Сергій Білокінь

ДОВКОЛА ТАЄМНИЦІ

Улітку 1949 року українські еміграційні газети, що виходили в Західній Європі, облетіла приголомшлива звістка-оголошення:

"РОЗШУК.

Прохаємо всіх, хто знав би що-небудь про долю відомого вченого проф. д-ра Віктора Петрова, повідомити листовно Редакцію нашого часопису.

Проф. В. Петров вийшов дня 18 квітня 1949 року1 в год. 19.30 зі свого мешкання при вул. Файлічштрассе 12.11 в Мюнхені – до поїзду на Мітенвальд. В таборі Мітенвальд, куди він вибирався, його немає".2

Ця звістка збентежила українську громаду, оскільки професор Віктор Платонович Петров (псевдоніми Віктор Бер і В. Домонтович) був особою загальновідомою й шанованою як енциклопедично освічений гуманітарій, що легко й багато писав з філософії, філології, передісторії, етнографії, а час від часу друкував цікаву модерну прозу. Особливого ореолу надавало вченому й письменникові його минуле, адже всі знали, що в Києві у двадцяті роки В. Петров займав показне місце в Українській Академії наук, де редагував журнал "Етнографічний вісник", багато літ приятелював з Миколою Зеровим та іншими неокласиками і в Києві ж таки (а еміграція це цінувала) видав низку ґрунтовних праць про Сковороду й Пантелеймона Куліша.

Коли неповернення Петрова з двотижневої великодньої відпустки стало доконаним фактом, провід Наукового товариства ім. Шевченка та Українського вільного університету звернувся до німецької та американської окупаційної влади, а також до Центрального представництва української еміграції (ЦПУЕ), прохаючи про пошуки по таборах переміщених осіб.3 За справу взявся зокрема голова ресорту внутрішніх справ ВО УНР Рябишенко. Оскільки він скоро по тому сам помер, все безнадійно зависло.4 Одне слово, невдовзі стало ясно, що довге вижидання й хаотичні розшуки призвели до виразного нульового результату. Запанувала думка, що серед живих Віктора Петрова немає. Паризький журнал "Україна", – його зразково редагував дослідник Мазепи й Орлика Ілько Борщак, почав друкувати різні біографічні матеріали, зокрема спогади про нього.

Перший написав такі спогади, написав з властивою йому легкістю й блиском, – Юрій Шерех, ще один приятель Петрова, якого ми знаємо тепер як академіка Юрія Шевельова. Оцінки, які він дав тоді своєму нещасливому колезі, були щонайкращі:

"/.../ він стояв незмірно вище від більшости еміґрації своєю культурою і самою площиною свого мислення, завжди спрямованого на синтезу, на широкі узагальнення, а не на щоденну гру амбіцій і взаємопідкопувань /.../".5

"Якщо його загибель не була безглуздим випадком, то треба визнати, що його вбивці добре знали, що саме вони робили. Петров-бо був однією з найбільших, якщо не найбільшою інтелектуальною постаттю серед української еміґрації, один із дуже небагатьох, хто міг сказати своє слово в розвитку світової думки. І це було ударом, розрахованим на далеку дію, бо вплив Петрова на українську еміґрацію тепер був надто малий, фактично ніякий, а вже в політику він і зовсім не втручався /.../".6

Треба сказати, що серед мельниківців побутувала однак підозра, ніби з Петрова міг бути й радянський агент. Коли він робив доповідь про головні напрямки шевченкознавства,7 то наголосив на тому доброму товаристві, до якого потрапив на засланні Шевченко,8 і деякі його слухачі побачили в цьому не що інше, як ледве приховану апологетику радянських таборів, де, мовляв, люди теж потрапляли часом до добірного товариства.

Все ж таки редакційна стаття багрянівських "Українських вістей" висловилась у тім сенсі, що чутки, нібито професор Петров покінчив самогубством або "утік до совєтів", насправді, правдоподібно, "поширює совєтська аґентура з наміром замести сліди свого злочину і водночас посіяти дух недовір'я й розбрат серед нашої еміґрації".9

Свідчення Юрія Шереха про незацікавленість Петрова політикою теж прозвучало тоді вагомо. Більше того, Шерех написав, що Віктор Петров більшовиків попросту боявся: "Він утік з одного баварського міста до іншого, як тільки в першому появилася радянська репатріяційна комісія. Він утік з табору "діпі",10 коли там почався "скринінґ".11 Але тікаючи, – додав задля об'єктивності Юрій Володимирович, – він (Петров – С.Б.) майже завжди потрапляв у ще гірші обставини".12

В аналогічний спосіб задокументував нехіть Петрова до більшовиків і історик Борис Крупницький. – У ставленні до них, сповідався йому Віктор Платонович, "треба керуватися засадою: "Не дрочи собак"... Говорив він про це тихо, поважно і з якимсь боязким передчуттям великої небезпеки..." І ще: "Віктор Платонович, пам'ятаю, одверто признавався, що він зі страху перед більшовиками намагається по змозі не звертати на себе уваги. А тому він обмежив свої виступи в пресі, перестав дописувати в газети і тільки від часу до часу дає статті в журнали".13

Уже в перші дні виразний неприхильник Петрова, визначний історик і мельниківець Марко Антонович розповідав мені в Монреалі, що по війні літературний критик Володимир Державин просив його допомогти комусь неназваному пересидіти певний час у Франції. Використовуючи свої партійні зв'язки, Марко Дмитрович полагодив цю справу, але Державин несподівано вибачився перед ним і сказав, що ця справа втратила актуальність. Виявилось при цьому, що йшлося саме про Віктора Петрова, тож Антонович обурився: "Ви ж знаєте, що я його підозрюю!" – "А може, така людина, як Віктор Платонович, хоче вирватися з лабетів?" – відказав йому Державин. Отака вийшла у них розмова.

Тож не дивно, що й тоді громадська думка повернула спершу в зовсім конкретному – не більшовицькому – напрямку.14 Цьому посприяв відомий в оунівських колах П. Яблонь (П. Яровий), який, вийшовши з ОУН(р),15 перейшов до російських неділимців, дискредитуючи скільки сила не тільки націоналістичне середовище, а й увесь український рух. У нью-йоркській газеті "Новое русское слово" він надрукував довжелезну статтю, що продовжувалась у кількох числах і являла собою цілий кримінальний роман. Аналогічний чи навіть той самий текст склав брошуру Ярового "Моя відповідь Крижанівським і всім іншим", де він рекомендувався колишнім співробітником Служби безпеки ОУН(р). Кажучи коротко, в цьому творі Яровий оповів з найменшими подробицями, як, коли й хто саме з бандерівців схопив Віктора Петрова і де і як вони його замордували. Автор подав не лише очні вказівки місця, де мала відбутися ця драма, а навіть імення убивць. Виходило, ніби він сам був при тому учасником і свідком.16

Оскільки, як зауважив Ігор Качуровський, "совєтські преса й радіо з приводу кожного поворотця зчиняли справжню вакханалію, а повернення Петрова обійшли мовчанкою",17 не диво, що брошура Яблоня впала на підготовлений ґрунт. Редактор торонтського журналу "Нові дні" Петро Волиняк написав, що Петрова "задушили в бункері", а поет Яр Славутич, вважаючи Дмитра Донцова за натхненника бандерівців, звертався до нього в сонеті:

Тебе довіку, дикий братовбивче,
Пектиме Віктора Петрова кров...
            (Згодом ці рядки він переробив).

В ульмівських багрянівських "Українських вістях" та мельниківському паризькому "Українському слові" Юрій Шерех, Юрій Дивнич (Лавріненко), Софія Парфанович та Ганна Наконечна вмістили відозву до громадянства, в якій протестували проти "бандерівського вбивства проф. Петрова", а інженер А. Добрянський написав таке: "А вже на еміґрації в Німеччині й Австрії згадати тільки б славетну міттенвальдську крематорію під пильним оком самого Бандери, де м.ін. замордовано проф. Віктора Петрова-Домонтовича – видатного українського вченого й письменника, з якого зробили совєтського аґента, а при тому ще й тепер твердять, що його зліквідувала большевицька аґентура /.../. Вони вимагають доказів. Так, ці докази є! І свідки є (не всіх вони ще вимордували!), і документи є /.../".18

Та атака на бандерівців зрештою вичахла й забулася, бо у Відні, Мюнхені й Берліні поширилося масове людоловство радянське.

Жорстокий терор, яким були сповнені наприкінці сорокових років будні українських емігрантів, окрема велика тема. На людей буквально полювали репатріаційні комісії перевозячи їх спочатку до радянського кордону, а тоді – далі й далі, в сибірські табори. У Празі 12 травня 1945 року одночасно арештували багатьох визначних українських громадян – серед них приятеля Лесі Українки Максима Славінського (автора перекладу з Гайне "Коли розлучаються двоє", що став народною піснею), економіста Валентина Садовського, словом усіх, хто не здогадався виїхати далі на Захід. У столиці нейтральної Австрії схопили одного з Габсбургів, що мав чималу українофільську біографію і навіть писав вірші українською мовою під псевдонімом "Василь Вишиваний". Про названих діячів достеменно відомо, що вони померли в СРСР в ув'язненні.

Випадки цього роду зараз в Україні не відомі, тож хотілося б навести бодай ще два, щоб краще з'ясувати ситуацію.

Улітку 1947 року в Гамбурзі до будинку на Міттельвеґ, 113, в обідню пору приїхали автом люди в англійській уніформі (між ними й одна, теж "уніформована", жінка). Вони запросили до своєї комендатури відомого українського романіста-іспанолога професора Миколу Олексійовича Іванова, брата ще більш відомого книгознавця й літературного критика Юрія Іванова-Меженка. У поводженні приїжджі були не люб'язні, а просто чарівні. Професор хотів узяти в своїй кімнаті капелюха, але його запевнили, що він потрібний на дуже короткий час лише як перекладач. Дружина й дочка більше його не бачили ніколи.

28 грудня 1948 року в англійській зоні Берліна о четвертій годині ранку на Бредовштрассе, 33, хтось постукав до помешкання редактора Олександра Зайцева, брата історика літератури Павла Зайцева. Коли господиня помешкання пані Ярош запитала, хто стукає, їй відповіли: "Кримінальна поліція". Троє кремезних чоловіків з ліхтариками (один з них у поліційній німецькій уніформі) відштовхнули німкеню й кинулись до кімнати, де спали Олександр Зайцев і його дружина Віра. Вони миттю запхали їм до рота кляпи, загорнули їх у ковдри й збігли з ними по сходах на вулицю. Вийшовши з заціпеніння, господарі виявили, що на сходах і при вході електричні й телефонні дроти було перерізано. Невдовзі прибула англійська військова поліція, але вже не мала чого робити: відстань від Бредовштрассс до радянської зони складала не більше кількасот метрів. У ті самі хвилини – цікаво – в одному з сусідніх будинків викрали ще двох видатних представників німецької демократичної партії. Поліція запевнила тоді, що жодних претензій до Зайцевих не мала.19

Преса інформувала, що в самому лишень Мюнхені протягом одного тільки року викрадено понад двісті п'ятдесят осіб різних національностей.

У ті роки утікачі з-поза залізної заслони якраз виїздили на постійну працю за океан і вислизали більшовикам з рук, випорскуючи з-під їхнього удару, тож радянська преса й радіо розгорнули взагалі шалене агітаційне цькування еміграції. Історія Віктора Петрова вписувалася досить виразно саме в цей контекст, тим більше, що чималого розголосу набували окремі радянські провали. Так, 1949 року американські й німецькі поліціянти арештували в американському секторі Берліна дев'ятеро радянських людоловів, що вистежували німецького книгаря Ґергардта Шютта. Радянський комендант Берліна генерал Котіков окремим листом зажадав від американського коменданта генерала Гавлі звільнити арештованих і передати їх радянській владі. У своїй відповіді Котікову американський генерал подякував йому за "щирість", якщо вже той визнав, що це радянське командування відрядило своїх людей до американської зони "на роботу", бо коли б Шютт справді належав до таємної нацистської організації, Котіков міг зажадати його легальним шляхом. "Я запевняю Вас, генерале Котіков, – писав генерал Гавлі у своїй відповіді, – що не терпітиму в американському секторі жадного викрадання людей /.../. Я не дозволю, щоб ви сюди виряджали своїх поліціянтів або інших аґентів, які ловили б людей німецької або інших націй".20

У статті, присвяченій пам'яті Віктора Петрова, П. Кречет відзначив, ніби ніхто не знає, куди поділися папери вченого, що мусили залишитися по ньому.21 Ця публікація примусила голову Наукового товариства ім. Шевченка Зенона Кузелю оприлюднити відомості про архів Петрова, оскільки українські гуманітарії про нього своєчасно подбали.

У травні 1949 року з уповноважених ЦПУЕ, УВУ, НТШ та Української вільної Академії наук склалась комісія, що мала оглянути й передати на збереження речі, які залишались у його помешканні. До складу комісії увійшли такі відомі вчені, як М. Глобенко, О. Горбач, В. Гришко, О. Кульчицький, Ю. Шевельов. Вони оглянули й переписали все, що там виявили, і протокол обслідування майна передали до архіву УВУ. Знайдені книжки УВУ було повернуто до університетської книгозбірні, а рукописи, нечисленні листи й власні книжки Петрова передано до НТШ як депозит (тепер зберігаються в архіві-музеї УВАН). Здалося дивним, що в паперах не виявилось рукопису невиданого роману про Марка Вовчка, над яким працював Віктор Петров перед своїм зникненням, але на це вже не було ради.22

Щоденні клопоти відсунули на дальший план усі проблеми, що виникли були в зв'язку з цією голосною справою, аж поки влітку 1955 року непогамовний Віктор Петров знову нагадав про себе українському громадянству. Ще 17 березня 1944 року він закінчив розвідку "Українська інтеліґенція – жертва большевицького терору" (ч.І: Письменники. 89 сторінок машинопису). Крім цього основного тексту, було ще 55 сторінок рукопису з тією самою назвою, але не закінченого (можливо, перший варіант початку). Цю розвідку автор прилаштував на зберігання, і, починаючи з першого числа новоствореної "Української літературної газети" (Мюнхен, липень 1955), головний редактор Іван Кошелівець почав її друкувати.23 1959 року праця Петрова вийшла в світ окремою книжечкою у нью-йоркському видавництві "Пролог". За обсягом ця праця зрештою невелика, але щільність думки в ній виняткова. Трохи нижче я розповім про неї докладніше, а зараз вистачить хіба сказати, що вона навіть не антисталінська, – вона виразно антирадянська.

І от саме тоді в еміграційній пресі вибухла бомба. Це була справа рук археолога, колишнього професора історії давнього світу й археологи Ростовського-над-Доном університету й педінституту Михайла Міллера (1883-1968). На еміграції його знали з дещо ексцентричного девізу: "Я сприймав своїм патроном та керівником в археологічних працях – тінь Митридата VI Великого...".24 Переглядаючи радянську археологічну літературу (крім усього іншого, у 1951-61 роках М. Міллер працював науковим секретарем Інституту для вивчення СССР у Мюнхені), він натрапив раптом на книжку Александра Монгайта "Археология в СССР" (М.,1955), що вийшла протягом одного-двох років трьома виданнями. Починаючи із сторінки 395, тут було вміщено іменний покажчик – реєстр понад 250 археологів, що згадуються в праці. "Звичайно, – уточнив М. Міллер, – в цьому списку не наведено ні одного археолога еміґранта як "ворога народу". Тим часом на сторінці 400 виявилося три рядки, що Міллера приголомшили: "Петров Виктор Платонович (Род. 1894). Археология Украины, главным образом эпоха полей погребений. Филология".25

"Я пережив під совєтами, – не утримався від сповіді Міллер, – 25 років, працюючи весь час як викладач історії давнього світу та археології. Щороку бував на археологічних з'їздах в Ленінграді і в Києві і був у досить близьких зв'язках як з Академією історії матеріяльної культури, так і з Інститутом археології, а кожне літо працював в археологічних експедиціях. Така велика та довга практика дала мені можливість повністю вивчити та зрозуміти політику КПСС в усьому її розвитку та з усіма її змінами, головно стосовно історичних наук, а зокрема археології. Тут, на еміґрації я також увесь час продовжую пильно стежити за всією совєтською археологічною та історичною літературою. Ця довголітня практика навчила мене читати в совєтській публікації поміж рядками, бути в курсі совєтської політики відносно науки та розуміти всі явища тієї політики".26

Михайло Міллер виходив у своєму аналізі з того, що люксусовий вигляд Монгайтової книжки вказує на пропагандивне та рекламне її призначення, а отже список археологів призначений рекомендувати перед усім світом кадри радянської археологічної науки. Такого роду списки, як і взагалі поклики на тих чи інших авторів, у радянських виданнях підлягали особливо суворій цензурі та особливому доборові. Іменний покажчик у книжці А. Монгайта, – як справедливо відзначив Міллер, – "повинен показати західньому світові, яку велику кількість археологів і науковців має СССР і як високо стоїть там наука. /.../ наведено дуже багато нових, нікому невідомих археологів, в більшости навіть післявоєнної формації. Цим большевики хочуть показати, що в СССР весь час ведеться підготовка кадрів молодих учених, які як найбільш проґресивний елемент посідають в совєтській науковій праці передове місце". Що ж до емігрантів, то їх не згадують "навіть тоді, коли їхнє виключення потягло за собою якусь недокладність в викладі матеріялу в книзі, або примусило до явного фальшування фактів”.27

Михайло Міллер навів разючі приклади такого фальшування. Так, Ярослав Пастернак (1892-1969) дослідив Старий Галич, відкривши в ньому всі основні елементи – Успенський собор, Золотий тік, князівське поховання тощо. 1944 року вийшла в світ його капітальна монографія. Однак у Радянському Союзі Ярослава Пастернака, автора синтетичної монументальної праці "Археологія України" (Торонто, 1961. 788 стор.) згадувати не годилось, і Александр Монгайт написав, що в останні роки розкопи Галича провадили якісь молоді археологи, які нібито відкрили й Успенський собор.

Професор Петро Курінний (1894-1972) багато років вивчав трипільську культуру. Він відкрив невідому доти місцеву білогрудівську культуру кінця бронзового віку. У двадцятих роках створив і очолив Музейне містечко в Києві, як звався тоді Києво-Печерський історико-культурний заповідник. У повоєнній Україні згадувати ім'я Петра Курінного не рекомендувалося.

Така сама доля спіткала таких визначних дослідників, як Валерія Козловська (1889-1956), редакторка київської "Хроніки археології та мистецтва", та інших вчених. Більше того, у книжці Монгайта не знайшлося місця Володимирові Антоновичу, Миколі Біляшівському, Олександрові Федоровському, Дмитрові Яворницькому. "І от на тлі такого старанного добору наведених в книзі археологів і такого ж старанного замовчування археологів-еміґрантів як "ворогів народу", в книзі наводиться ім'я проф. В.Петрова".28

З усього цього Михайло Міллер зробив один-єдиний головний висновок, причому виявилося, що він мав цілковиту рацію. Наведені факти свідчили ні про що інше, як про те, що Віктор Петров повернувся до СРСР і вважається там радянським археологом. За яких обставин, наскільки добровільно повернувся з еміграції Віктор Петров, – щодо цього Михайло Міллер не робив жодних припущень. Він не мав для того даних.29 Тож вчений навів тільки два прецеденти. Перед війною в київському Історичному музеї працював археолог Олександр Черниш, який під час війни потрапив до німецького полону. Щойно визволившися, О. Черниш приїхав до Гехштету, де тоді перебував український археологічний інститут, а в гехштетському замку – вивезені німцями з України археологічні колекції. Перебувши тут кілька днів, Черниш раптом зник, а невдовзі виринув в Україні, де почав писати невеликі замітки в журналах.

І другий випадок. Перед війною на Запоріжжі з'явився молодий археолог-аматор з місцевих селян Олександр Бодянський. Після приходу німців він як прекрасний краєзнавець добровільно увійшов до німецької археологічної експедиції, що працювала над порогами. Під час відступу німців Бодянський однак залишився і не тільки не був репресований, а й продовжував далі свої праці на порогах. "Отже, – підсумував М. Міллер, – такий стан міг скластися лише в тому разі, якщо він був залишений на місці на час окупації з спеціяльним завданням як совєтський аґент. Всі еміґранти, що їх захопили совєтські репатріяційні комісії, підлягали якимсь репресіям від заслання аж до розстрілу.30

Стаття Михайла Міллера з'явилась у бандерівськім офіціозі "Шлях перемоги" і, крім усього іншого, мала ще характер реабілітації бандерівської течії ОУН. Редакція надрукувала відповідну примітку, зазначивши, що "згадану статтю подиктувало п. проф. Міллеру лише шляхетне почуття дати свідоцтво правди, без огляду на інших людей і власні політичні переконання".

Але "Шлях перемоги" вистрілив тоді дуплетом. У наступному, 29-му числі часопису з'явилася стаття педагога й мовознавця, колишнього професора Полтавського ІНО Григорія Ващенка (1878-1967) "Щодо справи В. Петрова". Колишній професор української Богословської академії в Мюнхені Г. Ващенко звернув увагу на те, що В. Петров, не бувши богословом, узявся читати в цій академії патрологію. Коли актор статті переглянув конспекти одного із студентів, його здивування тільки зросло: "В них, – констатував Ващенко, – я зовсім не зустрічав навіть згадки про отців Церкви: йшла мова про кризу метафізики і фізики, – те, про що писав Петров в українських журналах на еміґрації". В іншому місці Ващенко заявив: "Не будучи ректором академії, Петров був її фактичним диктатором. На зборах професорської ради всі питання розв'язувалися так, як цього бажав Петров. Іноді доходило до скандалів, але Петров настоював на своєму".

Так Ващенко доповнив Міллера. Їх обох доповнив невідомий автор (еміграція, на жаль, не спромоглась на словник псевдонімів), що підписався "С.П." Узявшись "з'ясувати справу Петрова до кінця", він надрукував статтю "В. Петров – московський аґент".31

Парадоксально, але факт, що посполита публіка на еміграції може не знати археологічних студій Михайла Міллера, але його статтю про місцеперебування Петрова після 1949 року знали всі українці.

Ефект від цієї публікації був справді неймовірний. Страшний злочин спав із сумління бандерівців, але зло породжує зло. Виглядало так, що чорна пляма впала тепер на сумління визначного, відомого всім вченого. Тож в оборону зганьбленого діяча один із перших виступив біолог-патолог, колишній співробітник Інституту експериментальної біології і патології ім. О. Богомольця в Києві Іван Розгін (1897-1972). Він ствердив, що в особі Віктора Петрова ми маємо "справді найвизначнішого вченого і письменника нашого часу", який працював не лише в Православній Богословській академії, а й в Українському технічно-господарському інституті, а також в УВУ, УВАН та НТШ. "У всіх цих установах В. Петров виявив себе чесним активним науковцем, добрим патріотом, шанованим всіма студентами, всіма колеґами-викладачами та адміністраціями всіх цих установ. Для цих всіх вищих шкіл і наукових установ він був справжньою прикрасою, ним всі пишалися, бо вважали за велику честь мати такого вченого серед своїх членів. Я не знаю, чи написав В. Петров курс своїх лекцій в Богословській академії, але знаю, що з частини його курсу в УТП студенти видали циклостилем один розділ "Походження українського народу" – справді бездоганний, якщо не сказати блискучий курс".32 Пояснивши непоступливість Віктора Петрова в питанні про надання великій групі осіб звання доктора "гоноріс кауза", коли він виявив справді диктаторські нахили, Іван Розгін висловив припущення, що в цьому випадку Петрова треба, навпаки, похвалити, бо в тій колізії він, мовляв, мав рацію. "Можу твердити, – провадив він далі, – що лише В. Петров у своїх працях піднявся на рівень кращих европейських філософів-природників у трактуванні ідеалістичних проблем, тобто у боротьбі з сучасним матеріялізмом".

Цими міркуваннями Розгінова апологія по суті й обмежилась.

Певне значення, але вже тільки до історії цензури в СРСР, мають його спостереження про факт покликувань на праці еміграційних авторів у публікаціях московських і ленінградських. Виявляється, проф. Водяніков у праці "25 лет ихтиологии СССР" (1945), акад. Третьяков у праці "Рыбы СССР" (1947), а акад. Берґ у праці "Рыбы пресных вод СССР" (1948) покликалися на професора Торонтського університету Євтима Сластьоненка, що починав свою наукову кар'єру в Києві, а продовжував у Ленінграді й Ростові. Ректор Київського університету акад. В. Бондарчук у праці "Геологія України" робив поклики на Ганну Закревську, що до війни керувала Геологічним музеєм АН УРСР, а 1950 року оселилась у США. І якщо у випадку із Сластьоненком можна говорити про спокійніше ставлення москвичів чи ленінградців до далеких для них провінційних авторів (вони на правду могли не знати, що з ким сталося в Україні), то у випадку з киянином Бондарчуком це пояснення вже не підходить, бо, як твердив Іван Розгін, саме він, Бондарчук, особисто відіграв визначну роль у засудженні не лише Закревської, а й інших українських геологів Тутківського, Різниченка, Світальського та інших.

Редакційна стаття "Української літературної газети", випередивши в друці Розгіна, назвала ще інші приклади радянських цензурних недоглядів: Маріетта Шаґінян у книжці "Тарас Шевченко" (М., 1946) кілька разів покликається на Павла Зайцева, у збірнику "Материалы и исследования по археологии СССР" (ч.11. М.; Л., 1949) знаходимо посилання на книжку Наталі Полонської-Василенко, В. Пашуто в "Очерках по истории Галицко-Волынской Руси" (АН СССР, 1950) робить поклики на Миколу Чубатого та Дмитра Дорошенка, у бібліографічному списку, доданому до праці Є. Ґолубцова "Северное Причерноморье и Рим на рубеже нашей эры" (АН СССР, 1951) названо дві праці Андрія Коцевалова.33 Коли цензура такі речі фіксувала, – як ми знаємо, летіли голови.

Що ж стосується Петрова, то головний висновок із статті І. Розгіна, як ми тепер знаємо, глибоко помилковий. Але хоч він обстоював хибну тезу, що ніби Михайло Міллер "абсолютно не мав підстав твердити, що проф. В. Петров перебуває в СССР", все-таки неминуще значення мають такі його міркування: "/.../ навіть якщо б він (В. Петров. – С.Б.) там (в СРСР. – С.Б.) опинився, то ще треба наперед знати, як він туди попав,34 а по-друге, що досі ні він сам із власної волі, ані з примусу не виступав з якимись зверненнями до нас, як це практикували всі справжні зрадники і аґенти (Крутій, Василакі)".35

Зараз деякі визначні російські письменники оголошують друком, що в тридцяті роки вони вірили в поточні партійні постанови. Вони нічого не підозрювали і тому добросердо і безневинно вірили. Ясна річ, тут передбачається доволі-таки благодушне ставлення до їхніх молодечих режимних творів. Хотілося б знати, на який читацький вік розрахована ця баєчка.

Віктор Петров не прикидався, що не орієнтується. Він знав про репресії. Він писав про них, він їх аналізував. Як підкреслено в редакційній статті "Української літературної газети", однією тільки працею, згаданою вище брошурою "Українські культурні діячі УРСР, жертви більшовицького терору" для "викриття жахливої большевицької системи нищення української культури" В. Петров зробив "більше, ніж хто інший".36

Переглядаючи долі українських письменників Плужника, Фальківського, Косинки, Хвильового, Зерова, Драй-Хмари, він входив у найскладніші психологічні колізії. Обмірковував їхні пружини, реконструюючи за реальними подіями ніколи не оголошувану, назверх замасковану пристойними чи й взагалі благородними гаслами справжню філософію більшовизму. У силуеті (на еміграції казали – в сильветці) поета-футуриста Михайля Семенка вчений торкнувся зокрема його останнього ортодоксального віражу:

"Він не хотів – боронь Боже! – бути запідозреним у відсутності "ентузіязму"! Та даремно!.. Він був ліквідований, як і інші українські поети. Хіба намагання бути лояльним не є ясним доказом нелояльности?.. Нічим іншим, як проявом двурушництва і способом маскування?..".37 Вистачало лишатись на терені української культури, щоб зрозуміти жах стероризованого, зацькованого Михайла Семенка, що зазнав краху, граючись у нищення мистецтва. Але якщо Віктор Петров лишався на терені, сам переповідав, аналізував семенкову історію, то що думав він про все це, лишаючись наодинці з собою?

Описуючи ще в іншому місці розор села, Віктор Петров відзначив, що "по деяких селах Київщини, за розпорядженням влади, там, де місцеве населення частково лишилося, жоден господар не був залишений в своїй хаті і на землі своєї садиби. "Пролетаризований селянин" не повинен був жити в своїй з діда-прадіда власній хаті. Почуття власности, зв'язок з місцем викорінювалися послідовно і вщент".38 І так далі й далі. Виходило, що за Сталіна легально паплюжити режим міг тільки розвідник, такий собі Зорґе.

Віктор Петров проаналізував добре відоме всім "радянським людям" гасло знищення класів, яке звикли тлумачити як заклик до зтирання різниць поміж класами. Думалося, умови життя на селі покращаться так, що всілякі вигоди наблизять їх до міських умов. Зрівняння життєвих умов, – міркували півбожевільні люди після знищення мільйонів чоловіків і жінок, старих і дітей, – це й є, мовляв, знищення класів. Ні, – проголосив радянський розвідник Петров: "Гасло ЗНИЩЕННЯ розумілося в усій нещадній і лютій наготі цього слова".39 Ті, хто закликав до знищення класів, власне й дбали ПРО ЗНИЩЕННЯ КЛАСІВ і ні про що інше. Ось до якого глибокого одкровення, до якого страшного наукового відкриття дійшов потужний аналітичний розум "московського аґента". Багато пізніше цю думку, що відтак уже носилась у повітрі, висловив Александр Солженіцин: "Можна було повірити, що знищуються класи, тільки ж люди з цих класів начебто мали б лишитись?".40 Але чи не занадто вже маскувавсь Віктор Петров під антибільшовика? І які злочини проти української еміграції й західних демократій могли перекрити ту шкоду, якої завдав він радянській ідеології своїми дошкульними писаннями?

Над цією проблемою у присвяченій афері Петрова повісті "Його таємниця" роздумував письменник Василь Чапленко: "Та не коли ж як ночами він мусів робити й свою юдину "роботу" – писати "звіти" для Вергунова, що йшли кудись там німецькою військовою поштою. І оту заяву харківського доцента він зкопіював, взявши з собою до готелю, та переслав, куди слід. Хоч той доцент через його пиху та зарозумілість і не був йому особисто приємний, але все-таки це був український діяч, і, шкодивши йому, він, Петренко (під цим ім'ям виступає Віктор Петров у цій повісті. – С.Б.), шкодив своєму українському народові та клав вагу на шальку його ворога.

"Час від часу він мусів писати "звіти" і про українську газету "Голос", що її редаґував Богдан Кравців, та про журнальчик "Дозвілля" з редактором Спиридоном Довгалем на чолі, – хто там з письменників-утікачів друкувався і що писав. Підла, юдина "робота"!

"Єдиною сатисфакцією було для нього те, що він міг брати реванш: ночами ж він хапався за перо і писав викривальні статті про більшовизм, з офіційного погляду, "жидо-більшовизм" і друкував у тому ж "Голосі", а часом і в "Дозвіллі".

"Це все було ваговитим на шальці українського народу, на шальці його визволення.

"На цю шальку він поклав і 4 число "Українського засіву", видане у Берліні (хоч і без зазначення місця видання). /.../

"І він тепер думав, чи, бува, ті його терези не є тільки казуїстика, якою він хотів виправдувати свою службу у ворога".41

Лишається з'ясувати (а саме цього, здасться, ніхто й ніколи з певністю не з'ясує), чи мав Віктор Петров свою власну ідеологію і яка могла вона бути. Світоглядні стереотипи роблять свою справу. Ми знаємо, як важко людям з колишнього СРСР примиритися з діячами, що з тих чи інших причин і міркувань ішли на взаємодію з німцями, і, навпаки, як легко вибачають вони тих, хто заплутувавсь в тенетах КҐБ: "Таке, бачте, було життя..." З другого боку, на Союзівці (штат Нью-Джерсі, США) пам'ятаю розмови про Петрова, який уособлював найстрашніше – КҐБ. Тоді до цієї думки я ще не дійшов, але можливо, що ті, хто його не терпить, все-таки спроможні вибачити тим, хто взаємодіяв з німцями: "Такий, бачте, був час..." Важка доля нації, що опинилась у ролі буфера між двох тоталітарних наддержав. Ми не виплутаємося з казуїстики, про яку писав В. Чапленко, якщо справді не введем до термінологічного інструментарію головного й єдино важливого критерію: якою мірою шкідлива, і, навпаки, якою – нейтральна могла бути діяльність такої людини для її власного народу, для України? Що ж до конкретного героя нашої розповіді, то прецікаві міркування висловив тут Ігор Качуровський: "Після зникнення В. Петрова, – писав він, – в його паперах залишилася надзвичайної сили науково-політична розвідка про суть большевизму /.../. Дехто припускає, що цією розвідкою В. Петров прикривав свою (дозволимо собі таку гру слів) розвідчу діяльність. Але прикриватися можна друкованим твором, а не рукописом. І якщо цей сповнений ненависти до большевиків твір був призначений лише для маскування, то чому В. Петров перед від'їздом не знищив рукопису, а зоставив його ніби в спадок українській еміґрації".42

І йдеться не про один твір. Юрій Шевельов поставив питання багато ширше: "/.../ Карло Ґоцці відкидає релігію розуму, проголошену французькою революцією. І це та теза, якою Домонтович – кожним своїм твором – заперечує більшовицьку революцію в російському імперському просторі – в кожному своєму творі, хоч одверто він цього не може проголосити в ранніх повістях. /.../ радянська система не може претендувати на Домонтовича-письменника. Вирішальні тут не кілька виразно протирадянських оповідань – їх можна було написати на спеціяльне завдання. Вирішальні тут, власне, аполітичні твори Домонтовича. Увесь їхній світогляд, уся система думання, уся проблематика настільки чужа радянським, водночас не полемізуючи з ними, лишаючи їх просто осторонь, що тут не можна говорити про якусь фальш чи підробку. Тому не випадково, що з поверненням Петрова до Радянського Союзу Домонтович перестав існувати, не зробивши жадної спроби, пристосувавшися, відродитися".43

Зараз, коли радянську розвідку очолив Євгеній Примаков, а Вадим Бакатін передав послові США у Москві Робертові Страуссові документацію про систему стеження за американським посольством, час оприлюднити і матеріали про В. Петрова, що зберігаються у відповідному відомчому архіві. Як джерелознавець мушу зробити лише одне застереження: ті матеріали, правдоподібно, назвуть операції, до яких був замішаний В. Петров, але великі сумніви повинні викликати самі свідчення високоінтелектуального українського гуманітарія, які він давав військовикам, що втілювали саму агресивну політику Сталіна.44

Наукова й літературна спадщина Віктора Петрова стануть об'єктом ще не однієї розвідки. Будь що будь, колоритна доля цієї людини сприятиме піднесенню загального інтересу до української минувшини.

В інтересах майбутніх дослідників подаю відомості трудового списку, заповненого рукою Віктора Платоновича. Свого часу мені передала його дружина вченого Софія Федорівна Зерова.

1918-1921. Після закінчення Київського університету, історично-філологічного факультету з відділу слов'яно-російської філології (рік 1918) з дипломом 1-го ступеня та срібною медаллю за твір "Н. М. Быков: Жизнь и творчество" (рік 1917) був того ж року 1918-го залишений при університеті як професорський стипендіат для підготовки до професури при катедрі (так тоді писали) російської мови й письменства.

1918 року в київському фольклористичному семінарі Андрія Лободи Віктор Петров зробив доповідь про генетичну теорію замовлянь М. Познанського. Це була перша його наукова праця, що вийшла потім у світ в "Записках Історично-Філологічного відділу Української Академії наук". Пропрацювавши в українській науці півстоліття (помер 1969 року), він підготував до двохсот праць з мовознавства, фольклористики, літературознавства й етногенезу. Декілька його монографій досі лишаються в рукопису.

На посаді стипендіата він залишався до закриття університету року 1920-го, а тоді перейшов на ту саму посаду на Тимчасові вищі педагогічні курси, що існували протягом 1920/21 року, до відкриття Вищого інституту народної освіти, де був з 1 вересня 1921 року за асистента.

1918/19, 1919/20 навчальні роки. Викладач російської мови у гімназії В. М. Ремезова.

1918/19, 1919/20 навчальні роки. Викладач української мови й літератури в Учительській семінарії.

1919. Інструктор, член колегії об'єднання дитбудинків Лук'янівки при губсобезі.

1919. Викладач на курсах для завідувачів дитбудинками Наркомсобезу.

1919. Викладач на нульсеместрі для робітників при Київському університеті.

1919. Викладач на літературних курсах при Спілці письменників.

1919/20. Виконуючий обов'язки секретаря Комісії для складання історичного словника Всеукраїнської академії наук.

1919/20 навчальний рік. Стипендіат для підготовки до професури при Київському університеті.

1920. Член-редактор видавничого відділу (зав. Г. Гринько) відділу "Книга" Губнаросвіти.

1920. Викладач на літературних курсах (зав. С. Мстиславський та Л. Клейнборт).

1920/21 навчальний рік. Завідувач горобіївської семирічної школи Канівського повіту.

1921. Співробітник Вищого інституту народної освіти ім.Драгоманова (кол. університету) на посаді асистента відділу російської мови й літератури.

1 червня 1921. Нештатний співробітник Етнографічно-фольклорної комісії ВУАН до березня 1924-го року.

1922/23 навчальний рік. Після Освальда Бургардта вчителював у баришівській трудовій школі №1 Київського повіту, разом з Миколою Зеровим.

8 листопада 1923. Аспірант Науково-дослідчої катедри мовознавства при Київському ІНО.

1923/24, 1924/25 навчальні роки. Викладач російської мови в старших групах київської другої залізничної школи.

Березень 1924 – 1 жовтня 1927. Штатний співробітник Етнографічно-фольклорної комісії ВУАН на посаді секретаря комісії. Відколи 1925 року виявилася важка хвороба А. Лободи, він узяв на себе всю організаційну роботу, а 1 жовтня 1927 року очолив її й формально, зайнявши посаду керівничого. За його редакцією друкувався "Етнографічний вісник". На свіжому матеріалі, що надсилали кореспонденти з місць, вчений написав розвідки "Вірування в вихор і чорна хороба", "Міфологема сонця в українських народних віруваннях", "Українські народні варіанти легенди про злих жінок", "Українські народні легенди про неплідну матір та ненароджені діти".

Багато зробив В. Петров в історії літератури, де його цікавили Сковорода, Куліш, Костомаров і Гоголь, їм він присвятив три десятки розвідок. У дослідженні цих письменників В. Петров увійшов у такі, вже аж інтимні глибини, що написав белетристичні книжки – "Аліна й Костомаров" (Харків: Рух, 1929) і "Романи Куліша" (К.: Рух,1930). Таке піверотичне сприймання літературознавчого матеріалу багато давало для розуміння людської суті цих діячів.

1927. Срібна медаль за праці в галузі етнографії від Російського географічного товариства.

1928. Науковий співробітник Науково-дослідчої катедри мовознавства.

1928. Дійсний член Російського географічного товариства в Ленінграді.

11 травня 1930. Ступінь доктора історії літератури за дисертацію "Пантелемон Куліш у п'ятдесяті роки: Життя. Ідеологія. Творчість" (К., 1929).

Нарешті, у тій трудовій книжці останній запис: "Ухвала комісії по чистці апарату ВУАН з 6 серпня 1930 р. (протокол №43 §94): "Зняти з посади керівника Етнографічної комісії за допущення політичних вивихів та перекручувань як у своїх деяких працях, так і в деяких матеріалах комісії. Зважаючи на визнання своїх помилок, а також зважаючи на його громадську активність за останній час, – залишити Петрова В.П. на некерівній посаді наукового робітника в Комісії етнографії". Неодмінний секретар ВУАН академік О. Корчак-Чепурківський. Зав. секретаріату П. Галаган".

Як казав шеф радянської контррозвідки Леонід Шебаршин, досягнення радянських спецслужб – це їхні провали, адже про ще більші осяги не говорять. Василь Чапленко розповідає про тих радянських агентів, що перебували в найближчому оточенні Степана Бандери.45 Багато справ на їхнім рахунку. Каґебівський "опікун" чапленкового "професора Петренка" сказав йому всунутися до Служби безпеки ОУН. А там у слушний момент звернули увагу провідника на можливість їхнього співробітництва. Ті радянські розвідники до СРСР не переїздили і жадною науковою роботою не займалися. Вони так і лишилися в осередку української еміграції, і лишились там ІНКОГНІТО. Бо про найбільші досягнення спецслужб не говорять.

 

22.ХІІ.91.

 

P.S. 13 травня 1992 року автор передмови С. Білокінь одержав відповідь, що Служба Безпеки України яких-будь відомостей про розвідницьку діяльність В. Петрова немає.

 

-------------------------------------------------------------

[1] 14 квітня він зустрівся з найбільшими радянофілами радянської еміграції – Юрієм Косачем та Ігорем Костецьким. У книжці автографів останнього занотував: "Був день і була ніч – день перший після МУР-у. 14.ІV.49. В. Домонтович". МУР – це, звичайно, "Мистецький український рух", об'єднання українських письменників. Але про весь інскрипт І. Костецький писав: "Я не знаю, і ніхто не знає, що це значить" / Костецький Ігор. Фраґмент про В. Домонтовича // Україна і світ. – Ганновер, 1953. - Зошит 10-11. – с.52.

[2] Див.: Українське слово. - Бльомберґ, 1949. - 19 червня. - ч.24 - Український тижневик англійської зони.

[3] Україна. - Париж, 1951. - Зб. шостий. - С. 430.

[4] Українські вісті. - Новий Ульм, 1949. - 14 липня. - ч.56 (313) - с.2.

[5] Шерех Юрій. Віктор Петров, як я його бачив // Україна. – Париж, 1951. - Зб. шостий. - с.422. Ігор Костецький писав: Приватно ми з Шерехом прозвали його тоді "Менталітет". Ця назва справді пасувала до нього надзвичайно. Він був ходячою фабрикою думок, він був утілена мисль. /.../ В усіх можливих кутках інтелектуальної діяльности він був без міри цікавий і гострий" /Костецький Ігор. Фраґмент про В.Домонтовича. - с.50-51.

[6] Шерех Юрій. Віктор Петров, як я його бачив. - с.422.

[7] Петров Віктор. Провідні етапи розвитку сучасного шевченкознавства // Шевченко та його доба: Зб. 1. Праці Шевченківської конференції 1946 року. - Авґсбурґ: УВАН. 1947. – с.1-37 першої наґінації.

[8] Дмитро Чижевський, відгукуючись на доповідь Петрова, занотував, що все-таки найцінніше в новому шевченкознавстві П. Зайцева й М. Шаґінян не оптимістичне освітлення заслання та інших сторінок все-таки, будь що, трагічної біографії Шевченка, а підкреслення поетичної досконалості його творів, його культурного рівня і взагалі освіти, його зв'язків зі світовою духовною історією / Заграва. - Авґсбурґ. 1946. - ч.3. - с.63.

[9] Гідна відповідь людоловам // Українські вісті. - Новий Ульм, 1949. - 14 липня. - ч.56 (313) - с.2.

[10] "Displaced persons" – переміщені особи.

[11] Американська політична перевірка.

[12] Шерех Юрій. Віктор Петров. - с.425. У післямові тритомника творів В. Домонтовича Юрій Шевельов зупиняється на цьому епізоді докладніше: "Як він оповідав тоді авторові цієї статті, одного разу, бувши в Нюрнберґу, він наткнувся на вулиці на Юрія Яновського, що був одним з совєтських кореспондентів на процесі. Яновський зупинив Домонтовича і говорив з ним. Украй стривожений Домонтович легко здогадався, що від Яновського про його місцеперебування довідаються репатріяційні совєтські органи. Майже одразу, гарячково, він покинув Фюрт і подався до Мюнхену. Це дало йому передишку до 1949 року". / Шевельов Юрій. Шостий у ґроні: В. Домонтович в історії української прози // Домонтович В. Проза. Том третій. - Б.м.: Сучасність, 1988. - с.513.

[13] Крупницький Б. Мої спогади про В.Петрова // Україна. - Париж, 1953. - Зб. дев'ятий. - с.736.

[14] Запис розповіді 10 травня 1990 року.

[15] Пор.: Маркевич Василь. Чому пропав проф. Петрів?// Українець-Час. - Париж, 1950. - 26 лютого. - ч.9 (175) – с.1.

[16] Справа проф. Петрова // Свобода. - Ньюарк. 1956. - 25 жовтня.

[17] Міллер М. В справі зникнення проф. В. Петрова // Шлях перемоги. - Мюнхен, 1956. - 8 липня. - с.2.

[18] Качуровський Ігор. Ще у справі Віктора Петрова // Шлях перемоги. - Мюнхен, 1985. - 30 червня.

[19] Добрянський А. Це потрібно тільки ворогові // Українське слово. - 1954. - 17 жовтня. - ч.675. Про те, що "Петрова-Домонтовича задушили наймані вбивці", Ігор Качуровський писав у "Гранях" ще 1959 року.

[20] Гідна відповідь людоловам. - с.2.

[21] Там само.

[22] Нові дні. - Торонто, 1951.-ч.17-18.

[23] Кузеля Зенон. Літературна спадщина В.Петрова // Україна - Париж, 1951. - Зб. шостий. - с.430.

[24] Пор.: Українські вісті. - Новий Ульм, 1955. - 13 листопада. - ч.95 (973) - с.2.

[25] Михайло Олександрович Міллер: Біо-бібліографічні матеріяли. - Нью-Йорк; Ґетінґен: Науково-дослідчий інститут морської України, 1949. - с.4.

[26] Невдовзі відомості про участь В. Петрова у скіфській степовій експедиції 1953 року на кам'янському акрополі оголосила Н. Погребова / Краткие сообщения о докладах и полевых исследованиях Института материальной культуры. - М., 1956. - Вып. 63. С. 94/. Ще пізніше на еміграції стали відомі нові публікації В. Петрова видані в Україні вже після його повернення. Першу з них – "Раскопки на Гавриловском и Знаменском городищах" – надруковано 1955 року в "Кратких сообщениях Института археологии АН УССР" /1955. – Кн.4/. Пор.: Р.О. Ще до справи професора В. П. Петрова // Свобода.- 1958.- 13 серпня. - с.2,4.

[27] Міллер М. В справі зникнення проф. В.Петрова // Шлях перемоги. – Мюнхен, 1956. – 8 липня. – ч.28. – с.2.

[28] Там само.

[29] Там само. - с.6.

[30] Ігор Качуровський розповідає, що в роки так званого культурного обміну один з відомих радянських літераторів на запит, чи правда тому, що Петров-Домонтович сам добровільно повернуся до СРСР, відповів однозначно: «Хто б там вертався!» / Качуровський Ігор. Ще у справі Віктора Петрова. – с.2.

[31] Гомін України. - Торонто. 1957. - 14 вересня.

[32] Розгін Іван. В оборону чести українського вченого // Українські вісті. - Новий Ульм, 1956. - 11 листопада. - ч.85 (1071) – с.2.

[33] У справі Віктора Петрова // Українська літературна газета. - Мюнхен, 1956. - Серпень. - ч.8 (14). - с.1.

[34] На цьому акцентував також О.Р. у статті "Справа проф. В. П. Петрова" / Свобода. - 1956. - 25 жовтня. - ч.205. - ч.3. Так само й Михайло Добрянський підкреслив, що В. Петров "з 1949 р. був у ситуації, де не міг сказати слова на свою оборону" / Наш голос. - Торонто, Нью-Джерсі, 1977. - Грудень. - с. 17.

[35] Розгін Іван. В оборону. - с.3. На жаль, автор не відступив своїх позицій і після публікацій О.Р. Див.: Розгін Іван. Ще в оборону вченого В. Петрова: Відповідь напасникам // Український прометей. - Детройт. 1958. - Січень. - ч.4. - с.4. Він твердив у цій статті, ніби В. Петров не живе.

[36] У справі Віктора Петрова // Українська літературна газета. – с.2.

[37] Петров Віктор. Українські культурні діячі УРСР – жертви більшовицького терору. – [Нью-Йорк] Пролог. 1959. - с.43.

[38] Там само. - с.8.

[39] Там само. - с.7.

[40] Солженицын А. Архипелаг ГУЛаг, 1918-1956. - [Том] III-IV. – Paris: YMCA-Press, 1974. – с.44.

[41] Чапленко Василь. Його таємниця: Повість із спогадами. Нью-Йорк, 1975.- с.53,118.

[42] Шевельов Юрій. Шостий у ґроні. - с.518, 551.

[43] Качуровський Ігор. Ще у справі Віктора Петрова. - с.2.

[44] На початку 1990 року доля в особі моєї щирої меценатки Наталки Зубенко звела мене в Мюнхені з професором Юрієм Бойком-Блохиним. Зайшла мова й про Віктора Платоновича. Він знав його зблизька і добре пригадує, що Петров не був надто цікавий, влізливий. Він міг знати про еміграцію багато більше, – йому б вистачило тільки запитати, але він не розпитував. Ще одне: від підісланого агента Юрій Бойко почув одну деталь, що могла походити тільки від Петрова, але він не почув деяких дотичних деталей, багато важливіших. Виходить, Петров не все й доповідав.

[45] Чапленко Василь. Його таємниця. - с.103.