§ 4.4. ВІЙСЬКОВА КОНТРРОЗВІДКА

Доба Директорії започаткувала ще одну особливу інституцію в системі національних органів безпеки - військову контррозвідку. Більше того, специфікою формування системи контррозвідувальних органів Директорії УНР було те, що першочергова увага приділялася створенню саме органів військової контррозвідки. За умов перманентних бойових дій, активної роботи на фронтах ворожих спецслужб та наявних спроб до збройних виступів проти існуючого ладу всередині держави, такий підхід можна вважати цілком закономірним. Фундація органів військової контррозвідки УНР відбувалася в межах повномасштабної реформи Збройних сил держави влітку 1919 р., спрямованої на перетворення армії на регулярну збройну силу з чіткою структурою, оскільки до того військо УНР нагадувало, скоріше, симбіоз повстанських формувань часів антигетьманського повстання й окремих регулярних частин.

Розуміючи гостру потребу посилення протидії замахам на боєздатність армії, важливість збереження військової таємниці й підтримки високого морально-політичного духу особового складу, керівництво Збройних сил з перших місяців існування Директорії вело пошук організаційно-правових форм механізму забезпечення внутрішньої стабільності у військах, особливо в "Дієвій армії УНР". Уже 12 травня 1919 р. за наказом Головного Отамана військ УНР почалося формування "Польового куреня варти" для боротьби з ворожою агентурою на фронті й безладдям на запіллі. До цього спеціального підрозділу, що поєднував функції військової поліції та військової контррозвідки, передбачалося набирати військовослужбовців "свідомих національно і соціально, безперечно чесних і совісних" [210, ч.5].

Можна вважати, що першою спробою запровадження постійного механізму забезпечення внутрішньої безпеки у збройних силах було створення "Державного Інспекторату у військових частинах та інституціях Української Народної Республіки", положення про який затвердив 13 травня 1919 р. Голова Директорії УНР С.Петлюра. "Надзвичайні обставини, в яких перебуває зараз Україна, - йшлося в цьому документі, - вимагають, аби Державний Інспекторат з одного боку був правою рукою і очима Центральної Влади, а з другого боку він не повинен зупинятися ні перед якими мірами, аби врятувати нашу армію від розпаду і деморалізації".

Положення встановлювало головні функції Інспекторату. До його компетенції входило: 1) Стеження за точним виконанням всіх наказів Верховного командування Армії УНР, боротьба з "демагогічністю, саботажем, розпустою, пияцтвом, мародерством, грабіжництвом", службовими зловживаннями й халатністю, господарськими злочинами у військах. 2) Догляд за політичними настроями військовослужбовців, проведення заходів, "аби всі військові частини і інституції були щиро демократичні й національно виховані". Своєчасне інформування центральної влади про "ворожий і непевний елемент", а також негайне усунення (у відповідності з наданими правами) із лав війська "непевного елементу". 3) Допомога стройовим командирам у справі зміцнення дисципліни, виховання високого морального духу військовослужбовців. 4) Виховна робота серед особового складу армії, "піклування про розвиток національної свідомості вояцтва" через організацію шкіл, лекційну роботу, художню самодіяльність, персональні співбесіди.

До складу інституції входили державні інспектори польових управлінь Дієвої армії, Штабу армії, Головної управи постачання, інших центральних військових органів, котрим підлягали інспектори військових з'єднань і частин. Згідно з Положенням державним інспектором могла бути лише людина "знайома з військовими справами... високої національно-патріотичної свідомості, морально не заплямована". Всі інспектори призначалися, звільнялися, а також несли покарання за рішеннями уряду, які затверджував особисто Головний Отаман Військ УНР. Державний Інспекторат очолював Головний Інспектор військ УНР. Державні інспектори наділялися великими повноваженнями. Вони мали право негайно припиняти дію шкідливих для обороноздатності військ наказів їх командирів, контролювати фінансові справи військових частин. Без їхньої санкції не могли набирати чинності вироки військово-польових судів, ордери на арешти військовослужбовців. У надзвичайних ситуаціях інспектор мав право звертатися до верховної влади республіки, обминаючи своїх прямих начальників. Разом з тим вони зобов'язувалися працювати в тісному контакті з командним складом військових частин, всіляко сприяти піднесенню авторитету командира, а під час бойових дій перебувати безпосередньо на фронті й допомагати командирам у їхній поточній роботі. Інспектор разом з командиром частини ніс повну відповідальність за її боєздатність [233, ф.1075, оп.1, спр.47, арк.95-96].

Аналізуючи наведений вище документ, можна помітити, що Державна Інспекція в системі Дієвої армії УНР за своїм правовим статусом і функціональним завданням являла собою надто змішану структуру, котра здійснювала виконавський, дисциплінарний, політичний та ідеологічний контроль. Одночасно вона займалася окремими питаннями внутрішньої безпеки військ.

Ще одним негативним фактором поточної роботи Державного Інспекторату, його підрозділів у військах стало перенесення ідеологізації суспільного життя через партійно-політичні впливи і на діяльність Інспекторату. Його особовий склад комплектувався переважно з функціонерів правлячих соціалістичних партій, котрі проводили у військах політичну лінію своїх організацій. "Праця тих інспекторів, - зазначали сучасники, - вводила до армії політику, роз'єднувала людей і тим ослаблювала боєздатність відділів" [122, с.544]. Тим часом гострою залишалася потреба створення спеціалізованої армійської контррозвідувальної служби.

Центральним пунктом концепції такої армійської спецслужби Української Народної Республіки, розробленої фахівцями Генштабу Збройних сил у першій половині 1919 р., передбачалося створення чіткої системи контррозвідувальних органів на всіх оперативно-тактичних рівнях Армії УНР з підпорядкуванням їх Розвідочній управі Генштабу. Сама система була розроблена генерал-полковником М.Юнаківим [54, спр.69270, т.4, арк.63]. Пропонувалася така організаційна структура контррозвідки:

1. Контррозвідувальні відділи, котрі мали входити до складу штабів військових груп і Управління коменданта тилу на театрі воєнних дій (ТВД). Відділ за штатним розкладом повинен був мати начальника, його помічника (офіцера або урядовця-юриста), двох діловодів, трьох канцеляристів, фотографа, 6-12 таємних агентів, козака для "господарських потреб".

2. Контррозвідувальні частини при штабі окремої дивізії. За штатом вони складалися з начальника, діловода, фотографа, двох канцеляристів, 3-6 таємних агентів.

3. Офіцери контррозвідки, що призначалися окремо. Наприклад, пропонувалося у складі розвідувального (агентурного - В.С.) відділу Штабу Дієвої армії запровадити посаду офіцера по контррозвідці, який би завідував збором і обробкою матеріалів, що надходили від нижчих ланок цієї служби [233, ф.1075, оп.1, спр.46, арк.2, 6].

"Положення про контррозвідку в Дієвій армії УНР", яке з'явилося у серпні 1919 р., визначало й головні функції армійської спецслужби. До них відносилися: збір інформації щодо розвідувальної діяльності ворога, "звертаючи увагу... на що саме найголовніше направлена розвідочна його діяльність, якими засобами користується ворог для своєї розвідки"; отримання інформації про конкретні розвідувально-підривні акції ворожої агентури на ТВД і в тилу Дієвої армії; активна протидія розвідувальній та контррозвідувальній діяльності противника в районах дислокації частин Армії УНР, затримання ворожої агентури й цілеспрямована її дезінформація та спрямування на фальшивий шлях; засилка власних агентів у запілля противника для збору інформації про роботу його розвідувальних органів. З цією метою документ рекомендував запроваджувати постійні агентурні мережі "в тилу ворога і особливо в місцях його керування своїми військовими силами", а також "підкуп осіб, працюючих у ворога, з метою одержання відомостей для з'ясування системи шпигунства у ворога і розкриття його розвідочних органів"; використання технічних засобів збору інформації (перехоплення телефонно-телеграфних розмов), а також застосування елементів "психологічної війни": "розповсюдження серед ворожих сил провокаційних чуток"; припинення диверсійно-терористичної діяльності, відвернення замахів на життя керівників збройних сил, а також зловмисної агітації з метою компрометації воєначальників УНР.

Окремим завданням військової контррозвідки було викриття посадових осіб, котрі "використовують своє службове становище в інтересах ворога": передають в його руки таємні документи Збройних сил УНР; повідомляють про кількісний склад, дислокацію, бойову підготовку військ; ведуть підривну діяльність по саботажу наказів командування; підривають дисципліну й закликають особовий склад до переходу на бік ворога. Гіркий досвід "отаманщини" доповнив реєстр обов'язків військових контррозвідників завданням протидії "персональним авантюрам або заходам до насильного усунення тої чи іншої особи з займаємої посади", відвернення "самовільної організації бойових отрядів з метою скористування фізичною силою для різних зловживань". Нарешті, до компетенції цієї служби було віднесено боротьбу спільно з іншими правоохоронними органами з кримінальними злочинами й відверто аморальними проявами з боку військовослужбовців (грабіжництвом, хабарництвом, "безмежним пияцтвом" та ін.).

Отже, документ, що розглядається, досить повно охоплював широке коло завдань військової контррозвідки, виходячи з конкретного воєнно-політичного становища УНР. При цьому передбачалося не лише проведення оперативних і карально-профілактичних заходів проти ворожої агентури, а й організація активних контракцій проти його спеціальних служб, робота по припиненню протиправних дій серед особового складу збройних сил, створення незаконних збройних формувань.

"Положення" встановлювало порядок управління поточною діяльністю контррозвідувальних установ різних рівнів. Відповідна інформація, зібрана контррозвідкою штабів груп і окремих дивізій, повинна була терміново передаватися до штабу Дієвої армії через офіцера розвідувального відділу, котрий відповідав за контррозвідку. У свою чергу начальник розвідувального органу Штабу Армії у визначений час робив доповідь з питань своєї компетенції начальнику Штабу, отримував від нього необхідні директиви та передавав їх нижчим контррозвідувальним установам.

Для виконання своїх службових обов'язків контррозвідувальним підрозділам надавалося право користуватися як штатними, так і позаштатними таємними агентами, працювати серед цивільного населення в тилу. Для отримання оперативної інформації вони здійснювали в разі потреби і зовнішній нагляд (спостереження) за відповідними особами, контролювали їх телефонні розмови, перехоплювали радіо- й телеграфні переговори розвідорганів противника, проводили допити полонених та перебіжчиків, вивчали здобуті у ворога документи.

Контррозвідувальним відділам надавалося право проводити арешти певних категорій осіб: засланих ворогом в діючі армійські частини з метою підкупу командування чи вояків або для проведення агітації; засланих для організації терористичних акцій проти вищого командування української армії; представників Дієвої армії або військових установ, які використовують своє службове становище в інтересах ворога (передача противнику таємних матеріалів, повідомлення ворога про плани армії, саботаж або несвоєчасне виконання розпоряджень командування, агітація на користь ворога, зловживання, що підривають дисципліну тощо); тих, хто хоч навмисно й не працює на ворога, але перешкоджає бойовим діям армії, руйнує чи розкладає її (авантюризм, самовільна організація бойових загонів для різних зловживань, грабіжництво, казнокрадство, шантаж, "безмежне пияцтво і гра в карти" тощо).

При цьому передбачалося суворе дотримання ряду умов, а саме: право проведення обшуків, виїмок, попередніх арештів, а також допитів осіб, запідозрених у перелічених злочинах, мають начальники контррозвідувальних відділів (лише в окремих випадках допити дозволялося проводити деяким іншим посадовим особам). Підстави для проведення цих дій повинні викладатися в окремій постанові. Для допомоги при проведенні арештів, обшуків, виїмок слід запрошувати представників міліції або інших правоохоронних органів. Копії постанови про арешт начальник контррозвідувального відділу повинен надсилати начальнику місця ув'язнення, прокуророві місцевого окружного суду й командуванню Дієвої армії. Під час проведення розслідування заарештовані можуть за розпорядженням начальника відділу триматися під вартою не більше двох тижнів. У разі потреби цей термін міг бути продовжений начальником штабу відповідної групи чи комендантом тилу до одного місяця, а за згодою прокурора окружного суду чи з дозволу начальника Штабу Дієвої армії - до трьох місяців. Усна чи письмова вимога про затримання зазначених вище осіб може бути висунута старшиною або штатним агентом контррозвідки, котрий має відповідне посвідчення, в особливо невідкладних випадках: коли особа захоплена безпосередньо при події шпигунства чи іншої явної допомоги ворогові або відразу після скоєння цих злочинів; коли свідки вкажуть на таку особу; коли речі, що є доказом перелічених вище злочинів, належать підозрюваному або знайдені при ньому; коли запідозрений не має постійного місця проживання; коли підозрюваний намагається втекти або затриманий під час чи після втечі; коли є обгрунтовані підстави вважати, що підозрюваний може сховатися або переховати чи знищити докази злочину.

З вимогою про затримання належить звертатися до міліції або відповідних їй органів. У разі їх відсутності затримання може бути виконано зазначеними співробітниками контррозвідки. Особа, затримана без відома начальника контррозвідувального відділу, повинна бути приведена до нього протягом 24 годин (у необхідних випадках цей термін продовжується на стільки, скільки цього вимагають місцеві умови). Начальник відділу не пізніше 24 годин після доставки до нього заарештованого мусить допитати його і написати постанову про звільнення підозрюваного з-під варти чи про затримання його надалі [233, ф.1075, оп.4, спр.12, арк.2-6].

Коли при розслідуванні справ виявлено склад того чи іншого із перелічених вище злочинів, начальник контррозвідувального відділу зобов'язаний повідомити про це відповідний суд, але до прибуття його представника не припиняти роботу у справі. Якщо ж ознак таких злочинів не виявлено, закінчена справа надсилалася прокуророві місцевого окружного суду. Втім одночасно військовому командуванню не заборонялося вживати щодо підозрюваного заходів, передбачених "Правилами про місцевості, оголошені на військовому стані".

Рішення й дії начальника контррозвідувального відділу щодо провадження ним розслідування могли бути оскаржені відповідному начальнику групи або комендантові тилу, про що особа, яка заарештована чи у котрої проведено обшук, інформувалася одразу після проведення цих дій.

Співробітники міліції про кожну справу, розпочату за ознаками перелічених вище злочинів, повідомляють начальника відповідного контррозвідувального відділу, котрому надається право для провадження розслідування далі вимагати від міліції всі матеріали справи. Про це він повідомляє місцевий прокурорський нагляд. Представники прокурорського нагляду не беруть безпосередньої участі у розслідуванні справ, але контролюють дотримання законності при їх провадженні й мають право давати свої пропозиції з усіх правозастосовчих і процедурних питань [233, ф.1075, оп.4, спр.12, арк.2-6; 54, спр.69270, т.17, арк.156].

Заслуговує на позитивну оцінку те, що в проекті Положення зафіксовані процесуальні права органів військової контррозвідки (на проведення затримань, арештів, обшуків, виїмок, допитів), а також запропоновано механізм їх реалізації. При цьому слід підкреслити, що наведені в проекті вимоги до підстав, термінів і загальної процедури проведення зазначених процесуальних дій, до нагляду за їх здійсненням відповідають у багатьох випадках загальноприйнятим демократичним стандартам (що за умов воєнного часу вельми показово).

Розглянуте вище Положення з невідомих причин не було остаточно затверджене Головним Отаманом військ УНР С.Петлюрою. Втім, аналіз архівних документів дозволяє зробити висновок, що принаймні організаційна структура контррозвідувальних органів Збройних сил УНР була саме такою, як пропонувалося в цьому документі.

Організаційно військова контррозвідка існувала як структурний елемент розвідувальної служби Дієвої армії УНР. Вищим керівним органом військової контррозвідки виступав контррозвідувальний відділ Розвідочної управи Головного управління Генштабу Армії УНР. Штат відділу складався з начальника, трьох його помічників (один з яких відповідав за такий напрямок роботи, як протидія ворожій пропаганді й військова цензура), юрисконсульта, трьох старшин для доручень і діловода [233, ф.1078, оп.2, спр.70, арк.59-63; ф.1075, оп.2, спр.89, арк.26а; ф.1092, оп.2, спр.106, арк.25].

Організатором і начальником контррозвідки Дієвої армії в 1919 р. був полковник М.Чоботарів - військовий і політичний діяч, колишній член Центральної Ради, член УСДРП, який певний період очолював Політичний департамент МВС УНР, в 1920 р. - начальник охорони Головного Отамана С.Петлюри і куратор контррозвідки. Людина вольова, рішуча і безкомпромісна. Мав великий вплив на вищих посадових осіб держави. Брав активну безпосередню участь у придушенні антиурядового збройного виступу отамана П.Болбочана. Дослідники дають дуже суперечливі оцінки діяльності М.Чоботаріва [54, спр.69270, т.4, арк.32, 37, 47, 56; 233, ф.1092, оп.3, спр.343, арк.1; 229, т.2, с.411; 171, с.58-59; 9].

Як уже наголошувалося, контррозвідувальна діяльність безпосередньо у військах проводилась відповідними підрозділами штабів з'єднань і частин. Але реальна штатна чисельність апарату контррозвідки у військах була невеликою: у складі 2-го відділу штабу армійської дивізії працювали начальник дивізійної контррозвідки ("шеф дефензиви") і керівник контррозвідувальної агентури ("шеф дефензивної агентури"). Ці офіцери здійснювали контррозвідувальну роботу через ту агентуру, яку самі спромоглися залучити до співробітництва.

Особливою структурою забезпечення стабільності й порядку в армійських частинах та їх оточенні вважалася військова жандармерія, створена за урядовою постановою, затвердженою Головою Директорії С.Петлюрою 14 березня 1920 р. В ній йдеться про те, що для забезпечення спокою і ладу на терені УНР, проведення радикальних заходів в процесі організації Української армії утворюється в її складі "Корпус Військових Жандармів". Його вищим начальником призначається Військовий міністр. Жандармерія ділилася на польову і запільну (для захисту державних інтересів на фронті і поза ним). На місцях вони підлягали відповідно командуванню фронту та губернським і повітовим комісарам. Сотні польової жандармерії функціонували при штабі кожної дивізії. "Польова варта" існувала і при штабі Корпусу Січових Стрільців у складі 120 військовиків.

Завдання для обох видів жандармерії передбачалися аналогічні: запобігати злочинним діям, вести спостереження за правопорушниками як із числа військових, так і цивільних осіб; підтримувати громадський порядок і лад, сприяти становленню адміністрацій регіонів; стежити за точним і своєчасним виконанням посадовими особами розпоряджень військової та цивільної влади, мобілізаційних наказів; перевіряти легітимність перебування прибулих й підозрілих людей на контрольованій території, затримувати дизертирів; наглядати за роботою телеграфних і телефонних станцій, станом шляхів, мостів, дотриманням правил зберігання зброї та іншого військового майна; контролювати відповідність змісту друкованої продукції інтересам держави. Для формування Корпусу військовому міністру було асигновано із Державної скарбниці 30 мільйонів гривень. До складу Розвідочної управи Генштабу був прикріплений окремий відділ польової жандармерії чисельністю більше сотні бійців [233, ф.1078, оп.2, спр.70, арк.26-63; ф.1065, оп.2, спр.90, арк.1-1зв.; 112, с.278]. Взаємодія між військовою контррозвідкою і військовою жандармерією була досить тісною.

Варто додати, що Головний отаман С.Петлюра та військовий міністр полковник В.Сальський виношували плани по реформуванню жандармерії збройних сил. Передбачалося створити Окремий Корпус жандармів УНР з широкими повноваженнями щодо військ і цивільного населення. Для підготовчої праці (вивчення досвіду становлення і функціонування аналогічних структур - В.С.) в Румунію, Австрію і Чехію був командирований полковник А.Мельник. Однак з відомих причин ці зусилля не принесли бажаних наслідків [8, спр.XXIV-26].

Справа вироблення організаційних підвалин і методів роботи військової контррозвідки не стояла на місці й розвивалася під впливом змін воєнно-політичної ситуації. Як відомо, в кінці квітня 1920 р. була підписана Варшавська угода між Українською Народною Республікою і Польщею. Військова конвенція цієї угоди передбачала об'єднання збройних зусиль держав у війні проти радянської Росії. З кінця квітня 1920 р. об'єднана польсько-українська армія почала рішучий наступ на "червоних", який закінчився взяттям Києва 7 травня 1920 р. Проте з початку червня ворогу вдалося взяти реванш: на ділянці фронту Канів-Біла Церква вони ввели в прорив Першу кінну армію С.Будьонного, завдали поразки 3-й польській армії, котра почала хаотично відступати. Вже до середини липня Червона армія перейшла р.Збруч і швидко просувалася по Галичині. Кіннота С.Будьонного вийшла у передмістя Львова. У Тернополі було проголошено прорадянський уряд "Галицької Радянської Соціалістичної Республіки" [151, с.334]. В цей скрутний для Української держави та її Збройних сил час керівництво Генерального штабу Дієвої армії УНР вживало додаткових заходів до посилення роботи спеціальних служб, у тому числі - військової контррозвідки.

19 червня 1920 р. начальник Розвідочної управи Генштабу УНР віддає "Руководящі вказівки начальнику контррозвідочного відділу", де містилися конкретні завдання по організації контррозвідувального забезпечення бойових дій армії. Перш за все увага керівників української військової контррозвідки зверталася на необхідність вдосконалення організаційної мережі цього напрямку роботи. Пропонувалося, крім існуючих офіційних посад контррозвідників при штабах з'єднань, запровадити при штабах дивізій і запасних бригад таємних резидентів по контррозвідці "для слідкування за настрієм військових частин і командного складу". Останні повинні були також негайно створити на місцях власну агентурну мережу, вести збір інформації через агентів і щотижня доводити її до Генерального штабу. Співробітників контррозвідки планувалося ввести, крім військових штабів, і до складу регіональних органів (філій) Інформаційного бюро Розвідочної управи Генштабу. При цьому пропонувалося розробити схему поділу території України із зазначенням місць дислокації філій. Начальник контррозвідувального відділу зобов'язувався особисто вивчати кандидатів на посади резидентів контррозвідки, виходячи з їх особистих і ділових якостей, виробити спільно з керівником Інформаційного бюро норми грошового утримання агентури, завести її особистий облік і журнал для фіксації надбаної інформації. Всю підготовчу роботу необхідно було провести до 1 липня 1920 р.

Розуміючи необхідність оперативного забезпечення військових і цивільних комунікацій, керівництво військової контррозвідки подбало про запровадження окремих спецпідрозділів на транспорті. До цитованих вище "Вказівок" додавалося положення про "Контрольні пункти". Вони мали розташовуватися у найважливіших залізничних вузлах і на перехрестях стратегічно важливих шляхів. Обрання місця дислокації й призначення начальника пункту здійснював особисто керівник місцевої філії Інформаційного бюро Розвідочної управи. До завдань контрольних пунктів входила перевірка документів "всіх їдучих залізницею чи іншим шляхом", відсіч спробам шпигунської діяльності та ворожої агітації на транспорті, підготовка списків підозрілих осіб для передачі у досьє Генерального штабу. Всіх українських військовослужбовців, що подорожували без документів, належало затримувати і передавати до військових комендатур.

Слід нагадати, що у травні 1920 р. у підпорядкування Розвідочної управи Генштабу було переведено вищезгадане Інформаційне бюро при Корпусі військової жандармерії. До складу центрального апарату Інформбюро входили: 1-й (внутрішнього догляду), 2-й (зовнішнього догляду) та розвідочний відділи. На відділ внутрішнього догляду покладалися функції контррозвідувального забезпечення Збройних сил, проведення в їх інтересах контррозвідувальної діяльності в цілому на терені України, а також боротьба з ворожою агітацією і пропагандою, дезертирством і злочинністю в Армії УНР, вивчення політичних настроїв військовослужбовців та населення взагалі. Відділ зовнішнього догляду здійснював спостереження за певними особами в інтересах відділів внутрішнього догляду та розвідочного. Про функції останнього сказано вище.

Як відомо, Інформбюро при необхідності підпорядковувався й відділ польової жандармерії. "ІНФІБРО" мав свої регіональні органи (філії) трьох штатних типів: "А","Б", "В", а також філії при військових частинах з відповідними штатами. Причому до складу філії кожного типу входили підрозділи внутрішнього і зовнішнього догляду. Філія типу "А" мала ще й реєстраційний відділ, який вирішував питання криміналістики [233, ф.1078, оп.2, спр.70, арк.17, 49, 52, 59-61].

У "керівних вказівках" про організацію військової контррозвідки, про які вже йшлося, була висунута вимога розробки детальної інструкції для роботи агентури. Незабаром її було укладено під назвою "Інструкція агенту внутрішнього догляду по контррозвідці". Документ передбачав певні вимоги до ділових і морально-психологічних якостей цих таємних працівників: вони мали бути освіченими, культурно розвинутими, добре обізнаними з реальним життям Республіки, комунікабельними людьми. Судячи зі змісту, малися на увазі штатні таємні працівники. Багато місця в документі відводилося характеристиці контингенту, що ним агент мав постійно цікавитись і всебічно його вивчати. До потенційних об'єктів його професійного інтересу відносилися всі особи, котрі ведуть часті розмови з українськими військовослужбовцями щодо військових питань; громадяни, які протягом тривалого часу підтримують контакти з вояками Армії УНР; торговці й контрабандисти; власники готелів, ресторанів, кафе, кінотеатрів та інших розважальних закладів, особливо тих, що відкрилися перед початком військових дій у даному регіоні; особи, що прибули з-за фронтової смуги, з територій, окупованих ворогом; мандруючі артисти, біженці, жебраки, повії та інші. За всіма підозрілими особами потрібно було негайно встановлювати нагляд, повідомляючи про небезпеку відповідних начальників. Взагалі контррозвідники зобов'язувалися працювати в тісному контакті з військовою владою, жандармерією, міліцією, надавати цим органам конкретні докази антидержавної діяльності осіб або груп громадян для проведення їх арештів та інших санкцій.

У разі виявлення осіб, котрі ведуть відверту шпигунську діяльність (наприклад, фотографують місця розташування військ, бойову техніку, фортеці, транспортні засоби), працівникам слід було негайно їх затримувати і передавати в міліцію чи жандармерію, проводити у них обшуки, вилучати необхідні речові докази підривної діяльності. Особливу увагу належало приділяти пошуку й знешкодженню технічних засобів розвідки і зв'язку ворога - таємних радіо- і телеграфних апаратів, пристроїв для підключення в мережу зв'язку українських військ. Для виконання своїх службових обов'язків штатним агентам дозволялося вести зовнішнє стеження за підозрілими громадянами, а також вербувати шляхом підкупу агентів серед військових і цивільних осіб, отримавши на це санкцію свого керівництва. Для систематизації зібраної інформації агенти інколи заводили власну картотеку, куди заносили такі дані: біографічні відомості про людину, її особливі прикмети, характер занять при Центральній Раді, Гетьманаті, службове становище до 1917 р., партійна належність; вчинки людини, на підставі яких до неї виник інтерес контррозвідки. Документ орієнтував на необхідність неухильного дотримання конспірації в роботі. Розшифровка агента допускалася лише у крайніх, надзвичайних ситуаціях.

З професійної точки зору "Інструкція агентам внутрішнього догляду по контррозвідці" містить досить кваліфіковані рекомендації для виявлення за оперативними ознаками осіб, можливо причетних до шпіонажу проти Армії УНР. Ці рекомендації складають більшу частину змісту документа, проте мають не юридичне, а оперативно-прикладне значення. З правової точки зору викликають інтерес пункти 14-19 Інструкції, де регламентуються дії агента по затриманню осіб, що викликають підозру, як через відповідні органи міліції й жандармерії, так і самостійно, але з наступним переданням цих осіб владі. На особливу увагу заслуговує п.16, де говориться про наявність у агента відповідного посвідчення та права вимагати від органів міліції й жандармерії виконання його вказівок щодо затримання осіб, запідозрених у шпіонажі. Водночас зміст Інструкції (як з оперативної, так і з правової точок зору) не можна визнати вичерпним. У ній, зокрема, відсутні: вимоги до особистих якостей агента; особливості його поведінки в екстремальних ситуаціях (включаючи провокацію), рекомендації стосовно способів зв'язку зі старшим співробітником військової контррозвідки тощо.

Інструкція, що регламентувала оперативно-розшукову діяльність Інформбюро, встановлювала і нормативну основу функціонування спецслужби, котра повинна була діяти згідно з чинним законодавством УНР. Співробітники, наголошував документ, зобов'язані чітко знати, що на них покладена лише оперативно-розшукова робота, а судові функції виконують відповідні державні структури. При проведенні обшуків та арештів контррозвідники мали користуватися послугами військової влади або органів внутрішніх справ і лише у виняткових випадках здійснювати ці акції самостійно. Після закінчення розслідування певної справи її матеріали протягом 3-5 днів необхідно було надсилати до військових або цивільних судів за належністю. За скоєні злочини самі співробітники контррозвідки притягалися до відповідальності військовими судами або каралися згідно з військовими статутами. Користуватися зброєю дозволялося лише у випадках збройного нападу на співробітника Інформбюро або спроби заарештованого втекти. Про її застосування співробітник мав негайно доповідати керівництву [233, ф.1078, оп.2, спр.70, арк.39-40, 49-51, 53-55].

Керівництво Розвідочної управи приділяло увагу налагодженню співробітництва між військовими спецслужбами і ДПІ МВС. Як йшлося у доповіді начальника I-го генерал-квартимейстерства Генштабу полковника Мишківського від 27 травня 1920 р., Інформаційне бюро та в цілому Розвідочна управа повинні тримати найтісніший контакт з Політичним департаментом та його відділами, обмінюватися з ними відповідними відомостями, а також в необхідних випадках надавати потрібну допомогу. Всі справи, що торкаються політичного розшуку, започатковані Інформаційним бюро, повинні одразу ж передаватися до відповідних органів МВС за належністю, за невиконанням цього - відповідальність перед судом. Інформаційне бюро призначається тільки для обслуговування військової контррозвідки та здобуття військової інформації, враховуючи, що армія повинна бути цілком деполітизованою [233, ф.1092, оп.2, спр.339, арк.3]. Контррозвідувальні підрозділи Розвідочної управи активно взаємодіяли з Охороною Головного Отамана. Більше того, її начальник М.Чоботарів (1920 р.) за дорученням С.Петлюри опікував контррозвідувальні установи, інші керівники цього охоронного підрозділу - Б.Барвінський (1919 р.), К.Мандзенко (початок 1920 р.) також спиралися на допомогу контррозвідки [105, с.112-188; 217, с.210].

Говорячи про діяльність військової і загальної контррозвідок УНР, не можна не торкнутися впливу на їх оперативну роботу Варшавської угоди між УНР і Польщею від 21-24 квітня 1920 р. На її підписання Голова Директорії С.Петлюра змушений був піти під тиском суворих зовнішніх обставин: неможливості України самій протистояти інтервенції радянської Росії. Як писав пізніше С.Петлюра, "Варшавська умова... була історично вимушеним фактом, неминучим ланцюгом в ході політико-мілітарних подій нашої новітньої історії, а не штучним утвором політичної нерозважливості чи злої волі..." [161, с.59-60]. Умови угоди розроблялися таємно, її підписання відбулося всупереч законодавству УНР, котре забороняло Голові Директорії самочинно укладати угоди, які порушують територіальну цілісність республіки [245]. Хоча Польща і визнавала право УНР на незалежність, а Директорію - за верховну владу в Україні, від неї на користь Польщі відходили західні землі загальною площею 162 тис.кв.км. Сторони домовилися не укладати одна проти одної військових союзів. За військовою конвенцією Варшавської угоди верховне командування спільними польсько-українськими військами у війні проти радянської Росії переходило до Польщі. Головні галузі економіки і залізничний транспорт УНР мали перейти під контроль польського командування. УНР дозволялося сформувати лише дві дивізії, котрі і взяли участь у спільному поході на Київ у квітні-травні 1920 р. [151, с.331-332].

Підписання й зміст Варшавської угоди до сьогоднішнього дня залишаються об'єктом найрізноманітніших оцінок в історичній науці. Тоді ж цей акт викликав шквал обурення серед політичних кіл і населення України, особливо галичан, котрі з кінця 1918 р. вели нерівну збройну боротьбу з колоніальними зазіханнями Польщі. Варшавська угода остаточно розмежувала УНР та її Західну область.

Нерівноправний характер угоди вплинув і на роботу спеціальних служб Директорії УНР. Так, начальник військової контррозвідки отримав 19 червня 1920 р. вказівки про обов'язкове погодження з польськими спецслужбами місць дислокації осередків своєї організації. Всю здобуту інформацію контррозвідка зобов'язувалася передавати польській дефензиві, без її дозволу заборонялося робити обшуки і арешти. Начальники контрольних пунктів не могли перевіряти польських військовослужбовців [233, ф.1078, оп.2, спр.70, арк.52, 60]. Фактично апарат Генштабу, що протидіяв шпигунським акціям, переходив під контроль Польщі. Зі свого боку командування польських військ та їх спецслужби відверто демонстрували небажання визнавати аналогічні структури УНР за союзників і рівноправних партнерів. Конкретні свідчення цього містяться в одній з доповідей ДПІ МВС. Як зазначалось у документі, польські військові місії, що прибувають в Україну, мають повну волю у здійсненні своїх завдань, на них не поширюється нагляд українських правоохоронних органів. Натомість українським військовим представникам на територіях, що утримуються Польщею, чиняться всілякі перешкоди, встановлюється жорсткий контроль за їх пересуванням. Досить сказати, що навіть шофер військової місії УНР у Львові не міг ходити по місту без супроводу польського жандарма [54, спр.69270, т.28, арк.93].

Отже, скрутне воєнно-політичне становище республіки, що змушувало йти на принизливі союзи, ставило органи контррозвідки в залежність від "союзників", призводило до безкарності дій їхніх спецслужб в Українській державі. Разом з тим, було б несправедливо висвітлювати тільки негативну сторону українсько-польських відносин. Як слушно зазначають Б.Гудь і В.Голубко, "з настанням військово-політичної катастрофи УНР територія Польщі стала єдиним місцем порятунку численних біженців з України: членів уряду Української Народної Республіки та їх сімей, колишніх вояків і старшин Дієвої армії, цивільної людності" [48, с.24].

У жорстокій боротьбі з противниками військова контррозвідка, протидіючи його розвідувально-підривним акціям, мала певні успіхи. Відомі непоодинокі факти виявлення ворожих агентів, попередження диверсійно-терористичних актів, недопущення дезертирства й переходу на бік ворога чи передання йому таємних документів, припинення розголошення військової таємниці. Активно проводились дезінформаційні заходи щодо противника, чимало корисного зроблено в справі підвищення рівня боєздатності військ, виявлення і розкриття кримінальних злочинів.

З кращого боку проявила себе контррозвідка Інформбюро. Саме завдяки зусиллям цієї установи був попереджений замах на Головного Отамана С.Петлюру й затриманий організатор цієї злочинної акції Шульзельман. "ІНФІБРО" виявило ряд більшовицьких агентів та недобропорядних старшин Розвідочної управи. Так, за протекцією начальника 1-го генерал-квартирмейстерства Генштабу УНР Е.Мишківського посаду начальника Закордонного відділу Генштабу отримав колишній царський офіцер підполковник Снігірів. Певний період у 1920 р. він навіть виконував обов'язки начальника Розвідуправи. Підполковник Снігірів, користуючись високим службовим становищем, настроював керівництво Генштабу проти контррозвідки Інформбюро. Не обмежуючись інтригами, він почав добиватися звільнення заарештованих у Вінниці за співробітництво з особливим відділом ВНК 12 радянської армії підприємців Геллера і Мар'янівського. Внаслідок протиправних дій Снігіріва, тиску на слідчих аж до загрози військовим трибуналом всі матеріали по цій справі було вилучено із ведення контррозвідки. Врешті-решт радянських агентів звільнили, а сам Снігірів перебрався жити до комфортабельної квартири Геллера. Завдяки заступництву Снігіріва був звільнений з-під арешту колишній старшина Галицької армії Н.Померанц, який за даними Інформбюро проводив таємну роботу на користь більшовиків. Як засвідчує М.Красовський, саме в цей час у Розвідочній управі знаходили місце різні авантюристи, особи, які підозрювались у зв'язках з більшовиками, допускали злочинні дії, з презирством ставились до української державності, а то й переходили на шлях її руйнації. В їх числі - "юрисконсульт" Розвідуправи Маліант, начальник контррозвідки 6-ї стрілецької дивізії поручник Серьга, начальник резерву старшин Розвідуправи полковник Гришко. Полковник Красовський у рапорті начальнику Головної управи Генштабу від 26 липня 1920 р. принципово, з душевною біллю за доручену справу й інтереси держави розкриває вищеназвані факти. Необхідно зауважити, що серед архівних документів є анонімний (!) лист від 20 серпня 1920 р. на ім'я Головного Отамана, де М.Красовський іменується "мистецьким провокатором". В листі багато емоцій і ніяких аргументів.

Водночас полковник Красовський на відміну від аноніма наводить конкретні факти, називає дати і місця подій, причетних до них осіб, свідків злочинних проявів, посилається на відповідні документи. На думку автора, він писав об'єктивно. І якраз це дає підстави зробити припущення, що саме за інформацією "ІНФІБРО" підполковник Снігірів був відсторонений від розвідувальної роботи. Щоправда, він очолив Військово-історичну управу 2-го генерал-квартирмейстерства Генштабу [233, ф.1092, оп.2, спр.725, арк.12-12зв., 17-18зв.; ф.1075, оп.2, спр.89, арк.22-27; спр.137, арк.4зв.].

Завершуючи розгляд цього конфлікту в Розвідочній управі, слід торкнутися ще одного аспекту. Очевидно, не слід виключати, що певні дії підлеглих підполковника Снігіріва, зафіксовані Інформбюро і сприйняті як ворожі або навіть злочинні, могли бути елементами якоїсь утаємниченої оперативної комбінації. Але ж тоді виникає питання, чому керівництво Розвідуправи не координувало належним чином роботу структурних підрозділів і не регулювало їх взаємодію. Відповіді немає.

Українські військові спецслужби намагалися вирішувати і питання контррозвідувального забезпечення закордонних закладів УНР. Але здійснювані в цьому напрямку заходи мали періодичний характер, що зумовлювалося важкими взаємовідносинами з іноземними державами під час бойових дій, а також тим, що головні сили контррозвідки зосереджувалися на фронтових проблемах і відповідній роботі в межах Республіки. Цікаві такі приклади. Емісар військової розвідки УНР сотник О.Євтухов під час подорожі по Кавказу під виглядом кур'єра МЗС УНР виявив, що в одній із країн цього регіону військово-торговельна місія полковника Чехівського фактично не веде ніякої роботи по налагодженню поставок зброї в Україну, а призначений свого часу Гетьманом консульський агент Кулінський не визнає Директорію, саботує її рішення, а перед іноземцями видає себе за генерального консула республіки, чим завдає шкоди міжнародному престижу держави [54, спр.69270, т.31, арк.78]. У травні 1919 р. по лінії Розвідуправи велося розслідування за фактом самочинного оголошення себе консулом у Бессарабії якимось авантюристом на прізвище Мінзаренко та фабрикації ним офіційних документів [8, спр.68845, арк.529]. Були вжиті необхідні заходи.

Поряд з переліченими вище здобутками в діяльності військової контррозвідки знаходимо й чимало серйозних недоліків. Як відомо, становище Армії УНР, особливо в 1920 р., було складним. Брак озброєння, продовольства та одягу звичайно ж негативно впливали на боєздатність військ, породжували відчай, дезертирство, зневіру, а то й перехід на бік ворога. Але ще більше бойовий дух армії підривали більшовицькі агітатори, які проникали до неї. Безумовно, контррозвідка вживала упереджувальні й репресивні заходи, та їх ефективність була низькою. В одному з документів ВНК зазначається: "Пропаганда й агітація представників Радянської влади в рядах Петлюрівської Армії мали свої наслідки. В Запорізькому корпусі, в 1-й та 2-й піхотних дивізіях частини переходять на бік червоних". Не менш результативними були зусилля радянської агентури і щодо розкладу повстанських загонів, створених у запіллі противника [54, спр.69270, т.4, арк.14, 25, 63; 233, ф.1098, оп.2, спр.72, арк.3].

Великий докір військовій контррозвідці є підстави зробити і за те, що вони не запобігли антиурядовим збройним виступам отаманів Дієвої армії В.Оскілка і Волоха. Останній, в ніч з 3 на 4 грудня 1919 р., спільно зі своїми прихильниками пограбував державну скарбницю, після чого втік до більшовиків. "Ця подія, - зазначають дослідники, - справила надзвичайно гнітюче враження як на політичний провід, так і на залишки війська Української Народної Республіки. Наступила повна деморалізація" [48, с.24]. Мали місце й інші серйозні негаразди, про які, до речі, йдеться не тільки в доповідних радянських спецслужб, а й у документах Інформбюро. В окремих підрозділах контррозвідки допускались безпідставні арешти людей та жорстоке поводження з ними. Сумною славою, наприклад, користувалася контррозвідка при штабі 3-ої бригади Армії УНР. Там широко застосовувались тортури і знущання над підслідними, навіть електричний стілець і скальпування. Після звільнення Києва від більшовиків у травні 1920 р. при 6-й стрілецькій дивізії засновується так званий 2-й (контррозвідувальний) відділ на чолі з поручником Серьгою. Відділ розташовувався в будинку по вул. Прорізній, 26. Туди приводили безпідставно заарештованих, відбирали у них все цінне й виганяли. А деяких мордували, "вириваючи шматки людського м'яса". Про ці та подібні факти було відомо й Міжнародній місії Червоного Хреста [54, спр.69270, т.4, арк.32; 233, ф.1075, оп.2, спр.89, арк.26а].

Перед військовою контррозвідкою, як і розвідкою, стояли серйозні кадрові проблеми. Не вистачало кваліфікованих фахівців з досвідом оперативно-розшукової роботи. Чимало працівників були людьми цивільними. За словами генерала Армії УНР О.Удовиченка, "наша контррозвідувальна служба через... брак підготовлених кадрів службовців більш займалася дрібними справами... ніж боротьбою зі шпигунством" [222, с.79]. Щоб якось зменшити цю прогалину, керівництво контррозвідки УНР намагалося залучити до праці в її лавах офіцерів спецслужб царської Росії, а також попередніх українських державних формацій. При комплектуванні оперативних підрозділів перевага надавалася фахівцям Генштабу армії Російської імперії. За агентурними даними військової контррозвідки Червоної армії у вищезгаданих органах УНР працювали і співробітники царського Корпусу жандармів: штабс-капітан Белінський, Веретєнніков (колишнє Київське охоронне відділення), Дашкевич (Петроградське охоронне відділення), колишні співробітники царської жандармерії Левитський, Колодяжний, Вайсман, Сивошапка, начальник контррозвідки Центральної Ради УНР Герасименко та інші.

Зрозуміло, що така наступність в кадровій політиці скоріше була явищем вимушеним, а не закономірним. Залучення до співробітництва "старих" досвідчених кадрів не знімало з порядку денного завдання підготовки власного корпусу співробітників спеціальних служб України, особливо на перспективу. Адже, по-перше, контингент колишніх фахівців не був безмежним, більшість працівників силових структур царату перейшла на службу до "білого руху", емігрувала або схилилась на бік радянської влади, сподіваючись, що вона відродить "сильну і єдину Росію". По-друге, частина співробітників царських органів безпеки, що потрапили на службу до аналогічних відомств УНР, виявилися людьми безпринципними, готовими служити будь-кому. Згадуваний вище Герасименко служив і Центральній Раді й був начальником охоронного відділення при штабі білогвардійського генерала Буєлова [54, спр.69270, т.4, арк.47-48, 129].

Все це свідчило про нагальну потребу виховання генерації кадрових співробітників спецслужб республіки, які б поєднували високу кваліфікацію з політичною лояльністю, відданістю державним інтересам України, високими моральними якостями. Про риси характеру майбутнього оперативного співробітника дуже влучно висловився начальник Інформбюро М.Красовський: "Інформбюро не може тримати в своїх рядах людей аби-яких, для котрих однаково, чи бути учителем, чи військовим, чи духовною особою, аби заробляти хліб насущний і, відбувши свої урядові часи, скрізь голосно заявляти, що він виконав свій службовий і громадянський обов'язок і має право на різні допомоги від держави... Не досить навіть щирого бажання виконувати все, що буде сказано. Треба самому себе почувати здатним до ідейної боротьби зі злочинністю, не рахуючись з тим, чи буде за це від когось подяка чи ні. Треба всякий злочин органічно ненавидіти і нищити його, находячи в цьому моральне задоволення..." [233, ф.1078, оп.2, спр.70, арк.64]. Про те, які зусилля докладалися для вирішення кадрового питання, йшлося вище.

Отже, в ході безперервної збройної боротьби УНР за своє існування у 1919-1920 рр. були поновлені, розвивались і вдосконалювались її спеціальні служби як військові, так і загальнодержавні. Використовувався досвід органів безпеки попередніх формацій української державності. Структура спецслужб формувалась і коригувалась з урахуванням динаміки воєнної та оперативної обстановки в країні. Екстремальні умови вимагали адекватного рівня організації роботи усіх ланок, належної їх взаємодії у боротьбі на таємному фронті. І цьому приділялася увага. Докладались зусилля до визначення правової основи функціонування спеціальних інституцій. Вони використовували всі відомі на той час форми і методи оперативної діяльності. Кваліфікованіше (порівняно з періодом ЦР) стали здійснюватись заходи на таких напрямах, як захист державної і військової таємниці, внутрішня безпека військових формувань, протидія диверсійним та терористичним актам противника. Під контролем Центральних розвідувальних і контррозвідувальних структур діяли їх регіональні органи. Спецслужби вели пошук нових форм і методів оперативної діяльності. Проводилася робота по відповідній професійній підготовці та вихованню кадрів.

Вистачало й недоліків в організації діяльності спеціальних установ, вирішенні ними питань внутрішньої безпеки, застосуванні запобіжних дій стосовно акцій противника. Не були скоординовані належним чином зусилля військових спецслужб Армії УНР та УГА після їх об'єднання. Але, якби й не ці недоліки, то лише силами спеціальних служб, яким бракувало кваліфікованих працівників і достатнього досвіду роботи, важко було захистити країну. Незважаючи на відчайдушну боротьбу Збройних сил УНР і широкий повстансько-підпільний рух, Республіка не змогла врятувати суверенітет у протиборстві з могутнім зовнішнім противником. За словами прем'єр-міністра УНР І.Мазепи, тогочасна Україна опинилася "між молотом і ковадлом" [138, т.2,с.73; 8, спр.68863, арк.48-49]. У листопаді 1920 р., зазнавши серйозної воєнної поразки, Директорія УНР змушена була емігрувати за кордон.

Серед внутрішніх причин поразки Директорії УНР однією з найголовніших слід назвати відсутність належної єдності нації, а відтак і слабкість національної еліти. Найактивнішою у розбудові незалежної держави була українська інтелігенція, яка складала лише маленьку частку населення. Вкрай слабка національна буржуазія також виявилася неспроможною консолідувати народ і підняти його на боротьбу за створення самостійної держави [212, с.329-331]. Не можна ігнорувати й зовнішні причини поразки. Передусім слід назвати змушеність вести жорстоку збройну боротьбу як на сході, так і на заході, з ворогами, з котрих кожний окремо був сильнішим за українську армію. "Але, - як зазначив один із авторів "Історії українського війська", - причини зовнішньої натури грають у долі народу другорядну ролю - бо ж кожна сама в собі сильна нація найде собі все приятелів..." [90; 122, с.460-461].

Таким чином, щойно створені нові інституції - розвідка та контррозвідка - за короткий період свого існування набули досвіду оперативно-розшукової роботи у всіх її напрямах. Крім того, саме в цей період, на думку автора, зароджується важлива ідеологічно-виховна засада професійної діяльності співробітників спеціальних служб: сплав національно-патріотичної спрямованості та ідеології державотворення, що вкрай важливо і для діяльності нинішніх спецслужб України.