Микола Рябчук

ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ ЗА ЛИПИНСЬКИМ:

pro et contra

Нaзвавши збірку своїх статей «Голос із діяспори в Україну» (Las Vegas: Troppe Note Publishing, 1997), Петро Балей недвозначно дав зрозуміти, кому адресує свої тексти й на чию зацікавлену реакцію розраховує. Назва, однак, не виглядає цілком вдалою, - почасти через її відстороненість і дидактичність (щось на кшталт «афонських» послань Івана Вишенського), почасти - через наростання в українському суспільстві ідіосинкразії щодо «повчань» із діаспори і взагалі з-за кордону.

А проте, книга 85-літнього публіциста, постійного автора детройтських «Українських вістей» (генеалогічне пов'язаних з УРДП Івана Багряного) й завзятого прихильника державотворчих концепцій В'ячеслава Липинського, справді заслуговує на увагу читача в Україні. Присвячена збірка найзлободеннішим проблемам сучасного українського націє- і державотворення, які трактуються в доволі цікавий, хоч і не вельми звичний для фахових патріотів спосіб. «Я свідомий, - зізнається в одній зі статей автор, - що, кидаючи ці думки публічно, являюся білим круком в "обществі" свідомих українців...»

Фактично вся книга є прямою та прихованою полемікою "свідомими українцями" - чи то з інтегрально-націоналістичного, бандерівсько-оунівського табору, чи то з табору націонал-демократичного, романтично-інтелігентського, котрий, як вважає Петро Балей, поступово впав у той самий гріх - гріx ексклюзивного, етнокультурного націоналізму та опозиційності щодо посткомуністичної влади. Антитезу всім цим «єресям» автор вбачає у «класократичній» теорії нації українського монархіста-гетьманця Липинського, «Листи до братів-хліборобів» якого цитує часто й охоче:

І пам'ятайте, Ви, українські інтелігенти, що народ україський визволитись може лише тоді, коли він свою голову із пащі московської і польської метрополії вирве. Голова його - це пани. Не тільки сучасні, а всяка верхня - провідна і правляча верства, яку Ви - представники народу - своїми «очима завидющими і руками загребущими» всякий раз, як починає творитися Держава Українська, назад у Москву та Польщу заганяєте. Верству цю ви мусите до народу притягнути і з народом в одну націю зв'язати. А зробите це лиш тоді, коли панські сепаратистичні українсько-державницькі стремління всіма силами своїми, всім вашим впливом на народ, піддержите... Щоб могла постати Україна... в українському державницькому таборі мусять об'єднатися кращі й активніші частини всіх місцевих клясів і всіх місцевих «націй»: поміщик, промисловець, робітник, селянин, місцевий руський, поляк, українець... Як органічно через свої верхи входила і входить завжди Україна в склад держави метропольної, так само тільки органічно, від верхів вона може від метрополій відділитись...

Для Петра Балея такими «панами», такою «провідною правлячою верствою» в сьогоднішній Україні є посткомуністична номенклатура, яка, власне, й далі «керує життям та адмініструє інституціями держави й національної продуктивности»:

Вона, поки що, робить це так, як уміє, як навчена тричвертьстоліттями метропольного керівництва з Москви. Переставитись їй з того, що вона знає і вміє робити, на те, чого вона не бачила й не знає і що психологічно чуже їй, це за однорічний період понад людські сили. Але вона знає, що мусить переставитись, бо хоче «самозберегти себе» в Українській Державі.

Відтак, стверджує П. Балей, обов'язком усіх патріотів є поборювання цієї «політичної аристократії», а співпрацею, - «реконсиляція інтелігентських кадрів радянської школи і націоналістичної у спільній праці над закріпленням молодої української державности».

Сама по собі ця пропозиція не нова - за часів Кравчука її досить активно обстоювала значна частина націонал-демократів (Юрій Бадзьо, Дмитро Павличко, Михайло Горинь), не згідних із надто рішучою, як їм здавалося, опозиційністю Вячеслава Чорновола. Проте, на відміну від патріотів-романтиків П. Балей виявляє більше прагматики й реалізму, відтак пропонує глибше й модерніше розуміння нації як політико-економічної спільноти рівноправних громадян однієї держави, скептично висловлюється щодо т.зв. «українізації» і несподівано толерантно оцінює пропозиції узаконити російську мову як офіційну. Водночас у полеміці з опонентами він припускається власних спрощень і помилок, характерних, зрештою, для деяких авторів в Україні. Саме ця суміш «грішного з праведним» заслуговує на нашу критичну увагу, а ще більше - доволі цікаві, хоч не завжди успішні намагання застосувати концепції Липинського до сучасної ситуації.

Вирішальна роль партноменклатури

Відповідно до цих концепцій, Петро Балей пише про «вирішальну ролю партійної номенклятури в Україні у проголошенні Української Незалежної Держави 24 серпня [1991 року]» й наполягає на переоцінці «значення українського комунізму під жахливим більшовицьким режимом Москви - його суто політичної ролі у відстоюванні своєї республіканської окремішности на протязі 74 років». Для нього не лише сьогоднішня Україна є юридичним та інституційним продовженням УССР, а й УССР є в певному сенсі продовженням УНР, оскільки перший совєтський уряд виступав не проти «проголошеної універсалом державности України, а тільки як "пролетарський" уряд УРРеспубліки проти "буржуазного" уряду УНРеспубліки»:

В правно-політичному розумінні це була переємність чистої води революційним порядком за усталеним ритуалом марксистської політичної філософії: від «буржуазної» Революції (березень-грудень 1917 р.) до «пролетарської» (соціалістичної) революції в Україні.

Серед українських публіцистів цю тезу чи не першим артикулював Володимир Кулик у статті «Повторення перейденого. Українська революція: 1917-1991» («Сучасність», 1992, ч. 2), - ствердивши зокрема, що УССР, усупереч об'єктивним намірам її творців, об'єктивно стала продоженням і вивершуванням» української національної революції 1917-20 років. Трактуючи «уесесерівську» владу суто маріонетковий, колоніальний режим, накинений більшовиками, і недобачаючи в ньому певних питомих, а відтак «протосамостійницьких» елементів, справді важко збагнути «як це окупаційна адміністрація раптом перетворилася на знаряддя державного будівництва».

Петро Балей написав про те саме півроком раніше - не без впливу (як і Кулик) праць Івана Лисяка-Рудницького, чи не найпроникливішого й найдалекогляднішого українського політолога:

Від року 1918-го український народ не переставав жити в структурі держави модерного типу. Він мав свою власну територію, виразно визначену міждержавними кордонами, мав свою столицю, свою праводавчу Раду та її викопні органи і своє повноправне представництво у міжнародній Організації Об'єднаних Націй.

Усі ці роки, безумовно, були роками терору, насильства і брутальної русифікації. Але ж, веде далі автор, відсутність української мови в державних відомствах не дає ще підстав політичним партіям діяспори представляти УРСР як чистої води колонію комуністичного центру Москви. Ні ірландцям після поголовного переходу на англійську мову, ні французам під політично поневоленим урядом ген. Петена і в голову не приходило відмовлятися від правного статусу державного народу, хоч і як той уряд у Віші був зненавиджений кожним французом-патріотом.

70-літнє перебування українців у складі такої квазідержави, за всіх своїх прикрощів і катастроф, мало, на думку автора, принаймні чотири позитивні наслідки. По-перше, відбулося возз'єднання всіх українських етнічних земель під однією (квазі)державною юрисдикцією; по-друге, сформувалися (квазі)державні структури та інституції, які в умовах ослаблення імперського центру стали важливим чинником мирної та цілком легітимної національної емансипації; по-третє, сформувалася місцева (квазі)державна еліта, здатна кожної миті зректися свого колабораціонізму и стати (цит. за Липинським) важливим, коли не вирішальним чинником державного усамостійнення; і, по-четверте, в місцевого багатоетнічного населення виробився певний (квазі)державний, республіканський» патріотизм, здатний лягти в основу пільної національної ідентичності громадян України.

Цей останній аспект заслуговує особливої уваги - почасти тому, що його дещо недооцінює більшість дослідників, головним же чином тому, що для дальших міркувань П. Балея про національну та мовну політику в Україні він є найсуттєвішим. На ідентичність підсовєтського українця, з'ясовує автор, вирішальний вплив мали два чинники: негативний (небезпека наразитися на закид у «буржуазному націоналізмі» й, відповідно, дедалі частіше зречення «націоналістичної» мови на користь «інтернаціональної») та позитивний (гордість за успіхи своєї республіки, «другої за питомою вагою в Союзі», - «все це не тільки зміняло фактори зовнішньої маніфестації традиційної етнічности, але й наповняло новим змістом ті емоційні почування, що складаються на патріотизм»):

При цьому той патріотизм був безпечніший у щоденному побуті. Він не був ексклюзивної натури супроти неавтохтонних елементів. Він був однаково сприємливий як для автохтонів, так і інородців - він виключав із суспільно-політичного життя в республіці поняття «національної меншини». Етнічно-культурний принцип національного патріотизму органічно [?!] переходив у принцип територіяльно-політичного, економічного. Творився в Україні тип суспільства, що його передбачав Липинський у своїй клясократії, де суспільне наверствування визначалося за економічною функцією...

Не входячи тут у полеміку з автором щодо «органічності» згаданого переходу (імплікації цієї авторської «обмовки» розглянемо далі), погодьмося тим часом, що політична передісторія сьогоднішньої України змальована автором загалом слушно, а відтак і його розуміння ситуації в Україні - значно глибшим, ніж у більшості його колег із діаспори та із самої України. Полеміка з цими колегами складає другий, сказати б, сюжет рецензованої тут книжки, на якому варто зупинитись докладніше.

Від «літературної» України до реальної

Вихований в ідеологічній ізоляції ексклюзивного націоналізму, імпортований з Америки націоналіст-ідеаліст ніколи не чув про справжні соціяльно-політичні процеси, які формували підсовєтську людину на протязі три чверті століття, - пише автор. - Все, що за Збручем діялося, - ворожий Україні російський імперіялізм під комуністичним прикриттям, і з хвилиною відходу тих темних сил в історію всі ці нашарування безбожного комунізму й російської культури мали б сковзнути з народу, як сніг із стріхи під весняним сонцем. Йому до болю незрозуміле, коли він чує повсюдно російську мову - навіть в інтимних родинних стосунках. Він переконаний, що все те залишок від страху перед політичним терором пережитої системи й "духа ворожої культури", і все, що залишається свідомому українству зробити, це відродити історичну пам'ять в народі, продемонструвавши перед ним пластично його минулу славу, і все стане на своє...

Тим часом Петро Балей не має жодних ілюзій щодо «театральних параферналій за традиціями опереткової революції». Він знає, що «російська мова була імперською століттями і знання її грамотними верствами було загальним, в тій мові спілкувалися всі народи імперії із-за потреб життєвих необхідностей, а останньо із чисто політичних мотиві особистої безпеки». Він знає, що «"двомовність" - це історичний факт не від сьогодні і піти проти цього факту політичними засобами насилля, значить ті "впливи" Росії тільки більше скріпити». Він усвідомлює, зрештою, що сьогодні українська держава з її криптокомуністичним режимом «єдина форма держави, яку Україна могла поставити, й могла здобутися, бо ані націоналізм Західніх земель чи емігрантський, ні залишки старих соціялістів, що опинилися в 20-му році на Заході, ані великомученики гельсінського руху - всі вони окремо і разом не мали найменшої історичної шанси поставити українську державу під любим їм режимом». Але, на відміну від «щирих провінційних патріотів», поборників «літературної України» (під якою автор розуміє «ідеалістично вимріяну візію монолітної, соборної, політично самостійної держави»), П. Балей знає й багато іншого. Наприклад, що «проникнення російської мови навіть у сферу приватного, родинного спілкування не мало вирішального впливу на національну свідомість і прагнення політичного усамостійнення в суверенній державі, що й було надсподівано заманіфестоване в референдумі 1 грудня 1991 року». Або й те, що «психологічно між галицьким греко-католиком і слобожанською людиною, вихованою у третім поколінні в російськомовній культурі, немає різниці: як перший, так і другий вважають своїм те, в що вони вросли». Відтак автор формулює надзвичайно гостре й незручне для більшості «національно свідомих» земляків питання: чому в їхній уяві лише та людина може бути справжнім українцем, а ціла країна українською, коли та людина говоритиме по-українськи і визнаватиме націоналістичну ідеологію? Адже народи з окремим історичним розвитком, питоменно біологічними рисами і в різних геополітичних обставинах відрізняються один від одного багато глибшими прикметностями, ніж мова...

Посилаючись на приклад Ірландії, П. Балей тут же застерігається, що робить це «не для того, що хотів би бачити pосійську мову замість української в українській державі, а тільки для того, щоб показати, що мова не є найважливішим фактором існування української держави, і що в сьогоднішній тяжкій і критичній ситуації свідомий українець - якщо справді свідомий - не сміє на культурно-мовному тлі створювати внутрішньоідеологічний фронт і ставити державне правління перед необхідністю вибирати між етнічно-ідеалістичним Заходом [України] й історично-матеріялістичним Сходом...»:

Мене не менше, ніж Вас, болить "неукраїнський" стан речей в Україні. Різниця лиш у тому, що мій стратегічний підхід до цих проблем випливає з іншого "кінця", а тактика в наочній ситуації пропонує інші засоби протинаступу...»

Цей «стратегічний підхід» ґрунтується на підставовому постулаті Липинського:

«Держава скрізь і всюди обіймає все громадянство: всіх без винятку людей, що живуть на даній території...» Держава, таким чином, цс і є нація, а нація - це передусім держава. «Коли ми справді зараховуємо себе духово і по історичних традиціях до Заходу, то давайте будемо говорити за загальноприйнятою політологічною термінологією, яку визнає цілий культурний світ, а тут "бездержавної" нації немає».

Відтак автор закликає відмовитися від етнокультурного принципу побудови нації на користь політико-економічного, аби уникнути «холодної громадянської війни» перед лицем «зовнішнього ворога, однаково грізного й небезпечного як для українськомовного, так і для російськомовного [населення]». Не заводячи, знову ж таки, суперечки з автором про те, чи згаданий «ворог» справді «однаково» грізний та небезпечний для обох цих груп (масовий перехід україномовного населення у російськомовне свідчить, що небезпека та ніколи не була «однаковою»), погодьмося з автором у найголовнішому:

Боротьба етнічного принципу з політично-економічним буде самогубною політикою свідомого національно, але неграмотного політично українства в кризовому періоді ставання самостійної держави. Українська демократія, щоб відограти позитивну ролю в боротьбі українського народу за самостійність, мусить пам'ятати, що боротьба за українську мову з імперською денаціоналізуючою політикою - це щось зовсім інше від боротьби за ту ж саму мовну культуру з поважною частиною свого народу у своїй державі... Російськомовний патріот української держави не голосував за те, щоб його "українізували", бо він не переставав почувати себе українцем. (Див. вище дотепне порівняння зросійщених українців із покатоличеними. - М.Р.).

І та ідентичність

Одначе, на відміну від переконаних лібералів, Петро Балей ставить під сумнів самої потреби українізації чи, як він каже «ревіндикації». Незгоду зі «свідомими українцями» викликає лише «етичний тон і культурна форма» цього процесу. «Нам треба добре усвідомити собі, що відворотний процес не буде, бо не може бути коротшим. Якщо розумно і політичним тактом керований, він забере також не менше як два покоління».

Насамперед треба зважати на психологічний момент у такій позитивно ревіндикаційній боротьбі. Людина, що почуває себе українцем, але виростала в російськомовнім оточенні, є цілком іншого наставления до російської мови, ніж просвітитель, що конфронтує цю людину. Донесену до неї вимогу «українізуватись», у спосіб для неї незрозумілий, несприятливий, а то й просто образливий у її почуваннях політично-державницького й територіяльного патріотизму, вона відкине. В неї, коли вона дорослого віку, з'являється нехіть до пропонованої зміни в побутовій культурі її життя. Вона воліла б, щоб решта населення перейшла на «рідну» її мову. Коли ж просвітитель починає ганьбити її, в неї зроджується ворожість до мови й культури її предків - ворожість, якої ще вчора вона не відчувала до свого україномовного сусіда чи сусідньої области... Висновок із повище сказаного здається мені очевидний: українізацію російськомовних районів треба починати російською мовою.

Другим тактичним кроком Петро Балей вважає «признання офіційности російській мові». Цей крок, на його думку, «послабить опір російськомовних елементів проти укранізації політичної самостійности України», «автоматично поверне Україні всіх великих письменників науковців», як ми, проте творили російською мовою, врешті, зміцнить молоду державу-націю перед реваншистськими загрозами з боку Москви. Тут автор стоїть на тому, що в стратегічному плані зберегти державу суттєвіше, ніж зберегти націю (нація - це передусім держава); в тактичному ж плані він переконаний, що «навіть без проголошування [української мови] державною, вона в умовах вільної конкуренції в усіх ділянках людського зацікавлення в дуже короткому часі стала б "де факто" державною».

Твердження народніх максималістів, що без повсюдно пануючої української мови в державних, громадських і научних інституціях Україна стає «неукраїнською» - це абсурд з історичної й соціологічної точки погляду. Твердження, що офіційне існування мови поважної й політично вагомої етнічно-народної групи побіч української державної припинить «національне відродження» України - це в обличчі того історичного факту, що завдяки голосам російськомовного населення Україна з географічної назви стала Нацією, виглядає радше на ворожу провокацію у хворобливому мовному питанні, ніж на заботливе піклування українського патріота.

З першою тезою автора у принципі можна погодитись, оскільки держава є справді надійнішим і переконливішим аргументом на користь існування відповідної нації, ніж романтично ідеалізована мова. Але друга авторська теза є вельми вразливою з багатьох причин. По-перше, сьогоднішня Україна принципово відрізняється від України часів Липинського, в якій російськомовне населення становило лише 5-10 відсотків населення, зосередженого у великих містах - серед сільського україномовного океану, незаторкнуте ще телебаченням, радіо, загальною освітою та іншими модернізаційними процесами. Саме це автохтонне море й змінило обличчя чужомовних міст у всіх східноєвропейських країнах, де процеси модернізації та урбанізації збіглися з процесами національного відродження. В Україні вони збіглися лише на короткий час - у 1920-х роках, після чого, навпаки, внаслідок цілеспрямованої русифікаторської політики почала витворюватися щораз глибша прірва між речами «міськими = модерними» та «сільськими = українськими» - сьогодні більша частина населення України живе у містах, які є переважно російськомовними.

По-друге, методологічно вразливою є паралель між Україною та Ірландією. Адже для підсовєтських українців не релігія була головним показником ідентичності, і це робило українських інтелігентів «націоналістами», виокремлюючи їх із «новой исторической общности» - совєтського (російськомовного, звісна річ) народу. Тож, згадавши Ірландію, доречніше було б говорити про північну частину острова, де й досі жевріє глибокий конфлікт між автохтонами-католиками та креолами-протестантами.

І нарешті, по-третє, автор спрощено розуміє подібний конфлікт в Україні як суто мовне протистояння, недобачаючи його глибиннішої, соціальної природи. Адже йдеться не просто про домінування російської мови й культури над українською, а й про соціальне, політико-економічне домінування російськомовного населення над україномовним - домінування «першого світу» міської, модерної, російськомовної цивілізації над «третім світом» цивілізації сільської, відсталої, україномовної. Саме це робить авторські надії на «ревіндикацію» - без державних «підтримчих дій» (affirmative actions) - доволі примарними: адже поки що, за шість років незалежності, не вдалося не те що когось там «зукраїнізувати», а й бодай просто зупинити процес русифікації українофонів.

П. Балей до певної міри усвідомлює цю проблему, коли пише про «довговікові деструктивні процеси», які «й надалі дають в українському суспільстві по інерції», проте механізмів збереження тої «інерції» він не лише не аналізує, а й, до певної міри, їх затуманює - і коли пише, що етнокультурний принцип національного патріотизму в УССР «органічно» (sic!) перейшов у принцип патріотизму територіально-політичного та економічного; і коли ігнорує серйозну проблему політичної, економічної та мовно-культурної марґіналізованості українофонів, зводячи їхні домагання соціальної рівноправності до «перманентної внутрішньої боротьби за політичне "верховодство"», і коли, зрештою, вдає, ніби неприязнь багатьох русофонів до своїх україномовних сусідів чи україномовних областей є рідкісним явищем, породженим «надмірностями» українізації, - а не стійким результатом багатолітньої праці совєтської пропагандистської машини.

Цікаво, між іншим, що в одній зі статей автор розповідає житейську історію про помічену в трамваї неприязнь російськомовних киян до польських туристів, які голосно й соромно» розмовляли на публіці своєю мовою:

Чому це мало б обурювати київського українця? Бо це боляче нагадує йому його вихолощеність з національної гордости, почуття своєї меншевартости і приголомшеність культурою «старшого брата». Йому легше було б на душі, якби він бачив, що всі народи, як і він, піддалися асиміляції на копил «старшого брата».

Це - напрочуд проникливе пояснення психології засимільованих аборигенів: сприйнявши власний негативний образ, якого їм накинули колонізатори, вони ненавидять передусім себе, бо не здатні спроектувати свою колективну тінь на інших. Дивно, однак, що автор, за всієї своєї проникливості, не спостеріг подібної реакції київських (одеських, харківських, донецьких) аборигенів на українську мову, а якщо й спостеріг, то чомусь не наважився витлумачити її подібним чином. Зробивши цей крок, він, вочевидь, не зміг би вже так безоглядно закликати своїх земляків: «Залиште своїх російськомовних братів з їхніми власними забобонами і, закасавши рукави, беріться до праці, яку ви найкраще знаєте». Адже серед тих «забобонів» є й чимала доза українофобії (чи, точніше, українофонофобії); ну, а коли йдеться про «працю, яку найкраще знають» українофони, то слід, мабуть, передусім згадати вирощування свиней, доїння корів, підмітання улиць, вивезення сміття, а також писання віршів про дружбу братніх народів мешканцями письменницького гетто.

Пастки постколоніалізму

Таким чином, авторова полеміка з «літературними українцями», що живуть «не з якоїсь продуктивної праці» а з експлуатації української національної ідеї і з "любови до українського народу"», має вельми обмежений, непослідовний і, загалом, неконструктивний характер. Слушні засновки далеко не завжди ведуть його до слушних висновків.

Справді, автор має рацію, коли пише, що «політична революція (політичне усамостійнення), щоб утривалитися, мусить іти впритул із соціяльно-економічною революцією (узаконення власницького класу й уведення ринкової системи економічних оборотів); що успішно перевести ці революції можна тільки існуючими засобами та існуючими людськими силами, а не тими, що мали б бути завтра; тому всяка ідеологічна перебудова суспільства, культурно-мовна та релігійна, мусить проходити еволюційно», врешті - «що сьогоднішня Україна з усіма своїми слабостями політичного новородка не існує в порожнечі, а в обличчі найрішучішої московської опозиції до політичного усамостійнення свого київського февдала», і що «українська держава може стати тривалою дійсністю в сьогоднішніх історичних умовинах, [лише] коли автохтонна українська більшість населення зрозуміє, що сьогоднішня Україна є і мас залишитися багатонаціональною державою - в однаковій мірі дорогою кожній етнічній групі».

Цілком очевидно, що автор полемізує тут із крайніми націоналістами, яких він здавен недолюблює і яких уважає такими ж небезпечними для української незалежності, як і комуністи (хоч ні кількісно, ані, зрештою, сутнісно вони аж такими загрозливими сьогодні не є). Непомітно, однак, автор переносить цей полемічний тон і на поміркованіших та суспільне впливе ті тих націонал-демократів і на всю українську інтелігенцію, котра «ніколи не завдавала собі труду ґрунтовно вивчити свій власний нарід у його неперевершеній кладності», зате завжди претендувала на роль його «єдиноуповноваженого репрезентанта».

Особливо дістається активістам КУНу за «поетичні гіперболі» в їхньому «Маніфесті», які «дозволяються поетам для викликання потрібних емоцій», проте «в політиці служать тільки демагогам, які не трактують свою публіку поважно». Як характерний приклад такої «гіперболі» автор наводить рядки з «Маніфесту» про те, що за винятком 30-х років, коли більшовики вигубили третину нації, такої деукраїнізації України, як нині, ще не було. А тим часом, звертається П. Балей до «літературних українців», «коли вас найдужче росіянізували, а найкращих з вас справді душили, виголоджували і живцем заморожували, ви мовчали»:

Тож не перетягайте струну і пам'ятайте, що в народі не забувається ваша привілейна позиція під комунізмом як «інженерів людських душ», і якщо ви й далі хотіли залишатися на державних гонорарах і замовленнях, то ви зробили помилку. У світі, в якому ви опинилися, всяка пересічного рівня літературна продукція підлягає ринковому законові попиту. І поки грамотне суспільство достатньо не накормлене, не вдягнене, не взуте й не огріте, вам треба повчитися в Докії Гуменної та в інших їй подібних: не цураючись всякої праці, живучи ощадне, вона не тільки писала свої твори по ночах і відпочинкових днях, але й видавала їх за зароблені гроші, наперед знаючи, що в найкращому випадку їй може повернутися 50% коштів друку.

Автор засуджує «конгресуючу інтелігенцію» за авантюрництво, що виявилось у протизаконному похороні патріарха біля Софійського собору, і за подальші «гіперболі» з цього приводу в патріотичній пресі («Від часу татарської навали Софійська площа ще не бачила такого побоїща»), та й узагалі за безоглядну підтримку філаретівської автокефалії, яку він полемічно порівнює з поквапливим проголошенням оунівцями «української незалежності» у Львові 30 липня 1941 року перед самим приходом німців.

Справедливість цих докорів не дає, однак, підстав змішувати націонал-демократів із радикалами (їхня опозиційність має цілком різний, сказати б, «процедурний» характер), а тим більше - вдаватися до брутальної лайки на адресу опонентів («газетні борзописці», «скункси з-посеред інтелігентів», «слизаві емігрантські демократи» - все це, зрозуміло, не вельми прикрашає книжку). Та найприкріше, що Петро Балей, як уже зазначалося, недобачає соціальних, політико-економічних (а не лише мовно-культурних) підстав для конфлікту між русофонами та українофонами. Він, наприклад, риторично запитує «конгресуючих інтелігентів»: «хто вас "нищить", "душить", "не дає дихати"? Що, Москва надіслала в Україну нове ЧеКа?» - хоч розуміє, мабуть, що «нищення» й «душіння» цілком може відбуватись і без ЧеКа, Москви - як відбувалося воно, скажімо, в Америці щодо індіанців без жодної участі імперського Лондона... Запевняючи «літукраїнців», що в усамостійненій Україні «вас ніхто [вже] не буде розстрілювати за вашу творчість у жандармських застінках», П. Балей, безумовно, додає їм спокою, але навряд чи переконує, що їм справді слід бути беззастережно лояльними щодо влади «білих» чи, пак, русофонів. Як не переконує їх, мабуть, у цьому й суто ритуальне використання креольською владою тубільного одягу чи, навіть, мови.

Дві України?

Петро Балей, на жаль, бачить у сьогоднішній Україні лише те, що хоче побачити, а точніше - те, що збігається з поглядами та прогнозами його улюбленця Липинського. Засліпленість одним, некритично засвоєним, хоч і справді блискучим автором спонукає його до наївних сентенцій, коментувати які (принаймні в Україні) просто ніяково: «Незрозуміло мені, - риторично запитує П. Балей, - чому український інтелігент після 70-літнього охлократично-більшовицького пекла на Україні мав би боятися свого монархізму англійського типу?..» Але ж не може досвідчений публіцист не знати, що авторитет і стабільність монархічної влади закорінені в глибокій традиції, якої Україна ніколи не мала, в «Богом-даній» легітимності, без якої наш монархізм буде так само охлократичним, як і більшовизм, тобто належатиме аж ніяк не до англійського, а до значно ближчого нам Ганського типу.

Можна навести й чимало інших прикладів вибірковості авторського бачення й тенденційності коментування. Ось, наприклад, гнівно засудивши організаторів несанкціонованого похорону патріарха на Софійській площі й зажадавши супроти них найсуворіших заходів, включно з арештом і слідством, П. Балей виявляє дивовижну поблажливість щодо другої сторони конфлікту. Все, що він може сказати критичного про озвірілих омонівців, які гамселили мирну публіку, шматували українські прапори й вигукували антиукрараїнську лайку («сволочь бандеровская!» - характерний зразок їхнього типово совєтського інтернаціоналізму), зводиться до вибачливих фраз на кшталт того, що не лише в Україні, мовляв, ай скрізь «на таку службу не йдуть інтелектуально розвинені й емоційно зрівноважені молоді люди», та й «їхній вишкіл наставлений на продукцію людини цього типу».

Не входячи тут у дискусію, чи справді в цілому світі подібні війська комплектуються головорізами й садистами, порушимо натомість суто українське питання, яке П. Балей свідомо (або й нідсвідомо) воліє не помічати. Якщо на майдані зібралася переважно україномовна публіка, для якої ритуал похорону мав певний символічний, «патріотичний» сенс, а розганяли цю публіку російськомовні омонівці, з насолодою б'ючи не просто «порушників громадського порядку», а таки особливо ненависних їм українофонів (що підтверджує їхня лайка), то - який режим стоїть за спинами цих доблесних лицарів і, власне, що то за держава, задля блага якої п.Балей закликає україиофонів змиритися зі статусом колгоспних рабів чи, в кращому разі, обіймачів другорядних (переважно репрезентативних, без реального впливу) посад у загалом монолітній російськомовній «держеліті»?

Відповівши на це запитання чи бодай сформулювавши його, Петро Балей мав би готову відповідь і на інше своє запитання: «Чому не посаджено за грати людей з чорно-червоними прапорцями і не почато слідства проти організаторів похорону і тактики похорону з КУНу?..» Та тому, вочевидь, що влада не зацікавлена привертати надмірну увагу до конфлікту, уважне розслідування якого здатне викрити саму суть цієї влади - панівній російськомовній еліті куди вигідніше вдавати, нібито на Софійському майдані відбувся такий собі сплеск релігійного екстремізму, прикре непорозуміння, спричинене незрілістю української демократії, - а не вияв значно глибшого протистояння між упослідженою україномовною меншістю, поза сумнівом, схильною до екстремізму як вияву суспільної істерики та панівною російськомовною більшістю.

Безумовно, обидві ці групи є (в політичному сенсі) «українськими» й обидві (на свій лад) підтримують українську державність, - що, власне, й підтвердив референдум 1991 року і що й нині підтверджують (хоч і з меншою однозначністю) результати соціологічних опитувань. Безумовно, незалежна українська держава повинна будуватися на основі порозуміння між цими двома групами й пошанування прав одна одної, - що, вочевидь, неможливо без певних взаємних поступок і компромісів. Але для цього слід передусім чітко усвідомити становище обох груп у постколоніальній Україні і специфічні проблеми кожної.

На жаль, цьому усвідомленню не сприяє та інтерпретація постколоніальних подій в Україні, що її пропонує П. Балей:

Історичні випадки 1991 року переставили нас із дефензивних позицій на офензивні, і це переставлення дає нам вибір: 1) залишатися на успадкованій від Польщі і Росії інтензивній концепції внутрішньої політики поглинання "національних меншин", тобто етнокультурних ґруп, чи 2) прийняти екстензивну концепцію в стосунку до всіх етнічно-культурних ґруп - без уваги на їх статистичне відношення до геґемонної української ґрупи.

Автор, зрозуміло, обстоює другий варіант розвитку, проти якого важко щось заперечити, крім одного: до реальної України цей варіант, як, зрештою, і попередній не має жодного стосунку, бо події 1991 року зовсім не переставили укранців із «дефензивних» (себто оборонних) позицій на «офензивні» (наступальні) й аж ніяк не зробили їх «геґемонною ґрупою». Навіть якщо признати, що українофони в сьогодішній Україні становлять чисельну більшість (хоч усі найновіші соціологічні дослідження свідчать про протилежне), вони не відіграють у суспільстві домінантної ролі хоч би тому, що зосереджені переважно в селах, містечках, або у марґінальній Західній Україні. Досить розглянути відношення між русофонами та українофонами у міністерствах, бізнесових, державних адміністраціях, серед промислових, пресових, військових, наукових, спортивних та інших еліт, аби побачити, хто є насправді «геґемонною ґрупою» в Україні. І якщо для цієї групи ще від совєтських часів було вигідно не говорити про реальний поділ українського суспільства на русофонів та українофонів, підміняючи його суто формальним і позбавленим реального значення поділом на етнічних українців та росіян (сьогодні цей поділ взагалі безглуздий, бо в політичному сенсі всі громадяни України від 1991 року є українцями), - то для українофонів така евфемізація й містифікація свого становища є не цілком зрозумілою. Скоріш за все, вони просто не наважуються глянути правді в очі і визнати себе меншиною, типу індіанців, на власній території. Вони наполегливо акцентують натомість свої особливі права «корінної» нації, сподіваючись із часом перетворити свій суто формальний, декларативний пріоритет «титульного» народу на реальний. Хоч яким дивом (і з якого дива) усе це має відбутися - сказати важко. «Ваші звернення до російськомовного земляка про дозвіл українізувати Україну, тобто і його, по-дитячому наївні й смішні, - пише з цього приводу Петро Балей. - Дві протилежні методи в порядному товаристві не слід примінювати: залякування і вижебрувань не йдуть у парі». Замість наївного сподівання конвертувати свою більшість de jure у більшість de facto, чи не доцільніше було б українофонам відверто визнати свій меншинний статус (принаймні в усіх великих містах південно-східної України) і замість якихось міфічних Богом-даних прав «корінної» нації спробувати домогтися для себе бодай звичайного рівноправ'я з панівною російськомовною більшістю - так, як це роблять меншини в тій же Америці, спонукаючи уряд до підтримчих дій (affirmative actions) на свою користь?

Сумнівні рецепти

Власне, про це, про права особи (зокрема й ті, що забезпечуються лише колективно), а не про якусь там «ревіндикацію» чи «українізацію» мав би повести мову типовий західний ліберал, котрий зараховує себе «духово і по історичних традиціях до Заходу» та закликає своїх опонентів «говорити загальноприйнятою політологічною термінологією, яку знає цілий культурний світ». Тим часом Петро Балей ані на мить не піддає сумніву самої потреби «ревіндикації», хоч пропонує цілком інші - не кунівські, не кушівські і, навіть, рухівські - шляхи її здійснення.

Деякі з цих рецептів, як уже зазначалося, є слушними, деякі - вкрай наївними, на зразок пропозиції зібрати в діаспорі кілька мільярдів доларів на стабілізацію української валюти, вдувати в Україні відповідну «ринковим вимогам фабрику паперу» (бо лише у відсутності такої фабрики автор вбачає причину глибокої кризи українського книговидання), чи надати статус «офіційности російській мові», відбивши тим самим противникові охоту «вломлюватися у відкриті двері» й послабивши таким чином «опір російськомовних елементів проти українізації і політичної самостійности України».

Приклад сусідньої Білорусі, де нещодавно в Мінську закрили останню білоруську школу, здається, наочно показує, якої «двомовності» домагаються для себе в постсовєтських республіках русофони: йдеться їм не просто про «офіційність» російської мови поряд із тубільною (така офіційність гарантована їй Законом України про мови, згідно з яким російська може вживатися як офіційна поряд з українською в усіх місцях компактного мешкання росіян, себто практично в усіх великах містах), а - про її офіційне вживання замість тубільної, тобто про консервацію совєтської ситуації, за якої тубільним мовам відводилась суто ритуальна декоративна роль, простіше кажучи - йдеться не про право офіційно вживати російську мову (бо таке право за нею існує - і de jurе, i, тим більше, de facto), a - про право не вживати і взагалі не знати мови аборигенів - як за старих добрих часів.

Важко сказати, чи П. Балей обминає ці проблеми тому, що не бачить їх, чи тому, що вважає поганий мир в Україні ліпшим усе-таки від доброї бійки (хоч, зазначмо, обговорення суспільних проблем у демократичній державі не конче повинне закінчуватися бійками). В кожнім разі, автор дещо недоцінює «хиткість» української незалежності та, особливо, зовнішні загрози для неї і, відтак, абсолютизує потребу зберегти злагоду в суспільстві за будь-яку ціну - хоч би нею було толерування некомпетентної, скорумпованої влади й подальше упослідження україномовної меншості в Україні.

А тим часом цілком очевидно, що не може бути демомократичною й динамічною та держава, де немає впливової опозиції, де суспільні проблеми не обговорюються, а рішення ухвалюють президентська кліка чи олігархічні клани. Білоруський «досвід» показує, що «суспільна злагода», «всенародна лояльність до президента» і, зрештою, відсутність впливової опозиції аж ніяк не сприяють розбудові держави-нації та зміцненню її суверенітету - скоріше навпаки. І хоч би які заслуги ми приписували комуністичній номенклатурі за проголошення незалежності України 1991 року, ми не сміємо забувати, що головним носієм і промотором цієї ідеї були націонал-демократи, і що «самостійництво» номенклатури великою мірою визначає саме їхня чисельність і впливовість (зіставлення Білорусі та України знову ж таки може бути доволі повчальним).

Якщо українські націонал-демократи й заслуговують критики, то зовсім не за свою опозиційність, а радше за її брак (за часів Кравчука) та за невміння фахово артикулювати суспільні проблеми й вимоги (див. вищезгаданий «Маніфест української інтелігенції»). В кожнім разі, нема жодних підстав докоряти їм за «нездатність до державотворення», як це робить Петро Балей, - бо ж при владі вони не були, за винятком вельми сумнівної й справді маловартісної участі окремих «демократів» на других ролях у владних структурах. І тим більше безпідставними є авторські розмірковування про те, що влада номенклатури є меншим злом для сьогоднішньої України, ніж влада націонал-демократів. Адже автор сам визнає, що демократи й не мали шансів прийти до влади, бо до цього не готове совєтизоване й зрусифіковане украінське суспільство. А якби вони все-таки прийшли до влади, то означало б тільки одне: що українське суспільство є іншим. Але тоді й демократи були б для нього не більшим злом, ніж для суспільств чеського чи естонського, котрі чудово дали собі раду без комуністичної номенклатури.

Історія, на жаль (чи на щастя), не знає умовного способу, і спекуляції на тему «а що було б, якби президентом 1991 року став не Кравчук, а Чорновіл» - позбавлені сенсу, в того українського народу, який ми маємо, Чорновіл не мав шансів стати президентом та й навряд чи найближчим часом хто-небудь із послідовно «антисоветских» політиків такі шанси матиме. А якщо все-таки уявити цілком фантастичну ситуацію, що Чорновіл раптом став 1991 року президентом, то це означало б лише, що в нас зовсім не український народ, а якийсь інший - польський або литовський. І проблем ней народ мав би із Чорноволом, мабуть, не більше, ніж із Валенсою чи Ландсберґісом. І сама Україна була б уже нині десь між Польщею та Литвою, а не між Росією та Казахстаном. І наші Кучми та Кравчуки, Симоненки й Морози були б, скоріш за все, Кваснєвськими та Бразаускасами. Але все це безглузді гіпотези, бо перемога націонал-демократів над посткомуністами в Україні належить поки що до жанру такої ж фантастики, як і раптове перетворення домодерного різноетнічного субстрату па території УССР на модерну європейську націю.