Микола Рябчук

«КРЕОЛІЗАЦІЯ» МАЛОРОСІЙСТВА:

ідеологічний аспект

Дві книжки, про які тут ітиме мова, - «Нова Україна: якою я її бачу» Володимира Гриньова та «Україна на порозі XXI століття: політичний аспект» Дмитра Видріна і Дмитра Табачника - привертають увагу головно тим, що всі троє їхніх авторів є чи принаймні були донедавна досить помітними постатями в українській політиці. Володимир Гриньов був одним із заступників голови Верховної Ради в 1990-93 роках, головою об'єднання «Нова Україна» в 1993-95 pp. та співзасновником Міжрегіонального блоку реформ, що створювався для підтримки Леоніда Кучми на президентських виборах-1994, а згодом - радником президента з питань регіональної політики.

Дмитро Табачник, який теж посприяв перемозі Леоніда Кучми на виборах (він керував його передвиборчою кампанією в 1994 й допомагав у 1999-му), понад два роки очолював президентську адміністрацію, зробивши свою посаду ледь не другою за впливовістю у державі. І хоча після численних скандалів Леонід Кучма змушений був наприкінці 1996 року пожертвувати фаворитом, кар'єра Дмитра Табачника на цьому не закінчилася, як і його вплив на президента.

Подібний (комсомольсько-марксистсько-ленінсько-філософський) шлях пройшов і Дмитро Видрін, котрий у 1992 році заснував «під себе» Міжнародний інститут глобальної регіональної безпеки, короткочасно фліртував із Кравчуком, проте в 1994 році своєчасно поставив на Кучму і став вітоді його радником із питань внутрішньої політики. Після відставки наприкінці 1995 року Дмитро Видрін зник із політичного обрію - злі язики кажуть, що як громадянин Росії він знайшов собі відповідніше місце у сусідній державі, - проте навіть у цьому випадку його повернення в українську політику не виглядає цілком нереальним.

Хоч би там як, а погляди всіх трьох згаданих тут осіб є цікавими, - незалежно від їх об'єктивної вартості, а тим більше від стилю, яким вони викладені. За своїми посадами усі троє належали, а дехто й далі належить до «людей Кучми», тож їхні погляди можна великою мірою вважати артикуляцією поглядів президентського середовища, такою собі «ідеологією кучмізму». Ця ідеологія, хоч і не стала ідеологією «загальнодержавною», цілком могла й, за відповідної кон'юнктури, цілком іще може нею стати, враховуючи впливовість згаданого середовища та сприйнятливість до такої «ідеології» великих сегментів українського суспільства.

Креольська ідеологія

Книжка Гриньова, опублікована по-російськи й по-українськи («Нова Україна: якою я її бачу», 1995), може бути окреслена як своєрідна біблія російськомовного ліберала, однаково ворожого щодо комунізму та (українського) націоналізму й однаково прихильного до ліберально-демократичних принципів західного взірця та стратегічного союзу з Росією - взірця, сказати б, «євразійського». Вже на перших сторінках автор засуджує Леоніда Кравчука за «штучну ізоляцію» України від Росії і стверджує, що незалежність не принесла населенню України справжньої свободи. Водночас він не схвалює тих, хто закликає повернутися у минуле, оскільки вони просто не розуміють, що «саме у цьому минулому коріння наших сьогоднішніх бідувань і саме воно крок за кроком, рік у рік підштовхувало нас до сьогоднішньої трагедії». Ліберально-демократичні погляди автора виразно виявляються в першому розділі, присвяченому ринковій економіці. Саме ринкова економіка і приватна власність, стверджує Володимир Гриньов, здатні принести більшості населення економічну свободу і незалежність, забезпечити високий рівень життя. Натомість націоналізм розглядається в одному ряду з комунізмом як потенційне джерело тоталітарних збочень.

Викриттю цього зловорожого явища присвячено другий розділ книги, під характерною назвою «Держава для громадянина, а не громадянин для держави».

У третьому розділі обговорюється одна з найскладніших і найсуперечливіших проблем сьогоднішньої України - проблема федералізму па противагу унітарному устроєві держави: «Прихильники унітарної або, як зараз стало модно казати у певних колах, соборної держави сприймають ідею федералізму я к таку, що підриває основи держави й навіть ворожу самим цілям української державності», вбачають у ній «лазівку для потенційного "сепаратизму"», а в унітарній державі, відтак, - «механізм його "придушення"».

Натомість Гриньов пропонує трактувати федералізм як механізм самозахисту регіонів перед надмірним зосередженням влади у центрі. Земельно-федеративний устрій, на його думку, створив би «потужні стимули до прискорення економічних реформ, зокрема до приватизації й до розвитку підприємництва», посилив би «зацікавленість регіонів у підтриманні стабільності в державі, в ефективному здійсненні державою притаманних їй функцій», зняв би «ті протиріччя, які перешкоджають консолідації суспільства й формуванню спільності інтересів».

У четвертому розділі Володимир Гриньов обґрунтовує необхідність сильного президентства американського типу, де голова держави є одночасно й головою виконавчої влади з широкими повноваженнями. Автор обстоює необхідність зміцнення політичних партій, які б об'єднувалися довкола конкретних ідей, а не осіб; виступає за скасування місцевих рад та за двопалатний парламент, який вибирався би пропорційно за партійними списками та територіально за регіонами. Він обстоює пріоритет людських прав над усіма іншими, захищає права меншин (головно російської, якій загрожує начебто «примусова українізація») й однозначно висловлюється за ринкову економіку «сучасного капіталістичного типу» з «розвиненими формами соціальних гарантій.

Нав'язування будь-якої «державної ідеології» - чи то комуністичної, чи то націоналістичної (себто української, - для автора ці поняття є синонімами) - В. Гриньов вважає однаково неприйнятним.

П'ятий розділ присвячено збереженню інтелектуального потенціалу нації та відродженню культури. Тут автор цілком слушно стверджує, що «виразні ознаки духовної деградації суспільства й руйнування його культури» є великою мірою спадщиною тоталітарного режиму. Не менш слушно він докоряє новим керівникам України за те, що вони «не тільки вкрай мало зробили для збереження культурного й науково-технічного потенціалу, але й доклали руку до його дальшого руйнування»:

Передовсім це виявилося в спробі повністю зберегти й посилити державний контроль над культурою, наукою та вищою школою, не супроводжуючи це скільки-небудь істотною фінансовою підтримкою.

Але водночас автор виявляє цілковите нерозуміння постколоніальних проблем української культури, яка надто тривалий час перебувала в пригнобленому стані і виразно потребує тепер «підтримчих дій» (affirmative actions) із боку держави - всього того, що західні ліберали називають «позитивною дискримінацією», спрямованою на усунення історичних несправедливостей та фактичної дискримінації щодо індіанської, афроамериканської та інших упосліджених колонізаторами культур. Для російських лібералів такі «підтримчі дії», покликані вирівняти становище й дати україномовним жителям Східної України не лише формальну, а й фактичну рівноправність із жителями російськомовними, є чимось незрозумілим і навіть ворожим. «Віддавати перевагу одній національній культурі, - стверджує В. Гриньов, - означає дискримінувати решту». Він не шкодує, відтак, ущипливих висловів на адресу «прискореної(?) українізації системи освіти» та штучної «ізоляції української науки й вищої освіти від світового(!) наукового й культурного середовища».

Особливо нищівно пише Володимир Гриньов про мовно-культурну політику незалежної України в окремому, спеціально присвяченому цій проблемі, шостому розділі:

Під приводом українізації відбувається не тільки штучне витіснення російської мови, але й руйнівна профанація української, пов'язана зі спробами настирливого «оновлення» літературних норм і традицій за допомоги [sic!] включення маси вузьковживаних регіональних діалектизмів, витіснення з неї частини словарного [sic!] запасу, спільного з російською мовою тощо.

Головною мовно-культурною проблемою України, на думку п. Гриньова, є зовсім не те, що мільйони україномовних жителів Сходу фактично й досі не мають змоги отримати вищу освіту рідною мовою (і не лише вищу, і не лише освіту - п. Гриньов міг би легко це перевірити в рідному Харкові, спробувавши отримати усну або письмову інформацію по-українськи від будь-якого чиновника, починаючи з паспортистки ЖЕКу). Натомість він відкриває у Харкові іншу проблему: виявляється, капосні націоналісти «змушують російськомовних викладачів переходити на українську мову в спілкуванні (!) з російськомовними ж студентами».

Зрозуміло, що за такого «бачення» будь-які спроби захистити права української мови й україномовної меншини означають у термінах В. Гриньова «дискримінацію російської», а намагання спинити чи бодай загальмувати процес дальшої русифікації України викликає апокаліптичні видіння «національно-мовного протистояння», «розколу суспільства» та «ізоляції Західної України, яка вважається носієм націоналістичної ідеології» (про синонімічність «націоналістичного» й «українського» та, особливо, «україномовного» у цьому дискурсі ми вже говорили).

Теоретичним підґрунтям такого погляду на «нову Україну» є старі й добре знані погляди імперських істориків - плідно розвинуті істориками совєтськими й артикульовані у приснопам'ятних тезах ЦК КПСС до 300-річчя возз'єднання України з Росією. Володимир Гриньов, отже, не винаходять нічого нового, коли пише про «феномен єднання й спільної діяльності двох дуже близьких за мовою, культурою та історичним минулим народів - українського та російського». Ані коли просторікує про «складні, природного (!) перебігу процеси взаємної (!) асиміляції й взаємовпливу», котрі, виявляється, «несли в собі й здобутки, й утрати»:

Якщо врахувати фактичне місце України в економічній системі колишнього Радянського Союзу, роль її представників [?!] у всіх найважливіших сферах державної та громадської діяльності, міру взаємовпливу культур, то не може бути й мови про Україну як про російську колонію та про український народ як про народ колоніальної країни, так само, як і про російський народ як про «завойовника» України.

«Ліберал України» під цим оглядом мало чим відрізняється від «лібералів Росії», як і, зрештою, від тамтешніх консерваторів, котрі на сторінках «Нашего современника» та інших подібних видань досить ретельно обраховують число «інородців» в імперському та, особливо, більшовицькому істеблішменті - на підтвердження щирого інтернаціоналізму обох режимів. Справді, коли «представником» Грузії вважати Йосипа Джугашвілі, «представником» Польщі - Фелікса Дзержинського, а «представником» світового єврейства - Лазаря Кагановича, то можна щиро поспівчувати російському народові, колонізованому інородцями. Полемізувати на такому рівні з українським інтелектуалом, та ще й ліберальним, якось не випадає, але про сумні перспективи українського лібералізму чи, пак, «лібералізму України», варто задуматись.

У сьогоднішній Україні подібна ідеологія доволі поширена серед російськомовної інтелігенції, яка традиційно зберігала імперську мовно-культурну (а іноді й політичну) орієнтацію. Тубільна культура сприймалася цією інтелігенцією часами прихильно, а часами скептично і навіть зневажливо, проте завжди - поверхово, на суто етнографічному рівні. Навіть у страшному сні ця інтелігенція не може собі Уявити, що тубільна культура здатна стати коли-небудь альтернативою культурі імперській і, взагалі, здатна розвиватися самостійно, без комплексу «молодшого брата» й постійного озирання на метрополітальний Центр. Так приблизно Набоков не міг уявити собі Гоголя, «строчащего романы на малороссийском наречии».

Те постійне ототожнення «антиросійськості» з «ізоляціонізмом», до якого вдається В. Гриньов, є вельми промовистою, з психоаналітичного погляду, обмовкою. Для інтелігента, вихованого і психологічно зорієнтованого передусім (або й виключно) на імперську культуру, всякий розрив із колишнім Центром є культурною катастрофою, торжеством варварства й трайбалістського автаркізму. Перебуваючи у полоні іншого, імперського, автаркізму, такий інтелігент навіть не задумується над тим, що російська культура є лише однією з багатьох світових культур, зрештою, не найбільшою і не найвизначнішою. І що для тубільних інтелігентів вона зовсім не має такого сакрального, абсолютного значення, навпаки - вихід з її гіпнотичних обіймів дає аборигенам шанс подолати свою колоніальну ізольованість, штучну замкнутість на імперському Центрі, відкрити поліцентричність (а не москвоцентричність) світової культури - напряму, без метрополітальних посередників та культуртреґерів.

Російськомовна інтелігенція в Україні переживає справді глибоку кризу традиційної культурної ідентичності. З одного боку, вона не готова ототожнити себе з українською культурою - почасти через погане знання цієї культури, почасти - через традиційну імперську упередженість до всіх тубільних культур (і мов) як менш розвинених, «бідних», «відірваних» від світової цивілізації. А з іншого боку, вона не готова визнати свій діаспорний статус - як, скажімо, визнала його російська інтелігенція у Прибалтиці, Грузії чи Ізраїлі.

Звідси - розмаїті суспільні неврози, вражаюча глухота до «тубільної» реальності й, зокрема, постколопіальних проблем, якими не знати чого переймаються «національно стурбовані» аборигени, а також пістрява публіцистична казуїстика на тему «України як багатонаціональної держави», «єдності українського й російського компонентів в її етнічній складовій та українсько-російської «осі» як історичної основи цілісності багатонаціонального народу України». Намагання ввібгати тубільну реальність у імперькі концепції спонукає паніть освічених авторів, на зразок В. Гриньова, давати фантастичні інтерпретації українського націєстворення: західноукраїнські землі, виявляється, є більш націоналістичними», бо тамтешнє населення зазнавало більшого гноблення під австрійцями і поляками, ніж східні українці - під царями й комісарами. Відтак «націоналістична» Західна Україна і досі виявляє «відсталість свого світосприйняття» - на відміну від «більшості народу, яка пішла далеко вперед».

Тут, вочевидь, не місце з'ясовувати ази політології - п. Гриньов за бажання зможе й сам прочитати відповідні підручники чи посібники (хоч би, наприклад, недавно видану в Києві, а можливо, й у Москві «Національну ідентичність» Ентоні Сміта). І тим більше не місце тут входити у дискусію щодо «відсталості» чи, пак, «націоналістичності» Західної України - вона, думається, є не більш «відсталою» і «націоналістичною», ніж будь-яка інша європейська нація, що пройшла ще в XIX столітті всі етапи націєтворення, окреслені Мирославом Грохом. Східна Україна, чи, як каже Володимир Гриньов, «більшість народу», внаслідок украй несприятливих історичних обставин і досі не пройшла цих станів, тобто не стала ще «нацією» - народом у модерному значенні цього слова. Фактично та «більшість народу», яка, на думку Гриньова, «пішла далеко вперед», не пішла насправді нікуди, законсервувавшись на рівні «тутешніх» кінця XVIII - початку XIX ст. Цей етнічний субстрат, що не має чіткої національної ідентичності («одєсіти», «кієвлянє», «донбасци» - так найчастіше вони себе визначають), є типовим продуктом середньовіччя, не таким уже й, зрештою, анахронічним, беручи до уваги напівфеодальний характер совєтських колгоспів і всього соціалізму загалом. Володимир Гриньов має рацію лише в тому, що ця частина справді не конче мусить ставати етнічно українською, а тим паче україномовною нацією, як того б хотілося тим 30 відсоткам населення, котрі вже цією нацією стали. Східноукраїнський етнічний субстрат у принципі може стати якою завгодно нацією - російською, совєтською, есендівською донецько-криворізькою, - але незаперечним є те, що якоюсь нацією йому таки доведеться ставати, бо сучасний світ світом націй (і націоналізмів - різного ґатунку), тож перебувати вічно в донаціональному стані навряд чи комусь вдасться. Ось про цей неминучий процес, а також про його максимально можливе взаємоузгодження з інтересами української нації, яка вже сформована (хай лише на третину чи четвертину) і яка вже навряд чи відмовиться від своєї української ідентичності на користь есендівської чи донецько-комунарської, власне, й мусили б поміркувати місцеві ліберали - і українські, й російські.

Два заключних розділи «Нової України» присвячено питанням національної безпеки та україно-російських взаємин. Передостанній розділ є чи не найкращим, передусім завдяки слушному концептуальному висновку про те, що національній безпеці України «загрожує не зовнішній світ, а внутрішня невлаштованість суспільства й недовіра до державної влади». Що ж до останнього розділу, то він побудований на сумнівному, хоч і типовому для «лібералів України» концептуальному засновку про «націоналістичну» українську верхівку, яка через особисті амбіції та політичну кон'юнктуру нагнітає антиросійські настрої і тим самим усе псує в українсько-російських взаєминах. Докладніше про цю ідею ми поговоримо, розглядаючи другу з рецензованих тут книжок.

Євразійський вибір

Книжка Д. Видріна й Д. Табачника («Україна на порозі XXI-го століття: політичний аспект», 1995) надрукована по-українськи і по-англійськи, хоч треба зразу зазначити, що англійський переклад читати неможливо - враження таке, ніби його робив комп'ютер. Цей убогий переклад тим більш дивний, коли взяти до уваги високе офіційне становище обох авторів (принаймні на момент публікації), а також той факт, що одним із спонсорів книжки є американський фонд Макарті. Другий недолік книги - відсутність вступу, в якому б автори окреслили основну проблематику свого дослідження, головні аргументи й тези, які мають бути підтверджені чи спростовані, та загальну мету книжки, її, так би мовити, сподіваний результат. Нема тут, на жаль, і заключного розділу, в кому би підбивалися підсумки та резюмувалися основні ідеї.

Підхід обох авторів до суспільної проблематики, яку вони розглядають, можна назвати, як і у випадку з В. Гриньовим, ліберально-демократичним. Обидва вони цілком слушно пов'язують повільність українських реформ із млявим становленням громадянського суспільства в Україні:

Як і в усіх пост-тоталітарних державах, у нас ще не склалося громадянське суспільство в його традиційному розумінні: тобто таке, де більшість співгромадян поділяють єдину систему загальних цінностей, моральних підвалин, ідеалів, міфів, цілей, суспільних норм тощо.

Як наслідок - розбудова держави сильно випереджає розбудову суспільства, і тому інститути влади часто немовби зависають над порожнечею: їм не зовсім ясно, які цінності та інтереси суспільства вони мають обстоювати й захищати (крім поки що єдиної домінуючої цінності - незалежності та суверенітету).

Повільне становлення громадянського суспільства законсервонує ситуацію, в якій держанні структури відбивають в основному лише інтереси правлячої посткомуністичної номенклатури. Недорозвиненість громадянського суспільства, вважають автори, зумовлена відсутністю середнього класу, приватної власності та структурованих політичних партій (той «середній клас» і та «приватна власність», що формуються нині в Україні, мають переважно кримінальне походження і слугують основою радше кланового, ніж громадянського суспільства). Жодна політична група в парламенті, стверджують Д. Видрін і Д. Табачник, не зацікавлена в радикальних реформах, бо нездатна запропонувати програму, яка б консолідувала суспільство. Той корумпований «середній клас», що існує нині, не потребує реформ, які б охопили ціле суспільство, - він дбає лише про власне збагаченя. Протягом трьох років уряд Кравчука успішно задовольняв потреби цього прошарку, даючи йому змогу заробляті шалені гроші на міжнародній торгівлі та фінансових операціях і широко відкриваючи цьому капіталові доступ до номенклатурної «прихватизації».

Автори вважають, що «в Україні сталися значні зміни, але не сталося нічого такого, що можна було б вважати кардинальним». Прихід Кучми до влади вони характеризують як «політичну перемогу промислового істеблішменту, виразника інтересів національного капіталу» - на противагу торгово-банківському, що підтримував і, відповідно, підтримувався політикою Леоніда Кравчука.

Недорозвиненість політичних партій, за спостереженням Д. Видріна й Д. Табачника, зводить до мінімуму їхню роль як ґенератора нових ідей та програм, унеможливлює появу значних політичних фігур і, що найгірше, консервує недорозвиненість українських законодавчої та судової систем. Вона є однією з причин неефективності й гіперкорумпованості державних структур та уподібнення президентської адміністрації до апарату ЦК КПУ (останнє зауваження особливо цікаве, оскільки зроблене ніким іншим, як двома високопоставленими працівниками тої ж таки президентської адміністрації, розташованої, з іронії долі, в будинку колишнього ЦК КПУ).

Автори пропонують цікаве обговорення проблеми українських еліт чи, власне, їхньої відсутності, зазначаючи, зокрема, що Україна є найбільшою країною світу, яка не має політичних еліт. Характерною ознакою сучасної української еліти, вважають вони, «є превалювання інстинкту власної безпеки над політичним інстинктом безпеки національної» - схематично еволюцію українських еліт можна розкласти на чотири етапи:

1) Номенклатура (формальна еліта) - 1990-91 рр.

2) Вербальні політики (переделіта) - 1992 р.

3) Цехові політики (корпоративна еліта) - 1993-94 pp.

4) Інтегральні політики (власне еліта) - ?

Обговорюючи різні типи політиків, які виявились у ході передвиборчої кампанії 1994 року, Д. Видрін і Д. Табачник характеризують Л. Кравчука як ідеолога, покликання якого - творення нових ідеологем-пояснень, нової політичної мови для молодої держави після розпаду СССР. Натомість Л. Кучма характеризується як «політик-керуючий, президент-менеджер, основна місія якого - брати участь у безпосередньому управлінні справами країни». Йому приписується схильність до конкретних дій, прийняття рішень та особистої відповідальності і, відповідно, нехіть до ідеології.

З-поміж інших політиків чи не найвищу оцінку отримує лідер соціалістів Олександр Мороз, котрий, як не парадоксально, наближається до західного типу партійного професійного інтегрального політика. Він хоч і не завжди успішно, але намагається інтегрувати ідеологічні функції Кравчука і менеджерські Кучми. Однак йому поки що не вистачає західного досвіду не прямого, а побічного управління країною через закони, а не декларації та укази. З іншого боку, наше суспільство ще не затребувало типу політика-законника, політика-казуїста, який здатний умілим законодавчим маніпулюванням впливати на соціальну реальність. Крім того, донині в суспільстві панує несприйняття партійних функціонерів-професіоналів будь-якої орієнтації.

На час парламентських і президентських виборів 1994 року помітно змінилися суспільні пріоритети - на перший план вийшли проблеми поновлення зв'язків із Росією, боротьби зі злочинністю та соціального забезпечення. На Сході всі ці проблеми виявилися набагато важливішими від проблем націє- та державотворення і призвели до перемоги Кучми та ширшої репрезентації східноукраїнських еліт у Києві. Відтак перед Україною з новою гостротою постали питання, які перед тим багато кому видавалися самозрозумілими, - що ми будуємо і куди йдемо? Попередній режим, на думку Д. Видріна і Д. Табачника, «опинився в глибокій інтелектуальній та ідейній кризі». Колишні ідеологеми («національна держава», «відродження нації», «розбудова держави» і т.ін., та які претендували на роль загальнонаціональних, повністю вичерпали і дискредитували себе. Ці ідеологеми базували на ґрунті локалізованого західноукраїнського політичного й соціального середовища і лише силою владної національної номенклатури утримувались як «загальнонаціональні».

Але й ідеологеми «відновлення Союзу», запропоновані лівими силами, так само не тягнуть на роль загальнонаціональних. Д. Видрін і Д. Табачник доволі скептично ставляться до комуністично-радянської «альтернативи», - і під цим оглядом їхня позиція мало чим відрізняється від антикомуністичної й антинаціоналістичної позиції В. Гриньова. Цю позицію можна було б вважати щиро-ліберальною, коли б вона з такою самою послідовністю й інтелектуальною чесністю поширювалась і на націоналізм (власне, шовінізм) російський - зокрема в Україні.

А тим часом українські ліберали чи, пак, «ліберали України» виявляють не більше послідовності, ніж їхні опоненти - націонал-демократи чи імпер-комуністи. Саме між цих трьох сил, власне, й доводиться маневрувати від самого початку Леонідові Кучмі, намагаючись поєднати «зміцнення національного суверенітету» зі «зближенням з Росією», «радикальні економічні реформи» з «соціальним захистом населення», «розбудову» авторитарної держави з толеруванням громадянського суспільства тощо. Попри еклектичність, щоб не сказати плутаність офіційної ідеології, а тим більше політики, ліберальна складова цієї ідеології, артикульована згаданими тут авторами, залишається досі відчутною.

Головний аргумент довколокучмівських лібералів поля гав у тому, що «національна ідея» в її романтично-державницькому варіанті «не спрацювала», і тому її місце на загальнонаціональному рівні мала би посісти зрозуміліша й близька кожному ідея господарчих реформ, подолання системної кризи, утвердження порядку й законності. Ставка робиться на лівоцентристського політика, господарника-прагматика, який би тверезо оцінював стабілізаційну роль на постсовєтському просторі та її об'єктивні вигоди від макроекономічної євразійської інтеграції.

Таким політиком мав бути Кучма, на якого покладалося "входження України в світовий ринок на правах рівноправного партнера» та «інтеграційний розвиток постсоюзного економічного простору, який є пріоритетним геоекономічним інтересом для України як держави Євразійського регіону». Саме реформи мали створити належні умови для економічної й політичної безпеки України, духовно-культурного розвитку та підтримки соціальної сфери. Цим якраз, на думку Д. Видріна й Д. Табачника, стратегія Кучми принципово відрізняється від стратегії його попередника, Л. Кравчука, артикульованої націонал-демократами. Згоджуючись із необхідністю радикальних ринкових реформ, націонал-демократи виступають проти економічної інтеграції в СНД та нормалізації відносин з Росією.

Д. Видрін і Д. Табачник переконані, що українсько-російські взаємини вже давно поліпшилися б самі собою, коли б цьому не заважали політики. Відтак вони гостро критикували закордонну політику Кравчука як «ізоляціоністську», «автаркічну», «наївно-романтичну» (це, зокрема, стосується пропозиції створити Центральноєвропейську зону безпеки та співробітництва чи, скажімо, перетворити Україну на «буфер», у якому начебто зацікавлені Німеччина й США); назагал ця політика оцінюється як рожево-оптимістична, зокрема щодо сподіваної підтримки з боку Заходу. Натомість ігнорування східних («євразійських») пріоритетів призвело, на думку авторів, до поглиблення економічної кризи, зростання соціальної напруженості та дедалі гучніших вимог совєтської реінтеграції. Особливо це стосується Східної України, де відсутність громадянського суспільства і впливових політичних партій робить її мешканців значно піддатливими щодо всілякої популістської демагогії.

Обидва автори вірять, що Україна може здобути собі рівноправний статус в СНД, блокуючись із країнами, на зразок Молдови чи Казахстану, які відстоюють подібні позиції. Хоч обидва розуміють, що це не буде легкою справою, бо Росія успадкувала «психологічну модель міждержавних відносин, яку використовував колишній Радянський Союз у взаєминах із залежними державами. Стрижнем цієї моделі стали мимовільна (а через це особливо образлива неделікатність, погордливість і латентна агресивність».

Зростання антиросійських настроїв в Україні Д. Видрін і Д. Табачник пояснюють процесом самоідентифікації молодої нації й потребою її психологічного відокремлення від «інших», «чужих», - причому поняття «чужого» нерідко ототожнюється з поняттям «ворожого». Росія як найменш «інший» з-поміж сусідів України становить найбільшу загрозу для української ідентичності, а отже й провокує найбільше відторгнення в процесі національної самоідентифікації. При цьому Д. Видрін і Д. Табачник вважають, що найжорсткішу позицію щодо Росії у найближчому оточенні Президента займали і займають етнічні росіяни. Вони складають понад 20% у вищих ешелонах влади - приблизно повторюючи загальне співвідношення етносів в Україні. Багато хто з них походить зі старої комуністичної номенклатури, що в поєднанні з «непевним» етнічним походженням робить їхню позицію досить хиткою і штовхає на шлях «суперкомпенсації» - «примушує їх бути щодо Росії більш непримиренними». «Таку ж тенденцію, - зазначають Д. Видрін і Д. Табачник, - можна простежити і в апараті російського президента, де етнічні українці також іноді виділялися із загальної маси функціонерів особливо жорсткою лінією у ставленні до України».

Нормалізація взаємин з Росією ускладнюється також тим, що всяка «проросійська» політика в Україні однозначно асоціюється з наступом лівих, прокомуністичних сил, зацікавлених не лише в економічній, а й у військовій та політичній інтеграції України з Росією в рамках СССР, СНД чи якогось іншого «союзу». Тим часом, вважають Д. Видрін і Д. Табачник, Україна не повинна боятися євразійської інтеграції, оскільки це відповідає її національним геополітичним інтересам, ба більше, на цьому шляху вона може стати активним конкурентом Росії в межах СНД, впливаючи на різноманітні процеси в євразійському просторі. Яким чином Україна може це зробити - автори не пояснюють, хоча добре усвідомлюють, що інтеграція по-єльцинськи означає щось цілком інше. Російські еліти, - пишуть вони, - все ще дивляться на Україну як на блудну доньку, котра рано чи пізно повернеться. Вони не сприймають серйозно української незалежності і не уявляють собі рівноправних взаємин між двома державами, ставлячись до України як до васальної, неповноцінної нації.

Таким чином, визнають Д. Видрін і Д. Табачник, «ведучи мову про найближчі перспективи українсько-російського партнерства, поки що важко бути оптимістом». Інтеграція двох країн можлива лише в економічній, але не військово-політичній сфері. Тобто вона можлива передусім там, де йдеться не про міждержавні відносини, а про контакти між регіонами та конкретними підприємствами, банками, фінансово-промисловими групами, поведінка яких є прагматичнішою і менш ідеологізованою. Саме ці горизонтальні зв'язки, власне, й роблять дальше погіршення українсько-російських взаємин малоймовірним, а збройні конфлікти між двома державами - практично неможливими.

Окремий підрозділ книги Д. Видрін і Д. Табачник присвячують відповіді на цікаве питання про те, чому, всупереч численним прогнозам (особливо зарубіжних аналітиків), в Україні не дійшло до жодних серйозних міжетнічних зіткнень, - незважаючи на непрості взаємини двох найчисленніших етносів, українського і російського (колоніального та імперського), у молодій державі. Передусім, вважають вони, це сталось тому, що психологічний тиск на російську меншину в Україні не був надто сильним: соціологічні опитування показують, що майже три четверті опитаних російськомовних жителів України не відчувають дискримінації на мовно-національному ґрунті. Важливою в даному випадку є й мовно-культурна спорідненість обох етносів, їхня релігійна єдність, а також значна історична закоріненість багатьох росіян в Україні, яка полегшує формування громадянського патріотизму на основі патріотизму регіонального. З цих та причин росіяни в Україні не створили міцних політичних об'єднань на зразок «інтерфронтів» у Прибалтиці, частково віддавши справу захисту своїх інтересів місцевим комуністам, а частково - в абсолютній більшості - зайняли пасивно-споглядальну позицію щодо довколишніх політичних процесів.

Цьому посприяла, на думку Д. Видріна й Д. Табачника, успішна націоналізація Україною колишньої совєтської армії на своїй території, інкорпорація російських еліт в українські структури, ліберальний закон України про громадянство (і, додамо, про мови), зрештою - виважена позиція щодо російського питання українських націонал-демократів, яка, щоправда, за натяками авторів, є радше тактичною хитрістю, ніж щирим переконанням. А найцікавіше, що «чимало російськомовних українців, - за спостереженням Д. Видріна й Д. Табачника, - справді відчували прихований комплекс провини перед Україною і за свою "велику й могутню російську мову", якою дуже часто говорили антидемократичні й імперські сили і яка часто мовчала, коли необхідно було кликати до свободи, і за позицію шовіністичних сил у Росії».

Втім, росіяни й далі здебільшого негативно сприймають національні символи нової держави, вважаючи їх «націоналістичними», як і нові історичні постаті національного пантеону. Ця «антинаціоналістична» міфологія не чужа, зрештою, й авторам рецензованої тут книги, котрі, наприклад, на повному серйозі повторюють сумнівної вартості пропагандистське кліше про необхідність «послабити вплив домінуючих у політиці представників західних областей» або - не менш серйозно - нарікають на погіршення «статусу, прав і можливостей російської мови у політичному й суспільному житті» та, як завжди, на примусову «українізацію», котра, на їхню думку, мало чим відрізняється від русифікації попередніх десятиліть. Хоч загалом автори чесно визнають, що «процес асиміляції росіян», який «певною мірою» вже розпочався в Україні, «охоплює поки що незначну частину російського етносу» і триватиме, скоріш за все, «роками і десятиліттями».

Найслабшим розділом книги є третій, заключний, під назвою «Нова Україна в новому світоустрої». Фактично весь розділ присвячено обґрунтуванню невибагливої тези про те, що «американці зацікавлені в тому, щоб Росія зникла з географічної карти, як свого часу зник Радянський Союз. Наявність держави-гіганта на Євразійському континенті, - переконані автори, - це завжди і за всіх умов альтернатива американській монополії». Відповідно, підступний Захід, на думку Д. Видріна й Д. Табачника, всіляко поглиблює українсько-російські антагонізми та підтримує українських націонал-лібералів, інтереси яких «найбільш адекватні інтересам атлантичного Заходу з причини явних прозахідних настроїв націонал-лібералів та їхньої прихильності до моделей «націонал-ізоляціонізму" (sic!)». Виявляється, цьому сприяє навіть «розгалужена мережа гуманітарних інституцій, фінансованих США», насамперед фондів «Відродження», «Євразія», а також аналітичних підрозділів МВФ, МБРР та ін. «Основна мета діяльності цих організацій - створення умов для жорсткої ідеологічної орієнтації політичного істеблішменту України в бік суто прозахідного напряму зовнішньої та економічної політики, створення "власних" геоекономічних та геополітичних моделей, які заперечують можливості інтеграції в постсоюзному просторі».

Від цих аргументів відгонить добре знайомим нам із російської пропаганди душком «всесвітньої змови» («жидо-масонської», «євроатлантичної», «марсіанської») - полемізувати з подібними аргументами досить важко, оскільки ґрунтуються вони на міфічних уявленнях про чиїсь потаємні, добре скоординовані зловорожі наміри, яких неможливо ані спростувати, ані підтвердити. Втім, українські автори, схоже, цілком щиро вірять у Росію як «одного із світових гігантів», котрий комусь-там на Заході справді заважає. Тим часом, з економічного погляду, Росія є не більшим «гігантом», ніж Індонезія, Мексика чи Бразилія, і єдина її перевага над цими та іншими «гігантами» третього світу полягає лише в застарілих глобальних амбіціях, підкріплених, щоправда, ядерною зброєю. Проте й під цим оглядом значно більшою світовою потугою є Китай, що, однак, не заважає прагматичному Заходові об'єктивно сприяти його зростанню, а не міфічному «зникненню з географічної карти».

Власне, всі ці сумнівні «докази» потрібні Д. Видріну й Д. Табачнику лише для того, щоб обґрунтувати для України «переваги євразійської орієнтації» (так, зокрема, називається один із підрозділів їхньої книжки). При цьому вони вибудовують цілком фальшиву альтернативу: або слабка Україна як неоколонія Заходу - або сильна Україна як рівноправний партнер Росії (чи навіть лідер) у «євразійському» просторі. Тим часом реальна альтернатива є значно простішою: або Україна буде сильною, розвиненою державою, з якою рахуватимуться і в «Євразії», і в Європі, або ж вона буде слабкою банановою республікою, з якою не рахуватимуться ні там, ні там. У першому випадку інтеграція України у євроатлантичний світ буде кроком цілком природним і самоочевидним (подібно до Польщі, Угорщини, Чехії), у другому випадку - роль західної неоколопії для України теж виглядає дещо привабливішою, ніж роль неоколонії російської.

Постсовєтський «прагматизм»

Дмитро Видрін, Дмитро Табачник і Володимир Гриньов репрезентують погляди російськомовних ліберальних еліт, які, зрозуміло, не є поглядами масовими хоч би тому, що в Україні немає розвиненого середнього класу і, відповідно, «горожанського» суспільства - живильного середовища для будь-якого лібералізму. Певні аспекти цих поглядів збіглися в 1994 році з настроями широких люмпенізованих мас півдня й сходу України, зумовивши успіх Л. Кучми на президентських виборах. Проте назагал для цих мас значно зрозумілішою і прийнятнішою є ідеологія проросійських комуністів, ніж проросійських лібералів.

Прагматичний Л. Кучма досить швидко відчув, що бути одночасно антикомуністом і антинаціоналістом в українських умовах - неприпустима розкіш, забавляння з якою може легко його позбавити двох найпотужніших важелів соціальної мобілізації. Відтак він помітно відступив від тої ідеології, яка принесла йому перемогу на виборах-94, а зрештою, відмовився і від послуг декотрих ідеологів.

Так, уже через рік він заявив - усупереч тезам Гриньова, - що ніколи не заперечував необхідності національної ідеї:

Я вважав і вважаю лише, що ця ідея не працюватиме, якщо буде наповнена самим тільки етнічним змістом. Але усвідомлюю, що національна ідея може стати одним із важливих мобілізаційних чинників у незалежній українській державі.

Неприйнятною виявилася й ідея федералізації України, обстоювана Гриньовим, як і його ж концепція України як країни двох «корінних» народів, українського і російського, а відтак симбіозу двох державних мов, двох культур, двох історичних традицій тощо. Зрештою, навіть у ліберальному таборі деякі погляди В. Гриньова не отримали схвалення - як, скажімо, його ідеалізація царського врядування на Україні чи заперечення двохсотлітньої русифікації краю.

Трьохрічний період не виявив суттєвих відмінностей між зовнішньополітичними орієнтаціями Л. Кравчука та Л. Кучми, зокрема щодо СНД, де Україна підтримує економічні ініціативи, проте уникає військової й політичної інтеграції, яка може скласти загрозу її суверенітетові. Життя, схоже, саме дало відповідь на ілюзії лібералів щодо легкої «нормалізації» відносин із Росією, показавши, що все залежить тут зовсім не від «націоналіста» Кравчука та його міфічного «західноукраїнського» оточення (і не від «інтернаціоналіста» Кучми та його дорадників-«євразійців»), а головним чином від самої Росії, її бажання чи, власне, небажання сприймати Україну як рівноправну державу, а не такий собі прикрий історичний казус.

Не збулися ілюзії лібералів і щодо швидких та ефективних економічних реформ, - життя теж показало тут, як мало воно залежить від «добрих намірів» Президента та його дорадників-«реформаторів» і як багато - від мафізованих номенклатурних кланів, котрі, власне, і є справжніми господарями країни. Як з'ясувалося, ця олігархія потребує «радикальних реформ» іще менше, ніж «інтеграції з Росією». Одна річ - ідеологічна риторика, інша - практична політика.

Підсумовуючи, можемо сказати, що «ідеологія кучмізму», артикульована його апаратом, виявилася ще ефемернішим явищем, ніж «ідеологія кравчукізму», артикульована націонал-демократичною, переважно гуманітарною інтелігенцією. Розбіжність між «ідеологією» та реальним життям обернулася для націонал-демократів глибоким розчаруванням та політичною розгубленістю, а для апаратників - кар'єрними пертурбаціями (Д. Видрін подав у відставку з президентської адміністрації в 1995 р., Д. Табачника вигнали звідти в 1996-му, а В. Гриньов просто утримується в останні роки від «ідеологізування»). Знаменно, до речі, що обидві згадані тут книжки зникли з книгарень швидше, ніж там з'явилися. Причина такого курйозу загалом очевидна: «ідеологія кучмізму», озвучена згаданими авторами, була актуальною, себто мала пропагандистський сенс у 1994 p., напередодні виборів, але вже через рік, коли книги нарешті вийшли з друку, ця ідеологія, та ще й із вуст найближчих співробітників Президента, не була, м'яко кажучи, «політично коректною» і доречною.

Кардинальна невідповідність між офіційними ідеологіями та реальним життям мала й має, крім безлічі негативних, принаймні один позитивний наслідок: зміна режиму, а отже, й «ідеології» практично ніяк не позначається на практичній політиці жодного нового уряду, а отже, й на довколишньому житті. Україна, таким чином, втішається зі стабільності, яку злі язики, щоправда, називають застоєм і загниванням.

Чи буде написана врешті книга про ту справжню ідеологію, яку сповідує сьогоднішня (і вчорашня, і позавчорашня, зрештою) українська олігархія? Сама олігархія, зрозуміло, в такому озвученні не зацікавлена - їй куди вигідніше використовувати для тимчасових потреб (як таку собі димову завісу) ідеологію кравчукізму, кучмізму, марксизму-ленінізму - яку завгодно, аби не справжню. Бо справжня виглядає надто вже вбого й бридко - як з погляду етики, так і з погляду звичайного кримінального кодексу.