§ 5.2. ДЕРЖАВНА ТА ЗАЛІЗНОДОРОЖНА ЖАНДАРМЕРІЇ

З часу зародження перших владних структур західноукраїнської держави розпочалась наполеглива робота і по створенню спеціальних відомств з функціями захисту державного ладу, протидії розвідувально-підривним акціям іноземних спецслужб, боротьби з диверсійними та іншими ворожими й антигромадськими проявами на залізничному транспорті. Такими відомствами були Державна жандармерія і Залізнодорожна жандармерія. Варто зауважити, що органи безпеки ЗУНР загальнодержавного рівня формувались значно активніше ніж її військові спецслужби.

Перш ніж перейти безпосередньо до історії заснування й організаційно-правового впорядкування цих органів, слід зупинитися на визначальних факторах оперативної обстановки в ЗУНР, які зумовили необхідність їх створення. Найголовнішим із них була добре скоординована розвідувально-підривна діяльність іноземних спеціальних служб на території республіки. Зрозуміло, що найбільш настирливо діяли спецслужби головного противника ЗУНР - Польщі. Найзаповзятішою в цьому відношенні є усі підстави вважати військову розвідку Польщі - так звану "двуйку", тобто 2-й відділ Польського Генерального штабу (ПГШ).

Про структуру та основні функції "двуйки" свідчить цікавий цілком таємний документ, здобутий в той період українськими розвідниками у Варшаві. Центральний апарат польської військової розвідки складався з таких відділень: організаційного, облікового, агентурного, паспортного, оборонного й пресового. Організаційне відділення координувало роботу розвідувальних підрозділів військових з'єднань й окремих розвідувальних груп і осередків за кордоном. Воно ж виробляло інструктивні документи, котрі містили в собі пріоритетні завдання для осередків розвідувальної інфраструктури, вело збір й обробку інформації, яка надходила від розвідувальної мережі. Саме в цьому відділенні вівся персональний облік агентури, її інструктаж, вирішувалися питання про професійну придатність розвідників, їх відправку за кордон, а інколи, в разі потреби, і про ліквідацію [233, ф.1075, оп.2, спр.26, арк.5].

Функції аналітичного центру польської військової розвідки виконувало облікове відділення. Воно обробляло всі відомості про стан збройних сил, політичну ситуацію, економіку зарубіжних країн. Керівництво спецслужби орієнтувало облікове відділення на першочергову увагу саме до справ України. Згадане відділення аналізувало донесення польської агентури, дипломатичних джерел, іноземної преси. На підставі цих даних велися загальна картотека збройної сили противника та облік його сил в конкретних регіонах, журнали розвідінформації окремих польських військових з'єднань, складалися карти з оперативною ситуацією на місцях. Обліковий підрозділ кожного дня надавав верховному командуванню збройних сил докладні розвідувальні звіти. Крім того, він вів облік розвідувальних акцій противника на польській території, збирав інформацію про діяльність громадсько-політичних організацій у прикордонних районах Польщі. Внутрішню безпеку польської військової розвідки мало забезпечувати оборонне (контррозвідувальне) відділення. У його розпорядженні перебували контрольно-захисні пункти на державному кордоні та окремі контррозвідувальні групи при головних управліннях Генштабу, штабах військових з'єднань. Ці групи складалися з трьох офіцерів-контррозвідників і трьох кур'єрів. Як важливе джерело розвідувальної інформації розглядалися матеріали закордонної преси, обробку яких вело прес-відділення "двуйки". Головна увага приділялася вивченню матеріалів українських, російських, румунських, а також польських засобів масової інформації про становище в Україні [233, ф.1075, оп.2, спр.26, арк.6].

Агентурне і паспортне відділення займалися всебічною підготовкою таємної агентури для роботи за кордоном, а також створенням необхідних умов для цього. Польські спецслужби не мали проблем з матеріально-фінансовим забезпеченням. Лише Франція, мріючи про перетворення Польщі у головну ланку протирадянської "Малої Антанти", надала режиму Ю.Пілсудського позику у 50 млн. та озброєння на 1,7 млрд. доларів, до Варшави прибули великі групи військових радників Франції, що співробітничали з "двуйкою" [140, с.200]. До послуг останньої було і численне етнічно польське населення Галичини, його підпільні організації, про які йшлося вище.

Територія Галичини стала ареною діяльності не тільки польських спецслужб. Мали місце факти вербовки вояків та старшин УГА розвідками Румунії та Чехословаччини, країн, котрі окупували Північну Буковину та Закарпаття. До ЗУНР прибували й емісари розвідок країн Антанти і США. Увага спецслужб цих країн до Галичини була викликана насамперед потребою в інформації для їхньої делегації на Паризькій мирній конференції, котра, зокрема, вирішувала і питання про майбутнє західноукраїнського регіону. Не зайвим буде сказати, що відомості розвідки відігравали суттєву роль при формуванні позицій цих держав на Паризькому форумі. Особливо це стосувалося США, що можна пояснити великим впливом на їх президента В.Вільсона з боку начальника військової розвідки США полковника Хауза. За словами англійського прем'єр-міністра Д.Ллойд Джорджа, "жодна людина не відігравала такої активної, послідовної й корисної ролі у відношеннях президента Вільсона до Європи, як полковник Хауз... Голос Хауза був голосом Вільсона" [134, с.212, 214].

До складу "відділу політичної інформації" делегації США у Парижі входила велика група американських розвідників на чолі з заступником начальника військової розвідки США полковником Ван Деманом. Цьому підрозділу підпорядковувалися американські резидентури у Варшаві, Відні, Ясах, Константинополі. Групи американських розвідників з військово-морської розвідки попрямували до ряду міст України, в тому числі і до Львова [139, с.159]. На землях Галичини працювали розвідувальні групи США на чолі з капітанами Фостером, Новаком, Купером та іншими офіцерами. 7 квітня 1919 р. до Станіслава прибула військова місія США у складі капітанів Бахмана і Респера [209, 1919, ч.19].

У лютому 1919 р. під проводом колишнього посла Франції в Росії Нуланса почала роботу "міжсоюзницька місія" в Польщі, до складу якої увійшли розвідники Франції, Англії, США, Італії. Уповноважений Паризького форуму французький генерал Бартелемі зі своїми помічниками об'їздив весь західноукраїнський регіон, відвідав його центри Львів, Дрогобич, Хуст та інші міста [43, с.27, 87]. За завданням члена "міжсоюзницької місії" у Варшаві Вейда до Львова прибув емісар англійського командування капітан Джонсон. Незабаром тут з'явився і сам полковник Вейд. Англійські розвідники збирали матеріал про становище в Галичині, розробляли проекти демаркаційної лінії між польською армією та УГА [151, с.197].

Емісари розвідок країн Антанти і США розгорнули створення агентурних мереж у Львові, Станіславі, Дрогобичі та інших містах регіону, підтримували дії польської розвідки [43, с.24]. Зусилля спецслужб вищезгаданих великих держав, хоча й не завжди прямо, фактично були спрямовані проти державних інтересів ЗУНР. Ці країни не приховували своїх намагань вирішити долю західноукраїнських земель на користь Польщі, Румунії та Чехословаччини як членів запроектованої "Малої Антанти". Інформація їхніх розвідок використовувалась здебільшого не на користь представників України в Парижі, тим більше, що в Галичині складалася справді скрутна для уряду республіки та УГА ситуація.

Ще одним серйозним чинником оперативної обстановки в ЗУНР, крім згаданої активної роботи іноземних спецслужб та наявності польських підпільних формувань, було погіршення внутрішньополітичної ситуації в умовах воєнного часу. Спостерігалося послаблення діяльності апарату державного управління, зростало дезертирство з армії на грунті деморалізації частини вояків під впливом бойових невдач, прогресувала кримінальна злочинність. Все це якраз і свідчило про нагальну потребу створення державних структур з функціями захисту існуючого ладу, охорони життєво важливих об'єктів народного господарства, підтримки належного порядку в суспільстві.

Уже в перші листопадові дні визвольних змагань 1918 р. у Галичині були роззброєні всі підрозділи австро-угорської жандармерії, а натомість створено "державну міліцію" з добровольців. Для роботи в новому органі залучалися колишні австрійські жандарми-українці. Але їх було мало. Тому міліція здебільшого рекрутувалася з людей, які для цієї служби не мали ніякої кваліфікації, а вступали туди, щоб уникнути служби у бойових частинах. І, як наслідок, міліція не змогла виконати поставлені перед нею завдання. Це спонукало повітові центри розпочати організацію своєї, "правильної" сторожі безпеки. У деяких місцевостях за створення повітових команд жандармерії взялися старшини та підстаршини розпущеної австрійської жандармерії. Це була дуже важка праця і знову ж таки в першу чергу через відсутність належної кількості фахівців, а також у зв'язку з різними підходами повітових керівників до принципів підбору кадрів та службових обов'язків команд [100, ч.16(38), с.25].

У листопаді 1918 р. згідно з рішенням уряду ЗУНР на основі закону Австро-Угорської імперії про жандармерію від 25 грудня 1894 р. почав формуватися "Корпус Української Державної Жандармерії", підпорядкований Державному секретаріату військових справ. Корпус мав і скорочену назву - "Державна жандармерія" (ДЖ). Її центральна команда (керівництво) під проводом майора Л.Індишевського знаходилась у Львові. Вийшов наказ, що зобов'язував уже існуючі повітові команди продовжувати свою діяльність, керуючись старими австрійськими законами і постановами, перейнятими Українською Національною Радою, аж до розробки нової нормативної бази. Підрозділи міліції були підпорядковані ДЖ як допоміжні формування. Передбачалося, що в разі потреби в розпорядження корпусу надавалися загони ополчення. Військовим і цивільним відомствам заборонялося втручатися в роботу та кадрові питання жандармерії. Зверталась увага командантів (командирів) повітових команд на необхідність результативного контролю за роботою підлеглих [100, ч.16(38), с.25; 233, ф.1092, оп.3, спр.107, арк.1, 6].

Щоб якось зарадити нестачі старшинських кадрів, керівництво ДЖ призначило трьох так званих "експонованих старшин", яким підпорядкувало жандармерію у військово-територіальних регіонах, введених Держсекретаріатом військових справ. Місцями перебування експонованих старшин були: Львів (тимчасово - Жовква), Станіслав, Тернопіль. Відповідно до військово-територіального поділу ЗУНР сформовано 23 відділи жандармерії з дислокацією у таких містах: Львів, Перемишль, Ярослав, Сянік, Самбір, Сокаль, Рава-Руська, Городок-Ягайлонський, Дрогобич, Тернопіль, Теребовля, Чортків, Бучач, Броди, Золочів, Бережани, Стрий, Долина, Станіслав, Городенка, Коломия, Заставна, Чернівці. Команда Державної жандармерії ділилася на відділи і станиці. Якщо станиця знаходилась в адміністративному центрі, то вона отримувала назву повітової команди. Начальниками відділів призначалися старшини, керівниками повітових команд - повітові вахмайстри, станиці очолювали вахмайстри I і II класу. Окремі повітові команди підлягали прямо експонованим старшинам, а ті - керівництву ДЖ. Після відходу українських військ зі Львова керівництво Державної жандармерії разом з урядом переїхало до Тернополя, а потім до Станіслава, де перебувало аж до загального відступу УГА в травні 1919 р. Для контролю за поточною роботою підрозділів ДЖ на запроваджену посаду інспектора жандармерії призначається полковник австрійської жандармерії О.Гаванський [100, ч.16(38), с.27; 235, ф.581, оп.1, спр.163, арк.44].

Попри всі негаразди та складнощі поступово йшло поповнення особового складу Державної жандармерії, в тому числі і кваліфікованими кадрами. До неї продовжували вступати колишні жандарми, як українці, так і нерідко чехи, німці, євреї і навіть поляки, котрі перед розпадом Австро-Угорської імперії служили в Східній Галичині. Корпус зміцнювався також за рахунок тих жандармів-українців, яких переворот застав на службі в Західній Галичині, Боснії і Герцеговині, окупованих областях та на фронтах і які за звісткою про відновлення української державності повернулися додому. Після перевірки та прийняття присяги вони призначалися на відповідні посади. Комплектування кадрів здійснювалося і шляхом залучення добровольців, що пройшли строкову військову службу, та підготовлених резервістів, котрі відповідали вимогам [100, ч.17-18 (39-40), с.15-16].

Значним державотворчим кроком Національної Ради ЗУНР стало прийняття Закону "Про Державну жандармерію" від 15 лютого 1919 р. В його основу був покладений аналогічний австрійський закон 1894 р., проте існували й суттєві відмінності [100, ч.17-18 (39-40), с.17]. Заслуговує позитивної оцінки те, що основи діяльності спецслужби ЗУНР регламентувалися нормативним актом вищої юридичної сили, що відповідало демократичним політичним і правовим традиціям. Закон від 15 лютого 1919 року досить чітко і детально регламентував правовий статус Державної жандармерії, її підпорядкованість і територіальну структуру, порядок заміщення посад та проходження служби (відповідно до прийнятого табелю про ранги), порядок підбору і систему підготовки кадрів ДЖ, вимоги до кандидатів на службу. Важливо також, що у цьому законі здійснюються спроби захисту соціальних прав співробітників спецслужби та членів їх сімей.

За новим законом Державна жандармерія являла собою воєнізовану організацію, покликану захищати й убезпечувати суспільний лад (тобто боротися зі шпигунством, саботажем і ворожою пропагандою), підтримувати спокій і порядок в країні. В разі необхідності вона могла залучатися і до виконання окремих бойових завдань, якщо це не шкодило її основній діяльності. У вищих інстанціях жандармерія підпорядковувалась Державному секретаріату внутрішніх справ. Були ліквідовані посади експонованих старшин та інспектора жандармерії, а при відомстві внутрішніх справ утворюється "YI відділ жандармерії і поліції". Його начальником став майор Ю.Волощук. На співробітників корпусу поширювалися військові закони та дисциплінарні статути [235, ф.581, оп.1, спр.163, арк.17-20; 122, с.528, 530; 100, ч.17-18 (39-40), с.17].

Повітові команди жандармерії перебували у подвійному підпорядкуванні: стосовно загальних питань суспільної безпеки вони підлягали повітовим державним комісарам (службовій владі), а у справах військових і оперативних, адміністративно-господарських, професійної підготовки та контролю за службою - своїм командантам (командирам). Повітовим державним комісарам дозволялося з урахуванням динаміки оперативної обстановки в межах свого району маневрувати силами жандармерії. Іншим цивільним і військовим установам, громадським організаціям жандармерія не підлягала. Але вони мали право звертатися до жандармерії з проханнями про допомогу в межах її компетенції. Користуватися послугами ДЖ могли суди і прокуратури. В свою чергу жандармерія мала право вимагати у поліції, цивільної та військової влади сприяння у вирішенні поставлених перед нею завдань, а також запрошувати громадян на бесіди у службових питаннях.

Службовій владі дозволялося залучати ДЖ до участі у справах поліції, але якщо це не шкодило основному призначенню жандармерії. У своїй діяльності ДЖ повинна була дотримуватись чинного законодавства. Разом з тим, по лінії підпорядкованості вона мала "безумовно виконувати одержані припоручення і не вдаватися в їх оцінку", оскільки за зміст наказу несе відповідальність та посадова особа, що його видала. Щоб уникнути непорозумінь, пропонувалося видавати накази у письмовій формі, якщо ситуація і час дозволяють це зробити.

Співробітник жандармерії мав право під час несення служби застосовувати зброю у таких випадках: "конечної оборони" - в разі потреби відбити напад на нього чи інших осіб, якщо це загрожувало їхньому життю; коли особа, щодо якої здійснюється затримання, чинить опір; при намаганні небезпечного злочинця утекти, якщо немає іншого способу для його затримання.

Загальну чисельність Державної жандармерії встановлював Держсекретаріат внутрішніх справ, а кількісний склад її місцевих підрозділів (станиць) - начальник ДЖ за узгодженням з повітовим державним комісаром [235, ф.581, оп.1, спр.163, арк.17-20].

У лютому 1919 р. команду Державної жандармерії очолив підполковник О.Красіцький, його заступником став майор Л.Індишевський, а після переміщення останнього у "Велику" Україну - підполковник Я.Яськевич. Вступивши на посаду команданта ДЖ, підполковник О.Красіцький обмежив склад міліціонерів до кількості, необхідної для поповнення жандармерії на час війни та інших надзвичайних обставин, як це передбачалося австрійським законом 1894 р. (поповнення становило ополчення). Під його керівництвом вдосконалюється організація роботи, система контролю, ефективніше здійснюється комплектування підрозділів. Уже в лютому 1919 р. були здебільшого укомплектовані команди відділів, повітові команди й станиці. Чисельний склад ДЖ перед відворотом за Збруч у липні 1919 р. був таким: 6 булавних старшин, приблизно 25 сотенних старшин і хорунжих, 1000 заводових (кваліфікованих) жандармів, 400 пробних жандармів та 3000 міліціонерів. Один старшина припадав приблизно на 155 жандармів. Шляхом пробної служби, практичного навчання поступово досягалося зростання професійного рівня особового складу. У травні 1919 р. після складання іспиту 7 підстаршин іменовано старшинами. Керівники підрозділів мали забезпечувати професійну та військову підготовку підлеглих [100, ч.16 (38), с.27-28; ч.17-18 (39-40), с.16; 235, ф.581, оп.1, спр.163, арк.17-18].

Законом від 15 лютого 1919 р. передбачені вимоги до осіб, які можуть прийматися на службу до Державної жандармерії. Кандидат повинен бути громадянином ЗУНР, вести бездоганний спосіб життя, мати позитивні моральні якості, метку вдачу, віком від 20 до 40 років, неодруженим чи бездітним вдівцем, високим на зріст, фізично здоровим і розвинутим, вміти добре читати, писати і рахувати, знати державну мову й мову тієї частини неукраїнського населення, яке проживає на території, де передбачається служба майбутнього жандарма. При службовій зацікавленості в конкретній особі Державний секретар внутрішніх справ або за його вказівкою командант Державної жандармерії мали право давати дозвіл на виняток стосовно вікових і сімейних обмежень. До речі, не заборонялося залучення до служби і неповнолітніх, але за згодою їхніх батьків або опікунів (правда, в законі нічого не сказано, про яку саме службу йдеться). Усі співробітники, вступаючи до Корпусу жандармерії, приймали службову присягу [235, ф.581, оп.1, спр.163, арк.17-20, 47].

Остаточному рішенню про зарахування до ДЖ передувала однорічна пробна служба кандидата, яка включалася в загальний термін жандармської служби. Після цього претендент мав скласти іспит перед комісією, в яку входили представники місцевої адміністрації та старшини відомства. Особи, що вступили до корпусу жандармерії, зобов'язувалися прослужити там 4 роки. Поповнення старшинської ланки здійснювалось шляхом просування до вищих ступенів у межах Корпусу, переведення здібних командирів з військових підрозділів і повернення з відставки, а також за рахунок тих осіб, з якими підтримувались позаслужбові відносини. Стосовно останніх, очевидно, маються на увазі старшини, які конспіративно надавали допомогу у вирішенні оперативних завдань. Керівники усіх рівнів і співробітники ДЖ прирівнювались за ступенями (званнями) та правами до армійських. Командант Державної жандармерії користувався правами командира бригади. Кожний діючий жандарм мав ступінь десятника. Для Корпусу жандармерії була введена відповідна форма одягу - однострій.

Звільненню з Корпусу підлягали: співробітники, що під час пробної служби не проявили здібностей до роботи в жандармерії; після завершення встановленого терміну служби; за станом здоров'я; за родинними обставинами (з дозволу Державного секретаря внутрішніх справ); в разі скоєння злочину або серйозної службової провини (у цьому випадку звільнений повинен був незавершений термін служби в жандармерії пройти при запасному війську, якщо він за віком ще військовозобов'язаний); за скороченням штатів. Звільнення старшин здійснювалося в порядку, передбаченому для старшин армійських. На період роботи у ДЖ громадяни звільнялися від служби у війську, оскільки цей час зараховувався їм як військова служба. Всі видатки на утримання, навчання та забезпечення особового складу здійснювались із бюджету Державного секретаріату внутрішніх справ. Треба сказати, що належним чином вирішував господарчі питання "рахунково-економічний відділ" команди ДЖ [235, ф.581, оп.1, спр.163, арк.45].

Законом передбачався соціальний захист співробітників ДЖ та членів їх сімей (як і для армійських військовослужбовців): забезпечення житлом, призначення пенсій за вислугу років та у зв'язку із втратою працездатності під час служби, пенсій і разових грошових виплат вдовам і дітям жандарма у разі його загибелі при виконанні службових обов'язків тощо [235, ф.581, оп.1, спр.163, арк.16]. Слід зауважити, що після прийняття цього закону платня жандармів зросла на 100 відсотків [100, ч.17-18 (39-40), с.21]. Однак, дещо незрозумілими уявляються сьогодні певні складнощі, пов'язані з одруженням співробітників. Скажімо, старшина у ранзі полковника мав отримувати дозвіл на це у Глави держави, підполковник і нижчі, аж до десятника - у Державного секретаря внутрішніх справ [235, ф.581, оп.1, спр.163, арк.20].

Відповідно до закону від 15 лютого 1919 р. вийшли постанови, інструкції, розпорядження та інші нормативні документи, котрі більш детально регламентували устрій, переміщення кадрів та діяльність корпусу жандармерії. Один із колишніх жандармських старшин І.Козак у своїх спогадах критикує цей закон. Він вважає, що відлучення ДЖ від військового відомства й підпорядкування її Державному секретаріату внутрішніх справ призвели до послаблення згуртованості Корпусу, занепаду військового духу і службової дисципліни, аж до виникнення в ньому "таємного товариства", яке виступало з демагогічною програмою "охорони інтересів жандармів" [100, ч.17-18 (39-40), с.18-19]. Сумнівно, що саме перепідпорядкування спричинило названі проблеми. У багатьох країнах світу загальнодержавні органи безпеки підлягають міністерству внутрішніх справ або безпосередньо уряду. І при цьому, взаємодіючи з військовими спецслужбами, успішно вирішують поставлені завдання. Крім того, той же світовий досвід свідчить про недоцільність зосередження усіх спецслужб в одному силовому відомстві (цього немає практично в жодній цивілізованій державі). Що ж до "таємних товариств", то у той час вони виникали в державних структурах й інших європейських країн.

На думку автора, в законі та документах, що його доповнюють, є інші, більш суттєві недоліки. По-перше, нечітко викладені головні функціональні завдання і напрями діяльності Державної жандармерії, повноваження цієї спецслужби й процесуальні права її співробітників; внутрішня структура центральних ланок, порядок їх взаємодії з вищими органами влади. По-друге, в цих нормативно-правових актах відсутня регламентація (бодай найзагальніша) низки важливих для діяльності будь-якої спецслужби питань: таємного діловодства й категорій підвідомчих ДЖ справ, основ агентурної роботи, взаємодії з органами слідства та іншими спецслужбами, проведення спеціальних заходів та ін.

Виходячи з аналізу наявних документів та спогадів сучасників, є підстави вважати, що "Корпус Української Державної Жандармерії", який спирався у своїй діяльності на нормативну базу та "вишкіл" австрійської сторожі безпеки, запозичив і її методи та засоби практичної роботи. Сюди треба віднести: використання таємних інформаторів, візуальне спостереження, опитування, огляд, вивідування, контроль телефонних переговорів та листування об'єктів зацікавленості.

Після надання на початку червня 1919 р. президенту ЗУНР Є.Петрушевичу прав Диктатора Корпус ДЖ підпорядковується "Команді Запілля Начальної Команди УГА", а потім - безпосередньо "Військовій Канцелярії Диктатора". На введену посаду референта жандармерії призначається майор І.Дичка. Тоді ж було змінено назву "Державна жандармерія" на "Народна Сторожа" через те, що попередня назва викликала у населення "Великої" України негативні спогади про царську жандармерію [8, спр.XXIV-26]. "Народна Сторожа" (НС) берегла загальний суспільний лад і безпеку, розшукувала небезпечних злочинців, а також боролась із шпигунством, дезертирством, допомагала УГА проводити мобілізації, реквізиції харчів для війська, охороняла військове майно, припиняла протиправні посягання щодо населення. В прифронтових смугах і під час загального відвороту співробітники НС виконували військово-поліцейські функції, а часто і закривали окремі ділянки фронту. Відомо, що ще в боях за Львів відзначилась школа пробних жандармів. На жаль, автору не вдалося відшукати документи, які містили б інформацію про конкретні здобутки Народної Сторожі у боротьбі зі шпигунством, антидержавними збройними виступами тощо. Але ставлення керівників держави до названої інституції дає підстави вважати, що і на цьому напрямку роботи результати були.

Велику допомогу у вирішенні складних організаційних питань надавали співробітники НС державним адміністраціям. Повітовими комісарами були переважно люди малокомпетентні, значна їх частина не мала правової підготовки. І, за словами сучасника, саме діяльність "Державної жандармерії уможливила справне функціонування державної машини". На жаль, повітові комісари, військові чини часто давали сторожі безпеки доручення, які виходили за межі її службових обов'язків, що викликало обурення населення і, зрозуміло, на адресу останньої [8, спр.XXIV-26]. Хоча і в Державній жандармерії, і в Народній сторожі також не все було ідеально. Наприклад, в підрозділі жандармерії на станції Підволочиськ працювали особи, котрі замість охорони складів військового майна "самі обкрадали магазини й крадене добро або відносили додому в часи вільні від служби, або передавали своїй рідні, що спеціально по те приїздила возами до Підволочиська" [100, ч.17-18 (39-40), с.21-23; 240, с.28; 252, с.28].

Після відвороту УГА за Збруч у липні 1919 р. з нею перейшла на "Велику" Україну і Народна сторожа, за винятком тих її підрозділів, які були витіснені ворогом з місць дислокації разом з частинами однієї з бригад до Чехословаччини або потрапили до румунського чи польського полону. З прибуттям до Кам'янця-Подільського Корпус приблизно нараховував: 25 старшин, 900 заводових і 250 пробних жандармів та 2000 міліціонерів. Останніх зразу ж передали в розпорядження Команди запілля для відправки на фронт, а із заводових жандармів сформували 8 відділів. Вони належно забезпечували загальну безпеку, виконували допоміжну військову службу в районі, виділеному для УГА. Відділ сотника Ващука здійснював охорону Диктатора ЗУНР. Слід сказати, що Народна сторожа завоювала велику довіру та щиру прихильність і місцевого населення. Все це спонукало провідників УНР організувати й у себе сторожу безпеки на зразок НС. Для цього у вересні 1919 р. підполковник Яськевич і майор Волощук з групою старшин та підстаршин відкомандировуються в розпорядження МВС УНР. "Однак, - зазначає І.Козак, - із-за тамошнього загального безладдя та... нездарности злопам'ятної петлюрівської "влади", яка поза безконечними й беззмістовими нарадами та високопарними промовами не виявила в тому напрямі ніякої діяльности...".

Після переходу УГА до більшовиків "польовий штаб" розпустив Народну сторожу, а старшин і жандармів розділив по бригадах. В окремих формуваннях ЧУГА вони залучалися до польової поліцейської служби. Частина співробітників НС влилась в армію і органи безпеки УНР. По-різному склались долі тих жандармів, які разом з окремими частинами УГА перейшли через Карпати до Чехословаччини. В полках з них формувалися підрозділи військової поліції, місцева влада використовувала їх для несення внутрішньої сторожової служби в містах та таборах військовополонених, а також для допомоги станицям чехословацької жандармерії [100, ч.17-18 (39-40), с.23-24].

Доцільно детальніше зупинитися на проблемі підготовки й атестування кадрів Державної жандармерії ЗУНР. З метою організації теоретичного навчання (вишколу) пробних жандармів та підготовки станичних командантів при команді ДЖ функціонував "доповняючий відділ" [235, ф.581, оп.1, спр.163, арк.44]. Уже з кінця 1918 р. у Станіславі відкривається жандармська школа для "здібних, інтелігентних та ідейних хлопців з війська, що заявили охоту стало служити при жандармерії" [219, с.84]. В "Органічних постановах для жандармерії", складених у відповідності з австрійським законом від 25 грудня 1894 р., зазначається, що пробні жандарми мають проходити п'ятимісячну теоретичну підготовку при "доповняючому відділі", а потім - стажування в станичній команді протягом часу, якого не вистачає до пробного року. Після цього при наявності потрібних фізичних, моральних та інтелектуальних якостей претенденти зараховуються на постійну службу до корпусу.

Ступінь вахмайстра 1 і 2 класу міг присвоюватись тим жандармам, що закінчили школу станичних командантів, склали іспит і після того протягом 6 місяців успішно здійснювали керівництво станичною командою. Ступінь повітового вахмайстра надавався авторитетним та відданим справі станичним командантам з належним професійним рівнем та досвідом роботи, але за умови, що вони вже не менш як півроку виконують обов'язки повітового команданта й отримали позитивну оцінку "штабового" старшини чи команданта відділу. Повітових вахмайстрів дозволялося допускати до іспиту на старшин, якщо вони мали необхідну професійну освіту, бездоганну поведінку і справлялися з посадовими обов'язками. Осіб, які успішно склали іспит, Державний секретар внутрішніх справ іменував хорунжими і надсилав в розпорядження відділових командантів для практичного введення в старшинську службу. В разі нестачі старшин і наявності вакансій їм доручали керівництво відділовими командами. Іспити на жандармських старшин і станичних командантів (як і на пробних жандармів) проводила змішана комісія, сформована з адміністраційних урядників та жандармських старшин. Армійські старшини, переведені до Корпусу Державної жандармерії, повинні були також проходити встановлену законом річну пробну службу, яка включала: тримісячний вишкіл при штабі Команданта Державної жандармерії, знайомство (кілька місяців) з практичною роботою в адміністраційному та інших відділах, шестимісячне самостійне виконання обов'язків команданта відділу. По закінченні часу проби старшини складали іспит на придатність до керівної служби в ДЖ [235, ф.581, оп.1, спр.163, арк.46].

У першій половині 1920 р. керівництво ДЖ надіслало Диктатору ЗУНР проект організації професійної підготовки жандармів, де передбачалося створення навчальних закладів різних ступенів, а саме: "Школи пробних жандармів" - для початкової підготовки кадрів жандармерії з терміном навчання 4 місяці (40 осіб); "Школи командантів станиць", яка б готувала з кращих жандармів начальників станичних і повітових команд жандармерії, термін навчання - 6 місяців; "Школи старшин", до якої для підвищення кваліфікації мали зараховуватися керівники підрозділів жандармерії тільки за особистим дозволом Диктатора ЗУНР, термін навчання - 6 місяців. Слухачі повинні були вивчати загальнокримінальне й військове законодавство, службове діловодство, судову медицину та ін. [235, ф.581, оп.1, спр.163, арк.60, 61]. На жаль, невідомо, як зреагував на цей проект Диктатор, але є дані, що школи пробних жандармів та станичних командантів функціонували ще до цього [235, ф.581, оп.1, спр.163, арк.46; 100, ч.17-18 (39-40), с.23; 219, с.84].

Важливою і дуже вразливою з боку як зовнішніх, так і внутрішніх ворогів була одна з головних артерій життєзабезпечення ЗУНР - залізничний транспорт. В цих умовах нагальною стала потреба у створенні спеціального органу, який би ефективно протидіяв злочинним намаганням зірвати нормальну роботу залізниці або скористатися нею для проведення розвідувально-підривних акцій. Рішенням Державного секретаріату військових справ від 24 березня 1919 р. при Залізнодорожній військовій управі була створена Залізнодорожна жандармерія (ЗЖ). На неї покладалися перевірка документів у військових та цивільних пасажирів; виявлення й затримання підозрілих осіб з фальшивими документами, шпигунів, провокаторів і злодіїв; збереження ладу та порядку в поїздах; охорона "особових" (урядових - В.С.) транспортів та державного майна, що перевозиться залізницею.

Залізнодорожна жандармерія користувалася правами Державної жандармерії ЗУНР. Разом з тим, коли виникало питання про арешти залізничників, ЗЖ мусила негайно, по можливості перед арештом, повідомити про це своїх безпосередніх зверхників (керівників). Коли таке повідомлення зробити виявлялось неможливим, то після арешту слід було одразу (особливо, коли йшлося про "дефіцитних" фахівців) вимагати заміну в Залізнодорожній управі. Лінійні підрозділи ЗЖ по 8-20 чоловік під керівництвом підстаршин створюються у Станіславі, Ходорові, Тернополі, Стрию, Самборі, Чорткові, Коломиї, Красному, Бродах, Підволочиську, Гусятині, Лавочному, Ворохті, Бережанах. Залізнодорожна жандармерія підлягала адміністративно і дисциплінарно Державному секретаріату військових справ та відповідно Залізнодорожній військовій управі. ЗЖ тісно взаємодіяла з Державною жандармерією, поліцією і фінансовим відомством.

Залізнодорожна жандармерія мала такий же однострій (уніформу), як і ДЖ. Відмінність полягала лише в тому, що перші носили відзнаку з буквами "ЗЖ" на уніформі. Слід зазначити, що Державна жандармерія здійснювала нагляд за діяльністю ЗЖ. З цією метою з корпусу ДЖ було виділено 30 досвідчених жандармів, які, крім того, надавали допомогу колегам у підвищенні професійного рівня. Усі прикомандировані співробітники адміністративно і дисциплінарно підлягали Державній жандармерії, а в питаннях безпосереднього виконання службових обов'язків і Залізнодорожній військовій управі. Але вони мали дотримуватись також усіх розпоряджень та правил, передбачених для ЗЖ [34, 1919, ч.12, арк.3].

Як засвідчують сучасники тих далеких подій, Залізнодорожна жандармерія ЗУНР завдяки національній свідомості й професіоналізму, військовій дисциплінованості та надлюдським зусиллям особового складу також зробила вагомий внесок у справу визвольних змагань та розбудови Української держави [100, ч.16 (38), с.22; ч.17-18 (39-40), с.19-20; 131, с.90-91].

Підбиваючи підсумки розгляду надбань ЗУНР в галузі розбудови спеціальних служб, слід зазначити, що роботу в цьому напрямку відзначали оперативність, цілеспрямованість, врахування попереднього досвіду органів безпеки Австро-Угорщини, увага до правового обгрунтування діяльності спецслужб. Варто пам'ятати, що цей процес проходив в умовах безперервних бойових дій проти сильного зовнішнього ворога, при нестачі кваліфікованих кадрів і коштів. Творення органів безпеки Західноукраїнської держави включало в себе й розмежування компетенції військових і загальнодержавних спецслужб. У Збройних силах республіки почали функціонувати центральний апарат розвідки та її підрозділи в структурних військових формуваннях. Розвідка розгортає діяльність за фронтовою смугою, на території, окупованій ворогом. Армійська контррозвідка вирішує покладені на неї завдання на корпусному і бригадному рівнях. Розвідка та контррозвідка тісно взаємодіють між собою і в разі необхідності використовують в інтересах справи можливості й здобутки західноукраїнської дипломатії. У свою чергу, ці спецоргани допомагають представницьким інституціям захищати інтереси ЗУНР на міжнародній арені.

Служба безпеки загальнодержавного рівня була представлена "Корпусом Української Державної Жандармерії". Він мав чітку організаційну структуру: провідну (керівну) команду і регіональні органи. Розгортається диференційована система підготовки кадрів для жандармерії. Створюється спеціалізований орган безпеки на залізничному транспорті - Залізнодорожна жандармерія. Завдяки патріотизму, відданості справі й наполегливості жандармерія користувалася повагою і авторитетом цивільного населення. Усе вищезазначене є свідченням конструктивного підходу керівництва республіки у сфері державотворення. Але, на думку автора, ЗУНР програвала від того, що розвідка була монополізована військовим відомством і не мала альтернативи в структурі загальнодержавної служби безпеки. Скоріше за все, це можна пояснити перебуванням ЗУНР в стадії становлення як самостійної держави.

Як відомо, державотворчі зусилля керівництва і народу ЗУНР не принесли бажаних кінцевих наслідків. Незважаючи на героїчну боротьбу УГА й наполегливу працю спецслужб Республіки, західноукраїнські землі були відторгнуті агресором і за межами України опинилася значна частина її етнічних територій з кількома мільйонами населення. В цій трагедії не вбачаємо вини Збройних сил та органів безпеки ЗУНР. Причини трагедії полягають в іншому. Протистояння проводів ЗУНР і УНР, їх неспроможність втілити в життя всенародне прагнення до возз'єднання, розбіжності щодо пошуку допомоги за кордоном, різні соціально-політичні орієнтири - далеко розвели ці національно-державні утворення. В котрий уже раз головними перешкодами стали відсутність єдності серед українців, небажання поступитися власними амбіціями в ім'я загальнонаціональних інтересів. Саме цим і скористалися вороги України. Розплата була катастрофічною - втрата державності як ЗУНР, так і УНР.