ДОДАТКИ

На додаток подаємо кільканадцять віршів. Про їх авторів докладніше читач знайде в тексті цієї книжки. Усі вони були розстріляні або померли на засланні. Виняток становлять троє: Тичина і Сосюра тепер у великій пошані, але значна частина їх творів засуджена й заборонена, в тому числі й ті, що тут наведені. Леонид Чернов помер власною смертю, але посмертно засуджений як "націоналіст" і твори його заборонені. Порядок розміщення творів – за датою народження авторів.

Володимир Свідзінський
(Нар. 1885 – 1941 спалений живцем більшовиками у клуні
під Харковом разом з десятками інших людей під час евакуації)

Холодна тиша. Місяцю надламаний,
Зо мною будь і освяти печаль мою.
Вона, як сніг на вітах, умирилася,
Вона, як сніг на вітах, і осиплеться.
Три радості у мене неодіймані:
Самотність, труд, мовчання. Туги злобної
Немає більше. Місяцю надламний,
Я виноград відновлення у ніч несу.
На мертвім полі стану помолитися,
І будуть зорі біля мене падати.

(1932)

Михайло Драй-Хмара
(Нар. 1889 – 1935 заарештований, 1939 помер на засланні)

Під блакиттю весняною
сушить березень поля,
і співає підо мною
очервонена земля.

Був там гроз кривавий подих,
дощ топив людей, звірят, –
та із нутр, із темноводих,
вирнув новий Арарат.

І дзвенять стожарно дуги:
Мир хатам убогим! мир!
Вже ніхто не візьме вдруге
вас в невільничий ясир!
Вітер, вітер з хмарних кубків...
Став ковчег посеред гір,
і, як Ной, я жду голубки:
хочу вийти на простір!

(1922)

Микола Зеров
(Нар. 1890 – загинув на Соловках, засланий 1935 року)

ЧИСТИЙ ЧЕТВЕР

Свічки і теплий чад. З високих хор
Лунає спів туги і безнадії,
Навколо нас – кати і кустодії,
Синедріон, і кесар, і претор.

Це долі нашої смутний узор,
Це нам пересторогу півень піє,
Для нас на дворищі багаття тліє
І слуг гуде архієрейський хор.

І темний круг євангельських історій
Звучить як низка тонких алегорій
Про наші підлі і скупі часи.

А за дверми, на цвинтарі, в притворі
Весна і дзвін, дитячі голоси,
І в вогкому повітрі вогкі зорі.

(1921)

Павло Тичина (1891-1967)

ПАМ'ЯТІ ТРИДЦЯТИ

На Аскольдовій Могилі
Поховали їх –
Тридцять мучнів українців,
Славних молодих...

На Аскольдовій Могилі
Український цвіт! –
По кривавій по дорозі
Нам іти у світ.
На кого завзявся воїн?
Боже покарай!
Понад все вони любили
Свій коханий край.
Вмерли в Новім Заповіті
З славою святих.
На Аскольдовій Могилі
Поховали їх.

(1918)

Хоч Тичина відзначений всіма почестями і ніколи не був переслідуваний, велика кількість його творів тепер заборонена, в тому числі і цей вірш, присвячений бійцям Студентського куреня, що 29 січня 1918 року полягли під Крутами в нерівному бою з червоними російськими військами. 30 тіл пізніше знайдено й поховано в Києві на Аскольдовій Могилі.

Павло Филипович
(Нар. 1891 – 1935 засланий, загинув на засланні)

Візьмеш у жменю сонного насіння
І не пізнаєш власної руки, –
Най синій день, най у землі коріння,
Жіночий сміх і соняшні книжки!

Я не люблю самотнього зідхання –
Нащо давать далеким зорям світ?
Не долетить ні перша, ні остання
З моїх думок у невідомий світ.

Це ти така і тепла, і принадна,
і над тобою все гудуть дроти.
Розстеле ніч свої похмурі рядна,
І знову не одзеленієш ти.

Надії мрійні і смутне квиління
Загублено у передранній млі,
А гострозоре, мужнє покоління
Уже росте на молодій землі.

(1925)

Володимир Сосюра (1895-1965)

ДВА ВОЛОДЬКИ (Уривок)

...Вісім весен і зим,
Вісім осен і літ,
То тривога, то гніт,
люті чорної дим
налітали круками на мене,
потрясали кістки
ці безумні круки,
і за те, що з собою на герці
я виснажував марно всі сили
не первий,
рвали нерви
і жили
і серце...
Скільки раз я хотів
за нестриманий гнів,
і за дум чорні лебеді й круки, –
взявши мавзера темного в руки, –
(щоб на дворі летіли сніжинки,
коли небо сліпе й рябе), –
і поставить себе
до
стін-
ки.
Довго, довго я був із собою в бою...
Обсипалось і знов зеленіло в гаю,
пролітали хвилини, як роки...
Рвали душу мою
два Володьки в бою,
і обидва, як я, кароокі,
і в обох ще незнаний, невиданий хист, –
рвали душу мою
комунар
і
націоналіст.

(1930)

Заки став ушанованим письменником, Сосюра зазнав багато цькування, а багато його творів (в тому числі і наведений тут) заборонені.

Тодосій Осьмачка
(Нар. 1895 – помер 1962)

Ідуть селяни в темні далі босі...

...біліють коси матерів, –
ридають неньки разом із вітрами
і руки простягають над степами
до брам високих городів.

Іде конвой, і стогне камінь,
спиня трамваї голосні.
Ідуть оточені селяни
густими жалами заліз.
Торби із хлібом за плечима,
обличчя чорні од ріллі,
а ворони ведуть над ними
круг сонця кола вогняні.

Іде конвой, і гнеться камінь,
мов крига рання на воді,
ідуть похилені селяни,
як гори чорні, до лісів.

(1929)

Майк Йогансен
(Нар. 1895 – 1937 року розстріляний)

Я ЗНАЮ: ЗАГИНУ

У дахів іржавім колоссю
Никає місяць кривавий,
Удосвіта серп укосить
Молоду зів'ялу отаву.

Яке ще сонце глибоке,
Як виють собаки на місто
Гей кликом тисяч і тисяч!

Я мною: загину високий,
В повітрі чистім і синім.
Мене над містом повісять:
Зорі досвітній в око,
В холодне око дивитись.

(1920)

Євген Плужник
(Нар. 1898 – помер 1936 на Соловках)

... І ось ляжу, – родючий гній, –
На скривавлений переліг...
– Благословен єси, часе мій!
Навчи мене заповітів своїх

Розцвітайте нові жита! –
– А на кожному колосі – мука моя...
О, воістину час ратай!
Славословлю його ім'я.

– Благословен єси, часе мій!
О, жорстокий! І весь в крові!
– Це нічого, що я мов гній –
Під посіви твої нові!
– Бо ось вірю, зросту колись, –
І до когось вітрами, – жни!
... Серце, серце моє! навчись
Тишини...

(1926)

Дмитро Фальківський
(Нар. 1898 – розстріляний 1934)

Зійшлись обоє на багнетах:
Старий-старий і молодий.
В одного: – сину, з-під кашкета;
В другого: – батьку, одійди.

Зійшлись і стали на хвилину,
Схрестили погляди на мить;
Кашкет мовчить і жде на сина,
а син осикою тремтить.

На перекошені обличчя –
не біль, не втома: дикий сказ...
– Хоч би вже швидче... хоч би швидше...
Хоч би зараз...

І довго ждали б два багнети
(В очах кривавий перелив),
Та хтось із-заду з кулемета
Обох скосив.

(1927)

Василь Бобинський
(Нар. 1898 – засланий 1934, розстріляний 1938)

З ПОЕМИ "СМЕРТЬ ФРАНКА"

Гадюкою звивається дорога...
Куди, куди біжить дорога ця?
Камінні, глід, жар, згага і знемога...
Немає їй ні краю, ні кінця...

Усі квітки жорстокий хтось роздавив,
З крилець надій райдужний пил обтряс...
... Дрогобич, Львів, Самбір і Станіславів,
Залізний кінь, жандарм, багнет, шупас.

Жахливе сам-на-сам в бруднім готелі,
Вмирання з голоду три довгі дні,
І – крик конаючого на пустелі –
Апокаліпса-візія: на дні.
Голодний жар, беззуба змора смерти,
1... сон в жару... чи й справді вірний друг?
... А там – чи ж може хлопський син умерти,
Де стигне сад і терпко пахне луг?

(1926)

Леонид Чернов
(Нар. 1899 – помер 1933, твори заборонені)

... Ти робиш нині сам свою історію,
Народе мій.
Віки, віки вона знущалась з тебе –
Хазяїна плодючої землі.
За батоги у тебе вимагали "хлєба"
Пани і підпанки, царі і королі.
Кривавим гноєм бив Дніпро у кручі
І стогоном гатив хахлацькі сни. –
І кров'ю харкали ген-ген за синім Збручем
Твої сини.
А тут – в московський гній
Родючий край поринув,
Ховавши пісню в темряву дібров, –
І колисав новію Катерину
Старий Дніпро...

(1933)

Марко Вороний
(Нар. 1904 – засланий на Соловки, розстріляний 1937)

ОТЧИЗНА
Моя отчизио! Знаю я, тобі
Судилась крізь війну в віках дорога.
Ти Бога бачила, такого Бога,
Що віти опустилися в журбі.

Ще колії татарської гарби
Лишилися і з полум'я грізного
Не вийшла ти. Бо он ще відблиск його,
Поглянь, горить на степовім горбі.
Так, од могил земля наша горбата...
О, проклинаю всіх, хто єсть Батий!
На переможцях скрізь печать проклята.

Он на бурхливім небі знак страшний.
То крови з хмар напухнув хрест гігантський:
Не вийти з бід країні цій селянській.

Олекса Влизько
(Нар. 1908 – розстріляний 1934)

... І я тоді ставав на перехресті,
Безсилий рвати злі кололи пут –
В літературі, в інституті, в тресті
Тікав з кута я в ще глухіший кут.

Ставав спецом, попутником, і порох,
Що дав би полум'я, в мені сирів...
Тоді питалися: союзник я, чи ворог?
І знову вперто пхали в яму, в рів.

Тоді, байдужий і сухіший вобли,
Дививсь я тупо на плянети ґльоб;
Весь світ здавався за одну оглоблю,
Скеровану на мене прямо в лоб.

Мого термометра чимраз дрібніла скала,
Мене з'їдав мовчання чортів гріх;
Вперед мене рогатки не пускали,
Назад мені вже не було доріг...