролю безпосередніх винуватців минулого кривавого періоду та співучасників нещадної державної експлуатації народу. Ставлячи сьогодні такі твердження у провину, засекречуючи відомі факти безприкладних репресій у минулому, кадебісти доводять тим самим свій кревний зв'язок з бандою Єжова і Берії, беруть на себе відповідальність за всі злочини, що їх вчинили їхні попередники минулого десятиріччя.

Я назвав КДБ паразитною, визискуючою і шкідливою організацією, на сумлінні якої мільйони й мільйони розстріляних, закатованих, заморених голодом душ.

4. Мені приписали за вину відсутність у моїй творчості клясового підходу, ту обставину, що я непартійний та позаспілковий літератор, що я не дотримуюсь принципу комуністичної партійности та принципів соціялістичного реалізму, що я стою на позиції абстрактного гуманізму і що в деяких моїх творах відбилася екзистенційна настроєність (проблематика). Таким чином, злочином вважається вже те, що людина має якісь інші, некомуністичні переконання. Цій людині просто заборонено існувати.

Тому я називаю кадебістів злочинцями, які потоптали найелементарніші людські права.

5. Під час слідства мені не дали жодного юридичного кодексу, що ознайомив би мене з правами обвинуваченого. Такі кодекси я вимагав щоденно до початку суду. Але мені їх не дали. Тоді я відмовився ходити на слідство. Кадебісти погрозили, що водитимуть мене силоміць. Я відмовлявся розмовляти із слідчими – мене кинули до психіятричної лікарні. Більше того: коли у в'язничному коридорі я крикнув, що мене збираються везти до психіятричної лікарні, на мене накинулися з кулаками начальник в'язниці Сапожников та черговий офіцер. Для того, щоб мене психологічно зломити, з'єднали свої зусилля слідчі та прокурори для нагляду Макаренко, Погорілий, Малий, які несуть усю відповідальність за самосуд, що його чинять у кабінетах слідчих, за порушення елементарних правил ведення слідства. Для мого обвинувачення використали інспірованих кадебістами свідків – Мацкевича, Сидорова, Кислинського, хоча я з самого початку говорив про них, як про кадебістську клієнтуру, до того ще шовіністичного типу.

– Я відразу зрозумів, що Стус націоналіст, тому що він весь час говорив українською мовою, – заявив на очній ставці Сидоров.

З прямою метою оббріхання інших заарештованих були використані як «свідки» психічно і морально зломлені З. Франко та Л. Селезненко. Останній заявив на суді, начебто я справив на нього враження справжнього націоналіста. Коли я заперечив це твердження як безпідставне, Селезненко відмовився від нього. Тоді суддя Дишель почав лякати свідка в'язницею. І Селезненко не встояв перед шантажем. Те саме було і з свідком Калиниченком І., у якого КДБ вимусив фальшиве свідчення стосовно мого вірша, від якого він відмовився на слідстві. Тоді суддя почав обливати його нецензурною лайкою, погрожуючи, що за таку поведінку його виженуть з роботи і позбавлять вченого ступеня.

Під час суду я вимагав відкритого суду – мені відмовили, я відмовився від оборонця, вимагав літературних експертів – і теж марно.

У зв'язку з цим я обвинувачую весь слідчий відділ КДБ, начальника в'язниці Сапожникова, всю колегію суддів, прокурорів Макаренка, Малого і Погорілого, які чинили цей злочинний самосуд наді мною та моїми товаришами.

6. Я обвинувачую внутрішніх рецензентів КДБ, які писали оцінки на вилучені твори українських літераторів. З них я можу назвати А. Каспрука (Інститут літератури АН УРСР), який рецензував збірку моїх віршів та літературно-критичні статті, А. Ковтуненка (Інститут літератури АН УРСР), автора «відгуку» на збірку «Крик з могили» М. Холодного, авторів колективної рецензії на книгу І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» А. Скабу, В. Євдокименка, Ю. Збанацького, В. Козаченка, Л. Нагорну (Інститут історії партії), П. Недбайла (доцент катедри журналістики Львівського університету). Підставою для притягнення їх до судової відповідальности можуть бути наявні в справі їх рецензії з відверто поліційними, кровожерними заявами. Гадаю, що їхня вина в проведенні масових репресій така сама, як і штатних кадебістів. Вони такі самі душогуби, як слідчі і судді.

7. Я обвинувачую кадебістів за фізичні муки, що їх заподіюють українським політв'язням. Так, у 1972 році заподіяли кілька ножових ран В. Морозові. На початку 1975 року важко побили М. Осадчого у камері Потьми. Трохи пізніше це трапилося й з В. Чорноволом, якого шостого дня голодівки силоміць виштовхали на етап, закованого в кайдани і примусили босоніж іти по снігу. Фізичним знущанням піддаються українські жінки-політв'язні – Строкатова, Шабатура, яких у січні 1975 року кинули до таборової в'язниці на голодний пайок, довівши їх до надзвичайного виснаження. Іншим в'язням вони методично вкорочують життя – холодом і голодом, відсутністю конечного лікування тощо.

Я обвинувачую кадебістів, які четвертий рік тримають у психіятричних лікарнях українських політв'язнів – М. Плахотнюка, Б. Ковгара, В. Рубана, Лупиноса, Л. Плюща, Терелю, Красівського та інших. Я називаю КДБ при Раді Міністрів УРСР зловмисною організацією, що здійснила дикі репресії 1972-73 років у небачених за теперішнього часу для СРСР маштабах, завдала непоправної шкоди українському народові та його культурі. Я обвинувачую КДБ як організацію відверто шовіністичну й антиукраїнську, тому, що вона зробила мій народ і без'язиким і безголосим. Судові процеси 1972-73 років на Україні – це суди над людською думкою, над самим процесом мислення, суди над гуманізмом, над проявами синівської любови до свого народу. Покоління молодої української інтелігенції, що його зробили поколінням політв'язнів, було виховане на ідеях гуманізму, справедливости, свободи. У цьому вся його провина, весь його злий намір. Але тільки такими синами славен народ – і нині й у віки вічні.

Я певний того, що рано чи пізно КДБ будуть судити – як злочинну, відкрито ворожу народові поліційну організацію. Та не певен я, що сам доживу до цього суду. Тому прошу передати моє звернення обвинувачам цієї злочинної організації. Нехай у багатомовній справі її злочинів буде і моя сторінка свідчень-обвинувачень.

[1975]

Василь Стус,
концтабір «Дубровлаг»

Відкритий лист до Івана Дзюби.

[ Друкується за газ. «Новий шлях». – Вінніпеґ, 1976, 2 жовтня. ]

Уже давно я чую потребу з тобою порозумітися. Бо той, кого я знав, – помер, а той, про чиє народження ти голосно заявив два роки тому, мені незбагненний. Першого я шанував, ставився до нього з безоглядною повагою, другого – зневажаю. Твоє ім'я стає символом зацькованости і жалюгідности, і через це кожного із твоїх учорашніх шанувальників не може не огортати болюча дума: хто ж ти єси, Іване!?

В останній статті, роблячи вибір, за твоїми словами, на все життя, ти з великим притиском наполягаєш на органічність свого переродження – і проти цього не так легко перечити. Справді, в передпогромні часи, не витримавши посиленого пресу, ти вже не раз і не два обмірковував шляхи втечі від самого себе. Бо не зміг залишитися прапором, коли того прапора не стало кому нести. Дражливі рядки Валентина Мороза були дуже влучною, хоч і надто гіркою правдою. І тепер після того гріхопадіння ти пішов далі: вже не хочеш признатися до того, що просто заламався, ба ще клопочешся своїм добрим ім'ям, хоч знаєш, де твій уже довічний клопіт.

Ти сподіваєшся повернутися в літературу, хай це повернення і буде без права громадського голосу, почуття власного етичного гаразду. Навіть без права на свій талант. Найстрашніше те, що ти продовжуєш сповзати вниз і вниз – замість того, щоб зачепитися об болісне відчуття власної ганьби і не дати потокові остаточно заволодіти собою. Навіщо ти розмальовуєш свій гріх? Чому ти не хочеш глянути в вічі своїй найбільшій трагедії? Перед тобою стояв вибір – або податися з нами на схід, або врятуватися страшною ціною самознищення. Ти обрав останнє. І через це у списку жертв антиукраїнського погрому 1972-73 років твоє ім'я стоятиме одним із перших. Бо репресований та ще й саморепресувався. І, певне, тяжко вигадати моторошнішу кару, аніж примусити жертву додушувати себе своїми ж руками.

Твоя доля стала ще одним підтвердженням того, як нестерпно жити за умов, коли звичайне людське прагнення – прожити свій вік у межах елементарної порядности – вимагає надлюдської мужности й надлюдського героїзму.

Згадую, колись Бертольд Брехт писав: нещасна та країна, яка потребує героїв. Але ще образливіше відчувати, що з усіх можливих героізмів за наших умов існує тільки один героїзм мучеництва, примусовий героїзм жертви. Довічною ганьбою цієї країни буде те, що нас розпинали на хресті не за якусь радикальну громадську позицію, а за самі наші бажання мати почуття самоповаги, людської і національної гідности.

Ти підкорився обставинам, і тепер усе найгірше і найганебніше, що є в нашій літературі, все найогидніше і найдикіше, що є в нашому громадському житті стало тією іконою, до якої ти маєш молитися, покутуючи свій «гріх».

Те найкраще, що в тобі було, колись давало мені підстави називати тебе одним із найчесніших лицарів у всій українській літературі. Про свої найсвятіші прагнення до людяного соціялізму, рівноправного національного співжиття, до демократизації громадського життя і духовного розкріпачення людини – ти нині заговорив скоромовкою, як про «окремі недоліки та складні явища, які ще трапляються». Тепер ти дійшов до того, що почав кпити з того ґетто, в яке тебе було вкинено від народження. Цього ґетто не може не відчувати кожна чесна людина, що живе в цій країні. Ти відмовився від одного ґетто заради другого, хоч добре знаєш: те друге – куди більш задушливе. І треба було виняткової сміливости, щоб згадати про національно обмежених міщан, які наглухо окопалися в прірві відщепенства від народу. Над чим ти глузуєш? Над нашою найбільшою трагедією? Над тим, що нас старанно ізолювали від свого народу. Чи ж не кожен із нас відчував свій рідний люд на неоглядній відстані обопільного мовчання? Хіба ти не знаєш, що кожен наш літератор приневолений до пожиттєвої самотности, як народ – до вікового безголосся.

Колись Леонгард Франк згадував про умови, за яких інтелігенція приречена на бездіяльність, бо між нею і народом немає жодного свідомого зв'язку. То чи ж наша вина, що нам випало жити в схожих умовах? Хіба то не було нашим насущним болем – відчуття, що наш народ існує ніби в якомусь вакуумі, наче переставши бути живою реальністю? Не один із нас розпачливо думав, що саме духовне існування рідного народу сьогодні поставлене під загрозу. І не один із нас відчував: коли якийсь порятунок ще є, то тільки сьогодні. Бо завтра вже буде пізно. І ми, живі свідки цього тихого потаємного затоплення нашого національного суходолу, змушені були заговорити про явища геноциду. І як ти тільки наважився сипати сіль на наші найглибші рани? Твій приклад не перший. Відступництвом нас не здивуєш, на жаль, перекинчиків на нашій дорозі було чимало – тих, що, погодившись на духовну ампутацію, маскували свій гріх теревенями про безнадійність нашого шляху, вкидаючи в душу нації бацилю невіри, яка знищувала нас упродовж століть куди нещадніше за всі лиха, зафіксовані істориками.

Зупинившись на перехресті, ти пустився навтьоки від самого себе, ми ж рушили далі. Зробили новий крок. Цей крок – як у прірву. Але – це наш крок до самих себе, до свого народу, до нашої будуччини.

Так, Іване, ти загубився в самому собі. Великий Іван Дзюба закінчився, почався гомункул із країни ліліпутів, чиїм найбільшим щастям залишиться те, що він колись мав до великого Дзюби дуже безпосереднє відношення.

І через це я й сьогодні не можу відвернути від тебе свого погляду. І через це я тужуся пригадати твоє півзабуте лицарське обличчя – і в очах мені стоять сльози.

[1975]

Василь Стус

Василь Стус про лікарні. З інтерв'ю політв'язнів мордовських таборів.

[ Друкується за виданням: «Хроніка таборових буднів». – В-во «Сучасність», 1976, стор. 85-89. ]

Пенсон: Мені шлях на «трійку»2 обійшовся лише кількома синцями, і невдовзі, після ґрунтовного промацування на вахті (при етапах неминуча, багаторазово повторювана процедура), мене випустили на 3 зону назустріч усмішкам Азернікова і Залмансона.

Зрештою, я не зовсім точно сказав «3 зона», бо 3 зона складається з кількох дільниць, відгороджених одна від одної, і включає в себе побутову зону (дільниця 1), центральну лікарню «Дубровлагу» (відділи для кримінальних і політичних), зону для жінок-політв'язнів (дільниця 4) і, нарешті, нашу зону (дільниця 5). Разом на «трійці» тримають близько тисячі в'язнів; сама лише охорона – наглядачі й солдати – складає 205 осіб.

Найпримітнішим місцем «трійки» є центральна лікарня управління, яка безумовно заслуговує на особливий опис. Я попрошу зробити це Василя Стуса, якого важка хвороба заганяла до таборової лікарні не один раз.

Стус: Таборова лікарня – установа досить дивна. Призначення її – сполучити кадебістську жорстокість з професійним обов'язком лікаря. А сполучити ці поняття не так просто. Не один з лікарів повторює: «Спочатку я чекіст, а вже потім лікар». Але жоден кадебіст не скаже: «Спочатку я лікар, а потім уже...». «Вас розстрілювати треба, а не лікувати», – кричить зекам дружина замполіта Самсонова, що числиться в штаті медперсоналу. Її, звичайно, могли перестерегти за таку фразу, бо вважається непристойним робити таємне явним.

Центральна лікарня Дубровлагу має хірургічний, терапевтичний, зубопротезний відділи, спеціяльні корпуси для душевно хворих, пацієнтів з туберкульозою і хворобою Боткіна. Є тут і фізіотерапевтичний і рентгенкабінет. Але все це лише бутафорія, навмисне громіздка, щоб приховати лаконічну правду: центральним корпусом лікарні є морг.

Щотижня морг приймає один, а то й два-три трупи. За 1974 рік у морг доставлено 68 трупів. Не диво, що саме до нього прикована увага і хворих і медперсоналу. Раз на тиждень до нього вибирається цілий консиліюм лікарів – єдиний випадок зауважити, що медиків у лікарні цілий десяток. І живі заздрять мертвим: їм такої уваги не уділяють. Зека, що потрапив до лікарні, лікар оглядає звичайно лише при надходженні. Хворому приписують мінімум ліків або не приписують нічого. Так він пролежить три-чотири тижні – строк, за який хворий зобов'язаний видужати. Коли ж покращення не буде – тим гірше для нього.

Чотири тижні пролежав хворий П. Яковлев у лікарні. Його мучило серце, шлунок, занедбаний тромбофлебіт. Ніякого лікування йому не подано, він не зміг навіть домогтися консультації у хірурга. Коли його виписали як видужалого, він уже не міг самостійно пересуватися: до потяга його приставили на візку, а через два місяці його привезли до лікарні знову, цього разу на те, щоб ампутувати обидві кінцівки. На операційному столі він і помер. І так лікують багатьох.

Чи не найпоширеніша в таборі хвороба – гіпертонія. Інсульт, інфаркт, параліч – як часто зеки витримують їх у зоні, і щойно після цього їх привозять до лікарні, щоб лікувати. Надто запізніла госпіталізація стала причиною не однієї смерти. Так помер М. Шевцов, І. Козловський, чернець М. В. Єршов, що понад сорок років просидів по соціялістичних таборах.

Є в лікарні кілька сталих мешканців. Глухі, сліпі, безногі, паралізовані, агонізуючі старі, ніби видива з дантівських пекельних кіл. Безногий Н. Юхновець – жертва злочинної байдужости медиків: його почали лікувати лише тоді, коли уникнути ампутації було неможливо. Збожеволілий П. Гугало, безтямний у старечому маразмі вісімдесятп'ятилітній І. Захарченко, у якого ще попереду 6-8 таборових років. Їх тримають під замком, як божевільних або звірів, вони ще живі, але вже давно мертві, хоч усе ще «особливо небезпечні державні злочинці», жертви автоматичної жорстокости так званого правосуддя.

Людину, що вперше потрапила до терапевтичного відділу, не покидає жах. Вічний бруд, сморід від туалети, параш і палат, де тримають півмерців – старих. Умивальня нагадує виходок. У кожній палаті обов'язковий пацієнт, що працює на оперчастину і КДБ. Санітари з зеків, що втратили будь-яке людське обличчя, що знущаються й обкрадають хворих. Особливо огидні серед них – поліцаї Даугавієтіс, Чмара, штатні інформатори, що паразитують на чужому нещасті. Час від часу в корпусі появляються кадебісти, призначаючи, кого виписати, кого потримати ще. Їх думка – найавторитетніша, бож вони – кращі тюремні медики, і лікують хворих вони. Лікують, убиваючи.

Не можна обійти мовчанкою і таборову аптеку. Навіть у лікарні не буває найконечніших препаратів. Часто хворих годують таблетками, термін придатности яких давно минув.

За два з половиною роки я не знаю випадку, щоб у лікарні був вікалін. Замість нього хворим на виразку шлунка видають «ефективніші засоби» – новокаїн, анестезин, белальгін. А що ці препарати не допомагають, я неодноразово вимагав, щоб відсутні медикаменти я міг одержати від своєї рідні чи придбати на свій кошт. Одначе і те й друге таємний циркулярний «закон» забороняє. Я звернувся в цій справі до Міністерства охорони здоров'я. Відповіді не дістав. З радянського Червоного хреста повідомляють, що питання про те, як утримують політв'язнів у Радянському Союзі, до їх компетенції не входить. Вони, бачите, цікавляться лише чілійськими порядками і пакістанськими землетрусами.

Особливе місце в системі ЦБД (Центральна лікарня «Дубровлагу») посідає 12 корпус, спецпсихлікарня для кримінальних, куди принагідне спрямовують і політв'язнів. І, звичайно, найчастіше здорових. Туди кинули Оґурцова, коли він відбув строк тюрми (Владимира) в кінці 1973 року, там перебував литовець Альгірдас Жипре, у кінці 1974 року – москвин Володимир Балаханов, політв'язень з Пермі Калиниченко. У цьому ж корпусі побував і А. Романов після того, як кинувся на заборонену зону, шукаючи останнього рятунку від страждань.

Треба сказати, що смерть утратила в таборових умовах будь-яку трагічність, вона стала буденним фактом. До померлих ставляться прихильно: останнього часу пішли навіть на те, що видають їм безкоштовно уніформу, шкарпетки і тапочки (раніше ховали голих); остання можливість виявити невсипущу турботу, навіть про згаслих.

Звичайно, не кожен спроможний перебувати в цьому просторі між життям і смертю. Дехто (звичайно поліцаї) швидко зсуваються по безконечній площині духовного занепаду, втрачаючи останні людські ознаки; інші, на жаль, навіть окремі «семидесятники», каються і починають співробітничати з КДБ (згадаю «марксистів» О. Сеніна і В. Бєлохова); треті божеволіють, не витримуючи страждань. Ще на початку 1973 року загнав собі в серце відточений гостряк латвійський партизан Свікланс; не витримав важких карцерних умов, повісився в ШІЗО в 19 зоні Козловський. Останнього часу стали частіші випадки самогубства, і влада робить заходи на те, щоб позбавити зека останньої можливости звільнення від страждань, а з нею позбавити й останньої ілюзії особистої свободи, і треба сказати, що це рішення далеко не останнє в низці інших. Бож людина зберігається до того часу, поки в неї існує останній цей вибір.

Здається, одна з функцій лікарні – забезпечити тиху смерть в'язня, якнайдалі від зони, від товаришів. Тут, у лікарні, кожен умирає тихо і майже завжди – насамоті з самим собою. Смерть без свідків – найліпша смерть для зека, його останній обов'язок.

[1975]

До Президії Верховної Ради СРСР.3

[ Друкується за виданням: «Погром в Україні, 1972-1979». – В-во «Сучасність», 1980, стор. 47. ]

Я боровся за демократизацію – а це оцінили як спробу звести наклеп на радянський лад; мою любов до рідного народу, занепокоєння кризовим станом української культури закваліфікували як націоналізм; моє невизнання практики, на ґрунті якої виросли сталінізм, беріївщина та інші подібні явища, визнали як особливо злобний наклеп. Мої вірші, літературно-критичні статті, офіційні звернення до ЦК КП України, Спілки письменників і до інших офіційних органів, сприйняли як докази пропаганди та агітації.

Слідство і суд насправді перекреслили всі мої надії на будь-яку участь в літературному процесі, надовго позбавили мене прав людини. Усю мою творчість – поета, критика, перекладача, прозаїка – поставили поза законом; увесь мій 15-річний дорібок сконфіскували і напевно в більшості вже знищили.

В ув'язненні я зазнав ще більшого пониження. Згнітивши серце, я довго стримував себе від природного кроку – відмови від громадянства, сподіваючися, що в найближчому часі буде привернене моє правне становище і становище моїх друзів неволі, а прийнятий курс загострення політичного клімату буде зревізований – хоч би тому, що він наявно безперспективний. Виявилося, що я помилявся. Репресії 1972 року показали, що в дискусії з українськими патріотами влада не знайшла переконливіших аргументів, ніж застосування сили. А таборові умови переконують в тому, що розмір застосування тієї сили не має меж.

[...]

Сьогодні я прийшов до висновку, що мене свідомо звели на становище одиниці – власности КДБ. Крім того, в СРСР бути українським патріотом – просто заборонено. А в такій ситуації мені на все життя гарантують опіку органів розшуку.

Таким чином я заявляю: залишатися підданим СРСР я більше не вважаю можливим для себе і тому прошу виселити мене за границі країни, в якій мої права людини нахабно знехтовані.

Рішитися на такий крок – не легко, але стримуватися від нього в таких обставинах – ще важче.

1 серпня 1976

Василь Стус

Голові Президії Верховної Ради СРСР Підгорному від В. Стуса.

[ Друкується вперше українською мовою. – Переклад з російської за виданням: Михаил Хейфец, «Место и время». Франция, Изд. «Третья волна», 1978, стор.198-199. У значно скороченому вигляді ця заява була надрукована у збірнику «Погром в Україні, 1972-1979», стор.48. ]

Сьогодні, в річницю підписання Прикінцевого Акту Гельсінкської наради, я оголошую політголодівку, запрошуючи Вас згадати про існування в СРСР ганебного для всякої країни інституту політв'язнів, до числа котрих я маю честь належати.

Я запрошую Вас подумати, чому нас, українських патріотів, тримають на особливому, голодоморному пайку, примушуючи до думки, що процес добровільного самозникнення одного з найбільших слов'янських народів – це не геноцид. Добровільний геноцид – це нова форма геноциду, можливо, найбільш небезпечна, бо «добровільність» засвідчує одвічність гніту. Це розуміє всякий, хто не боїться розуміти, хто не засліплений страхом перед катастрофічністю реальности, створеної примусом.

Я запрошую Вас подумати над тим, чому ми так мислимо, хоч пам'ятаємо, що за нами стоять тіні мільйонів та й ще мільйонів українців, що їх знищено в тюрмах і таборах, розстріляно в роки війни, виморено голодом 1933 року, заховано в засланчі нетрі у післявоєнний час.

Я запрошую Вас подумати над тим, чому ми заздримо політичній погоді навіть таких країн, як Еспанія й Чіле, де відлига стає чимраз виразнішою.

Сьогодні, як і колись, я вимагаю судити організаторів і виконавців репресій на Україні – судити їх як ворогів українського народу та його культури, як злочинців проти людяности. Свободу радянським політв'язням! Винних за репресії – до відповідальности!

1. VIII. 76.

В. Стус

До ПЕН-клюбу.

[ Друкується за виданням: «Погром в Україні, 1972-1979», стор. 48-49. ]

Я – український літератор, репресований у січні 1972 року разом з іншими українськими літераторами. Органи КДБ, використовуючи жупел українського буржуазного націоналізму і наскрізь зфабриковану «справу Добоша», провели чергову розправу над представниками української інтелігенції і в першій мірі над творчою інтелігенцією. Адже їх ціль – знищити ту літературу, яка не вкладається в Прокрустове ложе соцреалізму, розправитися з тими літераторами, які рішуче відмовилися бути мовчазними чиновниками на державній службі. Під час арешту мені забрали книжки К. Ясперса, К. Юнґа, К. Едшміда, В. Вовк, Л. Костенко, В. Кордуна, М. Вінграновського, В. Симоненка, І. Калинця, Г. Чубая, М. Холодного. Конфіскували рукописи всіх моїх віршів, рукописні поетичні збірки «Зимові дерева», «Веселий цвинтар», незакінчені повісті «Поїздка у Счастєвськ», «Щоденник Петра Шкоди», варіянти декількох інших оповідань і повістей. Серед сконфіскованих речей було близько двох десятків літературно-художніх статтей, присвячених творчості П. Тичини, В. Свідзінського, Г. Белля, Б. Брехта, Й. В. Ґете, Р. М. Рільке, Енценеберга, П. Целяна, І. Базмана, Бобровського. Загалом мені забрали коло 500 ориґінальних віршів, коло 10 друкованих аркушів прози, стільки ж публіцистики, коло 30 друкарських аркушів поетичних перекладів. Окрему велику книжку можна було б скласти з моїх літературно-художніх статтей.

Практично це значить, що мені забрали все, що я написав протягом 15 років літературної діяльности. Тільки мала частина написаного побачила світ – адже мені постійно відмовляли права друкуватися.

Уже в таборі я написав декількасот віршів, переклав приблизно 200 віршів Ґете, коло 100 віршів Рільке, продовжуючи почату ще перед арештом працю над перекладами творчости пізнього Рільке (елегії, сонети до Орфея і т. д.). Сьогодні все, що я написав у таборі, є під загрозою знищення. Довгий час мені не дозволяли висилати мої вірші в листах до рідних. Місцева цензура КДБ погодилася з тим, що вірші не мають політичного характеру, але конфіскують їх тільки тому, що вже саме перебування автора в ув'язненні може надати ліричним текстам політичного значення.

Доведений до розпачу похмурою перспективою втратити ввесь свій літературний дорібок за 1972-1976 рр., я проголосив 4 серпня 1976 року політичну голодівку протесту. Все ж таки це нічого не дало. Усі листи з віршами, як і раніше, немилосердно вилучують. Недавно я помістив у листі декілька сонетів П'єра Шарля Бодлера – їх сконфіскували, знайшовши в них «складності».

Я неодноразово звертався до керівних інстанцій СРСР – це нічого не помогло. Тому я звертаюся до Вас з проханням використати ввесь Ваш авторитет для оборони моєї літературної творчости від знищення. Допоможіть мені врятувати мої вірші від вогню!

11 серпня 1976

Василь Стус

До Президії Верховної Ради СРСР
від безневинно репресованого українського літератора Стуса.

[ Друкується вперше українською мовою. – Переклад з російської за виданням: Михаил Хейфец, «Место и время», стор. 199-201. ]

Сьогодні, 10 грудня, коли Генеральна Асамблея ООН прийняла Всесвітню Деклярацію Прав Людини, я, український літератор, репресований разом з товаришами за недозволений в умовах тутешнього режиму вияв самоповаги та за діяльне намагання іти за цим почуттям, слугуючи ідеалам соціяльної й національної справедливости, знову заявляю те саме, що повторював з дня мого арешту: я не винен.

Нині я знову вимагаю повної публічної реабілітації усіх жертв коєного беззаконня та найсуворішого покарання тих, хто запроторив до мордовських таборів багатьох учасників українського національно-демократичного руху, котрі діяли в межах радянського конституційного права.

П'ять років, що я прожив у таборах, збільшили мою впевненість у справедливості обраного шляху: потреба демократизації громадського життя в СРСР, забезпечення вільного розвитку кожному народові й кожному громадянинові стає чимраз очевиднішою. Це значить, що число відважних, котрі добровільно беруть на себе відповідальність за дальший розвиток свого народу, раз-у-раз зростатиме.

Стримувати людей силою на обтятій території громадянського права стає важче й важче. Про це посередньо свідчить і реакція світу на розправи з радянськими дисидентами. Ганьбою для країни стала доля запроторених до психіятричних лікарень українських політв'язнів М. Плахотнюка, В. Рубана, З. Красівського, Б. Ковгаря, А. Лупиноса та багатьох інших мучеників. Звинуваченням для політичного режиму СРСР є трагічна доля Юрія Шухевича, кинутого за колючий дріт лише тому, що його батько був головним командиром УПА. Нині не можна не згадати поневірянь, що їх зазнала репресована українська художниця Шабатура, яка чи не всі свої 5 років відбула в штрафних ізоляторах.

Звинуваченням для радянської системи є життя В. Мороза, Д. Шумука, В. Романюка, які здобули повагу цілого світу.

Не можу не пригадати і про витончені знущання, що їх зазнають наші рідні. Щоб помстити за принципову позицію політв'язня Солдатова, заарештували і без достатніх підстав засудили на 5 років його 18-річного сина, а дружину постійно тероризують.

Та година справедливосте вже близько. Вона стукає в усі двері. Своєю сьогоднішньою політголодівкою я хочу ще раз вам про це нагадати.

10. XII. 76.

В. Стус

 

------------------------------------------------------------------------

[1] Назва журналу в оригіналі відсутня – Вид.

[2] Табір ч. 3 в системі мордовських концтаборів.

[3] На Захід дійшов тільки скорочений текст цього листа.