§ 6.4. СПЕЦСЛУЖБИ ДЕРЖАВНОГО ЦЕНТРУ УНР
І ПАРТИЗАНСЬКО-ПОВСТАНСЬКИЙ РУХ НА ТЕРИТОРІЇ УСРР

Питання взаємовідносин спеціальних служб ДЦ УНР з партизансько-повстанським рухом в УСРР викликає інтерес, оскільки діяльність розвідувальних і контррозвідувальних органів Центру була підпорядкована досягненню головної мети - всеукраїнського повстання і звільнення країни від більшовицької окупації. Задля цього спецслужби брали участь в організації партизанських і підпільних формувань, сприяли налагодженню зв'язку зі структурами Центру, здійснювали інформаційне забезпечення керівників партизанських та підпільних угруповань, координували роботу їх спеціальних ланок, аналізували одержані від них відомості, надсилали співробітників на місця для допомоги партизанам і підпільникам в підготовці й проведенні диверсійно-терористичних акцій та оволодінні правилами конспірації тощо.

Дослідники історії радянських органів державної безпеки наводять такі дані: "Тільки за 1921 р. за завданнями польської розвідки ППШ направив на територію республіки близько 900 шпигунів, емісарів, ватажків петлюрівського підпілля, десятки озброєних загонів, які сприяли пожвавленню політичного бандитизму на Україні в 1921-1922 рр. Одночасно в Румунії функціонував так званий штаб південної групи військ УНР, який у 1921 р. перекинув на Україну понад 150 петлюрівських емісарів" [54, спр.3670/55, арк.55-56].

Зі свого боку партизанські і підпільні угруповання постійно потребували всебічної і невідкладної допомоги від спецслужб Центру, оскільки, окрім відкритих збройних виступів, вели значну таємну боротьбу з використанням специфічних форм і методів в умовах жорстокої протидії набагато сильнішого ворога. На яких же процесах відбивалася ця взаємодія і які були її наслідки?

Широкий партизансько-підпільний рух антирадянської спрямованості в 1921 р. був одним з провідних чинників військово-політичної та соціальної обстановки в УСРР. "Воєнний комунізм" та економічна руїна викликали масове невдоволення більшовиками, особливо в середовищі селянства [85, с.253]. Саме вони створювали основну соціальну базу для формування антирадянського руху опору. Тенденційними і цинічними виглядають заяви більшовицьких лідерів стосовно справжніх причин "бандитизму", тобто руху опору в Україні: "Коріння його - за кордоном. Із рук французьких буржуїв і польських панів отримує засоби петлюрівщина для своєї ганебної роботи. Пани знають, за що платять ... Врангель і Петлюра ліквідовані, але їх таємні й явні союзники продовжують розривати живе тіло України" [233, ф.3204, оп.1, спр.41, арк.5; 254, с.31].

Щоб прояснити це питання, необхідно ще раз торкнутися розмаху повстанського руху в Україні. За офіційними радянськими даними, тільки на Київщині на початку 1921 р. діяло до 100 повстанських загонів. Основними районами поширення руху опору були Київщина, Східна Волинь, Поділля, Катеринославщина, Полтавщина, ряд південних місцевостей України [54, спр.2313/114, арк.5; 8, спр.68863, арк.17].

З'ясування чисельності учасників повстанського руху ускладнює ряд обставин. Відомості про повстанські формування важко вважати повними: не всі з них були зафіксовані в радянських джерелах, а ППШ не завжди міг отримати відповідну достовірну інформацію з-за кордону, що визнавалося у документах Штабу. По-друге, чисельність повстанських груп постійно коливалася під впливом різних чинників, у першу чергу - внаслідок зміни ставлення селянства до політики радянської влади, певних організаційно-тактичних особливостей самих повстанських формувань, котрі не мали, як правило, постійного складу. "Партизанські загони, їх кількість і стан активності має дуже рухомий характер. Діяльність їх, - зазначалося у доповіді начальника ППШ від липня 1921 р., - то зменшується, то збільшується під час боїв з більшовиками, нерідко до загону, який налічує не більше 500 багнетів, приєднуються місцеві селяни, збільшуючи цим загони до кількох тисяч, але ж пришлий елемент так же швидко і розпадається, залишаючи знов тільки одне ядро".

Істотно впливали на кількісний склад повстанських формувань втрати у боротьбі з радянськими військами й органами держбезпеки. Закінчення у листопаді 1920 р. основних бойових дій громадянської війни (поразка Армії УНР та розгром військ Врангеля в Криму) дозволили більшовикам кинути на придушення руху опору значні сили. За даними розвідки ППШ, у серпні 1921 р. в УСРР дислокувалося щонайменше 14 стрілецьких і 4 кавалерійських дивізії, окрема прикордонна дивізія особливого відділу КВО (3 бригади), окремі технічні частини, авіапідрозділи, 23 бронепотяги тощо. Свої збройні формування мали й органи внутрішніх справ і держбезпеки. Зрозуміло, що співвідношення сил у цьому протиборстві було не на користь повстанців. Але ж тоді виходить, що чисельність "союзників Петлюри" була дуже великою, коли для їх знищення знадобились такі військові контингенти. У липні 1921 р. силові структури радянської влади значно підвищили потужність ударів по повстансько-підпільному руху, нищили повстанські загони, викривали їх керівні органи та підпільні групи у містах. Проте в серпні рух опору ще досить відчутно давав про себе знати. В розвідчому звіті ППШ від 22.09.21 р. зазначається: 25 серпня в районі Ніжин-Носівка оперував повстанчий відділ полковника Ромашки (до 3 тисяч). Відділ перервав сполучення між Києвом і Бахмачем. Один з більшовицьких полків, посланий для його ліквідації, у повному складі перейшов на бік повстанців. 28 серпня відділ Ромашки захопив ст.Кобижча, а біля ст.Бобровиця висадив міст, повстанці захопили бронепотяг "Другий червоний командир" з 4 гарматами, 10 кулеметами і різним військовим спорядженням. За останні дні загін значно збільшився й існує під назвою "Друга дика дивізія". В Чигиринському повіті оперує відділ Заворотнього, а загін Заболотного рушив в район Одеси. 23 серпня в районі Дунаєвців повстанцями знищено бронепотяг, а на 41-й версті від Проскурова на Волочиськ пущений під укіс потяг. Восени 1921 р. більшість повстанських формувань в УСРР було ліквідовано, переважною їх формою відтоді стають невеликі загони, які нерідко налічували кілька десятків осіб і діяли здебільшого у лісовій місцевості [8, спр.68863, арк.192, 221-222; спр.68865, арк.29-31, 57-66, 183; спр.68849, арк.15; 19, с.136].

Г.Бурнашов зазначає: "У ході боротьби зі своїми супротивниками чекісти разом з частинами Червоної армії ліквідували в 1921 р. за їх даними: "бандитських" отаманів - 444, рядових бандитів - 29612. В боях з ними захоплено 5 гармат, 266 кулеметів, біля 4000 гвинтівок та іншої зброї. Ті, що добровільно з'явилися, здали 177 кулеметів, 8898 гвинтівок, 392 револьвери та 169 бомб ... Важко уявити, щоб такою величезною кількістю зброї могли володіти "банди", які нараховували в своїх рядах десятки тисяч народних месників. Ні, це була всенародна боротьба за свою свободу, за незалежність своєї держави!" [17, с.27-28].

За інформацією ППШ на липень 1921 р. (час найвищого піднесення партизанського руху - В.С.) в УСРР налічувалося до 42 значних партизанських загонів. Серед них виділялися: загін Заболотного (район дій Ольвіопіль-Балта), чисельність - до 6000 багнетів і шабель, 6-8 гармат, кулемети; загін Струка (Коростень-Житомир-Козятин), до 3 тис. осіб; загін Брови (Новомосковськ-Павлоград), 3 тис. багнетів і 1000 шабель, 27 кулеметів, гармати; загін Мордалевича (Радомишльський повіт), до 1220 багнетів; формування Бондарчука, Загороднього і Хмари (Черкащина), до 1200 багнетів; загін Удовиченка (Полтавщина), до 1000 багнетів; "Надбузька Повстанська дивізія" (Гайсинський і Уманський повіти), до 4000 багнетів і шабель.

До 75 відсотків партизанських сил зосереджувалися в районі, обмеженому з півночі лінією Житомир-Київ, зі сходу - р. Дніпром, з півдня - лінією Катеринослав-Ольвіопіль, із заходу - Південним Бугом. Керівництво ППШ вбачало причини більшої повстанської активності на Правобережжі у вищій національній свідомості населення цього регіону, переважанні серед селян дрібних власників, котрі вороже ставилися до соціалістичної політики рад, у активнішій підтримці опору в цьому регіоні закордонними структурами УНР. Крім того, продовжувало боротьбу повстанське з'єднання Н.Махна (до 30 тис. осіб), втім воно не підлягало ППШ і додержувалось власної тактики. Решта ж повстанських загонів на етапі піднесення руху опору налічувала від 100 до 500-600 активних бійців. У документах, що стосувалися повстанського руху, спеціалісти ППШ намагалися класифікувати наявні формування, проаналізувати джерела й соціальну базу повстанського руху в УСРР.

Розрізнялися два провідних типи повстанських формувань: партизанські загони, що постійно проводять активну збройну боротьбу; повстанські організації, котрі в поточний момент не ведуть активних дій, перебувають у законспірованому стані й збирають сили для відкритого виступу. На думку співробітників ППШ, повстанські загони комплектувалися за рахунок таких категорій: осіб, що ведуть боротьбу проти Рад на ідейному грунті; громадян, які постраждали від свавілля радянської влади; людей, "скомпрометованих перед большевицькою владою, які не мають змоги спокійно проживати на одному місті під загрозою арешту"; дезертирів з Червоної армії; "людей, що люблять сильні почування" [8, спр.68863, арк.17, 189-191].

На території УСРР при підтримці ППШ формувалися координаційно-керівні органи антирадянської повстансько-підпільної боротьби. За участю його емісарів у Києві в березні 1921 р. створюється "Всеукраїнський Центральний Повстанський Комітет" (Центрповстанком)(. В УСРР виникають підпільні губернські, повітові, міські й сільські повстанкоми. Вони розгорнули формування збройних загонів і підпільних груп. У липні головні структури Центрповстанкому були розгромлені ВУНК, ліквідовано його осередки у Києві й Катеринославі, заарештовано кількасот учасників підпілля, а ті, що залишилися на волі, змушені були значно обмежити свою діяльність і більш глибоко законспіруватися. Проте створення координаційних осередків не припинялося. У серпні 1921 р. була заснована "Козача Рада", котра у разі вибуху повстання мала керувати діями повстанців на території Київської, Подільської, Волинської, Миколаївської та Одеської губерній.

Діапазон безпосередніх дій повстанських формувань був вельми широкий: бойові операції проти цілих з'єднань, окремих загонів і залог регулярної Червоної армії, військ ВУНК, диверсії на комунікаціях і засобах зв'язку, терористичні акти проти партійних і радянських працівників та активістів, зрив продуктопостачання з України, пропаганда й агітація, збір розвідувальної інформації [54, спр.2313/114, арк.3-4, 7; 8, спр.68863, арк.183, 189-191].

У зв'язку з цим, автор вважає за необхідне зупинитись на одному питанні, яке безпосередньо не торкається діяльності розвідки та контррозвідки ДЦ УНР, але дає об'єктивне уявлення про характер протистояння між противниками, в якому брали активну участь спецслужби. Відомо, що боротьба двох ворогуючих сторін була вкрай жорстокою і безкомпромісною, з великими людськими втратами як з одного, так і з іншого боку. В радянських архівних документах, які відображають процес цього протистояння, містяться дані про терористичні та грабіжницькі акції "контрреволюційних націоналістичних банд" щодо мирного населення, жорстоке переслідування, а то й фізичне знищення політичних опонентів, нелюдське ставлення до полонених тощо [233, ф.3204, оп.1, спр.3, арк.31; спр.41, арк.5; 202, т.2, с.210-211, 790-791 ]. Водночас численні документи партизансько-повстанських сил опору також засвідчують факти масового знищення органами радянської влади та її збройними формуваннями захоплених повстанців і взагалі інакомислячих, здирництва та звірячих розправ над селянами [233, ф.1092, оп.1, спр.731, арк.53-55зв., 114-118; оп.2, спр.728, арк.6-7зв.; оп.5, спр.17, арк.43, 44, 46, 77; спр.29, арк.11-13; 178, с.64-74].

Автори наукових і мемуарних праць, що висвітлюють цей період, переважно в залежності від політичних переконань звинувачують у тяжких злочинах одну та ідеалізують другу (близьку за духом) із ворогуючих сторін [254, с.27; 54, спр.3146/6, арк.18-19; 133, с.544; 145, с.87-90; 51, с.182-187]. А скоріше за все правда полягає в тому, що жорстокість була обопільною. Однак виникає питання, що ж все-таки було першопричиною і наслідком такої ситуації.

Уявляється, що першопричин було декілька.

По-перше, воєнно-більшовицька експансія в Україну в кінці 1918-1919 рр. Ще 17 листопада 1918 р. у Москві спільним рішенням ЦК РКП(б) і РНК РСФРР було створено Реввійськраду групи військ Курського напрямку. Ця рада скерувала в Україну 2 російські і 2 "українські" дивізії. Наприкінці грудня група налічувала близько 22 тисяч бійців. Частини Червоної армії 3 січня 1919 р. увійшли в Харків, а з ними і сформований 28 листопада 1918 р. у Курську Тимчасовий радянський уряд України. Цікаво, що В.Ленін пояснив формування цього уряду так: "... Обставина має ту хорошу сторону, що позбавляє змоги шовіністів України, Литви, Латвії, Естляндії розглядати рух наших частин як окупацію і створює сприятливу атмосферу для подальшого просування наших військ. Без цієї обставини наші війська були б поставлені в окупованих областях у неможливе становище й населення не зустрічало б їх як визволителів" [87, с.176-179; 85 с.253].

По-друге, "воєнний комунізм" в Україні: спроба безпосереднього переходу до виробництва і розподілу на комуністичних засадах - без приватної власності, ринку і товарно-грошових відносин, запровадження продрозкладки. І, по-третє, соціально-економічна і політична криза початку 20-х років [87, с.176-179, 183-189; 85, с.253-254].

Саме ці першопричини призвели до широкого повстанського руху в Україні. З ним не могли впоратися більшовицькі війська, хоча Реввійськрада кинула проти бунтуючих селян кращі частини Червоної армії на чолі з уславленими воєначальниками - М.Фрунзе, В.Блюхером, П.Дибенком, Г.Котовським, О.Пархоменком [87, с.176-179]. В цих умовах більшовики почали штучно прискорювати класове розшарування і провокувати антагонізм на селі. Так, в постанові Ради Народних Комісарів УСРР від 29.01.1921 р., яку підписали Голова РНК Х.Раковський і Командуючий усіма збройними силами України М.Фрунзе, знаходимо:

"1.Фронт війни з бандитизмом оголосити фронтом такої ж державної ваги, яким був фронт по боротьбі з білогвардійськими генералами і яким є фронт по боротьбі з господарською розрухою, закликавши маси трудящих України до нещадної боротьби з куркульсько-поміщицьким бандитизмом.

2. З метою політично-економічного розброєння куркульства, яке живить бандитизм, зобов'язати всі військові й цивільні органи влади всебічно сприяти процесу розшарування села (виділено мною - В.С.) шляхом збільшення числа комітетів незаможників, посилення і поглиблення їх праці" [233, ф.3204, оп.1, спр.3, арк.31-31зв.; 74, с.34-36].

Реалізація постанови супроводжувалась широкомасштабним терором більшовицького репресивного апарату проти селян, що підтримували повстанців. Про це також яскраво свідчать документи.

У першу чергу слід назвати "Коротку інструкцію по боротьбі з бандитизмом і куркульськими повстаннями", затверджену РНК УСРР 20 квітня 1920 р. За нею така боротьба повинна проводитись найнещаднішим чином, маючи головною метою будь-що захоплювати керівників банд та їхніх помічників, штаби й матеріальну частину. Основними завданнями документ визначив: знищення банд і окремих бандитів; знищення ватажків та їхніх помічників; запобіжні та каральні заходи; практичну роботу по розшаруванню села.

Як запобіжний захід інструкція вимагала з місць, щодо яких є дані про підготовку бандитизму і повстань, брати заручників із куркулів, впливових осіб або підозрюваних у співучасті чи співчутті "бандитам". У випадках, коли місцеве населення йшло у "бандитські зграї" або брало участь у повстаннях чи інших ворожих діях проти військових частин та їхніх начальників, установ чи агентів радянської влади, заручників належало розстрілювати.

У разі явного ворожого ставлення населення, переховування й упертої невидачі "бандитів" і повстанців, це населення пропонувалося піддавати тому чи іншому покаранню: контрибуції продуктами харчування чи грошима, виселенню та "вилученню" родин ватажків, призвідників повстань з конфіскацією всього майна й переданням його бідноті; обстрілу населених пунктів; їх повному знищенню. Щодо заручників 1 квітня 1921 р. Голова РНК України Х.Раковський підписав нову інструкцію, де були конкретизовані механізм їх відбору (в тому числі й серед родичів повстанців) та обставини, при яких заручники підлягали розстрілу [233, ф.3204, оп.1, спр.3, арк.26-27зв.; спр.7, арк.21-21зв.].

Але на найбільшу увагу заслуговують два документи, найвиразніші пункти яких доцільно процитувати:

"Наказ Київської окружної наради по боротьбі з бандитизмом. 30 травня 1921 р. <...>

1. Поряд з політичною роботою, роз'ясненням справжнього обличчя керівників бандитизму та справжньої суті Радянської влади, необхідно встановити сувору відповідальність найбільш заможної частини населення за діяльність банд.

Для цього постановою повітових нарад у кожному селі чи хуторі підозрілих по бандитизму районів спеціальні комісії намічають із числа найбільш заможних і впливових громадян ВІДПОВІДАЧІВ, на котрих покладається відповідальність за будь-який прояв бандитизму в районі даного поселення.

2. Жоден випадок прояву бандитизму не повинен залишатися безкарним. У разі вбивства чи поранення в селі бандитами представника Радянської влади, червоноармійця або члена комнезаму розстрілюється з відповідачів подвійне число. Питання, хто саме, вирішується жеребом, котрий тянуть усі відповідачі.

Примітка: В разі утаєння тіл убитих кара збільшується вдвоє. <...>

5. Уникнути покарання (розстрілу) в даному випадку можна лише видачею справжніх винуватців, у тому випадку, якщо їх вдається взяти, або наданням Радянській владі особливих послуг по боротьбі з бандитизмом" [233, ф.3204, оп.1, спр.41, арк.5-6зв.].

Доповнює документ інструкція до наказу Окружної наради по боротьбі з бандитизмом "Про намічання відповідачів" :

"1. Призначення відповідача повинно відбуватися спочатку в районах, що найбільше полюбляють бандити, й має робитися найбільш урочисто... <...>

4. Взагалі мати на увазі, що головною метою створення інституту відповідачів є зовсім не негайний розгром бандитизму шляхом репресій, а внесення розбрату і розшарування в селі, створення атмосфери, коли кожен бандит буде боятися, що його видадуть. Відповідач, боючись репресії, буде при нагоді виказувати бандитів, а потім, боючись помсти з їхнього боку, може бути використаний як старанний інформатор.

5. При застосуванні репресій, особливо розстрілів, стосовно відповідачів, бити на психіку неквапним приготуванням до жеребкування і т.д., даючи можливість викупити життя (чи майно) видачею справжніх бандитів.

6. Взагалі рекомендується шляхом терору ставити відповідачів в такі умови, щоб вони ставали відкритими ворогами бандитів, тоді і звільнившись за заслуги від відповідальності, вони залишаться інформаторами й помічниками Радянської влади в боротьбі з бандитами через страх помсти з боку останніх.

7. Розданням конфіскованого майна і штрафів незаможникам і заходами політичного впливу слід створювати в селі обстановку, коли бандити і відповідач будуть боятися доносів з їхнього боку. Незаможники ж будуть зацікавлені у видачі тих та інших. Винагорода того, хто дає відомості, повинна йти або шляхом загального збільшення фонду комнезаму, куди надходить за наказом половина конфіскованого, або таємно з преміального фонду.

Якщо ж незаможник ризикне виступити відкрито, це слід усіляко заохочувати, надавши йому одному конфісковане у виказаного ним бандита майно.

Голова: Затонський. Члени: Пєтін, Іванов" [233, ф.3204, оп.1, спр.41, арк.7-7зв.; 40, с.121, 124-125].

Згідно з постановою РНК УСРР від 19.04.21 р. (підписана В.Чубарем), при військових загонах, що вели боротьбу з повсталим селянством, створювалися "революційні трійки". Вони мали права ревтрибуналів. Їхня діяльність не регламентувалась юридичними процедурами, а рішення виконувались безапеляційно [233, ф.3204, оп.1, спр.2, арк.10-11; спр.3, арк.35-35зв.; 40, с.121].

Цікаві одкровення про справжнє лице і плани більшовицьких можновладців щодо українського народу є у спогадах відомого радянського розвідника і терориста П.Судоплатова. Перебуваючи в колі гостей секретаря ЦК Компартії України Косіора і високопоставленого партійного функціонера Хатаєвича, він чув їх думки про необхідність виховання нового покоління, абсолютно відданого справі комунізму і вільного від будь-яких обов'язків перед старою мораллю, про нагальну потребу розвитку і підтримки нової української інтелігенції, яка вороже ставиться до націоналістичних ідей. Напевно, бажаючи показати розуміння тонкощів національного питання в Україні, П.Судоплатов з осудом зазначає: "Знадобились ще шістдесят років і розпад Радянського Союзу, щоб стало очевидним: слід було проявити щонайменше терпимість і постаратися зрозуміти протилежну сторону, а не намагатися будь-що її знищити" [213, с.14-16].

Важко судити, наскільки глибоко зрозумів П.Судоплатов суть національної проблеми, але він заслуговує на подяку хоча б за розповідь про людиноненависницькі "теорії" тогочасних правителів України.

Мабуть, саме ці - показані вище - "теорія" та практика становлення радянської влади в Україні змушували повстанців у відповідь також застосовувати жорстокі методи і засоби боротьби з активно діючими ворогами української державності. Але ці методи і засоби не застосовувались і не могли застосовуватись (навіть через об'єктивні обставини) проти широких верств населення.

Ватажок одного із повстанських загонів сотник Гальчевський ("Орел") писав: "Кожному з нас розстріляно кого-небудь близького, рідного, сім'я без притулку, господарство зруйноване - чи піде козак грабить, де він його діне. По 1, по 2 роки є козаки, що не бачились з родиною. У мене є козак. Два роки вже зі мною. За його повстанчу діяльність більшовики в серпні 21 року застрілили його брата Давида. Цього року піймали сестру Оляну, питаючи за Ониська, катували її, насилували, живою засипали в яму, яку вона сама собі викопала. Вона нічого не казала, бо нічого не знала і забрали її до губчека, де розстріляли, за що? Є козак Гриць Осидчук з 19 року в повстанні: йому за нього розстріляли сестру і старого батька. В с.Літинці 4 брати Антонюки в повстанні з 19 року. Торішнього року в серпні іхнього батька Гриця Антонюка, питаючи за синів, мучили: поодрізували вуха, носа, очі викололи, по суглобах розбирали руки, обрізали губи, язика вирізали і шаблюкою в горло закололи, вивезли за село і затоптали в болото і наказали не ховати мученика. Коли поїхали кати, все село почало голосити, але боялось ховати. Тоді прийшли сини, збили домовину в своєму садку і там сховали мученика за Україну, без попа і без хреста. Таких випадків мільйони. Сльози навертаються, коли пишеш і пригадаєш все. В кожного з нас накипіло на душі, за грабунок ні один повстанець не думає. Бралось тільки те з державних установ, що назвав попереду, що було потрібно для організації і для життя загонів. Кожний знав, що за ганебний вчинок буде розстріляний партизанським судом; за всім стежила к.р. (контррозвідка - В.С.) загонів" [233, ф.1092, оп.5, спр.17, арк.45].

Повертаючись до розгляду головної проблеми, необхідно зауважити, що у планах ППШ, крім повстанських формувань, чимало місця відводилося і тісно пов'язаному з ними антирадянському підпіллю. Воно виникало у різних містах і містечках УСРР, комплектувалося переважно з патріотично настроєної інтелігенції, колишніх військовослужбовців Армії УНР, молоді. Члени цих організацій проводили велику розвідувальну роботу, проникали й легалізовувалися в партійних і радянських органах, частинах РСЧА, впроваджували там свою агентуру, намагалися розкласти апарат радянського державного управління. Прикладом підпільної організації у РСЧА може бути "Військова організація січових стрільців", осередки якої діяли в Київській Школі червоних старшин і 402-му стрілецькому полку, дислокованому в Умані [54, спр.2313/114, арк.6].

У м.Біла Церква Київської губернії в серпні 1921 р. активісти розгромленого "Цупкому", котрі лишилися на волі, створили "Козачу раду Правобережної України". Вона була затверджена Петлюрою як центр інформаційної роботи на Правобережжі, але така роль не задовольняла керівників організації. У вересні 1921 р. вони вирішили діяти і як центр підготовки повстання в Київській, Волинській, Миколаївській та Одеській губерніях. Головою обрали службовця Білоцерківської кооперації Павла Гайдученка (Гонта); начальником інформаційного бюро - Миколу Лозовика (колишній заступник голови інформаційного бюро при Директорії); уповноваженим пошт і телеграфу - М.Симака (колишній член "Цупкому"); "командуючим збройними силами повстанців північно-східної частини Правобережжя" - отамана Т.Бессарабенка, котрий мав мандат ППШ ДЦ УНР; командуючим північно-західною частиною - І.Шамуленка (Федорцев), який працював у районній спілці кооперації; генеральним писарем - Г.Григоренка.

Активісти "Козачої ради" вербували прихильників. У роботі брали участь і деякі службовці Білоцерківського повітового військкомату, земельного відділу, пошти та інших установ. Проникнення у названий вище військкомат дозволило здобути і передати за кордон мобілізаційний план УСРР. Г.Григоренко залучив до організації співробітників штабу 45-ї радянської дивізії Ф.Галянта, В.Виговського, М.Малика, І.Білика, котрі здобули топографічні військові карти та передавали таємні відомості про наради, які відбувалися в штабі. "Козача рада" зав'язала стосунки з "8-м повстанським районом" і з "УНРівською підпільною контррозвідкою" в Києві, створеними ППШ, а також зі збройними загонами Гайового і Трейка [42, кн.2, с.227; 54, спр.2313/114, арк.10].

Історія цієї підпільної контррозвідки така. У серпні 1921 р. ППШ відрядив до Києва для розвідувальної роботи офіцера Миколу Афанасьєва, котрий закінчив у Польщі курси контррозвідки. Микола прийшов до батька, колишнього директора департаменту в Міністерстві фінансів за Директорії. Батько й дві сестри здобули Миколі Афанасьєву фіктивні документи, які дали йому змогу легалізуватися в Києві, а потім познайомили з людьми, котрі могли б допомогти у виконанні завдання.

Через деякий час незалежно від Миколи Афанасьєва до Києва прибув відряджений ППШ колишній полковник генерального штабу царської армії Віктор Алексєєв, котрий отримав мандат на організацію підпільної контррозвідки. Під ім'ям Георгія Мосійчука він за допомогою дружини та її знайомих вступив на службу в радянську військову установу, розшукав Миколу Афанасьєва й домовився з ним про спільну роботу. Зібрані через завербованих агентів відомості Алексєєв у шифрованому вигляді регулярно переправляв у Польщу через Едуарда Брейненсена.

У лютому 1922 р. Алексєєв, довідавшись про існування "Козачої ради", увійшов з нею в контакт. Йому запропонували працювати за сумісництвом помічником начальника контррозвідки при штабі "Козачої ради". Алексєєв згодився на пропозицію, допомагав цій організації й переправляв через свою агентурну мережу її донесення в Польщу. Але 3 березня 1922 р. НК ліквідувала "Козачу раду" й "УНРівську контррозвідку". Під час арештів та обшуків було вилучено 10 кулеметів, багато гвинтівок, револьверів, гранат і набоїв [233, ф.1092, оп.2, спр.831, арк.41-42; 42, кн.2, с.229-230].

Мужньо захищався і трагічно загинув Е.Брейненсен. Начальник секретно-оперативної частини Київської НК Ю.Перцов, котрий керував операцією, розповідав про цю подію так: "...Під час моєї відсутності в штаб доповіли телефоном про те, що на одній із квартир по Діонісіївському провулку членами петлюрівської контррозвідки вбитий наповал наш співробітник Янковський, а решта... деморалізовані. Розпочатій справі, таким чином, загрожував цілковитий зрив по всьому фронту. Тов. Кравченко, захопивши з собою кількох співробітників, негайно рушив на місце події. Не доїхавши до Діонісіївського провулка, всі зійшли з автомобіля, аби не сполохати бандитів, і попрямували провулком. Пройшовши незначну відстань, тов. Кравченко помітив двох чоловіків і одну жінку, котрі йшли йому назустріч. Запідозривши в них членів злочинної зграї та вбивць Янковського, Кравченко вихопив зброю й кинувся на них з вигуком: "Руки вгору!" Співробітники, які йшли за ним, ще не встигли підтягнутися, як пролунав постріл. Тов. Кравченко похитнувся й упав. Поранений, він встиг ще вистрілити у свого вбивцю. Зав'язалася перестрілка між нашими співробітниками й пораненим зловмисником, котрий, лежачи на землі, не переставав посилати кулю за кулею. В результаті він був зрешечений кулями й супутники його затримані. Тов. Кравченка понесли до найближчого медпункту, де він через 15 хвилин помер. Його вбивця виявився членом петлюрівської контррозвідки Брейненсеном, котрий постійно курсував між штабом Петлюри й контррозвідкою через кордон" [42, кн.2, с.225-230]. У зазначених вище справах до суду притягали 245 осіб, активні учасники організацій були розстріляні.

Питанням розвідки та контррозвідки приділяли увагу й повстанські загони. Вищезгаданий ватажок одного із них сотник Гальчевський писав: "В кожнім селі більшовики намагаються мати секретного співробітника. Ми, за допомогою своїх людей в губчека і в повітових політбюро, і в військових особливих відділах, діставали списки секретних таких співробітників. В списках були і селяни, і євреї, і т.ін. ... Знищено "секретних відповідальних співробітників" (хто б він не був з національного боку і за соціальним станом) до 200 на терені Київщини - за торішній (1921 - В.С.) рік - і на Поділлі ц.р. Шписів губчека, політбюро повітових, особливих відділів військових частин за 2 роки - до 450". Ефективно діяла розвідка отамана Орлика. Саме вона допомагала загону М.Палія здійснювати успішні маневри та з боями відриватися від противника.

До речі, успіхи повстанської контррозвідки визнавали і більшовики. В одній із інструкцій по боротьбі з бандитизмом знаходимо: "Своєчасна обізнаність щодо противника є фактором важливим взагалі і, на жаль, перевага в цьому розумінні до теперішнього часу була на боці банд. Перевагу цю необхідно вирвати із рук бандитів й паралізувати їх високою організацією нашої розвідки, головним чином таємної. Для здійснення цього потрібна агентурна розвідка" [233, ф.1092, оп.5, спр.17, арк.42, 45; ф.3204, оп.1, спр.7, арк.25; 77, с.223-224].

Цілком закономірно, що, розробляючи плани повалення радянської влади, керівництво ППШ докладало зусиль до перетворення повстанського руху на організовану, боєздатну силу, здатну не тільки готувати УСРР як потенційний театр воєнних дій, але й протистояти регулярним частинам Червоної армії і держбезпеки. ППШ постійно приділяв увагу кадровому забезпеченню повстанських формувань, постановці перед ними конкретних бойових завдань в умовах підпілля та відкритих бойових дій, підготовці відповідних інструктивно-директивних документів, формуванню організаційно-штатної структури й територіальної мережі повстанських угруповань, матеріально-бойовій підтримці партизан.

Органом безпосереднього керування повстанським рухом в УСРР у рамках Штабу був його організаційний відділ, до складу якого входили секції: організаційна, яка призначала співробітників на керівні посади в штабах повстанських формувань, підтримувала кур'єрський зв'язок між ними і Штабом, інструктувала командування повстанських угруповань; облікова - поточний облік повстансько-підпільних сил в УСРР; етапова - налагодження каналів оперативного зв'язку між ППШ і повстанцями; постачання і транспорту - матеріально-технічне забезпечення повстанських формувань.

За станом на 1 серпня 1921 р. організаційна секція направила в УСРР 111 осіб "для постійної організаційної праці" в штабах повстанських груп і районів та 11 кур'єрів. З 97 осіб, висланих до штабу 6-го району 2-ї повстанської групи, до місця призначення прибуло 80, а 13 повернулося з різних причин, не виконавши завдання.

Зрозуміло, яке велике значення мав постійний зв'язок між ППШ та його формуваннями в УСРР. Дбаючи про його забезпечення, етапова секція розробила "етапові шляхи" через кордон у напрямках Волочиськ-Проскурів і Корець-Житомир. Створювалися "контрольні пункти" для проведення кур'єрів через кордон та їх приймання на зворотному шляху. Планувалося розробити штати контрольних пунктів, а для контролю за виконанням службових обов'язків їхнім персоналом ввести в практику щомісячні ревізії представником Штабу. В майбутньому намічалося встановити зв'язок не тільки між ППШ і штабами повстанських груп, а й між окремими групами та районами повстанського руху.

Для налагодження чіткого зв'язку між Штабом і повстанцями була складена "Інструкція для зв'язку повстанських організацій". "Зв'язок в повстанській організації грає колосальну роль, як під час підготовчої праці, так і під час вибуху повстання. Повстання, - йшлося в цьому документі, - може дати перемогу при умові його підняття по всій Україні і керування повстанням з одного центру. То ж мусимо знать, що без належної організації зв'язку неможливо передати своєчасно накази й інструкції старшого начальника до менших, а менші начальники не можуть подати донесення старшим, і тому при відсутності зв'язку повстання приречене на невдачу". Передбачався зв'язок через технічні й особисті засоби. Застосування технічних засобів вважалося малонадійним (телефон, телеграф контролювалися владою), тому особлива увага приділялася організації зв'язкових пунктів. За інструкцією кожен штаб повстанської групи мусив мати по три таких пункти, розташованих у довірених осіб, котрі постійно мешкали в даному районі. Два пункти мали бути "збірними" і служити для збору інформації, що надходила зі всього району. Третій - планувався як передаточний між штабами вищого і нижчого рівнів. Начальник зв'язкового пункту повинен був приймати донесення до вищого штабу й зберігати їх до прибуття кур'єра, котрий повідомляв пароль. Начальник пункту, як говорилося в інструкції, мусив "бути німою поштовою скринькою", тобто не міг знати особи й адреси тих, хто передавав йому донесення. Він зобов'язувався тримати в таємниці довірену йому справу.

Місце дислокації пункту могло бути відомим лише начальникам районів та їх штабів, а також тим організаціям, що отримували від них інформацію. Сам же начальник пункту не повинен був знати місце розташування повстанського штабу. Він передавав тільки відомості конкретному штабу, що за ним закріплювався. Вироблялася система паролів: окремі паролі встановлювалися для районів та груп - їх штабами. Для зв'язку між ППШ і штабами груп вводився пароль, відомий лише цим штабам і передаточним пунктам зв'язку. Місця ж перебування штабів повстанських груп не повинні були знати ні функціонери ППШ (крім вищих керівників), ні сусідні повстанські штаби, ані пункти зв'язку.

Секція постачання і транспорту вела підготовку до регулярного постачання зброї повстанським формуванням в УСРР. Намічалося організувати п'ять прикордонних пунктів зосередження зброї поблизу польсько-радянського кордону в районах Сарн, Гусятина, Підволочиська, Корця і Рокитного. Необхідна була така кількість озброєння: 5 тис. гвинтівок, 40 кулеметів, 10 тис. ручних гранат і 350 тис. набоїв. Великий склад зброї і боєприпасів планувалося створити у лісовому масиві біля станції Моквин на залізниці Сарни-Рівне, куди їх мали перевезти нібито для забезпечення дислокованої там польської дивізії. Однак залишилася гострою проблема шляхів передачі зброї повстанським формуванням через кордон [8, спр.68863, арк.116-117, 183-185; спр.68848, арк.860].

Як уже йшлося, ППШ намагався перетворити повстанські формування в УСРР на організовану, боєзданту силу, уніфікувати їх структуру, щоб ліпше пристосувати до поточного управління. Для цього всі повстанські сили в УСРР були поділені на 5 груп, котрі, в свою чергу, поділялися на райони. Існували такі повстанські групи: перша: центральні регіони Правобережної України, з центром в Березовці (5 районів); друга: південно-західний регіон Правобережжя з центром у Жмеринці (5 районів); третя: центральна Україна з центром у Гребінці (4 райони); четверта: південно-східні території УСРР, з центром в Павлограді (5 районів); п'ята: північно-східні регіони України, з центром у Харкові (3 райони). Зрозуміло, що чисельність кожного з цих підрозділів не була однаковою і залежала від ступеня розвитку повстанського руху в регіоні. Самі повстанські райони не являли собою стаціонарні угруповання, їх сили постійно курсували в межах певної території. ППШ навіть висував вимогу до груп пересуватися щодоби на 70-80 верст [8, спр.68867, арк.293-303; спр.68754, арк.17].

Органами оперативного управління груп і районів були штаби відповідних рівнів. У них на зразок структури ППШ пропонувалося створювати оперативні, розвідувальні, адміністративно-політичні, пропагандистсько-інформаційні, господарчі відділи. Штаби груп підтримували зв'язок з ППШ, керували штабами районів. Останні ж керували підрайонами, окремими повстанськими загонами й підпільними організаціями [102, с.91, 125].

Співробітники управлінської ланки ППШ розробляли документи, спрямовані на впорядкування організаційно-штатної структури повстанських формувань, їх штабів, більш чітке встановлення завдань кожному повстанському формуванню. Так, в "Інструкції начальникам районів" передбачалося, що вони отримують права командирів бригад, підлягають командирам груп і на довіреній їм території поєднують функції військової й цивільної влади. Сам район поділявся на курені та сотні. До компетенції командирів груп входила організація мобілізації населення, розвідки, диверсійно-терористичної діяльності, пропагандистської роботи, зв'язку з іншими формуваннями.

Згідно з "Інструкцією начальникам груп" командири цих вищих повстанських з'єднань підлягали безпосередньо ППШ і за правами прирівнювалися до командирів дивізії. Вони координували оперативну роботу районів, підсумовували розвідувальні дані, мали право ревізувати роботу на рівні районів. Були вироблені штати повстанських штабів. Штат районного штабу складали: начальник району, начальник штабу, старшина для доручень, референти (зв'язку, з оперативної і розвідочної роботи), 10 зв'язкових і 10 інформаторів-агітаторів. Район поділявся на 4-5 територіально-бойових одиниць - куренів, один з яких мав бути гарматним (3 батареї з 4-ма гарматами в кожній). Управління курінної ділянки складалося з курінного, його заступника та ад'ютанта. До куреня входили 5-6 піхотних, одна кінна і одна кулеметна сотні. Управління сотні включало командира, його заступника і 4-х командирів підрозділів. До штабу командуючого повстанською групою входили командуючий, начальник штабу, старшина для доручень, референти за напрямками роботи (оперативний, розвідчий, господарчий).

Таким чином, склад штабів повстанських формувань призначався для керування головними напрямами роботи повстанського руху - від бойових операцій до підривної пропаганди. Території, на яких базувалися партизанські угруповання, повинні були служити і мобілізаційною базою для розгортання під час широкого виступу регулярних повстанських частин і з'єднань, котрі за структурою наближалися до загальновійськових. Потенційно в разі повного розгортання повстанські сили виростали до (із розрахунку по 5 районів в групі) 100-125 куренів (батальйонів), в тому числі - 20-25 артилерійських куренів (дивізіонів). У цілому це дорівнювало приблизно 10 тогочасним розрахунковим дивізіям.

На випадок збройного виступу проти радянської влади бойові дії планувалося вести силами двох армій: 1-ї, регулярної армії УНР, і 2-ї - Окремої повстанської армії. Остання мала складатися з повстанських дивізій. Було вироблено організаційно-штатну структуру повстанської армії. ЇЇ управління складали командуючий, начальник штабу, ад'ютанти, булавний старшина для доручень.

Штаб армії поділявся на такі відділи: організаційний, з канцелярією та організаційною, обліковою й персональною секціями; розвідувальний: секції офензиви і дефензиви; оперативний, секції: наказна, планово-ситуаційна, залізничних комунікацій, вартових офіцерів; зв'язку, секції: телеграфно-телефонна, радіо; підрозділи: піших і кінних зв'язкових, мотоциклетний, авіаційний; комендантський, у складі квартир'єра, скарбника, завгоспа, сотні польової варти (військової поліції); інтендантський, секції: харчова, одягу і взуття, грошова. До штату штабу входили також армійські прокурор і священик. Крім того, планувалися такі штабні підрозділи, як артилерійський, технічний, санітарний, ветеринарний, цивільне управління, начальник якого керував тилом армії [8, спр.69754, арк.19-22, 70, 79].

Варто ще раз зауважити, що в усіх діючих, а також передбачених на час збройного виступу структурах повстансько-підпільного руху в Україні важливе місце відводилось їх спеціальним органам (секціям, пляцувкам, частинам, референтам), котрі мали назву розвідчих, хоча повинні були займатися як розвідувальною, так і контррозвідувальною діяльністю. В штабах повстанських груп і районів, куренях і підпільних організаціях розвідники і контррозвідники, окрім виконання своїх основних обов'язків, вели роз'яснювальну роботу щодо принципів і правил конспірації, надавали допомогу в проведенні диверсійних та інших підривних акцій на окупованій території, сприяли забезпеченню безперебійного зв'язку між штабами, консультували стосовно пропагандистських заходів, виконували інші відповідальні завдання.

ППШ неодноразово призначав дату загального виступу, який відкладався з різних причин. За рішенням Головного Отамана фаза підготовки мала завершитися до 1 вересня 1921 р. [8, спр.68848, арк.858]. Постійно пророблялися варіанти і складалися плани загального виступу Армії УНР спільно з повстанськими силами в УСРР. Ці плани узгоджувалися з армійським командуванням і керівництвом спецслужби Польщі. Вже 9 серпня 1921 р. представник польської військової розвідки у Львові майор Флерек інформував Варшаву, що він ухвалив укладений ППШ план антирадянського повстання [2, с.165]

22 жовтня 1921 р. начальник Партизансько-Повстанського Штабу Ю.Тютюнник підписав наказ "Про організацію Кордонної охорони", за яким начальники Повстанських районів прикордонної смуги повинні були створити Кордонну охорону на терені підлеглих їм районів. Це мав бути тимчасовий орган, поки не буде організована спеціальна прикордонна жандармерія згідно з законом від 28.09.21 р. Організувати роботу Кордонної охорони пропонувалося в такий спосіб, щоб вона в межах своєї компетенції могла виконувати як завдання у сфері фінансово-торговельного обігу, так і політичні, згідно з доданими інструкціями. За невиконання або порушення цього наказу передбачалася відповідальність, як за невиконання бойового наказу [233, ф.1092, оп.2, спр.337, арк.48зв.; спр.830, арк.34]. Але, як відомо, через низку об'єктивних причин цей наказ так і не набув чинності.

23 жовтня 1921 р. Ю.Тютюнник видав органзаційний "Наказ Повстанській Армії", де оголосив, що він вступив у командування Повстанською Армією (далі ПА), а начальником штабу призначив полковника Ю.Отмарштайна. ППШ при Головній команді військ УНР розформовується і замість нього залишається Пресово-Інформаційне бюро. Всі командуючі групами та районами в Україні переходять з безпосередньої підлеглості Головному Отаманові в підлеглість командуючому ПА через її штаб. Командуючим 2-ою повстанською групою призначається полковник Л.Ступницький. Всі частини, які прибули з таборів у район Рівне-Костопіль-Міцк і Копичинці, переходять до складу ПА. Із цих частин генерал-хорунжому Янченкові пропонується сформувати Київську дивізію, а підполковнику Палієві - спеціальний відділ [17, с.37-38; 217, с.131]. Викладені вище документи свідчать про серйозність намірів С.Петлюри та Ю.Тютюнника.

Регулярні частини мали зосереджуватися під виглядом проведення "будівельних робіт" і "лісових розробок на Волині" у прикордонній смузі. Йшла відповідна робота в таборах для інтернованих вояків. Так, у таборі Олександрів-Куявський з вояків 4-ї дивізії формувалася бригада з 3-х батальйонів, кінного полку, артдивізіону і технічної сотні. 30 жовтня 1921 р. зі Львова прибув до району Рівне-Сарни ешелон з 1 тис. вояків Армії УНР, кількома вагонами зброї для повстанців, а також з польовим штабом на чолі з Ю.Тютюнником. Усього до польсько-українського кордону було підтягнуто до 7 тис. бійців Армії УНР [8, спр.68848, арк.857-862; 2, с.165; 54, спр.2313/114, арк.7].

Планувалося, що частини головної групи вторгнення прибувають на рубіж розгортання, швидко вивантажуються з ешелонів, отримують бойовий наказ і протягом доби приводяться у повну готовність до виступу. План початку бойових дій, вироблений Ю.Тютюнником, передбачав демонстративно-провокаційні акти щодо польських військ, аж до імітації "розграбування" військових складів і нападів на прикордонні застави. На думку Ю.Тютюнника, це дозволило б Польщі формально дотримуватися "нейтралітету", пояснюючи радянській стороні цей виступ самочинними діями Армії УНР. Крім того, повстанці повинні були "напасти" на польських прикордонників з радянського боку і дати Польщі привід для протестів радянській стороні.

Дії регулярної Армії УНР повинні були підтримати повстанські формування. З них належало сформувати вже згадувану Окрему повстанську армію. Планувалося посилити її штаб найбільш здібними офіцерами ППШ. Комплектування штабної сотні передбачалося за рахунок слухачів розвідувальних курсів в таборі у Водовицях.

Для проведення масштабних бойових дій та диверсійно-підривної роботи в разі початку повстання ППШ виробив конкретні завдання повстанським групам: I група - захопити свій район, перервати зв'язок між частинами РСЧА на кордоні з Польщею і в глибині радянської території, знищити залізничні мости і вивести з ладу залізничні колії в районі Бірзула-Вапнярка-Знам'янка-Кременчук; II група відрізає радянським військам відхід на північ, рве зв'язок між частинами РСЧА і штабом КВО, бере під контроль шляхи в Поліссі, нищить залізничні мости і колії; III група займає Полтаву, ізолює з північно-східного напрямку радянські війська, захоплює залізничний вузол Кременчука, веде диверсійну роботу на комунікаціях, захоплює Харків; IV і V групи захоплюють Катеринослав, руйнують мости і переправи через Дніпро. Усі повстанські групи отримали спільні завдання: руйнувати мости, залізниці, телефонні й телеграфні лінії таким чином, щоб їх неможливо було ввести у дію протягом 2-4 тижнів, захопити склади зброї і боєприпасів, одночасно організувати систему зв'язку для власних сил, користуючись радіо, телефонно-телеграфними засобами, саморобними маяками із соломи чи смоли [8, спр.68848, арк.860-861, 889-890].

29 жовтня Ю.Тютюнник виїхав зі Львова до Рівного, туди де завершувалось формування ядра майбутньої Повстанської Армії. До його складу входили три групи: Волинська - головна, під командуванням генерал-хорунжого Ю.Тютюнника, Подільська - під командуванням підполковника М.Палія і Бессарабська - генерала А.Гулого-Гуленка. Загалом вони нараховували до 1500 осіб. Бойовий стан війська був такий: Подільська група (380 козаків і старшин) мала на озброєнні лише 140 рушниць і 2 тис. набоїв до них; Волинська (900 осіб) - 400 рушниць, 44 кулемети зі 120 тис. набоїв, 500 шабель, 100 гранат і 4 пуди вибухівки. В умовах ранньої зими лише половина козаків була відповідно взута та одягнена. Польська сторона не надала і потрібної кількості обіцяних коней. З таким озброєнням та спорядженням важко було сподіватися на успішне завершення походу. Але це не зупинило Ю.Тютюнника й не викликало належної реакції С.Петлюри, який, безперечно, знав про стан військ. Рейд розпочався.

Першою вирушила на рідні землі Подільська група. 25 жовтня вона, перетнувши радянський кордон в районі Гусятина, розпочала свій марш по Поділлю та Київщині. Вона з безперестанними боями здійснила 1500-кілометровий рейд окупованою ворогом територією. Але групі не вдалося з'єднатися з Волинським угрупованням, щоб розпочати масштабніші військові операції, і вона змушена була повернутися до кордону. Командування оцінило цей рейд як воєнний подвиг [48, с.39-40; 247, с.113-115].

Бессарабській групі доручалося відвернути увагу ворога від головного угруповання Юрія Тютюнника, яке мало здійснити прорив через Волинь. Але загін Гулого-Гуленка зіткнувся із значно переважаючими силами противника й після кількаденних виснажливих боїв змушений був відійти на територію Румунії. Ще раніше, наприкінці вересня 1921 р., з території Польщі в Україну вирушив повстанський загін в кількості 30 чоловік під командуванням генерала В.Нельговського, який мав налагодити зв'язок між штабом Ю.Тютюнника та повстанськими організаціями Волині. Цей загін також не зміг виконати завдання, оскільки був підведений більшовицьким агентом під удар чекістів і з боями відступив за кордон [17, с.41-42].

Волинська група генерала Ю.Тютюнника перетнула кордон 4 листопада. За три дні вона домоглася першого і останнього успіху - здобула місто Коростень. Однак під натиском переважаючих сил ворога втримати місто їй не вдалося. Більшовицьке командування кинуло проти Волинської групи кінну дивізію Г.Котовського. Втративши надію на з'єднання з Подільською групою, генерал Тютюнник вирішив повернути назад. Але 17 листопада під селом Малі Міньки в районі містечка Базар група опинилася в оточенні. Під час запеклого бою близько 400 українських вояків загинуло, чимало з них, щоб не потрапити до рук ворога, наклали на себе руки. Останньою кулею обірвав своє життя і колишній міністр внутрішніх справ УНР М.Білинський. Понад 500 бійців були захоплені в полон, 359 із них - розстріляні [48, с.40; 176, с.226-228; 105, с.119].

Бойові дії листопада 1921 р., котрі увійшли в історію визвольних змагань як "Другий Зимовий похід", стали останньою спробою збройним шляхом відновити суверенну Українську державу. В офіційних документах, спогадах учасників походу, наукових дослідженнях знаходимо відповіді щодо причин провалу цієї акції. Їх було декілька. Брак власних сил і можливостей уряду УНР для продовження збройної боротьби; перебуваючи на польській території, він був змушений практично повністю орієнтуватися на її допомогу і підтримку, а політика Польщі стосовно незалежності України була непослідовною і неоднозначною. Наявність у більшовиків значних військових сил в Україні та можливість при необхідності їх нарощувати. Повстансько-підпільний рух в Україні істотно підірвали репресивні заходи більшовиків. Був ліквідований його керівний і політичний центр ("Цупком"), а створена натомість "Козача рада" тільки набирала сили [48, с.40]. За даними радянських дослідників лише під час розгрому підпільних організацій на Київщині й Поділлі органами ВУНК заарештовано до 500 їх членів. Всі значні повстанські формування були ліквідовані. Їх загальна чисельність на жовтень 1921 р. становила всього 830 шабель і 440 багнетів. Загін отамана Заболотного, наприклад, скоротився з 6 тис. до 60 осіб. Плани загального повстання в УСРР уже не мали під собою серйозного грунту. Рух антирадянського опору проявлявся здебільшого у розрізнених нападах і диверсійних актах. У вересні-жовтні учасники підпілля здійснили 300 нападів на державні об'єкти і військові частини [2, с.164-165].

Змістовний аналіз причин невдалого рейду провів контррозвідочний відділ Штабу Групи інтернованих військ УНР. В документі від 20.12.21 р. зазначається, що поразка сталася через слабку підготовку до походу, погане його матеріально-бойове забезпечення, наявність у військових підрозділах більшовицьких агентів, відсутність організованої систематичної розвідки та належного керування бойовими діями. Загальний висновок: останній повстанський похід був авантюрою, яка призвела до загибелі сотень чесних і мужніх патріотів [233, ф.1092, оп.2, спр.831, арк.3-5].

Безпосередні учасники рейду вказують на надмірні амбітність, честолюбство і самовпевненість Ю.Тютюнника, які спричинили серйозні тактичні помилки. Так, О.Шпілінський писав: "Генерал Тютюнник, розпочавши формування Головної Волинської Групи, на жаль, переоцінив інформаційні вісті з України й не зважив, що безоглядний масовий червоний терор, який лютував цілий рік, мусив, зрештою, ослабити активність місцевого населення і що успіх загального повстання мусів обумовлюватися не надією на першу широку допомогу з боку населення, але першими бойовими успіхами Повстанчої Армії" [247, с.114]. Крім того, між Ю.Тютюнником і начальником розвідочного відділу ППШ О.Кузьмінським склалися напружені відносини, бо старанно зібрані розвідувальні дані вказували на суперечність у відомостях, які приносили зв'язкові до Штабу. Відділ мав докази про концентрацію військових частин Червоної армії в прикордонних районах з Польщею та про спад повстанського руху в УСРР. Але Тютюнник думки інших не завжди брав до уваги. Як потім виявилося, ВУНК знала про плани Тютюнника і виробила протизаходи [145, с.193-194; 48, с.37-38; 247, с.112].

Окрім зазначених, слід зупинитись і на причинах провалу "Другого Зимового походу" та діяльності ППШ взагалі, пов'язаних з функціонуванням спеціальних служб як українських, так і радянських.

Архівні матеріали свідчать, що польська й українська розвідки володіли детальною інформацією про сили та місця дислокації Червоної армії, стан українського повстанського руху, але не зробили всього необхідного, щоб хоч би й на рівні Головного Отамана попередити трагічний розвиток подій [233, ф.1092, оп.5, спр.28, арк.89; ф.1075, оп.4, спр.29а, арк.1-20; 8, спр.68849, арк.9-17; спр.68865, арк.29-31; 48, с.36]. Не було забезпечене глибоке агентурне проникнення в радянські спецслужби з метою виявлення та упередження розвідувально-підривних акцій проти ДЦ УНР. З цього напрямку роботи не знайдено відомостей стосовно активних комбінаційних заходів і операцій.

Приготування ППШ до походу на територію України стали відомі радянській розвідці, агентура якої проникла в Штаб. Вище вже йшлося про те, що ворожі лазутчики перебували в близькому оточенні не тільки Ю.Тютюнника, а й самого С.Петлюри. Численні випадки витоку таємної інформації красномовно свідчили про наявність в ППШ та інших українських відомствах більшовицьких шпигунів, але належний контррозвідувальний пошук їх організований не був. Щоправда, факти викриття українською контррозвідкою ворожої агентури мали місце, але здебільшого після того, коли останні вже встигали завдати значної шкоди. Агентура ВУНК була і серед учасників рейду. В її числі і найближчий помічник Ю.Тютюнника підполковник Добротворський, який під час бою біля с.Малі Міньки перейшов до більшовиків [145, с.194-195; 17, с.67; 48, с.37-38; 54, спр.2313/114, арк.6-10; 259, с.174-175, 177; 19, с.136-137].

Аналіз архівних документів показує також, що контррозвідка ППШ не здійснювала глибоке вивчення людей, які приходили з України від керівників партизансько-повстанських формувань, не проводила всебічну й грунтовну перевірку осіб, котрі виконували завдання Штабу (зв'язкових, кур'єрів, емісарів та ін.). Не було критичного осмислення інформації, яку вони подавали. Звичайно, ці обставини ВУНК використовувала для агентурного проникнення в повстанські структури й просування дезінформацій.

Характерним є приклад проникнення в ППШ агента ВУНК "Каріна", який зіграв одну з головних ролей у трагічному завершенні рейду і діяльності самого Штабу. А починалося все так. В поле зору керівника Єлисаветградського повстанкому В.Новіцького ВУНК ввела свого агента "Петренка", котрий був прийнятий в підпільну організацію. Через кілька днів В.Новіцький запропонував "Петренку" знайти людину, яка б добре володіла українською мовою для направлення кур'єром до С.Петлюри. Звичайно, цей "пошук" "Петренко" здійснював зі співробітниками ВУНК. В.Новіцькому він порекомендував вищезгаданого "Каріна". Керівник повстанкому познайомився з останнім - і командирував до ППШ. Отримавши відповідне завдання і від ВУНК, "Карін" в ніч на 17 вересня 1921 р. перейшов радянсько-польський кордон, а через три тижні повернувся назад [233, ф.3204, оп.1, спр.11, арк.22-27зв.; 17, с.63-66].

Як засвідчує доповідь "Каріна", він блискуче виконав завдання радянської спецслужби, результат був таким вражаючим, що спочатку чекісти навіть засумнівалися в достовірності здобутої інформації. Сам "Карін" про це писав так: "... Свідчення про наступний збройний рейд отамана на Україну, про перекидання банди генерала Нельговського, а також про цілий ряд нелегальних повстанкомів на території України були настільки широкими, що це викликало в республіканської ВУНК в місті Харкові, де тоді розміщувалася столиця Української республіки, сумнів в їх правдоподібності. Але все ж заходи були вжиті. І коли банда Нельговського, а потім і банда на чолі з Тютюнником переправились на Україну для підняття загального повстання, то вони були розгромлені, а штаб Тютюнника захоплений під Коростенем зі всіма документами, що підтвердили правдивість даних мною свідчень. Згодом були ліквідовані всі повстанкоми, про які я роздобув інформацію. В результаті я був нагороджений золотим годинником, а начальник контррозвідувального відділу офіційно заявив, що сумнівів щодо моєї інформації немає і всі мої дані підтвердилися захопленими при розгромі штабу Тютюнника документами" [17, с.65].

Необхідно сказати об'єктивно, що "Карін" добився таких успіхів завдяки неабияким особистим здібностям, але не тільки. По-перше, обставини його недавнього приходу в Єлисаветградський повстанком контррозвідкою ППШ детально не вивчались, перевірка проведена формально. По-друге, "Каріну" безпідставно були довірені таємниці, які виходили за межі діяльності Єлисаветградського повстанкому, котрий він представляв. А саме: про організаційну структуру повстанського руху в Україні, матеріальні ресурси ППШ і джерела їх поповнення, особисті й ділові якості повстанських ватажків, підготовку до рейду в УСРР загону генерала В.Нельговського. Про джерело останньої інформації та її обсяг читаємо у доповіді "Каріна": "В Рівному, в контррозвідці я узнав, що генерал Нельговський на чолі загону, душ біля 50-ти добре озброєних, відібраних в таборах старшин, повинен перейти на територію України в район Коростеня. На випадок повстання цей загін має стати бойовою, організованою і дисциплінованою ланкою, яка б об'єднала всі повстанські сили в цьому районі. В Рівному загін чекає провідника від повстанкому Новоград-Волинського району. Його штаб знаходиться в с.Мельчине і в с.Мокляки, а начальник району на прізвище Ярощук поїхав для роботи в Бердичівський повіт. Провідником посланий його помічник, житель с.Мокляки Стах... Переходити вони повинні через Сторожів, де в учителя Петра Адамовича знаходяться запаси вибухівки та зброї, а звідти - на с.Цвілі". По-третє, завдяки грубому порушенню посадовими особами ППШ елементарних правил конспірації "Каріну" під час перебування в Штабі стало відомо про діючу розвідувальну резидентуру в с.Дубичі Житомирського району, вдалося познайомитися з прибулими з УСРР представниками повстансько-підпільних формувань, отримати інформацію щодо кількох начальників повстанських районів, каналів зв'язку та постачання літератури через кордон тощо [233, ф.3204, оп.1, спр.11, арк.22-27зв]. Якими були наслідки цієї праці "Каріна", уже відомо.

Слід зауважити, що з 18 вересня по 5 жовтня 1921 р. в Партизансько-Повстанському Штабі перебував ще один агент ВУНК - "Сотник" (колишній старшина Армії УНР, направлений ППШ в Україну з дорученням до одного з отаманів і завербований чекістами). Прибувши в Штаб, нібито для отримання нових вказівок, агент робив свою справу.

В одному з документів по цій справі зазначається: "Поїздка агента за кордон була дуже вдалою. За короткий термін перебування в Польщі він провів там велику роботу і зібрав цінні відомості про діяльність петлюрівських повстанських загонів на Правобережній Україні і про перехід на радянську територію з Польщі банди петлюрівського генерала Нельговського, її чисельності й планах. Агент докладно повідомив про підготовку бандитського рейду Тютюнника на Україну, передбачене місце переходу ним польсько-радянського кордону і маршрут руху по території України" [54, спр.2313/114, арк.7-10; спр.3146/6, арк.19; спр.3670/55, арк.56-57]. Після повернення в Україну агент вийшов на керівника "9-ої повстанської групи" Ярощука і ад'ютанта Тютюнника полковника Бондаренка, від якого отримав додаткову інформацію стосовно чисельності загону Нельговського та його планів. 6 листопада "Сотник" зустрічається з Тютюнником, що вже діяв на терені України, від якого дізнається про передбачені ним подальші бойові дії. В тому ж документі стверджується, що здобуті агентом відомості "дали можливість органам НК спільно з частинами Червоної армії наздогнати й ліквідувати банду отамана Нельговського, а також розгромити загін Тютюнника" [54, спр.2313/114, арк.9].

Кілька слів про зусилля ВУНК щодо впливу на самого Ю.Тютюнника. С.Мечник підкреслює, що чекісти докладно вивчили психологію начальника ППШ і грали на його амбіціях [145, с.195-196]. Ряд учасників рейду писали про впевненість Ю.Тютюнника в тому, що після переходу українськими військами польсько-радянського кордону в Україні вибухне всенародне повстання. Та й сам він, звертаючись перед початком походу з короткою промовою до вояків, заявив про це. Чому? Невже тільки через амбіційність і велику самовпевненість? Очевидно, така оцінка була б однобічною.

Надамо слово учасникам рейду. О.Шпілінський пише: "Генерал Тютюнник, розпочавши формування Головної Волинської групи, на жаль, переоцінив інформаційні вісті з України...". Д.Зоренко доповнює його: "... Відомості, які надходили до штабу генерала Тютюнника, в більшості були фальшиві". М.Чижевський стверджує: "Величезної повстанської організації, яка об'єднувала б майже всю Україну, про яку так багато говорилося і на яку так багато покладалося надій, не було" [247, с.114; 77, с.221; 239, с.148-149]. Отже, виходить, що були ще якісь "вісті" й "відомості", котрі відрізнялися від тієї інформації, що надходила в розвідувальний відділ полковника О.Кузьмінського і свідчили про можливість шляхом військового походу (навіть погано підготовленого) запалити всенародне повстання в Україні й таким чином легко перемогти. Скоріше за все, такі дані поступали Ю.Тютюннику від агентури ВУНК, а належна глибока їх перевірка не проводилась. І трагедія головного організатора рейду полягала в тому, що відповідальне рішення він прийняв на основі дезінформаційних, а не об'єктивних даних.

Але зроблене вище припущення породжує ще одне не менш цікаве питання: з якою ж метою ВУНК просовувала Ю.Тютюннику дезінформацію, яка фактично підштовхувала його до активних бойових дій? Для правильної відповіді на це питання є потреба ще раз проаналізувати ситуацію, що склалася перед початком походу.

Більшовикам було відомо про приготування ППШ до нового походу на територію радянської України. Уряд УСРР засипав польську сторону численними нотами протесту, звинувачуючи її в порушенні умов Ризького договору. Але оскільки ці ноти не давали практично ніякого ефекту, Москва вирішила підірвати військові приготування українців зсередини. Для цього у липні 1921 р. до місць інтернування військовополонених у Польщі було скеровано репатріаційну комісію УСРР та РСФРР. Її головним завданням була деморалізація інтернованих частин Армії УНР, схилення їх до повернення в радянську Україну. Поставлена мета була частково досягнута переважно через жахливі умови утримання вояків колишньої української армії [48, с.37].

Разом з тим, радянська сторона чомусь не все зробила, що могла б зробити, для недопущення рейду Ю.Тютюнника й уникнення неминучого кровопролиття та людських жертв. По-перше, не виключалась можливість концентрації достатньої для відсічі кількості військ поблизу відомих ВУНК ділянок майбутнього переходу польсько-радянського кордону бойовими групами Ю.Тютюнника, що об'єктивно свідчило б про нереальність і приреченість спроб прориву на територію УСРР. Переконати в цьому організатора рейду чекісти мали шанси й через свою агентуру, що діяла в його оточенні. По-друге, володіючи ситуацією щодо часу і місць вторгнення похідних груп ППШ в УСРР, а також достатніми військовими силами, радянська сторона була спроможна дати рішучу відсіч противнику безпосередньо на кордоні або поблизу нього. Саме так більшовики вчинили з групою генерала А.Гулого-Гуленка. Перейшовши 19 листопада 1921 р. з боку Бессарабії на радянську територію, вона зіткнулася із значно переважаючими силами противника й після кількаденних боїв відійшла на територію Румунії. Проте, як відомо, ні перше, ні друге не було зроблено проти основних сил прориву. Групи під командуванням генералів Ю.Тютюнника та В.Нельговського, підполковника М.Палія легко знищували невеликі загони радянських прикордонників, незначні військові підрозділи й рухалися в глибину території УСРР. Але далі було те, про що пише ряд учасників походу: набагато міцніший ворог скрізь чекав на них - на всіх маршрутах і в усіх важливих пунктах (м.Коростень, ст. Чоповичі та ін.) [247; 170; 239, с.121, 146-147, 161].

Очевидно таку тактику більшовиків можна пояснити бажанням заманити похідні групи в пастку і завдати їм нищівного удару. Це мало ефективно виглядати і з пропагандистської точки зору: "петлюрівські банди" прорвалися на територію радянської України і отримали по заслузі. Фактично "червоні" досягли своєї мети, хоча бої були жорстокими й з немалими людськими жертвами з обох сторін.

Отже, описані реалії засвідчують, що, починаючи з підготовки і до свого трагічного завершення, "Другий Зимовий похід" постійно перебував під контролем і руйнівним впливом органів ВУНК. Розвідка та контррозвідка ППШ, інші спеціальні служби ДЦ УНР, володіючи до певної міри інформацією про це, не змогли спільними зусиллями забезпечити ефективну протидію. В цій ситуації ще раз проявилась стара як світ істина, що без надійної і кваліфікованої розвідки та контррозвідки годі сподіватися на перемогу в збройній боротьбі.

Таким чином, є всі підстави стверджувати, що "Другий Зимовий похід", який планувався і здійснювався з метою підняття всеукраїнського збройного повстання і повалення радянської влади в Україні, у 1921 р. не міг досягти цієї кінцевої мети. Об'єктивні обставини свідчили про необхідність пошуку інших, відповідних реаліям часу форм і методів боротьби. І можливості для цього не були вичерпані. В Україні залишалася велика кількість невдоволених більшовицьким режимом людей, особливо серед селянства та інтелігенції. Це проявлялося здебільшого у розрізнених нападах на державні установи й військові підрозділи та диверсійних актах, про що стверджують і радянські дослідники. А.Лихолат писав так: "Куркульський бандитизм на Україні в 1921-1922 рр. внаслідок прямої підтримки з боку імперіалістичних держав мав більш упертий і кривавий характер, ніж у попередній період; ідейне керівництво куркульськими бандами, як і раніше, здійснювали українські буржуазні націоналісти" [133, с.565].

Після невдалого "Другого Зимового походу" поновлений ППШ розпочав переформування сил для подальшої боротьби та підготовки нових збройних виступів. Але, як відомо, всім цим задумам і планам не судилося збутись, оскільки базувались вони на старих принципах і підходах. Як і раніше, практичні дії Ю.Тютюнника та його штабу через відсутність належної пильності та критичного аналізу ситуації контролювалися й руйнувалися Державним політичним управлінням (ДПУ). Відчутним ударом став вивід з-за кордону і арешт (1923 р.) Ю.Тютюнника в результаті кваліфіковано розробленої й проведеної ДПУ оперативної комбінації [54, спр.2313/114, арк.43-49].

Подальша доля провідника ППШ склалася трагічно. Йому не вистачило мужності вмерти, але не скоритись ворогові. І по-людськи його важко за це осудити. Співробітникам ДПУ вдалося зломити генерала і використати у своїх цілях. На їх замовлення Ю.Тютюнник описав все пережите, змалював переважно темними фарбами політичних і військових діячів УНР, що дало противнику бажаний пропагандистський ефект, викладав у Школі червоних старшин. Більше того, знявся у фільмі про боротьбу більшовицьких військ з "петлюрівськими бандами", в якому зіграв самого себе. І чомусь саме останнє наштовхує на думку про його глибоку зневагу не тільки до себе, а в першу чергу до тих, кого в снігові листопадневі дні 1921 р. він повів (майже босих і беззбройних) у "Другий Зимовий похід", котрий закінчився загибеллю більшості учасників рейду в нерівних боях з противником та розстрілом 359 полонених у м.Базар на Житомирщині. У жовтні 1930 р. був розстріляний чекістами і Ю.Тютюнник.

Узагальнюючи викладене в цьому розділі, слід зауважити, що в складних умовах перебування ДЦ УНР в еміграції його спецслужби зайняли належне їм місце в структурі й діяльності Центру. Нестандартна обстановка змушувала розвідувальні і контррозвідувальні підрозділи МВС та військового відомства з урахуванням ситуації вдосконалювати форми і методи роботи. В багатьох інструктивних документах викладалися кваліфіковані для свого часу судження про завдання розвідки та контррозвідки, методи зв'язку і збору інформації, правила й принципи конспірації тощо. Згаданим відомствам все ж таки вдалося налагодити збір розвідувальної інформації в УСРР, особливо стосовно її військової сили, стану економіки і політичної ситуації. Для підготовки кадрів створювалися відповідні курси. Заявила про себе певними здобутками і контррозвідка ДЦ УНР, хоча до її діяльності було багато претензій. Центральними підрозділами періодично надавалась допомога в організації роботи спецсекціям повстансько-підпільних угруповань. Відтак у двобої з ВУНК спецслужби Центру, і особливо ППШ, здебільшого програвали на вирішальних напрямках боротьби. Давався взнаки брак кадрів, низький рівень їх професійної та морально-психологічної підготовки, слабка взаємодія між спеціальними органами.

Разом з цим, були й об'єктивні обставини, про які йшлося вище, що не дозволили ДЦ УНР та його спецслужбам реалізувати в 1921 р. плани переможного завершення визвольних змагань в Україні. Відомі дослідники історії України І.Мазепа, Н.Полонська-Василенко, О.Субтельний та інші називають ще ряд причин поразки національно-визвольних змагань на даному етапі. Насамперед це загальна втомленість селянства від безперервних бойових дій, політичної нестабільності, анархії й кримінальної злочинності. Поширення голоду, який ефективніше, ніж каральні експедиції, вгамовував повстанців. Проголошення так званої "нової економічної політики" певною мірою примирило українське село з більшовицьким режимом. Багато людей і навіть значна частина української інтелігенції повірили заявам В.Леніна, що незалежність України визнана радянським урядом та партією. З'явилося навіть гасло - "Хай живе Радянська Незалежна Україна!" В УСРР почався період так званої "українізації": в навчальних закладах та державних установах вводили українську мову, урядовцями призначали українців. "Совєтофільські настрої" захопили не тільки Україну, а поширились і на частину українських емігрантів за кордоном. Усе це призводило до звуження соціальної бази партизансько-повстанського руху [138, т.2, с.167-169, 189, 192; 165, с.537-538; 212, с.238-239; 48, с.40-41; 86, с.265-268; 141, с.114-115].

З припиненням активної діяльності ППШ була перегорнута чергова, але не остання сторінка історії вітчизняної розвідки та контррозвідки. Естафету прийняли інші спеціальні інституції ДЦ УНР. Починають діяти й органи безпеки політичних угруповань та рухів опору, що боролись за самостійність і незалежність України. Минуло майже 70 років, перш ніж була відроджена Українська держава та сформовані її власні спеціальні служби.