Микола Рябчук

РОСІЯНИ В УКРАЇНІ:

з погляду американського соціолога

За офіційними даними, російська меншина в Україні налічує понад 11 млн. осіб, себто становить близько 22% населення. Судячи з деяких новіших публікацій у західній періодиці, проблеми цієї меншини перестають бути виключно темою безглуздих заяв, спекуляцій та апокаліптичних пророцтв і починають нарешті серйозно й відповідально досліджуватись. Стаття Єйна Бремера «Політика етнічності: росіяни в новій Україні», опублікована в поважному науковому часописі «Юроп-Ейша стадіз»,1 є добрим зразком саме такого, сумлінно-наукового, а не тенденційно-пропагандистського підходу до складної проблеми. Заснована на результатах ґрунтовних соціологічних опитувань, проведених спільно американськими, українськими та російськими фахівцями у трьох містах України (Львові, Києві, Сімферополі), стаття містить чимало цікавих цифрових даних і їхню здебільшого слушну інтерпретацію. Водночас, за всієї своєї безумовної сумлінності і проникливості, стаття все ще виявляє певну обмеженість «американського» погляду - нездатність подеколи проникнути в певні нюанси, збагнути всю складність і неоднозначність української ситуації. З обох цих причин - і через свої достоїнства, і через певні прикрі недоліки - згадана стаття Єйна Бремера заслуговує докладнішого аналізу.

У вступній, суто теоретичній частині Єйн Бремер слушно зауважує, що росіяни в Україні - це не просто меншина. Впродовж багатьох десятиліть вони були «політичне панівною» частиною населення; «приналежність до російської національності вважалась виявом лояльності до совєтського режиму». Забігаючи наперед, зазначимо, що панівне становище росіян - як наслідок певної колоніальної політики - об'єктивно відбите в таких промовистих цифрах, наведених (але, на жаль, ніяк не прокоментованих) Бремером: серед осіб із вищою освітою співвідношення українців і росіян складає: у Львові - 25% проти 43%, у Києві - 35 проти 53, у Сімферополі - 20 проти 33. Якщо до сказаного додати, що із загального числа українців у Сімферополі лише 8% послуговується українською мовою вдома (а в публічній сфері, вочевидь, іще менше), у Києві - 40%, і навіть у Львові - лише 83% (а не всі 100%, як можна було б очікувати), відсоток україномовної інтелігенції виявиться таким чином іще мізернішим.

Цим співвідношенням, до речі, легко пояснюється домінування російської книжки, преси і, взагалі, культури на українському ринку, головним клієнтом якого є значно чисельніша російськомовна (а не україномовна) інтелігенція. За даними Єйна Бремера, щоденні газети у Львові(!) читає 63% росіян і лише 43% українців, у Києві відповідно - 58 і 51%, у Сімферополі - 50 і 28. Українці, як бачимо, все ще лишаються переважно селянською (чи робітничо-селянською) нацією, культурно й освітньо недорозвиненою й належно не представленою в найбільш престижних і кваліфікованих видах діяльності. Російська геґемонія в Україні зберігається таким чином у більш витончених і неявних (начебто суто «культурних», а не політичних) формах. Будь-які посягання на цю геґемонію сприймаються росіянами досить вороже - як «ущемлення громадянських прав», «насильницька українізація» й міфічна «дискримінація за національною ознакою».

Росіяни [писав з цього приводу Тарас Кузьо] завжди були настільки привілейованими іммігрантами, що спроби будь-якого національне свідомого уряду в Києві змінити цю ситуацію й підтримати якимсь чином українську мову, культуру, освіту наражаються на спритно маніпульовані звинувачення у «примусовій» українізації.2

Хоч здебільшого йдеться (якщо взагалі йдеться) лише про порушення наявного - по суті, колоніального й глибоко несправедливого щодо українців - статусу-кво, забезпечення прав україномовної меншості у південно- та східноукраїнських містах, де вона й досі всебічно упосліджується й дискримінується.

До всього цього Єйн Бремер у своїх висновках не доходить - бо формально це й не повинно бути темою його студії. Відсутність, однак, ширшої постколоніальної перспективи перешкоджає автору, на наш погляд, збагнути й належно прокоментувати деякі отримані ним цифри. У вступі дослідник обмежується лише загальними міркуваннями про те, що після розпаду СССР мільйони росіян за межами Росії зненацька перетворилися з панівної нації у «діаспору», права якої виявились якщо не ущемленими, то принаймні загроженими. (У випадку України ми все-таки воліли б говорити не так про права, як про традиційні колонізаторські привілеї, що справді опинилися тепер - бодай теоретично - під загрозою).

Як наслідок - «панівна нація переживає фундаментальну кризу ідентичності: до якої політичної спільноти їй тепер належати і кому виявляти свою лояльність?» (Бремер, с.261). Відповідь російських меншин на нові політичні реалії виявляється в різних пострадянських республіках найрізноманітнішою: «від співпраці до конфліктування, від демонстрацій до еміграції і від парламентських акцій до стрілянини на вулицях». Зважаючи на геополітичні та інші чинники, «доля російської меншини в Україні має величезне значення не лише для регіону, а й для міжнародного миру та безпеки загалом», - стверджує Бремер.

На думку дослідника, представники панівного етносу, опинившись у ролі національної меншини, мають три можливості, які можна умовно означити як «відчуження, боротьбу та інтеграцію». Перша можливість означає відчуження етнічної групи від довколишньої системи; на індивідуальному рівні таке відчуження виявляється передусім через еміграцію, на колективному - через вимогу максимальної автономії аж до повної самостійності чи возз'єднання з етнічною батьківщиною. Другий варіант («боротьба») означає визнання нової державної системи з одночасним відстоюванням своїх етнічних прав (у найрізноманітніших формах - аж до насильницьких); тобто йдеться про боротьбу за новий міжетнічний лад або ж (частіше) про збереження попереднього.

За всієї своєї відмінності обидва варіанти подібні у головному: «нова національна культура по-справжньому не засвоюється; навпаки, міжетнічні суперечності зберігаються і навіть загострюються». Під цим оглядом «боротьбу» можна вважати певною формою чи етапом «відчуження» - і навпаки. Справді цікавим і перспективним є третій варіант - «інтеграція у нову державну систему». Така інтеграція передбачає передусім ослаблення етнічної ідентичності й формування етнічності громадянської (Єйн Бремер дотепно називає такий процес «секуляризацією ідентичності»).

На думку американського соціолога, «Україна являє собою класичний взірець постсовєтського розвитку за ліберальною парадигмою». Він вважає, що російській меншині тут притаманна досить значна етнічна прив'язаність (ethnic attachment) - до краю, до його історії і порівняно невелика етнічна відчуженість (ethnic schism) щодо іншого, себто українського, етносу. На підтвердження цього автор наводить ряд надзвичайно цікавих даних.

Передусім він показує, що «більшість росіян і у Львові, і в Києві регулярно послуговується українськими засобами масової інформації». Щодо радіо ці цифри складають відповідно 64% (у Львові) і 70% (у Києві), щодо телебачення - 74% і 75%, щодо газет - 58% і 68% (читання, як бачимо, є процесом складнішим і потребує більших мовних навиків). Навіть у Сімферополі досить значна частина росіян вдається до українських мас-медіа: 27% слухає радіо, 33% дивиться телебачення, 17% читає пресу.

Для порівняння зазначимо, що передачі російського радіо слухає лише 34% росіян у Львові і 39% у Києві, програми російського телебачення оглядає відповідно 76 і 68% росіян, російські газети читає 66 і 53%. Ці цифри виглядали б справді оптимістичними, коли б усі оті «українські мас-медіа» були справді українськими. Єйн Бремер, на жаль, не бере до уваги ані характеру тих мас-медіа, ані не каже нічого про мову, якою вони друкуються чи поширюються в ефірі. Тим часом із повсякденного досвіду ми знаємо, що більшість так званих «українських мас-медіа» є насправді російськомовними, а подеколи й українофобськими.

Сумнівними також є показники щодо телебачення. Адже з того ж таки практичного досвіду ми знаємо, що не лише росіяни, а й українці нерідко дивляться московські програми - не тільки тому, що вони цікавіші (в останні роки українське телебачення суттєво поліпшилося і зробилося цілком конкурентним щодо російського), а й, сказати б, за звичкою, за загальною психологічною та мовною установкою. За даними Бремера, телепрограму «Останкіно» у 1992 році дивилися 91% росіян у Львові і 88% у Києві, та, відповідно, 83 і 85% українців. Вища (начебто) популярність українського телебачення порівняно з російським у дослідженні Бремера є, отже, цілком ефемерною, бо ж програми УТ він порівнює не ; з «Останкіно», а лише з другим (справді другорядним) каналом «Росія», що транслювався до 1995 року з Москви. Тим часом «Останкіно» у статистиці Єйна Бремера винесене в окрему рубрику таким чином, що недосвідчений західний читач може навіть не здогадатися, про яке мас-медіа йдеться - російське чи українське (формально «Останкіно» вважалося «міжнародною (sic!) телекомпанією»). Сьогодні ситуація справді змінилася в кращий для українського телебачення бік, а проте й далі найвищий глядацький рейтинг має український канал «Інтер», програми якого великою мірою складаються із ретрансляцій з Москви.

Потребували б фахового коментаря й деякі інші дані, наведені Єйном Бремером, зокрема щодо ставлення населення України до збереження СССР. Згідно з цими даними, 45% опитаних росіян у Львові, 42% у Києві й 75% у Сімферополі хотіли б, щоб Совєтський Союз далі існував. Ці дані справді тривожні, тим більше що прихильників небіжки-імперії не бракує й серед українців - 9% у Львові, 21% у Києві, 42% у Сімферополі. (Зазначимо, однак, що показник «ностальгії за імперією» серед українців помітно нижчий від показника русифікованості, який у Львові становить 12%, у Києві - 49%, у Сімферополі - 88%. Тобто це означає, що далеко не всі зрусифіковані українці тужать за СССР, як, зрештою, й не всі росіяни).

Не треба, однак, бути професійним соціологом, аби зрозуміти, що збереження імперії аж ніяк не тотожне її відновленню. Пасивна згода на її подальше існування (а саме так формулював своє запитання Бремер) не тотожна активному прагненню її відновити (як дехто воліє тлумачити отримані відповіді). Спосіб, у який задається запитання, має тут вирішальне значення: коли людей запитують, чи вони хотіли б, щоб Совєтський Союз далі існував, вони відповідають на абстрактне запитання, яке до реального життя безпосереднього стосунку не має. Тому люди можуть собі дозволити суто емоційну відповідь на таке запитання - зганяючи таким чином злість на сьогоднішній нелад у країні, а заразом і виражаючи природну людську тугу за минулим, за молодістю. Але коли тих самих людей запитати, чи вони хотіли б, щоб Совєтський Союз був відновлений, тут уже їм доводиться відповідати на запитання значно конкретніше, запитання, яке має найбезпосередніше відношення до сьогоднішньої (і завтрашньої) реальності. А тому тут доводиться керуватися не так емоціями, як розумом, оскільки йдеться вже не про якісь абстрактні припущення («що було б, якби хтось за нас зробив інший вибір»), а про цілком конкретну особисту відповідальність за долю суспільства («що буде, якщо я - і ми всі - зробимо ось саме такий вибір»). Тут уже розум неминуче нагадує і про реальні «принади» соціалізму, і, ще більшою мірою, про фатальні наслідки, які може мати сьогодні спроба відновити СССР, - аж до громадянської війни включно.

Фактично цю принципову відмінність між двома різними постановками того самого (начебто) запитання сформулював кілька років тому тогочасний голова Верховної Ради України, переконаний комуно-соціаліст і завзятий прихильник совєтського ладу, Олександр Мороз - у відомому афоризмі: «Хто не жалкує за Радянським Союзом, той не має серця; хто намагається його відновити, той не має розуму». Непряме підтвердження цих міркувань знаходимо в інших викладках Єйна Бремера, - де він показує ставлення жителів України до українського громадянства. Виявляється, що лише 5% росіян у Львові і 8% у Києві не хотіли б бути громадянами української держави - вражаюче мала цифра порівняно з кількістю тих, що все ще тужать за СССР. (Для порівняння зазначимо, що в Сімферополі 59% росіян не хочуть бути українськими громадянами - ця цифра, між іншим, теж менша від кількості тих, що сумують за імперією, хоч і не настільки, як у Львові та Києві. Наведену цифру не слід, однак, розуміти у тому дусі, що всі оті жителі Сімферополя готові ось-ось виїхати з ненависної їм України; чого вони насправді прагнуть - так це покинути її разом із Кримом).

Та найцікавіше, мені здається, у Бремеровому дослідженні - це цифри, які характеризують ставлення росіян до української освіти їхніх дітей: 54% опитаних росіян у Львові і 65% у Києві згодні з тим, щоб їхні діти навчалися в українських (!) школах, і майже всі росіяни у Львові й Києві (відповідно 96 і 91%) визнають, що їхні діти повинні вільно (!) володіти українською мовою. Навіть у Сімферополі з останнім твердженням погоджується більшість - 54% росіян (хоча до українських шкіл готові віддати своїх дітей лише 9% росіян і 43% українців; остання цифра, зрештою, не така вже й погана, беручи до уваги, що жодної української школи у Сімферополі поки що немає).

Отже, найголовніший висновок, який ми можемо й мусимо зробити зі сказаного, полягає в тому, що абсолютна більшість росіян в Україні свідомо чи підсвідоме ототожнює себе з українською державою і бачить майбутнє своїх дітей українським - у широкому, себто передусім громадянському, а не суто етнічному значенні того слова. Водночас ці люди з різних причин (головно через задавнені імперські стереотипи, підживлювані й сьогодні комуністичною пропагандою) мають стійке упередження щодо так званої «українізації».

А це означає, що всі українські культурно-освітні стратегії щодо російської меншини повинні бути максимально гнучкими й диференційованими у різних регіонах. Передусім вони повинні спрямовуватись на дітей, на школярів і студентів, і значно меншою мірою - на дорослих. Російська меншина загалом позитивно ставиться до «українізації» свого майбутнього, але з побоюванням дивиться на «українізацію» свого сучасного. Надто в тих регіонах, де вона разом із російськомовними українцями утворює панівну більшість.

Непрямим чином ці висновки підтверджуються й результатами інших соціологічних опитувань, наприклад - дослідженням, проведеним у Львові й Донецьку львів'янами Ярославом Грицаком, Наталею Черниш та американкою Оксаною Маланчук, яке показало фактично, що загроза «регіоналізації» України, довкола якої точилося чимало спекуляцій, особливо у зарубіжній пресі, є нітрохи не більшою, ніж така сама загроза у Німеччині, США чи Італії. (Сказане, зрозуміло, не стосується Криму, який є специфічною, спровокованою і підживлюваною ззовні проблемою).

Лише 1% респондентів у Львові і 5% у Донецьку [коментує результати згаданого опитування Ярослав Грицак] хотіли б, щоб Україна була поділена на окремі країни... І хоча мешканці Львова й Донецька кардинально розходяться у своїх поглядах на майбутнє України, принаймні в одному вони згодні: Україна не повинна регіоналізуватись. Навіть у Донецьку більшість погоджується, що єдність України є важливішою від потреб окремих регіонів... Абсолютна більшість в обох містах визнає, що доля їхнього регіону невіддільна від долі всієї України.3

Наважимось, отже, стверджувати, що за всієї складності проблем, із якими стикаються нині українці, доля їхньої країни не виглядає цілком безнадійною.

 

------------------------------------------------------------------

[1] Іan Bremer, "The Politics of Ethnicity: Russians in the New Ukraine," Europe-Asia Studies, vol. 46, no. 2, (1994), p. 261-283.

[2] Taras Kuzio, Ukraine. The Unfinished Revolution (London: Institute for European Defence & Strategic Studies, 1992), p.9.

[3] Yaroslav Hrytsak, "Shifting Identities in Western and Eastern Ukraine", New School for Social Research. The East & Central Europe Program. Bulletin, vol.5/3, no. 18 (February 1995), p.7.