§ 3.1. ВОЄННО-ПОЛІТИЧНА ТА ОПЕРАТИВНА
ОБСТАНОВКА В УКРАЇНСЬКІЙ ДЕРЖАВІ

Якщо на першому етапі національні спецслужби лише зароджувались і започатковувалась їх діяльність методом проб та помилок, для наступного періоду Української Держави, яка виступає у формі Гетьманату, притаманні від самого початку досить професійні кроки до вирішення нагальної проблеми створення й належного функціонування сил безпеки, вдосконалення форм та методів, актуалізація змісту діяльності спецслужб. Це було пов'язане насамперед із значними змінами у воєнно-політичній та оперативній обстановці.

Період Української Держави Гетьмана П.Скоропадського (квітень-грудень 1918 р.) багатьма українськими істориками висвітлюється негативно, але важко заперечити те, що він заслуговує на увагу з точки зору історії вітчизняного державотворення в цілому і спеціальних органів зокрема. Йшов процес розбудови української державності та розвитку культури. Торкнувся він і силових структур України, в тому числі її спеціальних служб. Організаційні здібності П.Скоропадського, уміння згуртувати навколо своєї адміністрації однодумців, залучити до формування державного апарату висококваліфіковані, досвідчені кадри, прагнення встановити у країні громадський спокій та правопорядок сприяли відомим надбанням Гетьманату у фундації провідних засад державного ладу та управління.

Цілком очевидно, що ці надбання слід віднести і на адресу спецслужб, адже саме в цей період, на думку автора, найбільш повною мірою виявилася державотворча функція їхньої діяльності. І насамперед тому, що цей період історії України, напевно, не має собі рівних за кількістю та масштабами загроз існуванню держави. Про це, зокрема, свідчить і аналіз оперативної обстановки, в якій діяли спеціальні служби Гетьманату: наявність на території України австро-німецьких окупаційних військ, нелегальна діяльність спеціальних служб австро-німецького блоку та країн Антанти; розвідувально-підривна робота радянських спецслужб на території України з метою підготовки збройного вторгнення та повалення існуючого ладу; антидержавна діяльність підпільних організацій, що орієнтувалися на радянську Росію та російський "білий рух"; масові селянські й робітничі антигетьманські виступи; наявність впливової партійно-політичної опозиції, що ставала на шлях антиурядової діяльності та контактувала із зовнішніми противниками Гетьманату; діяльність організованих злочинних угруповань, розклад певної частини державного апарату.

Слід одразу ж зазначити, що окрім суто об'єктивних чинників, які негативно впливали на оперативну ситуацію, роботу органів безпеки Гетьманату ускладнювали серйозні прорахунки у внутрішній (особливо економічній) політиці П.Скоропадського, залежність його адміністрації від свавілля австро-німецьких окупаційних режимів. Усе це полегшувало підривну діяльність зовнішніх ворожих сил та місцевої політичної опозиції, оскільки давало змогу використовувати невдоволення значної частини населення політичними заходами Гетьмана.

Не ставлячи за мету зробити вичерпний аналіз суспільно-економічної політики гетьманської адміністрації, суперечливий характер якої визнаний істориками, вважаю за доцільне зупинитися докладніше лише на деяких аспектах суспільного характеру, що відбивалися на завданнях спеціальних органів Української Держави.

На жаль, органи безпеки Гетьманату залучалися не тільки до відвернення підривної діяльності іноземних спецслужб та пов'язаних з ними нелегальних формувань усередині країни, але і до придушення проявів незадоволення зростанням соціально-економічної напруги в Україні. Хоча Гетьман і намагався перетворити Україну на своєрідний "оазис суспільно-економічної стабільності" шляхом визнання приватної власності й підтримки заможного селянства ("хліборобів-власників" або ж "козаків"), країну все більше лихоманила економічна криза. Тривалість робочого дня у промисловості становила 10-12 годин, на 1 червня 1918 р. армія зареєстрованих безробітних досягла 180 тис., у базовій галузі - металургії - кількість працюючих скоротилася вшестеро [84, с.157; 233, ф.1216, оп.1, спр.58, арк.1-1зв.].

Робітничому руху Гетьманат намагався протиставити репресивне законодавство та арешти, поновивши 19 липня 1918 р. царський закон 1905 р. про покарання за участь у страйках. Він підтримав і каральні заходи окупаційної влади (22 липня командуючий австро-угорською Східною армією віддав наказ про притягнення страйкарів до військового суду) [84, с.157]. Не дивно, що саме індустріальні регіони України стали базою для підривної діяльності комуністичних підпільних груп і організацій, адже тут склалися найсприятливіші умови для антидержавних акцій емісарів радянської Росії.

Австро-німецькі окупанти відверто грабували українське село. Повернення землі поміщикам, примусове вилучення сільгосппродукції, каральні експедиції загонів окупантів спільно з військами Гетьмана викликали збройний опір селянства. Влітку 1918 р. в Україні почали інтенсивно формуватися повстанські загони. Так, у червні - липні 1918 р. на Київщині спалахнуло селянське повстання, в якому взяло участь близько 30 тис. осіб [84, с.157; 87, с.60-63; 233, ф.1216, оп.2, спр.1, арк.7-10; ф.1794, оп.1, спр.19, арк.45-45зв.]. Саме в цей час виникає потужне селянське формування - майбутня "Селянська армія" Н.Махна. Загалом повстанські формування у листопаді 1918 р. зросли до 300 тис. осіб [15, с.21]. Селянські загони громили державні установи, поміщицькі маєтки, вступали в бої з окупантами, підрозділами регулярної армії та органами безпеки. Зрозуміло, що спеціальні підрозділи Державної варти, маючи з оперативних каналів достатньо інформації про селянський рух, на практиці фізично не в змозі були придушити повстанські виступи. Незадоволення ж селянства створювало сприятливий грунт для антигетьманської підривної діяльності та підготовку ударної сили, спрямованої на повалення режиму П.Скоропадського.

Переслідувань зазнавали і громадсько-політичні організації соціалістичного й національно-соціалістичного напрямків, профспілкові та інші робітничі об'єднання. Так, було заарештовано половину членів ЦК і голову Української партії соціалістів-самостійників (УПСС), понад 200 її членів, частину з яких розстріляли [226, с.11]. Зрозуміло, що змушені брати участь у придушенні справедливих виступів власного народу, та ще й пліч-о-пліч з іноземними військами, спеціальні органи Гетьманату втрачали свій авторитет серед населення. Вони все більше залучалися до виконання не властивих їм функцій.

Професіоналізм гетьманської контррозвідки давав можливість певною мірою протидіяти іноземному шпигунству та диверсійно-терористичним акціям антидержавних елементів. Однак цього вже було замало, щоб припинити масові збройні виступи й суттєво змінити ситуацію на краще. Історичні уроки досить повчальні. Вони свідчать, що коли на догоду політиці обмежуються можливості для високопрофесійного вирішення проблем, потенціал безпеки держави знижується, діяльність її охоронних органів втрачає свою ефективність.

Розглядаючи важливі чинники оперативної обстановки в Українській Державі, слід сказати про активну підривну діяльність спецслужб радянської Росії проти України. Хоча формально Україна і РСФРР перебували у стані перемир'я, в Росії йшла активна робота по організації прямої інтервенції й повалення гетьманського уряду.

Незважаючи на прелімінарний мирний договір з Українською Державою від 12 червня 1918 р., на який радянська Росія пішла під тиском зобов'язань Брестської угоди з країнами Чотвірного блоку, на кордоні з Україною концентрувалися більшовицькі війська. Проти України було розгорнуто окрему 8-му армію зі штабом у Воронежі під командуванням командарма Чернявіна. До цього об'єднання входили Таращанська повстанська дивізія (складалася з прорадянськи настроєних повстанців-українців, що відійшли на територію Росії під ударами австро-німецьких військ навесні 1918 р.), 2-а Орловська дивізія, 9-а, 12-а, 13-а стрілецькі дивізії регулярної Червоної армії. Загалом це угруповання налічувало до 75 тис. багнетів, 1400 шабель, 170 гармат, 427 кулеметів, 15 літаків, 6 бронепотягів, що значно переважало збройні сили Гетьманату, які тільки-но починали формуватися [151, с.162; 114, с.335].

За браком сил на території України більшовики з кінця літа 1918 р. почали формувати загони у так званій "нейтральній зоні" - вузькій 10-кілометровій смузі вздовж північного кордону України з Росією, створеній за домовленістю між німецьким і радянським командуванням. Найбільш зручними ділянками "нейтральної зони" для підготовки військових сил для вторгнення в Україну був район від станції Унеча до Льгова, майже повністю покритий лісами і розташований на основній залізничній магістралі в напрямку Києва і Харкова [132, с.19-21; 86, с.230-231].

Активну розвідувальну діяльність проти України як майбутнього театру воєнних дій вели військова розвідка та контррозвідка Червоної армії. За свідченням одного з провідних організаторів підривної роботи проти Української Держави В.Антонова-Овсієнка, радянські спецслужби придбали багатий матеріал про стан збройних сил і військового будівництва Гетьманату. Інформацію постійно надсилали підпільні прорадянські організації в Україні, здійснювався контроль за ходом телеграфних сполучень між частинами українських військ на Лівобережжі Дніпра [3, т.3, с.76-77]. У публічних заявах лідерів радянської Росії і РКП(б) Л.Троцького, Г.Зінов'єва та інших Україна розглядалася як неодмінний плацдарм і резерв матеріальних ресурсів для здійснення концептуальної мети більшовиків - "світової революції", експорту проповідуваних ідей через українські землі на Захід. Керівники РСФРР не приховували свого ворожого ставлення до суверенітету України.

Головними каналами ведення радянською Росією підривних дій проти Української Держави були дипломатичні й консульські можливості для засилання емісарів легальним і нелегальним шляхом з метою розгортання антиурядового підпілля. Нехтуючи нормами міжнародного права, радянська Росія активно використовувала для підривної діяльності участь своєї делегації в мирних переговорах з Україною. У складі цього представництва координацію розвідувально-підривної роботи здійснював його військовий експерт колишній полковник царської армії Єгоров. Крім того, до цієї роботи залучалися і консульства Росії, відкриті в Києві, Одесі, Харкові, Полтаві. До України під виглядом дипломатів і консульських співробітників прибуло близько 1000 радянських агентів і агітаторів, котрі розгорнули роботу по підготовці антигетьманського повстання. Для цього головою російської "мирної" делегації Х.Раковським було асигновано близько 40 млн. крб. [168, с.149; 158, с.73].

У планах радянської Росії по "совєтизації" України відводилося певне місце створенню на її території комуністичних підпільних осередків та їх всебічній підтримці. У ЦК РКП(б) питаннями організації комуністичного підпілля займався Я.Свердлов [89, с.334]. Провідниками цієї діяльності в Україні були А.Бубнов і П.Дибенко - члени компартії України й активні учасники жовтневої революції 1917 р. А.Бубнов - член ЦК КП(б)У і Всеукраїнського Військово-Революційного Комітету - з серпня до жовтня 1918 р. працював у "нейтральній зоні" над формуванням українських радянських військових частин. З жовтня 1918 р. за рішенням 2-ї Всеукраїнської конференції КП(б)У дістав завдання організувати підпільну роботу в Києві; очолював київський підпільний штаб і підпільну Раду депутатів, був членом підпільного Київського обласного бюро КП(б)У. П.Дибенко перебував на керівних посадах по організації підпільної роботи на півдні України з травня до свого арешту у серпні 1918 р. Після звільнення у жовтні 1918 р. продовжував працювати у "нейтральній зоні" [57, с.371, 412].

18 квітня 1918 р. у Таганрозі Центральний виконавчий комітет рад України провів свою останню сесію, яка ухвалила реорганізувати центральні органи радянської влади в Україні. Замість ЦВК рад і Народного секретаріату для керівництва повстанською боротьбою проти німецьких окупантів і Центральної Ради створювалось Бюро - "Дев'ятка" - у складі: чотирьох більшовиків (А.Бубнова, В.Затонського, Г.П'ятакова, М.Скрипника), українського лівого соціал-демократа (М.Врублевського) і чотирьох українських та російських лівих есерів (С.Мстиславського, О.Сєверова-Одоєвського, М.Семушкіна, Є.Терлецького). Бюро називали ще "Партизанською дев'яткою" або "Повстанським Народним Секретаріатом". У його розпорядження ЦК РКП(б) виділив 34 млн. крб. Зусиллями ЦК РКП(б) і зазначеного бюро Україна вкрилась мережею підпільних організацій [168, с.149; 22, с.268; 160, с.213; 256, с.14-15; 255, с.34; 89, с.334].

Комуністичне підпілля дислокувалося переважно у робітничих центрах України. Головними його завданнями було ведення політичної агітації, організація страйків і диверсій, створення збройних формувань для майбутнього антигетьманського повстання. Розгалужена підпільна мережа була створена в Донбасі. Підпільні групи діяли в Луганську, Юзівці, Маріуполі, всього - у 18 великих населених пунктах. У Катеринославі для підпільної роботи залишили близько 250 комуністів, були підібрані конспіративні квартири, виділені кошти. Міський підпільний комітет КП(б)У до червня 1918 р. керував уже 18 нелегальними групами. Усього ж у Донбасі й на Катеринославщині на цей час діяло понад 80 підпільних осередків, в тому числі 30 - у сільській місцевості. В Києві до літа 1918 р. підпільні організації налічували близько 650 членів, функціонувало 6 нелегальних райкомів компартії. У червні для керівництва "бойовою роботою" було створене губернське бюро [89, с.334-335].

Високою активністю відзначався й підпільний рух на півдні України. Його центром у регіоні була Одеса, куди у травні 1918 р. прибула група емісарів ЦК РКП(б). Разом з місцевими комуністами вони створили мережу підпільних осередків - в одному лише місті було 5 підпільних райкомів. Нелегальні групи діяли і в містах Криму - Севастополі, Сімферополі, Керчі та інших. Велася робота по підготовці збройного повстання. Інколи комуністичні підпільні центри навіть друкували у газетах оголошення про набір червоноармійців з адресами збірних пунктів. На серпневій нараді керівників підпільних парторганізацій і губернських ревкомів, скликаній Київським обласним комітетом КП(б)У, за участю представників Київської, Подільської, Волинської, Полтавської і Чернігівської губернських парторганізацій було ухвалене рішення про початок збройного повстання [89, с.336; 168, с.6, 149].

Загалом до осені 1918 р. в Україні існувало понад 200 підпільних комуністичних організацій. Вони формували військово-революційні комітети, штаби повстансько-партизанських загонів. Під проводом комуністичного підпілля ширився страйковий рух. Тільки у липні - серпні 1918 р. відбулося 11 страйків робітників-металістів. ЦК КП(б)У та Тимчасове залізничне оргбюро направляли своїх інструкторів до учасників загального страйку залізничників, котрий у червні 1918 р. охопив близько 200 тис. осіб [89, с.336, 342].

Радянські емісари докладали зусиль і до підриву боєздатності збройних сил Гетьманату. Так, у липні 1918 р. агентурним шляхом Освідомчий відділ Державної варти встановив, що за завданням голови військового відомства РСФРР Л.Троцького до України з Москви прибув Г.Камєнєв з метою вербовки пілотів авіаційних частин, авіатехніків для подальшої служби в Червоній армії, а також для вивезення до Росії авіаційного парку Гетьманату [233, ф.1216, оп.1, спр.110, арк.4, 98-98зв.].

Як зазначає історик І.Нагаєвський, діяльність радянської агентури здебільшого мала диверсійно-терористичний характер. Так, 6 червня внаслідок диверсії вибухнули порохові склади в передмісті Києва Звіринці. При цьому більше 200 чоловік загинуло, понад 1000 дістали поранення, 10 тис. залишилося без притулку. 14 червня в Києві згоріло 35 дров'яних складів, кілька підприємств, близько 10 тис. людей втратило житло. 31 липня в Одесі вибухнув великий склад набоїв [151, с.149].

З ініціативи однієї з правлячих партій радянської Росії - лівих есерів - було створено терористичну організацію "Чорна сотня". Її бойовик Б.Донський 30 липня 1918 р. смертельно поранив головнокомандуючого німецькими військами в Україні генерала Г. фон Айхгорна та його ад'ютанта капітана фон Дрекслера. На допиті затриманий терорист повідомив, що для замаху на Айхгорна його направили з Москви, а крім того готуються замахи на П.Скоропадського, німецького генерала Гренера, посла Німеччини в Україні фон Мумма [151, с.149; 165, с.497].

Велику небезпеку суверенітету й громадському спокою Української Держави несла підривна діяльність російських шовіністичних організацій під прапором "білого" руху, метою якого було відновлення "єдиної неподільної Росії". Проросійські підпільні та легальні організації тісно співробітничали з головною ударною силою "білих" - Добровольчою армією, що дислокувалася на Північному Кавказі, готуючись до боротьби проти більшовиків і нових національних незалежних держав. "Біле" підпілля збирало інформацію про Україну в інтересах Добровольчої армії, розгортало антиурядову агітацію, формувало збройні загони для відкритого виступу проти Гетьмана. Підпільні організації мали свою агентуру навіть серед вищих державних кіл Гетьманату. Відомо, що ряд вищих сановників, представники генералітету, офіцери особистого конвою П.Скоропадського надсилали в Добровольчу армію запевнення у лояльності до "російської ідеї", вступали в контакти з пропозиціями своїх послуг щодо організації державного перевороту [168, с.148].

Роботу "білого" підпілля полегшувала наявність в Україні (особливо - у Києві та Одесі) добре скоординованих та озброєних організацій російських націоналістів ("чорносотенців"), котрі виникли ще до 1917 р. Крім того, рятуючись від "червоного терору", на територію України іммігрувала велика кількість російського офіцерства. Наприклад, восени 1918 р. в Україні перебувало: 40 тис. офіцерів у Києві, 15 тис. - у Херсоні, 10 тис. - у Сімферополі, 8 тис. - у Катеринославі, 5 тис. - у Житомирі тощо [140, с.183]. Традиційно офіцерство було опорою російської монархії, і "білі" заколотники могли на цьому грати. Ідейне натхнення "біле" підпілля отримувало і від представників російської політичної, підприємницької та військової еліти, яка стояла на позиції "неподільності" Росії. До Києва при Гетьмані прибули такі її діячі, як П.Мілюков, мільйонер Рябушинський, ідеолог чорносотенства В.Пуришкевич, відомий монархіст В.Шульгін, колишні царські високі урядовці Гурко, Нелідов, генерали Драгомиров, Лукомський та інші [227, т.1, с.334].

Лідер російських кадетів П.Мілюков цинічно заявив, що чим довше в Україні буде панувати безладдя, тим легше буде її знов прилучити до Росії [151, с.148]. 1 серпня 1918 р. посол Австрії в Україні граф Й.Форгач повідомляв до Відня, що представники російської монархічної опозиції в Києві, "посилаючись на домовленість з центральними державами, намагаються налагодити стосунки з німецькими військовими і політичними представниками з тим, щоб дістати їх підтримку у здійсненні своїх планів повалення існуючого ладу і відновлення монархії в Росії" [227, т.1, с.335].

По Україні поширювалися численні нелегальні й відкриті російські монархічні та націоналістичні організації. Вже у листопаді 1917 р. в Києві виникла конспіративна організація "Азбука" на чолі з В.Шульгіним, котра спеціалізувалася на збиранні інформації політичного характеру. Так, вона здобула текст таємної телеграми кайзера Вільгельма II командуванню німецькими військами в Україні, де він давав згоду на обрання П.Скоропадського Гетьманом України. Копію документа переправили командуючому Добровольчою армією генералу Алексєєву [250, с.40]. Активно діяли такі монархічні та націоналістичні організації, як "Монархічний блок", "Нарада членів законодавчих палат", "Союз відродження Росії", "Київський Національний Центр", "Рада державного об'єднання Росії", "Клуб російських націоналістів" (існував у Києві з 1908 р.) та інші [168, с.157-158, 170; 165, с.425, 496; 151, с.148].

"Білі" організації підтримували контакти із зовнішніми силами, що вороже ставилися до гетьманського режиму. Так, "Київський Національний Центр" (філія "Всеросійського Центру" у Москві, лідери - М.Федоров, проф. Новгородцев, Волков, Салазкін) збирав інформацію на користь Антанти, закликаючи її "звільнити край від україно-більшовицької анархії". "Рада державного об'єднання Росії" (сформувалася в Києві у жовтні 1918 р. на чолі з бароном В.Меллер-Закомельським) через свою агентуру в державному апараті Гетьмана надсилала інформацію командуванню Добровольчої армії [168, с.156-158]. У Києві постійно перебував таємний представник цієї армії генерал Ломновський. З ним контактували російські націоналістичні осередки для передачі "добровольцям" таємної інформації. Офіційно командування Добровольчої армії (командуючий - генерал А.Денікін, начальник штабу - генерал І.Романовський) не зносилося з Гетьманом П.Скоропадським. За словами А.Денікіна, діяльність Добровольчої армії через її агентуру зводилася до "вилучення" з України російських офіцерів, організації закупок зброї та боєприпасів, розвідки австро-німецьких військ і підготовки території України для наступу проти них. Головними засобами підготовки України як театру воєнних дій проти австро-німецького контингенту розглядалися партизанські акції в його тилу, виведення з ладу залізничних сполучень і засобів зв'язку шляхом диверсій та організації страйків [168, с.147, 159]. Не варто і говорити, до яких наслідків могла б призвести практична реалізація цієї програми.

Поступово створювалася мережа збройних формувань російських шовіністів для відкритого виступу проти існуючої влади. Вже на момент приходу Гетьмана до керма у Харкові діяла таємна офіцерська організація, котра фінансувалася шахтовласниками Донбасу. Організація мала офіцерський батальйон (до 1000 активних бійців), 3 тис. гвинтівок, 20 кулеметів. Її філії працювали в інших містах Харківської і Полтавської губерній. Виступ планувався на момент початку бойових дій Добровольчої армії проти Української держави [168, с.196].

У 14 великих містах України діяли законспіровані осередки російських бойовиків під проводом капітана Герця, які налічували до 4000 членів. Як доповідав радник посольства Австрії в Україні князь Е.Фірстенберг, монархісти планували розпочати відновлення царського режиму саме з Києва. Проголосити монархом планувалося брата колишнього імператора Миколи II великого князя Михайла. За даними австрійського дипломата, до 40 тис. російських солдат і офіцерів, дислокованих навколо Києва, були під впливом заколотників, котрі підтримували також зв'язок з "білим рухом " на Дону. Виношувався намір у момент виведення з України австро-німецьких військ захопити владу і проголосити монархію [151, с.148, 159].

Цілком природно, що великі можливості для таємної роботи в Україні мали спеціальні служби країн австро-німецького блоку, адже військова окупаційна влада цих держав повністю контролювала територію країни. Необхідно зауважити, що гетьманські органи безпеки докладали зусиль для налагодження взаємодії зі спецслужбами австро-німецького військового контингенту, а саме: німецькою контррозвідкою під проводом майора Гассе та освідомчим бюро при штабі австрійських військ в Одесі на чолі з капітаном Шлютером. З цими підрозділами контактував Особливий відділ Особистого штабу Гетьмана (наприклад, у справах боротьби зі страйковим рухом). З боку Державної варти таке співробітництво було покладено на її 2-й відділ [60, с.153, 164].

Однак навряд чи таке співробітництво можна було вважати за рівноправне, оскільки, контролюючи спецслужби Української Держави, окупаційна влада не бажала брати на себе відповідних зобов'язань щодо української сторони. Більше того, виходячи із власних політичних міркувань, вона навмисно втручалася у поточну роботу гетьманських органів безпеки. Наприклад, це мало місце при проведенні операції проти антигетьманського заколоту на чолі з В.Винниченком та іншими майбутніми членами Директорії. Після ряду арештів та обшуків у розпорядженні Державної варти опинилися документи, які свідчили про підготовку широкого повстання проти П.Скоропадського й тісний контакт заколотників з головою радянської "мирної" делегації Х.Раковським. Виявилося, що німецькі спецслужби були поінформовані про підготовку перевороту, однак не повідомили про це українську владу. Після проведення названої операції радник німецького посольства Тіль в ультимативній формі вимагав звільнення заарештованих, повернення вилучених документів та відставки глави МВС України І.Кістяківського, за ініціативою якого і було проведено цю акцію. Виникла міністерська криза.

Якщо в австрійській зоні окупації українські спецслужби могли діяти більш-менш вільно, то в німецькій зоні військова окупаційна адміністрація чинила їм всілякі перепони. 11 жовтня 1918 р. Кабінет міністрів був навіть змушений звернутися з телеграмою протесту щодо цих деструктивних дій окупаційної влади, однак демарш ніяких наслідків не мав [168, с.149-150, 159].

Дипломатичні резидентури Австрії та Німеччини регулярно надсилали змістовні доповіді про економічне й суспільно-політичне становище в Україні. Крім досить чисельних за штатом дипломатичних представництв, держави австро-німецького блоку запровадили в Україні мережу консульських установ: німецькі діяли у Києві, Одесі, Харкові, Миколаєві, австрійські - в Києві та Одесі [158, с.79-80]. При цьому слід зауважити, що, наприклад, австрійські консульства вказівку підключитися до шпигунської діяльності отримали ще у 1882 році [172, с.11].

Посол України у Відні В.Липинський повідомляв своїми каналами про наявність у Києві великої австро-угорської шпигунської групи, до якої входили австрійські піддані й громадяни України [24, с.31]. Однак навряд чи спеціальні органи Гетьманату в змозі були адекватно зреагувати на цю інформацію - гетьманська адміністрація не бажала загострювати відносини з Чотвірним блоком, оскільки, за висловом міністра закордонних справ України Д.Дорошенка, ці стосунки були "основним питанням не тільки нашої закордонної політики, але й питанням нашого існування як держави" [63, с.266].

На території України активно діяли і спеціальні служби країн Антанти і США. Українська Держава не могла розраховувати на прихильне ставлення цих країн, оскільки вважалася ними пронімецькою. Готуючись до збройного протиборства з радянською Росією, країни антибільшовицького блоку намагалися перетворити територію суверенної України на арену шпигунсько-диверсійної роботи. За свідченням англійського дипломата-розвідника Б.Локкарта, на американську резидентуру, очолювану торговим аташе Коломатіано, було покладено завдання організації широкомасштабної диверсійної діяльності на стратегічно важливих транспортних шляхах на зіткненні кордонів Росії, України та Білорусі [184, с.272-273]. Для координації підривних дій використовувалося перебування у Києві резидента американської спецслужби консула Д.Дженкінса, а також консульства Норвегії [140, с.193].

Зрозуміло, що розвідників Антанти і США вельми цікавили й австро-німецькі війська в Україні. Велася відповідна робота і на суміжних з Українською Державою землях Галичини, котрі входили до складу Австро-Угорщини. Як зазначалося у доповіді розвідувального відділу головнокомандування австро-угорської армії від 15 вересня 1918 р., підривна робота в Галичині з боку спецслужб Антанти перейшла від антиавстрійської пропаганди на стадію створення "таємних комітетів" антидержавної спрямованості [184, с.282-283].

Серйозним чинником ускладнення оперативної ситуації був масовий антигетьманський селянський рух. Його посилення спричинялося непопулярними серед селянства державними актами Гетьманату. 18 травня 1918 р. міністр внутрішніх справ Української Держави видав розпорядження про повернення землі поміщикам. 27 травня вийшов закон про переважне право поміщиків на врожай. Приймаються закони про заходи боротьби "з розрухою сільського господарства", про державну монополію на хліб з правом його реквізування на першу вимогу. А 10 вересня публікується угода між П.Скоропадським і країнами австро-німецького блоку, за якою останні дістали право вивезти з України 75 млн. пудів хліба, 13 млн. пудів м'яса, 9 млн. пудів цукру тощо [23, с.11-12].

Головними районами селянського повстанського руху стали Київщина, Полтавщина, Чернігівщина, південь України. Нерідко селянські загони контролювали цілі регіони держави, вели запеклі бої з окупантами й урядовими військами. Здійснювалися численні диверсійні акти на залізницях, що призводили до частих катастроф військових ешелонів з жертвами серед австро-німецьких військовослужбовців [233, ф.1216, оп.1, спр.43; оп.2, спр.1, арк.46-46зв.].

З осені 1918 р. серйозним противником силових структур Гетьманату стає селянський ватажок анархіст Н.Махно. Його прибічники не зупинялися перед терористичними актами проти службовців Державної варти. Так, в с.Михайлове-Лукашове махновці розстріляли голову волосної Державної варти Іванова, трьох офіцерів і двох козаків повітової "охоронної сотні", а потім в мундирах чинів варти проникли до садиби поміщика Миргородського, де саме проходив бал, і пограбували її. Махновці-розвідники часто маскувалися під варту, весільні процесії, селян, що їдуть базарювати. Навіть сам "батько" ходив у розвідку переодягнутий у жіночий одяг [23, с.40-41].

На оперативну обстановку в Україні впливала і наявність незаконних збройних формувань, створених за національною ознакою. Окрім вже згаданих формувань російських шовіністів, такі формування мало, наприклад, єврейське населення, для якого всяке послаблення влади в Україні оберталося кривавими погромами. Так, згадана вище єврейська збройна дружина "Бейтар" ("Зірка"), що сформувалася в Одесі ще у серпні 1917 р., за Гетьмана налічувала вже до 600 бойовиків і резерв (постійний склад був із числа колишніх військовослужбовців). На час приходу до Одеси австрійців дружина мала близько тисячі гвинтівок і 22 кулемети [168, с.256].

Нарешті, справі стабільності державного ладу загрожували політичні організації України антигетьманської спрямованості, котрі ставали на шлях співробітництва із закордонними противниками Української Держави, готувалися до збройного виступу проти гетьманського режиму. В першу чергу це стосується партій національно-соціалістичної та соціал-демократичної орієнтації, що спільно з рядом профспілкових організацій утворили влітку 1918 р. опозиційний Гетьману Український Національно-Державний Союз (УНДС), згодом перейменований на Український Національний Союз (УНС).

Лідери УНДС розпочали з радянською владою таємні переговори, які відбувалися в будинку заступника міністра фінансів, члена УСДРП В.Мазуренка. В них брали участь з боку УНДС В.Винниченко (УСДРП) та М.Шаповал (УПСР); а з російського - член делегації РСФРР Д.Мануїльський. В обмін на допомогу у поваленні гетьманської влади Росія вимагала легалізації в Україні комуністичної партії, підписання оборонного союзу між Росією та Україною проти Антанти [151, с.148-149].

15 листопада 1918 р. силами опозиції був створений координаційний орган підготовки і проведення антигетьманського повстання під назвою "Головний оперативний штаб Військово-Революційного Комітету" (за іншими даними - "Конспіративний Повстанський Штаб") [див.: 228, 1919, ч.20; 157, с.13]. До складу цього органу увійшли: голова УНС В.Винниченко, директор одного з департаментів Міністерства шляхів сполучення А.Макаренко, командир Запорізької дивізії полковник П.Болбочан, начальник Охорони шляхів в Україні генерал О.Осецький, командир Січових Стрільців полковник Є.Коновалець, полковник В.Пелещук, підполковник В.Тютюнник, начальник охорони шляхів Козятинського району капітан В.Оскілко, ряд офіцерів Чорноморського Коша, штаб якого дислокувався у Бердичеві. Членам УНС вдалося привернути на свій бік і деяких інших воєначальників: полковників А.Мельника, В.Павленка, Хилобоченка [157, с.13; 151, с.156].

Слід зазначити, що спеціальні органи Гетьманату досить ліберально поставилися до заколотників. Так, коли за антигетьманську діяльність було заарештовано одного з лідерів УНДС-УНС С.Петлюру, то його контакти з оточенням не були перервані, він мав змогу спілкуватися з однодумцями і писав рецензії на переклади творів західноєвропейських авторів. В.Винниченко часто бував у Гетьмана, вільно з ним спілкувався і одночасно займався підготовкою заколоту [232, с.9; 151, с.155].

У ніч з 13 на 14 листопада 1918 р. в Києві у приміщенні Міністерства шляхів сполучення відбулася таємна нарада членів УНС, на якій було сформовано Директорію - орган політичного керівництва на період повстання та захоплення влади. Оперативний штаб заколотників розгорнув спеціальні заходи, одним із яких передбачалося збирання "цифрових даних і планів розположення військових сил", "налагодження повної, широкої розвідки". Відповідно у складі Штабу створювалися розвідочний та зв'язковий відділи. Для збору інформації широко використовувалися жінки-розвідниці. Здобута інформація надходила до "Робочого клубу" на Лук'янівці, там же відбувалися таємні зустрічі з агентурою [228, 1919, ч.20]. У середині листопада 1918 р. повстанці почали бойові дії.

Цей стислий аналіз оперативної обстановки в Україні у квітні-грудні 1918 р. дає можливість зрозуміти, чому П.Скоропадський докладав багато зусиль для створення цілісної системи органів державної безпеки, які б успішно протидіяли розвідувально-підривній діяльності, особливо небезпечним антидержавним і кримінальним злочинам, попереджували масові виступи проти існуючого ладу. Такі функції значною мірою взяли на себе освідомчі підрозділи Департаменту Державної варти МВС України.