§ 2.2. ВИНИКНЕННЯ ВІЙСЬКОВИХ ТА
ЗАГАЛЬНОДЕРЖАВНИХ СПЕЦСЛУЖБ УНР

З кінця 1917 р. - початку 1918 р. воєнно-політична й оперативна обстановка в Україні ставала все більш напруженою. Формально дотримуючись принципу самовизначення націй, Раднарком радянської Росії докладав зусиль до ліквідації незалежної УНР, розгорнув військово-політичну підтримку українського радянського уряду. Більшовицькі агітатори вели активну підривну пропаганду серед селянства України, спекулюючи на серйозних прорахунках керівництва республіки в сфері аграрної політики [165, с.475; 151, с.89-90].

Активізувалося російське монархічне підпілля, котре висувало гасло відновлення "єдиної і неподільної Росії". Так, уже в листопаді 1917 р. в Києві відомий ідеолог російського монархізму і великодержавного шовінізму В.Шульгін створив нелегальну організацію "Азбука" (її члени були зашифровані під літерами абетки), котра спеціалізувалася на здобутті політичної інформації про події в республіці [250, с.40].

Значно пожвавилась і робота в Україні іноземних спецслужб. Після розгрому більшовиками Ставки російського головнокомандувача і вбивства главкома генерала М.Духоніна до Києва переїхали з Могильова військові місії провідних країн Антанти, а також Бельгії, Румунії, Сербії, Італії, Японії. Особливо посилилися позиції американської резидентури в Україні - до Києва прибули військова місія генерала Скотта і група офіцерів-розвідників із Румунії. Велику зацікавленість в інформації щодо УНР та впливі на її політичний курс виявила і Велика Британія. 12 грудня 1917 р. Генштаб цієї країни підготував для уряду довідку про нові державні утворення на території Росії, котрі могли б виставити свої армії для боротьби з більшовиками. 14 грудня англійський уряд уповноважив МЗС країни надати фінансову допомогу всім антибільшовицьким силам. За розпорядженням посла Англії в Росії Д.Б'юкенена з Петрограда до Києва прибули його емісари майор Вільямс і капітан Нокс, котрі мали при собі по 10 млн. фунтів стерлінгів для фінансування сил, лояльних до Англії. Тривало й використання у розвідувальних цілях можливостей консульських закладів. Наприклад, роботу американської агентури у Києві координував з грудня 1917 р. консул США Д.Дженкінс [184, с.83, 159, 170; 165, с.477; 38, с.27].

Зрозуміло, хоча Центральна Рада і не приховувала своєї опозиційності до більшовицького уряду, штучне втягнення іноземними державами України у збройний конфлікт з радянською Росією могло б мати катастрофічні наслідки для УНР. До того ж, активна діяльність спецслужб країн Антанти і США була викликана не інтересом до відродження національної державності України як такої, а суто прагматичною зацікавленістю у залученні людських і матеріальних ресурсів УНР до війни проти держав Центрального блоку. З вояків-українців планувалося створити кілька армійських корпусів для відправлення на Південно-Західний і Румунський фронти.

Держави Антанти і США неприховано втручалися у внутрішні справи України, надсилаючи ноти з погрозами розриву дипломатичних відносин (вони були встановлені УНР з Францією і Англією) у разі продовження переговорів між УНР та країнами Чотвірного блоку у Бресті. Підписання ж Україною 27 січня 1918 р. мирного договору з країнами австро-німецького блоку та їх сателітами негайно припинило будь-які контакти держав Антанти з Україною. Навесні 1918 р. з Києва від'їхали до своїх країн військово-дипломатичні представники Англії, Франції і Бельгії [151, с.98-100; 233, ф.2592, оп.1, спр.32, арк.64; 165, с.477].

Існування військової загрози Україні з боку радянського російського і радянського українського режимів змусили керівництво УНР вжити заходів до військового будівництва. Одним з найбільш важливих кроків у цьому напрямку було створення за рішенням Генерального Секретаріату військових справ у листопаді 1917 р. Генерального штабу української армії. Його очолив генерал О.Бобровський, а його заступниками стали полковники О.Сливинський та Е.Кільчевський [229, т.2, с.338; 242, с.19].

На жаль, Генеральний штаб не мав спеціалізованого підрозділу військової розвідки, і це був не єдиний прорахунок організаторів військового будівництва в УНР. Розбудові вищих органів управління збройними силами (і в тому числі - військовими спецслужбами) суттєво заважала ідеологізація державного життя країни, перенесення партійного лобізму на питання державотворення. Все це негативно впливало на підбір кадрів військових установ. На думку Д.Дорошенка, генеральний секретар військових справ С.Петлюра оточив себе молодими прапорщиками, матросами, писарями, військовими чиновниками. Він та його прибічники з недовірою ставилися до "старих" офіцерів, навіть якщо вони були етнічними українцями. Звичайно, відчуваючи таке до себе ставлення, досвідчені офіцери і генерали, що мали бойовий досвід, не поспішали до лав української армії. Більше того, до органів управління армією проникали всілякі авантюристи, не здатні до конструктивної праці, і після гучної мітингової кампанії у розпорядженні Центральної Ради було лише кілька полків, що являли собою скоріше загони партизанів під командуванням своїх "отаманів", аніж частини регулярної армії [122, с.390; 168, с.89].

При підборі військових кадрів, зазначав відомий український воєначальник М.Омелянович-Павленко, перш за все оцінювалась не кваліфікація людини, а її "партійний стаж". "Українці-романтики... надто велику увагу надавали другорядним історично-театральним атрибутам та букві "С" (соціаліст). Всі такі атрибути (оселедець, люлька, бандура) й були на початках тими ознаками, якими виявлявся патріотизм, кваліфікувалася людина як робітник. А скільки звідси ставало лиха!" За словами М.Омеляновича-Павленка, Генеральний штаб "уявляв собою оригінальну установу. Передовсім вражала мішанина в його особистім складі. З одного боку, тут були старшини вищої службової кваліфікації, а з другого - військові, які ніколи і нічого спільного не мали з штабовою службою" [155, с.49-50, 73].

Більше того, провідні соціалістичні партії України єднало програмне положення про недоцільність існування в недалекому майбутньому регулярних збройних сил як таких, що не потрібні демократичній державі і, безумовно, відімруть після перемоги соціалізму. Так, у програмі української соціал-демократії (УСДРП) наголошувалося на необхідності "заміни постійного війська народною міліцією". У програмі українських есерів, яку ухвалив II з'їзд УПСР у липні 1917 р., теж ішлося про "скасування постійної армії і заміну її народною міліцією". Українські соціалісти-федералісти (УПСФ) внесли до ухваленої у вересні 1917 р. програми положення про намір "перейти від регулярної армії до міліції". Програма партії соціалістів-самостійників (УПСС) також висувала вимогу "знесення постійного війська на Україні". Оскільки саме соціалістичні партії встановлювали політичний тон у Центральній Раді, неважко зрозуміти її зневажливе ставлення до проблем утворення постійних оборонних інституцій в Україні. 3 січня 1918 р. УЦР прийняла "Закон про створення народного війська", ухвалений Малою Радою [6, с.9, 19, 32, 56; 229, т.2, с.88-91].

Нехтування проблеми військового будівництва мало фатальні наслідки для України, особливо в умовах збройної агресії радянської Росії та українського радянського режиму проти УНР. На початку січня 1918 р. радянські війська розгорнули наступ на Лівобережну і Південну Україну. Почалася неприхована агресія радянської Росії проти УНР.

За таких умов 11 січня 1918 р. Центральна Рада оприлюднила свій Четвертий універсал, який проголошував повну державну самостійність України: "Віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу" [83, с.35; 86, с.199].

У боях з радянськими військами збройні формування УНР зазнали поразки. В січні 1918 р. пішов у відставку уряд В.Винниченка, розпочалося формування нового уряду (він отримав після виходу Четвертого універсалу назву Ради Народних Міністрів) під проводом В.Голубовича. Але перебуванню Центральної Ради в Києві залишились лічені дні. Радянські війська під командуванням М.Муравйова просувалися в напрямку на Київ. 16 січня у столиці спалахнуло підготовлене більшовиками повстання робітників. У ці ж дні "червоне" військо під залізничною станцією Крути наштовхнулося на героїчний опір кількасот необстріляних київських студентів і гімназистів, які майже всі загинули. М.Муравйов зазнав невдачі під час першого штурму Києва: вірні Центральній Раді військові частини мужньо захищали столицю. Тоді він наказав відкрити по місту вогонь з важких гармат. За цих умов Центральна Рада віддала розпорядження про евакуацію. Захопивши 26 січня 1918 р. столицю УНР, більшовицькі війська вчинили у місті масовий терор, у ході якого загинуло до 5 тис. осіб [229, т.2, с.113-115; 51, с.126-129; 165, с.480, 488; 151, с.103-104; 114, с.144-145; 86, с.199].

Як бачимо, керівництво Центральної Ради виявилося неспроможним налагодити конструктивну роботу по розбудові силових структур Української держави. Така ситуація викликала гостру критику з боку військових і політичних діячів національно-патріотичної орієнтації. Політика Центральної Ради, писав командир корпусу Січових Стрільців полковник Є.Коновалець, "вводить у краї замість ладу щораз більшу анархію, яка не тільки виключає організацію війська, але веде державу до неминучої руїни...". Розмірковуючи над причинами занедбаності справи військового будівництва в Україні доби Центральної Ради, один з організаторів Вільного козацтва С.Шемет зазначав: "Головну причину, чому українське державне діло... представляється в такім кустарнім, мало серйозним вигляді, треба бачити в тому, що... провід належав виключно і неподільно такій однобічній, майже виключно по професії літераторській, нечисленній групі людей, серед яких не були представлені найважливіші фахові групи і соціальні шари нації" [151, с.117].

Подальша розбудова збройних сил і спеціальних служб України тривала після повернення Центральної Ради до Києва на початку березня 1918 р. в умовах австро-німецької окупації України. Як відомо, Брестський мирний договір УНР з країнами Центрального блоку (27 січня 1918 р.) передбачав збройну допомогу УНР в боротьбі з радянськими військами та перебування великого австро-німецького військового контингенту в Україні.

Потрібно зауважити, що загроза агресії з боку радянської Росії залишалася постійно, хоча у підписаному нею в березні 1918 р. Брестському мирному договорі з країнами австро-німецького блоку був такий пункт: "Росія зобов'язується негайно укласти мир з Українською Народною Республікою і визнати мирний договір між цією державою та чотирма союзними державами. Українську територію негайно очистити від російського війська і російської червоної гвардії... Росія припиняє всяку агітацію чи пропаганду проти уряду чи публічних установ Української Народної Республіки" [62, т.1, с.326; 114, с.148].

23 березня 1918 р. в Малій Раді з декларацією, котра подавалась до затвердження, від імені Ради міністрів виступив її Голова В.Голубович. В ній зазначається: "Завданням Військового міністерства є організація на демократичних основах такої регулярної армії, яка зможе потім перейти до міліційного принципу" [229, т.2, с.227-228].

У березні 1918 р. новий начальник Генерального штабу Армії УНР полковник О.Сливинський провів його структурну реорганізацію. Відтепер Генштаб складався з двох генерал-квартирмейстерств: перше з них займалося управлінням оперативною діяльністю армії, а друге - проблемами розбудови самих збройних сил. Крім цих головних підрозділів, Генштаб мав і окремі структури, що зобов'язані були забезпечувати армію конфіденційною службовою інформацією, а саме: "розвідковий" підвідділ на чолі з підполковником Колосовським і підвідділ закордонного зв'язку під керівництвом генерала О.Березовського, який мав організовувати роботу військового аташату УНР. Згідно з наказом військового міністра УНР від 11 квітня 1918 р. розвідувальний підрозділ отримав статус відділу 1-го генерал-квартирмейстерства [122, с.390-391; 233, ф.1074, оп.2, спр.29, арк.23]. За станом на 19 квітня 1918 р. зазначений розвідувальний (дослідчий) відділ за штатом мав такі посади: начальника, його помічника, двох офіцерів для доручень, двох перекладачів і одного урядовця [233, ф.1077, оп.1, спр.27, арк.2-3; 105, с.48-49].

Між офіцерами відділу існував певний розподіл службових обов'язків. Начальник відділу полковник Колосовський здійснював загальне керівництво роботою розвідувального підрозділу. Його помічник осавул Матвієнко мав у своїй компетенції організацію агентурної діяльності військової розвідки ("керування таємною розвідкою"). Один із старшин для доручень (курінний Мазур-Ляховський) проводив допити військовополонених і громадян, що прибували з території радянської Росії, а другий (курінний Марченко) підтримував контакти з "політичним бюро по справах контррозвідки", вилучав цінну для розвідки інформацію, що її накопичувало зазначене бюро. Один з перекладачів (посада другого була вакантною) перекладав матеріали з німецької та французької мов. Урядовець виконував функції діловода підрозділу.

Поточна робота відділу розпочалася з березня 1918 р. Увага української військової розвідки була передусім зосереджена на вивченні становища на фронтах радянських військ в районі Дону і Кубані, враховуючи безпосередню наближеність цих регіонів до кордонів України. Здійснювалася розвідка Румунії, керівництво якої не приховувало своїх намірів щодо окупації Північної Буковини й Південної Бессарабії. Ці напрями роботи розцінювалися як пріоритетні; в другу чергу велася розвідка армій інших держав.

Надбана відділом секретна інформація кожного дня включалася до розвідувальних звітів для командування Армії. Крім того, відділ розробив "програму праці" для військових аташе УНР за кордоном. Однією з невирішених проблем організації розвідки була відсутність рівноправного обміну інформацією з союзними УНР військами Австрії та Німеччини, їх розвідувальними органами. Як ішлося в доповіді начальника розвідувального відділу полковника Колосовського, "відділ надсилає німцям і австрійцям всі одержані відомості, а від них ніяких відомостей не одержує", хоча розвідка Генштабу УНР була зацікавлена в отриманні від відповідних органів австро-німецьких військ інформації про збройні сили радянської Росії. Незважаючи на неодноразові спроби керівників Генштабу і військової розвідки УНР налагодити взаємовигідне співробітництво з розвідками Австрії і Німеччини, ця мета так і не була досягнута. Особливо важко було підтримувати контакти з австрійською розвідкою, оскільки її представник в Україні майор Флейшман з недовірою ставився до української розвідки і не бажав ділитися з нею надбаними відомостями.

Певний досвід, що його встигла накопичити військова розвідка УНР, дозволив полковнику Колосовському висловити у цитованому вище документі низку пропозицій щодо вдосконалення роботи розвідвідділу. В перспективі, вважав начальник відділу, цей підрозділ мав здійснювати перманентну розвідку всіх армій суміжних з Україною держав. На його думку, необхідно було збільшити штати підрозділу, поліпшити матеріально-технічні умови його повсякденної праці [233, ф.1077, оп.1, спр.27, арк.27].

Таким чином, можна вважати, що в період Центральної Ради відокремився апарат військової розвідки республіки. Він отримав певні штати, визначалися пріоритетні напрями його діяльності. Поступово окреслилися й головні методи її роботи, а саме: здобування інформації агентурним шляхом, через опитування полонених і громадян, що перебували на території потенційного противника, обробка іноземних видань, де містилися відомості, котрі цікавили українську спецслужбу. Як один із плідних методів оперативної роботи розглядався обмін конфіденційною інформацією з розвідками союзних Україні держав. Хоча в умовах австро-німецької збройної присутності в УНР військова розвідка республіки залежала від спецслужб цього блоку. Крім того, розвідвідділ зазнавав труднощів через брак кваліфікованих кадрів і матеріально-технічну скруту.

Певним кроком у справі оперативно-технічного забезпечення процесу інформаційного постачання Генштабу УНР було встановлення при 1-му генерал-квартирмейстерстві потужної радіостанції, що працювала на прийом і передачу. Як ішлося в наказі військового міністра УНР від 13 квітня 1918 р., ця радіостанція в оперативному відношенні підлягала начальнику відділу зв'язку Генштабу, а в технічному - інспекторові радіотелеграфу. Станція вела роботу в інтересах усіх провідних підрозділів, в тому числі й розвідувального, Генштабу УНР [233, ф.1074, оп.2, спр.37, арк.35].

Ефективним каналом постачання української держави та її збройних сил конфіденційною інформацією були можливості зовнішньополітичних інституцій УНР. Певний час на шляху налагодження міжнародних контактів України стала серйозна перепона у вигляді соціальної демагогії та політичної обмеженості діячів українського парламенту та вищих урядовців. "Ми надто боялися стосунків з буржуазними республіками і монархіями, - згадував О.Шульгин, - надто боялися самого слова "дипломатія", надто не звикли до міжнародного життя" [251, с.65]. "...Кабінет Винниченка, - констатував відомий історик та державний діяч Д.Дорошенко, - не міг вести ніякої активної політики в міжнародних відносинах... був зв'язаний політикою Центральної Ради з її стремлінням конкурувати з більшовиками на полі соціального максималізму й демагогії, а по-друге, тому що не спирався ні на яку реальну силу" [62, т.1, с.214].

Однак об'єктивна потреба у встановленні зовнішньополітичних зв'язків з іншими державами, бажання взяти повноправну участь у процесі післявоєнного врегулювання стимулювали зусилля по налагодженню забезпечення урядових структур інформацією міжнародного змісту. Ініціативу в цій справі виявило насамперед міжнародне відомство УНР.

27 грудня 1917 р. Генеральний Секретаріат УНР надав молодшому урядовцю для доручень Генерального секретарства міжнародних справ капітану Ю.Гасенку мандат та усні інструкції для здійснення спеціальної місії за кордоном. Працюючи в одному з центрів міжнародного життя Європи - Швейцарії, він спромігся заснувати там заклад УНР з функціями посольства, консульства і прес-бюро одночасно, що створювало важливу організаційну передумову для поширення політичної присутності й інформаційних контактів України за кордоном.

Український дипломат-офіцер першочергову увагу приділив збиранню "надзвичайно важливих відомостей для дипломатичних місій України щодо нейтральних держав". Він зустрівся навіть з президентом і міністром закордонних справ Швейцарської Конфедерації, котра тоді ще не визнала офіційно Українську державу. Ю.Гасенко подбав також і про встановлення каналу відправки службової інформації до Києва, добившись від швейцарських урядових кіл дозволу на відрядження у березні 1918 р. першого українського дипломатичного кур'єра [216, с.96; 229, т.2, с.16].

Сприятливі умови для збору інформації про зарубіжні країни та їх збройні сили виникли при створенні за кордоном мережі постійних дипломатичних представництв УНР. Навесні 1918 р. співробітники міністерства закордонних справ республіки підготували проект закону "Про закордонні установи УНР". Цей законопроект мав на меті підведення під процес розбудови зовнішньополітичного представництва УНР відповідної правової та організаційної бази. Документ визначав типи і штати дипломатичних представництв України. При цьому до штатів посольств 1-го і 2-го розрядів (відповідно - 9 і 7 штатних одиниць) пропонувалося ввести посади військових аташе [233, ф.2592, оп.1, спр.67, арк.37]. Як уже зазначалося, координувати їх поточну роботу мав підвідділ закордонного зв'язку Генштабу. Отже, в період Центральної Ради почалося і формування системи військового аташату України.

За Центральної Ради Україна направила свої дипломатичні представництва до Австро-Угорщини, Німеччини, Туреччини й Румунії. Були й спроби налагодити відносини з напівдержавними новоутвореннями на терені колишньої Російської імперії. 18 грудня 1917 р. на Кубань виїхала дипломатична делегація УНР у складі членів Центральної Ради М.Галагана (голова) і Є.Онацького (політичний радник). У Катеринодарі посланці України мали зустрічі з головою Кубанського Крайового уряду Л.Бичем, відвідували засідання вищих керівних органів Кубані. При цьому відбулися бесіди інформаційно-консультативного характеру [39, с.68-69, 77; 63, с.264].

Звертає на себе увагу та обставина, що політичний вплив австро-німецької окупаційної влади, залежність УНР від "союзників" по Брестському договору призводили до суттєвого обмеження можливостей України вести активну зовнішню політику, формувати дипломатичні представництва в усіх країнах незалежно від їх блокової орієнтації. Зрозуміло, що це заважало запроваджувати за межами УНР систему постачання конфіденційною інформацією, котра конче потрібна будь-якій суверенній державі.

Крім розбудови органів української військової розвідки, за часів Центральної Ради відбувається становлення вітчизняної контррозвідки. Вже згадувалося про існування "політичного бюро по справах контррозвідки", з яким контактувала військова розвідка. В документі, на жаль, не конкретизовано відомчу належність і функції органу, але стосовно цього можна зробити певні припущення.

В одному з документів Департаменту політичної інформації МВС доби Директорії зазначається: "Після розвалу Царської Держави Російської - тюрьми народів - Український нарід, оточений навкруги ворогами, почав будувати своє власне життя. Щоб знати заміри своїх ворогів і відповідно до того приготовитись, природно, повстала організація Політичного Розшуку (ще в 1917 році) спочатку нелегальна і невелика, але по мірі здобуття прав Українським народом в його боротьбі і по мірі поширення нових гасел, організація Політичного Розшуку міняла свої попередні форми і розширювала свої функції. Ще з початку 1918 року, за Центральної Ради, було утворено при Військовому Міністерстві "Центральне Справ-Бюро", яке було остаточно зліквідовано Гетьманською Владою..." [233, ф.1092, оп.2, спр.537, арк.8; 54, спр.69270, т.4, арк.48-49, 127-129]. Не виключено, що саме це бюро мало в ті часи й іншу назву - "політичного бюро по справах контррозвідки", а очолював його Герасименко. Проте виявити якісь документи або матеріали щодо цієї установи не вдалося.

Була ще одна інституція, яку в той час також могли називати, враховуючи її функції, "політичним бюро по справах контррозвідки" - це Адміністративно-політичний відділ, а потім департамент (АПД) Генерального секретарства внутрішніх справ. Останній був створений рішенням Комітету УЦР від 15 червня 1917 р. "Про організацію Генерального Секретаріату". В січні 1918 р. Генеральний Секретаріат реформується в Раду народних міністрів, а Генеральне секретарство внутрішніх справ - в Міністерство внутрішніх справ. Директором АПД у вересні - жовтні 1917 року був Л.І.Абрамович, а з листопада 1917 р. до квітня 1918 р. - Ю.Г.Гаєвський [229, т.1, с.105-106, 318, 536; т.2, с.113-114, 349, 358; 31, 1917, № 1, 5; 22, с.258].

Як засвідчують документи УЦР, на Адміністративно-політичний департамент та його осередки при губернських і повітових комісарах покладалися такі завдання: виявляти, упереджувати та припиняти прояви контрреволюційного й антидержавницького руху; пильно стежити за ворожими українській державності елементами, не допускати їх агітації проти органів революційної влади і революційно-демократичних організацій; рішуче ліквідовувати контрреволюційні заколоти; при наявності доказів контрреволюційної діяльності особи передавати матеріали органам судової влади [229, т.1, с.318, 323, 361].

Протягом усього періоду функціонування Адміністративно-політичний департамент та підпорядковані йому співробітники при губернських і повітових комісарах здійснювали свою працю на нормативній базі Тимчасового уряду Росії. Про це свідчить циркулярний лист від 25 березня 1918 р. (№ 312) за підписами міністра внутрішніх справ П.Христюка й Директора АПД Ю.Гаєвського такого змісту: "Прикладаючи при цьому Постанову Тимчасового уряду "Про здійснення заходів щодо осіб, котрі загрожують обороні держави, її внутрішній безпеці й завойованій революцією свободі (ст.№ 1131)" - від 2 серпня 1917 р., "Про зміни 100 і 101 ст. Кримінального зводу (ст.№ 1132)" - від 4 серпня 1917 р., "Про відповідальність за образу дипломатичних представників іноземних дружніх держав (ст.№ 1133)" - від 5 серпня 1917 р. і "Постанову Тимчасового уряду" від 6 липня 1917 р., Міністерство звертає увагу пп. Комісарів на те, що ці постанови Тимчасового уряду, як і всі інші закони колишньої держави Російської, не скасовані Центральною Радою, мають силу яко Закони УНР, з одміною у відповідних місцях термінів "Росія" на "Українська Народня Республіка" і пропонує пп.Комісарам пильно стежити за тим, аби особи, які підпадають карі згідно наведеним постановам, передавались до рук судових властей, оскільки вони, на основі тих же постанов, не підлягають карі адміністративній" [233, ф.1115, оп.1, спр.39, арк.71-72].

Видання цього циркуляру є спробою керівництва МВС оперативно реагувати на зміни внутрішньополітичної обстановки в країні шляхом прямого застосування нормативних актів іншої держави для припинення найбільш загрозливих для безпеки України посягань. У конкретних умовах того часу це було цілком прийнятним, хоча й не ідеальним, виходом із становища.

Постанови Тимчасового уряду, оголошені до застосування в Україні Циркуляром № 312, регламентували надзвичайні заходи адміністративної влади (взяття під варту в адміністративному порядку) в особливих умовах, посилювали кримінальну відповідальність за спробу зміни існуючого державного ладу й порушення територіальної цілісності країни, запроваджували кримінальну відповідальність за образу представників іноземної держави та скоєння найбільш небезпечних форм насильницьких дій.

При виконанні поставлених завдань АПД взаємодіяв з революційними органами безпеки і оборони, військовими спецслужбами, деякою мірою - з "Окремим корпусом пограничної охорони". Останній підлягав (за статутом) міністру фінансів і мав 16 бригад [229, т.2, с.225]. Щоправда, розгорнути належним чином роботу корпус не встиг.

Оцінюючи працю АПД, слід сказати, що її ефективність була не набагато кращою, ніж у дублюючих його революційних органів. Причини ті ж самі: відсутність концептуальних засад діяльності та відповідної реаліям дня нормативної бази, політичні суперечності у вищих ешелонах влади, що негативно відбивалось на роботі органів безпеки, відсутність достатньої кількості кваліфікованих кадрів.

Необхідно ще раз підкреслити, що військово-політична присутність в Україні Австро-Угорщини і Німеччини перетворювалась на один з вирішальних чинників оперативної обстановки в УНР. Окупаційна влада вбачала свою мету в забезпеченні виконання важкої для України умови Брестської угоди про постановку до країн австро-німецького блоку великої кількості сільгосппродуктів, у контролі над головними сферами державного життя республіки. Оскільки Центральна Рада не в змозі була ефективно керувати країною, то "австрійці та німці з перших днів свого приходу на Україну виявляли незадоволення з приводу неспроможності її уряду виконати договір" [62, т.2, с.11-14]. Як австрійська, так і німецька агентура надсилали керівництву країн блоку вкрай негативну інформацію щодо Центральної Ради, зображаючи її як купку молодих політиків-радикалів, котрі відстоюють свої власні амбіції "за ширмою безпомічного діда з сивою бородою - Грушевського" [149, с.22, 35]. Внаслідок цього формувалося відповідне ставлення цих держав до України.

Спеціальні служби Австрії та Німеччини мали широкі можливості щодо ведення розвідки в Україні. Ще напередодні і в період першої світової війни вони створили на землях Наддніпрянської України потужні агентурні мережі. Після окупації України австро-німецькі спецслужби дістали можливість користуватися і послугами численної німецької колонії в Україні. Наприклад, значна кількість німецьких колоністів проживала в районі міста Дубно, у Волинській губернії і на Поділлі [75, т.2, с.27; 198; 191].

Великим був і апарат розвідки австро-німецьких військових з'єднань. На території УНР дислокувалося 6 німецьких армійських корпусів (17 піхотних і 2 кавалерійських дивізії, 2 кавбригади) та три австрійських корпуси (5 піхотних і 4 кавдивізії) [158, с.69]. Як відомо, всі корпусні та дивізійні ланки мали спеціальні підрозділи (відділення) розвідки, отже, на оперативно-тактичному рівні діяло щонайменше 37 розвідувальних осередків. У Києві та Одесі діяли австрійські розвідувальні пункти. Крім того, до штабу німецького військового контингенту були відряджені офіцери відділу III-Б штабу Верховного головнокомандування німецької армії. Ці офіцери-розвідники здійснювали керівництво всіма видами розвідувальної роботи штабів з'єднань, а надбану інформацію доповідали начальнику штабу військового контингенту і безпосередньо начальнику відділу III-Б головного штабу [75, т.2, с.46].

Активною розвідувальною діяльністю займалися і дипломатичні резидентури цих країн. Так, австрійські дипломати 16 квітня 1918 р. направили до МЗС Австрії докладну характеристику ділових і особистих якостей 23 провідних політичних і військових діячів УНР, інформаційно-аналітичний матеріал про міжнародну діяльність Центральної Ради. Німецькі дипломати провели 13 квітня 1918 р. зустріч з головою УЦР М.Грушевським, керівником уряду В.Голубовичем і головою МЗС УНР М.Любинським, під час якої здійснювали психологічний тиск на лідерів УНР, наголошуючи на тому, що без підтримки німецьких військ жоден з них не залишився б на своїй посаді. Результати цієї бесіди, за словами німецького посла, справили сумне враження про становище в республіці.

Австро-німецькі дипломати активно вивчали можливих кандидатів на вищі державні посади України, виходячи з їх особистих якостей та готовності виконувати політичну волю окупантів. Так, у доповіді німецького посла рейхсканцлеру від 29 квітня 1918 р. генерал П.Скоропадський дістав високу характеристику: "В наш час ідеологів, фантастів і недоумків він принаймні проявив себе як чоловік".

Спецслужби австро-німецького блоку активно вербували "агентів впливу" в Україні. Об'єктом їх оперативного інтересу були опозиційно настроєні до Центральної Ради особи, що посідали помітне місце в політичному і економічному житті краю. Так, велася глибока агентурна розробка начальника Генштабу генерала О.Сливинського. З німцями підтримував постійні контакти директор Київського банку зовнішньої торгівлі, член фінансової комісії УЦР А.Добрий. Останній вів переговори з німецьким командуванням про умови торговельного договору, проводив ряд власних фінансових операцій, пов'язаних з цукровими заводами. А.Доброго сучасники характеризували як "праву руку" німців у підготовці повалення Центральної Ради [118, с.42, 61, 114-119; 168, с.32-33; 229, т.2, с.348, 364].

Між тим, ситуація в країні погіршувалась у зв'язку із зростаючим свавіллям окупаційної адміністрації, неспроможності лідерів правлячих соціалістичних партій забезпечити громадський спокій, обороноздатність країни, стабільний економічний розвиток. Незадоволення таким становищем виявляли насамперед представники тих професійних груп, що краще за інших передбачали його негативні наслідки. 10 квітня 1918 р. київські юристи подали до уряду меморандум, в якому висувалися вимоги негайного проведення загальних виборів і скликання Сойму, котрий визнав би "сильний" і компетентний уряд, подбав про створення боєздатної армії; відставки міністра внутрішніх справ М.Ткаченка; введення до складу уряду висококваліфікованих фахівців. Правники радили уряду УНР вжити суворих заходів для забезпечення внутрішньої безпеки в державі: заборонити друковані видання, які ведуть антиурядову пропаганду, посилити контроль за лояльністю чиновників державних установ, зробити українську мову мовою діловодства. В разі невиконання своїх вимог юристи загрожували перейти до опозиції Центральній Раді [151, с.114-115].

Опозиційні настрої ширились і серед вищих посадових осіб УНР. Яскравим прикладом цього стало створення нелегальної організації - "Комітету Спасіння України". На жаль, в розпорядженні автора зараз немає докладних відомостей про цей цікавий епізод "таємної історії" України. Але відомо, що до складу комітету увійшли або активно його підтримали такі відповідальні урядовці, як голова МЗС М.Любинський, міністр земельних справ М.Ковалевський, директор Адміністративно-політичного департаменту МВС УНР Ю.Гаєвський, начальник київської міліції П.Богацький, міністр внутрішніх справ М.Ткаченко, військовий міністр УНР полковник О.Жуковський [229, т.2, с.324; 168, с.112-113; 151, с.116]. Головною метою організації була підготовка збройного повстання для усунення австро-німецької окупаційної влади, стабілізації обстановки в країні та подальшої енергійної розбудови суверенної Української держави.

Відома одна з конкретних операцій цієї організації. Оскільки МВС УНР не наважувалося відкрито припинити злочинну діяльність згаданого вже банкіра А.Доброго, то його вирішили таємно заарештувати і вивезти з Києва. За вказівкою міністра внутрішніх справ М.Ткаченка до квартири Доброго увійшла група озброєних осіб, заарештувала банкіра і вивезла до Харкова. Там він перебував у різних місцях під охороною. Крім А.Доброго, затримали ще 27 осіб, що співробітничали з німцями [168, с.32-33, 112-114, 259; 97, 1918, 8 мая; 44, 9 мая; 229, т.2, с.324-325, 348; 52, с.56].

Однак за агентурними даними німецької контррозвідки А.Доброго відшукали і звільнили з-під арешту. Німецький пособник навіть розповів про свої "пригоди" в інтерв'ю німецькій газеті в травні 1918 р. Німецькі спецслужби викрили і таємну організацію патріотів. Загін німецьких солдат під командою кількох офіцерів заарештував її активних учасників Ю.Гаєвського і М.Любинського прямо під час засідання Центральної Ради. В інших місцях були затримані О.Жуковський та дружина М.Ткаченка. Частина учасників цієї акції засуджена німецьким військово-польовим судом до різних термінів ув'язнення [168, с.112-114, 259; 97, 1918, 29, 30 апр., 8 мая; 44, 26 апр., 9 мая; 151, с.116; 229, т.2, с.348].

У відповідь на опозиційний рух були запроваджені німецькі військово-польові суди за акти терору проти австро-німецьких військовослужбовців та громадян України, які з ними співробітничали. Були також заборонені публічні виступи на вулицях, встановлена попередня цензура.

За таких обставин члени Центральної Ради все відвертіше висловлювались проти зростаючого свавілля австро-німецької військової влади, її втручання у внутрішні справи УНР. 13 квітня 1918 р. була ухвалена заява ЦР про те, що самовільне втручання німецького і австро-угорського командування в соціально-політичне й економічне життя України недопустиме. Парламент доручив уряду вжити заходів до протидії самочинним акціям іноземної військової влади [51, с.138; 151, с.115-116; 229, т.2, с.277-278].

Зрозуміло, що такі дії Центральної Ради викликали прагнення австро-німецької військової адміністрації усунути від влади цей парламент та замінити його на більш слухняний. Командування німецьких військ уважно стежило за співвідношенням сил різних політичних угруповань України і скоро дійшло висновку, що діючий уряд не має міцного коріння і не може забезпечити постачання хліба та інших продуктів згідно з Брестським договором. Граф Форгач - посол Австрії в УНР - висловив навіть побажання замінити український уряд німецьким генерал-губернатором, але цю радикальну акцію австрійське керівництво вважало несвоєчасною [62, т.1, с.339; 165, с.488-489].

У ніч з 23 на 24 квітня 1918 р. начальник штабу німецької експедиційної армії в Україні скликав у Києві таємну нараду для вироблення подальшої політичної лінії щодо УЦР. В ній взяли участь посли Німеччини і Австро-Угорщини Мумм фон Шварценштайн і граф Й.Форгач (відомий як запеклий слов'янофоб), військовий аташе посольств цих країн полковник Штольценберг і майор Флейшман, співробітник посольства Німеччини Принциг.

Учасники наради зійшлися на тому, що співпраця з Центральною Радою при її соціалістичній орієнтації надалі неможлива. Було сформульовано ряд вимог, які грубо порушували державний суверенітет УНР. Україна повинна була відмовитися від формування регулярних військових частин доти, поки німецькі та австро-угорські війська забезпечують їй військовий захист. За узгодженням із союзниками український уряд міг розпочати створення поліційних формувань. Розслідування всіх злочинних дій проти військ Центральних держав мало підпадати під юрисдикцію австро-угорських та німецьких військово-польових судів. Вимагалося усунення з усіх державних установ неблагонадійних елементів; всі земельні комітети мали бути розпущені та замінені звичайними державними органами влади. Брак українських військових законів союзники вимагали компенсувати за рахунок застосування відповідних нормативних актів, чинних у військах Центральних держав [158, с.70].

Але потай від своїх австрійських союзників німецька сторона розглядала й інші варіанти розвитку подій. Ішов пошук людей, які могли б здійснити переворот і очолити новий уряд. Уже з середини квітня 1918 р. командування німецькими військами в Україні мало інформацію про підготовку подібної акції опозицією, очолюваною "Українською Народною Громадою" та "хліборобами-демократами". А 24 квітня 1918 р., тобто в той же день, коли німецький посол проводив нараду зі своїми австро-угорськими колегами, К.Гренер, начальник штабу групи військ фельдмаршала Г.Айхгорна, зустрівся із керівником підготовки перевороту генералом П.Скоропадським.

Результатом зустрічі стала домовленість, що німецька сторона займе прихильну до намірів П.Скоропадського позицію за умови виконання новим урядом ряду вимог: підтвердження статей Брестської угоди; розпуск Центральної Ради й організація виборів до законодавчого органу лише після припинення в країні стану анархії; передача під юрисдикцію військово-польових судів союзників злочинів проти союзних військ на території України і забезпечення реальної незалежності від різних політичних течій українським судовим інституціям; чисельність української армії буде визначена за згодою з німецьким командуванням; усунення всіх перешкод вільній торгівлі; відновлення права приватної власності на землю, виплата селянами грошової компенсації за землі, набуті ними в результаті реквізицій; оплата військової допомоги Німеччини українською стороною. До того ж, генерал К.Гренер підкреслив, що підтримка П.Скоропадського буде здійснюватись німецьким командуванням лише після захоплення ним влади. Дозвіл на формування української армії був, як рапортував австрійський дипломат, "осолодженням гіркої пілюлі", що її подали Гетьманові німецькі союзники [158, с.71; 151, с.125-126].

Характерно, що Центральна Рада не тільки не була проінформована органами безпеки УНР про майбутній переворот, але взагалі відкидала думку про його можливість [112, с.105]. Це, на жаль, переконливо свідчило про неспроможність спецслужб республіки контролювати ситуацію в країні, протидіяти замахам на її безпеку. Для Центральної Ради такий перебіг подій, як відомо, мав фатальні наслідки.

Українська Центральна Рада проіснувала тринадцять з половиною місяців. Це був бурхливий час, за який відбулося багато історичних подій, котрі докорінно змінили існуючий суспільно-політичний лад. Центральна Рада пробудила в українському народі державну свідомість, добилася визнання його прав на незалежне державотворення.

Однак, незважаючи на певні успіхи в державному будівництві, вихід на міжнародну арену, Центральна Рада зазнала поразки. Її головними причинами були: відсутність ефективного державного управління й привабливої для більшості населення економічної політики, боєздатної армії та надійних органів державної безпеки, незлагода серед різних правлячих політичних угруповань у сфері соціальної політики. Центральна Рада з великим запізненням усвідомила нагальну потребу створення української регулярної армії. Лише у квітні 1918 р. військовим міністерством і Генштабом був підготовлений проект організації постійної армії на основі територіального набору, але часу для його реалізації вже не було [122, с.391, 412].

29 квітня 1918 р. у Києві відбувся Хліборобський Конгрес за участю 6432 делегатів з 8 губерній України від заможних селян-власників ("хліборобів"). Учасники цього форуму одностайно висловилися за встановлення влади у формі історичного Гетьманату й обрали генерала П.Скоропадського Гетьманом України. Приймається рішення про розпуск Центральної Ради. Характерно, що саме цього дня на засіданні УЦР було ухвалено проект Конституції УНР.

Саме в період Центральної Ради було здійснено перші кроки на шляху будівництва вітчизняних спеціальних служб, котрі мали вирішувати питання захисту безпеки України. З'являється низка революційних органів захисту нового ладу в Україні. Але через відсутність чітко визначених завдань, єдиної політичної волі у провідників країни щодо їх формування, досвіду такої роботи, кваліфікованих кадрів ці інституції виявились аморфними і небоєздатними. Дещо ефективніше діяв Адміністративно-політичний департамент Генерального секретарства внутрішніх справ (згодом МВС) у боротьбі з проявами контрреволюції та антидержавницького руху, збройними заколотами, ворожою агітацією проти вищих органів влади, хоча і йому бракувало ініціативи та наполегливості. Деяким революційним органам безпеки й оборони нового ладу та Адміністративно-політичному департаменту МВС надавалося право при виявленні злочинних дій, віднесених до їх компетенції, проводити слідство, здійснювати допити, обшуки й арешти. Проте потреба створення сучасної нормативної бази для функціонування цих інституцій залишалася нагальною.

У структурі Генштабу розпочали роботу дослідчий (розвідочний) відділ та підвідділ закордонного зв'язку, який координував роботу військових аташе. На зазначені підрозділи покладалося: вивчення зовнішньополітичної діяльності більшовицької Росії, настроїв і заходів румунського уряду щодо України, боєздатності армій сусідніх держав. Для виконання цих завдань застосовувались відповідні форми і методи: агентурна ("освідомительна") робота, візуальне спостереження, контроль поштових відправлень, радіоперехоплення, опитування військовополонених та осіб, що прибували з території радянської Росії, оперативно-розшукові та військові заходи. Розвідувальні та контррозвідувальні органи взаємодіяли між собою. В розвідувальних підрозділах здійснювалась певна аналітична робота. Однак слабка боєздатність цих інституцій у справі захисту інтересів держави як на внутрішньому, так і на зовнішньому фронтах разом з несприятливою для країни розстановкою політичних сил, відсутністю її надійного збройного захисту, залежністю уряду від іноземної окупаційної влади і привели Центральну Раду до політичного краху.

29 квітня оприлюднюються головні політико-державні документи Гетьмана - "Грамота до всього Українського Народу" та "Закони про тимчасовий устрій України". Гетьман брав на себе всю повноту влади і перетворювався на верховну державно-правову інстанцію України. Була введена нова офіційна назва країни - Українська Держава. Протягом 29 квітня прихильники гетьманського перевороту без боротьби взяли під контроль усі державні установи. Тільки Січові Стрільці, які охороняли Центральну Раду, намагалися її боронити, але марно.

Соціалістичні партії тогочасної України відмовилися взяти участь у розбудові гетьманської держави, хоча частина з них на догоду німецькому командуванню намагалася показати своє бажання найти порозуміння з П.Скоропадським. Не аргументованим уявляються твердження окремих радянських дослідників, що "представники всіх партій Центральної Ради виявили свою готовність примиритися з гетьманом, якщо він оголосив себе президентом республіки". Подальші події засвідчили якраз протилежне [165, с.485, 490-491; 199, с.107-111; 73, с.50].

Отже, головною причиною втрати влади Центральною Радою та її Генеральним Секретаріатом є те, що вони не приділили своєчасно уваги не тільки створенню повноцінних органів безпеки, а й боєздатної регулярної армії. Сталося так через те, що в української еліти того періоду не було єдиної думки щодо політичного режиму і перспективного розвитку, стабільних поглядів стосовно основних засад державної влади в Україні. Раз у раз виявлялися хитання між такими формами влади, як диктатура пролетаріату у формі "радянської влади", "парламентської системи", "трудової демократії" і т.п. Це ж стосується і взаємовідносин з Росією - автономія, федерація і в кінцевому підсумку - самостійна держава. Ці коливання істотно вплинули не тільки на процес фундації державних органів влади, а й на створення та розвиток органів безпеки й оборони України.