§ 3.4. ВІЙСЬКОВА РОЗВІДКА УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ ТА
СПЕЦІАЛЬНІ ПІДРОЗДІЛИ ОСОБИСТОГО ШТАБУ П.СКОРОПАДСЬКОГО

Необхідність створення в збройних силах Української Держави спеціальних розвідувальних органів для здобуття різнопланової військової, воєнно-політичної та військово-технічної інформації щодо країн імовірного чи діючого противника зумовлювалась низкою конкретно-історичних обставин. Але найголовнішими були дві з них: наявність зовнішньої загрози для суверенітету й територіальної цілісності України з боку радянської Росії, "білого" руху (Добровольчої армії), а також Румунії, яка захопила частину української території (Південну Бессарабію, Північну Буковину) й виношувала подальші агресивні плани щодо України. Все це вимагало послідовної роботи по збору відомостей про військові плани та стан збройних сил вищезгаданих держав та їх союзників; нагальна потреба розбудови у цих умовах збройних сил Української Держави, в тому числі її складової частини - військової розвідки, без якої армія і флот не спроможні вирішити покладені на них завдання.

Адміністрацію Гетьмана П.Скоропадського відзначав серйозний, конструктивний підхід до військового будівництва. У червні 1918 р. було реорганізовано Генеральний штаб Збройних сил України, начальником якого залишився полковник О.Сливинський, котрий займав цю посаду й за Центральної Ради. До складу Генштабу ввійшли: перше генерал-квартирмейстерство, яке очолив генерал Дроздовський; друге генерал-квартирмейстерство під керівництвом генерала Прохоровича. В структурі Генштабу були розвідочний відділ - головний орган військової розвідки та закордонний відділ, що організовував роботу військового аташату [233, ф.1077, оп.1, спр.28, арк. 2, 13; 122, с.425].

24 липня 1918 р. Рада Міністрів ухвалила закон про загальний військовий обов'язок та затвердила вироблений Генштабом план організації Збройних сил. Встановлювалися строки військової служби для громадян, штати військових з'єднань і частин, військовий бюджет. Планувалося створити за територіальною ознакою 8 армійських корпусів, гвардійську ("сердюцьку") дивізію, маневрові сили з 4 кавалерійських дивізій, ряд окремих артилерійських і спеціальних з'єднань, технічні частини. До осені 1918 р. мали з'явитися військова академія, низка військових офіцерських шкіл за родами військ, кадетські школи [122, с.426].

Як свідчить штат Головного управління Генштабу, що був прийнятий 21 червня 1918 р. на Раді військового міністра, розвідочний відділ очолив полковник Колосовський з помічником в ранзі осавула. Відділ мав три частини, спрямованість діяльності яких дає уявлення про пріоритетні напрямки оборонних зусиль Гетьманату. Перша частина - Румунія, Болгарія, Туреччина. Керівництво частиною здійснював штаб-старшина Матвієнко. В його розпорядженні перебували два старших офіцери для доручень, два перекладачі, військовий канцелярист. Друга частина - Росія, Кавказ та інші регіони (тобто ті держави, що утворилися після розпаду Російської імперії). Начальником цієї частини був штаб-старшина Щербицький. Йому підпорядковувались два старших офіцери для доручень і військовий канцелярист. Третя частина - зв'язок з союзними арміями, їх командуванням, тобто державами Чотвірного блоку. Керівництво здійснював старший офіцер в ранзі полковника Генштабу. Йому підпорядковувались два старших офіцери для доручень, діловод, перекладач, військовий канцелярист. Перша та друга частини організовували добування, збір і вивчення даних про воєнно-політичну ситуацію в країнах, котрі були об'єктами зацікавленості, їх збройні сили, військово-економічний потенціал, склад, розташування, стан, характер дій та намірів їх військ [233, ф.1077, оп.1, спр.28, арк.35].

Таким чином, плани організації діяльності розвідки спрямовувалися на всебічне розвідувальне вивчення суміжних з Українською Державою країн. Але головними напрямами розвідувальних зусиль були радянська Росія і Румунія.

Як бачимо, розпочата ще Центральною Радою робота по формуванню регулярної національної армії та її розвідки не припинялася, але окупаційні власті не давали остаточної згоди на те, щоб справа рушила з місця. Так, рівноправне співробітництво у галузі обміну розвідувальною інформацією із спецслужбами австро-німецького блоку так і не вдалося налагодити. Окупаційні власті були зацікавлені в тому, щоб Україна платила за "послуги" німецьких та австро-угорських військ, їх розвідки та контррозвідки, а не зміцнювала власну армію та спецслужби [8, спр.68845, арк.465; 114, с.154-155].

Завдяки кадровій політиці, спрямованій на залучення до співробітництва фахівців старої царської армії різних національностей, до розбудови військової розвідки та Збройних сил Гетьманату в цілому підключилося чимало здібних офіцерів [8, спр.68845, арк.466]. Правда, далеко не всі вони вірили у державну ідею і чесно їй служили.

Документи Генштабу Української Держави дають певне уявлення про головні форми і методи роботи, що планувалося застосовувати для здобуття таємної військової та політичної інформації. До цих форм належали "періодична посилка за кордон таємних агентів з особливими дорученнями", використання "постійних особливих агентів за кордоном" (імовірно, що на увазі малися завербовані громадяни іноземних держав або ж співробітники нелегальних резидентур української розвідки). Закордонна агентура й співробітники розвідки повинні були організовувати "покуп... важнійших таємних документів (наприклад, планів мобілізації), вартість яких лічиться на десятки, а то й сотні тисяч карбованців".

Військова розвідка орієнтувалася і на здобуття інформації про живу силу армій потенційних противників, засоби збройної боротьби, що мають у розпорядженні, прикордонну смугу, яка стане першочерговим театром воєнних дій.

Приділялася увага збереженню конспірації в діяльності розвідки, особливо - забезпеченню таємності у роботі з агентурою та при проведенні розвідувальних операцій в цілому: "...Вся організація закордонної розвідки повинна доставатися безумовною таємностю для всього розвідочного відділу, позаяк було б занадто непевно для справи знайомить багатьох осіб з організацією таємної розвідки...". Планувалося вести розвідку і силами офіцерів - розвідників при штабах армійських з'єднань і частин, "...при тих штабах і частинах, при яких вони состоять, і отримання цим шляхом тих відомостей, які неможливо одержати открито" [233, ф.1077, оп.1, спр.28, арк.3, 44]. Звичайно, ці розвідники повинні були мати для виконання поставлених завдань відповідні умови та засоби.

Існувала і можливість для здобування розвідувальної інформації у межах України. На її територію внаслідок імміграційних процесів потрапила значна кількість громадян з інших регіонів колишньої Російської імперії. "Тисячні товпи людей облягали консульство, - повідомляв Київ генеральний консул Української Держави у Москві, - звертаючись з проханням про реєстрацію до українського громадянства, переїзд на Україну, про охорону персональну і охорону майна... бажаючих зареєструватися, без перебільшення, десятки тисяч" [233, ф.3766, оп.1, спр.86, арк.18]. Серед іммігрантів, крім тисяч офіцерів, було чимало представників технічної та наукової інтелігенції, ділових людей, серед яких були і носії важливої для розвідників інформації.

Військова розвідка застосовувала й технічні засоби, насамперед радіоперехоплення. У Миколаєві ще у ході світової війни було відкрито спеціальну школу підготовки персоналу станції радіоперехоплення для російської армії [172, с.137]. Фахівці залишилися і почали працювати в нових умовах. Для контролю радіопереговорів радянських військ на даху будинку Генерального штабу змонтували станцію радіоперехоплення [233, ф.1074, оп.2, спр.37, арк.35].

В процесі дослідження отримані певні дані й про наявність в структурі Генштабу Гетьманату окремого підрозділу військової контррозвідки. Питаннями оперативного забезпечення збройних сил займалися: контррозвідувальне відділення Генштабу та відповідні служби ДДВ. Контррозвідувальне відділення очолював підполковник царської армії, фахівець цієї справи [54, спр.39064, арк.52 зв.-53 зв.]. При розробці законодавчих актів Гетьманат передбачив покарання за навмисні дії по підриву обороноздатності країни. Проект відповідного закону містить покарання безстроковою каторгою за вбивство командирів військових з'єднань і частин, пошкодження захисних засобів укріплення пункту або військового корабля. За виведення з ладу військових об'єктів, озброєння, засобів зв'язку, шляхів сполучення - покарання стратою [233, ф.1074, оп.1, спр.24, арк.98]. Саме виявленням, попередженням і розкриттям подібних злочинів займалася контррозвідка Гетьманату.

Важливим засобом здобуття розвідувальної інформації була й військова авіація. Слід сказати, що на той час бойова авіація взагалі на 70-75 відсотків використовувалась для виконання розвідувальних завдань [45, с.20]. Затверджений Гетьманом генеральний план організації Збройних сил передбачав створення Інспектури повітряних сил, яка мала підпорядковуватися безпосередньо начальнику Генштабу. В збройних силах планувалося створення 3-х повітряних інспектур (авіаційних загонів), 2-х інспектур аеростатів і спеціальної повітряної школи для підготовки льотного складу. До того ж, кожний з армійських корпусів сухопутних військ повинен був мати окрему авіаційну частину. Свої авіарозвідувальні підрозділи мав і Чорноморський флот, формуванню якого Гетьманат приділяв особливу увагу. На озброєнні Чорноморського флоту перебувало до 20 гідропланів [122, с.426-427, 441-442].

Військова розвідка Української Держави працювала досить професійно й ефективно. Підтвердженням цього, наприклад, можуть служити матеріали розвідувальних звітів Генштабу, що містять докладні відомості про штатну організацію, чисельність, озброєння, командні кадри, дислокацію та передислокацію з'єднань, частин і залог Червоної армії, складені за наслідками обробки відомостей агентури й радіорозвідки [216, с.97].

Важливим каналом добування розвідувальної інформації була і військова дипломатія Української Держави. Вже навесні 1918 р. почалася робота по створенню організаційних і директивних засад військового аташату. Його працівники ("військові агенти" за тогочасною термінологією) мали призначатися з офіцерів Генштабу. При цьому встановлювалися суворі вимоги щодо професійних і моральних якостей кандидатів на військово-дипломатичну роботу. "Відповідальна робота агентів, - зазначав начальник Генштабу генерал О.Сливинський, - що проходить перед очима представників влади чужого народу, вимагає призначення кращих наших офіцерів..." [233, ф.1077, оп.1, спр.45, арк.2].

Керівним органом військової дипломатії у складі Генштабу був відділ закордонного зв'язку або закордонний відділ. Саме цей підрозділ взяв на себе основне навантаження по формуванню системи військово-дипломатичного представництва України, оскільки військовий аташат "необхідний для постійного зв'язку з центрами думки і військової науки приязних держав, а також для ознайомлення з становищем і поступом військових дій в них" [25, с.21]. Отже, за намірами Генштабу головними функціями військової дипломатії мали бути постачання інформацією про стан збройних сил іноземних держав і вивчення кращих надбань військово-теоретичної думки за кордоном.

З точки зору начальника першого генерал-квартирмейстерства Генштабу генерала Дроздовського, всі майбутні військові дипломати мають набути попередній досвід роботи в розвідувальному відділі Генштабу. "Тільки цей відділ, - наголошував він, - повинен служити як би школою для тих старшин Генерального штабу, котрі будуть потім одержувати призначення на посаду військових агентів за кордоном... тільки тут вони зможуть познайомитися цілком з виникненням і методами постанов різних принципових питань до всього... зо всестороннім освітленням різних політичних питань, в курсі котрих повинні бути військові агенти для того, щоб правильно дивитися на завдання нашої стратегії, відповідно цьому направляти свою діяльність" [233, ф.1077, оп.1, спр.28, арк.3].

31 травня 1918 р. начальник Генштабу затвердив цілком таємну "Інструкцію закордонним військовим агентам при представниках (по частині розвідочній)". Цей документ був першою комплексною директивою щодо організації поточної роботи українського військового аташату по збору інформації про стан збройних сил і військового будівництва країн акредитації. Інструкцію можна розглядати і як концептуальний документ щодо цілеспрямованого збору відомостей розвідувального характеру, виходячи з тогочасного рівня уявлень про завдання військової розвідки як такої. "Військові агенти, - йшлося у ній, - прикладають усі міри, способи і прийоми для постійного і різностороннього догляду за усіма справами життя краю і армії, пориваючись можливо вичерплююче і повно уявити загальний малюнок військової підготовки і доповнити її можливо більшими деталями". Зібрана інформація повинна була надсилатися до Генштабу у відділ закордонного зв'язку таємним телеграфним шифром або ж кур'єром "у власні руки". Крім того, першого числа кожного місяця військові аташе зобов'язувалися готувати та відправляти до Генштабу докладний інформаційно-аналітичний матеріал, підготовлений на основі зібраних за місяць відомостей [233, ф.1074, оп.1, спр.45, арк.11].

Інструкція мала вичерпну схему збору інформації, котра потрібна була Генштабу для врахування при розробці оборонної стратегії Української Держави та раціонального будівництва її Збройних сил. Центральну установу української армії цікавили такі проблеми: правова база формування армій іноземних держав; їх організація у мирний та військовий час стосовно родів військ; озброєння та технічні засоби, що знаходяться у користуванні цих армій; мобілізаційні можливості населення, промисловості, транспорту й шляхів сполучення держав акредитації; їх тилове забезпечення; хід військової підготовки, військово-навчальні та наукові заклади іноземних армій; дислокація їх частин, з'єднань, залог; морально-політичний стан особового складу, командні кадри; підготовка майбутнього театру воєнних дій у фортифікаційному, транспортному, топографічному відношеннях; плани військових дій; охорона кордонів [233, ф.1074, оп.1, спр.45, арк.12].

Позитивною рисою наведеної інструкції є те, що в ній міститься досить детальний перелік відомостей військового характеру, які мають збирати військові агенти (військові аташе) Української Держави в країнах акредитації. При цьому варто зазначити, що з воєнно-політичної й військово-штабної точок зору цей перелік складений вельми кваліфіковано й містить усі головні інформаційні орієнтири в галузі військової розвідки того періоду. Водночас в інструкції є чимало серйозних прогалин стосовно самої організації діяльності військових агентів. Зокрема, в документі не зазначені: статус військових агентів, їх місце в структурі закордонних представництв Української Держави й дипломатичні права; особливості взаємодії військових аташе з "чистими" дипломатами, представниками інших спецслужб України за кордоном, а також з військовими агентами інших держав у країні акредитації; основи роботи із закордонними конфіденційними джерелами інформації й пов'язані з цим вимоги; основи таємного діловодства; система зв'язку та багато іншого. Можна припустити, що ця інструкція була підготовлена кваліфікованим штабістом, котрий, однак, не мав грунтовних знань і навичок у сфері практичної організації військової розвідки.

У зв'язку з формуванням мережі дипломатичного представництва України за кордоном заступник міністра військових справ генерал Лігнау звернувся у червні 1918 р. до уряду з пропозицією направити до українських дипмісій військових представників. "Інтереси України, - йшлося у доповіді Лігнау, - вимагають установлення військово-дипломатичного контакту з сусідніми державами, а тому необхідно негайно командирувати військових агентів у держави, в які вже назначено посольство, а саме: в Германію, Австрію, Туреччину, Румунію і Болгарію... В найближчім часі прийдеться відряджати посольство в Швейцарію..." Відтак пропонувалося направити військових аташе до Берліна, Відня, Бухареста, Константинополя і Берна.

За проектом військового відомства при посольствах Української Держави 1-го розряду (12 осіб за штатом) повинні були отримати акредитацію військовий агент (посада отамана бригади), його помічник (полковник) та старшина для доручень (курінний), а при посольствах 2-го розряду (3 особи) - військовий агент (полковник) і його помічник (курінний) [233, ф.1074, оп.1, спр.17, арк.1, 2; ф.3766, оп.1, спр.47, арк.37-38].

Поки уряд розглядав законопроект, було створено військово-морське дипломатичне представництво. 4 липня 1918 р. ухвалюється закон "Про призначення військово-морських агентів та встановлення посад військово-морських агентів при посольствах Української Держави". Зазначені місії складалися з військово-морського аташе та його діловода. Вони були акредитовані в Німеччині (за сумісництвом - і в Данії, Голландії, Швеції), Австрії, Угорщині, Румунії, Туреччині. Планувалося направити військово-морського аташе і до радянської Росії, однак цього не сталося через складний характер міждержавних стосунків.

Військово-морські дипломати брали участь у складі делегації на мирних переговорах з Румунією, три морських офіцери входили до української делегації на переговорах з радянською Росією. 22 липня 1918 р. до Берліна було відряджено капітана 1-го рангу Українського військового Флоту Г.Свірського для ведення переговорів з представниками зацікавлених держав у справі повернення Україні Чорноморського флоту [249, с.79, 81; 25, с.21].

Поточною роботою військово-морської дипломатії керував закордонний відділ Морського Генерального штабу. Цей підрозділ вів обробку інформації щодо організації та озброєння військово-морських сил іноземних держав, яка надходила від військово-морських аташе, давав їм відповідні інструкції [248, с.91].

10 серпня 1918 р. Гетьман П.Скоропадський затвердив закон "Про призначення військових агентів" до вищезгаданих столиць. При посольствах 1-го розряду встановлювалися посади військового агента та помічника (відповідно - отамана бригади і полковника), при посольствах 2-го розряду - ті ж самі посади, але на клас нижче за військовим званням.

При впровадженні військово-дипломатичних агентів український уряд наштовхнувся на дискримінаційне ставлення до України держав австро-німецького блоку. Уряди Австрії та Німеччини відмовили у приїзді українським військовим дипломатам, посилаючись на те, що при штабі "Обер-Ост" (м.Ковно) та штабі австрійської Східної армії генерала Крауса в Одесі вже працюють представники від українських Збройних сил генерал-хорунжі Левицький та Семенов [216, с.97, 98].

Головними методами роботи військових дипломатів України були: встановлення та розвиток контактів з представниками урядових та військових кіл країн, де вони перебували (на це асигнувалася більша частка коштів); вивчення як офіційним, легальним шляхом, так і через таємні джерела іноземних збройних сил, опрацювання спеціальної періодичної літератури та наукових джерел зарубіжних країн з метою вилучення відповідних даних та інші. Військовий аташат працював не тільки в інтересах військового відомства, але й надавав суттєву допомогу цивільній дипломатії, здобуваючи важливу для неї інформацію.

Ефективність роботи військової дипломатії за кордоном була б, мабуть, вищою, якби не заважали відомчі суперечності між військовими та міжнародними інституціями України. Доходило до повної відмови Міністерства закордонних справ сприяти роботі військових агентів при дипломатичних представництвах. Їм не дозволяли користуватися приміщеннями посольств, транспортом, засобами зв'язку, що призводило до зайвих витрат [233, ф.1074, оп.2, спр.37, арк.4; ф.1077, оп.1, спр.45, арк.1].

Щоб досягти більш тісної координації роботи між цивільною та військовою гілками дипломатії, військове міністерство запропонувало запровадити посади військових дипломатів безпосередньо до штатів посольств України (це сталося 10 листопада). МЗС в цілому підтримало цю пропозицію, хоча і висловилося за відкладення цього заходу до остаточного формування української армії [216, с.97].

Поступове накопичення досвіду роботи за кордоном військовою дипломатією та військовою розвідкою сприяло уточненню їх функцій, дозволило зробити певні висновки щодо підбору й підготовки кадрів. Про це свідчить, наприклад, доповідь начальника першого генерал-квартирмейстерства начальнику Генштабу: "Розвідочному відділу повинно бути доручено всестороннє вивчення неприятельської армії, а також території противника, по можливості в такому ж об'ємі, як в статистичному відділі...". Тобто, йшлося про комплексну розвідку військового потенціалу зарубіжних держав.

На відділ закордонного зв'язку пропонувалося покласти все таємне листування з військовими агентами, розробку нових шифрів для конспіративних зносин, забезпечення режиму таємності навколо контактів Центру з конфіденційними джерелами інформації, а також офіційну репрезентацію Генштабу перед військово-дипломатичними представниками інших держав в Україні, супроводження їх у службових подорожах по країні.

Документ націлював підрозділи розвідки та аташату на щільну взаємодію. Висловлювалося побажання мати при кожному військовому аташе помічника для організації роботи українських дипломатичних резидентур. На посади військових агентів у провідних країнах Європи (Німеччині, Австрії, Англії, Франції, Туреччині та ін.) пропонувалося призначати лише тих офіцерів аташату, що вже мали попередній досвід роботи в країнах менш значних за місцем і роллю у міжнародних відносинах (Болгарія, Греція, Румунія, Швеція, Сербія та ін.) [233, ф.1077, оп.1, спр.28, арк.3, 41-42].

На військово-дипломатичній ниві за часів Гетьманату наполегливо працювали: генерал-майор Б.П.Баженов - голова української надзвичайної місії в скандинавських країнах; генерал-майор Л.А.Дроздовський - військовий аташе українського посольства у Швейцарії; генерал-хорунжий В.І.Левицький - військовий аташе України в Австрії; полковник К.Х.Середин - військовий аташе в Румунії та інші [105, с.109, 148, 181, 236-237].

У період Гетьманату П.Скоропадського почали здійснюватися спеціальні операції за кордоном, спрямовані на підтримку союзних політичних сил та протидію агресивним планам стосовно України. Ці операції здійснювалися через можливості представницьких резидентур у взаємодії з відомствами військових й міжнародних справ. Регіоном проведення таких операцій стала Кубань, що зумовлювалося рядом воєнно-політичних обставин. По-перше, Кубань і Північний Кавказ у цілому стали головною базою Добровольчої армії, котра не приховувала своїх намірів знищити нові суверенні національні держави й відновити "єдину Росію". Необхідно було мати всебічну інформацію про військовий потенціал та плани "білого руху" щодо України. Більше того, збір розвідувальної інформації безпосередньо у стані "білих" міг дати відомості про політичні організації та громадян України, що вступали у контакти з командуванням Доброармії, вели підривну роботу в Україні в інтересах "білих". Це давало б змогу завчасно виявляти такі елементи та проводити проти них контррозвідувальні та профілактичні заходи. По-друге, тогочасне політичне керівництво Кубані, де мешкала численна українська етнічна громада, прихильно ставилося до незалежної України й само відчувало загрозу з боку Доброармії. За цих умов необхідно було конспіративно надати військово-технічну підтримку Кубані у її боротьбі за незалежність і збереження статусу проукраїнської сили у безпосередній близькості від кордонів України. Територія Кубані не повинна була перетворитися на зручний плацдарм агресії "білих" проти Української Держави.

Нарешті, геополітичні плани самого Гетьмана передбачали приєднання Кубані до України як окремої адміністративної одиниці. За свідченням галицького політичного діяча Л.Цегельського, Гетьман мав з цього приводу "великий, глибоко продуманий план" [165, с.504]. З метою прилучення Кубані готувалася десантна операція на Тамань силами одного з кращих з'єднань української армії - дивізії генерала Натієва, а точніше - Окремої Запорізької дивізії, дислокованої на південно-східних кордонах України, у складі чотирьох піхотних, кінного, гарматного, інженерного полків, кінно-гарматного дивізіону, бронедивізіону й авіаційного загону [78, с.46; 122, с.428].

Між керівниками України та Кубані відбулися переговори у Києві, куди за рішенням Кубанської Законодавчої Ради від 15 травня 1918 р. прибула делегація краю. Кубанських представників гостинно прийняли у Києві, однак в ході переговорів визначилися серйозні суперечності у поглядах на майбутній статус Кубані. Гетьман наполягав на включенні Кубані до складу Української Держави з призначенням туди свого генерал-губернатора. Кубанська ж сторона висловлювалася лише за федеративні зв'язки з Україною [78, с.46-47]. Проте сторони усе ж таки обмінялися дипломатичними представництвами на рівні посольств, і Кубань отримала військово-технічну допомогу. З Київського артилерійського депо на Кубань було відправлено вісім 76-міліметрових гармат, 21 тис. гвинтівок Мосіна, 20 кулеметів "Максим", 100 кулеметів "Кольт" і 40 - австрійського зразка, 4 телефонні станції, військовий реманент, 5 млн. набоїв, 50 тис. снарядів тощо - на суму до 6 млн. крб. [54, спр.69270, т.39, арк.20-21]. Зброя надійшла у червні-липні 1918 р. двома транспортами [137, с.33].

Одночасно активізували роботу на Кубані українські дипломати-розвідники. Зберігся таємний рапорт першого секретаря посольства Української Держави в Катеринодарі К.Поливана від 21 грудня 1918 р., де міститься звіт про роботу в краї гетьманської розвідки. Як доповідав український дипломат, було зібрано інформацію про настрої кубанських політичних кіл, становище місцевого козацтва, інтелігенції та інших верств населення, його склад, розстановку політичних сил.

Робота української розвідки не обмежувалась лише збором важливої інформації. "Політична кон'юнктура на Кубані, - зазначав К.Поливан, - вимагає від українського посольства одразу ж розпочати якомога ширшу й енергійну працю в справі поширення" політичного впливу Української Держави в краї [235, ф.581, оп.1, спр.9, арк.10]. Співробітники посольства брали участь у секретних нарадах Кубанської Крайової Ради і Крайового уряду, вели роботу по поглибленню антагонізму між місцевими політиками й командуванням Доброармії, наполегливо поширювали серед кубанських політичних кіл думку про життєву необхідність для Кубані тісного союзу з Україною. За активну діяльність в краї автор рапорту навіть заарештовувався денікінською контррозвідкою [235, ф.581, оп.1, спр.9, арк.10-12].

Посольська резидентура зібрала й корисну інформацію про міждержавні економічні злочини. Як ішлося в рапорті К.Поливана, "останнім часом спостережено приїзд до Катеринодару чимало спекулянтів з України". Останні скуповують за низькими цінами дефіцитні в Україні товари (насамперед - нафту) і перепродують її за такими цінами, яких "не було б при умові урядової закупки чи контролю". Відтак висловлювалась рекомендація про створення на Кубані торгового представництва Української Держави [235, ф.581, оп.1, спр.9, арк. 22-23].

Цікаві пропозиції щодо поширення присутності українських спецслужб на Кубані й підготовки там збройного повстання проти Доброармії містилися в інформації українського розвідника-журналіста (прізвище невідоме) від грудня 1918 р. про становище на Кубані і на Дону. Запропонований план був спрямований на створення умов довгострокової розвідувальної присутності України на Кубані шляхом побудови розгалуженої резидентури в краї. Вона мала маскуватися під представництво українських засобів масової інформації. Передбачалося створити "головне інформаційне бюро на Кубані під виглядом видавництва, заснувати на місцях на Кубані і Чорноморщині філії бюро, ці філії мають насадити в кожне село і станицю своїх агентів під виглядом дрібних продавців газет... та крамарників на селі". Рекомендувалося для прикриття агентурної роботи широко залучати можливості українського кооперативного руху в регіоні та осередки товариства "Просвіта". Передбачалося, що українська резидентура не тільки буде вести збір необхідної інформації, але й активно впливати через місцеві засоби масової інформації на формування громадської думки в інтересах України. У міру посилення позицій українських спецслужб в регіоні планувалося перейти до підготовки збройного повстання проти "білих". Для цього пропонувалося направити "10 надійних людей" для формування підпільних "бойових організацій" [235, ф.581, оп.1, спр.9, арк.5-7].

Відомо, що за умов внутрішніх труднощів Гетьманату, протидії спецслужб "білих", такі плани не були здійснені, хоча їх наявність переконливо свідчить про масштабну роботу українських розвідувальних органів на зовнішньому фронті, розширення їх службового інструментарію, набуття професійного досвіду й вдалий підбір ініціативних кадрів, спроможних проводити активні закордонні заходи.

Разом з тим, українській розвідці часто бракувало наступальності для доведення до кінця розпочатих широкомасштабних операцій. Це видно на прикладі діяльності того ж секретаря українського посольства при Кубанському Краєвому урядові К.Поливана та консула Української Держави на Кубані Ф.Боржинського. У другій половині 1918 р. завдяки їх великій і наполегливій праці склалися реальні перспективи зближення України з Кубанню та Чорноморщиною, аж до подальшого можливого входження цих країв до її складу на умовах федерації. Зазначені працівники подавали керівництву кваліфікований аналіз обстановки і просили допомоги у вирішенні цих проблем шляхом активізації роботи спецслужб. Але до них не завжди прислуховувались, а після падіння Гетьманату й поготів. Справа була загублена. Трагічно загинув полковник Боржинський. В.Іванис так написав про це: "На станції Волноваха Маріупольського повіту Боржинського перехопили добровольчі офіцери і розстріляли "за ізмєну Росії", все майно його розграбували... Нащадки запорожців (кубанці - В.С.) не виявили мужности, щоб охоронити представника матері-України" [235, ф.581, оп.1, спр.9, арк.5-7; 79, кн.2, с.286].

Характеризуючи органи безпеки періоду Гетьманату, слід зазначити, що ряд підрозділів спеціального призначення, діяльність яких спрямовувалась на захист безпеки самого Гетьмана та на протидію замахам на існуючий державний лад Української Держави, функціонував у межах Особистого штабу Гетьмана П.Скоропадського. Згідно з "Положенням про Головну Квартиру Гетьмана" особистий апарат глави Української Держави складався з Особистого штабу Гетьмана, його Особистої канцелярії та чинів для особливих доручень. Штаб Гетьмана мав певні повноваження, котрі за своєю специфікою відносилися до спеціальної діяльності [233, ф.2469, оп.1, спр.1, арк.16, 16 зв.].

У структурі штабу Гетьмана існував Особливий відділ (далі - ОСБВ). В "Положенні про Особливий відділ Штабу Гетьмана П.Скоропадського, компетенцію його посадових осіб і підрозділів" до функцій цієї інституції віднесені: інформування про різні політичні та національні рухи, їх ставлення до особи Гетьмана; інформування про боротьбу правоохоронних органів з антидержавною діяльністю політичних партій, організацій та окремих осіб, які прагнуть підірвати гетьманську владу; збір відомостей про діяльність за кордоном нелояльних до Гетьмана політичних партій і течій, підривна робота яких може негативно відбитися на внутрішньому становищі та міжнародній політиці України; виконання особливих доручень Гетьмана в межах компетенції ОСБВ [233, ф.2469, оп.1, спр.1, арк.44зв.-45].

Положення є підзаконним нормативним актом, статусна належність котрого за рівнем затверджуючої інстанції (Гетьман чи начальник його штабу) чітко не визначена. За змістом воно має комплексний характер і складається з норм адміністративного, дисциплінарного й кримінально-процесуального характеру. Відповідно до цього Положення Особливий відділ являв собою державну структуру зі змішаною компетенцією спеціального і правоохоронного органу. Для виконання закріплених у Положенні завдань ОСБВ мав повноваження політичної розвідки і контррозвідки, дізнання та слідства у справах політичного характеру, здійснював цензуру, а також виконував особливі доручення Гетьмана. У системі спецслужб і правоохоронних органів Гетьманату Особливий відділ посідав центральне місце, оскільки його розпорядження були обов'язковими для чинів Державної варти, дипломатичного й митного відомств, прикордонної, лісової та залізничної сторож. У Положенні чітко визначена структура ОСБВ, дисциплінарний статус його співробітників, стисло викладені їх процесуальні повноваження і права, основи взаємодії з представниками інших відомств.

Цей нормативний акт не розглядає ряд важливих для будь-якої спецслужби питань (насамперед основ таємного діловодства). Втім, у тексті є універсальне посилання про наявність спеціальної інструкції, котра регламентує діяльність чинів ОСБВ при виконанні ними поставлених завдань (в архівах не виявлена). Положення демонструє досить високий рівень документальної культури. Швидше за все, воно готувалося колишнім старшим офіцером, котрий раніше обіймав керівну посаду в охоронному відділі чи корпусі жандармів царської Росії.

До складу ОСБВ входили: начальник відділу, його помічник, офіцери для доручень, старші офіцери, які відали таємним діловодством, районні офіцери, а також такі підрозділи, як юридичне та інформаційне відділення, канцелярія відділу. Всього ж в ОСБВ (без урахування відділень і канцелярії) за штатом працювало 7 лінійних та 8 районних офіцерів (посади підполковника-полковника). Всі чиновники відділу, як військові, так і цивільні, перебували на дійсній військовій службі у штабі Гетьмана і користувалися правами й перевагами, встановленими для службовців військового відомства. За посадові злочини чи упущення по службі вони підлягали відповідальності на загальних підставах, як для посадових осіб [233, ф.2469, оп.1, спр.1, арк.45, 48-48зв., 78]. Військовики, а також особи, які вступали на військову службу, мали приймати присягу на вірність Українській Державі, передбачену законом від 30.05.1918 р. [55, № 11].

Районні офіцери ОСБВ, котрі призначалися до кожної з 8 губерній держави, мали права командирів окремих батальйонів і були своєрідними повноважними представниками ОСБВ в регіоні. Вони мали організовувати на закріпленій за ними території роботу в рамках компетенції відділу, а також користувалися правом ведення слідчих заходів.

Юридичне відділення спеціалізувалося головним чином на веденні дізнання і слідства. Однак головне навантаження в структурі ОСБВ припадало на інформаційне відділення, яке очолював помічник начальника відділу. До штату інформвідділення входило 4 старших офіцери, які обробляли й аналізували інформацію, що надходила, 6 офіцерів для доручень, двоє "завідуючих зовнішнім доглядом" та група співробітників зовнішнього спостереження. "Завідуючі зовнішнім доглядом" зобов'язувалися керувати роботою своїх співробітників у Києві та під час їх відряджень до провінцій. Самі співробітники зовнішнього спостереження поділялися на три категорії: "висшого розряду" (15 чол. за штатом), "середнього розряду" (20 чол.) і "молодшого розряду" (15 чол.). Очевидно, в основу службової градації було покладено професійний досвід та майстерність. Співробітники працювали на правах унтер-офіцерів надстрокової служби, проходили відповідну спеціальну підготовку та фахову атестацію [233, ф.2469, оп.1, спр.1, арк.46, 47зв.-49зв., 78-78зв.].

До засобів добування службової інформації ОСБВ, крім зовнішнього нагляду, належала й агентурна робота. В кошторисі видатків ОСБВ передбачалися витрати на "секретно-агентурні потреби", згадуються агенти та "спостерігачі" відділу (зовнішній нагляд) [233, ф.2469, оп.1, спр.7, арк.7-7 зв.].

Особливий відділ мав широкі повноваження. Співробітники за розпорядженням начальника відділу чи його помічника мали право здійснювати арешти в установленому законом порядку. Відповідним чиновникам відділу надавалися права військових цензорів. Органи Державної варти, кримінального розшуку, митниці, прикордонна, лісова та залізнична охорони зобов'язувалися співробітничати з ОСБВ, точно виконувати його розпорядження, доповідати про всі виявлені антидержавні дії. Українська дипломатія повинна була сприяти ОСБВ, переправляти його матеріали дипломатичною поштою, надавати відомості зарубіжної преси. Банківські та кредитні установи на вимогу ОСБВ також мали постачати його необхідною інформацією. Службовці ОСБВ були вправі відвідувати в'язниці та допитувати заарештованих. Усі справи та бюджет відділу становили сувору державну таємницю [233, ф.2469, оп.1, спр.1, арк.48-49].

У наявних архівах дуже мало документів щодо оперативної діяльності ОСБВ. Проте й ті матеріали, що збереглися, дозволяють скласти певне уявлення про поточні справи відділу. Насамперед робота спрямовувалась на розслідування протиправних дій у сфері державного управління, котрі мали ознаки політичних злочинів. Так, у рапорті начальника ОСБВ начальнику штабу Гетьмана від 29 липня 1918 р. йшлося про серйозні службові зловживання начальника загального департаменту МВС, члена партії соціалістів-революціонерів (есерів) Тоцького, котрий відав кадровими питаннями в органах внутрішніх справ. Тоцький намагався "протягти" до центральних і місцевих підрозділів МВС своїх однодумців і "товаришів по партії", перешкоджав затриманню осіб, які вели антидержавну пропаганду [233, ф.2469, оп.1, спр.7, арк.1, 2 зв.-3].

У червні 1918 р. у зв'язку зі встановленням певних відносин між Гетьманатом і радянською Росією МВС поставило питання про посилення нагляду за особами, що прибувають з російського боку (як уже згадувалося, серед них траплялося чимало шпигунів, диверсантів та осіб, що мали завдання підтримувати антигетьманське підпілля, вести підривну пропаганду та терористичну діяльність). З метою ефективної протидії таким підривним акціям було розроблено відповідну інструкцію комісарам українських прикордонних пунктів. Однак Тоцький, причетний до розробки цієї інструкції, вніс до неї положення, за яким усі зносини комісарів з Радою Міністрів та головою МВС повинні були здійснюватися через начальника загального департаменту МВС, тобто - через нього особисто. Зрозуміло, це не тільки ускладнювало оперативний обмін інформацією, а й ставило під контроль Тоцького всі службові відомості про контррозвідувальне обслуговування прикордонної смуги. Врешті-решт, таке втручання Тоцького, як зазначалося в рапорті, фактично позбавляло директора Департаменту Державної варти можливості "здійснювати догляд за всіма злочинними елементами, що потрапляли на територію України".

У полі зору ОСБВ перебувала й оперативна обстановка в столиці держави. В рапорті начальника відділу від 25 липня 1918 р. зазначалося, що за агентурними відомостями до Києва проникло чимало неблагонадійних осіб. Серед них називалися "агенти Радянського уряду", відряджені до України з метою організації антигетьманської й антинімецької пропаганди, котрі контактували з радянською делегацією на мирних переговорах та місцевою комуністичною опозицією. Крім того, до числа потенційно небезпечних було віднесено функціонерів опозиційних Гетьманові українських лівих партій, політичних емігрантів монархічного толку з Росії, всіляких політичних авантюристів та злочинців, які переїхали до столиці.

У рапорті зверталась увага на незадовільний стан зовнішнього догляду за підозрюваними в антидержавній діяльності, недостатньо ефективні дії органів правопорядку та паспортного контролю. Начальник ОСБВ висловив ряд конкретних рекомендацій щодо поліпшення оперативної обстановки в столиці. В першу чергу зверталася увага на необхідність посилення кадрового потенціалу контррозвідки та органів правопорядку за рахунок залучення до роботи колишніх царських жандармів та поліцейських. На практиці це було досить складним завданням, оскільки "маса колишніх жандармів і городових чудово влаштувалася на велике жалування на різні місця в торгових і промислових закладах". Пропонувалося також перенести місце переговорів з Києва до одного з прикордонних міст, посилити контроль на кордоні, в потягах, що прибували з Росії, за готелями; підпорядкувати двірників та швейцарів Державній варті, запровадити обов'язкову прописку протягом 24 годин, навести лад в адресних столах та посилити режимність на телефонних вузлах, що обслуговували правоохоронні органи [233, ф.2469, оп.1, спр.7, арк.2, 4-6 зв.].

Особливий відділ, судячи зі змісту наведеного документа, брав на себе і певні контрольно-інспекційні та координаційні функції стосовно інших спеціальних та правоохоронних органів (розвідувальних, контррозвідувальних, міліцейських), ряду державних установ. Підрозділами ОСБВ проводився збір агентурної інформації про збройні виступи проти існуючого ладу. Так, у рапорті начальника відділу від 6 липня 1918 р. йшлося про збройні виступи селян на Черкащині та операції проти них гетьманських і німецьких каральних загонів. ОСБВ взаємодіяв зі спецслужбами окупаційних військ у сфері обміну інформацією та протидії антиурядовим організаціям. Наприклад, у червні 1918 р. німецькою таємною поліцією у контакті з ОСБВ було проведено ліквідацію київської робітничої організації, яка готувала загальний страйк [60, с.145-146, 149-151].

Таким чином, функціональна спрямованість ОСБВ на протидію особливо небезпечним антидержавним та службовим злочинам, проведення агентурної роботи та зовнішнього догляду дозволяють вбачати в ньому спеціальний орган по захисту державної безпеки України. Причини виникнення свого роду "особистої гетьманської спецслужби" можна пояснити принаймні двома обставинами: складною оперативною обстановкою в державі в цілому й авторитарним характером самого режиму П.Скоропадського.

Відзначаючи певну ефективність роботи ОСБВ, слід сказати, що виникали ситуації, коли він та інші спеціальні органи дублювали один одного в поточній діяльності. Як уже йшлося вище, справою розшуку осіб, що заплямували себе воєнними злочинами в період радянської окупації Києва, займалися освідомчі відділи Департаменту Державної варти МВС. Такі ж функції виконував і Особливий відділ [233, ф.1216, оп.2, спр.1, арк.27-30]. Звертає на себе увагу та обставина, що як ДДВ, так і ОСБВ за структурою та повноваженнями схожі на підрозділи Департаменту поліції Російської імперії [261, с.147-203]. Це дає підстави вважати, що Гетьман намагався використати апробований часом досвід згаданого відомства при створенні "особистих" спецслужб.

У структурі штабу Гетьмана існували спеціальні підрозділи, які займалися захистом особи П.Скоропадського та членів його родини. Вже зазначалося, що деякі екстремістські організації виношували плани та вели підготовку замаху на Гетьмана. У штабі піклування про особисту безпеку глави держави покладалося на гетьманського коменданта, котрому підпорядковувалися Гетьманський конвой та Особиста охоронна команда. Конвой займався охороною Гетьмана та його родини і прирівнювався за статусом до кавалерійського полку. До нього входили дві кінні й кінно-кулеметна сотні, які мали на озброєнні, крім звичайної кавалерійської холодної та вогнепальної зброї, 6 кулеметів типу "Максим" і 12 - типу "Льюїс". Командир конвою мав права командира окремої бригади.

Особиста Охоронна команда прирівнювалась до піхотного полку й комплектувалася з "відбірних і надійних осіб". На неї покладалася охорона гетьманської резиденції та самого Гетьмана під час його подорожей. Співробітники команди несли службу на постах усередині гетьманського палацу, здійснювали нагляд за навколишньою територією та будинками. Крім того, особиста охорона вела спостереження за персоналом, що обслуговував Гетьмана, підтримувала контакти з центральними й місцевими правоохоронними органами у справах своєї компетенції. До охоронної команди за штатом входило 7 офіцерів, двоє старших вартових, 62 вартових і 46 "доглядачів", канцелярські працівники [233, ф.2469, оп.1, спр.1, арк.39-39зв., 66зв.-68, 70зв.].

Існувало "Положення про особисту Охоронну команду Гетьмана". Це - короткий підзаконний акт, котрий частково регламентує діяльність чинів особистої Охоронної команди П.Скоропадського, яка виконувала функції фізичної охорони Гетьмана та членів його родини. З точки зору інтересів контррозвідки це Положення містить лише основні принципи взаємодії особистої Охоронної команди Гетьмана із спеціальним органом - Особливим відділом штабу Гетьмана і місцевими розшуковими підрозділами.

До сил безпеки Гетьмана відносився і Загін окремого призначення, який складався з двох взводів. У кожному з них було 3 стрілецьких і 1 панцерний відділи. Загін окремого призначення являв собою підрозділ швидкого реагування і застосування в різних екстремальних ситуаціях [233, ф.2469, оп.1, спр.1, арк.39-40зв., 75-76].

Підбиваючи підсумки розгляду процесу становлення і розвитку спеціальних служб Української Держави Гетьмана П.Скоропадського, можна зазначити, що у складних внутрішніх і міжнародних умовах уряд України зробив відчутні кроки на шляху формування органів безпеки різної функціональної спрямованості. У формі "освідомчих відділів" Державної варти вперше в державотворчій історії України започатковуються повноцінні органи контррозвідки. Вони мали досить досконалу структуру: центральний апарат, територіальні підрозділи, негласний склад, аналітичні й допоміжні підрозділи. Велася наполеглива робота по відверненню розвідувально-підривної діяльності іноземних спецслужб і пов'язаного з ними підпілля, боротьба з незаконними озброєними формуваннями, терористичними групами, особливо небезпечними кримінальними злочинами; виокремився (хоча й дещо умовно) такий напрям, як забезпечення внутрішньої безпеки силових структур держави.

У процесі формування системи освідомчих органів (контррозвідки) бачимо конструктивні підходи до підбору їх особового складу, куди увійшло чимало досвідчених професіоналів оперативно-розшукової діяльності. Почалася підготовка кадрів для територіальних підрозділів, окреслились основні напрями цілеспрямованої кадрової політики.

Звертає на себе увагу кваліфіковане застосування всього спектра спеціальних методів роботи. Створюються агентурні позиції у найбільш впливових політичних партіях, суспільно-політичних організаціях, збройних силах. Залучаються громадяни до співробітництва на довірчій основі. Використовуються методи зовнішнього нагляду. Ведеться аналітична обробка одержаної інформації, здійснюються окремі профілактичні заходи з метою попередження державних злочинів. Освідомча служба тісно взаємодіє з іншими силовими відомствами.

У сфері військової розвідки значним досягненням Гетьманату було вдосконалення її системи. Діяльність розвідувальних структур спрямовувалася на забезпечення пріоритетних стратегічних зусиль Генштабу в інтересах оборони, виявлення найбільш небезпечних для держави зовнішніх загроз. Для вирішення поставлених завдань використовуються різні форми агентурної роботи. Застосовуються технічні засоби, насамперед радіоперехоплення, військова авіація. Здійснювалась аналітична обробка здобутої розвідувальної інформації. Відбулося більш чітке розмежування функцій між військовою розвідкою та військовою дипломатією. Остання набула певних організаційно-штатних форм у вигляді військового й військово-морського аташату при дипломатичних представництвах. З'явилися досить досконалі для свого часу директивні документи, що регламентували їх поточну роботу, надійнішою стала процедура обміну інформацією між військовими аташе і Центром. Формуються уявлення про методи підбору й підготовки кадрів військової дипломатії. Поступово налагоджувалась діяльність представницьких резидентур закордонного відділу Генштабу. Розроблялися плани активізації такої роботи шляхом створення мережі резидентур, які мали поєднувати збір інформації з акціями політико-пропагандистського впливу та іншими заходами в інтересах Української Держави.

В умовах напруженої оперативної обстановки в Україні у складі Особистого штабу Гетьмана П.Скоропадського був створений Особливий відділ, який, окрім вирішення найвідповідальніших питань захисту безпеки держави та особи самого Гетьмана, виконував і певні контрольно-інспекційні та координаційні функції відносно інших спеціальних та правоохоронних органів.

Але, незважаючи на досить солідний рівень організації діяльності органів безпеки, вони все ж таки не змогли вирішити покладені на них завдання. І причини цього були дуже серйозні. Подальше зростання соціально-економічної напруженості в Україні, про причини якої вже йшлося, призвело до загального антигетьманського повстання, очоленого партіями соціалістичного спрямування, котрі об'єдналися в Український Національний Союз, що виділив зі свого складу керівний орган антигетьманської боротьби - Директорію - під проводом соціал-демократа В.Винниченка.

Після листопадової революції в Німеччині та розпаду Австро-Угорської імперії у жовтні 1918 р. Гетьманат втратив військову підтримку цих держав. Власні збройні сили та спеціальні служби режиму П.Скоропадського ще не встигли зміцнитися настільки, аби надійно захистити владу. До того ж загальна нестабільність у країні, непопулярне рішення Гетьмана про федерацію з майбутньою небільшовицькою Росією призводили до розкладу особового складу самих силових структур, недбалого ставлення до службових обов'язків, небажання служити Гетьману. Яскравим прикладом цього може бути перехід на бік антигетьманської опозиції елітних з'єднань і частин Збройних сил - Запорізької дивізії полковника П.Болбочана, Лубенського полку кінноти полковника Ю.Отмарштайна, загонів січових стрільців полковника Є.Коновальця. У ході бойових дій з повстанцями війська Гетьмана зазнали швидкої поразки. 14 грудня 1918 р. П.Скоропадський зрікся влади. Державний скарб (три більйони карбованців), як і владу, він передав урядові, а сам виїхав за кордон [151, с.257; 165, с.515; 87, с.75-76]. До Києва урочисто вступили війська Директорії.

Дуже влучно про цю ситуацію сказав історик І.Нагаєвський: "Затяжна опозиція до гетьманського режиму та розпочаток громадянської війни напередодні неминучої війни України на чотири фронти не свідчать про великий державно-політичний розум українських політичних груп і фракцій, що жили і діяли під кінець 1918 року. Вони поставили свої партійні програми вище добра нації та її держави. Це сталося в дуже рідкісній історичній хвилині, коли Галичина і Буковина, а частинно й Закарпаття, по розвалі Австро-Угорської монархії проголосили свою самостійність і з перших тижнів свого державного життя покладалися на поміч своїх наддніпрянських братів, але повалення гетьманського режиму, громадянська війна і похід більшовиків ці надії перекреслили" [151, с.171].

Не вдаючись в аналіз причин поразки Гетьманату, - це тема окремого дослідження, - зазначимо, що гетьманська доба є важливою сторінкою в історії спецслужб України, хоча б тому, що саме в цей період були сформовані повноцінні, як в структурному, так і в змістовному відношенні спеціальні служби, а їх досвід ліг в основу функціонування наступних органів безпеки національної державності.