БЕЗОДНЯ,

або ж Іван Грозний: «Все воры»

І

«Русские мои все воры». Це зізнання належить російському цареві Іванові IV Васильовичу, добре знаному в історії як Грозний, себто - Лютий, котрий, за легендою, був водночас потомком Дмитра Донського і Мамая. А свідчення про це щире царське зізнання належить англійському дипломатові Дж. Флетчеру, якому московський деспот передав золото, аби з дорогоцінного металу англійський ювелір виготовив посуд для його царських потреб. При цій нагоді й було сказано: «Русские мои все воры».

Відомо, що хворобливо-імпульсивний цар був дуже непослідовний у своїх симпатіях і антипатіях до бояр та дворян, до опричників-поплічників, до своєї рідні в будь-якому коліні. («А жаловати есмя своих холопей вольны, а и казнити вольны же». Англійський дипломат Джером Горсей: «...он сам хвастал тем, что растлил тысячу дев, и тем, что тысячи его детей были лишены им жизни». І т. д.).

Але щоб отак - про весь народ?! І, поміркувавши, таки хочеться звинуватити самодержця в маніакальній підозріливості геть до всього народу, якому з царської милості відмовлено в презумпції невинуватості - і, ясна річ, не лише в ті часи, а й у часи, що передували кривавому теророві Івана IV, як і в часи пізніші, що настали, по його, можливо, насильницькій смерті.

Тоді ж англійський дипломат Дж. Флетчер сказав, що ви ж, мовляв, сам росіянин. Грозний-Лютий відповів: «Я не русский, предки мои германцы».

І хоч би як відхрещувався в даному випадку Іван IV від плоті й кості російської (його пращур Володимир Мономах був онуком візантійського імператора і правнуком шведського короля... Прапрадід Василь І був одружений з дочкою великого князя литовського Вітовта... Його бабця - візантійська принцеса Софія Палеолог... Його мати Анна - сербка), але ж він таки був від плоті й кості російської, з російського генеалогічного древа, отож і для царя могло не бути невластивим те, що було властиве для всього його народу.

За безумних часів своїх опричницьких пішов походом на Новгород: великокняжа Москва виказала свій буйний розбійницький норов супроти города, за яким підозрювали дух непокори, незалежництва - й відтак начебто крамольно­го невизнання її тотального московського деспотизму в особі царя, що в найжорстокіші способи утверджував своє самодержавство. У пісні співається, як син Іван, якого пізніше батько убив у нападі божевільного гніву, каже своєму родителю-вбивці: «А которой улицей ты ехал, батюшка, все сек, и колол, и на кол садил». Московська рать підпалювала новгородців живцем, кидала під волховську кригу (сучасні жителі Новгорода, як пам'ять про ті жахливі події, зберігають назву ріки Волхов - Красна, і то не тому, що сама ріка величава, з мальовничими берегами, а тому, що червоніли-пінилися її води від крові новгородців), не милувала навіть немовлят, - годилися всі канібальські способи знищення єдинокровних і єдиновірних. Християнин цар Іван упивався живою кров'ю разом з релігійним воїнством. «Русские мои все воры». А отак знищити свій же таки город, а отак відняти у десятків тисяч безвинних новгородців їхнє життя - це гірше злодійства, цьому й слів не добереш. Але під час звірячої оргії (даруйте, біблійні «львы рыкающие»!) віднято не тільки життя людське, а й усілякі скарби. Було пограбовано церкви й монастирі, конфісковано ікони, коштовності... Як свідчать очевидці, цар звозив награбоване до себе й збирався нікому не поступитися здобиччю. Пізніше так само пограбовано Псков та псковичів. Потім у Москві на опричницькій церкві, в опричницькому дворі висіли вкрадені новгородські дзвони; ці дзвони під час страшної пожежі, вчиненої згодом унаслідок набігу кримського хана Девлет-Гірея, розплавилися й скапали в землю. Добре відоме нам ленінське пограбування монастирів, соборів, церков - не якась там унікальна акція в російській історії, а цілком традиційна. Англієць-дипломат Дж. Горсей, приміром, свідчить, що внаслідок воєнної кампанії проти Лівонії вивозилися неоціненні багатства - усілякі товари, гроші, коштовності, з усіх міст і країв, а також «із 600 пограбованих і зруйнованих храмів».

Ось тобі й біблійне «не вкради», коли в традиціях було красти не те що матеріальні цінності, а й релігійні реліквії. А й дзвони. І не лише в іновірців, а й в одновірців.

І все ж таки - «не вкради», особливо на «святій» Русі, отож самодержець Іван Грозний-Лютий, ніяк не опираючись злодійським схильностям у самому собі, намагався боротися зі злодійськими схильностями у своєму народі. Неймовірно важко вводився інститут «губних старост», на яких покладалася боротьба з розбоями і так званими лихими людьми. Хоч з розбоями боролися, проте розбої тільки множилися - як поміж плебсу, так і поміж імущих. Розбої і лихі люди йшли по відомству Розбійного приказу. Звичайно, наївно було сподіватися, що Розбійний приказ і губні старости зарадять заклятій національній рисі, передаваній у спадок: усе це - як мертвому припарка.

Історичні джерела свідчать. 1555 року прийнято «Приговор о разбойном деле». Це щось схоже на указ Президента Росії Б. Єльцина про боротьбу з організованою злочинністю й корупцією, і схоже на ще один - Президента України Л. Кучми про таку саму боротьбу, з такими самими злочинністю й корупцією. (Повірте, це абсолютно мимовільна трансісторична аналогія-тріада: Іван Васильович - Борис Миколайович - Леонід Данилович). Чи в XVI столітті діяв закон Івана Васильовича про боротьбу з тодішньою організованою злочинністю й корупцією? Еге ж, діяв так, як тепер діють укази Бориса Миколайовича та Леоніда Даниловича. Так звані губні старости відмовилися навіть цілувати Хрест, щоб присягнути на вірність закону і приступити до діла. За демонстративну бездіяльність їх саджали до в'язниць. Здавалося, після ув'язнення їх годилося б гнати втришия з губних старост, проте ж не гнали, - вони й далі повинні були боротися з розбійниками, - й боролися. Чи не знайома картина? Чи й не такі самі сьогочасні наші «губні старости», ото хіба що їх за їхню бездіяльність до в'язниць не саджають... Та й не посадять вони самі себе до в'язниць... Та й не хоче система сама себе зловити за загребущу руку, бо та загребуща рука і є система.

Хоча, звичайно, за Івана IV дещо робилося: вішали без суду й слідства просто лише з підозри у розбійництві, а іншого тюремного ув'язнення не знали - тільки дожиттєве. У Новгород повернуто дві ікони в срібних окладах, пограбовані під час жахливого погрому. Повернення двох ікон супроводжувалося урочистим церемоніалом, ці ікони зустрічало все духовенство на чолі з архієпископом Леонідом. Зате все інше незчисленне культове начиння, всі інші пограбовані скарби зосталися і в царя, і в Москві - за яким правом? Як воєнна здобич, як репатріації? Таж за правом царсько-самодержавного злодійства, що у своєму комплексі є і силою, і правом, і звичаєм, і своєрідно потрактованою християнською мораллю. Факту неповернення ніякі богослужіння на Москві не правилися, ніякі ідеологічні фейєрверки не запускалися. Але жест з двома іконами, звичайно, було зроблено неспроста, за царським задумом жест мав спрацювати на всю демагогічну потужність. (Тут, мимоволі, звичайно, напрошується: а коли ж буде повернуто в Україну ті релігійні, мистецькі та інші цінності, які Росія на нашій землі грабувала віками, і які є таки нашою національною гордістю, а не великоросійською національною, котра - себто великоросійська національна гордість - звикла живитися українською національною гордістю як своєю власною? Може, буде зроблено Борисом Миколайовичем бодай якийсь пропагандистський жест на адресу Києва - як ото вчинив колись Іван Васильович на адресу Новгорода? «Братерського» галасу було б багато! Але, очевидно, годі й мріяти про таке, бо ланцюгова реакція розпаду Радянського Союзу ген до чого довела, своїми очима бачимо, то ланцюгова реакція передачі українських цінностей в Україну - на думку російських великодержавників - ще 6 далі продовжила цей процес, ще глибше б його обгрунтувала, а сусіди-великодержавники не бажають собі подальшої ескалації свого горя, отож, очевидно, й не побачимо ми своїми очима те, що продиктувала б справедлива історія. Справедлива? А коли вона була справедлива під боком у Росії? Та й академік-патріот Л. Лихачов твердо стоїть на позиціях: ніяк не можна повертати, бо без них «Ермітаж» у Санкт-Петербурзі вже буде не «Ермітаж», і інші музеї вже будуть не такими музеями, бо й «тисячолітні» традиції російської культури будуть уже не такими й «тисячолітніми», що наші цінності не такі вже й наші, що належать вони Росії за правом... За яким правом? Та за тим самим правом, яке продемонстрував цар Грозний-Лютий під час погрому-різні в Новгороді 1570 року).

II

Форми відвертих, неприкритих, м'яко кажучи, зловживань у Московії найрізноманітніші, їхній спектр дуже широкий: і що дано великому князеві - те не дано його холопові, та й зловживання їхні за масштабами різні, хоч суть одна, і ця спільна суть єднає великого князя з його холопом, і ця суть характеризує не лише звичаї та традиції, а й національну вдачу - у вельми виразний, хоч і не панегіричний спосіб, а й особливості російської християнської моралі - характеризує.

Сигизмунд Герберштейн у «Записках про московитські справи» наводить чимало цікавих прикладів, які стосуються батька царя Івана IV. У великого князя Василя III Івановича в улюбленцях ходив Василь Третяк Долматов, один з найнаближеніших його секретарів. Свого улюбленця великий князь призначив послом до цісаря Максиміліана й наказав приготуватися в дорогу. Долматов заявив, що в нього немає грошей на дорогу й на видатки. Його негайно схоплено й відправлено на довічне ув'язнення, де той невдовзі й помер. Великий князь привласнив собі все Долматове майно, рухоме й нерухоме, одержав три тисячі флоринів готівкою, однак ані братам його, ані спадкоємцям не вділив жодної копійки... Іноземні посли приїжджали в Московію з коштовностями - для всіляких насущних потреб, то всі цінності, з якими вони прибували, Василь III Іванович відбирав у них і відкладав у свою казну, обіцяючи відшкодувати іншими своїми милостями, проте обіцянки залишалися обіцянками... Від Карла П'ятого в Москву повернулися посли - князь Іван Посічень ярославський та секретар Семен. Проводжаючи на батьківщину, іноземці щедро обдарували московських дипломатів - золотим намистом, золотими ланцюгами, іспанськими золотими монетами, срібними кубками, золотими та срібними тканинами, золотими германськими монетами - і все це московський государ у послів відібрав для себе, а коли автор «Записок про московські справи» допитувався у послів, чи це правда, то один із них, остерігаючись зрадити свого государя, говорив, що той таки велів принести до себе цісарські дари, проте лише для того, аби подивитися на них, а придворні таку його поведінку мотивували тим, що воля государя є воля божа і хай хоч що зробить государ - те він зробить за волею божою... Москва ж бо постійно ворогувала з Новгородом, і ще в 1477 році московський князь Іван Васильович переміг новгородців на річці Шелоні - і відняв усе майно у архієпископа, городян, купців та іноземців, відправивши до Москви триста повозів із золотом, сріблом, коштовностями, хоча, навівши довідки, С. Герберштейн пересвідчився, що повозів із пограбованою здобиччю відправлено значно більше... Під час поїздки його, іноземного посла, супроводжували служиві люди, які за родом своєї служби повинні були всіляко забезпечувати цю поїздку, проте вони дуже недбало турбувалися про харчування, перешкоджаючи купувати припаси навіть за свої гроші, й тоді посланець династії Габсбургів у Росії пригрозив приставленому до нього приставу розчерепити голову, заявивши, що знає їхній звичай: набирати багато за повелінням государя, й притому на їхнє ім'я, а їм з того не давати нічого...

Безцеремонна, обдирлива на всіх рівнях, як ми сказали б тепер, добре знаючи цю обдирливу, котра справіку і є російською церемонією, з невмирущої природи невмирущого менталітету. В цих моїх «записках про московські справи» в даному разі сконцентровано увагу (хоча не можна повністю обняти те, що не обнімається) лише на тотальному понадісторичному злодійстві-воровстві, лише на одній рисі, звичайно ж, ікебана національного характеру складається не з однієї квітки, її гармонійно та достойно витворюють і всі інші квіти - про ці квіти російської вдачі і йдеться у статті академіка Д. Лихачова «Нельзя уйти от самих себя...», не стану їх тут укупі перелічувати. Й коли говоримо про русифікацію, то говоримо про сукупну дію всіх чинників, себто про згубні запахи всієї ікебани. І що неймовірно цікаво у С. Герберштейна! Ні, не про таку русифікацію інших народів та інших земель, результати якої у нас тепер перед очима, хоч і про таку, але на цьому не зупинятимусь. А хочеться зупинитися на цікавому його спостереженні, яке дає підстави говорити також і про дуже специфічну русифікацію... і самої Росії! Не віриться? А було, було...

«Область эта гораздо холоднее, чем даже Московия. Народ там был очень обходительный и честный, но ныне является весьма испорченным; вне сомнения, это произошло от московской заразы, которую туда ввезли с собою заезжие московиты».

Ось таке цікаве спостереження іноземця, якому не відмовиш у об'єктивності: над Новгородом та новгородцями - та над Москвою і московитами. Не ми говоримо про поширення «московської зарази» у ті часи, а таки іноземний очевидець того поширення, посол від Габсбургів визначає і походження зарази - московська. Він визначає частково і її симптоми, і якщо зараза, то вона й заразна, вона за природою - від московського терору й деспотизму, від нав'язування рабства, бо лише в умовах рабства й може поширюватися зараза, коли вільні новгородці стають невільниками московитів. Здається, начебто ж один народ, але ж чи й насправді один, а' чи поміж новгородців не превалював слов'янський елемент, а поміж московитів чи не превалював азіатський елемент? Мабуть, що так, і колись принесені з Київської Русі в Новгород традиції народовладдя мали бути неминуче знищені, вони були активно чужі й ворожі по-азіатськи тиранічній Москві, - і в суті довготривалої агресії Москви щодо Новгорода я набираюсь відваги читати і розшифровувати все подальше й теперішнє протистояння Москви Україні, чий дух також був і є активно чужий і ворожий духові «білокам'яної».

Московська оця зараза - тотальна, ця зараза складала й складає дуже характерну домінанту державного устрою, без неї устрій у Росії не мислимий по нинішній день. Адам Олеарій - дипломатичний представник німецького князівства Голштінія - у своєму «Описі подорожі в Московію» розповідає речі вкрай цікаві, скажімо, про часи великого князя Олексія Михайловича. За нього призначено верховним суддею земського двору Левонтія Плещеєва, котрий обдирав простолюдинів понад усяку міру, й самими лише подарунками він ситий не був. Коли представники сторін, які позивалися, приходили до нього в канцелярію, «він вимотував у них навіть мізки з кісток, так що та й інша сторони ставали злиднями». Він наймав мерзотників, аби ті брехливо доносили на чесних людей, не позбавлених недоліків, і звинувачували їх - то в покражах, то в інших злочинах. Нещасних людей ув'язнювали, тримали кілька місяців у жахливих умовах, доводили до відчаю. Тим часом продажні слуги верховного судді входили у стосунки з друзями заарештованих, під секретом давали мудрі поради, як їм визволитися. Через цих помічників верховний суддя торгувався, скільки повинні були дати йому... А шуряк Плещеєва якийсь Траханіотов був призначений начальником Пушкарського приказу. Під його началом було багато всіляких майстрів зброї у цейхгаузі. «Поводився він з ними дуже немилосердно і не видавав їм заслуженої за роботу винагороди». Примушував чекати на платню кілька місяців і коли нарешті, після скарг на нього, видавав якусь половину, то вимагав «розписку в одержанні всього жалування». Ці та багато інших подібних зловживань спричинилися до бунту в Москві, коли чернь була змушена показати своє звіряче обличчя, і цар змушений був дозволити скарати на горло і Плещеєва, і Траханіотова.

Адам Олеарій пише й про те, як карали за злодійство. Заскоченого й звинуваченого у злодійстві піддавали тортурам - чи не вкрав він і ще щось. Якщо ні в чому не зізнавався і провинився вперше, його били канчуками по дорозі з Кремля на велику площу. Тут кат відтинав йому одне вухо, його на два роки саджали до хурдиги й потім випускали. Зловленому вдруге, йому відтинали й друге вухо - потім відправляли до Сибіру... Уявімо собі, що звичай відтинати вуха за скоєне злодійство зберігся донині, що кожен злодій попався й поніс заслужену кару - тоді чи не вся б наша земля ходила геть безвуха, й ніхто б не міг почути по радіо чергового президентського указу про боротьбу з організованою чи неорганізованою злочинністю.

III

Пишучи ці рядки, беру до рук найсвіжіший номер московських «Известий» від 2 вересня 1994 року, читаю на першій сторінці поміж інших інформаційних заміток таку ось «замітку»:

«Командующий Черноморским флотом адмирал Эдуард Балтин направил руководителям Крыма и Севастополя письмо, в котором обратился с просьбой принять «меры по пресечению преступной скупки-продажи коммерческими структурами и частными лицами краденого военного имущества».

Сегодня на городских рынках ведется открытая торговля принадлежащими ЧФ техсредствами, в газетах публикуются объявления о покупке корабельных хронометров, палубных часов, радиоэлектронного и прочего оборудования, желательно содержащие драгматериалы. «Все это в условиях нестабильного финансирования побуждает рабочих предприятий оборонной промышленности, отдельных нечистоплотных военнослужащих к воровству», - отмечается в документе».

Чи не красномовна картина до змалювання барвами самого життя загадкового-російського менталітету? Щоправда, одна з картин, а сама ж картинна галерея - «от Москви до самых до окраин». А крадуть же, як видно з самої «замітки», не проклятущі українські націоналісти, які - галушкоїди ж таку вашу маму, позбавлені навіть інституту державницького! - зазіхають на славу і гордість. А хто ж краде? Може, Степан Хмара? Та сам російський менталітет, попередньо вкравши в сусіда, й краде тепер сам у себе, бо інакше б він і не був таким специфічним менталітетом, який краде й крастиме. І хоч би які Розбійні прикази існували в часи царя Івана IV, до нього чи після нього, хоч би які інституції, закони й укази існували тепер у часи Єльцина чи Президента Кучми (а в такий злодійський спосіб чужий менталітет утверджує свої історичні традиції та денно й нощно підживлюється на території нашого українського менталітету, якому теж не відмовиш у своїй небаченій специфіці, бо ж наша рідна специфіка завжди дозволяла й дозволяє розгул отієї першої специфіки), та бачимо, як оті Розбійні прикази спрацьовували й спрацьовують, ніяк вони не спрацьовують, бо й вони є необхідна складова невмирущого менталітету, і вертепно-ярмаркове колесо крутиться, а білка в колесі біжить.

Наведена картина - з флотського побуту. Наводити подібні картини можна з армійського побуту. В унікальній картинній галереї є ядерні картини і т. д. - приклади можна кількісно множити й множити, їхня характеристична якість буде одна й та сама, вона викликає в пам'яті слова царя Івана Грозного: «Русские мои все воры». Але, звичайно, Президент Борис Єльцин так не висловиться, бо патріот, бо повтори він так - і не висувайся на новий президентський термін.

Факти, приклади, явища можна множити - як із давньої й недавньої минувшини, так і з нинішньої розрухи.

Нинішня розруха - не якась виняткова, а традиційна, вона цілком вписується у, здавалося б, не менш екстраординарну терористичну розруху Ульянова-Леніна, який ці звичаї і ці норми ввів до державної ідеології, до кривавої соціальної філософії, позвавши і призначивши на ролі рушіїв російської історії і захисників російської імперії кримінальних злочинців та авантюристів, таким чином до абсурду криміналізувавши як історію Росії, так і до абсурду стероризувавши історію «народів Росії».

Казнокрадство, хабарництво чиновників... Та ні, зупинімося: гоголівський «Ревізор» - і симптом, і діагноз, і пророцтво!

IV

Оракул Ф. Достоєвський, що писав про «безодню» російської психіки, безумовно, мав про неї не стороннє й споглядальне враження, а сам перебував у цій «безодні», складав невід'ємно думаючу - можливо, як і М. Гоголь, найбільш думаючу - її частку, й відтак своїми рефлекторними писаннями вів «гарячі репортажі» з усієї постійно нуртуючої «безодні», яку намагався осмислити в усіх її мислимих і немислимих параметрах, сягаючи в її містичні задзеркалля, де править бал-шабаш усіляка бісівщина. Але ж не безрідна ця бісівщина, яка загалом, очевидно, уособлює неповторні - й повторні! - образи народних типів, ця розгульна бісівщина таки з народного підгрунтя, таки від народних коренів і пракоренів. «Страданием своим русский народ как бы наслаждается». Так, здається, що цей тотальний садомазохізм таки наявний і чинний, але в тім-то й ще одна біда, що російський народ, будучи не просто народом у собі, а ще й імперським народом, водночас є народом у інших народах, відтак і інші народи попри свою волю й не цілковито усвідомлюючи цей феномен, також прилучені - в силу незгасаючої русифікації не тільки в мовному плані, а й у насаджуванні всіх невитравних рис російського менталітету - до цієї постійної морально-побутової вівісекції, також приречені перебувати у сфері страждання, яким російський народ начебто насолоджується, причім не на ролях інертно-пасивних, а на ролях фатально прилучених, приречено також задіяних.

І хоч би що говорилося про те, що російська людина, за Ф. Достоєвським, потребує страждань, як самоочищення, чомусь не хочеться згоджуватися з оракулом-провісником. Ще й тому не хочеться згоджуватися, що самоочищення все-таки має «фіксуватися», закріплюватися як у долі окремого індивідуума, котрий потребує страждання, так і в долі цілого народу, котрий, подібно до свого представника-індивідуума, потребує страждань, як самоочищення, але ж не помічаємо ні в одному, ні в другому випадку метаморфози цієї християнської благодаті, а, здається, можна помітити лише нескінченну Сізіфову працю, коли з усією жахливою невідворотністю камінь скочувався з гори, скочується і скочуватиметься, бо така воля небес.

Ось що писав Ф. Достоєвський про пореформене російське село: «Богатырь проснулся и расправляет члены; может, захочет кутнуть, махнуть через край. Говорят, уже закутил. Рассказывают и печатают ужасы: пьянство, разбой, пьяные дети, пьяные матери, цинизм, нищета, бесчестность, безбожие. Соображают иные, серьезные, но несколько торопливые люди, и соображают по фактам, что если продолжится такой «кутеж» еще хоть только на десять лет, то и представить нельзя последствий, хотя бы только с экономической точки зрения. Но... успокоимся: в последний момент вся ложь, если только есть ложь, выскочит из сердца народного и станет перед ним с неимоверною силою обличения».

З одного боку, як засвідчено текстом, Ф. Достоєвський теж бачить «пьянство, разбой, пьяные дети, пьяные матери, цинизм, нищета, бесчестность, безбожие», а з другого боку - «вся ложь... выскочит из сердца народного и станет перед ним с неимоверною силою обличения». (У статті «Нельзя уйти от самих себя...» академік Д. Лихачов повторює цю надію-сподівання). З одного боку - суворий, безкомпромісний реаліст і суддя, а з другого боку - романтик, який не може чомусь не ідеалізувати отой народний грунт, який просто запрограмований продукувати і п'янство, і розбій, і злидні, і нечесність, і безбожність. Блажен, хто вірує! Друге століття йде - й минає, як зроблено цю «рентгеноскопію» з безодні - і про безодню, вже можна було б, здається, й побачити сьогодні сподівані й очікувані Ф. Достоєвським зміни, але, на жаль, дані й сьогоднішньої «рентгеноскопії» з безодні - і про безодню дають ті ж самісінькі висліди, отож і залишається новому поколінню історичних оптимістів хіба що вперто сподіватися на краще, слідом за Ф. Достоєвським, бо нічого іншого не зостається - та й людська природа завжди сподівається, така вже природа цієї природи.

Але ж бо і в сьогоднішній, начебто й посткомуністичній ситуації, живі й живучі, начебто з самої посткомуністичної (яка насправді залишилася комуністичною) дійсності думки:

«Богатырь проснулся и расправляет члены; может, захочет кутнуть, махнуть через край. Говорят - уже закутил. Рассказывают и печатают ужасы: пьянство, разбой, пьяные дети, пьяные матери, цинизм, нищета, бесчестность, безбожие».

Картина залишилася незмінною. Тому, що її намалював геній Ф. Достоєвського? Авжеж, і тому. Але насамперед тому, що цю картину засобами живої дійсності, своїм мозком і своєю кров'ю не стомився і не стомлюється малювати неперевершений геній безсмертного творця, з безодні якого й вийшов Ф. Достоєвський - щоб навічно й залишитися в цій живородящій безодні, як її унікальна гордість і унікальна слава.

V

1849 року О. Герцен, міркуючи над «Філософськими листами» П. Чаадаєва, писав про нього як про мислителя, котрий своїм мислячим сучасникам наче завдав електрошоку. «3-го сочинение было спокойным и беззлобным упреком; оно напоминало бесстрастное исследование положений русских, но то был взгляд разгневанного человека, глубоко оскорбленного в самых благородных своих чувствах. Строгий и холодный, он требует у России отчета за все страдания, которые она готовит мыслящему человеку, и, разорвав их все, он с ужасом отворачивается, он проклинает Россию в ее прошедшем, он презирает ее настоящее и предсказывает лишь несчастье в будущем... Чаадаев во многом был не прав, но жалоба его была законна».

Чаадаєв - пророк Росії, і, якщо судити з вищенаведеної цитати, О. Герцен вважав деякі його пророцтва сумнівними. «Во многом был неправ». Чаадаєвські «Філософські листи» розпочато в 1828 році, закінчено до 1831 року, й сьогодні вони не здаються архаїчними, чи такими, що втратили свою історичну вагу, вони й сьогодні актуальні. Як істинно російська людина, П. Чаадаєв знав минуле Росії, і ненавидів це минуле, і мав усі підстави для таких емоцій, - тож чи від того він перестав бути істинно російською людиною, російським патріотом? Ні в якому разі. Не гірше, ніж минуле, П. Чаадаєв знав сьогоднішній день Росії, пов'язаний з придушенням декабристського повстання на Сенатській площі, з кривавим придушенням польського повстання, й зрозуміло, які емоції все це могло викликати в нього, хоч він не переставав від цього залишатися російською людиною. І, пророк Росії, він був здатен побачити й проаналізувати її майбутнє, - а ми ж то сьогодні добре знаємо, яке то судилося майбутнє, і П. Чаадаєв виявився цілком об'єктивним у прозиранні в це майбутнє. І в наш нинішній час, який також наче вже тоді був побачений його очима й наперед проаналізований його розумом, - очима й розумом таки російської людини. Можна не сумніватися, що П. Чаадаєв тоді прозирав і далі в майбутнє, вже в позанинішній час, і дуже шкода, що не побачив його якимось не таким, яким побачив усе інше, але, безперечно, в автора «Філософських листів» були свої світоглядні причини - таки російської людини, а не якогось там мимохіть зневаженого «іноверця».

Як відомо, в атмосфері ура-патріотизму цар Микола І вважав за краще оголосити П. Чаадаєва божевільним, аніж усерйоз піддати осудові його погляди, які, відтак, автоматично ставали теж божевільними, отже, начебто й не потребували ні аналізу, ні спростування. Звісно, оголошуючи П. Чаадаєва божевільним, весь російський істеблішмент засвідчував оті високоімперські «заносчивость и тщеславие», від яких Росія не вилікувалася по нинішній день, так і не ступивши, як писав «божевільний» мислитель, на справжній історичний шлях розвитку, яким уже давно прямують інші народи, а вона й далі залишається лише «фактом географічним» - і в цьому виражалась та й виражається її своєрідна державність, позбавлена як об'єктивної самооцінки, так і постійно роздмухана випарами фальшивих патріотичних почуттів, які милостиво дозволяють лише любити Росію бездумною і сліпою любов'ю. Рівно сто сорок років тому він написав: «В противоположность всем законам человеческого общежития, Россия шествует только в направлении своего собственного порабощения и порабощения всех соседних народов».

Чи цих сто сорок років не підтвердили правдивість пророка, який писав про пораблення всіх сусідніх народів? І свого власного пораблення - всупереч усім законам людського співжиття? Наївне риторичне запитання.

Ясно, П. Чаадаєв мав бути неминуче оголошений божевільним... І хто ж тоді «справжній» російський патріот - Чаадаєв, Микола І?! Ще одне наївне запитання. Та, звичайно ж, обидва патріоти, тільки кожен по-своєму, бо такий уже російський патріотизм, що його полюси - діаметрально протилежні, такі вже виробилися традиції, на превеликий жаль.

Хаос. Саме хаос - у цьому був переконаний П. Чаадаєв - лежить у підоснові російського буття. Але ж не тільки хаос, а й, скажімо, відсутність усвідомлення минулого. А й дух загального рабства. А й моральна байдужість. А й відсутність щирої віри. Ось із Листа Першого: «Народы - существа нравственные, точно так же, как и отдельные личности. Их воспитывают века, как людей - годы. Про нас можно сказать, что мы составляем как бы исключение среди народов. Мы принадлежим к тем из них, которые как бы не входят составной частью в человечество, а существуют лишь для того, чтобы преподать великий урок миру. И, конечно, не пройдет без следа то наставление, которое суждено нам дать, но кто знает день, когда мы найдем себя среди человечества, и кто исчислит те бедствия, которме мы испытываем до свершения наших судеб». Ось так. Це - про російський народ. І хочеться заволати: а ми, а ми? А як же ми, силоміць прив'язані до колісниці імператорського народу? Чому й ми разом з ним приречені бути «исключением среди народов», бо ж не можемо вибудувати свою долю відповідно до свого менталітету, а повинні мавпувати долю імперського народу? І через свою оцю фатальну прив'язаність до безглуздої чужої колісниці хочеться у нестямі лементувати: а де наш день, коли ми знайдемо себе серед людства, і хто перелічить усі оті біди, які ми звідаємо до звершення наших доль?

І, звичайно ж, не тільки ми, а й численні «народи Росії» (ви тільки вдумайтеся в цю ідеограму, в яку ми таки не вдумуємося: «народи Росії»!), які приречені у зв'язку з усім цим бути «исключением среди народов», а Росія ж не питала й ніколи не спитає у них, чи й далі - і скільки? - їм іще бідувати до їхніх «свершения судеб»?!

Гіркі істини в П. Чаадаєва, та й хоч які гіркі, хоч які дражливо-неприємні для царя Миколи І чи для теперішніх коричнево-червоних, але ж не перестають бути істинами. Ось із «Апології божевільного»: «Прекрасная вещь - любовь к отечеству, но есть еще нечто более прекрасное - это любовь к истине». Знову ж таки, хоч би яка справедлива була ця істина про істину П. Чаадаєва, та чи була вона, чи є вона слушною та безперечною для великодержавників з шовіністичним чадом у головах? Любов до батьківщини - й істина! Любов до батьківщини, трактована у вельми специфічний спосіб, для них завжди залишалася єдиною й останньою істиною, хоч би в який конфлікт вона вступала зі справжньою істиною, хоч би в якому невигідному світлі її виставляла справжня істина, та й завжди тут вона виявлялася не те що зайвою, а дуже непотрібною, її начеб і не існувало в живому вигляді. Російський патріотизм - це майже завжди цілковита відсутність справжньої істини, бо ж ніяк не може бути навіть різновидом істини возведення російського патріотизму в абсолют - як для власного вжитку, так і для вжитку «інородців», які чи не завжди й «погані» й «супостати», й «неприятелі». Ці міркування видаються мені слушними завжди, коли мова заходить про будь-який і будь-чий патріотизм, але ж особливо коли йдеться про російський патріотизм, який, звичайно ж, є складовою отієї «безодні» російського менталітету, про яку писав Ф. Достоєвський.

А далі в «Апології божевільного» П. Чаадаєв продовжує так:

«Любовь к отечеству рождает героев, любовь к истине создает мудрецов, благодетелей человечества. Любовь к родине разделяет народы, питает национальную ненависть и подчас одевает землю в траур, любовь к истине распространяет свет знания, создает духовные наслаждения, приближает людей к Божеству. Не через родину, а через истину ведет путь на небо. Правда, мы, русские, всегда мало интересовались тем, что - истина и что - ложь».

Філософські судження П. Чаадаєва - це не прибиті архівною пилюкою віджилі думки, а повсякчас живі рани, які кровоточать. Як уже вище наводилося, О. Герцен був не в усьому згодний, але визнавав: «жалоба его была законна». Що ж, час ще більше підтвердив «законність» скарги, яка й не скарга, а тверезий діагноз - і водночас пророцтво на майбутнє. Хай хтось (можливо, академік Д. Лихачов) і не екстраполює це пророцтво ще й на подальше майбутнє (якому ж патріотові захочеться вити совою, уявляючи й завтрашній день історії наперед знайомим цвинтарем), але таке бачення П. Чаадаєва існує - і ніяк не можна відкидати саме сьогодні, коли просто необхідно багато що зрозуміти саме на уроках історії і на уроках менталітету, хоча й із споконвічною впертістю і не хочеться: «мы, русские, всегда мало интересовались тем, что - истина, и что - ложь».

У чому ж коріння цієї нехоті, цього небажання знати істину й брехню? Авжеж, багато в чому, але ж - і в патріотизмі, якому завжди потрібна чорна енергія брехні. Ох, ця вже любов, коли, як мовиться, любов - зла, полюбиш і козла, а тут же не якийсь козел, а таки матушка Росія, яка й повинна пробуджувати любов - хай і сліпу, але любов, зовсім не таку любов, як у П. Чаадаєва... Принагідно хочеться запитати: як же тоді бути з такою самою природною любов'ю, ні, не росіянам, бо саме про них і мовиться тут, у Чаадаєва, а «народам Росії», про які тут у П. Чаадаєва не йдеться? Бо ж і «народам Росії» хочеться любити й бути взаємолюбленими, то кого ж - любити Росію? То ким бути любленими - Росією? А чи любити колонізовані й пограбовані Росією їхні не такі вже й «малі батьківщини», бо в усіх народів - таки великі батьківщини, це ж бо тільки «велика» Росія чомусь затято заповзялася зменшувати їхні розміри та значення в серцях і розумах їхніх таки, а не чиїхось інших синів? Ага, то як тут бути з любов'ю - чи вже до чужої Росії, чи то до своєї батьківщини? І як тоді, коли дотримуватися бичувальної логіки П. Чаадаєва, мислителя й пророка, оцінювати їхню любов до свого народу, до своєї землі, до своєї історії - на неминучих позовах із істиною? Їхня любов - це істина, чи їхня любов виключає істину? А якщо їхня любов виключає істину, то, значить, відмовити в любові? Але якщо їм, пораб-леним, в ім'я любові до істини відмовити в любові до своєї батьківщини, то ніяка батьківщина не відродиться - й ніяка істина не восторжествує. То де ж подінуться невичерпні запаси любові - чи знову не переадресуються Росії - цьому фантасмагоричному монстру і молоху - яка весь час потребує чужої любові й чужих життів, а без них вона ж не здатна існувати ніяк - ні духовно, ні як «географічний факт»? Зачароване коло абсурдної логіки та не менш абсурдних силогізмів, має ж із них бути вихід, чи немає такого виходу, і вкотре потверджується думка академіка Д. Лихачова - «нельзя уйти от самих себя...» Може, вам і не можна, на превеликий наш спільний жаль, але чому нам, чому всім численним «народам Росії» не піти від вас - і не прийти до себе, на самостійні орбіти свого менталітету і своєї історії?

У 1858 році О. Герцен вигукував: «Да ведь исторический путь и не есть прогулка по Невскому!»

Так, не був прогулянкою по Невському проспекту для російського народу, тим паче - для «народів Росії».

А хто сказав, що хтось сьогодні хоче прогулюватися по Невському проспекту - як по історичній дорозі? Сказали генерали Макашов і Варенніков та іже з ними? Хай господь боронить мимовільно й чути щось подібне...