§ 6.2. СПЕЦІАЛЬНІ ПІДРОЗДІЛИ ГОЛОВНОЇ КОМАНДИ ВІЙСЬК

У структурі Державного Центру УНР в екзилі спеціальні служби Головної Команди військ відігравали провідну роль на відміну від подібних інституцій МВС. Це природно, оскільки повалення радянської влади в Україні планувалося переважно за допомогою збройної сили - наявних у його розпорядженні військових формувань у Польщі та Румунії, а також партизансько-повстанських загонів на території УСРР. У військовому відомстві діяла дещо трансформована за нових умов Розвідочна управа з розвідувальним й контррозвідувальним підрозділами, Інформаційним бюро, закордонним відділом. Їх діяльність в еміграційний період (1921 р.) в документах відображена фрагментарно.

Є відомості про аналітичну роботу розвідувального і контррозвідувального підрозділів Розвідочної управи, відповідної праці Інформбюро в таборах вояків УНР та взаємодію його з II відділом ("двуйкою") Генштабу Польщі. Щоправда, за браком коштів скасовувались військові аташати УНР в інших країнах. У дуже скрутному матеріальному становищі перебувало й "ІНФІБРО". Цей підрозділ був виведений із складу Генштабу, а його співробітники залишилися без засобів для існування. Виконуючий обов'язки начальника Інформбюро поручник Шевчук звертався в усі інстанції, навіть до Головного Отамана, з проханням вирішити долю цієї установи й не дати померти голодною смертю її співробітникам, які багато зробили для уряду УНР і будуть йому корисні й надалі. Відомо, що через відсутність засобів для існування окремі "інфібровці" переходили на службу в польську дефензиву, але при цьому виявляли готовність допомагати УНР.

У доповіді поручника Шевчука Головному Отаману (19 січня 1921 р.) висуваються серйозні звинувачення на адресу колишнього начальника "ІНФІБРО" полковника М.Красовського, який нібито забрав гроші й цінні речові докази, таємні справи й документи, самочинно залишив бюро й з групою прибічників перейшов на службу до поляків. Об'єктивність цих звинувачень сумнівна, оскільки не зрозуміло, навіщо було керівнику спецпідрозділу українських військ самочинно і скандально переходити в польську "двуйку". Адже існував більш пристойний і апробований іншими варіант - за взаємною домовленістю між керівниками двох союзницьких військових відомств. Скоріше за все, так і сталося задля вирішення якоїсь важливої спільної справи. На користь цього припущення говорять такі дані. У звіті по лінії ДПІ від 10 листопада 1921 р. йдеться про те, що М.Красовський, поновлений на попередній службі, отримав надзвичайні повноваження щодо організації контррозвідувальної діяльності, а його співробітники активізували роботу, в тому числі в таборах перебування українських вояків. Напевно, цього не сталося, якби М.Красовський залишив Інформбюро так, як про це писав Шевчук [233, ф.1092, оп.1, спр.731, арк.1-5; оп.2, спр.725, арк.12-12зв.; оп.5, спр.28, арк.41; ф.1065, оп.2, спр.498, арк.1, 5].

Організацію збройної боротьби за відновлення суверенної української державності активно продовжував спеціальний орган Державного Центру УНР в екзилі - Партизансько-Повстанський Штаб (ППШ), котрий дислокувався на території Польщі у Тарнові, а згодом у Львові. Головною метою його діяльності була підготовка повстання для повалення радянської влади в Україні. Крім того, керівництво ППШ готувало збройні формування Армії УНР до переходу через польсько-радянський кордон у травні 1921 р. [221, с.174]. Головними організаторами й керівниками Штабу стали відомі воєначальники УНР генерал-хорунжий Ю.Тютюнник та полковник Ю.Отмарштайн.

ППШ був створений зі згоди глави Польської держави Ю.Пілсудського. При цьому польська сторона пішла навіть на порушення умов Ризького мирного договору з РСФРР та УСРР від 18 березня 1921 р., який забороняв існування на території Польщі антирадянських збройних угруповань. Підготовка військових частин Армії УНР до виступу проти УСРР здійснювалась і в Румунії, де в спеціальних таборах під контролем та при підтримці королівського генштабу проводилося навчання українських збройних формувань тактики партизанської війни [221, с.175; 2, с.162].

Одразу ж після переходу української армії за Збруч у листопаді 1920 р., писав Ю.Тютюнник, до Державного Центру УНР в екзилі "потяглися делегації з України з проханням продовжувати керувати боротьбою проти окупантів, яка незалежно від неуспіху на фронті проводилась українським народом в виді окремих повстань". Враховуючи розгортання в Україні повстанського руху, Головний Отаман С.Петлюра доручив Ю.Тютюннику приступити до організації необхідного апарату керівництва ним. Відбувалося це за безпосередньої участі Генштабу Польщі та його представництва у Львові [8, спр.68848, арк.858]. Формування апарату прискорилося після переїзду ППШ до Львова. Енергійну діяльність по підбору кадрів, створенню структури Штабу розгорнув досвідчений генштабіст Ю.Отмарштайн [221, с.175].

Механізм підготовки та проведення операцій з метою повалення радянської влади в Україні включав: центральний апарат ППШ і його осередки на радянському кордоні, органи управління партизансько-повстанськими формуваннями на території УСРР, самі партизансько-повстанські загони та підпільні групи(. Виділяються такі важливі напрями роботи ППШ, як здійснення розвідувальних та контррозвідувальних заходів відповідними підрозділами, керівництво розвідувально-підривною діяльністю спеціальних ланок повстансько-підпільного руху в УСРР, підготовка цих сил та військ УНР до відкритого виступу.

Структура центрального апарату протягом існування ППШ зазнавала певних змін, проте чітко визначилися провідні підрозділи, що керували роботою на головних ділянках підготовки збройного повстання. Це відділи: оперативний (на чолі з полковником Ю.Отмарштайном), організаційний (полковник Л.Ступницький), розвідувальний (полковник О.Кузьмінський), адміністративно-політичний (полковник Добротворський). За станом на 21 жовтня 1921 р. особовий склад центрального апарату ППШ налічував кілька десятків військовослужбовців, цивільних спеціалістів та канцелярських працівників [102, с.90; 42, кн.2, с.134; 8, спр.68863, арк.537].

З накопиченням досвіду роботи виникали різноманітні проекти реорганізації центрального апарату ППШ. Один з них було викладено в записці начальника Штабу до Головного Отамана (24 травня 1921 р.). На думку Ю.Тютюнника, бракувало координації дій між ППШ, військовим відомством та іншими вищими державними установами ДЦ УНР, тоді як Штаб мав не тільки орієнтуватися на поточну роботу по підготовці до виступу, а й бути готовим стати тимчасовим органом управління країною в разі її звільнення від більшовиків. Відтак пропонувалося докорінно змінити структуру Штабу, поділивши його на чотири напрями роботи: "військове керування", "політичне керування", "економічне керування" і "керування транспортом". Військове керування передбачало виконання функцій управління повстанськими формуваннями в УСРР та розвідки ворога, "себто збір, систематизація та остаточне оброблення всіх відомостей про стан війська московських окупантів". Таким чином, "військовому керуванню" пропонувалося надати статус пріоритетного. Інші ж підрозділи мали зосередитися на консолідації всіх опозиційних радянській владі партійно-політичних сил, здійсненні в УСРР акцій саботажу на транспорті, проведенні широкої агітації, наданні матеріальної допомоги повстанському руху. Пропонувалося також посилити апарат ППШ кадрами деяких міністерств, передати у підпорядкування ППШ оперативну й розвідочну управи I-го генерал-квартирмейстерства Головної Команди, безпосередньо підпорядковувати начальнику ППШ керівників відділів комплектування й постачання, а з розвідочної управи взяти у повному складі відділи розвідки і контррозвідки.

Безперечно, наведений проект мав чималий сенс, оскільки від успіху діяльності ППШ вирішальним чином залежало відновлення української державності взагалі, а сам ППШ фактично був єдиним органом, що на практиці займався військово-організаційною та оперативною роботою.

Нова структура центрального апарату ППШ була запропонована його начальником пізніше, у зв'язку з поразкою військ УНР у листопаді 1921 р. у так званому "Другому зимовому поході". Передбачалося, що ППШ у більш несприятливих умовах має продовжувати загальне керування рештками повстансько-підпільних формувань в УСРР, а також проводити збір усіх українських збройних формувань за кордоном в єдину армію. Сам ППШ планувалося перевести до Румунії. Структурні зміни мали відбутися і в штабному апараті, який складався б з окремих частин: оперативно-організаційної (керівництво всіма повстансько-підпільними силами), розвідувальної (розвідка й підривна робота проти ворожих військ) та господарської [8, спр. 68848, арк.1-4; спр.68865, арк.290-291].

Варто зазначити, що деякі аспекти внутрішнього життя державних інституцій УНР в еміграції негативно впливали на діяльність провідного органу повстансько-підпільного руху. Насамперед це привнесення в управління повстанським рухом особистих політичних амбіцій вищих цивільних та військових провідників УНР. Так, поміж членами військового керівництва УНР точилася відверта боротьба за контроль над повстанським рухом. Особливі претензії в цьому плані проявляв шеф контррозвідки полковник М.Чоботарів, котрого деякі учасники визвольних змагань вважали навіть більшовицьким агентом [215, с.7; 9].

Ветеран української розвідки полковник В.Роєнко переконливо спростовує ці закиди. Він пише: "Щодо української розвідки і контррозвідки у Другій світовій війні, то її широку працю проти більшовизму та московської агентури розробив колишній шеф розвідки і контррозвідки при тодішньому уряді УНР полковник Микола Чоботарів. До речі, не лише московські окупанти, а й свої нерозумні земляки в діаспорі називали його всесвітнім агентом. Як соромно й ганебно згадувати про це!

Микола Чоботарів, ще 1905 року засуджений урядом Росії до смертної кари, емігрував за кордон. Через Сибір, Далекий Схід він втік до Америки, де доглядав свиней у фермера. 1914-го він знову в Україні. Під час визвольної боротьби працював пліч-о-пліч із Симоном Петлюрою, очолював розвідку. З 1921 року - у Варшаві, а з початку 1939 року керував підпіллям і розвідкою в Німеччині. План Чоботаріва полягав у тому, щоб не допустити розбрату серед української еміграції і усіма засобами зберегти її єдність та національне обличчя" [171, с.58-59].

Деструктивним було нерідко втручання в поточну оперативну роботу Штабу самого С.Петлюри. Ю.Тютюнник у своїх спогадах із сумом зазначав, що голова ДЦ УНР "намагався весь час до складу ППШ залучити своїх клевретів... А вони насправді служили тільки тому, хто сьогодні більше платить. Ці штабісти, не кажучи вже про самого Петлюру, перебували у наймах у поляків. Між іншим, навіть співпрацювали в "Рідному краєві" - органі польської дефензиви (контррозвідки), який намагався провокувати галичан" [221, с.176]. Доходило до того, що паралельно ППШ та без його відома С.Петлюра засилав на територію УСРР зі спеціальними завданнями осіб, підібраних ним за ознакою особистої відданості. При цьому часто відповідальні завдання покладалися на службовців, що заплямували себе тими чи іншими правопорушеннями. "...Петлюра таємно від мене, - писав Ю.Тютюнник, - розпочав вести повстанську політику на Україні... Його посланці, їдучи на Україну, все чинили всупереч директивам Штабу, хоча їх підписував він же. Переважно Петлюра використовував із цією метою людей, чия карно-злочинна діяльність була вже доведена Штабом... Ці людці, потрапивши на Україну, воювали один з одним. Вони влаштовували провокації і взагалі своєю поведінкою виправдовували дану їм назву "бандити" [221, с.176].

Сам ППШ також хибував на самочинність у діях відповідальних співробітників. Склалася ситуація, коли, за словами начальника Штабу, "кожен прагнув досягти своєї мети" [221, с.175]. В обстановці службових непорозумінь та інтриг серед особового складу ППШ панувало пасивне ставлення до своїх обов'язків, розквітли "політиканство і кабінетна робота". Розкладу та позаслужбовій діяльності потурали їх патрони з вищого керівництва ДЦ УНР [19, с.135-137; 259, с.172-177; 233, ф.1092, оп.2, спр725, арк. 21зв.; спр.731, арк.110-111зв.; 221, с.176].

Поширення службових зловживань та морального розкладу вищих управлінських кіл ДЦ УНР спричинило виникнення навесні 1921 р. таємної організації військовослужбовців Армії УНР під назвою "Українське військове товариство" (УВТ), яку очолив полковник Ю.Отмарштайн. УВТ ставило за мету "збереження здорового ядра армії, а то шляхом розігнання тих злочинців і нездар, що оточили особу Головного Отамана С.Петлюри". Члени організації розгорнули роботу по згуртуванню однодумців серед військовослужбовців, котрі перебували у таборах для інтернованих, вступили в контакти з англійською та американською місіями в Польщі. На думку багатьох сучасників, саме намагання Ю.Отмарштайна зміцнити дієздатність силових структур та державного апарату в цілому ДЦ УНР шляхом боротьби проти правопорушень у їх середовищі призвели до його вбивства 3 квітня 1922 р. [215, с.7].

Дуже суперечливим моментом у діяльності ППШ було його співробітництво зі спеціальними службами Польщі, котрі не розглядали ці контакти як рівноправні. Штаб змушений був працювати під пильним контролем польської розвідки й контррозвідки, постачати їм власну службову інформацію, виконувати їхні вказівки щодо оперативної роботи в інтересах Польщі. Двічі на місяць ППШ подавав до польського Генштабу докладні звіти про свою роботу. Встановленню контролю поляків над ППШ сприяло намагання С.Петлюри всіляко підкреслювати свою політичну лояльність до їхнього лідера Ю.Пілсудського. "Пілсудський, - згадує Ю.Тютюнник, - особистий приятель Симона Петлюри... , а його оточення завжди вдає із себе друзів тих осіб, з якими завжди їм доводиться співпрацювати, виконуючи завдання свого шефа. Через таке "приятельство" поляки і досягли своєї політичної мети..." [221, с.175].

Польські спецслужби влаштовували до структур Штабу своїх співробітників. Вони знаходилися в канцелярії, розвідувальному, контррозвідувальному й пресовому підрозділах ППШ [221, с.175]. Зокрема, до розвідувального апарату ППШ був приставлений польський поручник Ковалевський, котрий без відома начальника розвідки Штабу полковника Кузьмінського дозволяв собі інструктувати агентів розвідки, що направлялися на територію України. Двох польських офіцерів було введено до контррозвідувального підрозділу ППШ. Офіцери розвідувального відділу штабу VI польської армії контролювали поточну роботу контрольних (розвідувальних) пунктів ППШ на радянському кордоні. Працюючи з особовим складом ППШ, "поляки не гребували навіть старими як світ методами. Вони спробували простежити, чи не вплине на голови українських штабістів алкоголь. І завели "товариські вечори" [102, с.90; 8, спр.68864, арк.653; спр.68849, арк.39; 221, с.175].

З керівництвом ППШ працювали начальник Генштабу Польщі генерал Розвадовський, керівник львівської експозитури розвідки польського Генштабу (ПГШ) майор Флерек (останній регулярно інформував про діяльність ППШ свого шефа у Варшаві І.Матушевського), співробітники ПГШ - спецреферент з українських справ капітан Чарноцький і капітан Бондаровський. Регулярно відбувалися спільні наради представників ППШ і ПГШ з питань проведення виступів проти УСРР. Так, 24-25 вересня у Львові відбулася нарада співробітників II відділу ПГШ з керівництвом ППШ, яка розглянула хід підготовки до походу в УСРР. Представники польського Генштабу зробили висновок, що рейд в Україну є бажаним, але передчасним. При цьому вони посилалися на несприятливу атмосферу в УСРР, викликану спадом повстанського руху, та незавершеність організаційних моментів походу [8, спр.68868, арк.516; 2, с.164; 48, с.38-39].

Необхідно зазначити, що у ділових стосунках з керівництвом ППШ польські представники нерідко поводили себе непослідовно. Однією з причин було те, що в уряді Польщі далеко не всі бажали допомогти українській стороні. Так, у серпні 1921 р. Ю.Тютюнник змушений був погрожувати прийняти власне рішення про початок антирадянського повстання в Україні в разі подальших затримок виконання зобов'язань, взятих на себе польською стороною [8, спр. 68848, арк.862; 48, с.38-39].

Не можна обминути увагою і такої цікавої проблеми, як взаємини між ППШ та російськими антирадянськими організаціями. Безперечно, створення єдиного антирадянського фронту опору могло суттєво посприяти поваленню більшовицького режиму та відновленню української демократичної державності. Проте на практиці процес координації дій між українськими та російськими антирадянськими силами виявився досить складним і суперечливим. Характерним у цьому відношенні є розвиток стосунків між ППШ та антирадянською російською організацією на чолі з відомим діячем партії есерів Б.Савінковим.

З початку 1921 р. значно активізувалася діяльність очолюваного Б.Савінковим "Російського евакуаційного комітету", котрий пізніше був перейменований у "Російський політичний комітет". Підтримка іноземних держав дозволила на його основі створити антирадянську організацію "Народний Союз захисту батьківщини і свободи" (НСЗБ і С), головною метою якої була підготовка "будь-якою ціною повстання в Росії для повалення більшовиків". Б.Савінков намагався перетворити НСЗБ і С у всеросійський координаційний антирадянський центр, для чого уклав угоди про співробітництво з ДЦ УНР і ППШ, білоруськими національними організаціями, Кубанською радою і Донським козачим колом. Сподіваючись на перемогу, Б.Савінков потай від української сторони обіцяв передати під протекторат Польщі західні повіти Волинської й Подільської губерній, надати їй право на експлуатацію Одеського порту, на керування залізницею Рівне-Шепетівка-Козятин-Одеса [2, с.156-158]. Таким чином, для Б.Савінкова не був недоторканним визнаний ним з кон'юнктурних міркувань суверенітет УНР. Більше того, національне багатство й територія України розглядалися ним як засіб розплати за послуги Польщі.

Усною угодою між Б.Савінковим та Ю.Тютюнником передбачалося розмежування сфер діяльності ППШ та НСЗБ і С: перший повинен був провадити військову та агітаційну роботу на окупованій території України, а другий - таку ж діяльність на терені Росії. Однак, незважаючи на досягнуту домовленість, Савінков вдався до сепаративних акцій, що вельми негативно позначилося на ефективності діяльності ППШ. НСЗБ і С розгорнув активну засилку агентури в Україну, вів вербувальну роботу серед інтернованих українських військовослужбовців у Польщі. Савінковці провадили організаційні заходи, спрямовані на забезпечення довгострокових агентурних позицій і підривної пропаганди в Україні, намагалися перевербувати агентуру й співробітників ППШ, розповсюджували агітаційну літературу. Оперативними заходами ППШ було виявлено цілу мережу їхніх розвідпунктів. Савінковці висували й претензії до української сторони. У листі Б.Савінкова до С.Петлюри йшлося про те, що його організація не може протягом місяця налагодити контакти з Ю.Тютюнником, не обізнана з планами повстанської роботи ППШ [8, спр.68754, арк.94, 99, 102]. Зрозуміло, що розбіжності у стратегічних намірах сторін, їх поглядах на майбутню долю української державності призводили не лише до відсутності належної координації в діях, але й до енергійної роботи одної проти іншої.

Крім ППШ, за межами УСРР діяли й інші підпільні організації, що ставили за мету відновлення української державності. Як приклад можна навести Українську Військову Організацію (УВО). Існують різні точки зору щодо процесу формування УВО, яка згодом увійшла до складу ОУН. За однією з них, УВО заснували колишні члени Стрілецької Ради (політичної організації УСС) сотники М.Матчак і Я.Чиж у серпні 1920 р. у Львові. Інші дослідники вважають, що незалежно один від одного існували різні військові центри та підпільні організації української політичної еміграції. Частина з них самоліквідувалась, а решта злилася в єдину організацію під проводом полковника Є.Коновальця.

31 серпня 1920 р. у Празі відбувся з'їзд представників усіх українських військових формацій за кордоном, на якому було утворено "Начальну Колегію УВО". У 1921 р. тричі змінювався провід УВО, який згодом отримав назву "Начальна Команда УВО". Організація поділялась на референтури: бойову, фінансову, організаційну, пропагандистську. УВО висувала завдання терору проти польських окупантів. Вже у 1920 р. бойовик С.Федак здійснив замах на Ю.Пілсудського. Широка робота була розгорнута серед інтернованих українських вояків. Планувалося відновити регулярні військові частини, проводилися навчання військовиків. Особлива увага приділялася підривній справі та радіозв'язку. Функціонувала спеціальна лабораторія по виготовленню вибухівки, котра потім переправлялася до Галичини [164, с.53-54].

Для керування роботою УВО в Галичині було створено "Обласний центр". Цей орган підключився і до розвідувально-диверсійної роботи проти УСРР. Від нього в Україну попрямували десятки груп із завданням легалізації на місцях і створення широкого антирадянського підпілля [2, с.160].

Виникає питання про ймовірне співробітництво між досить добре організованою УВО та ППШ. Є підстави вважати, що можливості для цього були обмеженими. По-перше, УВО спиралася на колишніх військовослужбовців УГА та населення Галичини. Ю.Тютюнник підкреслює у своїх спогадах, що на той час суспільна свідомість галичан "не могла ще оговтатися від того страшного удару, якого завдав їй Петлюра спілкою з поляками (мається на увазі Варшавська угода УНР з Польщею у квітні 1920 р. - В.С.)... Самого Петлюру вони вважали зрадником..." [221, с.175-176]. По-друге, керівництво ППШ змушене було демонструвати лояльність до Польщі, співробітничати з її спецслужбами, тим часом діяльність УВО мала яскраво виражену антипольську спрямованість, що робило несумісними позиції двох організацій. Крім того, не знайдено жодної згадки про співпрацю УВО і ППШ.

Якщо ДЦ УНР і його ППШ орієнтувалися на Польщу, то керівництво УВО зробило ставку на співробітництво зі спецслужбами її потенційного противника - Німеччини. За даними радянських дослідників, у 1921 р. Є.Коновалець досяг домовленості з полковником німецької військової розвідки (абверу) Гемппом про постачання йому розвідувальної інформації, яку здобуватиме УВО. За цю послугу УВО щомісячно почала отримувати дотацію в 9 тис. марок [2, с.160].

Отже, в несприятливих зовнішніх умовах, при наявності внутрішніх суперечностей у проводі УНР в еміграції, не маючи надійних союзників, Партизансько-Повстанський Штаб розгорнув роботу організаційного й розвідувально-підривного характеру по підготовці широкого антирадянського повстання в УСРР.