Ніна Строката. Українському читачеві.

Воістину, сказитись легше, аніж бути собою, бо ані зубила, ані молотка.

З табірного щоденника Василя Стуса.

Куди б не закинула доля українця, він усім серцем тужить за Україною. Тим і прислухається до всього, що дістається з задротованого краю. А це здебільшого скупі вістки про життя тих, кому важко бути українцем на власній – не своїй землі. Та куди більше новин доходить про репресії, про те, що молох ҐУЛАҐу забирає з України сили, які могли б сприяти загальному національному піднесенню.

Зосередження в таборах і тюрмах активного прошарку нації змушує приглядатися до всього, що є дорібком невольницької думки. До того дорібку належать поезія й малюнки, есеї та нотатки, листи й заяви: протестні, інформативні, благальні.

Каральна система СРСР позбавляє змістовних новин і невольника, котрий був воїном свободи, і невольника-інтелектуала. В таких умовах думка й уява обертаються навколо тем з добре знаного минулого, а ідейний та духовний обмін в середовищі запроторених допомагає шліфувати погляди, концепції, світогляд. І може, саме заґратована думка найбільш здатна відтворити дійсність, бо раз-у-раз перевіряє себе в щоденних сутичках з силами тиранії.

Василь Стус був одним з тих, хто в неволі знайшов волю. Тим то й запрошуємо до знайомства з його творчістю й поглядами. Василь устиг сказати про те, хто, як і коли маніпулює громадською думкою; про те, що час кличе мистця на опір та на волячий терпець; про те, що приносить участь в дозволених формах національного життя; про капітулянтів у поезії; про надпотужний тиск над людиною і про те, як важко виробити ідеальний взірець поведінки. Кожен читач Василя Стуса знайде в його невольничих роздумах якусь частину своїх власних роздумів.

Хто збирається «думать, сіять, не ждать, і посіяне жать», той візьме думки й муки Василя Стуса у свою дорогу до наступного століття, що йтиме через нетрі, джунглі й сади двадцятого віку.